Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженнях молодих учених, курсантів та студентів. Вінниця, 2025 354 Наталія Миколаївна РУДЮК, курсантка навчальної групи ННІ1-23-203 Харківського національного університету внутрішніх справ Науковий керівник: Ірина Олексіївна НЕЧАЄВА, викладач кафедри кримінального процесу та організації досудового слідства навчально-наукового інституту № 1 Харківського національного університету внутрішніх справ; ORCID: https://orcid.org/0000-0001-8354-7594 ОСОБЛИВОСТІ ЗАТРИМАННЯ, АРЕШТУ ТА ЕКСТРАДИЦІЇ ОСІБ, ПІДОЗРЮВАНИХ У ВОЄННИХ ЗЛОЧИНАХ Оскільки воєнні злочини часто мають транснаціональний характер, то питання їх розслідування і покарання потребує міжнародного співро- бітництва. Це співробітництво реалізується через механізми екстрадиції, коли одні країни передають підозрюваних іншим державам чи міжнарод- ним судам для подальшого розслідування та судового процесу. Однак, процес екстрадиції вимагає дотримання важливих принципів, зокрема за- безпечення прав підозрюваної особи, таких як право на справедливий су- довий розгляд, відсутність ризику катувань або смертної кари, а також виключення можливості політичного переслідування. Затримання осіб, підозрюваних у воєнних злочинах, має свої особ- ливості. А затримання особи уповноваженою службовою особою без ух- вали слідчого судді в умовах воєнного стану здійснюється в загальному порядку, визначеному ст.ст. 208-213 Кримінального процесуального ко- дексу України (далі КПК України) з урахуванням особливостей, визначе- них в ст. 615 КПК України. Сама процедура затримання повинна відбу- ватися за умов дотримання міжнародних норм, що обмежують застосу- вання надмірної сили та гарантують право на захист. Здійснене без нале- жної правової підстави або без достатніх доказів вини затримання, може розцінюватися як порушення прав людини, що ставить під сумнів ефек- тивність правового механізму в міжнародному правосудді. В свою чергу арешт осіб, підозрюваних у воєнних злочинах, вимагає суворого дотримання національних процедур і стандартів, які передбача- ють наявність доказів, що підтверджують підозру, та забезпечення права підозрюваного на захист. Цей процес має бути прозорим і неупередже- ним, що дозволяє уникнути помилкових рішень. Згідно з національним законодавством України, питання затри- мання, арешту та екстрадиції осіб, підозрюваних у воєнних злочинах, ре- гулюються численними законами та правовими актами, що відповідають Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженнях молодих учених, курсантів та студентів. Вінниця, 2025 355 як міжнародним стандартам, так і вимогам національного права. Важливу роль у цьому контексті відіграють КПК України, Конвенція про екстради- цію, а також міжнародні угоди, укладені Україною з іншими державами. Затримання та подальший арешт осіб, підозрюваних у скоєнні воєнних зло- чинів, мають відбуватися виключно на підставі достатніх доказів та відпо- відно до встановлених процедур, визначених КПК України. Щодо екстрадиції, Україна відповідно до своєї міжнародної практики регулює це питання через угоди з іншими державами. Важливим докумен- том, що визначає порядок екстрадиції, є Конвенція про екстрадицію. Від- повідно до цієї конвенції, екстрадиція може бути здійснена лише за наяв- ності міжнародних угод, які гарантують дотримання основних прав лю- дини. У разі, якщо особа підозрюється у скоєнні воєнного злочину, екстра- диція може бути здійснена тільки в межах правових норм, що встановлені міжнародними договорами і гарантують належне правосуддя [1]. Статтею 590 КПК України визначає умови, за яких екстрадиція може бути відмовлена, зокрема, коли існують ризики того, що особа може бути піддана політичному переслідуванню або якщо є загроза застосування сме- ртної кари чи катувань. Це гарантує, що процес екстрадиції не порушує ос- новні права людини і відповідає міжнародним стандартам правосуддя. У зв’язку з цим, важливо зазначити, що Україна активно співпрацює з міжна- родними органами та іншими державами для забезпечення належної пра- вової допомоги в питаннях екстрадиції [2]. Як зазначає Хоббі Юлія Сергіївна «процедура екстрадиції охоплює такі стадії: 1) надходження офіційного звернення про встановлення місця перебування на території України особи, яку необхідно видати, і видачу такої особи; 2) перевірка обставин, що можуть перешкоджати видачі; 3) прийняття рішення за запитом; 4) фактичне передавання особи під юрис- дикцію запитуючої держави» [3, c.162]. З огляду на вище зазначене можна зробити висновок, що Україна має чітко визначену правову основу для затримання, арешту та екстрадиції осіб, підозрюваних у воєнних злочинах, що базується як на національ- ному законодавстві, так і на міжнародних стандартах прав людини, зок- рема через механізми, що забезпечують правосуддя в рамках міжнарод- ного співробітництва. Загалом, в Україні та в міжнародному праві існує розвинута правова база для здійснення затримання, арешту та екстрадиції осіб, підозрюва- них у воєнних злочинах. Однак забезпечення ефективності цих процедур залежить від належної співпраці між державами, міжнародними судо- вими органами та правозахисними інституціями. Також важливим є забезпечення максимального рівня прозорості та підзвітності на всіх етапах правового процесу. Лише за умови виконання цих вимог можна досягти справедливості і дотримання прав людини у бо- ротьбі з воєнними злочинами на міжнародному рівні. Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженнях молодих учених, курсантів та студентів. Вінниця, 2025 356 Список бібліографічних посилань 1. Конвенція про екстрадицію. Документ № 840_001-33 від 26.12.1933 URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/840_001-33#Text (дата звернення: 27.04.2025). 2. Європейська конвенція про видачу правопорушників. Документ № 995_033 від 13.12.1957 р. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/ 995_033#Text (дата звернення: 27.04.2025). 3. Хоббі Ю.С. Екстрадиція як кримінально-правовий інститут: про- блеми визначення та застосування. Українська поліцеїстика: теорія, зако- нодавство, практика. 2021. №1 (1). С. 159. URL: https://surl.li/mqcpif (дата звернення: 27.04.2025). 4. Кримінальний процесуальний кодекс України : Закон України від 13.04.2012 № 4651-VI // «Законодавство України» / ВР України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/4651-17#Text (дата звернення: 28.04.2025). Одержано 02.05.2025 Микита Сергійович СЕВАСТЬЯНОВ, курсант 2 курсу навчально-наукового інституту № 1 Харківського національного університету внутрішніх справ Науковий керівник: Олександр Ігорович ЗОЗУЛЯ, доктор юридичних наук, професор, доцент кафедри кримінального права і кримінології навчально-наукового інституту № 1 Харківського національного університету внутрішніх справ НЕОБХІДНА ОБОРОНА: ПРОБЛЕМНІ АСПЕКТИ ВИЗНАЧЕННЯ МЕЖ ДОПУСТИМОГО ЗАХИСТУ Проблематика необхідної оборони у правовій науці та судовій прак- тиці посідає особливе місце серед інститутів кримінального права. Це зу- мовлено тим, що суспільство постійно зіштовхується з випадками само- захисту, коли людина змушена захищати себе, свої права, власність чи інших осіб від суспільно небезпечних посягань. Водночас питання щодо меж допустимої оборони залишається одним із найскладніших для пра- вового аналізу, оскільки необхідно встановити баланс між правом на за- хист і неприпустимістю перевищення меж оборони, яке може перетво- рити захисні дії на суспільно небезпечні. Проблемність у визначенні меж допустимого захисту насамперед зу- мовлена оціночним характером категорій «явна невідповідність», «характер