МВС України Харківський національний університет внутрішніх справ АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ ТА СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ КРИМІНАЛІСТИКИ Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції м. Харків, 5 грудня 2014 р. Харків 2014 1 УДК [343.1+343.98](477) ББК67.9(4УКР)311+67.9(4УКР)62 А 43 ОРГКОМІТЕТ КОНФЕРЕНЦІЇ Голова – ректор Харківського національного університету внутрішніх справ Гусаров Сергій Миколайович. Заступник голови – перший проректор з навчально-методичної та на- укової роботи Харківського національного університету внутрішніх справ полковник міліції Головко Олександр Миколайович; Секретар – старший викладач кафедри криміналістики, судової ме- дицини та психіатрії факультету підготовки фахівців для підрозділів слідст- ва Харківського національного університету внутрішніх справ капітан мілі- ції Савчук Тетяна Іванівна; Члени оргкомітету: – начальник факультету з підготовки фахівців для підрозділів слідст- ва полковник міліції Музичук Олександр Миколайович; – начальник кафедри криміналістики, судової медицини та психіатрії факультету підготовки фахівців для підрозділів слідства підполковник мілі- ції Степанюк Руслан Леонтійович; – начальник кафедри кримінального процесу факультету підготовки фахівців для підрозділів слідства полковник міліції Юхно Олександр Олек- сандрович; – начальник відділу організації наукової роботи підполковник міліції Мірошниченко Оксана Станіславівна; – начальник відділу міжнародних зв’язків підполковник міліції Ося- тинський Станіслав Олександрович; – начальник інформаційно-технічного відділу підполковник міліції Полховський Олександр Миколайович; – начальник відділу матеріального забезпечення підполковник міліції Копаниця Олексій Вікторович; – начальник відділу організації служби підполковник міліції Тарасен- ко Віталій Миколайович; – начальник відділу зв’язків з громадськістю підполковник міліції Щербакова Ірина Василівна; – директор загальної бібліотеки Процких Тамара Олексіївна. Актуальні питання досудового розслідування та сучасні тенден- А 43 ції розвитку криміналістики : Матеріали Міжнародної науково- практичної конференції м. Харків, 5 грудня 2014 р. – Харків : ХНУВС, 2014 р. – 544 с. УДК [343.1+343.98](477) ББК67.9(4УКР)311+67.9(4УКР)62 Друкується за рішенням оргкомітету відповідно до доручення Харківського національного університету внутрішніх справ від 24.09.2014 № 117. Матеріали викладено в авторській редакції. © Харківський національний університет внутрішніх справ, 2014 2 ЗМІСТ Розділ 1 АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ ГУСАРОВ Сергій Миколайович АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ ТА СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ КРИМІНАЛІСТИКИ....................................................26 БАНДУРКА Олександр Маркович ДЕЯКІ ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ЗАСТОСУВАННЯ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА ОРГАНАМИ ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ ...............................................................................30 ГОЛОВКО Олександр Миколайович УДОСКОНАЛЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІВ ПРОКУРАТУРИ УКРАЇНИ У СВІТЛІ ЄВРОПЕЙСЬКИХ ПРАВОВИХ СТАНДАРТІВ.............................33 ЮХНО Олександр Олександрович ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВ НА ЗАХИСТ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСУАЛЬНОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИ ..........................................................35 КАРПОВ Никифор Семенович ДЕЯКІ АСПЕКТИ ЗАСТОСУВАННЯ ЗАПОБІЖНОГО ЗАХОДУ ПІД ЧАС ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ ...........40 ЛОБОЙКО Леонід Миколайович НЕФОРМАЛЬНІ ПРАКТИКИ ПОЧАТКУ ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ : АНТИКОРУПЦІЙНИЙ АСПЕКТ ...................................................42 ЛУК’ЯНЧИКОВ Євген Дмитрович СЛІДЧІ (РОЗШУКОВІ) ДІЇ – ЗАСОБИ ЗБИРАННЯ ІНФОРМАЦІЇ В ПРОЦЕСІ РОЗСЛІДУВАННЯ...........................45 МУЗИЧУК Олександр Миколайович ЗАПРОВАДЖЕННЯ У НАВЧАЛЬНИЙ ПРОЦЕС ІННОВАЦІЙНИХ МЕТОДІВ НАВЧАННЯ СЛІДЧИХ ...............48 3 ЦИМБАЛ Петро Васильович, ЛЯШУК Олеся Миколаївна ВИКОРИСТАННЯ ЕЛЕКТРОННИХ БАЗ ДАНИХ ЯК ФАКТОР СПРИЯННЯ МІЖНАРОДНОМУ РОЗШУКУ ОСІБ ..................................................................................51 БОНДАРЕНКО Олексій Олексійович ПОНЯТТЯ ОБІЗНАНИХ ОСІБ У КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ ...................................................................................53 ГЛОБЕНКО Геннадій Іванович, ОГУРЦОВ Олег Григорович ОКРЕМІ ПИТАННЯ ЩОДО ЗАХОДУ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ У ВИГЛЯДІ АРЕШТУ МАЙНА ..............................................................................55 ГЛОВЮК Ірина Василівна ДЕЯКІ ПИТАННЯ ЗАКРИТТЯ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ ЩОДО ПОМЕРЛОГО ПІДОЗРЮВАНОГО, ОБВИНУВАЧЕНОГО ..................................57 САДЧЕНКО Олександр Олексійович ЗАЛУЧЕННЯ СПЕЦІАЛІСТА У КРИМІНАЛЬНЕ ПРОВАДЖЕННЯ ................................................................................60 ЗАХАРКО Андрій Володимирович ДОКТРИНАЛЬНЕ ТЛУМАЧЕННЯ РЕГЛАМЕНТАЦІЇ ДІЙ СЛІДЧОГО В РАЗІ ІГНОРУВАННЯ ЙОГО ВИКЛИКІВ ДЕЯКИМИ УЧАСНИКАМИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ ..........................................63 КАСАПОГЛУ Світлана Олександрівна ПИТАННЯ РЕАЛІЗАЦІЇ НОРМ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА, ПОВ’ЯЗАНІ З НЕМОЖЛИВІСТЮ ОХОПЛЕННЯ ПРАВОМ УСІХ ВІДНОСИН, ЩО ФАКТИЧНО ІСНУЮТЬ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ.......................................65 КОВАЛЬЧУК Сергій Олександрович ВИЛУЧЕННЯ РЕЧЕЙ У ХОДІ ТИМЧАСОВОГО ДОСТУПУ ДО НИХ ЯК СПОСІБ ЗБИРАННЯ РЕЧОВИХ ДОКАЗІВ СТОРОНОЮ ОБВИНУВАЧЕННЯ...........67 4 ЮРЧИШИН Віталій Дмитрович ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВА ОСОБИ НА СПРАВЕДЛИВИЙ І ПУБЛІЧНИЙ СУДОВИЙ РОЗГЛЯД СПРАВИ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ: В КОНТЕКСТІ ЄВРОПЕЙСЬКИХ ТА НАЦІОНАЛЬНИХ ПРАВОВИХ СТАНДАРТІВ .....................69 ЛЕОНЕНКО Максим Іванович СИСТЕМНІСТЬ КРИМІНАЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА ............72 ЛЄШУКОВА Ірина Володимирівна ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ДОПУСТИМОСТІ ДОКАЗІВ, ОДЕРЖАНИХ У ПРОЦЕСІ НАДАННЯ ПРАВОВОЇ ДОПОМОГИ............................................74 ЛУСКАТОВ Олександр Віталійович ОКРЕМІ ПРОБЛЕМИ ОДНОЧАСНОГО ДОПИТУ БІЛЬШЕ ДВОХ ВЖЕ ДОПИТАНИХ ОСІБ ....................................77 ФЕДОСОВА Олена Валеріївна ПРО ДЕЯКІ ОСОБЛИВОСТІ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ ЩОДО НЕПОВНОЛІТНІХ..............................79 ЮРЧИШИН Василь Миколайович РІВНІ МЕТОДОЛОГІЧНИХ ОСНОВ ДОСЛІДЖЕННЯ ФУНКЦІЙ ПРОКУРОРА У ДОСУДОВОМУ РОЗСЛІДУВАННІ ...............................................................................82 ГРИЩЕНКО Максим Витальевич ПСИХОФИЗИОЛОГИЧЕСКОЕ ИССЛЕДОВАНИЕ С ИСПОЛЬЗОВАНИЕМ ПОЛИГРАФА КАК МЕТОД ПСИХОЛОГИЧЕСКОЙ ЭКСПЕРТИЗЫ ........................................84 ГОРЕЦЬКА Анастасія Миколаївна ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ВИЗНАЧЕННЯ ОРІЄНТОВНОГО РОЗМІРУГРОШОВОЇ КОМПЕНСАЦІЇ ЗА ЗАВДАНІ СТРАЖДАННЯ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ ТА ШЛЯХИ ЇХ ПОДОЛАННЯ.................................................................................85 КУБАРЄВ Іван Володимирович ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОЇ РЕГЛАМЕТАЦІЇ ОСВІДУВАННЯ.....87 5 ТУНТУЛА Александра Сергеевна РАЗВИТИЕ ВИДОВОГО ДЕЛЕНИЯ СВИДЕТЕЛЕЙ, ПОТЕРПЕВШИХ И ПРЕСЛЕДУЕМЫХ ЛИЦ В АНТИКРИМИНАЛЬНОМ СУДОПРОИЗВОДСТВЕ...............90 КОМІССАРЧУК Юлія Анатоліївна ПОНЯТТЯ ТА ПРАВОВА ПРИРОДА РОЗШУКУ .......................92 ШПЕНОВ Дмитро Юрійович ОСОБЛИВОСТІ ПОВНОВАЖЕНЬ СУДДІВ ЯК НОСІЇВ СУДОВОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ..........................................................94 ЗАВИДНЯК Володимир Іванович ДОЦІЛЬНІСТЬ ВКЛЮЧЕННЯ СУДОВОГО ПРЕЦЕДЕНТУ ДО СИСТЕМИ ДЖЕРЕЛ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ ..............................................................................................97 ГОЛОВЕЦЬКИЙ Михайло Олексійович ДЕЯКІ ОСОБЛИВОСТІ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО СТАТУСУ СЛІДЧОГО СУДДІ..........................................................99 ЧИЧА Руслан Павлович ЩОДО ВИКОРИСТАННЯ РЕЗУЛЬТАТІВ НЕГЛАСНИХ СЛІДЧИХ (РОЗШУКОВИХ) ДІЙ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ ............................103 ЗАХАРЧЕНКО Оксана Валентинівна ВИКОРИСТАННЯ СПЕЦІАЛЬНИХ ЗНАНЬ В ПРОЦЕСІ СУДОВОГО РОЗГЛЯДУ...........................................105 ГУБІНА Єлізавета Никифорівна ЩОДО ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ОСІБ, ЯКІ ВІДМОВЛЯЮТЬСЯ БУТИ ПОНЯТИМИ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ.....................................107 НАУМОВА Анна Олександрівна ПРОБЛЕМИ ЗАХИСТУ ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ У КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ................110 СИНЧУК Василь Людвигович ОСОБЛИВОСТІ ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІВ ПРОКУРАТУРИ В УМОВАХ ПРОВЕДЕННЯ АНТИТЕРОРИСТИЧНОЇ ОПЕРАЦІЇ...........................................112 6 КУРИЛЕНКО Дмитро Віталійович ІНСТИТУТ ОБІЗНАНИХ ОСІБ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ.........................................................................116 ДАВИДЕНКО Світлана Василівна ПОВІДОМЛЕННЯ ПРО ПІДОЗРУ: ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОЇ РЕГЛАМЕНТАЦІЇ .......................................................118 ЛИСЮК Юрій Валерійович ОКРЕМІ АКЦЕНТИ УЧАСТІ СВІДКА У ДОСУДОВОМУ РОЗСЛІДУВАННІ...........................................120 РОСЬ Ганна Василівна ДЕЯКІ ПИТАННЯ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ПІДСТАВ ДО ЗАКРИТТЯ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ ..............................................................................123 ДАНИЛЕНКО Анастасія Володимирівна, КОЧУРА Олександра Олександрівна ОСОБЛИВОСТІ ПРОВЕДЕННЯ ОКРЕМИХ СЛІДЧИХ (РОЗШУКОВИХ) ДІЙ ЗА УЧАСТЮ НЕПОВНОЛІТНЬОГО ПОТЕРПІЛОГО .......................................126 ТЕРЕЩУК Сергій Сергійович ОКРЕМІ АСПЕКТИ ЗАСТОСУВАННЯ ТЕХНІЧНИХ ЗАХОДІВ ПРИ ПРОВЕДЕННІ НЕГЛАСНИХ СЛІДЧИХ (РОЗШУКОВИХ) ДІЙ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ ...........................128 РОМАНЮК Віталій Володимирович ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ ЩОДО НЕПОВНОЛІТНІХ............................131 СИЧОВ Сергій Олександрович, ЄДИН Руслан Вікторович ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ЗАСТОСУВАННЯ ЗАТРИМАННЯ ОСОБИ, ПІДОЗРЮВАНОЇ У ВЧИНЕННІ ЗЛОЧИНУ ...............................................................134 АНДРЕНКО Світлана Олександрівна ПРИНЦИПИ КАДРОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СЛІДЧИХ ПІДРОЗДІЛІВ ОРГАНІВ ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ .............................................................................135 7 КУНТІЙ Андрій Ігорович ВИКОРИСТАННЯ ЗНАНЬ СПЕЦІАЛІСТА ПІД ЧАС РОЗСЛІДУВАННЯ УМИСНОГО ВБИВСТВА, ВЧИНЕНОГО В СТАНІ СИЛЬНОГО ДУШЕВНОГО ХВИЛЮВАННЯ .....................................................137 АБЛАМСЬКИЙ Сергій Євгенович ОКРЕМІ АСПЕКТИ ЗАХИСТУ ПРАВ ПОТЕРПІЛОГО У МІЖНАРОДНО-ПРАВОВОМУ ВИМІРІ.................................................................................................140 БОРЖЕЦЬКА Наталія Леонідівна ДОДАТКИ ДО ОБВИНУВАЛЬНОГО АКТА: ОКРЕМІ ПРОБЛЕМИ ТЕОРІЇ ТА ПРАКТИКИ..........................143 ДОЛЖИКОВ Костянтин Геннадійович ВИКОРИСТАННЯ СПЕЦІАЛЬНИХ ЗНАНЬ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ.....................................146 ЩЕРБАКОВСЬКИЙ Андрій Михайлович НАПРЯМИ ВИКОРИСТАННЯ ОПЕРАТВИНО- РОЗШУКОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ ПРО ЕКОНОМІЧНІ ЗЛОЧИНИ..............................................................148 БУЧИНСЬКИЙ Василь Васильович ПРОЦЕСУАЛЬНІ АСПЕКТИ ЗАСТОСУВАННЯ УГОДИ ПРО ВИЗНАННЯ ВИНУВАТОСТІ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕНІ........................................150 ГНАТЮК Андрій Юрійович КРИТЕРІЇ ДОТРИМАННЯ РОЗУМНИХ СТРОКІВ ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ ЯК ПРЕДМЕТ НАГЛЯДУ ПРОКУРОРА .................................................................153 ДАНІЛЬЧЕНКО Юрій Броніславович ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ОРГАНІЗАЦІЇ КАДРОВОЇ РОБОТИ В ОРГАНАХ ПРОКУРАТУРИ УКРАЇНИ ............................................................................................155 ЧАПАЛА Ольга Юріївна СТРАХУВАННЯ ЯК ОДИН ІЗ ВИДІВ СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ ПРАЦІВНИКІВ ОРГАНІВ ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ ...............................157 8 КОРОСТАШОВА Татьяна Александровна РЕШЕНИЕ ПРОБЛЕМЫ ВИДОВОГО ДЕЛЕНИЯ ПРАВОНАРУШЕНИЙ ПО НОВОМУ УПК УКРАИНЫ..........159 ЛЄШУКОВА Ірина Володимирівна, ЛИМАР Аліна Миколаївна ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ЩОДО ПРОЦЕДУРИ ЕКСТРАДИЦІЇ ...................................................................................161 ЛЮЛІЧ Валентина Анатоліївна ОПИТУВАННЯ ОСІБ ЗАХИСНИКОМ, ЯК СПОСІБ ЗБИРАННЯ ДОКАЗІВ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ................................................................................163 ЛУНЬОВА Ольга Сергіївна ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ УДОСКОНАЛЕННЯ ПРОЦЕСУАЛЬНОЇ ВЗАЄМОДІЇ СЛІДЧОГО ТА СЛІДЧОГО СУДДІ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ................................................................................165 ПЕТРИЧЕНКО Євгенія Ігорівна ПРАКТИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ ПРАВОВОЇ РЕГЛАМЕНТАЦІЇ ФІКСУВАННЯ КРИМІНАЛЬНО- ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ДІЙ .................................................................168 БУБИР Юлія Володимирівна ОКРЕМІ АСПЕКТИ ОСОБИСТОГО ЗОБОВ’ЯЗАННЯ ЯК ЗАПОБІЖНОГО ЗАХОДУ У ЧИННОМУ КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСУАЛЬНОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИ ........................................................170 ДВОЙНІКОВ Олексій Олександрович ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ ПОРЯДОК ЗАКРИТТЯ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ ТА НІМЕЧЧИНИ.........173 ГЕЙКО Костянтин Григорович ПРО НЕГЛАСНІ СЛІДЧІ (РОЗШУКОВІ) ДІЇ ..............................177 ДАЛЬ Адам Лаврентійович ЩОДО ПИТАННЯ ПРО ПІДСТАВИ ЗАСТОСУВАННЯ ЗАПОБІЖНОГО ЗАХОДУ У ВИГЛЯДІ ТРИМАННЯ ПІД ВАРТОЮ .....................................180 9 ЄРОХІН Віталій Володимирович ЩОДО СУТНОСТІ ПОНЯТТЯ «ЗАХИСТ» У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ..............................184 КЛИМЕНКО Андрій Олексійович ДЕЯКІ АСПЕКТИ УДОСКОНАЛЕННЯ МЕХАНІЗМУ ВИКОРИСТАННЯ ПРАКТИКИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ..............................187 КОРНЄЄВ Віталій Володимирович ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА КЕРІВНИКА ОРГАНУ ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ ............................................................................189 ЛИСЕНКО Олена Володимирівна ІНФОРМАЦІЙНІ ТЕХНОЛОГІЇ В РОЗШУКОВІЙ ДІЯЛЬНОСТІ ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ .........................193 МАЛИК Ярослав Васильович ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ СТАТУС АДВОКАТА У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ..................................................196 ПЕТРОВ Олексій Сергійович ІСТОРИЧНІ АСПЕКТИ СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТКУ ЗАПОБІЖНОГО ЗАХОДУ У ВИДІ ЗАСТАВИ .............................................................................199 ПОЛІЩАК Наталія Ігорівна ДО ПИТАННЯ ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ СУДОВИХ ВИТРАТ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ ............................................................................................201 МАРКОВ Дмитро Ігорович ОКРЕМІ ПИТАННЯ ЩОДО ЗАКІНЧЕННЯ ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ У ФОРМІ ЗВЕРНЕННЯ ДО СУДУ З КЛОПОТАННЯМ ПРО ЗВІЛЬНЕННЯ ОСОБИ ВІД КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ......................................................................204 МІНЧЕНКО Олександр Вікторович АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ ............................................................................207 10 ПАНОВА Аліса Віталіївна ДО ПИТАННЯ ПРО ПОНЯТТЯ «НЕДОПУСТИМІСТЬ ДОКАЗУ» У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ................209 ПЕВНА Олена Віталіївна ПРОЦЕСУАЛЬНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВА ОСОБИ НА ЗАХИСТ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ.....................................210 ЄДИН Руслан Вікторович, ПОГОСЯН Едгар Ашотович ОКРЕМІ ПИТАННЯ ЗАОЧНОГО КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ ..............................................................................215 САЛМАНОВ Олексій Валерійович НЕДОТОРКАННІСТЬ ЖИТЛА ЧИ ІНШОГО ВОЛОДІННЯ ОСОБИ ЯК ЗАСАДА КРИМІНАЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА ...............................................................................218 СОРОКА Ірина Вікторівна ТАКТИКА ОДНОЧАСНОГО ДОПИТУ ДВОХ І БІЛЬШЕ ВЖЕ ДОПИТАНИХ ОСІБ ЗА ФАКТАМИ КРАДІЖОК, ВЧИНЕНИХ НЕПОНОВЛІТНІМИ......................223 СУВОРОВА Римма Володимирівна ВИКОРИСТАННЯ ДОКАЗІВ, ОТРИМАНИХ В РЕЗУЛЬТАТІ ЗДІЙСНЕННЯ КОНТРОЛЮ ЗА ВЧИНЕННЯМ ЗЛОЧИНУ........................................................225 ПАРШАК Сергій Анатолійович ФОРМИ ЗАКІНЧЕННЯ ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ ............................................................................228 ЧЕКОТИЛО Вадим Іванович ОТРИМАННЯ ЗРАЗКІВ ДЛЯ ЕКСПЕРТИЗИ ПІД ЧАС КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ ......................230 ШИЛОВ Володимир Володимирович ПРОФІЛАКТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ ОРГАНІВ ПРОКУРАТУРИ ПІД ЧАС ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ: ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНИЙ АСПЕКТ...............................................................................................232 11 ТРОЦЮК Микола Миколайович ОКРЕМІ ПИТАННЯ ЩОДО ВИКОНАННЯ, АБО НЕВИКОНАННЯ СЛІДЧИМ, ПРОКУРОРОМ ВИМОГ СТ. СТ. 220, 221 КПК УКРАЇНИ .....................................234 ДРОЦЬКА Ольга Миколаївна CТАДІЇ ДАЧІ ЗАВІДОМО НЕПРАВДИВИХ ПОКАЗАНЬ СВІДКОМ ТА ПОТЕРПІЛИМ ...............................236 ГЕМЕС Іван Іванович ОКРЕМІ ПИТАННЯ ЗАКОНОДАВЧОГО ВРЕГУЛЮВАННЯ ТА ПРАКТИЧНОГО ЗАСТОСУВАННЯ ТИМЧАСОВОГО ДОСТУПУ ДО РЕЧЕЙ І ДОКУМЕНТІВ.......................................239 ГЛОВАЦЬКИЙ Андрій Вікторович ПРИВАТНЕ ОБВИНУВАЧЕННЯ ЯК ФОРМА ПРОЯВУ ДИСПОЗИТИВНОСТІ У КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ......................................241 ГРІНЧЕНКО Михайло Вікторович ПРОБЛЕМИ ВИЗНАЧЕННЯ КРАЙНЬОЇ НЕОБХІДНОСТІ У ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИ ...................243 СУХАРЄВА Наталія Олександрівна КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ВЧИНЕННЯ НАСИЛЬСТВА В СІМ’Ї .....................................246 СЕРДЮК Олександра Анатоліївна ДОБРОВІЛЬНА ВІДМОВА ПРИ НЕЗАКІНЧЕНОМУ ЗЛОЧИНІ – ЯК ПІДСТАВА ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ, А НЕ ЇЇ ВИКЛЮЧЕННЯ ..................................................................250 БОБИР Максим Юрійович ПОТЕРПІЛИЙ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ ............................................................................................252 ПОЛУШКІН Микита Олександрович МІЖНАРОДНІ СТАНДАРТИ ЗАСТОСУВАННЯ ЗАПОБІЖНОГО ЗАХОДУ У ВИГЛЯДІ ТРИМАННЯ ПІД ВАРТОЮ.....................................................................................253 12 ІЛЬНИЦЬКИЙ Михайло Миколайович ФОРМА ТА ЗМІСТ ЗВЕРНЕННЯ ІЗ ЗАПИТОМ ПРО МІЖНАРОДНУ ПРАВОВУ ДОПОМОГУ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ.....................................256 КОСИК Дмитро Станіславович АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ ЩОДО ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ, ЯК ОСОБИ, ЯКА КОРИСТУЄТЬСЯ ІМУНІТЕТОМ.....................................................................................258 ДЖАГУПОВ Михайло Григорович АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ ДОКАЗУВАННЯ СЛУЖБОВОГО ПІДРОБЛЕННЯ ...................................................261 РАЧИНСЬКА Вікторія Віталіївна КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВИЙ ЗАХИСТ ДІТЕЙ ВІД СЕКСУАЛЬНОГО НАСИЛЬСТВА В УКРАЇНІ...................262 КІЦІЙОВ Артур Віталійович ПРОБЛЕМИ, ЩО ВИНИКАЮТЬ ПІД ЧАС РОЗСЛІДУВАННЯ КРИМІНАЛЬНИХ ПРАВОПОРУШЕНЬ, ВЧИНЕНИХ НЕОСУДНИМИ (ОБМЕЖЕНО ОСУДНИМИ) ОСОБАМИ ...................................265 СИДОРЕНКО Андрій Олександрович ОКРЕМІ АСПЕКТИ КРИМІНАЛЬНОЇ ПРОЦЕСУАЛЬНОЇ ДІЄЗДАТНОСТІ НЕПОВНОЛІТНЬОГО У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ................................................................................268 САВЧУК Юлія Романівна ЩОДО ЗАХИСТУ ПРАВ НЕПОВНОЛІТНІХ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ..................................................271 ЖЕМІЛА Владислав Віталійович ДІЗНАННЯ ЯК ФОРМА ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ ЗА НОВИМ КПК УКРАЇНИ......................273 НЕМАШКАЛО Марина Володимирівна ПИТАННЯ ВЗАЄМОДІЇ СЛІДЧИХ ТА ОПЕРАТИВНИХ ПІДРОЗДІЛІВ ..............................................276 13 ТАРАН Олександр Володимирович ОСОБЛИВОСТІ ОБРАННЯ ЗАПОБІЖНИХ ЗАХОДІВ ПІД ЧАС ДІЙСНЕННЯ ДІЗНАННЯ.........................280 КОРНЄЄВ Ілля Дмитрович НЕГЛАСНІ СЛІДЧІ (РОЗШУКОВІ) ДІЇ ЯК ДЖЕРЕЛА ДОКАЗІВ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ.................282 ПІСКУН Євген Володимирович ПРАВО НА ЗАХИСТ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ................................................................................285 САЛТИКОВ Станіслав Михайлович ВІДПОВІДНІСТЬ ОКРЕМИХ ПОЛОЖЕНЬ ПОРЯДКУ ЗДІЙСНЕННЯ ЗАОЧНОГО ПРОВАДЖЕННЯ ВИМОГАМ ЗАСАД КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ ТА МІЖНАРОДНИМ ПРАВОВИМ СТАНДАРТАМ ...............287 ШЕВКАЛЕНКО Борис Ігоревич ПРАВОВА РЕГЛАМЕНТАЦІЯ ПРОЦЕСУАЛЬНИХ РІШЕНЬ ЗА КРИМІНАЛЬНИМ ПРОЦЕСУАЛЬНИМ КОДЕКСОМ УКРАЇНИ ...................................................................290 МАКУШИН Владислав Вікторович ПРО ОКРЕМІ АСПЕКТИ РОЗСЛІДУВАННЯ КРИМІНАЛЬНИХ ПРОСТУПКІВ .................................................292 Розділ 2 СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТРУ КРИМІНАЛІСТИКИ ТА СУДОВОЇ ЕКСПЕРТИЗИ ВОЛОБУЄВ Анатолій Федотович ПРЕДМЕТ І СИСТЕМА КРИМІНАЛІСТИКИ: КОНЦЕПТУАЛЬНІ ПИТАННЯ.....................................................296 КИРИЧЕНКО Александр Анатольевич НОВАЯ ДОКТРИНА СТРУКТУРЫ КРИМИНАЛИСТИКИ И ОРДИСТИКИ КАК НАУКИ И УЧЕБНОЙ ДИСЦИПЛИНЫ .....................................298 14 ЛИСЕНКО Володимир Васильович, КУРІЛОВ Геннадій Миколайович ОСОБЛИВОСТІ ПОШУКУ ПЕРВИННОЇ ОПЕРАТИВНОЇ ІНФОРМАЦІЇ ПРО ФАКТИ НЕЗАКОННОГО ОБІГУ ТОВАРІВ В УКРАЇНІ..........................301 ПЧОЛКІН Валерій Дмитрович КРИМІНАЛІСТИЧНА КЛАСИФІКАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ЕКОНОМІЧНОЇ СПРЯМОВАНОСТІ ...........................................304 ЧАПЛИНСЬКИЙ Костянтин Олександрович СПЕЦІАЛЬНІ ЗНАННЯ – ЯК ОБ’ЄКТ КРИМІНАЛІСТИЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ ...............................308 СТЕПАНЮК Руслан Леонтійович ТИПОВІ ТАКТИЧНІ ОПЕРАЦІЇ В СТРУКТУРІ ОКРЕМОЇ КРИМІНАЛІСТИЧНОЇ МЕТОДИКИ.......................312 ДАНЬШИН Максим Валерійович КРИМІНАЛІСТИКА НА СЛУЖБІ СЛІДСТВА ..........................314 МАЛЯРОВА Валерія Олегівна НАГАЛЬНІ ПИТАННЯ, ЩОДО ВИРІШЕННЯ ПРОБЛЕМ, ПОВ'ЯЗАНИХ З БОРОТЬБОЮ З НАРКОЗЛОЧИННІСТЮ .............................................................317 ОНІЩИК Юрій Віталійович МАТЕРІАЛЬНІ СЛІДИ ТА ЇХ ЗНАЧЕННЯ ПРИ РОЗСЛІДУВАННІ УХИЛЕНЬ ВІД СПЛАТИ ПОДАТКІВ........319 ЮСУПОВ Володимир Васильович ПОНЯТТЯ ТА СУТНІСТЬ АНТИКОРУПЦІЙНОЇ ЕКСПЕРТИЗИ ....................................................................................322 ВИННИЧЕНКО Іван Сергійович ПІДГОТОВКА ТА ПЛАНУВАННЯ АКРЕДИТАЦІЇ ЕКСПЕРТНО-КРИМІНАЛІСТИЧНОЇ ЛАБОРАТОРІЇ ЗА МІЖНАРОДНИМ СТАНДАРТОМ ISO/IEC 17025:2005..............................................325 УДОВЕНКО Жанна Володимирівна ОКРЕМІ ПИТАННЯ ТАКТИКИ ЗНЯТТЯ ІНФОРМАЦІЇ З ТРАНСПОРТНИХ ТЕЛЕКОМУНІКАЦІЙНИХ МЕРЕЖ.............................................327 15 ЛОЗОВА Світлана Миколаївна ОСОБЛИВОСТІ ПІДГОТОВКИ І ПРИЗНАЧЕННЯ КОМПЛЕКСНОЇ СУДОВОЇ ПСИХОЛОГО- ПСИХІАТРИЧНОЇ ЕКСПЕРТИЗИ ПРИ РОЗСЛІДУВАННІ ЗАВІДОМО НЕПРАВДИВОГО ПОВІДОМЛЕННЯ ПРО ЗАГРОЗУ БЕЗПЕЦІ ГРОМАДЯН, ЗНИЩЕННЯ ЧИ ПОШКОДЖЕННЯ ОБ’ЄКТІВ ВЛАСНОСТІ ........................329 АВДЄЄВА Галина Костянтинівна ПРОБЛЕМИ ГАРМОНІЗАЦІЇ ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ У ГАЛУЗІ СУДОВОЇ ЕКСПЕРТИЗИ ІЗ ЗАКОНОДАВСТВОМ КРАЇН ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ................................................................................................332 АМЕЛІНА Анна Сергіївна ОСОБЛИВОСТІ ПРОВЕДЕННЯ ПЕРШОЧЕРГОВИХ СЛІДЧИХ (РОЗШУКОВИХ) ДІЙ ПІД ЧАС РОЗСЛІДУВАННЯ ЗЛОЧИНІВ, ПЕРЕДБАЧЕНИХ СТАТТЕЮ 212 КРИМІНАЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ ............................................................................................335 АЛЄКСЄЄВА-ПРОЦЮК Діана Олександрівна, БРИСКОВСЬКА Оксана Миколаївна ОСОБЛИВОСТІ КРИМІНАЛІСТИЧНОЇ ХАРАКТЕРИСТИКИ ЗЛОЧИННИХ ПОРУШЕНЬ ПРАВИЛ ОХОРОНИ АБО ВИКОРИСТАННЯ НАДР (НЕЗАКОННОГО ВИДОБУВАННЯ БУРШТИНУ-СИРЦЮ).....................................................................337 ВЕЛИКАНОВ Сергей Владимирович О ПРИЧИННЫХ ВЗАИМОСВЯЗЯХ ЭЛЕМЕНТОВ КРИМИНАЛИСТИЧЕСКОЙ ХАРАКТЕРИСТИКИ ПРЕСТУПЛЕНИЙ.............................................................................339 КНИЖЕНКО Світлана Олександрівна КРИМІНАЛІСТИЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ОСІБ, ЩО ВЧИНЯЮТЬ ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ПРАВОСУДДЯ............341 ЛАНЦЕДОВА Юлія Олександівна СТРУКТУРА МЕТОДИКИ ПРОТИДІЇ ЗЛОЧИНАМ ЯК ЧЕТВЕРТОЇ ЧАСТИНИ КРИМІНАЛІСТИКИ У НОВІТНЬОМУ ВИКЛАДІ............................................................344 16 МАТЮШКОВА Тетяна Петрівна СУЧАСНИЙ СТАН КРИМІНАЛІСТИЧНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РОЗСЛІДУВАННЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВИБОРЧИХ ПРАВ ГРОМАДЯН....................................347 ПАЗИНИЧ Тетяна Анатоліївна ПРО ШЛЯХИ ВИРІШЕННЯ ПРОБЛЕМ МІЖНАРОДНОГО СПІВРОБІТНИЦТВА У БОРОТЬБІ ІЗ ТРАНСНАЦІОНАЛЬНИМИ ЗЛОЧИНАМИ ...................................................................................350 ПИРІГ Ігор Володимирович НАПРЯМКИ РОЗВИТКУ ДОСЛІДЖЕНЬ СЛІДІВ БІОЛОГІЧНОГО ПОХОДЖЕННЯ В ЕКСПЕРТНІЙ СЛУЖБІ МВС .....................................................................................352 КОФАНОВ Андрій Віталійович СУЧАСНИЙ СТАН ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ ЗАСОБІВ ХІМІЧНОГО АНАЛІЗУ ВИБУХОВИХ РЕЧОВИН ...........................................................................................355 ЩЕРБАКОВСЬКИЙ Михайло Григорович, ЛАПТА Сергій Павлович ДОПИТ ОКРЕМИХ КАТЕГОРІЙ ОБІЗНАНИХ ОСІБ ..............357 ПЛЕТЕНЕЦЬ Віктор Миколайович ОСОБЛИВОСТІ ОРГАНІЗАЦІЇ РОЗСЛІДУВАННЯ КРИМІНАЛЬНИХ ПРАВОПОРУШЕНЬ, КВАЛІФІКОВАНИХ ЗА СТ. 259 КК УКРАЇНИ..........................360 ЧАПЛИНСЬКА Юлія Анатоліївна ОСОБЛИВОСТІ ОРГАНІЗАЦІЇ ПРОВЕДЕННЯ ДОПИТУ ПІДОЗРЮВАНОГО .......................................................362 ДАРАГАН Валерій Валерійович ДЕЯКІ ЕЛЕМЕНТИ КРИМІНАЛІСТИЧНОЇ ХАРАКТЕРИСТИКИ ЗЛОЧИНІВ У СФЕРІ ДЕРЖАВНИХ ЗАКУПІВЕЛЬ ..........................................................365 ГУСЄВА Влада Олександрівна ДЕЯКІ ОСОБЛИВОСТІ ВИКОРИСТАННЯ СПЕЦІАЛЬНИХ ЗНАНЬ ПРИ ПРОВЕДЕННІ СЛІДЧОГО ЕКСПЕРЕМЕНТУ У ЗЛОЧИНАХ ПРОТИ ЖИТТЯ ТА ЗДОРОВ’Я ОСОБИ......................................367 17 ГАЛЕЗНИК Марина Владимировна НАУЧНЫЕ, ПРАВОВЫЕ И КРИМИНАЛИСТИЧЕСКИЕ АСПЕКТЫ ВРЕМЕНИ СОВЕРШЕНИЯ ПРЕСТУПЛЕНИЯ.....369 СТРЕЛЯНИЙ Володимир Іванович ТАКТИЧНІ ПРИЙОМИ РОЗСЛІДУВАННЯ ПРАВОПОРУШЕНЬ З ВИКОРИСТАННЯМ БАНКІВСЬКИХ ПЛАТІЖНИХ КАРТОК.....................................371 КОРНІЄНКО Василь Володимирович ЗЛОЧИННА ДІЯЛЬНІСТЬ ПОСАДОВИХ ОСІБ БАНКІВСЬКОЇ СФЕРИ ....................................................................374 ЛЕЩУК Костянтин Борисович КРИМІНАЛІСТИЧНА ПРОФІЛАКТИКА ЗЛОЧИНІВ В СФЕРІ ОБІГУ ЦІННИХ ПАПЕРІВ..............................................376 САВЧУК Тетяна Іванівна, НЕКРАСОВА Олена Володимирівна ВИКОРИСТАННЯ СПЕЦІАЛЬНИХ МЕДИЧНИХ ЗНАНЬ ПРИ РОЗСЛІДУВАННІ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ СТАТЕВОЇ СВОБОДИ ТА СТАТЕВОЇ НЕДОТОРКАНОСТІ.........................................................................379 СЕВІДОВ Олександр Анатолійович ОСОБЛИВОСТІ ПРЕДМЕТА ДОКАЗУВАННЯ У КРИМІНАЛЬНИХ ПРОВАДЖЕННЯХ ПРО ЗЛОЧИННІ ПОРУШЕННЯ АВТОРСЬКОГО І СУМІЖНИХ ПРАВ.........................................................................382 ПЧЕЛІНА Оксана Василівна ЯКІ Ж ЗЛОЧИНИ ВЧИНЯЮТЬСЯ У СФЕРІ СЛУЖБОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ? ..........................................................385 СТЕПАНОВ Юрий Викторович, ЛИТВИНОВ Максим Юриевич CPEДCТВA ФИКCАЦИИ КOМПЬЮТEPНOЙ ИНФOPМАЦИИ, ИМEЮЩEЙ OПEPAТИВНOE ИЛИ ДOКAЗAТEЛЬCТВEННOE ЗНAЧEНИE ...........................388 ФУРМАН Ярослав Володимирович ДЕЯКІ АСПЕКТИ ПРОВЕДЕННЯ ЕКСПЕРТИЗИ ТВОРІВ ІЗ СИЛІКАТНИХ МАТЕРІАЛІВ.....................................390 18 ЗЛАГОДА Ольга Валеріївна АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ВИЯВЛЕННЯ ЗЛОЧИНІВ, ПОВ’ЯЗАНИХ З ВИКРАДЕННЯМ ЛЮДЕЙ...............................392 КОФАНОВА Олена Сергіївна ИСПОЛЬЗОВАНИЕ СПЕЦИАЛЬНЫХ ЗНАНИЙ ПРИ РАССЛЕДОВАНИИ ПРЕСТУПНЫХ ПОСЯГАТЕЛЬСТВ НА КУЛЬТУРНЫЕ ЦЕННОСТИ ..............395 ЛОЗОВА Світлана Миколаївна, КОРЕЦЬКА Юлія Валеріївна ТАКТИКО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ПРОВЕДЕННЯ ДОПИТУ НЕПОВНОЛІТНЬОГО......................397 КРЄПАКОВ Ігор Олегович ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ОПЕРАТИВНО- РОЗШУКОВОЇ ХАРАКТЕРИСТИКИ ...........................................399 ЗАХАРЧЕНКО Сергій Олексійович ДЕЯКІ ВИСНОВКИ І РЕКОМЕНДАЦІЇ ЩОДО РОЗСЛІДУВАННЯ ДОРОЖНЬО-ТРАНСПОРТНИХ ПРИГОД В УМОВАХ ЗНИКНЕННЯ ВОДІЯ ТРАНСПОРТНОГО ЗАСОБУ З МІСЦЯ ПОДІЇ ..........................402 БЕССОННАЯ Татьяна Фёдоровна ОСОБЕННОСТИ ПРИВЛЕЧЕНИЯ СПЕЦИАЛИСТА ДЛЯ УЧАСТИЯ В СЛЕДСТВЕННЫХ ДЕЙСТВИЯХ ПО НОВОМУ УГОЛОВНОМУ ПРОЦЕССУАЛЬНОМУ ЗАКОНОДАТЕЛЬСТВУ ...................................................................405 БАРАНЧУК Василь Васильович ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ ПСИХОЛОГІЧНОГО КОНТАКТУ ПРИ ДОПИТІ НА ДОСУДОВОМУ РОЗСЛІДУВАННІ .............................................................................408 БУРБЕЛО Богдан Анатолійович ЗНАЧЕННЯ КРИМІНАЛІСТИЧНОЇ ХАРАКТЕРИСТИКИ ОСОБИСТОСТІ ЗЛОЧИНЦЯ В ПРОФІЛАКТИЦІ ЗЛОЧИНІВ.....................................................411 ГЕЙДАРОВ Гейдар Муса Оглы ТРАНСНАЦИОНАЛЬНЫЙ ХАРАКТЕР КИБЕРПРЕСТУПНОСТИ................................................................414 19 ПРИХОДЬКО Юрій Павлович ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КРИМІНАЛЬНИХ ВИБУХІВ ..............................................................................................417 ЗОЗУЛЯ Євгєн Вікторович ДО ПИТАННЯ СПОСОБУ ПІДГОТОВКИ ВЧИНЕННЯ ПРИМУШУВАННЯ ДО ВИКОНАННЯ ЧИ НЕВИКОНАННЯ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВИХ ЗОБОВ‘ЯЗАНЬ, ОРГАНІЗОВАНИМИ ЗЛОЧИННИМИ ГРУПАМИ...........................................................................................421 КАРПЕНКО Наталія Броніславівна МОЖЛИВІСТЬ ВСТАНОВЛЕННЯ ФАКТУ ВИКОНАННЯ РУКОПИСУ ОСОБОЮ, ЯКА ЗНАХОДИЛАСЬ У НЕЗВИЧАЙНОМУ ПСИХОФІЗІОЛОГІЧНОМУ СТАНІ .............................................423 ПРИХОДЬКО Владлена Олександрівна ЩОДО НЕДОЛІКІВ НОРМАТИВНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ КРИМІНАЛІСТИЧНИХ ОБЛІКІВ................425 АРІТ Карина Володимирівна ВИКОРИСТАННЯ СПЕЦІАЛЬНИХ ЗНАНЬ В ХОДІ РОЗСЛІДУВАННЯ ЗЛОЧИНІВ, ЩО ВЧИНЯЮТЬСЯ У СФЕРІ ВИРОБНИЦТВА ПРОДОВОЛЬЧИХ ТОВАРІВ .........427 УСОВА Євгенія Сергіївна ОСОБЛИВОСТІ ОБСТАНОВКИ ТА СПОСОБІВ ВЧИНЕННЯ ЗЛІСНОГО НЕВИКОНАННЯ ОБОВ’ЯЗКІВ ПО ДОГЛЯДУ ЗА ДИТИНОЮ АБО ЗА ОСОБОЮ, ЩОДО ЯКОЇ ВСТАНОВЛЕНА ОПІКА ЧИ ПІКЛУВАННЯ ............................................................................430 ПІЄВ Станіслав Сергійович РЕАЛІЗАЦІЯ ПОВНОВАЖЕНЬ ПРОКУРОРА ПІД ЧАС ЗАТРИМАННЯ НЕПОВНОЛІТНЬОГО ПІДОЗРЮВАНОГО ..........................................................................434 ВЕПРИЦЬКИЙ Роман Сергійович КРИМІНОЛОГІЧНЕ ПРОГНОЗУВАННЯ ТА ПЛАНУВАННЯ БОРОТЬБИ ЗІ ЗЛОЧИННІСТЮ.....................437 20 БОДНАР Світлана Михайлівна ТИПОВІ СЛІДЧІ СИТУАЦІЇ ТА ВІДПОВІДНИЙ НИМ КОМПЛЕКС СЛІДЧИХ ДІЙ ПОЧАТКОВОГО ЕТАПУ РОЗСЛІДУВАННЯ КРАДІЖОК ....................................441 БУЛАТОВ Андрій Сергійович ШАХРАЙСТВО В УКРАЇНІ: СУЧАСНИЙ СТАН .....................443 ДОЦЕНКО Катерина Володимирівна КРИМІНАЛІСТИЧНА КЛАСИФІКАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ, ВЧИНЕНИХ ШЛЯХОМ ЗЛОВЖИВАННЯ ВЛАДОЮ АБО СЛУЖБОВИМ СТАНОВИЩЕМ ..........................................445 БІЧУРІН Рінат Халітович ПЕРСПЕКТИВИ ФОРМУВАННЯ МЕТОДИКИ РОЗСЛІДУВАННЯ УМИСНИХ ВБИВСТВ З ХУЛІГАНСЬКИХ МОТИВІВ ........................................................448 ДЖЕВАГА Сергій Вікторович КЛАСИФІКАЦІЯ ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ФОРМ ВИКОРИСТАННЯ СПЕЦІАЛЬНИХ ЗНАНЬ НА ЕТАПІ ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ ........................450 ДМИТРІЄВА Лариса Василівна НАГАЛЬНІСТЬ ПОБУДОВИ МЕТОДИКИ РОЗСЛІДУВАННЯ ЗГВАЛТУВАНЬ, ВЧИНЕНИХ ГРУПОЮ ОСІБ ..................................................................................453 ГУЗЕЙ Володимир Миколайович ЗНАРЯДДЯ, ЩО ВИКОРИСТОВУЮТЬСЯ ЗЛОЧИНЦЯМИ ПРИ ПЕРЕВИЩЕННІ МЕЖ НЕОБХІДНОЇ ОБОРОНИ................................................................455 КАРПЕНКО Роман Валериевич МОТИВЫ СОВЕРШЕНИЯ ТЕЛЕСНЫХ ПОВРЕЖДЕНИЙ НЕСОВЕРШЕННОЛЕТНИМИ.....................457 КОВКІНА Євгенія Володимирівна РОЛЬ ТЕРМІНІВ У МОВЛЕННІ ФАХІВЦІВ КРИМІНАЛІСТИЧНОЇ СФЕРИ ....................................................459 КОНОНЕНКО Наталія Олександрівна ОСОБЛИВОСТІ СЛІДОВОЇ КАРТИНИ ХУЛІГАНСТВА, УЧИНЕНОГО ПІД ЧАС ПРОВЕДЕННЯ СПОРТИВНО-МАСОВИХ ЗАХОДІВ..............462 21 КОСТИРЯ Олександр Миколайович ОСОБЛИВОСТІ ВИЯВЛЕННЯ ВІДОБРАЖЕНЬ ЗА ФАКТАМИ ГРАБЕЖІВ ТА РОЗБОЇВ, ВЧИНЕНИХ РАНІШЕ ЗАСУДЖЕНИМИ ОСОБАМИ ...........464 КУЛІНИЧ Наталія Дмитрівна ТЕХНІКО-КРИМІНАЛІСТИЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РОЗСЛІДУВАННЯ НЕЗАКОННОГО ПРОВЕДЕННЯ ПОШУКОВИХ РОБІТ НА ОБ’ЄКТАХ АРХЕОЛОГІЧНОЇ СПАДЩИНИ .....................................................................................467 ЛЮТИЙ Валентин Валентинович ЗНАЧЕННЯ ТА ОСОБЛИВОСТІ ПРОВЕДЕННЯ СЛІДЧОГО ОГЛЯДУ ЗА ФАКТАМИ НЕЗАКОННИХ ЗАВОЛОДІНЬ ТРАНСПОРТНИМИ ЗАСОБАМИ ВЧИНЕНИХ ОРГАНІЗОВАНИМИ ГРУПАМИ ........................469 ЛУСКАТОВА Тетяна Олександрівна ТАКТИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ДОПИТУ ПІДОЗРЮВАНОГО У ЗАПОДІЯННІ УМИСНИХ ТЯЖКИХ ТІЛЕСНИХ УШКОДЖЕНЬ, ЩО СПРИЧИНИЛИ СМЕРТЬ ПОТЕРПІЛОГО ........................472 МЕДЕНЦЕВ Анатолій Миколайович ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ І КОНТРОЛЬ, ЯК ОБСТАНОВКА ВЧИНЕННЯ ЗЛОЧИНІВ У СФЕРІ ДЕРЖАВНИХ ЗАКУПІВЕЛЬ.........................................474 ОЗАР Вікторія Григорівна ОСОБЛИВОСТІ ПРИЗНАЧЕННЯ СУДОВО- ІМУНОЛОГІЧНОЇ ЕКСПЕРТИЗИ ПІД ЧАС РОЗСЛІДУВАННЯ КАТУВАНЬ.....................................................477 ОПАНАСЕНКО Наталія Олегівна КРИМІНАЛІСТИЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ОРГАНІЗОВАНИХ ГРУП ШАХРАЇВ У СФЕРІ ЖИТЛОВОГО БУДІВНИЦТВА ......................................................480 ОЧЕРЕТЯНИЙ Владислав Анатолійович ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ПІДГОТОВКИ ДО СЛІДЧОГО ЕКСПЕРИМЕНТУ................................................482 22 ОЧЕРЕТЯНИЙ Максим Анатолійович КРИМІНАЛІСТИЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ХУЛІГАНСТВА, ВЧИНЕНОГО ГРУПОЮ ОСІБ: ПОНЯТТЯ ТА СУТНІСТЬ................................................................485 САМСОНОВА Вікторія Василівна СПОСОБИ ВЧИНЕННЯ ЗЛОЧИНУ ПРИ КРАДІЖКАХ З ДАЧНИХ БУДИНКІВ ..............................488 СЕЗОНОВ Віктор Станіславович ЕКСПЕРТНА ПРОФІЛАКТИКА ЯК ТЕНДЕНЦІЯ РОЗВИТКУ СУЧАСНОЇ ЕКСПЕРТОЛОГІЇ.................................491 ФЕДОСОВ Олег Сергійович ВЗАЄМОДІЯ СЛІДЧИХ ТА ОПЕРАТИВНИХ ПІДРОЗДІЛІВ В ХОДІ РОЗСЛІДУВАННЯ РОЗБОЇВ ...............493 ЧЕТВЕРТАК Дмитро Юрійович ОСОБЛИВОСТІ ДОПИТУ ПІДОЗРЮВАНИХ У ВЧИНЕННІ ПРИХОВУВАННЯ ЗЛОЧИНІВ...........................496 СМІРНОВ Андрій Володимирович ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ТАКТИКИ ПРОВЕДЕННЯ ОДНОЧАСНОГО ДОПИТУ ДВОХ ЧИ БІЛЬШЕ ВЖЕ ДОПИТАНИХ ОСІБ ТА ШЛЯХИ ЇХ ВИРІШЕННЯ.........499 ОРЛІВСЬКА Ольга Геннадіївна СКЛАДНОЩІ ВСТАНОВЛЕННЯ СПІВУЧАСНИКІВ ГРУПОВИХ КВАРТИРНИХ КРАДІЖОК ....................................500 ПЕТРЕНКО Юрій Ігорович ДО ПИТАННЯ ПРО ХАРАКТЕРИСТИКУ ОСОБИ ПОТЕРПІЛОГО ВІД ШАХРАЙСТВА В СФЕРІ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я .....................................................................502 НІКОЛАЄНКО Анна Миколаївна ОКРЕМІ ПИТАННЯ ПІДГОТОВКИ ДО ПРОВЕДЕННЯ ДОПИТУ НЕПОВНОЛІТНІХ..........................................................505 ОЗЕРСЬКИЙ Едуард Едуардович ВИКОРИСТАННЯ СИСТЕМИ «БЕРТІЛЬЙОНАЖА» В КРИМІНАЛІСТИЦІ.......................................................................508 23 ЦИБУЛЬСЬКА Юлія Костянтинівна ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ ПОЛІГРАФА ПРАЦІВНИКАМИ ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ НА ДОСУДОВОМУ РОЗСЛІДУВАННІ.......................................510 МОМЧЕВА Євдокія Михайлівна ВИКОРИСТАННЯ СПЕЦІАЛЬНИХ ПСИХОЛОГІЧНИХ ЗНАНЬ ПРИ РОЗСЛІДУВАННІ ЗЛОЧИНІВ, ВЧИНЕНИХ НЕПОВНОЛІТНІМИ........................512 СТОЛЯРЕНКО Олеся Миколаївна ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ВЗАЄМОДІЇ СЛІДЧОГО З ОПЕРАТИВНИМИ ПІДРОЗДІЛАМИ ......................................515 ТЕРНОВСЬКИЙ Олександр Олександрович ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ РОЗСЛІДУВАННЯ ЗЛОЧИНІВ, УЧИНЕНИХ ЗЛОЧИННИМИ УГРУПОВАННЯМИ, ТА ШЛЯХИ ЇХ ВИРІШЕННЯ ................518 КРИВОРУЧКО Дмитро Ігорович ОСОБЛИВОСТІ ПРОВЕДЕННЯ ПЕРВИННОГО ДОПИТУ ПІДОЗРЮВАНИХ У ВЧИНЕННІ ГРАБЕЖІВ ТА РОЗБІЙНИХ НАПАДІВ РАНІШЕ ЗАСУДЖЕНИМИ ОСОБАМИ..........................................................................................520 ПОГОСЯН Левон Ашотович ПРО ЗНАЧЕННЯ КРИМІНАЛІСТИЧНОЇ КЛАСИФІКАЦІЇ КІБЕРЗЛОЧИНІВ ДЛЯ ФОРМУВАННЯ МЕТОДИКИ ЇХ РОЗСЛІДУВАННЯ .......................................................................522 ДАНИЛЮК Володимир Сергійович ХАРАКТЕРИСТИКА СУЧАСНИХ СПОСОБІВ ПІДРОБКИ ГРОШЕЙ.......................................................................525 КОЛОДЯЖНИЙ Ярослав Володимирович ЩОДО ПРОБЛЕМИ ВИЗНАЧЕННЯ СУТНОСТІ ПОНЯТТЯ ВІРТУАЛЬНИХ СЛІДІВ...............................................527 НАУМОВ Арсен Анатолійович ХАРАКТЕРИСТИКА ЕТАПІВ ЗЛОЧИННОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ФІШІНГ-ШАХРАЇВ................................................529 24 МУСІЄНКО Наталія Євгеніївна КРИМІНАЛІСТИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ І ДЕЯКІ ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ СУДОВО-ПОЧЕРКОЗНАВЧОЇ ЕКСПЕРТИЗИ ....................................................................................530 СКАКУН Ірина Володимирівна ХАРАКТЕРИСТИКА ПІДРОБЛЕНОГО ПАСПОРТА ГРОМАДЯНИНА УКРАЇНИ ..........................................................533 СКРИПНИК Дарина Сергіївна ТРОЯНСЬКІ ПРОГРАМИ, ЯК ЗБРОЯ КІБЕРЗЛОЧИНЦІВ .....535 СУПРУН Оксана Віталіївна ПРАВОВІ ПРОБЛЕМИ КОМПЛЕКСНОЇ КРИМІНАЛІСТИЧНОЇ ЕКСПЕРТИЗИ ДОКУМЕНТІВ...........536 ЧЕРНУХА Катерина Сергіївна ПРО СУТНІСТЬ КІБЕРЗЛОЧИНІВ ТА ЇХ ОСОБЛИВОСТІ .....539 ЧУБАНОВ Бажен Игоревич НАУЧНЫЕ ПОДХОДЫ К ОПРЕДЕЛЕНИЮ СИСТЕМЫ СЛЕДОВ ТРАНСПОРТНЫХ СРЕДСТВ..................541 25 Розділ 1 АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ УДК 343.1; 343.132; 343.98 (477) Сергій Миколайович ГУСАРОВ, ректор Харківського національного університету внутрішніх справ, доктор юридичних наук, член-кореспондент Національної академії правових наук України, заслужений юрист України АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ ТА СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ КРИМІНАЛІСТИКИ Після 20 листопада поточного року наступила третя річниця з дня коли у життя країни, правозастосовну діяльність правоохо- ронних органів і судів був запроваджений чинний Кримінальний процесуальний кодекс України. Вказане підтверджує незламну позицію керівництва держави на європейський вибір країн та її громадян щодо свого майбутнього. Підтвердженням правильності цього політичного курсу є те, що людські жертви, які понесла та ще й досі несе Україна, не є марними, бо вказаний вибір знайшов під- тримку не тільки в Європі, але й у всьому світі. За останні два роки в нашому навчальному закладі прово- диться 5 (п’ята) науково-практична конференція, що присвячена проблемним теоретичним та прикладним питанням аналізу чинного кримінального процесуального законодавства України, практики його застосування у діяльності правоохоронних орга- нів і суду та проблемам сучасної криміналістики. Вказане спри- яло загальній активності у країні щодо проведення нових науко- вих досліджень не тільки у сфері кримінального процесу, але і в інших галузях права. У спеціалізованій вченій раді Д 64.700.01 нашого університету відбувається захист дисертацій досліджень зі спеціальності 12.00.09 (кримінальний процес та криміналісти- ка; судова експертиза; оперативно-розшукова діяльність). Зок- рема в останній період працівниками університету захищено 7 дисертацій з проблем кримінального процесу і криміналістики, а за результатами 5 з них, створюється ще одна наукова школа університету «Сторони та учасники кримінального проваджен- ня» під керівництвом д.ю.н., професора Юхна Олександра Олек- сандровича. Проводяться інші наукові заходи, але й на сьогодні залишаються невирішеними деякі проблеми, що вимагають сво- го переосмислення, напрацювання концептуальних рішень, ре- © Гусаров С. М., 2014 26 комендацій і пропозицій з метою подальшого вдосконалення чинного кримінального процесуального законодавства, норма- тивно-правової бази, криміналістичних методик тощо та прак- тики їх застосування. У зв’язку з цим у присутніх та тих науко- вців, хто надіслав нам свої тези сьогодні, є нагода обговорити свої наукові позиції про наявні проблеми і запропонувати шляхи їх вирішення. Особисто я хотів би зупинитись на окремих проблемах, які можливо зацікавлять присутніх і в свою чергу по-доброму «спровокують» на толерантну дискусію та напрацювання конк- ретних пропозицій. У своєму виступі я хотів би звернути увагу науковців і практиків та запросити до участі у обговоренні таких проблем: 1) Уявляється, що на законодавчому рівні доцільно наре- шті визначитись щодо введення в чинне законодавство «кримі- нального проступку», оскільки в КПК України це поняття запо- чатковано, але реалізації на рівні закону про кримінальну відпо- відальність, або будь-якого іншого немає. Вказане буде сприяти декриміналізації понад 190 складів злочинів кримінальних пра- вопорушень невеликої тяжкості та окремих складів злочинів середньої тяжкості, які не становлять значної суспільної небез- пеки. Актуальність цього підтверджується ще й значним наван- таженням на одного слідчого, а також збільшенням надходжен- ня до органів внутрішніх справ кількості заяв і повідомлень за вказаною категорією кримінальних правопорушень (67 % від за- гальної кількості зареєстрованих); 2) Захист прав, свобод і законних інтересів особи гаранту- ється Конституцією, чинним КПК України, іншим законодавст- вом та міжнародними договорами, які ратифіковані Верховною Радою України. В той же час за останніми дослідженнями уче- них, у тому числі нашого університету, залишається непропор- ційним правовий механізм захисту прав підозрюваного, обвину- ваченого по відношенню до потерпілого і особливо неповноліт- нього потерпілого. Так, у чинному КПК України процесуально- му захисту прав неповнолітнього потерпілого присвячено лише 6 статей (59, 64, 224, 226, 227, 232) Водночас забезпеченню прав та законних інтересів неповнолітнього підозрюваного, обвинуваче- ного законодавцем присвячено окрему главу 38 «кримінальне провадження щодо неповнолітніх», у якій передбачено 19 статей з цих питань (з ст. 484 по ст. 502 КПК України), тобто на 13 ста- тей більше. Крім того, в цьому напрямі концептуально не дослі- дженими залишаються положення щодо процесуального статусу 27 та механізму захисту прав і законних інтересів юридичної особи, як потерпілої. 3) Практичні працівники та учені все більше і більше ви- словлюють наукову позицію щодо вдосконалення чинного КПК України в частині розширення процесуальних прав слідчого, які на сьогодні суттєво обмежені. На нашу думку, було б доцільним надати слідчому самостійно приймати рішення, наприклад щодо обрання таких видів запобіжного заходу, як особисте зо- бов’язання та особиста порука, тимчасовий доступ до речей та документів, накладення арешту на майно з метою забезпечення такого додаткового виду покарання, як конфіскація майна. Вдосконалення діяльності підрозділів досудового розсліду- вання в нових умовах дії чинного КПК України вимагає не тіль- ки подальшого розвитку законодавчої бази, а і врахування нові- тніх досягнень науки криміналістики. Тому сьогоднішня науко- во-практична конференція присвячена і цим питанням. Досить тривалий час призначення криміналістики розгля- далось через призму виконання нею головного завдання – науко- вого забезпечення практики протидії злочинності. Але сучасний рівень розвитку цієї науки, а також проблеми сьогодення вима- гають переосмислення і розширення уявлення про її призначен- ня і тенденції розвитку. Очевидно, що нині прикладне призначення криміналістики не обмежується забезпеченням практики протидії «звичайній» злочинності. Так, криміналістичні знання ефективно використо- вуються під час обстеження місць природних і техногенних катас- троф, з’ясуванні їх причин; у розшуку та ідентифікації осіб загиб- лих під час бойових дій; відтворенні обстановки загибелі людей під час терактів, стихійних лих, нещасних випадків тощо. Останнім часом поширюється використання досягнень криміналістики, не тільки у кримінальному, а й у адміністрати- вному та цивільному процесах. Також, активно розглядаються проблеми криміналістичного забезпечення адвокатської та су- дової діяльності. Тенденції розвитку криміналістики обумовлені на сьогодні трьома основними напрямами. 1. Удосконалення існуючих наукових положень організації досудового розслідування злочинів, зокрема тактики окремих слідчих (розшукових) дій; планування розслідування; створення нових алгоритмів слідчих (розшукових) та негласних слідчих (розшукових) дій, оперативно-розшукових і організаційних за- ходів, як складових розслідування окремих видів злочинів; вне- сення законодавчих пропозицій щодо вдосконалення криміна- льного і кримінального процесуального законодавства України з 28 метою оптимізації процедури досудового розслідування і судово- го розгляду. 2. Наукове техніко-криміналістичне забезпечення розслі- дування, зокрема: технічне і технологічне оснащення експертно- криміналістичних установ, правоохоронних органів новим су- часним техніко-криміналістичним устаткуванням; вдосконален- ня існуючих і розробка нових технологій і рекомендацій щодо більш ефективного використання техніко-криміналістичних за- собів; розширення сфер і напрямів використання наявних тех- ніко-криміналістичних засобів. 3. Забезпечення науково-дослідної практики, зокрема шляхом: удосконалення експериментально-технічної бази нау- ково-дослідних установ; вивчення і забезпечення потреб окре- мих навчальних закладів та науково-дослідних установ у науко- вих кадрах; забезпечення розвитку наукових шкіл; забезпечення передачі досвіду і традицій науково-дослідної діяльності від по- коління до покоління учених. Отже, слід наголосити, що зміни кримінальної процесуа- льної законодавчої бази нашої держави, сучасний науково- технічний прогрес, необхідність реформування системи МВС України, складна зовнішня і внутрішня політична обстановка вимагає від багатьох наук кримінального циклу, зокрема, і від кримінального процесу та криміналістики, як суто прикладної галузі знань, динамічного розвитку з метою максимального на- ближення до потреб практики. Безумовно, підняті сьогодні питання не вичерпують усієї широти тем, що будуть обговорені сьогодні. Здебільшого вони становлять лише окремі аспекти наукового пошуку, який на сьо- годні в Україні є досить вагомим. Разом з тим, не можна не конс- татувати, що обрана тематика відбувається в контексті тих кон- цептуальних змін, які з часу прийняття чинного КПК України 2012 року ми щоденно спостерігаємо у національній правовій науці та у правозастосовній діяльності. Таким чином, не викликає сумніву, що намагання науково- го обговорення піднятих проблем не тільки буде сприяти ціка- вим дослідженням, напрацюванню нових наукових концепцій, але й будуть слугувати теоретичним підґрунтям для подальшого удосконалення чинного національного кримінального процесуа- льного законодавства та практики його застування на теренах України. Одержано 14.11.2014 29 УДК [343.1:351.743](477) Олександр Маркович БАНДУРКА, радник ректора Харківського національного університету внутрішніх справ, доктор юридичних наук, професор, академік Національної академії правових наук України, заслужений юрист України ДЕЯКІ ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ЗАСТОСУВАННЯ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА ОРГАНАМИ ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ Удосконалення законодавства з позицій гуманізму, забез- печення законних прав, свобод та інтересів особи є поширеною ознакою сучасних демократичних країн. Галузі права – матеріальне, цивільно-процесуальне та кримінальне процесу- альне невпинно розвиваються і результатом цього розвитку є захищеність особи, людини. Україна є державою, яка має твер- дий намір йти шляхом демократії та свободи особистості, що є неможливим без належного розвитку її правової системи. Розбудова правової держави та становлення громадянсь- кого суспільства диктували необхідність постійного удоскона- лення всіх галузей національного законодавства. З’явилися відповідні вимогам часу і суспільного розвитку Цивільний, Кримінальний та Кримінальний процесуальний кодекси України. Розробка останнього стала справжнім викликом для правничої спільноти нашої держави. Протягом останніх двох десятиліть здійснювалося кілька спроб розробити та прийняти новий Кримінальний процесуальний кодекс України, який би відповідав кращим європейським зразкам. Необхідність рефор- мування вітчизняного кримінального процесуального законо- давства була обумовлена тим, що Кримінально-процесуальний кодекс України 1960 р., мав очевидний обвинувальний ухил, низьку ефективність досудових і судових процедур, викликаних їхньою надмірною забюрократизованістю. 13 квітня 2012 р. були підведені підсумки тривалого етапу розробки та обговорення низки проектів концепції реформуван- ня кримінальної юстиції в Україні. Верховна Рада України прийняла новий Кримінальний процесуальний кодекс України. Зміст нового Кримінального процесуального кодексу свідчить про наявність у держави прагнення до змін, наближення право- вого регулювання кримінальної процесуальної діяльності до найкращих світових стандартів. В цьому кодексі були враховані тенденції розвитку не лише вітчизняної правової науки, але і © Бандурка О. М., 2014 30 найбільш повно враховано міжнародний досвід. Серед принци- пових новел – відсутність такого поняття як порушення кримінальної справи, з’явилися такі інститути як внесення всіх заяв та повідомлень про правопорушення кримінального харак- теру до Єдиного реєстру досудових розслідувань, повідомлення про підозру, чітке визначення підстав та порядку проведення слідчих (розшукових), у тому числі негласних (розшукових) дій, слідчі судді, суд присяжних, тощо; розширено коло суб’єктів кримінального процесу (слідчий суддя, судовий розпорядник, заставодавець) та удосконалено процесуальний статус деяких із них; передбачено заходи забезпечення кримінального провад- ження (судовий виклик, накладення грошового стягнення, тим- часове обмеження в користуванні спеціальним правом, відсторонення від посади, арешт майна тощо), запроваджено нові запобіжні заходи (домашній арешт із застосуванням елек- тронних засобів контролю); модернізовано процесуальний поря- док початку досудового розслідування, реалізовано ідею диференціації форм досудового розслідування залежно від тяжкості вчиненого кримінального правопорушення; детально регламентовано особливі порядки кримінального провадження (на підставі угод; у формі приватного обвинувачення; щодо окремої категорії осіб; яке містить відомості, що становлять державну таємницю; на території дипломатичних представ- ництв, консульських установ України, на повітряному, морсько- му чи річковому судні тощо), питання міжнародного співробітництва під час розслідування та судового розгляду кримінальних справ, запроваджено інститут відновлення втра- чених матеріалів кримінального провадження. Суттєвим поси- лом до змін в теорії кримінального права та його гуманізації є згадка про інститут кримінальних проступків, що повинно при- вести до виникнення поняття кримінального правопорушення, яке досі є тотожним злочину, у той час як кримінальні проступ- ки не повинні тягнути за собою судимість, мають розслідуються за спрощеною процедурою кримінального провадження із санкцією у вигляді покарання профілактичного характеру. Разом з тим, існує і ціла низка проблем застосування Кримінального процесуального кодексу в реаліях сьогодення. Так, не зважаючи на задекларовану змагальність процесу, у Кримінальному процесуальному кодексі не завжди чітко прописані права і обов’язки сторін обвинувачення та захисту, або повноваження сторони обвинувачення прописані більш де- тально, ніж сторони захисту. Така проблема виникає, зокрема під час взаємодії сторін із експертом як у процесуальній так і у не процесуальній формі. Процесуальна форма взаємодії прямо 31 передбачена нормами кримінального процесуального закону, на відміну від непроцесуальної, яка регламентована різного роду відомчими актами, або нерегламентована законом взагалі. Оче- видно, що у цих же двох формах повинна здійснюватися і взаємодія захисника з експертом, процесуальна – у порядку ч. 2 ст. 243 КПК України у вигляді залучення експерта до проведен- ня експертизи на договірних умовах, непроцесуальна – у вигляді усних чи письмових консультацій. У зв’язку з цим неминуче бу- дуть виникати питання щодо пріоритету залучення сторонами одних і тих же експертів, отримання порівняльних зразків, ек- спертного дослідження одних і тих же речових доказів тощо. Досі остаточно не вирішена проблема визначення територіальної юрисдикції судів. У КПК чітко не визначено, до якого суду необхідно звертатись із клопотанням про проведення слідчих (розшукових) чи негласних слідчих (розшукових) дій – за місцем розташування органу досудового розслідування чи за місцем учинення злочину, у зв’язку чим у слідчих, які здійснюють досудове розслідування на території різних адміністративно-територіальних одиниць виникають труднощі із отриманням відповідних ухвал суду. Проблемними залишаються окремі питання щодо надання слідчим доручень про проведення слідчих (розшукових) та не- гласних слідчих (розшукових) дій іншим (не оперативним) підрозділам органів внутрішніх справ, оскільки п. 3 ч. 2 ст. 40 КПК України регламентує надання відповідних доручень лише оперативним підрозділам, у той час коли дані дії могли б не менш ефективно виконуватися також співробітниками інших підрозділів. Крім того, це питання позитивно вирішене у ч. 3. ст. 38 КПК України, але лише під час проведення досудового розслідування кримінальних проступків. Така ситуація фактич- но призводить до невизначеності ролі інших підрозділів органів внутрішніх справ у ході досудового розслідування. Таким чином, перед вченими та практичними працівниками постає завдання щодо максимального узгодження норм КПК України між собою та з іншими нормативно- правовими актами, у тому числі міжнародними. Це має призве- сти до подальшого удосконалення КПК України як нормативно- го документу, підвищення ефективності діяльності слідчих підрозділів та органів внутрішніх справ у цілому, і, як наслідок, до більшої доступності та ефективності захисту прав та свобод громадян від злочинних посягань. Одержано 17.11.2014 32 УДК 343.163(477) Олександр Миколайович ГОЛОВКО, доктор юридичних наук, професор, перший проректор з навчально-методичної та наукової роботи Харківського національного університету внутрішніх справ УДОСКОНАЛЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІВ ПРОКУРАТУРИ УКРАЇНИ У СВІТЛІ ЄВРОПЕЙСЬКИХ ПРАВОВИХ СТАНДАРТІВ Проведення в Україні судово-правової реформи, стратегічний курс держави на європейську інтеграцію вимагає наповнення новим змістом положень вітчизняних галузей права та приведення їх у відповідність зі світовими і європейськими стандартами у сфері діяльності судових і правоохоронних органів. Прогресивним кроком у даному напрямі є прийняття Верховною Радою України 14 жовтня 2014 року нового Закону України «Про прокуратуру» (далі – Закон). Згідно з Розділом ХІІ Закону «Прикінцеві положення» переважна більшість його норм набудуть чинності через шість місяців з дня його опублікування, тобто з 26 квітня 2015 року. Особливої уваги заслуговує позиція законодавця щодо формулювання мети діяльності та функцій прокуратури України. Так, прокуратура України становить єдину систему, яка в передбаченому Законом порядку здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту прав і свобод людини, загальних інтересів суспільства та держави. Нарешті отримали остаточне і повне закріплення конституційні функції органів прокуратури. Так, ними є: 1) підтримання державного обвинувачення в суді; 2) представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених цим Законом; 3) нагляд за додержанням законів органами, що провадять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство; 4) нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особи- стої свободи громадян. У той же час положення п. 5 ст. 121 Конституції України передбачають ще одну функцію органів прокуратури України, якою є нагляд за додержанням прав і свобод людини та громадя- нина, додержанням законів з цих питань органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і слу- жбовими особами. У пункті 1 Розділу XIII Закону «Перехідні по- ложення» зазначається, що виконання вказаної функції здійс- © Головко О. М., 2014 33 нюється виключно у формі представництва прокуратурою інте- ресів громадянина або держави в суді. У Законі не регламентується функція прокуратури щодо нагляду за додержанням і застосуванням законів (так званий «загальний нагляд»), яку виконували органи прокуратури до вказаних змін. Згідно із положеннями Закону до початку діяльності Дер- жавного бюро розслідувань, але не пізніше п’яти років після на- брання чинності КПК України, слідчі органів прокуратури бу- дуть здійснювати досудове розслідування у визначеному КПК України порядку. У Законі удосконалено основні понятійні категорії. Зокре- ма, використовується термін «засади» замість «принципів», що термінологічно відповідає положенням чинного КПК України, а також взагалі переорієнтовано засади діяльності органів проку- ратури України. Так, на першому місці визначено засаду: верхо- венство права та визнання людини, її життя і здоров’я, честі і гідності, недоторканності і безпеки найвищою соціальною цінні- стю. Такий підхід відповідає вимогам європейських правових стандартів у сфері захисту прав людини. Набули подальшого розвитку положення стосовно прозо- рості та підзвітності органів прокуратури перед суспільством щодо результатів своєї діяльності через засоби масової інфор- мації, звітування перед Верховної Радою України, регіональни- ми та місцевими радами та оприлюднення в загальнодержавних і місцевих друкованих засобах масової інформації та на офіцій- них веб-сайтах органів прокуратури. Запозичено позитивний досвід найбільш розвинутих країн світу щодо організаційної побудови і діяльності органів прокура- тури, з урахуванням національних особливостей країни, її адмі- ністративно-територіального устрою. Так, запроваджується на- ступна система органів прокуратури України: Генеральна про- куратура України, регіональні прокуратури, місцеві прокурату- ри, військові прокуратури. При цьому ліквідуються відомі нам на протязі багатьох років спеціалізовані прокуратури (транспортні, природоохоронні), а також міські або районні у містах, районні або міжрайонні прокуратури. З метою підвищення ефективності діяльності органів про- куратури України запроваджено особливий порядок добору і призначення прокурорів на посади, зупинення і припинення їх повноважень та звільнення з посади; визначено підстави і поря- док здійснення дисциплінарного провадження щодо прокурорів; 34 вводиться система органів прокурорського самоврядування (всеукраїнська конференція працівників прокуратури і Рада прокурорів України) тощо. У повній мірі Законом регламентовано повноваження про- курора у кримінальному судочинстві. Так, основними напряма- ми діяльності прокурора під час кримінального провадження є: здійснення нагляду за додержанням законів органами, що про- вадять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство, користуючись при цьому правами і виконуючи обов’язки, передбачені Законом України «Про оперативно- розшукову діяльність» та КПК України; підтримання державно- го обвинувачення в суді; подання цивільного позову у випадках та порядку, визначених кримінальним процесуальним законом. Таким чином, у Законі удосконалено процесуальний механізм участі прокурора у всіх сферах судочинства, в тому числі і як найбільш активного учасника кримінального провад- ження, що сприяє посиленню захисту прав, свобод і законних інтересів особи. Враховуючи вищевказане, питання організації побудови та діяльності органів прокуратури України мають стати предметом подальших наукових досліджень з метою їх удосконалення. У зв’язку з цим, звертаюсь до учасників конференції взяти актив- ну участь у обговоренні піднятих питань. Одержано 10.11.2014 УДК 343.122(477) Олександр Олександрович ЮХНО, доктор юридичних наук, професор, начальник кафедри кримінального процесу Харківського національного університету внутрішніх справ ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВ НА ЗАХИСТ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСУАЛЬНОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИ В сучасних умовах розбудови демократичної, правової держави, а також визнання України на міжнародні арені, вима- гає від уряду запровадження відповідної європейської правової системи захисту прав, свобод і законних інтересів особи. Задек- ларувавши в Конституції України право кожного на захист і за- безпечення правової допомоги, держава взяла на себе зо- бов’язання не тільки належну їх гарантію, а й ефективну реалі- зацію. таку кваліфіковану допомогу. В той же час, ряд правових, теоретичних та правозастосовних проблем, пов’язаних із реалі- © Юхно О. О., 2014 35 зацією права на захист у кримінальному провадженні, залиша- ються на сьогодні дискусійними, недостатньо вивченими, а окремі аспекти після прийняття чинного КПК України 2012 року взагалі не дослідженими. Як свідчить дослідження, довгий час у цьому напрямі більш значна увага приділялась удосконаленню саме праву на захист підозрюваного й обвинуваченого. Така тур- бота, на думку окремих вчених, випливає з того, що недотри- мання прав підозрюваного та обвинуваченого призводить до то- го, що матеріали кримінального провадження визнаються недій- сними, тобто з грубим порушенням кримінального процесуаль- ного законодавства. На нашу думку, з даним твердженням аж ніяк не можна погодитись, тому що процесуальні гарантії щодо захисту прав потерпілого можуть втратити свій сенс. Як зазна- чив У. Блант, в США неймовірний дисбаланс між правами зло- чинців і правами жертв злочину відзначався у 80 роках [2, с. 95]. З цього приводу О. Бойков відзначав, що розвиток процесуаль- них гарантій орієнтовано переважно на розуміння їх як насам- перед гарантій прав особи, причому не будь-якої особи, а голо- вним чином обвинувачуваного. Вчений підкреслив, що така орі- єнтація веде до спотвореного, однобокого розвитку процесуаль- ної форми [3, с. 5], що ми підтримуємо. Вивчаючи дану проблему, В. Бахін, М. Когамов та Н. Карпов наголосили на думку С. Тей- мена про те, що умови забезпечення права на захист у націона- льному законодавстві набагато ширші, ніж прийняті в амери- канському. При впровадженні у наше кримінальне судочинство передових положень правових систем щодо захисту прав особи ми прагнемо бути «попереду планети всієї», забуваючи про істо- тні відмінності нашої судово-правової системи й умови, в яких вона діє [4, с. 50–53]. Однак, враховуючи сучасні умови економіч- ного, політичного і суспільного життя доцільно звернутися до визначення Б. Розовського, що право не може бути вище, ніж економічна система і рівень загальної культури. Оскільки еко- номіка України знаходиться в занепаді, правові акти варто оріє- нтувати не на США і Японію, а ймовірніше на Перу чи Замбію [5, с. 37–38]. У свою чергу В. Коновалова відзначає, що практика реалізації конституційних прав у судочинстві йде в двох напря- мах: а) суворе дотримання проголошених гарантій; б) вільна ін- терпретація вимог, що мають місце, і тенденцій до використання нових підходів до пошуку доказової інформації, введення їх ре- зультатів в арсенал прийомів і методів, розроблених і рекомен- дованих наукою, що тенденції другого плану стали превалювати над першими і висловлює подив із приводу того, що традиційних 36 методів, виявляється, не вистачає [6, с. 131, 154]. Законність і до- тримання прав особи повинні залишатися основою діяльності ОВС, але це не знімає проблему про необхідність удосконалю- вання засобів протидії злочинності, оскільки традиційних засо- бів і методів розроблено ще недостатньо. Найчастіше учені роз- глядають право на захист лише щодо підозрюваного, обвинува- ченого, що не є виправданим. Конституція України та міжнаро- дні правові акти визначають, що «кожен має право на правову допомогу», а поняття «кожен» охоплює тобто усіх без винятку осіб. Реалізація права на правову допомогу заснована на дотри- манні засад рівності всіх перед законом. Дане положення є нор- мою прямої дії, тому що воно закріплено в Конституції України. Така ж норма закріплена й в ст. 10 КПК України 2012 року. В той же час у частині першій ст. 20 цього ж Кодексу [7] «Забезпе- чення права на захист» про потерпілого не згадується. В ч. 1 ст. 58 КПК вказано, що потерпілого у кримінальному прова- дженні може представляти представник особа, яка має право бути захисником. У свою чергу, в частині першій ст. 45 КПК України зазначено, що захисником є адвокат, який здійснює за- хист підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, виправданого, особи, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру або вирішувалося пи- тання про їх застосування, а також особи, стосовно якої перед- бачається розгляд питання про видачу іноземній державі (екст- радицію). Слід констатувати, що визначення у КПК України хто може бути захисником потерпілого не має. Така ситуація вини- кає й щодо забезпечення права на кваліфіковану правову допо- могу, де в ч. 2 ст. 20 кодексу зазначено, що слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд зобов'язані роз'яснити підозрюваному, обви- нуваченому його права та забезпечити право на кваліфіковану правову допомогу з боку обраного ним або призначеного захис- ника, а ч. 3 цієї статті визначає, що у випадках, передбачених Кодексом та/або законом, що регулює надання безоплатної пра- вової допомоги, підозрюваному, обвинуваченому правова допо- мога надається безоплатно за рахунок держави. Однак, про по- терпілого з цих питань в чинному новому КПК не зазначено [8, с. 183]. Виходячи з цього, виникає питання: як реалізувати своє право на захист потерпілим, чому потерпілому не забезпечено право на кваліфіковану правову допомогу з боку обраного ним або призначеного захисника, чому не передбачено випадки на- дання безкоштовної правової допомоги? Відповіддю на ці запи- тання може бути лише внесення відповідних доповнень до чин- 37 ного КПК України. Вивчаючи правове регулювання інституту захисту в дореволюційній Росії, А. Шашкова зазначила, що ін- ститут судового захисту знали ще в Стародавній Греції і Старо- давньому Римі. Так, в Стародавньому Римі «не було жодного бу- динку, який би не міг обійтися без адвоката, отримав назву patronus». Вчена відмітила, що слово «адвокат» як термін в Росії вперше був ужитий у 1716 р. у Військових статутах Петра I. Од- на з глав називалася «Про адвокатів та їх повноваження» і ви- значала їх повноваження та завдання. Із цього вбачається, що розвиток правового інституту щодо захисту пройшов досить тривалий період. Однак, сьогодні чинне законодавство, що регу- лює даний інституту, доволі нечітко формулює та регламентує питання щодо правового захисту потерпілих [9, с. 78]. З проведе- ного аналізу слід зазначити, що на сьогодні правовий інститут захисту потерпілого потребує відповідних змін та доповнень, приведення його у відповідність до міжнародних правових стан- дартів. З цього приводу В. Т. Маляренко зазначає, що нині лише Конституція в цілому відповідає положенням Європейської кон- венції про захист прав і основоположних свобод людини та ін- шим міжнародним документам. Що стосується галузевого зако- нодавства, то воно ще не переглянуто до відповідності міжнаро- дним документам і багато в чому суперечить захисту основних прав і свобод людини [10, с. 4–5]. На його думку законодавець по- винен пам’ятати, що захоплення як забезпеченням прав і свобод людини, так і їх обмеженням може спричинити небезпечні нас- лідки, тому треба шукати таку «золоту середину», за якої права людини, передбачені Європейською конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод, було б в Україні забезпечено, злочинність не збільшувалась, відповідні правоохоронні органи та суд мали б змогу в розумних межах контролювати правопоря- док у державі [11, с. 301]. Ця обставина певною мірою стосується й положень чинного КПК. На сьогодні актуальним є питання щодо міжнародно-правових гарантій дотримання прав людини. Як свідчить досвід, дотримання відповідних правових стандартів у подальшому без ефективного контролю за виконанням зо- бов’язань усіх держав з цих питань. Додатковими гарантіями захисту прав і свобод людини виступають міжнародні механізми захисту прав людини, до яких долучається й Україна. Більш то- го, український досвід адаптації національного законодавства до законодавства Європейського Союзу свідчить, що процес адап- тації став досить тривалим. На нашу думку, ефективність здійс- нення процесу адаптації національного законодавства до законо- 38 давства ЄС залежить від того, наскільки сформовано нормативно- правову базу, на основі якої здійснюватиметься така адаптація. В той же час підняті проблеми не є остаточними і підлягають окре- мому дослідженню або науковому вивченню. Пропоную учасни- кам науково-практичної конференції прийняти участь у обгово- ренні піднятих питань та запропонованих пропозицій. Список використаних джерел: 1. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141. 2. Блант У. Жертвы и судо- производство в Америке / У. Блант // Вопросы криминологии, криминали- стики и судебной экспертизы. – Вып. 1. – 1996. – С. 93–97. 3. Лунеев В. В. Преступность в России при переходе от социализма к капитализму / В. В. Лунеев // Государство и право. – 1998. – № 5. – С. 47–58. 4. Бахин В. До- прос на предварительном следствии (уголовно-процессуальные и кримина- листические вопросы) / Бахин В., Когамов М., Карпов Н. – Алматы : Оркени- ет, 1999. – 208 с. 5. Розовський Б. Г. Оцінка латентної економічної злочиннос- ті в регіоні за побічними факторами / Б. Г. Розовський // Збірник матеріалів міжнародної науково-практичної конференції з проблем боротьби з органі- зованою злочинністю в регіоні / Центр вивчення організованої злочинності при Національній юридичній академії України ім. Ярослава Мудрого. – Хар- ків, 2000. – С. 35–39. 6. Коновалова В. Е. Допрос: тактика и психология / В. Е. Коновалова. – Харьков : Консум, 1999. – 157 с. 7. Кримінальний процесуа- льний кодекс України : від 13 квіт. 2012 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/ laws/ show/4651-17. 8. Абламський С. Є. Окремі проблеми удосконалення інституту юридичної допомоги потерпілому при застосуванні нового кримінально-процесуального законодавства Украї- ни / С. Є. Абламський // Актуальні проблеми застосування нового криміналь- но-процесуального законодавства України та тенденції розвитку криміналіс- тики на сучасному етапі : матеріали Всеукр. наук.– практ. конф., м. Харків, 5 жовт. 2012 р. – Х. : ХНУВС, 2012. – С. 138–143. 9. Шашкова А. Н. Правовое регулирование института защитника в дореволюционной России / А. Н. Шашкова // Вестник Калининградского юридического института МВД России. – 2011. – Вып. № 1 (23). – С. 78–81. 10. Маляренко В. Т. Кримінально- процесуальне законодавство України : питання становлення і розвитку / В. Т. Маляренко // Право України. – 2003. – № 9. – С. 3–14. 11. Маляренко В. Т. Перебудова кримінального процесу України в контексті європейських стандартів: теорія, історія і практика : дис. ... д-ра юрид. наук : 12.00.09 / Ма- ляренко Василь Тимофійович. – Х., 2004. – 449 с. Одержано 11.11.2014 39 УДК 343.122(477) Никифор Семенович КАРПОВ, доктор юридичних наук, професор, професор кафедри кримінального процесу Національної академії внутрішніх справ ДЕЯКІ АСПЕКТИ ЗАСТОСУВАННЯ ЗАПОБІЖНОГО ЗАХОДУ ПІД ЧАС ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ Відповідно до ч. 4 ст. 176 Кримінального процесуального ко- дексу України (далі – КПК), запобіжні заходи застосовуються під час досудового розслідування слідчим суддею за клопотанням слі- дчого, погодженого з прокурором, або за клопотанням прокурора. У ч. 1 ст. 184 цього Кодексу зазначено, що таке клопотання подається до місцевого суду, в межах територіальної юрисдикції якого здійснюється досудове розслідування, і повинно містити: 1) короткий виклад фактичних обставин кримінального право- порушення, в якому підозрюється особа; 2) правову кваліфіка- цію кримінального правопорушення із зазначенням статті (час- тини статті) закону України про кримінальну відповідальність; 3) виклад обставин, що дають підстави підозрювати особу у вчи- ненні кримінального правопорушення, і посилання на матеріа- ли, що підтверджують ці обставини; 4) посилання на один або кілька ризиків, зазначених у ст. 177 КПК; 5) виклад обставин, на підставі яких слідчий, прокурор дійшов висновку про наявність одного або кількох ризиків, зазначених у його клопотанні, і по- силання на матеріали, що підтверджують ці обставини; 6) обґру- нтування неможливості запобігання ризику або ризикам, зазна- ченим у клопотанні, шляхом застосування більш м’яких запобі- жних заходів; 7) обґрунтування необхідності покладення на підо- зрюваного конкретних обов’язків, передбачених ч. 5 ст. 194 КПК. З метою забезпечення підозрюваному можливості підготу- ватися до судового розгляду ч. 2 ст. 184 КПК зобов’язує слідчого, прокурора надати йому копію клопотання та матеріалів, якими обґрунтовується необхідність застосування запобіжного заходу, не пізніше ніж за три години до початку розгляду клопотання. Обсяг таких матеріалів визначає слідчий, прокурор, вихо- дячи з обставин кримінального провадження і того міркування, що на стороні обвинувачення лежить тягар доведення [1, с. 376]. У юридичній літературі відмічається, що підозрюваному «мають бути надані копії усіх матеріалів, якими у клопотанні обґрунто- вується необхідність застосування запобіжного заходу» [2, с. 217]. Слідчий суддя має ретельно перевірити своєчасність на- дання підозрюваному копії клопотання та таких матеріалів. Про © Карпов Н. С., 2014 40 це йдеться у п.5 інформаційного листа Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 квітня 2013р. №550/0/4-13 «Про деякі питання порядку застосу- вання запобіжних заходів під час досудового розслідування та судового провадження відповідно до Кримінального процесуаль- ного кодексу України» [3, с. 157–173]. На наш погляд, положення закону щодо надання підозрю- ваному копій матеріалів, якими обґрунтовується необхідність застосування запобіжного заходу, викликає заперечення. Слід погодитися з думкою науковців, висловленою ще під час дії КПК 1960 р., що такі матеріали є таємницею досудового слідства і з ними не можна знайомити підозрюваного і його захисника [4, с. 90]. Ознайомлення підозрюваного з такими матеріалами призводить до передчасного розголошення даних досудового ро- зслідування. Це може негативно вплинути на процес розкриття та розслідування кримінального правопорушення. Одним з напрямків охорони доказової інформації є обме- ження доступу до неї підозрюваного до закінчення досудового розслідування. У цьому аспекті не можна погодитися з поло- женням ч. 4 ст. 193 КПК, відповідно до якого за клопотанням сторін або за власною ініціативою слідчий суддя має право за- слухати будь-якого свідка. Потрібно зазначити, що відповідно до ст. 187 КПК участь підозрюваного, щодо якого вирішується питання про застосу- вання запобіжного заходу, є обов’язковою у судовому засіданні. Вимога особистої його присутності при вирішенні слідчим суд- дею цього питання «має на меті забезпечення йому можливості постати перед судом і надати особисті пояснення щодо предмета судового розгляду та у такий спосіб здійснити захист своїх прав і законних інтересів» [5, с. 306]. Отже, якщо у такому судовому засіданні буде проводитись допит свідків, то задовго до закінчення досудового розслідування підозрюваному стане відомо, хто є свідками у кримінальному провадженні і які вони дають показання, що вважаємо неприпу- стимим. Враховуючи викладене, пропонуємо виключити з ч. 4 ст. 193 КПК положення, що за клопотанням сторін або за влас- ною ініціативою слідчий суддя має право заслухати будь-якого свідка. Також слід виключити пункт 2 з ч. 3 ст. 184 цього Кодек- су, у якому вказано, що до клопотання додається перелік свідків, яких слідчий, прокурор вважає за необхідне допитати під час судового розгляду. 41 Список використаних джерел: 1. Науково-практичний коментар до Кримінального процесуального кодексу України від 13 квітня 2012 року / за ред. О. А. Банчука, Р. О. Куйбіди, М. І. Хавронюка. – Х. : Фактор, 2013. – 1072 с. 2. Горбачевський В. Я. Запобіжні заходи у сучасному правосудді / В. Я. Горбачевський // Юридичний часопис Національної академії внутрішніх справ. – 2013. – №1. – С. 215–219. 3. Про деякі питання порядку застосування запобіжних заходів під час досудового розслідування та судового провадження відповідно до Кримінального процесуального кодексу України: інформаційний лист Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і криміналь- них справ від 4 квітня 2013 р. №550/0/4-13 // Новий Кримінальний процесуаль- ний кодекс України: коментарі, роз’яснення, документи / відп. ред. В. С. Ко- вальський. – К. : Юрінком Інтер, 2013. – С. 157–173. 4. Білоусов О. І. Затримання підозрюваного у кримінальному процесі: [моногр.] / О. І. Білоусов, С. М.Смоков. – Одеса, 2009. – 112 с. 5. Кримінальний процес: підручник / Ю. М. Грошевий, В. Я. Тацій, А. Р. Туманянц та ін.; за ред. В. Я. Тація, Ю. М. Грошевого, О. В. Капліної, О. Г. Шило. – Х. : Право, 2013. – 824 с. Одержано 10.11.2014 УДК 343.102 Леонід Миколайович ЛОБОЙКО, доктор юридичних наук, професор, головний науковий співробітник сектора дослідження проблем судової, слідчої і прокурорської діяльності Науково-дослідного інституту вивчення проблем злочинності імені академіка В. В. Сташиса Національної академії правових наук України НЕФОРМАЛЬНІ ПРАКТИКИ ПОЧАТКУ ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ : АНТИКОРУПЦІЙНИЙ АСПЕКТ Формальні правила, передбачені кримінальним процесуа- льним законом, у реальному кримінальному провадженні іноді замінюють неформальними практиками. Питання щодо їхнього теоретичного визначення, причин існування, класифікації, з’ясування змісту та значення можуть стати предметом спеціа- льних досліджень учених-юристів, які є фахівцями з процесуа- льних галузей права. Тут звернемо увагу лише на дві неформа- льні практики, що реалізуються напочатковому етапідосудового розслідування. 1. Кримінальним процесуальним законом не передбачене попередження заявника про кримінальну відповідальність за ст. 383 Кримінального кодексу України (далі – КК) «Завідомо не- правдиве повідомлення про вчинення злочину». Однак уповно- важені особи органів внутрішніх справ попереджають про таку відповідальність осіб, які безпосередньо звернулись із заявою. Питання про доцільність такого попередження повинно вирішуватися з урахуванням наступних положень. © Лобойко Л. М., 2014 42 По-перше, як відомо, незнання закону не звільняє особу від юридичної відповідальності за його порушення. Інакше дове- лося би впроваджувати на законодавчому рівні правило про по- передження усіх осіб, на яких розповсюджується дія закону про кримінальну відповідальність, про наслідки невиконання усіх його статей. По-друге, попередження заявника про кримінальну відпо- відальність за завідомо неправдиве повідомлення про вчинення кримінального правопорушення є чинником, якийутримує заяв- ника від подання заяви. Особа, яка спрямовує заяву до правоохо- ронного органу, попереджена про ймовірність притягнення її до кримінальної відповідальності за завідомо неправдиве повідом- лення, обов’язково постане перед вибором подавати заяву чи утриматися від цього. Вибір на користь рішення про неподання заяви може бути обумовлений невпевненістю заявника у тому як саме правоохоронний орган розцінить можливу неточність повідомлених ним відомостей: як правдиве, неправдиве чи заві- домо неправдиве. Особливо з огляду на те, що поданням заяви про кримінальне правопорушення ініціюється досудове розслі- дування, в результаті якого відомості, повідомлені у заяві, мо- жуть бути спростовані. Тому співробітники правоохоронних ор- ганів можуть використовувати правило про попередження заяв- ника про відповідальність за ст. 383 КК для зменшення кількості заяв про кримінальні правопорушення як засіб покращення ста- тистичних показників розкриття злочинів. Зважаючи на це, роз- глядуване правило під прикриттям забезпечення «інтересів служби» (зменшення кількості досудових розслідувань) може бути використане як засіб укриття кримінальних правопору- шень з метою отримання хабарів від осіб, яким є невигідним по- чаток досудового розслідування. 2. Згідно з ч. 1 ст. 214 КПК відомості про обставини, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення, слідчий, прокурор зобов’язаний внести до ЄРДР негайно, але не пізніше 24 годин після подання заяви, повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення або після самостійного виявлення ним з будь-якого джерела цих обставин. Однак, на практиціце положення КПК розуміють як можливість співробітників опе- ративних підрозділів протягом 24 годин здійснювати перевірку заяв, повідомлень та іншої інформації про кримінальні правопо- рушення. На підставі Інструкції про порядок ведення єдиного обліку в органах і підрозділах внутрішніх справ України заяв і повідомлень про вчинені кримінальні правопорушення та інші 43 події та положень про комісії, затвердженої наказом МВС Укра- їни від 19 листопада 2010 р. № 1050, первинну інформацію споча- тку реєструють у журналі Єдиного обліку (ЄО), а потім після пе- ревірки вона може бути перенесена до ЄРДР. Перевірку здійс- нюють співробітники оперативних підрозділів, як правило, шля- хом відібрання пояснень. У разі відсутності підстав для внесення до ЄРДР оперативні співробітники «списують» заяву у справу органу внутрішніх справ, не посилаючись на жодну статтю КПК чи іншого закону. «Списування» у такий спосіб заяв не передба- чене законами і навіть відомчими нормативними актами (на від- міну від обов’язку попередити особу про кримінальну відповіда- льність зазавідомо неправдиве повідомлення про вчинення кри- мінального правопорушення). Відтак, замість того, щоб діяти на підставі ч. 1 ст. 214 КПК, тобто вносити відомості про криміна- льні правопорушення до ЄРДР, органи внутрішніх справ здійс- нюють перевірку, не передбачену жодним нормативно-правовим актом. Пояснюється це потребою встановити, чи є у заяві обста- вини, що можуть свідчити про вчинення кримінального право- порушення. Але ж сам факт початку перевірки свідчить про те, що у службової особи, яка її розпочинає, існують обґрунтовані сумніви у тому, що заява містить відомості про правопорушення, яке не є кримінальним. А у разі наявності таких сумнівів потріб- но розпочинати кримінальне провадження. Відтак, поширена у органах внутрішніх справ практика здійснення перевірки заяв про кримінальні правопорушення з метою встановлення в них даних про ці правопорушення, по- перше, виглядає не логічною, а, по-друге, містить корупційний ризик, що полягає у можливості укриття кримінальних право- порушень. Укриття може здійснюватися шляхом «встановлен- ня» оперативним співробітником відсутності підстав до внесен- ня відомостей до ЄРДР, що є вигідним для хабародавця, який не бажає внесення цих відомостей до реєстру. Одержано 11.11.2014 44 УДК 343.12 Євген Дмитрович ЛУК’ЯНЧИКОВ, доктор юридичних наук, професор, професор кафедри інформаційного права та права інтелектуальної власності Національного технічного університету України «КПІ» СЛІДЧІ (РОЗШУКОВІ) ДІЇ – ЗАСОБИ ЗБИРАННЯ ІНФОРМАЦІЇ В ПРОЦЕСІ РОЗСЛІДУВАННЯ Розслідування злочинів являє собою інформаційно- пізнавальний процес. Для слідчого злочин завжди є подією ми- нулого. Для встановлення його обставин доводиться застосову- вати передбачені законом засоби пізнавальної діяльності. Зміни у характері злочинної діяльності зумовлюють необхідність роз- роблення і застосування нових пізнавальних засобів і прийомів ро- боти з джерелами інформації. Певною мірою це стосується кримі- нально-процесуальних засобів, якими є слідчі (розшукові) дії. Слідчі дії – один з устелених інститутів кримінального про- цесу. Вони є різновидом більш широкого за змістом поняття про- цесуальних дій, проводяться уповноваженою особою у стадії досу- дового розслідування у відповідності з визначеними процедурни- ми вимогами та спрямовані на збирання і перевірку доказів. Зустрічаються й інші підходи до визначення слідчих дій. Так, І. М. Лузгін відносить до слідчих дії: «… змістом яких є го- ловним чином виявлення, дослідження й оцінка доказів» і «… дії, змістом яких є управління процесом розслідування, визначення його меж, строків і порядку провадження» [1, с. 96]. В результаті тривалого обговорення науковцями було сформовано визначен- ня слідчих дій, під якими пропонувалося розуміти передбачені кримінально-процесуальним законом дії щодо збирання, дослі- дження, оцінки й використання доказів. Досліджуючи засоби інформаційно-пізнавальної діяльнос- ті, О. Н. Колесніченко вперше в теорії криміналістики наголо- шує, що слідчий може доручати органам дізнання проведення «окремих слідчих розшукових дій» [2, с. 352]. Таким чином, в на- уковому обігу більше ніж півстоліття тому з‘являється нове по- няття «слідчі розшукові дії». На жаль автором не розкривалася сутність цього поняття, відмінність їх від інших слідчих дій, мо- жливість проведення таких дій не тільки органом дізнання, але і самим слідчим. Цікаво, що таку назву слідчих дій сприйняли ро- зробники нового КПК України, глава 20 якого має назву «Слідчі (розшукові) дії». В статті 3 цього Кодексу «Визначення основних термінів Кодексу», як і у попередньому КПК не наводиться тлу- © Лук’янчиков Є. Д., 2014 45 мачення даного терміну. Проте у ст. 223 зазначається, що слідчі (розшукові) дії є діями, спрямованими на отримання (збирання) доказів або перевірку вже отриманих доказів в конкретному кримінальному провадженні. У визначенні робиться наголос са- ме на розшуковий, пізнавальний характер процесуальних дій, за яким вони відносяться до слідчих (розшукових) дій. Чинний КПК України, залежно від необхідності збере- ження в таємниці фактів і методів проведення слідчих (розшу- кових) дій, а також отриманої в процесі їх проведення інформа- ції поділяє засоби пізнавальної діяльності на дві групи – гласні та негласні. Законодавець не наводить будь-яких відмінностей між слі- дчими та розшуковими діями, а розглядає їх як рівнозначні. За характером і пізнавальними можливостями такі дії спрямовані на відшукання об‘єктів, що відбили на собі ознаки кримінально- го правопорушення і стали носіями інформації про його обста- вини, у тому числі і причетну до цього особу. Отримання інфор- мації із таких джерел сприяє встановленню істини у криміналь- ному провадженні, формуванню судових доказів. Новелою чинного КПК є глава 21 «Негласні слідчі (розшу- кові) дії». Під ними розуміють – різновид слідчих (розшукових) дій, відомості про факт та методи проведення яких не підляга- ють розголошенню, за винятком випадків, передбачених цим Кодексом (ст. 246). З наведеного визначення видно, що КПК України 1960 р., хоч і не містив згадку про негласні слідчі дії, але фактично пе- редбачав можливість і порядок їх застосування. Стосується це накладення арешту на кореспонденцію і зняття інформації з ка- налів зв‘язку, огляду і виїмки кореспонденції та дослідження інформації, знятої з каналів зв‘язку. Чинний КПК України суттєво розширює перелік процесу- альних засобів пізнавальної діяльності. Аналіз норм глави 21 до- зволяє дійти висновку, що негласні слідчі (розшукові) дії за свої- ми пізнавальними методами і прийомами не відрізняються від однойменних оперативно-розшукових заходів, що передбачені Законом України «Про оперативно-розшукову діяльність». В ст. 246 визначаються підстави, а точніше умови, за яких можуть проводитися негласні слідчі (розшукові) дії: а) відомості про зло- чин та особу, яка його вчинила, неможливо отримати в інший спосіб; б) проводяться виключно у кримінальному провадженні щодо тяжких або особливо тяжких злочинів. 46 У даній статті визначаються суб‘єкти проведення негласних слідчих (розшукових) дій – слідчий, який здійснює досудове роз- слідування злочину, або за його дорученням уповноважені опера- тивні підрозділи визначених у цій статті міністерств і відомств. Введення до КПК інституту негласних слідчих (розшуко- вих) дій, з одного боку, суттєво розширює засоби пізнавальної дія- льності слідчого, а з іншого, наділяє його функцією оперативних підрозділів на проведення, за своєю сутністю оперативно- розшукових заходів, які назвали слідчими діями. Тривалий час на сторінках юридичних видань обґрунтовувалася недоцільність су- міщення в одній особі різних за сутністю функцій – кримінально- процесуальної та оперативно-розшукової. Не знімається дане пи- тання і сьогодні. Ряд негласних слідчих (розшукових) дій слідчий не може проводити безпосередньо. Він стає очевидцем (у проце- суальному розумінні свідком) злочинної події, що є підставою для його усунення від розслідування конкретного злочину. Певні сумніви викликає віднесення до слідчих, навіть не- гласних, дій «виконання спеціального завдання з розкриття зло- чинної діяльності організованої групи чи злочинної організації» ст. 272 КПК. За характером і змістом ці дії нагадують тактичну операцію, яка включає систему організаційних, оперативно- розшукових і тактичних заходів входження в злочинну групу і отримання інформації, що має значення для розкриття злочину. Якщо розглядати ці дії як слідчі, виникають сумніви щодо тер- мінів, які передбачені для її проведення – шість місяців або строк досудового розслідування, процесуального документу, в якому буде відображено її суб‘єкта, процес та результати. На завершення слід зазначити, що розширення засобів збирання інформації в процесі кримінально-процесуальної дія- льності є важливим кроком на шляху виявлення та розкриття злочинів. Застосування цих засобів практикою дозволить пере- вірити їх дієвість та розробити пропозиції подальшого удоскона- лення. Список використаних джерел: 1. Лузгин И. М. Методологические проблемы расследования / Лузгин И. М. – М. : Юрид. лит., 1973. 2. Колесни- ченко А. Н. Розыск / А. Н. Колесниченко // Криминалистика. – М. : Юридиче- ская литература, 1963. – С. 352–357. Одержано 5.11.2014 47 УДК 378 Олександр Миколайович МУЗИЧУК, доктор юридичних наук, професор, начальник факультету підготовки фахівців для підрозділів слідства Харківського національного університету внутрішніх справ ЗАПРОВАДЖЕННЯ У НАВЧАЛЬНИЙ ПРОЦЕС ІННОВАЦІЙНИХ МЕТОДІВ НАВЧАННЯ СЛІДЧИХ Узагальнення практики застосування положень нового Кримінального процесуального кодексу України (надалі – КПК) свідчить про необхідність нових підходів до організації навчаль- ного процесу та наукової діяльності з метою виявлення пробле- мних питань кримінального провадження та пошуку шляхів їх вирішення. У цьому напрямі важливого значення набуває за- провадження у навчальний процес інноваційних методів на- вчання слідчих, досвід використання яких наводжу нижче: 1. Технічне забезпечення навчального процесу з викори- станням інноваційних методів навчання: – п’ять лекційних залів, що закріплені за, обладнані муль- тимедійною технікою з можливістю відтворення відео та звуко- вого сигналу; – на кафедрі криміналістики, судової медицини та психіа- трії для проведення практичних занять в наявності (4 телевізори та 3 відеомагнітофони; валіза криміналіста «ВК-1»; набори для дактилоскопіювання – 25 шт.; 18 цифрових фотоапаратів; ульт- рафіолетова лампа; 15 мікроскопів; диктофон); – активно використовується навчально-практичний ком- плекс «Навчальний райвідділ та спеціалізовані криміналістичні класи», який є навчальним приміщенням, призначеним для від- працювання знань та умінь, одержаних курсантами та слухача- ми в ході вивчення теоретичних дисциплін, необхідних для ви- конання функціональних обов’язків за певними посадами, та освоєння форм та методів діяльності органів внутрішніх справ. На базі «Навчальний райвідділ» забезпечено функціонування навчальних полігонів «Житлова кімната», «Банківське відділен- ня», «Трасологія», «Чергова частина», «Кабінет слідчого», «Кабі- нет оперуповноваженого», «Кімната для впізнання»; – на практичних заняттях під час вивчення окремих тем (наприклад, за курсом «Криміналістика» теми «Інформаційно- довідкове забезпечення розкриття і розслідування злочинів (криміналістичні обліки)», «Криміналістична трасологія», «Кри- міналістичне дослідження документів» та «Криміналістичне до- слідження людини за ознаками зовнішності (габітологія)», за ку- © Музичук О. М., 2014 48 рсом «Досудове слідство» тема «Початок кримінального прова- дження») використовується комп’ютерний клас (106/4) і відпові- дне програмне забезпечення; 2. Методичне забезпечення навчального процесу з вико- ристанням інноваційних методів навчання: – кафедрами розроблені та використовуються мультиме- дійні лекції (презентації) для всіх тем основних курсів та спец- курсів навчальних дисциплін, закріплених за кафедрами; – для проведення практичних занять в наявності на кафе- драх використовуються макети кримінальних справ, матеріали судових експертиз, копії судових рішень, альбоми схем; – підготовлені та введені в експлуатацію спеціалізовані на- вчальні аудиторії, в яких розміщені інформаційні стенди, плака- ти та схеми за відповідною тематикою; – використовуються навчальні фільми з криміналістики – 20 у цифровому та 44 у аналоговому форматі; – під час проведення практичних занять широко викорис- товуються сучасні технології навчання (ділові і рольові ігри у формі «олімпіад», «брейн-рингів», «штабних навчань», активні форми практичних занять тощо), відповідне методичне забезпе- чення в наявності; – проводитися робота зі створення та наповнення інфор- маційними ресурсами зовнішнього сайту факультету та бібліо- течного порталу ХНУВС, з включенням інформаційно- довідкового розділу (наукові, методичні та навчальні ресурси); – під час проведення практичних і семінарських занять з кримінального права демонструються фрагменти фільмів з метою визначення наявності ознак злочину в діях персонажів; – до проведення занять залучаються практичні працівни- ки, а заняття за окремими дисциплінами (криміналістика; кри- мінально-виконавче право; кваліфікація злочинів, підслідних ОВС тощо) проводяться на базі практичних підрозділів (експер- тних підрозділів, установ виконання покарань, райвідділів), що сприяє безпосередньому оволодінню курсантами практичними навичками правоохоронної діяльності; З метою реалізації міжвузівського та міжвідомчого співро- бітництва на факультеті проводитися цілеспрямована робота щодо налагодження зв’язків із представниками практичних під- розділів ОВС України, у тому числі завдяки створенню та забез- печенню діяльності кафедр на громадських засадах. Співробіт- ництво між підпорядкованими факультету кафедрами та прак- тичними підрозділами внутрішніх справ здійснюється на функ- 49 ціональній основі з урахуванням можливості забезпечення практичної спрямованості сумісної діяльності та її результатів. До числа пропозицій щодо покращення впровадження у навчальний процес інноваційних методів навчання варто віднес- ти такі: – продовження роботи щодо наповнення та розширення можливостей бібліотечного порталу ХНУВС; – продовження роботи щодо розширення та покращення якості роботи Інтернет мережі ХНУВС; – продовження роботи щодо створення навчальних філь- мів за окремими темами практично орієнтованих дисциплін; – передбачити у плані НДіДКР проведення всеукраїнської науково-методичної конференції з питань впровадження інно- ваційних методів навчання при підготовці фахівців для ОВС; – підготовка методичних рекомендацій з питань впрова- дження та використання інноваційних методів навчання при пі- дготовці фахівців для ОВС; – стажування науково-педагогічного складу ХНУВС у кра- щих вітчизняних вищих військових навчальних закладах (вищих навчальних закладах із специфічними умовами навчання). З метою удосконалення організації навчального процесу та наукової діяльності у ХНУВС в умовах нового КПК пропонуєть- ся покращити забезпечення відповідних кафедр аналітичними матеріалами ГСУ, статистичними даними, матеріалами узагаль- нення слідчої практики, зразками кримінальних проваджень. Таким чином, використання сучасних науково-технічних засобів у навчальному процесі сприятиме більш ефективному закріпленню курсантами теоретичних знань та практичних на- вичок складання процесуальних документів, дозволить підви- щити рівень теоретичної та практичної підготовки курсантів і слухачів магістратури, а також поглибити рівень практичної спрямованості наукових досліджень. Одержано 4.11.2014 50 УДК 343.1 Петро Васильович ЦИМБАЛ, доктор юридичних наук, професор, завідувач кафедри кримінального права, процесу та криміналістики Національного університету державної податкової служби України Олеся Миколаївна ЛЯШУК, асистент кафедри кримінального права, процесу та криміналістики Національного університету державної податкової служби України ВИКОРИСТАННЯ ЕЛЕКТРОННИХ БАЗ ДАНИХ ЯК ФАКТОР СПРИЯННЯ МІЖНАРОДНОМУ РОЗШУКУ ОСІБ Міжнародний розшук осіб являється складною процеду- рою, у зв’язку з чим, потребує додаткових інструментів, викори- стання яких надасть змогу швидше та із мінімальними затрата- ми відшукати особу, підозрювану у вчиненні кримінального пра- вопорушення за межами певної держави. Проте у науковій літературі такі інструменти не визначені, хоча слідча практика вимагає їх виокремлення. У зв’язку з цим, вважаємо за доцільне визначити деякі фактори сприяння здійсненню міжнародного розшуку на досудовій стадії кримінального провадження. З приводу цього зазначимо, що найбільш дієвим засобом протидії злочинності стала організація інформаційного обміну щодо злочинів і злочинців між країнами-учасницями Інтерполу, а також створення єдиної бази даних, яка містить відомості сто- совно розшукуваних осіб. Також зусилля організації наразі спрямовані на створення аналітичної бази про якісні та кількісні характеристики злочинності як у загальносвітовому масштабі, так і в конкретних країнах чи регіонах [2, с. 302]. Це означає те, що для забезпечення цільового використан- ня правоохоронними органами держав-членів банків даних Ін- терполу, їх функціонування має бути організовано таким чином, що країна-власник інформації щодо об’єкта, розміщеного в бан- ку даних Інтерполу, автоматично отримує повідомлення про факт перевірки цього об’єкта іншою державою (відповідно наці- ональним центральним бюро Інтерполу, певним правоохорон- ним органом тощо). Отримання такого повідомлення для країни- власника інформації є підставою для звернення до країни, що перевіряла об’єкт в банку даних, для з’ясування підстав прове- дення відповідної перевірки, запитування відомостей про місце- знаходження об’єкта тощо. Таким чином, за допомогою банків даних Інтерполу можна налагодити співпрацю між країнами- учасниками та пришвидшити процес розшуку підозрюваної осо- би на міждержавному рівні. © Цимбал П. В., Ляшук О. М., 2014 51 Оскільки Україна є членом Інтерполу, використовуючи систему міжнародного розшуку в межах цієї організації, право- охоронні органи мають можливість: – одержати інформацію про місцеперебування за кордо- ном та рід занять розшукуваних осіб: підозрюваних у вчиненні кримінальних правопорушень, обвинувачених, засуджених, які ухиляються від кримінальної відповідальності чи відбування по- карання з подальшою їх екстрадицією; – встановити контроль за діяльністю та пересуванням осіб, які переховуються від правоохоронних органів за межами України; – встановити місцезнаходження особи, яка виїхала за кор- дон і пропала безвісти; ідентифікувати особу; – ідентифікувати невідомих хворих; – ідентифікувати невпізнані трупи [3, с. 124]. Підкреслимо, що Усі ці заходи проводяться з використан- ням можливостей національних центральних бюро Інтерполу, що діють у кожній країні-учасниці Інтерполу та є пунктами обміну інформацією з Генеральним Секретаріатом Інтерполу та правоохоронними органами своєї країни [2, с. 302]. Вказане дає підстави розглядати банки даних Інтерполу як глобальний інструмент, який сприяє протидії злочинності, зокре- ма, у попередженні, розкритті та розслідуванні кримінальних пра- вопорушень, розшуку осіб (підозрюваних, обвинувачених, засу- джених, безвісно відсутніх осіб), автотранспорту, речей та предме- тів, ідентифікації осіб (які не можуть повідомити про себе ніяких відомостей, у т.ч. хворих та дітей, невпізнаних трупів) тощо [1]. На основі цього ми можемо віднести до факторів сприяння здійсненню міжнародного розшуку осіб наявність електронних баз даних Інтерполу. Адже в цих базах містяться ідентифікацій- ні ознаки розшукуваної особи, використання яких дозволить ві- дшукати потрібну особу без особливих зусиль та пришвидшити розслідування кримінальних правопорушень. Список використаних джерел: 1. Банки даних Генерального секрета- ріату Інтерполу: офіційний сайт Укрбюро Інтерполу [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://42827.ncbint00.web.hosting-test.net/?page_id=40. 2. Карпов О. Н. Можливості використання баз даних Міжнародної організації кримінальної поліції – Інтерпол у протидії тероризму / О. Н. Карпов // Боро- тьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика). – 2009. – № 21. – С. 301–306. 3. Методичні рекомендації слідчо-оперативним підрозді- лам України по використанню можливостей НЦБ Інтерполу в Україні у по- передженні, розкритті та розслідуванні злочинів. – К., 2001. – 240 с. Одержано 15.11.2014 52 УДК 343.13(477) Олексій Олексійович БОНДАРЕНКО, кандидат юридичних наук, доцент, професор кафедри кримінального процесу факультету підготовки фахівців для підрозділів слідства Харківського національного університету внутрішніх справ ПОНЯТТЯ ОБІЗНАНИХ ОСІБ У КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ Питання, пов’язане із визначенням у науковій літературі поняття обізнаних осіб та кола суб’єктів, які б ним охоплювалися, було предметом суперечок ще з 20-х років XIX сторіччя, коли в кримінальному судочинстві передбачалася лише одна форма ви- користання спеціальних знань – проведення експертизи. У зв’язку з цим серед вчених не складалося єдиної точки зору щодо визначення сутності діяльності обізнаних осіб, яка хоча й була пов’язана з використанням в процесі кримінального провадження спеціальних знань (надання консультацій, участь осіб, які володі- ють спеціальними знаннями, у проведенні слідчих дій і т.п.), але все ж суттєво відрізнялася від діяльності експерта під час прове- дення експертизи. Серед сучасних вчених, не дивлячись на дещо різні за фор- мулюванням визначення поняття «обізнані особи», суттєвих су- перечностей щодо з’ясування змісту та істотних ознак цього по- няття не існує. У свою чергу пропонуємо наступне теоретичне визначення поняття обізнаних осіб у кримінальному судочинстві: «Обізнані особи – це будь-які не заінтересовані у вирішенні кри- мінального провадження компетентні особи, котрі володіють спе- ціальними знаннями у певній галузі науки, техніки, мистецтва, ремесла і досвідом їх використання та залучені стороною обвину- вачення, захисту, слідчим суддею, судом до участі у кримінально- му провадженні з метою сприяння їм у вирішенні питань, що ви- магають застосування спеціальних знань і практичних навичок». До кола обізнаних осіб необхідно віднести спеціаліста, екс- перта, ревізора. Термін «спеціаліст» слід поширювати і на тих осіб, щодо яких в законі міститься вказівка на їх професійні озна- ки та чиї спеціальні знання можуть використовуватися під час проведення процесуальних дій (педагог, лікар, психолог, перекла- дач тощо). У науковій літературі називаються наступні вимоги, яким повинні відповідати обізнані особи: компетентність, володіння спеціальними (професійними) знаннями у певній галузі, їх поєд- нання із знаннями особливостей наукового дослідження саме в сфері кримінального судочинства, незаінтересованість у вирі- шенні кримінального провадження, об’єктивність, неупередже- © Бондаренко О. О., 2014 53 ність до всіх учасників кримінального процесу, процесуальна са- мостійність, незалежність, а для перекладача, крім цього, – вільне володіння мовами і спеціальною термінологією, що необхідні для перекладу, та неприпустимість поєднання його функцій із вико- нанням інших процесуальних обов’язків у кримінальному прова- дженні. Вважаємо, що особливої уваги заслуговують вимоги ком- петентності, незаінтересованості у вирішенні кримінального про- вадження, процесуальної самостійності та незалежності у межах використання спеціальних знань і практичних навичок. Слід відзначити, що деякі вчені не розмежовують поняття компетенції та компетентності і вживають їх як терміни, тотожні за змістом. На наш погляд, компетентність обізнаної особи відріз- няється від її компетенції. Компетентність слід розуміти як фак- тичне володіння спеціальними знаннями. Обізнані особи є суб’єктами кримінального судочинства, які не мають власного інтересу у кримінальному провадженні. У ви- падках заінтересованості в результатах кримінального прова- дження вони підлягають відводу. На жаль, в КПК вказане прави- ло передбачене лише щодо спеціаліста, перекладача та експерта (ст. 79 КПК України). Вимога незаінтересованості обізнаних осіб у кримінальному провадженні обумовлюється необхідністю об’єктивного встановлення обставин скоєного кримінального пра- вопорушення. Об’єктивність обізнаних осіб означає, що вони по- винні використовувати у своїй діяльності усі необхідні навички і засоби та повідомляти у встановленій законом формі сторонам кримінального провадження, суду про виявлені обставини, що мають значення для кримінального провадження. Про наявність певної процесуальної самостійності в діяль- ності експерта, спеціаліста і перекладача свідчить те, що кожна з названих обізнаних осіб може бути притягнута до відповідальнос- ті певного виду за невиконання або неналежне виконання своїх обов’язків, а також має право самостійно вирішувати питання про вибір методів дослідження та робити зауваження, що підлягають внесенню до протоколу слідчої (розшукової) дії. Незалежність обізнаної особи означає відсутність впливу на її дослідження з боку сторін обвинувачення і захисту, слідчого судді, суду та інших осіб, заінтересованих у вирішенні криміналь- ного провадження, а також створення всіх умов, необхідних для самостійної творчої роботи. Її основною гарантією є регламенто- вана законом процедура залучення судового експерта, а також застосування спеціальних знань в інших формах, що надає обі- знаним особам можливість об’єктивно, всебічно і повно дослідити певний об’єкт та повідомити про результати своєї діяльності. 54 Таким чином, визначення поняття обізнаних осіб та форму- лювання і характеристика вимог, яким вони повинні відповідати, надає можливість більш ефективно використовувати спеціальні знання під час кримінального провадження, що сприяє виконан- ню завдань кримінального судочинства. Одержано 1.11.2014 УДК 343.13(477) Геннадій Іванович ГЛОБЕНКО, кандидат юридичних наук, доцент, заступник начальника кафедри кримінального процесу факультету підготовки фахівців для підрозділів слідства Харківського національного університету внутрішніх справ Олег Григорович ОГУРЦОВ, старший викладач кафедри кримінального процесу факультету підготовки фахівців для підрозділів слідства Харківського національного університету внутрішніх справ ОКРЕМІ ПИТАННЯ ЩОДО ЗАХОДУ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ У ВИГЛЯДІ АРЕШТУ МАЙНА В умовах подальшої розбудови держави та приведення національного законодавства у відповідність до європейських та світових стандартів в галузі прав людини і громадянина, важливо- го значення у кримінальному процесі набуває проблема забезпе- чення та захисту прав потерпілого. У даному контексті, особливої уваги заслуговують питання щодо відшкодування (компенсації) шкоди завданої кримінальним правопорушенням. Кримінальний процес є, перш за все, гарантією захисту суспільства від злочинності, з чого слідує висновок про те, що од- ним із головних його завдань є захист прав потерпілого [1, с. 346]. Як відомо, кожен має право володіти, користуватися і розпоряд- жатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним та охороняється законом. Держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності (ст. 41 Конституції України). У зв’язку з цим В. Т. Нор не безпідставно звертає увагу на те, що законний інтерес потерпілого від вчиненого щодо нього кримінального пра- вопорушення перш за все виражається у відшкодуванні завданої йому шкоди. Захист за допомогою механізму кримінального про- цесуального регулювання порушених злочином майнових та осо- бистих немайнових прав та законних інтересів потерпілих випливає із безпосередніх завдань кримінального процесу [2, с. 44]. © Глобенко Г. І., Огурцов О. Г., 2014 55 Процесуальний порядок відшкодування (компенсації) шко- ди у кримінальному провадженні, передбачається главою 9 КПК України. Не оминуло дане питання і міжнародних інституцій, зокрема, воно має місце у Європейській конвенції «Про відшкодування збитків жертвам насильницьких злочинів» від 24 листопада 1983 року, Рекомендації № R (85) 11 відносно поло- ження потерпілого в рамках кримінального права і кримінального процесу, прийнятій Комітетом міністрів Ради Європи від 28 черв- ня 1985 року тощо. Однак, не зважаючи на це, становище потерпілого в контексті даного питання у кримінальному процесі Україні є надто далеким від задовільного. Виконання завдань кримінального провадження, передбаче- них положеннями ст. 2 КПК України щодо захисту особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, а також охорона прав, свобод і законних інтересів учасників кримінального провадження є неможливим без наявності дієвих механізмів їх за- хисту. Разом з тим, в завданнях кримінального провадження як КПК України 1960 року, так і КПК України 2012 року відсутня вказівка на відшкодування (компенсацію) шкоди, завданої кримінальним правопорушенням чи незаконними рішеннями, діями (бездіяльністю) правоохоронних органів, суду. Способи відшкодування (компенсації) завданої шкоди, пе- редбачаються положеннями ст. 127 КПК України. Питання щодо добровільності відшкодування (компенсації) заподіяної кримінальним правопорушенням шкоди тривалий час обговорю- валися науковцями та практиками. Разом з тим, вперше у державі на законодавчому рівні це втілилось лише у чинній редакції ч. 1 ст. 127 КПК України. Також, даний аспект є однією з необхідних передумов під час укладенні угоди про примирення між потерпілим та підозрюваним чи обвинуваченим (ч. 3 ст. 469 КПК України). Однак, процесуальний порядок процедури добровільності відшкодування (компенсації) завданої шкоди та відображення цього у матеріалах кримінального провадження потребує суттєвого удосконалення. Однією з форм відшкодування (компенсації) шкоди у кримінальному провадженні є цивільний позов (ч. 2 ст. 127 КПК України). У зв’язку з цим, звертають на увагу положення ч. 4 ст. 128 КПК України, що містять вимоги до форми та змісту позовної заяви. Вони мають відповідати вимогам, встановленим до позовів, що пред’являються у порядку цивільного судочинства (ст. 119 ЦПК України). Вважаємо, що така позиція законодавця дещо ускладнює пересічним громадянам процедуру пред’явлення цивільного позову під час кримінального провадження. 56 Частина 3 ст. 127 КПК України, передбачає обов’язок дер- жави компенсувати шкоду, завдану потерпілому внаслідок кримінального правопорушення, за рахунок Державного бюджету України у випадках та в порядку, передбачених законом. Між іншим, цивільне законодавство також передбачає, що шкода, зав- дана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю грома- дянина внаслідок злочину, а також майнова шкода, завдана майну громадян внаслідок злочину, у разі якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо ця особа є неплатоспроможною, відшкодовується державою. Умови та порядок відшкодування державою зазначеної шкоди встановлюються законом (ст. ст. 1177, 1207 ЦК України). Однак, в Україні такий закон не прийнято. Вважаємо, що його прийняття є необхідною вимогою чинного законодавства щодо реалізації конституційного обов’язку держави направленого на захист прав та законних інтересів гро- мадян України, які потерпіли від злочинних посягань, та мають право на відшкодування (компенсацію) шкоди, завданої кримінальними правопорушеннями. На підставі викладеного можна стверджувати, що поло- ження чинного кримінального процесуального законодавства, у порівнянні з КПК України 1960 року більш детально регламенту- ють процесуальний порядок відшкодування (компенсації) заподіяної шкоди. Разом з тим, окремі питання потребують по- дальшого удосконалення та належної процесуальної регламентації. Список використаних джерел: 1. Права человека : учебник / отв. ред. Е. А. Лукашева. – М. : НОРМА: ИНФРА_М, 2012. – 438 с. 2. Нор В. Т. Захист у кримінальному судочинстві майнових та особистих прав потерпілих від зло- чину за проектами КПК України: здобутки та прорахунки / В. Нор // Право України. – 2009. – № 2. – С. 44. Одержано 25.10.2014 УДК 343.123.3. Ірина Василівна ГЛОВЮК, кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри кримінального процесу Національного університету «Одеська юридична академія» ДЕЯКІ ПИТАННЯ ЗАКРИТТЯ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ ЩОДО ПОМЕРЛОГО ПІДОЗРЮВАНОГО, ОБВИНУВАЧЕНОГО П. 5 ч. 1 ст. 284 КПК передбачає таку підставу закриття кримінального провадження: помер підозрюваний, обвинуваче- ний, крім випадків, якщо провадження є необхідним для реабілі- тації померлого. Така регламентація закриття кримінального © Гловюк І. В., 2014 57 провадження викликає деякі питання щодо порядку її реалізації як у досудовому, так і у судовому провадженні. Так, якщо п. 8 ст. 6 КПК 1960 р. передбачав закриття кримі- нальної справи щодо померлого, не уточнюючи процесуальний статус цієї особи, то КПК 2012 р. передбачає таку можливість ли- ше щодо підозрюваного, обвинуваченого. У досудовому розсліду- ванні це викликає складнощі у випадку, якщо слідчий, прокурор ще не встигли повідомити особу про підозру. Ситуацію не може виправити і оновлена норма ст. 42 КПК, яка регламентує, що пі- дозрюваним є також особа, щодо якої складено повідомлення про підозру, однак його не вручено їй внаслідок невстановлення міс- цезнаходження особи, проте вжито заходів для вручення у спосіб, передбачений Кодексом для вручення повідомлень, оскільки оче- видно, що померла особа не може визначатись такою, місцезнахо- дження якої не встановлено. Для вирішення цього питання пропонуємо викласти п. 5 ч. 1 ст. 284 КПК у такій редакції: «помер підозрюваний або особа, що- до якої складено, однак не вручено повідомлення про підозру че- рез її смерть, обвинувачений, крім випадків, якщо провадження є необхідним для реабілітації померлого». Ще одне питання стосується вирішення питання про необ- хідність подальшого провадження для реабілітації померлого. КПК не регламентує порядок вирішення цього питання ні у досу- довому, ні у судовому провадженні, хоча і передбачає, що обов’язкова участь захисника забезпечується у кримінальному провадженні щодо реабілітації померлої особи – з моменту вини- кнення права на реабілітацію померлої особи. Так, не врегульованим є питання щодо ініціаторів продов- ження провадження з метою реабілітації померлого. На думку Х. М. Лепка, із змісту ст. 525 КПК вбачається, що ними є близькі родичі; із клопотанням про продовження судового розгляду з ме- тою реабілітації підсудного може звернутися й адвокат (захисник) [1, c. 115]. Погоджуючись із цією точкою зору, відмітимо, що це питання має бути більш чітко регламентовано у КПК. Слід зазначити, що у судовій практиці питання про можли- вість закриття кримінального провадження щодо померлого об- винуваченого вирішується по-різному: враховується думка захис- ника та вказується на відсутність заяв близьких родичів померло- го або на їх згоду на закриття кримінального провадження; врахо- вується думка захисника та законного представника; враховуєть- ся на відсутність заяв, клопотань про продовження кримінального провадження для реабілітації померлого; враховується відсут- ність заяв, клопотань близьких родичів про продовження кримі- нального провадження для реабілітації померлого; зазначається 58 лише думка прокурора; враховується думка близького родича; указується, що не встановлена наявність у померлого рідних, які б заявили про необхідність реабілітації померлого. Як видно, у судовій практиці немає єдності щодо визначен- ня ініціаторів реабілітації померлого, а у деяких випадках із зміс- ту ухвал судів незрозуміло, чи з'ясовувалася думка захисника та / або близьких родичів померлого щодо необхідності його реабілі- тації. Такий різнобій пов'язаний, безумовно, із прогалинами у но- рмативній регламентації цієї умови закриття кримінального про- вадження, оскільки, по-перше, чітко не указані ініціатори продо- вження судового розгляду для реабілітації померлого та форма їх звернення до суду, по-друге, не указано, яким чином має з'ясову- ватися правова позиція осіб, які можуть бути ініціаторами продо- вження судового розгляду для реабілітації померлого, якщо вони не є учасниками судового провадження, по-третє, не вказано, яке пра- вове значення має правова позиція захисника у цьому питанні. Для усунення прогалин пропонуємо доповнити п. 5 ч. 1 ст. 284 такими положеннями: «Із клопотанням про продовження провадження для реабі- літації померлого можуть звернутися близькі родичі та захисник померлого підозрюваного або особи, щодо якої складено, однак не вручено повідомлення про підозру через її смерть, померлого об- винуваченого. До винесення постанови про закриття криміналь- ного провадження прокурор направляє близьким родичам та за- хиснику померлого підозрюваного, близьким родичам особи, щодо якої складено, однак не вручено повідомлення про підозру через її смерть, письмове повідомлення про можливість закриття кримі- нального провадження у зв'язку із смертю підозрюваного або осо- би, щодо якої складено, однак не вручено повідомлення про підо- зру через її смерть, із роз'ясненням права заявити клопотання про продовження провадження для реабілітації померлого. До вине- сення ухвали про закриття кримінального провадження суд на- правляє близьким родичам та захиснику обвинуваченого копію клопотання прокурора про закриття кримінального провадження, із роз'ясненням права заявити клопотання про продовження про- вадження для реабілітації померлого у порядку, передбаченому цим Кодексом для вручення повідомлень. У разі, якщо у 10-денний строк не надійшло клопотання про продовження про- вадження для реабілітації померлого, кримінальне провадження закривається». Список використаних джерел: 1. Лепка Х. М. Особливості закриття кримінального провадження судом у випадку смерті обвинуваченого // Науко- вий вісник Херсонського державного університету. – Серія Юридичні науки. – 2014. – Вип. 2. – Т. 4. – С. 114-118. Одержано 26.10.2014 59 УДК 343.148 Олександр Олексійович САДЧЕНКО, кандидат юридичних наук, доцент, професор кафедри криміналістичних експертиз навчально-наукового інституту підготовки фахівців для експертно-криміналістичних підрозділів Національної академії внутрішніх справ ЗАЛУЧЕННЯ СПЕЦІАЛІСТА У КРИМІНАЛЬНЕ ПРОВАДЖЕННЯ Спеціалістом у кримінальному провадженні є особа яка володіє спеціальними знаннями і вміннями застосовувати технічні і інші засоби та може надавати консультації під час досу- дового розслідування і судового розгляду з питань, які потребують відповідних знань і умінь [1,с. 229]. Законодавець не пов’язує момент появи спеціаліста з кон- кретною слідчою (розшуковою) дією, а зазначає про можливість звернення до нього з питань, які потребують спеціальних знань протягом всього кримінального провадження. Спеціаліст залучається для вирішення таких задач: а) надання безпосередньої технічної допомоги під час досудового розслідування і судового розгляду; б) для дачі консультацій з пи- тань які потребують відповідних спеціальних знань і умінь (ч. 1 ст. 71; ч. 1 ст. 360 КПК України); в) для дачі письмових роз’яснень під час дослідження доказів у суді (ч. 1 ст. 360 КПК України). Слід відмітити що правові норми щодо використання спеціальних знань і науково-технічних засобів в кримінальному провадженні в залежності від їх конкретизації в літературі поділяють їх на три групи: До першої вони відносять норми, які передбачають викори- стання спеціальних знань спеціалістом на любому етапі кримінального провадження. Так, ст. 71 КПК України визначає форми у яких спеціаліст може надавати допомогу: а) надання консультацій з питань які потребують певних спеціальних знань і умінь; б) надання безносе-редньої технічної допомоги (фотогра- фування, складання схем, планів, креслень, відбір зразків для проведення експертиз і інш.). Положення даної норми повинно реалізовуватись на всіх етапах кримінального провадження, про це йдеться в ч. 2 ст. 71 КПК України «спеціаліст може бути залу- чений … сторонами кримінального провадження під час досудо- вого розслідування і судом під час судового розгляду». До другої групи відносяться положення ст. 360 КПК України яке передбачає право суду під час дослідження доказів © Садченко О. О., 2014 60 скористатися «усними консультаціями або письмовими роз’ясненнями спеціаліста». До третьої групи відносять норми права, які регулюють порядок залучення спеціаліста до участі у конкретній слідчій (розшуковій) дії (ст. 226; ч. 8 ст. 228; ч. 1 ст. 236; ч. 3 ст. 237 КПК України і т.д.) [2, с. 64-65]. Спеціаліст не може бути суб’єктом доказування. У межах, передбачених законом, спеціаліст сприяє по роботі з доказами, звертає увагу на окремі обставини і дає пояснення щодо спеціальних питань, а також може сам ставити запитання і роби- ти заяви, пов’язані з виявленням, закріпленням, вилученням та дослідженням доказів. Спеціаліст має право ставити запитання учасникам процесуальної дії з дозволу сторони кримінального провадження, яка його залучила, чи суду. Проте такі питання можуть мати ли- ше технічних характер і належати до тієї процесуальної дії, в якій спеціаліст бере участь. Спеціаліст на основі своїх спеціальних знань може прово- дити посереднє дослідження предметів і документів з метою ви- явлення ознак і властивостей, які мають доказове значення, проте такі предмети й документи можуть у подальшому бути направлені на експертизу, тому їх не можна пошкодити. Законодавство передбачає три способи залучення спеціалістів у кримінальному провадженні: а) довільний (ст. 56; 68; 224; 228; 231; 232 КПК України); б) необов’язковий (ст. 103; 236; 237; 240; 241; 360; 361 КПК України); в) обов’язковий (ст. 226; 227; 238; 239; 491 КПК України) [3, с. 42]. Ряд норм регламентує не тільки обов'язкову участь у слідчих діях осіб, які володіють певними спеціальними знаннями, але й спеціалістів певного профілю. На схемі 1 викладено перелік спеціалістів з визначеною професією. 61 Схема 1 СПЕЦІАЛІСТИ З ЧІТКО ВИЗНАЧЕНОЮ ПРОФЕСІЄЮ Інформацій Педагог Лікар ст. Перекла- Ревізор Охорона ні ст. 226; 238; 241; дач ст. 56; ст. 36; державн технології 227; 228; 354; 491 68; 122 40; 94 ої ст. 35; 181; 354 КПК КПК КПК КПК таємниці 195; 214; України України України України ст. 518 258; 260; КПК 263; 264; України 266; 268; 336 КПК України Технічні інспектори та інші особи, які володіють певними знаннями і проводять відомчі перевірки, обслідування, експертизи Кримінальне процесуальне законодавство України передбачає випадки коли участь спеціаліста є обов’язковою: – при проведенні огляду трупа обов’язкова участь судово- медичного експерта або лікаря (ч. 1 ст. 238 КПК); – при проведенні огляду трупа, пов’язаного з ексгумацією, обов’язкова присутність судово-медичного експерта, який може вилучити зразки тканини і органів або частини трупа, необхідні для проведення експертних досліджень (ч. 2,3 ст. 239 КПК); – проведення допиту малолітньої або неповнолітньої особи проводиться у присутності законного представника, педагога або психолога, а за потреби – лікаря (ч. 1 ст. 226 КПК); 62 – при проведенні слідчих (розшукових) дій за участю малолітньої або неповнолітньої особи забезпечується участь за- конного представника, педагога або психолога, а за потреби – лікаря (ч. 1 ст. 227 КПК). Крім того, якщо неповнолітній не досяг шістнадцятирічного віку або якщо неповнолітнього визнано розумово відсталим, на його допиті за рішенням слідчого, прокурора, слідчого судді, суду або клопотанням захисника забезпечується участь законного представника, педагога чи психолога, а за потреби – лікаря (ч. 1 ст. 491 КПК). Список використаних джерел: 1.Кримінальний процесуальний кодекс України: [наук.практ. коментар: у 2 т.]. Т. 1 / О. М. Бандурка, Є. М. Блажевський , Є. П. Бурдаль та ін. [за заг.ред. В. Я. Тація, В. П. Пшонки, А. А. Портнова]. – Х. : Право, 2012. – 768 с. 2. Лук’янчиков Э. Д., Лук’янчиков Б. Э. Использование спеціальных знаний по новому УПК Украи- ны / Э. Д. Лук’янчиков, Б. Э. Лук’янчиков // Криминалистика и судебная ек- спертиза : междуведомственний науч.-метод. зборник. – Вып. 58. – Ч. 1 [отв. ред. И. И. Ємельянова]. – К. : Министерство юстиции Украины, 2013. – С. 61–69. 3. Садченко О.О. Судова експертиза в кримінальному процесі: [навчально- практичний посібник] / О. О. Садченко, Н. Д. Кулінич, С. М. Соловей, О. В. Шевченко. – К. : 2013. – С. 39. Одержано 20.10.2014 УДК 343.125 Андрій Володимирович ЗАХАРКО, кандидат юридичних наук, доцент доцент кафедри кримінального процесу факультету підготовки фахівців для підрозділів слідства Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ ДОКТРИНАЛЬНЕ ТЛУМАЧЕННЯ РЕГЛАМЕНТАЦІЇ ДІЙ СЛІДЧОГО В РАЗІ ІГНОРУВАННЯ ЙОГО ВИКЛИКІВ ДЕЯКИМИ УЧАСНИКАМИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ Відповідно до ст. 133 Кримінального процесуального кодек- су (далі – КПК) України [1] слідчий під час досудового розсліду- вання має право викликати підозрюваного, свідка, потерпілого або іншого учасника кримінального провадження у встановлених КПК України випадках для допиту чи участі в іншій процесуаль- ній дії. Порядок здійснення виклику в кримінальному прова- дженні регламентується в ст. 135 КПК України. Цією статтею пе- редбачається 6 способів виклику: 1) шляхом вручення повістки про виклик; 2) надіслання її поштою; 3) електронною поштою чи 4) факсимільним зв’язком; 5) здійснення виклику по телефону або 6) телеграмою. Втім, іноді учасники кримінального провадження не прибувають на виклик слідчого. Тому при здійсненні викликів © Захарко А. В., 2014 63 слідчим треба правильно обирати найбільш ефективний спосіб, а також прогнозувати варіанти своїх подальших процесуальних дій. Спробуємо дослідити, які ж саме заходи передбачаються за- коном з метою забезпечення явки викликаних учасників кримі- нального провадження. Такими засобами є ініціювання слідчим рішення про застосування до відповідних учасників кримінально- го провадження: 1) накладення грошового стягнення; 2) приводу, а також 3) притягнення таких учасників до адміністративної відпо- відальності. У ч. 1 ст. 139 КПК України імперативно зазначається, що грошове стягнення накладається на підозрюваного, обвинуваче- ного, свідка, потерпілого, цивільного відповідача, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження який був у встановленому порядку викликаний, не з’явився без поважних причин або не повідомив про причини свого неприбуття. При ви- рішенні питання про накладення грошового стягнення виникає конкуренція ч. 1 ст. 139 КПК України з ч. 1 ст. 144 КПК, у якій диспозитивно викладено, що грошове стягнення може бути на- кладено на учасників кримінального провадження у випадках, передбачених КПК. В цій колізії правових норм застосовувати потрібно ч. 1 ст. 139 КПК України, бо вона є спеціальною нормою. Таким чином, для звернення до слідчого судді з клопотанням про накладення грошового стягнення, слідчому достатньо довести факт одноразового неприбуття на виклик відповідного учасника кримінального провадження з урахуванням умов, викладених у ст. 139 КПК України (дотримання встановленого в КПК України порядку виклику, наявність підтвердження факту виклику, неяв- ка без поважних причин або неповідомлення викликаним учасни- ком кримінального провадження про причини свого неприбуття). Тобто, слідчому не потрібно чекати декількох випадків неприбут- тя на виклик учасником кримінального провадження. У ч. 2 ст. 139 КПК України диспозитивно регламентовано, що до підозрюваного, обвинуваченого, свідка може бути застосо- вано привід. Для застосування приводу слідчий повинен виконати вимоги п.5 ч. 1 ст. 141 КПК України, в якому імперативно зазна- чається, що клопотання про здійснення приводу повинно містити відомості, які підтверджують факти здійснення виклику особи. Таким чином, для застосування приводу недостатньо наведення у клопотанні про здійснення приводу одного факту виклику особи, бо в п.5 ч. 1 ст. 141 КПК України йдеться про множину таких фа- ктів. Отже, для застосування приводу в клопотанні про його здій- снення повинні бути викладені не менше двох фактів виклику особи і неприбуття її на виклики без поважних причин. 64 З наведеного системного аналізу правових норм приходимо висновку, що після хоча б одного факту ігнорування учасником кримінального провадження виклику слідчого, останній повинен звертатися до слідчого судді з клопотанням про накладення на цього учасника грошового стягнення. А у разі двох чи більше фа- ктів ігнорування учасником кримінального провадження виклику слідчого, останній може на власний розсуд: 1) звернутися до слідчого судді з клопотанням про здійснен- ня приводу в порядку, передбаченому у ст. ст. 140, 141 КПК Укра- їни, або 2) на підставі п.8 ч. 1 ст. 255 Кодексу України про адмініст- ративні правопорушення скласти протокол про адміністративне правопорушення, передбачене в ст. 185-4 Кодексу України про адміністративні правопорушення «Злісне ухилення свідка, поте- рпілого, експерта, перекладача від явки до органів досудового ро- зслідування чи прокурора» [2]. Список використаних джерел: 1. Кримінальний процесуальний кодекс України від 13 квітня 2012 року №4651-VІ // Офіційний сайт Верховної Ради України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/4651-17 2. Кодекс України про адміністрати- вні правопорушення від 07 грудня 1984 року №8073-Х // Офіційний сайт Верхо- вної Ради України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/80731-10/stru#Stru Одержано 23.10.2014 УДК 343.13 Світлана Олександрівна КАСАПОГЛУ, кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри кримінального права та кримінології юридичного факультету ДВНЗ «Національний гірничий університет» ПИТАННЯ РЕАЛІЗАЦІЇ НОРМ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА, ПОВ’ЯЗАНІ З НЕМОЖЛИВІСТЮ ОХОПЛЕННЯ ПРАВОМ УСІХ ВІДНОСИН, ЩО ФАКТИЧНО ІСНУЮТЬ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ 1. Важливим у плані з’ясування сутності реалізації норм кримінального процесуального права є вирішення питання про охопленість цими нормами відносин (діяльності), які фактично здійснюються у просторово-часових межах кримінального прова- дження. Правильне вирішення зазначеного питання є вкрай важ- ливим для розуміння того, на який обсяг діяльності і відносин у кримінальному провадженні поширюється дія норм кримінально- го процесуального права. Якщо право не охоплює усю діяльність (відносини), тобто до предмету правового регулювання включені не усі елементи діяльності, то суб’єкти реалізації норм повинні © Касапоглу С. О., 2014 65 зважати на те, що не охоплені правом відносини фактично регу- люються іншими соціальними нормами (імперативами, приписа- ми) або діяти за аналогією права чи аналогією закону. У літературі висловлена думка, згідно з якою кримінально- процесуальне право – це сукупність норм, які регламентують всю (курсив наш – С. К.) діяльність і всі (курсив наш – С. К.) відносини, які пов’язані з провадженням у кримінальних справах і котрі ви- значають процедуру провадження конкретних дій, їхню послідов- ність, а також права і обов’язки їх учасників [1, с. 14]. Такий ши- рокий підхід до урегульованості «всього» у кримінальному проце- сі навряд чи відображає реальний стан речей у досліджуваній ца- рині правового регулювання. Якби, можливо, не хотілося охопити усі суспільні відносини правом, цього ще нікому не вдавалося зро- бити через різноманіття цих відносин. Одна з причин не охопленості нормами права окремих від- носин, які реально виникають, розвиваються і припиняються у просторово-часових межах кримінального провадження, полягає у тому, що такі значні за обсягом нормативно-правові кодифіко- вані акти як КПК на момент їх прийняття об’єктивно не в змозі врахувати багатоманітність життя, тобто «морально «старіють» відразу після запровадження їх у дію» [1, 19]. Попри це учасникам кримінального провадження не можна очікувати, доки законодавець доповнить нормативно-правовий акт потрібною нормою. Їм треба діяти у межах строків криміна- льного провадження, визначених законом, чи «розумних» строків, критерії яких напрацьовані практикою Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ). Цього вимагає потреба якнайшвидшого вирі- шення певного кримінально-правового конфлікту з метою подо- лання невизначеності відносин, які виникли з приводу надхо- дження первинної інформації про кримінальне правопорушення. Відтак, реалізація норм кримінального процесуального пра- ва повинна і може відбуватися попри те, що якесь питання зовсім не врегульоване законом. У таких випадках кримінальне судо- чинство може вважатися справедливим лише за умови, що вирі- шення конкретного питання (приміром, здійснення процесуальної дії) в цілому не суперечить правилам, встановленим у законі. Так виникає необхідність у запровадженні не лише у теорію, а й у за- конодавство таких понять як аналогія права і аналогія закону. Слід відзначити, що у разі застосування аналогії права чи аналогії закону у кримінальному провадженні ймовірність «вмикання» інших соціальних норм є більшою, ніж у разі реалізації, коли уча- сники провадження реалізують конкретні норми права. 2. Практика кримінального провадження знає випадки, ко- ли попри вимогу ч. 2 ст. 129 Конституції України про те, що орга- 66 ни державної влади та органи місцевого самоврядування,їх поса- дові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межахповнова- жень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законамиУкра- їни, слідчі, прокурори, судді йшли шляхом прийняття рішень за результатами примирювальних (медіаційних) процедур. Такі процедури здійснювалися за часів чинності КПК 1960 р., який не передбачав для зазначених учасників провадження права переда- вати кримінальні справи для організації зазначених процедур і визнавати їхні результати. 3. Додатковими імперативами (нормами), які супроводжу- ють процес реалізації норм кримінального процесуального права, є стандарти практичної діяльності (слідчої, прокурорської, суддів- ської, адвокатської), в тому числі й ті, що мають значення преце- дентів (Рішення ЄСПЛ, Рішення Верховного Суду України); нор- ми моралі; інші суспільні норми поведінки. Список використаних джерел: 1. Петухова М. А. Применение норм уголовно-процессуального права следователями органов внутренних дел в условиях реформирования уголовно-процессуального законодательства Рос- сийской Федерации (на примере следственных подразделений субъекта Рос- сийской Федерации – Ленинградской области) :дисс. … канд. юрид. наук : 12.00.09 / Петухова Марина Александровна. – Санкт-Петербург, 2003. – 192 с. Одержано 15.11.2014 УДК 343.146 Сергій Олександрович КОВАЛЬЧУК, кандидат юридичних наук, доцент, заступник директора Прикарпатського юридичного інституту Національного університету «Одеська юридична академія» ВИЛУЧЕННЯ РЕЧЕЙ У ХОДІ ТИМЧАСОВОГО ДОСТУПУ ДО НИХ ЯК СПОСІБ ЗБИРАННЯ РЕЧОВИХ ДОКАЗІВ СТОРОНОЮ ОБВИНУВАЧЕННЯ Норми глави 15 КПК України закріплюють загальні поло- ження тимчасового доступу до речей і документів, підстави та процесуальний порядок його здійснення, надаючи сторонам кри- мінального провадження можливість ознайомитися на підставі ухвали слідчого судді, суду з речами, які перебувають у володінні певної особи, та, у разі прийняття відповідного рішення слідчим суддею, судом, вилучити їх (здійснити їх виїмку). Як у теорії кримінального процесу, так і в судовій практиці вилучення речей і документіву ході тимчасового доступу до них визначається в якостісамостійного способу збирання доказів сто- ронами кримінального провадження. Так, С. В. Андрусенко та І. В. Гловюк розглядають тимчасовий доступ до речей і докумен- тів як захід забезпечення кримінального провадження, спрямова- ний на збирання та перевірку доказів [1, с. 293]. В. А. Люліч визна- © Ковальчук С. О., 2014 67 чає тимчасовий доступ до речей і документів як спосіб збирання доказів захисником [2]. У п. 18 Інформаційного листа Вищого спе- ціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05.04.2013 р. № 223-558/0/4-13 визначаються випадки, за якихдопускається застосування стороною кримінального прова- дження вилучення речей чи документів (ч. 7 ст. 163 КПК України) під час отримання доступу до речей і документів як способу зби- рання доказів [3]. Аналізуючи наведені позиції, потрібно відзна- чити, що тимчасовий доступ до речей і документів являєсобою захід забезпечення кримінального провадження іможе розгляда- тися в якості способу збирання доказів лише за умови здійснення речей і документів (здійснення їх виїмки) у разі прийняття відпо- відного рішення слідчим суддею, судом. Відповідно до ч. 7 ст. 163 КПК України, слідчий суддя, суд в ухвалі про надання тимчасового доступу до речей і документів може дати розпорядження про надання можливості вилучення речей і документів, якщо сторона кримінального провадження доведе наявність достатніх підстав вважати, що без такого вилу- чення існує реальна загроза зміни або знищення речей чи доку- ментів, або таке вилучення необхідне для досягнення мети отри- мання доступу до речей і документів. У зв’язку у п. 18 Інформа- ційного листа Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05.04.2013 р. № 223-558/0/4- 13обґрунтовано вказується на виключний характер застосування вилучення речей чи документів (ч. 7 ст. 163 КПК України) під час отримання до них доступу [3]. Коло речей, до яких сторона обвинувачення одержує тим- часовий доступ, визначаються ухвалою слідчого судді, суду, в якій зазначається назва, опис та інші відомості, які дають можливість визначити речі, до яких повинен бути наданий тимчасовий доступ (п. 5 ст. 164 КПК України), і розпорядження надати (забезпечити) тимчасовий доступ до речей і документів зазначеній в ухвалі особі та надати їй можливість вилучити зазначені речі і документи, якщо відповідне рішення було прийнято слідчим суддею, судом (п. 6 ст. 164 КПК України). Таким чином, у ході тимчасового доступу до речей і документів можуть бути вилучені будь-які речі, які вка- зані в ухвалі слідчого судді, суду за умови наявності у цій ухвалі розпорядження про надання можливості їх вилучення, на що прямо вказується у ч. 7 ст. 163 КПК України. Речі, вилучені стороною обвинувачення під час тимчасового доступу до речей і документів, фіксуються в описі. Згідно з ч. 3 ст. 165 КПК України, опис вилучених на виконання ухвали слід- чого судді, суду речей залишається володільцю речей. Водночас, опис містить лише перелік речей, які були вилучені на виконання 68 ухвали слідчого судді, суду, але не відображає їх властивості та характеристики. У зв’язку з цим вбачається за доцільне покласти на слідчого, прокурора у разі виїмки ним речей під час тимчасово- го доступу обов’язок оглянути їх, сфотографувати та описати у протоколі огляду з обов’язковим дотриманням норм ст. 104 і ч. 5 ст. 237 КПК України. У разі невиконання ухвали слідчого судді, суду про тимча- совий доступ до речей і документів вказані у ній речі можуть бути вилучені у ході проведення обшуку. Так, ч. 1 ст. 166 КПК України закріплює, що у разі невиконання ухвали про тимчасовий доступ до речей і документів слідчий суддя, суд за клопотанням сторони кримінального провадження, якій надано право на доступ до ре- чей і документів на підставі ухвали, має право постановити ухва- лу про дозвіл на проведення обшуку згідно з положеннями КПК України з метою відшукання та вилучення зазначених речей і документів. Список використаних джерел: 1. Гловюк І. В. Тимчасовий доступ до ре- чей і документів як захід забезпечення кримінального провадження, спрямова- ний на збирання та перевірку доказів / І. В. Гловюк, С. В. Андрусенко // Порівня- льно-аналітичне право. – 2013. – № 3–2. – С. 293–297. 2. Люліч В. А. Тимчасовий доступ до речей і документів як спосіб збирання доказів захисником / В. А. Люліч // Часопис Національного університету «Острозька академія». Серія «Право». – 2013. – № 2(8): [Електронний ресурс]. – Режим доступу до документа: http://lj.oa.edu.ua/ articles/2013/n2/13lvazdz. Pdf 3. 3. Про деякі питання здійснення слідчим суддею суду першої інстанції судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб під час застосування заходів забезпечення кримінально- го провадження: Інформаційний лист Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 223-558/0/4-13 від 05.04.2013 р. [Елек- тронний ресурс]. – Режим доступу до документа: http://zakon3.rada.gov.ua/- laws/show/v0558740-13. Одержано 25.10.2014 УДК 343.17; 343.18 Віталій Дмитрович ЮРЧИШИН, кандидат юридичних наук, доцент, завідувач кафедри теорії та історії держави і права Прикарпатського юридичного інституту Національного університету «Одеська юридична академія» ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВА ОСОБИ НА СПРАВЕДЛИВИЙ І ПУБЛІЧНИЙ СУДОВИЙ РОЗГЛЯД СПРАВИ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ: В КОНТЕКСТІ ЄВРОПЕЙСЬКИХ ТА НАЦІОНАЛЬНИХ ПРАВОВИХ СТАНДАРТІВ Серед учасників кримінального провадження суд займає виключне положення, оскільки тільки він виступає єдиним дер- жавним органом, що здійснює судову владу у визначених законом процесуальних формах. Відповідно до п. 1 ст. 6 Конвенції про за- © Юрчишин В. Д., 2014 69 хист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розум- ного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим за- коном, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільно- го характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висуну- того проти нього кримінального обвинувачення. У відповідності до ч. 1 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права кожен має право при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, пред'явленого йому, на справедливий і публічний розгляд справи компетентним, незалежним і безстороннім судом, створеним на підставі закону. У рішеннях Європейського Суду з прав людини у справах «Занд проти Австрії», «Сокуренко і Стригун проти України» за- значається, що термін «судом, встановленим законом» у п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод пе- редбачає всю організаційну структуру судів, включно з питання- ми, що належать до юрисдикції певних категорій судів. Крім того, у практиці Європейського суду з прав людини термін «встановле- ний законом» у ст. 6 Конвенції розглядається як гарантія того, «що судова гілка влади у демократичному суспільстві не зале- жить від органів виконавчої влади, але керується законом, що приймається парламентом» [1]. Таким чином, суд слід вважати встановленим законом лише за умови, що він утворений безпосередньо на підставі закону, діє в межах своєї предметної, функціональної та територіальної юрис- дикції та у законному складі суду. Крім того, Європейський суд з прав людини у своїх рішен- нях визначив окремі ознаки принципу верховенства права у роз- будові національних систем правосуддя та здійсненні судочинст- ва. Зокрема, у справі «Пономарьов проти України» Європейський суд з прав людини наголосив, що право на справедливий судовий розгляд випливає із принципу правової визначеності, який перед- бачає повагу до принципу res judicata – принципу остаточності рішень суду. Цей принцип стверджує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов’язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення [2]. Вимоги п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та осно- вних свобод, ч. 1 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права та практики Європейського суду з прав людини щодо незалежного та безстороннього суду, встановленого зако- ном, знайшли своє закріплення на рівні національного законодав- ства України. 70 Основним призначенням (функцією) судової влади є здійс- нення правосуддя. Покладаючи на суд у кримінальному прова- дженні виняткове завдання здійснення правосуддя, Конституція не відносить до його компетенції кримінальне переслідування, за допомогою якого реалізуються закріплені за виконавчою владою конституційні повноваження з охорони громадського порядку і боротьби зі злочинністю. Положення про здійснення правосуддя лише судом підкреслює два важливих моменти: по-перше, тільки за вироком суду особу може бути визнано винною у вчиненні кримінального правопорушення і, по-друге, тільки за вироком суду може бути призначено особі покарання чи застосовано щодо неї інші заходи, передбачені законом про кримінальну відповіда- льність (ст. 369 та ч. 2 ст. 373 КПК України). Правосуддя у кримінальних справах здійснюється судами за- гальної юрисдикції, які утворюють єдину систему судів – від місце- вих загальних судів до найвищого судового органу у системі судів загальної юрисдикції – Верховного Суду України (ст. 125 Конститу- ції України, ст. 17 Закону України «Про судоустрій і статус суд- дів»). У Рішенні Конституційного Суду України № 17-рп/2011 від 13 грудня 2011 року зазначається, що система судів загальної юрис- дикції в Україні відповідно до Конституції України будується за принципами територіальності і спеціалізації; найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України, а відповідні вищі суди є вищими судовими органами спе- ціалізованих судів [3]. За правовою позицією Конституційного Суду України, сформульованою в Рішенні від 11 грудня 2003 року № 20- рп/2003 у справі про Касаційний суд України, побудова системи су- дів загальної юрисдикції узгоджується зі стадіями судочинства, ві- дповідними формами провадження [4]. Отже, судова система забезпечує доступність правосуддя для кожної особи в порядку, встановленому Конституцією та за- конами України. Право на справедливий і публічний судовий роз- гляд у європейській та національній правових традиціях, як пра- вило, проголошується разом із принципом презумпції невинува- тості, а також переліком прав обвинуваченого, які слугують осно- вними гарантіями даного права загалом. Список використаних джерел: 1. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Сокуренко і Стригун проти України» від 20 липня 2006 року. – [Електронний ресурс] // Режим доступу до документа: http://zakon.nau.ua/- doc/?code=974_115. 2. ішення Європейського Суду з прав людини у справі «Поно- марьов проти України» від 3 квітня 2008 року. – [Електронний ресурс] // Режим доступу до документа: http://zakon.nau.ua/doc/?code=974_115. 3. Рішення Конститу- ційного Суду України № 17-рп/2011 у справі за конституційним поданням 54 на- родних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституцій- ності) окремих положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів», КПК України, ГПК України, ЦПК України, КАС України від 13 грудня 2011 року – [Еле- 71 ктронний ресурс] // Режим доступу до документа: http://www.ccu.gov.ua/uk/- doccatalog/list?currDir=164715. 4. Рішення Конституційного Суду України у справі № 20-рп/2003 про Касаційний суд України від 11 грудня 2003 року – [Електронний ресурс] // Режим доступу до документа: http://zakon2.rada.gov.ua/- laws/show/v020p710-03. Одержано 29.10.2014 УДК 343.1 Максим Іванович ЛЕОНЕНКО, кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри кримінального процесу та криміналістики Інституту права імені Володимира Сташиса Класичного приватного університету СИСТЕМНІСТЬ КРИМІНАЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА Сучасну демократичну правову державу неможливо уявити собі без ефективної, зрозумілої системи кримінального судочинс- тва, яка відображає об'єктивні реалії та уявлення в суспільстві про справедливість. У теорії і практиці кримінального процесу сформувалося справедливе уявлення про кримінальний процес як системне утворення. Системність кримінального судочинства означає цілі- сність і внутрішній взаємозв'язок різних напрямів кримінальної процесуальної діяльності, яка здійснюється різними суб'єктами, на різних етапах і т.д. Цілком очевидно, що кожен з напрямків, а також діяльність кожного з суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності, орієнтовані на досягнення спільної мети. Наявність такої мети обумовлює системність кримінального судочинства і забезпечує цілісність і внутрішню організованість кримінально- процесуальної діяльності. Процес розвитку системи кримінального судочинства мож- на представити як закономірну зміну її цільового призначення, яке визначає, у свою чергу, структурно-функціональні перетво- рення. Він має спрямований і незворотний характер, що обумов- лено об'єктивним впливом на цей процес як зовнішніх (потреби суспільства), так і внутрішніх (діалектичні протиріччя) факторів розвитку. У цьому зв'язку, обґрунтування теоретичної моделі системи кримінального судочинства і на цій основі встановлення механіз- му виявлення та аналізу закономірностей, які обумовлюють фор- мування кримінального судочинства як системи прогнозування основних тенденцій її розвитку, виступають необхідними умова- ми оптимізації кримінальної процесуальної практики. Виходячи з цього назріла необхідність у визначенні законо- мірностей вітчизняного кримінального процесу, його структурних і системних властивостей і, зрештою, у з'ясуванні прогресивності © Леоненко М. І., 2014 72 та життєздатності тих, або інших правових конструкцій, що знайшли своє відображення в новому кримінальному процесуа- льному законі. На нашу думку, для визначення структурних, системних особливостей побудови кримінального процесу, його організації, слід розглядати кримінальне судочинство держави саме в ком- плексі, лише так можна виявити і визначити значимість тих чи інших його особливостей і закономірностей, а почати слід з на- ступних напрямків: конструкція стадійності кримінального про- цесу; конструкція процесу доказування; конструкція побудови окремих юридичних інститутів (субінститутів); конструкція орга- нізаційно-функціональної складової діяльності суб'єктів криміна- льного провадження, їх компетенція, структура і завдання. Виходячи з цього, слід акцентувати увагу на тому, що при зміні кримінального процесуального закону не повинна порушу- ватися конструкція процесу, ігноруватися загальні закономірнос- ті побудови кримінального процесу відповідно до його типу. Це означає, що слід підтримувати баланс, який складається у право- відносинах суб'єктів процесуальної діяльності, дотримуватися рі- вноваги між їхніми правами та обов'язками, не надавати невипра- вдані та не викликані логікою і необхідністю, а також конструкці- єю типу процесу, переваги та преференції. Дослідження системи кримінального процесуального права, на нашу думку, має спиратися саме на методологію системних досліджень, на понятійний і термінологічний апарат загальної теорії систем. Наше завдання полягає, перш за все, у виявленні ознак системи, які визначені (використовуються) як у загальній теорії систем, так і в інших науках, а вже потім – у використанні даних властивостей при визначенні поняття кримінальної проце- суальної системи. Так, кримінальний процес держави являє собою збалансо- ваний комплекс правовідносин його учасників, який врегульова- ний узгодженим і логічно взаємопов'язаним комплексом правових норм та інститутів, а також окреслений стадійною системою кри- мінального провадження. Кожна система кримінального судочин- ства, чи то романо-германська або англо-американська – має свою структуру, свої закономірності та складається з різних складових частин, при цьому інформаційні зв'язки між всіма частинами ха- рактеризуються не тільки горизонтальною або вертикальною іє- рархією, а й логічно пов'язана в єдине ціле вся система процесу. Удосконалюючи питання доказування, наприклад, не можна роз- глядати їх окремо у відриві від їх інститутів і підсистем. Вилучив або змінив (додавши) навіть одну складову¸ законодавець ризикує розбалансувати всю систему судочинства. 73 Очевидно також, що в результаті зміни будь-яких інститутів процесу, збільшення або зменшення повноважень учасників судо- чинства, неминуче піддаються зміні і інші складові частини проце- су, а також відповідні засоби забезпечення його збалансованості. Для збалансованості нових правовідносин знадобиться зна- чний період часу і коректування багатьох положень нового КПК, що, на нашу думку, може в деяких випадках не сприяти забезпе- ченню правопорядку та ефективності судочинства. Одержано 21.10.2014 УДК 343.13 (477) Ірина Володимирівна ЛЄШУКОВА, кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри кримінального процесу факультету підготовки фахівців для підрозділів слідства Харківського національного університету внутрішніх справ ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ДОПУСТИМОСТІ ДОКАЗІВ, ОДЕРЖАНИХ У ПРОЦЕСІ НАДАННЯ ПРАВОВОЇ ДОПОМОГИ Новий Кримінальний процесуальний кодекс України (далі – КПК) від 13 квітня 2012 року докорінно змінив порядок міжнародного співробітництва під час кримінального проваджен- ня. Значних змін зазнало доказове право. Особливості доказуван- ня у кримінальних провадженнях, пов’язаних з наданням міжнародної правової допомоги, стосуються, як правило, процесу формування такої властивості доказу, як його допустимість, тобто законність джерел отримання інформації, процесуальної форми збирання та перевірки інформації, суб’єкту, який збирає, перевіряє та оцінює інформацію. Так, у ч. 1 ст. 550 КПК вказано, що документи, які направ- ляються у зв'язку із запитом про міжнародне співробітництво, якщо їх складено, засвідчено у відповідній формі офіційною осо- бою компетентного органу запитуючої сторони або запитуваної сторони і скріплено гербовою печаткою компетентного органу, приймаються на території України без додаткового засвідчення (легалізації) у разі, якщо це передбачено міжнародним договором України. Водночас, в ч. 2 ст. 550 КПК вирішено питання допустимості відомостей. Такі відомості визнаються допустими- ми, якщо: а) вони отримані за процедурою, передбаченою законо- давством запитуваної держави; б) під час їх отримання не було порушено засади справедливого судочинства, права людини і основоположні свободи. Однак, слід зауважити, що ця стаття визначає доказову силу лише одного виду джерел доказів – офіційних документів. Натомість її російський аналог – ст. 455 КПК Російської Федерації (далі – РФ) – визначає юридичну силу © Лєшукова І. В., 2014 74 усіх доказів, отриманих на території іноземної держави, прирівнює їх за юридичною силою до доказів, отриманих на території РФ у повній відповідності до вимог КПК РФ і не обмежується тільки документами. Тому, вважаємо, що таке вре- гулювання було б доцільним і в Україні, адже на виконання запитів про міжнародне співробітництво під час кримінального провадження надається можливість отримати від інших держав не тільки документи, а й інші предмети, речі (речові докази), по- казання, цінність яких безпосередньо пов’язана з набуттям ними доказової сили. У практиці міжнародного співробітництва замість доказової сили застосовується термін «дійсність документів». Вивчення практики застосування нового кримінального процесуального законодавства під час здійснення міжнародного співробітництва, а саме отримання спеціального дозволу на про- ведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшуко- вих) дій та заходів забезпечення кримінального провадження свідчить про наявність проблемних питань, що виникають при взаємодії з правоохоронними органами іноземних держав. Відповідно до положень розділу ІХ КПК України, правова допомога компетентним органам іноземних держав надається на підставі запиту про надання міжнародної правової допомоги. На території України з метою виконання запиту про надання міжнародної правової допомоги можуть проводитись будь-які процесуальні дії, передбачені КПК або міжнародним договором (ст. 561 КПК). Згідно до міжнародного законодавства, зокрема ст. 6 Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 р., Договірні Сторони надають одна одній правову допомогу шляхом виконання процесуальних та інших дій, передбачених законодавством запитуваної Договірної Сторони. Стаття 562 КПК вказує, якщо для виконання запиту компетентного органу іноземної держави необхідно провести процесуальну дію, виконання якої в Україні можливе лише з дозволу прокурора або суду, така дія здійснюється лише за умови отримання відповідного дозволу в порядку, передбаченому КПК, навіть якщо законодавство запитуючої сторони цього не передбачає. Підставою для вирішення питання щодо надання такого дозволу є матеріали звернення компетентного органу іноземної держави. Слідчі (розшукові) дії, які потребують спеціального дозволу за загальним правилом КПК проводяться на підставі дозволу слідчого судді, суду. З метою отримання вказаного дозволу слідчий повинен надати до суду відповідне клопотання, погоджене прокурором і відповідно до ч. 6 ст. 132, ч. 3 ст. 234, ч. 2 ст. 248 КПК надати витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі – 75 ЄРДР) щодо кримінального провадження, у рамках якого подається клопотання. Оскільки відомості про вчинене на території іноземної держави кримінальне правопорушення до ЄРДР не вносяться, звернення до суду із таким клопотанням є проблематичним. Як приклад наведемо: під час виконання клопо- тання компетентних органів Сполучених Штатів Америки щодо надання міжнародної правової допомоги у кримінальній справі щодо створення та розповсюдження шкідливих програм виконав- цем за погодженням з прокурором до слідчого судді внесено відповідне клопотання про накладення арешту на майно. У задоволенні вказаного клопотання слідчим суддею було відмовлено у зв’язку з ненаданням слідчим відповідно до вимог ч. 6 ст. 132 КПК витягу з ЄРДР. Ще одним прикладом проблем, що виникають під час засто- сування ст. 562 КПК, є виконання клопотання компетентних органів Федеративної Республіки Німеччини про надання міжнародної правової допомоги у кримінальній справі. Так, ком- петентними органами ФРН разом з клопотанням надано постано- ву суду запитуваної сторони щодо проведення обшуку на території України. З метою виконання названого запиту виконав- цем, за погодження з прокурором до районного суду внесено відповідне клопотання про проведення обшуку. Слідчим суддею вказаного районного суду у задоволенні даного клопотання відмовлено, у зв’язку з тим, що слідчим начебто не доведена наявність достатніх підстав вважати, що відшукувані, речі і доку- менти обвинуваченого знаходяться за адресою, вказаною у клопотанні [1]. Таким чином, прокурор або суд, який уповноважений нада- вати спеціальний дозвіл для проведення процесуальної дії, вирішує питання про її проведення, керуючись матеріалами, на- даними в межах звернення компетентним органом іноземної держави згідно із правилами, закріпленими в КПК. Відомості, що одержанні з порушенням процедури, можуть бути визнані судом недопустимими. Це правило підтверджує, що допустимість є принципом, який існує не лише в національному законодавстві, а й поширюється на міжнародне співробітництво при здійсненні кримінального провадження. Список використаних джерел: 1. Аналіз стану здійснення слідчими органів внутрішніх справ України міжнародного співробітництва протягом 2013 року // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: локальний сайт ГСУ МВС України (10.0.70.254). Одержано 15.10.2014 76 УДК 343.985 Олександр Віталійович ЛУСКАТОВ, кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри кримінально-правових дисциплін Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ ОКРЕМІ ПРОБЛЕМИ ОДНОЧАСНОГО ДОПИТУ БІЛЬШЕ ДВОХ ВЖЕ ДОПИТАНИХ ОСІБ Чинним Кримінальним процесуальним кодексом України (стаття 224) передбачена можливість одночасного допиту більше двох вже допитаних осіб на відміну від регламентації очної ставки (статті 172–173) у КПК 1960 року. Розширення кола учасників будь-якої слідчої (розшукової) дії часто створює додаткові органі- заційно-тактичні складнощі для особи, яка її проводить, формує потенційну небезпеку часткового чи навіть повного невиконання поставленої мети внаслідок конфлікту інтересів окремих учасни- ків. Безумовно це стосується й одночасного допиту вже допита- них осіб, оскільки присутність протиріч у їх показаннях апріорі передбачає наявність певного протистояння. В. О. Коновалова та В. Ю. Шепітько наголошують щодо не- обхідності в ході очної ставки враховувати можливість допитува- них осіб впливати один на одного, зокрема, внаслідок підвищеної сугестивності, конформності, нестійкої психіки тощо. Науковці пропонують прогнозувати можливість зміни показань, вказують на доцільність спочатку вислуховувати позицію осіб із більш сла- бкою психікою або осіб, які дають правдиві показання [1, с. 225]. Психологи розглядають сугестію (навіювання) як процес впливу на психічну сферу людини, пов’язаний зі зниженням розуміння та критичності при сприйнятті й реалізації навіяного змісту, з відсутністю цілеспрямованого активного його усвідомлення, роз- горнутого логічного аналізу й оцінки відповідно до попереднього досвіду та даного стану суб’єкта. Навіювання, здійснюване гру- пою, є одним з факторів конформності, котру розуміють як тен- денцію людини змінювати свою поведінку під впливом інших осіб таким чином, щоб вона відповідала поглядам оточуючих, праг- нення пристосувати її до їх вимог [2, с. 43–44, 153–154]. Якщо група осіб-учасників одночасного допиту потенційно здатна здійснювати психологічний вплив на не досить стійкого в даному сенсі учасника процесуальної дії, чиї показання вступають у протиріччя зі свідченнями перших, то виникає потенційна не- безпека втрати об’єктивної інформації щодо обставин злочинної події й спрямування розслідування в хибному напрямку. Зокрема, М. В. Салтевський попереджав, що неправильна тактика прове- дення очної ставки пов’язана з ризиком зміни правдивих пока- © Лускатов О. В., 2014 77 зань сумлінного учасника, розголошення даних слідства. Її психо- логічна атмосфера, на думку науковця, характеризується можли- вістю як виникнення конфліктної ситуації, так і здійснення не тільки позитивного, а й негативного впливу одного учасника на позицію іншого [3, с. 370]. В числі цілей, що переслідуються шля- хом застосування тактичних прийомів як носіїв психологічного впливу в процесі спілкування, В. О. Коновалова та В. Ю. Шепітько вказують таку, як зміна поведінки і позиці осіб, що потрапили у сферу кримінального судочинства [1, с. 50]. Опосередковано на існування потенційної небезпеки втрати об’єктивної інформації через вплив з боку осіб, які надають неправдиві показання, вка- зують дані, що наводить Ф. М. Сокиран. Науковець на підставі узагальнень, здійснених низкою вчених, констатує, що на досудо- вому слідстві лише близько 30 % учасників процесу дають добро- совісні свідчення щодо події злочину та злочинців [4, с. 200]. Таким чином, розширюючи за межі двох коло осіб, допиту- ваних в ході одночасного допиту, слідчий повинен в першу чергу пам’ятати про небезпеку зміни показань сумлінним свідком, по- терпілим тощо, використовувати дану слідчу (розшукову) дію для здійснення тактико-психологічного впливу лише після того, коли шляхом проведення максимально можливої кількості процесуа- льних дій зібрано достатньо об’єктивні дані щодо обставин зло- чинної події та причетних до неї осіб, що у своїй сукупності ви- ключають у нього будь-які сумніви стосовно правильності обрано- го тактичного засобу. М. В. Салтевський зазначав, що основну мету очної ставки не треба зводити до вирішення суперечностей в показаннях ра- ніше допитаних осіб, вона полягає у встановленні дійсної ситуації й виявленні сутності суперечностей [3, с. 370]. Лише останнє з вказаних науковцем завдань знайшло відображення у чинному КПК України. Так, відповідно до частини 9 статті 224, одночасний допит двох чи більше вже допитаних осіб проводиться для з’ясування причин розбіжностей у їх показаннях. Факт досягнен- ня такої мети повинен бути зафіксованим у протоколі, бо інакше вказана слідча (розшукова) дія не може бути визнана результати- вною. Але вирішення цього окресленого у Законі завдання в про- токолі може бути відображено лише опосередковано, «проміж строк», тобто як результат аналізу його змісту та зіставлення по- казань одночасно допитаних осіб, оскільки не варто сподіватись, що кожна з них прямо відповість на питання про те, за якої при- чини її раніше надані показання не співпадають зі свідченнями інших. Тим не менш, саме таким чином регламентовано процес проведення зазначеного виду допиту у частині 9 статті 224 – «ви- кликаним особам по черзі пропонується дати показання про ті 78 обставини кримінального провадження, для з’ясування яких про- водиться допит», тобто щодо причин розбіжностей. На нашу дум- ку, вказані моменти додатково ускладнюють досягнення слідчим бажаного результату, оскільки уважно читаючи Закон, він не мо- же виконати його буквально і йому не залишається іншого, як ча- стково вийти за межі процесуальної регламентації та розширити мету одночасного допиту в частині встановлення дійсної ситуації, окремих обставин події, остаточно не з’ясованих внаслідок існую- чих у показаннях протиріч. Список використаних джерел: 1. Коновалова В. О. Юридична психоло- гія: Академічний курс: Підруч. для студ. юрид. спец. вищ.. навч. закл. / В. О. Коновалова, В. Ю. Шепітько. – К. : Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2004. – 424 с. 2. Краткий психологический словарь / сост. Л. А. Карпенко ; под общ. ред. А. В. Петровского, М. Г. Ярошевского. – М. : Политиздат, 1985. – 431 с. 3. Салтевський М. В. Криміналістика (у сучасному викладі) : підручник / М. В. Салтевський. – К. : Кондор, 2005. – 588 с. , 32 іл. 4. Сокиран Ф. М. Психоло- гічний вплив як елемент тактики розслідування / Ф. М. Сокиран // Вісник Ака- демії адвокатури України. – 2011. – № 2(21). – С. 199–203. Одержано 12.10.2014 УДК 343.915 (477) Олена Валеріївна ФЕДОСОВА, кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник, провідний науковий співробітник НДЛ з проблем протидії злочинності навчально-наукового інституту підготовки фахівців для підрозділів кримінальної міліції Харківського національного університету внутрішніх справ ПРО ДЕЯКІ ОСОБЛИВОСТІ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ ЩОДО НЕПОВНОЛІТНІХ В умовах реалізації судово-правової реформи особливого значення набуває питання вдосконалення кримінального прова- дження щодо неповнолітніх, під час якого повинен бути забезпе- чений максимальний захист прав та законних інтересів цих осіб, які потрапили до сфери дії кримінального процесу. Проблема забезпечення прав і законних інтересів неповно- літніх постійно знаходиться в центрі уваги як органів державної влади України так і науковців. В юридичній літературі розробці проблем протидії злочинності неповнолітніх та практики досудо- вого розслідування злочинів присвячені наукові роботи таких вче- них як, Ю. В. Александров, В. П. Ємельянов, Є. Д. Лук’янчиков, К. Б. Мельникова, Д. П. Письменний, Г. М. Омельяненко, Н. В. Павлюк та ін. Незважаючи на велику кількість наукових праць у цій сфері та з урахування складності досліджуваної проблеми вона залишається актуальною і потребує подальшої розробки. © Федосова О. В., 2014 79 Чинним законодавством України передбачено ряд особли- востей порядку кримінального провадження щодо неповнолітніх. Так, для забезпечення виконання завдань кримінального прова- дження щодо неповнолітніх КПК України передбачає необхід- ність здійснення досудового розслідування слідчим, який уповно- важений керівником органу досудового розслідування здійснюва- ти провадження щодо неповнолітніх, тобто спеціалізується на цій категорії проваджень. Також, відповідно до ст. 494 КПК України, якщо неповнолітній підозрюється у вчиненні кримінального пра- вопорушення разом із повнолітнім, повинна бути з’ясована мож- ливість виділення в окреме цього кримінального провадження щодо неповнолітнього під час досудового розслідування [1]. Діючим кримінальним процесуальним законодавством, для здійснення кримінального провадження про злочини, вчинені не- повнолітніми, встановлено особливий предмет доказування. Так, крім обставин, передбачених статтею 91 КПК України у криміна- льному провадження щодо неповнолітніх також з’ясовуються: 1) повні і всебічні відомості про особу неповнолітнього: його вік (число, місяць, рік народження), стан здоров’я та рівень розвитку, інші соціально-психологічні риси особи, які необхідно враховува- ти при індивідуалізації відповідальності чи обранні заходу вихов- ного характеру; 2) ставлення неповнолітнього до вчиненого ним діяння; 3) умови життя та виховання неповнолітнього; 4) наяв- ність дорослих підбурювачів та інших співучасників криміналь- ного правопорушення (ст. 485 КПК України) [1]. Важливо також зазначити, що прокурор, слідчий суддя, су- ддя, які здійснюють провадження щодо неповнолітнього, повинні мати необхідні знання особливостей такого провадження з тим, щоб, як і слідчий, здійснювати процесуальні дії в порядку, що найменше порушує звичайний уклад життя неповнолітнього та відповідає його віковим і психологічним особливостям, а також вживати всіх можливих заходів, спрямованих на уникнення нега- тивного впливу на неповнолітнього, зокрема: винесення розпоря- дження про роздільне тримання у місцях попереднього ув’язнення неповнолітнього підозрюваного (обвинуваченого) і до- рослих та інших співучасників вчинення кримінального правопо- рушення [2]; винесення постанови (ухвали) про забезпечення без- пеки неповнолітнього підозрюваного (обвинуваченого) [3]; обері- гання неповнолітнього від негативного впливу на нього з боку ін- ших осіб під час здійснення слідчим одночасного допиту двох чи більше вже допитаних осіб для з’ясування причин розбіжностей в їх показаннях (ч. 9 ст. 224 КПК України); забезпечення участі у допиті неповнолітнього підозрюваного чи обвинуваченого закон- 80 ного представника, педагога чи психолога, а в разі необхідності – лікаря (ст. 491 КПК України). У кримінальному провадженні щодо осіб, які підозрюються або обвинувачуються у вчинення кримінального правопорушення у віці до 18 років, участь захисника є обов’язковою з моменту встановлення факту неповноліття або виникнення будь-яких сумнівів, у тому, що особа є повнолітньою (п. 1 ч. 2 ст. 52 КПК України). Необхідно зазначити, що неповнолітні підозрювані, об- винувачені є суб'єктами права на безоплатну правову допомогу [4]. Так, на підставі Положення, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 2 липня 2012 року № 967/5 з 1 січня 2013 року на обласному рівні почали діяти Центри з надання безоплатної вторинної допомоги. Крім того, беручи до уваги специфіку відповідальності не- повнолітніх, законодавством передбачені додаткові гарантії вста- новлення істини, охорони прав і законних інтересів неповноліт- ніх, а саме: по-перше, в кримінальному провадженні за участю неповнолітнього підозрюваного чи обвинуваченого обов’язково беруть участь батьки або інші його законні представники (ст. 488 КПК України). По-друге, до неповнолітніх підозрюваних чи обви- нувачених, крім запобіжних заходів, передбачених ст. 176 КПК України, може застосовуватися передання їх під нагляд батьків, опікунів чи піклувальників, а до неповнолітніх, які виховуються у дитячій установі – передання їх під нагляд адміністрації цієї уста- нови (ст. 493 КПК України). До того ж, КПК України передбачає спеціальну підставу для закриття кримінального провадження судом – у зв’язку із застосуванням примусових заходів виховного характеру, передбачених ч. 2 ст. 105 КК України (п. 1 ч. 2 ст. 284 КПК України). Отже, з урахування вище викладеного, можна зробити ви- сновок, що наявність особливого провадження у справах про зло- чини неповнолітніх зумовлена необхідністю досягнення таких цілей: по-перше, кримінологічної, що полягає у запобіганні зло- чинам неповнолітніх; по-друге, правової, тобто у встановленні іс- тини у кримінальних провадженнях для правильного, а, отже, і справедливого їх вирішення, тим самим забезпечуючи належний правовий захист неповнолітнього. Список використаних джерел: 1. Кримінальний процесуальний кодекс України від 13 квітня 2012 року № 4651-VI [Електронний ресурс] / Офіційний веб- портал Верховної Ради України. – Режим доступу: http://zakon2.rada.- gov.ua/laws/show/4651-17 2. Про попереднє ув'язнення: закон України: станом на 9 червня 2013 року [Електронний ресурс]: Офіційний веб-портал Верховної Ради України. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/3352-12 3. Про забез- печення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві : закон Укра- їни від 23.12.1993 № 3782-XII [Електронний ресурс] : редакція від 19.11.2012. – Ре- 81 жим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/3782-12 4. Про безоплатну правову допомогу : Закон України від 02.06.2011 № 3460-VI [Електронний ресурс] : редакція від 02.02.2014 Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/3460-17 Одержано 18.10.2014 УДК 343.102 Василь Миколайович ЮРЧИШИН, кандидат юридичних наук, старший радник юстиції, Почесний працівник прокуратури України, доцент кафедри кримінально-правових дисциплін Чернівецького юридичного інституту НУ «ОЮА» РІВНІ МЕТОДОЛОГІЧНИХ ОСНОВ ДОСЛІДЖЕННЯ ФУНКЦІЙ ПРОКУРОРА У ДОСУДОВОМУ РОЗСЛІДУВАННІ Наукові дослідження процесуальних функцій прокурора у досудовому розслідуванні і його результати мають бути об’єктивними. Результати наукових досліджень з цієї тематики, здійснюваних раніше, безумовно, вважалися і подавалися автора- ми цих досліджень як об’єктивні (іноді більш обґрунтовано, іноді – менш). У попередніх роботах функції прокурора у досудовому ро- зслідуванні досліджувалися із застосуванням переважно одного методу – логічного аналізу. Тому застосування трьох різних (за змістом і теоретичними рівнями) методологічних основ щодо одного й того ж поняття (функцій прокурора у досудовому розслі- дуванні) допоможе отримати наукові результати, що будуть від- значатися об’єктивністю та новизною. Як методологічні основи дослідження функцій прокурора у досудовому розслідуванні доцільно обрати такі теорії. 1. Теорія загального (першого) рівня. Прокурор здійснює свою діяльність у соціумі, а основи теорії структурного функці- оналізму розроблені у науці соціології (Мертон Р., . Ігнорування результатів наукових соціологічних досліджень, що стосуються загальних функціональних аспектів діяльності суспільства (суку- пність учасників досудового розслідування являє собою частину суспільства, так би мовити, «процесуальне мінісуспільство»), мо- же призвести до ущербності результатів наукового дослідження функцій прокурора. 2. Теорія міжгалузевого (матеріальне і процесуальне пра- во) (другого) рівня. Суспільство негативно ставиться до вчинення дій, які є суспільно небезпечними і/або шкідливими для нього в цілому і для окремих його членів. Для забезпечення сприятливих умов життя у соціумі суспільство створює правила, за якими воно здатне протидіяти зазначеним діям. У межах кримінального про- цесу суспільство протидіє окремим кримінальним правопору- шенням, а відтак і злочинності взагалі, тобто бореться зі злочин- © Юрчишин В. М., 2014 82 ністю методами, притаманними для кримінального провадження. Так історично і політично склалося, що головним у цій протидії у переважній більшості держав є такий орган як прокуратура, яка через своїх службовців – прокурорів організує відповідні процеси. У межах кримінального провадження прокурор є відповідальним за організацію діяльності з підготовки обвинувачення у стадії до- судового розслідування і за підтримання його перед судом у стадії судового розгляду та у наступних стадіях з перегляду рішення суду першої інстанції. Виконуючи важливу соціальну роль в усу- ненні негативних явищ, прокурор у стадії досудового розсліду- вання виявляє конкретні факти злочинних проявів, встановлює обставини їх вчинення, розпочинає процес притягнення потен- ційно винних осіб до кримінальної відповідальності і спрямовує матеріали кримінального провадження до суду для вирішення ним питання про притягнення обвинувачених до кримінальної відповідальності і призначення покарання (за винятком відсутно- сті підстав для цього). Усі зазначені операції прокурор здійснює з метою подолання злочинності і виконання у такий спосіб держав- ної функції протидії злочинності. Концептуальні основи такої ді- яльності розроблені у межах загальної теорії боротьби зі зло- чинністю (Зеленецький В. С. ). 3. Теоріяміжгалузевого (процесуальне право) (третього) рівня. Особи, щодо яких прокурор у досудовому розслідуванні здійснює діяльність з викриття їх у вчиненні кримінального пра- вопорушення, мають право захищатися, відстоювати власні права та законні інтереси. Так виникає потреба у запровадженні у кри- мінальне провадження засади змагальності, існування якої перед- бачає наявність незалежного від сторін арбітра і встановлення правил справедливого змагання. Ініціатором такого змагання завжди є сторона обвинувачення, яку в процесуальному сенсі «очолює» прокурор. Загальні правила справедливого змагання напрацьовані у теорії юридичного процесу (теорія змагальнос- ті). Значна кількість таких правил (стандартів) міститься у між- народних правових документах та в Рішеннях Європейського суду з прав людини. Звернення до цих правил дозволяє з’ясувати сут- ність і зміст функцій прокурора у змагальній процедурі досудово- го розслідування. Одержано 16.10.2014 83 УДК [159.9:340.6] (477) Максим Витальевич ГРИЩЕНКО, кандидат юридических наук, старший научный сотрудник, преподаватель кафедры прикладной психологии Национального университета гражданской защиты Украины ПСИХОФИЗИОЛОГИЧЕСКОЕ ИССЛЕДОВАНИЕ С ИСПОЛЬЗОВАНИЕМ ПОЛИГРАФА КАК МЕТОД ПСИХОЛОГИЧЕСКОЙ ЭКСПЕРТИЗЫ В последнее время в деятельности судебных и правоохра- нительных структур, финансовых и хозяйствующих организаци- ях широкое распространение получило проведение психофизио- логических исследований с использованием полиграфа (детекто- ра лжи). Подобные психофизиологические исследования являют- ся разновидностью лабораторного эксперимента. Использование полиграфа в качестве инструмента детекции лжи нашло широ- кое применение в следующих направлениях: 1. Судебно-следственной и оперативной практике при нали- чии неустранимых противоречий в показаниях участников про- цесса (свидетелей, потерпевших, обвиняемых, подозреваемых) или в случае противоречия между показаниями и другими дока- зательствами по делу. 2. Кадровом обеспечении при оформлении кандидатов на работу или проверке лояльности штатных сотрудников, что спо- собствует формированию компетентной и надежной команды. Позволяет получить информацию о психологическом климате в коллективе, выявить скрытые от руководителя конфликтные ситуации в коллективе, получить информацию о личностных особенностях сотрудников; выявить наличие у сотрудников нар- котической зависимости, фактов злоупотребления алкоголем, пристрастие к азартным играм, наличия денежных долгов (невоз- вращенных кредитов, скрываемых алиментов и т.д.), предостав- ляемых при трудоустройстве поддельных документов, соверше- ния должностных преступлений и др. 3. Частных случаях (например, определение факта и об- стоятельств супружеской измены). Полиграф предназначен для регистрации и записи физио- логических параметров, регистрируемых у объекта в процессе психофизиологического исследования.Использование полиграфа подвергается множественной критике. Метод обвиняют в слиш- ком упрощенной схеме интерпретации реакций организма на внешние раздражители, кроме того во время экспертизы могут быть не учтены различные факторы, влияющие на показатели. В случае возможной ошибки в измерениях или интерпретации © Грищенко М. В., 2014 84 (обработки) данных может быть нанесён значительный мораль- ный или материальный ущерб. В ряде западных стран данные, полученные при помощи психофизиологических опросов вовсе не рассматриваются судами в качестве доказательств. Нормативная база Министерства юсти- ции Украины не содержит экспертной специальности судебного эксперта психолога-полиграфолога и отдельного вида подобных судебных экспертиз. Однако подобное явление, не противоречит общему определению экспертизы, как квалифицированного за- ключения специалиста, для проведения которой могут привле- каться соответствующие эксперты в определенной отрасли науч- ного знания. Кроме этого, согласно размещенному тексту реше- ния суда на официальном веб-сайте Единого государственного реестра судебных решений [1], а также другим похожим решени- ям, можно утверждать об уже сложившейся судебной практики применения результатов проведенной психофизиологической (судебно-психолого-физиологической экспертизы) экспертизы с применением полиграфа при оценке доказательств. Список використаних джерел: 1. Вирок Апеляційного суду Житомирської області по кримінальній справі №1-44/08 / [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/8100829. Одержано 25.10.2014 УДК 343.148.33 Анастасія Миколаївна ГОРЕЦЬКА, кандидат психологічних наук, судовий експерт Харківського науково-дослідного інституту судових експертиз ім. засл. проф. М.С. Бокаріуса ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ВИЗНАЧЕННЯ ОРІЄНТОВНОГО РОЗМІРУГРОШОВОЇ КОМПЕНСАЦІЇ ЗА ЗАВДАНІ СТРАЖДАННЯ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ ТА ШЛЯХИ ЇХ ПОДОЛАННЯ Своєчасне та обґрунтоване застосування в ході слідства спеціальних психологічних знань істотно розширює можливості встановлення багатьох фактів, необхідних для справедливого ви- рішення справ, забезпечує повноту дослідження обставин. На теперішній час частину другу статті 242 Кримінального процесуального кодексу України (підстави проведення експерти- зи) доповнено пунктом 6 згідно із Законом № 1261-VII від 13.05.2014 – «…ч. 2. Слідчий або прокурор зобов’язаний звернутися до експерта для проведення експертизи щодо: 6) визначення розміру матеріальних збитків, шкоди немайнового характеру, шкоди довкіллю, заподіяної кримінальним правопорушенням...». Таким чином, законодавець закріпив обов’язкове призна- чення експертизи для визначення розміру моральної шкоди © Горецька А. М., 2014 85 (втрат немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб). До компетенції судового експерта-психолога, відповідно до «Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень», затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 8 жовтня 1998 року № 53/5 (зі змінами та допов- неннями) відносяться: встановлення факту, чи є ситуація, що досліджується за справою, психотравмувальною для підекспертної особи; якщо так, то чи завдані їй страждання (моральна шкода); якщо підекспертній особі завдані страждання (моральна шкода), якийможливий розмір становить грошова компенсація за завдані страждання. Відповідно до законодавства України, «моральна шкода» – це втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.Моральна шкода полягає:у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим уш- кодженням здоров'я;в душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів;в душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням його майна;в приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Вирішення питання щодо спричинення моральної шкоди досягається шляхом застосування психологічних методик дослідження, які перераховані в Реєстрі методик проведення су- дових експертизМіністерства юстиції України. Так, при розрахунку можливого розміру грошової компенсації за завдані страждання, в якості вихідних даних необхідна інформація про ступінь вини відповідача, а саме в його діях вбачається: простанеобережність, грубанеобережність, не- прямий умисел, прямий умисел (спричинювач моральних страж- дань мав можливість передбачати наслідки своєї діяльності та мав можливість прийняти правильне рішення та реалізувати його). Проте, в кримінальному провадженні при клопотанні про надан- ня експерту таких вихідних даних, слідчі/судді, які призначають дану експертизу, зазначають, що провина визначається обвину- вальним вироком суду, тому надати такі дані не має можливості, алевідповідно до ст. 69 Кримінального процесуального кодексу України та 2.3 зазначеної вище Інструкції, експерту 86 забороняється самостійно вибирати вихідні дані для проведення експертизи. Таким чином, виникає певна колізія між тим, що у КПК України зазначено, що для встановлення розміру немайнової шкоди, необхідно звернутися до експерта, а експерт не в змозі підрахувати даний розмір через недостатність вихідних даних. Одним з шляхів подолання даної колізії вбачається ймовірний, приблизний розрахунок розміру компенсації моральної шкоди, який буде розраховано для 4 коефіцієнтів (простої, грубої необережності, прямого чи непрямого умислу). У висновку експер- та буде зазначено, що за умови, якщо слідством/судом буде вста- новлено, що ступінь вини відповідача пов’язаний з простою/грубою необережністю, непрямим/прямим умислом, можливий розмір (грошовий еквівалент) компенсації моральної шкоди, заподіяній позивачу, складе … грн. (або еквівалент … мінімальних заробітних плат) (вказується чотири варіанти грошової суми). Проте, такий розрахунок можливий лише у випадках, коли достовірно встановлено, що відсутня провина потерпілого, та події, що викликали проблематизацію життя позивача, виникли незалежно від його волевиявлення. В іншому разі, коли є відомості, що в діях потерпілого наявна груба необережність, яка сприяла виникненню або збільшенню шкоди, для розрахунку розміру моральної шкоди необхідно надати цю інформацію. Одержано 28.10.2014 УДК 343.132 Іван Володимирович КУБАРЄВ, кандидат юридичних наук, доцент кафедри криміналістики Донецького юридичного інституту МВС України ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОЇ РЕГЛАМЕТАЦІЇ ОСВІДУВАННЯ 1. Належна законодавча регламентація кримінальної процесуальної діяльності є запорукою ефективного вирішення завдань, що стоять перед нею. Особливе місце в цієї діяльності займає інститут слідчих (розшукових) дій, проведення яких є цен- тральним засобом збирання доказів стороною обвинувачення на досудовому розслідуванні, а тому вдосконалення його правового регулювання потребує подальшої уваги. Однією зі слідчих (роз- шукових) дій, передбачених чинним КПК України є освідування. 2. Законодавець не надає визначення освідування, зазначаю- чи, що слідчий, прокурор здійснює освідування підозрюваного, свідка чи потерпілого для виявлення на їхньому тілі слідів кримінального правопорушення або особливих прикмет, якщо для цього не потрібно проводити судово-медичну експертизу. Як © Кубарєв І. В., 2014 87 відомо, у багатьох випадках ця слідча (розшукова) дія є невідкладною та неповторною через високі ризики швидкого зник- нення можливих слідів. 3. На відміну від КПК України 1960 року, новий кримінальний процесуальний закон приділив більше уваги регламентації освідуванню, що, безумовно, є моментом позитив- ним. Зокрема, на законодавчому рівні отримало вирішення пи- тання, яке тривалий час було предметом дискусій науковців та практиків: щодо можливості застосування примусу під час освідування. Згідно діючого Кодексу у випадку відмови особи пройти освідування добровільно, воно проводить примусово (ч. 3 ст. 241 КПК України), і таке рішення законодавця, на мій погляд, є виваженим. Разом з тим, не дивлячись на надану законом можливість примусового освідування потерпілого та свідка, у тактичному плані слідчому доцільно застосовувати її лише в са- мих крайніх випадках, коли можливості переконання вичерпані повністю. 4. В той же час деякі положення діючого КПК України, що регламентують освідування, викликають низку запитань. Так, за- конодавець передбачає проведення освідування підозрюваного, потерпілого та свідка, тобто пов’язує можливість здійснення цієї слідчої (розшукової) дії з набуттям особою певного процесуального статусу. Такий підхід, на мій погляд, знижує можливості аналізованого засобу доказування у розкритті та розслідуванні злочинів. По-перше, це пов’язано з процедурою набуття процесу- ального статусу підозрюваного. Так, згідно ст. 42 КПК України підозрюваним є особа, затримана за підозрою у вчиненні злочину або повідомлена у встановленому порядку про підозру. Але проце- дура повідомлення про підозру займає певний строк, за який сліди на тілі особи можуть або зникнути або бути навмисно знищені і проведення освідування втратить сенс. З іншого боку підставою затримання особи за підозрою у вчиненні злочину є наявність слідів на її тілі, яки мають бути належним чином зафіксовані шля- хом освідування. Тобто виникає замкнуте коло: щоб виявити сліди для затримання особи та визнати її підозрюваним необхідно про- вести освідування, але щоб провести освідування особа вже має бути підозрюваним. По-друге, як вже зазначалося в науковій літературі (С. С. Клочуряк), наведене формулювання законодавця виключає можливість проведення освідування осіб, у відношенні яких здійснюється провадження щодо застосування примусових заходів виховного або медичного характеру. 5. Освідування, особливо пов’язане з оголенням особи, суттєво зачіпає її право на особисту недоторканість. Тому як гарантію законності його проведення законодавець передбачив 88 відповідну юридичну підставу – постанову прокурора. Разом з тим, як вже зазначалось, освідування у багатьох випадках є дією невідкладною, зволікання з проведенням якої загрожує втратою важливих фактичних даних про розслідувану подію. Типовими у цьому відношенні є ситуації затримання на гарячому при отриманні хабара, предмета вимагання, збуті наркотиків тощо. Криміналістичні джерела рекомендують як найшвидше поряд з особистим обшуком проводити освідування затриманих. Ефективність цієї рекомендації багаторазово доведена практикою. Але у таких випадках не завжди є можливість заздалегідь отрима- ти відповідне процесуальне рішення прокурора, іноді навіть невідомо кого саме буде затримано. Звернення ж за постановою до прокурора після затримання вимагає певного часу, за який сліди злочину можуть зникнути. Тому вважаю за доцільне передбачити в КПК України у невідкладних випадках проведення освідування за постановою слідчого з наступним повідомленням прокурора. 6. Не достатньо вдалим, на мій погляд, є і формулювання, згідно якого освідування проводиться для виявлення ознак злочи- ну або особливих прикмет, якщо для цього не потрібно проводити судово-медичну експертизу. Зрозуміло, що законодавець мав на увазі неможливість встановлення під час освідування обставин, для яких має бути призначена експертиза (наприклад, ступінь тяжкості тілесних ушкоджень). Але за дослівного трактування може виникнути враження, що у випадку призначення експерти- зи та винесення на її вирішення певних питань, з’ясування цих питань шляхом освідування є недоцільним (наприклад, якщо буде призначатися судово-медична експертиза, яка поряд зі ступенем тяжкості, також визначить локалізацію та характер тілесних уш- коджень, проводити освідування з метою встановлення останніх не слід). Тобто формулювання статті може спонукати слідчого ігнорувати доказові можливості освідування у випадку призна- чення за цими ж обставинами експертизи. В той же час експерти- за – процес доволі тривалий і замінити оперативне фіксування фактичних даних, необхідних для обґрунтування процесуальних рішень, шляхом освідування, як уявляється, не може. 7. Наведене дозволяє припустити, що вдосконалення процесуальної регламентації освідування дозволить більш ефек- тивно використовувати у розслідуванні його доказовий потенціал, що буде сприяти ефективному вирішенню завдань кримінального судочинства. Зокрема, доцільно розглянути можливість передба- чити в КПК України освідування особи, а не певної процесуальної фігури, та можливість його проведення у невідкладних випадках за постановою слідчого з наступним повідомленням прокурора. Одержано 17.10.2014 89 УДК 340.11+343.98 Александра Сергеевна ТУНТУЛА, кандидат юридических наук, доцент кафедры гражданского и уголовного права и процесса Черноморского государственного университета им. П. Могилы РАЗВИТИЕ ВИДОВОГО ДЕЛЕНИЯ СВИДЕТЕЛЕЙ, ПОТЕРПЕВШИХ И ПРЕСЛЕДУЕМЫХ ЛИЦ В АНТИКРИМИНАЛЬНОМ СУДОПРОИЗВОДСТВЕ Развитие видового деления главных личностных источни- ков доказательств в антикриминальном судопроизводстве видит- ся таким образом: 1. Свидетель – лицо, в отношении которого главный субъект не имеет обоснованных сведений об его участии в макроправона- рушении, которое не потерпело от этого деяния и сохраняет в па- мяти любые сведения, имеющие значение для правильного раз- решения антикриминального дела, когда по способу восприятия и содержанию этих сведений такого рода лица делятся на: 1.1. Оче- видца – лицо, которое непосредственно наблюдало обстоятельства приготовления или совершения макроправонарушения или со- крытия его следов, не несет ответственности за недонесение или которое сообщило антиделиктные органы об обстоятельствах данного деяния. 1.2. Параочевидца – аналогичное лицо, которое знает об указанных фактах из других источников. 1.3. Парасвидете- ля – лицо, которое может дать показания по любым другим значи- мым для решения антикриминального дела юридическим фактам. 2. Потерпевший – физическое лицо, которому макроправо- нарушением причинен физический, имущественный или мо- ральный вред, или юридическое лицо, которому причинен иму- щественный или моральный вред, когда по отношению к деянию этого макроправонарушения и к восприятию процесса причине- ния вреда такого рода лица делятся на: 2.1. Де-факто потерпевше- го – лицо, которому макроправонарушением такой вред причинен непосредственно, и которое сознательно наблюдало данное дея- ние. 2.2. Де-факто парапотерпевшего – лицо, которому макропра- вонарушением такой вред причинен непосредственно, но которое в силу бессознательного состояния или невменяемости, ограни- ченной вменяемости, отсутствии на месте или по другим причи- нам не могло сознательно наблюдать данное деяние. 2.3. Де-юре потерпевшего – лицо, которому макроправонарушением такой ущерб причинен косвенно, признано потерпевшим в силу закона и которое непосредственно наблюдало данное деяние. 2.4. Де-юре парапотерпевшего – лицо, которому макроправонарушением © Тунтула А. С., 2014 90 ущерб причинен косвенно, признано потерпевшим в силу закона и которое в силу изложенных причин не могло наблюдать деяние. 3. Преследуемый – лицо, в отношении которого у главного субъекта имеются обоснованные сведения о подготовке или со- вершении им определенного макроправопорушення, с началом и степенью доказанности чего в предусмотренном УПК Украины порядке процессуальный статус указанного лица меняется на: 3.1. Подозреваемого – с началом доказывания такого рода обстоя- тельств по базисному, специальному или частному предмету до- казывания путем проведения любого де-факто процессуального или де-юре процессуального действия, в т. ч. направление данно- му лицу уведомления о подозрении и внесение в Единый реестр досудебных расследований заявления или сообщения о подготов- ке или совершении им макроправонарушения, которое еще длит- ся или уже завершилось, допроса преследуемого по поводу ука- занных обстоятельств или проведение с ним по этому поводу лю- бого иного де-факто или де-юре процессуального действия, за- держание этого лица по подозрению в подготовке или соверше- нии определенного макроправопорушення либо избрание ему оп- ределенной меры пресечения. 3.2. Обвиняемого – с доведением вины преследуемого в совершении состава деяния конкретного макроправонарушения, в силу чего безотлагательно должно быть вынесено постановление о предъявлении ему обвинения и данное лицо должно быть допрошено. 3.3. Подсудимого – с завершением процедуры доказывания всех обстоятельств и судебной подготов- ки, необходимых для правильного судебного разбирательства ан- тикриминального дела, что обусловливает безотлагательное на- значение дела для такого рассмотрения. 3.4. Осужденного – с вы- несением обвинительного приговора либо окончательного реше- ния следователя о закрытии антикриминального дела производ- ством по нереабилитирующим обстоятельствам, предусмотрен- ным определенной нормой УК Украины. 3.5. Оправданного – с вынесением оправдательного приговора или окончательного ре- шения следователя о закрытии антикриминального дела произ- водством по реабилитирующим обстоятельствам, предусмотрен- ным определенной нормой УК Украины. 3.6. Причастного – с вы- несением нейтрального приговора или окончательного решения следователя о закрытии антикриминального дела производством за недоказанностью вины преследуемого, то есть когда все воз- можности для формирования внутреннего (без влияния внешних факторов) убеждению главного субъекта о виновности или неви- новности данного лица уже исчерпаны. 3.7. Парапричастного – с вынесением окончательного судебного решения о привлечении несовершеннолетнего, не достигшего возраста назначения нака- 91 зания, к карательно-воспитательной (принудительных мер воспи- тательного характера) и к восстановительной и сопутствующей антикриминальной ответственности, которую за малолетнего не- сет опекун либо лицо или учреждение, его заменяющие. 3.8. Ква- зипричастного – с вынесением окончательного судебного реше- ния о привлечении невменяемого, ограниченно вменяемого лица к карательно-воспитательной (применение принудительных мер медицинского характера), а опекуна или попечителя либо лица или учреждения, его заменяющего – к восстановительной и к со- путствующей ответственности. 3.9. Квазипарапричастного – с вынесением окончательного судебного решения о привлечении к восстановительной и сопутствующей антикриминальной ответ- ственности лица, совершившего общественно опасное деяние, которое не предусмотрено Особенной частью УК Украины. Одержано 27.10.2014 УДК [343.13:343.359.3] Юлія Анатоліївна КОМІССАРЧУК, кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри кримінального процесу та криміналістики Львівського державного університету внутрішніх справ ПОНЯТТЯ ТА ПРАВОВА ПРИРОДА РОЗШУКУ Діяльність органів досудового розслідування регламенту- ється КПК України, де називаються процесуальні дії і рішення, в числі яких згадуються розшукові заходи (ст. ст. 40, 281 КПК і ін.). Враховуючи, що кримінальній процесуальній діяльності спочатку властивий пошуковий характер (це обумовлено історією станов- лення та розвитку розшуку), то слід визнати обгрунтованим виді- лення в її рамках розшуку. Виникають питання: у чому суть по- шуку та розшуку, яке їх співвідношення при здійсненні криміна- льної процесуальної діяльності, як вони впливають на вирішення завдань стадії досудового розслідування? Зазначені питання стали предметом дискусії учених і свід- чать про актуальність наукових пошуків у цьому напрямку. Зок- рема, С. І . Гирько з цього приводу пише: «З метою впорядкуван- ня... діяльності необхідно визначити, що є «розшук» у криміналь- ному судочинстві та похідні від нього «розшукові заходи», «опера- тивно-розшукові заходи», «дії з розшуку» і т . д.» [1, с. 519]. Вивчення наукових джерел не дозволяє виділити єдиного підходу до визначення розшуку. Так, існує досить усталене розу- міння розшуку як діяльності компетентних державних органів, спрямованої на виявлення, встановлення місця перебування об- винувачених, які сховалися від слідства і суду; засуджених , які ухиляються від виконання покарання або втекли з місць © Коміссарчук Ю. А., 2014 92 ув’язнення; осіб, зниклих без вісті. Якщо не відома особа, яка вчи- нила злочин, то заходи з її встановлення входять в поняття не ро- зшуку, а розслідування і розкриття злочину [2, с. 85]. У відповідності зі словниковим визначенням «розшук обви- нуваченого складається з безпосередньої діяльності слідчого, який зупинив кримінальну справу, і самостійної діяльності органу діз- нання, здійснюваної за дорученням слідчого» [3, с. 534]. А ось, на думку H. A. Погорецького, розшук є виключно оперативно- розшуковою діяльністю [4, с. 143]. Розшук регулюється сукупністю нормативних правових ак- тів. Відповідно до положень ст. 281 КПК, якщо під час досудового розслідування місце перебування підозрюваного невідоме, то слі- дчий, прокурор оголошує його розшук, про що виноситься окрема постанова, якщо досудове розслідування не зупиняється, або вка- зується в постанові про зупинення досудового розслідування, як- що таке рішення приймається, відомості про що вносяться до Єдиного реєстру досудових розслідувань. При цьому КПК не по- кладає на слідчого прямого обов'язку після зупинення досудового розслідування вживати заходів щодо розшуку подозрюваного, якщо він сховався від слідства або місце його знаходження не встановлено з інших причин. Разом з тим, в ч. 3 ст. 281 зазначено, що здійснення розшуку підозрюваного може бути доручено опе- ративним підрозділам. З логіки формулювання цієї норми, на на- шу думку, прямо випливає те, що слідчий чи прокурор і самі вправі здійснювати такий розшук, що, зокрема, визначено повно- важеннями слідчого в п.2 ч. 2 ст. 40 КПК, а саме: проводити слідчі (розшукові) дії та негласні слідчі (розшукові) дії у випадках, вста- новлених КПК. У п. 9 ст. 10 Закону України «Про міліцію «встановлено обов’язок міліції розшукувати осіб у випадках, передбачених за- конодавством та міжнародними договорами України. У п. 3 ст. 24 Закону України «Про службу безпеки України» передбачений обов'язок органів СБУ виявляти, припиняти та розкривати кримінальні правопорушення, розслідування яких віднесено за- конодавством до компетенції Служби безпеки України, проводити їх досудове розслідування; розшукувати осіб, які переховуються у зв'язку із вчиненням зазначених кримінальних правопорушень. Аналіз, зокрема, наведених нормативних положень дозволяє прийти до значимого висновку: зазначені закони, за ви- нятком КПК, а також підзаконні нормативні акти, визначають наявність повноважень органів міліції, СБУ та деяких інших пра- воохоронних структур щодо здійснення розшуку в межах встановленої законом компетенції. І тільки КПК передбачає 93 механізм практичної реалізації цих повноважень органами досу- дового. Таким чином, розшук у стадії досудового розслідування – це правова діяльність, що ініціюється слідчим чи прокурором у рам- ках кримінальних процесуальних відносин і здійснювана уповно- важеними особами в порядку, встановленому чинним законодав- ством і підзаконними нормативними актами. Розшук обвинуваченого, на думку А. П. Гуляєва, є обов’язком слідчого і повинен здійснюватися можливими і допус- тимими кримінально– процесуальним законом діями : шляхом проведення будь-яких слідчих дій, застосуванням заходів проце- суального примусу, в тому числі, запобіжних заходів , направлен- ням окремих доручень іншим слідчим та органам дізнання чи за- питів, оголошенням розшуку, витребуванням довідок, зверненням за допомогою до громадськості [5, с. 148]. Список використаних джерел: 1. Гирько С. И. Деятельность милиции в уголовном процессе. М., 2006. – 617 с. 2. Прохорова Е. В. Организация работы следователя по предупреждению уклонения обвиняемых от следствия и их розыску : учеб. пособие / Прохорова Е. В. – М. : ВНИШ МВД СССР, 1987. – 64 с. 3. Большой юридический словарь / под ред. А. Я. Сухарева, В. Е. Крутских. – М., 2003. – 742 с. 4. Погорецкий H. A. Влияние идей И.Я. Фойницкого на опре- деление роли розыска в современном уголовном процессе // Стратегии уголовно- го судопроизводства: мате риалы Международной конференции. СПб., 2007. – С. 143– 145. 5. Гуляев А. П. Следователь в уголовном процессе. М., 1981. – 371 с. Одержано 5.11.2014 УДК 343.122(477) Дмитро Юрійович ШПЕНОВ, кандидат юридичних наук, Заслужений юрист України, здобувач Харківського національного університету внутрішніх справ ОСОБЛИВОСТІ ПОВНОВАЖЕНЬ СУДДІВ ЯК НОСІЇВ СУДОВОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ Для відправлення правосуддя та здійснення інших функцій на своїй посаді судді наділені широким колом прав та обов’язків. Основні з них визначені в Конституції України, кодексах, Законі України «Про судоустрій і статус суддів», деякі закріплені в Ко- дексі суддівської етики та інших актах суддівського самовряду- вання. Права та обов’язки судді складають основу його правового статусу (як службовця – суб’єкта державно-службових відносин, як суб’єкта здійснення правосуддя, як суб’єкта внутрішньо- службових відносин тощо). З огляду на те, що судді є самостійними та незалежними но- сіями судової влади в державі, важливим є дотримання пропор- ційності у співвідношенні їх прав та обов’язків. Це означає, що © Шпенов Д. Ю., 2014 94 кожному законодавчо закріпленому та фактично реалізованому праву повинен відповідати обов’язок судді, забезпечений реаль- ним механізмом його виконання. Тільки за такої системи можна вести мову про ефективно організовану судову владу та утвер- дження верховенства права та закону на всіх рівнях її функціону- вання. Тому дослідження системи суб’єктивних прав та юридич- них обов’язків суддів, а також механізму забезпечення їх реаліза- ції та виконання є актуальним напрямком дослідження сучасної правової науки. Дослідження системи прав та обов’язків судді, яка включає в себе декілька їх різновидів, доцільно розпочати із з’ясування значення цих двох категорій. Так, аналіз сутності двох нерозривно пов’язаних категорій – юридичного обов’язку та суб’єктивного права, дозволяє зробити наступні висновки: 1) для реалізації суб’єктивного права майже в усіх випадках вимагається виконання іншим суб’єктом свого юри- дичного обов’язку. Виняток складають ситуації, коли права або обов’язки виникають поза межами правовідносин; 2) сутність за- кріпленого в національному законодавстві та міжнародних актах суб’єктивного права полягає в тому, що держава гарантує своїм громадянам, а також іншим легітимним суб’єктам реалізації своїх природних можливостей, задоволення потреб для збереження нормального (достатнього) життєвого рівня; 3) правова природа юридичного обов’язку полягає в наявності тісного зв’язку з суб’єктивним правом, реалізація якого потребує виконання зо- бов’язаною стороною певних дій (або утримання від них) для задо- волення особистих, суспільних або державних інтересів. Права та обов’язки судді складають основу їх правового ста- тусу, що відповідає тій якості, в якій вони вступають у правовід- носини, а також виду цих правовідносин. Це означає, що суддя може бути носієм службово-трудових, адміністративних, соціаль- них, державно-владних та інших прав та обов’язків, які за змістом відрізняються один від одного. Права та обов’язки судді, до якого б виду вони не відносились, мають свої специфічні особливості. Таким чином, суб’єктивні права судді можна визначити, як закріплену в ратифікованих міжнародних актах, національному законодавстві, актах суддівського самоврядування, забезпечену державою за допомогою загальних і спеціальних гарантій, систе- му дозволених або альтернативних можливостей, необхідних суд- ді для реалізації покладений на нього функцій по здійсненню правосуддя або інших судових повноважень, а також для задово- лення особистих потреб, суспільних або державних інтересів. Особливостями юридичних обов’язків суддів є: 1) можуть бути закріплені, крім міжнародних та національних законодавчих 95 актів, також в актах суддівського самоврядування; 2) забезпечу- ються спеціальним правовим механізмом, який включає можли- вість притягнення судді до юридичної відповідальності в особли- вому порядку, визначеному в законодавстві; 3) порядок, способи, строки, умови їх виконання, як правило, чітко прописані в норма- тивно-правових актах, оскільки їх виконання носить особливе со- ціально-правове значення для охорони та захисту прав та свобод людини та громадянина, а також інших суб’єктів. Юридичні обов’язки судді – це закріплена в ратифікованих міжнародних актах, законодавстві України, актах суддівського самоврядування, гарантована державою до виконання дією спеці- ального правового механізму, система необхідної та належної по- ведінки судді, вираженої, як правило, у формі його активних дій, необхідної для відправлення правосуддя, захисту прав та інтере- сів суб’єктів правовідносин, а також для забезпечення рівного права кожного на судовий захист. Основні права та обов’язки судді, як носія судової влади, ви- значені в ст. 54 Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Аналіз положень цієї статті показує, що права та обов’язки, за- кріплені в ній, не є вичерпними, оскільки, приміром, ч. 1 ст. 54 носить відсилочний характер – вона спрямовує до Конституції та іншим актам законодавства України, в тому числі процесуальним. До безпосередньо закріплених в цій статті прав судді належать: – приймати особисту участь в здійсненні суддівського само- врядування. Це означає, що суддя може безпосередньо брати участь в засіданнях зборів суддів того суду, в якому він проходить службу, а також в інших органах суддівсь- кого самоврядування, висловлювати свої думки, вносити пропозиції, віддавати свій голос за те чи інше рішення то- що. Реалізація даного права забезпечується утворенням системи органів суддівського самоврядування, фінансу- вання їх діяльності за рахунок державного бюджету тощо; – вдосконалювати свій професійний рівень будь-якими за- собами (проходження підготовки, самостійна робота то- що). Означає, що кожний професійний суддя може підви- щувати рівень своєї кваліфікації, шляхом участі в освіт- ніх, науково-практичних заходах Національної школи суд- дів України, інших заходах, організованих органами суд- дівського самоврядування, органами державної влади, під- приємствами, громадськими об’єднаннями тощо; – бути нагородженим нагородами, грамотами, відзнаками за свою роботу до виходу у відставку. Це означає, що суддя за сумлінну службу та інші заслуги може бути нагороджений будь-якими нагородами, грамотами та іншими відзнаками 96 відповідно до Закону «Про державні нагороди України». Проблемою в практичній реалізації даного права є те, що ст. 3 цього Закону серед видів державних нагород значить- ся державна премія, отримання якої суперечить положен- ням Закону «Про засади запобігання і протидії корупції». Таким чином, в національному законодавстві України в ці- лому дотримано пропорційність в співвідношенні прав та обов’язків судді. Однак, як було з’ясовано, реалізація прав судді практично в кожному випадку забезпечена відповідною системою правових або організаційних гарантій, в той час, як виконання більшості його обов’язків залежить від сумління судді та його сві- домого, чесного відношення до своєї діяльності. Звідси випливає висновок про те, що при доборі кандидатів на посаду судді необ- хідно серйозно підходити до перевірки особистих та морально- етичних якостей кандидата, про що неодноразово наголошува- лось в науковій літературі. Тільки за таких умов, в переважній більшості випадків, можна гарантувати виконання суддею всіх покладених на нього обов’язків. Одержано 27.10.2014 УДК 343.13 Володимир Іванович ЗАВИДНЯК, кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри кримінального права, процесу та криміналістики Національного університету Державної податкової служби України ДОЦІЛЬНІСТЬ ВКЛЮЧЕННЯ СУДОВОГО ПРЕЦЕДЕНТУ ДО СИСТЕМИ ДЖЕРЕЛ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ Значення для правозастосовчої практики рішень по прин- циповим кримінальним справам, так само як і критерії визначен- ня таких справ, були предметом досить гострої наукової дискусії у 1970-ті роки. Її результати не втратили своєї актуальності і сьогодні, але на жаль, переважно по причині того, що вітчизняна наука не приділяє майже ніякої уваги цьому важливому питанню. Більше того, у літературі (у тому числі радянській) відсутній навіть загальний аналіз точок зору учасників зазначеної дискусії. На наш погляд, найбільш продуктивними ідеями, які були сформульовані в ході зазначеної полеміки, були наступні. Харківський вчений С. Вільнянський у 1939 р. першим акценту- вав увагу на значенні судових рішень по окремим справам, згодом він розвинув цю думку і стверджував, що по мірі накопичення однакових рішень можна констатувати, що склалося певне пра- воположення, яке входить до складу об'єктивного права. © Завидняк В. І., 2014 97 Найбільш складною проблемою є визначення статусу рішень судів, які приймаються за умови наявності прогалин у праві, тобто коли судді при вирішенні кримінального проваджен- ня застосовують аналогію права або аналогію закону(стосується тільки процесуальних норм). Доцільно зазначити, що не можна заперечувати наявність схожих рис між рішенням по принциповій справі та декларатор- ним англійським прецедентом, а також між рішенням, яким усувається прогалина у праві, та креативним англійським преце- дентом. Такі риси проявляються, передусім, у схожому змісті порівнюваних об‘єктів. Однак ці явища не можна ототожнювати, адже вони мають різне функціональне призначення: рішення, яким усувається прогалина у праві, та рішення по принциповій справі, на відміну від судового прецеденту, не мають ніякого обов‘язкового значення для розгляду аналогічних справ у майбут- ньому. Разом з тим, говорячи про юридичну силу рішень по принци- повим кримінальним провадженням слід зауважити, що суддя при застосуванні спірної норми закону завжди прислуховується до дум- ки касаційної інстанції з цього неоднозначного питання (втім, він не вправі обґрунтовувати свою позицію посиланням на такі рішення). Тому можна вказати тільки на, так би мовити, «неформально- обов‘язковий» характер рішень по принциповим справам, який не визнаний на офіційному рівні (є латентним) і обґрунтовується вик- лючно забезпеченням єдності судової практики. Схожою є ситуація з судовими рішеннями, якими усувають- ся прогалини у праві. Навіть якщо схилитися до думки, що суд при застосуванні аналогії створює нову норму права, про віднесення таких рішень до прецедентів не можна говорити до моменту, коли на законодавчому рівні не буде закріплено обов‘язковість цієї норми при розгляді подібних спорів у майбут- ньому. Без цього така норма припиняє своє життя з моменту на- буття чинності судовим рішенням. На нашу думку, не викликає сумнівів те, що після створен- ня всіх необхідних соціальних та економічних передумов всебічної незалежності функціонування судової влади, в Україні розпочнеться процес закріплення прецедентної форми права. Крім того, зважаючи на традиції вітчизняного процесуального права, форма викладення колегіальних судових рішень виключає більшість проблем англійської доктрини прецеденту, пов‘язаних з визначенням ratio decidendi прецеденту у випадку наведення суд- дями різних обгрунтувань своєї позиції. Разом з тим, однією з умов запровадження прецедентного права має стати і законодав- че закріплення обов‘язку суддів викладати у рішенні (вироку) 98 якомога повніший аналіз фактів та обставин справи. Також слід відмітити, що після офіційного визнання судового прецеденту джерелом (формою) права, необхідно буде виключити (або суттєво обмежити) повноваження Конституційного Суду щодо офіційного тлумачення Конституції та законів. Ми вважаємо, що в Україні судовий прецедент повинен з часом стати основною формою конкретизації положень кримінально-процесуального закону. Закріплення судового пре- цеденту має припинити надзвичайно поширену сьогодні практи- ку «уточнення» положень законів у вигляді відомчих інструкцій, наказів, листів і т.д., які приймаються численними органами виконавчої влади для встановлення одноманітного розуміння того чи іншого положення закону. Перші кроки на шляху до визнання судового прецеденту джерелом права в Україні вже зроблено шляхом визнання як джерел права прецедентів, створених Європейським судом із прав людини. Такий висновок дозволяє зробити аналіз змісту низки прийнятих нормативно-правових актів та підписаних міжнародно-правих документів. Одержано 1.11.2014 УДК 343.122 Михайло Олексійович ГОЛОВЕЦЬКИЙ, кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри публічного права Тернопільського національного економічного університету ДЕЯКІ ОСОБЛИВОСТІ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО СТАТУСУ СЛІДЧОГО СУДДІ З огляду на розвиток Української держави, інститутів де- мократії та гуманізму, правових поглядів, які сповідують міжна- родні організації та позицій Європейського суду з прав людини, одним із невід’ємних прав особи є її право на захист. Редакцією нового Кримінального процесуального кодексу України (2012 р.) введенно поняття нового процесуального суб’єкта, уповноважено- го на здійснення судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні, – слідчого судді. Для визначення процесуальної природи поняття «слідчий суддя» звернімося до історії виникнення даного суб’єкта як право- вого інституту. Словосполучення «судовий слідчий» найбільшого поширення набуло після здійснення в Російській імперії судової реформи 1864 р. Проте аналіз розвитку судоустрою та процесу- ального законодавства свідчить, що за своїми функціональними обов’язками судовий слідчий тих часів нічим не відрізнявся від звичайного слідчого з кримінального процесу радянської доби, за © Головецький М. О., 2014 99 тим лише винятком, що структурно він належав до окружного суду чи до судової палати і всі його рішення підлягали судовому контролю, а скарги на його дії розглядалися цими судовими орга- нами. Тим самим у цій моделі судочинства судовий слідчий, буду- чи під подвійним прокурорським і судовим контролем, реалізовував тільки функцію попереднього розслідування. У кримінально-процесуальному законодавстві європейсь- ких країн і країн СНД по-різному визначається суб’єкт уповнова- жений здійснювати контрольні функції на досудовому прова- дженні. Приміром, посада слідчого судді існує в КПК Латвії й Іта- лії. У кримінальному процесі Франції функціонують і слідчі судді, й судді по свободах та ув’язненню. Суддя по кримінальному пере- слідуванню передбачений за КПК Республіки Молдова. У КПК Литовської Республіки закріплено статус судді досудового прова- дження. У ФРН судові повноваження при проведенні дізнання покладаються на суддю-дізнавача. Не припиняються дискусії що- до необхідності запровадження посади слідчого судді в криміна- льно-процесуальне законодавство Росії й Казахстану [1] . Інститут слідчого судді й питання його впровадження у віт- чизняне законодавство були предметом наукових досліджень й багатьох вітчизняних вчених, зокрема Ю. М. Грошевого, В. Т. Ма- ляренка, В. Д. Бринцева, Ю. П. Аленіна, Ю. В. Скрипіної, А. Р. Ту- манянц та інших, які системно і послідовно відстоювали позицію необхідності впровадження дієвого судового контролю за дотри- манням прав особи під час досудового розслідування. З огляду на це, можна констатувати, що інститут слідчого судді є одним з найбільш ретельно і детально регламентованих інститутів в сис- темі нового КПК України, хоча проблемних питань залишається також багато, особливо щодо практичного застосування окремих положень закону в цій сфері. Отже, новий КПК дає наступне визначення поняття слідчо- го судді. Це суддя суду першої інстанції, до повноважень якого належить здійснення у порядку, передбаченому цим Кодексом, судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні, та у випадку, передбаченому стат- тею 247 цього Кодексу, – голова чи за його визначенням інший суддя Апеляційного суду Автономної Республіки Крим, апеляцій- ного суду області, міст Києва та Севастополя [2]. У п. 18 перехідних положень КПК зазначається, що не піз- ніше трьох місяців з дня опублікування цього Кодексу у місцевих загальних судах проводяться збори суддів з метою обрання слід- чих суддів у порядку, встановленому Законом України «Про судо- устрій і статус суддів». У разі якщо у зазначений строк слідчого суддю не було обрано, його повноваження, передбачені цим Коде- 100 ксом, виконує найстарший за віком суддя цього суду до дня об- рання слідчого судді. Тобто закон встановлює, що статус слідчого судді набувається шляхом обрання слідчого судді з поміж суддів певного суду іншими суддями цього ж суду. При цьому в законі немає жодних вимог чи обмежень до кандидата на виконання фу- нкцій слідчого судді, не встановлюється мінімальної чи максима- льної кількості слідчих суддів у певному судді залежно від загаль- ної кількості суддів цього суду, не передбачається жодної залеж- ності набуття особою цього статусу відносно спеціалізації цього судді у певній категорії справ. Також закон не встановлює і не регламентує порядку висунення претендентів на цей статус. За своїм статусом слідчий суддя є суддею місцевого чи апе- ляційного суду. Відмінність між цими слідчими суддями полягає у тому, як вони призначаються. Слідчий суддя місцевого суду оби- рається зборами суддів даного суду, а щодо слідчих суддів апеля- ційних судів, – законодавець за посадою визначив, що ним є голо- ва апеляційного суду. Інші судді даного суду також можуть вико- нувати ці функції, але вже за наказом голови даного суду. Інше, що відрізняє ці дві категорії – це те, що слідчі судді місцевих судів розглядають всі клопотання: як щодо проведення гласних, так і щодо негласних слідчих дій, а слідчі судді апеляцій- них судів мають обмежену компетенцію щодо розгляду клопо- тань, що передбачає дачу дозволу на проведення тільки негласних слідчих (розшукових) дій, і то не усіх. Регламентація нормами КПК 2012 року визначення слідчого судді потребує відповідного аналізу щодо узгодження його статусу з конституційними положеннями. Так, згідно з Конституцією України: арешт та тримання під вартою особи можливі не інакше як за вмотивованим рішенням суду (ч. 2 ст. 29); для проведення огляду чи обшуку в житлі або іншому володінні особи потрібне вмотивоване рішення суду (ч. 1 ст. 30); винятки щодо таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспон- денції можуть бути встановлені лише судом у випадках, передба- чених законом (ст. 31); кожному гарантується право на оскаржен- ня в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (ч. 2 ст. 55). За КПК 2012 року запобіжні заходи, зокрема і тримання під вартою, застосовуються: під час досудового розслідування – слідчим суддею за клопотанням слідчого, погодженим з прокуро- ром, або за клопотанням прокурора, а під час судового провад- ження – судом за клопотанням прокурора (ч. 4 ст. 176). Згідно з ч. 1 ст. 233 КПК 2012 року, проникнення до житла чи іншого володіння особи можливе на підставі ухвали слідчого судді. Це 101 стосується таких слідчих (розшукових) дій як: обшук, огляд, слідчий експеримент, що проводяться у житлі чи іншому володінні особи. Обстеження публічно недоступних місць, житла чи іншого володіння особи як негласна слідча (розшукова) дія та- кож проводиться на підставі ухвали слідчого судді (ч. 4 ст. 267). Втручання у приватне спілкування здійснюється за ухвалою слідчого судді (ч. 1 ст. 258). Різновидами такого втручання є негласні слідчі (розшукові) дії: 1) аудіо-, відеоконтроль особи; 2) арешт, огляд і виїмка кореспонденції; 3) зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж; 4) зняття інформації з електронних інформаційних систем. У статтях 303–308 КПК 2012 року передбачено оскарження визначеного законом переліку рішень, дій чи бездіяльності органів досудового розслідування чи прокурора під час досудового розслідування до слідчого судді місцевого суду [2]. Таким чином, новий КПК 2012 року визначає слідчого суд- дю як суб’єкта, який під час досудового розслідування вирішує питання, пов’язані з обмеженням конституційних прав і свобод осіб, та розглядає скарги на рішення, дії чи бездіяльність у кримінальному процесі. На слідчого суддю поширюють дію положення ст. 32 КПК 2012 року щодо визначення територіальної підсудності та норми, які визначають статус суду. Слідчий суддя, здійснюючи свої повноваження під час кримінального провадження, як і інші службові особи органів державної влади зобов’язаний неухильно додержуватися вимог законодавства та сприяти реалізації засад кримінального про- вадження. На основі аналізу норм Глави 4 «Докази і доказування» можна стверджувати, що слідчий суддя є суб’єктом доказування, який уповноважений для встановлення наявності чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального про- вадження, здійснювати оцінку доказів за своїм внутрішнім пере- конанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередже- ному дослідженні всіх обставин кримінального провадження, ке- руючись законом. Отже, будучи гарантом забезпечення прав і свобод людини на досудовому провадженні у кримінальній справі, слідчий суддя повинен мати такі важелі, які б надавали йому реальну можливість здійснювати контроль за законністю провадження. Саме це призведе до захищеності як особи, так і суспільства. Список використаних джерел: 1. Туманянц А. Р. Слідчий суддя як суб’єкт реалізації судових функцій у досудовому провадженні // Форум права. – 2011. – № 2. – С. 896–901 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2011-2/11tarudp.pdf. 2. Кримінальний про- 102 цесуальний кодекс України. Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/- laws/show/4651а-17/print1330439902276360 3. Скрипіна Ю. В. Слідчий суддя в системі кримінально-процесуальної діяльності (порівняльно-правове дослі- дження): автореф. дис. канд. юрид. наук: 12.00.09, Нац. юрид. акад. України ім. Я. Мудрого. – Х., 2008. – 20 с. Одержано 26.10.2014 УДК 343.14 Руслан Павлович ЧИЧА, кандидат юридичних наук, доцент кафедри кримінального процесу Харківського національного університету внутрішніх справ ЩОДО ВИКОРИСТАННЯ РЕЗУЛЬТАТІВ НЕГЛАСНИХ СЛІДЧИХ (РОЗШУКОВИХ) ДІЙ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ Реформування кримінального судочинства та прийняття Кримінального процесуального кодексу 2012 року змінили окремі підходи до забезпечення виконання завдань кримінального судо- чинства. Так, в рамках досудового розслідування з’явилися нові інструменти для виконання вказаних завдань, зокрема, мова йде про запровадження системи негласних слідчих (розшукових) дій. Поява нових норм викликала непересічний інтерес до процедури майбутнього застосування та практики використання результатів таких дій на всіх стадіях кримінального провадження. Європейська конвенція з прав людини, у статті восьмій, визнає право кожного на повагу до свого приватного і сімейного життя, житла та кореспонденції, а також визначає можливість втручання в зазначені сфери життя у виняткових випадках, згідно з законом, виключно для захисту національних інтересів, прав і свобод особи. Практика Європейського суду з прав людини однозначно стверджує про законність такого втручання, за наявності вагомих підстав [2; c.182]. Згідно зі статтею 246 КПК України негласні слідчі (розшукові) дії – це різновид слідчих (розшукових) дій, відомості про факт та методи проведення яких не підлягають розголошен- ню, за винятком випадків, передбачених кодексом. Окремі негласні слідчі (розшукові) дії, проводяться виключ- но у кримінальному провадженні щодо тяжких або особливо тяж- ких злочинів. Підставами для проведення конкретної негласної слідчої (розшукової) дії є наявність відомостей, які потребують перевірки, про вчинений злочин та особу, яка його вчинила, з ме- тою їх підтвердження або спростування, за умови, що в інший спосіб, крім проведення негласної слідчої (розшукової) дії, отри- мати інформацію неможливо. Система негласних слідчих (розшуко- вих) дій включає вичерпний перелік таких дій: аудіо-, відеоконтроль особи (ст. 260 КПК), накладення арешту на кореспонденцію (ст. 261 © Чича Р. П., 2014 103 КПК), огляд і виїмку кореспонденції (ст. 262 КПК), зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж (ст. 263 КПК), зняття інформації з електронних інформаційних систем (ст. 264 КПК), обстеження публічно недоступних місць, житла чи іншого володіння особи (ст. 267 КПК), спостереження за особою, річчю або місцем (ст. 269 КПК), аудіо-, відеоконтроль місця (ст. 270 КПК), контроль за вчиненням злочину (ст. 271 КПК), виконання спеціального завдання з розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації (ст. 272 КПК), не- гласне отримання зразків, необхідних для порівняльного дослідження (ст. 274 КПК). Негласність проведення слідчих дій, регламентованих гла- вою 21 КПК, виражається в тому, що вони здійснюються прихо- вано не лише від осіб, злочинна діяльність яких документується, але й від усіх інших суб'єктів, що не беруть безпосередньої участі в їх провадженні. За змістом положень КПК особи, конституційні права яких у встановленому законодавством порядку були тимчасово обмежені під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій, а також підозрюваний, його захисник мають бути письмово повідомлені прокурором, а також за його дорученням слідчим про факт такого обмеження. Рішення про проведення негласних слідчих (розшукових) дій приймає слідчий, прокурор, а у випадках, передбачених КПК, – слідчий суддя за клопотанням прокурора або за клопотанням слідчого, погодженого з прокурором. Слідчий зобов'язаний повідомити прокурора про прийняття рішення щодо проведення певних негласних слідчих (розшуко- вих) дій та отримані результати. Чинний КПК України не містить визначення такого терміну як «використання результатів негласних слідчих (розшу- кових) дій». Окремі науковці пропонують своє визначення вказа- ного поняття. Так, С. С. Кудінов пропонує під використанням результатів негласних слідчих (розшукових) дій розуміти діяльність уповноважених суб’єктів (слідчого, прокурора, слідчого судді по залученню до процесу досудового розслідування відомостей (предметів, документів), отриманих під час їх прове- дення, з метою вирішення завдань кримінального провадження [3; с. 81]. На нашу думку, доречно говорити не тільки про залучен- ня але і про застосування отриманих відомостей. Очевидно, що використання результатів негласних слідчих (розшукових) дій повинно мати на увазі декілька напрямків, зок- рема, використання під час доказування та під час прийняття про- цесуальних рішень вповноваженими особами у кримінальному 104 провадженні. Актуальним є використання отриманих відомостей в інших кримінальних провадженнях, тому що за своєю специфікою негласні слідчі (розшукові) дії дозволяють отримува- ти інформацію в набагато більших обсягах ніж потребують рамки розслідування конкретного кримінального правопорушення. Список використаних джерел: 1. Кримінальний процесуальний кодекс України. Науково практичний коментар: Т. 1 / О. М. Бандурка, Є. М. Блажівський, Є. П. Бурдоль та ін., за заг. ред. В. Я. Тація, В. П. Пшонки, А. В. Портнова. Х. : Право, 2012 – 768 с. 2. Макбрайд Д. Європейська конвенція з прав людини та кримінальний процес [Текст] / Д. Макбрайд. – К. : «К.І.С.», 2010. – 576 с. 3. Негласні слідчі (розшукові) дії та використання результатів оперативно- розшукової діяльності у кримінальному провадженні: Навчально-практичний посібник / Кудінов С. С. , Шехавцов Р. М., Дроздов О. М., Гриненко С. О. – Х. : «Оберіг», 2013. – 344 с. Одержано 21.10.2014 УДК 343.98 Оксана Валентинівна ЗАХАРЧЕНКО, кандидат юридичних наук, доцент кафедри кримінального процесу Харківського національного університету внутрішніх справ ВИКОРИСТАННЯ СПЕЦІАЛЬНИХ ЗНАНЬ В ПРОЦЕСІ СУДОВОГО РОЗГЛЯДУ Відповідно до норм Кримінального процесуального кодексу України [2] судове провадження охоплює діяльність судів різних інстанцій, але нам хотілось коротко зупинитись на висвітленні окремих питань, що стосуються діяльності судів першої інстанції. Як відомо, така діяльність безпосередньо пов‘язана з доказуванням, зі встановленням обставин, які мають значення та необхідні для правильного та справедливого вирішення кримінальної справи. Проведемо науковий аналіз основних положень чинного КПК України щодо використання спеціальних знань в судовому розгляді. Судовий розгляд є самостійною та однією з основних стадій кримінального процесу, і на цій стадії, як і на інших, у органів правосуддя може виникнути необхідність залучення до прова- дження осіб, які володіють спеціальними знаннями. Варто відзначити, що використання спеціальних знань під час розслідування та розкриття кримінальних правопорушень посідає важливе місце у системі кримінального судочинства та має досить суворе цільове призначення. Так, це може бути прове- дення експертиз, висновки за результатами яких мають доказове значення у провадженні, а також проведення попередніх дослі- джень матеріальних об’єктів, що мають значення для матеріалів кримінального провадження; це може бути залучення спеціаліста © Захарченко О. В., 2014 105 до участі у слідчих діях; це може бути виконання обізнаними осо- бами консультативно-довідкових функцій. Правове врегулювання питань використання спеціальних знань набуває особливого значення у зв’язку з прийняттям у 2012 році Кримінального процесуального кодексу України, хоча саме поняття «спеціальні знання» в законі не розкривається. Законо- давець при прийнятті КПК не врахував дослідження а ні вітчиз- няних, а ні закордонних науковців, які неодноразово досліджува- ли питання щодо сутності спеціальних знань – це роботи таких вчених, як В. Д. Арсеньєв, Р. С. Бєлкін, А. І. Вінберг, В. І. Гончаре- нко, А. В. Іщенко, О. Р. Россинська, М. Я. Сегай, Н. І. Клименко, О. В. Селіна тощо. Аналізуючи положення норм КПК України, ми приходимо висновків, що деяких змін зазнали підходи до використання спе- ціальних знань обізнаних осіб як джерела доказу. Такі зміни на- дають сторонам кримінального провадження значно ширших можливостей застосування у доказуванні інституту судової екс- пертизи [1]. Розширено і сам перелік обізнаних осіб. Так, чинний КПК України окрім експерта, судово-медичного експерта, спеціаліста, перекладача, лікаря відносить до обізнаних осіб і психолога, якого суддя повинен обов‘язково залучити при проведенні слідчих дій в суді з участю неповнолітнього. Основним завданням психолога є сприяння суду отриманню від неповнолітнього повних та правди- вих показань [2]. Як було зазначено раніше, під час судового розгляду може бути залучений і спеціаліст, який відповідно до ч. 1 ст. 360 КПК України може надавати усні консультації та письмові роз’яснення, наданими на підставі його спеціальних знань. Слід зазначити, що ні письмові роз’яснення, ні усні консультації та по- яснення з огляду на ч. 2 ст. 84 КПК України до процесуальних джерел доказів не відносяться, хоча ч. 8 ст. 95 КПК України вка- зує на те, що сторони кримінального провадження, потерпілий мають право отримувати від учасників кримінального прова- дження та інших осіб за їх згодою пояснення, які не є джерелом доказів. На нашу думку ці розбіжності повинні бути врегульовані законодавцем. Самою поширеною формою використання спеціальних знань при вирішенні справи по суті є допит експерта в суді для роз’яснення раніше даного висновку (ст. 356 КПК України). Згідно із нчинним КПК України після дослідження виснов- ку експерта суд за клопотанням сторони кримінального прова- дження (а це може бути як сторона обвинувачення, так і сторона захисту) або за власною ініціативою має право викликати експер- 106 та до суду для допиту з приводу роз’яснення, а саме уточнення чи доповнення, висновку. Крім того, окрім допиту експерта в суді, суд також під час судового засідання має право доручити проведення експертизи. Проведення відповідної експертизи здійснюється на підставі ува- ли суду (ст. 332 КПК України). Таке рішення під час судового роз- гляду приймається в тих випадках, коли виникає питання необ- хідності проведення експертного дослідження. У висновку хотілося б відзначити, що успішне здійснення розслідування за кримінальними провадженнями припускає ви- користання спеціальних знань у різних формах, що передбачені законом. Ці форми залежать від кола питань, що в свою чергу обумовлює необхідність звернення суду за кваліфікованою допо- могою спеціалістів, експертів, перекладачів, психологів та інших осіб, які володіють спеціальними знаннями. Застосування спеціальних знань при розгляді кримінально- го провадження в суді дасть змогу прийняти встановити істини у справі та прийняти правильне об’єктивне рішення, не порушуючи прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального про- вадження. Список використаних джерел: 1. Використання спеціальних знань відпо- відно до нового Кримінального процесуального кодексу України Мін'юст України; Роз'яснення від 18.02.2013 [Електронний ресурс] / Офіційний сайт Верховної Ради України. — Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/n0003323-13. 2. Кримінальний процесуальний кодекс України : закон України від 13.04.2012 № 4651-VІ : станом на 13 квітня 2012 року [Електронний ресурс] / Офіційний сайт Верховної Ради України. — Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua /laws/show /4651%D0%B017/print 1329932-924471646. 3. Щербаковський М. Г. Нормативне регу- лювання використання спеціальних знань у новому кримінальному процесуаль- ному кодексі України / М. Г. Щербаковський, С. О. Топоров. – Право і Безпека. – 2012. – №4 (46). Одержано 6.11.2014 УДК 343.13 (477) Єлізавета Никифорівна ГУБІНА, прокурор прокуратури Києво-Святошинського району Київської області ЩОДО ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ОСІБ, ЯКІ ВІДМОВЛЯЮТЬСЯ БУТИ ПОНЯТИМИ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ Участь понятих у слідчих (розшукових) та інших процесуа- льних діях регламентується ч. 7 ст. 223 Кримінального процесуа- льного кодексу України (далі – КПК). Відповідно до цієї норми, слідчий, прокурор зобов’язаний запросити не менше двох незаін- тересованих осіб (понятих) для пред’явлення особи, трупа чи речі для впізнання, огляду трупа, в тому числі пов’язаного з ексгумаці- © Губіна Є. Н., 2014 107 єю, слідчого експерименту, освідування особи. Винятками є випа- дки застосування безперервного відеозапису ходу проведення ві- дповідної слідчої (розшукової) дії. Поняті можуть бути запрошен- ні для участі в інших процесуальних діях, якщо слідчий, прокурор вважатиме це за доцільне. Обшук або огляд житла чи іншого во- лодіння особи, обшук особи здійснюються з обов’язковою участю не менше двох понятих незалежно від застосування технічних засобів фіксування відповідної слідчої (розшукової) дії. У ч. 7 ст. 223 КПК та інших нормах цього Кодексу не йдеть- ся про обов’язок запрошеної слідчим особи виконати функцію понятого. Через це на практиці мають місце численні випадки, коли особи відмовляються бути понятими. Ніякої відповідальності та таку відмову законодавцем не передбачено. Ця проблема існувала і під час дії КПК 1960 р., на що звер- талась увага у юридичній літературі. Так, А. А.Котова писала, що «законодавство на сьогоднішній день не передбачає жодного виду юридичної відповідальності поня- тих за невиконання ними своїх обов’язків під час проведення слідчих дій, що в свою чергу, позбавляє особу, яка проводить процесуальну дію, можливості будь-яким чином юридично впливати на поведінку понятого…» [1, с. 44]. Це відмічала і О. Л.Булейко [2, с. 8]. В. Т. Маляренко та І. В. Вернидубов також зазначали, що не передбачено відповідальності за відмову особи без поважних при- чин брати участь понятим у слідчій дії. Науковці слушно пропо- нували встановити таку відповідальність [3, с. 27]. Проблему з притягненням до юридичної відповідальності особи, яка відмовляється бути понятим, необхідно негайно вирі- шити. На наш погляд, є два можливі варіанти. Перший варіант – передбачити, що за таку відмову особа притягується до адміністративної відповідальності. У законодав- стві деяких країн Співдружності Незалежних Держав саме так вирішено це питання. Наприклад, у ст. 86 КПК Республіки Казах- стан вказано, що за відмову або ухилення від явки або від вико- нання своїх обов’язків без поважних причин понятий несе адміні- стративну відповідальність [4]. Другий варіант – визначити, що особа, яка відмовляється бути понятим, притягується до процесуальної відповідальності у вигляді накладення на неї грошового стягнення. Прикладом тако- го регулювання є Статут кримінального судочинства Російської імперії 1864 р. У ст. 323 цього Статуту зазначалось, що у випадку неявки до судового слідчого без поважної причини понятого на нього накладається грошове стягнення. Разом з тим понятий міг бути звільнений від цього стягнення за умови надання у двотиж- 108 невий термін офіційного документа, який би посвідчив поважну причину його неявки [5]. Накладення грошового стягнення на особу, яка відмовилася бути понятим, повинно здійснюватись у порядку, передбаченому главою 12 КПК. Слідчий має скласти клопотання про накладення цього стягнення, у якому вказуються такі відомості: 1) наймену- вання кримінального провадження та його реєстраційний номер; 2) дані про особу, яка відмовилася бути понятим; 3) обов’язок осо- би, запрошеної слідчим, бути понятим; 4) обставини, за яких особа не виконала цей обов’язок; 5) відомості, які підтверджують неви- конання особою вказаного обов’язку; 6) дані про слідчого; 7) дата та місце складення клопотання. До клопотання потрібно додати копії матеріалів, якими слідчий обґрунтовує свої доводи. Склавши клопотання про накладення грошового стягнення на особу, яка відмовилася бути понятим, слідчий має направити його на розгляд слідчого судді. Якщо під час його розгляду слідчий суддя встановить, що особа не виконала вказаний обов’язок без поважних причин, він повинен прийняти рішення про накладен- ня на неї грошового стягнення. Вважаємо, що його розмір має бу- ти таким, як і розмір стягнення, що накладається на підозрювано- го, свідка, потерпілого, цивільного відповідача, які не з’явилися без поважних причин на виклик слідчого. Йдеться про накладен- ня грошового стягнення у розмірі від 0,25 до 0,5 розміру мінімаль- ної заробітної плати. Уявляється, що ст. 147 КПК слід доповнити нормою про дії слідчого судді, якщо особа, що відмовилася бути понятим, надасть документи, які посвідчують поважну причину такої відмови. Слі- дчий суддя за клопотанням такої особи має скасувати ухвалу про накладення на неї грошового стягнення. Список використаних джерел: 1. Котова А. А. Понятий як суб’єкт кри- мінально-процесуальної діяльності /А. А.Котова // Адвокат. – 2011. – № 11. – С. 42–45. 2. Булейко О. Л. Участь понятих у кримінальному процесі : автореф. дис. на здобуття наук. ступ. канд. юрид. наук: спец. – 12.00.09 / О. Л. Булейко. – К., 2009. – 16 с. 3. Маляренко В. Т. Про інститут понятих у кримінальному про- цесі України / В. Т. Маляренко, І. В. Вернидубов // Вісник Верховного Суду України. – 2001. – №3. – С. 22–27. 4. Уголовно-процессуальный кодекс Республи- ки Казахстан // Ведомости Парламента Республики Казахстан. – 1997. – № 23. – Ст. 335. 5. Российское законодательство Х–ХХ веков. Т.8. Судебная реформа. – М. : Юрид. лит., 1991. – 496с. Одержано 26.10.2014 109 УДК 343.1 Анна Олександрівна НАУМОВА, кандидат юридичних наук, спеціаліст Харківського районного центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді Харківської обласної державної адміністрації ПРОБЛЕМИ ЗАХИСТУ ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ У КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ Відповідно до вимог ст. 3 Конституції України держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Цей конституційний принцип дотримання прав людини, у тому числі у сфері кримінального судочинства, пов’язує і позитивно обмежує дії держави, її органів та посадових осіб. Проблема реабілітації осіб, незаконно і необґрунтовано притягнутих до кримінальної відповідальності, незаконно засуджених, та відшкодування їм шкоди, посідає особливе місце в системі кримінально- процесуального права як у правовій науці, так і в правозастосовній практиці. Окремі її аспекти розглядалися в працях Б. Т. Бєзлєпкіна, Л. В. Бойцової, Р. В. Гаврилюка, Т. М. Добровольської, О. В. Капліної, О. П. Кучинської, П. А. Лупинської, М. І. Миролюбова, М. І. Пастухова, І. Л. Петрухіна, М. С. Строговича, Т. Т. Таджиєва, І. Я. Фойницького, М. Є. Шумили та інших авторів. Найбільш значними порушеннями прав людини і громадя- нина в кримінальному судочинстві є незаконне і необґрунтоване притягненнях до кримінальної відповідальності, незаконне за- тримання, незаконний запобіжний захід взяття під варту, підписки про невиїзд, незаконне засудження. Про це свідчать матеріали слідчої, прокурорської, судової практики, результати наукових досліджень, правова статистика. Аналіз правової стати- стики дозволяє зробити висновок, що в середньому за рік органи дізнання, слідства, прокуратури України незаконно і необґрунтовано порушують кримінальні справи відносно однієї тисячі громадян, незаконно і необґрунтовано пред’являють їм об- винувачення, незаконно обирають запобіжний захід, допускають обмеження інших прав і свобод підозрюваного, обвинуваченого. Так, невинуватий у вчиненні злочину Яків Попович був підданий незаконному і необґрунтованому кримінальному переслідуванню, незаконному засудженню [2]. Як правило, закінчується дізнання чи досудове слідство закриттям кримінальної справи за обставин, вказаних у ст. 284 КПК України, тобто за відсутністю події злочи- ну, складу злочину, за недоведеністю участі обвинуваченого у вчиненні злочину. © Наумова А. О., 2014 110 У чинному КПК України відсутні такі поняття, як реабілітація, умови і підстави реабілітації, відшкодування шкоди, завданої особі незаконним і необґрунтованим обвинувачення, не- законним засудженням. Очевидно, що правова реабілітація потребує комплексного наукового дослідження і законодавчого визначення. В юридичній літературі немає чіткого і однозначного визначення поняття реабілітації. Одні дослідники термін реабілітація тлумачать широко, інші її зводять тільки до винесен- ня уповноваженим органом процесуального акта щодо виправ- дання особи або закриття справи за обставин відсутності події чи складу злочину. Так Б. Т. Безлепкін виокремлює право на реабілітацію і визначає реабілітацію, як «виправдання судом підсудного або закриття кримінальної справи стосовно засудже- ного, обвинуваченого, а також підозрюваного, за відсутністю події або складу злочину, за недоведеністю участі обвинуваченого у вчиненні злочину, та з інших підстав [1, c. 145]. Вважаємо, що суттєвим недоліком даного понятійного апарату є відсутність права невинуватої особи на поновлення порушених прав та відшкодування шкоди. Можна погодитися з точкою зору М. Є. Шумили, який вважає, що реабілітація у кримінальному процесі – це діяльність суду по встановленню факту незаконності кримінально-процесуального провадження щодо конкретної осо- би та визначення розміру завданої їй майнової і моральної шкоди, а також її відшкодування за участю інших посадових осіб, організацій, підприємств і установ та поновлення в раніше обме- жених правах у встановленому процесуальному порядку з метою повернення її до соціального і правового статусу, який вона мала до вчинення щодо неї незаконних дій чи рішень [3, c. 294–295]. У законодавчих актах викладено різне тлумачення термінів, а саме: незаконне і необґрунтованим притягненням як обвинуваченого, незаконне притягнення до кримінальної відповідальності. Аналіз юридичної літератури, правозастосовчої практики дозволяє визначити, що реабілітація – це встановлений законом порядок визнання невинуватості особи у вчиненні злочину, по- новлення її порушених прав і свобод, відшкодування за рахунок держави у повному обсязі фізичної, майнової, моральної шкоди, завданої особі незаконним і необґрунтованим кримінальним переслідуванням, незаконним засудженням, неправосудним су- довим рішенням про застосування примусового заходу медично- го чи виховного характеру. Гарантії забезпечення прав і свобод людини і громадянина значною мірою визначаються національним законодавством. Порівняльний аналіз правової регламентації реабілітації в КПК інших держав свідчить про те, що національним законодавством 111 більшості держав передбачено механізм ефективного захисту особи від незаконного і необґрунтованого кримінального переслідування, незаконного засудження. Так, в КПК РФ виок- ремлено главу «Реабілітація» [6], в ст. 36 КПК Азербайджанської Республіки [4] визначено принцип кримінального судочинства – забезпечення поновлення порушених прав реабілітованих, у ст. 460 КПК Республіки Білорусь [5] визначено підставі відшкодування шкоди особі, не винуватій у вчинені злочину. Вважаємо, що в чинному і новому КПК України доцільно пере- дбачити главу «Реабілітація», присвячену правовідносинам у сфері реабілітації, Водночас, доповнити п. 28 ст. 3 «Визначення основних термінів Кодексу» КПК викласти, що «Реабілітація – це доведення у встановленому законом порядку невинуватості особи у вчинені злочину та поновлення порушених прав і свобод, відшкодування завданої шкоди в повному обсязі за рахунок дер- жави». Правове регулювання реабілітаційного процесу у кримінальному судочинстві сприятиме поновленню в правах, в майновому і соціальному стані людини і громадянина та відшкодуванню матеріальної і моральної шкоди завданої неза- конними діями органів дізнання і досудового слідства. Список використаних джерел: 1. Безлепкин Б. Т. Имущественные правоотношения в стадии предварительного расследования : лекция / Б. Т. Безлепкин. – Горький : Изд-во ГВШ МВД СССР, 1976. – 40 c. 2. Судьба че- ловека. Асоціація Українських моніторів дотримання прав людини в діяльності правоохоронних органів [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.umdpl.info./index.php?id=1327476409. 3. Шумило М. Є.Реабілітація в кримінальному процесі України : монографія. / М. Є. Шумило. – Х. : Арсіс, 2001. – 320 с. 4. Уголовно-процессуальный кодекс Азербайджанской Республики. Ут- вержден Законом Азербайджанской Республики от 14 июля 2000 года № 907-IГ [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://legislationline.org/ru/- documents/action/popup/id/14110/ preview. 5. Уголовно-процессуальный кодекс Республики Беларусь [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://pravo.kulichki.com/ vip/upk/index.htm. 6. Уголовно-процессуальный ко- декс РФ [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://pravoved.in.ua /section- kodeks/79-upku.html. Одержано 17.10.2014 УДК 343.13 (477) Василь Людвигович СИНЧУК, канидат юридичних наук, прокурор Автономної Республіки Крим ОСОБЛИВОСТІ ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІВ ПРОКУРАТУРИ В УМОВАХ ПРОВЕДЕННЯ АНТИТЕРОРИСТИЧНОЇ ОПЕРАЦІЇ В умовах глобальної економічної кризи, соціально- політичної нестабільності в Україні, проведення антитерористич- ної операції на Сході України, зростання криміногенної ситуації © Синчук В. Л., 2014 112 та військової небезпеки для держави, а також з урахуванням низ- ки інших факторів посилюється роль державних структур та правових механізмів, покликаних забезпечувати національну безпеку та стабільність політичного, соціального та економічного середовища в країні. В Україні, на жаль, відмічається тенденція до зниження ефективності виконання функцій базовими інститу- тами державного регулювання, які в більшості випадків виявля- ються неспроможними оперативно та якісно протидіяти сучасним загрозам і викликам в умовах загострення військово-політичної обстановки, орієнтуючись на досягнення тактичних і нехтуючи стратегічними цілями, що, у свою чергу, зумовлює суттєве зни- ження довіри громадськості до влади й посилює кризові явища в суспільстві. Тому забезпечення соціально-політичної стабільності в державі та її сталого розвитку вимагає якнайшвидшого прове- дення адміністративної та правоохоронної реформ, у тому числі й в системі органів прокуратури. На сьогодні, зважаючи на загрозу територіальній цілісності України, яка у разі небезпеки опинитися у стані «буферної зони», напружених міжнародних відносин, виходу з-під контролю кри- міногенної ситуації, політизації діяльності владних структур і правоохоронних органів, функціональної неготовності окремих посадових осіб виконувати свої обов’язки за надзвичайних обста- вин, численних порушень прав і свобод людини та громадянина на перший план виходить проблема переосмислення ролі органів прокуратури як гаранта дотримання, захисту та відновлення по- рушених прав, і забезпечення режиму законності в державі. Сьогодні прокуратура України є багатофункціональною державною структурою за своєю правовою природою, але, безу- мовно, назріла необхідність зміни складу її функціонального на- вантаження, яка не викличе зниження ефективності її діяльності, а лише сприятиме підвищенню правозахисної та координуючої ролі даного органу, в тому числі у сфері сприяння забезпеченню національної безпеки. За існуючих умов доцільно трансформува- ти функцію прокурорського нагляду за додержанням і застосу- ванням законів у правозахисну функцію прокуратури, зміст якої полягає у захисті прав і свобод людини та громадянина, суспіль- них і державних інтересів, що є складовими національних інтере- сів України. Не менш важлива роль має бути відведена і координуючій функції прокуратури, оскільки остання є вагомим суб’єктом орга- нізації взаємодії правоохоронних органів в процесі боротьби зі злочинністю та корупцією, забезпечуючи дотримання балансу інтересів громадянського суспільства та держави, який власне і є внутрішнім підґрунтям національної безпеки країни. Більше того, 113 координаційна функція реалізується й у сфері міжнародного співробітництва та правової допомоги з питань стабілізації соціа- льно-політичного становища, зміцнення міжнародної законності й боротьби з динамічними глобальними загрозами. Тому необхід- но підвищити ефективність механізмів внутрішньої та зовніш- ньої координації та обміну інформацією, забезпечивши форму- вання горизонтальних зв’язків на виконавському рівні. Незважаючи на важливе значення законності в діяльності органів прокуратури України, нормативно-правова база її функціонування є недосконалою й потребує реформування відповідно до європейських і міжнародних стандартів. Доцільно звернути увагу на перспективи реформування прокуратури: ви- лучення дискусійного п. 5 ст. 121 з Конституції України як опти- мального кроку, спрямованого на вирішення спорів навколо конституційного визначення функцій прокуратури України; деталізацію функцій органів прокуратури України з огляду на реалізацію ними наглядової діяльності та інших повноважень у найважливіших сферах життєдіяльності держави та людини шляхом прийняття нової редакції Закону України «Про прокура- туру»; проведення «ревізії» всього нормативного матеріалу, яким регламентується організація діяльності прокуратури, на предмет його відповідності Конституції України; забезпечення належного нормативно-правового регулювання прокурорської діяльності у зазначених суспільно важливих сферах (організація роботи органів прокуратури, планування у цій сфері, особливості реалізації повноважень тощо). Незважаючи на те, що ще в 1995 році при приєднанні до Ра- ди Європи Україна взяла на себе зобов’язання змінити роль і функції прокуратури з перетворенням цього інституту на орган, який відповідатиме стандартам Ради Європи, дані зобов’язання поки виконуються досить повільно. Варто визнати, що тривалий час українська прокуратура була політично залежною, були відсутні ефективні механізми контролю за діяльністю органів про- куратури, насамперед, цивільного, нерозвиненим залишається інститут дисциплінарної відповідальності, потребує трансформації функція прокурорського нагляду за додержанням і застосуванням законів у правозахисну функцію прокуратури, необхідний розви- ток координуючої функції для підвищення ролі прокуратури в системі забезпечення національної безпеки, безпосереднім суб’єктом якої вона визначена відповідно до п. 6 ст. 4 Закону України «Про основи національної безпеки України». Безумовно, в нинішніх умовах функції органів прокуратури в першу чергу мають бути спрямовані на подолання всіх типів загроз національній безпеці, зокрема у військовій, економічній, 114 екологічній, інформаційній, соціальній і гуманітарній сферах то- що. Необхідно здійснити реальні та конкретні кроки з боку органів прокуратури, що будуть спрямовані на активізацію діяльності всієї правоохоронної системи, зокрема міліції, Служби безпеки, для того щоб відповідні регіональні правоохоронні структури ефективно протидіяли проявам злочинності та сепара- тизму в регіонах, миттєво реагували на можливість виникнення конфліктних ситуацій з населенням, запобігали захопленню дер- жавних та комунальних будівель, знищенню майна, захопленню зброї та іншим проявам протиправної діяльності. Існує необхідність у прискоренні здійснення кримінальних проваджень щодо публічних осіб, в тому числі посадових осіб органів державної влади та місцевого самоврядування, які підозрюються у здійсненні сепаратистської діяльності, з метою негайного притягнення винних до відповідальності, що має засвідчити невідворотність та суворість покарання за вчинення таких злочинів і там самим попередити аналогічні прояви серед інших громадян. Подібні розслідування мають показувати посту- пове викорінення у правоохоронних органах таких негативних явищ як незаконне насильство, уникнення окремими особами відповідальності, фабрикація справ, корупція тощо та перенесен- ня центру уваги на переслідування найбільш суспільно небезпеч- них діянь. Необхідно посилити також роз’яснювальну роботи серед населення, а також тимчасово збільшити тривалість особистого прийому громадян, щоб оперативно реагувати на інформацію що- до можливих проявів сепаратизму. Існує необхідність система- тичних публічних звітів про діяльність прокуратури, про стан правопорядку в регіонах та в державі у цілому для заспокоєння хвилювань населення щодо ситуації в країні. Крім того, активно та послідовно необхідно здійснювати кроки, спрямовані на попе- редження систематичного спотворення окремими іноземними та вітчизняними засобами масової інформації реальної ситуації що- до подій, які відбулися й відбуваються в Україні. При цьому доцільно мінімізувати бюрократичне навантаження на рядових працівників органів прокуратури шляхом оптимізації звітної та статистичної інформації. Доцільно інтенсифікувати проведення координаційних на- рад за участю керівників правоохоронних органів з метою уточ- нення стану суспільно-політичної ситуації в регіоні, попереджен- ня її загострення. Необхідно залучати громадські організації та окремих активістів до спільних заходів щодо забезпечення гро- мадського порядку та протидії корупції. З метою більш широкого залучення громадськості до співпраці з прокуратурою в окремих 115 регіонах вже створені громадські ради, куди увійшли представ- ники правозахисних громадських формувань – це є проявами громадського контролю за діями прокуратури та підтверджує те, що органи прокуратури є відкритими до спілкування не тільки з організаціями громадянського суспільства, але й із кожним гро- мадянином України. Цю діяльність необхідно продовжити і поси- лити, адже влада сьогодні має бути максимально наближеною до людей. Внутрішньо та зовнішньополітична ситуація, яка склалася у східних областях нашої держави, обумовлює особливий порядок проведення досудового розслідування та здійснення прокурорсь- кого нагляду за додержанням законів України органами, які про- водять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство. Одержано 28.10.2014 УДК 393.98 Дмитро Віталійович КУРИЛЕНКО, прокурор Харківської міжрайонної прокуратури з нагляду за додержанням законів у транспортній сфері ІНСТИТУТ ОБІЗНАНИХ ОСІБ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ В КПК України (далі – КПК) 2012 р. по відношенню до КПК 1960 р. не тільки збережений перелік обізнаних осіб (експерт, су- дово-медичний експерт, спеціаліст, перекладач, лікар), але й до- дані певні фахівці. Так, обов’язково залучається психолог для до- питу малолітніх або неповнолітніх (ст. ст. 226, 354, 491 КПК) і про- ведення слідчих (розшукових) дій з їх участю (ст. 227 КПК). Пси- хологи можуть бути залучені також при проведенні впізнання (ст. 228 КПК). Позитивним є те, що на відміну від КПК 1960 р. психологи, а також педагоги, лікарі залучаються до слідчих дій з участю дитини незалежно від її процесуального статусу. В КПК з’явились нові види джерел доказів, основаних на використанні спеціальних знань обізнаних осіб. До них відносять- ся висновки або думки особи, яка дає показання, що ґрунтуються на спеціальних знаннях (ч. 6 ст. 95 КПК). Специфіка показань та- ких осіб в тому, що їх зміст становлять не тільки «голі» факти, але й їх тлумачення фахівцем. Ще одним новим джерелом доказів ви- знаються показання експерта, отримані при допиті під час досу- дового провадження (ст. 95 КПК) або в суді (ст. 356 КПК). Уточнені та розширені повноваження спеціаліста, який за- лучається для надання консультацій та безпосередньої технічної допомоги при проведенні слідчих або судових дій (ст. 71 КПК). Консультації надаються в двох формах – письмово та усно. Під © Куриленко Д. В., 2014 116 час досудового розслідування консультації, по-перше, дає тільки той спеціаліст, якій брав участь у проведенні слідчої дії, по-друге, консультації даються тільки в формі письмових пояснень, що приєднуються до протоколу слідчої дії як додатки (ст. 105 КПК). Якщо в протоколі фіксуються наочні, очевидні дані, що сприйма- ли всі учасники слідчої дії, то в поясненнях, на наш погляд, мо- жуть вказуватися не тільки особливості використання технічних засобів, але й певні умовиводи спеціаліста, які є джерелом орієн- туючої інформації для слідчого (оперативного працівника) в по- шуку знаряддя злочину, злочинця, предметів його одягу та взуття, транспортного засобу та ін. Порядок залучення спеціаліста під час судового розгляду відрізняється від досудового провадження. По-перше, в якості спеціаліста може залучатися будь-яка обізнана особа, по-друге, крім письмових роз’яснень, спеціаліст може надати усні консуль- тації (ст. 360 КПК). Зазначимо, що ні письмові, ні усні пояснення (консультації, роз’яснення) спеціаліста законом не відносяться до джерел доказів (ст. 95 КПК). Разом з тим, вважаємо, що порядок залучення та вибір спеціаліста, використання його спеціальних знань повинні бути однакові незалежно від стадії кримінального провадження. У КПК введені нові негласні слідчі (розшукові) дії (глава 21), проведення деяких з них (зняття інформації, здійснення аудіо-, відео контролю та ін.) неможливо без застосування технічних за- собів і залучення відповідних обізнаних осіб. Очевидно, що це по- винний бути спеціаліст, однак до завдань з технічної допомоги спеціаліста, перелічених у 2 ст. 71 КПК, вказані дії не відносяться. Згідно ст. 69 КПК експертом може бути фахівець, який від- повідає вимогам Закону України «Про судову експертизу». Відпо- відність особи і кваліфікації експерта вимогам Закону забезпечує не лише правильність вибору суб’єктів судово-експертної діяль- ності, але визначає права, обов’язки, відповідальність судового експерта. Позитивним моментом нового КПК є заборона призначення так званих «правових» експертиз (ст. 242 КПК). Таким чином по- кладений кінець багаторічної дискусії про допустимість прове- дення такого роду судових експертиз. Існування такого роду екс- пертних досліджень призвело б до підміни функцій слідчого, про- курора суду судовим експертом, який не є суб’єктом доказування. Неможливість їх призначення логічно витікає із того, що тракту- вання норм матеріального і процесуального права не можна роз- глядувати як докази у справі. Одною із форм реалізації проголошеного в КПК принципу змагальності сторін в наданні суду своїх доказів є можливість за- 117 лучення експерта стороною захисту (ст. 243 КПК). Між тим, на наш погляд, принцип змагальності сторін не повною мірою втіле- ний. Порушенням цього принципу є ущемлення прав потерпілого в проведенні судової експертизи. Ці права істотно обмежені на відміну від сторони захисту, оскільки потерпілий позбавлений можливості самостійно залучати експерта або направляти клопо- танням до слідчого судді про проведення експертизи (ст. 22 КПК). Зазначимо очевидну прогалину нового КПК, якою є відсут- ність будь-якої вказівки про вироблені багаторічною практикою такі процесуальні види експертиз як «додаткова», «комісійна», «повторна», «комплексна». Оскільки поняття повторної експер- тизи відсутнє, то немає процесуальних перешкод до залучення для повторного експертного дослідження того ж експерта, який проводив первинну експертизу. Подібна ситуація не сприяє об’єктивності експертного дослідження. На наш погляд, законодавцем допущена помилка в ст. 356 КПК, що регламентує процедуру допиту експерта в суді. Перед допитом, метою якого є роз’яснення раніше даного висновку, екс- перт приводиться головуючим до присяги, в якій зобов’язується сумлінно виконувати свої обов’язки. Але якщо експертиза, по- поводу якої допитується експерт, була вже проведена, то очевидно, що він був попереджений про відповідальність за давання свідомо неправдивого висновку і відмову без поважних причин від вико- нання покладених на нього зобов’язань про що він підписується у висновку (ст. 102 КПК). Логічно було б привести експерта до прися- ги не після, а перед призначенням експертизи в суді (ст. 332 КПК). Наведені прогалини та недоліки залучення обізнаних осіб у кримінальне провадження вимагають виправлення законодавцем. Одержано 26.10.2014 УДК 343.1 Світлана Василівна ДАВИДЕНКО, кандидат юридичних наук, доцент кафедри кримінального процесу та оперативно- розшукової діяльності Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого ПОВІДОМЛЕННЯ ПРО ПІДОЗРУ: ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОЇ РЕГЛАМЕНТАЦІЇ Повідомлення про підозру – це одне із найважливіших про- цесуальних рішень, яке складає прокурор або слідчий за погод- женням із прокурором на відповідному етапі досудового розслідування у кримінальному провадженні. Прийняттям цього процесуального документа на підставі достатніх доказів, зібраних © Давиденко С. В., 2014 118 під час проведення досудового розслідування, конкретна особа набуває статусу підозрюваного. На сьогодні актуальною залишається проблема обґрунтованості повідомлення особі про підозру на стадії досудо- вого розслідування та суворого дотримання вимог законності під час здійснення такої процесуальної дії. Однією з основних проблем, що стосується інституту повідомлення про підозру і на яку необхідно звернути увагу, є на- ступна: згідно з ч. 1 ст. 278 КПК України письмове повідомлення про підозру вручається в день його складення слідчим або проку- рором, а у випадку неможливості такого вручення – у спосіб, пе- редбачений КПК для вручення повідомлень. Положення даної норми сформульовано досить логічно, але виникає проблема, яка полягає в тому, що особа, якій повинні вручити письмове повідомлення про підозру може почати переховуватися від органів досудового розслідування та/або суду одразу після вчи- нення кримінального правопорушення і при цьому про місце її фактичного перебування не буде відомо ні її близьким, ні знайо- мим. Отже, в такому випадку, слідчий повинен діяти відповідно до положень ч. ч. 1, 2 ст. 135 КПК, згідно з якою особа викликається до слідчого, прокурора, слідчого судді або суду шляхом вручення повістки про виклик, надіслання її поштою, електронною поштою чи факсимільним зв’язком, здійснення виклику по телефону або телеграмою. У разі тимчасової відсутності особи за місцем про- живання повістка для передачі їй вручається під розписку дорос- лому члену сім’ї особи чи іншій особі, яка з нею проживає, житло- во – експлуатаційній організації за місцем проживання особи або адміністрації за місцем її роботи. Виходячи з нормативного змісту цих положень, можна зро- бити висновок про те, що існує передбачена законом можливість повідомлення про підозру не особисто, водночас ч. 1 ст. 136 КПК спростовує цю можливість, і вказує, що належним підтвердженням отримання повістки про виклик (або повідомлення) є розпис про це відповідної особи, відеозапис вручення особі даного документа, а також будь-які інші дані, які підтверджують факт вручення особі повідомлення або ознайомлення з його змістом іншим шляхом. Відповідно до зазначених вимог чинного КПК слідчий знаходить- ся в такій ситуації, за якої він не може ні зупинити досудове розслідування, ні оголосити особу в розшук, адже остання так і не отримала статусу підозрюваного, через фактичну неможливість повідомити її про підозру, що потребує в свою чергу належного правового врегулювання. Тому для вирішення даної проблеми можна запропонувати зміну формулювання статті 278 КПК України наступним чином: «у разі неможливості здійснення 119 повідомлення про підозру, але за наявності для цього передбаче- них КПК підстав, а також виконання слідчим всіх можливих і необхідних слідчих (розшукових) та інших процесуальних дій в даному кримінальному провадженні, прокурор або слідчий за по- годженням із прокурором має право винести постанову про зупи- нення досудового розслідування та оголошення такої особи в розшук». Одержано 13.11.2014 УДК 343.12 Юрій Валерійович ЛИСЮК, кандидат юридичних наук, доцент начальник відділення юридичного забезпечення Одеського державного університету внутрішніх справ ОКРЕМІ АКЦЕНТИ УЧАСТІ СВІДКА У ДОСУДОВОМУ РОЗСЛІДУВАННІ Очевидним є той факт, що будь-який учасник кримінально- го провадження повинен бути захищений від протиправних пося- гань всіма належними правовими засобами, особливо на первин- ній стадії кримінального провадження, як досудове розслідуван- ня, де закладається фундамент майбутніх процесуальних дій та відповідних рішень. Отже, незалежно від процесуального статусу всі без винятку учасники кримінального провадження потребу- ють всецілого, об’єктивного та надійного захисту, особливо якщо таким учасником кримінального провадження є свідок – особа, яка володіє достовірною та доленосною інформацією. В даному випад- ку вона фактично виступає джерелом інформації, яку в силу пев- них обставин слідчий, прокурор може отримати тільки у нього. Свідком у кримінальному провадженні може бути будь-яка особа, якій відомі обставини здійсненого кримінального правопо- рушення, якщо він став очевидцем події, незалежно від його по- ложення та яка не заінтересована в кінцевому результаті кримі- нального провадження. Свідок надає інформацію про обставини здійсненого кримінального правопорушення, які ґрунтуються на безпосередньому сприйнятті, або ті, які сприйняті з інших дже- рел, але при цьому він в обов’язковому порядку повинен вказати джерело, з якого йому стали відомі факти, про які він розповідає. В цьому сенсі необхідно зробити акценти на декілька важ- ливих моментів, так в першу чергу це стосується складностей участі самого свідка у кримінальному провадженні, оскільки при- ймаючи участь свідок повинен владнати свої особисті питання під час повсякденної діяльності, по-друге та, на наш погляд, найваж- ливіше справитись із своїм емоційним та психологічним станом для забезпечення правильності та послідовності надання інфор- © Лисюк Ю. В., 2014 120 мації стосовно кримінального правопорушення, по-третє питання стосовно прав свідка, забезпечення його процесуальних гарантій та безпеки, оскільки ставши невільним свідком чи опинившись не той час не в тому місці або це виникло в силу збігу обставин, сві- док практично у всіх випадках потребує своєї особистої безпеки, оскільки найчастіше в його сторону лунають погрози, як від ін- ших учасників кримінального провадження, так і від зацікавлених осіб, які можуть і не бути учасниками. На погляд деяких вчених, розширення прав свідка і забезпечення процесуальних гарантій його захисту дозволить не тільки відгородити останнього від неза- конного переслідування і тиску, а й підвищить ефективність його участі у процесі з метою встановлення істини у справі [1]. Відповідно до п. 25 ч. 1 ст. 3 КПК свідок відноситься до уча- сників кримінального провадження без будь-якої спеціалізації, оскільки законодавець на рівні з ним закріплює різносторонніх учасників основними з яких є потерпілий та його представник, цивільний позивач й відповідач та їх представники, заявник, ад- вокат, понятий, експерт та інші [2]. Однак, ми вважаємо, що фігура свідка у кримінальному провадженні є особливою, оскільки фактично всі учасники кри- мінального провадження, які віднесені до цієї групи можуть в по- дальшому стати, як раз свідками. Тому, з одного боку ці учасники зовсім різні, а з іншого мають однакову внутрішню складову у ви- гляді змін процесуального статусу у процесі кримінального про- вадження. Згідно із ст. 65 КПК свідком є фізична особа, якій відомі або можуть бути відомі обставини, що підлягають доказуванню під час кримінального провадження, і яка викликана для давання по- казань [2]. На наше бачення серед усіх учасників кримінального про- вадження фігура свідка є найбільш уразливою та зазвичай право- відносини між правоохоронними органами та іншими учасниками кримінального провадження у свідків складаються досить важко. Це пов’язано з тим, що даний суб’єкт правовідносин в більшості випадків володіє достовірною та вкрай важливою для здійснення кримінального провадження інформацією. В більшості випадків ця інформація, у разі якщо в процесі досудового розслідування вдалося встановити особу свідка, є вирішальною для правильного проведення досудового розслідування з подальшим направленням матеріалів для проведення судового провадження. На нашу думку, також потрібно зробити детальний акцент на загальновизначені процесуальні права свідка, як механізми забезпечення його прав, які є ключовими, зокрема право знати, у зв’язку з чим і в якому кримінальному провадженні він допиту- 121 ється, оскільки від повноти наданої йому інформації буде залежа- ти об’єктивність та всесторонність отриманої слідчим, прокуро- ром інформації. Сутністю цього процесуального права є те, що слідчий, про- курор повинні, як можна найповніше роз’яснити свідку, у зв’язку з чим він викликається для допиту як свідок і звісно в якому кри- мінальному провадженні. Відповідно до норм ст. 133 КПК слід- чий, прокурор під час досудового розслідування має право викли- кати свідка у встановлених цим Кодексом випадках для допиту чи участі в іншій процесуальній дії. Також, слідчий, прокурор під час досудового розслідування мають право викликати особу, якщо є достатні підстави вважати, що вона може дати показання, які ма- ють значення для кримінального провадження, або її участь у процесуальній дії є обов’язковою. Згідно із положеннями ч. 1 ст. 135 КПК особа викликається слідчим, прокурором шляхом вручення повістки про виклик, надіслання її поштою, електро- нною поштою чи факсимільним зв’язком, здійснення виклику телефоном або телеграмою [2]. Крім цього, слідчий, прокурор в обов’язковому порядку по- винні роз’яснити права свідку та зробити відмітку у протоколі його допиту. Тому, якщо свідок буде володіти максимально по- вною інформацією щодо підстав його виклику тим краще він буде розуміти ситуацію, яка пов’язана з його викликом та надасть мо- жливість зорієнтуватися належним чином для забезпечення за- хисту своїх прав. Фактично у разі порушення чи нехтування слідчим, проку- рором цього права, свідок має повне право не тільки не надавати будь-які показання під час допиту, але й відмовитись від надання показань повністю. Свідок може використовувати це у своїх осо- бистих цілях, тобто з метою забезпечення захисту своїх прав та в деяких випадках особистої безпеки. Таким чином, участь свідка у досудовому розслідуванні під час здійснення кримінального провадження є головним успіхом, оскільки в більшості випадків не вдається встановити особу свідка, а якщо вже так сталося, то необхідно зробити все можливе для за- безпечення його суцільного захисту від протиправних посягань, що стане запорукою успіху проведення кримінального провадження. Список використаних джерел: 1. Закатов А. А. Ложь и борьба с нею. Во- лгоград, 1984. – 191 с. 2. Кримінальний процесуальний кодекс України : закон України від 13 квітня 2012 р. № 4651-VI // Голос України. – 2012. – 19 травня – № 90–91. Одержано 2.11.2014 122 УДК 343.13 (477) Ганна Василівна РОСЬ, кандидат юридичних наук, доцент кафедри кримінального процесу Харківського національного університету внутрішніх справ ДЕЯКІ ПИТАННЯ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ПІДСТАВ ДО ЗАКРИТТЯ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ Згідно з частиною 1 статті 284 КПК України кримінальне провадження закривається в разі, якщо: 1) встановлена відсут- ність події кримінального правопорушення; 2) встановлена відсу- тність в діянні складу кримінального правопорушення; 3) не вста- новлені достатні докази для доведення винуватості особи в суді і вичерпані можливості їх отримати; 4) набрав чинності закон, яким скасована кримінальна відповідальність за діяння, вчинене особою; 5) помер підозрюваний, обвинувачений, крім випадків, якщо провадження є необхідним для реабілітації померлого; 6) існує вирок по тому самому обвинуваченню, що набрав законної сили, або постановлена ухвала суду про закриття кримінального провадження по тому самому обвинуваченню; 7) потерпілий, а у випадках, передбачених КПК України, його представник відмови- вся від обвинувачення у кримінальному провадженні у формі при- ватного обвинувачення; 8) стосовно кримінального правопорушен- ня, щодо якого не отримано згоди держави, яка видала особу. Також, відповідно до частини 2 статті 284 КПК України, кримінальне провадження закривається судом: 1) у зв’язку зі зві- льненням особи від кримінальної відповідальності; 2) якщо про- курор відмовився від підтримання обвинувачення, за винятком випадків, передбачених КПК України. Особливістю правового регулювання умов закриття кримі- нального провадження є те, що вони передбачені не тільки у КПК України, але і в інших законах, включаючи Конституцію України. Так, згідно з частиною третьою статті 80 Конституції Укра- їни та частиною першою статті 27 Закону України «Про статус народного депутата України» [1, с. 48] від 17 листопада 1992 р. на- родного депутата України не може бути без згоди Верховної Ради України притягнуто до кримінальної відповідальності, затримано чи заарештовано. У рішенні Конституційного Суду України (справа про депутатську недоторканність) зазначається, що згода Верховної Ради України на притягнення народного депутата України до кримінальної відповідальності має бути одержана до пред’явлення йому обвинувачення у вчиненні злочину (пункт 1.3) [2, с. 13]. © Рось Г. В., 2014 123 Зазначене дає підстави вважати, що кримінальне прова- дження, в якому є відмова Верховної Ради України дати згоду на притягнення до кримінальної відповідальності народного депута- та України неможливе, а тому підлягає закриттю. Також, згідно з частиною першою статті 105 Конституції України, Президент України користується правом недоторканності на час виконання повноважень. «Положення частини першої статті 105 Конституції України, – зазначається у рішенні Конститу- ційного Суду України (справа щодо недоторканності та імпічменту Президента України), – треба розуміти так, що Президент України на час виконання повноважень не несе кримінальної відповідальності, проти нього не може бути порушена кримінальна справа (за чинним КПКУкраїни – розпочате досудове розслідування – прим. автора)» (пункт 1.1) [3]. Таким чином, реалізована кримінальна відповідальність щодо Президента України може бути тільки після того, як він припинить виконання своїх повноважень. Усунення з поста Президента України здійснюється Верхо- вною Радою України в порядку імпічменту у разі вчинення ним державної зради або іншого злочину (ч. 1 ст. 111 Конституції України). Підставою усунення з поста Президента України є прийняття рішення Верховною Радою України про звинувачення Президента України, яке повинно бути підтверджено висновком Конституційного Суду України про додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про імпічмент та висновком Верховного Суду України про те, що діяння, в яких звинувачується Президент України, містять ознаки державної зради або іншого злочину. На підставі такого рішення Верховна Рада України приймає постанову про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту. Отже, неприйняття Верховною Радою України постанови про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту (або у зв’язку з відсутністю згоди самої Верховної Ради України, або у зв’язку з відсутністю висновку Конституційного Суду Укра- їни чи Верховного Суду України) є підставою для закриття розпочатого криимінального провадження. Але не можна визнати правильним те, що сам факт відсутності згоди певних органів на притягнення до відповідальності окремих категорій осіб може бу- ти підставою для закриття кримінального провадження, хоча са- ме це й передбачає чинне законодавство. Крім того, КК України визначає випадки, коли особа не під- лягає кримінальній відповідальності, зокрема, у зв’язку з мало- значністю діяння (ч. 2 ст. 11 КК); приготуванням до злочину неве- ликої тяжкості (ч. 2 ст. 14 КК); за наявності обставин, які виклю- 124 чають злочинність діяння (розділ VIII Загальної частини КК) та ін. У зв’язку з цим розпочате кримінальне провадження підлягає закриттю. Таким чином, ці обставини визначають ще одну групу підстав до закриття кримінального провадження. Також КК України передбачає можливість звільнення осо- би від кримінальної відповідальності (розділ IX Загальної частини КК), яке здійснюється судом шляхом закриття кримінального провадження. Відтак, це ще одна група підстав до закриття кри- мінального провадження. Передбачає КК України і спеціальні підстави звільнення від кримінальної відповідальності, передбачені нормами Особливої частини КК України (ч. 2 ст. 111, ч. 2 ст. 114, ч. 3 ст. 175, ч. 4 ст. 212, ч. 4 ст. 2121, ч. 2 ст. 255, ч. 2 ст. 2583, ч. 4 ст. 2585, ч. 6 ст. 260, ч. 3 ст. 263, ч. 4 ст. 289, ч. 4 ст. 307, ч. 4 ст. 309, ч. 4 ст. 311, ч. 5 ст. 321, ч. 5 ст. 354, ч. 5 ст. 3683, ч. 5 ст. 3684, ч. 5 ст. 369, ч. 4 ст. 401 КК). А оскільки таке звільнення, так само, як і за обставинами, передба- ченими розділом IX Загальної частини КК України має відбува тися шляхом закриття кримінального провадження, отже, це ще одна група передбачених законом підстав до закриття криміналь- ного провадження. Тож, законодавством України передбачено значну кількість підстав до за криття кримінального провадження, й далеко не всі з них містяться у КПК України. Відсутність у КПК України єдиної системи підстав до за- криття кримінального провадження, багато з яких передбачено іншими нормативно-правовими актами, а також недосконалість процесуального порядку закриття кримінального провадження щодо одних підстав та відсутність такого взагалі щодо інших, ускладнює правозастосовну практику із закриття кримінального провадження, не сприяє правильному застосуванню закону, а, отже, й законності прийняття рішень. В той час, як запорукою законності прийняття відповідного процесуального рішення є са- ме наявність у кримінальному процесуальному законі вичерпного переліку підстав і чітке визначення порядку закриття криміналь- ного провадження. Список використаних джерел: 1. Закон України «Про статус народно- го депутата України» від 17 листопада 1992 р. // Відомості Верховної Ради Украї- ни. – 1993. – № 3. – Ст. 17. 2. Рішення Конституційного Суду України від 27.10.1999 р. № 9-рп / 99 // Вісник Конституційного Суду України. – 2002. – № 10. – С. 7–13. 3. Рішення Конституційного Суду України від 10.12.2003 р. № 19– рп / 2003 – К. [Електронний ресурс] : СD-вид-во «Інфодиск», 2008. – 1 електрон. опт. диск (СD-ROM) : кольор. ; 12 см. – Систем. вимоги : Pentium-226 ; 32 Mb RAM ; СD-ROM Windows 98/2000/NT/XP. – Назва з титул. екрану. (Инфодиск «За- конодательство Украины»). Одержано 26.10.2014 125 УДК 347.13 Анастасія Володимирівна ДАНИЛЕНКО, кандидат юридичних наук, доцент кафедри кримінального процесу факультету підготовки фахівців для підрозділів слідства Харківського національного університету внутрішніх справ Олександра Олександрівна КОЧУРА, викладач кафедри кримінального процесу факультету підготовки фахівців для підрозділів слідства Харківського національного університету внутрішніх справ ОСОБЛИВОСТІ ПРОВЕДЕННЯ ОКРЕМИХ СЛІДЧИХ (РОЗШУКОВИХ) ДІЙ ЗА УЧАСТЮ НЕПОВНОЛІТНЬОГО ПОТЕРПІЛОГО Неповнолітній потерпілий є учасником кримінального про- вадження, який потребує особливого відношення до себе під час проведення досудового розслідування, і це відображається, в пе- ршу чергу, в процедурі проведення слідчих (розшукових) дій. Слід відзначити, що під час проведення слідчих (розшуко- вих) дій слідчому недостатньо знати лише процедурні питання, йому також необхідно вміти враховувати психологічні аспекти їх проведення. Одночасний допит двох чи більше вже допитаних осіб. Щодо доцільності проведення такої слідчої (розшукової) дії за уча- стю неповнолітніх існує декілька точок зору, при цьому кожним з авторів наводяться власні аргументи. Оскільки одночасний допит це складний психологічний по- єдинок між двома сторонами процесу – стороною захисту і сторо- ною обвинувачення, він є серйозним випробуванням навіть для дорослого учасника. Тому в деяких випадках проведення даної слідчої дії може бути визнано недоцільним. Особливо коли супе- речності виникають між показаннями повнолітньої учасника зло- чину і неповнолітнього. Так О. Х. Галімов, наприклад, вважає, що в ході «очного дво- бою» дитині, як правило, не під силу викрити в брехню з боку іншої сторони, отже, ставиться під сумнів і сама мета проведення такої слідчої дії [1, с. 111]. Н. В. Бахарєв вирішує питання про можливість проведення одночасного допиту за участю неповнолітніх виходячи із того, наскільки він піддається впливу з боку дорослих [2, с. 66]. І пропонує проводити очну ставку з його участю лише в тих випад- ках, коли протиріччя не можуть бути подолані іншим шляхом для того, щоб не травмувати психіку дитини [2, с. 53]. Тому, враховуючи необхідність захисту неповнолітнього по- терпілого від негативного впливу дорослого злочинця, законода- вець у ч. 9 ст. 224 нового КПК України закріпив заборону прово- © Даниленко А. В., Кочура О. О., 126 2014 дити одночасний допит двох чи більше вже допитаних осіб за уча- стю малолітнього або неповнолітнього потерпілого разом з підо- зрюваним для з’ясування розбіжностей в показаннях у криміна- льних провадженнях щодо злочинів проти статевої свободи та статевої недоторканності особи, а також щодо злочинів, вчинених із застосуванням насильства або погрозою його застосування. Наступною слідчою дією, яка має певні особливості прове- дення за участю неповнолітнього потерпілого є пред’явлення для впізнання. Нажаль, показання неповнолітнього отримані під час досудового розслідування не завжди є правдивими та повними, а тому така слідча дія як пред’явлення для впізнання також не зав- жди є доцільною. Враховуючи вік неповнолітнього потерпілого, можливість особи сприймати та запам’ятовувати інформацію, її психологічний стан слідчий може відмовитись від проведення на- званої слідчої (розшукової) дії. У тих випадках коли проведення пред’явлення для впізнання є необхідним та ситуація, яка скла- лась, дозволяє це зробити, слід не забувати, що сприйняття зов- нішності людини неповнолітнім потерпілим, як правило, неточне. Значну увагу він насамперед звертає на помітні прикмети, одяг, емоційно-експресивні поведінкові особливості (наприклад, діти віком від 3 до 6 років сприймають та запам’ятовують більш яскра- ві кольори). Гірше неповнолітнім запам’ятовуються риси обличчя, а зріст людини в їхній уяві, як правило, збільшується. Особливо складно отримати від малолітніх відомості та прикмети встанов- люваної особи і взагалі словесний портрет особи. Діти часто не можуть описати не тільки окремі ознаки зовнішності (розміри, контури, окремі частини тіла), а й загальні ознаки (зріст, статура, вік) [3, с. 77–78]. Також пред’явлення для впізнання неповнолітньому потер- пілому підозрюваного у статевих злочинах, злочинах пов’язаних із застосуванням насильства, погрозою застосування насильства слід проводити поза візуальним контактом. Таким чином, в результаті проведення пред’явлення для впізнання за участю неповнолітнього як у ролі особи, яка впізнає, не завжди можна отримати неспростовні докази які сприяли б встановленню об’єктивної істини у провадженні. Таке пред’явлення необхідно проводити тільки у виняткових випадках: – у разі неможливості встановлення обставин, що мають важливе значення для провадження, без залучення непов- нолітнього або за допомогою інших доказів; – у разі наявності у неповнолітньої особи здатності прави- льно сприймати обставини, що мають значення для прова- дження; 127 – у разі наявності у особи здатності запам’ятовувати і впіз- навати предмети або зовнішність людини, уміти вказува- ти, за якими саме ознаками вона впізнає. Слід також відзначити, що неповнолітнім потерпілим за ві- дсутності крайньої необхідності не можна пред’являти для впіз- нання трупи чи фотознімки, де зображені трупи, адже це може травмувати психіку дитини, яка вже і так зазнала страждань від кримінального правопорушення. Список використаних джерел: 1. Галимов О. Х. Малолетние лица в уголовном судопроизводстве / О. Х. Галимов. – СПб. : Питер, 2001. – 224 с. 2. Бахарев Н. В. Очная ставка: уголовно-процессуальные и криминалистиче- ские вопросы / Н. В. Бахарев. – Казань, 1982. – 184 с. 3. Гапанович Н. Н. Опоз- нание в судопроизводстве (процессуальные и психологические проблемы) / Н. Н. Гапанович. – Минск, 1975. – 176 с. Одержано 6.11.2014 УДК 477.33 Сергій Сергійович ТЕРЕЩУК, кандидат юридичних наук, викладач кафедри кримінального процесу Харківського національного університету внутрішніх справ ОКРЕМІ АСПЕКТИ ЗАСТОСУВАННЯ ТЕХНІЧНИХ ЗАХОДІВ ПРИ ПРОВЕДЕННІ НЕГЛАСНИХ СЛІДЧИХ (РОЗШУКОВИХ) ДІЙ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ За дослідженням, питання законності при проведенні досу- дового розслідування негласних слідчих (розшукових) дій опера- тивними підрозділами за дорученням слідчого повинні бути за- безпеченими з дотриманням прав і свобод людини та є одним із пріоритетних напрямів діяльності держави. Проведення таких дій та доручень слідчого, передбачає тимчасове обмеження прав і свобод громадян та іноді призводить до зловживань працівниками правоохоронних органів. Тому проблема дотримання законності під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій завжди є актуальною. Підтверджується узагальненням та систематизацією окремих аспектів щодо захисту прав і свобод під час проведення негласних слідчо (розшукових) заходів, а також визначенням ви- мог законності, що належить виконувати оперативним підрозді- лам за дорученням слідчих. Беручи до уваги питання про співвідношення негласних слідчих (розшукових) дій і дотримання конституційних прав лю- дини і громадянина, маємо зазначити, що втручання правоохо- ронних органів в приватне життя людини може вважатися пра- вомірним лише за наявністю реального процесуального проку- рорського і судового контролю за законністю та обґрунтованістю їх проведення у кримінальному провадженні. © Терещук С. С., 2014 128 Робота підрозділів досудового розслідування може бути ви- знана ефективною за умови дотримання прав і свобод громадян, що є головним критерієм законності зокрема під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій. У випадку коли права люди- ни не дотримуються працівниками ОВС, то відносини між опера- тивними підрозділами та громадянами можуть мати негативний характер, а працівники міліції сприйматимуться, як правопоруш- ники. Трапляється, що порушення законності окремими праців- никами міліції у очах пересічних громадян ставить негативний відбиток на репутацію всіх працівників ОВС, особливо у теперіш- ній час, коли працівники міліції знаходяться під пильним спосте- ріганням ЗМІ та кожний випадок порушення стає відомий суспі- льству і громадськості. Відповідно до ст. 8 Закону України «Про оперативно роз- шукову діяльність» оперативні працівники мають право у тому числі приймати участь у проведенні негласних слідчо (розшуко- вих) дій, здійснювати оперативно-технічні заходи. Виходячи із практичного досвіду, застосування оперативних дій у більшості випадків це тимчасове втручання в особисте життя громадян, то- му проблема дотримання прав людини та громадянина при здійс- ненні негласних слідчо (розшукових) дій є об’єктом дослідження як вітчизняних, так і зарубіжних учених. Маємо зазначити, що проведення негласних слідчих (розшукових) дій безпосередньо має відношення у сферу реалізації громадянином прав і свобод, тому робота оперативних та слідчих підрозділів має ґрунтуватися на суровому дотриманні законності. Серед багатьох способів нормативно–правового регулюван- ня прав і свобод громадян під час здійснення негласних слідчих (розшукових) дій, основними, як зазначає, А. І. Комаров та пропо- нує згідно з обсягом приписів, ступеня і характеру відносин, що регулюються, об’єднати у тому числі негласні слідчі (розшукові) дії в певні групи зокрема: норми закону, що встановлюють зага- льні принципи, цілі та завдання ОРД відповідних органів по охо- роні правопорядку та протидії зі злочинності, із змісту яких ви- пливає допустимість застосування ОТЗ, прийомів та дій, але дані норми не вказують на характер і умови застосування ОТЗ; норми закону, що визначають проведення відповідних дій, у процесі яких застосовується певні види ОТЗ, вказують на допустимість конкретних дій і прийомів застосування яких можливе із вико- нанням певних видів ОТЗ; норми закону, що визначають викори- стання даних, отриманих в результаті застосування ОТЗ [4]. Досліджуючи вказані питання І. В. Сервецький поділив оперативно–технічні заходи на два види: технічні та тактичні. При цьому технічні прийоми використання слідчих (розшукових) 129 дій нормами закону не регламентуються, їх зміст розкривається лише в службових інструкціями і нормативно правових актах про використання оперативно–технічних заходів. Тобто до першого рівня нормативно правового регулювання забезпечення прав лю- дини при проведенні оперативно – технічних заходів відноситься Конституція України, як основний закон держави. Наступним рівнем нормативно–правового регулювання оперативно – розшу- кової діяльності, у тому числі при проведенні негласних слідчих (розшукових) дійв, відносяться міжнародні договори та законода- вчі акти. Для забезпечення виконання договірними сторонами їх зобов’язань створена Комісія з прав людини та Європейський суд з прав людини, останній діє після прийняття Протоколу № 11 до Конвенції і функціонує на постійній основі. Ратифікувавши Кон- венцію, Україна взяла на себе і зобов’язання подвійного спряму- вання: по – перше, сьогодні вона повинна виконати необхідну ро- боту з приведення у відповідальність з Конвенцією свого законо- давства; по – друге, не допускати будь-які порушення прав та сво- бод людини, що захищаються на власній території. Відносно законодавчого забезпечення України, то здійснен- ня негласних слідчих (розшукових) дій регламентується нормами Кримінального та Кримінально процесуального кодексів, а також низкою законів. Зокрема органи досудового розслідування мають право здійснювати на підставах і в порядку, який передбачений законом, гласні та негласні заходи, у вигляді фото-, кіно-, відеоз- йомкки і звукозапису, прослуховуванні телефонних розмов з ме- тою розкриття та розслідування злочинів. Також до відомчих нормативно правових актів треба відне- сти Постанову Кабінету Міністрів України від 27.11.2001 № 1450 «Про затвердження Положення про порядок розроблення, виго- товлення, реалізації та придбання спеціальних технічних засобів для зняття інформації з каналів зв’язку, інших засобів негласного отримання інформації», Постанову Кабінету Міністрів України від 26.09.2007 № 1169 «Про затвердження порядку отримання до- зволу суду на здійснення заходів, які тимчасово обмежують права людини, та використання добутої інформації» та інші. Слід зазна- чити, що деякі відомчі нормативно-правові акти, що регламенту- ють проведення технічних заходів в ході негласних слідчих (роз- шукових) дій носять закритий характер. Таким чином слід зробити висновок, що найкращим аргу- ментом є неухильне дотримання законності оперативними та слі- дчими працівниками та неухильне дотримання вимог законодав- ства під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій. Шляхом законного проведення досудового розслідування міліція є інструментом впливу держави, що слугує інтересам суспільства. 130 Втім підняті питання підлягають додатковому дослідженню. Про- поную учасникам конференції прийняти участь у обговоренні пі- днятих питань. Список використаних джерел: 1. Конституція України http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80. 2. Криміна- льно процесуальний кодекс України. http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/4651-17. 2. Корнієнко М. В. Дотримання прав та свобод людини і громадянина при здійс- ненні оперативно – технічних заходів // Право України. – 2003 с 73-78. 3. Конвен- ція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. – http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/995. 5. Погорецький М. А. Функціональне при- значення оперативно-розшукової діяльності у кримінальному процесі: Моно- графія –Х. : Арсіс, ЛТД, 2007. 576 с. 6. Кононенко В. П. Законність оперативно- технічних заходів в розумінні практики Європейського суду з прав людини http://www.pap.in.ua/4/11/Kononenko%20V.P..pdf. 7. Указ Президента України «Про додержання прав людини під час проведення оперативно–технічних захо- дів» від 07.11.2005 р. http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/1556/2005. Одержано 27.10.2014 УДК 343.121.5 Віталій Володимирович РОМАНЮК, старший викладач кафедри кримінального процессу факультету підготовки фахівців для підрозділів слідства Харківського національного університету внутрішніх справ ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ ЩОДО НЕПОВНОЛІТНІХ Питання виявлення основних рис та особливостей кримінального провадження щодо неповнолітніх є актуальним на шляху забезпечення належної реалізації норм КПК України в практичній діяльності слідчих ОВС України, а також забезпечен- ня прав неповнолітніх. Як відомо, це провадження має власну специфіку, обумов- лену особливостями основних його учасників – неповнолітніх. То- му відмітимо, що воно характеризується не тільки власним змістом, а й особливістю тих завдань, які повинні бути вирішені у його перебігу. Адже кримінальне судочинство повинно вирішувати не тільки власні завдання, які обумовлені його при- значенням, а й забезпечувати вирішення інших соціально важли- вих завдань. Фахівці відмічають, що правове регулювання участі неповнолітніх у кримінальному судочинстві характеризується особливим охоронним режимом, який полягає у пріоритетному забезпеченні їх прав, наданні їм додаткових гарантій на захист. І як прояв охоронного типу судочинства це провадження знаходить своє втілення у особливих правилах процедури (гл. 38 КПК України). Тому відмітимо, що однією із визначальних рис цього провадження повинно бути гасло – першочергова увага якнайк- © Романюк В. В., 2014 131 ращому забезпеченню інтересів дитини (ст. 3 Конвенції ООН «Про права дитини»), що можна розглядати як його мету. З наведеного можна зробити висновок, що окрім вирішення завдань, перелічених у ст. 2 КПК України, кримінальному провад- женню щодо неповнолітніх, як особливому та відносно відокремленому різновиду кримінальної процесуальної діяльності, притаманні власні завдання. Вони відображують його специфіку, визначають особливості реалізації процесуальних дій та притаман- ний йому спосіб здійснення – його зміст. Так, якщо проаналізувати ч. 2 ст. 484 КПК України, то пе- ред особами, які беруть участь у кримінальному провадженні що- до неповнолітніх, ставиться низка об’єднаних спільною метою завдань, що передбачають дещо відмінні від форми реалізації кримінальної відповідальності, яка застосовуються до дорослих. До яких законом віднесено: – не порушення того звичайного укладу, яким живе неповнолітній (можливість відвідування навчального закладу, спілкування з друзями, рідними та близькими, перебування на вулиці та нічліг вдома, дозвілля тощо); – здійснення процесуальних дії в порядку, що відповідає віковим та психологічним особливостям неповнолітніх (врахуван- ня стану здоров’я та рівня розвитку, у тому числі психофізіологічного і розумового розвитку неповнолітнього, вра- хування його освітнього рівня та соціального статусу тощо), що обумовлює специфіку підготовки та проведення слідчих дій; – роз’яснювати неповнолітнім суть процесуальних дій, рішень та їх значення для нього, адже особливості неповнолітніх, зумовлені специфічними ознаками цих осіб, насамперед, віком, рівнем психічного та загальноосвітнього розвитку, умовами жит- тя та вихованням тощо; – вислуховувати аргументи неповнолітнього при прийнятті процесуальних рішень, що є не тільки проявом поваги та визнан- ня його як особистості, а й наданням можливості реалізувати основні права людини; – при здійсненні кримінального провадження щодо неповнолітнього вживати заходів, спрямованих на уникнення не- гативного впливу на нього, наприклад, вжиття заходів щодо вик- лючення «вторинної девіації», коли індивід «приймає ярлик» і всі, включно з ним, сприймають його як правопорушника. З аналізу наведених задач-приписів, які повинні бути реалізовані під час кримінального провадження щодо неповнолітніх, є підстави вести мову про те, що у чинному КПК законодавець ви- значив їх як у відповідності із функціональним призначенням цього провадження, так і у відповідності до вимог міжнародно-правових 132 актів у сфері захисту прав дитини. Це забезпечує більш повну імплементацію у КПК України вимог ст. 3 Конвенції ООН «Про пра- ва дитини» «в усіх діях щодо дітей, … першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини». Такий підхід слід запровадити у повсякденну діяльність органів слідства, прокуратури та суду. Але, нажаль, законодавцем не у повній мірі враховані та узгодженні між собою функціональне призначення цього про- вадження (виховна та охоронна його спрямованість), мета (пер- шочергова увага якнайкращому забезпеченню інтересів дитини), його характер здійснення (створення доброзичливого до дитини середовища і процесу) та зміст правової регламентації порядку кримінального провадження щодо неповнолітніх, який існує за чинним КПК України (гл. 38). Саме тому актуальним завдання науки та практики є пошук та запровадження дружніх до дитини форм реалізації кримінальної відповідальності. Отже, слід вказати, що для забезпечення впровадження цих форм існує потреба у нормативному закріпленні особливої мети, специфічних завдань та особливих правил кримінального про- вадження щодо неповнолітніх. Ці норми будуть визначати бажа- ну поведінку слідчого, прокурора, слідчого судді, суду та утворю- вати основні положення цього провадження. Вважаємо, що за та- ких умов їх діяльність стає орієнтованою на виконання конкрет- них завдань, що має позитивно позначитися на ступені забезпеченості прав неповнолітніх у кримінальному судочинстві. Також це сприятиме удосконаленню норм, якими воно регламен- товано, в бік приведення змісту та сутності цього провадження у відповідність із його функціональним призначенням. А воно саме буде у більшому ступені відповідати специфіці та особливостям і забезпечувати захист прав основних його учасників – неповнолітніх. Зокрема мова йде про те, що гл. 38 КПК України повинна бути доповнена нормативними положеннями щодо мети цього провадження, його завдань, а також тих основних його по- ложень, які і визначають правовий режим здійснення кримінальної процесуальної діяльності щодо неповнолітніх як судочинства охоронного типу, яке спрямовується на захист прав і законних інтересів неповнолітніх. Одержано 17.11.2014 133 УДК 343.132 Сергій Олександрович СИЧОВ, старший викладач кафедри кримінального процесу факультету підготовки фахівців для підрозділів слідства Харківського національного університету внутрішніх справ Руслан Вікторович ЄДИН, старший викладач кафедри кримінального процесу факультету підготовки фахівців для підрозділів слідства Харківського національного університету внутрішніх справ ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ЗАСТОСУВАННЯ ЗАТРИМАННЯ ОСОБИ, ПІДОЗРЮВАНОЇ У ВЧИНЕННІ ЗЛОЧИНУ Стаття 29 Конституції України, яка гарантує кожній людині право на свободу та особисту недоторканність, зазначає що ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в поряд- ку, встановлених законом. У разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити уповноважені на те законом органи можуть застосу- вати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вру- чено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою. Кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз'яснено його права та надано можливість з моменту затриман- ня захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника. Чинний Кримінальний процесуальний кодекс України (далі – КПК) у ч. 2 ст. 176 визначає затримання особи тимчасовим запобіжним заходом, який застосовується з підстав та в порядку визначеному законом. Запобіжні ж заходи, у свою чергу, є части- ною заходів забезпечення кримінального провадження, які за своєю суттю є заходами кримінального процесуального примусу. У практичній діяльності правоохоронних органів нерідко виникає необхідність обмежити право особи на недоторканність і свободу пересування ще до внесення відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі – ЄРДР), яка викликана потребою запобігти злочину або перепинити його вчинення чи перешкодити спробам ухилення від відповідальності. Така ситуація можлива, зокрема, коли існують обґрунтовані ризики втрати відомостей і предметів, які мають вирішальне значення для майбутнього кримінального провадження. © Сичов С. О., Єдин Р. В., 2014 134 Процесуальні норми, що містяться у ст. 208 КПК дозволя- ють уповноваженій службовій особі без ухвали слідчого судді, су- ду затримати особу, підозрювану у вчиненні злочину, за який пе- редбачене покарання у виді позбавлення волі, лише у випадках: 1) якщо цю особу застали під час вчинення злочину або замаху на його вчинення; 2) якщо безпосередньо після вчинення злочину очевидець, в тому числі потерпілий, або сукупність очевидних ознак на тілі, одязі чи місці події вказують на те, що саме ця особа щойно вчинила злочин. Крім того, дозволяється здійснити обшук такої особи. Моментом затримання, згідно ст. 209 КПК є момент, коли особа силою або через підкорення наказу змушена залишатися поряд із уповноваженою службовою особою чи в приміщенні, ви- значеному нею. Аналіз зазначених та інших положень кримінального про- цесуального законодавства, які регламентують проведення за- тримання, регулюють у певній мірі підстави, порядок, строки за- тримання, але не дозволяє зробити однозначний висновок про можливість затримати особу до початку досудового розслідування, тобто до внесення відомостей до ЄРДР. Така прогалина є на нашу думку суттєвою вадою, так як призводить до неоднозначного трак- тування процесуальних норм, тим більше, що затримання є таким заходом забезпечення кримінального провадження, який суттєво обмежує конституційні права людей. Відтак його недосконале ре- гулювання у чинному КПК може призвести до порушення таких прав або ж навіть до порушення засад кримінального судочинст- ва, що у свою чергу потягне за собою прийняття незаконного, необґрунтованого та несправедливого підсумкового рішення Одержано 25.10.2014 УДК 343.13(477) Світлана Олександрівна АНДРЕНКО, здобувач Харківського національного університету внутрішніх справ ПРИНЦИПИ КАДРОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СЛІДЧИХ ПІДРОЗДІЛІВ ОРГАНІВ ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ У сучасних умовах оптимальне кадрове забезпечення слід- чих підрозділів органів внутрішніх справ є невід’ємним елемен- том та важливою передумовою законної, якісної, високопрофе- сійної та гуманістичної діяльності даного державного інституту у відповідності до європейських норм і стандартів для забезпечення безумовного дотримання та захисту прав, свобод і законних інте- ресів громадян. У свою чергу ефективність кадрового забезпе- чення обумовлена адекватністю й науковою обґрунтованістю ор- ганізаційно-правового механізму кадрового забезпечення слідчих © Андренко С. О., 2014 135 підрозділів органів внутрішніх справ, ключовими елементами якого об’єктивно є його принципи. Принципи кадрового забезпечення слідчих підрозділів ор- ганів внутрішніх справ відображають фундаментальні основи йо- го формування, управління та контролю. Їх виокремлення, усві- домлення, закріплення на законодавчому рівні й відповідно до- тримання в повсякденній діяльності персоналу в системі органів внутрішніх справ є фактором забезпечення ефективності не ли- ше кадрової політики, а й управління та безпосередньої діяльнос- ті органів внутрішніх справ у цілому. У свою чергу, практичне втілення декларативно проголошених принципів відображається в розробці та реалізації низки методів і форм кадрового забезпе- чення органів внутрішніх справ, які мають відповідати вимогам складних політико-правових і соціально-економічних умов і ви- кликів сьогодення й сучасним потребам громадян. Тому визнача- льним аспектом реформування інституту органів внутрішніх справ в Україні та його кадрової складової є вдосконалення форм та методів кадрового забезпечення для підвищення ефективності виконання функціональних обов’язків органами внутрішніх справ, посилення рівня відповідальності та законності, зміцнення службової дисципліни, зростання довіри громадян тощо. Слід відмітити, що принципи кадрового забезпечення слід- чих підрозділів органів внутрішніх справ тісно пов’язані з прин- ципами функціонування даного інституту в системі державного управління й при цьому характеризують специфіку кадрового забезпечення в даній сфері (спеціальні, галузеві принципи). Вихо- дячи з вище сказаного пропонуємо під принципами кадрового за- безпечення органів внутрішніх справ розуміти законодавчо визна- чені й обумовлені політико-правовим та соціально-економічним становищем у державі фундаментальні положення кадрового за- безпечення органів внутрішніх справ, які характеризують його цілі й завдання, зміст, структуру, методи здійснення тощо, і не- ухильне дотримання яких сприятиме ефективній роботі персона- лу органів внутрішніх справ, забезпеченні захисту прав, свобод і законних інтересів громадян. Узагальнюючи вище сказане, приходимо до логічно обґрун- тованого висновку, що принципами кадрового забезпечення слід- чих підрозділів органів внутрішніх справ є наступні: 1) загальні принципи: верховенства права, законності, правової впорядкова- ності, системності, наукової обґрунтованості, об’єктивності, раці- ональності, ефективності, рівності, публічності і прозорості, гу- манізму, соціальної спрямованості та справедливості тощо); 2) спеціальні принципи: а) галузеві принципи: деполітизації, демі- літаризації, децентралізації, норми керованості (обсягу контролю) 136 та підзвітності, відповідальності, поєднання єдиноначальності та колегіальності тощо; б) організаційно-технічні принципи: ієрархії, структуризації, функціональний, оптимізації структури кадрово- го складу, раціонального розподілу обов’язків, індивідуального підходу, цілеспрямованості, взаємодії, професіоналізму, компете- нції, неупередженості, плановості, наступності, конкуренції та ін. Отже, система кадрового забезпечення слідчих підрозділів органів внутрішніх справ базується на низці законодавчо визна- чених принципів, широкому колі передбачених і динамічно змі- нюваних форм і методів роботи з кадрами. Нові соціально- політичні та економічні умови суспільного розвитку обумовлю- ють необхідність в інноваційних методах та формах управління кадрами та організації кадрового забезпечення з урахуванням пе- редового світового досвіду. У той же час для забезпечення ефек- тивного, повного й своєчасного виконання працівниками органів внутрішніх справ своїх функцій і посадових обов’язків вимагає неухильного дотримання проголошених принципів у повсякден- ній роботі, процедур застосування тих чи інших методів і форм роботи з кадровим складом, обираючи їх оптимальну комбінацію в кожній конкретній ситуації. Одержано 24.10.2014 УДК 343.611.2 Андрій Ігорович КУНТІЙ, викладач кафедри кримінального процесу та криміналістики факультету з підготовки фахівців для підрозділів слідства, Львівського державний університет внутрішніх справ ВИКОРИСТАННЯ ЗНАНЬ СПЕЦІАЛІСТА ПІД ЧАС РОЗСЛІДУВАННЯ УМИСНОГО ВБИВСТВА, ВЧИНЕНОГО В СТАНІ СИЛЬНОГО ДУШЕВНОГО ХВИЛЮВАННЯ Поряд з отриманням інформації під час проведення слідчих (розшукових) дій, в ході розслідування вбивств, вчинених в стані сильного душевного хвилювання, одним зі шляхів одержання фа- ктичних даних є використання спеціальних знань у формі судової експертизи та залучення спеціаліста. Вагомий внесок у розвиток спеціальних знань зробили такі відомі вчені криміналісти та процесуалісти, такі, як: В. Д. Берназ, В. І. Гончаренко, Г. І. Грамович, А. І. Дворкін, Г. Б. Дергай, Л. М. Ісаєва, А. В. Іщенко, І. П. Красюк, М. В. Костицький, О. А. Кравченко, Є. Д. Лук’янчиков, В. К. Лисиченко, В. М. Махов, І. В. Пиріг, І. Л. Петрухін, Р. Д. Рахунов, Б. В. Романюк, М. О. Селіванов, В. М. Тертишник, В. І. Шиканов, В. Д. Юрчишин та інші. © Кунтій А. І., 2014 137 У криміналістичній літературі серед вчених немає одно- стайної думки з приводу визначення поняття «спеціальних знань». Так, на думку Б. В. Романюка, спеціальні знання – це су- купність науково-обґрунтованих відомостей спеціального виду, якими володіють особи – спеціалісти у рамках будь-якої професії у різних галузях науки, техніки, мистецтва та ремесла, і, відповід- но до норм кримінально-процесуального законодавства, викорис- товують їх для успішного вирішення завдань кримінального судо- чинства [1, c. 57]. В. Д. Юрчишин під спеціальними знаннями ро- зуміє сукупність науково-обґрунтованих знань у галузі науки, тех- ніки, мистецтва та ремесла певної особи (спеціаліста) в межах будь-якої професії, які відповідно до норм кримінального проце- суального законодавства є необхідними для повного, всебічного та об’єктивного встановлення обставин, що входять у предмет дока- зування та вирішення інших завдань кримінального процесу [2, c.44]. Узагальнюючи думки вказаних вчених, можна зазначити що при визначенні спеціальних знань автори здебільшого врахо- вують вид професійної діяльності та певну спеціальність. Згідно ч. 1 ст. 71 КПК України, спеціаліст – це особа, яка во- лодіє спеціальними знаннями та навичками застосування техніч- них або інших засобів і може надавати консультації під час досу- дового розслідування і судового розгляду з питань, що потребують відповідних спеціальних знань і навичок [3]. І.Л. Петрухін вважає, що спеціаліста слід відносити до спе- цифічної групи свідків, бо він є освіченою особою, яка бере участь у проведенні слідчих дій, сприймає обставини, які мають значен- ня для справи, на підставі спеціальних знань у науці, техніці, ре- меслі, мистецтві за дорученням слідчого, але за непроцесуальною формою, яка встановлена для судової експертизи [4, с. 57]. Допомога спеціаліста потрібна для дослідження слідів, ознак, доступних безпосередньому спостереженню; він діє під безпосереднім керівництвом слідчого; результат його діяльності не є самостійним джерелом доказів, а фіксується в процесуаль- ному акті, складеному слідчим або приєднаний ним до справи – це головні відмінності спеціаліста від експерта [5, с. 318–321]. Під час розслідування кримінального провадження про умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилюван- ня, слідчий залучатиме до проведення слідчих (розшукових) дій різного роду спеціалістів, зокрема: для проведення огляду місця події – спеціаліста криміналіста, судового медика, біолога, кіноло- га з собакою, а також залежно від ситуації може виникнути по- треба в залученні інших фахівців з різноманітних галузей, зокре- ма: автомобільної чи вибухової техніки, хімії, фізики чи балісти- 138 ки. Залучення слідчим до провадження даної слідчої дії спеціаліс- тів у галузі психології оптимізує процес розслідування. Саме знання в галузі психології під час огляду місця події дозволяють акцентувати на наявність певних обставин, що засвідчують пере- біг події, чинників, що свідчили б про самогубство чи вбивство, чи був психічний стан потерпілого таким, що міг призвести до само- губства, що могло б вплинути на прийняття такого рішення, стати причиною такого вчинку, чи була людиною урівноваженою, жит- тєлюбною тощо; яким був психічний стан злочинця, його світо- гляд, відношення до життя та оточуючих тощо. Знання даного фахівця допоможуть слідчому здобути бажаний результат, під час проведення допиту підозрюваного та слідчого експерименту з йо- го участю. На думку І. М. Юсупова, правильна організація його діяльності допоможе слідчому у розв’язанні низки практичних завдань, як: аналіз матеріалів провадження, вивчення особи до- питуваного, прогнозування й планування процесу спілкування й можливої поведінки особи, подолання негативного емоційного стану та бар’єрів спілкування для встановлення психологічного контакту, надання психологічних рекомендацій слідчому щодо визначення ним тактики проведення допиту тощо [6, с. 20]. Також в подальшому розслідуванні знання даного фахівця допоможе встановленню зв’язку «потерпілий-злочинець», що для слідчого буде своєрідним ключем у з’ясуванні мотиву кримінального пра- вопорушення. Отже, залучення різного роду спеціалістів до проведення розслідування допоможе слідчому у кваліфікованому проведенні слідчих (розшукових) дій, а також допомагає слідчому встановити наявність стану сильного душевного хвилювання на момент вчи- нення кримінального правопорушення у підозрюваного, що спри- яє правильній юридичній кваліфікації його дій. Список використаних джерел: 1. Романюк Б. В. Сучасні теоретичні та правові проблеми використання спеціальних знань у досудовому слідстві : монографія / Б. В. Романюк. – К. : Нац. акад. внутр. справ України, 2002. – 196 с. 2. Юрчишин В.Д. Висновок експерта як джерело доказів у кримінально- му процесі України: дис. … канд.. юрид. наук: спец. 12.00.09 / Юрчишин Віталій Дмитрович. – Івано-Франківськ, 2007. – 227 с. 3. Кримінальний процесуальний кодекс України: чинне законодавство зі змінами та доповненнями // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2013, № 9-10, № 11–12, № 13, ст. 88. ‒ [Електро- нний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/4651-17. 4. Петрухин И.Л. Экспертиза как средство доказывания в советском уголовном процессе: монография. ‒ М. : Юридическая литература, 1964. ‒ 265 с. ; 5. Надго- рний Г. М. Проблема розмежування функцій експерта і спеціаліста / Г. М. Надгорний // Державно-правова реформа в Україні: матер. наук.-практ. конфер. (листопад 1997 р.). – К., 1997. – С. 318–321. 6. Юсупов И.М. Психология взаимопонимания. – Казань : Татар. кн. изд-во, 1991. – 192 с. Одержано 27.10.2014 139 УДК 343.122(477):341 Сергій Євгенович АБЛАМСЬКИЙ, викладач кафедри кримінального процесу факультету підготовки фахівців для підрозділів слідства Харківського національного університету внутрішніх справ ОКРЕМІ АСПЕКТИ ЗАХИСТУ ПРАВ ПОТЕРПІЛОГО У МІЖНАРОДНО-ПРАВОВОМУ ВИМІРІ Як свідчить дослідження, на сьогодні у світі відбуваються дуже важливі політичні, економічні, соціальні та правові зміни, що вимагає від держав-учасниць міжнародного співтовариства створення такого клімату, який би сприяв розвитку демократії та міжнародного співробітництва. У цьому напрямі міжнародною спільнотою вироблено досить широкий правовий арсенал захисту основоположних прав людини і основних свобод, який поклика- ний забезпечити прагнення всіх європейських країн до економіч- ного розвитку та соціальному добробуту кожної особи. Водночас, незважаючи на це, щодня кожна країна стикається з насильством та іншими небезпечними формами кримінальних правопору- шень. Такі негативні явища, де б вони не відбувалися, являють собою загрозу для підтримки національного правопорядку, а та- кож авторитет держави на міжнародній арені. З приводу цього у Декларації принципів та програмі дій Ор- ганізації Об'єднаних Націй у галузі попередження злочинності та кримінального судочинства зазначено, що зростання злочинності негативно позначається на процесі розвитку та загальному добро- буті людства, що викликає загальне занепокоєння в громадському суспільствах. Якщо такий стан збережеться й в подальшому,то жертвами злочинності стануть в кінцевому рахунку прогрес і ро- звиток суспільства [1, с. 226].У зв’язку з цим наголошено, що су- дочинство, засноване на верховенстві права, є тим наріжним ка- менем, на якому ґрунтується цивілізоване суспільство. Однак, ре- алії сьогодення свідчать про нагальну необхідність у підвищенні його якості. Відтак, доречно підкреслено, що лише ефективна си- стема кримінального судочинства може слугувати інструментом забезпечення рівноправності, конструктивних соціальних змін і справедливості, а також захисту основних цінностей і невід'ємних прав народів. Закон повинен забезпечувати захист усіх права та законних інтересів особи, суспільства та держави від криміналь- них порушення, що є процесом, в якому система кримінального судочинства відіграє найважливішу роль. Окреслені питання постійно перебувають у центрі уваги на міжнародному рівні. Зокрема, у ст. 3 Рекомендації № R (96) 8 «Що- до політики по боротьбі зі злочинністю в Європі» від 5 вересня © Абламський С. Є., 2014 140 1996 р. зазначено, що в даний час дотримання прав і законних ін- тересів потерпілого має бути однією з фундаментальних функцій не тільки кримінальної юстиції, але й всієї системи кримінально- го судочинства [2]. У зв’язку з цим підкреслено, що кожній дер- жаві-учасниці необхідно посилити довіру потерпілих до криміна- льної юстиції та приділяти значну увагу в рамках її системи фізи- чним, психологічним, матеріальним і соціальним втратам, які во- на зазнала внаслідок вчинення проти неї кримінального правопо- рушення. В свою чергу, ст. 19 Конвенції Співдружності Незалеж- них Держав про права та основні свободи людини від 26 травня 1995 р. передбачає, що кожна людина, права та свободи якої по- рушено, повинна мати право на ефективне поновлення своїх пра- ва та свобод відповідно до чинного національного законодавства [2]. Крім того, у ст. 9 Декларації про злочинність та суспільну без- пеку від 12 грудня 1996 р. зазначено, що держави-учасниці пови- нні вживати всіх дій у напрямі підвищення загального професій- ного рівня своїх систем кримінального судочинства, удосконален- ня діяльності правоохоронних органів, а також надання ефектив- ної допомоги потерпілим. Зокрема, це заходи щодо підготовки кваліфікованих кадрів, виділення ресурсів та укладення угод з іншими державами про надання технічної допомоги, а також сприяти залученню всіх елементів свого суспільства в діяльність протидії злочинності та її попередження [1, с. 295–296]. Однак, на- ведені міжнародні правові акти не вичерпують увесь перелік до- кументів з піднятого питання, а лише є правовим орієнтиром і основою розбудови демократичної, правової держави, що реалізу- ється у законотворчості. Відтак, з моменту вступу України у сві- тове та європейське співтовариство, ратифікації міжнародних договорів і угод, наша країна взяла на себе зобов’язання закріп- лювати міжнародні правові стандарти у сфері захисту прав, сво- бод і законних інтересів людини та громадянина. У цьому контексті слід зазначити, що на основі положень Конституції України та міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, чинним Кримінальним процесуальним кодексом України закріплено сис- тему процесуальних положень, якими розширено права потерпі- лого у кримінальному провадженні. Водночас, окремі його поло- ження у частині захисту прав потерпілого потребують поглибле- ного дослідження на предмет роз’яснення концептуальних поло- жень, закладених у їх зміст. Така дискусія не припиняється й піс- ля прийняття чинного КПК України 2012 р., в основу криміналь- ного провадження якого закладений принцип рівності всіх перед законом, змагальності, забезпечення права на захист та інші [4]. 141 З приводу цього відмітимо, що незважаючи на новели КПК України щодо реалізації гарантій прав потерпілого, все ж таки домінуючим за обсягом гарантій прав залишаються у особи, яка вчинила кримінальне правопорушення. Відтак, незважаючи на закріплене у ст. 2 КПК України положення щодо захисту особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охоро- ну прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, подальший аналіз його положень дає можливість зазначити, що забезпечення права на захист потерпілого обмеже- но. Зокрема, у ст. 20 КПК України таким правом наділені лише підозрюваний, обвинувачений, виправданий, засуджений. При цьому, частиною 4 цієї статті закріплено, що участь у криміналь- ному провадженні представника потерпілого не звужує процесу- альних прав останнього. Крім того, у ст. 45 КПК України серед переліку учасників кримінального, щодо яких здійснюється за- хист адвокатом також зазначені особи, стосовно якої передбача- ється застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру або вирішується питання про їх застосування, а також особи, стосовно якої передбачається розгляд питання про видачу іноземній державі (екстрадицію). З піднятого питання, на нашу думку, досить доречним вида- ється положення ст. 23 «Забезпечення прав осіб, постраждалих від злочинів, зловживань службовим становищем та судових по- милок» КПК Молдови, в якій закріплено, що кримінальним про- цесуальним законом забезпечуються права осіб, постраждалих від злочинів, зловживань службовим становищем, а також незаконно засуджених або незаконно заарештованих. Особа, яка постражда- ла в результаті діяння, що має ознаки складу злочину, в порядку, передбаченому КПК, має право вимагати негайно розпочати до- судове розслідування, брати участь в якості потерпілого,а також у відшкодуванні заподіяної їй моральної, фізичної та матеріальної шкоди. Виправдана особа або особа, виведена з-під кримінального переслідування або щодо якої припинено кримінальне пересліду- вання за реабілітуючими підставами, має право на відновлення в особистих правах, а також на відшкодування заподіяної йому шкоди [5].Враховуючи наведене положення, на нашу думку, у чинному КПК України також доцільно передбачити право за за- хист стосовно потерпілого. Втім підняті питання підлягають окремому дослідженню або науковому вивченню. Пропоную уча- сникам конференції прийняти участь в обговоренні піднятих пи- тань та обговоренні запропонованих пропозицій. Список використаної джерел: 1. Сборник стандартов и норм Органи- зации Объединенных Наций в области предупреждения преступности и уго- ловного правосудия / Управление Организации Объединенных Наций по нар- котикам и преступности. – Нью–Йорк, 2007. – 396 с. 2. Recommendation № R (96) 142 8 of the Committee of Ministers of the Council of Europe to Member States on crime policy in Europe in a time of change : adopted on 5 September 1996 at the 572nd meeting of the Ministers Deputies. 3. Конвенція Співдружності Незалеж- них Держав про права та основні свободи людини від 2.05.1995 р. [Електронний ресурс] – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/997_070. 4. Криміна- льний процесуальний кодекс України від 13.04.2012 р. № 4651–VI // Голос України № 90–91 (5340–5341) від 19.05.2012 р. – С. 9–49. 5. Уголовно-процессуальный кодекс Республики Молдова от 14.03.2003 г. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.legislationline.org/download/action/download/id/4272/file/Moldova_CPC_a m2012_ru.pdf. Одержано 17.10.2014 УДК 343.133.3 Наталія Леонідівна БОРЖЕЦЬКА, аспірант кафедри правосуддя та кримінально-правових дисциплін Національного університету «Острозька академія» ДОДАТКИ ДО ОБВИНУВАЛЬНОГО АКТА: ОКРЕМІ ПРОБЛЕМИ ТЕОРІЇ ТА ПРАКТИКИ Один з п’яти можливих кінцевих актів на стадії досудового розслідування – обвинувальний акт – визначається Кримінальним процесуальним кодексом України (далі – КПК України) у ч. 4 ст. 110 як процесуальне рішення, яким прокурор висуває обвину- вачення у вчиненні кримінального правопорушення і яким заве- ршується досудове розслідування. Обвинувальний акт повинен відповідати вимогам, передбаченим у ст. 291 КПК України, що встановлює вимоги до власне обвинувального акта, а також містить перелік додатків до нього. 1. Т. В. Каткова цілком слушно зазначає, що «поділ підсумкового в розслідуванні документа на власне обвинувальний висновок і додатки до нього … має умовний характер. … Будучи систематизуючим розділом обвинувального висновку, додатки служать не тільки допоміжним документом для аналізу матеріалів кримінальної справи, а й засобом процесуального кон- тролю…» [1, с. 47]. Наведена думка повністю підтверджується судовою прак- тикою. Так, Червонозаводський районний суд м. Харкова поста- новив ухвалу в кримінальному провадженніпро злочин, передба- чений ч. 1ст. 176 Кримінального кодексу України, внесеному в Єдиний реєстр досудових розслідувань за №12013220060001303 від 12 квітня 2013 року, в які й ухвалив повернути прокурору обвину- вальний акт «для приведення його у відповідність вимогам зако- ну» [2]. В данному випадку встановленим законодавством вимогам не відповідали додатки до обвинувального акта. Так, реєстр мате- ріалів досудового розслідування не містив даних про виконання © Боржецька Н. Л., 2014 143 прокурором чи слідчим вимог ч. ч. 7, 8, 10 ст. 290 КПК України щодо повідомлення потерпілих чи цивільних позивачів про від- криття сторонами кримінального провадження матеріалів та роз’яснення права на ознайомлення з ними. Крім того, у пору- шення вимог ст. 291 КПК України, до обвинувального акта не був доданий цивільний позов, заявлений під час досудового розслідування, а також була відсутня розписка підозрюваного про отримання копії обвинувального акта, копії цивільного позову, і реєстру матеріалів досудового розслідування. Таким чином, суд прийняв у підготовчому судовому засіданні рішення про повер- нення обвинувального акта прокурору у зв’язку з невідповідністю вимогам КПК України і тоді, коли вимогам КПК України не відповідав не власне обвинувальний акт, а додатки до нього. 2. КПК України визначає наступний перелік додатків до обвинувального акта: 1) реєстр матеріалів досудового розслідування; 2) цивільний позов, якщо він був пред’явлений під час досудового розслідування; 3) розписка підозрюваного про от- римання копії обвинувального акта, копії цивільного позову, якщо він був пред’явлений під час досудового розслідування, і реєстру матеріалів досудового розслідування; 4) розписка або інший доку- мент, що підтверджує отримання цивільним відповідачем копії цивільного позову, якщо він був пред’явлений під час досудового розслідування не до підозрюваного; 5) довідка про юридичну осо- бу, щодо якої здійснюється провадження, у якій зазначаються: найменування юридичної особи, її юридична адреса, розрахунко- вий рахунок, ідентифікаційний код, дата і місце державної реєстрації (ч. 4 ст. 291 КПК України). Тут же законодавець робить застереження про заборону надання суду інших документів до початку судового розгляду. Тим не менше, КПК України містить дві спеціальні норми, якими доповнює названий вище перелік додатків до обвинуваль- ного акта. Перша з них стосується особливостей досудового розслідування кримінальних проступків. Зокрема, у ч. 3 ст. 302 КПК України визначається перелік додатків до обвинувального акта з клопотанням про його розгляд у спрощеному провадженні (письмова заява підозрюваного, складена в присутності захисни- ка, щодо беззаперечного визнання своєї винуватості, згоди із встановленими досудовим розслідуванням обставинами, ознайом- лення з обмеженням права апеляційного оскарження згідно з ч. 2 ст. 302 КПК України та згоди з розглядом обвинувального акта у спрощеному провадженні;письмова заява потерпілого, представ- ника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, що- до згоди із встановленими досудовим розслідуванням обставина- ми, ознайомлення з обмеженням права апеляційного оскарження 144 згідно з ч. 2 ст. 302 КПК України та згоди з розглядом обвину- вального акта у спрощеному провадженні;матеріали досудового розслідування, у тому числі документи, які засвідчують беззапе- речне визнання підозрюваним своєї винуватості). Другий випадок стосується кримінального провадження на підставі угод. У ч. 1 ст. 474 КПК України зазначається, що у разі досягнення угоди під час досудового розслідування, обвинуваль- ний акт невідкладно надсилається до суду з підписаною сторона- ми угодою. Тобто, ця норма вказує на ще один, не передбачений в ст. 291 КПК України, додаток до обвинувального акта – угоду. Тим не менше слідчі в перелік додатків до обвинувального акта, що направляється до суду разом з угодою, не завжди вносять угоду. Враховуючи вищезазначене, до абз. 2 ч. 4 ст. 291 КПК України варто було б внести зміни, сформулювавши його наступ- ним чином: «Надання суду інших документів до початку судового розгляду забороняється, за винятком випадків, передбачених цим Кодексом». 3. Серед додатків до обвинувального акта в ст. 291 КПК України немає і документа, який би визначав розмір процесуаль- них витрат, здійснених під час досудового розслідування. При цьому у самому обвинувальному акті повинні міститися відомості «про розмір витрат на залучення експерта (у разі проведення ек- спертизи під час досудового розслідування)» (п. 8 ч. 2 ст. 291 КПК України). Відомості про інші, здійснені під час досудового розслідування витрати, зокрема, процесуальні витрати, понесені потерпілим, зазначати в обвинувальному акті не вимагається. Ви- ходячи зі змісту п. 3 ч. 1 ст. 91 КПК України доказуванню у кримінальному провадженні, окрім інших обставин, підлягає розмір всіх процесуальних витрат, а не лише витрат на залучення експерта. Таким чином, норми ст. 291 КПК України, що стосуються додатків до обвинувального акта, потребують деякого уточнення з метою приведення їх у відповідність з іншими положеннями кримінального процесуального законодавства. Список використаних джерел: 1. Каткова Т. В. Закінчення досудового слідства у кримінальних справах : практ. посіб. / Т. В. Каткова, А. Г. Каткова. – Х. : Право, 2011. – 136 с. 2. Ухвала Червонозаводського районного суду м. Хар- кова від 19 серпня 2013 року за розглядом у підготовчому судовому засіданні обвинувального акта у кримінальному провадженні про злочин, передбачений ч. 1 ст. 176 КК України, внесеному в Єдиний реєстр досудових розслідувань за №12013220060001303 від 12 квітня 2013 року : [Електронний ресурс] / Єдиний державний реєстр судових рішень. – Режим доступу: http://www.reyestr.- court.gov.ua/Review/33024298. Одержано 7.11.2014 145 УДК 343.141 Костянтин Геннадійович ДОЛЖИКОВ, слідчий слідчого управління ГУМВС України в Харківській області ВИКОРИСТАННЯ СПЕЦІАЛЬНИХ ЗНАНЬ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ Актуальність тез включає у себе процедурні та процесуальні питання залучення до провадження слідчих розшукових та неглас- них слідчих (розшукових) дій на стадії досудового провадження. Використання спеціальних знань у кримінальному прова- дженні було предметом розгляду з боку низки вчених, які надали теоретичні конструкції використання спеціаліста у кримінально- му провадженні. Слід звернути увагу монографичні дослілджен- ня, які були проведені В. Бахіним, В. Коноваловою, М. Салтевським, Р. Степанюком, Л. Удаловою, В. Шепітько та ін. Виклад загального матеріалу. Під час досудового розслідування кримінального правопо- рушенння, фіксації фактичних даних, слідчий має право застосу- вати спеціаліста. Процесуальний статус спеціаліста визначено у ст. 71 КПК України. Згідно встановленного процесуального стату- су спеціаліст має право використовувати свої знання для фіксації обставин кримінального правопорушення. Ми розглянемо елеме- нти використання спеціальних знань під час проведення неглас- них слідчих (розшукових) дій, закріплення фактичних даних як доказів. По-перше, оперативно-розшукова діяльність, яка до 2012 року регулювалася законом України про оперативно- розшукову діяльність, відомчими нормативними документами, які мають гриф таємності, введена у кримінальне провадження. Слідчий отримав дозвіл на проведення негласних слід- чих(розшукових) дій. Однак, як свідчить практика, використання ОРД у кримінальному судочинстві є собою новелою, яка не зна- йома слідчому, тому при фіксації доказів він повинен прийняти допомогу спеціаліста. По-друге, законодавство встановило розподіл проведення негласних слідчих розшукових дій на втручання у приватне спіл- кування ( аудіо-відео контроль за вчиннення кримінального пра- вопорушення, зняття інформації з телекомунікаційних мераж, дослідження інформації при застосуванні технічнихї засобів та ін. Друга категорія включає до себе елементи розшуку, а саме конт- рольна поставка, операивна закупка, слідчий екперимент. Теоретично вказані положення встановлюють, що слідчий повинен використовувати допомогу спеціаліста під час проведен- © Должиков К. Г., 2014 146 ня негласних слідчих (розшукових) дій, інакше докази, які слідчий буде фиксувати можуть бути втрачені під час досудового розслі- дування, або судового розгляду кримінального провадження. Крім того, ст. ст. 87-90 КПК України вказує, що докази, які отримані внаслідок порушення прав та свободи людини, гаранто- ваних Конституцією та законами України, а також будь – які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманої внаслідок істотного порушення прав і свобод суд визнає недопустимим і не має право вказати їх у вироку. Таким чином слідчий повинен мати гарантії закріплення доказів. Перша гарантія фіксації доказів є ухвала слідчого судді на проведення негласної слідчої (розшукової) дії під час встановлен- ня обставин кримінального правопорушення. У даному разі слід- чий вказує на обставини правопорушення, надає елементи, які він збирається зафіксувати під час проведення слідчої дії. Подання до слідчого судді, слідчий повинен погодити з прокурором, якій від- повідає за законність проведення слідчої дії. Друга гарантія включає до себе фіксацію доказів за допомо- гою спеціаліста. Отримані під час проведення слідчих дій докази, слідчий повинен надати експерту, який відповідає за результати експер- тизи та ставить свій підпис за кримінальну відповідальність ви- сновку. Проведене анкетування спеціалістів у кримінальному про- ваджені у разі участі проведення негласних слідчих (розшукових) дій свідчить, що 90 % мають спеціальні знання для участі під час проведення слідчих розшукових дій. Як свідчить практика це співробітники експертно-криміналістичних підрозділів, судово медичні експерти. Однак, 10 % були залучені слідчим під час про- ведення слідчих дій. Вони мали досвід роботи та допомогали слід- чому фіксувати докази. Як в першому так і в другому разі слідчий призначав експертизу. Висновок. На підставі аналізу ст. 71 КПК України слід до- повнити її змістом, що у разі застосування спеціаліста під час до- судового розслідування, слідчий повинен призначити експертизу для встановлення доказів, які викривають, або скасовують обви- нувачення. Одержано 23.10.2014 147 УДК 343.98 Андрій Михайлович ЩЕРБАКОВСЬКИЙ, старший оперуповноважений ДСБЕЗ ГУМВС України в Харківській області НАПРЯМИ ВИКОРИСТАННЯ ОПЕРАТВИНО-РОЗШУКОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ ПРО ЕКОНОМІЧНІ ЗЛОЧИНИ Розслідування економічних злочинів пов’язане з певними труднощами у зв’язку з тим, що злочинна діяльність удосконалю- ється, значно зростає технічне оснащення злочинців, використо- вуються корупційні зв’язки з представниками влади. Все це знач- но ускладнює діяльність правоохоронних органів по виявленню економічних злочинів традиційними кримінально-процесуаль- ними засобами. Без активного використання оперативно- розшукових заходів правоохоронні органи не можуть ефективно протистояти злочинцям. Слідча практика свідчить, що первинна інформація про економічні злочині в основному отримується за- вдяки діяльності оперативних підрозділів по боротьбі з економіч- ними злочинами. Результатом оперативно-розшукової діяльності (далі – ОРД) в широкому розумінні слова є отримана оперативно-розшукова інформація, яка накопичується, обробляється, аналізується та слугує обґрунтуванням відповідних рішень [1, с. 279]. ОРД й кри- мінальне судочинство являють собою єдність процесуального и непроцесуального. Ця єдність проявляється не тільки в проведен- ні негласних слідчих (розшукових) дій або оперативно- розшукових заходів, тобто включає не тільки процедурні питан- ня, але й передбачає з отриманням інформації її використання, прийняття рішення як процесуального, так й оперативно- розшукового характеру. Наприклад, результати контрольованої закупки можуть служити підставою для прийняття процесуаль- них рішень (початку кримінального провадження) і (або) прове- дення подальших оперативно-розшукових заходів для встанов- лення особи злочинця. У наукових працях вчених розглянуті різни аспекти та про- блеми використання оперативно-розшукової інформації, серед яких можна визначити дві загальні риси. По-перше, акцент зроб- лений на використанні оперативно-розшукової інформації у до- казуванні в кримінальному проваджені. Вказане, безумовно вір- но, але не вичерпує всього спектру цілей використання оператив- но-розшукової інформації. По-друге, відповідно до оперативно- розшукової інформації часто використовується термін «реаліза- ція», під яким розуміється здійснення оперативними підрозділами у передбаченому законом порядку практичних дій щодо передачі © Щербаковський А. М., 2014 148 такої інформації особам, які здійснюють кримінально- процесуальне провадження [2, с. 114–115]. В наведеному визна- ченні реалізація оперативно-розшукової інформації зведена лише до її елементарної «передачі» слідчому, що значно звужує обсяг поняття «використання» . Внаслідок тісного зв’язку ОРД з кримінально-процесуаль- ною діяльністю можна розглянути процедуру використання ре- зультатів ОРД через призму доказування. А. Р. Бєлкін підкрес- лює, що процес доказування не вичерпується збиранням, дослі- дженням і оцінкою доказів; зібрані, досліджені і оцінені докази використовуються з метою доказування [3, с. 10]. Для визначити поняття використання результатів ОРД слід враховувати в першу чергу статті 1 та 10 Закону України «Про ОРД». Вважаємо, що використання результатів ОРД в кримінальному судочинстві яв- ляє собою логічне і тактичне оперування оперативно-розшуковою інформацією, яка отримана при проведенні оперативно- розшукових заходів, про протиправні діяння окремих осіб та груп, відповідальність за які передбачена Кримінальним кодексом України, з метою попередження, припинення, розслідування зло- чинів та в інтересах кримінального судочинства, безпеки грома- дян, суспільства і держави. Зазначимо, що логічне оперування створюється завдяки внутрішній, розумовій роботі, а тактичне оперування притаманно зовнішнім діям, їх практичній реалізації. Науковці виокремлюють два основних напрямки викорис- тання результатів ОРД: як інформацію, що орієнтує у криміналь- ному процесі, і як підстави для прийняття процесуальних рішень, у тому числі доведенні для початку досудового розслідування, отримання фактичних даних, які можуть бути доказами у кримі- нальному провадженні. Вважаємо, що вказані напрямки треба диференціювати та уточнити. Аналіз слідчої та оперативно-розшукової практики дозволяє виділити наступні напрямки використання результатів ОРД при розслідуванні економічних злочинів, які залежать від їх цілей: 1) у доказуванні: отримання нових доказів, перевірка існую- чих доказів, формування комплексів доказів; 2) у процесуальному аспекті: приводи та підстави для пору- шення кримінальної справи, підстави проведення невідкладних слідчих дій, перевірка повідомлень про вчинений злочин, створен- ня умов для розкриття злочину засобами кримінального процесу; 3) у тактико-криміналістичному плані: висунення та перевір- ка версій, моделювання механізму злочину, пошук невідомих зло- чинців, осіб та предметів, що пов’язані зі злочином, інформаційне забезпечення слідчих дій, подолання протидії розслідуванню; 149 4) в організаційно-управлінському плані: обґрунтування процесуальних рішень, що приймає слідчий, планування кримі- нального провадження або окремої слідчої (розшукової) дії, про- ведення слідчих дій й тактичних операцій, забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, розшук осіб, місце перебування яких невідоме або таких, які ухиляються від слідства; 5) у профілактиці злочинів: попередження й припинення злочинів, встановлення обставин, які сприяли вчиненню проти- правних дій. Список використаних джерел: 1. Погорецький М. А. Функціональне призначення оперативно-розшукової діяль ності у кримінальному процесі : монографія / М. А. Погорецький. – X. : Арсіс, ЛТД, 2007. – 576 с. 2. Уваров В. Г. Проблеми концептуальної моделі та юридичної форми реалізації результатів оперативно-розшукової діяльності органом дізнання / В. Г. Уваров // Науковий вісник Дніпропетровського держ. ун-ту внутр. справ. – 2006. – Спец. №1 (28). – С. 113–119. 3. Белкин А. Р. Теория доказывания: криминалистический и опера- тивно-розыскной аспекты / автореф. дис… д-ра юрид. наук: 12.00.09 / А. Р. Бел- кин; Воронежский гос. ун-т. – Воронеж, 2000. – 46 с. Одержано 13.10.2014 УДК 343.137.9 Василь Васильович БУЧИНСЬКИЙ, слухач магістратури факультету з підготовки фахівців для підрозділів слідства Львівського державного університету внутрішніх справ ПРОЦЕСУАЛЬНІ АСПЕКТИ ЗАСТОСУВАННЯ УГОДИ ПРО ВИЗНАННЯ ВИНУВАТОСТІ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕНІ Інститут угод про визнання винуватості передбачений гла- вою 35 Кримінального процесуального кодекс (далі – КПК) України має на меті зменшити строки досудового розслідування та судового розгляду, витрати держави на правоохоронні органи та суди, сприяти викриттю більшої кількості кримінальних пра- вопорушень. На практиці «домовленість» слідчого з підозрюваним (обви- нуваченим) нерідко мала місце і раніше, однак при цьому підозрюваному (обвинуваченому) не надавалось жодних процесу- альних гарантій вирішення питання про покарання. Із введенням інституту угод з’явилась можливість офіційного правового врегу- лювання взаємовигідних відносин підозрюваного, (обвинувачено- го) зі стороною обвинувачення [2, с. 12]. Вагомий внесок у розроблення цієї проблеми зробили: Ю. В. Баулін, К. Ф. Гуценко, О. Р. Михайленко, М. М. Михеєнко, © Бучинський В. В., 2014 150 В. В. Молдован, А. В. Смирнов, В. М. Тертишник, М. Є. Шумило, М. І. Хавронюк та інші. Угода про визнання винуватості – це угода між прокурором та підозрюваним (обвинуваченим), в якій названі сторони узгод- жують умови відповідальності підозрюваного або обвинуваченого залежно від його дій після початку кримінального провадження або після вручення письмового повідомлення про підозру щодо співпраці у викритті кримінального правопорушення [3, с. 330–331]. Відповідно до ст. 469 КПК України, угода про визнання винуватості може бути укладена між підозрюваним (обвинуваче- ним) та прокурором в будь-який момент після повідомлення особі про підозру, до виходу суду у нарадчу кімнату для ухвалення ви- року. У ч. 4 даної статті зазначається, що угода про визнання винуватості укладається у провадженні щодо кримінальних проступків, злочинів невеликої чи середньої тяжкості, тяжких злочинів, внаслідок яких шкода завдана лише державним чи суспільним інтересам. Укладення угоди про визнання винуватості у кримінальному провадженні, в якому бере участь потерпілий, не допускається [3, с. 334]. Варто зазначити, що складів особливо тяжких злочинів не так багато – близько ста, і це лише 13 % загальної кількості кримінальних правопорушень. Що ж стосується другої з названих категорій, то ознака «потерпілий» наявна приблизно в 32 % складів злочинів передбачених Кримінальним кодексомУкраїни [4, с. 818–819]. Дана угода фактично повинна бути угодою сторін про співпрацю, яка має подвійне завдання: вирішуючи наперед пи- тання про покарання за інкриміноване діяння, розширити дока- зову базу та обґрунтовано піддати кримінальному переслідуванню всіх винних осіб. Прокурор, який здійснює нагляд за досудовим розслідуванням у формі процесуального керівництва, уповнова- жений вирішувати питання про можливі межі співробітництва визначає обсяг інформації, яку може надати ця особа в інтересах слідства. При цьому дані, які він повідомив або може повідомити, не повинні бути отримані органами досудового розслідування до цього моменту з інших джерел. Крім того, під час співпраці за участю підозрюваного можуть бути проведені слідчі й інші процесуальні дії [2, с. 13]. Ст. 470 КПК України зобов’язує прокурора при вирішенні питання про укладення угоди про визнання винуватості врахову- вати такі обставини, як: ступінь та характер сприяння підозрюваного чи обвинуваченого у проведенні кримінального провадження щодо нього або інших осіб; характер і тяжкість об- 151 винувачення (підозри); наявність суспільного інтересу в забезпеченні швидшого досудового розслідування і судового про- вадження, викритті більшої кількості кримінальних правопору- шень; наявність суспільного інтересу в запобіганні, виявленні чи припиненні більшої кількості кримінальних правопорушень або інших більш тяжких кримінальних правопорушень. Зміст угоди про визнання винуватості закріплено уст. 472 КПК України. ЇЇ закріплення полягає у створенні нової ідеології кримінальної політики нашої держави: протидія злочинності че- рез компроміс, договір. Дана угода має стати не виключною, а звичайною формою реалізації кримінального переслідування у справах публічного обвинувачення. Це радикальним чином при- скорило б кримінальне судочинство і дозволило б скоротити судо- вий і слідчий апарати. Для обвинуваченого перевагами є: звільнення від покаран- ня; уникнення невизначеності щодо покарання у суді; у деяких випадках – застосування альтернативного покарання або його зниження [3, с. 331]. Таким чином, можна стверджувати що завданням інституту угод про визнання винуватості є правовою регламентацією компромісу підозрюваного (обвинуваченого) з стороною обвину- вачення, зменшення судових витрат, витрат прокуратури та органів досудового розслідування, викриття більшої кількості кримінальних правопорушень, особливо латентних, а також тих, що вчиняються організованими групами та злочинними організаціями. Список використаних джерел: 1. Кримінальний процесуальний кодекс України від 13.04.2012 року № 4651-VI (зі змінами та доповненнями). [Елек- тронний ресурс]. – Режим доступу:http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/4651-17. 2. Дьомін Ю. Інститут угод у кримінальному провадженні: важливі аспекти правозастосування / Ю. Дьомін // Вісник національної академії прокуратури України. – 2013. – № 4. – С. 11–19. 3. Кримінальний процесуальний кодекс Укра- їни. Науково-практичний коментар : у 2 т. T. 2 / Є. M. Блажівський, Ю. M. Гро- шевий, Ю. М. Дьомін та ін.; за заг. ред. В. Я. Тація та ін.. – X. : Право, 2012. – 664 с. 3. Науково-практичний коментар до Кримінального процесуального ко- дексу України від 13 квітня 2012 року / за ред. О. А. Банчука, Р. О. Куйбіди, М. І. Хавронюка. – Х. : Фактор, 2013. – 1072 с. Одержано 12.10.2014 152 УДК 343.102 Андрій Юрійович ГНАТЮК, здобувач кафедри кримінального процесу Донецького юридичного інституту МВС України КРИТЕРІЇ ДОТРИМАННЯ РОЗУМНИХ СТРОКІВ ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ ЯК ПРЕДМЕТ НАГЛЯДУ ПРОКУРОРА Для встановлення розумності строку розгляду конкретної справи у національних судових органах Європейський суд з прав людини (далі – ЄСПЛ) виробив у своїй практиці кілька взаємо- пов’язаних критеріїв: складність справи; поведінка заявника (тоб- то особи, яка звернулася до ЄСП); поведінка судових та інших державних органів; важливість предмету розгляду для заявникам (Рішення ЄСПЛ від 10 лютого 1995 р. у справі «Альне де Рібемон проти Франції»). Зазначені критерії у 2012 р. імплементовані у вітчизняне кримінальне процесуальне законодавство. Довга тривалість розгляду справи може бути визнана розу- мною, якщо сама справа є складною як з фактичного, так і з пра- вового кутів зору. Особа, яка звертається до ЄСПЛ із заявою про визнання ча- су розгляду справи щодо неї необґрунтовано тривалим, повинна довести, що вона особисто не вчиняла дій, спрямованих на затягу- вання процесу. Тобто, ЄСПЛ кожного разу оцінює поведінку заяв- ника та її вплив на тривалість розгляду справи. Однак, аналізуючи одну зі справ про кримінальне обвинувачення, ЄСПЛ зазначив, що неможливо вимагати від особи, щоб вона сприяла суду у розгляді справи, якщо таке сприяння приведе до її засудження (Рішення ЄСПЛ від 15 липня 1982 р. у справі «Екле проти Німеччини»). Яскравим прикладом, коли поведінка заявників стала одні- єю з причин тривалого розгляду спору, є справа Чірікоста і Віола проти Італії, де п’ятнадцятирічний строк розгляду було визнано виправданим, оскільки самі заявники сімнадцять разів звертали- ся з проханням про відстрочення процесу і не заперечували проти шістьох перенесень розгляду, здійснених на підставі заяви іншої сторони у справі (Рішення ЄСПЛ від 4 грудня 1995 р.у справі «Чі- рікоста та Віола проти Італії”). Водночас використання всіх засобів оскарження, які перед- бачені національним законодавством, не вважається ЄСПЛ таким, що свідчить про затягування строків розгляду справи через пове- дінку заявника (Рішення ЄСПЛ від 31 березня 1998 р. у справі «Рейнхардт та Сліман-Саїд проти Франції»). Крім поведінки заявника, при встановленні розумності строків розгляду справ ЄСПЛ аналізує і поведінку органів влади. Серед основних причин затягування розгляду справ з вини дер- © Гнатюк А. Ю., 2014 153 жави, як правило, бувають: велике навантаження на суди, недо- фінансування судів, відсутність достатньої кількості суддів та до- поміжних працівників тощо. Подолання зазначених проблем є завданням кожної держа- ви, оскільки держави-учасниці Ради Європи зобов’язані «органі- зовувати свою правову систему таким чином, щоб забезпечити додержання вимог п. 1 ст. 6 (ЄКПЛ – уточнення авт.), разом із ви- могами судового розгляду продовж розумного строку» (Рішення ЄСПЛ від 10 липня 1984 р.у справі «Гінчо проти Португалії»). Затягування строків розгляду справи може відбуватися та- кож внаслідок несвоєчасного проведення судових експертиз. ЄСПЛ зобов’язує суддів слідкувати за проведенням цих експер- тиз: «Експерти працюють в межах судового розгляду, який конт- ролюється суддею. Він залишається відповідальним за підготовку справи до судового розгляду та швидкий хід процесу» (Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Капуано проти Іта- лії» від 25 червня 1987 р.). Під час досудового провадження за вча- сністю надання експертами висновків у експертизах, призначе- них слідчими, постійний нагляд повинен здійснювати прокурор. Тільки такий підхід дозволить забезпечити вчасне направлення до суду матеріалів досудового розслідування з обвинувальним ак- том чи іншим підсумковим для цієї стадії рішенням, а, отже, і ви- конати вимоги ЄКПЛ щодо розумності строків розгляду судом кримінального обвинувачення. Насамкінець, для визначення «розумності» строків розгля- ду справ ЄСПЛ звертається до характеристики впливу часу роз- гляду справи на становище особи (Рішення ЄСПЛ від 10 лютого 1995 р. у справі «Альне де Рібемон проти Франції»). Звісно, що ступінь ризику у кримінальних справах, зокрема коли особа пе- ребуває під вартою, є більшим, ніж у справах про цивільні права та обов’язки. Тому прокурор повинен приділяти підвищену увагу додержанню органами досудового розслідування строків триман- ня особи під вартою і строків провадження досудового розсліду- вання у тих провадженнях, де щодо підозрюваних обрано запобі- жний захід у вигляді взяття під варту. Для забезпечення гнучкості строків, тобто їхньої адекватної тривалості прокурор вправі встановлювати строк у конкретному- досудовому розслідуванні із урахуванням обставин провадження. Так, приміром, у провадженні, яке може бути закінчене у строк, менший, ніж зазначений законі (до двох місяців) прокурор може встановити менший строк, коли, виходячи із обставин справи це можна зробити без шкоди для повноти та всебічності їхнього до- слідження. Так само, у прокурора є право продовжувати строк досудового розслідування не до трьох місяців, а менше. Хоча, як 154 показує особистий досвід роботи на посаді прокурора та вивчення практики діяльності прокурорів, останні у разі звернення до них слідчих із клопотанням про продовження строку досудового роз- слідування до трьох місяців, як правило, задовольняють клопотан- ня у повному обсязі, тобто продовжують строк саме до трьох міся- ців. Одержано 3.11.2014 УДК 378 Юрій Броніславович ДАНІЛЬЧЕНКО, прокурор Харківської області ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ОРГАНІЗАЦІЇ КАДРОВОЇ РОБОТИ В ОРГАНАХ ПРОКУРАТУРИ УКРАЇНИ Ефективність діяльності будь-якого органу державної вла- ди, залежить, в першу чергу, від стану кадрового забезпечення. Не викликає заперечень той факт, що обґрунтовано визначені кадрові потреби органу державної влади, раціонально підібраний кадровий склад, що відповідає кадровим потребам за якісними та кількісними показниками, належним чином організована система управління кадрами, а також дотримання балансу інтересів самої організації та персоналу, що формує її кадровий ресурс, є запору- кою якісного та своєчасного виконання завдань та досягнення ці- лей, що стоять перед конкретним органом державної влади. Ті численні зміни та реформи, які відбуваються сьогодні у більшості сфер суспільного життя України, існуючі потреби в за- безпеченні сталого розвитку суспільства в цілому та необхідність забезпечення високоефективного функціонування кожної окре- мої галузі потребують проведення сталої, збалансованої та вива- женої кадрової політики, своєчасного та об’єктивного визначення кадрових потреб у кожній сфері. Органи прокуратури у цьому сенсі не є виключенням. Про- куратура в Україні є тим органом, який забезпечує захист від не- правомірних посягань основних цінностей нашого суспільства: незалежності держави, суспільного та державного ладу, політич- ної та економічної системи, соціально-економічних, політичних, особистих прав і свобод людини та громадянина, основ демокра- тичного устрою державної влади тощо. Слід зазначити, що рефо- рмування кримінального процесуального законодавства та кри- мінального судочинства, інші реформаторські процеси в нашій державі значно підвищують роль прокуратури у реалізації за- вдань щодо захисту основних суспільних цінностей, протидії зло- чинності, в нагляді за додержанням законів органами, що прово- дять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, слідство, в ко- ординації діяльності правоохоронних органів. Не викликає запе- © Данільченко Ю. Б., 2014 155 речень, що якісне вирішення покладених на органи прокуратури завдань залежить, в першу чергу, від персоналу таких органів, від належного рівня його підготовки, зваженої і спланованої кадрової політики, яка дозволить своєчасно та ефективно визначити по- треби органів прокуратури в кадрах, задовольнити такі потреби шляхом підготовки і розстановки кадрового складу. Саме кадро- вий склад цього державного органу, належний рівень його профе- сійної підготовки, наявність у працівників органів прокуратури відповідних навичок, вмінь, морально-ділових якостей здійснює безпосередній вплив на якість роботи органів прокуратури, рівень довіри до її діяльності з боку населення, імідж органів прокурату- ри у суспільстві. Питанням кадрової роботи в державних органах, окремим аспектам роботи з кадрами, особливостям управління персоналом правоохоронних органів, у тому числі питанням проходження служби в органах прокуратури, особливостям її кадрового забез- печення, правового статусу її працівників приділялася певна ува- га з боку як вітчизняних науковців, так і зарубіжних дослідників, зокрема таких як В. Б. Авер’янов, М. І. Ануфрієв, Г. В. Атаманчук, Е. М. Блажівський, О. М. Бандурка, Ю. П. Битяк, В. Г. Воронкова, В. М. Гаращук, С. М. Гусаров, М. М. Дивак, Т. Є. Кагановська, А. М. Клочко, В. К. Колпаков, Я. Ю. Кондратьєв, М. В. Косюта, В. Я. Малиновський, Н. П. Матюхіна, М. І. Мичко, О. М. Музичук, М. М. Недашковський, С. І. Нечипоренко, С. В. Пєтков, В. М. Плішкін, Є. М. Попович, Г. П. Середа, В. О. Слюсарєв, В. О. Соболєв, В. В. Сухонос, О. А. Цуруль, В. В. Шуба, М. К. Яким- чук, В. Г. Яцуба та ін. Разом з тим визначення сутності та особли- востей адміністративно-правових засад кадрової роботи в органах прокуратури України набуло особливої актуальності в зв’язку з прийняттям Закону України «Про прокуратуру», який визначив основні завдання органів прокуратури та шляхи їх вирішення че- рез призму посилення кадрової роботи з персоналом прокуратури.1 Особливу увагу хотілося б звернути на те. що існуючі нау- кові дослідження проблеми управління прокурорсько-слідчими кадрами підтверджують наявність низки суперечностей серед вчених щодо її розв’язання, слабку пристосованість до вимог су- часної практики, вказують на численні недоліки методичного, організаційно-правового характеру тощо. Отже, питання кадрової роботи в органах прокуратури з огляду на вимоги нового закону потребують більш ґрунтовного аналізу, зважаючи на сучасні реа- лії реформування правоохоронних органів та зміни чинного зако- 1 Закон України «Про прокуратуру». Голос України від 25.10.2014 р. № 206. 156 нодавства, регламентуючого правоохоронну діяльність в Україні. Проблема організаційно-правових основ кадрової роботи в орга- нах прокуратури має розглядатися інтегровано, комплексно, з використанням доробку низки наук: адміністративного права, державного управління, кадрового менеджменту тощо. Така ком- плексність та інтеграція забезпечать вироблення теоретичних підходів до розуміння поняття та змісту кадрової роботи в органах прокуратури, її структурних складових, сприятимуть розробці дієвого механізму формування кадрового потенціалу органів про- куратури, удосконаленню правового регулювання роботи з кад- рами. Іншими словами, існує нагальна потреба у розробці єдиної концепції організації кадрової роботи в органах прокуратури України, що й обумовлює актуальність такого дослідження. Особливо важливо на основі аналізу теоретичних засад, си- стеми адміністративно-правового регулювання та практики дія- льності органів прокуратури визначити сутність, принципи, за- вдання, правові засади, кадрової роботи в органах прокуратури України, проаналізувати особливості протікання кадрових проце- сів в органах прокуратури, тобто виробити концепцію організації кадрової роботи в органах прокуратури, а також визначити шля- хи її удосконалення на основі Закону України «Про прокуратуру». Бажано було б щоб вчені-юристи і практики зробили спробу визначити теоретико-методологічні засади дослідження кадрової роботи в органах прокуратури України, розробили механізм фор- мування кадрового потенціалу органів прокуратури, визначили специфіку правових засобів управління мотивацією працівників прокуратури, з’ясували особливості оцінки ефективності кадрової роботи органів прокуратури України, виробили шляхи підвищен- ня ефективності органів прокуратури в нових умовах. Одержано 17.11.2014 УДК 351.84 Ольга Юріївна ЧАПАЛА, доцент кафедри адміністративного права та процесу Харківського національного університету внутрішніх справ СТРАХУВАННЯ ЯК ОДИН ІЗ ВИДІВ СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ ПРАЦІВНИКІВ ОРГАНІВ ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ Соціальний захист співробітників міліції охоплює діяль- ність державних органів влади, керівництва та служб органів внутрішніх справ України. Із метою посилення соціального захисту працівників міліції ст. 23 Законом України «Про міліцію» було запроваджено держа- вне обов’язкове особисте страхування працівника міліції на випа- док загибелі (смерті), поранення (контузії, травми або каліцтва), © Чапала О. Ю., 2014 157 захворювань, одержаних у період проходження служби та при виконанні службових обов’язків, безпосередньо пов’язаних з охо- роною громадського порядку та громадської безпеки і боротьбою із злочинністю. Усі особи рядового, начальницького та ряд осіб вільнонайманого складу підлягають обов’язковому державному особистому страхуванню. Вільнонаймані працівники, які за умо- вами своєї праці безпосередньо перебувають серед спецконтинге- нту спеціальних установ Міністерства внутрішніх справ України на випадок загибелі (смерті), поранення (контузії, травми або ка- ліцтва), також підлягають страхуванню. Працівник міліції підля- гає обов'язковому державному страхуванню на суму десятирічно- го грошового утримання за останньою посадою, яку він обіймає, за рахунок коштів відповідних бюджетів, а також коштів, що надхо- дять на підставі договорів від міністерств, відомств, підприємств, установ і організацій. У ході розвитку громадянського суспільства страхуванню підлягали соціальні ризики, пов’язані із участю людини у процесі праці: травма, професійне захворювання, смерть, інвалідність, втрата працездатності. Для системи МВС такими є страхові випа- дки, пов’язані із проходженням служби в органах внутрішніх справ та із безпосередньою участю співробітників у виконанні службових обов’язків, пов’язаних з охороною громадського по- рядку, громадської безпеки і боротьбою із злочинністю (травма, професійне захворювання, смерть, інвалідність, втрата працезда- тності). На сьогоднішній день страхування є невід’ємною складо- вою механізму соціального захисту працівників органів внутрі- шніх справ України, але, у реаліях сьогодення, ця сфера наразі потребує значного реформування. Насамперед, слід упорядкувати усі необхідні законодавчі та соціальні заходи у цій галузі. Законо- давцям, науковцям та практичним працівникам треба перегляну- ти підходи до страхового законодавства, що має не лише підняти рівень соціального забезпечення співробітників органів внутрі- шніх справ, а й підвищити ефективність їх професійної діяльнос- ті. Крім того, вкрай необхідним є розроблення нового механіз- му реалізації соціальних прав та гарантій працівникам ОВС із ви- користанням як економічних, так і юридичних засобів. Окрім цьо- го, доцільно розробити зміни до законодавства, які б використову- вали досвід міжнародних принципів та стандартів у цій сфері. Список використаних джерел: 1. Закон України «Про міліцію» від 20 грудня 1990 року із змінами та доповненнями. Відомості Верховної Ради України, 1991 p. – № 4, 1993 – № 11, 1993 – №22. 2. Постанова Кабінету міністрів України від 25 грудня 2013 р. № 975 «Про затвердження Порядку призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військово- 158 службовців, військовозобов’язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військово- му резерві» – [Електронний ресурс] http://zakon2.rada.gov.ua.; 3. Кинащук.Л. Проблеми системи соціального захисту співробітників органів внутрішніх справ. / Юридичний журнал. К., 2005 – Вип. 6 Одержано 17.11.2014 УДК 340+343.98 Татьяна Александровна КОРОСТАШОВА, соискатель кафедры правоведения Института истории, политологии и права Николаевского национального университета им. В. А. Сухомлинского РЕШЕНИЕ ПРОБЛЕМЫ ВИДОВОГО ДЕЛЕНИЯ ПРАВОНАРУШЕНИЙ ПО НОВОМУ УПК УКРАИНЫ Появление в новом УПК Украины термина «криминальные проступки» наряду с традиционными названиями «преступле- ния», «криминальные правонарушения», «общественно-опасные деяния» и др. входило в острое противоречие с общепризнанным делением правонарушений на преступления и проступки. Эти обстоятельства обусловили необходимость решения проблемы на основе следующей новой доктрины видового деления правона- рушений: 1. Макроправонарушения (криминальные правонаруше- ния), т.е. общественно опасные деяния, причинившее или могу- щее причинить существенный и более физический, имуществен- ный или моральный вред правовому статусу социосубъектов, ко- гда такого рода деяния: 1.1. В зависимости от состава деяния правонарушения криминальные правонарушения могут выступать как: 1.1.1. Преступления (деяния, имеющие все признаки и эле- менты состава, за совершение которых должно назначаться ан- тикриминальное наказание), которые по степени тяжести под- разделяются на минимальные, незначительные, средние, тяжкие и особо тяжкие преступления. 1.1.2. Парапреступления (такого рода деяния, которые имеют все признаки и элементы состава, за исключением того, что деяние совершено лицом, не достигшим возраста наложения антикриминального наказания). 1.1.3. Квазипреступления (такого рода деяния, которые имеют все признаки и элементы состава, за исключением того, что деяние совершено невменяемым или ограниченно вменяе- мым лицом). 1.1.4. Квазипарапреступления (когда имеются все признаки и элементы состава деяния, которое, согласно принципов природ- н©о Кгоор опсртаашваов, аф Та. Ак.т, и20ч1е4с ки является общественно опасными, но Ан- 159 тикриминальный кодекс Украины не предусматривает состава такого деяния, что должно нести антикриминальную ответствен- ность виновного лица только в виде восстановления нарушенного правового статуса потерпевшего). 1.1.5. Паранесчастные случаи (такого рода деяния надле- жащего и/или ненадлежащего субъекта, когда отсутствие вины лица оценивается по такому минимальному уровню: лицо не мог- ло и/либо не должно было предусмотреть наступление общест- венно опасных последствий, за что должна наступать антикри- минальная ответственность государства в виде восстановления нарушенного правового статуса потерпевшего), которые, в зави- симости от причины отсутствия вины, делятся на: 1.1.5.1. Паране- счастные случаи-противоречия (наличием противоречий в регу- лировании соответствующих правоотношений). 1.1.5.2. Паране- счастные случаи-субъективности (наличием необоснованных по объему и\либо по сути обязанностей, которые лицо физически не могло выполнить или в силу наличия природного права не долж- но было выполнять). 1.1.5.3. Паранесчастные случаи-право- мерности (когда деяние, совершено при наличии обстоятельств, исключающих его общественную опасность: необходимая оборо- на, крайняя необходимость и др.). 1.1.5.4. Паранесчастные случаи- природности (когда определенное деяние опосредствовано деяни- ем сил природы, в т. ч. животных, и лицо объективно не должно либо физически не могло предупредить наступление этих деяний либо предотвратить полностью причинение вреда или уменьшить его размер). 1.1.6. Несчастные случаи (общественно опасные деяния сил природы, в т.ч. деяния животных, которые не опосредствованы деяниями физического лица, что также должно нести антикри- минальную ответственность лишь государства и в виде восста- новления нарушенного правового статуса потерпевшего). 2. Миниправонарушения, т.е. общественно вредное деяние, причинившее или могущее причинить менее, нежели существен- ный, но более чем значительный вред правам, свободам, интере- сам или обязанностям физических либо юридических лиц или государства в целом, которые: 2.1. В зависимости от состава правонарушения подразде- ляются на: 2.1.1. Проступки (имеет все признаки, элементы пра- вонарушения). 2.1.2. Парапроступки (имеет все признаки, эле- менты правонарушения, совершенного лицом, не достигшим воз- раста соответствующего вида юридической ответственности). 2.1.3. Квазипроступки (имеет все признаки, элементы правона- рушения, совершенного невменяемым или ограниченно вменяе- мым лицом). 2.1.4. Квазипарапроступки (деяние в силу природно- 160 го права объективно является общественно вредными, но состав такого проступка не предусмотрен в Административном, Трудо- вом, Де-факто имущественно-договорном или в Де-юре имущест- венно-договорном кодексе Украины). 2.1.5. Параказусы (при на- личии надлежащего или ненадлежащего субъекта, но при отсут- ствии вины), которые в зависимости от причины отсутствия вины имеют аналогичное деление на: 2.1.5.1. Параказусы-противоречия. 2.1.5.2. Параказусы-субъективности. 2.1.5.3. Параказусы- правомерности. 2.1.5.4. Параказусы-природности. 2.1.6. Казусы (деяния сил природы, в т. ч. животных, неопосредствованные деяниями лица). 2.2. Характера урегулированных общественных отноше- ний (правоотношений) подразделяются на административные, дисциплинарные, де-факто имущественно-договорные (граждан- ские) и де-юре имущественно-договорные (хозяйственные) право- нарушения (проступки, парапроступки, квазипроступки, квази- парапроступки, параказусы и казусы), видовое деление которых может быть аналогично криминальным правонарушениям. Одержано 27.10.2014 УДК 343.13 (477) Ірина Володимирівна ЛЄШУКОВА, кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри кримінального процесу факультету підготовки фахівців для підрозділів слідства Харківського національного університету внутрішніх справ Аліна Миколаївна ЛИМАР, слухач магістратури факультету підготовки фахівців для підрозділів слідства Харківського національного університету внутрішніх справ ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ЩОДО ПРОЦЕДУРИ ЕКСТРАДИЦІЇ Нинішній стан розвитку нашої держави , як повноправного учасника міжнародного співтовариства, характеризується посту- повою адаптацією вітчизняного законодавства до міжнародних норм та стандартів. Україна приділяє особливу увагу співробітни- цтву із країнами світу в напрямках боротьби із злочинністю, зок- рема проводиться робота в галузі уніфікації основних положень кримінального процесуального права відповідно до міжнародних норм. Зміни законодавства націлені на профілактику та боротьбу зі злочинністю на міжнародному, внутрішньому державному рів- нях, імплементацію державою міжнародних норм та стандартів з питань правового забезпечення основних засад кримінального процесуального права. 161 Екстрадиція осіб, пов’язаних із кримінальними злочинами, займає особливе місце у співробітництві нашої країни в розрізі протидії з міжнародною злочинністю, захисті правопорядку на національному рівні. Питання та процедура екстрадиції визначе- на нормами Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК України) від 13.04.2012 р. Нововведення щодо основних по- ложень, потребують уточнення певних питань, а саме в межах регулювання процедури екстрадиції. Розглянемо деякі відповідно до норм КПК України. Так, проблемою реалізації екстрадиції в розрізі питань тимчасової видачі можна назвати відсутність в КПК України положення, яке б передбачало обов’язкове надання іноземною державою гарантій тримання осіб, які передаються, під вартою та їх повернення в Україну. З огляду на це, ст. 579 КПК Укра- їни пропонується доповнити нормою, яка б регулювала гарантії [1]. Крім того, на нашу думку, можна ще визначити загальні проблемні питання в межах регулювання процедури екстрадиції це: 1) відсутність належного фінансування екстрадиції є однією із головних проблем даної процедури, оскільки вона створює не- залежні від слідчого, прокурора, який здійснює нагляд за додер- жанням законів під час проведення досудового розслідування, пе- решкоди для її проведення у найкоротші терміни; 2) занадто складний і довготривалий «бюрократичний» про- цес екстрадиції в Україні, який передбачає проходження через низку державних органів, перешкоджаючи швидкому та своєчас- ному реалізуванні даної процедури, яка має бути проведена у найкоротші строки; 3) ненадання або несвоєчасне надання необхідних екстради- ційних документів під час досудового розслідування чи їх невід- повідне оформлення тим самим, затягує строки досудового роз- слідування та відтягує момент встановлення об’єктивної істини у кримінальному провадженні; 4) відсутність договорів між Україною і деякими державами не дають можливості проводити процедуру екстрадиції осіб, які вчинили кримінальні правопорушення на території нашої держа- ві і навпаки, видачу осіб, які вчинили правопорушення на терито- рії іноземних держав, і з якими в Україні не має міжнародного договору про екстрадицію. Вважаємо, що в Україні за прикладом Австрії, Великобри- танії, Німеччини, Швейцарії має бути прийнятий закон «Про ви- дачу правопорушників (екстрадицію)», в якому необхідно врегу- лювати загальні питання про правові підстави виникнення право- відносин у сфері екстрадиції; висвітлити порядок направлення запиту іноземній державі про видачу правопорушників; форму і зміст такого запиту; необхідні додатки до нього; передбачати під- © Лєшукова І. В., Лимар А. М., 2 014 162 стави і порядок виконання запиту про видачу осіб, які знаходить- ся на території України; порядок оскарження рішення про видачу таких осіб і судову перевірку його законності й обґрунтованості. Далі в законі повинні бути розв’язані питання про підстави відмо- ви у видачі осіб, відстрочки у видачі. Подібний закон необхідний, оскільки вимоги про видачу з доданими до них документами про- ходять ряд інстанцій, що повинні виносити своє рішення на під- ставі діючого національного законодавства, котре не завжди збі- гається з нормами міжнародного права, тобто спеціально укладе- ними договорами. Аналіз основних положень КПК України щодо норматив- них засад реалізації екстрадиції дозволив виділити основні про- блеми законодавчих норм, усунення яких дасть змогу підвищити рівень правового забезпечення видачі осіб-правопорушників, та забезпечити уніфікацію вітчизняного законодавства до міжнаро- дних норм права. Список використаних джерел: 1. Кримінальний процесуальний кодекс України від 13 квіт. 2012 № 4651-VІ [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua. Одержано 15.11.2014 УДК 343.13 (477) Валентина Анатоліївна ЛЮЛІЧ, здобувач кафедри правосуддя та кримінально-правових дисциплін Інституту права ім. І. Малиновського Національного університету «Острозька академія» ОПИТУВАННЯ ОСІБ ЗАХИСНИКОМ, ЯК СПОСІБ ЗБИРАННЯ ДОКАЗІВ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ Кримінальний процесуальний кодекс України 2012 року [1] наділив захисника правом збирати докази (п. 8 ч. 2, п. 2 ч. 4 ст. 42 КПК України). Разом із тим, залишив невирішеними окремі пи- тання його реалізації у змагальному кримінальному провадженні (ст. 22 КПК України). Так, у п. 7 ч. 1 ст. 20 Закону України «Про адвокатуру та ад- вокатську діяльність» визначено право захисника опитувати осіб за їх згодою [2]. При цьому, відповідно до ч. 3 ст. 93 КПК України серед способів збирання доказів стороною захисту названо лише право отримувати відомості від юридичних та фізичних осіб. Практично реалізація права на опитування осіб за їх згодою захисником здатна забезпечити йому можливість у процесі дока- зування отримати важливі дані про осіб, які можуть бути допита- ні як свідки, про місцезнаходження певних речей і документів, про причетність інших осіб до кримінального правопорушення тощо. Маючи відповідну інформацію, захисник може реалізову- © Люліч В. А., 2014 163 вати у доказуванні інші права, а саме, заявляти клопотання про проведення відповідних слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій, самостійно провести опитування осіб, зафіксувавши результати такого опитування з метою подальшого використання у кримінальному провадженні, провести інші дії, спрямовані на збирання доказів. Тобто, опитування осіб адвокатом могло би створити альтер- нативу допиту особи слідчим (дізнавачем), а необхідність такої аль- тернативи обумовлена тим, що слідчі нерідко відмовляють у допиті особи, про проведення якого клопоче захисник, з надуманих під- став, а отримання показань даної особи в суді може бути з яких- небудь причин проблематичним [3, с. 2]. Тому, самостійне опиту- вання захисником осіб під час проведення досудового слідства є важливим для отримання доказів з «першоджерел» та своєрідною основою для подальшого збирання захисником інших доказів. Разом із тим, результати таких дій в більшості випадків за- лишаються поза межами кримінального провадження, а проведе- не захисником опитування осіб на практиці не має жодної юриди- чної сили. Вказане обумовлене рядом факторів, які не дозволяють захисникам отримувати допустимі докази у такий спосіб. По-перше, порядок опитування осіб захисником та форма фіксації таких дій не регламентована законом; по-друге, отримані захисником пояснення не є джерелом доказів (ч. 8 ст. 95 КПК України); по-третє, захисник має право опитувати осіб лише за їх згодою; по-четверте, захисник не вправі попереджувати осіб про кримінальну відповідальність за відмову від надання пояснень або повідомлення завідомо неправдивої інформації; по-п’яте, вказане право захисника не забезпечено відповідним обов’язком слідчого, прокурора, слідчого судді та суду оцінювати і визнавати результа- ти вказаних опитувань доказами та ураховувати при прийнятті процесуальних рішень. Вищезазначене вказує на необхідність чіткішого визначен- ня меж повноважень захисника з проведення опитування осіб та вимагає законодавчої регламентації використання даного права. Тому, у першу чергу у ч. 3 ст. 93 КПК України необхідно за- кріпити такий спосіб збирання доказів стороною захисту, як опи- тування осіб за їх згодою, адже збирання доказів здійснюється лише у порядку, передбаченому КПК України (ч. 1 ст. 93 КПК України). Також, ураховуючи що документи, предмети, відомості, отримані в результаті опитування осіб захисником, не відповіда- ють такій обов'язковій властивості доказів, як допустимість, так як вони не отримані і не закріплені в процесуальному порядку і в 164 процесуальній формі [4, с. 254], потребує законодавчого регулю- вання і форма фіксації результатів опитування [5, с. 50]. Законодавчого врегулювання потребує порядок виклику осіб для опитування захисником та порядок проведення опиту- вання, в тому числі осіб, процес опитування яких вимагає додат- кових гарантій захисту їх прав і свобод (неповнолітніх, осіб з ва- дами зору і слуху, іноземців тощо). Окрім того, слід визначити гарантії визнання слідчим, про- курором, судом результатів опитування, зафіксованих у відповід- ний спосіб, доказами та як обов’язкову підставу для проведення певних процесуальних дій останніми. Для цього, у Кримінальному процесуальному кодексі України слід визначити, що отримані захисником у встановлений законом спосіб пояснення надаються їм в суд як докази сторони захисту і долучаються судом до матері- алів кримінального провадження. Список використаних джерел: 1. Кримінальний процесуальний кодекс України: прийнятий Верховною радою України Законом №4651-VI від 13.04.2012 р. – Х. : Право, 2012. – 392 с. 2. Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»: Закон України від 5 липня 2012 р. №5076-VI // Голос України. – 2012. – 14 серпня. 3. Кронов Е. В. Опрос защитником-адвокатом лиц с их согласия: сущность, значение, механизм производства // Адвокатская практика. – 2008. – № 3. – С. 2–5. 4. Лупинская П. А. Сбор доказательств / / Уго- ловно-процессуальное право Российской Федерации : учебник / под ред. П. А. Лупинской. М., 2003. С. 254. 5. Рагулин А.В. Регламентация прав адвоката- защитника на опрос лиц с их согласия и представление предметов и докумен- тов // Евразийская адвокатура. № 1 (2) 2013. – С. 50–52. Одержано 24.10.2014 УДК 343.13 (477) Ольга Сергіївна ЛУНЬОВА, ад'юнкт Харківського національного університету внутрішніх справ ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ УДОСКОНАЛЕННЯ ПРОЦЕСУАЛЬНОЇ ВЗАЄМОДІЇ СЛІДЧОГО ТА СЛІДЧОГО СУДДІ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ За дослідженням, на теперішній час вітчизняний криміна- льний процес зазнав значних змін та запровадження новел. В центрі дискусії опинився слідчий, як суб’єкт, що здійснює досудо- ве провадження. Наукова думка в ході дискусії розділилась на прихильників «судового слідчого» й «слідчого – суб’єкта криміна- льного переслідування». Так, Є. Г. Коваленко зауважив, що слід- чий це учасник кримінального процесу який провадить досудове слідство та самостійно приймає рішення вході провадження і несе відповідальність [1, с. 82–83]. А такий вчений, як М. А. Колоколов підтримує позицію щодо введення правового інституту судового слідчого, який візьме на себе судовий контроль на стадії досудово- © Луньова О. С., 2014 165 го розслідування [2, с. 38]. Законодавець в КПК України 2012 року пішов по другому шляху та ввів правовий інститут слідчого судді, тобто суддю, до повноважень якого належить здійснення у поряд- ку, передбаченому Кодексом, судового забезпечення криміналь- ного провадження й судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні. Ми пого- джуємося з зауваженням В. Д. Бринцева стосовно того, що слід- чий суддя має бути повністю автономною фігурою та не мати права не тільки розглядати будь-які інші справи по суті, але й не входити до структури конкретних судів першої інстанції [3, с. 100], а на нашу думку до цього слід ще й додати, що слідчий суддя є і в структурі апеляційної інстанції суду, що розглядає клопотання слідчого щодо дозволу на проведення негласних (розшукових) слідчих дій. Законодавець наділив слідчого широким спектром повно- важень, визначивши його як самостійну та незалежну службову особу, яка всебічно, повно та неупереджено досліджує всі обста- вини кримінального провадження, але разом з тим виконання по- кладених на нього обов'язків та здійснення ним прав та процесуа- льних обов’язків не можливо без взаємодії слідчого з іншими уча- сниками кримінального провадження. Тому важливе значення має не тільки реалізація слідчим його безпосередніх повноважень, але й його взаємодія з іншими органами та посадовими особами, такими як прокурор, керівник органу досудового розслідування, суд, експерт, тощо. Взаємодія слідчого та слідчого судді і суду під час проведен- ня досудового розслідування проявляється також й в судовому контролі за діяльністю слідчого. Слідчий суддя приймає майже всі важливі рішення на стадії досудового розслідування. Як зазначе- но вище, легше перерахувати дії та рішення слідчого, які він при- ймає самостійно, ніж у згоду яку надає суд. Таким чином слідчий з усіх заходів забезпечення кримінального провадження має мож- ливість самостійно лише викликати особу, а із слідчих дій – про- вести допит, впізнання, огляд місця події, слідчий експеримент та призначити експертизу, тощо. На нашу, думку такі обмеження процесуальної самостійності слідчого є перебільшенням. Та рі- шення про проведення більшості слідчих (розшукових) дій слід- чий повинен приймати самостійно (крім обшуку). Крім того, жод- на з негласних слідчих (розшукових) дій не може бути проведена слідчим самостійно, без отримання ухвали судових інстанцій по- передньо погоджених з прокурором. На нашу думку, такий судо- вий контроль за слідчим при проведенні досудового розслідуван- ня є надмірним, законодавче проведення негласних слідчих (роз- шукових) дій необхідно було взагалі доручити прокуророві або 166 скасувати процедуру отримання слідчим дозволу прокурора та обмежитись повідомленням про проведення слідчої (розшукової) дії. Санкція суду в цьому випадку має залишитись, бо всі вищепе- рераховані слідчі (розшукові) дії суттєво обмежують права особи. На нашу думку, не має ніякої необхідності в судовому та проку- рорському контролі за слідчим під час накладення тимчасового обмеження у користуванні спеціальним правом, тимчасового до- ступу до речей і документів, отримання зразків для експертизи, тимчасового вилучення майна, арешту майна, застосування таких запобіжних заходів як особисте зобов'язання та особиста порука. Адже у захисті прав підозрюваних, законодавець ускладнює по- ложення як особи, що проводить досудове слідство, так і потерпі- лого, свідка та інших учасників кримінального провадження. Це можна розглянути на окремому прикладі. Так, процедура тимча- сового доступу до речей, або отримання зразків для експертизи регламентована главою 15 КПК України і передбачає винесення слідчим клопотання про тимчасовий доступ до речей і документів. Після цього слідчий має погодити це клопотання із прокурором. Для цього слідчий готує матеріали кримінального провадження та узгоджує їх з прокурором. Таким чином для виконання зазначеної процедури слідчий може витратити майже цілий день. Погодив- ши клопотання з прокурором, слідчий їде до суду. Слідчий суддя викликає до суду особу, у володінні особи якої знаходяться такі речі і документи (а згідно положення ст. 135 КПК України особа має бути повідомлена про виклик не пізніше ніж за три дні до дня, коли вона зобов'язана прибути за викликом). Таким чином суд ро- зглядає клопотання за декілька днів. Після отримання ухвали су- ду, слідчий може здійснювати тимчасове вилучення речей або до- кументів. Таким чином, здавалося б нескладну та важливу проце- дуру слідчий може виконати лише днів за п'ять. Це по-перше мо- же призвести до втрати доказів, адже, якщо речі чи документи, що доводять вину підозрюваної особи знаходяться у неї, або у її родичів, вони їх просто можуть знищити чи змінити (наприклад підмінять або вимиють знаряддя вбивства). А по-друге така про- цедура здійснює труднощі навіть й для потерпілих чи свідків, то- му що їм необхідно з'явитися до слідчого для допиту, в ході якого з'ясуються які речі чи документи і де саме необхідно вилучити, потім знову оформити клопотання до суду, а потім ще витратити час й на проведення самого вилучення. За КПК України 1960 року всі вищезазначені процедури слідчий проводив приблизно за одну – дві години, а особа, яка заздалегідь повідомлена слідчим, прино- сила йому речі для тимчасового вилучення, або слідчий сам при- бував до такої особи, складав постанову про проведення виїмки, 167 ознайомлював з нею особу та складав у присутності понятих про- токол виїмки. Ми згодні і підтримуємо наукову позицію А. Г. Коваленка, який зазначив, що слідчий повинен бути наділений повною про- цесуальною самостійністю, включаючи вирішення питання про обрання запобіжного заходу у відношенні підозрюваної особи. А прокурорський нагляд та процесуальне керівництво за досудовим розслідуванням має зникнути, оскільки це вступає в конфлікт з принципом змагальності процесу [4, с. 99–100]. Крім того, не мож- на не підтримати твердження Л. В. Юрченко, стосовно того, що поширення судового контролю за стадією досудового розсліду- вання є доцільним у розумних межах. І судового контролю вима- гають тільки ті дії слідчого, що обмежують певні свободи, права та інтереси громадян передбачені Конституцією. [5, с. 139–140]. Тож питання взаємодії слідчого та слідчого судді є не в повній мірі до- слідженими та вимагають подальшого вивчення. Список використаних джерел: 1. Коваленко Є.Г. кримінальний процес України: підручник/Є.Г. Коваленко, В. Т. Маляренко. – К. : Юрінком Інтер, 2004. – 575 с. 2. Колоколов Н.А. Судебный контроль в стадиипредварительногорассле- дования: реальность, перспективы // Государство и право. – 1998. – № 11. – С. 31– 39. 3. Бринцев В. Д. Система досудового слідства // Право України. – 1998. – № 12. – С. 100. 4. Коваленко А. Г. От реформирования следствия – к становлению право- вого государства // Організаційно – правові питання реформування досудового слідства в Україні: Матеріаливсеукраїнськоїнауково-практичноїконференції: Донецьк, 13 грудня 2002 року. – Донецьк. ДІВС, 2003. – С. 98–102. 5. Юрченко Л. В. Щодо проблеми судового контролю за досудовим провадженням // Вісник Луган- ського інституту внутрішніх справ. – 2001. – №2. – С. 135–140. Одержано 14.10.2014 УДК 343.132 Євгенія Ігорівна ПЕТРИЧЕНКО, ад’юнкт кафедри кримінального процесу факультету з підготовки слідчих Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ ПРАКТИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ ПРАВОВОЇ РЕГЛАМЕНТАЦІЇ ФІКСУВАННЯ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ДІЙ Минуло 2 роки як набув чинності новий Кримінальний про- цесуальний кодекс України (далі – КПК). Органи досудового роз- слідування, прокуратура, а також інші учасники кримінального провадження отримали нові права і обов’язки, які, за браком до- свіду, сприймаються і трактуються кожними по-своєму, що поро- джує неоднозначність в застосуванні норм кримінального проце- суального права. Щоб уникнути цих розбіжностей і домогтись які- сної правозастосовної практики потрібна бути чітка регламента- ©ці яП еотрситчаеннкоіх Є.. ІО., с2о01б4л иву увагу слід приділити фіксуванню кримі- 168 нальних процесуальних дій, адже лише після належного закріп- лення здобута інформація може вважатися доказом у криміналь- ному провадженні [1] і мати юридичне значення [2, с. 15]. У чинному КПК вперше за всю історію нашої держави було виділено в окрему главу норми, що стосуються фіксування кри- мінального провадження та прийняття процесуальних рішень [3]. Це є позитивним прикладом реформування законодавства в умо- вах становлення України, як суверенної, незалежної та демокра- тичної держави і має велике практичне значення. У ст. 86 КПК України чітко визначено, що допустимими є докази, отримані в законному порядку. Отже недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті процесуальних рі- шень, на нього не може посилатися суд при ухваленні судових рішень. Закон дає чітке визначення недопустимості доказів, отриманих внаслідок істотного порушення прав і свобод людини. Але існує інша проблема, яка розглядається в літературі вже ба- гато років – це отримання доказів в установленому законом по- рядку з порушенням процесуальної форми їх закріплення (не ви- значене місце проведення огляду, не зафіксовано час у протоколі допиту, вилучені речі чи документи опечатані з порушенням ви- мог підписання понятими), що може призвести до визнання судом їх недопустимості [4, с. 3–14]. Останнім часом такі випадки стали не поодинокими. Тому потрібно дати чіткі роз’яснення з цього приводу, спираючись на дані судової практики. Новітні методи фіксування процесуальних дій потребують постійних змін та доповнень теоретичного підґрунтя для їх узго- дженого застосування. Так, вони повинні відповідати вимогам за- конності, своєчасності, кожний доказ повинен бути закріплений повно, всебічно та об’єктивно. Процесуальне закріплення перебігу та результатів процесуальної дії відбувається у формі, суворо ре- гламентованій кримінальним процесуальним законодавством, – протоколі слідчої (розшукової) дії, а у випадку фіксування за до- помогою технічних засобів – відповідних носіях інформації, про що зазначається в протоколі. Останні досягнення науки і техніки розширили можливості фіксування і використання доказової ін- формації. У зв’язку з чим певні носії інформації є не лише допо- міжним засобом фіксації доказової інформації, а й самостійним різновидом кримінального процесуального доказу. Останнім ча- сом в Україні активно застосовується відео спостереження в гро- мадських місцях. Але в законодавстві залишається не визначеним не лише спосіб введення отриманих даних в доказовий процес, але й порядок поводження, час зберігання таких даних, доступ осіб до відзнятого матеріалу. Позитивний досвід правової регла- ментації можна запозичити з законодавства Сполучених Штатів 169 Америки, що дозволить нам отримати свій позитивний досвід фі- ксування цих дій [5, с. 537–541]. Формою закріплення рішень слідчого, прокурора на досу- довому провадженні є постанова. Також результати процесуаль- них дій під час досудового провадження відображаються і в інших процесуальних документах, про що не згадується у ст. 103 КПК. За результатами опитування, проведеного у режимі відео– або телефонної конференції, слідчий прокурор складає рапорт. З цієї норми залишається не зрозумілим – чи є це форма фіксування кримінального провадження, чи буде такий рапорт визнаватися доказом, якщо слідчий, прокурор з незалежних від нього обставин не зможуть провести допит. На нашу думку, ці проблемні питання потрібно вирішити в найближчий час для подальшого ефективного узгодженого засто- сування норм кримінального процесуального права. Список використаних джерел: 1. Шейфер С. А. Следственные дейст- вия. Основания, процессуальных порядок и доказательственное значение [Електронний ресурс] / С. А. Шейфер. – Режим доступу: http://knigi- uchebniki.com/sledstvie_750/sledstvennoe-deystvie-kak-obekt-pravovogo.html. 2. Лобойко Л.М. Кримінально-процесуальна регламентація слідчих дій: Моно- графія. / Л. М. Лобойко, А. П. Черненко– Дніпропетровськ : Дніпроп. Держ. ун- т внутр. справ, 2006. – 168 с. 3. Кримінальний процесуальний кодекс України від 13.04.2012 № 4651-VI // Офіційний сайт Верховної Ради України [Електро- нний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/4651-17 4. Белоусов А. В. Процессуальное закрепление доказательств при расследовании преступлений / А. В. Белоусов. – Москва : ООО Издательство «Юрлитинформ», 2001. – 174 с. 5. Соколан Т. С. Правові та фактичні засади застосування відео спостереження у Сполучених Штатах Америки / Т. С. Соколан // Науковий віс- ник Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ. – 2013. – № 2. – С. 535–543. Одержано 27.10.2014 УДК 343 Юлія Володимирівна БУБИР, ад’юнкт Харківського національного університету внутрішніх справ ОКРЕМІ АСПЕКТИ ОСОБИСТОГО ЗОБОВ’ЯЗАННЯ ЯК ЗАПОБІЖНОГО ЗАХОДУ У ЧИННОМУ КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСУАЛЬНОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИ Запобіжні заходи займають важливе місце у кримінальному провадженні. Як вірно зазначив В. О. Попелюшко без запобіжних заходів не обходиться жоден кримінальний процес сучасних дер- жав світу, бо за їх допомогою забезпечується належний, заданий законом перебіг досудового розслідування і судового проваджен- ня, а в кінцевому підсумку – захист особи, суспільства, держави від кримінальних правопорушень та виконання інших завдань кримінального судочинства [1; c. 4]. Тому логічним є те, що теоре- © Бубир Ю. В., 2014 170 тичним питанням, пов’язаним із визначенням поняття та особли- востей застосування запобіжних заходів як заходів забезпечення кримінального провадження, та практичним проблемам їх засто- сування, присвячена значна увага. Вказані питання висвітлюють- ся у роботах вчених: А. Ф. Безрукова, І. Г. Голуба, О. П. Кучинсь- кої, А. В. Омельченка, В. І. Полянської, В. О. Попелюшки, О. Г. Шило та інших. У чинному Кримінальному процесуальному кодексі України (далі КПК України) цьому інституту відведено окремий параграф у главі ХVІІІ «Запобіжні заходи, затримання особи на підставі ухвали слідчого судді, суду». Положення ст. 176 КПК України містить вичерпній перелік запобіжних заходів та визначено їх чіткий поділ від найбільш м’якого до найбільш суворого. Відтак запобіжними заходами є: 1) особисте зобов’язання; 2) особиста порука; 3) застава; 4) домаш- ній арешт; 5) тримання під вартою. Слід більш детально зупинитись на такому запобіжному за- ході, як особисте зобов’язання, яке займає найбільший відсоток застосування серед інших. За каденцією попереднього кодексу 1960 р. такий вид запобіжного заходу визначався як «підписка про невиїзд». Впровадження цього заходу викликало велику кількість думок з цього приводу. Деякі вчені не надають значної уваги осо- бистому зобов’язанню, ототожнюючи його із підпискою про неви- їзд, що була передбачена КПК України 1960 року [2; 3]. Проте іс- нує ряд особливостей, що необхідно враховувати. Відповідно до положення ч. 1 ст. 151 КПК України 1960 року підписка про неви- їзд полягає у відібранні від підозрюваного письмового зо- бов’язання не відлучатися з місця постійного проживання або з місця тимчасового перебування без дозволу особи, яка провадить дізнання, слідчого або судді (суду). Особа в примусовому порядку втрачала на певний час свободу пересування. Але свобода пере- міщення в межах даного населеного пункту необмежувалась. Ні- яких інших обмежень для осіб, що дали підписку про невиїзд, за- коном не було встановлено [4, с. 275–276]. Відповідно до положен- ня ч. 1 ст. 179 чинного КПК України особисте зобов’язання це за- побіжний захід, що полягає в покладенні на підозрюваного зо- бов’язання виконуватипокладені на нього слідчим суддею, судом обов’язки: 1) прибувати до визначеної службової особи із встанов- леною періодичністю; 2) не відлучатися із населеного пункту, в якому він зареєстрований, проживає чи перебуває, без дозволу слідчого, прокурора або суду; 3) повідомляти слідчого, прокурора чи суд про зміну свого місця проживання та/або місця роботи; 4) утримуватися від спілкування з будь-якою особою, визначеною слідчим суддею, судом, або спілкуватися з нею із дотриманням умов, визначених слідчим суддею, судом; 5) не відвідувати місця, 171 визначені слідчим суддею або судом; 6) пройти курс лікування від наркотичної або алкогольної залежності; 7) докласти зусиль до пошуку роботи або до навчання; 8) здати на зберігання до відпові- дних органів державної влади свій паспорт (паспорти) для виїзду за кордон, інші документи, що дають право на виїзд з України і в’їзд в Україну; 9) носити електронний засіб контролю. Таким чи- ном ми погоджуємося з думкою І. Г. Голуба, що процесуальний обов’язок, раніше передбачений таким запобіжним заходом, як підписка про невиїзд, нині охоплюється особистим зобов’язанням. Порівнюючи ці два запобіжні заходи, можна беззаперечно ствер- джувати, що особисте зобов’язання – це прогрес «крок вперед» [5]. В законі чітко розподілені повноваження щодо здійснення контролю за додержанням виконання особистого зобов’язання. Так, згідно положення ст. 179 КПК України контроль за виконан- ням особистого зобов’язання здійснює слідчий, а якщо справа пе- ребуває у провадженні суду – прокурор. Враховуючи це, ми пого- джуємося з думкою А. В. Пономаренко, що незрозумілою вида- ється позиція законодавця щодо позбавлення слідчого права са- мостійно обирати запобіжний захід у вигляді особистого зо- бов’язання. Слідчі вимушені витрачати багато часу, курсуючи між прокуратурою та судом, чекаючи на прийняття відповідних рі- шень [6]. Це, у свою чергу, призводить до перевантаження слід- чих, що суттєво впливає на якість досудового розслідування. В той же час, ми поділяємо думку О. Є. Омельченка в тому, що оскі- льки цей запобіжний захід є найбільш м’яким, то у зв’язку з цим необхідно повернути практику надання права прийняття рішення слідчим щодо застосування особистого зобов’язання, а не слідчим суддею. Оскільки його правообмежувальний характер полягає у тому, що тимчасово обмежується свобода пересування підозрю- ваного i цей запобіжний захід буде застосовуватись тільки до тих осіб, як підозрюються у вчиненні кримінальних правопорушень, що не є тяжкими, то й ухилення від органів розслідування i суду з боку такої особи є малоймовірним [7, с. 31–33]. Втім підняті питання не є остаточними і підлягають пода- льшому дослідженню або науковому вивченню. Пропоную учас- никам науково-практичної конференції прийняти участь у обго- воренні піднятих питань та наданих пропозицій. Список використаних джерел: 1. Попелюшко В. Запобіжні заходи в новому КПК України: поняття, мета, підстави, порядок та суб’єкти застосу- вання. / В. Попелюшко // Адвокат. – 2012. – № 9. – С. 4–6. 2. Омельченко Т. В. Кримінальний процесуальній кодекс України: теоретико-критичний ана- ліз / Т. В. Омельченко: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://repository.crimea.edu/jspui/bitstream/123456789/3568/1/007_omel.pdf. 3. Цу- цкірідзе М. С. Домашній арешт – альтернатива триманню підвартою / М. С. Цуцкірідзе: [Електронний ресурс]. – Режим досту- 172 пу:http://dduvs.in.ua/assets/files/news3/KPK/8.docx. 4. Коваленко Є. Г., Малярен- ко В .Т. Кримінальний процес України: підручник / 2-е вид., перероб. і допов. – К. : Юрінком Інтер, 2008. – 712 с. 5. Голуб І. Г. Нові види запобіжних заходів згідно з КПК 2012 року / І. Г. Голуб: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.lj.oa.edu.ua/articles/2013/n1/13hihzkr.pdf. 6. Пономаренко А. В. Особ- ливості застосування запобіжних заходівза новим КПК України. / А. В. Поно- маренко // Наука і правоохорона. – 2013. – № 2 (20). – С. 160–165. 7. Омельчен- ко О. Є. Особисте зобов’язання / О. Є. Омельченко // Розкриття злочинів за но- вим Кримінальним процесуальним кодексом України : зб. матеріалів наук.- практ. конф. (Київ, 8 листоп. 2012 р.). – К. : НАВС, 2012. – С. 31–33. Одержано 26.10.2014 УДК 343.13(477) Олексій Олександрович ДВОЙНІКОВ, ад’юнкт Харківського національного університету внутрішніх справ ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ ПОРЯДОК ЗАКРИТТЯ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ ТА НІМЕЧЧИНИ В Україні триває процес становлення демократичної право- вої держави. Триває розвиток процесуального законодавства в напрямку євроінтеграції. Так, в період з 20.11.2012 до теперішньо- го часу в практичній діяльності органів досудового розслідування значно розширилась практика прийняття рішень про закриття кримінальних проваджень. У законодавстві Німеччини (далі ФРН), на думку Гуценко К. Ф., Головко Л. В. та Філімонова Б. О., великий сегмент процесуальних рішень про закінчення досудово- го розслідування займають рішення про закриття проваджень (близько 60 %) [3, с. 446]. Важливо визначити процесуальний по- рядок проведення досудового розслідування за законодавством ФРН і законодавством України. Існує відмінність з цих питань, яка полягає у тому, що попереднє розслідування у ФРН здійсню- ється у формі дізнання. Згідно дослідження, ще у 1974 році із по- ложень КПК ФРН було виключено правовий інститут попере- днього слідства та було здійснено перехід до прокурорського діз- нання [6, с. 51]. Прокуратура під час його проведення лише вста- новлює можливість притягнення особи до кримінальної відпові- дальності за наявності достатньої підозри. В кримінальному про- цесі України, на думку Ю. М. Грошевого, В. Я. Тація, А. Р. Туманц та ін., метою проведення досудового розслідування є встановлен- ня обставин кримінального правопорушення, осіб, причетних до його вчинення, а також з припинення і запобігання вчиненню кримінальних правопорушень, підготовка кримінального прова- дження до судового розгляду [5, с. 332–333, 341]. На нашу думку така точка зору заслуговує на підтримку. © Двойніков О. О., 2014 173 Згідно положень кримінального процесу ФРН, встановлено, що суб’єктом прийняття рішення про закриття кримінального провадження є лише прокурор, на відміну від КПК України, де до кола таких суб’єктів, хоча й з певними обмеженнями, відносять також і слідчого. У ФРН досліджене процесуальне рішення офо- рмлюється у формі постанови, яка може бути оскаржена проку- рору вищого рівня протягом двох тижнів заявником, за повідом- ленням якого розпочиналось дізнання, і якщо така особа є потер- пілою [4, с. 59–60]. Відповідно до частини 2 параграфу 170 КПК ФРН про закриття провадження доводиться до відома обвинува- ченого, якщо він був допитаний або був виданий судовий наказ про його арешт або сам обвинувачений просить про це, або для такого повідомлення наявні особливі інтереси. Аналогічно до ФРН, у положеннях ч. 4 ст. 284 КПК України закріплено, що про закриття кримінального провадження слідчий, прокурор приймає постанову, яку може бути оскаржено у порядку, встановленому у КПК України. У ч. 6 ст. 284 КПК України закріплено порядок ін- формування про прийняття слідчим, прокурорм рішення про за- криття кримінального провадження. При цьому копія такої по- станови слідчого надсилається заявнику, потерпілому, прокурору. Прокурор протягом двадцяти днів з моменту отримання копії поста- нови має право її скасувати у зв’язку з незаконністю чи необґрунтованістю. Постанова слідчого про закриття кримінального провадження може бути скасована прокурором за скаргою заявника, потерпілого, якщо така скарга подана протягом десяти днів з момен- ту отримання заявником, потерпілим копії постанови. Копія по- станови прокурора про закриття кримінального провадження та/або провадження щодо юридичної особи надсилається зацікав- леним особам, щодо яких здійснюється провадження. Також по- станова слідчого, прокурора про таке рішення може бути оскар- жена слідчому судді. Строк подання скарги становить десять днів з моменту отримання суб’єктом копії постанови. За КПК ФРН дізнання проводиться прокуратурою. Так, у параграфі 160 КПК ФРН зазначається, що коли прокуратура отримує інформацію про вчинення злочинного діяння із заяви про вчинення такого діяння або іншим шляхом, вона повинна до- слідити фактичні обставини з метою прийняття рішення про те, чи має бути висунуто публічне обвинувачення. Прокуратура зо- бов’язана встановлювати не тільки обставини, суттєві для вису- нення обвинувачення, а й обставини, що мають значення для мо- жливого виправдання, забезпечувати збирання доказів, що мо- жуть із різних причин бути втрачені. Розслідування у формі діз- нання прокуратурою повинно поширюватись на обставини, що мають значення для встановлення правових наслідків злочинного 174 діяння. В той же час, на відміну від ФРН, в Україні досудове роз- слідування злочинів здійснюється у формі досудового слідства, а кримінальних поступків у формі дізнання. Дослідженням встано- влено, що за КПК ФРН поліція не відноситься до органів, що здійснюють дізнання, і відповідно, до суб’єктів прийняття дослі- джуваного рішення. До повноважень поліції, відповідно до параг- рафу 163 КПК ФРН, належить обов’язок розслідувати злочинні діяння та здійснювати будь-які невідкладні заходи, у зв’язку із можливим укриттям такого діяння. Результати такого розсліду- вання поліція невідкладно направляє до прокуратури або безпо- середньо до місцевого суду, якщо для застосування певного заходу необхідно прийняти судове рішення. В Україні досудове розсліду- вання здійснюють слідчі органу внутрішніх справ, органу безпе- ки, органу, що здійснює контроль за додержанням податкового законодавства, органу державного бюро розслідувань, які наділені процесуальними повноваженнями, закріпленими у статті 40 КПК України, в тому числі про закриття кримінального провадження у визначених законодавством випадках. В зазначених положеннях КПК ФРН та КПК України вбачається відмінність яка полягає у тому, що у кримінальному процесі України розширено перелік суб’єктів, що мають повноваження приймати процесуальне рі- шення про закриття кримінального провадження під час досудо- вого розслідування. Згідно положень параграфу 170 КПК ФРН, підставою при- йняття прокуратурою рішення про закриття провадження є від- сутність достатніх підстав для пред’явлення публічного обвинува- чення. На думку П. Головненкова та Н. Спіци, в кримінальному процесі ФРН існують численні процесуальні інструменти про за- вершення провадження. Значна кількість попередніх розсліду- вань закриваються із міркувань доцільності згідно параграфу 153 та інших КПК ФРН і параграфу 398 Податкового кодексу Німеч- чини. Якщо обвинувачений є неосудним та кримінальне прова- дження має бути з цієї причини припинено на підставі параграфу 170 КПК ФРН, або у випадку, коли обвинувачений є процесуально недієздатним, то прокуратура має процесуальне повноваження в рамках провадження по забезпеченню безпеки (параграфи 413 та наступні КПК ФРН), без проведення основного судового прова- дження стосовного цього обвинуваченого і заявити клопотання у кримінальному суді про проведення, незалежно від основного провадження, самостійного призначення міри і заходів виправ- лення та безпеки. Прокуратура ФРН має процесуальне повнова- ження клопотати про проведення «окремого провадження» з ме- тою самостійного вилучення предметів і засобів вчинення діяння, прийняття рішення про конфіскацію того, що було придбано зло- 175 чинним шляхом, приведення предметів у непридатний стан, усу- нення протизаконного положення [2, с. 64–65]. Однак, на думку зазначених авторів, ці два провадження не є кримінальними про- цесуальними у прямому значенні. Ми не погоджуємося із такою думкою, та вважаємо, що більш точну класифікацію підстав при- пинення дізнання у ФРН надав Філімонов Б. А., який зазначає, що у ФРН кримінальне провадження може бути припинено з процесуальних підстав (наприклад, через закінчення строків дав- ності), з матеріальних підстав (наприклад, встановлено, що діяння не є кримінально караним), з фактичних підстав (підозра не під- твердилась в матеріалах провадження) [4, с. 59], що ми підтримує- мо. Згідно положень КПК України формами закінчення досудово- го розслідування є закриття кримінального провадження, звернення до суду з клопотанням про звільнення особи від кримінальної відпо- відальності, звернення до суду з обвинувальним актом, клопотанням про застосування примусових заходів медичного або виховного ха- рактеру. У ст. 284 КПК України визначено підстави закриття кримі- нального провадження, зокрема, якщо: 1) встановлена відсутність події кримінального правопорушення; 2) встановлена відсутність в діянні складу кримінального правопорушення; 3) не встановлені до- статні докази для доведення винуватості особи в суді і вичерпані можливості їх отримати; 4) набрав чинності закон, яким скасована кримінальна відповідальність за діяння, вчинене особою; 5) помер підозрюваний, обвинувачений, крім випадків, якщо провадження є необхідним для реабілітації померлого; 6) існує вирок по тому само- му обвинуваченню, що набрав законної сили, або постановлена ух- вала суду про закриття кримінального провадження по тому самому обвинуваченню; 7) потерпілий, а у випадках, передбачених КПК України, його представник відмовився від обвинувачення у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення; 8) стосовно кримінального правопорушення, щодо якого не отрима- но згоди держави, яка видала особу. Всі ці підстави закриття кримі- нального провадження більшістю вітчизняних учених класифіку- ються на реабілітуючи та нереабілітуючі [5, с. 478]. Такий перелік підстав закриття кримінального провадження у КПК України є зна- чно деталізованішим, ніж у КПК ФРН. Таким чином, у кримінальному процесі України порядок закриття кримінального провадження більш деталізовано, а коло суб’єктів, які приймають таке рішення є ширшим, ніж у криміна- льному процесі ФРН. Така відмінність випливає із відсутності у КПК ФРН інституту досудового розслідування, який замінено інститутом прокурорського дізнання. Слід критично відноситись до пропозицій окремих учених України щодо запозичення досвіду 176 вказаного порядку саме із законодавства ФРН. Втім, підняті пи- тання підлягають окремому дослідженню або науковому вирі- шенню. Пропоную учасникам конференції прийняти участь в об- говоренні піднятих питань. Список використаних джерел: 1. Кримінальний процесуальний кодекс України від 13.04.2012 [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/4651-17. 2. П. Головненков, Н. Спица Уголо- вно-процессуальный кодекс Федеративной Республики Германия– Strafprozessordnung (StPO)– Научно-практический комментарий и перевод текста закона со вступительной статьёй профессора Уве Хелльманна «Введе- ние в уголовно-процессуальное право ФРГ». [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://pub.ub.uni-potsdam.de/volltexte/2012/6177. 3. Гуценко К. Ф., Го- ловко Л. В., Филимонов Б. А. Уголовный процесс западных государств. Изд. 2-е, доп. и испр. — Издательство «Зерцало-М», 2002. — 528 с. 4. Филимонов Б. А. Основы уголовного процесса Германии. М. ; Изд-во МГУ, 1994. – 104 с. 5. Кри- мінальний процес: підручник / Ю. М. Грошевий, В. Я. Тацій, А. Р. Туманц та ін.; за ред. В. Я. Тація, Ю. М. Грошевого, О. В. Капліної, О. Г. Шило. – X. : Право – 2013. – 824 с. 6. А.В. Молдован. Кримінально-процесуальний кодекс ФРН та його відмінності від кримінально-процесуального кодексу України [Електро- нний ресурс]. – Режим доступу: http://www.law.nau.edu.ua/images/Nauka/- Naukovij_jurnal/2007/statji_n2_3_2007/Moldovan_48. pdf. Одержано 2.11.2014 УДК 343.13 (477) Костянтин Григорович ГЕЙКО, здобувач кафедри кримінального процесу Одеського державного університету внутрішніх справ ПРО НЕГЛАСНІ СЛІДЧІ (РОЗШУКОВІ) ДІЇ Інститут негласних слідчих (розшукових) дій є новим для кримінального процесу України і є підстави вважати, що він був запозичений в інших країн (США, Великобританія, ФРН), в яких кримінальне переслідування особи уповноваженими суб'єктами забезпечується провадженням легальних гласних і негласних дій, що направлені на пошук та фіксацію доказової інформації [1]. За своєю сутністю негласні слідчі (розшукові) дії є оперативно-розшуковими заходами, які після початку кримінального провадження дозволяється в певних ситуаціях проводити для збирання доказів. Тобто, вони є спеціальним інструментом отримання доказів, який правоохоронні органи можуть використовувати тільки в певних законодавчо визначених випадках. Зокрема, відповідно до ч. 2 ст. 246 КПК України негласні слідчі (розшукові) дії проводяться у випадках, якщо відомості про злочин та особу, яка його вчинила, неможливо отримати в інший спосіб. Окремі дослідники пропонують класифікувати їх на окремі групи: а) негласні слідчі (розшукові) дії, які проводяться виключно у кримінальному провадженні щодо тяжких або особливо тяжких © Гейко К. Г., 2014 177 злочинів (ст.ст. 260–264, 267, 269–272, 274 КПК України); б) контроль за вчиненням злочину (контрольована поставка, контрольована закупка, оперативна закупка, спеціальний слідчий експеримент, імітування обстановки злочину); виконання спеціального завдання з розкриття злочинної діяльності органі- зованої групи чи злочинної організації; в) негласні слідчі (розшукові) дії, які проводяться незалежно від тяжкості злочину (ч. 2 ст. 264, ст. 268 КПК України) [2]. Рішення про необхідність проведення негласних слідчих (розшукових) дій приймає слідчий (прокурор) за погодження із прокурором (статті 267, 269–272, 274 або слідчий суддя за клопотанням слідчого або прокурора (статті 260–264 КПК України). Як правило, реалізується таке рішення у формі доручення оперативному підрозділу про проведення відповідної негласної слідчої дії Основним функціональним призначенням негласних слідчих (розшукових) дій в оновленій системі кримінального процесу України є забезпечення оптимальних шляхів використання у кримінально-процесуальному провадженні інформації, здобутої із використанням негласних сил і засобів, які належать до сфери оперативно-розшукової діяльності. Характерним для них є те що відомості про факти і методи їх проведення не підлягають розголошенню за винятком випадків, передбачених КПК України (ч. 1 ст. 246). З негласними слідчими (розшуковими) діями тісно пов'язаний інститут конфіденційного співробітництва, який є одним із методів оперативно-розшукової діяльності, що використовується при збиранні доказів у кримінальних провадженнях (ст. 275 КПК України). Конфіденційне співробітництво полягає у встановленні довірчих відносин з особами, які мають доступ до оперативно значущої інформації, з метою запобігання злочинів і з метою розкриття вже вчинених злочинів. Звичайно, відомості про використання цього методу також не підлягають розголошенню. Потрібно звернути увагу, що раніше цей напрямок роботи оперативних підрозділів довгий час іменувався агентурною роботою (агентурним методом), яка визнавалася головною складовою в оперативно-розшуковій діяльності і яка супроводжувалася режимом суворої таємності. Звичайно, для оперативних підрозділів повинна бути виро- блена чітка система відбору і підготовки кадрів, з використанням спеціалізованих навчальних програм. На даний час в Україні складається, на наш погляд, парадоксальна ситуація. З одного бо- ку, оновленим кримінальним процесуальним законодавством пе- редбачається використання для збирання доказів негласних сил і 178 засобів і таким чином стимулюється обговорення низки проблем- них питань ОРД у відкритій літературі. З іншого боку законодав- чо підкреслюється, що ці відомості не підлягають розголошенню. Уявляється, що у такий спосіб закладається «міна» уповільненої дії, яка може звести нанівець всі зусилля правоохоронних органів у протидії зі злочинністю з використанням негласних засобів. Зо- крема, це стосується економічної злочинності, де організовані «білі комірці» в протидії правоохоронним органам мають надзви- чайно великі інтелектуальні, фінансові і технічні можливості. Вважаємо цілком обґрунтованим висновок М. Л. Шелухіна і О. Ю. Крилова про недостатньо продуманий злам більш-менш чі- ткої системи підготовки кадрів для підрозділів органів внутрішніх справ та забезпечення режиму обмеження доступу до інформації щодо арсеналу ОРД, яка існувала раніше [3]. Дійсно, в системі під- готовки кадрів для органів внутрішніх справ склалася хибна дум- ка, що кожен правоохоронець в офіцерських погонах має бути юристом з вищою освітою і знати весь арсенал засобів протидії злочинності, в тому числі і негласних, інформація про які має пе- вний гриф таємності. Це створює умови для неконтрольованого розголошення відомостей про заходи, прийоми і методи, які вико- ристовуються оперативними підрозділами. На наш погляд, в сучасних умовах потрібне вжиття термі- нових заходів щодо обмеження доступу до інформації про неглас- ні методи оперативно-розшукової діяльності в кримінальних про- вадженнях. Зокрема, обґрунтованою є ідея перегляду системи ви- кладання курсу теорії оперативно-розшукової діяльності. Перш за все, потрібно підкреслити, що названий курс, в якому детально розглядаються питання використання негласних методів опера- тивно-розшукової діяльності повинен бути спеціалізованим. Цей спеціалізований курс повинен бути адресований тільки тим пра- цівникам правоохоронних органів, які безпосередньо будуть за- йматися плануванням та організацією негласних заходів. У цьому відношенні важливим є врахування досвіду США, Великобрита- нія, ФРН [4, с. 86]. В цьому плані доцільним є поділ навчального курсу з оперативно-розшукової діяльності на два його різновиди: 1) основи оперативно-розшукового забезпечення кримінального судочинства (відкритий курс); 2) негласні методи оперативно- розшукового забезпечення кримінального судочинства (курс з грифом обмеження доступу). Список використаних джерел: 1. Калюк С. М. Міжнародний досвід не- гласних слідчих (розшукових) дій / С. М. Калюк // Актуальні проблеми розслі- дування злочинів : зб. тез доповідей ІІІ Всеукр. наук.-практ. конф. (Київ, 1 лип. 2014 р.) – К. : Нац. акад. внутр. справ, 2014. с. 169-171. 2. Данченко Л. І. Органі- зація проведення негласних слідчих (розшукових) дій / Л. І. Данченко // Актуа- льні проблеми розслідування злочинів : зб. тез доповідей ІІІ Всеукр. наук.- 179 практ. конф. (Київ, 1 лип. 2014 р.) – К. : Нац. акад. внутр. справ, 2014. –С. 40–42. 3. Шелухін М. Л., Якість підготовки оперативних співробітників органів внут- рішніх справ як визначальний фактор підвищення ефективності протидії гос- подарським правопорушенням / М. Л.Шелухін, О. Ю.Крилов // Право та управ- ління. – №4. – 2011. – С. 251–257. 4. Дмитриев И. В. Зарубежный опыт обеспече- ния мер безопасности оперативных работников, работающих под прикрытием / И. В. Дмитриев // Право та управління. – №4. – 2011. – С. 84–95. Одержано 27.10.2014 УДК 343.13 (477) Адам Лаврентійович ДАЛЬ, ад’юнкт Харківського національного університету внутрішніх справ ЩОДО ПИТАННЯ ПРО ПІДСТАВИ ЗАСТОСУВАННЯ ЗАПОБІЖНОГО ЗАХОДУ У ВИГЛЯДІ ТРИМАННЯ ПІД ВАРТОЮ За дослідженням, Кримінальний процесуальний кодекс України 2012 р. вніс суттєві зміни в систему запобіжних заходів, порядок їх процесуального регулювання та застосування, не ви- ключенням із чого стали й підстави застосування запобіжних за- ходів. Зазначене обумовлює актуальність дослідженого питання, оскільки запобіжні заходи тимчасово, в рамках чинного законо- давства, обмежують права та свободи підозрюваного, обвинуваче- ного, але в той же час дозволяють досягнути швидкого, повного та неупередженого розслідування та судового розгляду матеріалів кримінального провадження. У контексті дослідженого питання зазначимо, що запобіжний захід у вигляді тримання під вартою є найбільш суворим у цій системі, що закріплена у ч. 1 ст. 176 КПК України. Однак, незважаючи на різноманітність та альтернатив- ність запобіжних заходів, частиною 2 ст. 177 КПК України закрі- плено, що підставою їх застосування є наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення, а та- кож наявності ризиків, які дають достатні підстави слідчому суд- ді, суду вважати, що підозрюваний, обвинувачений, засуджений може здійснити дії, а саме: 1) переховуватися від органів досудо- вого розслідування та/або суду; 2) знищити, сховати або спотвори- ти будь-яку із речей чи документів, які мають істотне значення для встановлення обставин кримінального провадження; 3) неза- конно впливати на потерпілого, свідка, іншого підозрюваного, об- винуваченого, експерта, спеціаліста у цьому ж кримінальному провадженні; 4) перешкоджати кримінальному провадженню ін- шим чином; 5) вчинити інше кримінальне правопорушення чи продовжити кримінальне правопорушення, у якому він підозрю- ється, обвинувачується [1]. Тобто, зазначений перелік є вичерп- ний та додатковому розширенню не підлягає, а також має ком- п©л Деаклсьн Аи. йЛ .,х 2а0р1а4к тер і є уніфікованим стосовно всіх їх видів. 180 У той же час, аналіз положень ст. 183 «Тримання під вар- тою» КПК України дає можливість зазначити, що на прокурора покладений обов’язок щодо доведення додаткових умов, врахову- ючи які, слідчий суддя, суд зможуть застосувати цей вид запобіж- ного заходу у вигляді тримання під вартою, який є найсуворішим та винятковим запобіжним заходом. Зокрема, ч. 2 ст. 183 КПК України закріплено, що запобіжний захід у вигляді тримання під вартою не може бути застосований:1) до особи, яка підозрюється або обвинувачується у вчиненні злочину, за який законом перед- бачено основне покарання у виді штрафу в розмірі понад три ти- сячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, – виключно у разі, якщо прокурором, крім наявності підстав, передбачених ст. 177 КПК, буде доведено, що підозрюваний, обвинувачений не виконав процесуальних обов’язків, покладених на нього при за- стосуванні іншого, раніше обраного запобіжного заходу, або не виконав у встановленому порядку вимог щодо внесення коштів як застави та надання документа, що це підтверджує; 2) до раніше судимої особи, яка підозрюється або обвинувачується у вчиненні злочину, за який законом передбачено покарання у виді позбав- лення волі на строк до трьох років, виключно у разі, якщо проку- рором, крім наявності підстав, передбаченихст. 177 КПК, буде до- ведено, що, перебуваючи на волі, ця особа переховувалася від ор- гану досудового розслідування чи суду, перешкоджала криміна- льному провадженню або їй повідомлено про підозру у вчиненні іншого злочину; 3) до раніше не судимої особи, яка підозрюється чи обвинувачується у вчиненні злочину, за який законом передба- чено покарання у виді позбавлення волі на строк до п’яти років, – виключно у разі, якщо прокурором, крім наявності підстав, перед- бачених статтею 177 КПК, буде доведено, що перебуваючи на волі, ця особа переховувалася від органу досудового розслідування чи суду, перешкоджала кримінальному провадженню або їй повід- омлено про підозру у вчиненні іншого злочину; 4) до раніше не судимої особи, яка підозрюється або обвинувачується у вчиненні злочину, за який законом передбачено покарання у виді позбав- лення волі на строк понад п’ять років; 5) до раніше судимої особи, яка підозрюється або обвинувачується у вчиненні злочину, за який законом передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк понад три роки;6) до особи, яку розшукують компетентні органи іноземної держави за кримінальне правопорушення, у зв’язку з яким може бути вирішено питання про видачу особи (ек- страдицію) такій державі для притягнення до кримінальної відпо- відальності або виконання вироку, в порядку і на підставах, пе- редбачених розділом ІХ КПК або міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України. Крім 181 того, частиною 3 ст. 183 КПК України закріплено, що слідчий суд- дя, суд при постановленні ухвали про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою зобов’язаний визначити розмір застави, достатньої для забезпечення виконання підозрю- ваним, обвинуваченим вищезазначених обов’язків. З приводу вищевикладеної першої підстави (наявність об- ґрунтованої підозри) слід зазначити, що у п. 175 рішення Євро- пейського суду з прав людини зазначено, що термін «обґрунтова- на підозра» означає, що існують факти або інформація, які мо- жуть переконати об’єктивного спостерігача в тому, що особа, про яку йдеться, могла вчинити правопорушення. Мета затримання для допиту полягає в сприянні розслідуванню злочину через під- твердження або спростування підозри, яка стала підставою для затримання. Однак, вимога, що підозра має ґрунтуватись на об- ґрунтованих підставах, є значною частиною гарантій недопущен- ня порушення законності, свавільного затримання і тримання під вартою. Крім того, за відсутності обґрунтованої підозри особу за жодних обставин не може бути затримано або взято під варту з метою примушення її зізнатися у злочині, свідчити проти інших осіб або з метою отримання від неї фактів чи інформації, які мо- жуть служити підставою для обґрунтованої підозри [2]. Слід зазначити, що Вищий спеціалізований суд з розгляду цивільних і кримінальних справ, звертаючи увагу судів на най- більш складні питання застосування КПКУкраїни в частині пра- вового регулювання запобіжних заходів, наголосив, що слідчий суддя, суд має враховувати, що слідчий, прокурор не мають права ініціювати застосування запобіжного заходу за відсутності для цього підстав, передбачених ст. 177 КПК України. Тому в разі роз- гляду відповідного клопотання, не підкріпленого визначеними у КПК України метою та підставами, останнє має бути відхилено [3]. При цьому, зазначено, що рішення про застосування одного із видів запобіжних заходів, який обмежує права і свободи підозрю- ваного, обвинуваченого, має відповідати характеру певного суспі- льного інтересу (визначеним у КПК конкретним підставам і меті), що, незважаючи на презумпцію невинуватості, превалює над принципом поваги до свободи особистості. Отже, враховуючи ви- щевикладене, можна зазначити, що однією з додаткових підстав застосування запобіжних заходів, зокрема й тримання під вартою, є також наявність відомостей про є неможливим. Зазначене від- повідає положенню ч. 3 ст. 176 КПК України, у якій закріплено, що слідчий суддя, суд відмовляє у застосуванні запобіжного захо- ду, якщо слідчий, прокурор не доведе, що встановлені під час роз- гляду клопотання про застосування запобіжних заходів обстави- ни, є достатніми для переконання, що жоден із більш м’яких запо- 182 біжних заходів не може запобігти доведеним під час розгляду ри- зиків або ризикам. З приводу цього Ю. М. Грошевий та О. Г. Шило зазначили, що прийняття рішення про обрання запобіжних захо- дів та продовження строку їх дії віднесено до виключної компете- нції слідчого судді (під час досудового розслідування) або суду (в судовому провадженні). На їх думку, це пояснюється високою цінністю прав і свобод людини, яка викликає необхідність впрова- дження особливої процедури, а також містить гарантії, які уне- можливлюють їх безпідставне обмеження під час здійснення кримінального провадження. Саме така процедура утворює зміст окремого судового провадження щодо забезпечення судом закон- ності при обмеженні конституційних прав і свобод людини у кри- мінальному провадженні [4, с. 221]. До цього слід додати, що така правова позиція викладена у рішеннях Європейського суду з прав людини, зокрема й у відношенні до України, а саме: у п. 60 рішен- ня ЄСПЛ від 06 листопада 2008 р.у справі «Харченко проти Украї- ни» [5], а також у п. 80 рішення ЄСПЛ від 10 лютого 2011 р. у спра- ві «Єлоєв проти України« [6] в яких вказано, що обрання та про- довження тримання під вартою здійснюється виключно на під- ставах, що можна вважати відповідними і достатніми, до того ж такі підстави мають бути визначені чітко національним законо- давством. Втім підняті питання підлягають окремого дослідження або наукового вивчення. Пропоную учасникам конференції при- йняли участь в обговоренні піднятих питань. Список використаних джерел: 1. Кримінальний процесуальний кодекс України від 13.04.2012 р. № 4651–VI // Голос України № 90–91 (5340–5341) від 19.05.2012 р. – С. 9–49. 2. Справа «Нечипорук і Йонкало проти України» (Заява N 42310/04) : Рішення Європейського суду з прав людини від 21квітня 2011 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/- show/974_683. 3. Про деякі питання порядку застосування запобіжних заходів під час досудового розслідування та судового провадження відповідно до Кри- мінального процесуального кодексу Україні : Інформаційний лист Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 квіт. 2013 р. № 511-550/0/4-13 http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/v0511740-13. 4. Гро- шевий Ю. М. Підстави обрання запобіжних заходів за новим КПК України / Ю. М. Грошевий, О. Г. Шило // Юридичний часопис Національної академії вну- трішніх справ. – 2013. – № 1. – С. 220-226. 5. Справа «Харченко проти України» (Заява № 40107/02) : Рішення Європейського суду з прав людини від 06 листо- пада 2008 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/974_662. 6. Справа «Єлоєв проти України» (Заява № 17283/02) : Рішення Європейського суду з прав людини від 10 лютого 2011 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/- laws/show/974_433. Одержано 26.10.2014 183 УДК 343.12 Віталій Володимирович ЄРОХІН, ад’юнкт Харківського національного університету внутрішніх справ ЩОДО СУТНОСТІ ПОНЯТТЯ «ЗАХИСТ» У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ Як свідчить аналіз чинного національного законодавства України, на сьогодні спостерігається неоднозначність тлумачення поняття «захист», що приводить до проблем реалізації прав і за- конних інтересів особи у кримінальному провадженні. При цьому, у положенні ст. 2 чинного Кримінального процесуального кодексу України закріплено, що завданням кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінального правопо- рушення та інше [1]. Однак, у ст. 3 «Визначення основних термінів» КПК України законодавець не розкриває, що саме слід розуміти під цим поняттям. Як доречно зазначила О. В. Капліна, потреба в чітких нормативних дефініціях стала особливо відчутною останнім часом через зростання загального обсягу за- конодавства, вплив практики Європейського суду з прав людини на вітчизняну правотлумачну практику. При цьому вчена підкреслила, що цілком очевидно, якщо термін однозначний, вживається у своєму звичайному значенні, зрозумілий для право- застосовника, він навряд чи потребує визначення. Якщо він без додаткового пояснення видається недостатньо чітким і можливе його двозначне тлумачення, він має визначатися законодавцем. Відтак, у КПК України потрібно навести чітку дефініцію спеціальним юридичним термінам і тим міжгалузевим, що мають у різних галузях права своє специфічне значення [2, с. 17], що ми підтримуємо. У контексті дослідження зазначимо, що поняття захисту має міжгалузевий характер, у зв’язку з чим постає необхідність дослідження його сутності у кримінальному процесуальному значенні. За дослідженням, на законодавчому рівні поняття «за- хист» закріплено в Законі України «Про адвокатуру та адво- катську діяльність, у п. 5 ст. 1 якого закріплено, що захист це вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні захисту прав, свобод і законних інтересів підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого, особи, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру або вирішується питання про їх застосуван- ня у кримінальному провадженні, особи, стосовно якої розглядається питання про видачу іноземній державі (екстрадицію), а також особи, яка притягається до адміністративної відповідальності під час розгляду справи про © Єрохін В. В., 2014 184 адміністративне правопорушення. Водночас, у наведеному визначені встановлено, що захист це вид адвокатської діяльності, під чим у п. 2 ст. 1 цього ж Закону розуміється незалежна професійна діяльність адвоката щодо здійснення захисту, пред- ставництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Разом із цим, у п. 7 цієї ж статті встановлено, що клієнт – фізична або юридична особа, держава, орган державної влади, орган місцевого самоврядування, в інтересах яких здійснюється адво- катська діяльність [3]. Схоже положення закріплено уч. 1 ст. 20 «Забезпечення права на захист»чинного КПК України, де зазначено, що право на захист мають підозрюваний, обвинувачений, виправданий, засуд- жений, яке полягає у наданні йому можливості надати усні або письмові пояснення з приводу підозри чи обвинувачення, право збирати і подавати докази, брати особисту участь у кримінальному провадженні, користуватися правовою допомогою захисника, а також реалізовувати інші процесуальні права, передбачені КПК. З даного визначення можна зробити висновок, що правом на захист наділені тільки підозрюваний, обвинувачений, підсудний, засуджений, виправданий, особи, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру або вирішується питання про їх застосуван- ня у кримінальному провадженні, особи, стосовно якої розглядається питання про видачу іноземній державі (екстра- дицію), а також особи, яка притягається до адміністративної відповідальності під час розгляду справи про адміністративне правопорушення. У зв’язку з цим, виникає логічне питання: чи має потерпілий, юридична особа, держава, орган державної влади, орган місцевого самоврядування та інші право на захист. На нашу думку, зазначені положення суперечать Консти- туції України, в якій чітко визначено, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Вказані права та свободи, їх визнання, захист та гарантії є визна- чальним критерієм правового характеру законодавства держави. До цього додамо й ст. 7 Загальної декларації прав людини від 10.12.1948 р., в якій встановлено, що всі люди рівні перед законом і мають право, без будь-якої різниці, на рівний їх захист законом, а у її статті 8 закріплено, що кожна людина має право на ефективне відновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих людині Конституцією чи законом [4]. Також, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права від 16.12.1966 р. зобов’язує дер- жаву забезпечити будь-якій особі ефективний засіб правового за- 185 хисту у випадку порушення їх прав та свобод. Право на захист будь-якої особи, яка цього потребує, забезпечується державою, її компетентними судовими, адміністративними чи законодавчими органами. Посилення правового захисту особи, розширення і зміцнення правових гарантій її прав і свобод в умовах розвитку демократії, а також утвердження незалежної судової влади, як визначального гаранту цих прав і свобод, справедливості і законності є необхідною умовою функціонування демократичної правової держави [5]. У зв’язку з цим, слушною видається позицію О. П. Герасим- чука, який зазначив, що поняття «захист» вживається у кримінальному процесі у різних значеннях: по-перше, у вузькому – як функція, що здійснюється стороною, яка повністю чи частково спростовує підозру,пред’явлене обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення, доводить меншу ступінь вини або ж загалом заперечує проти кримінального переслідування, тобто це сторона захисту; по-друге, в широкому – як охорона прав, сво- бод та законних інтересів учасників кримінального судочинства. На думку вченого, яку ми підтримуємо, згаданий термін у широ- кому значенні повною мірою може бути вжитий щодо потерпілого. У цьому разі захист потерпілого відбувається від по- рушень, які вже мали місце, і виразились у наслідках кримінального правопорушення, що настали, та від порушень прав (реальних та потенціальних), що вчиняються (або ж можуть вчинятись) в процесі відновлення справедливості [6, с. 1–2]. Враховуючи вищевикладене, на нашу думку, з метою вдо- сконалення положень КПК України в частині забезпечення права на захист доцільно закріпити, що захист полягає в забезпеченні захисту прав, свобод і законних особи, яка підозрюється або обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення, а також охороні прав, свобод і законних інтересів інших учасників кримінального провадження, та здійснюється у випадках і поряд- ку, передбаченому чинним національним законодавством України.Втім підняті питання підлягають окремому дослідженню або науковому вивченню. Пропоную учасникам конференції прийняти участь в обговоренні піднятих питань та обговоренні запропонованих пропозицій. Список використаних джерел: 1. Кримінальний процесуальний кодекс України від 13.04.2012 р. № 4651–VI // Голос України № 90–91 (5340–5341) від 19.05.2012 р. – С. 9–49. 2. Капліна О. В. Правозастосовне тлумачення судом норм кримінально-процесуального права : автореф. дис. … д-ра юрид. наук. : 12.00.09. – кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза; оперативно- розшукова діяльність / Оксана Володимирівна Капліна. – Х. : Нац. юрид. акад. України ім. Я. Мудрого. – 2009. – 40 с. 3. Про адвокатуру та адвокатську діяльність : закон України від05.07.2012р. №5076-VI // Відомості Верховної Ради 186 (ВВР). – 2013. – № 27. – Ст. 282. 4. Загальна декларація прав людини : прийнята та проголошена Генеральною Асамблеєю ООН від 10.12.1948 р. // Офіційний вісник України. – 2008. – № 93. – Ст. 3103. 5. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права : міжнародний документ від 16.12.1966 р. [Елек- тронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_043. 6. Герасимчук О. П. Теоретичні та практичні аспекти професійного захисту потерпілого / О. П. Герасимчук // Часопис Національного університету «Ост- розька академія». Серія «Право». – 2011. – №1(3). – С. 1–10. Одержано 7.11.2014 УДК 343.1 Андрій Олексійович КЛИМЕНКО, аспірант Інституту права імені Володимира Сташиса Класичного приватного університету ДЕЯКІ АСПЕКТИ УДОСКОНАЛЕННЯ МЕХАНІЗМУ ВИКОРИСТАННЯ ПРАКТИКИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ Активні інтеграційні процеси між державами зумовили тіс- ну взаємодію національного та міжнародного права. Взаємодія глобалізаційних процесів відчуває на собі і правова система нашої держави. Так, процес правової інтеграції зумовив зближення вітчиз- няного законодавства до стандартів, закріплених в міжнародних нормах, їх обов’язкового врахування в подальшому розвитку кри- мінального процесуального права. Розвиток цього процесу від- значається різними фахівцями, як у сфері міжнародного права, так і кримінального процесуального права. Останнім часом, ми можемо констатувати, що істотну роль у правовій регламентації процедури кримінального судочинства відводиться принципам і нормам міжнародного права і міжнародним договорам. У зв'язку з цим, в нашій правовій системі з'явилося нове явище, пов'язане із застосуванням норм, принципів і прецедентів міжнародного пра- ва, а також більш широке застосування положень міжнародних договорів. В контексті кримінального процесу важливе значення має Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод (КЗПЛ), яка містить ряд загальних положень, що мають принци- пове значення для регламентації кримінального судочинства і які зробили істотний вплив на зміст багатьох новел, включених до чинного Кримінального процесуального кодексу України. На на- шу думку, саме введення в дію нового КПК України (2012 р.) має позитивний вплив на розвиток окремих інституцій, які покликані захищати права людини й громадянина. Підвищення уваги до європейських стандартів прав людини у сфері кримінального судочинства мало наслідком переосмис- © Клименко А. О., 2014 187 лення науковцями усталених підходів, у тому числі, і до джерел кримінального процесуального права. Звертаючись до цього питання, не можливо оминути таке з них як практика Європейського Суду з прав людини (ЄСПЛ). На нашу думку, саме ці рішення можуть бути однією з відправних точок у трактуванні засад застосування норм кримінального про- цесуального права в Україні, що особливо актуально з огляду на прийняття Закону України «Про виконання рішень і застосуван- ня практики Європейського суду з прав людини», стаття 17 якого проголошує КЗПЛ і практику цього суду джерелом права України [1]. Крім того, дані правові положення знайшли своє подальше відображення у ч. 2.ст. 8 КПК України (2012р.), а саме щодо обов’язку судів, прокуратури, органів досудового розслідування під час здійснення кримінального провадження застосовувати принцип верховенства права з урахуванням судової практики Єв- ропейського суду з прав людини, який діє на основі Конвенції про захист прав і основоположних свобод, що стала частиною націо- нального законодавства. Також, у ч. 5 ст. 9 КПК України, законо- давець встановив, що приписи кримінального процесуального за- конодавства мають бути застосовані з урахуванням практики ЄСПЛ. Це означає, що дана норма розповсюджується на всі стадії кримінального провадження, а не лише використовується судом під час розгляду кримінальних проваджень (справ). Як бачимо, законодавець формально легітимізував для українських суддів можливість прямо посилатися у судовому рі- шенні на практику Європейського суду. Проте механізм викорис- тання рішень ЄСПЛ у процесі правозастосовної діяльності й досі залишається не розробленим, а право безпосередньо застосовува- ти рішення Суду віддається на розсуд суб’єктів цієї діяльності й тому є проблематичним. Тим не менш, ми вважаємо, що проблема практичного застосування, зокрема, рішень Європейського Суду з прав людини криється не в відсутності чіткості правових норм, не в їх недосконалості, а саме в відсутності чіткого механізму засто- сування цих норм в Україні. Говорячи про відсутність механізму застосування, ми, перш за все, маємо на увазі саме розгалуженість судової влади, що по- лягає в необхідності докорінної зміни усталених принципів її здійснення та приведення їх у відповідність до чинного законо- давства України. Безперечно, жоден нормативно-правовий акт, що діє в Україні, не є досконалим. І одним із провідних завдань українсь- ких законодавців є саме створення чіткої нормативно-правової бази, в якій би норми всіх актів відповідали б одне одному. Але, виходячи з практики національних судів, можна дійти висновку, 188 що законодавче закріплення певних норм ні в якому разі не є за- порукою їх правильного та чіткого застосування на практиці. Таким чином, ми можемо констатувати, що потенціал для ефективного захисту гарантованих Конвенцією прав людини на національному рівні значний навіть за наявної правової системи, і питання про те, наскільки сповна він використовується сьогодні і використовуватиметься надалі, залежить від того, наскільки дер- жавні органи прагнуть захистити права людини в Україні, позба- вивши її необхідності шукати захисту в Європейському суді з прав людини [2]. Але нажаль, незважаючи на своє значення, докт- рина судового прецеденту поки ще не отримала однозначного ро- зуміння та затвердження в кримінальної процесуальної науці і практиці. Список використаних джерел: 1. Про виконання рішень і застосуван- ня практики Європейського суду з прав людини : закон України №3477-IV від 23.02.2006 р. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу до документа: ttp:zakon2.rada.gov.ua/laws/show/3477-15. 2. Третьяков Д. Застосування практи- ки Європейського Суду/ [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.viche.info/journal/570. Одержано 27.10.2014 УДК 343.13 (477) Віталій Володимирович КОРНЄЄВ, здобувач Харківського національного університету внутрішніх справ ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА КЕРІВНИКА ОРГАНУ ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ Актуальність тематики обумовлена як завданнями і при- значенням, так і широким колом адміністративних повноважень, якими наділений керівник органів внутрішніх справ України для забезпечення ефективної службової діяльності підпорядкованого йому органу. Окремі питання службової діяльності керівника, зокрема органів внутрішніх справ України, досліджували С. М. Алфьоров, М. І. Ануфрієв, О. М. Бандурка, В. М. Бесчастний, В. Т. Білоус, І. П. Голосніченко, С. М. Гусаров, І. В. Зозуля, Р. А. Калюжний, В. В. Коваленко, О. М. Клюєв, А. Т. Комзюк, А. М. Куліш, В. В. Маліков, О. М. Музичук, О. І. Нікітенко, О. В. Негодченко, В. І. Олефір, В. І. Осадчий, В. М. Плішкін, В. Д. Сущенко, В. К. Шкарупа, Х. П. Ярмакі та інші науковці. Однак, подальші дослідження питань службової діяльності керівника в системі ор- ганів внутрішніх справ України потребують уточнення категоріа- льного апарату, в тому числі власне поняття «керівник». Ці та ін- ші питання залишаються поза увагою сучасних науковців. © Корнєєв В. В., 2014 189 Для забезпечення виконання завдань, поставлених перед органами внутрішніх справ, керівники різних рівнів наділяються спеціальними адміністративними повноваженнями. Існування цілої системи таких органів зумовлює застосування певних мето- дологічних підходів для управління керівниками підлеглими. Водночас працівники органів внутрішніх справ є представниками державної виконавчої влади, в силу чого також мають відповідні адміністративні повноваження. Наділені таким чином владою працівники органів внутрішніх справ здійснюють вплив на інших осіб, що при цьому не робить їх керівниками. З огляду на викла- дене, виникає необхідність визначення осіб, що є керівниками в системі органів внутрішніх справ та виокремлення їх ознак, що відрізняють їх від інших працівників цих органів. Сучасне призначення керівника в системі органів внутрі- шніх справ передбачає його посередництво між підлеглими та вищим керівництвом. Саме на безпосередньому керівникові ле- жить тягар відповідальності за дії підлеглих, досягнення постав- лених цілей, своєчасне та правильне виконання завдань підконт- рольного органу тощо. В той же час в системі органів внутрішніх справ кожний керівник є підлеглим у відносинах з вищим за ієра- рхією керівництвом, що обумовлює його подвійний статус: він од- ночасно є і керівником, і підлеглим. Керівник будь-якого рівня є лідером колективу, що ним очолюється, у зв’язку з чим на керів- ника покладається обов’язок безперервної праці над власними якостями, а також над утвердженням поваги до себе і формаліза- ція відносин з колективом. Категорія «керівник» широко застосовується не тільки в юридичній літературі та законодавстві, але й іншими гуманітар- ними науками. Разом з тим, різняться й визначення вказаного поняття. Розглянемо деякі з них. Словникове значення поняття «керівник» означає того, хто керує ким-, чим-небудь, очолює когось, щось; особа, яка своїми діями спрямовує, керує, коригує, контролює діяльність, ставлення до неї і поведінку підлеглих; особа, що керує ким-небудь, чим- небудь, спрямовує чию-небудь діяльність, стоїть на чолі чого- небудь; посадова особа, яку наділено повнова женнями щодо очо- люваного нею колективу і яка здійснює внутрішньо організаційне управління ним. Звідси можна виокремити наступні ознаки керівника: 1) є фізичною особою; 2) здійснює керівний вплив на інших осіб – під- леглих та/або очолює певну організацію; 3) рішення керівника для підлеглих є обов’язковими для виконання; 4) за невиконання рі- шень керівника для підлеглих настають несприятливі наслідки. 190 В нормативно-правових актах термін «керівник» досить ча- сто використовується для позначення осіб, які здійснюють управ- ління підприємствами, установами, організаціями. Так, зокрема у ч. 3 ст. 65 ГК України сформульовано, що керівником підприємства є особа, яка призначається (обирається) власником (власниками) підприємства або уповноваженим ним органом для керівництва господарською діяльністю підприємства. Згідно п. 43 ч. 1 ст. 4 Митного кодексу України, керівники – це посадові особи підприємств (резиденти та нерезиденти), які в силу постійно або тимчасово виконуваних ними трудових (служ- бових) обов’язків відповідають за додержання вимог, встановле- них цим Кодексом, законами та іншими нормативно-правовими актами України, а також міжнародними договорами України, ук- ладеними у встановленому законом порядку. З наведеного визна- чення слід підкреслити наступні ознаки категорії «керівник»: 1) керівники обіймають певні посади; 2) виконують обов’язки по- стійно або тимчасово; 3) керівництво здійснюють в силу трудових або службових обов’язків. Відповідно до ст. 2 Закону України «Про державну службу», посада – це визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу та його апарату, на яку покладено встановлене нормативними актами коло службових повноважень. Посадовими особами відповідно до цього Закону вважаються керівники та заступники керівників державних ор- ганів та їх апарату, інші державні службовці, на яких законами або іншими нормативними актами покладено здійснення органі- заційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій. Тобто керівники державних органів є посадовими особами, що перебу- вають на державній службі. Їх посади передбачені структурою та штатним розписом державного органу, відповідно на них у кош- торисі передбачені видатки з бюджету. Характерними ознаками керівника є: 1) наявність визначеного кола службових повнова- жень; 2) здійснення таких повноважень на підставі нормативно- правових актів; 3) керівник виконує організаційно-розпорядчі, а в окремих випадках також консультативно-дорадчі функції. Варто погодитися з окремими науковцями, що керівник може використовувати як формальні важелі впливу (у цьому разі поняття «керівник» ототожнюється з поняттям «менеджер», «ке- руючий»), так і неформальні (у цьому разі поняття «керівник» ближче до поняття «лідер»). В системі органів внутрішніх справ керівник має вміло по- єднувати застосування формальних та неформальних методів впливу. Обіймаючи керівну посаду, особа є частиною системи ор- ганів, постійно перебуваючи у відносинах влади-підпорядкування. 191 Певну специфіку мають і відносини між керівниками одного рів- ня, що характеризуються як горизонтальні управлінські право- відносини. Таким чином, поняття «керівник» не є суто юридичним, на- впаки, воно широко використовується різними науками. В основ- ному вкладається однаковий зміст при визначенні вказаної кате- горії. Що стосується системи органів внутрішніх справ, то чинне законодавство не надає визначення поняттю «керівник». Зазна- чені органи відносяться до правоохоронних, займають відповідне місце в системі органів виконавчої влади, центральним органом управління виступає Міністерство внутрішніх справ України. Згідно Закону України «Про загальну структуру і чисель- ність Міністерства внутрішніх справ України», Міністерство вну- трішніх справ України – центральний орган управління; державні департаменти у складі Міністерства внутрішніх справ України як урядові органи державного управління за окремими напрямами службової діяльності, визначеними Кабінетом Міністрів України; головні управління, управління Міністерства внутрішніх справ України в областях, містах Києві та Севастополі, управління, від- діли Міністерства внутрішніх справ України на транспорті; місь- кі, районні управління та відділи, лінійні управління, відділи, від- ділення, пункти; підрозділи судової міліції; підрозділи місцевої міліції; головний орган військового управління, оперативно- територіальні об’єднання, з’єднання, військові частини і підрозді- ли, вищі навчальні заклади, навчальні військові частини (центри), бази, установи та заклади, що не входять до складу оперативно- територіальних об’єднань Національної гвардії України; навчаль- ні заклади, науково-дослідні установи, підприємства та установи забезпечення. Таким чином, враховуючи наукові підходи та норми чинно- го законодавства України, можна сформулювати наступне визна- чення категорії «керівник в системі органів внутрішніх справ». Керівник в системі органів внутрішніх справ – це фізична особа, що займає посаду в системі цих органів, наділена адміністратив- но-господарськими повноваженнями та виконує організаційно- розпорядчі, а інколи також консультативно-дорадчі функції, в межах повноважень, визначених нормативно-правовими актами, приймає управлінські рішення, обов’язкові для виконання підлег- лими, організовує їх виконання, під час якого застосовує до підле- глих формальні та неформальні методи впливу. Одержано 27.10.2014 192 УДК 343.137.3:004(477) Олена Володимирівна ЛИСЕНКО, аспірантка кафедри правосуддя Київського національного університету імені Тараса Шевченка ІНФОРМАЦІЙНІ ТЕХНОЛОГІЇ В РОЗШУКОВІЙ ДІЯЛЬНОСТІ ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ Значна кількість осіб, які щорічно розшукуються правоохо- ронними органами та проблеми в організації їх розшуку вимага- ють від правоохоронних органів застосування сучасних інформа- ційних технологій та відповідних спеціальних методик. Засоби спілкування, передавання інформації (мобільний телефон, елект- ронна пошта, соціальні мережі тощо), певною мірою, пов’язують конкретну особу з певними технічними засобами (мобільний те- лефон, комп’ютер тощо). Інформаційні сліди використання таких технічних засобів, при належному їх аналізі, дозволяють право- охоронним органам ідентифікувати певну особу та визначити її конкретне місцезнаходження. Важливим є також використання різноманітної інформації, що міститься у автоматизованих інфо- рмаційних банках даних інформації, зокрема, правоохоронних органів, а також даних щодо продажу квитків на літаки, залізни- чний транспорт, підприємств з доставки пошти «Нова пошта», даних щодо використання платіжних карток, акційних карток тощо. Використання такої інформації дозволяє встановити коло осіб, з яким спілкується особа, що розшукується, її інтереси та захоплення, місця можливого перебування, встановити контроль за її пересуванням тощо. До сучасних засобів розшуку особи можна віднести алгори- тми пошуку загальнодоступної інформації (інформаційних слі- дів), що залишають персональні комп’ютери, мобільні телефони, комп’ютерні планшети, облікові записи (акаунти) в «Facebook», «ВКонтакті», «Skype», «Twitter», «Однокласники», різноманітних блогах та інших інформаційних сервісах. Здійснення аналізу технічних можливостей сучасних засо- бів спілкування, передачі інформації, платіжних систем (науково- технічних засобів і програмування, відповідних інформаційних слідів) дозволяє виокремити види метаданих, які є перспективни- ми для використання у роботі правоохоронних органів у протидії злочинності та встановлення місцезнаходження конкретної фізи- чної особи, серед яких: електронна пошта (e-mail); соціальні мережі «Facebook», «Twitter», «Однокласники», «ВКонтакті» та ін., дані фотокамери, відеокамери, камер відеоспостережень, відеореєстра- торів; результати пошуку в «Google», інших веб-серверах; резуль- © Лисенко О. В., 2014 193 тати перегляду веб-сторінок в мережі Інтернет; дзвінки, смс з мо- більного телефону; використання платіжних карток тощо. Аналіз інформації щодо використання у спілкуванні елект- ронної пошти (e-mail) дозволяє встановити такі відомості: назва, текст електронного листа, IP-адресу користувача, дату, час, уні- кальний код (ID) електронного листа, чи відсилалися та отриму- валися інші електронні листи цими ж самими адресатом і адреса- нтом, час коли користувач зайшов в систему за допомогою логіну, чи є лист пріоритетним, до якої категорії та папки віднесений, кількість та розмір прикріплених файлів, розмір електронного листа. Інформаційно-аналітична робота правоохоронних органів про користувачів соціальних мереж дозволяє отримати такі відо- мості: «Facebook» – ім’я, унікальний код (ID), підписки, локація (місцезнаходження), пристрій з якого заходив користувач на сайт, час та дата його активності; «Twitter» – ім’я, мова, дата створення облікового запису, ім’я користувача комп’ютера (username), уні- кальний код (ID), місцезнаходження користувача, з якого зробле- но твіт, дата та час, унікальний код (ID) твіту, кількість та імена підписників сторінки, верифікаційний статус. Майже аналогічні дані можна отримати про користувачів інших соціальних мереж. Щодо користувачів глобальної чи локальних мереж, про їх локацію (місцезнаходження), їх сфер і напрямів пошуку інфор- мації в мережах можуть бути отримані такі відомості: IP – адреса користувача, технічні дані комп’ютера (оперативна пам'ять, хара- ктеристика доступу до Інтернету тощо), програмне забезпечення, встановлене на комп’ютері (оперативна система, браузер); ре- зультати пошуку в пошукових сервісах («Google»; «Yahoo»; «Ян- декс» тощо), зокрема результати пошуку користувачем інформа- ції в «Google» – слова пошуку, результати пошуку, сторінки, які користувач відвідував, IP адреса користувача, який здійснював пошук тощо; перегляд веб-сторінок – активність, яка включає сайти, які відвідував користувач, час цієї активності, IP-адреса, провайдер Інтернету, деталі жорсткого диску, оперативна систе- ма, браузер, збережені дані тощо. Щодо дзвінків з мобільного телефону для аналітичної робо- ти може бути отримана така інформація: кількість абонентів, се- рійний номер телефону, серійний номер сім карти, час та трива- лість дзвінка, місцеперебування абонента. Таку інформацію, в першу чергу, можна дістати, звернувшись з запитом до операто- рів мобільного зв’язку. В США 4 із 5 представників правоохоронних органів вико- ристовують можливості соціальних мереж для розшуку осіб, в тому числі тих, які переховуються від слідства та суду. Також згі- 194 дно опитування [1], роль соціальних мереж для розслідування злочинів та розшуку осіб, на думку опитаних осіб, буде в майбут- ньому лише зростати, оскільки спостерігається збільшення кори- стувачів таких мереж. Такі сайти як «Facebook», «ВКонтакті», «Youtube», «LinkedIn», «Twitter» можуть бути корисними для ро- зшуку осіб, оскільки зазвичай, користувачі, використовуючи їх, відчувають себе розкуто, діляться за допомогою них своїми інте- ресами, думками і поглядами. У багатьох випадках це супрово- джується розміщенням відео-, фотоматеріалів про перебування в певних місцях тощо. За допомогою соціальних мереж можна діз- натися про зв’язки розшукуваної особи з іншими особами, дізна- тися коло друзів, місця в яких особа бувала, ідентифікувати місце її нинішнього перебування (локація), зібрати фото та відеодокази певної діяльності, яка може бути корисна слідству. Практика пра- воохоронних органів свідчить, що нерідко підозрювані особи зі- знавалися чи хвалилися своїми планами, в тому числі злочинного спрямування, на сторінках соціальних мереж [2]. В США правоохоронні органи та спецслужби можуть пере- віряти друзів в соціальних мережах аж до третього ступеня (тобто друг друга, який є другом з другом розшукуваної особи. Переві- ряючи друзів третього «рівня», під сферу інформаційного аналізу підпадає значна кількість людей. Так, наприклад, маючи в друзях 50 осіб, кількість друзів другого «рівня» буде налічувати – 8170, а третього – 1,334,978 осіб [3]. Поширеною функцією таких сайтів як «Facebook» та «ВКо- нтакті» є запрошення на різноманітні події, де особа повідомляє чи буде вона відвідувати зазначену подію, а також окремі групи за інтересами (політичні, соціальні, інші інтереси) Така функція теж може бути дуже корисна для розшуку осіб, які переховуються від слідства та суду, оскільки дозволяє, залежно від уподобань конк- ретної особи, передбачити можливе її місцезнаходження в певний період часу. Цікавою та корисною для розшуку осіб й встановлення їх конкретного місця знаходження є функція геопозиціонування («check in»). За допомогою такої функції при здійсненні публіка- цій на своїй сторінці в соціальній мережі «Facebook» чи «Twitter» особа визначає своє конкретне місце перебування (країна, місто, вулиця). Популярним сервісом для цього є соціальна мережа «Foursquare», якою користуються з мобільного пристрою. Соціа- льна мережа «ВКонтакті» теж має власний окремий сервіс геопо- зиціонування. Інформація про пошукові запити розшукуваної особи може надати багато відомостей слідству, зокрема щодо поглядів, інтере- сів та майбутніх планів особи. Правоохоронні органи нашої країни 195 рідко використовують наявні технічні можливостей таких веб- серверів, оскільки за 6 місяців 2014 р. Україна зверталася до ком- панії «Google» щодо розкриття інформації стосовно 18 акаунтів користувачів, 9 з яких дані були розкриті [4]. Для порівняння з Росії надійшло до компанії «Google» 93 запити про 114 акаунтів, а із США– 12539 запитів про 21576 акаунтів користувачів [5]. Наведений аналіз щодо використання інформаційних слідів створює умови для ефективної роботи правоохоронних органів для здійснення аналітичної роботи щодо розшуку осіб, що пере- ховуються від органів досудового розслідування та суду, дозволяє встановити конкретне місце знаходження таких осіб, встановлен- ня кола контактів розшукуваної особи тощо. Список використаних джерел: 1. Law Enforcement Personnel Use of Social Media in Investigations: Summary of Findings. – [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://images.solutions.lexisnexis.com/Web/LexisNexis/- Infographic-Social-Media-Use-in-Law-Enforcement.pdf – Заголовок з титул екра- ну. 2. Jonathan Eiseman Cops Use Facebook to Bust Bragging Criminals Findings / Jonathan Eiseman. – [Електронний ресурс]. Режим доступу : http://www.nbcnewyork.com/news/local/Bragging-Criminals-Caught-on-Facebook- by-Police-109892399.html – Заголовок з титул екрану. 3. Ewen Macaskill NSA files: Decoded. What The Revelations Mean For You / Ewen Macaskill, Gabriel Dance – [Електронний ресурс]. Режим доступу http://www.theguardian.com/- world/interactive/2013/nov/01/snowden-nsa-files-surveillance-revelations- decoded#section/2 – Заголовок з титул екрану. 4. Countries – Google Transparency Report. – [Електронний ресурс]. Режим доступу : http : //www.google.com / transparencyreport / userdatarequests / countries// – Заголовок з титул екрану. 5. Украинские власти запросили у Google раскрытие данных 18 пользователей. – [Електронний ресурс]. Режим доступу :http://ain.ua/2014/09/17/541118. Заголовок з титул екрану. Одержано 21.10.2014 УДК: 343.131 Ярослав Васильович МАЛИК, науковий співробітник відділу забезпечення навчального процесу навчально-наукового інституту підготовки фахівців для підрозділів слідства та кримінальної міліції Національної академії внутрішніх справ ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ СТАТУС АДВОКАТА У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ Важливим конституційним принципом кримінального процесу є забезпечення права на захист, який тісно пов’язана з діяльністю захисника. Саме тому важлива роль у діяльності із захисту від порушення конституційних прав особи належить адвокату. Метою наукового дослідження є процесуальний статус адвоката під час здійснення захисту у кримінальному провадженні. © Малик Я. В., 2014 196 До проблем діяльності адвокатури ще до прийняття КПК 2012 року зверталися багато українських учених. Питання організації адвокатури і здебільшого діяльності адвоката у кримінальному процесі освітлювали Т. В. Варфоломєєва, В. О. Коновалова, М. В. Костицький, Д. П. Письменний, В. О. Попелюшко, С. М. Стахівський, Л. Д. Удалова та інші, але у зв’язку із змінами кримінального процесуального законодавства питання процесуального адвоката в кримінальному процесі постають знову гостро та є дискусійними серед науковців. Чинний КПК України суттєво розширює можливості сторони захисту у відстоюванні прав підозрюваних та обвинувачуваних під час кримінального провадження, що, у свою чергу, значно сприятиме реалізації принципу змагальності. Разом з тим, розширення цих можливостей призводить до виникнення цілої низки проблем і запитань, яких раніше у кримінальному процесі України не існувало. Необхідно зазначити, що чинний КПК не містить окремих статей, в яких були б передбачені права адвоката та механізм їх реалізації. Наприклад, захист може збирати та надавати докази нарівні з обвинуваченням при цьому дії слідчого по збору доказів чітко відрегульовані, а сторона захисту не має відповідних юридичних механізмів реалізації наданого права. Зазначу, що при збиранні доказів захисник може тільки ініціювати проведення слідчої або іншої процесуальної дії шляхом подання відповідного клопотання, яке слідчий на свій розсуд може залишити без задоволення. Не зрозумілий механізм і щодо обов’язку будь-якої особи надати адвокату на його вимогу річ, яку б він міг використати як доказ у кримінальному провадженні, а реалізувати право на витребування речей та документів захиснику надається виключно слідчим суддею. До того ж захисник має право отримати на свій запит лише копії документів, які відповідно до ч. 3 ст. 99 КПК не вважаються доказами, та отримувати від осіб пояснення (а не показання), які також не є джерелом доказів (ч. 8 ст. 95 КПК), а це в свою чергу автоматично виключає задекларовану в тому ж таки КПК можливість отримання ним висновків експертів, висновків ревізій, актів перевірок. З практичної точки зору, істотне значення для ефективного захисту клієнта має регламентація в КПК порядку проведення окремих слідчих дій як спробу контролю за законністю дій слідчого. У даному зв’язку варто відзначити, що визначений у главі 20 КПК України порядок проведення слідчих дій не врегульований на тому рівні, який дозволяв би стороні захисту їх контролювати та оскаржувати за наявності відповідних підстав. Здебільшого увага приділена 197 порядку отримання дозволу чи погодження на проведення тієї чи іншої слідчої дії, тоді як безпосереднє проведення слідчої дії, порядок, послідовність дій слідчого на місці (наприклад, при проведенні обшуку) визначені нечітко. Таким чином, залучення адвокатів до проведення слідчих (розшукових) дій, при всій складності вирішення цієї проблеми, дозволило б уникнути процесуальних порушень уповноваженими посадовими особами і було б гарантією дотримання прав і законних інтересів підозрюваних, обвинувачених, етичних і моральних вимог. На мою думку, для того, щоб адвокат міг ефективно виконувати свої завдання, потрібна система стримувань і противаг. Насамперед, треба надати адвокату можливість брати активну участь у проведенні процесуальних дій, а не, як передбачено в ч. 5 ст. 46 нового КПК України, бути лише присутнім під час допиту та інших процесуальних дій. Слід також звернути увагу на те, що захисники практично не беруть участь у провадженні таких слідчих (розшукових) дій, як обшук та огляд, хоча підзахисні в них є більш активними учасниками. Незважаючи на задекларовану рівність прав обвинувачення та захисту, слідчий (ч. 5 ст. 40) та прокурор (ч. 1 ст. 36) є самостійними у своїй процесуальній діяльності, втручання в яку осіб, що не мають на те законних повноважень, забороняється. При цьому важливо, щоб органи державної влади, місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації, службові та фізичні особи зобов’язані були виконувати законні вимоги та процесуальні рішення не тільки слідчого та прокурора, а й адвоката (захисника). Отже, прийняття 13 квітня 2012 року нового Кримінального процесуального кодексу України обумовило початок нової процедури реалізації права на захист та спричинило багато питань, проблем і суперечок. Проте слід розуміти, що цей Кодекс є незавершеним і потребує доопрацювання, до того ж у ньому є чимало позицій, які варто було б переосмислити чи, взагалі, переписати, а що стосується практичного застосування, то це означає безперечно одне – з’явився новий процесуальний інструмент, яким потрібно навчитись користуватись. Одержано 27.10.2014 198 УДК 343.13(477) Олексій Сергійович ПЕТРОВ, ад’юнкт докторантури та ад’юнктури Харківського національного університету внутрішніх справ ІСТОРИЧНІ АСПЕКТИ СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТКУ ЗАПОБІЖНОГО ЗАХОДУ У ВИДІ ЗАСТАВИ У теперішній час найбільше приводів для звернення до Єв- ропейського суду з прав людини є порушення прав особи під час обрання запобіжних заходів в ході досудового розслідування та судового розгляду кримінального провадження. Слід зазначити, що на практиці мають місце випадки, коли слідчий суддя, суд при обранні запобіжного заходу не беруть до уваги демократичні принципи, затвердженні міжнародними правовими актами. Так Міжнародний пакт про громадянські та політичні права у ч. 1 ст. 9 задекларував наступне: «Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність…», а у ч. 3 тієї ж статті: «…тримання під вартою осіб, які чекають судового розгляду, не має бути зага- льним правилом, але звільнення може ставитись у залежність від подання гарантій явки на суд, явки на судовий розгляд у будь–якій іншій його стадії і, в разі необхідності, явки для виконання виро- ку…». Зазначені положення підкреслюють актуальність питання щодо правильності вибору запобіжного заходу до під час криміна- льного провадження. У діючому КПК України регламентації запобіжних заходів присвячена глава 18. Одним із таких заходів є застава. Дослідив- ши історію запровадження та розвитку цього запобіжного заходу, можна зробити висновок, що він має давнє історичне коріння і протягом довгого часу існував та ставав більш досконалим, здобу- вши з часом сучасного вигляду. Застосування застави при вирі- шенні судових справ найшло відображення ще у пам’ятниках права VI–IV ст. ст. до н.е. і мала характер майнової відповідально- сті правопорушника. У Середньовіччі в період феодалізму заста- ва майна обвинуваченого і майнова порука осіб, що заслуговують довіру застосовувалися найчастіше. У Російській імперії, до скла- ду якої входила частина сучасної України, застава, як захід судо- вого примусу, не пов'язаний з триманням обвинуваченого під вар- тою, був закріплений ст. ст. 78,79 Статуту кримінального судочин- ства від 20.11.1864 р. [1]. Застава як запобіжний захід була передбачена у криміналь- но–процесуальних кодексах УРСР 1922 р. та 1927р. Так, у КПК УРСР 1922р. передбачалась можливість застосування запобіжних заходів з тим, щоб обвинувачений не ухилився від слідства і суду. Ст. 147 даного кодексу передбачала наступні запобіжні заходи: © Петров О. С., 2014 199 1) підписка про невиїзд; 2) порука, особиста й майнова; 3) застава; 4) домашній арешт; 5) тримання під вартою. Так, у ст.ст. 156–159 КПК УРСР 1922 р. встановлювалось, що застава це є гроші або інше майно, що його кладе в депозит суду обвинувачений або ін- ша особа, або група осіб чи організація на забезпечення прибуття обвинуваченого до слідства або до суду [2]. Суму застави мав ви- значити слідчий з врахуванням тяжкості вини, сукупності дока- зів, що є в справі, майнового стану поручителя або заставодавця та інших обставин справи. Про прийняття поруки чи застави складав- ся відповідний протокол, який підписувався поручителєм або за- ставодавцем, копія протоколу видавалась цим особам. Передбача- лось, що в разі втечі обвинуваченого чи ухилення від слідства і су- ду, покладена застава зверталась в доход Української Республіки. У сучасній Україні запобіжний захід у виді застави запро- ваджено відповідно до Закону України «Про внесення змін і допо- внень до Кримінального і Кримінально-процесуального кодексів України» від 20 листопада 1996 р., яким у систему запобіжних за- ходів, передбачених ст. 149 Кримінально-процесуального кодексу України 1960р., була введена застава [3]. Внесення цього допов- нення до закону, на думку П.П. Пилипчука, було ініційовано Вер- ховним Судом України з метою запровадити певну альтернативу запобіжному заходу у вигляді тримання під вартою [4, с. 16]. З прийняттям у 2012 році КПК України застава залишилася в системі запобіжних заходів, але зазнала кардинальних змін. У КПК 1960 року застава полягала у внесенні грошей чи передачі інших матеріальних цінностей, а у КПК 2012 р. – лише у внесенні коштів у грошовій одиниці України. Тобто законодавець виклю- чив можливість передачі матеріальних цінностей у вигляді заста- ви. Також у чинному законодавстві збільшено межі розміру за- стави, що визначається залежно від ступеню тяжкості криміна- льного правопорушення. Як підкреслюють М. І. Карпенко, М. В. Самойлов, збільшення меж розміру застави є прогнозова- ним та буде ефективним чинником формування державного бю- джету, запобіжним засобом в разі, якщо особа надумає не викона- ти покладені на неї обов’язки [5, с. 105–106]. Вважаємо, що застава є одним із ефективних засобів, що спирається на економічну заінтересованість у збереженні грошо- вої суми і на моральні зобов’язання підозрюваного, обвинувачено- го перед іншими особами, якщо вони виступили заставодавцями. Адже у випадку, якщо особа не дотримується зобов’язань щодо явки на виклик чи інших обов’язків, предмет застави передається за рішенням суду в доход держави. Слід підкреслити, при засто- суванні запобіжного заходу у виді застави саме економічні мотиви примушують особу виконувати покладені на неї обов’язки. 200 Новелою у застосуванні даного запобіжного заходу є визна- чення предмету застави, який на сьогодні являє собою лише гро- шову одиницю України (гривню). Тобто гроші в іноземній валюті, цінні папери, автомобілі, будинки, квартири, земельні ділянки, дачі не можуть бути внесені як застава. Підсумовуючи вищевикладене, слід звернути увагу, що ді- ючим законодавством питання застосування запобіжного заходу у виді застави врегульовано більш детально, а саме чітко визначено предмет застави, передбачено можливі межі розміру застави а також розкрито процесуальний порядок застосування даного за- побіжного заходу. Новелою чинного КПК України стало закріп- лення положень, що застава у кримінальному провадженні може застосовуватись як самостійний запобіжний захід або як альтер- натива триманню під вартою. Дані новели сприяли тому, що да- ний запобіжний захід став застосовуватись більш часто, ніж за часів дії КПК України 1960 року. Тому, вважаємо, що в час стано- влення України як європейської демократичної держави існує необхідність більш широкого застосування застави при розсліду- ванні кримінальних проваджень, оскільки є очевидним, що вка- заний запобіжний захід у сучасних економічних умовах має право на існування. Список використаних джерел: 1. Устав уголовного судопроизводства : от 20.11.1864 г. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://constitution.garant.ru/history/act1600–1918/3137. 2. Уголовно–процес- суальный кодекс РСФСР : от 25.05.1922 г. [Електронний ресурс]. – Режим до- ступу: http://www.zaki.ru/pagesnew.php?id=2043&page=15. 3. Про внесення змін і доповнень до Кримінального і Кримінально–процесуального кодексів Украї- ни : Закон України від 20 листопада 1996 р. № 530/96–ВР// Відомості Верховної Ради України. – 1997. – № 4. – Ст. 21. 4. Пилипчук П. П. Питання застосування в слідчій та судовій практиці запобіжного заходу у вигляді застави / П. П. Пили- пчук // Вісник Верховного Суду України. – 1998. – №3 (9). – С. 48–53. 5. Карпенко М. І. Кримінально–процесуальна правова характеристика запобіжних заходів в аспекті прийняття нового Кримінального процесуального кодексу України / М. І. Карпенко, М. В. Самойлов // Юридична наука. – 2013. – № 3. – С. 100–111. Одержано 27.10.2014 УДК 343.13 Наталія Ігорівна ПОЛІЩАК, аспірант Львівського державного університету внутрішніх справ ДО ПИТАННЯ ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ СУДОВИХ ВИТРАТ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ Процес реформування системи кримінальної юстиції в Україні передбачає здійснення сукупності етапів правового та організаційного характеру. Одним із таких ключових етапів стало прийняття нового Кримінального процесуального кодексу Украї- ни від 13 квітня 2012 року № 4651-VI (далі – КПК України), який © Поліщак Н. І., 2014 201 містить багато новацій, змін, що відображають положення зага- льної правової реформи, спрямованої на гармонізацію вітчизня- ного законодавства відповідно до міжнародних стандартів. Серед найбільш істотних новел КПК України слід назвати започаткування інституту процесуальних витрат, які виникають у результаті здійснення кримінального провадження. Нагадаємо, що кримінальне провадження супроводжується значними мате- ріальними витратами, більшу частину з яких на себе бере держа- ва, а іншу частину відшкодовують певні учасники провадження. Тому питання відшкодування процесуальних витрат є актуаль- ним з огляду на різні фактори: матеріальне становище учасників кримінального провадження; стан матеріального забезпечення діяльності правоохоронних органів тощо. Актуальним питанням залишається й визначення поняття процесуальних витрат, адже новий КПК України його не розкриває, що стало приводом чис- ленних дискусії серед науковців, практиків та фахівців криміна- льно-процесуального права. Так, на думку Ю. М. Дьоміна під судовими витратами слід розуміти витрати органів дізнання, досудового слідства та суду під час здійснення ними провадження в тій або іншій справі, профі- нансовані з державного бюджету, тобто фактично витрати дер- жави [1, с. 47]. На погляд Р. Х. Якупова судові (процесуальні) ви- трати – це передбачені кримінально-процесуальним законом грошові витрати органів дізнання, досудового слідства і суду, по- несені у зв’язку з провадженням у конкретній справі, у зв’язку з компенсацією витрат визначених законом учасників процесу та інших осіб. У зв’язку з цим він зазначає, що термін «судові витра- ти» може дезорієнтувати, оскільки у власному етимологічному значенні він означає витрати тільки судів [2, с. 152]. Цієї ж думки притримується й Л. Шоха, який під судовими витратами розуміє всі витрати, яких зазнали органи дізнання, досудового слідства і суд у зв’язку з провадженням у тій чи іншій кримінальній справі [3, с. 42]. На думку В. М. Савицького і А. М. Ларіна, судові витрати визначаються як грошові витрати, понесені державою у зв’язку з розслідуванням і судовим розглядом кримінальної справи [4, с. 173]. Під судовими витратами також розуміють витрати ор- ганів, які здійснюють кримінальне провадження, понесені ними під час розслідування і судового розгляду конкретної криміналь- ної справи, що підлягають відшкодуванню [5, с. 216]; витрати на кримінально-процесуальне провадження, відшкодування яких покладається на певних учасників процесу [6, с. 22]; суми затрат, понесених під час провадження у кримінальній справі, які підля- гають стягненню із засуджених або особи, винної у їхньому вини- 202 кненні, чи приймаються на рахунок держави [7, с. 29]; витрати органів дізнання, досудового слідства та суду під час здійснення ними провадження у тій або іншій справі, профінансовані з держав- ного бюджету, тобто фактично витрати держави [8, с. 100]; витрати, що їх було зроблено при здійсненні кримінального провадження [9, с. 118]. А. А. Павлишин взагалі пропонує замінити термін «судові витрати» більш точним – «кримінально-процесуальні витрати» під яким слід розуміти передбачені кримінально-процесуальним законом витрати, пов’язані із здійсненням провадження у кримі- нальній справі, які відшкодовуються державою певним суб’єктам кримінального процесу і підлягають стягненню з осіб, визнаних винними у вчиненні злочину чи, в окремих випадках, зарахову- ються на рахунок держави [10, с. 6]. Отже, з викладеного вбачається, що в сучасній криміналь- но-процесуальній науці так і не склалося єдиного підходу до розу- міння поняття судових (процесуальних) витрат. Кожен з науко- вців пропонує власне розуміння цієї правової категорії, наголо- шуючи на тих чи інших її ознаках. Втім, аналіз викладених поло- жень дозволяє дійти висновку, що поняття «судові (процесуальні) витрати» розглядається як у широкому (Савицький В. М., Ла- рін А. М., Тертишник В. М) так і вузькому (Дьомін Ю. М. , Яку- пов Р. Х., Павлишин А. А., Власова Н. А.) розумінні. Таке сприй- няття поняття «судові (процесуальні) витрати» спонукає до пода- льшого його вивчення, адже поки на законодавчому рівні його не буде закріплено, дискусії навколо нього не вщухатимуть. На дум- ку ж автора, судові (процесуальні) втрати – це передбачені Кри- мінальним процесуальним кодексом України матеріальні витрати органів досудового розслідування, прокурора і суду, а також ви- трати, які понесли інші учасники (потерпілий, його представник та законний представник, цивільний позивач, його представник та законний представник, цивільний відповідач та його представ- ник, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється про- вадження, особа, стосовно якої розглядається питання про видачу в іноземну державу (екстрадицію), заявник, свідок та його адво- кат, понятий, перекладач, експерт, спеціаліст) кримінального провадження, які підлягають компенсації за рішенням суду. Список використаних джерел: 1. Дьомін Ю. М. Процесуальні витрати за новим КПК України / Ю. М. Дьомін // Європейські перспективи. – № 3 (ч. 3). – 2012. – С. 47. 2. Якупов Р. Х. Уголовный процесс: учебник для вузов / под ред. В. Н. Галузо. – М. : Изд-во ЗЕРЦАЛО, 1999. – С. 152. 3. Шоха Л. Про матеріальний стан правосуддя і судові витрати / Л. Шоха // Право України. – 1993. – № 5–6. – С. 42. 4. Уголовный процесс: словарь-справочник / под ред. В. М. Савицкого. – М., 1999. – С. 173. 5. Уголовный процесс : учебник для вузов / под ред. В. П. Божьева. – 2-е изд. испр. и доп. – М. : Спарк, 2000. – С. 216. 203 6. Тертишник В. М. Кримінально-процесуальне право України: навчальний посібник / В. М. Тертишник. – К. : ЮРІНКОМ ІНТЕР, 1999. – С. 22. 7. Власова Н. А. Досудебное производство в уголовном процессе : учеб. пособие / Н. А. Власова. – М. : ЮРМИС, 2000. – С. 29. 8. Перепадя О. Про відшкодування судових витрат у кримінальному процесі (порівняльний аналіз законодавства України і ФРН) / О. Перепадя // Право України. – 2001. – № 1. – С. 100. 9. Кримінальний процес України у питаннях і відповідях : навч. посіб. [Удало- ва Л. Д., Рожнова В. В., Савицький Д. О., Хабло О. Ю.]. – К. : Видавець, 2012. – С. 118. 10. Павлишин А. А. Судові витрати у кримінальному процесі України: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.09 / А. А. Павлишин. – К, 2002. – С. 6. Одержано 14.10.2014 УДК 343.135(477) Дмитро Ігорович МАРКОВ, здобувач Харківського національного університету внутрішніх справ ОКРЕМІ ПИТАННЯ ЩОДО ЗАКІНЧЕННЯ ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ У ФОРМІ ЗВЕРНЕННЯ ДО СУДУ З КЛОПОТАННЯМ ПРО ЗВІЛЬНЕННЯ ОСОБИ ВІД КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ Закінчення досудового розслідування є важливим етапом кримінального провадження, оскільки саме в рамках цієї діяльності аналізуються та оцінюються зібрані докази, підводиться підсумок всьому розслідуванню і, нарешті, прий- мається та реалізується процесуальне рішення про подальший його рух. Досудове розслідування визнається закінченим, якщо відсутні підстави у проведенні будь-яких процесуальних, слідчих (розшукових) або негласних слідчих (розшукових) дій, спрямова- них на збирання, перевірку та оцінку доказів, тобто коли виконані всі вимоги, що передбачені положеннями ст. 91 КПК України про встановлення обставин, які підлягають доказуванню. Частина 1 ст. 283 КПК України визначає загальні положен- ня щодо закінчення досудового розслідування. В ній перед- бачається, що особа має право: а) на розгляд обвинувачення проти неї в суді в найкоротший строк; б) на закінчення досудового розслідування шляхом закриття провадження. У зв’язку з цим, слід погодитись з Ю. М. Грошевим, О. В. Капліною, О. Г. Шило та іншими науковцями з приводу того, що принциповою відмінністю між зазначеними варіантами закінчення досудового розслі- дування є те, що у першому випадку рішення приймає слідчий або прокурор без направлення матеріалів до суду, а в іншому – провадження передається до суду, який і виносить остаточне рішення. У свою чергу, передача кримінального провадження до суду також може мати кілька різновидів [1, с. 477]. © Марков Д. І., 2014 204 Закінчення кримінального провадження полягає у прийнятті уповноваженим державним органом відповідного рішення. Проблемні питання щодо сутності та видів процесуаль- них рішень були предметом досліджень відомих вчених- процесуалістів. Так, на думку П. А. Лупинської, під рішенням у кримінальному судочинстві слід розуміти втілений у встановлену законом процесуальну форму правовий акт, у якому слідчий, прокурор, суддя чи суд у межах своєї компетенції у визначеному законом порядку надають відповіді на правові питання, що вини- кають у справі, та виражають владне волевиявлення про дії, які випливають із встановлених обставин і розпоряджень закону, спрямованих на досягнення задач кримінального судочинства [2, с. 18]. У свою чергу, Ю. М. Грошевий зазначає, що прийняття рішення у кримінальній справі містить у собі уявне перетворення трьох «блоків»: системи правових і етичних знань; знань, отрима- них у результаті професійного, життєвого досвіду; знань, придба- них у результаті розслідування (розгляду) справи, у якій приймається відповідне рішення [3, с. 27]. А. Б. Муравін вірно вказує на характерні риси всіх процесуальних рішень. З точки зору науковця вони: а) представляють правовий висновок з кон- кретного питання, що виникло під час розслідування; б) є індивідуальними актами правозастосування; в) мають властивості законності, обґрунтованості, вмотивованості; г) виносяться слідчим у межах його компетенції [69, с. 8]. На підставі аналізу вищевказаних точок зору науковців можна стверджувати, що процесуальне рішення це правозастосовний акт, який володіє властивостями законності, вмотивованості та обґрунтованості, винесений у межах компетенції відповідного державного органу (посадової особи), який реалізує його повноваження, оформлений відповідно до встановленої законом процесуальної форми, містить правові висновки з питань, що виникли під час кримінального провадження. Прокурор у найбільш короткий строк після повідомлення особі про підозру має прийняти одне з таких рішень: 1) закрити кримінальне провадження; 2) звернутися до суду з клопотанням про звільнення особи від кримінальної відповідальності; 3) звер- нутися до суду з обвинувальним актом; 4) звернутися до суду з клопотанням про застосування примусових заходів виховного ха- рактеру; 5) звернутися до суду з клопотанням про застосування примусових заходів медичного характеру (ч 2 ст. 283 КПК України). Як відомо, у теорії кримінального процесу вище- зазначені рішення називаються формами закінчення досудового розслідування. Слід зазначити, що чинний КПК України також містить досліджуваний нами термін (§ 1 Форми закінчення досу- 205 дового розслідування, глави 24 Закінчення досудового розслідування. Продовження строку досудового розслідування), але не розкриває його сутності. Законодавець в (§ 2 Звільнення особи від кримінальної відповідальності) вищезазначеної глави КПК України, у порівнянні з КПК України 1960 року дещо змінив процесуальний порядок закінчення досудового розслідування за даною формою. Так, незважаючи на те, що кримінальне провадження здійснює слідчий, складання клопотання про звільнення особи від кримінальної відповідальності закон відніс виключно до повно- важень прокурора. Звертає на увагу те, що на відміну від КПК України 1960 року, у чинному КПК України законодавець встановлює чіткі ви- моги щодо змісту клопотання прокурора про звільнення від кримінальної відповідальності (ст. 287 КПК України). Вважаємо, що у положеннях вищезазначеної норми встановлені належні вимоги щодо форми та змісту цього клопотання. Вони мають важливе процесуальне значення, оскільки від викладених у ньому формулювань, фактичних обставин кримінального правопору- шення, доказів, а також інших відомостей, які в ньому містяться, безпосередньо залежать наслідки його розгляду судом. На наш погляд, у назві клопотань прокурора під час закінчення досудового розслідування за вищевказаною формою мають обов’язково вказуватися підстава для звільнення особи від кримінальної відповідальності. Так, наприклад, прокурор прий- маючи рішення на підставі ст. 47 КК України (Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з передачею на поруки), має скласти клопотання із наступною назвою: «Клопотання про звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з переда- чею на поруки». На підставі викладеного можна стверджувати, що вдоско- налення законодавства про закінчення досудового розслідування не можна вважати завершеним. Цей процес буде продовжувати- ся, як з метою більш повного забезпечення прав та законних інтересів сторін кримінального провадження, так і підвищення ефективності діяльності слідчого або прокурора на кінцевому етапі розслідування. Список використаних джерел: 1. Кримінальний процесс. Підручник. За редакцією професора В. Я. Тація, професора Ю. М. Грошевого, професора О. В. Капліної, доцента О. Г. Шило. Видавництво «Право» Національної академії правових наук України та Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого». – Харків 2012. – 823 с. 2. Лупин- ская П. А. Решения в уголовном судопроизводстве. Их виды, содержание и форма / П. А. Лупинская. – М., Юрид. лит., 1976. – 168 с. 3. Грошевой Ю. М. Сущность судебных решений в советском уголовном процессе / Ю. М. Гроше- 206 вой. – Харьков : Вища школа. Изд-во при Харьк. Ун-те, 1979, – 144 с. 4. Муравин А. Б Проблемы мотивировки процессуальных решений следователя : автореф. дис. … канд. юрид. наук. 12.00.09 / А. Б. Муравин / Харьк. юрид. ин-т им. Ф.Э. Дзер- жинского. – Х., 1987 – 18 с. Одержано 17.11.2014 УДК 34.343.131 Олександр Вікторович МІНЧЕНКО, викладач Сумського училища професійної підготовки, підпорядкованого УМВС України в Сумській області АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ Побудова правової держави в Україні можливатільки за умови комплексного та системного реформуваннявсіх сфер сус- пільного життя, складовоючастиноюякоговиступаєсудово-правова реформа. Правова реформа зумовила перегляд низки положень різнихгалузей права, зокремакримінально-процесуального. На сучасному етапі розвитку вітчизняного кримінально-проце- суального права особливу увагу вчені та практики звертають на проблему реформування системи досудового провадження як у цілому, так і окремих його інститутів. Основними напрямами реформування досудового розсліду- ваннявідповідно до КПК України стали: – забезпечення процесуальної рівності та змагальності сто- рін у кримінальному провадженні, підвищення гарантій захисту прав підозрюваних та інших учасників криміна- льного провадження; – удосконаленнязагальних засад досудовогорозслідування; – розширення судового контролю на стадії досудового роз- слідування; – оптимізація системи запобіжних заходів; – зменшення строків кримінального провадження; – удосконалення порядку проведення негласних слідчих дій; – введення особливих видів провадження для забезпечення ефективного і оперативного розслідування кримінальних правопорушень (спрощена форма розслідування, криміна- льне провадження на підставіугод, розширення криміналь- ного провадження у формі приватного обвинувачення). Водночас за період правозастосування КПК Українивже стали очевидні як позитивні, так і неефективні його норми. Тож дослідження проблем сучасного реформування досудового роз- слідування є вкрай актуальним. Вже давно очевидна для фахівців вгалузі права і для пере- січних громадян необхідність організаційної зміни «застарілої» побудови органів досудового слідства держави. З приводу цього © Мінченко О. В., 2014 207 існують різні думки щодо шляхів удосконалення діяльності орга- нів досудового слідства в умовах реформування національного законодавства, зокрема: 1) створення єдиного слідчого апарату шляхом: а) передачі всіх слідчих апаратів до органів прокуратури; б) концентрації розслідування усіх кримінальних справ в слідчому апараті органів внутрішніх справ; в) відокремлення слідчого апарату від міліції та зосере- дження його в окремій Державній адміністрації у системі МВС; г) створення слідчого апарату в органах юстиції; д) створення незалежного слідчого апарату; 2) створення при судах загальної юрисдикції інституту су- дових слідчих; 3) удосконалення існуючої системи досудового слідства. Слідзауважити, щонеможливо «поверхневою» реформою ліквідувати усі проблеми, що ґрунтуються на концептуальних за- садах чинного кримінально-процесуального законодавства і вима- гають «докорінної реформації» діяльності установ, котрі здійс- нюють дізнання та досудове слідство. Для того, щоб досудове слід- ство в Україні було об’єктивним, справедливим і ефективним, статусу та діяльності слідчого потрібно приділити серйозну дер- жавну увагу, забезпечити конституційне регулювання. На мою думку, для вирішення зазначених проблем і удоско- налення чинного кримінально-процесуального законодавства по- трібно зробити наступне: – надати органам досудового розслідування більше повно- важень та відокремити їх, створивши окремий підрозділ, в якому будуть знаходитись, як слідчі органів внутрішніх справ України, так і слідчі прокуратури та Служби безпекиУкраїни; – надатислідчим статусу самостійності, щоб керівники ін- ших структурних підрозділів не втручались в розслідування; – покращити взаємодію між слідчими підрозділами та опе- ративними підрозділами; – покращити матеріально-технічне забезпечення працівни- ків органів досудового розслідування; – більш якісно проводити відбір кадрів на посади слідчих; Підводячи підсумок можна зазначити, що органи досудово- го слідства посідають особливе місце в процесі кримінального су- дочинства, оскільки в основі правосуддя лежать матеріали і дока- зи, попередньо зібрані й закріплені на стадії досудового слідства. Традиційна система слідчих органів в Україні потребує суттєвих змін, щоб піднести досудове слідство на якісно новий рівень. Це зумовлено незадовільним її станом, вимогами Основного Закону і необхідністю відповідати міжнародним принципам. 208 Таким чином, відрозв’язання проблеми створення ефектив- ної системи кримінального судочинства залежить міцність фун- даменту для сучасної моделі розвитку України, її модернізації, підвищення конкурентоспроможності у світовій кримінально- правовій системі. Одержано 12.10.2014 УДК 343.1 Аліса Віталіївна ПАНОВА, аспірант кафедри кримінального процесу та оперативно-розшукової діяльності Національного юридичного університету ім. Ярослава Мудрого ДО ПИТАННЯ ПРО ПОНЯТТЯ «НЕДОПУСТИМІСТЬ ДОКАЗУ» У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ Однією з новел Кримінального процесуального кодексу України 2012 року ( далі – КПК) стало закріплення законодавцем у статті 87 положень, які стосуються недопустимості доказів. Так, ч. 1 цієї статті визначає, що недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гаранто- ваних Конституцією та законами України, міжнародними догово- рами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою Украї- ни, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отри- маній внаслідок істотного порушення прав та свобод людини. Такий підхід до визначення недопустимості доказів застосо- вано й законодавцем деяких країн пострадянського простору. Зо- крема, відповідно до КПК Республіки Беларусь доказ визнається недопустимим, якщо він отриманий з порушенням конституцій- них прав і свобод громадянина або вимог цього Кодексу, що пов’язані з позбавленням або обмеженням прав учасників кримі- нального процесу або ж порушенням інших правил кримінального процесу. Згідно зі статтею 75 КПК Російської Федерації, докази, отримані з порушенням вимог цього Кодексу, є недопустимими. Слід зауважити, що таке формулювання не можна назвати цілком логічним і при детальному аналізі виникає необхідність його критичного переосмислення. При розгляді проблеми недопу- стимості доказів виникає питання: Чи може бути доказ недопус- тимим? Відповідно до статті 84 КПК України доказами в кримі- нальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбачено- му цим Кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню. Також згідно ч. 1 ст. 86 КПК України доказ визнається допустимим, якщо він отриманий в порядку, встановленому цим Кодексом. Отже, уявляється, що фактичні © Панова А. В., 2014 209 дані, які отримані не у передбаченому цим Кодексом порядку, тобто з його порушенням, не стають доказами, а тому не можна вести мову про подальшу недопустимість доказу. Цілком очевид- но, що тут слід говорити про недопустимість фактичних даних, оскільки виходячи із законодавчого визначення доказу, останній апріорі, як такий не може бути недопустимим. Саме така логіка покладена до основи законодавчих приписів КПК окремих країн. Так, наприклад, у статті 116 КПК Республіки Казахстан за- значається, що фактичні дані повинні бути визнанні недопусти- мими в якості доказів, якщо вони отримані з порушенням вимог цього Кодексу. Відповідно до КПК Латвії «Отримані під час кри- мінального процесу дані про факти допускається використовува- ти як докази, якщо вони отримані та процесуально закріплені у встановленому цим Законом порядку. Недопустимими і такими, що не використовуються в доказуванні визнаються такі дані про факти, які отримані…». Згідно з ч. 1 статті 94 КПК Молдови при провадженні по кримінальній справі не можуть бути допущені як докази, і відповідно виключаються зі справи, не можуть бути представлені до судової інстанції та покладені в основу вироку або ж іншого судового рішення відомості, що отримані…». Аналогіч- ним шляхом пішов і законодавець Вірменії, зазначивши у ч. 1 статті 105 КПК наступне: « У провадженні по кримінальній справі не можуть бути покладені в основу обвинувачення та використо- вуватись як докази матеріали, що отримані…». Таким чином, враховуючи положення статті 84 КПК Украї- ни та досвід інших країн у законодавчому регулюванні даного пи- тання, вважаємо за доцільне запропонувати змінити статтю 87 КПК України та викласти її у такій редакції: «Недопустимими в якості доказів, є фактичні дані, отримані внаслідок істотного по- рушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші відомості, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини.» Одержано 21.10.2014 УДК 343.13(477) Олена Віталіївна ПЕВНА, ад’юнкт Харківського національного університету внутрішніх справ ПРОЦЕСУАЛЬНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВА ОСОБИ НА ЗАХИСТ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ За дослідженням, в останні роки Україна переживає склад- ний процес реформування правоохоронних органів та їх адаптації до нових соціально-політичних умов та вимог сьогодення. Доко- © Певна О. В., 2014 210 рінні зміни суспільної свідомості створили передумови для поси- лення захисту прав і свобод людини відповідно до вимог міжнаро- дних правових актів і зобов’язань нашої держави перед європей- ським та світовим співтовариством та значно вплинули на вимоги громадян України до діяльності правоохоронних органів, тому вони прагнуть, щоб їх права і свободи, що закріплені Конституці- єю України були захищені як у повсякденному житті, так і, зок- рема, під час участі у кримінальному провадженні. У цьому кон- тексті, як зазначає Назаров, це природне прагнення людини за- хищати свої права та законні інтереси, домогтися створення сус- пільства, заснованого на принципах справедливості, законності [3, с. 385]. Громадяни вимагають не тільки прийняття законів, які проголошують права і свободи людини найвищою цінністю, а й створення системи їх надійної реалізації, правової охорони та за- хисту. Ми також погоджуємося з Селівановим, який зазначає, що для правової держави охорона і захист прав людини, забезпечен- ня меж її свободи в суспільстві, неприпустимість порушення про- стору свободи, що визначено правом, це не просто її органічні по- літико – правові функції, а це її головна мета, якій мають підкоря- тися усі її дії [2, с. 8]. Із огляду на сучасний етап розвитку України, а також пра- вових поглядів, які сповідують усьому світу міжнародні організа- ції, одним із невід’ємних прав особи є її право на захист, який до цього часу був однією з найслабкіших ланок кримінального судо- чинства в Україні. Із тієї пори, коли в Україні всупереч досвіду успішних країн, поряд із адвокатами захисниками залучалися й інші фахівці у галузі права, які за законом мали право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи, близькі родичі, опікуни або піклувальники, знання та досвід яких не можна було перевірити, а за відверту непрофесійність до від- повідальності їх не можна було притягнути, захист перетворився у безвідповідальну комерційну діяльність. У свою чергу на прак- тиці усі додаткові особи, окрім адвоката, у більшості випадків не допускались слідчими органами, прокуратурою та судом до участі у кримінальній справі. На думку багатьох учених і практиків тільки кваліфікований юрист, який досконало володіє нормами кримінального права та процесу, може надати дійову допомогу в рамках закону у збиранні доказів, вчасному поданні клопотань, ре- агуванні на порушення процесуальних прав потерпілого, грамот- ному ознайомленні з матеріалами кримінального провадження. Стаття 21 чинного Кримінального процесуального кодексу України закріплює право на захист як одну з загальних засад кримінального провадження, відповідно до якої підозрюваний, обвинувачений, виправданий, засуджений має можливість надати 211 усні або письмові пояснення з приводу підозри чи обвинувачення, право збирати і подавати докази, брати особисту участь у кримі- нальному провадженні, користуватись правовою допомогою захи- сника. Захисник, він же адвокат і є учасником кримінального провадження, який за законом уповноважений здійснювати за- хист прав і законних інтересів підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого та надавати їм необхідну правову допомогу при здійсненні кримінального провадження. Виходячи з положень статей 45–54 чинного Кримінального проце- суального кодексу України, захисником може бути тільки профе- сійний адвокат. У цьому вбачається прагнення законодавця урів- няти процесуальні права сторони захисту і потерпілого під час участі у кримінальному провадженні в аспекті забезпечення ква- ліфікованою правовою допомогою. Не може бути представником потерпілого адвокат, відомості про якого не внесено до Єдиного реєстру адвокатів України або стосовно якого в ньому містяться відомості про зупинення або припинення права на зайняття адво- катською діяльністю [1]. Ми підтримуємо С. Є. Абламського, який зазначив, що у чинному КПК України процесуальний статус за- хисника і представника фактично поєднано в одному із учасників кримінального провадження – адвокаті, а їх процесуальні права і обов’язки не розмежовано, що на практиці призводить до труд- нощів у реалізації ефективного захисту. Учений пропонує у ч. 1 ст. 58 КПК України замінити слово «захисник» на «адвокат». Велике значення має законодавче закріплення визначення моменту допуску адвоката до захисту інтересів особи, яка пост- раждала від злочину. На нашу думку, особа має право звернутися по допомогу для захисту та відстоювання своїх прав на всіх стаді- ях кримінального судочинства, також важливим є своєчасність доступу всіх учасників кримінального провадження до якісної правової допомоги. Згідно Кримінального процесуального кодексу України 1960 року на той час захисник залучався до кримінально- го процесу постановою особи, яка проводила дізнання, слідчого, прокурора і судді або ухвалою суду. Чинний КПК України перед- бачає явочний порядок вступу захисника у кримінальне прова- дження, тобто захисник користується процесуальними правами з моменту подання (пред’явлення) слідчому, прокурору, слідчому судді чи суду відповідних документів. Такими документами відпо- відно до статті 50 КПК України є: документ, що посвідчує особу захисника, свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяль- ністю та ордер або договір із захисником, або доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної пра- вової допомоги. Слідчий, прокурор, слідчий суддя або суд вино- сять окремий документ (для слідчого, прокурора – у формі вине- 212 сення постанови, для слідчого судді чи суду – у формі ухвали) про залучення захисника лише у випадках, коли участь захисника є обов’язковою, а підозрюваний, обвинувачений не залучив захис- ника самостійно; підозрюваний, обвинувачений заявив клопотан- ня про залучення захисника, але за відсутністю коштів чи з інших об’єктивних причин не може залучити його самостійно; слідчий, прокурор, слідчий суддя або суд вирішить, що обставини кримі- нального провадження вимагають участь захисника, а підозрюва- ний, обвинувачений не залучив його; для проведення окремої процесуальної дії у порядку, передбаченому ст. 53 КПК України. Отже, процесуальне право мати представника у особи ви- никає з моменту визнання її учасником кримінального прова- дження. Представник може діяти в кримінальному провадженні як поряд із учасником, так і замінюючи його, користуючись про- цесуальними правами особи, інтереси якої він представляє, за ви- нятком права давати показання, права мати пред ставника, права на відшкодування завданої кримінальним правопорушенням шкоди, права на забезпечення безпеки (якщо підстави для вжиття відповідних заходів стосу ються особи потерпілого) та інших прав, реалізація яких здійснюється безпосередньо учасником криміна- льного провадження і не може бути доручена представнику згідно положень КПК України. Права представника є похідними від прав учасників кримінального провадження, а повноваження представника обумовлені згодою особи, інтереси якої він предста- вляє і повністю від неї залежать, тому вони визначені в законі і розширеному тлумаченню не підлягають. Участь представника у кримінальному провадженні не звужує про цесуальних прав ін- ших учасників кримінального провадження, тому особа, маючи представника, зберігає всі надані їй законом процесуальні права. Вона може в будь-який момент відмовитися від представника і залучити до участі в кримінальному провадженні ін шого. Визначення слідчим, прокурором, суддею осіб, які мають право бути представниками, залежить від того, фізична чи юри- дична особа визнана учасником кримінального провадження. Так, фізичну може представляти особа, яка у кримінальному прова- дженні має право бути захисником. Представником юридичної особи, може бути її керівник, інша особа, уповноважена законом або установчими документами, працівник юридичної особи за до- віреністю, а також особа, яка має право бути захисником у кримі- нальному провадженні. Реформування органів кримінальної юстиції спрямовано на забезпечення змагальності та процесуальної рівноправності сто- рін обвинувачення і захисту, сторони отримують рівний доступ до експертних знань; становлення адвокатури як незалежної само- 213 врядної організації, що здійснює функцію захисту у криміналь- ному провадженні, було доповнено і загальні правила участі захи- сника у кримінальному провадженні, де визначено, що одночасно, у одного обвинуваченого, під час судового розгляду не може бути більше п’яти захисників [1]. Деякі вчені не підтримують впровадження та імплемента- цію у сучасне кримінальне судочинство України положень право- вих систем Заходу, Європейського союзу, вважаючи, що ми забу- ваємо про істотні відмінності нашої судово-правової системи й умов, в яких вона діє [4, с. 50–53]. Наприклад, Б. Розовський наго- лошує, що право не може бути вищим, ніж економічна система і рівень загальної культури та вважає, що оскільки економіка України знаходиться в занепаді, правові акти варто орієнтувати не на США і Японію, а ймовірніше на Перу чи Замбію [5, с. 37–38]. Ми не згодні з такою науковою позицією та вважаємо, що праг- нення більшості населення України ввійти до європейського спів- товариства та дотримуватись світових стандартів демократичного розвитку сприятиме підвищенню рівня культури нашого суспіль- ства, а для економіки рушійною силою може стати використання досвіду успішних країн світу. У свідомості більшості працівників правоохоронних органів, як вважає О. Г. Русанова, як і раніше, домінує принцип панування державних суспільних інтересів над особистими, незважаючи на зміщення акцентів у бік прав, свобод та інтересів людини після набуття Україною незалежності. Вони так і не дотримуються приписів законодавства з причин особистої непрофесійності, з одного боку, корупційної практики – з іншого, користуючись правовою необізнаністю потерпілого, чинять про- тидію розслідуванню у різні способи, порушуючи його законні права. Відчуття несправедливості справедливо породжують у сві- домості потерпілого недовіру до правової системи країни в цілому [7 , с. 42]. На нашу думку, для того, щоб вийти із ситуації, що склалася у ході реформування правоохоронних органів, доцільно створити умови для запровадження ефективного механізму громадського контролю за діяльністю органів системи кримінальної юстиції, сформувати нормативно-правову базу, на основі якої здійснюва- тиметься адаптація національного законодавства до законодавст- ва Європейського Союзу, адже саме тому додатковими гарантіями захисту прав і свобод людини виступають міжнародні механізми захисту прав людини, до яких долучилася й Україна, розширити реалізацію процесуального представництва особи у кримінально- му провадженні. 214 Таким чином, слід зробити висновок, що процесуальний ме- ханізм реалізації особою права на захист у кримінальному прова- дженні заслуговує подальшого дослідження та наукового вивчення. Список використаних джерел: 1. Кримінальний процесуальний кодекс України станом на 11.08.2013 р. / Верховна Рада України – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/4651-17. 2. Селіванов В. Методологічні про- блеми запровадження конституційних принципів «верховенство права» і «верховенство закону» / В. Селіванов // Право України. – 1997. №6. – С. 8–10. 3. Назаров В. В. Особливості механізму захисту прав людини у кримінальному провадженні/ В. В. Назаров// Форум права. – 2009. – №1. – С. 385–391 [Електро- нний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2009- 1/09nvvukp.pdf. 4. Бахин В. Допрос на предварительном следствии (уголовно- процессуальные и криминалистические вопросы) / Бахин В., Когамов М., Кар- пов Н. – Алматы : Оркениет, 1999. – 208 с. 5. Розовський Б. Г. Оцінка латентної економічної злочинності в регіоні за побічними факторами / Б. Г. Розовський // Збірник матеріалів міжнародної науково-практичної конференції з проблем боротьби з організованою злочинністю в регіоні / Центр вивчення організова- ної злочинності при Національній юридичній академії України ім. Ярослава Мудрого. – Харків, 2000. – С. 35–39. 7. Абламський С. Є. Дискусійні питання реа- лізації потерпілим права на захист за чинним кримінально– процесуальним законодавством / С. Є. Абламський // Актуальні проблеми застосування нового кримінально-процесуального законодавства України та тенденції розвитку криміналістики на сучасному етапі : матеріали Всеукр. наук.-практ. конф., м. Харків, 5 жовт. 2012 р. – Х. : ХНУВС, 2012. – С. 138–143. 8. Русано- ва О. Г. Процесуальне представництво адвоката у кримінальному процесі як гарантія захисту конституційних прав потерпілого / О. Г. Русанова// Адвокат- 2012– №2 (137) – С. 42–48. Одержано 22.10.2014 УДК 343.131 Руслан Вікторович ЄДИН, старший викладач кафедри кримінального процесу факультету з підготовки фахівців для підрозділів слідства Харківського національного університету внутрішніх справ Едгар Ашотович ПОГОСЯН, курсант 3-го курсу факультету з підготовки фахівців для підрозділів слідства Харківського національного університету внутрішніх справ ОКРЕМІ ПИТАННЯ ЗАОЧНОГО КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ Президент України П.О. Порошенко 21 жовтня 2014 року підписав закон «Про внесення змін до Кримінального та Кримі- нального процесуального кодексів України щодо невідворотності покарання за окремі злочини проти основ національної безпеки, громадської безпеки та корупційні злочини», зазначивши, що він забезпечує принцип невідворотності покарання у випадках, коли підозрюваний або обвинувачений, знаходячись поза межами України, переховується від органів слідства та суду, ухиляючись від кримінальної відповідальності, та підвищить ефективність © Єдин Р. В., Погосян Е. А., 215 2014 розслідування окремих злочинів проти основ національної безпе- ки України та громадської безпеки, а також забезпечить конфіс- кацію майна за їх вчинення [1]. Цей закон направлений на юридичне закріплення можли- вості здійснення кримінального провадження в заочному поряд- ку. Варто зазначити, що цей процесуальний інститут існував в КПК 1960 року, а саме в ст. 262, яка регламентувала можливість суду проводити заочне кримінальне провадження. Деякі вчені-процесуалісти вважають, що заочне прова- дження варто віднести до проваджень із підсиленими процесуа- льними гарантіями (Х. У. Рустамов, А. С. Тукієв), інші – його від- носять до спрощеного виду провадження. Так Т. В. Трубніков вважає, що заочний судовий розгляд кримінальних справ є само- стійним особливим видом провадження, яке займає особливе міс- це в системі кримінально-процесуальних проваджень, оскільки його не можна розглядати як провадження із підсиленими проце- суальними гарантіями або провадженням із спрощеною процесу- альною формою [2, c. 65]. Закон від 21 жовтня 2014 року передбачає кардинальні змі- ни щодо регулювання кримінального провадження за відсутності підозрюваного або обвинуваченого (in abstentia). Зокрема те, що заочне кримінальне провадження здійснюватиметься у разі наяв- ності наступних умов, при цьому вони повинні бути наявними у сукупності: 1) неявка підсудного в судове засідання; 2) належне повідомлення підсудного про час та місце розгляду справи; 3) зго- да інших учасників судового розгляду (потерпілого, його предста- вника, прокурора, суду) на заочний розгляд. Заочне кримінальне провадження здійснюється з ураху- ванням загальних положень і з дотриманням всіх процесуальних гарантій для підозрюваного або обвинуваченого. Так з метою не- допущення порушення прав і свобод підозрюваного або обвинуваче- ного, для забезпечення права особи на захист відповідно до ст. 20 КПК заочне кримінальне провадження проводиться при обов’язковій участі захисника, який залучається з моменту ухвален- ня рішення про здійснення спеціального досудового розслідування. Підозрюваному або обвинуваченому, крім спрощеної про- цедури оскарження судового рішення, прийнятого за результата- ми заочного кримінального провадження, гарантується право на оскарження такого рішення в апеляційному порядку. Прийняття зазначеного закону призвело до ряду суперечок серед юристів. На думку окремих правозастосувачів він матиме позитивні наслідки для вирішення такого виду проваджень і, від- повідно, на поновлення порушених прав потерпілих. Серед цілей таких змін, зокрема, зазначають повноцінність реалізації прин- 216 ципу невідворотності покарання. Заочним кримінальним переслі- дуванням нівелюється можливість підозрюваного (обвинувачено- го) затягувати кримінальне провадження шляхом ухилення від явки до слідчого, прокурора і до суду. Заочна процедура дає мож- ливість провести досудове розслідування і судовий розгляд без участі підозрюваного, визнати його винність і призначити пока- рання. Позитивним моментом є і те, що це сприятиме підвищен- ню ефективності судової системи. Введення заочних процедур у кримінальному судочинстві дозволить скоротити строки судового розгляду. Зменшиться обсяг кримінальних проваджень, які «за- висли» на досудовому слідстві та у судах. Слідство і суди позбу- дуться від проваджень, за якими необхідно встановлювати і до- ставляти осіб, які переховуються за кордоном від правосуддя. Від- повідно, основні сили і увагу буде скеровано на кримінальні про- вадження, за яким підозрювані не ухиляються від слідства і суду. Зазначений закон імплементує норми міжнародного права в українське законодавство. Заочні кримінальні переслідування передбачені законодавством ряду європейських країн (зокрема, це Франція, Данія, Болгарія, Естонія, Литва). Таке нововведення − однозначний крок вперед у нормотворчості [3]. Крім того, на нашу думку, позитивним наслідком є те, що прийнятий закон встановлює можливість призначення додатко- вого покарання у вигляді конфіскації майна, задля відшкодування завданої шкоди. У той же час існує і інша думка про те, що дана новела, має і негативну сторону. Вона, окрім іншого, може проявитися в про- блемності дотримання засад кримінального судочинства. Так, є багато питань щодо забезпечення права підозрюваного на за- хист. Зокрема, це стосується, дачі показань, надання доказів, уча- сті та присутності у слідчих діях, у судових засіданнях, звернення до суду з останнім словом. Нейтралізувати ці моменти в повному обсязі дуже важко. Частина з них усувається обов'язковою участю захисника у кримінальному переслідуванні. Проте, особисті права підозрюваного, наприклад, останнє слово в судовому засіданні ре- алізувати через захисника неможливо; Негативним є і те, що з’являється можливість зловживання слідства і суду заочними процедурами. Не можна виключити, що заочні провадження будуть використовуватися для боротьби з противниками влади. У цій ситуації стримуючим фактором пови- нна бути незалежна, об'єктивна судова система, яка буде контро- лювати застосування заочної процедури, перешкоджати зловжи- ванням, порушенням у цій частині [4]. Необхідно зазначити, що введення процедури заочного кримінального провадження є важливим удосконаленням законо- 217 давства України. Оскільки проблема кримінального провадження за відсутності підозрюваного або обвинуваченого чіпляє два аспе- кти: по-перше: захист прав та законних інтересів осіб, потерпіло- го, а також тих осіб, стосовно яких провадження проводиться; по- друге: ефективність правосуддя, тобто чи не обмежить це засади кримінального процесу, такі як змагальність сторін, відкритість, та інших, що в результаті призведе до рішення суду, яке не буде об’єктивним, законним та справедливим. З огляду на викладене, на нашу думку, у цілому введення заочних процедур у кримінальному судочинстві є позитивним моментом. Однак при цьому повинні бу- ти розроблені і впроваджені механізми контролю і стримування, які будуть попереджати зловживання і порушення при прийнятті рішення про проведення заочних процедур і при їх реалізації. Список використаних джерел: 1. Офіційне інтернет – представництво Президента України [Електронний ресурс] Режим доступу: http://www.president.gov.ua/news/31449.html. 2. Пєсцов Р. Г. Заочне проваджен- ня в кримінальному судочинстві України. – Дисертація 12.00.09 «кримінальний процес і криміналістика, судова експертиза; оперативно-розшукова діяль- ність», канд. юрид. наук. – Національний педагогічний університет ім. Драго- манова, Київ 2012. − 191 с. 3. Закон і Бізнес: Газета [Електронний ресурс] Ре- жим доступу: http://ukranews.com/uk/article/2014/01/20/528 . ; 4. РБК України: Газета [Електронний ресурс] Режим доступу: http://zib.com.ua/ua/50955- zaochne_kriminalne_provadzhennya_-_novela_chi_udoskonalennya.html. Одержано 15.11.2014 УДК 343.13(477) Олексій Валерійович САЛМАНОВ, здобувач Харківського національного університету внутрішніх справ НЕДОТОРКАННІСТЬ ЖИТЛА ЧИ ІНШОГО ВОЛОДІННЯ ОСОБИ ЯК ЗАСАДА КРИМІНАЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА За дослідженням, з давніх часів людина дбає про своє жит- ло, оберігає його, захищає. Житло є невід’ємною складовою особи- стого життя людини. Вона має природне право жити так, як ба- жає, бути захищеною від оприлюднення фактів особистого життя. Але це неможливо без поваги до її житла, де значною частиною проходить це особисте життя, і тому людина має таке ж природне право не тільки на саме житло, а й на недоторканність його. Ви- слів «мій дім — моя фортеця» найбільш влучно розкриває суть цього феномену. Саме тому міжнародні правові акти декларують право людини на недоторканність її житла. Зокрема, ст. 12 Зага- льної декларації прав людини, яка прийнята і проголошена резо- люцією 217 А (III) Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 р., передбачено: «Ніхто не може зазнавати безпідставного втручання у його особисте і сімейне життя, безпідставного посягання на не- доторканність його житла... Кожна людина має право на захист © Салманов О. В., 2014 218 закону від такого втручання або таких посягань». Така ж вимога міститься в ст. 17 Міжнародного пакту про громадянські і полі- тичні права, прийнятого Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 р., який набув чинності для України 23 березня 1976 р. Стаття 8 Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 р., відомої як Європейська конвенція з прав людини, комплексно де- кларує зазначені права. Зокрема, в ній зазначено: «Кожен має право на повагу до його приватного і сімейного життя, до житла і до таємниці кореспонденції» [1, с. с. 7,13,213]. Виходячи з цих та іншіх міжнародно-правових актів Украї- на в Конституції закріпила правило (ст. 30 КУ), згідно з яким: «Кожному гарантується недоторканність житла. Не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням су- ду. У невідкладних випадках, пов’язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які пі- дозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку» [2]. Ці конституційні норми з точки зору охорони прав і свобод людини мають принци- пово важливе значення, і тому в Кримінальному процесуальному кодексі України (далі – КПК України) вони закріплюються як за- сади судочинства. Стаття 13 КПК України, закріплюючи розгля- дуваний принцип, в змістовому плані характеризується виключ- ною лаконічністю, фактично дублюючи конституційне положен- ня: «Не до-пускається проникнення до житла чи до іншого воло- діння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим судовим рішенням, крім випадків, передбачених цим Кодексом» [3]. Дослідивши зміст наведених нормативно- правових актів, виникають підстави для наступних висновків. Як на Конституційному рівні так і в кримінальному процесуальному кодексі України, законодавець обмежився простим проголошен- ням принципу недоторканності житла чи іншого володіння особи, побудувавши при цьому нормативне вираження зазначеної заса- ди через перерахування виключень із загального правила. Однак самі виключення сформульовані у вигляді відсильних норм, що не сприяє однозначному тлумаченню вимог, які випливають із розглядуваного принципу. Таким чином, до числа нормативних положень, які відображають зміст принципу недоторканності житла чи іншого володіння особи, відноситься ст. 233 КПК Украї- ни, частина перша якої сформульована так: «Ніхто не має права проникнути до житла чи іншого володіння особи для будь-якої мети, інакше як лише за добровільною згодою особи, яка ними володіє, або на підставі ухвали слідчого судді, крім випадків вста- новлених частиною третьої цієї статті». Водночас, відповідно до ч. 219 2 ст. 234 та ч. 2 ст. 237 КПК України проникнення до житла чи ін- шого володіння особи з метою проведення його обшуку або огляду допускається лише на підставі ухвали слідчого судді. Отже, не дивлячись на загальне правило, закріплене в ч. 1 ст. 233 КПК України у вигляді альтернативи (або добровільна згода володільця житла, або ухвала слідчого судді), проведення обшуку або огляду житла чи іншого володіння особи за добровільною згодою особи, яка ними володіє, не допускається. Єдиною процесуальною під- ставою вказаних процесуальних дій є виключно ухвала слідчого судді. В інших статтях кримінального процесуального закону та- кож містяться положення, що відображають аналізований прин- цип. Так, відповідно до ч. 5 ст. 240 КПК України слідчий експери- мент, що проводиться в житлі чи іншому володінні особи здійс- нюється лише за добровільною згодою особи, яка ними володіє, або на підставі ухвали слідчого судді за клопотанням слідчого по- годженого з прокурором або прокурора, яке буде розглядатися в порядку, передбаченому для розгляду клопотань про проведення обшуку в житлі чи іншому володінні особи. Із змісту глави 21 КПК України вбачається, що провадження негласних слідчих (ро- зшукових) дій, пов’язаних із проникненням у житло чи інше во- лодіння особи, допускається виключно на підставі ухвали слідчого судді, що є цілком логічно, оскільки про добровільну згоду особи на проникнення у її житло чи інше володіння у випадку з неглас- ними діями говорити не доводиться. За змістом ст. 30 Конституції України, допускаючи можли- вість обмеження права особи на недоторканність житла в інтере- сах кримінального судочинства, відсилає правозастосовника до галузевого законодавства. В свою чергу «базова» в контексті роз- глядуваного принципу ст. 13 КПК України в цьому питанні не ви- різняється конкретикою і відсилає до інших кримінальних проце- суальних положень, які стосуються окремих процесуальних дій. Таким чином, принципове положення про недоторканність жит- ла, втрачається в нормативному матеріалі і з вкрай важливого і ключового правила перетворюється на набір виключень з нього. На підставі викладеного, вважаємо за доцільне погодитися з пропозицією Кучинської О. П. про необхідність внесення змін до ст. 13 КПК України, запропонованих з метою вдосконалення за- конодавчого закріплення принципу недоторканності житла чи іншого володіння особи, побудови чітко структурованої системи норм, які визначатимуть зміст вказаної засади кримінального су- дочинства та викласти її в наступній редакції: «Стаття 13. Недо- торканність житла чи іншого володіння особи. 1. Кожному гаран- тується недоторканність житла чи іншого володіння. Ніхто не має права проникнути до житла чи іншого володіння особи інакше як у випадках і в порядку, втановленому цим Кодексом. 2. Проник- 220 нення до житла чи іншого володіння особи для будь-якої мети, допускається лише за добровільною згодою особи, яка ними воло- діє, або на підставі ухвали слідчого судді, крім випадків, встанов- лених частиною четвертою цієї статті. 3. Проникнення до житла чи іншого володіння особи для проведення в них огляду чи обшу- ку допускається виключно на підставі ухвали слідчого судді, крім випадків, встановлених частиною четвертою цієї статті. 4. Слід- чий, прокурор має право без ухвали слідчого судді увійти до жит- ла чи іншого володіння особи лише у невідкладних випадках, пов’язаних із врятуванням життя та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину. 5. Під житлом особи розуміється будь-яке приміщення, яке пра- вомірно знаходиться у постійному чи тимчасовому володінні осо- би, незалежно від його призначення і правового статусу, та при- стосоване для постійного або тимчасового проживання в ньому фізичних осіб, а також всі складові частини такого приміщення. Не є житлом приміщення спеціально призначені для утримання осіб, права яких обмежені за законом. Під іншим володінням осо- би розуміються транспортний засіб, земельна ділянка, гараж, інші господарські будівлі, будівлі побутового, виробничого та іншого призначення тощо, які на законних підставах знаходяться у воло- дінні особи. Крім того, до іншого володіння особи відносяться ро- боче місце адвоката та нотаріуса» [4]. Необхідно також акценту- вати увагу на самому понятті недоторканості житла. На думку Вологіної Е. О., яка вважає, що недоторканність житла це право на державну охорону житла громадян, які володіють ним внаслі- док договору житлового найму або на праві особистої власності, а також тимчасового житла (кімната, місце у гуртожитку, готелі, будинку відпочинку, санаторії, пансіонаті, туристський намет, дача) від незаконних обшуків, виїмок, арешту, переселень, висе- лень та інших вторгнень без згоди особи, яка у ньому проживає, з боку як посадових осіб, так і окремих громадян [5, с. 7]. Подібною є точка зору Воєводіна Л. Д., якій стверджує, що недоторканність житла є правом громадянина на державну охорону житлового і підсобного приміщення, що орендується ним або належить йому на правах особистої власності, від незаконного вторгнення як по- садових осіб, так і окремих громадян [6, с. 6]. На думку Назарова В.В., недоторканність житла це свобода людини від проникнення до її житла чи іншого володіння, проведення в них оглядів, обшу- ків, виїмок чи інших процесуальних дій, за виклченням випадків, передбачених законом [7]. Позиції згаданих авторів об’єднує те, що кожен з них розглядає недоторканність житла як суб’єктивне право або свободу людини і громадянина, що, на нашу думку, є не зовсім коректним, оскільки поняття «недоторканність житла» та «право на недоторканність житла» за всієї своєї органічної єдності 221 не є тотожними. По-іншому до визначення розглядуваного понят- тя підходять автори підручника з кримінального процесу за реда- кцією Аленіна Ю. П. У зазначеному виданні недоторканність жи- тла розглядається як негативний обов’язок держави утриматися від здійснення дій з боку її органів і посадових осіб, пов’язаних із таємним або відкритим вторгненням у будь-якій формі в житло, як з подоланням перешкод або опору людей, так і безперешкодно, а також за допомогою різних способів, які дозволяють чинити будь-які дії в житлі без входу в нього [8, 346]. Таким чином, можна виділити наступні положення, що ві- дображають зміст принципу недоторканності житла чи іншого володіння особи: житло чи інше володіння особи є недоторкан- ним; ніхто не має права без законної підстави проникнути до жи- тла чи іншого володіння інакше як за добровільною згодою особи, яка ними володіє, або ухвалою слідчого судді, крім випадків вста- новлених законом; держава гарантує кожному недоторканність житла від здійснення дій з боку її органів і посадових осіб, пов’язаних із таємним або відкритим вторгненням у будь-якій формі в житло чи інше володіння особи. В зазначеному принципі виключення виражатимуться у наступному: обмеження права на недоторканність житла чи іншого володіння особи шляхом про- никнення в них без добровільної згоди останньої допускається лише для досягнення завдань кримінального судочинства виклю- чно на підставі ухвали слідчого судді; обмеження права на недо- торканність житла чи іншого володіння особи без ухвали слідчого судді допускається лише у невідкладних випадках, пов’язаних із врятуванням життя та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину; проведення обшуку чи огляду житла або іншого володіння особи допускається виключно на підставі ухвали слідчого судді, незалежно від наявності або від- сутності добровільної згоди особи. Список використаних джерел: 1. Права людини і професійні стандар- ти для юристів в документах міжнародних організацій. — К., 1999. — С. 276. 2. Констітуція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141. 3. Кримінальний процесуальний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 2013. – № 9 – 10. – Ст. 88. 4. Кучинська О. П. принцип недотор- канності житла чи іншого володіння особи в кримінальному процесі . – вісник Академії адвокатури України. – 2012 . – №2(24) . – С. 125 – 129. 5. Вологина Э. А. Конституционные вопросы неприкосновенности жилища / Э.А. Вологина. – Волгоград : ВСШ МВС СССР, 1976. – 158 с. 6. Воеводин Л. Д. Конституционные права и обязанности советских гражда. / Л. Д. Воеводин. – М. : Изд-во Моск. ун- та, 1972. – 300 с. 7. Назаров В. Право особи на недоторканність житла та його обмеження у кримінальному провадженні / В. Назаров // Юридична Україна. – 2009. – № 5. 8. Кримінально-процесуальне право України : [підручник] / [за заг. ред. Ю. П. Аленіна]. – Харків: ТОВ Одіссей, 2009. – 816 с. Одержано 24.10.2014 222 УДК 343.13(477) Ірина Вікторівна СОРОКА, здобувач кафедри криміналістики та судової медицини Національної академії внутрішніх справ ТАКТИКА ОДНОЧАСНОГО ДОПИТУ ДВОХ І БІЛЬШЕ ВЖЕ ДОПИТАНИХ ОСІБ ЗА ФАКТАМИ КРАДІЖОК, ВЧИНЕНИХ НЕПОНОВЛІТНІМИ Допит двох і більше вже допитаних осіб використовувався у кримінальному судочинстві древніх держав. Так, у «Руській правді» (11-12 ст. ), був зафіксований правовий інститут «Звід», який був прообразом допиту двох і більше вже допитаних осіб [1]. Чинний кримінальний процесуальний кодекс України (п. 9 ст. 224 КПК України) визначає, що слідчий, прокурор має право провес- ти одночасний допит двох чи більше вже допитаних осіб для з’ясування причин розбіжностей у їхніх показаннях [2]. На почат- ку такого допиту встановлюється, чи знають викликані особи одна одну і в яких стосунках перебувають між собою. Свідки поперед- жаються про кримінальну відповідальність за відмову від давання показань і за давання завідомо неправдивих показань, а потерпілі – за давання завідомо неправдивих показань. У той же час особам, які не досягли віку кримінальної відповідальності наголошується на необхідності давати правдиві свідчення. Викликаним особам по черзі пропонується дати показання про ті обставини кримінального провадження, для з'ясування яких проводиться допит, після чого слідчим, прокурором можуть бути поставлені запитання. Особи, які беруть учать у допиті, їх захисники чи представники мають право ставити одна одній за- питання, що стосуються предмета допиту. До основних завдань одночасного допиту можна віднести: – з’ясування причин суперечностей в показаннях раніше допитаних осіб, та їх усунення; – викриття одного із допитаних у наданні неправдивих (не- повних) показань; – психологічний вплив на несумлінного учасника слідчої дії з метою схиляння його до дачі правдивих показань; – зміцнення вольових якостей і позиції сумлінного учасника; – виявлення й встановлення доказів та нових обставин; – додаткова перевірка й закріплення показань свідків, потерпілих, підозрюваних. Кінцевою метою одночасного допиту є не усунення супер- ечностей, а з’ясування обставин вчиненого кримінального право- порушення. Недостатньо добитися того, що б особи, які допиту- ються, давали однакові свідчення відносно обставин, про які вони © Сорока І. В., 2014 223 раніше повідомили суперечливу інформацію. Важливо виявити, чиї показання відповідають дійсності. При проведенні одночасно- го допиту слідчому вельми важливо з’ясовувати причини розбіжностей у свідченнях осіб, які допитуються. В умовах цієї слідчої дії відбувається не тільки допит двох осіб по черзі, але й аналіз, а також безперервна конфронтація свідчень. Р. С. Бєлкін вказує, що «по суті, очна ставка являє собою процес безперервного порівняння свідчень двох осіб, що одночас- но допитуються з негайним використанням слідчим результатів такого порівняння для усунення протиріч в інформації, що вихо- дить з цих джерел» [3, с. 287]. Також оголошення показань, наданих учасниками допиту на попередніх допитах, дозволяється лише після давання ними показань. Це полягає в тому що нове для такої процесуальної дії є те, що під час такого «одночасного допиту» можна оголошувати попередні покази допитуваних осіб. Таке оголошення показань дозволяється лише після давання ними показань, що особливо актуально при проведенні даної слідчої (розшукової) дії за участю неповнолітніх. Зауваження ж викликає те, що може відбутись тиск на сумлінного неповнолітнього учасника. Так, за умови наявності у нього низьких вольових якостей вплив з боку двох осіб, що дають неправдиві але узгоджені між собою свідчення, може спричинити зміну показань на неправдиві, які містять обмову або само обмову. Якщо ж слідчий неправильно оцінить ситуацію, а саме, не до кінця розбереться хто ж насправді говорить правду, то можна за рахунок психологічного впливу протидіючих розслідуванню осіб повести слідство хибним шляхом, втратити час, а можливо навіть притягнути до кримінальної відповідальності невинуватого. Якщо ж у слідчого виникнуть підозри щодо того, що добросовісний учасник дає правильні показання, а двоє недобросовісних змо- вившись між собою даватимуть неправдиві показання, від одно- часного допиту у цьому випадку трьох осіб варто відмовитись. У цьому випадку розглядувану слідчу дію доцільно проводити між добросовісним учасником та одним недобросовісним. Дещо іншим чином має діяти слідчий, коли недобросовісний учасник має воль- ову стійкість, темперамент, наприклад холерика, був раніше за- судженим, у тому числі за вчинення тяжких та особливо тяжких злочинів. В цьому випадку слідчому потрібно використати не од- ного сумлінного учасника, а двох, яким буде легше і впевненіше давати показання, і, таким чином, психологічно тиснути на не несумлінного учасника. Все зазначене вимагає від слідчого всебічності в оцінці ситуації, досконалого володіння тактичними прийомами, пере- 224 дбачення сценарію розвитку подій під час одночасного допиту двох чи більше раніше вже допитаних осіб та їх значення для розслідування крадіжок чужого майна громадян, вчинених неповнолітніми. У разі передбачення можливості одержання не- гативного результату та погіршення, у результаті цього, обста- новки розслідування, слідчий має відмовитись або перенести роз- глядувану слідчу дію на більш пізній час. Таким чином слідчий покращить результативність проведення розглядуваної слідчої (розшукової) дії. Список використаних джерел: 1. Інтернет ресурс. Код доступу: http://www.bibliotekar.ru/istoria-prava-rossii/3.htm. 2. Кримінально-проце- суальний кодекс України. Закон України «Про внесення змін до деяких зако- нодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Кримінального процесуально- го кодексу України». – Х. : Одіссей, 2012.– 360 с. 3. Белкин Р.С. Курс кримина- листики: Криминалистические средства, приемы и рекомендации. В 3-х томах. Т. 3. – М. : Юристъ, 1997. – 480 c. Одержано 25.10.2014 УДК 343.1 Римма Володимирівна СУВОРОВА, ад’юнкт Харківського національного університету внутрішніх справ ВИКОРИСТАННЯ ДОКАЗІВ, ОТРИМАНИХ В РЕЗУЛЬТАТІ ЗДІЙСНЕННЯ КОНТРОЛЮ ЗА ВЧИНЕННЯМ ЗЛОЧИНУ Реалізація прав, свобод та законних інтересів учасників процесу за новим Кримінальним процесуальним кодексом Украї- ни (далі КПК України) потребує значних зусиль усіх державних органів і в першу чергу тих, які, уповноважені законом на вико- нання завдань кримінального провадження. Основним змістом кримінально-процесуальної діяльності є робота з доказами, а саме їх збирання, перевірка, оцінка, прийняття рішення та його обґрун- тування. Існує чимало суперечностей щодо оцінки та використання результатів негласних слідчих (розшукових) дій у кримінальному провадженні, однак так чи інакше у разі наявності інформації, яка підлягає доказуванню у кримінальному провадженні, а саме: – події кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення); – винува- тість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопору- шення; – вид і розмір шкоди, завданої кримінальним правопору- шенням, а також розмір процесуальних витрат; – обставини, які впливають на ступінь тяжкості вчиненого кримінального право- порушення; – характеризують особу обвинуваченого, обтяжують чи пом’якшують покарання, які виключають кримінальну відпо- відальність або є підставою закриття кримінального проваджен- © Суворова Р. В., 2014 225 ня; – обставини, що є підставою для звільнення від кримінальної відповідальності або покарання [1]. Результати контролю за вчи- ненням злочину мають бути враховані та використані у криміна- льному провадженні в якості доказів, на тій же основі, що й дока- зи отримані в результаті проведення слідчих (розшукових) дій у гласному порядку. Саме це положення кримінального процесуа- льного законодавства, є одним із ключових моментів реалізації негласних слідчих (розшукових) дій та їх відмінністю від операти- вно-розшукових заходів, що проводяться до початку реєстрації кримінального провадження. З вищевказаного слід зробити ви- сновок, що при оцінці доказової інформації неможна надавати перевагу тим, чи іншим доказам зважаючи на те, чи отримана во- на в гласному або негласному порядку. Така диференціація була б неправильною, більш того – протизаконною, адже нехтування но- рмами закону тягне за собою кримінальну відповідальність. Прийняття законних та обґрунтованих процесуальних рі- шень можливе лише тоді, коли вони базуються на перевірених та правильно оцінених відомостях, отриманих відповідно до вимог кримінального процесуального закону. У зв’язку з цим додержан- ня порядку збирання доказів під час контролю за вчиненням зло- чину має важливе значення для вирішення кримінального прова- дження. Слушним є тлумачення доказів, закріплене у ст. 84 КПК України, згідно з яким доказами визначено фактичні дані, отри- мані у передбаченому Кодексом порядку, на підставі яких, слід- чий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи від- сутність фактів та обставин, що мають значення для кримінально- го провадження і підлягають доказуванню. Властивості доказів – це їхні необхідні ознаки, відсутність яких не дає змогу використовува- ти їх як такі. Можна виділити наступні властивості доказів: належ- ність; допустимість; достатність; достовірність [2, ст. 210]. Зазначені властивості викладені у ст. 85, ст. 86 КПК Украї- ни, згідно з якими належними є докази, які прямо чи опосередко- вано підтверджують існування або відсутність обставин, що під- лягають доказуванню у кримінальному провадженні, та інших обставин, які мають значення для кримінального провадження, а також достовірність чи недостовірність, можливість чи неможли- вість використання інших доказів. На практиці часто виникають проблеми, пов’язані із зби- ранням і фіксацією доказів під час контролю за вчиненням зло- чину належними суб’єктами. Слідчі органів внутрішніх справ, ви- користовуючи право, передбачене ст. 40 КПК України, доручають проведення контролю за вчиненням злочину оперативним під- розділам. При цьому зустрічаються непоодинокі випадки, коли обов’язок виконувати доручення слідчого покладають на праців- 226 ників підрозділів, діяльність яких не є оперативною, що призво- дить до збирання доказів неналежними суб’єктами, після чого отримана в такий спосіб інформація як доказ ставиться під сумнів і на неї не може спиратися суддя при притягненні особи до кримі- нальної відповідальності. Таким чином сили та засоби, що були залучені до виконання контролю за вчиненням злочину виявля- ються даремними. Слідчий повинен не лише надати доручення для його виконання, а й контролювати проходження самої негла- сної слідчої (розшукової) дії з метою недопущення порушень з боку вказаних суб’єктів. Крім того, керівники органів та підрозді- лів внутрішніх справ мають сприяти якісному виконанню дору- чень слідчого про проведення контролю за вчиненням злочину, а також забезпечувати їх виконання належними суб’єктами. Своєчасність проведення контролю за вчиненням злочину є також критерієм допустимості доказів, отриманих в результаті проведення контролю за вчиненням злочину. Так, його проведен- ня до внесення відомостей до Єдиного державного реєстру досу- дових розслідувань або без внесення не допускається та є наслід- ком визнання цих доказів недопустимими. Такі заходи можуть мати оперативно-розшуковий характер і проводитись за прави- лами оперативно-розшукових заходів, в такому випадку інфор- мація, отримана в результаті їх проведення буде мати виключно орієнтуючий характер для подальшого проведення досудового розслідування [3, ст. 28, 29]. Закон не вимагає від сторони обвинувачення встановлення обставин, які виправдовують підозрюваного (обвинуваченого), але разом з тим прокурор, слідчий зобов'язані всебічно, повно та не- упереджено дослідити обставини кримінального провадження, виявити ті обставини, що викривають, і ті, що виправдовують пі- дозрюваного, обвинуваченого, а також обставини, що пом'якшу- ють чи обтяжують його покарання (ч. 2 ст. 9 КПК). Саме з метою недопущення обвинувального ухилу в ході збиранні доказів КПК встановлює, що у разі отримання під час проведення слідчої (ро- зшукової) дії доказів, які можуть вказувати на невинуватість осо- би у вчиненні кримінального правопорушення, слідчий, прокурор зобов'язаний провести відповідну слідчу (розшукову) дію в повно- му обсязі, долучити складені процесуальні документи до матеріалів досудового розслідування та надати їх суду у випадку звернення з обвинувальним актом, клопотанням про застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру або клопотанням про звільнення особи від кримінальної відповідальності [1]. Метою проведення контролю за вчиненням злочину та оці- нки його результатів є не лише встановлення винуватості особи, а й з’ясування обставин, які можуть вказувати на непричетність 227 особи до злочину, опрацювання більшої кількості версій по кри- мінальному провадженню. Результати контролю за вчиненням злочину можуть носити не лише зміст доказів, а мати характер орієнтовної інформації по кримінальному провадженню. Саме на них можна спиратися при подальшій побудові версій, плануванні слідчих (розшукових) дій, вони можуть бути підтвердженням необхідності проведення ком- плексу негласних слідчих (розшукових) дій, а також спростувати інформацію, щодо особи злочинця, події злочину та інших обста- вин кримінального провадження. Отже, інформація отримана в результаті контролю за вчиненням злочину завжди є корисною, потрібно лише правильно її оцінити та вміти застосовувати, так як доказування полягає не тільки в збиранні, дослідженні, переві- рці та оцінці доказів з метою встановлення істини по кожному кримінальному провадженню, але й у формулюванні на цій осно- ві певних тез і наведенню аргументів для їх обґрунтування. Список використаних джерел: 1. Кримінальний процесуальний кодекс України. Науково практичний коментар: у 2 т., Т. 1 / О. М. Бандурка, Є. М. Блажівський, Є. П. Бурдоль та ін.; за заг. ред. В. Я. Тація, В. П. Пшонки, А. В. Портнова. – Х. : Право, 2012. – 768 с. 2. Стоянов М. М. До питання визна- чення властивостей доказів у кримінальному процесі України / М. М. Стоянов // Актуальні проблеми держави і права. – 2008. – № 44. – С. 208 – 213. 3. Власо- ва Г., Сафроняк Р. Допустимість і належність доказів за Кримінальним проце- суальним кодексом України / Г. Власова, Р. Сафроняк // Вісник Національної академії прокуратури України. – 2014. – № 1 – С. 26–32. Одержано 7.11.2014 УДК 343.102(477) Сергій Анатолійович ПАРШАК, ад’юнкт Харківського національного університету внутрішніх справ ФОРМИ ЗАКІНЧЕННЯ ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ Закінчення досудового розслідування – винятково важливий етап у кримінальному провадженні. Саме на цьому етапі розсліду- вання приймаються процесуальні рішення, пов’язані як з аналізом і оцінкою зібраних доказів, підведенням підсумків усього розсліду- вання, так і з подальшим рухом кримінального провадження. Згідно з КПК України особа має право на розгляд обвинува- чення проти неї у суді в найкоротший строк або на його припинен- ня шляхом закриття провадження (ч. 1 ст. 283 КПК України). Закінчення досудового розслідування може відбутися шляхом: 1. Закриття кримінального провадження. Підстави для закриття кримінального провадження під час досудового розслідування передбачені ст. 284 КПК України. Так, кримінальне провадження закривається, в разі якщо: © Паршак С. А., 2014 228 1) встановлена відсутність події кримінального правопору- шення; 2) встановлена відсутність в діянні складу кримінального правопорушення; 3) не встановлені достатні докази для доведення винуватості особи в суді і вичерпані можливості їх отримати; 4) набрав чинності закон, яким скасована кримінальна від- повідальність за діяння, вчинене особою; 5) помер підозрюваний, обвинувачений, крім випадків, якщо провадження є необхідним для реабілітації померлого; 6) існує вирок по тому самому обвинуваченню, що набрав законної сили, або постановлена ухвала суду про закриття кримі- нального провадження по тому самому обвинуваченню; 7) потерпілий, а у випадках, передбачених КПК, його пред- ставник відмовився від обвинувачення у кримінальному прова- дженні у формі приватного обвинувачення; 8) стосовно кримінального правопорушення, щодо якого не отримано згоди держави, яка видала особу. Про закриття кримінального провадження слідчий, проку- рор приймає постанову, яку може бути оскаржено у порядку, встановленому КПК України. Слідчий приймає постанову про закриття кримінального провадження з підстав, передбачених п. п. 1, 2, 4 ч. 1 ст. 284 КПК України, якщо в цьому кримінальному провадженні жодній особі не повідомлялося про підозру. Прокурор приймає постанову про закриття кримінального провадження щодо підозрюваного з підстав, передбачених ч. 1 ст. 284 КПК України. 2. Звернення до суду з клопотанням про звільнення особи від кримінальної відповідальності. Особа звільняється від кримінальної відповідальності у ви- падках, передбачених законом України про кримінальну відпові- дальність (ч. 1 ст. 285 КПК України). Згідно із ст. ст. 45-49 КК України підставами для звільнення особи від кримінальної відповідальності судом є: 1) звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям; 2) звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням винного з потерпілим; 3) звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з передачею особи на поруки; 4) звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із зміною обстановки; 229 5) звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відпо- відальності. Встановивши на стадії досудового розслідування підстави для звільнення від кримінальної відповідальності та отримавши згоду підозрюваного на таке звільнення, прокурор складає клопо- тання про звільнення від кримінальної відповідальності та без проведення досудового розслідування у повному обсязі надсилає його до суду (ч. 2 ст. 286 КПК України). 3. Звернення до суду з обвинувальним актом, клопотанням про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру. Обвинувальний акт складається слідчим, після чого затвер- джується прокурором. Обвинувальний акт може бути складений прокурором, зокрема якщо він не погодиться з обвинувальним актом, що був складений слідчим (ч. 1 ст. 291 КПК України). Клопотання про застосування примусових заходів медично- го або виховного характеру має відповідати вимогам, які пред’являються до обвинувального акту, а також містити інфор- мацію про примусовий захід медичного, виховного характеру, який пропонується застосувати. На підставі викладеного, доходимо висновку, згідно з яким дотримання процесуальної форми кримінального провадження під час закінчення досудового розслідування є однією із важливих гарантій захисту прав та законних інтересів його учасників. Одержано 20.10.2014 УДК 343.132(477) Вадим Іванович ЧЕКОТИЛО, здобувач Харківського національного університету внутрішніх справ ОТРИМАННЯ ЗРАЗКІВ ДЛЯ ЕКСПЕРТИЗИ ПІД ЧАС КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ Із залученням судового експерта до кримінального прова- дження тісним чином пов’язане питання щодо отримання зразків для експертизи. Порядок їх відібрання регламентується ст. 245 КПК України [2]. Під зразками, необхідними для проведення експертизи, слід розуміти матеріальні об’єкти, що відбираються стороною кримі- нального провадження, яка звернулася за проведенням експерти- зи або за клопотанням якої експертиза призначена слідчим суд- дею, судом або за його дорученням залученим спеціалістом. Такими матеріальними об’єктами можуть бути зразки по- черку, відбитки пальців рук, зліпки зубів, взуття, зразки слини, крові, сперми, ґрунту, епітелію, шрифту принтера тощо, якщо © Чекотило В. І., 2014 230 вони використовуються під час проведення експертизи як порів- няльні матеріали [1, с. 415]. У випадку необхідності отримання зразків для проведення експертизи вони відбираються стороною кримінального прова- дження, яка звернулася за проведенням експертизи або за клопо- танням якої експертиза призначена слідчим суддею. Правом залучити експерта до кримінального провадження наділені сторона обвинувачення за наявності підстав для прове- дення експертизи та сторона захисту на договірних умовах. Сто- рона обвинувачення може залучити експерта також за клопотан- ням сторони захисту чи потерпілого. У разі відмови слідчого, про- курора в задоволенні клопотання сторони захисту про залучення експерта особа, що заявила відповідне клопотання, має право зве- рнутися з клопотанням про залучення експерта до слідчого судді (ч. 1 ст. 244 КПК України). У разі, якщо проведення експертизи доручено судом, відібрання зразків для її проведення здійснюєть- ся судом або за його дорученням залученим спеціалістом. Таким чином, суб’єктом відбирання зразків для судової екс- пертизи може бути сторона обвинувачення, сторона захисту, суд та спеціаліст. Потерпілий позбавлений можливості самостійно здійснювати вказану процесуальну дію. Певні питання виникають під час відбирання вищевказаних зразків стороною захисту, особливо коли виконання вказаної процесуальної дії потребує використання спеціальних знань. Так, у ч. 2 ст. 71 КПК України регламентується, що спеціаліст може бути залучений для надання безпосередньої технічної допомоги (фотографування, складення схем, планів, креслень, відбір зраз- ків для проведення експертизи тощо) сторонами кримінального провадження під час досудового розслідування. Разом з цим КПК України не передбачає порядок залучення спеціаліста стороною захисту та не регламентує їх правовідносини. Питання про відібрання зразків із речей і документів під час досудового розслідування вирішує слідчий суддя на підставі клопотання сторін кримінального провадження про тимчасовий доступ до речей і документів. Клопотання слідчого має бути пого- джене з прокурором. Зміст клопотання, перелік речей і документів, доступ до яких заборонений, процесуальний порядок розгляду клопотання про тимчасовий доступ до речей і документів, зміст ухвали слід- чого судді та порядок її виконання передбачені ст.ст. 160–166 КПК України. Біологічні зразки для проведення експертизи відбираються за правилами, установленими для проведення освідування особи (ст. 241 КПК України). Відібрання біологічних зразків у особи здійснюється на підставі постанови прокурора та за необхідності 231 за участю судово-медичного експерта або лікаря. Якщо відібрання біологічних зразків супроводжується оголенням особи, то відпові- дні маніпуляції здійснюються особами тієї ж статі, за винятком його проведення лікарем і за згодою особи, у якої зразки відбира- ються [1, с. 415]. У разі відмови особи добровільно надати біологічні зразки слідчий суддя, суд за клопотанням сторони кримінального прова- дження, що розглядається в порядку, передбаченому ст.ст. 160– 166 КПК України, має право дозволити слідчому, прокурору (або зобов’язати їх, якщо клопотання було подано стороною захисту) здійснити відбирання біологічних зразків примусово. У ст. 274 КПК України регламентується можливість неглас- ного отримання зразків, необхідних для порівняльного досліджен- ня. Вказана дія може бути здійснена лише у випадку, якщо отри- мання таких зразків відповідно до ст. 245 КПК України неможливе без завдання значної шкоди для кримінального провадження. Негласне отримання зразків проводиться на підставі ухвали слідчого судді, постановленої за клопотанням прокурора, або за клопотанням слідчого, погодженого з прокурором, у порядку, пе- редбаченому ст. ст. 246, 248, 249 КПК України. Повторне отримання зразків здійснюється відкрито, якщо втрачається необхідність зберігати таємницю щодо факту дослі- дження попередніх зразків, отриманих негласно. Отримання зразків для експертизи надає змогу розширити можливості судового експерта, є гарантією формулювання ним достовірних висновків та встановлення обставин кримінального провадження, що сприяє виконанню завдань кримінального судо- чинства. У цьому контексті дотримання процедури відібрання зразків для експертизи набуває особливого значення. Список використаних джерел: 1. Кримінальний процес : підручник / Ю. М. Грошевий, В. Я. Тацій, А. Р. Туманянц та ін. ; за ред. В. Я. Тація, Ю. М. Грошевого, О. В. Капліної, О. Г. Шило. – X. : Право, 2013. – 824 с. 2. Кри- мінальний процесуальний кодекс : закон України : від 13.04.2012 р. № 4651-VI // Голос України від 19.05.2012. – № 90–91. Одержано 27.10.2014 УДК 343.13(477) Володимир Володимирович ШИЛОВ, здобувач Сумського державного університету ПРОФІЛАКТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ ОРГАНІВ ПРОКУРАТУРИ ПІД ЧАС ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ: ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНИЙ АСПЕКТ Хоча необхідність проведення органами прокуратури профілактичної роботи прямо не закріплена ані у діючому законі «Про прокуратуру», ані у Проекті нового закону про прокуратуру, © Шилов В. В., 2014 232 як це зроблено у законі «Про міліцію» від 20.12.1990 № 565-XII, чи скажімо у законі «Про Службу безпеки України» від 25.03.1992 №2229-XII, вважаємо, що профілактична діяльність являється од- ним із основних напрямків роботи органів прокуратури, що має не менше значення, аніж інші її функції. Говорячи про основні функції профілактичної діяльності органів прокуратури, ми маємо на увазі ті головні напрямки, за якими відбувається їх вплив на об’єкт та предмет профілактики, і у яких конкретизується та розкривається соціальне призначення даного виду соціальної діяльності. У правознавстві існує багато точок зору щодо того, як слід розуміти профілактичну діяльність. Не вдаючись у певні відмінності у різних точках зору стосовно того, чим є профі- лактична діяльність правоохоронних органів, вважаємо, що являє собою складний комплекс організаційно-правових та виховних заходів спрямованих на попередження протиправної поведінки у суспільстві, виявлення та усунення умов і факторів, що її спричи- няють та сприяють їй, ліквідацію її наслідків, а також здійснення загального виховного впливу на учасників суспільних відносин, з метою підвищення рівня їх правової культури та формування у них на рівні свідомості стійкого переконання у необхідності буду- вати свою поведінку виключно у межах норм і принципів права. Враховуючи зазначену специфіку профілактичної діяльності, вважаємо, що здійснюючи її органи прокуратури ви- конують такі функції, тобто здійснюють свій вплив на систему суспільних відносин та їх учасників за такими основними на- прямками: – по-перше, запобіжна функція. Даний напрямок профілактичної діяльності полягає у попередженні ви- никнення та розповсюдження (поширення) у суспільстві і державі факторі, що сприяють, чи можуть при певних об- ставинах посприяти вчиненню протиправних дій. Особли- ве значення запобіжної функції обумовлено тим, що вона дозволяє випереджати події та заздалегідь інформувати владу про суспільно небезпечні явища, що можуть виник- нути в разі здійснення (чи нездійснення) тих чи інших соціально-економічних заходів і безпосередньо або опосе- редковано детермінувати певні прояви протиправної поведінки злочинні прояви; – по-друге, враховуючи вищезазначену властивість профі- лактичної діяльності певним чином випереджати події та дивитися у майбутнє, цілком логічним буде назвати таку її функцію як прогнозування. Прогностичний напрямком профілактичної діяльності органів прокуратури дозволяє 233 визначати перспективи реалізації профілактичних заходів та корегувати форми, способи і методи їх застосу- вання задля забезпечення їх максимальної ефективності; – по-третє, виховна функція. Головний метод впливу профілактичної діяльності – це переконання, яке у свою чергу найкращим чином реалізується через підвищення правової вихованості та освіченості населення. Підіймаючи правову культуру громадян на належний рівень, органи прокуратури, як власне кажучи й будь-які інші органи державної влади, сприяють зміцненню законності та правопорядку у суспільстві і державі; – по-четверте, ідеологічна функція. Значення цієї функції профілактичної діяльності органів прокуратури криється у тому, що вона спрямована на забезпечення загальної ідейної спрямованості профілактичних заходів, обґрунту- вання їх змісту, правильне визначенні шляхів, засобів і методів профілактичної діяльності. Дана функція сприяє формуванню у правовій свідомості громадян позитивних настанов та переконань; – по-п’яте, погоджуючись з К. Л. Бугайчуком, вважаємо, що профілактична діяльність органів прокуратури виконує операційну функцію. Вона виражає безпосередній зв’язок між теорією профілактики та практичною діяльністю по профілактиці адміністративних проступків. Сутність цієї функції в тому, що теорія профілактики виступає як нау- кова база для прийняття конкретних рішень щодо цілей, засобів, методів профілактичної діяльності. Отже, з викладеного видно, що профілактична діяльність виконує цілий ряд суспільно корисних функцій, які значним чи- ном сприяють зміцненню законності та підтримці правопорядку у державі і суспільстві. А тому, вважаємо, що абсолютно необхідно на законодавчому рівні закріпити за органами прокуратури обов’язок здійснювати профілактичну діяльність. Одержано 21.10.2014 УДК 343.13(049.4)(477) Микола Миколайович ТРОЦЮК, слухач магістратури Харківського національного університету внутрішніх ОКРЕМІ ПИТАННЯ ЩОДО ВИКОНАННЯ, АБО НЕВИКОНАННЯ СЛІДЧИМ, ПРОКУРОРОМ ВИМОГ СТ. СТ. 220, 221 КПК УКРАЇНИ Найголовнішим завданням судово – правової реформи в Україні є реальне забезпечення й дотримання прав і свобод людини та громадянина, зміцнення демократичних основ нашої країни й утвердження принципів правової держави. При цьому одним із © Троцюк М. М., 2014 234 пріоритетних напрямків реформування є удосконалення криміна- льного процесуального законодавства відповідно до Конституції України, вимог міжнародно правових актів і зобов'язань Українсь- кої держави перед європейським та світовим співтоваривством. Однак, значна кiлькiсть скаpг, якi pозглядаються судами Укpаїни свiдчить пpо те, що вже на пеpшiй стадiї захисту стоpона захисту стикається з поpушенням пpинципу змагальностi стоpiн. Так, в статтi 221 КПК України зазначено: «слiдчий, пpокуpоp зобов’язаний за клопотанням стоpони захисту, по- теpпiлого, пpедставника юpидичної особи, щодо якої здiйснюється пpовадження, надати їм матеpiали досудового pозслiдування для ознайомлення, за виключенням матеpiалiв пpо застосування за- ходiв безпеки щодо осiб, якi беpуть участь у кpимiнальному судо- чинствi, а також тих матеpiалiв, ознайомлення з якими на цiй стадiї кpимiнального пpовадження може зашкодити досудовому pозслiдуванню. Вiдмова у наданнi для ознайомлення загальнодо- ступного документа, оpигiнал якого знаходиться в матеpiалах до- судового pозслiдування, не допускається.» На пеpший погляд, якби слiдчий чи пpокуpоp зобов’язанi надати матеpiали та вiдмова в наданнi матеpiалiв не допускається. На пpактицi все виглядає по iншому, поpядок pозгляду кло- потань стоpони захисту пеpедбачено ст. 220 КПК України. Так у вiдповiдностi до ч. 1: «клопотання стоpони захисту, потеpпiлого i його пpедставника чи законного пpедставника, пpедставника юpидичної особи, щодо якої здiйснюється пpовадження, пpо ви- конання будь-яких пpоцесуальних дiй слiдчий, пpокуpоp зо- бов’язанi pозглянути в стpок не бiльше тpьох днiв з моменту по- дання i задовольнити їх за наявностi вiдповiдних пiдстав.» Вiдповiдно до ч. 2 зазначеної статтi: «Пpо pезультати pозгляду клопотання повiдомляється особа, яка заявила клопо- тання. Пpо повну або часткову вiдмову в задоволеннi клопотання виноситься вмотивована постанова, копiя якої вpучається особi, яка заявила клопотання, а у pазi неможливостi вpучення з об’єктивних пpичин – надсилається їй». Детальне вивчення зазначених ноpм дає пiдстави вважати, що автоpами КПК України, або з пpичин некомпетентностi, або навмисно, закладено можливiсть на законних пiдставах обмежува- ти стоpону захисту в пpавах та поpушувати пpинцип змагальностi. В статтю 221 КПК України не закладено таку важливу ноpму, як стpок. Тобто не зазначено в який стpок слiдчий чи пpокуpоp зобов’язанi надати матеpiали досудового pозслiдування. Частиною 1 ст. 220 КПК України пеpедбачено стpок pозгляду клопотання – тpи днi, а ч. 2 пеpедбачено, що пpо pезультати повiдомляється особа, яка заявила клопотання, але не 235 зазначено в який стpок. В дpугому pеченнi, частини дpугої, пеpедбачено вpучення копiї постанови пpо часткову або повну вiдмову в задоволеннi клопотання, але знов таки не зазначено в який стpок. Не зазначено й стpок надiслання постанови у pазi не- можливостi вpучення. Таким чином, у pазi «задоволення клопотання» в повному обсязi слiдчий має пpаво повiдомити зацiкавлену особу у будь який час, тобто коли «сам виpiшить». У pазi повної, або часткової вiдмови в задоволеннi клопотання винесе постанову, виpiшить самостiйно, що неможливо вpучити, та надiслати тодi, коли знов таки сам виpiшить. Тобто коли у стоpони захисту буде мож- ливiсть, або не буде можливостi ознайомитися з матеpiалами, слiдчий чи пpокуpоp виpiшує на власний pозсуд. Отже, законодавцю необхiдно теpмiново внести вiдповiднi змiни до ст. 220 та ст. 221 КПК України, а саме зазначити конкpетнi стpоки повiдомлення стоpони захисту пpо pезультати pозгляду клопотання та конкpетний стpок надання матеpiалiв досудового pозслiдування для ознайомлення. Список використаних джерел: 1. Кримінальний процесуальний кодекс України : закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Кримінального процесуального кодексу Укра- їни». – Х. : Одіссей, 2012. – 360 с. 2. Кримінальний процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар: у 2 т. T. 1 / Є. M. Блажівський, Ю. M. Грошевий, Ю. М. Дьомін та ін.; за заг. ред. В. Я. Тація, В. П. Пшонки, А. В. Портнова – X. : Право, 2012. – 768 с. Одержано 16.11.2014 УДК 343.985(477) Ольга Миколаївна ДРОЦЬКА, слухач магістратури факультету з підготовки слідчих Харківського національного університету внутрішніх справ CТАДІЇ ДАЧІ ЗАВІДОМО НЕПРАВДИВИХ ПОКАЗАНЬ СВІДКОМ ТА ПОТЕРПІЛИМ Дача завідомо неправдивих показань є видом злочину проти правосуддя, що перешкоджає надходженню у розпорядження правосуддя доброякісних та правдивих свідчень від громадян та одночасно з тим інколи може проявлятись у порушенні безпере- шкодного отримання правосуддям свідчень про злочин та обста- вини його вчинення [1, с. 52]. Вчинення досліджуваного виду зло- чину полягає у навмисному, неправдивому викладенні свідком чи потерпілим обставин, які підлягають встановленню у криміналь- ному провадженні, що розслідується або розглядається в суді, з метою дезінформації органів слідства й суду та створення у кри- мінальному провадженні неправдивого уявлення про докази. При цьому злочинною буде визнаватись діяльність свідка чи потерпі- © Дроцька О. М., 2014 236 лого не тоді, коли вони дають завідомо неправдиві показання що- до обставин, які не відіграють роль у розслідуванні злочинної по- дії, а тоді, коли дані ними показання мають суттєве значення для кримінального провадження і через свою неправдивість являють- ся перешкодою у здійсненні результативного розслідування та розгляду справи в суді. Аналіз криміналістичної літератури дозволяє визначити наступні стадії дачі завідомо неправдивих показань свідком та потерпілим: 1. Стадія підготовки до вчинення злочину, яка полягає в прийнятті свідомого рішення про дачу неправдивих показань та підготовці свідчень, що будуть повідомлені правоохоронним орга- нам чи суду. На цій стадії у особи, яка наважується на дачу заві- домо неправдивих показань, йде боротьба мотивів. Останні мо- жуть бути різними – внутрішніми, котрі визначають лінію пове- дінки особи, яка дає показання – так зване внутрішнє спонукання до неправди (мотив), і зовнішні, що спонукають суб’єкта до непра- вди [2, с. 104]. Злочинець розраховує на те, що слідчий, не маючи достатньої доказової бази, не зможе спростувати неправдиві по- казання. При цьому він намагається передбачити з позиції слідчо- го, яким чином останній прийме та використає його показання. Плануючи зміст майбутніх завідомо неправдивих показань, зло- чинець аналізує відому йому інформацію, що може зацікавити слідство чи суд, і створює уявну модель події, яка насправді не мала місце. Визначившись із показаннями, які бажає повідомити, злочинець утримує їх в пам’яті, визначаючи, в якій послідовності та що саме повідомляти. Слід відзначити, що дана стадія має місце у переважній бі- льшості випадків дачі завідомо неправдивих показань потерпілим і свідком. Водночас, у окремих ситуаціях зазначені особи можуть приймати рішення про вчинення злочину безпосередньо під час відповідної слідчої (розшукової) чи судової дії. Зазначене може бути викликане як внутрішніми (особливостями особи злочинця), так і зовнішніми (поведінкою та особистісними особливостями слідчого, судді) факторами. 2. Стадія вчинення досліджуваного злочину, що характери- зується відтворенням завідомо неправдивих показань, які свідок чи потерпілий сформував або заздалегідь на стадії готування до злочину або ж раптово, прямо в процесі проведення слідчої (роз- шукової) чи судової дії. Способами вчинення злочину свідками та потерпілими є: а) викладення вигаданих фактів; б) перекручуван- ня справжніх фактів; в) заперечення або підміна справжніх фак- тів; г) замовчування (утаювання) фактів про відомі обставини, які мають значення у провадженні; д) штучне створення доказів об- 237 винувачення, їх фальсифікація; є) підроблення долучених до кримінального провадження документів тощо. Своє остаточне закріплення обрані злочинцем способи дачі завідомо неправдивих показань набувають при підписанні прото- колу проведення слідчої (розшукової) чи судової дії, у якому вони відображені. Цей просторово-часовий момент при виявленні фак- ту дачі завідомо неправдивих показань є ключовим у встановлен- ні, коли саме особа вчинила злочин. Як правило, з дня дачі заві- домо неправдивих показань до моменту їх виявлення під час оцін- ки доказової бази по кримінальному провадженню в суді прохо- дить значний проміжок часу (можливо від кількох місяців до кі- лькох років). І хоча момент виявлення завідомо неправдивих по- казань не є визначальним для характеристики протиправної дія- льності, він має певне значення для подальшого розслідування, впливає на слідчу ситуацію. 3. Приховання вчиненого злочину свідком чи потерпілим в більшості випадків полягає у продовженні дезінформації осіб (як субєктів кримінального процесу, так і з числа раніше знайомих) шляхом повідомлення власне створеної інформаційної моделі за- відомо неправдивих свідчень, які були повідомлені ним під час слідчої (розшукової) чи судової дії. Таким чином, злочинець шту- чно створює для слідства інших свідків, які в подальшому змо- жуть підтвердити повідомлену ним інформацію нібито як дійсну, таку, що мала місце. Подібні дії злочинців можуть значно усклад- нити процес розслідування як дачі завідомо неправдивих пока- зань, так і іншого злочину, щодо якого такі неправдиві показання були надані. Адже чинний Кримінальний процесуальний кодекс України дозволяє допитувати осіб, які дають показання з чужих слів, при цьому суд оцінює дані свідчення на рівні з іншими, що маються у провадженні [3, с. 252–254]. Також на даній стадії зло- чинці знищують чи приховують документи, речі, що можуть ви- крити завідому неправду, про які в подальшому може стати відо- мо з тих чи інших джерел слідству чи суду. Може мати місце і пі- дробка чи створення документів, яких на справді не існувало, зад- ля підтвердження правдивості повідомленої інформації (напри- клад, коли потерпілий з корисливих мотивів прагне перебільши- ти заподіяний йому злочином матеріальний збиток та надає слід- ству чи суду підроблені документи, які штучно свідчать про дійс- ну наявність у його власності майна, якого насправді не існувало). Резюмуючи вищевикладене, слід вважати дачу завідомо не- правдивих показань злочином, якому притаманний повно струк- турний спосіб вчинення, як сукупність дій щодо його підготовки, вчинення та приховання. 238 Список використаних джерел: 1. Власов И. С. Ответственность за пре- ступления против воли правосудия / Илья Семенович Власов, Ирина Михай- ловна Тяжкова. – М. : Юрид. лит., 1968. – С. 51–53. 2. Швець О. Л. Дослідження мотивів неправди на досудовому слідстві // Криміналістичний вісник. – 2007. – №2 (8). – С. 103-107. 3. Кримінальний процесуальний кодекс України : Науково- практичний коментар / відп. ред. : С. В. Ківалов, С. М. Міщенко, В. Ю. Захарче- нко. – Х. : Одіссей, 2013. – 1104 с. Одержано 17.10.2014 УДК 343.13(477) Іван Іванович ГЕМЕС, слухач магістратури Харківського національного університету внутрішніх справ ОКРЕМІ ПИТАННЯ ЗАКОНОДАВЧОГО ВРЕГУЛЮВАННЯ ТА ПРАКТИЧНОГО ЗАСТОСУВАННЯ ТИМЧАСОВОГО ДОСТУПУ ДО РЕЧЕЙ І ДОКУМЕНТІВ Відповідно до Конституції України вся система національ- ного законодавства повинна відповідати основній ознаці правової держави, а саме – «Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визначаються в Україні найвищою соці- альною цінністю, а права і свободи людини, їх гарантії визначають зміст і спрямованість держави». Проте необхідно враховувати, що на рівні гарантування захисту прав і свобод людини держава мо- же їх обмежити з метою боротьби зі злочинністю. Таке втручання у права і свободи людини можливе також у ході застосування за- ходів забезпечення кримінального провадження. Враховуючи новизну інституту заходів забезпечення кри- мінального провадження та можливість, в ході їх реалізації, об- меження конституційних прав і свобод особи, окремі види даних заходів, зокрема тимчасовий доступ до речей і документів, набу- вають особливої актуальності, зумовлюють її наукову та практич- ну значущість, необхідність подальшого аналізу і дослідження. Тимчасовий доступ до речей і документів полягає у наданні стороні кримінального провадження особою, у володінні якої зна- ходяться такі речі і документи, можливості ознайомитися з ними, зробити їх копії та, у разі прийняття відповідного рішення слід- чим суддею, судом, вилучити їх (здійснити їх виїмку) [1, с. 85]. З огляду на це зрозуміло, що заходи забезпечення криміна- льного провадження мають подвійну природу, яка надає можли- вість здійснити: – тимчасовий доступ до речей і документів, який полягає в наданні стороні кримінального провадження особою, у во- лодінні якої знаходяться такі речі і документи, можливос- ті ознайомитися з ними, зробити їх копії; – у разі прийняття відповідного рішення слідчим суддею, судом, вилучити їх (здійснити їх виїмку). © Гемес І. І., 2014 239 Якщо в першому випадку суть тимчасового доступу є більш простою та зрозумілою, то у другому – дещо складнішою, оскільки одночасно із доступом процесуальний закон передбачає можли- вість здійснення виїмки певних документів [2, с. 140]. Проте, якщо порівнювати дані положення з процесуальними нормами КПК України 1960 р., який в свою чергу відносив виїмку не до заходів забезпечення кримінального провадження (заходів процесуально- го примусу), а до слідчих дій, можна зробити висновки, що проце- дура тимчасового вилучення речей і документів була ускладне- ною, оскільки згідно з чинним КПК України, тимчасовий доступ до речей і документів здійснюється лише на підставі ухвали слід- чого судді, суду, а відповідно до КПК України 1960 р. виїмка про- водилась на підставі постанови слідчого, а в окремих випадках – суду. Ми вважаємо, що доцільно було б прийняти до чинного КПК зміни, щодо юридичних підстав тимчасового доступу до речей і документів, відповідно до яких тимчасовий доступ до речей і до- кументів на стадії досудового розслідування, їх огляд, здійснення копій та виїмка здійснюватиметься за постановою слідчого, і тіль- ки у деяких випадках – за постановою слідчого судді, що значною мірою спростить процедуру доступу та вилучення, яка відповіда- тиме завданням кримінального провадження щодо швидкого та повного розслідування, що в свою чергу зменшить випадки не- правомірної зміни, приховання та знищення речей і документів, що мають значення для досудового розслідування. Відповідно до ст. 163 КПК клопотання про тимчасовий до- ступ до речей і документів розглядається у судовому засіданні. Однак, під час застосування даної норми є невизначеним строк, протягом якого таке клопотання повинно бути розглянуте слід- чим суддею. Ми вважаємо, що відсутність строку протягом якого слідчий суддя зобов’язаний розглянути клопотання про тимчасо- вий доступ до речей і документів, є недоліком законодавчого вре- гулювання, оскільки дане положення суперечить завданням кри- мінального провадження, щодо швидкого повного та неупередже- ного розслідування і судового розгляду, створює можливість затя- гування процесу та стоків досудового розслідування. Також відсу- тність чіткого, законодавчо закріпленого строку розгляду слідчим суддею клопотання про тимчасовий доступ до речей і документів надає можливість зацікавленим особам знищити та приховати документи, що мають значення для провадження і законно допус- кає тяганину на стадії досудового розслідування кримінального провадження. Тому вважаємо за необхідне доповнити ст. 163 КПК України положенням у якому було б передбачено, що розгляд клопотання, сторони кримінального провадження, яка його пода- ла, про тимчасовий доступ до речей і документів слідчим суддею 240 не повинен перевищувати 24 годин з моменту його надходження. Такий термін сприятиме досудовому розслідуванню та зведе до мінімуму можливість знищення речей і документів, які мають значення для провадження. Список використаних джерел: 1. Кримінальний процесуальний кодекс України : закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Кримінального процесуального кодексу Укра- їни». – Х. : Одіссей, 2012. – 360с. 2. Шульгін С. Тимчасовий доступ до речей і документів: проблеми законодавчого регулювання та практичного застосуван- ня // Підприємництво, господарство і право : щомісяч. наук.-практ. госп.- правов. журн. / засн. Ін-т приватн. права і підприємництва АПрН України, Спілка юристів України, Ін-т держави і права НАН України. – 2013. – № 6. – С. 140–143. Одержано15.11.2014 УДК 343.123.66 Андрій Вікторович ГЛОВАЦЬКИЙ, слухач магістратури Харківського національного університету внутрішніх справ ПРИВАТНЕ ОБВИНУВАЧЕННЯ ЯК ФОРМА ПРОЯВУ ДИСПОЗИТИВНОСТІ У КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ Науковий інтерес до інституту приватного обвинувачення є усталеним і зумовлений насамперед тим, що він є одним із найбільш дискусійних у сучасному кримінальному судочинстві. Варто сказати, що навіть і сьогодні, після того як уже близько двох років вступив у законну силу і діє КПК України, який суттєво змінив досліджуваний нами інститут, висловлюються різні думки щодо необхідності існування, закріпленого у главі 36 КПК України, особливого порядку кримінального провадження у формі приватного обвинувачення як такого; кількості складів кримінальних правопорушень, провадження яких може бути роз- почате лише на підставі заяви потерпілого; визначення процесу- ального статусу потерпілих за даною категорією кримінальних проваджень, а також меж втручання органів, що здійснюють до- судове розслідування, у сферу приватного життя громадян тощо. Кримінальне провадження за своєю природою є діяльністю публічною (офіційною). Але, водночас, винятком із цього загаль- ного правила є кримінальне провадження у формі приватного обвинувачення, тобто кримінальне провадження, яке може бути розпочате слідчим, прокурором лише на підставі заяви потерпілого щодо визначених ст. 477 КПК України кримінальних правопорушень. У зв’язку з цим, можна стверджувати, що таке кримінальне провадження містить диспозитивне (приватне) начало. Слід зазначити, що у науковій літературі існують різні точ- ки зору щодо визначення диспозитивності. Так зокрема, деякі вчені під диспозитивністю розуміють правове положення, згідно з © Гловацький А. В., 2014 241 яким сторонам кримінального провадження надається і забезпечується можливість вільно, в межах, встановлених кримінальним процесуальним законом, обирати способи здійс- нення своїх матеріальних та процесуальних прав та використову- вати на власний розсуд передбачені законом публічні засоби їх захисту, а також активно впливати на хід і результати кримінального провадження [1, с. 61]. У свою чергу, Л. М. Лобойко відзначає, що диспозитивність це правове положення, згідно з яким суб’єктам кримінального процесу надається та забезпечується можливість вільно, в межах закону, обирати способи поведінки для захисту своїх матеріаль- них (кримінально-правових та цивільно-правових) і процесуаль- них прав, а також впливати на хід та результати кримінальної процесуальної діяльності [2 с. 227–228]. На думку науковця, дана засада знаходить свій прояв і повністю розкривається у категорії кримінальних проваджень у формі приватного обвинувачення. З цієї позиції виходить і законодавець (ч. 4 ст. 26 КПК України). Слушною з цього приводу є думка В. В. Дорошкова, який вказує, що даний різновид кримінальної процесуальної діяльності здійснюється в рамках спеціальної правової процедури, яка дозволяє приватному обвинувачеві висловити свою волю щодо необхідності притягнення кривдників до кримінальної відпо- відальності [3, с. 17]. Отже, особливість початку досудового розслідування (яке повністю залежить від волі потерпілого) визначає так звану «ниж- ню» межу диспозитивності, а можливість відмови від підтримання обвинувачення (або ж розгляд кримінального провадження по суті та винесення суддею вироку) – визначає «верхню» межу. Засада диспозитивності в межах інституту приватного об- винувачення дещо обмежує дії органів досудового розслідування та суду, які виступають повністю залежними від волі потерпілого. Можливо, законодавець виходить з того, що держава не повинна втручатися в конфлікт між приватними особами, даючи їм змогу примиритися самостійно та досягти компромісу. Разом з тим, обов’язковість проведення досудового розслідування у досліджу- ваній категорії кримінальних проваджень, яке закінчується скла- данням обвинувального акта викликає запитання: чи не перетворюється за своєю природою приватне провадження на повністю публічну діяльність, оскільки згідно ч. 4 ст. 110 КПК України обвинувальний акт є процесуальним рішенням, яким прокурор висуває обвинувачення у вчиненні кримінального пра- вопорушення і яким завершується досудове розслідування? До того ж, на думку С. І. Перепелиці, зазначене є зразком публічного провадження, а значить, з моменту подання заяви потерпілий 242 фактично усувається з процесу, а його роль і функції переходять до прокурора. Потерпілому надається право вплинути на процес у випадку відмови прокурора від підтримання державного обвину- вачення (ст. 340 КПК України), а також у випадку укладення уго- ди про примирення (гл. 35 КПК України) [4, с. 183–184]. Вважаємо, що у даному контексті відбувається переплетіння засади диспозитивності із засадою публічності, а ні в якому разі погли- нання одного іншим. У даному випадку проглядаються позитивні риси того, що держава, турбуючись про потерпілого й, зокрема, про повну реалізацію його прав та інтересів у разі виявлення у останнього наміру розпочати кримінальне провадження та при- тягнути винного до відповідальності, не залишає потерпілого наодинці із проблемами, що виникають у зв’язку з цим (як це було раніше), покладаючи на органи досудового розслідування та суд обов’язок здійснити швидке, повне та неупереджене розслі- дування та судовий розгляд такого кримінального провадження. На підставі викладеного можна стверджувати, що приватне обвинувачення виступає основною формою прояву диспози- тивності у кримінальному судочинстві. Воно проявляється в обмеженні публічних основ на користь приватних інтересів потерпілого. Досягнення цілей даного особливого порядку кримінального провадження є неможливим без врахування публічної складової. Список використаної літератури: 1. Кримінальний процесуальний ко- декс України. Науково-практичний коментар : у 2 т. Т. 1 / К82 О. М. Бандурка, Є. М. Блажівський, Є. П. Бурдоль та ін. : за заг. ред. В. Я. Тація, В. П. Пшонки, А. В. Портнова. – X. : Право, 2012. – 768 с. 2. Лобойко Л. Поняття принципу диспозитивності в кримінальному процесі // Вісник Академії правових наук України : зб. наук. пр. / засн. Президія Акад. правових наук Укр. – 2003. № 4. С. 218–228. 3. Дорошков В. В. Руководство для мировых судей. Дела частного обвинения. – М. : Норма (Изд. гр. НОРМА-ИНФРА-М), 2001. –272 с. 4. Перепели- ця С. І. Правова природа кримінального провадження у формі приватного обви- нувачення та її регламентація за новим Кримінальним процесуальним кодексом України / С. І. Перепелиця // Право і Безпека. – 2012. – № 4. – С. 180–185. Одержано 12.11.2014 УДК 343.21(477) Михайло Вікторович ГРІНЧЕНКО, слухач магістратури Харківського національного університету внутрішніх справ ПРОБЛЕМИ ВИЗНАЧЕННЯ КРАЙНЬОЇ НЕОБХІДНОСТІ У ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИ В умовах становлення державності сучасної України, демо- кратизації суспільства, впровадження необхідних змін та рефор- мування системи роботи органів внутрішніх справ, видається ва- жливим питання перевищення службових обов’язків та встанов- © Грінченко М. В., 2014 243 лення меж поняття «крайня необхідність». Метою дослідження є визначення правомірності використання крайньої необхідності при встановленні відповідальності за вчинене правопорушення. Аналізуючи різні підходи до визначення крайньої необхід- ності, доцільно зупинитись на понятті, відповідно до якого крайня необхідність – це такий збіг обставин, за якого виникла безпосе- редня небезпека для певного об'єкта, зберегти який можна, лише заподіявши шкоду іншому, менш цінному об'єктові. Інакше ка- жучи, правомірним вважається заподіяння (за наявності загальної небезпеки) шкоди одним цінностям, що охороняються правом, з метою відвернути шкоду більш значним цінностям, які теж охо- роняються правом [3]. Адміністративне законодавство також дає визначення крайньої необхідності. Відповідно з КпАП України, крайньою не- обхідністю вважається правопорушення, що вчинене для усунен- ня небезпеки, яка загрожує державному або громадському поряд- ку, власності, правам і свободам громадян, установленому поряд- ку управління, якщо ця небезпека за даних обставин не могла бу- ти усунута іншими засобами і якщо заподіяна школа є менш зна- чною, ніж відвернена шкода. Відповідно до ч. 1 ст. 39 ККУ не є злочином заподіяння шко- ди правоохоронюваним інтересам у стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правом цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам, інтересам чи інтересам держави, якщо цю небезпеку в даній обстановці не можна було усунути ін- шими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності [4]. Об'єктом захисту при крайній не- обхідності є: особисті блага людини, її права та майно, блага та права інших осіб, блага та цінності громадянського суспільства чи держави. При визначенні відповідальності за вчинене правопору- шення у стані крайньої необхідності, розглянемо умови, що ви- значають правомірність крайньої необхідності. До них належать: наявність небезпеки заподіяння шкоди об'єктові захисту; небез- пека, що виникла, має бути наявною, дійсною, тобто вона виник- ла, існує і ще не минула; небезпека має бути невідворотною, а її усунути неможливо без заподіяння шкоди іншим цінностям, що також охороняються правом; шкода має завдаватися так званим третім особам, якщо шкода завдається нападнику, то вчинене роз- глядається за правилами про необхідну оборону; особа завдає шкоду, будучи зобов'язаною або вимушеною до цього об'єктивни- ми обставинами; заподіяна шкода має бути меншою, ніж відвер- нена шкода [1]. При додержані названих умов правопорушення 244 може бути визнане крайньою необхідністю та з урахуванням цьо- го факту встановлена відповідальність правопорушника. До джерел небезпеки, що зумовлює стан крайньої необхід- ності відносять: стихійні сили природи (громовиця, землетрус, пожежа, повінь, гірські лавини, дії джерела підвищеної небезпе- ки, затоплення тощо); суспільно небезпечну поведінку людини (наприклад, створення аварійної ситуації, що може спричинити тяжкі наслідки); фізіологічний стан людини (голод, хвороба тощо); порушення роботи технічних чи автоматичних систем, що спричи- нило аварію або катастрофу; напад тварин; збіг обставин, що зумо- влює необхідність одночасного виконання певних обов'язків. Питання помилковості в оцінюванні небезпеки та необхід- ності крайньої необхідності також ураховується у встановленні відповідальності. Тому, небезпека має бути дійсною, існувати фа- ктично, а не уявно. Помилковість особи щодо дійсного характеру небезпеки не породжує кримінальної відповідальності, якщо лю- дина не усвідомлювала і не могла усвідомлювати помилковість свого припущення. Якщо ж особа, яка припустилася помилки, могла усвідомлювати відсутність реальної небезпеки (не виявила належної обачливості), відповідальність має настати за необере- жний злочин. Небезпека вважається невідворотною, якщо її неможливо було усунути іншим, більш ощадливим способом, крім того, який був застосований у даних конкретних умовах. Отже, крайня необ- хідність має вважатися відсутньою, якщо в особи була можливість запобігти загрозі небезпеки без заподіяння шкоди стороннім бла- гам або можна було застосувати менш небезпечний спосіб дій, але особа не використала ні тієї, ні іншої можливості [2]. У стані крайньої необхідності шкода завдається стороннім особам, не причетним до джерела небезпеки (до створення небез- пеки). Тому заподіяння шкоди в цьому випадку допускається лише за умови, що більша шкода усувається шляхом заподіяння меншої шкоди. Саме ця обставина виключає суспільну небезпечність і про- типравність дій, вчинених у стані крайньої необхідності. Тож, при вирішенні питання про співвідношення заподіяної і відверненої шкоди, необхідно виходити з конкретних обставин самої події, враховувати характер і розмір спричиненої і відвер- неної шкоди, а також пріоритетність благ або цінностей. Переви- щенням меж крайньої необхідності вважається умисне заподіян- ня шкоди певним благам або цінностям, якщо така шкода явно не відповідала характеру, реальної небезпеки й була значно біль- шою, ніж відвернута шкода. Особа не підлягає кримінальній від- повідальності за перевищення меж крайньої необхідності, якщо внаслідок сильного душевного хвилювання, викликаного небезпе- 245 кою, що загрожувала, вона не могла оцінити відповідність заподі- яної шкоди цій небезпеці. Як відомо, наявність обставин, що виключають злочинність діяння, зокрема, і крайньої необхідності, свідчить про суспільну корисність (допустимість) поведінки особи. Така правомірна по- ведінка лише в аспекті своєї зовнішньої подоби злочину є пред- метом вивчення кримінально-правової науки. В силу правомірно- сті така поведінка особи часто має своїм джерелом підстави, що знаходяться в рамках інших юридичних наук, а також дисциплін неюридичного циклу. Таким чином, можна констатувати певною мірою міждисциплінарний характер даної проблеми, що обумов- лює необхідність використання понятійного апарата інших наук (соціології, педагогіки, психології, медицини й інших). Однак, перш за все, обставини, що виключають злочинність діяння, по- в'язані з проблемою кримінальної відповідальності, регулювання якої є прерогативою кримінального права. Список використаних джерел: 1. Андрусів Г. В. Кримінальне право України. Загал. частина : підруч. для студ. юрид. вузів / Г. В.Андрусів П. П. Ан- друшко, В.В. Бенювській та ін. : К.– 1997. 2. Кримінальний кодекс України. Верховна Рада України; Кодекс України, Закон від 05.04.2001 № 2341-III Доку- мент 2341-14, чинний, поточна редакція — Редакція від 23.10.2014, підстава 1703-18.; 3. Кримінальне право України. Загальна частина : підручник / Ю. В. Баулін, В. І. Борисов, Л. М. Кривоченко та ін. ; за ред. проф. В. В. Сташи- са, В. Я. Тація. – 3-є вид., переробл. і доповн. – Київ: Юрінком Інтер, 2007 – 496 с. 4. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред. М. І. Мельника, М. І. Хавронюка. — 9-те видання, переробл. та доповн. — К. : Юридична думка, 2012. — 1316 с. Одержано 17.11.2014 УДК 343.54 (477) Наталія Олександрівна СУХАРЄВА, слухач магістратури Харківського національного університету внутрішніх справ КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ВЧИНЕННЯ НАСИЛЬСТВА В СІМ’Ї За визначенням Закону України «Про попередження наси- льства в сім'ї», який Верховна Рада України ухвалила 2001 ро- ку, насильство в сім'ї – це «будь-які умисні дії фізичного, сексуа- льного, психологічного чи економічного спрямування одного чле- на сім'ї по відношенню до іншого члена сім'ї, якщо ці дії порушу- ють конституційні права і свободи члена сім'ї як людини та гро- мадянина і наносять йому моральну шкоду, шкоду його фізично- му чи психічному здоров'ю» [1]. Основними проблемами сучасного стану державної політики попередження та протидії насильству в сім’ї у правоохоронній сфері є низька ефективність роботи та судового © Сухарєва Н. О., 2014 246 переслідування, в соціальній сфері – катастрофічна нехватка притулків та центрів допомоги потерпілим від домашнього на- сильства та відсутність умов для роботи із кривдниками. Пробле- ми недостатнього фінансування галузі також мають в якості не- гативного наслідку неефективну політику в сфері попередження та протидії насильства в сім’ї. Проблема насильства в сім’ї та його попередження є над- звичайно актуальна для сучасного українського суспільства. Не- гативні емоції і почуття жертв насильства в сім’ї приводять до розладів діяльності нервової системи,зниження опору організму різним захворюванням і погіршення стану здоров’я в цілому,до протиправних проявів. Особливо часто потерпають від негативно- го впливу насильства в сім’ї жінки і діти. Латентність насильни- цьких проявів у сімейно-побутовій сфері значно ускладнює вияв- лення та притягнення до відповідальності винних осіб і зменшує можливість захисту постраждалих від цього виду правопорушень [2, с. 78]. Кримінальним кодексом України встановлено відповідаль- ність за суспільно небезпечне насильство, яке, як правило, вира- жається у формі психічного та фізичного насильства. Але можна виділити спеціальні види насильства, які застосовуються до осіб , що є членами сім’ї: сексуальне та економічне [3, с. 94]. Економічне насильство в сім’ї, як злочин, може мати такі форми:1) ухилення від сплати платежів, які один член сім’ї зо- бов’язаний сплачувати на користь іншого;2) протидія законній господарській діяльності одного члена сім’ї з боку іншого або, на- впаки, примушування члена сім’ї займатися певними видами дія- льності; 3) злочинні діяння одного члена сім’ї проти власності ін- шого члена сім’ї; 4) злочинні діяння одного члена сім’ї по відно- шенню до майна, що належить йому та іншому члену сім’ї на пра- ві сумісної спільної власності;5) порушення недоторканості жит- ла; 6) зловживанні опікунськими правами [3 , с. 94–95]. Ухилення від сплати платежів, які один член сім’ї зо- бов’язаний сплачувати на користь іншого, є злочинами при злі- сному ухиленні від сплати встановлених рішенням суду коштів на утримання дітей (аліментів), злісному ухиленню батьків від утри- мання неповнолітніх або непрацездатних дітей, що перебувають на їх утриманні ( ст. 164 КК)та злісному ухиленні від сплати вста- новлених рішенням суду коштів на утримання непрацездатних батьків (ст. 165 КК). Економічне насильство в сім’ї – у вигляді протидії законній господарській діяльності одного члена сім’ї з боку іншого або, навпа- ки, примушування члена сім’ї займатися певними видами діяльності тягне за собою кримінальну відповідальність, якщо вчинено: 247 – експлуатацію дітей, які не досягли віку, з якого законодав- ством дозволяється працевлаштування, шляхом використання їх праці з метою отримання прибутку (ст. 150 КК); – використання малолітньої дитини для заняття жебрацт- вом (ст. 150¹ КК); – примушування чи втягнення у заняття проституцією, тоб- то надання сексуальних послуг за плату шляхом застосування на- сильства чи погрози його застосування, знищення чи пошко- дження майна, шантажу або обману (ст. 303 КК); – втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність (ст. .304 КК). Економічне насильство у вигляді протиправних посягань одного члена сім’ї на власність іншого члена сім’ї , тягне за со- бою кримінальну відповідальність у випадках вчинення таких злочинів: – крадіжки, тобто таємного викрадення чужого майна (ст. 185 КК); – грабежу, тобто відкритого викрадення чужого майна (ст. 186 КК); – розбою, тобто нападу з метою заволодіння чужим майном, поєднаного із насильством, небезпечним для життя чи здоров’я особи, яка зазнала нападу, або з погрозою застосування такого насильства (ст. . 187 КК); – шахрайства, тобто заволодіння чужим майном або при- дбання права на майно шляхом обману чи зловживання довірою (ст. . 190 КК); – умисного знищення або пошкодження чужого майна, що заподіяло шкоду у великих розмірах (ст. . 194 КК) [4]. Психологічне насильство, на відміну від інших видів наси- льства в сім’ї, тягне за собою відповідальність лише у досить рід- ких випадках. Як окремий, самостійний вид злочину, психологіч- не насильство в сім’ї має вираз у вчиненні погрози вбивством (ст. 129 КК) та погрози знищення чужого майна шляхом підпалу, вибуху, або іншим загально небезпечним способом (ст. 195 КК). Зазначені погрози тягнуть за собою кримінальну відповідальність лише за умови наявності реальних підстав побоюватися здійснен- ня цих погроз. Психологічним насильством у сім’ї слід вважати також: 1.) розголошення одним із членів сім’ї таємниці усинов- лення (удочеріння) всупереч волі усиновителя (удочерителя) (ст. 168 КК); 2.) використання малолітньої дитини для заняття же- брацтвом (ст. 150¹ КК); 3.) втягнення неповнолітніх дітей у зло- чинну діяльність (ст. . 304 КК); 4.) жорстоке поводження з твари- нами (ст. 299 КК) [4]. Сексуальне насильство в сім’ї може виявлятися в учиненні злочинів проти статевої недоторканості особи, а також злочинів 248 проти громадської моральності. Так, злочинами проти статевої свободи та статевої недоторканості особи є зґвалтування, що тяг- не за собою відповідальність за статтею 152 КК, а насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом за наяв- ності тих самих обставин – за статтею 153 КК. Стаття 154 КК встановлює відповідальність за примушування жінки чи чоловіка до вступу в статевий зв’язок природним або неприродним спосо- бом особою, від якої жінка чи чоловік матеріально залежні [4]. Фізичне насильство в сім’ї, може бути вчинене у вигляді злочинів проти життя, злочинів проти здоров’я, злочинів, які ста- влять у небезпеку життя чи здоров’я члена сім’ї, та злочинів про- ти особистої волі. Злочини проти життя, до яких належать вбивс- тва (ч. 1 ст. 115 КК) та доведення до самогубства(ст. 120 КК), є най- більш тяжкими злочинами, що можуть бути вчинені внаслідок насильства в сім’ї, умисне вбивство, вчинено в стані сильного ду- шевного хвилювання (ст. 116 КК), умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини (ст. 117 КК) та умисне вбивство при пере- вищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця (ст. 118 КК) [4; 5, с. 66–70]. Отже, насильство в сім’ї залишається однією з основних проблем сьогодення, що не втрачає свою актуальність в українському суспільстві. З метою припинення поширення цього негативного явища та захисту людей котрі потерпають від на- сильства в сім’ї, нормами адміністративного та кримінального за- конодавства передбачено основні засади відповідальності за вчи- нення даних протиправних дій. Список використаних джерел: 1. Закон України «Про попередження насильства в сім’ї» від 15.11.2001р. № 2789 (Із змінами, внесеними згідно із За- конами № 609-V від 07.02.2007, ВВР, 2007, № 15, ст. 194, № 599-VI від 25.09.2008, ВВР, 2009, № 13, ст. 153). 2. Блага А. Б. //Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ. – 2005. – Вип. 30.– С. 78. 3. Воро- пай Е. С. Актуальні проблеми сучасної науки і правоохоронної діяльності: [Ви- пуск 14] : матеріали XIV наук.-практ. конф. курсантів та слухачів, Харків, 19 трав. 2007 р. – С. 94–95. 4. Кримінальний кодекс України: чинне законодавст- во із змінами і доповненнями на 31 жовтня 2014 року. 5. Насильство в сім’ї та діяльність органів внутрішніх справ щодо його подолання : навч.-метод. посіб. для курсантів вищ. навч. закл. МВС України / укл.: Запорожцев А. В., Ла- бунь А. В., Заброда Д. Г., Басиста І. В., Дроздова І. В., Брижик В. О., Мусієн- ко О. М. – К., 2012. – С. 66–70. Одержано 16.11.2014 249 УДК:343.223(447) Олександра Анатоліївна СЕРДЮК, слухач магістратури Харківського національного університету внутрішніх справ ДОБРОВІЛЬНА ВІДМОВА ПРИ НЕЗАКІНЧЕНОМУ ЗЛОЧИНІ – ЯК ПІДСТАВА ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ, А НЕ ЇЇ ВИКЛЮЧЕННЯ Звільнення осіб від кримінальної відповідальності є одним із найбільш дієвих механізмів вирішення кримінально-правових конфліктів, санкціонованих державою. Чинне кримінальне зако- нодавство України містить низку норм, які передбачають повну відмову від застосування державного примусу щодо осіб, які вчи- нили злочини, дозволяючи, а в деяких випадках навіть зо- бов’язуючи звільняти їх від кримінальної відповідальності. Ст. 17 Кримінального кодексу України (далі – КК) визначає, що добровільною відмовою є остаточне припинення особою за своєю волею готування до злочину або замаху на злочин, якщо при цьому вона усвідомлювала можливість доведення злочину до кінця. У теорії кримінального права були запропоновані різні по- няття добровільної відмови, пояснення її правової природи. Біль- шість учених розглядає такі ознаки добровільної відмови: добро- вільність, усвідомлення можливості доведення злочину до кінця й остаточність. Деякі виділяють тільки дві ознаки — добровільність і остаточність припинення злочину. Усвідомлення можливості доведення злочину до кінця при цьому відносять до добровільнос- ті [1, c. 6]. Така позиція видається правильною, оскільки дані ознаки знайшли своє відображення у вищезгаданій статті. Безпосередньо ст. 17 КК закріплює ще одну важливу ознаку добровільної відмо- ви. Такою ознакою є припинення особою готування або замаху на злочин. Певний час формулювання «добровільна відмова від го- тування чи замаху», яке було закріплене законом раніше, підда- валося критиці з боку, зокрема, Н. Ф. Кузнєцової [2, c. 95]. Дійсно, особа припиняє вчинення задуманого закінченого злочину, причому в її діях до добровільної відмови вже наявне або готування до злочину, або замах. Саме тому формулювання «при- пинення готування чи замаху» певним чином звужує спрямова- ність діянь особи, наявний у неї злочинний намір на вчинення не просто готування чи замаху, а на вчинення певного закінченого злочину, передбаченого Особливою частиною КК. При цьому слід мати на увазі, що при готуванні до злочину, на відміну від замаху, вчинення цього задуманого злочину (передбаченого Особливою частиною КК) ще не розпочинається. Таким чином, як самостій- © Сердюк О. А., 2014 250 ний вид звільнення від кримінальної відповідальності, звільнення особи у зв’язку з її добровільною відмовою має свої специфічні передумову та підставу звільнення [3, c. 87–107]. Важливим, в доктрині кримінального права постає питання з приводу того, чи вважати добровільну відмову підставою звіль- нення від кримінальної відповідальності, чи виключення її. У зв’язку з цим як при КК 1960 р., так і при чинному КК ви- словлювалися різні судження. Так, Дядько Д. Е. у своєму авторе- фераті наголошує на тому, що добровільна відмова виключає кримінальну відповідальність за дії, вчинені до добровільної від- мови [4, c.7]. Таку ж позицію підтримує Караулов В. Ф. [5, с. 43], Матишевський П. С. [6, c. 162] та ін. Але, водночас існує думка В. Н. Кудрявцевої, А. В. Наумової [7, c. 334, 335] — що така відмова служить підставою звільнення від відповідальності, і ніяк не її виключенням. Необхідно зазначити, що при виключенні кримінальної відпо- відальності в діях особи відсутній склад злочину, в тому числі й готу- вання, а при звільненні від такої відповідальності вчинення саме та- кого злочину є обов’язковою передумовою звільнення [8, c. 8]. Думку про те, що при добровільній відмові відбувається са- ме звільнення особи від кримінальної відповідальності, а не ви- ключення її, висловлювали ще в дореволюційній кримінально- правовій теорії. М. С. Таганцев, зокрема, зазначав: «те, що було, не можна зробити таким, що не було» [7, c. 334, 335]. Звільнення особи від кримінальної відповідальності у разі добровільної відмови не означає зміни юридичної природи самого діяння (готування чи замаху), воно залишається караним діянням. Отже, проблема полягає в тому, щоб визначитися, чи вчи- нила особа до моменту добровільної відмови злочин, чи скоєне нею до цього моменту таким злочином не визнається. Є очевид- ним, що КК вважає такі дії злочином. Сама назва ст. 17 КК перед- бачає добровільну відмову при вчиненні готування до злочину і замаху на злочин (ч. 2 ст. 13). У частині 1 ст. 17 КК також йдеться про припинення особою за своєю волею готування до злочину чи замаху на нього. Так само у ч. 1 ст. 31 закріплюється, що при доб- ровільній відмові виконавця інші співучасники підлягають кри- мінальній відповідальності за готування до того злочину або замах на той злочин, від вчинення якого відмовився виконавець. Таким чином, закон дає пряму та недвозначну характеристику вчинено- го до добровільної відмови як самостійного виду злочину. Викла- дене дозволяє зробити висновок, що до моменту добровільної від- мови суб’єкт вчиняє діяння, яке містить склад готування чи зама- ху, тобто в його діянні наявна підстава кримінальної відповідаль- ності. Тому добровільна відмова служить підставою саме звіль- 251 нення особи від кримінальної відповідальності за готування, а не виключення такої відповідальності. Список використаних джерел: 1. Гродецький Ю. В. Добровільна відмо- ва при співучасті : автореф. дис. … канд. юрид. наук. – Х., 2002. – С. 6. 2. Кузне- цова Н. Ф. Добровольный отказ от преступления в советском уголовном праве // Вестн. МГУ. – 1955. – Вып. 1. – С. 95. 3. Баулін Ю. В. Звільнення від криміна- льної відповідальності. – К. : Атіка, 2004. – С. 87–107. 4. Дядько Д. Е. Доброволь- ный отказ от совершения преступления по советскому уголовному праву : ав- тореф. дис. … канд. юрид. наук. – Харьков, 1974. – С. 7. 5. Караулов В. Ф. Стадии совершения преступления : учеб. пособие. – М., 1982. – С. 43. 6. Матишевський П. С. Кримінальне право України: Загальна частина : підручник. – К. : А.С. К., 2001. – С. 162. 7. Курс российского уголовного права. Общая часть / под ред. В. Н. Кудрявцева, А. В. Наумова. – М. : Спарк, 2001. – С. 334, 335. 8. Келина С. Г. Теоретические вопросы освобождения от уголовной ответственности. – М. : Наука, 1974. – С. 8. Одержано 12.11.2014 УДК 343.1:342 Максим Юрійович БОБИР, слухач магістратури Харківського національного університету внутрішніх справ ПОТЕРПІЛИЙ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ Стаття 7 Загальної декларації прав людини проголошує те, що «всі люди є рівні перед законом і мають право, без будь-якої різниці, на рівний їх захист законом» [1]. Конституція України, в ст. 3, закріплюючи ці положення, щодо пріоритету прав та свобод людини й громадянина, в той же час встановлює, що їх визнання, дотримання й захист являється обов’язком держави, тим самим вказуючи на недопустимість порушень в будь-якій сфері суспіль- них відносин [2]. Відповідно до ст. 55 чинного Кримінального процесуального кодексу України, потерпілим визнається фізична особа, якій кримінальним правопорушенням завдано моральної, фізичної або майнової шкоди, а також юридична особа, якій кримінальним правопорушенням завдано матеріальної шкоди. Останній набуває цей статус учасника провадження з моменту подачі заяви про вчинення щодо нього кримінального правопорушення або заяви про залучення особи до провадження в якості [3]. Згідно зі ст. 24 Цивільного кодексу України фізичною осо- бою вважається людина [4]. Людина як учасник цивільних право- відносин має ряд, тільки йому притаманних природніх і суспіль- них ознак, які індивідуалізують його як учасника таких відносин і визначають правовий статус, а саме ім'я, вік, стать, сімейний стан, громадянство [5, с. 44]. Не при яких умовах громадянин не може змінити свого статусу фізичної особи, цей статус наступає з мо- менту народження і втрачається лише з його смертю, він не пов'я- © Бобир М. Ю., 2014 252 заний, зокрема, з обсягом його правоздатності та дієздатності, а також іншими чинниками. Набуття особою процесуального статусу потерпілого здійснюється тільки на підставі вільного волевиявлення особи, яке може бути в таких формах: – подача особою заяви про вчинення щодо неї кримі- нального правопорушення, яке вноситься до Єдиного реєстру до- судових розслідувань (ст. 214 КПК України); – подача заяви про залучення його до кримінального про- вадження як потерпілого, яка підлягає обов'язковому прийняттю та реєстрації; – згода особи на визнання його потерпілим в тому випадку, якщо особа не подавала заяви про вчинення щодо неї кримінального правопорушення або заяви про залучення її до кримінального провадження як потерпілого (ст. 55 КПК України). На підставі вищевказаного доходимо висновку, відповідно до якого, з прийняттям у 2012 році Кримінального процесуального кодексу України законодавець здійснив зробила певні кроки, які спрямовані на удосконалення учасників кримінального прова- дження. Список використаних джерел: 1. Загальна декларація прав людини/ Резолюція 217 А (III) генеральної асамблеї ООН від 10 грудня 1948 року. [Елек- тронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.nau.ua/doc/?uid=1014.3121.0 (станом на 14.03.2013 рік); 2. Конституція України [Електронний ресурс]. – Ре- жим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр (станом на 14.03.13 рік);. 3. Кримінальний процесуальний кодекс України [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/435-15( станом на 19.11.12 рік); 4. Цивільний кодекс України, Верховна Рада України, кодекс від 16.01.2003 № 435– IV [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/435-15 (станом на 19.01.2013 рік); 5. Цивільний кодекс України : навч.-практ. комен. : в 2 ч. / За заг. ред. Я. М. Шевченко. — К. : Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2004. – Ч. 1. – 692 с. Одержано 17.11.2014 УДК 343 Микита Олександрович ПОЛУШКІН, слухач магістратури Харківського національного університету внутрішніх справ МІЖНАРОДНІ СТАНДАРТИ ЗАСТОСУВАННЯ ЗАПОБІЖНОГО ЗАХОДУ У ВИГЛЯДІ ТРИМАННЯ ПІД ВАРТОЮ Під час проведення досудового розслідування дуже часто постає питання обрання відносно особи певного запобіжного захо- ду. Уповноважені особи під час вирішення даного питання прак- тично не звертаються до міжнародно – правових актів та практи- ки Європейського суду з прав людини. Актом міжнародного ви- знання України як демократичної держави стало прийняття її 9 листопада 1995 р. до країн – членів Ради Європи та Ратифікація © Полушкін М. О., 2014 253 Верховною Радою України Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини та протоколів до неї. Відповідно до ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є части- ною національного законодавства України. Одним із основних завдань держави є захист права на сво- боду і особисту недоторканість. За чинним кримінальним – проце- суальним законом України запобіжний захід у вигляді тримання під вартою являється найсуворішим заходом кримінально – про- цесуального примусу, оскільки позбавляє особу її конституційно- го права на свободу та особисту недоторканість. Метою доповіді є висвітлення деяких міжнародно – право- вих стандартів щодо застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, які обов’язково необхідно враховувати упо- вноваженим особам, що здійснюють його обрання. При винесенні такого важливого рішення, як обмеження свободи особи, слід керуватись міжнародними документами, які закріплюють права і свободи людини, зокрема: – Загальна декларація прав людини і громадянина (1948); – Міжнародна пакт про громадянські та політичні права (1966); – Резолюція 45/ 173 Генеральної Асамблеї ООН від 09.12.1988 «Сукупність принципів захисту всіх осіб, котрі піддаються затриманню». Токійські норми вимагають: «З метою забезпечення більшої гнучкості, відповідно до характеру і тяжкості правопорушення, особи правопорушника, потреб захисту суспільства і для уник- нення застосування без необхідності ув’язнення, система кримі- нального судочинства повинна запровадити широкий діапазон непов’язаних із позбавленням волі заходів, від попередніх, що за- стосовуються до судового розгляду, до тих, що застосовуються пі- сля винесення вироку суду. Кількість і типи можливих, не- пов’язаних із позбавленням волі, заходів мають визначатись у та- кий спосіб, що відповідає можливості виконання вироку» [1, c. 27]. На даний момент в чинному КПК України законодавець надає можливість підозрюваній особі уникнути запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, якщо є на це відповідні підстави, шляхом обрання щодо нього різних альтернативних запобіжних заходів, не пов’язаних з ізоляцією, а тримання під вартою носить лише виключний характер. Резолюцією (65) 11 від 09.04.1965р. та Рекомендацією R(80) 11 від 27.06.1980 р. комітет міністрів рекомендував урядам держав – членів Ради Європи забезпечувати відповідність тримання під вартою наступним стандартам: 254 – тримання під вартою ніколи не повинно бути запобіжним заходом, який застосовується в обов’язку порядку абсолю- тно для всіх; – тримання під вартою повинно розглядатися як виключний захід; – тримання під вартою повинно застосовуватися чи продо- вжуватися тільки у випадку суворої необхідності. Ні за яких обставин воно не повинно застосовуватися для цілей покарання; – будь – яке рішення про тримання під вартою повинно фо- рмулюватися якомога точніше; – особа, яка тримається під вартою, повинна бути проінфо- рмована про свої права та умови їх здійснення; – в деяких випадках з більшою користю замість тримання під вартою можуть бути застосовані інші заходи, не пов’язані з позбавленням волі [2, c. 7]. Порушення вище вказаних стандартів, які є одними з бага- тьох, що закріплені в міжнародних нормативно – правових актах ратифікованих Україною, призводить до численних звернень до Європейського суду з прав людини. Запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, завжди буде одним із найефективніших бо являється надійним гарантом запобігання подальшої злочинної діяльності підозрюваного чи обвинуваченого. Але на даному етапі розвитку економіки Україна не може забезпечити належне тримання під вартою осіб в ІТТ або СІЗО, що відповідає міжнародним стандартам. Проте дотримання основних міжнародно – правових стандартів щодо забезпечення прав і свобод особи щодо якої застосовується запобіжний захід у вигляді тримання під вартою цілком реально. На нашу думку не- обхідно проводити більшу кількість зустрічей наукових співробі- тників з практиками з метою їх поглибленого ознайомлення з ос- новними вимогами, що ставляться до запобіжного заходу у вигля- ді тримання під вартою, закріплених у міжнародних документах ратифікованих Україною. Дане питання є цікавим не тільки з точки зору науки кри- мінального процесу. Його подальше розробка є вкрай необхідною для тих хто застосовує кримінально – процесуальні новели у практичній діяльності. Список використаної літератури: 1. Міжнародно-правові стандарти за- стосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту // Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ: наук.-теор. Журн. – 2010. – Спец. вип. № 6. – Ч. 3: Кримінальна юстиція: сучасний стан та перспективи розвитку. – С. 25–29. 2. Фулей Т.І. Затримання та взяття під варту: особливості застосування: навч.-метод. посіб. – К. : АДЕФ – Україна, 2011.– 160 с. Одержано 15.11.2014 255 УДК 343 Михайло Миколайович ІЛЬНИЦЬКИЙ, слухач магістратури Харківського національного університету внутрішніх справ ФОРМА ТА ЗМІСТ ЗВЕРНЕННЯ ІЗ ЗАПИТОМ ПРО МІЖНАРОДНУ ПРАВОВУ ДОПОМОГУ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ Практична реалізація Україною курсу на європейську інте- грацію є невід’ємною складовою реформ на території Украйни, що спрямовані на покращення добробуту українського населення, становлення громадянського суспільства, економічне зростання нашої держави та забезпечення верховенства прав і свобод люди- ни і громадянина. З прийняттям нового Кримінального процесуального кодек- су України 13 квітня 2012 року здійснюється приведення кримі- нально процесуального законодавства до європейських стандартів кримінального провадження. При цьому не залишено поза увагою питання що стосуються надання міжнародної правової допомоги у кримінальному провадженні, хоча і не повністю здійснено їх роз- криття , а тому вони потребують всебічного дослідження. Міжнародне співробітництво під час кримінального прова- дження може здійснюватися у формі міжнародної правової допо- моги. Метою міжнародної правової допомоги є проведення компе- тентними органами однієї держави процесуальних дій, виконання яких необхідне для досудового розслідування, судового розгляду або для виконання вироку, ухваленого судом іншої держави або міжнародною судовою установою. Тобто фактичними підставами для звернення до запитуваної сторони про правову допомогу є потреба отримання доказів за кордоном та неможливість їх одер- жання при проведенні процесуальних дій на території України. В Кримінальному процесуальному кодексі передбачено за- гальні положення, що регулюють питання запиту про міжнародну правову допомогу. Так, зокрема статтею 552 [1, cт. 552] передбаче- ні загальні правила складання запиту про міжнародну правову допомогу. Будь-який запит про міжнародну правову допомогу склада- ється виключно в письмовій формі. При цьому запит повинен ві- дповідати вимогам міжнародного договору із відповідною запиту- ваною стороною. Належне оформлення запиту, його обґрунтова- ність, ясність сприяють ефективності його виконання. Органом, що може звернутися за наданням допомоги слід вважати компетентний орган України, що здійснює кримінальне провадження. У запиті вказується назва та адреса такого органу, контактний телефон, факс та при можливості електронну адресу. © Ільницький М. М., 2014 256 Запит обов’язково повинен містити посилання на відповід- ний міжнародний договір або на дотримання засади взаємності. Посилаючись на відповідний міжнародний договір, потрібно вка- зувати його назву та дату прийняття, при цьому такий договір може бути як багатостороннім, так і двостороннім. Наступною умовою, яка повинна бути передбачена в запиті є найменування кримінального провадження, яке в свою чергу повинне містити дату реєстрації кримінального правопорушення у ЄРДР, його порядковий номер, а у випадках, коли кримінальне провадження здійснюється щодо певної особи чи осіб його (її) ім'я, по батькові та прізвище цієї особи (осіб). Правову кваліфікацію даного кримінального правопорушення слід навести з викладен- ням відповідних норм закону. Якщо запит про міжнародну правову допомогу надсилаєть- ся під час провадження досудового розслідування, у ньому пови- нні бути зазначені відомості повідомлення про підозру, під час судового провадження – відомості з обвинувального акта з викла- денням повного тексту відповідних норм закону України про кримінальну відповідальність. Відомості про особу, окрім перелічених у п. 6 ч. 2 ст. 552 КПК, відповідно до ст. 7 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 р. повинні вказувати на зайняття цієї особи, місце і дату народжен- ня і, по можливості, прізвища й імена батьків неповнолітнього; для юридичних осіб – їх найменування і місцезнаходження, при цьому за наявності представників осіб – їх імена, прізвища й адре- си. Основну увагу слід зосередити на висвітленні зв'язку цієї осо- би із предметом кримінального провадження. Іншими відомостями, що можуть сприяти виконанню запи- ту, слід вважати, наприклад, вимоги ст. 61 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і криміналь- них справах 1993 р. щодо взяття під варту. Зокрема, клопотання має містити посилання на постанову про взяття під варту або на вирок, що набрав законної сили, і вказівку на те, що вимога про видачу буде надана додатково. До запиту компетентний орган України повинен долучити належним чином засвідчений витяг відповідних статей КПК, що містять роз'яснення особі її прав та обов'язків. Окрім витягів, слід додавати чіткий та конкретний перелік питань, які слід поставити зазначеним особам або питання про відомості, які необхідно отримати від особи. До запиту про проведення окремих процесуа- льних дій (обшуку, огляду місця події, вилучення, арешту чи кон- фіскації майна тощо) компетентний орган України повинен додати 257 належно завірені (підписом та гербовою печаткою органу) копії ві- дповідних постанов про проведення необхідних процесуальних дій. Відповідно до ст. 552 КПК на стадії досудового розслідуван- ня запит про міжнародну правову допомогу слідчого обов'язково погоджується у письмовій формі з прокурором, який здійснює нагляд за дотриманням законів при проведенні досудового розслі- дування. Приймаючи рішення про погодження, відповідний про- курор повинен врахувати, зокрема, необхідність фактичних да- них, які планується отримати у процесі правової допомоги, та не- можливість їх отримання при проведенні процесуальних дій в Україні; їх важливість для прийняття законного рішення у справі; тривалість часового періоду, потрібного для виконання запитів про правову допомогу у кримінальних справах, та інші важливі обставини. На відповідному запиті прокурор робить окремий за- пис або накладає резолюцію із зазначенням своєї посади, класного чину, ініціалів та прізвища, дати погодження. Беручи до уваги активізацію боротьби із міжнародною зло- чинністю в Україні, а також зважаючи на те, що принцип взаєм- ності гарантує право на звернення із запитом до договірної сторо- ни, слід більш детально проаналізувати сучасні тенденції звер- нення із запитами про міжнародну правову допомогу у криміна- льному провадженні під час досудового розслідування. Список використаних джерел: 1. Кримінальний процесуальний кодекс України : закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів Укра- їни у зв’язку з прийняттям Кримінального процесуального кодексу України» із змінами та доповненнями станом 13.04.2012 року, № 4651-VI,– К. : Алерта, 2012. – 336 с. 2. Стринатко Ю. Д. «Сучасні тенденції звернення із запитами про міжнаро- дну правову допомогу у кримінальному провадженні до Генеральної прокурату- ри України» // Юридичний вісник. – Х. – 2013. – № 4(29). – Ст. 148–150. Одержано 12.11.2014 УДК [343.1:342.511.6](477) Дмитро Станіславович КОСИК, слухач магістратури Харківського національного університету внутрішніх справ АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ ЩОДО ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ, ЯК ОСОБИ, ЯКА КОРИСТУЄТЬСЯ ІМУНІТЕТОМ Питання відповідальності Президента України на сього- днішній час є досить актуальним. Конституцією України встанов- лено, що Президент України має особливу роль в організації дер- жавного управління та є вищою посадовою особою держави. Відповідальність Президента України – одне з питань кон- ституціоналізму, адже без його вирішення неможливо реалізува- ти конституційний принцип розподілу державної влади між гіл- ками державної влади, який запроваджено для забезпечення сис- © Косик Д. С., 2014 258 теми «стримувань та противаг» як основної гарантії конституцій- ного ладу в державі. Глава держави символізує єдність народу (нації) і держави. Кримінальний процесуальний кодекс України не має норм які б регламентували порядок реалізації кримінальної відповіда- льності Президента України, оскільки відповідно до ст. 105 Кон- ституції України Президент України користується правом недо- торканості, яке може бути припинено в результаті вираження недовіри до Президента України (процедура імпічменту). Для з’ясування питання саме про «імунітет» Президента України важливим є розуміння процедури та порядку припинен- ня повноважень Президента України в порядку імпічменту, оскі- льки імунітет передбачає виключне право, звільнення, недотор- каність. За загальним правилом, Президент як глава держави не не- се політичної або юридичної відповідальності за свої дії. Слово імпічмент походить від англійського «impeachment» та тлума- читься як особливий порядок (процедура) притягнення до відпові- дальності вищих службових осіб у разі порушення ними законів країни. Отже, можна говорити про «відносно – абсолютний» імуні- тет Президента України, оскільки не зрозуміло що являє собою зміст права недоторканості Президента України, а також порядок позбавлення недоторканості через процедуру імпічменту. Відповідно до ст. 111 Конституції України Президент Укра- їни може бути усунений з поста Верховною Радою України в по- рядку імпічменту у разі вчинення ним державної зради або іншо- го злочину. Це свідчить про обмежений характер імунітету Пре- зидента України і не передбачає випадків його виключення з під дії кримінального закону. Питання про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту ініціюється більшістю від конституційного складу Верховної Ради України. Для проведення розслідування створюється спеціальна тимчасова слідча комісія. Висновки і пропозиції тимчасової слідчої комісії розглядаються на засіданні Верховної Ради України. За наявності підстав Верхо- вна Рада України не менш як двома третинами приймає рішення про звинувачення Президента України. Рішення про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту приймається Верховною Радою України не менш як трьома четвертими від її конституційного складу після перевірки справи Конституційним Судом України і отримання його висновку щодо додержання кон- ституційної процедури розслідування і розгляду справи про імпі- чмент та отримання висновку Верховного Суду України про те, 259 що діяння, в яких звинувачується Президент України, містять ознаки державної зради або іншого злочину. Усунення Президента з поста автоматично припиняє вико- нання ним своїх обов’язків, він втрачає недоторканість та може бути притягнений до юридичної відповідальності як звичайний громадянин. Процедура імпічменту згадується в Конституції України та Регламенті Верховної Ради України. В ст. 173 Регламенту Верхо- вної Ради України встановлено, що спеціальна тимчасова комісія утворюється відповідно до ст. 111 Конституції України, положень закону про тимчасові слідчі комісії, спеціальну тимчасову слідчу комісію і тимчасові спеціальні комісії Верховної Ради України та Регламенту Верховної Ради. Так, питання утворення, роботи та припинення діяльності спеціальної тимчасової слідчої комісії бу- ли закріплені в Законі України «Про тимчасові слідчі комісії, спеціальну тимчасову слідчу комісію і тимчасові спеціальні комі- сії Верховної Ради України». Але, вказаний нормативно – право- вий акт відповідно до Рішення Конституційного Суду України № 20 – рп/2009 від 10.09.2009 визнано неконституційним. Підсумовуючи вищенаведене, можна зробити висновок, що існує прогалина в правовому регулюванні порядку здійснення процедури імпічменту Президента України, що на думку автора наділяє Президента України «відносно – абсолютним» імунітетом. Список використаних джерел: 1. Юридична енциклопедія. Т. 1 / Ред- кол. : Ю.С. Шемшученко та ін. – К. : «Укр. енцикл.», 1998. – 593. 2. Конституція України : закон України від 28 червня 1996 р. № 254/96 // Відомості Верховної Ради України, 1996, № 30. 3. Про тимчасові слідчі комісії, спеціальну тимчасову слідчу комісію і тимчасові спеціальні комісії Верховної Ради України : закон України від 15 січня 2009 р. № 890 – VI // Голос України від 21.03.2009 – № 51. 4. Рішення Конституційного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про тимчасові слідчі комісії, спеціальну тимчасову слідчу комісію і тимчасові спеціальні комісії Верховної Ради України» № 20 – рп/2009 від 10.09.2009 // Вісник Конституційного суду України – 2009 р., № 6, стор. 6. 5. Сучасний тлумачний словник української мо- ви: 60 000 слів / за заг. ред. д-ра. філол. наук, проф. В. В. Дубічинського. – Х. : ВД «ШКОЛА», 2008. – 296 с. 6. Конституційне право України: навч. посіб. / В. О. Серьогін; МВС України, Харк. нац. ун-т внутр. справ. – Х. :ХНУВС, 2010. – 264 с. Одержано 20.10.2014 260 УДК 343.13(477) Михайло Григорович ДЖАГУПОВ, слухач магістратури Харківського національного університету внутрішніх справ АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ ДОКАЗУВАННЯ СЛУЖБОВОГО ПІДРОБЛЕННЯ На сьогоднішній день наша країна перебуває на початковій стадії глобальних реформувань, які охоплюють майже усі сфери су- спільного життя, а отже, відбуваються у всіх сферах законодавства. Метою даної роботи є необхідність визначення кола про- блемних питань, які стосуються предмету доказування службово- го підроблення. Загальна кримінально-процесуальна теорія відносить до предмету доказування винуватість у вчиненні кримінального правопорушення особи обвинуваченого, форму його вини, мотив та мету вчинення кримінального правопорушення. В ч. 1 ст. 366 КК України, як діяння, що карається, вказується складання, ви- дача службовою особою завідомо неправдивих офіційних докуме- нтів, внесення до офіційних документів завідомо неправдивих відомостей, інше підроблення офіційних документів. Тобто зако- нодавець не вказує мету вчинення такого злочину, як службове підроблення, на відміну від ст. 364 КК України, де законодавець чітко вказує, що зловживання владою або службовим становищем вчинюється з метою одержання будь-якої неправомірної вигоди для самої себе чи іншої фізичної або юридичної особи. Виходячи з вищевказаного можна дійти висновку, що мета та мотив вчинен- ня особою такого злочину, як службове підроблення не мають впливу на кваліфікацію. В свою чергу, це означає, що у випадку, якщо службове під- роблення виступало способом вчинення іншого злочину, такі дії слід кваліфікувати за сукупністю злочинів – за ст. 366 та відповід- ною статтею, що передбачає відповідальність за вчинений злочин. Якщо ж службове підроблення мало характер готування до зло- чину, який не був вчинений винним, його дії необхідно кваліфіку- вати як службове підроблення і готування до відповідного злочи- ну, якщо він не є злочином невеликої тяжкості. У випадку, коли службове підроблення є основною ознакою іншого злочину (наприклад, притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності – ст. 372 КК України) або створює спеціальний склад злочину (скажімо, підлог виборчих документів – ст. 158), в такому випадку, за правилами конкуренції норм, відпові- дальність настає лише за такий злочин. Узагальнюючи міркування, що були висвітленні в роботі, можемо зазначити, що ті питання, які випливають, не можуть бу- © Джагупов М. Г., 2014 261 ти в повній мірі розкритті у рамках однієї роботи та потребують змістовного та широкого розглядання з різних точок зору. Вихід України на новий етап розвитку обумовлює необхід- ність ґрунтовних змін кримінального законодавства задля його вдосконалення, шляхом узагальнення, систематизації, врахуван- ня світового досвіду та, найголовніше, виявлення та усунення іс- нуючих недоліків та невідповідностей. Список використаної літератури: 1. Кримінальний кодекс України від 05.04.2001 № 2341-III Редакція від 23.10.2014. 2. Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар / Ю. В. Баулін, В. І. Борисов, С. Б. Гавриш та ін. ; за заг. ред. В. В. Сташиса, В. Я. Тація. – К. : Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. – 1196 с. Одержано 17.11.2014 УДК 343 Вікторія Віталіївна РАЧИНСЬКА, слухач магістратури Харківського національного університету внутрішніх справ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВИЙ ЗАХИСТ ДІТЕЙ ВІД СЕКСУАЛЬНОГО НАСИЛЬСТВА В УКРАЇНІ Враховуючи останні зміни, які пронизують усі гілки влади та сфери життєдіяльності населення, права дитини в Україні реа- лізуються в умовах нестабільності, економічних та соціальних протиріч, що в свою чергу негативно впливає на розв'язання про- блем захисту дітей. Для вирішення цих питань, основоположними пунктами є реалізація конвенції ООН про права дитини, де мають бути визнані: 1) забезпечення декларованих Конвенцією ООН прав дитини; 2) створення механізму реалізації прав кожної дитини; 3) захист порушених прав дитини та попередження таких порушень [1]. На сьогоднішній день держави на міжнародній арені не за- лишились байдужими до долі українських дітей, які знаходяться під загрозою насильства, тому спільними зусиллями вони створи- ли проект Ради Європи та Європейського Союзу зі зміцнення та захисту прав жінок та дітей в Україні. В співпраці з урядом Укра- їни, а також громадянськими організаціями вони зосереджують увагу на питаннях гендерної рівності, а саме – боротьби з дискри- мінацією та насильством проти жінок та захисті прав дітей від таких негативних явищ, як: дитяча праця, прояви насильства та розбещення дітей, торгівля дітьми та їх сексуальна експлуатація. За кримінальними справами, кожний восьмий виявлений злочин вчинено в сім’ї(13,2 %), кожний восьмий (15,4 %)– з особли- вою жорстокістю, кожний шостий (16,9%)– із знущаннями над по- терпілим,кожний десятий (10,3 %)– із заподіянням катувань. Ма- © Рачинська В. В., 2014 262 лолітні жертви сексуальних посягань підсвідомо прагнуть відтво- рити свій життєвий досвід у дорослому житті [2]. Жертвою сексуального насильства може стати будь-яка ди- тина незалежно від статі, віку, культурної або соціальної приналежності. Це пов’язано з тим, що у дітей ще немає досвіду і знань, які необхідні, щоб зрозуміти або пояснити, те, що з ними відбувається. Оскільки сексуальне насильство над дітьми – це, як правило, ретельно прихований як жертвою, так і її оточенням злочин, його реальні обсяги важко оцінити. Хоча за деякими дослідженнями, в тій чи іншій формі воно зустрічається доволі часто. В залежності від того, як тлумачити сексуальне насильство, змінюються і статистичні дані, і характер його впливу на дитину. Існує велика кількість визначень, але найбільш вдалим, на нашу думку, є наступне: Сексуальне насильство над дітьми – це: а) зловживання владою збоку більш сильної або старшої особи щодо дитини, що, як правило, зумовлює втрату дитячої довіри; б) сексуальна діяльність (її здійснення або погрожування нею) між дитиною і більш сильною або старшою особою [3]. Проблеми, що виникають у дитини – жертви зґвалтування завжди є неоднозначними. Вони залежать від багатьох факторів: віку, типу особистості, яка формується, ступення емоційної близькості з насильником тощо. Дуже важко вчасно виявити про- блему. Це, насамперед, пов’язано з тим, що діти не говорять про те, що з ними трапилося. На це можна знайти такі причини: 1. Дітям погрожували, щоб вони мовчали; 2. Діти – жертви насильства переконані, що це сталося че- рез них самих; 3. Діти – жертви насильства ніяковіють і не можуть обгово- рювати такі питання; 4. Хлопчики відчувають себе винними, що не змогли захис- титись, ламаються їхні уявлення про соціальні ролі; 5. Якщо хлопчик зазнав сексуального насильства від чоло- віка, він або звинувачує себе, або вважає себе гомосексуалістом; 6. Більшість дітей вважають, що їм не повірять; 7. Дитина не хоче завдавати болю своїм близьким тощо. Не дивлячись на те, що часто діти не звертаються по допо- могу, психологи, психіатри та педагоги визначили певні індикатори у поведінці дітей, за допомогою яких можна виокре- мити дитину з натовпу. У дітей дошкільного віку такими індикаторами є: надзвичайна сексуальна обізнаність, недоречні для цього віку і рівня розвитку сексуальні ігри, надмірна 263 самостимуляція геніталій, імітація статевого акту, сексуалізовані поцілунки, тощо. У дітей старше 10 років індикатори дещо інші: часте безсоння, надзвичайне побоювання якоїсь людини, нічні кошмари, саморуйні- вна поведінка, повна недовіра до дорослих, регресія до інфантильної поведінки, підтвердження того, що між дитиною і дорослою люди- ною існують якісь приховані стосунки (погляд, дотик) тощо [4]. Наявність одного з індикаторів не говорить про наявність сексуального насильства. Лише в сукупності можна говорити про те, що така можливість існує. Також варто зазначити, що, окрім поведінкових індикаторів існують яскраво виражені фізичні оз- наки: вагітність, венеричні хвороби, вагінальні інфекціі, розірвана білизна або сліди крові, тілесні ушкодження, розлади травлення, фізичні розлади, що повторюються, біль та свербіння статевих органів. Якщо дитина була піддана насильству, то необхідно врахо- вувати такі фактори психічної травми, що пов’язані зі сприйнят- тям жертвою сексуального насильства, а саме: – сексуальна чуйність жертви – вона стає надзвичайним джерелом самозвинувачень, почуття провини, осуд, відторгнення суспільством; – жах – будь-які пережиті форми активності, що виклика- ли жах, не забуваються; – викривлена ідентифікація злочинця – жертва не може сприймати кривдника як злочинця, якщо всі інші сприймають його як хорошу людину; – фобії та когнітивні порушення – починають діяти механізми психологічного захисту, що ще більше відокремлює дитину від інших; – приховане повідомлення – травматичне ушкодження зумовлюється сприйняттям жертвою сексуального на- сильства, а також виникненням порушень розвитку й бурхливою уявою про свою сексуальність; – катастрофа розкриття – ставить під сумнів попереднє пізнання себе, зміцнює відчуття сорому; – травматичний зв'язок – глибока потреба жертви підтримувати зв'язок з ґвалтівником, щоб отримати лю- бов, повагу та увагу. До загальних завдань роботи з дитиною, що зазнала сексу- ального насильства входить: а) зміцнення відчуття безпеки й поновлення довіри до до- рослих; б) надання дитині можливості розрізняти й виражати осо- бисті почуття; в) підвищення самооцінки; 264 г) сприяння прийняттю власного тіла; д) навчання відсторонювати негативні емоції до насильника й сприяння вираженню позитивних емоцій. На нашу думку, проблема сексуального насильства залишається не розкритою, не вивченою. Але втішає те, що вже проводиться робота в цьому напрямку. Адже ми повинні розуміти, що діти – це наше майбутнє і ми повинні зробити все, що в наших силах, щоб забезпечити їм повноцінний розвиток і захист від не- гативних впливів. Суспільні наслідки насильства над дітьми – це, насамперед, втрата людського життя у результаті вбивств дітей і підлітків чи їхніх самогубств, це втрати в їхньому обличчі продуктивних чле- нів суспільства внаслідок порушення психічного і фізичного здо- ров'я, низький освітній і професійний рівень. В майбутньому це втрата батьків, здатних виховувати здорових у фізичному і мо- ральному відношенні дітей. Нарешті, це відтворення жорстокості в суспільстві, оскільки колишні жертви самі часто стають ґвалтівниками, людьми, здатними на різні види насильства. Проаналізувавши вище зазначене,я може зробити висно- вок, що статева недоторканість дитини як об’єкт злочину – це аб- солютна заборона вступати в сексуальні контакти з дитиною, яка не досягла статевої зрілості, усупереч справжньому волевиявлен- ню такої дитини, або ігноруючи його, так і за її особистим бажан- ням. На мою думку, для більшого захисту в Україні дітей від сек- суального насильства та експлуатації треба удосконалювати за- конодавство про кримінальну відповідальність за ці діяння. Список використаних джерел: 1. Конвенція ООН про права дитини від 20 листопада 1989р. Ратифікована Україною 27лютого 1991 р. // Відомості Верхо- вної Ради УРСР. – 1991. – № 13. – Ст. 145. 2. Кримінальний кодекс України // Відо- мості Верховної Ради України. – 2001. – № 25–26. 3. Конвенція МОП № 182 про заборону та негайні заходи щодо ліквідації найгірших форм дитячої праці від 17 червня 1999 р. Ратифікована Україною 5 жовтня 2000 р. // Відомості Верховної Ради України. – 200. – № 48. – Ст. 412; 4. Закон України «Про охорону дитинства» від 26 квітня 2001 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 30. – Ст. 142. Одержано 17.11.2014 УДК 343.1(477) Артур Віталійович КІЦІЙОВ, слухач магістратури Харківського національного університету внутрішніх справ ПРОБЛЕМИ, ЩО ВИНИКАЮТЬ ПІД ЧАС РОЗСЛІДУВАННЯ КРИМІНАЛЬНИХ ПРАВОПОРУШЕНЬ, ВЧИНЕНИХ НЕОСУДНИМИ (ОБМЕЖЕНО ОСУДНИМИ) ОСОБАМИ Скоєння суспільно небезпечних дій психічно хворими осо- бами є досить актуальною проблемою в нашому суспільстві. Дані особи відрізняються від рядових злочинців, тим що, ця категорія © Кіційов А. В., 2014 265 осіб є більш небезпечною для суспільства та нерідко скоюють правопорушення у шокуючий для нашого розуміння спосіб. Не потрібно бути лікарем-психіатром, аби розуміти, що будь-яка людина, яка має психічні вади становить реальну небез- пеку для оточення, так як рано чи пізно існують періоди загост- рення хвороби, в основному навесні або восени. Звісно такі люди заслуговують щирого співчуття та кваліфікованої допомоги. Але не треба забувати, що дані особи можуть стати агресивними та не усвідомлювати і не контролювати свої вчинки. Нажаль в нашій країні не приділяється належної уваги таким особам, тому пересі- чний громадянин може з легкістю опинитися наодинці з психічно хворою людиною. На нашу думку законодавець має створити умови для ізоляції даних осіб від суспільства на весь період загос- трення хвороби, а саме коли особа може бути суспільно- небезпечною. Ця тема є дуже актуальною в наш час, тому що по статис- тиці кількість психічно хворих в Україні зросла на 5 % порівняно з 2010 роком, що становить близько 1,5 млн. осіб, тобто 600 осіб на 100 тис. населення України. Важливі теоретичні і практичні проблеми застосування примусових заходів медичного характеру в різний час досліджу- вались в працях багатьох науковців, таких як Ю. Аленіна, Ю. Ар- гунова, Н Крилової, І. Левенця, А. Ленського, В. Мальцева, А. На- умова, Н. Сенченка, А. Смирнова, Г. Тетерятника, С. Шаренко та інших. Але не зважаючи на велику кількість наукових праць, на практиці все ж виникають певні проблеми під час розслідування кримінальних правопорушень, що вчинені неосудними чи обме- жено осудними особами. Так, аналізуючи главу 39 чинного Кримінального процесуа- льного кодексу України, в якій зазначені підстави та порядок здій- снення досудового розслідування у кримінальному провадженні щодо застосування примусових заходів медичного характеру на перший погляд видно, що вона повністю регулює процесуальний порядок розслідування даної категорії проваджень. Але все ж таки при розслідування даної категорії проваджень виникають деякі проблеми. Наприклад, не кожен слідчий може відразу розрізнити особу яка страждає психічними вадами та може розслідувати дане провадження та направити його до суду на загальних підставах. На нашу думку потрібно процесуально закріпити в чинному КПК України статус спеціального слідчого який буде займатися даною категорією проваджень, як наприклад, мається практика ювеналь- ного слідчого в практичних підрозділах, задля того, щоб вчасно на початковому етапі діагностувати відхилення в особи, що призведе до більш швидкого ефективного, та повного розслідування. 266 Також на практиці виникає питання про доцільність при- значення судово-психіатричної експертизи у кримінальних про- вадженнях щодо осіб, які на фоні зловживання алкогольних, нар- котичних чи психотропних речовин не можуть адекватно сприй- мати дійсність та обставини вчинення ними кримінального пра- вопорушення,а також в повній мірі не можуть усвідомити суспі- льно-небезпечні наслідки від суспільно небезпечного діяння. На нашу думку необхідно процесуально закріпити в чинному КПК України та розширити коло осіб обмежено осудних чи недієздат- них, таких осіб які на фоні зловживання алкогольних, наркотич- них чи психотропних речовин не можуть адекватно сприймати дійсність та обставини вчинення ними кримінального правопо- рушення,а також в повній мірі не можуть усвідомити в повній мірі суспільно-небезпечні наслідки від суспільно-небезпечного діяння та призначати їм також судово-психіатричну експертизу. Дуже часто виникають ситуації, в яких особи симулюють психічне захворювання задля уникнення кримінальної відповіда- льності, судимості чи відшкодування збитків, адже в чинному КПК України зазначено, що такі особи не відшкодовують збитки завдані кримінальним правопорушенням, а застосування приму- сових заходів медичного характеру не є видом покарання та не тягне за собою судимість. На нашу думку необхідно визначити, що даний вид примусових заходів слід віднести також до одного з видів покарання, у разі видужання особи та соціальної адаптації покласти на неї виплату завданих збитків, тобто, спочатку потер- пілій особі виплачує держава, а після видужання винного поклас- ти на нього обов’язок сплати завданих збитків державі. Також по- трібно за симуляцію психічного захворювання внести відповідні зміни до кримінального законодавства для того, щоб якнайменше призвести до омани слідства та затягуванню розслідування. Підсумовуючи викладене слід вказати на те, зазначені вище проблеми необхідно врегулювати задля виконання покладених за- вдань чинним кримінальним процесуальним законодавством Украї- ни та спрощення розслідування кримінальних проваджень щодо осіб до яких застосовуються примусові заходи медичного характеру. Одержано 21.10.2014 267 УДК 343.13 Андрій Олександрович СИДОРЕНКО, слухач магістратури Харківського національного університету внутрішніх справ ОКРЕМІ АСПЕКТИ КРИМІНАЛЬНОЇ ПРОЦЕСУАЛЬНОЇ ДІЄЗДАТНОСТІ НЕПОВНОЛІТНЬОГО У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ Як свідчить дослідження, на сьогодні питанням захисту прав і законних інтересів особи у кримінальному провадженні приділяється досить значна увага. Однак, у цих дослідженнях проблема кримінальної процесуальної дієздатності, зокрема й неповнолітнього, концептуально не вивчалась. З прийняттям чинного Кримінального процесуального кодексу України 2012 р. дане питання також не знайшло свого законодавчого закріплення. При цьому, здебільшого у юридичній літературі кримінальну процесуальну дієздатність розглядають при дослідженні питання правового статусу, до якого й включають останню [1, c. 148; 2, с. 3– 4; 3, с. 14]. Як слушно зауважила О. Ф. Скакун, правосуб’єктність (правоздатність і дієздатність) це юридичний критерій для виз- нання особи носієм відповідного правового статусу [4, с. 388], а та- кож є однією з обов’язкових юридичних передумов у правовідносинах [5, с. 145]. У свою чергу, дієздатність являє собою встановлену законом здатність особи, тобто учасника правовідносин своїми безпосередніми діями набувати і здійснювати суб’єктивні права та юридичні обов’язки [6, с. 442]. Тобто, ще за КПК України 1960 р., як слушно зазначила Ю. О. Гурджи, на відміну від інших галузей (цивільне та цивільне процесуальне право), у кримінальному процесуальному праві ряд аспектів названого правового інституту не набули належного тео- ретичного обґрунтування та послідовного законодавчого врегулю- вання [7, с. 51]. У зв’язку з цим, ми підтримуємо думку О. О. Кочури, яка за- значила, що враховуючи однакову юридичну природу загальної та кримінальної процесуальної правоздатності, а саме постійний цивільний стан особи, що полягає у її здатності мати права з мо- менту народження і до смерті, буде правильним, на нашу думку, вважати що кожна особа має право брати участь у кримінальному процесі. Проте яким саме чином особа реалізовуватиме таке пра- во (самостійно або через представника), залежить від наявності у неї кримінальної процесуальної дієздатності. питання визначення положення вікового критерію кримінальної процесуальної дієздатності неповнолітнього потерпілого, за яким слід визначити його спроможність правильно сприймати обставини, факти © Сидоренко А. О., 2014 268 реальної дійсності та можливість надавати показання по суті кримінального правопорушення [8, с. 61]. У цьому контексті доцільно відмітити положення КПК Молдови, у Главі III якого закріплено ст. ст. 75, 76, що безпосеред- нього присвячені саме кримінальній процесуальній дієздатності. Зокрема, у ст. 75 зазначено, що здатність самостійно здійснювати права, передбачені кодексом, визнається за всіма повнолітніми учасниками процесу, крім осіб, визнаних недієздатними у вста- новленому законом порядку. При цьому, недієздатними в кримі- нальному судочинстві вважаються: 1) особи, визнані такими в по- рядку цивільного чи кримінального судочинства; 2) потерпілий, цивільний позивач, які не досягли віку 14 років. Крім того, суд може визнати недієздатною особою в порядку кримінального су- дочинства потерпілого, цивільного позивача, підозрюваного, об- винуваченого, цивільного відповідача, які внаслідок тимчасового психічного захворювання або недоумства не здатні самостійно реалізовувати свої права і виконувати обов'язки. Потерпілий, ци- вільний позивач, підозрюваний, обвинувачений у віці до 18 років є частково дієздатними. Можливість зазначених осіб реалізовувати свої права обмежена у випадках, передбачених кодексом. У кри- мінальному судочинстві дієздатність потерпілого, цивільного по- зивача, підозрюваного, обвинуваченого, цивільного відповідача визначається на момент здійснення кримінального провадження . Орган кримінального переслідування або судова інстанція визнає дієздатним особу, яка досягла повноліття або, залежно від обста- вин, віку 14 років. Суд визнає кримінальну процесуальну дієздатність потерпілого, цивільного позивача, підозрюваного, обвинуваченого, які знову набули здатність самостійно реалізовувати свої права і обов'язки. У свою чергу, положення ст. 76 КПК Молдови присвячені наслідкам недієздатності та часткової дієздатності. Зокрема, недієздатний учасник процесу не може самостійно реалізовувати передбачені кодексом права. У цьому разі їх реалізує його закон- ний представник. При цьому, у випадку, якщо у недієздатного цивільного позивача немає законного представника, його участь у процесі призупиняється, а пред'явлений ним цивільний позов за- лишається без розгляду, якщо прокурор не пред'являє на захист його інтересів позов до обвинуваченого, або до особи, яка несе майнову відповідальність за їх діяння. У разі недієздатності циві- льного відповідача його участь у процесі призупиняється, а пре- д'явлений до нього позов залишається без розгляду. У свою чергу, частково дієздатний учасник процесу без згоди свого законного представника не має права: 1) відкликати скаргу на вчинення від- носно нього завдає шкоди діяння; 2) примиритися з потерпілим, 269 підозрюваним, обвинуваченим, підсудним; 3) визнати пред'яв- лений до нього цивільний позов; 4) відмовитися від пред'явленого ним громадянського позову; 5) відкликати подану в його інтересах скаргу. З приводу вищевикладеного зазначимо, що аналогічні по- ложення були закріплені у положеннях Глави 13 «Представники і правонаступники» Модельного КПК для держав-учасниць СНД [10]. Таку ж точку зору підтримують такі вчені, як О. М. Калачова, В. В. Самолюк, М. В. Танцерєв та ін. Свого часу вони пропонували закріпити в КПК положення про те, що неповнолітні до досяг- нення 14 років є повністю процесуально недієздатними, а непов- нолітні віком від 14 до 18 років мають неповну процесуальну діє- здатність, тобто отримують можливість реалізувати процесуальні права за погодженням зі своїми законними представниками або через них. Аргументом цього вони вважали те, що відповідно до ст. 6 Сімейного кодексу України особа віком від 14 до 18 років є неповно- літньою, а це має тягти за собою наділення її новим обсягом дієздат- ності порівняно з малолітніми особами [11, с. 78; 12, с. 130–137]. Таким чином, вважаємо за доцільним закріпити зазначені положення й у чинному КПК України. Втім підняті питання підлягають окремому дослідженню або науковому вивченню. Пропоную учасникам конференції прийняли участь в обговоренні піднятих питань. Список використаних джерел: 1. Мартынчик Е. Г. Охрана прав и за- конных интересов личности в уголовном судопроизводстве. / Е. Г. Мартынчик, В. П. Радьков, В. Е. Юрченко – Кишинев : Штиинца, 1982. – 188 с. 2. Шиби- ко В. П. Правовой статус обвиняемого в уголовном процессе Германской Де- мократической Республики : автореф. дис. … канд. юр. наук. : 12.00.09 – уго- ловный процесс, судоустройство, прокурорский надзор, криминалистика. – К. : Киевский государственный університет им. Тараса Шевченко. 1983, – 23 с. 3. Льовкин В. Л. Показання обвинуваченого в кримінальному процесі України: автореф. дис. …канд. юр. наук. : 12.00.09 – кримінальний процес і криміналіс- тика; судова експертиза / В. Л. Льовкін – К. : КНУТШ, 2007. – 25 с. 4. Ска- кун О. Ф. Теория государства и права : учебник / О. Ф. Скакун – Х. : Консум; Университет внутренних дел. – 2000. – 704 с. 5.Теория права и государства : учебник / [ред. проф. В. В. Лазарева]. – М. : Новый Юрист, 1997. – 423 с. 6. Тео- рія держави та права. Академічний курс : підручник / [ред. О. В. Зайчук, Н. М. Оніщенко]. – К. : Юрінком Інтер, 2008. – 688 с. 7. Гурджи Ю. О. Криміна- льно-процесуальна дієздатність потерпілого: проблеми обмеження і втрати / Ю. О. Гурджи // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. – 1998. – № 3. – С. 51–55. 8. Кочура О. О. Процесуальний статус неповнолітнього потерпілого при проведенні досудового розслідування : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.09 – кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза; оперативно- розшукова діяльність / Олександра Олександрівна Кочура. – Х. : ХНУВС, 2014. – 253 с. 9. Уголовно-процессуальный кодекс Республики Молдова от 14.03.2003 г. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.legislationline.org/ download/action/download/id/ 4272/file/Moldova_CPC_am2012_ru.pdf. 10. Модель- ный УПК для государств-участников СНГ. Рекомендательный законодатель- 270 ный акт. Принят на седьмом пленарном заседании Межпарламентской ас- самблеи государств-участников СНГ 17.02.1996 г. // Приложение к «Информа- ционному бюллетеню». – 1996. – № 10. 11. Калачова О. М. Інститут право- суб’єктності в кримінальному процесі України / О.М. Калачова // Вісник Луган- ського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка. Нау- ково-теоретичний журнал. – 2008 – № 3. – С. 78–80. 12. Самолюк В. В. Обсяг діє- здатності особи та її законне представництво у кримінальному процесі / В. В. Самолюк // Вісник Львівського університету. – 2003. – Вип. 38. – С. 530–537. Одержано 17.11.2014 УДК 343.13(477) Юлія Романівна САВЧУК, курсант Харківського національного університету внутрішніх справ Науковий керівник: Ганна Василівна РОСЬ, кандидат юридичних наук, доцент кафедри кримінального процесу факультету підготовки фахівців для підрозділів слідства Харківського національного університету внутрішніх справ ЩОДО ЗАХИСТУ ПРАВ НЕПОВНОЛІТНІХ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ Судово-правова реформа, що відбувається в Україні, перед- усім націлена на підвищення ефективності механізму судового захисту законних прав та інтересів людини. Це визначається Конституцією України, цілою низкою законів, а також міжнарод- но-правовими зобов’язаннями держави. Так, у статті 59 Консти- туції України проголошується, що кожен має право на правову допомогу. У передбачених законом випадках така допомога нада- ється безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. Крім того, в Основному Законі відзначається, що підозрюваний, обвинувачений, підсудний мають право на захист (ч. 2 ст. 63), а також, що забезпечення обвинуваченому права на захист є основ- ною засадою судочинства (п. 6 ч. 3 ст. 129). Для забезпечення пра- ва на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ в судах та інших державних органах в України діє адвокатура, порядок діяльності та завдання якої визначено у Законі України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» [1]. Аналізуючи чинне українське законодавство та практику його застосування, можна констатувати, що в нашій державі сьо- годні, на жаль, існують певні проблеми, що стосуються організації захисту в кримінальному судочинстві, особливо у відношенні не- повнолітніх [2, с. 169]. Безсумнівно позитивним моментом у процесі гуманізації кримінальної юстиції щодо неповнолітніх відіграв новий Кримі- нальний процесуальний кодекс України, який набрав чинності © Савчук Ю. Р., 2014 271 20 листопада 2012 року. Завдяки йому вдалося запровадити цілу низку норм, які передбачають спеціалізацію слідчих органу досу- дового розслідування, а також суддів, що розглядають справи, пов’язані з дитячою злочинністю. Особливості порядку кримінального провадження щодо не- повнолітніх обумовлені передусім особливостями суб’єкта кримі- нального правопорушення. Слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд, здійснюючи прова- дження щодо неповнолітнього, застосовують необхідні знання щодо особливостей такого провадження, враховуючи вікові і пси- хологічні особливості неповнолітніх з метою, щоб як найменше порушити звичайний уклад життя неповнолітнього, вживають всіх можливих заходів, спрямованих на уникнення негативного впливу на неповнолітнього. У кримінальному провадженні щодо осіб, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні кримінального правопорушення у віці до 18 років, участь захисника є обов'язковою з моменту встановлення факту неповноліття або виникнення будь-яких сумнівів у тому, що особа є повнолітньою. Тому, якщо для захисту неповнолітнього не було залучено (запрошено) захисника, то відповідно до частин 2 і 3 ст. 49 КПК слідчий, прокурор виносить постанову, а слідчий суддя чи суд по- становляє ухвалу, якою доручає Центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги призначити адвоката для здійснення захисту за призначенням та забезпечити його прибуття у зазна- чені у постанові (ухвалі) час і місце для участі у кримінальному провадженні. Постанова (ухвала) про доручення призначити ад- воката є обов'язковою для негайного виконання. У разі затримання неповнолітньої особи уповноважена службова особа, що здійснила затримання, зобов’язана негайно повідомити про це його батьків або усиновителів, опікунів, піклу- вальників, орган опіки та піклування. Якщо обвинуваченим є неповнолітній, слідчий суддя, суд може прийняти рішення про здійснення кримінального прова- дження у закритому судовому засіданні впродовж усього судового провадження або його окремої частини. Все це є додатковими гарантіями захисту прав неповноліт- ніх у кримінальному процесі. Кожна стадія кримінального процесу покликана захищати дитину від необґрунтованих дій державних органів, з одного боку, і з іншого – від повторного скоєння кримінального правопору- шення. Велике значення для профілактики злочинності серед не- повнолітніх має процесуальна діяльність судів, що здійснюють 272 провадження у кримінальних справах. Ефективні правові заходи, які суди застосовують щодо неповнолітніх, можуть реально спри- яти попередженню вчинення ними нових кримінальних правопо- рушень та виправленню підлітків. Нашій країні варто брати приклад із зарубіжних країн, де іс- нує певна система судових органів щодо захисту прав неповноліт- ніх. Це судді, які спеціалізуються на розгляді кримінальних справ щодо неповнолітніх, спеціальні суди для неповнолітніх тощо. Загалом кримінальне провадження щодо неповнолітніх ви- значається як особливим підходом до захисту їх прав, так і колом обставин, які необхідно обов’язково встановити, а також особли- востями їх особистісного та вікового статусу. Це зумовлює необ- хідність проведення комплексних досліджень у сфері криміналь- ного провадження щодо неповнолітніх. Список використаних джерел: 1. Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» від 5 липня 2012 р. № 5076-VI // Відомості Верховної Ради України. – 2013. – № 27. – Ст. 282. 2. Ліхолєтова Ю. А. Актуальні проблеми судового захисту прав неповнолітніх: міжнародний досвід // Вісник Академії адвокатури України. – 2011. – № 2 (21). – С. 169–174. Одержано 26.10.2014 УДК 343.14 Владислав Віталійович ЖЕМІЛА курсант Харківського національного університету внутрішніх справ Науковий керівник: Руслан Павлович ЧИЧА, кандидат юридичних наук, доцент кафедри кримінального процесу Харківського національного університету внутрішніх справ ДІЗНАННЯ ЯК ФОРМА ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ ЗА НОВИМ КПК УКРАЇНИ Поступова реалізація Концепції реформування криміналь- ної юстиції України та прийняття нового Кримінального процесу- ального кодексу ознаменувалося появою процесуальних норм, які закріплюють особливості розслідування кримінальних проступ- ків. Дані положення з’явилися як логічне продовження поступової декриміналізації та спрощення в кримінальному судочинстві України. Дізнання – форма досудового розслідування, в якій здійсню- ється розслідування кримінальних проступків (п. 4 ч. 1 ст. 3 КПК). Підставою для початку досудового провадження за кримінальним проступком є внесення відомостей до ЄРДР. Під дізнанням розуміється заснована на законі правозасто- совна діяльність, спрямована на виявлення, попередження, запо- © Жеміла В. В., 2014 273 бігання та розслідування кримінальних правопорушень, забезпе- чення вирішення завдань кримінального судочинства. Досудове розслідування кримінальних проступків здійсню- ється у формі дізнання згідно за загальними правилами досудово- го розслідування з урахуванням положень глави 25 КПК. Дізнання здійснюють органи досудового розслідування. Ча- стиною 3 ст. 38 КПК передбачено, що при досудовому розсліду- ванні кримінальних проступків у встановлених законом випадках повноваження слідчого органу досудового розслідування можуть здійснюватися співробітниками інших підрозділів органів внут- рішніх справ, органів безпеки, органів, що здійснюють контроль за додержанням податкового законодавства. Наразі закону, який би встановлював повноваження зазначених співробітників щодо досудового розслідування кримінальних проступків, не ухвалено. Порядок досудового розслідування кримінальних проступ- ків є спрощеною (диференційованою) формою кримінального провадження. Правила, встановлені у КПК щодо дізнання, грунтуються на Рекомендації № 6 Я (87) КМ державам – членам РЄ від 17 вересня 1987 року «Щодо спрощення кримінального правосуддя». Питання, пов'язані із визначенням кримінальних проступ- ків, будуть передбачені у спеціальному законі України про кримі- нальні проступки. Планується, що кримінальним проступком визнаватиметь- ся передбачене відповідним законом діяння (дія або бездіяль- ність), що не містить великої суспільної небезпеки, вчинене осуд- ною особою, яка досягла на момент вчинення проступку шістна- дцятирічного віку, та за яке не передбачено покарання у вигляді позбавлення волі. З урахуванням цього до категорії кримінальних проступків слід віднести: – окремі діяння, які за КК належать до злочинів невеликої тяжкості і, відповідно до політики гуманізації кримінального за- конодавства, будуть визнані законодавцем такими, що не мають значного ступеня суспільної небезпеки (аналіз КК дозволяє дійти висновку, що кримінальними проступками може бути визнано більше третини передбачених у ньому злочинів); – передбачені КУпАП діяння, які мають судову юрисдикцію і не є управлінськими (адміністративними) за своєю суттю. З огляду на це немає підстав визнавати адміністративними такі проступки, не пов'язані зі сферою публічного адміністрування, як дрібне викрадення чужого майна (ст. 51), порушення прав на об'- єкт права інтелектуальної власності (ст. 512), дрібне хуліганство (ст. 173) тощо. Ці проступки за юридичною природою не є адмініс- 274 тративними, оскільки відносини, що охороняються зазначеними вище нормами, не стосуються державного управління або місце- вого самоврядування; – окремі діяння, передбачені Митним кодексом України, зо- крема: переміщення або дії, спрямовані на переміщення товарів, транспортних засобів через митний кордон України поза митним контролем (ст. 351); переміщення або дії, спрямовані на перемі- щення товарів через митний кордон України з приховуванням від митного контролю (ст. 352). Відмінності досудового розслідування злочинів та криміна- льних проступків виявляються у процесуальних заборонах та об- меженнях під час здійснення дізнання. Зокрема: – строк проведення дізнання обмежено одним місяцем, на відміну від двох у досудовому слідстві (ст. 219 КПК); – під час проведення дізнання не допускається застосування запобіжних заходів у вигляді домашнього арешту, застави або тримання під вартою (ст. 299 КПК); – під час досудового розслідування злочинів дозволяється виконувати всі слідчі (розшукові) дії, передбачені КПК, у тому числі проводити негласні (ст. 300 КПК). Під час дізнання за кри- мінальними проступками проведення останніх заборонено; – відповідальність за вчинення кримінального проступку не має наслідком судимість; – під час дізнання за кримінальними проступками КПК пе- редбачена можливість розгляду обвинувального акта у спроще- ному порядку (статті 302,381, 382). У всіх кримінальних провадженнях щодо проступків з мо- менту повідомлення особі про підозру можуть бути укладені уго- ди між потерпілим та підозрюваним про примирення та між про- курором та підозрюваним про визнання винуватості (ст. ст. 468– 473 КПК). Зупинення і відновлення дізнання здійснюється на загаль- них підставах і в порядку, встановлених ст. ст. 280–282 КПК. Строк досудового розслідування кримінальних проступків становить один місяць з дня повідомлення особі про підозру. Цей строк може бути продовжено районним (міським) або іншим при- рівняним до нього прокурором до 2 місяців (ст. 219 КПК) в порядку, встановленому ст. 294 КПК. Подальше продовження строку досу- дового розслідування кримінальних проступків не передбачене. Матеріали досудового розслідування щодо кримінального проступку не можуть бути об'єднані в одне провадження з матері- алами досудового розслідування щодо злочину (ч. 2 ст. 217 КПК). Відсутність норм які встановлюють конкретні склади кри- мінальних проступків унеможливлюють практичне застосування 275 процесуальних норм, що визначають порядок провадження діз- нання. Залишається тільки очікувати найскорішого вирішення цього питання, в межах передбачених чинним законодавством. Тільки практика використання вищевказаних положень дозво- лить зробити висновки про їх доцільність та відповідність вимо- гам теперішнього часу. Одержано 23.11.2014 УДК 343.14 Марина Володимирівна НЕМАШКАЛО, курсант факультету з підготовки фахівців для підрозділів міліції громадської безпеки та кримінальної міліції у справах дітей Харківського національного університету внутрішніх справ Науковий керівник: Віталій Володимирович РОМАНЮК, старший викладач кафедри кримінального процесу Харківського національного університету внутрішніх справ ПИТАННЯ ВЗАЄМОДІЇ СЛІДЧИХ ТА ОПЕРАТИВНИХ ПІДРОЗДІЛІВ Будь-яка діяльність, що виконується групою або колекти- вом людей, потребує вирішення питань про належну організацію процесу взаємодії між членами групи або колективу. Проблема удосконалення взаємодії між слідчими та оперативними підрозді- лами набуває ще більшої актуальності, адже пов’язані з нею пи- тання вимагають нового вирішення у зв’язку з прийняттям нового Кримінального процесуального кодексу України, в якому запрова- джено новий підхід до взаємодії слідчих та оперативних підрозділів. Проблема виявлення та розслідування злочинів є однією з основних проблем, що стоять перед правоохоронними органами нашої держави. Ефективність боротьби зі злочинністю значною мірою залежить від згуртованості правоохоронних органів та зближення різних напрямів їх функціонування. У першу чергу, це стосується оперативно-розшукової та слідчої діяльності. Адже проблеми взаємодії оперативно-розшукових та слідчих підрозді- лів є однією з причин недостатнього виявлення, розкриття та роз- слідування злочинів [7]. Стосовно визначення терміну «взаємодія» виконано чимало досліджень. У філософії це поняття розглядається як категорія- принцип, яка відображає процеси впливу різних об’єктів один на одного, їх взаємну зумовленість, зміни стану, а також породження одного об’єкта іншим, що передбачає існування і структурну ор- ганізацію (координацію) будь-якої матеріальної системи [8]. Відомо, що ефективність розкриття і розслідування кримі- нальних правопорушень значною мірою залежить від злагодже- © Немашкало М. В., 2014 276 ності, узгодженості в діяльності слідчих та оперативних праців- ників. В юридичній літературі така погоджена за цілями, завдан- нями, силами, засобами, методами, місцем і часом діяльність, у процесі розслідування в кримінальному провадженні, одержала назву «взаємодія». Багато вчених і практичних працівників у нау- ковій літературі звертаються до розгляду як самого терміну «вза- ємодія» так і принципів, етапів, форм і видів такої діяльності. При цьому уважне вивчення робіт, присвячених проблемам взаємодії, свідчить, що єдиного підходу до розуміння цієї діяльності в науці дотепер не існує. Взаємодія слідчих і оперативних підрозділів полягає в їхній погодженій діяльності по забезпеченню успішного розкриття і розслідування злочинів, здійснюваній кожною зі сторін у рамках своєї компетенції властивими їй силами і методами. Добре нала- годжена і раціональна взаємодія слідчих та оперативних підрозді- лів є однією з важливих умов, що забезпечують успішне розкрит- тя і розслідування кримінальних правопорушень. Відомо, що слі- дчі та оперативні підрозділи мають специфічні, тільки їм власти- вими сили і методи розкриття злочинів, тому надзвичайно важ- ливо, щоб ці можливості були використані не розрізнено, а в ком- плексі [7]. Ми цілком підтримуємо думку І. Ф. Герасимова, який розуміє взаємодію органів, покликаних протидіяти злочинності, як такий взаємозв’язок у діяльності цих органів, який забезпечує розумне поєднання і найбільш ефективне використання повно- важень, методів і засобів, властивих кожному із взаємодіючих ор- ганів, спрямований на запобігання, розкриття і розслідування злочинів [3, с. 106]. Значну роль у кримінальному провадженні відіграє взаємо- дія слідчих з оперативними підрозділами. Так, згідно з п. 3 ч. 2 ст. 40 КПК України слідчий уповноважений доручати проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій відповідним оперативним підрозділам, що має на меті, з одного боку, прискорення розслідування у кримінальному провадженні: слідчий не відволікається на проведення нескладних слідчих дій, а з іншого – залучення до проведення негласних слідчих (розшу- кових) дій фахівців з оперативних підрозділів, які мають певний досвід і спеціальну техніку для проведення оперативно- розшукових заходів [4, с. 136–137]. Згідно з Інструкцією, затвер- дженою Наказом МВС України від 14.08.2012 року № 700 «Про ор- ганізацію взаємодії органів досудового розслідування з іншими органами та підрозділами внутрішніх справ у попередженні, ви- явленні та розслідуванні кримінальних правопорушень», слідчий під час досудового розслідування кримінальних правопорушень надає відповідним оперативним підрозділам внутрішніх справ, а в 277 разі створення слідчо-оперативної групи – конкретним співробіт- никам оперативного підрозділу, включеним до її складу, письмові доручення про проведення слідчих (розшукових) дій і негласних слідчих (розшукових) дій, які є обов’язковими для виконання опе- ративним підрозділом. Під формами взаємодії розуміють способи узгодженої дія- льності оперативних і слідчих підрозділів, які забезпечують доці- льне поєднання властивих для них можливостей у виконанні за- вдань, що виникають під час розслідування. Форми взаємодії слі- дчих й оперативних працівників зазвичай класифікують на про- цесуальні, врегульовані кримінальним процесуальним законом, і не процесуальні, врегульовані відомчими нормативними актами (наказами, інструкціями, вказівками), а також нормами службової етики, що вироблені практикою [8]. Форми взаємодії слідчих та оперативних підрозділів можуть бути різними, але вони мають відповідати ряду таких загальних вимог: усі слідчі та оперативні підрозділи мають єдину мету; кожний слідчий і оперативний під- розділ діє в межах своєї компетенції, кожний слідчий і оператив- ний підрозділ керується своїми відомчими нормативними актами, а працівники – функціональними обов’язками (посадовими ін- струкціями); взаємодія супроводжується взаємним інформуван- ням слідчих і оперативних підрозділів; слідчі та оперативні під- розділи проводять взаємні інструктажі, службові наради, засідан- ня, конференції, аналізи й підбиття підсумків. Усі підрозділи вза- ємодіють у межах законів і підзаконних нормативних. На нашу думку, до процесуальних форм взаємодії, прямо передбаченим КПК України можна віднести: проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій операти- вним підрозділам за дорученням слідчого (п. 3 ч. 2 ст. 40 КПК України); сприяння слідчому при проведенні слідчих (розшуко- вих) та негласних слідчих (розшукових ) дій. До непроцесуальних (організаційних) форм взаємодії відносяться: погоджене плану- вання; спільний аналіз і оцінка результатів діяльності слідчими оперативного працівника; взаємний обмін інформацією; спільна діяльність у складі слідчо-оперативної групи. Конкретний зміст взаємодії з розслідування кримінальних правопорушень між працівниками оперативних підрозділів та слідчим, на нашу думку, повинен полягати в такому: – своєчасна передача один одному письмової та усної інфо- рмації, що має суттєве й важливе значення для використання її під час здійснення запланованих заходів; – взаємна допомога у здійсненні як першочергових, перед- бачених планом, так і подальших оперативно-розшукових та слі- дчих (розшукових) заходів; 278 – взаємне орієнтування щодо результатів виконання отри- маних доручень. До взаємодії слідчого та оперативного працівника, що бере участь у розслідуванні кримінального правопорушення, висува- ється ряд вимог, сутність яких зводиться до таких положень: а) взаємодія має бути активною, ефективною та здійснюва- тися доти, доки не буде досягнуто основної мети – розкриття й розслідування злочину; б) під час взаємодії кожен із учасників розслідування кри- мінального правопорушення має повною мірою використовувати всі наявні можливості; в) кожен працівник, що бере участь у розкритті й розсліду- ванні злочину, несе конкретну й повну відповідальність за свої дії в зазначеному напрямку роботи, за їх відповідність загальному плану проведення слідчих (розшукових) та негласних слідчих (ро- зшукових) дій в кримінальному провадженні [8]. Отже, з огляду на вищевикладене, можна дійти висновку, що досягнення завдань, зазначених у ст. 2 КПК України, буде най- більш ефективним за умови організації та здійснення належної взаємодії між слідчими та працівниками оперативних підрозділів. Список використаних джерел: 1. Кримінальний процесуальний кодекс України. – К. : «Центр учбової літератури», 2012. – 292 с. 2. Інструкція з органі- зації взаємодії органів досудового розслідування з іншими органами та підроз- ділами внутрішніх справ у попередженні, виявленні та розслідуванні криміна- льних правопорушень, затвердженої Наказам МВС України від 14.08.2012 року № 700. 3. Герасимов И. Ф. Некоторые проблемы раскрытия преступлений / И. Ф. Герасимов. – Свердловск : Средне-Уральское книжное узд-во, 1975. – 184 с. ; 4. Долженков О. Ф. Взаємодія як чинник оптимізації правоохоронної діяльності / О. Ф. Долженков / / Вісник Луганської академії внутрішніх справ МВС. – 2002. – № 4. – С. 229–236. 5. Кримінальний процесуальний кодекс Украї- ни. Науково-практичний коментар. – Харків : Право, 2012. – 844 с. 6. Лизогубе- нко Є.В. Взаємодія оперативних та слідчих підрозділів у розкритті та розслі- дуванні злочинів // Науково-практичний журнал. – 2009. – № 20. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://archive.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/- bozk/2009_20/20text/g20_36.htm.; 7. Обшалов С. В. Взаємодія оперативних пра- цівників та слідчих під час проведення невідкладних слідчих дій. – [Електрон- ний ресурс]. – Режим доступу:http://archive.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/- Vamsu_pravo/2012_1/Obshalov.htm.; 8. Юхно О. О. Окремі аспекти взаємодії слідчих та інших підрозділів органів внутрішніх справ під час розслідування злочинів. – [Електронний ресурс]. – Режим досту- пу:http://archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/vkhnuvs/2012_57/57/29.pdf. Одержано 27.10.2014 279 УДК 343.13 Олександр Володимирович ТАРАН, курсант Харківського національного університету внутрішніх справ Науковий керівник: Руслан Павлович ЧИЧА, кандидат юридичних наук, доцент кафедри кримінального процесу Харківського національного університету внутрішніх справ ОСОБЛИВОСТІ ОБРАННЯ ЗАПОБІЖНИХ ЗАХОДІВ ПІД ЧАС ДІЙСНЕННЯ ДІЗНАННЯ Останні роки в Україні відбуваються суттєві зміни сфери законодавства, державотворення, суспільних та міжнародних від- носин. Згідно Конституції України (ст. ст. 1, 3), – Україна є право- вою державою в якій забезпечується верховенство права, а утвер- дження і забезпечення прав і свобод людини є головним її обов’язком. Разом з тим, вказані конституційні принципи для України є завданням, яке слід розв’язати на шляху її становлення, як правової держави. Реформування політичних та економічних засад тісно пов’язані з удосконаленням українського законодавст- ва, створенням нової системи правоохоронних органів, здатних забезпечити ефективну дію законів у справі захисту громадян і суспільства від злочинних посягань. Відповідно до ст. 215 КПК досудове розслідування злочинів здійснюється у формі досудового слідства, а кримінальних проступків – у формі дізнання [2, c. 426]. Згідно з Прикінцевими положеннями КПК України (абз. 1 п. 1 розд. X КПК) положення Кодексу, що стосуються кримінального провадження щодо кримінальних проступків, вводяться в дію одночасно з набранням чинності законом України про кримінальні проступки. Поки що такий закон в Україні не прийнятий. Спільним для обох вказаних форм досудового розслідування можна визнати те, що суб’єктами здійснення кримінального про- вадження є слідчий та прокурор, які наділені відповідними повно- важеннями, закріпленими статтями 40 та 36 КПК (як виняток, закон визначає можливість здійснення досудового розслідування щодо кримінальних правопорушень іншими особами – службови- ми особами, уповноваженими на вчинення процесуальних дій (гл. 41 КПК)). Так, відповідно до ч. 3 ст. 38 КПК при досудовому розслідуванні кримінальних проступків у встановлених законом випадках повноваження слідчого органу досудового розслідування можуть здійснюватися співробітниками інших підрозділів органів © Таран О. В., 2014 280 внутрішніх справ, органів безпеки, органів, що здійснюють кон- троль за додержанням податкового законодавства) [3, c. 4]; Відмінності між двома формами досудового розслідування (досудовим слідством і дізнанням) полягають у наступному: 1) мають місце різні повноваження слідчого, який здійснює досудове розслідування. Так, зокрема: а) при закінченні розслідування у формі дізнання слідчий: не має права самостійно прийняти рішення про закриття кримінального провадження, він складає лише проект цього рішення, який подає на затвердження прокурору; має право (зо- бов’язаний) скласти обвинувальний акт, клопотання про застосу- вання примусових заходів медичного або виховного характеру; має право (зобов’язаний) скласти проект клопотання про звільнення особи від кримінальної відповідальності, який подає на затвердження прокурору; 2) крім цього, відмінності між двома формами досудового розслідування мають місце у процесуальних заборонах та обме- женнях, які закон передбачає щодо дізнання: а) строк розслідування у формі дізнання, за загальним пра- вилом, – один місяць з дня повідомлення особі про підозру у вчиненні кримінального проступку (може бути продовжений до двох місяців); у формі досудового слідства, за загальним прави- лом, – 2 місяці з дня повідомлення особі про підозру у вчиненні злочину (може бути продовжений до 6 місяців при розслідуванні злочинів невеликої або середньої тяжкості та до 12 місяців при розслідуванні тяжкого чи особливо тяжкого злочину) (ст. 219 КПК); б) під час досудового розслідування кримінальних проступків у формі дізнання не допускається застосування запобіжних заходів у вигляді домашнього арешту, застави або тримання під вартою (ст. 299 КПК); в) для досудового розслідування кримінальних проступків у формі дізнання дозволяється виконувати всі слідчі (розшукові) дії, окрім негласних слідчих (розшукових) дій (ст. 300 КПК) [4, c. 468]. Домашній арешт, застава, тримання під вартою є найбільш суворими заходами в системі запобіжних заходів, визначеній ст. 176 КПК. Тому застосування їх під час досудового розслідуван- ня кримінальних проступків було би непропорційним криміналь- ному правопорушенню, повідомлення про підозру у вчиненні яко- го вручено особі. Це узгоджується із п. 3 розділу 2 Рекомендації № 6 Я (87) Комітету міністрів Ради Європи державам-членам від 17 вересня 1987 р. «Щодо спрощення кримінального правосуддя» про те, що не слід під час спрощеного провадження застосовувати фізичні заходи примусу, особливо взяття під варту. Зазначені за- 281 побіжні заходи не можуть бути застосовані до особи, підозрюваної у вчиненні кримінального проступку, і у тому разі, коли вона по- рушила раніше обраний запобіжний захід. Через те, що за вчинення кримінальних проступків не пе- редбачається застосування покарання у виді позбавлення волі, під час досудового розслідування кримінальних проступків не може бути застосоване затримання уповноваженою службовою особою (ст. 208 КПК). Застосування до підозрюваного під час дізнання запобіжних заходів у виді домашнього арешту, застави, тримання під вартою, а також затримання уповноваженою службовою особою є пере- вищенням службових повноважень (ст. 365 КК) за ознакою вчи- нення дій, виконання яких дозволяється тільки в особливих випа- дках (пп. «б» абзацу 2 п. 5 ППВСУ «Про судову практику у спра- вах про перевищення влади або службових повноважень» від 26 грудня 2003 р. № 15), тобто тільки у кримінальному провадженні про злочини. Список використаних джерел: 1. Кримінальний процесуальний кодекс України. Науково практичний коментар: Т. 1 / О. М. Бандурка, Є. М. Блажівський, Є. П. Бурдоль та ін., за заг. ред. В. Я. Тація, В. П. Пшонки, А. В. Портнова. Х. : Право, 2012 – 768 с. 2. Аленін Ю. П. Коментар глави 19 «Загальні положення досудового розслідування» (статті 214–222 КПК) [Текст] / Ю. П. Аленін // Кримінальний процесуальний кодекс України: Науко- во-практичний коментар / відп. ред. : С. В. Ківалов, С. М. Міщенко, В. Ю. За- харченко. – X. :Одіссей, 2013. – c. 422-440. 3. Фаринник В. Особливості досудово- го розслідування кримінальних проступків [Текст] / В. Фаринник // Юрид. вісн. України. – 2012. – 21–27 лип. (№ 29). – С. 4. 4. Гора І. В. Коментар глави 19 «Загальні положення досудового розслідування» (статті 214-222 КПК) [Текст] / І. В. Гора // Кримінальний процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар / за заг. ред. В. Г. Гончаренка, В. Т. Нора, М. Є. Шумила. – К . : Юстініан, 2012. – C. 463–480. Одержано 26.10.2014 УДК 343.13(477) Ілля Дмитрович КОРНЄЄВ, курсант факультету підготовки фахівців для підрозділів слідства Харківського національного університету внутрішніх справ НЕГЛАСНІ СЛІДЧІ (РОЗШУКОВІ) ДІЇ ЯК ДЖЕРЕЛА ДОКАЗІВ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ З прийняттям та набранням чинності у 2012 році Криміна- льного процесуального кодексу України (далі КПК України) у кримінальному процесі з’явилися деякі новели, одними з яких є негласні слідчі (розшукові) дії. Система та процесуальна форма проведення яких ще задовго до цього були предметом активних наукових дискусій. Метою цієї доповіді є викладення основних питань щодо регулювання та застосування негласних слідчих (ро- © Корнєєв І. Д., 2014 282 зшукових) дій при проведенні досудового розслідування. Актуа- льність порушеної теми пояснюється полярністю наукових пози- цій щодо доцільності та виправданості застосування негласних (розшукових) слідчих дій Загальні положення про негласні слідчі (розшукові) дії рег- ламентовані главою 21 КПК України, але за сутністю та змістом проваджувальних дій корелюють із оперативно-розшуковими за- ходами, закріпленими ч. 1 ст. 8 Закону України ‹‹Про оперативно- розшукову діяльність¡¡, крім цього необхідно зазначити, що ши- рокий спектр негласних слідчих (розшукових) дій, який закріпле- ний у чинному КПК України, є набагато ширшим від таких дій, які є у діючому законодавстві зарубіжних країн: зокрема ФРН та Грузії. Відповідно до положень ст. 246 чинного Кримінально- го процесуального кодексу України, негласні слідчі (розшукові) дії – це різновид слідчих (розшукових) дій, відомості про факт та ме- тоди проведення яких не підлягають розголошенню, за винятком випадків, передбачених КПК України. Необхідно зазначити,що негласні слідчі (розшукові) дії проводяться виключно у випадках, якщо відомості про злочин та особу, яка його вчинила, неможли- во отримати в інший спосіб та проводяться у кримінальному про- вадженні щодо тяжких або особливо тяжких злочинів. Перелік негласних слідчих (розшукових) дій є вичерпним та наданий у главі 21 КПК України: 1) аудіо-, відеоконтроль особи; 2) арешт, огляд і виїмка кореспонденції; 3) зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж; 4) зняття інформації з електронних інформаційних систем. 5) обстеження публічно недоступних місць, житла чи іншо- го володіння особи; 6) установлення місцезнаходження радіоелектронного засобу; 7) спостереження за особою, річчю або місцем; 8) аудіо-, відеоконтроль місця; 9) контроль за вчиненням злочину 10) виконання спеціального завдання з розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації. До появи інституту негласних слідчих (розшукових) дій у чинному КПК України цим питанням в галузі оперативно- розшукової діяльності займалися А. І. Алексєєв, Р. С. Бєлкін, В. Г. Бобров, А. Ф. Возний, А. І. Вінберг, Д. В. Гребельський, І. О. Клімов, А. Г. Лекар, В. А. Лукашов, С. С. Овчинський, Г. К. Синілов, А. Б. Шумилов, О. М. Юрченко, І. М. Якимов та інші вчені, які досліджували спеціальний характер таємної не проце- 283 суальної діяльності суб’єктів правоохоронних органів. Більшість з цих дослідників вважають, що суттєвим недоліком чинного КПК України є неправильний статус, наданий інституту негласних слі- дчих (розшукових) дій. Так, семантика слова «негласний» означає невідомий для інших; прихований, таємний. Саме така таємна спрямованість більш притаманна оперативно-розшуковій діяль- ності, оскільки вона складається із системи гласних і негласних пошукових, розвідувальних та контр розвідувальних заходів, що здійснюються із застосуванням оперативних та оперативно- технічних засобів. Тому вони вважають, що негласні слідчі (роз- шукові) дії, не відповідають деяким критеріям та за природою є оперативно-розшуковими. Загалом рішення про проведення та- ких дій приймає слідчий або прокурор, але чинним КПК України передбачені випадки, коли такі рішення може приймати слідчий суддя за клопотанням прокурора, або за клопотанням слідчо- го,погодженого з прокурором. Слід зазначити, що слідчий зо- бов’язаний повідомити прокурора про прийняття рішення щодо проведення певних негласних слідчих (розшукових) дій, при цьо- му останній має право заборонити проведення або припинити по- дальше проведення негласних слідчих (розшукових) дій. При цьому є виключне право у прокурора, коли рішення на проведен- ня негласних слідчих (розшукових) дій, як контроль за вчиненням злочину належить тільки йому. Таким чином, незважаючи на суттєві відміннос- ті між процесуальними доказами та доказами, отриманими в ре- зультаті негласних (розшукових) слідчих дій та оперативно- розшукової діяльності, чинний КПК України фактично об’єднує в єдине ціле оперативно-розшукову діяльність та досудове слідство, наділяючи слідчого повноваженнями на проведення негласних (розшукових) слідчих дій, що надасть можливість виконувати за- вдання кримінального провадження в повному обсязі. Одержано 16.10.2014 284 УДК 343.1 (477) Євген Володимирович ПІСКУН, курсант 3-го курсу факультету з підготовки фахівців для підрозділів міліції громадської безпеки та кримінальної міліції в справах дітей Харківського національного університету внутрішніх справ Науковий керівник: Оксана Валентинівна ЗАХАРЧЕНКО, кандидат юридичних наук, доцент кафедри кримінального процесу Харківського національного університету внутрішніх справ ПРАВО НА ЗАХИСТ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ Однією з найважливіших ознак правової держави є реальне забезпечення прав людини і громадянина. Людина, її життя і здо- ров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека відповідно до ст. 3 Конституції України визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Конституція України закріплює також основні права лю- дини і громадянина, до числа яких входять право на одержання кваліфікованої юридичної допомоги, право обвинувачуваного у вчиненні злочину на допомогу захисника. Так, стаття 59 Конститу- ції передбачає, що кожен має право на правову допомогу. Про це мова йде і в Кримінальному процесуальному кодексі України, в якому передбачені загальні засади кримінального провадження, які є керівними положеннями для закріплення завдань кримінального провадження, побудови його стадій, окремих проваджень, інститу- тів. Однією з таких засад є забезпечення права на захист. Забезпечення підозрюваному чи обвинуваченому права на захист полягає в тому, що закон: наділяє їх як учасників процесу такою сукупністю процесуальних прав, використання яких дозво- ляє їм особисто захищатися від підозри чи обвинувачення у вчи- ненні кримінального правопорушення, обстоювати свої законні інтереси; надає згаданим особам право скористатися юридичною допомогою захисника; покладає на особу, яка здійснює розсліду- вання, прокурора, суддю і суд обов’язок до першого допиту підо- зрюваного, обвинуваченого роз’яснити їм право мати захисника і скласти про це протокол, надати їм можливість захищатися встано- вленими законом засобами від пред’явленого обвинувачення, забез- печити охорону їхніх особистих і майнових прав а також забезпечи- ти безпеку підозрюваному, обвинуваченому, захиснику, законному представнику, членам сімей та близьким родичам цих осіб. Найбільш ефективним засобом забезпечення підозрювано- му, обвинуваченому, права на захист є участь захисника в кримі- нальному процесі, оскільки через юридичну необізнаність, а та- кож психологічний шок, стан пригніченості, викликані фактом затримання, повідомлення про підозру і засудження, вони не- © Піскун Є. В., 2014 285 спроможні самі повністю реалізувати свої процесуальні права, особливо тоді, коли перебувають під вартою, тобто в ізоляції. Для надання юридичної допомоги, психологічної підтримки їм необ- хідно звернутися до сторонньої особи, незалежної від слідчих ор- ганів, прокурора і суду, якій би вони повністю довіряли і могли з нею радитись і спілкуватися на засадах довіри, конфіденційності. Стаття 20 КПК України регламентує, що підозрюваний, об- винувачений, виправданий, засуджений мас право на захист, яке полягає у наданні йому можливості падати усні або письмові по- яснення з приводу підозри чи обвинувачення, право збирати і по- давати докази, брати особисту участь у кримінальному прова- дженні, користуватися правовою допомогою захисника, а також реалізовувати інші процесуальні права, передбачені криміналь- ним процесуальним законодавством України. Згідно зі статтею 45 чинного КПК України, захисником у кри- мінальному процесі може бути виключно адвокат, відомості про яко- го внесені до Єдиного реєстру адвокатів України. Близькі родичі пі- дозрюваного, обвинуваченого, підсудного, а також фахівці в області права, які не є адвокатами, позбавлені права бути захисниками, на- даного їм статтею 44 КПК 1960 року. Це вказує на те, що за чинним КПК України захист у кримінальному процесі став професійним, адже до участі у кримінальному провадженні залучаються профе- сійні адвокати, зареєстровані в Єдиному реєстрі адвокатів України. Поняття «право на захист» включає в себе: права, які підо- зрюваний (обвинувачений) може реалізувати власними діями шля- хом надання усних або письмових пояснень із приводу підозри або обвинувачення, збирання і надання доказів, особистої участі у кри- мінальному провадженні, в тому числі участі в допитах інших підо- зрюваних (обвинувачених), потерпілих, свідків та експертів у суді, подачі скарг на дії й рішення слідчого, прокурора, слідчого судді й суду; права, які можуть здійснюватися підозрюваним (обвинуваче- ним) за допомогою захисника й законного представника шляхом реалізації прав та обов‘язків цих осіб; наявність у слідчого, проку- рора, слідчого судді й суду обов‘язків сприяти підозрюваному (об- винуваченому) в реалізації його права на захист, роз‘яснювати йо- му права й обов‘язки (зокрема, забезпечити участь захисника, на- дати у встановлених законом випадках для ознайомлення необхідні документи й матеріали кримінального провадження, надати мож- ливість зняття з них копій, розглянути клопотання і скарги, заслу- хати показання шляхом проведення допиту тощо). З урахуванням матеріального становища чи інших обставин підозрюваний (обвинувачений) має право на отримання правової допомоги захисника за рахунок держави. Право на безоплатну вторинну правову допомогу згідно зі ст. 14 Закону України «Про 286 безоплатну правову допомогу» мають, зокрема, такі категорії осіб: 1) особи, які затримані за підозрою у вчиненні злочину; 2) особи, до яких як запобіжний захід обрано тримання під вартою. Така допомога надається протягом 72 годин з моменту затримання. У разі якщо слідчий суддя, суд прийняв рішення про тримання осо- би під вартою, безоплатна правова допомога надасться, якщо така особа належить до однієї з вищезазначених категорій осіб; 3) осо- би, стосовно яких у кримінальних провадженнях відповідно до положень КПК України захисник залучається слідчим, прокуро- ром, слідчим суддею чи судом для здійснення захисту за призна- ченням або проведення окремої процесуальної дії. Слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд зобов‘язані роз‘яснити підозрюваному, обвинуваченому його права та забезпечити право на кваліфіковану правову допомогу з боку обраного ним або при- значеного захисника. У випадках, передбачених КПК України та/або законом, що регулює надання безоплатної правової допомо- га, підозрюваному, обвинуваченому правова допомога надається безоплатно за рахунок держави. Участь у кримінальному прова- дженні захисника підозрюваного, обвинуваченого, представника потерпілого не звужує процесуальних прав підозрюваного, обвину- ваченого, потерпілого. Таким чином, право на захист, право на правову допомогу – це гарантована Конституцією України можливість фізичної особи одержати юридичні (правові) послуги. У свою чергу, участь захи- сника у кримінальному процесі є одним з найважливіших проявів реального забезпечення права обвинувачуваного, підозрюваного, підсудного на захист, гарантованого Конституцією України. Одержано 3.11.2014 УДК 343.137.3 Станіслав Михайлович САЛТИКОВ, студент ІІІ курсу Інституту підготовки юридичних кадрів для СБ України Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого Науковий керівник: Дарина Миколаївна ГОВОРУН, асистент кафедри кримінального процесу Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого ВІДПОВІДНІСТЬ ОКРЕМИХ ПОЛОЖЕНЬ ПОРЯДКУ ЗДІЙСНЕННЯ ЗАОЧНОГО ПРОВАДЖЕННЯ ВИМОГАМ ЗАСАД КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ ТА МІЖНАРОДНИМ ПРАВОВИМ СТАНДАРТАМ Згідно із ст. 3 Конституції України людина, її життя і здоро- в'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Укра- їні найвищою соціальною цінністю, а утвердження і забезпечення © Салтиков С. М., 2014 287 прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Це поло- ження знайшло своє відображення у Кримінальному процесуаль- ному кодексі України (далі – КПК), завданням якого відповідно до ст. 2 КПК є охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини. Саме з метою забезпечення швидкого та ефективного судо- вого розгляду та притягнення винних осіб до відповідальності Верховною Радою України було прийнято Закон України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуально- го кодексів України щодо невідворотності покарання за окремі злочини проти основ національної безпеки, громадської безпеки та корупційні злочини» від 07.10.2014 року, яким детально регла- ментовано питання розслідування кримінальних правопорушень у заочному порядку. Нагадаємо, що сутність даного виду провадження полягає у тому, щоб притягнути особу, винну у вчиненні кримінального пра- вопорушення, та яка переховується від органів слідства і суду та перебуває поза межами України, до відповідальності. В той же час, виникають питання щодо практичної реалізації окремих положень КПК щодо процедури заочного провадження, пов’язаних, перш за все, із їх відповідністю вимогам засад кримінального провадження. У науці кримінального процесу існує дві протилежні точки зору з цього питання. Одна група учених (В.В.Онопенко, С. А. Го- ловатий та ін.) вважають що інститут спеціального провадження прямо суперечить принципу змагальності сторін та порушує пра- во на захист обвинуваченого, оскільки не дає можливості адвока- ту безпосередньо спілкуватися із підозрюваним (обвинувачува- ним) та будувати свою лінію захисту, а підозрюваний, у свою чер- гу позбавлений права самостійно відстоювати свою правову пози- цію. Інші -.вважають, що інститут заочного провадження спрямо- ваний на захист прав потерпілого, а тому є цілком прийнятним, оскільки забезпечує реалізацію принципу справедливості та не- відворотності покарання у кримінальному процесі. Як влучно зазначив В. М. Трофимов, проблема захисту прав учасників кримінального провадження в даному випадку вво- диться у площину альтернативи: «або… або», яка a priory порушує права однієї із сторін. Саме тому постає питання щодо доцільності застосування спеціального провадження та відповідності його за- гальним засадам кримінального судочинства. На нашу думку, по- ложення інституту спеціального провадження, закріплені у КПК в повній мірі здатні забезпечити усі права обвинуваченого. 288 Принцип забезпечення права на захист та змагальності сторін реалізується через положення щодо обов’язкової участі адвоката у даному виді провадження (абз. 4, ч. 3, ст. 323 КПК). Бі- льше того, ніхто не забороняє адвокату спілкуватися із своїм під- захисним дистанційно, що дозволяє будувати свою лінію захисту та надавати власні докази стосовно кримінального провадження. Принцип забезпечення доведеності вини посилено компен- саторним механізмом, який полягає в можливості обвинувачено- го, після того, як буде ухвалено судове рішення за результатами заочного провадження, подати заяву про скасування такого рі- шення (ч. 4 ст. 323 КПК). Принцип доступу до правосуддя реалізується через можли- вість підозрюваного (обвинуваченого) у будь-який момент вступи- ти до кримінального провадження та продовжити його в загаль- ному порядку (ч. 4 ст. 323 КПК). До того ж, якщо апеляційну скар- гу подано обвинуваченим, щодо якого судом ухвалено вирок за результатами спеціального судового провадження, суд поновлює строк за умови надання обвинуваченим підтвердження наявності поважних причин (ч. 3 ст. 400 КПК). Безперечно, крім вищезазначених принципів, застосування заочного провадження лише тоді буде виправданим, коли відпові- датиме приписам ст. 6 Конвенції про захист прав людини та осно- воположних свобод (право на справедливий суд). Як справедливо зазначив Європейський суд з прав людини: проведення заочного розгляду кримінального провадження відповідатиме принципам, закріпленим ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основних свобод, тільки в тому випадку, якщо з боку державних органів бу- дуть вжиті заходи забезпечення ретельної перевірки «з метою встановлення поза обґрунтованим сумнівом того, чи дійсно особа беззастережно відмовилася від свого права виступати в суді». Одним із своєрідних «запобіжників» порушення права на справедливий суд є обов’язок слідчого судді відмовити у задово- ленні клопотання про здійснення спеціального досудового розслі- дування, якщо прокурор, слідчий не доведе, що підозрюваний пе- реховується від органів слідства та суду з метою ухилення від кримінальної відповідальності та перебуває поза межами України (п.1, ч. 4, ст. 189 КПК). Також під час вирішення питання про здій- снення спеціального досудового розслідування слідчий суддя зо- бов’язаний врахувати наявність достатніх доказів для підозри особи у вчиненні кримінального правопорушення (абз. 2, ч. 2, ст. 349 КПК). Отже, можна зробити висновок, що в цілому, введення за- очних процедур у кримінальному судочинстві є виправданим та цілком відповідає вимогам сучасного кримінального судочинства 289 та міжнародним стандартам. Даний вид провадження слід розгля- дати як своєрідну компромісну процедуру, яка відповідає засадам кримінального процесу, проте зумовлює певні особливості їх про- яву. Це повязано, перш за все, із прагненням законодавця забез- печити захист прав потерпілого, при цьому максимально забезпе- чити охорону прав і законних інтересів підозрюваного, обвинува- ченого. Адже, особа, яка переховується від органів досудового роз- слідування і суду, не повинна бути позбавлена можливості взяти участь у судовому розгляді та захистити свої права у випадку ви- явлення такого бажання. Водночас це не повинно ставити сторону захисту у невигідне становище. Одержано 13.11.2014 УДК 343.14 Борис Ігоревич ШЕВКАЛЕНКО, курсант Харківського національного університету внутрішніх справ Науковий керівник: Руслан Павлович ЧИЧА, кандидат юридичних наук, доцент кафедри кримінального процесу Харківського національного університету внутрішніх справ ПРАВОВА РЕГЛАМЕНТАЦІЯ ПРОЦЕСУАЛЬНИХ РІШЕНЬ ЗА КРИМІНАЛЬНИМ ПРОЦЕСУАЛЬНИМ КОДЕКСОМ УКРАЇНИ Кримінальний процесуальний кодекс України, прийнятий у 2012 році, закріпив принципові зміни окремих положень теорії та практики кримінального судочинства, пов’язаних, зокрема, з поя- вою нових норм-дефініцій. Стаття 110 КПК України, визначає процесуальні рішення, як всі рішення органів досудового розслідування, прокурора, слідчого судді, суду. Законодавство України за КПК 1960 року не визначало по- няття процесуального рішення. Слово «рішення» використовува- лося тільки при роз’ясненні понять окремих процесуальних актів таких, як «вирок», «ухвала», «постанова». В той же час, російське законодавство в п. 33 ст. 5 КПК РФ, ще у 2001 році, визначило процесуальне рішення як рішення, що приймається судом, про- курором, слідчим, дізнавачем, в порядку встановленому Кодек- сом, тим самим чітко визначивши коло осіб, які уповноважені приймати рішення в кримінальному провадженні. Такий підхід можна вважати доречним і обґрунтованим. Хоча необхідно звернути увагу, що не можна визнати вдалим визначення процесуальних рішень, що міститься в КПК РФ. Із нього можна зробити висновок, що рішення, прийняте з порушенням встановленого порядку (на- приклад, при фактичній відсутності зазначених у законі підстав для винесення даного рішення), не є процесуальним. © Шевкаленко Б. І., 2014 290 До процесуальних рішень зазвичай відносять «правові акти, оформлені у встановленій законом процесуальній формі, в яких державний орган або посадова особа в межах своєї компетенції у встановленому законом порядку дають відповіді на правові пи- тання, що виникли у справі, засновані на встановлених фактич- них обставинах справи та приписах закону і містять владне воле- виявлення про дії, спрямовані на досягнення завдань кримінального судочинства». Із цих же, по суті, позицій можна визначити процесуальні рішення слідчого, як «спрямовані на до- сягнення цілей кримінального судочинства правозастосовчі акти, які відповідають вимогам законності та обґрунтованості і містять обов’язкові для виконання владні волевиявлення і висновки по правових питаннях, що виникають у процесі порушення та роз- гляду кримінальної справи». У такому визначенні відтворюється наведене вище загальне визначення процесуальних рішень. Тим самим згладжується, нівелюється різниця між процесуальними рішеннями слідчого, і процесуальними рішеннями інших уповно- важених суб’єктів. У підсумку, по-перше, це поняття переванта- жено ознаками, які не відображають специфіки даного виду рішень. По-друге, процесуальне рішення слідчого може бути не- обгрунтованним і незаконним, однак при цьому все-таки залишається рішенням. Більш точне визначення цього поняття пропонує А. Я. Дубинський, який вважає, що процесуальне рішення слідчого – «це правовий акт, у якому слідчий у межах своєї компетенції, у встановленому кримінально-процесуальним зако- ном порядку висловлює у вигляді державно-владного веління висновки про виконання (або невиконання) конкретних процесу- альних дій, що обумовлено необхідністю досягнення завдань кримінального судочинства та вимогами закону стосовно фактичної ситуації, що склалася». Проте, і воно, як вважається, не позбавлене деяких недоліків. По-перше, використані автором висловлювання «у межах своєї компетенції» і «в установленому законом порядку» відносяться скоріше до вимог, яким мають відповідати прийняті слідчим процесуальні рішення, ніж до їхніх ознак. Саме ознаки становлять зміст дефініції поняття. По-друге, незрозуміло, що має на увазі А. Я. Дубинский, го- ворячи про «вимоги закону стосовно фактичної ситуації, що склалася». У багатьох випадках вирішення питання про прове- дення конкретної процесуальної дії (а, отже, визначення конкрет- ного моменту її проведення) законодавець залишає до відомих меж на розсуд слідчого, особи, яка проводить розслідування, про 291 що свідчить використання формулювань «має право», «може», «за власною ініціативою», «при необхідності». Закон може і не містити прямої вказівки на право слідчого за певних умов діяти за власним розсудом, але таке право за ним начебто передбачається. Одна з останніх спроб у визначенні процесуального рішення була зроблена В. С. Зеленецьким та Н. В. Глинською, які у своїй роботі пишуть: «Кримінально-процесуальне рішення – це виражений у встановленій законом формі індивідуальний право- застосовчий акт, в якому компетентні державні органи та посадові особи у відповідному порядку з метою вирішення право- вих та кримінологічних завдань кримінального процесу дають відповіді на питання, що виникли у справі, та висловлюють влад- не волевиявлення про дії або бездіяльність, що випливають із встановлених на момент винесення рішення фактичних обставин справи та приписів діючого законодавства». Таке визначення найбільш відповідає чинному законодавству. Поняття процесуальних рішень визначене в законі, є дискусійним за своїм змістом, не розкриваючи в повному обсязі сутності запропонованого визначення, а тому потребує подальшо- го обговорення з врахуванням надбань науки кримінального про- цесу і положень Кримінального процесуального кодексу України. Одержано 23.11.2014 УДК 343.13(477) Владислав Вікторович МАКУШИН, курсант факультету підготовки фахівців для підрозділів слідства Харківського національного університету внутрішніх справ ПРО ОКРЕМІ АСПЕКТИ РОЗСЛІДУВАННЯ КРИМІНАЛЬНИХ ПРОСТУПКІВ На шляху становлення сучасного демократичного соціаль- ного гуманного суспільства все більше зростає питання правового регулювання існуючих суспільних відносин, які на сьогодні пере- бувають у стрімкому розвитку. А тому доцільно розглянути існу- ючі проблеми пов’язанні з охороною та регулюванням суспільних відносин, що регулюється кримінальним процесуальним законо- давством. Актуальною проблемою, яка потребує першочергового вирі- шення є саме встановлення правової відповідності матеріального та процесуального аспектів, тобто кримінального та кримінального процесуального законодавства, адже положення останнього є від- носно новими, у зв’язку з прийняттям нового Кримінального про- цесуального кодексу України (2012 року) (далі КПК України). © Макушин В. В., 2014 292 Однією з першочергових проблем на теперішній час, після набрання чинності КПК України, є проблема досудового розслі- дування кримінальних проступків. По-перше, така проблема пов’язана з відсутністю закону про даний вид кримінальних пра- вопорушень, натомість існує проект даного нормативно-правового акту, досліджувані аспекти якого є досить спірними, що проявля- ється в поглядах юристів, висловлених у пояснювальних записках до проекту Закону України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо запро- вадження інституту кримінальних проступків»; суперечливими, адже лише деякі дослідники дають визначення поняття «кримі- нального проступку», а тим паче дають обґрунтовані переліки та- кого виду діянь, спираючись на практику даної галузі законодав- ства іноземних держав, не зважаючи на те, що кримінальне зако- нодавство багатьох з них передбачає відповідальність як фізич- них, так і юридичних осіб, до того ж, наявна передбаченість як питання «кримінального проступку», так і відповідальності не лише галузевим законодавством, проте Основним законом таких держав (Франція, Англія, Італія, Швейцарія, США), які, більше того, належать до англо-саксонської правової системи [1]. По- друге, в наявному проекті та поясненнях до нього розглядаються лише випадки видання окремого кодифікованого акта, який буде мати відокремлений формально характер від Кримінального за- кону, хоча повинен перебувати як у формальній, так і змістовній єдності з останнім, з метою ефективного вирішення галузевих завдань та досягнення передбачених ними цілей [2]. По-третє, у зв’язку з цим не розглядається і питання про підслідність даного виду діянь. Дане завдання є одним із основних, адже з прийняттям чинного кримінального процесуального законодавства зростає лише кількість зареєстрованих кримінальних проваджень, проте не якість їх розслідування. По-четверте, у проекті закону пріори- тетна увага приділяється санкції за діяння, вчинюване проступ- ком, що має характер суспільно-шкідливого, тобто за нього перед- бачалась адміністративна відповідальність, зате, зберігається і кримінальна відповідальність за вчинення суспільно-небезпечних діянь [3]. Щодо досудового розслідування кримінальних проступків доцільно використовувати термін «дізнання» [4], процес якого здійснюють органи досудового розслідування, до яких відносять слідчих органів внутрішніх справ, органів безпеки, органів, що здійснюють контроль за додержанням податкового законодавства (ч. 1 ст. 38 КПК України). Більше того, частиною 3 ст. 38 КПК України передбачена можливість, у встановлених законом випад- ках, наділяти повноваженнями слідчого органу досудового розслі- 293 дування під час здійснення такого розслідування співробітників інших підрозділів органів внутрішніх справ, органів безпеки, ор- ганів, що здійснюють контроль за додержанням податкового за- конодавства, однак повноваження цих органів під час здійснення даної функції законом не передбачені, що фактично унеможлив- лює проведення такого роду досудових розслідувань [5]. Недопрацьованим є питання про строки проведення досу- дового розслідування кримінальних проступків. Адже встановле- но лише первинне продовження строку досудового розслідування проступків районним (міським) або іншим прирівняним до нього прокурором до двох місяців (ст. 219 КПК України) у порядку, встановленому ст. 294 КПК України [4]. Подальше ж продовжен- ня строку досудового розслідування кримінальних проступків не встановлене. Крім цього, слід відмітити, що взагалі не дослідженим та не розглянутим є інститут об’єднання та виділення кримінальних проступків як щодо інших діянь такого роду, так і по відношенню до злочинів. Не достатньо дослідженим є момент технічного співвідно- шення злочинів та кримінальних проступків, адже Єдиний реєстр досудових розслідувань є налаштованим лише для внесення та зміни відомостей, що стосуються провадження злочинів, а щодо проступків така можливість не передбачена, як не передбачена можливість у випадку, якщо є необхідність у перекваліфікації із злочину на кримінальний проступок діяння, відомості про яке внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань, що виникла до повідомлення особі про підозру, хоча автори науково- практичного коментаря зазначають, що тоді до реєстру слід внес- ти відомості про кримінальний проступок під тим же номером реєстрації [6]. Не розглянута і необхідність, у випадку перекваліфікації діяння, скасування запобіжних заходів у вигляді домашнього арешту, застави, тримання під вартою, якщо такі було застосова- но; припинення виконання негласних слідчих (розшукових) дій [5]. Проте, той факт, що вони були застосовані свідчить і про по- рушення конституційних засад дотримання прав, свобод та за- конних інтересів особи, але механізму відшкодування заподіяної шкоди, реабілітації даних осіб не передбачено ні нормами матері- ального, ні процесуального права. Таким чином, проаналізувавши одну з головних новел кри- мінального процесу, можна сказати, що подальше рішення розгля- нутих питань надасть можливість спростити законодавство та під- твердити політику гуманізації, курс на яку було взято з прийнят- тям чинного Кримінального процесуального кодексу у 2012 році. 294 Список використаних джерел: 1. Шармар О. М. Кримінальний просту- пок: історія і сучасність // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ, № 2, 2013. 2. Пояснювальна записка до проекту Закону України «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо введення інституту кримінальних проступків» // [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://w1.c1.rada. gov.ua/ pls/ zweb_n/webproc4_1?id=&pf3511=42733. 3. Проект Закону про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо запровадження інституту кримінальних проступків // [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://w1.c1.rada. gov. ua/ pls/ zweb2/ webproc4_1?pf3511=48706 4. Кримінальний процесуальний кодекс України // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/ laws/show/4651-17. 5. Лобойко Л. М. Науково-практичний коментар до глави 25 Кримінального процесуального кодексу України [Текст] / Л. М. Лобойко// Слово Національної школи суддів України, 2012. – Т. 1. – С. 93–100. [Електрон- ний ресурс]. – Режим доступу : http://nbuv.gov.ua/j-pdf/cln_2012_1_12.pdf. 6. По- яснювальна записка до проекту Закону України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо за- провадження інституту кримінальних проступків»// [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=48706. Одержано 14.10.2014 295 РОЗДІЛ 2 СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТРУ КРИМІНАЛІСТИКИ ТА СУДОВОЇ ЕКСПЕРТИЗИ УДК 343.98 Анатолій Федотович ВОЛОБУЄВ, доктор юридичних наук, професор, професор кафедри криміналістики Донецького юридичного інституту МВС України ПРЕДМЕТ І СИСТЕМА КРИМІНАЛІСТИКИ: КОНЦЕПТУАЛЬНІ ПИТАННЯ Вчення про предмет і систему криміналістики є теоретич- ною основою даної науки, в якій акумулюються новітні уявлення про її природу і завдання. Тому найвидатнішою подією у розвитку криміналістики, на наш погляд, було докорінне оновлення конце- пції предмета криміналістики у 60–70-х роках ХХ століття. На за- міну наукового уявлення про предмет даної науки, як сукупності технічних засобів, тактичних прийомів та методів розслідування злочинів, було запропоновано визначення з вказівкою на певні закономірності, які проявляються при вчиненні злочинів і при їх розслідуванні (Р. С. Бєлкін, Ю. І. Краснобаєв). Зокрема, криміна- лістика була визначена Р. С. Бєлкіним в остаточній редакції, як наука про закономірності механізму злочину, виникнення інфор- мації про злочин і його учасників, збирання, дослідження, оцінки та використання доказів і заснованих на пізнанні цих закономір- ностей спеціальних засобах і методах судового дослідження і за- побігання злочинів [1, c. 113]. Новітнім у цьому підході було те, що були зроблені акценти не на змісті криміналістики (науки про планування й організації розслідування, технічних засобах, прийомах і методах), а на фун- кціональній стороні двох видів діяльності – злочинної та слідчої, які є об'єктами вивчення криміналістики. Р. С. Бєлкін підкреслю- вав, що вивчення злочину, способів його вчинення та прихову- вання, обставин, що сприяють або перешкоджають його здійснен- ню, є фундаментом для всієї системи криміналістики. Саме знан- ня про злочин були тією необхідною умовою, яке уможливило ро- зробку засобів і методів боротьби зі злочинністю. Був зроблений висновок про те, що криміналістика має своїм предметом, насам- перед закономірності, які проявляються при вчиненні злочинів та діяльності з їх розслідування: 1) закономірності, що проявляються © Волобуєв А. Ф., 2014 296 в механізмі вчинення злочинів і утворенні слідів (інформації; 2) закономірності, що проявляються в діяльності органів розслі- дування, спрямованій на розкриття злочинів (збиранні, дослі- дженні, оцінки доказів). Такий підхід в цілому отримав підтримку криміналістів. Але нова концепція предмету криміналістики фактично не впли- нула на систему криміналістики, яка складалася ще в 30–40-х ро- ках минулого століття і включала в себе «криміналістичну техні- ку», «слідчу (криміналістичну) тактику» і «методику розслідуван- ня злочинів окремих видів». Сам автор, Р. С. Бєлкін, вважав, що в світлі нової концепції предмета криміналістика повинна склада- тися з чотирьох елементів (частин): загальної теорії криміналіс- тики; криміналістичної техніки; криміналістичної тактики; кри- міналістичної методики. При цьому вчений вважав, що загальна теорія криміналістики і є виявлений у всій повноті результат пі- знання криміналістикою свого предмета, а три інші частини сис- теми – це результат використання одержаного знання [1, c. 401– 402]. Але при ретельному аналізі змісту криміналістики неважко помітити, що всі останні її три частини (техніка, тактика, методи- ка) містять положення про певні закономірності, на підставі яких формуються практичні рекомендації щодо застосування тих чи інших засобів, прийомів і методів збирання і використання дока- зів. І ці положення (наприклад, про закономірності утворення слі- дів рук) відсутні у загальній теорії криміналістики. Ця обставина дає підстави для ретельного аналізу впливу структури предмету криміналістики на її систему. Уявляється, що певним чином структурований предмет криміналістики є визначальним для відповідного структурування її змісту. Адже система криміналістики є нічим іншим як певним чином структурованим знанням про предмет. Проблема полягає у тому, що формування і структуризація криміналістичних знань відбувалася на протязі багатьох десятиліть при відсутності адек- ватного визначення предмету (предмет визначався шляхом вказі- вки на завдання і зміст науки) під суб’єктивним впливом окремих науковців та керівників правоохоронних органів. Тому є підстави для твердження, що сучасна чотирьохчленна система криміналіс- тики є науковим спадком тих часів, коли фактично було відсутнє науково обґрунтоване визначення предмету криміналістики. Ма- буть саме в зв'язку з цим в підручниках і навчальних посібниках автори, як правило, уникають визначення складових частин кри- міналістики через вказівку на досліджувані ними закономірності. Перевага віддається традиційному підходу – вказівкою на їх зміст. І ця проблема вимагає свого вирішення з урахуванням су- часних уявлень про предмет криміналістики. 297 На наш погляд, адекватним вченню про предмет криміналі- стики є формування змісту криміналістики з відповідних блоків знань. Виходячи з цієї посилки, і враховуючи, що криміналістика вивчає два види діяльності (кримінальну та слідчу), в змісті кри- міналістики логічно виділяти дві структурні частини. У першій з них має міститися опис механізму підготовки, вчинення і прихо- вування злочинів (у т.ч. утворення слідів) із визначенням існую- чих взаємозв'язків і взаємозалежностей. У другій частині повинні викладатися положення щодо діяльності з розслідування злочи- нів, з визначенням залежностей у виборі та застосуванні засобів, прийомів і методів збирання доказів. Необхідно також відзначити ту обставину, що формування накопичених знань в криміналіс- тиці здійснюється з позицій категорій «загальне» та «особливе» (від загального до особливого). Це обумовлює використання в криміналістиці методу систематизації з виділенням загальної та особливої частин, традиційної для багатьох правових наук [2; 3]. Уявляється, що викладені міркування можуть бути підставою для наукової дискусії та проведення відповідних досліджень. Список використаних джерел: 1. Белкин Р. С. Курс криминалистики : в 3 т. Т. 1 / Р. С. Белкин. – М. : Юристъ, 1997. – 441 с. 2. Волобуев А. Ф. Концеп- ция Р. С. Белкина о предмете криминалистики и ее влиянии на систему науки / А.Ф. Волобуев // Роль и значение деятельности Р.С. Белкина в становлении современной криминалистики. Материалы Международной конференции (к 80-летию со дня рождения Р. С. Белкина). – Москва, 2002. – С. 91–95. 3. Корно- ухов В. В. Актуальные проблемы системы криминалистики / В. В. Корноухов // Роль и значение деятельности Р. С. Белкина в становлении современной кри- миналистики. Материалы Международной конференции (к 80-летию со дня рождения Р.С. Белкина). – Москва, 2002. – С. 204–207. Одержано 11.11.2014 УДК 340.ІІ+343.98 Александр Анатольевич КИРИЧЕНКО, доктор юридических наук, профессор, профессор кафедры правоведения Института истории, политологии и права Николаевского национального университета им. В. А. Сухомлинского НОВАЯ ДОКТРИНА СТРУКТУРЫ КРИМИНАЛИСТИКИ И ОРДИСТИКИ КАК НАУКИ И УЧЕБНОЙ ДИСЦИПЛИНЫ Структуру криминалистики и ордистики (теории ОРД) представляет система теорологических учений, базисных част- ных учений и специальных частных учений. Теорологическими учениями криминалистики являются такие совокупности знаний, которые имеют значение для разви- тия данной науки в целом, образуют в силу этого ее первую часть «Теорология» и в сущностном тематическом аспекте могут быть © Кириченко А. А., 2014 298 представлены таким образом: 1. Периодизация развития отечест- венной криминалистики. 2. Понятие криминалистики. 3. Систем- но-структурное строение и содержательно-тематическое напол- нение криминалистики. 4. Дисциплинарные связи криминали- стики (основываются на новой классификации юридических на- ук). 5. Дидактические основы криминалистики (строятся на но- вейшей доктрине юридического образования и науки). 6. Методо- логия криминалистики. 7. Основы версирования, планирования и организации преодоления макроправонарушений, а по второй концепции – с каждой из разновидностей правонарушений (кри- минальных, административных, дисциплинарных, де-факто имущественно-договорных, де-юре имущественно-договорных). 8. Основы работы с личностными и вещественными источниками антикриминальных сведений, а по второй концепции – антиде- ликтных сведений. 9. Основы микрообъектологии. Сущность базисных частных учений криминалистики по ее первой концепции проявляется во взаимосвязанном содержании последующих ее частей: второй – «Техника», третьей – «Тактика», и четвертой – «Методика». В силу этого основы базисных частных учений изложены во втором разделе второй части криминали- стики «Основные отрасли техники», в то время как тактические и методические аспекты этих учений должны рассматриваться уже соответственно в «Тактике» и в «Методике». По второй концепции криминалистики ее базисные част- ные учения следует рассматривать также в качестве полинауч- ных методических юридических направлений, основное предна- значение положений которых состоит в разработке эффектив- ных, рациональных и качественных средств преодоления каждо- го из разновидностей правонарушений в соответствующем виде судопроизводства: конституционном, антикриминальном, адми- нистративном, дисциплинарном, де-факто имущественно- договорном и де-юре имущественно-договорном. Специальные частные учения криминалистики составляют содержание теорологических учений, базисных частных учений и иных концепций и частей данной науки. К примеру, базисное ча- стное учение криминалистики «Следоведение» состоит из таких двух очень тесно взаимосвязанных специальных частных учений, как «Субстанциология» и «Трассология», а «Оружиеделиктика» – «Огнестрельное оружие, боеприпасы и антиделиктные следы противоправного обращения с ними», «Взрывное оружие, устрой- ства и взрывчатые вещества, средства подрыва и антиделиктные следы противоправного обращения с ними» и «Механическое оружие, боеприпасы и антиделиктные следы противоправного обращения с ними». 299 Следоведение представляет собой базисное частное учение, которое на основе познания сущности, последовательности и иных закономерностей работы с различного видами антиделикт- ных следов в виде трасс и/или субстанций (следов, параследов и квазиследов деяния правонарушения), разрабатывает гласные технические средства работы с такого рода вещественными ис- точниками и общие правила обращения с этими средствами, так- тические приемы проведения отдельных де-факто и де-юре про- цессуальных и парапроцессуальных действий или их комбина- ции, в том числе с негласными мероприятиями, в процессе кото- рых проводится работа с антиделиктными следами, а также глас- ные методические рекомендации по осуществлению такой рабо- ты на каждой из стадий противодействия отдельным видам и группам макроправонарушений. Традиционное понимание базисного частного учения «Ус- тановление автора, исполнителя, средств и других обстоятельств изготовления документа» лишь в качестве почерковедения слиш- ком сужает фактически существующее его содержание и задачи в контексте установления автора, исполнителя, средств и других обстоятельств изготовления каждой из 12 разновидностей доку- ментов, а не только рукописных, являющихся лишь частью пись- модокументов. Аналогично традиционное понимание базисного частного учения «Установление факта, исполнителя, автора, средств и других обстоятельств внесения изменений в докумен- ты» в качестве «Технико-криминалистического исследования до- кументов» является архаичным и необоснованным. Данное на- звание этого учения, во-первых, свидетельствует лишь о том, что оно относится к документам и находится в технике как второй части криминалистики, а во-вторых, также охватывает всех 12 существующих на сегодняшний день разновидностей документов и не раскрывает всего содержания и задач данного базисного ча- стного учения, которое призвано разработать технические, так- тические методические аспекты установления факта, исполните- ля, автора, средств и иных обстоятельств внесения изменений в каждый из 12 существующих разновидностей документов. Одержано 13.11.2014 300 УДК 343.37:334.72 Володимир Васильович ЛИСЕНКО, доктор юридичних наук, професор, перший заступник начальника Науково-дослідного центру з проблем оподаткування Національного університету державної податкової служби України, Геннадій Миколайович КУРІЛОВ, кандидат юридичних наук, Головне управління Міністерства доходів і зборів у Полтавській області ОСОБЛИВОСТІ ПОШУКУ ПЕРВИННОЇ ОПЕРАТИВНОЇ ІНФОРМАЦІЇ ПРО ФАКТИ НЕЗАКОННОГО ОБІГУ ТОВАРІВ В УКРАЇНІ Традиційно до структури організаційно-тактичної моделі діяльності оперативних підрозділів правоохоронних органів включаються такі елементи: сфери пошуку; об’єкти пошуку; суб’єкти оперативного пошуку; методи оперативного пошуку ін- формації про зміст злочинної діяльності; оперативно-розшукові та інші заходи, спрямовані на отримання оперативної інформації про зміст злочинної діяльності; особливості використання отри- маної інформації для організації оперативно-розшукових заходів та для забезпечення доказовою інформацією процесу досудового слідства у кримінальних справах. Щодо оперативного пошуку злочинів, пов’язаних з незакон- ним обігом товарів, оперативними підрозділами підлягають вста- новленню: 1) джерела первинної оперативно-розшукової інформації; 2) інформація про зміст злочинної діяльності або про підго- товку до вчинення злочинів; 3) коло осіб, які причетні до вчинення злочинів та осіб, які володіють інформацією про обставини вчинення злочинної діяль- ності; 4) предмети, товари, продукція, які можуть свідчити про зміст та спрямування злочинної діяльності; 5) місць масового виготовлення підроблених, сфальсифіко- ваних товарів; 6) спеціальне обладнання, яке може бути використане для масового виготовлення підроблених, сфальсифікованих товарів (продукції); 7) місця масової реалізації контрафактних товарів; 8) особи, які постраждали від споживання сфальсифікова- ної продукції та можуть у подальшому бути потерпілими; 9) транспортні засоби, які використовуються для транспор- тування підроблених, сфальсифікованих товарів (продукції) до місць масової реалізації та зберігання; © Лисенко В. В., Курілов Г. М., 301 2014 10) приміщень, які використовуються для зберігання виго- товленої підробленої, сфальсифікованої продукції; 11) каналів постачання технологічного обладнання та сиро- вини, що використовуються у ході підробки, фальсифікації това- рів (продукції); 12) суб’єктів підприємництва, які виготовляють спеціальну упаковку для пакування підроблених товарів (продукції); 13) фактів реєстрації фіктивних суб’єктів підприємницької діяльності, які використовуються у злочинному механізмі поста- чання сировини та виробництві підробленої, сфальсифікованої продукції; 14) фактів використання фіктивних суб’єктів підприємниц- тва для створення уяви надходження товарів (продукції) чи офо- рмлення реалізації товарів через зазначені суб’єкти господарю- вання; 15) фактів зловживань та корупції співробітників правоохо- ронних та контролюючих органів, які приховують інформацію про зміст злочинної діяльності та беруть участь у прикритті зміс- ту злочинної діяльності з виготовлення та реалізації підробленої, фальсифікованої продукції; 16) документів, які можуть свідчити про незаконний обіг то- варів, незаконну державну реєстрацію суб’єктів господарювання з ознаками фіктивності, виконані фінансово-господарські операції, перераховані грошові кошти, зовнішньоекономічні операції, кон- трабанду товарів тощо; 17) фізичних та юридичних осіб, які причетні до реалізації підроблених, сфальсифікованих товарів, виконання фінансово- господарських угод щодо незаконного обігу товарів як на митній території України, так і за її межами; 18) осіб, які можуть бути залучені до конфіденційного спів- робітництва та отримання первинної оперативної інформації про незаконний обіг товарів; 19) інформації, через проведення аналітичної розвідки з ви- користанням засобів мережі Інтернет та інших засобів, про кана- ли збуту нелегальних товарів, місць їх виготовлення та реалізації, осіб, які придбавають підроблені, сфальсифіковані товари для наступної їх реалізації споживачам; 19) проведення комплексу оперативно-розшукових заходів з метою моніторингу абонентських телекомунікацій, абонентських номерів осіб, які становлять оперативних інтерес, проведення за- ходів аналітично-інформаційної розвідки тощо. Зміст злочинної діяльності, пов’язаної з незаконним обігом товарів, відповідним чином, вимагає від правоохоронних органів застосування специфічних форм та методів оперативно- 302 розшукової діяльності, врахування особливостей технологічного процесу виготовлення підробленої, сфальсифікованої продукції. Особливості здійснення оперативно-розшукових заходів, тактики пошуку та виявлення злочинної діяльності має прояв не лише в аналізі змісту фінансово-господарської діяльності суб’єктів госпо- дарювання, а також в аналізі технологічного процесу виготовлен- ня продукції, дотримання існуючих стандартів, технічних умов виготовлення товарів (продукції) тощо. Аналіз практики правоохоронних органів дозволив встано- вити окремі особливості, які певним чином впливають на процес організації виявлення злочинів, пов’язаних з незаконним обігом товарів: 1) на момент державної реєстрації суб’єкта господарської діяльності створюється уява про легальність майбутньої підпри- ємницької діяльності; 2) реєстраційні документи, зокрема статут суб’єкта підприємництва містить значний перелік видів діяльнос- ті, якими у майбутньому планує займатися суб’єкт підприємницт- ва; 3) зареєстрований суб’єкт господарювання виконує передбаче- ні законодавством процедури щодо постановки на податковий облік; 4) зареєстровані суб’єкти господарювання, відповідно до існуючих правил, знаходяться у сфері контролю оперативних підрозділів податкової міліції та інших правоохоронних органів (МВС, СБУ); 5) первинна оперативна інформація по обставини вчинення злочинів, пов’язаних з незаконним обігом товарів, отримується на різних етапах злочинної діяльності (підготовка – придбання спеціального обладнання, сировини; безпосереднього виготовлення фальсифікованої продукції; транспортування під- робленої продукції до місць її зберігання та реалізації); 6) господарські операції щодо придбання сировини, обладнання, реалізація підробленої продукції проводиться з використанням фіктивних суб’єктів господарювання, з допомогою яких прихову- ється зміст злочинної діяльності; 7) грошові кошти, як розрахунок за реалізовані товари, проходять через транзитні фірми на розра- хункові рахунки фіктивних суб’єктів господарювання, де перево- дяться в готівку чи використовуються для фінансування вироб- ничого процесу підробленої, сфальсифікованої продукції; 8) формально відсутні підстави проведення оперативно- розшукових заходів, оскільки складно довести участь у вчиненні злочинів, коли продукція підробляється легально діючим суб’єктом господарської діяльності (наприклад, у третю зміну ви- робництво необлікованої горілки із технічних спиртів та у разі недотримання існуючої технології виготовлення продукції); 9) складність у документуванні та доведенні участі організаторів та керівників злочинних угрупувань, оскільки суб’єкти господа- 303 рювання реєструються на підставних осіб, діяльністю щодо безпо- середнього виробництва, контролю за процесом виробництва, охо- роною місць виготовлення підробленої продукції займаються най- мані особи, грошові кошти із фіктивного обігу підприємства виво- дяться з використанням фіктивних підприємницьких структур. Зазначені вище особливості змісту злочинної діяльності, пов’язаної з незаконним обігом товарів, та фактори, що утрудню- ють виявлення та документування оперативними підрозділами злочинів, пов’язаних з незаконним обігом товарів, вимагає від оперативних підрозділів правоохоронних органів застосування сучасних методів здійснення оперативно-розшукової діяльності та комплексного вирішення її завдань, розширення сфери вико- ристання спеціальних оперативно-розшукових заходів. Одержано 3.11.2014 УДК 343.98 Валерій Дмитрович ПЧОЛКІН, доктор юридичних наук, професор, професор кафедри кримінально-правових дисциплін факультету права та масових комунікацій Харківського національного університету внутрішніх справ КРИМІНАЛІСТИЧНА КЛАСИФІКАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ЕКОНОМІЧНОЇ СПРЯМОВАНОСТІ Реформування економічних відносин у державі, обумовило появу нових злочинів у сфері економічної діяльності та підви- щення «професіоналізму» злочинців. Тому ефективність протидії злочинам економічної спрямованості значною мірою залежить від поглибленого вивчення й аналізу комплексної характеристики цих злочинів на основі їх криміналістичної класифікації [1, с. 132–133]. Однією з головних ознак, яка характеризує криміналістич- ну класифікацію злочинів, є її цільове призначення. Вона є своє- рідним методом наукового пізнання, засобом поглибленого ви- вчення об’єкта, створює умови для реалізації інших методів кри- міналістичного дослідження, має безпосередній вихід на практи- чну діяльність органів досудового слідства, створює передумови ефективної діяльності щодо виявлення та розслідування злочи- нів. [2, с. 20–21]. У словнику з криміналістики надається таке визначення криміналістичної класифікації злочинів – «це систематизація злочинів за кримінально значущими підставами, які сприяють формуванню криміналістичних характеристик злочинів і розроб- ці окремих криміналістичних методик; яка базується на криміна- льно-правовій класифікації і вважає за необхідне враховувати спосіб вчинення і приховування злочину, особу злочинця і потер- © Пчолкін В. Д., 2014 304 пілого, місце вчинення злочину та інші чинники» [3, с. 119]. На думку науковців, без логічно обґрунтованої криміналістичної кла- сифікації злочинів побудувати систему окремих криміналістич- них методик неможливо» [4, с. 337]. Проблеми класифікації в криміналістиці були предметом досить ґрунтовних наукових досліджень. Серед перших з них слід назвати праці Р. С. Бєлкіна і А. І. Вінберга. « [5, с. 52]. Вагомий внесок у формування і розвиток криміналістичної теорії класи- фікації зробили О. М. Васильєв, І. О. Возгрін, І. Ф. Герасімов, В. А. Журавель, О. Н. Колісниченко А. Ф. Облаков, В. О. Образцов, Р. Л. Степанюк, В. В. Тіщенко, В. Ю. Шепітько, М. П. Яблоков та інші вчені. Але визначення сутності криміналістичної класифіка- ції злочинів ще залишається дискусійним. Окремі вчені розглядали криміналістичну класифікацію як підставу криміналістичної характеристики і побудови системи окремих криміналістичних методик. Довгий час учені- криміналісти виходили лише з кримінально-правової класифіка- ції, але звернули увагу, що на жаль, така класифікація не завжди відповідним чином відбиває проблеми криміналістичної теорії і слідчої практики [6, с. 486]. Важливий внесок у розробку криміналістичної класифіка- ції злочинів зробив І. Ф. Герасимов. Він справедливо зазначив, що методики розслідування можуть і повинні розроблятися не лише по кримінально-правових складах злочинів (видова класифікація), але і для груп злочинів, об'єднаних у методичних цілях на основі якоїсь криміналістичної ознаки (наприклад, за способом вчинення або приховування злочину, за особливостями особи тощо). Для поділу на групи він рекомендує використовувати не тільки кри- мінально-правові ознаки злочинів, але й інші, у більшій мірі кри- міналістичні ознаки, що надає можливість розробляти більш точні й ефективні методики розслідування. [7, с. 333 – 334]. Вважаємо. що це твердження І. Ф. Герасимова є актуальним в сучасних умовах. Окремі дослідники запропонували класифікувати методики розслідування злочинів у залежності від конкретної галузі людсь- кої діяльності. Така підстава на думку Л. В. Бертовського, Г. С. Гарбуза, В. Є. Корноухова, В. О. Образцова та ін.. найбільш зручна для побудови криміналістичних класифікацій злочинів, що вчиняються і сфері економічної діяльності. На думку Г. С. Гарбуза це можуть бути: а) методики з розслідування злочинів, вчинених у сфері громадського харчування; б) методики з розслідування зло- чинів, вчинених у зв’язку з наданням бюджетними установами по- слуг населенню; в) методики з розслідування злочинів, вчинених у зв’язку з проведенням будівельних робіт; г) методики з розсліду- вання злочинів у сфері діяльності бюджетних установ по виконан- 305 ню бюджетів; д) методики з розслідування привласнень і розтрат, вчинених за участі комерційних організацій [8, с. 48–49]. Саме на такій підставі, як конкретна галузь економічної діяль- ності, досліджувались проблеми протидії економічній злочинності. Такий підхід виявився найбільш зручним для побудови криміналіс- тичних класифікацій і його підтримали В. О. Образцов, В. Є. Корно- ухов, Л. В. Бертовський та інші дослідники. На їх думку такий підхід дозволяє виділяти і продуктивно вивчати злочини у сфері виробни- цтва, громадського харчування і торгівлі й інші групи злочинів. По- дальші класифікації будуються на базі урахування внутрішнього розподілу тих або інших сфер економіки, що дозволяє виділяти, на- приклад, злочини таких в сферах, як банківська діяльність, промис- лове виробництво, сільськогосподарське виробництво або злочини, пов’язані з будівництвом. [9, с. 100; 10, с. 52; 11, с. 6–7]. Наведений підхід є спробою об’єднати делікти у залежності від об’єкта посягання, оскільки вчинення цих діянь у багатьох ви- падках зумовлене потребою зробити можливим, полегшити ско- єння або приховування основного злочину. Тобто у практичній діяльності має місце кваліфікація злочинів за сукупністю, тому набуває все більшої актуальності питання дослідження злочинних (кримінальних) технологій з метою розроблення комплексних ме- тодичних рекомендацій щодо їх розслідування. На нашу думку, криміналістична класифікація злочинів, що вчиняються у сфері економіки, має будуватись із урахуванням найбільш значущих з точки зору дослідження механізму злочинної діяльності ознак (елементів), які можуть виступати класифікацій- ними підставами. Якщо взяти конструкцію криміналістичної кла- сифікації запропоновану Р. С. Бєлкіним [12, с. 326], то в основі кри- міналістичної класифікації злочинів повинні бути такі елементи: 1. Пов'язані із суб'єктом злочину – вчинені особами, що пе- ребувають в особливих відносинах з безпосереднім об'єктом пося- гання. Це посадові та матеріально-відповідальні особи, що за сво- їми функціональними обов’язками мають доступ до коштів та ма- теріальних цінностей. 2. Пов'язані з об'єктивною стороною – за способами вчинен- ня та приховування злочину, специфіка яких обумовлена техно- логією виробництва та особливостями бухгалтерського обліку пі- дприємства. 3. Пов'язані із суб'єктивною стороною злочину – вчинені із заздалегідь обдуманим умислом, з корисливим мотивом, групою осіб. 4. Пов'язані з об'єктом злочину – сферою діяльності: – за місцем вчинення злочину – це підприємства сфери еко- номіки; 306 – за характером безпосереднього предмета посягання (про- дукція і кошти отримані за рахунок протиправної діяльності). Із вищевказаного слід зробити висновок, що криміналісти- чна класифікація є основою криміналістичної характеристики злочинів і розробки окремих криміналістичних методик. Підстави класифікації мають відображувати перш за все суттєві у кримі- налістичному сенсі риси відповідної злочинної діяльності. Серед таких підстав слід виділити особливості суб’єктів, способи вчи- нення і приховування злочинів, характер предмета посягання, обстановку, місце злочину, суб’єктивну сторону діяння, підслід- ність того чи іншого правоохоронного органу тощо. Класифікація злочинів у сфері економічної діяльності по- винна здійснюватися на основі практики розслідування, з огляду на перетворення в економіці, змін в структурі економічної зло- чинності, способів вчинення і приховування даної категорії зло- чинів. Розробка такої класифікації має значення не лише для на- уки криміналістики, але і для практичної діяльності, зокрема, пі- двищення рівня професіоналізму у протидії злочинності, статис- тичного обліку даної категорії злочинів, розробки найбільш ефек- тивних методик розслідування. Список використаних джерел: 1. Бахин В. П. О необходимости новых форм и методов борьбы с преступностью / В. П. Бахин, А. В. Ищенко, В. С. Кузьмичев // Правоведение : Вестник Днепропетров. ун-та. – 1995. – Вып. 3. – С. 132–133. 2. Лисенко В. В. Криміналістичне забезпечення діяльності податкової міліції (Теорія та практика) : монографія / В. В. Лисенко. – К. : Ло- гос, 2004. – С. 20–21. 3. Шепітько В. Ю. Криміналістика. Енциклопедичний слов- ник (українсько-російський і російсько-український)/ За ред. акад. НАН України В. Я. Тація. – Харків : Право, 2001. – 560 с. 4. Щур Б. В. Криміналістич- на класифікація злочинів: співвідношення з суміжними поняттями / Б. В. Щур // Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. – 2010. – № 2. – С. 337. 5. Белкин Р. С. Криминалистика и доказывание (методоло- гические проблемы) / Р. С. Белкин, А. И. Винберг. – M. : «Юридическая литера- тура», 1969. – С. 52–65. 6. Яблоков Н. П. Научные основы методики расследова- ния (§ 2 Главы 28) // Криминалистика: Учебник. – М. : Изд-во БЕК, 1995. – 708 с. 7. Герасимов И. Ф. Общие положения методики расследования преступлений (Глава 26) // Криминалистика / Под ред. И. Ф.Герасимова, Л. Я.Драпкина. – М. : Высшая школа, 1994. – С. 324 – 334. 8. Гарбуз Г. С. Методика по расследованию присвоения или растраты, совершаемых в бюджетной сфере : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.09 / Г. С. Гарбуз ; Сибирский юридический институт МВД РФ. – Красноярск, 2007. – С. 48-49. 9. Образцов В. А. Криминалистическая клас- сификация преступлений / В. А. Образцов. – Красноярск : изд-во Красноярск. ун-та, 1988. – С. 100–102. 10. Курс криминалистики. Общая часть / отв. ред. В. Е. Корноухов. – М. : Юристь, 2000. – С. 50–92. 11. Бертовский Л. В. Выявление и расследование экономических преступлений : учебно-практическое издание / Л. В. Бертовский, В. А. Образцов – М. : Издательство «Экзамен», 2003. – С. 6–7. 12. Белкин Р. С. Курс криминалистики: В 3 т. – Т. 3: Криминалистические средства, приемы и рекомендации. М. : Юристь, 1997. – 480 с. Одержано 4.11.2014 307 УДК 343.985(477) Костянтин Олександрович ЧАПЛИНСЬКИЙ, доктор юридичних наук, професор начальник кафедри криміналістики, судової медицини та психіатрії Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ СПЕЦІАЛЬНІ ЗНАННЯ – ЯК ОБ’ЄКТ КРИМІНАЛІСТИЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ Одним із основних завдань кримінального судочинства є повне і швидке розслідування злочинів, для вирішення якого слі- дчий повинен вжити всіх передбачених законом заходів до вста- новлення події злочину, осіб, винних у вчиненні злочину. Вирі- шення цих завдань не можливо без застосування слідчими певних знань, умінь та навичок, що одержані під час професійної підго- товки та практичної діяльності. Втім, для вирішення вказаних завдань недостатньо наявності лише юридичних знань, оскільки на сьогодні не можливо уявити сучасне досудове розслідування без використання останніх досягнень науково-технічного прогре- су та, розроблених на їх основі, науково-технічних засобів. Звідси слідчий за своєю базовою підготовкою повинен володіти спеціа- льними знаннями у різних галузях права, а також криміналісти- ки, судової медицини і психіатрії. Але розслідування у будь-якому кримінальному провадженні вимагає від нього також глибоких знань і в інших галузях науки, техніки, мистецтва та ремесла. Зважаючи на це, особливе значення у тактичному забезпеченні досудового розслідування має використання «спеціальних знань». Під час проведення слідчих дій, слідчий може самостійно застосо- вувати будь-які спеціальні знання та науково-технічні засоби, як- що він вважає, що достатньо ними володіє для вирішення конкре- тних питань. У випадку, якщо цих знань не достатньо, то слідчий залучає експерта чи спеціаліста або коли їх участь на досудовому слідстві відповідно до процесуального закону є обов’язковою. У теорії кримінального процесу та криміналістики науковця- ми неодноразово застосовувались спроби конкретизувати поняття «спеціальні знання». Діюче кримінально-процесуальне законодавст- во України не наводить визначення поняття «спеціальні знання». В юридичній літературі науковцями одночасно вживаються терміни «спеціальні знання» і «спеціальні пізнання». На думку В. С. Кузьмі- чова і І. В. Пирога, вживаючи ці терміни, вчені вкладають в них од- наковий зміст, іноді не пояснюючи цього [1, с. 39]. З філософської та філологічної точки зору дані терміни не є синонімічними, хоча їх зміст частково співпадає. У науковій лі- тературі під «знанням» розуміють сукупність відомостей з якої- небудь галузі, набутих у процесі навчання, дослідження; а пізнан- © Чаплинський К. О., 2014 308 ня походить від слова «пізнавати» – осягати розумом явища об’єктивної дійсності, одержувати істинне уявлення про кого-, що- небудь [2, с. 787]. На думку В. Б. Романюка, пізнання – це здобуття істинних знань та уяви про будь-що, але пізнання, у тому числі події злочину, вимагає також наявності у суб’єкта пізнання пев- них знань, навичок та досвіду [3, с. 21]. Іншими словами пізнання та знання відрізняються одне від одного як процес і результат. Можна погодитися з думкою В. М. Махова, який вважає викорис- тання терміна «спеціальні знання» більш точним ніж термін «спеціальні пізнання» [4, с. 39]. У криміналістичній літературі серед вчених – криміналістів і процесуалістів немає одностайної думки з приводу визначення поняття «спеціальних знань». Так, Т. В. Авер’янова, Р. С. Бєлкін, Ю. Г. Корухов і Є. Р. Россинська спеціальні знання визначають, як пізнання, придбані суб’єктом в процесі практичної діяльності шляхом спеціальної підготовки або професійного досвіду, засно- вані на системі теоретичних знань у відповідній галузі [5, с. 398]. В. Д. Юрчишин, під спеціальними знаннями розуміє сукуп- ність науково обґрунтованих знань в галузі науки, техніки, мис- тецтва та ремесла певної особи в межах будь-якої професії, які відповідно до норм кримінально-процесуального законодавства є необхідними для повного, всебічного, об’єктивного встановлення обставин, що входять в предмет доказування та вирішення інших завдань кримінального процесу [6, с. 44]. В. К. Лисиченко і В. В. Циркаль спеціальні знання визна- чають як не загальновідомі у судочинстві наукові, технічні та практичні знання, набуті в результаті професійного навчання чи роботи за окремою спеціальністю особою, залученою в якості спе- ціаліста чи експерта з метою сприяння слідству або суду в з’ясуванні обставин справи чи дачі висновку з питань, для вирі- шення яких потрібне їх застосування [7, с. 22]. Таку позицію за- ймає і А. А. Ейсман, зазначаючи, що спеціальні знання не є зага- льновідомими, не є загальнодоступними, а це знання, якими воло- діє обмежене коло спеціалістів, однак, якими не володіє адресат доказування (слідчий, суд, учасники процесу) [8, с. 91]. Узагаль- нюючи думки вчених, можна зазначити, що при визначенні спе- ціальних знань, автори здебільшого враховують вид професійної діяльності та певну спеціальність. На думку М. Г. Щербаковського, спеціальні знання – це професійні знання, навички, здобуті обізнаною особою у процесі практичної діяльності в різних галузях науки і техніки, що вико- ристовуються разом з науково-технічними засобами при прове- денні експертизи [9, с. 3]. У цьому визначенні автор використання спеціальних знань обмежує тільки проведенням експертизи. 309 Вказуючи на спосіб отримання спеціальних знань та наго- лошуючи на відповідність їх сучасному науковому та практично- му рівню, надає своє визначення В. Ю. Шепітько. До спеціальних знань він відносить будь-які знання та вміння об’єктивного харак- теру, отримані внаслідок вищої професійної підготовки, наукової діяльності, досвіду практичної роботи, що відповідають сучасному науковому та практичному рівню [10, с. 119]. На думку В. С. Кузьмічова і І. В. Пирога, спеціальні знання – це сукупність теоретичних знань і практичних умінь та навичок у галузі науки, техніки, мистецтва чи ремесла, набутих у результаті спеціальної теоретичної підготовки або професійного досвіду ро- боти, що використовуються з метою розслідування та попере- дження злочинів [1, с. 15]. Є. Р. Россинська вказує, що під спеціальними знаннями слід розуміти систему теоретичних знань та практичних навичок в галузі конкретної науки, техніки, мистецтва та ремесла, набутих шляхом проходження, підготовки або придбанням професійних навиків та вирішення завдань, що виникають при здійсненні су- дочинства [11, с. 32]. При чому до спеціальних не відносять зага- льновідомі, а також юридичні знання, за винятком знань у галузі криміналістики, які можуть використовуватись при проведенні криміналістичної експертизи [12, с. 76]. Такі визначення поняття «спеціальних знань», на нашу ду- мку, найбільш повно відображають їх природу, походження та напрямки використання. Загалом, більшість вчених, поділяють усіх науковців, які розробляли проблему визначення спеціальних знань на п’ять груп: перша група вважає спеціальні знання не загальнодоступ- ними; друга – що спеціальні знання – тільки наукові; третя група розглядає спеціальні знання як такі, що відповідають сучасному рівню розвитку науки і можуть використовуватись у сфері кри- мінально-процесуальної діяльності; четверта група визначає спе- ціальні знання, базуючись на роді професійної діяльності за пев- ною спеціальністю; п’ята група стверджує, що спеціальні знання відсутні у суб’єкта доказування. Справедливо вказує І. В. Пиріг [1], що не можна погодиться тільки з вченими, які висловлюють думку про відсутність спеціальних знань у суб’єктів доказування, тобто органу дізнання, слідчого, прокурора, судді. Узагальнення поглядів вчених дозволяє визначити основні критерії, що використовуються при визначенні поняття «спеціа- льних знань»: загальна мета використання спеціальних знань спрямована на сприяння вирішенню завдань кримінального судо- чинства, зокрема, повне і швидке розкриття та розслідування злочинів; спеціальні знання ґрунтуються на сучасних досягнен- 310 нях науки і техніки; спеціальні знання являють сукупність теоре- тичних знань і практичних умінь та навичок; за способом отри- мання спеціальні знання набуваються шляхом спеціальної теоре- тичної підготовки або професійного досвіду роботи. Спеціальні знання під час проведення досудового розсліду- вання завжди використовуються цілеспрямовано. Розкриття по- няття цільового призначення спеціальних знань в кримінальному судочинстві має не тільки теоретичне, але й практичне значення. Спеціальні знання, що використовуються в межах кримінально- процесуального законодавства, складають наукові основи слідчої і судової діяльності. Чітке визначення мети їх застосування на ко- жній стадії кримінального процесу важливо для правильного ро- зуміння функцій і повноважень осіб, які використовують ті чи інші види знань в передбачених законом процесуальних формах [13, с. 17]. Базуючись на дослідженнях вчених, можна визначити ос- новні цілі використання спеціальних знань: сприяння повному і швидкому розслідуванню злочинів; встановлення істини у справі; дослідження певних об’єктів та явищ; отримання необхідних ві- домостей для встановлення обставин, що мають значення для правильних обґрунтованих рішень у справі; сприяння виявленню, фіксації і вилученню доказів та з’ясуванню спеціальних питань, що виникають при проведенні слідчих дій; розробка тактичних і технічних засобів та методів збирання доказів. Підсумовуючи, не- обхідно зазначити, що невикористання спеціальних знань або не- правильне їх застосування під час проведення слідчих дій є суттє- вим фактором, що знижує якість та ефективність досудового слідства, а інколи веде до тактичних помилок і прорахунків та прийняття необґрунтованих рішень. Список використаних джерел: 1. Кузьмічов В. С., Пи- ріг І. В. Використання спеціальних знань при розслідуванні розкрадань ван- тажів на залізничному транспорті : монографія / Кузьмічов В. С. , Пиріг І. В. – Д. : Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ, 2007. – 180 с. 2. Великий тлумачний слов- ник сучасної української мови / Уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел. – К. ; Ірпінь : ВТФ «Перун», 2003. – 1440 с. 3. Романюк Б. В. Сучасні теоретичні та правові проблеми використання спеціальних знань у досудовому слідстві: Монографія / Романюк Б. В. – К. : Національна академія внутрішніх справ України, 2002. – 196 с. 4. Махов В. Н. Использование знаний сведущих лиц при расследовании преступлений : монография / Махов В. Н. – М. : Изд-во РУДН, 2000. – 296 с. 5. Аверьянова Т. В., Белкин Р. С. , Корухов Ю. Г., Россинская Е. Р. Криминали- стика : учеб. для вузов / под. ред. Заслуженного деятеля науки Российской Фе- дерации, профессора Р. С. Белкина. – М. : Издательство НОРМА, 2000. – 990 с. 6. Юрчишин В. Д. Висновок експерта як джерело доказів у кримінальному процесі України : дис. на здобуття наукового ступеня канд. юрид. наук за спец. 12.00.09 – кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза / Юрчи- шин Віталій Дмитрович. – Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника. – Івано-Франківськ, 2007. – 227 с. 7. Лисиченко В. К. Испо- 311 льзование специальных знаний в следственной и судебной практике : учеб. пособие / Лисиченко В. К., Циркаль В. В. – К. : КГУ, 1987. – 100 с. 8. Эйсман А. А. Заключение эксперта (структура и научное обоснование) / Эйсман А. А. – М. : Юрид. лит., 1967. – 152 с. 9. Щербаковський М. Г. Тактика проведення судових експертиз. Лекція для усіх форм навчання / Щербаковський М. Г. – Харків : Національний університет внутрішніх справ, 2004. – 60 с. 10. Шепітько В. Ю. Довідник слідчого / Шепітько В. Ю. – К. : Видавничий Дім «Ін Юре», 2001. – 208 с. 11. Россинская Е. Р. Специальные познания и современный проблемы их использования в судопроизводстве / Россинская Е. Р // Журнал российского пра- ва. – 2001. – №5. – С. 32–43. 12. Надгорний Г. Закон України «Про судову експерти- зу» / Надгорний Г., Сегай М., Ісакович Б. // Право України. – 1999. – № 2. – С. 75–78. Одержано 7.11.2014 УДК 343.98 Руслан Леонтійович СТЕПАНЮК, доктор юридичних наук, доцент, начальник кафедри криміналістики, судової медицини та психіатрії факультету підготовки фахівців для підрозділів слідства Харківського національного університету внутрішніх справ ТИПОВІ ТАКТИЧНІ ОПЕРАЦІЇ В СТРУКТУРІ ОКРЕМОЇ КРИМІНАЛІСТИЧНОЇ МЕТОДИКИ Основи криміналістичного вчення про тактичні операції було закладено ще у 70-80-ті роки минулого століття (А. В. Дулов, В. І. Шиканов). Проте особливої актуальності воно набуло в останні часи, що пов’язано з ускладненням механізмів злочинної діяльності та потребою у розробленні більш ефективних методи- ко-криміналістичних рекомендацій щодо протидії злочинності. Тому сьогодні спостерігається активізація наукових пошуків у цьому напрямі. Разом з цим залишаються дискусійними питання щодо термінології, визначення поняття тактичної операції, її ролі і значення в структурі криміналістичної методики. Сьогодні у зв’язку з реформуванням кримінального проце- суального законодавства України визначення поняття тактичної операції потребує вдосконалення не тільки з точки зору сутності, але і в аспекті нової процесуальної термінології. Одне з найбільш вдалих визначень тактичної операції в су- часний період сформулював В. М. Шевчук. На його думку, такти- чна операція – це криміналістичний комплекс організаційно- тактичної спрямованості, який являє собою систему процесуаль- них і непроцесуальних дій та заходів, обумовлених слідчою (судо- вою) ситуацією і спрямованих на вирішення окремого тактичного завдання під час досудового розслідування та судового прова- дження [1, с. 30]. На нашу думку, тактична операція може бути визначена більш лаконічно, як комплекс слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій та інших заходів, спрямо- ваних на виконання проміжного завдання розслідування у певній © Степанюк Р. Л., 2014 312 слідчій ситуації. У свою чергу, питання щодо формування такти- чних операцій під час судового провадження потребує додатково- го осмислення. Наведене розуміння тактичної операції відображає її сут- ність як складової конкретного акту розслідування. Водночас як наукова категорія окремої криміналістичної методики має вико- ристовуватись термін «типова тактична операція». Вважаємо, що типова тактична операція являє собою ви- значений на підставі узагальнення й аналізу слідчої практики комплекс слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшуко- вих) дій та інших заходів, спрямованих на вирішення типових проміжних завдань, що виникають на певних етапах розслідуван- ня у типових слідчих ситуаціях. Загалом питання розроблення систем тактичних операцій в окремих криміналістичних методиках досі до кінця не вирішені, внаслідок чого залишається чимало проблем при формуванні останніх. При цьому суттєве значення має співвідношення такти- чних операцій і традиційно розроблюваних у криміналістичних методиках алгоритмів дій слідства в типових слідчих ситуаціях. З цього приводу можна виділити два основних наукових підходи. Відповідно до першого, друга група алгоритмів є тактични- ми операціями вищого ступеня загальності (або стратегічними операціями). Тобто мова фактично йде про заміну існуючих сис- тем (алгоритмів) дій слідства на певних етапах розслідування в типових слідчих ситуаціях у межах окремих криміналістичних методик стратегічними або тактичними операціями. У зв’язку з цим ставилось питання і про можливість розроблення тактичної операції у кримінальному провадженні в цілому [2, с. 38]. Проте при розширенні обсягу завдань, що можуть бути вирішеними за допомогою тактичної операції, слід визнати, що будь-який набір слідчих дій, склад яких може потенційно забезпечувати досягнен- ня цілей розслідування, можна іменувати тактичною операцією [3, с. 28]. На нашу думку, широке трактування тактичних операцій знижує їхнє прикладне значення у побудові криміналістичних методик, а значить і наукову цінність цієї категорії. В цьому пи- танні нам імпонує підхід В. А. Журавля, котрий відстоює розріз- нення понять систем слідчих дій і тактичних операцій, не як кон- куруючих між собою криміналістичних категорій, а навпаки, як доповнюючих один одного засобів, що в сукупності створюють єдиний, найбільш ефективний механізм отримання інформації, необхідної для розкриття, розслідування та попередження зло- чинних проявів [4, с. 208]. 313 Таким чином, правильне визначення обсягу завдань, що по- винні вирішуватись за допомогою тактичних операцій, має суттє- ве значення для процесу розроблення типових тактичних опера- цій у криміналістичних методиках. Уявляється, що типові систе- ми слідчих (розшукових) дій та інших заходів, які пропонуються як алгоритми дій органів досудового розслідування на певному етапі в типових слідчих ситуаціях, у сукупності спрямовані на ви- рішення всього комплексу тактичних завдань. Разом з цим, деякі проміжні тактичні завдання є настільки складними та специфіч- ними, що вимагають організації окремого комплексу дій, тобто тактичної операції. Завданням дослідника при побудові окремої методики розслідування є визначення типового кола таких про- міжних завдань і розроблення відповідних рекомендацій щодо організації та проведення типових тактичних операцій. Список використаних джерел: 1. Шевчук В. М. Теоретичні основи фо- рмування та реалізації тактичних операцій у криміналістиці : автореф. дис. … д-ра юрид. наук : 12.00.09 / В. М. Шевчук ; Нац. ун-т «Юридична академія Укра- їни імені Ярослава Мудрого». – Х., 2013.– 46 с. 2. Хлюпин Н. И. Тактические операции в структуре методики расследования отдельных видов и групп пре- ступлений / Н. И. Хлюпин // Особенности расследования отдельных видов и групп преступлений. – Свердловск, 1980. – С. 38. 3. Онучин А. П. Вопросы си- туативной методики и тактических операций при расследовании преступле- ний / А. П. Онучин // Тактические операции и эффективность расследования. – Свердловск : Свердловский юрид. ин-т, 1986. – С. 22–34. 4. Журавель В. А. Сис- теми слідчих дій та тактичні операції в структурі окремої криміналістичної методики розслідування злочинів / В. А. Журавель // Вісник Академії правових наук України : збірник наукових праць. – Х. : Право. – 2009. – № 2. – С. 197–208. Одержано 12.11.2014 УДК 343.985 (477) Максим Валерійович ДАНЬШИН, доктор юридичних наук, доцент, заступник декана з наукової роботи юридичного факультету, професор кафедри кримінально-правових дисциплін Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна КРИМІНАЛІСТИКА НА СЛУЖБІ СЛІДСТВА Криміналістика – це наука про систему принципів і методів пізнання механізму злочинної діяльності та діяльності з розслідування і розкриття злочинів. Криміналістику з іншими науками кримінально-правового циклу об'єднує спільний об'єкт дослідження, яким виступають два взаємною пов'язані види люд- ської діяльності (негативна і позитивна) «злочинна діяльність – діяльність з виявлення, розслідування і попередження злочинів». Кожна з названих наук вивчає даний об'єкт під кутом зору за- вдань, покладених на неї, що, з одного боку, їх об'єднує (інтегрує), а з іншого — диференціює. Таким чином процеси інтеграції та © Даньшин М. В., 2014 314 диференціації кримінально-правових знань обумовлені, перш за все, спільним об'єктом дослідження, в якому кожна з наук має свій предмет дослідження. Злочинна діяльність виступає першим елементом складного об'єкту криміналістики. Необхідність його вивчення обумовлена тим, що суб'єкт розслідування злочинів (слідчий) для успішного виконання своєї роботи повинен володіти особливими знаннями щодо вчинення злочинів (про типологічні риси злочинів, особли- вості злочинних способів і прийомів, характерні для них сліди тощо). Результатом пізнання є формування криміналістичного вчення про механізм злочинної діяльності та криміналістичної характеристики злочинів. Механізм злочинної діяльності – це си- стема взаємопов'язаних і взаємодіючих елементів при вчиненні злочинів (злочинця, потерпілого, обстановки, способів та ін.). Криміналістична характеристика злочинів являє собою систему відомостей про елементи механізму їх вчинення і є результатом наукового пізнання злочинної діяльності. Вона є інформаційною основою, складеної в результаті узагальнення механізму вчинен- ня злочинів певних видів (пізнання об'єкту), яка слугує для побу- дови версій в кожному окремому випадку розслідування. На сучасному етапі розвитку криміналістики в її змісті не- достатньо систематизовані знання (відомості) про механізм зло- чинної діяльності, як один з елементів її об'єкту. Більшість сучас- них підручників з навчальної дисципліни «Криміналістика» страждають неповнотою викладу криміналістично значущих ві- домостей про злочинну діяльність. Вони містять невиправдано великий масив інформації статистичного характеру та описи кримінально-правових, кримінально-процесуальних аспектів. Окремі вчені-криміналісти надають для потреб практики лише фрагментарні відомості про особу злочинця з боку соціологічної науки. На сьогодні, незважаючи на очевидну значимість резуль- татів проведених криміналістами наукових досліджень щодо зло- чинної діяльності, вони, з різних об’єктивних і суб’єктивних при- чин, пов’язаних із соціальною, економічною і політичною нестабі- льністю в українському суспільстві, до «кінцевого споживача» (конкретного оперативного співробітника, слідчого та ін.) практи- чно не доходять [1, с. 12–14; 2]. За даними аналізу проведеного на- ми у 2013 році анкетування та інтерв’ювання слідчих та операти- вних співробітників органів прокуратури, МВС та СБ України, а також адвокатів, саме на цей недолік, вказали 61 % опитаних практичних працівників щодо зауважень до навчального курсу криміналістики, 30 % вважають за необхідне доповнити його зміст самостійним розділом щодо особи сучасного злочинця, його «по- 315 черку», притаманних той чи іншій групі злочинців способів вчи- нення та приховування злочинів та ін. Незважаючи на значний внесок вже проведених наукових досліджень в галузі вивчення злочинної діяльності, до нашого ча- су залишається відкритим питання про те, що ж необхідно прак- тиці протидії злочинності сьогодні в першу чергу. Останній пері- од розвитку криміналістики свідчить про те, що вона пішла в са- морозвиток і безпредметне теоретизування [3, с. 7; 4, 10; 5, с. 7]. Прикладом може слугувати теорія існування двох криміналістик – «звинувачення» і «захисту» [6]. З цього приводу вважаємо за доці- льне зауважити, що криміналістика з моменту свого зародження призначалася для вирішення головного завдання – забезпечення діяльності слідчого і дізнавача, а, зрештою, і суду найсучаснішим науково-технічним, а також тактико-методичним арсеналом засо- бів, що дозволяє найбільш ефективно розкривати, розслідувати злочини і встановлювати істину при їх судовому дослідженні. Са- ме цим було визначено конкретне соціальне завдання криміналіс- тики. І тому підміняти іншим завданням, наприклад, «захисним», з виділенням з криміналістики так званої «криміналістичної ад- вокатології», що органічно протиприродно щодо сутності кримі- налістики, веде до істотної зміни предметної області та негатив- них наслідків для її подальшого розвитку. У цьому зв’язку ми по- вністю поділяємо думку М. П. Яблокова, який з цього приводу за- уважив, що «морально ніяк не виправдана одночасна розробка в криміналістиці прийомів і методів, які можуть ускладнити роз- слідування і навіть служити засобом протидії встановленню істи- ни у справі» [7, с. 14–17]. Ми переконані, що сьогодні, не уявляючи психолого- криміналістичного портрету злочинця, не розуміючи притаманні тому чи іншому типу злочинця способи вчинення злочинів – не- можливо ефективно протидіяти злочинності. Необхідні конкретні знання про усі елементи механізму злочинної діяльності, за допо- могою яких криміналістична наука зможе залишатися на передо- вій розкриття та розслідування злочинів. Тому ми вважаємо не- обхідно розширити проблематику злочинної діяльності у сучас- них підручниках з криміналістики. Для створення дійсно систе- матизованого знання щодо механізмів злочинної діяльності уяв- ляється доцільним, як перший крок, створення спеціального кур- су «Сучасні проблеми слідчої діяльності», у рамках якого можна було б викласти питання: сутності і психологічних закономірнос- тей вчинення злочинів; соціально-психологічних типів злочинців; способів вчинення злочинів; способів та ознак приховування зло- чину; зв'язку способів з слідами вчинення злочинів; зв'язку спосо- бів вчинення і приховування злочинів з особистісними рисами 316 злочинця; визначення можливостей побудови психолого- криміналістичного профілю (портрета) злочинця та інших [8]. Список використаних джерел: 1. Бахин В. П. Криминалистика для криминалистики или для практики? [Текст] / В. П. Бахин // Актуальні пробле- ми сучасної криміналістики : матеріали міжнар. наук.-практ. конф. Ч. 1., 19– 21 вересня 2002 р. – Сімферополь : ДОЛЯ, 2002. – С. 12–20. 2. Бахин В. П. Чему и кому служит криминалистика? [Текст] / В. П. Бахин [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.iuaj.net/node/366. 3. Белкин P. C. Криминалистика: проблемы сегодняшнего дня. Злободневные вопросы российской криминалис- тики [Текст] / P. C. Белкин. – М. : НОРМА (Издат. гр. НОРМА – ИНФРА-М), 2001. – 240 с. 4. Колдин В. Я. Служебная роль криминалистики [Текст] / В. Я. Колдин // Криминалистика XXI века : материалы науч. -практ. конф. 26– 28 февраля 2001 г. – T.I. – М., 2001. – С. 7–13. 5. Седова Т.А . Новый УПК и задачи криминалистики как науки о приемах собирания допустимых доказательств [Текст] / Т. А. Седова // Актуальные проблемы криминалистики на современ- ном этапе : материалы всероссийск. науч. -практ. конф., г. Краснодар 23– 24 мая 2002 г. – Краснодар, 2002. – С. 7–12. 6. Баев О. Я. Криминалистическая адвокатология как подсистема науки криминалистики [Текст] /О. Я. Баев // Профессиональная деятельность адвоката как объект криминалистического исследования. – Екатеринбург : Веста, 2002. – 150 с. 7. Яблоков Н. П. Нужно ли менять предметную область и систему современной криминалистики? [Текст] / Н. П. Яблоков // Актуальні проблеми криміналістики : Матеріали міжнарод- ної науково-практичної конференції (Харків, 25–26 верес. 2003 р.). – Х. : Гриф, 2003. – C. 14–18. 8. Сучасні проблеми слідчої діяльності. Робоча програма навча- льної дисципліни для студентів за напрямом підготовки – 6.03.4.1 – Правознав- ство, галузь знань 6.0304 – Право, [Текст] / розробник М. В. Даньшин, ХНУ іме- ні В. Н. Каразіна, 2013 р. – 24 с. Одержано 13.10.2014 УДК 343.985 Валерія Олегівна МАЛЯРОВА, доктор юридичних наук, доцент професор кафедри криміналістики, судової медицини та психіатрії Харківського національного університеут внутрішніх справ НАГАЛЬНІ ПИТАННЯ, ЩОДО ВИРІШЕННЯ ПРОБЛЕМ, ПОВ'ЯЗАНИХ З БОРОТЬБОЮ З НАРКОЗЛОЧИННІСТЮ Однією з найгостріших проблем світової спільноти, на ви- рішення якої спрямовуються величезні грошові кошти і людські ресурси є наркоманія. Цей термін сьогодні включає в себе не тільки вживання наркотиків, але і їх виготовлення і розповсю- дження. Відсутність реального успіху в боротьбі з цією глибокою проблемою, пов'язано з неможливістю сучасного суспільства ви- корінити глибинні причини, які лежать у витоках її агресивного розповсюдження. Занепокоєння викликає не тільки підвищення рівня розповсюдження і вживання наркотичних засобів та психо- тропних речовин, але й поява відносно нових їх різновидів, до яких відносяться курильні суміші, так звані «Спайси». © Малярова В. О., 2014 317 Особливою популярністю «Спайси» користуються серед пі- длітків і молоді. Поширення «Спайсів» обумовлено не тільки їх доступністю, в порівнянні з іншими наркотиками, але явним від- ставанням законодавчої бази та громіздкістю процедури внесення з'явившихся речовин до розряду наркотичних засобів і психотро- пних речовин. Тому, незважаючи на комплекс заходів, що здійс- нюються органами державної влади, рівень поширення наркома- нії в Україні, залишається високим. Наркоманія є серйозним чинником, що значно ускладнює криміногенну обстановку в Україні. Розповсюдження наркоманії в молодіжному середовищі тягне за собою небезпечні наслідки для всього суспільства, для його нормального функціонування, оскіль- ки негативно впливає на фізичний, психічний та етичний розвиток підростаючого покоління, сприяє зростанню злочинності. Не дивлячись на зусилля, що здійснюються право- охоронними органами в боротьбі із злочинами цієї спрямованості, за оцінками експертів, незаконний обіг наркотиків та зловживан- ня ними збільшуватимуться. Попит на наркотики буде рости, а значить, збільшуватиметься число хворих наркоманією і злочи- нів, пов'язаних з наркотиками. Збільшення числа наркоманів сприяє зростанню ВІЧ інфікованих, збільшенню злочинів загаль- нокримінальної спрямованості, і як наслідок ставить під загрозу здоров'я та потенціал народу Україні. Зростання числа спожива- чів наркотиків приводить до різкого зростання наркозлочинності, оскільки споживачі не тільки створюють економічну основу дано- го виду злочинності, але і активно залучають до неї нових членів. Боротьба з наркоманією серед підлітків і молоді є одним з найбільш відповідальних та складних завдань, що вирішуються правоохоронними органами. Враховуючи високий рівень латент- ности наркоманії, те що далеко не всі наркомани перебувають на обліку в наркологічних диспансерах, не можливо відобразити ре- альну кількість молодих людей, які зловживають наркотиками. Підліткова наркоманія небезпечна для всього суспільства, оскільки негативно впливає не тільки на фізичний та психічний, а і на моральний та етичний розвиток підростаючого покоління. Останнім часом серед споживачів наркотиків з’являється все бі- льше осіб жіночої статі. Нажаль, народжені такими жінками діти страждають фізичними та психічними вадами. При цьому фахів- ці відзначають, що жінки, набагато легше піддаються згубній дії наркотиків і, відповідно, їх вилікування ще більш утруднено в по- рівнянні з чоловічою наркоманією. Для вирішення проблеми розповсюдження наркоманії се- ред молоді, в перш за все, необхідно звернути увагу держави на соціальну сторону цієї проблеми. Неможливість для більшості населення, зокрема молоді, реалізувати свої соціально-економічні 318 потреби, підвищити або хоч би підтримати соціальний статус, створює соціальну напругу, підсилює глибокі відмінності життя підлітків, вихованих в різних за забезпеченням та соціальному статусу родинах. Аналіз причин втягнення підлітків в наркозлочинність по- казує, що їх батьки через різні причини (у тому числі і через не- обхідність здобуття грошей для існування) належним чином не займалися вихованням дітей, не були знайомі з колом їх спілку- вання, інтересів, проведення вільного часу та не були для них ав- торитетом. За ствердженням соціологів, в Україні, вагома частина ді- тей, вихованих в неблагополучних (зокрема малозабезпечених) сім'ях, спочатку починає вживати наркотики, потім втягується в збут наркотичних засобів та інші наркозлочини. Протидія розповсюдженню наркотиків серед підлітків і мо- лоді не досягає бажаних результатів, з причини активного впливу різноманітних чинників, зокрема: негативний вплив телебачення, ЗМІ, пронаркотичних сайтів Інтернету, наркозалежних одноліт- ків та дорослих підбурювачів, вкрай низький рівень обізнаності підлітків про згубні наслідки вживання наркотиків, а також не- ефективність державної системи у сфері дозвілля дітей і молоді. Для активної протидії виникненню і агресивному поширен- ню нових синтетичних нарковмісних речовин (до яких належать, так звані курильні суміші «Спайси») назріла необхідність на дер- жавному рівні створити ефективну систему і дієвий механізм своєчасного і швидкого реагування, щодо внесення їх до «Перелі- ку наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів». Одержано 21.10.2014 УДК 336.225.3(477) Юрій Віталійович ОНІЩИК, доктор юридичних наук, доцент, професор кафедри фінансових розслідувань Національного університету державної податкової служби України МАТЕРІАЛЬНІ СЛІДИ ТА ЇХ ЗНАЧЕННЯ ПРИ РОЗСЛІДУВАННІ УХИЛЕНЬ ВІД СПЛАТИ ПОДАТКІВ Результатом вчинення будь-якого злочину як діяльності, що знаходить своє відображення в об’єктивній дійсності, є сліди вчи- нення цього злочину. В сукупності вони утворюють «слідову кар- тину» даного суспільно небезпечного діяння. Інформація про слі- ди злочину дозволяє змоделювати ситуацію, висунути версії, спланувати хід проведення розслідування злочинів тощо. З гносеологічного погляду, вважав Р.С. Белкін, слідами зло- чину є будь-які зміни середовища, що виникають в результаті © Оніщик Ю. В., 2014 319 вчинення в цьому середовищі злочину [1, с. 39]. За нашою класи- фікацією, ці зміни можуть бути двох видів: ідеальні («відбитки» події у свідомості людей) та матеріальні («відбитки» події на пре- дметах, зміни обстановки події). Можна виділити дві суттєві особливості, що притаманні слідам вчинення податкових злочинів [2, с. 140]. По-перше, ре- зультат вчинення ухилень від сплати податків і сам факт наявно- сті цих злочинів, що дає підстави для провадження досудового розслідування та притягнення винного до відповідальності, зна- ходять відображення тільки в документах: фінансових, бухгал- терських, податкових тощо. Якщо цього в документах не відо- бражено, склад злочину, передбачений ст. 212 Кримінального ко- дексу України, відсутній. Саме так сконструйована законодавцем диспозиція даного складу злочину. Тому документи є основними носіями інформації про вчинення ухилень від сплати податків і тільки вони містять основну «слідову картину» вчиненого злочи- ну. По-друге, предметом вчинення ухилень від сплати податків є несплачений податок, тобто обов’язковий, безумовний платіж до відповідного бюджету, що справляється з платників податку від- повідно до Податкового кодексу України. Такий предмет має спе- цифічні сліди свого зовнішнього прояву. Вони суттєво відрізня- ються від слідів по інших злочинах. По податкових злочинах пре- дметом суспільно небезпечного діяння виступає як недоотримана державою вигода від діяльності фізичних або юридичних осіб. Ця діяльність знаходить своє відображення в документах, а податок, що підлягає сплаті, відображається в документах, які оформлю- ються за спеціальними правилами. Отже, матеріальні сліди вчинення ухилень від сплати пода- тків завжди відображаються в документах. У більшості випадках по даним злочинам ці сліди є не підчистками, травленнями або іншими виправленнями подібного роду, а відносяться до групи інтелектуальних підроблень. Це значно ускладнює роботу слідчо- го, оскільки потребує застосування спеціальних методів перевір- ки наданих або вилучених документів. Структуризація слідів ухи- лень від сплати податків в ході дослідження інформації про зло- чин та злочинця визначає їх місце в системі доказування, у виборі прийомів, методів і системи використання доказів на стадії досу- дового розслідування. Як правило сліди ухилень від сплати податків містяться в тих документах, які фіксують: 1) фінансово-господарську діяль- ність платників податків або окремі фінансово-господарські опе- рації, що здійснюються за їх участю; 2) відображення фінансово- господарської діяльності або окремих операцій в обліку і звітності (як бухгалтерської, так і податкової); 3) виконання вимог законо- 320 давства при відображенні фінансово-господарської діяльності або окремих операцій в обліку і звітності, а також при обчисленні і сплаті податків. При цьому, зауважимо, що основними носіями матеріальних слідів вчинення ухилень від сплати податків є пер- винні документи, адже саме вони є підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій і фіксують факти здійснення гос- подарських операцій. Слід відмітити, що самі по собі документи зовнішніх ознак вчинення злочину, передбаченого ст. 212 Кримінального кодексу України, звичайно не містять. Ці ознаки знаходяться у змісті до- кументів у вигляді перекручувань або фальсифікацій. Це два ос- новні способи внесення інтелектуальних змін до документів, два види їх підробки стосовно податкових злочинів. Сліди перекручу- вань або фальсифікацій потрібно шукати в документах, що міс- тять результати фінансово-господарської діяльності і обчислення податків. Таким чином, матеріальні сліди ухилення від сплати подат- ків виявляються в документах, що містять результати фінансово- господарської діяльності і обчислення податків. Дослідження ма- теріальних слідів злочинів дозволяє визначити наявність самого факту вчинення податкового злочину, виявити його спосіб і меха- нізм злочинних дій, час, місце, коло причетних осіб та ряд інших обставин скоєного злочину. Специфіка виявлення матеріальних слідів ухилень від сплати податків полягає у тому, що в цій діяль- ності і по даному виду злочинів важливий не тільки і не стільки арифметичний або нормативний аналіз документів, наявність або відсутність на ньому або в ньому матеріального або технічного підроблення, а визначення економічного змісту операцій, відомо- сті про які містяться в документах. У зв’язку з прийняттям нового Кримінального процесуально- го кодексу України сьогодні постає нагальна потреба у дослідженні документів, у тому числі пов’язаних з фінансово-господарською діяльністю і обчисленням податків, як джерел доказів, що мають важливе значення у кримінальному провадженні. Список використаних джерел: 1. Белкин Р.С. Курс криминалистики : в 3-х т. Т. 1. – М., 1997. – 512 с. 2. Александров И.В. Налоговые преступления: Криминалистические проблемы расследования. – СПб. : Издательство «Юри- дический центр Пресс», 2002. – 247 с. Одержано 13.11.2014 321 УДК 343.983:343.148:343.352 Володимир Васильович ЮСУПОВ, кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник, начальник науково-дослідної лабораторії навчально-наукового інституту підготовки фахівців для експертно-криміналістичних підрозділів Національної академії внутрішніх справ ПОНЯТТЯ ТА СУТНІСТЬ АНТИКОРУПЦІЙНОЇ ЕКСПЕРТИЗИ Уведення у законодавство України антикорупційної експе- ртизи породжує необхідність визначення її сутності з метою, пе- редусім, співвіднесення її з іншими видами судових експертиз, можливого встановлення місця антикорупційної експертизи у системі судових експертиз. Антикорупційна експертиза вперше була законодавчо за- кріплена у ст. 13 Закону України «Про засади запобігання та про- тидії корупції» від 11.06.2009. У ній зазначалося, що з метою вияв- лення у проектах нормативно-правових актів норм, що можуть сприяти вчиненню корупційних правопорушень, розроблення рекомендацій стосовно їх усунення спеціально уповноважений орган (особа) з питань антикорупційної політики проводить антикорупційну експертизу проектів нормативно-правових актів. На виконання положень Закону у Кабінеті Міністрів було запро- ваджено посаду Урядового уповноваженого з питань анти- корупційної політики. Порядок проведення цієї експертизи визначався Методоло- гією проведення антикорупційної експертизи проектів норматив- но-правових актів, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 08.12.2009 № 1346. У ній антикорупційна експертиза визначена як перевірка проектів актів на предмет наявності в них положень, що сприяють або можуть сприяти вчиненню корупцій- них правопорушень, з метою запобігання виникненню передумов для вчинення таких правопорушень і розроблення рекомендацій стосовно їх усунення [1]. У Методології визначено вид цієї експертизи як комплекс- ної, передбачено етапи, які детально описано: перший – загальна оцінка проекту акта; другий – антикорупційна оцінка положень проекту акта; третій – підготовка висновку та розроблення реко- мендацій щодо усунення корупціогенних чинників. Також перед- бачено висновок, що оформлюється за встановленою формою [1]. Законом встановлювався обов’язок нормоутворюючих орга- нів враховувати результати антикорупційної експертизи під час прийняття рішення щодо видання відповідного нормативно- правового акта. Визначалися й об’єкти антикорупційної експер- © Юсупов В. В., 2014 322 тизи: проекти законів України, проекти актів Президента Украї- ни, Кабінету Міністрів України, центрального органу виконавчої влади. Крім спеціально уповноваженого органу з питань антико- рупційної політики, за ініціативою фізичних осіб, об’єднань гро- мадян, юридичних осіб могла проводитися громадська антико- рупційна експертиза проектів нормативно-правових актів за їх рахунок. Нині в Україні діє Закон «Про засади запобігання і протидії корупції» від 07.04.2011, остання редакція 16.10.2014 (вищезазначені Закон і постанова Кабінету Міністрів України втратили чинність). У новому Законі також передбачено проведення антикору- пційної експертизи нормативно-правових актів (ст. 15). Водночас, змінилися суб’єкти експертизи – тепер це дві установи: Міністер- ство юстиції України та Комітет Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією. Так, у Мініс- терстві юстиції антикорупційна експертиза проводиться у Депар- таменті антикорупційного законодавства та законодавства про правосуддя. Закон передбачає обов’язкове оприлюднення результатів антикорупційної експертизи, оформлених висновками, у разі ви- явлення факторів, що сприяють або можуть сприяти вчиненню корупційних правопорушень. [2] Таким чином, за формальними ознаками антикорупційна експертиза може вважатися судовою експертизою. На користь цього свідчить: 1) законодавче закріплення назви та процедури дослі- дження; 2) наявність суб’єкта експертизи; 3) визначення об’єктів, що досліджуються; 4) наявність затвердженої методики експертизи (Методо- логії); 5) регулювання питань щодо оплати проведення експер- тизи; 6) результатом експертизи є встановленої форми висновок. Судова експертиза проводиться за необхідності вирішення певних питань за допомогою спеціальних знань у галузях науки, техніки, ремесла. Частина 1 ст. 242 КПК України містить пряму заборону проведення експертизи для з’ясування питань права. Про це ж йдеться у п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду «Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах», а саме неприпустимість призначення експертизи у випадках, коли з’ясування певних обставин не потребує спеціальних знань, а та- кож порушення перед експертом правових питань [3]. 323 Крім того, судова експертиза – це дослідження експертом на основі спеціальних знань матеріальних об’єктів, явищ і проце- сів, які містять інформацію про обставини справи, що перебуває у провадженні органів досудового розслідування чи суду [4], що не стосується проектів нормативних документів, які досліджуються під час антикорупційної експертизи. Якщо ми звернемося до п. 4 ч. 5 ст. 69 КПК України, то там міститься положення про нерозголошення без дозволу сторони кримінального провадження чи суду відомостей про хід прове- дення експертизи та її результати. А при виявленні корупціоген- них чинників у проектах нормативно-правових актів висновок антикорупційної експертизи підлягає обов’язковому оприлюд- ненню [2]. При призначенні антикорупційної експертизи не передба- чено ознайомлення експерта з положеннями про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок відповідно до ст. 384 КК України [2]. Таким чином, на підставі аналізу норм КПК, КК, Закону «Про судову експертизу», інших нормативно-правових актів України (Цивільного кодексу, Кодексу адміністративного судо- чинства, Господарського кодексу, тощо) антикорупційна експер- тиза не є судовою експертизою. За своєю сутністю це юридичний аналіз положень проекту нормативного документу, у результаті якого фахівці готують висновок, що ураховується під час прийн- яття рішення про схвалення (видання) цього акту. Список використаних джерел: 1. Питання реалізації державної анти- корупційної політики : постанова Кабінету Міністрів України від 16.09.2009 № 1057 // Офіційний вісник України. – 2009. – № 78. – Ст. 2640. 2. Про засади запобігання і протидії корупції : Закон України від 07.04.2011 : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/3206-17. 3. Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах : постанова Пленуму Верховного Суду № 8 від 30.05.1997 // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 2002. – № 7 : Судові експертизи в Україні. 4. Про судову експертизу : Закон України від 25.02.1994 (із наступними змінами і доповнен- нями) : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/- laws/show/4038-12. Одержано 15.11.2014 324 УДК 343.98 Іван Сергійович ВИННИЧЕНКО, координатор проектів Міжнародна програма підвищення кваліфікації для органів кримінального розслідування Департаменту юстиції США, Проектний офіс в Україні ПІДГОТОВКА ТА ПЛАНУВАННЯ АКРЕДИТАЦІЇ ЕКСПЕРТНО- КРИМІНАЛІСТИЧНОЇ ЛАБОРАТОРІЇ ЗА МІЖНАРОДНИМ СТАНДАРТОМ ISO/IEC 17025:2005 Акредитація експертно-криміналістичних установ за між- народним стандартом ISO/IEC 17025:2005 є обов’язковою в бага- тьох країнах світу, та вимагається споживачами послуг таких установ, слідчими, судово-медичними експертами, судами та ін- шими зацікавленими сторонами. Особливо важливим аспект ак- редитації є в світлі глобалізації та поширення транскордонних злочинів. Міжнародне співробітництво в переслідуванні таких злочинів вимагає довіри та домовленості між країнами, стандар- тизації процесів в системах їх кримінального правосуддя. Найчас- тіше, злочини транскордонного характеру включають випадки незаконного обігу наркотиків, кіберзлочинності, корупції, терори- зму, торгівлі людьми, що вимагає надійного та неупередженого аналізу речових доказів. Один з важливих засобів забезпечення надійності, обміну та ефективного використання експертної ін- формації є прийняття загально-вживаних стандартів якості. Екс- перт-криміналіст, попри його високу кваліфікацію та досвід в сво- їй галузі, не захищений від власної неупередженості, людської помилки, та необізнаності суду про процес аналізу та викорис- тання його результатів в процесі судочинства. Акредитація та ві- дповідність певним загально-прийнятим стандартам забезпечує прозорість виконання експертизи, передбачає можливі помилки та надає повну інформацію щодо процедури її виконання. Так, акредитація набуває своєї важливості як на міжнародній арені кримінального правосуддя так і в межах України, особливо в світ- лі впровадження нового Кримінально-процесуального кодексу України. Акредитація – це процес формального визнання компетен- ції певної лабораторії на виконання пивних випробувань, і прово- диться незалежною третьої стороною, використовуючи певний набір узгоджених стандартів. Процес підготовки та планування до акредитації побудований на постійних перевірках відповідності процесів, політик і процедур експертної установи до затвердже- них на місцевому, національному та міжнародному рівнях стан- дартам. Наразі, найпоширеніший стандарт для підтвердження компетентності експертно-криміналістичної установи в Україні є © Винниченко І. С., 2014 325 стандарт ISO/IEC 17025:2005 (затверджений ДСТУ як ISO/IEC 17025:2006). Під час підготовки до акредитація експертна устано- ва/лабораторія будує систему керування якістю, що стає основою забезпечення якості результатів випробувань. Така система базу- ється на головній настанові з якості, внутрішніх політиках та процедурах з якості (як правило, відповідно до частини 4 стандар- ту) та стандартних операційних процедурах, методиках та інстру- кціях, що відповідають вимогам частини 5 стандарту ISO/IEC 17025. В процесі будування системи якості лабораторія стикається з такими поняттями як валідація та верефікація методів, просте- жуваніть та невизначеність вимірювань, та має розробити влас- ний план якості з урахуванням потреб в навчанні персоналу, ви- конання між-лабораторних порівнянь, та використання еталон- них стандартних матеріалів. Для отримання акредитації за стандартом ISO/IEC 17025 в Україні, експертній установі необхідно подати заявку з детальним описом тих галузей та методів, що мають бути акредитовані, до Національного агентства з акредитації України (НААУ – єдиної в Україні організації, що надає такі послуги). Після розгляду та прийняття заявки, НААУ виконує аудит (перевірку відповідності) тих лабораторій, галузей та документів системи якості, які були заявлені, та оцінює їх за кожним з пунктів стандарту. Основними галузями оцінки є компетентність та досвід персоналу, надійність та відтворюваність результатів, захищеність та простежуваність матеріалів та устаткування, придатність методів, та ефективність принципів керівництва лабораторією. Під час перевірки, команда аудиторів та технічних експертів протоколює всі невідповідності та надає лабораторії строк до 3 місяців на їх усунення. В разі їх успішного усунення лабораторія отримує сертифікат відповідно- сті заявлених галузей до стандарту, що також є формальним ви- знанням лабораторії як тієї, що продукує надійні та відтворюванні результати експертиз, на міжнародному рівні. Так, Програма ICITAP Департаменту юстиції США в рамках проекту міжнародної технічної допомоги правоохоронним орга- нам України від уряду США з 2010 року надала допомогу Держав- ному науково-дослідному експертно-криміналістичному центру МВС України та окремим територіальним підрозділам Експерт- ної служби, а саме Черкаському, Миколаївському, Львівському та Вінницькому НДЕКЦ, в побудові системи керуванням якістю та отриманні акредитації за стандартом ДСТУ ISO/IEC 17025:2006. Одержано 4.11.2014 326 УДК 343.131 Жанна Володимирівна УДОВЕНКО, кандидат юридичних наук, доцент, професор кафедри криміналістичних експертиз навчально-наукового інститут підготовки фахівців для експертно-криміналістичних підрозділів Національної академії внутрішніх справ ОКРЕМІ ПИТАННЯ ТАКТИКИ ЗНЯТТЯ ІНФОРМАЦІЇ З ТРАНСПОРТНИХ ТЕЛЕКОМУНІКАЦІЙНИХ МЕРЕЖ Одним із передбачених у законодавстві України засобів об- меження права на невтручання в особисте і сімейне життя є про- ведення негласних слідчих (розшукових) дій, під час яких може отримуватись інформація щодо приватного життя окремих осіб. Матеріали негласних слідчих (розшукових) дій можуть містити інформацію, яка стосується не лише особи, стосовно якої прово- дилась ця дія, а й відомості щодо приватного життя інших осіб. Одним із видів таких дій є втручання у приватне спілкування, а її різновидом − зняття інформації з транспортних телекомунікацій- них мереж, що полягає у проведенні із застосуванням відповідних технічних засобів спостереження, відбору та фіксації змісту ін- формації, яка передається особою та має значення для досудового розслідування, а також одержанні, перетворенні і фіксації різних видів сигналів, що передаються каналами зв’язку (стаття 263 КПК України). Для більш детального вивчення даного питання перш за все необхідно з’ясувати, що саме розуміється під такими поняттями, як інформація та транспортні телекомунікаційні мережі? Відпо- відно до статті 1 Закону України «Про телекомунікації» від 18 листопада 2003 року інформація – це відомості, які подані у ви- гляді сигналів, знаків, звуків, рухомих або нерухомих зображень чи в інший спосіб. У свою чергу, телекомунікаційна мережа − комплекс технічних засобів телекомунікації та споруд, призначе- них для маршрутизації, комутації, передавання та/або приймання знаків, сигналів, письмового тексту, зображень та звуків або по- відомлень будь-якого роду по радіо, проводових, оптичних чи ін- ших електромагнітних системах між кінцевим обладнанням. Відповідно до частини 4 статті 39 вказаного Закону «опера- тори телекомунікацій зобов’язані за власні кошти встановлювати на своїх телекомунікаційних мережах технічні засоби, необхідні для здійснення уповноваженими органами оперативно-розшукових заходів, і забезпечувати функціонування цих технічних засобів, а також у межах своїх повноважень сприяти проведенню оператив- но-розшукових заходів та недопущенню розголошення організа- ційних і тактичних прийомів їх проведення. Оператори телекому- © Удовенко Ж. В., 2014 327 нікацій зобов’язані забезпечувати захист зазначених технічних за- собів від несанкціонованого доступу». Таким чином, ще до набран- ня чинності КПК України 2012 року, у галузевому Законі визнача- лася необхідність отримувати інформацію з засобів телекомуніка- цій, а тому безпосередньо в установах, які надають послуги з пере- дачі інформації, повинні бути в наявності засоби для зняття інфо- рмації, яку вони передають у виняткових випадках. Наразі доступ до вказаних засобів може бути отриманий лише на підставі ухвали слідчого судді. Досліджуючи питання по- рядку отримання такого дозволу, важливим є визначення тактики дій слідчого або працівника оперативного підрозділу на підготов- чому етапі отримання дозволу, тобто системи заходів, що здійс- нюються відповідно до рекомендованих правил, послідовність проведення яких приводить до оптимального вирішення постав- лених завдань, а саме: − аналіз матеріалів кримінального провадження та визна- чення доцільності проведення цієї негласної слідчої (розшукової) дії; − планування заходів по зняттю інформації з транспортних телекомунікаційних мереж; − визначення підрозділів та органів, з якими необхідна вза- ємодія під час проведення зняття інформації з транспортних те- лекомунікаційних мереж, прогнозування форм такої взаємодії; − визначення оптимального часу, необхідного для складання клопотання про зняття інформації з транспортних телекомуніка- ційних мереж та підготовку відповідних матеріалів, що обґрунто- вують прийняття рішення слідчим, необхідних для направлення прокурору та слідчому судді; − отримання дозволу слідчого судді на проведення зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж, направ- лення ухвали уповноваженим підрозділам органів внутрішніх справ чи органів безпеки та організація її належного виконання. В ухвалі слідчого судді обов’язково повинні зазначатися ідентифікаційні ознаки, які б дозволили ідентифікувати абонента спостереження. До таких ознак можна віднести: − номер абонента в телефонній мережі загального користу- вання у форматі: код країни-код зони або оператора-номер абоне- нта в мережі; − міжнародний ідентифікаційний номер мобільного термі- налу(ІМЕІ); − міжнародний ідентифікаційний номер мобільного абонен- та(ІМSІ). Після отримання ухвали слідчого судді уповноважені особи звертаються до керівництва компанії, яка надає послуги з переда- чі інформації. Представники такої компанії зобов’язані сприяти виконанню дій, пов’язаних із зняттям інформації з транспортних 328 телекомунікаційних мереж, та вжити всіх необхідних заходів для забезпечення нерозголошення як факту проведення таких дій, так і нерозголошення отриманої інформації. У випадку розголо- шення посадовими особами інформації про проведення негласної слідчої(розшукової) дій, вони можуть бути притягнуті до передба- ченої законом відповідальності. Безумовно, зняття інформації з транспортних теле- комунікаційних мереж є ефективним інструментом розслідуван- ня кримінальних правопорушень. Водночас, проведення цієї про- цесуальної дії створює підвищену загрозу недоторканності особи- стого життя в силу наступних причин: а) особа, як правило, не пі- дозрює про таке втручання в її особисте життя та позбавлена мо- жливості оскаржити дії слідчого; б) прослуховування не є вибір- ковим: прослуховуються всі розмови без винятку, доки не будуть отримані відомості, які цікавлять слідство, що тягне за собою до- статньо глибоке проникнення в сферу приватного життя грома- дян; в) сама процедура прослуховування не може бути повністю прозорою: вона обов’язково містить організаційні і тактичні аспе- кти, які носять закритий характер, що створює значні можливості для зловживань з боку органів, що здійснюють кримінальне про- вадження. Тож нагальним завданням наразі є ефективний захист особистого життя громадян від незаконного і необґрунтованого втручання. З цією метою необхідним є дієве підвищення гарантій законності дій слідчого при здійсненні процедури зняття інфор- мації з транспортних телекомунікаційних мереж. Одержано 23.10.2014 УДК 343.102 Світлана Миколаївна ЛОЗОВА, кандидат психологічних наук, доцент, доцент кафедри криміналістики, судової медицини та психіатрії факультету підготовки фахівців для підрозділів слідства Харківського національного університету внутрішніх справ ОСОБЛИВОСТІ ПІДГОТОВКИ І ПРИЗНАЧЕННЯ КОМПЛЕКСНОЇ СУДОВОЇ ПСИХОЛОГО-ПСИХІАТРИЧНОЇ ЕКСПЕРТИЗИ ПРИ РОЗСЛІДУВАННІ ЗАВІДОМО НЕПРАВДИВОГО ПОВІДОМЛЕННЯ ПРО ЗАГРОЗУ БЕЗПЕЦІ ГРОМАДЯН, ЗНИЩЕННЯ ЧИ ПОШКОДЖЕННЯ ОБ’ЄКТІВ ВЛАСНОСТІ Останнім часом в Україні відмічається тенденція до збіль- шення таких злочинів як завідомо неправдиві повідомлення про загрозу безпеці громадян, знищення чи пошкодження об’єктів власності (ст. 259 КК України), що призводить до порушення гро- мадської безпеки, дезорганізації нормальної діяльності навчаль- них закладів, виробничих установ та інших підприємств, установ, © Лозова С. М., 2014 329 організацій. Іноді під час розслідування даної категорії злочинів у слідчого виникають сумніви у психічному здоров’ї підслідної осо- би. В такому випадку, в залежності від ситуації, що склалася мо- же бути призначена психологічна або комплексна психолого- психіатрична експертиза. Під час підготовки і призначення даної експертизи важливого значення набуває збір матеріалів, що ха- рактеризують особистість підекспертного. Від якості підготовчої роботи багато в чому залежать повнота і всебічність експертного дослідження, а також надійність експертних висновків. Підготов- ча діяльність слідчого багато в чому визначається характером під- став для призначення експертизи. Якщо існує інформація про перебування підозрюваного під спостереженням психіатра, екс- перту необхідно витребувати медичну документацію з відповід- них психіатричних установ, а також документацію із судово- психіатричних експертних відділень і комісій (копію акта судово- психіатричної експертизи), якщо така особа піддавалась судово- психіатричній експертизі. Основною такою установою є психоне- врологічний диспансер за місцем проживання особи. Крім цього слідчий повинен надати експертам медичну документацію з нар- кологічних установ, якщо відомо, що особа лікувалася в них від алкоголізму чи наркоманії. До наркологічних установ належать наркологічні диспансери, наркологічні лікарні та відділення. В окремих випадках експерту-психіатру потрібна медична документація зі звичайних, неспеціалізованих поліклінік, ліка- рень, медичних пунктів, куди особа могла звертатись у зв'язку із захворюваннями головного мозку — енцефалітом, інсультом, тра- вмою черепа та ін. Крім збирання медичних документів слідчому необхідно провести допити осіб, яким відомі особливості поведін- ки суб'єкта дослідження. Це важливо насамперед тоді, коли цей суб'єкт раніше не спостерігався у психіатра, а підставою для при- значення судово-психіатричної експертизи була неадекватність його поведінки. Будь-які свідчення про таку поведінку обвинува- чуваного мають бути уточненими й деталізованими, з’ясовано у чому конкретно виявлялась неадекватність поведінки. Відомості про поведінку особи не повинні бути уривчастими і хаотичними. Їх необхідно збирати систематизовано і послідовно. Підвищену увагу слід приділяти таким обставинам, як перенесені захворювання, характер відносин з оточенням, успішність на- вчання і дисципліна в навчальному закладі, виконання відповід- них службових обов'язків, проходження військової служби, ро- динний стан, вживання спиртних напоїв, наркотичних та інших одурманюючих речовин, вчинення в минулому правопорушень і злочинів, звертання по психіатричну допомогу, перебування на примусовому лікуванні та ін. Особливий інтерес мають становити періоди істотних змін у поведінці суб'єкта, несподівані, різкі зміни 330 в його житті: раптове і різке погіршення успішності; зниження показників праці (наростаюча професійна декваліфікація, немо- жливість упоратися з покладеними службовими обов'язками, час- ті звільнення та ін.); поява у суб'єкта невластивих йому раніше брутальності, озлобленості, конфліктності; емоційна холодність, черствість до рідних і близьких, відносини з якими були колись дружніми і теплими; втрата колишніх інтересів і захоплень; по- стійне зниження соціальної адаптації; наростаюча соціальна дез- організація і деградація особистості. Як свідчить експертна практика, основний недолік підгото- вки матеріалів для судово-психіатричної експертизи полягає в їх неповноті: відсутня медична документація; не допитуються особи, які добре знали суб'єкта дослідження, особливості його поведінки; не встановлюються інші обставини, що стосуються предмета екс- пертизи. Це змушує експертів заявляти численні клопотання про надання відсутніх матеріалів, що призводить до затягування тер- мінів експертизи, а отже, і термінів судочинства, до порушення прав громадян, необґрунтованих втрат часу експертів [1]. У комплексній експертизі такого типу в компетенцію пси- хіатра-експерта входить установлення наявності або відсутності нервово-психічних розладів в обстежуваної особи, а психолог- експерт установлює здатність особи із зазначеними видами пато- логії правильно сприймати обставини, що мають значення для справи, і давати про їх правильні показання, а також правильно розуміти характер і значення вчинених у відношенні його дій. Перед комплексною судовою психолого-психіатричною експерти- зою можуть бути постановлені наступні питання: 1) чи страждає дана особа розладом психічної діяльності; 2) чи перебувала дана особа в момент здійснення правопо- рушення в стані тимчасового розладу психічної діяльності; 3) чи перебувала дана особа в момент здійснення правопо- рушення в стані афекту; 4) чи могла дана особа в момент вчинення протиправних дій розуміти характер і суспільну небезпеку вчинених дій. Наприклад, гр-н Р. знаходячись за місцем проживання, ско- риставшись домашнім телефоном з абонентським номером ... по спецлінії «102», повторно, завідомо неправдиво повідомив про під- готовку вибуху Київської психоневрологічної міської клінічної лікарні № 1 по вул. Фрунзе, 103-А, яке загрожує загибеллю людей. Психологічний стан гр-на Р., на час вчинення інкримінованих йо- му кримінальних правопорушень – злочинів, підтверджується даними акту стаціонарної комісійної комплексної судової психо- лого – психіатричної експертизи, відповідно до якої гр-н Р. у пері- од правопорушень страждав на шизоафективний розлад, маніа- кальний тип, не міг усвідомлювати свої дії та керувати ними. У 331 періоди правопорушень не перебував у стані тимчасового хвороб- ливого розладу психічної діяльності, а страждав на шизоафекти- вний розлад, маніакальний тип. На теперішній час гр-н Р., страж- дає на шизоафективний розлад, маніакальний тип, за своїм пси- хічним станом не може усвідомлювати значення своїх дій та ке- рувати ними, потребує застосування по відношенню до нього примусових заходів медичного характеру у вигляді госпіталізації до психіатричного закладу із звичайним наглядом.2 Слід відмітити тенденцію зростання кількості психічних за- хворювань в сучасному суспільстві, і, відповідно, зростає кіль- кість злочинів, вчинених особами з психічними аномаліями (на думку експертів, на 1 тисячу осіб пересічного населення прихо- диться стільки ж злочинів, скільки вчиняється особами з тяжки- ми психічними розладами). Оскільки під час розслідування даної категорії злочинів у слідчого досить часто виникають сумніви у психічному здоров’ї підслідної особи, нагальну увагу слід звертати на використання спеціальних психологічних і психіатричних знань як у формі консультацій обізнаної особи, так і призначення судової психологічної і комплексної психолого-психіатричної екс- пертизи, розмежування їх компетенції і правильний підбір пи- тань експертам. Список використаних джерел: 1. Судова психіатрія : навч. посіб. / С. В. Жабокрицький, А. П. Чуприков. — К. : МАУП, 2004. — 176 с. — Бібліогр. : С. 169–170. Одержано 13.11.2014 УДК 343.98 Галина Костянтинівна АВДЄЄВА, кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник, провідний науковий співробітник науково-дослідного інституту вивчення проблем злочинності Національної академії правових наук України ПРОБЛЕМИ ГАРМОНІЗАЦІЇ ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ У ГАЛУЗІ СУДОВОЇ ЕКСПЕРТИЗИ ІЗ ЗАКОНОДАВСТВОМ КРАЇН ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ Згідно з п. 1 ст. 51 Угоди про партнерство та співробітницт- во між Україною та Європейським Союзом (УПС), «Україна вжи- ває заходів для забезпечення того, щоб її законодавство поступово було приведене у відповідність до законодавства Співтовариства». У законодавстві країн Європейського Союзу (ЄС) містяться норми та процедури процесуального законодавства, спрямовані © Авдєєва Г. К., 2014 2 Ухвала суду 754/21007/13-к від 18.12.2013. 332 на встановлення інституту сучасного змагального кримінального процесу. У більшості країн ЄС професійна підготовка експерта, наявність в нього необхідних знань та досвіду є вирішальними при оцінці його кваліфікації, а питання щодо можливості набути статус судового експерта певною особою належить до компетенції суду, а не експертно-кваліфікаційній комісії або керівникові дер- жавної спеціалізованої судово-експертної установи, як в Україні. «Відомча підпорядкованість» судових експертів у країнах-членах ЄС не має вирішального значення при їх обранні для проведення судової експертизи. На відміну від країн ЄС, сьогодні в Україні пропонуються зміни законодавства у галузі судової експертизи, які не повною мірою відповідають відповідному законодавству країн ЄС. Зокре- ма, Міністерством Юстиції розроблений Проект закону «Про су- дово-експертну діяльність в Україні» (далі – Проект), згідно з яким лише та особа може набути статус судового експерта, яка пройшла відповідну підготовку в державній спеціалізованій екс- пертній установі та склала іспити в експертно-кваліфікаційній комісії МЮ, СБУ, МОЗ України. Велике значення для створення принципово єдиних підхо- дів до питань нормативно-правового регулювання судової експер- тизи має практика Європейського суду з прав людини, юрисдик- ція якого поширюється на всі держави-члени Ради Європи (Укра- їна є членом з 1995 р.), що ратифікували Європейську конвенцію про захист прав людини та основних свобод. Відповідно до ст. 42 Регламенту Європейського Суду з прав людини суд може заслуха- ти будь-яку особу в якості експерта або запросити незалежних експертів. У Нідерландах судові експерти державних експертних установ проводять експертизи і дослідження лише за звернення- ми поліції, а суд запрошує експертів незалежно від їх основного місця роботи. У Великобританії експерт зазвичай запрошується однією зі сторін процесу для проведення експертиз або дослі- джень і розглядається, відповідно, як експерт з боку обвинува- чення чи захисту, причому список експертів зберігається, зокре- ма, у Спілці юристів Великобританії. У Чеській республіці судово-експертна діяльність регулю- ється Законом № 36 від 20 квітня 1967 «Про експертів і перекла- дачів». Списки експертів веде кожен обласний суд та розсилає їх в Міністерство Юстиції, обласну прокуратуру, в поліцію Чеської республіки, до районних та військових судів, районних прокура- тур. Централізований список експертів веде Міністерство Юсти- ції. Процесуальний статус судового експерта в Чеській республіці може набути й особа, яка не внесена до списку. 333 Експертом у Фінляндії та Швеції є особа, якій доручено проведення судової експертизи, яка має для цього спеціальні знання та навички, відповідну вищу освіту. Системи експертних установ Фінляндії та Швеції складаються з державних і приват- них лабораторій, які здійснюють проведення судових експертиз; освітніх установ, які здійснюють підготовку фахівців у галузі су- дової експертизи. Особливістю підготовки експертних кадрів у Фінляндії та Швеції є те, що після закінчення навчання у вищому навчальному закладі експерт отримує диплом магістра та серти- фікат, на підставі якого він має право проводити судову експер- тизу як в державних органах, так і в приватній практиці. Процесуальне законодавство Фінляндії та Швеції надає су- довому експертові статус свідка і не містить терміну «спеціаліст». Розподіл посад експерта і фахівця у Державних лабораторіях Фінляндії здійснюється за науковим ступенем: експерт має сту- пінь магістра, а фахівець – ступінь бакалавра, що підтверджуєть- ся відповідними дипломами про вищу освіту. У Бельгії, Німеччині та Франції експертом вважається будь-яка особа, яка має завдяки своїй освіті та досвіду поглиблені знання в одній або декількох галузях знань. Новим Кримінальним процесуальним кодексом України передбачено можливість залучення експерта як стороною обви- нувачення, так і стороною захисту. Проте, як свідчить правоза- стосовна практика, реалізувати право сторони захисту на залу- чення незалежного експерта для проведення криміналістичних експертиз речових доказів неможливо через те, що об’єктом такої експертизи найчастіше слугує тимчасово вилучене майно, досту- пу до якого сторона захисту не має. Для вирішення даної пробле- ми слід розробити комплекс норм, що забезпечуватимуть можли- вість всім учасникам кримінального процесу ініціювати прове- дення альтернативних криміналістичних судових експертиз, та норм, що дозволятимуть легалізувати в кримінальному судочинс- тві результати позасудових експертиз, проведених приватними експертами на договірних засадах за замовленням сторін. За результатами аналізу законодавства країн ЄС можна за- значити, що у світі послідовно реалізовуються принципи забезпе- чення незалежності експерта, орієнтації не на відомчу належ- ність експерта, а на наявність у нього спеціальних знань, необхід- них для вирішення завдань правосуддя, забезпечення принципу змагальності експертів, залучених різними сторонами процесу, та інші принципи, які мають вирішальне значення для забезпечення судочинства дійсно незалежною, об’єктивною та кваліфікованою експертизою. При цьому наявність інституту приватної експер- 334 тизи в країнах ЄС є однією з гарантій забезпечення законних прав і свобод громадян та інтересів суспільства. Одним з важливих елементів успішної інтеграції України до ЄС є досягнення певного рівня узгодженості норм законодавст- ва нашої країни з правовими нормами країн ЄС щодо викорис- тання спеціальних знань у судочинстві. Одержано 3.11.2014 УДК 343.1(477) Анна Сергіївна АМЕЛІНА, кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри фінансових розслідувань Національного університету Державної податкової служби України ОСОБЛИВОСТІ ПРОВЕДЕННЯ ПЕРШОЧЕРГОВИХ СЛІДЧИХ (РОЗШУКОВИХ) ДІЙ ПІД ЧАС РОЗСЛІДУВАННЯ ЗЛОЧИНІВ, ПЕРЕДБАЧЕНИХ СТАТТЕЮ 212 КРИМІНАЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ Злочини передбачені статті 212 Кримінального кодексу (далі – КК) України, є особливо суспільно небезпечними діяннями, оскільки їх вчинення підриває економічну безпеку держави, порушує встановлений законодавством порядок оподаткування юридичних і фізичних осіб та тягне за собою зменшення доходів бюджету. Враховуючи специфіку вчинення злочинів у сфері оподат- кування, їх високу латентність а також положення в суспільстві осіб, які організовують їх вчинення, від слідчого органу, що здійснює контроль за додержанням податкового законодавства, вимагається максимальна компетентність, уважність та прогно- зування можливих дій фігурантів під час розслідування злочинів вказаної категорії. Розслідування злочинів, передбачених статтею 212 КК України диктує необхідність врахування їх ситуаційної природи при вирішенні багатьох питань тактики і методики розслідування. Ситуаційний підхід до розслідування злочинів дає можливість у розумні строки встановлювати наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню (статті 84, 91 КПК України) [1]. Нормами нового КПК України значно збільшено повнова- ження слідчих у частині початку розслідування так, слідчий от- римавши з будь-якого джерела інформацію про вчинений злочин вправі розпочинати розслідування після внесення відповідних даних до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі ЄРДР). Однак, слід брати до уваги, що марне витрачання процесуальних © Амеліна А. С., 2014 335 повноважень слідчого які не забезпечують ефективності прове- дення розслідування є неприпустимим. У разі отримання слідчим лише повідомлення про вчинений злочин, слідчому необхідно зібрати відповідну доказову інформацію з метою її подальшої передачі ревізорам для скла- дання відповідного акту податкової перевірки та обрахування су- ми несплачених податків. Перед початком такого розслідування бажано провести консультації з ревізорами та визначитись з його подальшою перспективою. Значно простіша ситуація, якщо повідомлення про злочин викладене у вигляді акту перевірки платника податків де викладені висновки ревізорів та визначені суми прихованих по- даткових зобов’язань. З метою забезпечення формування документальної доказової бази не обхідно:1) отримати документи які стосуються предмету фінансово-господарських операцій суб’єкта господарювання яким не сплачено податки, а також документів, про призначення та звільнення з посад його службо- вих осіб, відповідальних за господарську діяльність, бухгалтерсь- кий облік, складання та подання податкової звітності в період вчинення порушень та їх посадові обов’язки, інструкції, тощо; 2) вилучити у підприємств – контрагентів первинні документи, що стосуються досліджуваних господарських операцій по взаємовідносинах з підприємством-фігурантом; 3) вилучити у ДПІ за місцем реєстрації підприємства документи юридичної справи та податкової звітності за період, коли відбулось ухилення від сплати податків; 4) вилучити у державного реєстратора докумен- ти юридичної справи підприємства; 5) за погодженням з прокуро- ром, звернутись до слідчого судді з клопотаннями про застосуван- ня тимчасового доступу до документів, що становлять банківську таємницю та свідчать про відкриття і використання банківських рахунків як підприємства-фігуранта, так і його контрагентів. Враховуючи, що при вчиненні злочинів, передбачених стат- тею 212 КК України, зовнішні ознак як правило відсутні, їх можна виявити лише за допомогою спеціальних методів дослідження – перевірки чи експертизи. У зв'язку з цим, на початковому етапі розслідування рекомендуємо наступний алгоритм дій: Таким чином першочерговість слідчих дій у процесі доказу- вання фактів вчинення злочинів зазначеної категорії залежить від характеру слідчої ситуації на початковому етапі розслідування та наявності фактичних даних, висуваються слідчі версії про подію в цілому та її окремі обставини (наприклад: в залежності від того, які саме податки (збори) не сплачені; за який період; у яких сумах; чи є акт перевірки; чи вилучались документи бухгал- терського та податкового обліку тощо, будуть залежати висунуті 336 слідчим версії, які обумовлять проведення першочергових слідчих (розшукових) та негласних слідчих (розшукових) дій). Список використаних джерел: 1. Кримінальний процесуальний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 2013. – № 9-10. – № 11–12, № 13. – Ст. 88 (із змінами та доповненнями № 1689-VII від 07.10.2014). Одержано 28.10.2014 УДК 343.98:343.37 Діана Олександрівна АЛЄКСЄЄВА-ПРОЦЮК, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник, Національна академія внутрішніх справ Оксана Миколаївна БРИСКОВСЬКА, кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник, Національна академія внутрішніх справ ОСОБЛИВОСТІ КРИМІНАЛІСТИЧНОЇ ХАРАКТЕРИСТИКИ ЗЛОЧИННИХ ПОРУШЕНЬ ПРАВИЛ ОХОРОНИ АБО ВИКОРИСТАННЯ НАДР (НЕЗАКОННОГО ВИДОБУВАННЯ БУРШТИНУ-СИРЦЮ) Кількість екологічних злочинів, пов’язаних із порушенням правил охорони або використання надр, постійно збільшується. Негативно впливає на стан боротьби з вказаними злочинами і від- сутність відповідної окремої криміналістичної методики, струк- турним елементом якої є криміналістична характеристика даного виду злочинів. Суттєве місце в криміналістичній характеристиці порушень правил охорони або використання надр посідають типові способи їх учинення. Порушення правил охорони або використання надр можуть бути вчинені як шляхом активних дій, так і бездіяльності. Проте, незаконне видобування корисних копалин вчиняється тільки шляхом активних дій. Сьогодні ліс і дороги рівненського Полісся перетворилися на глибокі провалля. Рекультивацію роз- копаних ділянок ніхто не проводить. Так, щороку внаслідок неза- конного видобутку бурштину знищуються десятки гектарів лісо- вих масивів та земельних угідь. А відсутність належного законо- давства призвела до того, що унікальні корисні копалини розкра- даються. (Польська Академія наук у Варшаві та Музей Землі, до- слідивши бурштини-сукциніти Клесівського родовища, визнали унікальність їх світлих жовто-зелених різновидів, підтвердивши свій висновок відповідним сертифікатом) Залежно від виду природокористування слід розрізняти: способи порушення встановлених правил охорони надр, способи порушення правил використання надр, а також способи незакон- ного видобування корисних копалин загальнодержавного значен- ня. Оскільки незаконне видобування корисних копалин вчиняєть- © Алєксєєва-Процюк Д. О., Б рисковська О. М., 2014 337 ся шляхом активних дій, то специфіка способу даного злочину полягає у способі його підготовки, способі вчинення і способі при- ховування слідів. До підготовки незаконного видобування корис- них копалин слід віднести активні дії, спрямовані на забезпечення можливості виконання задуманого злочину, такі як: визначення предмета посягання; підбір місця скоєння злочину; підбір співуча- сників та розподіл між ними ролей; підбір знарядь учинення зло- чину та перевірка їх технічної готовності; підкуп працівників, що здійснюють державний контроль та нагляд за використанням і охороною надр, представників органів місцевої влади. Аналіз матеріалів слідчої та судової практики свідчить, що видобування корисних копалин відбувається відкритим їх з верх- ніх пластів залягання (з кар'єрів, з копальні) та підземним спосо- бом (шляхом викачування, побудови шахт, копалень). Видобуван- ня корисних копалин вчиняється з прямим умислом. За особливо- стями засобів учинення порушень правил охорони або викорис- тання надр спосіб може бути простим, складним і небезпечним. Простий спосіб полягає у вилученні корисних копалин з родовищ за допомогою найпростіших знарядь праці: кирки, лопати, мета- левих тичок, компресора, лебідки тощо. Складний спосіб видобу- вання корисних копалин має місце, коли їх злочинці вилучають із родовищ за допомогою складних механізмів, зокрема: технологіч- них установок (бурове устаткування, мотопомпи, електричні насо- си тощо), спеціальної техніки (бульдозерів, екскаваторів, гужового транспорту тощо). Під небезпечним способом розуміється вчинен- ня порушень правил охорони або використання надр шляхом за- стосування вибухових речовин та механізмів (шляхом вибуху), шляхом підпалу чи іншими загальнонебезпечними способами. Незаконний видобуток бурштину-сирцю в більшості випад- ків здійснюється місцевим населенням Рівненської області з ви- користанням водяних помп шляхом вимивання породи з товщі ґрунту (до 10 метрів вглиб). До ймовірного місця залягання підга- няють компресор і мотопомпу. Остання складається з двигуна й пожежного насоса. Під великим напором води в це місце ллють воду. Утворюється яма, через яку легший за воду бурштин ви- штовхується нагору. Цей спосіб видобування можна віднести до складних підземних. Цю технологію браконьєри за мінералами перейняли у своїх «колег» з Польщі. Нововведення дозволяє без великого ризику для життя за короткий проміжок часу намити значну кількість коштовних камінців. Злочинці-професіонали відрізняються винахідливістю у приховуванні злочину. Типовими із них є: вчинення злочину біля населених пунктів, у яких вони не проживають або у віддаленому місці; негайний збут бурштину, здобутого злочинним шляхом, 338 знищення продуктів його переробки, або їх надійне приховання; знищення або приховання знарядь злочину; відмова від дачі пока- зань або дача завідомо неправдивих показань; активний вплив з цією метою на очевидців, свідків, потерпілих; складання неправ- дивого алібі. Серед затриманих за вчинення цієї категорії злочи- нів переважають особи віком від 36 до 50 років. Галузеве дослі- дження злочинів дає змогу точніше визначити коло осіб за родом занять: основну кількість становили працівники сільського госпо- дарства (83,3 %), працюючі по найму (14,7 %), службовці (1,3 %), підприємці (0,7 %). Основним джерелом існування 84 % осіб була злочинна діяльність Щодо освітнього рівня, середню загальну освіту мали 63,3 % осіб, середньо-спеціальну – 30 %, незакінчену вищу – 4,7 %, вищу освіту – 2 %. Спостерігається тенденція до збі- льшення кількості виявлених осіб, які вчинили злочини у цій га- лузі. Злочини, що пов’язані з незаконним видобуванням буршти- ну, здебільшого були вчинені з корисливих мотивів, що визнача- лися соціальним статусом винних осіб. Питома вага групових зло- чинів під час незаконного видобування бурштину ще залишається досить високою і становить 50,7 %. Найвищим цей показник за- лишається у Сарненському і Володимирецькому районах. Одержано 13.11.2014 УДК 343.98 Сергей Владимирович ВЕЛИКАНОВ, кандидат юридических наук, доцент, доцент кафедры криминалистики Национального юридического университета имени Ярослава Мудрого О ПРИЧИННЫХ ВЗАИМОСВЯЗЯХ ЭЛЕМЕНТОВ КРИМИНАЛИСТИЧЕСКОЙ ХАРАКТЕРИСТИКИ ПРЕСТУПЛЕНИЙ 1. Традиционно криминалистическая характеристика пре- ступлений некоторого рода, вида либо подвида представляется как описательная модель, структурно разделенная на элементы. Общая криминалистическая характеристика преступления, буду- чи абстрагированной от вида преступления рассматривается как пятиэлементная конструкция, соединенная 10 взаимосвязями. Среди таких элементов традиционно выделяют: «личность пре- ступника»; «личность потерпевшего (предмет посягательства)»; «обстановка преступления»; «способ (механизм) преступления»; «последствия преступления (следы преступления, причиненный преступлением вред»). Рассмотрим с причинной точки зрения взаимосвязи «личность преступника» – «способ преступления» и «способ преступления» – «последствия». 2. Взаимосвязь «личность преступника – способ преступле- ния». Мотив, как психологический феномен индивида, является © Великанов С. В., 2014 339 ключом для понимания связи между личностью преступника и способом преступления. Современные исследования того, являет- ся ли мотив причиной поступков человека проходят в философии действия в рамках двух традиционных подходов. Согласно перво- му подходу мотив является причиной поступков человека и соот- ветственно второму – мотив не может быть причиной, поскольку обозначает расположенную в будущем цель деятельности чело- века, а причина всегда предшествует следствию. Применяя конструктивные положения философии дейст- вия к предмету криминалистики отметим формирование вокруг личности преступника своеобразного интеллектуального уровня межэлементных взаимосвязей, включающего мыслительную ак- тивность по выбору, оценке, обдумыванию предмета посягатель- ства (личности жертвы), обстановки преступления, способа пре- ступления, последствий преступления. При этом качества лично- сти преступника не только детерминируют, но и причиняют те действия, которыми движимый мотивом преступник реализует элементы способа преступления – подготовку, совершение и со- крытие. Обратное направление соответствия «способ преступления» – «личность преступника» также является причинным в случаях ре- цидивной преступности. Как индивид, лицо совершившее право- нарушение может изменять свои качества под воздействием не- однократных повторов одного и того же способа преступления, образование преступных навыков, профессионализации пре- ступника. 3. Взаимосвязь «способ преступления – последствия пре- ступления». В широком общекриминалистическом смысле следы преступления понимаются как любые изменения в обстановке происшедшие после преступления, а понятия следа в соответст- вующих узких смыслах изучаются в отраслях криминалистиче- ской техники. Среди следов преступлений различают: 1) следы- отображения; 2) следы-вещества; 3) следы-предметы. Из данных следов в полной мере категории следствия соответствует лишь след-отображение, а два оставшихся вида следов могут входить как в состав событий-причин, так и событий-следствий. Стадийность элементов способа преступления определяет общий подход к причинному делению следов преступления, а ста- дия способа преступления может быть рассмотрена как признак, на основе которого совокупность следов способа преступления может быть разделена на группы следов, образующихся в резуль- тате: 1) события-причины подготовки; 2) события-причины со- вершения; 3) события-причины сокрытия. Внутренняя структура предложенных групп следов определяется событиями взаимодей- 340 ствия компонентов причинного комплекса, а также формирую- щихся событий-следствий определенной стадии преступления. При этом следы преступления связаны с соответствующими ста- диями способа преступления. Таким образом, последовательность стадий способа преступления является ключом как к причинной интерпретации следов способа преступления так и к последующе- му установлению соответствия между следами способа преступле- ния и объектами следовой обстановки на месте происшествия. Кроме этого, следы в сгруппированном по стадиям способа престу- пления виде являются объектами (следами-отображениями, следа- ми-предметами и следами-веществами), входившими в причинные комплексы и следствия соответствующих стадий способа преступ- ления. Следствия, являясь следами-отображениями, могут причи- няться как в рамках инструментальной, так и безинструменталь- ной причинности, указывая в первом случае на физические при- знаки предмета использованного лицом при осуществлении дейст- вий и во втором случае на физические признаки лица. 4. Основным направлением действия причинности в струк- туре криминалистической характеристики преступлений являет- ся последовательность взаимосвязей «личность преступника» – «способ преступления» и «способ преступления» – «последствия». Участие элемента «способ преступления» в двух указанных выше отношениях криминалистической характеристики не обеспечи- вает причинную транзитивность взаимосвязи «личность пре- ступника» – «последствия преступления». При этом параллельно действует прямая, не опосредованная способом преступления, причинная связь между входящими в элемент «личность пре- ступника» биометрическими и биологическими признаками че- ловека и проявлениями таких признаков в следах, описываемых в элементе «последствия преступления». Одержано 5.11.2014 УДК 343.98 Світлана Олександрівна КНИЖЕНКО, кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри криміналістики, судової медицини та психіатрії Харківського національного університету внутрішніх справ КРИМІНАЛІСТИЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ОСІБ, ЩО ВЧИНЯЮТЬ ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ПРАВОСУДДЯ Злочини проти правосуддя суттєво підривають авторитет державної влади, породжують правовий нігілізм та несприйняття принципу законності й правоохоронної діяльності в цілому. Ана- ліз динаміки вказаних кримінальних правопорушень свідчить про те, що починаючи з 2003 року прослідковується неухильна тенде- © Книженко С. О., 2014 341 нція до їх збільшення [1]. Окрім того, за дослідженнями криміно- логів, значна кількість таких злочинів або взагалі не реєструєть- ся, або реєструється по інших видах злочинів (зазвичай, це злочи- ни у сфері службової діяльності) [2, с. 126]. На теперішній час у криміналістичній літературі відсутні наукові розробки щодо проблем розслідування злочинів проти правосуддя. Предметом дослідження були лише окремі види зло- чинів проти правосуддя в роботах Е. У. Бабаєва, В. К. Весельского, К. Р. Ідрісова, А. П. Кузнєцова, Н. Н. Маршакова, М. М. Сербіна, А. С Ямашкіна та інших. Тому розробка ефективної методики ро- зслідування вказаних злочинів є актуальною та необхідною. Одним із ключових елементів криміналістичної характери- стики злочинів проти правосуддя є особа злочинця. Відзначимо той факт, що такі злочини різноманітні й можуть вчинятися як службовими особами правоохоронних та інших державних орга- нів так і засудженими, іншими особами. Результати проведеного дослідження дозволяють ствер- джувати, що найчастіше злочини проти правосуддя скоюють чо- ловіки працездатного віку, що мають середню або вищу освіту з різним соціальним статусом, сімейним станом. За даними кримінологічних досліджень вказані злочини пе- реважно вчиняються засудженими. Проте на сьогодні спостеріга- ється тенденція збільшення кількості злочинів проти правосуддя, що вчиняються службовими особами [2, с. 140]. Вікова характеристика відзначається зміщенням до більш старших вікових категорій порівняно із загальною злочинністю. Основну вікову групу складають особи від 29 років і старше (80,9 %) [2,с. 144]. Результати проведеного нами дослідження дозволяють ви- значити чотири групи осіб, що вчиняють вказані злочини: 1. Службові особи. Вказані особи мають високий соціальний статус та рівень інтелекту. Їм притаманна емоційна збалансова- ність та розвинені вольові якості. Це здебільшого посадовці сере- днього (35–55 р.) віку. Соціально-рольова складова структури та- ких осіб має багато спільного з тими, хто вчиняють посадові зло- чини, корупційні діяння [3, с. 69]. В даній групі ми виділяємо дві підгрупи: 1) службові особи, діяльність яких пов’язана зі здійсненням правосуддя (працівники органів дізнання, слідчі, прокурори, судді); 2) службові особи інших державних органів (керівники підприємств, установ, організацій). Особи першої підгрупи вчиняють завідомо незаконні за- тримання, привід, домашній арешт або тримання під вартою; притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальнос- ті; примушування давати показання; постановлення суддею (суд- 342 дями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або по- станови; інші злочини. Найчастіше такі особи мають корисливі або службові моти- ви. Так, до службових мотивів відносяться: бажання покращити показники в роботі, небажання розібратися в матеріалах кримі- нального провадження через завантаженість у роботі, впевне- ність у безкарності, бажання показати свою перевагу над іншими людьми. Не менш поширеним мотивом таких злочинів є корисли- вий мотив, який полягає в бажанні отримати незаконні матеріа- льні блага шляхом використання свого службового становища. Особи другої підгрупи вчиняють невиконання судового рі- шення або незаконні дії щодо майна, на яке накладено арешт, за- ставленого майна або майна, яке описано чи підлягає конфіскації. Такі злочини найчастіше скоюють з корисливих мотивів. 2. Особи засуджені, взяті під варту, відносно яких прийнято рішення суду про примусове лікування. Освіта абсолютної біль- шості таких осіб закінчується загальноосвітніми (на рівні 9– 11 класів) школами [4,с. 67]. Це особи з асоціальними типами по- ведінки та маргінальною правосвідомістю. За своїм соціальним статусом, як правило, є непрацюючими та мають по кілька суди- мостей (найчастіше за корисливо-насильницькі злочини). Під час відбування покарання вони можуть чинити такі суспільно- небезпечні дії, як: злісна непокора вимогам адміністрації виправ- ної установи; дії, що дезорганізують роботу виправних установ; втеча з місця позбавлення волі або з-під варти; втеча із спеціалі- зованого лікувального закладу. Відзначимо, що найбільш схильними до втеч є особи, які неодноразово судимі за тяжкі злочини та яким призначено три- валі строки відбування покарання у вигляді позбавлення волі (по- над 5 років). Здебільшого це молоді люди, які не мають сім’ї й по- стійного місця проживання [4,с. 63–69]. 3. Особи, які сприяють здійсненню правосуддя (свідки, по- терпілі, експерти, перекладачі). Ці особи, як правило, вводять правоохоронні органи в оману, даючи неправдиве повідомлення про вчинення злочину, дають завідомо неправдиві показання, бу- дучи свідком, або беручи участь у кримінальному провадженні як експерт чи перекладач, відмовляються від виконання покладених на них обов’язків. Даним особам притаманний яскраво виражений правовий нігілізм. Такі особи, як правило, раніше не судимі й ке- руються корисливими мотивами. 4. Інші особи. Дана група характеризується яскраво відо- браженими рисами злочинців насильницького та корисливо- насильницького типів. Як правило, такі особи вчиняють втручан- ня в діяльність суду (судді), органів захисника чи представника 343 особи; умисне знищення або пошкодження майна судді, народного засідателя чи присяжного; посягання на життя судді, народного засідателя чи присяжного у зв'язку з їх діяльністю, пов'язаною із здійсненням правосуддя; перешкоджання з’явленню свідка, поте- рпілого, експерта, примушування їх до відмови від давання пока- зань чи висновку; інші злочини. Знання слідчим даних про осіб, що вчиняють злочини проти правосуддя дозволить висувати обґрунтовані версії про спосіб вчинення злочину та інші елементи криміналістичної характери- стики досліджуваних злочинів. Список використаних джерел: 1. Стан та структура злочинності в Україні. – Режим доступу: http://mvs.gov.ua/mvs/control/main/uk/- ;jsessionid=50820A0AE8A1256AD39CC5E406EAADDE. 2. Мірошниченко С. С. Злочини протии правосуддя: теорія та практика протидії: монографія / С. С. Мірошниченко. – К. : ПАТ ПВК «Десна», 2012. – 432 с. 3. Идрисов К. Р. Преступления против правосудия, совершаемые должностными лицами орга- нов предварительного расследования и суда : дис. … канд. юрид. наук :12.00.08 / Идрисов Кадирабадан Рамазанович. – Нижний Новгород – 2007. – 362 с. 4. Ямашкин А. С. Методика расследования побегов из мест лишения свободы: монография / А. С. Ямашкин. – М. : Юрлитинформ, 2012. – 208 с. Одержано 1.11.2014 УДК 340.ІІ+343.98 Юлія Олександівна ЛАНЦЕДОВА, кандидат юридичних наук, доцент кафедри кримінального права і процесу Юридичного інституту Національного авіаційного університету СТРУКТУРА МЕТОДИКИ ПРОТИДІЇ ЗЛОЧИНАМ ЯК ЧЕТВЕРТОЇ ЧАСТИНИ КРИМІНАЛІСТИКИ У НОВІТНЬОМУ ВИКЛАДІ Методику протидії злочинам як четверту частину криміна- лістики більш правильно визначити як сукупність інтегрованих знань про гласні технічні засоби й загальні правила поводження з ними, тактичні прийоми проведення окремих процесуальних і позапроцесуальних дій чи їх комбінацій, у т. ч. у поєднанні із не- гласними заходами, а також про гласні методичні рекомендації із проведення кожної зі стадій протидії окремим видам і групам злочинів чи протидії такого роду діянням при особливих обстави- нах у вигляді загального чи часткового алгоритму дій правоохоро- нця із ведення цієї протидії. Класично у літературі структуру криміналістичної методи- ки поділяють на два розділи частини, це загальні положення ме- тодики протидії злочинам та часткові методики протидії окремим видам і групам злочинам чи при здійсненні такої протидії при особливих обставинах. © Ланцедова Ю. О., 2014 344 Фактично структуру методики протидії злочинам можна представити у більш широкому розумінні наступним чином:1. За- гальна методика протидії злочинам. 2. Базисна методика протидії окремим видам чи групам злочинів.3. Часткова методика протидії (алгоритм практичних дій правоохоронця) певному злочину. 4. Базисна методика протидії злочинам за особливих обставин. 5. Часткова методика протидії (алгоритм практичних дій право- охоронця) з певним злочином за особливих обставин.6. Часткова методика проведення певної стадії протидії (алгоритм практич- них дій правоохоронця) окремим видам чи групам злочинів. 7. Ча- сткова методика проведення певної стадії протидії (алгоритм практичних дій правоохоронця) окремим видам чи групам злочи- нів за особливих обставин. Елементи загальної методики протидії злочинам:1. Кримі- налістична характеристика. 2. Типові ситуації і версії. 3. Обстави- ни, що підлягають доказуванню за даною категорією криміналь- них справ за предметом доказування (базисний, спеціальний, час- тковий предмет доказування). 4. Загальні положення взаємодії правоохоронця та інших суб’єктів процесу протидії злочинам цьо- го виду чи групи між собою, з населенням та з різними громадсь- кими установами. 5. Особливості використання спеціальних знань; версіювання, організації і планування, а також методичні рекомендації зі здійснення кожної із стадій процесу протидії зло- чинам цього виду чи групи, у т. ч. й особливостей подолання про- тидії цьому процесу. Сутність загальної методики протидії злочинам полягає в тому, що вона стосується кожної з часткових методик протидії окремим видам і групам злочинів, коли останні деталізують по- ложення перших уже в контексті алгоритму практичних дій пра- воохоронця у протидії певній групі чи виду злочинів або у проти- дії такого роду діянням за певних особливостей – із організовани- ми злочинами, замовними злочинами, зі злочинами неповноліт- ніх, із злочинами психічно хворих осіб та ін. Кожна базисна методика протидії окремим видам чи групам злочинів або протидії такого роду діянням за особливих обставин має складатися із спеціальних часткових методик проведення кожної зі стадій протидії злочинам. Наприклад, базисна методика протидії вбивству чи заподіянню тілесних пошкоджень має скла- датися із низки таких спеціальних часткових методик, як:1. Мето- дика виявлення латентних вбивств чи заподіяння тілесних по- шкоджень.2. Методика припинення вбивства чи заподіяння тіле- сних пошкоджень, що буває дуже рідко, але не виключається й така ситуація. Тоді буде замах на вчинення цього злочину, якщо вдасться завадити настанню смерті чи заподіянню тілесних по- 345 шкоджень.3. Методика розкриття вбивства чи заподіяння тілес- них пошкоджень.4. Методика досудового розслідування вбивства чи заподіяння тілесних пошкоджень.5. Методика судового розгля- ду чи перегляду або слідчого вирішення кримінальної справи про вбивство чи заподіяння тілесних пошкоджень.6. Методика вико- нання судового чи слідчого рішення у кримінальній справі про вбивство чи заподіяння тілесних пошкоджень. 7. Методика прове- дення роботи до зняття чи погашення судимості зі звільненим пі- сля відбуття покарання за вбивство чи заподіяння тілесних по- шкоджень. 8. Методика проведення інших заходів із попереджен- ня вбивства чи заподіяння тілесних пошкоджень. Кожна з названих методик має вбирати в себе відповідні те- оретичні, технічні й тактичні положення базисного навчального курсу криміналістики, а також відповідні процедурні положення та положення інших суміжних із криміналістикою юридичних наук, які мають претендувати на складання відповідної часткової методики протидії окремим видам чи групам злочинів, а точніше – алгоритму практичних дій правоохоронця із протидії певній групі чи виду злочинів або з протидії такого роду правопорушенням за певних особливих обставин. Вказані часткові методики (алгоритми практичних дій) ма- ють тільки теоретичне значення. Практично значущими є лише аналогічні алгоритми практичних дій правоохоронця щодо певної категорії вбивств чи заподіяння тілесних пошкоджень та, залеж- но від конкретної ситуації на момент отримання повідомлення про готування або вчинення вбивства або заподіяння тілесного пошкодження чи про приховування слідів такого роду діянь, зок- рема:1. Методика виявлення латентного неочевидного навмисного вбивства без обтяжуючих обставин.2. Методика припинення три- ваючого неочевидного навмисного вбивства без обтяжуючих об- ставин та ін. Аналогові таблиці із встановлення злочинця, тобто фактич- но із розкриття злочину, розробив наприкінці 70-х років минулого століття прокурор-криміналіст прокуратури Горьківської області Російської Федерації Л. Г. Відонов, що, нажаль, не знайшло пода- льшого розвитку та сучасного оновлення. Одержано 11.10. 2014 346 УДК 343.98 Тетяна Петрівна МАТЮШКОВА, кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри криміналістики, судової медицини та психіатрії Харківського національного університету внутрішніх справ СУЧАСНИЙ СТАН КРИМІНАЛІСТИЧНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РОЗСЛІДУВАННЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВИБОРЧИХ ПРАВ ГРОМАДЯН Розділ V чинного Кримінального кодексу України передба- чає відповідальність за злочини проти виборчих прав громадяни- на – перешкоджання здійсненню виборчого права або права брати участь у референдумі, роботі виборчої комісії або комісії з рефе- рендуму чи діяльності офіційного спостерігача (ст. 157), фальси- фікація виборчих документів, документів референдуму чи фаль- сифікація підсумків голосування, надання неправдивих відомос- тей до органів Державного реєстру виборців чи фальсифікація відомостей Державного реєстру виборців (ст. 158), незаконне ви- користання виборчого бюлетеня, бюлетеня для голосування на референдумі, голосування виборцем, учасником референдуму більше ніж один раз (ст. 158-1), незаконне знищення виборчої до- кументації або документів референдуму (ст. 158-2), порушення таємниці голосування (ст. 159), порушення порядку фінансування виборчої кампанії кандидата, політичної партії (блоку) (ст. 159-1), підкуп виборця, учасника референдуму (ст. 160). За останні роки дані злочини стали значно поширюватись. Так, за фактами порушень виборчих прав громадян лише під час виборчих перегонів 2004–2005 рр. порушено 1610 кримінальних справ, протягом кампанії з виборів Президента України 2009– 2010 рр. – понад 1,5 тис. справ [2, с. 4]. Станом на 11 листопада по- точного року органи внутрішніх справ проводять перевірку 3983 заяв і повідомлень про події та правопорушення, пов’язані з вибо- рчим процесом. Матеріали останніх стали підставою для початку 421 кримінального провадження [3]. У порівнянні з іншими зло- чинами кількість злочинів проти виборчих прав громадян здаєть- ся незначною. Однак, такі злочини підривають авторитет держа- вної влади, а тому відсутність методик розслідування зазначених злочинів справедливо розцінюється криміналістами як загроза правам і свободам наших співвітчизників [4, с. 98]. Зважаючи на це, вказаний напрям не може залишатись без уваги криміналіс- тичної науки, яка покликана забезпечувати органи слідства су- часними засобами і методами виявлення, розслідування і запобі- гання злочинів. © Матюшкова Т. П., 2014 347 На думку В. О. Образцова суттю криміналістичного забез- печення кримінального судочинства є надання посадовим особам правоохоронних органів, які професійно ведуть боротьбу зі зло- чинністю, наукової продукції, що розроблюється в криміналісти- ці, освоєння та використання якої сприяє підвищенню ефектив- ності вирішення завдань, які стоять перед споживачами такої продукції [1, с. 25–30]. Як вважають А. В. Іщенко, І. П. Красюк, В. В. Матвієнко, дана самостійна специфічна діяльність вчених- криміналістів та практиків полягає у розробці нових, пристосу- ванні відомих науково-технічних досягнень, а також їх прова- дженні в практику розслідування злочинів з метою оптимального вирішення її завдань [4, с. 17]. Слід зазначити, що у криміналістичній літературі дослі- дженню злочинів проти виборчих прав громадян присвячені не- численні роботи вітчизняних та зарубіжних авторів. Зокрема, О. Ю. Антонов в основу окремої криміналістичної комплексної методики розслідування електоральних злочинів покладає кілька видів злочинних посягань, що вчиняються у спеціальних умовах місця, часу або особами, яким притаманні характерні для них ри- си, що відмежовують їх від інших. Більш того, до методики зазна- ченого рівня науковець пропонує включити й рекомендації з роз- слідування адміністративних правопорушень, що посягають на виборчі права громадян та вчиняються у межах досліджуваної злочинної діяльності [5, с. 142]. Основними ж елементами кримі- налістичної методики розслідування електоральних злочинів О. Ю. Антонов вважає: 1) криміналістичну модель злочинної дія- льності; 2) типові слідчі ситуації, типові версії й планування різ- них етапів розслідування; 3) особливості використання спеціаль- них знань; 4) тактику взаємодії правоохоронних та інших держав- них органів; 5) криміналістичну профілактику порушень законо- давства про вибори [5, с. 145]. Дисертаційне дослідження О. Ю. Антонова побудоване на законодавстві та практиці розслі- дування злочинів у Російській Федерації, отже вимагає суттєвого переосмислення, вдосконалення, адаптації до чинного законодав- ства Україні та врахування специфіки вітчизняної слідчої і судо- вої практики. О. В. Кубарєва до методики розслідування злочинів, пов’язаних з реалізацією виборчого права, включає кримі- налістичну характеристику зазначених злочинів, початковий етап їх розслідування та організацію й тактику проведення окре- мих слідчих дій [2, с. 2]. Водночас, слід відмітити, що її досліджен- ня завершене у 2010 році, тобто до внесення змін у відповідні статті Кримінального кодексу України, вступу в дію чинного Кримінального процесуального кодексу України, що обумовлює 348 необхідність проведення відповідних наукових досліджень з ме- тою осучаснення, удосконалення та доповнення результатів вка- заного дослідження. Внаслідок недостатнього теоретичного розроблення про- блем боротьби зі злочинами проти виборчих прав громадян, мето- дичні рекомендації з їх розслідування також не знайшли свого відображення. Зокрема, у навчальній літературі окремим аспек- там розслідування злочинів, пов’язаних з електоральною коруп- цією, у 2012 році присвячені лише кілька сторінок у навчально- методичному посібнику [6, с. 74–77]. Таким чином, сучасний стан криміналістичного забезпе- чення розслідування злочинів проти виборчих прав громадян слід вважати незадовільним, а розроблення нових наукових положень і методичних рекомендацій з їх розслідування нагальною необхід- ністю. У формуванні відповідних методик розслідування злочинів проти виборчих прав громадян суттєве значення матимуть дослі- дження їх кримінально-правової та кримінологічної характерис- тик. У зв’язку з чим слід відмітити роботи таких вчених, як П. П. Андрушко, І. В. Берднік, О. М. Готін, І. О. Зінченко, Л. П. Медіна, С. А. Мозоль та ін. Освоєння та використання слід- чими правоохоронних органів методик розслідування злочинів проти виборчих прав громадян підвищить ефективність боротьби з даним видом злочинності. Список використаних джерел: 1. Криминалистика: учебник / Под ред. д-ра юрид. наук, проф. В. А. Образцова. – М. : Юристъ, 1997. – 744 с. 2. Кубарєва О. В. Розслідування злочинів, пов’язаних з реалізацією виборчого права : дис. … к.ю.н. : 12.00.09 – кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза; оперативно-розшукова діяльність, К., 2010. – 239 с. 3. Карпюк Г. Крадіжка навіть одного голосу – злочин // «Іменем закону». – 2014. – № 46(5952). – С. 4. 4. Іщенко А.В., Красюк І.П., Матвієнко В. В. Проблеми криміналістичного забезпечення розслідування злочинів : Монографія. – К. : Національна академія внутрішніх справ України, 2002. – 212 с. 5. Антонов О. Ю. Криминалистическая методика расследования преступлений, связанных с избирательной кампанией // Известия высших учебных заведений. Поволжский регион. Общественные нау- ки. – 2007. – Вып. № 3. – С. 140-147. 6. Корж В. П. Розслідування окремих видів злочинів : навчально-методичний посібник / В. П. Корж. – Х. : ХНУ імені В. Н. Каразіна, 2012. – 508 с. Одержано 13.11.2014 349 УДК 343.985 (477) Тетяна Анатоліївна ПАЗИНИЧ, кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри криміналістики, судової медицини та психіатрії Харківського національного університету внутрішніх справ ПРО ШЛЯХИ ВИРІШЕННЯ ПРОБЛЕМ МІЖНАРОДНОГО СПІВРОБІТНИЦТВА У БОРОТЬБІ ІЗ ТРАНСНАЦІОНАЛЬНИМИ ЗЛОЧИНАМИ Тенденція росту кількості злочинів, що мають транснаціо- нальний характер, а також дослідження проблем, що виникають на практиці при їх розслідуванні, свідчать про недосконалість си- стеми взаємодії правоохоронних органів України із правоохорон- ними органами інших держав. На даний момент нагально необ- хідним є створення єдиного ефективного міжнародного механізму протидії їм. Існуючі зараз форми міжнародної співпраці правоохорон- них органів мають суттєві недоліки у зв'язку з відсутністю єдино- го підходу у процедурі формування, використання доказової бази у справах про такі злочини, а також у встановленні, розшуку і притягненні винних до відповідальності. Дослідження представленої проблематики, обговорення можливих шляхів вирішення зазначених вище проблем, дає під- стави сформулювати і представити наші пропозиції щодо удоско- налення існуючого механізму боротьби із транснаціональною злочинністю, суттєву частку з яких представляють кіберзлочини. Так, вважаємо доцільним, запропонувати наступне. Необхідно розширити завдання національного контактного пункту Управління боротьби із кіберзлочинністю МВС України (далі НКП) і покласти на його працівників обов’язок реєструвати в Єдиному реєстрі досудових розслідувань відомості про криміна- льні правопорушення, про які повідомляють представники право- охоронних органів інших країн, і ініціювати початок криміналь- них проваджень, якщо ці злочини мають транснаціональний ха- рактер і зачіпають інтереси нашої держави, суспільства чи окре- мих громадян. Провадження повинно відбуватися в рамках спільного роз- слідування таких злочинів правоохоронними органами держав. Вважаємо, що основним призначенням НКП повинна бути діяльність, що виражається у наступних формах реагування на повідомлення від правоохоронних органів іноземних держав. 1. Реєстрація відомостей про транснаціональні кіберзлочи- ни (якщо є данні, що вказують про вчинення дій об’єктивної сто- рони громадянином України, на території України, або суспільно- © Пазинич Т. А., 2014 350 небезпечні наслідки настали або загрожують інтересам України та її громадян) і забезпечення початку кримінального проваджен- ня в Україні по кожному такому факту. 2. Організація припинення кіберзлочину, попередження на- стання шкідливих наслідків, тощо (наприклад, при виявленні в мережі Інтернет дій осіб хворих на педофілію або осіб, що пропа- гандують ворожнечу, настрої ксенофобії, заклики до розв’язання війни, тощо). 3. Надання допомоги у розслідуванні кіберзлочинів (якщо вони не несли загрозу інтересам України) за запитами правоохо- ронних органів іноземних держав в рамках надання оперативної або довідкової інформації, яка не відноситься до охоронюваної законом таємниці. 4. Проведення організаційних заходів (наприклад, вручення документів і підписання їх фізичними особами, повернення викра- деного майна та незаконно придбаних предметів чи цінностей). Такий підхід не тільки не суперечить положенням Кримі- нального процесуального кодексу України і Положенню «Про по- рядок ведення Єдиного реєстру досудових розслідувань», а повні- стю відповідає головним його засадам. Хотілось би акцентувати увагу на тому, що ті запити право- охоронних органів іноземних держав, в яких містяться повідом- лення про вчинення злочинів, які представляють суспільну не- безпеку для України і її громадян, повинні сприйматися НКП, як повідомлення про кримінальне правопорушення. Такі повідом- лення повинні реєструватися і направлятися для проведення пов- ноцінного провадження досудового слідства згідно кримінального процесуального законодавства України. Закінчуватись провадження у таких справах повинно теж відповідно загальних засад Кримінального процесуального кодек- су України. Впровадження такого порядку реагування на транснаціона- льні злочини правоохоронними органами України вирішить декі- лька внутрішніх проблем. По-перше, слідчі, які будуть проводити комплекс необхід- них слідчих (розшукових) дій, будуть не виконувати «позапланові, безпоказникові» завдання (що зараз має місце на практиці при виконанні запитів), а будуть здійснювати повноцінне проваджен- ня у таких справах. Відповідно, вони будуть мати повний спектр процесуальних повноважень, будуть зацікавленні у якості прове- денні розслідування, будуть мати змогу налагоджувати особисті зв’язки у співпраці з представниками правоохоронних органів інших держав. 351 По-друге, слідчі ОВС будуть постійно піднімати рівень ква- ліфікації у розслідуванні транснаціональних злочинів в рамках міжнародного співробітництва, а не «топтатися на місці», намага- ючись вирішити внутрішні проблеми співвідношення національ- ного кримінального процесуального законодавства, міжнародного і законодавства кожної країни учасниці, що ратифікували Конве- нцію РЄ «Про кіберзлочинність». Адже на даний момент дуже не вистачає нашим слідчим досвіду і кваліфікації у розслідуванні злочинів зазначеної категорії, а виконання окремих доручень по запитах про правову допомогу не дає змогу набувати їх. По-третє, Україна буде сприйматися світовою спільнотою як повноцінний партнер у боротьбі з кіберзлочинністю, а не як «помічник» у цій справі. Ті ж запити правоохоронних органів іноземних держав, в яких міститься прохання надати правову допомогу у справах про злочини, які не представляють суспільну небезпеку для України і її громадян, повинні сприйматися НКП саме як запити тільки про допомогу або сприяння. Саме по таких запитах завданням НКП є організація проведення окремих слідчих дій (направлених на встановлення окремих обставин злочину), організаційних заходів, надання довідкової інформації, тощо. Одержано 11.11.2014 УДК 347.948.2 Ігор Володимирович ПИРІГ, кандидат юридичних наук, доцент, професор кафедри криміналістики, судової медицини та психіатрії Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ НАПРЯМКИ РОЗВИТКУ ДОСЛІДЖЕНЬ СЛІДІВ БІОЛОГІЧНОГО ПОХОДЖЕННЯ В ЕКСПЕРТНІЙ СЛУЖБІ МВС Напрямкам розвитку дослідження слідів біологічного похо- дження сьогодні приділяється значна увага з боку керівництва Експертної служби МВС. Крім одорологічної, розвивається най- перспективніша на сьогодні молекулярно-генетична та, тісно пов’язані з нею, імунологічна та цитологічна експертизи. Тради- ційно, дані експертизи проводяться в бюро судово-медичних екс- пертиз МОЗ України. Однак, для підвищення результативності та зменшення строків розслідування, дані експертизи доцільно прово- дити саме в системі ОВС. Розвиток даного напрямку в експертній діяльності ОВС позитивно сприйняли 95 % опитаних нами слідчих. Питання ідентифікації особи за біологічними слідами лю- дини завжди підлягало ретельному вивченню з боку криміналіс- тів. Можливість їх вирішувати з’явилася лише на початку 1980-х рр., коли професор Лестерського університету Великобри- © Пиріг І. В., 2014 352 танії Джеффріс відкрив певний клас генів, що відповідають за індивідуальні ознаки організму людини [1, с. 166]. Було доведено, що сукупність певних ідентифікаційних ознак особи має стійкий та незмінний упродовж усього життя людини характер і є спадко- вою. У практиці судово-медичної експертизи речових доказів пи- тання щодо встановлення походження біологічного матеріалу від конкретної особи в категоричній формі до цього практично не вирішувалося. Один з видів імунологічної експертизи – спірного батьківства, спірного материнства і підміни дітей проводяться з метою встановлення можливості чи неможливості походження дитини від передбачених осіб на підставі законів наслідування властивостей людського організму методом геномної дактилоско- пії або шляхом дослідження групового поліморфізму антигенів, білків, ферментів тощо. Методи даних досліджень встановлюють не тотожність, а лише відносну можливість походження біологіч- них слідів від конкретної особи з певним ступенем імовірності. Технологія вирішення ідентифікаційних завдань при про- веденні молекулярно-генетичної експертизи принципово відріз- няється. Якщо при проведенні судово-медичної експертизи об’єктів біологічного походження аналізуються різні речовини: білки, глікопротеїни, гліколипіди, синтез яких детермінований генами, тобто проводиться опосередкований аналіз генної інфор- мації, то при молекулярно-генетичній експертизі досліджуються складові частини молекули дезоксирибонуклеїнової кислоти (ДНК), що є безпосереднім носієм спадкових ознак. Молекулярно- генетичне дослідження потрібно проводити після традиційних біологічних досліджень, оскільки у певних випадках вже при до- слідженні антигенних профілів ряд питань може бути вирішено у категоричній формі, наприклад, при виключенні походження біо- логічних слідів від осіб, зразки яких досліджувались. Саме тому, поряд з розвитком молекулярно-генетичної в експертній службі проводяться імунологічні та цитологічні експертизи. Перевага молекулярно-генетичної ідентифікації поясню- ється наявністю молекули ДНК у всіх клітинах організму людини, її високою стійкістю до впливу фізико-хімічних чинників навко- лишнього середовища та відсутністю впливу предмета-носія на результати дослідження об’єкта. Оскільки в усіх клітинах людини молекула ДНК ідентична та зберігає свою індивідуальну структу- ру, об’єктом дослідження й порівняльного аналізу може бути будь-яка доступна субстанція організму, що містить ДНК: кров, сперма, слина, волосся, м’язова, кісткова та інші тканини людини як у природному вигляді, так і у слідах. В експертній службі МВС України запровадження молеку- лярно-генетичної експертизи почалось з 1993 р., та, на думку 353 Н. М. Дяченко, пройшло на сьогодні три етапи. Сучасні можливо- сті ДНК-аналізу дозволяють з високим ступенем імовірності установити: – належність слідів біологічного походження певній особі; – належність слідів певній особі з різних місць подій; – наявність біологічних слідів кожного з учасників події у випадках, коли сліди утворено шляхом змішування; – ідентичність залишків у випадках розчленовування трупа; – біологічне батьківство у випадках спірного батьківства (материнства), дітовбивства, крадіжки, підміни дітей; – ідентифікація жертв катастроф, коли близькі родичі живі [1, с. 166]. Даний вид експертизи продовжує розвиватися. Останні до- сягнення експертів ДНДЕКЦ дозволили досліджувати не тільки ДНК, що складає ядро клітин, а й ДНК, які містяться в мітохонд- ріях (мітохондріальні ДНК). Кількість мітохондріальної ДНК в клітині значно більша, ніж ядерної і, крім цього, вона більш стій- ка до негативного впливу зовнішніх факторів, ніж ядерна ДНК. Мітохондріальна ДНК може бути отримана з такого матеріалу, як волосся, кості та зуби, оскільки ядерної ДНК в них немає, або вона сильно деградована. Стає зрозумілим важливість застосування даного методу та необхідність найшвидшого його впровадження в експертну практику [134, с. 187]. Сьогодні лабораторії молекуляр- но-генетичної експертизи працюють в ДНДЕКЦ, в НДЕКЦ при Управліннях МВС України в м. Києві, Вінницькій, Донецькій, За- порізькій, Львівській, Миколаївській, Полтавській областях. Ни- ми, за даними МВС України, за підсумками 2013 року виконано 3053 молекулярно-генетичні експертизи під час яких досліджено 14777 об’єктів. Перевагою запровадження молекулярно-генетичної експе- ртизи саме у підрозділах Експертної служби МВС є те, що поряд з цим процесом почалась робота зі створення комп’ютерного банку даних за визначеними ДНК-профілями біологічних об’єктів, ви- лучених з місць нерозкритих злочинів. Розвиток даного напряму криміналістичної реєстрації є достатньо перспективним, оскільки на місці події практично завжди можливо виявлення та вилучен- ня слідів біологічного походження з наступним розміщенням їх у базі даних. Проблемним є створення бази даних для порівняльно- го дослідження, перш за все, з точки зору дотримання прав і сво- бод людини та морально-етичних норм. Однак, з практичного бо- ку питання щодо встановлення особи, причетної до події злочину, створення бази даних ДНК-профілів всіх осіб, які таким чи іншим 354 чином потрапляли у поле зору правоохоронних органів, значно покращить діяльність з розслідування злочинів. Список використаних джерел: 1. Дяченко Н. М. Основні етапи розвит- ку молекулярно-генетичної експертизи у Державному науково-дослідному експертно-криміналістичному центрі МВС України / Н. М. Дяченко // Кримі- налістичний вісник : наук.-практ. зб. / ДНДЕКЦ МВС України; НАВС. – 2011. – № 1 (15). – С. 165–169. 2. Дяченко Н. М. Метод генетичної ідентифікації людини шляхом аналізу мітохондріальної ДНК / Н. М. Дяченко, О. А. Костильова [Еле- ктронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.nbuv.gov.ua/portal/- soc_gum/krise/2011_56/index.html. Одержано 1.11.2014 УДК 343.983.4:662 Андрій Віталійович КОФАНОВ, кандидат юридичних наук, доцент, професор кафедри криміналістичних експертиз Національної академії внутрішніх справ України СУЧАСНИЙ СТАН ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ ЗАСОБІВ ХІМІЧНОГО АНАЛІЗУ ВИБУХОВИХ РЕЧОВИН Із усіх наведених методів виявлення вибухових речовин найбільш практичне поширення серед працівників правоохорон- них органів набули хімічні методи. Виявлення слідів та часток вибухових речовин хімічним способом відбувається в результаті реакції між окремими складовими частинами вибухової речовини і реактивом, що викликає їх пофарбування. Серед них найвідоміший метод, який заснований на крапельних тестах, за допомогою якого у короткий термін можна здобути інформацію про природу досліджуваної речовини. Цей метод має високу чутливість, він нескладний у використанні й уможливлює вияв- лення якісного складу сумішей у зразках. Принцип його дії ґрунтується на зміні кольору слідів вибухової речовини під дією певного хімічного реагенту. Технічна його реалізація отримана у вітчизняних і зарубіжних комплектах для виявлення вибухових речовин як в умовах виїзду на місце події, шляхом виявлення слідів вибухових речовин у різних об’єктах (ручки валізи, порт- феля, поверхні упаковки та ін.), так і в лабораторних умовах під час експертного дослідження. До хімічного методу відносять хімічні та імунохімічні тести й діагностикуми. За призначенням вони мають індивідуальне застосування, що не потребує спеціальної підготовки, для виявлення і попередньої ідентифікації вибухових речовин у позалабораторних умовах. Хімічні діагностикуми характеризуються високою чутливістю на рівні кольорових крапельних реакцій і застосову- ються для попереднього установлення природи вибухової речови- ни. Пропускна спроможність і висока межа виявлення мікросліду © Кофанов А. В., 2014 355 дозволяє виявляти та ідентифікувати вибухову речовину не тільки на конфіскованих матеріалах, руках, предметах одягу, ав- тотранспортних засобах тощо, куди вибухова речовина (сипучого характеру) могла потрапити у результаті прямого контакту, але й проводити оперативну роботу щодо виявлення мікрочасток вибу- хових речовин на поверхні різних предметів, куди вона могла по- трапити непрямим шляхом в результаті багатоконтактних переносів через руки (відбитки пальців рук) об’єктів, які станов- лять інтерес для правоохоронних органів. Хімічні тести призначені для попередньої ідентифікації вибухових речовин у позалабораторних умовах. За способом за- стосування хімічні тести поділяють на три основні групи: крапельні, ампельні, аерозольні. Для виявлення вибухових речовин застосовують тільки крапельні і аерозольні тести. Розглянемо їх детальніше. Крапельні тести є найдешевшими, простими та економічними в експлуатації. Вони діють за принципом викори- стання хімічних реакцій вибухової речовини зі спеціально підібраними реагентами з утворенням пофарбування продуктів. Крапельний вид аналізу поєднується з використанням насиченого спеціальними реагентами фільтрувального паперу. Прикладом крапельних тестів є такі комплекти виявлення вибухових речовин: комплект «PIR-1» (Польща) має набір тестів R, A, В, C1, C2 у виді рідинних реагентів, які розміщені у флако- нах. Тест R універсальний для всіх вибухових речовин, тест А виявляє окиси, тест В – полінітрозв’язки, тести С1, С2 – реакції з іонами азоту; набір «ERTK» (Explosive Residue Test Kit) фірми «Law Enforcement Association» (США) допомагає фахівцям у розпізнаванні (визначенні) типу вибухових речовин за виявлени- ми слідами нітратів на уламках вибухового пристрою. За допомо- гою цього набору можна виявляти такі речовини, як органічні нітрати (нітроефіри), нітроаміни, полінітроароматичні речовини. Аерозольні хімічні тести поєднують у собі простоту кра- пельних реакцій на фільтрувальному папері з наочністю і зручністю застосування, особливо у позалабораторних умовах. Конструктивне виконання характерне для різних типів побутових спреїв (spray). Прикладом аерозольного хімічного тесту є комплект «Expray» фірми «Erez Forensic Technology Ltd.» (Ізраїль) відомий як ефективний і надійний засіб для ідентифікації часток вибухо- вих речовин. У зв’язку з тим, що більшість вибухових речовин погано розчинна у воді, тому сліди вибухівки можуть бути виявлені протягом декількох місяців. До комплекту входять такі елементи: три аерозольні балончики та спеціальний індикаторний папір. У набір аерозольного тестового комплекту 356 «PIR-2» (Польща) входять чотири аерозольні балони (W, S1, S2, O) і набір тестових паперів із захисною плівкою. Аерозольні балони застосовуються для виявлення W – нітроз’єднань (крім гексогену й октогена), S1, S2 – іонів азоту, О – неорганічних з’єднань азоту, аміачної селітри. Наявність слідів вибухових речовин визначається за харак- тером пофарбування тестового паперу з відібраною пробою після її обробки аерозольним складом комплекту. Зауважимо, що ком- плект може виявляти і візуально підтверджувати наявність слідів таких вибухових речовин та сумішей на їх основі: тротил, пікринова кислота, гексоген (включаючи пластичні й еластичні вибухові речовини на основі гексогену, «С-4», «SEMTEX», «RDX»), октоген, ТЕН (PENT), вибухові речовини на основі нітрогліцерину (динаміти, дінамони та ін.), аміачно-селітряні вибухові речовини (амонали, амотоли, амоніти), димний порох. Усі перелічені хімічні тести використовуються як експрес- аналіз вибухових речовин. Цей спосіб найпоширеніший серед підрозділів правоохоронних органів, оскільки експрес-аналіз – це найпростіший, швидкий і порівняно недорогий спосіб дослідження вибухових речовин і виявлення вибухівки. Отримані дані є попередніми і не надають кінцевого висновку щодо об’єкта дослідження, тому потрібно подальше експертне дослідження вилученої проби у лабораторних умовах. Значне збільшення кількості злочинів, що вчинюються із застосуванням вибухових речовин, висунуло проблему створення в Україні вітчизняних високоефективних засобів дослідження вибухових речовин, а також використання під час огляду місця події універсальних та високоефективних тест-наборів. Одержано 13.10.2014 УДК 343.14 Михайло Григорович ЩЕРБАКОВСЬКИЙ, кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри кримінально-правових дисциплін Харківського національного університету внутрішніх справ, Сергій Павлович ЛАПТА, кандидат юридичних наук, доцент, заступник начальника кафедри криміналістики, судової медицини та психіатрії Харківського національного університету внутрішніх справ ДОПИТ ОКРЕМИХ КАТЕГОРІЙ ОБІЗНАНИХ ОСІБ Діючий з 2012 р. кримінальний процесуальний кодекс Укра- їни (далі – КПК) передбачає отримання усних відомостей від різ- них учасників кримінального провадження, що володіють спеціа- льними знаннями. Згідно з ч. 1 ст. 95 КПК «свідчення» – це відо- © Щербаковський М. Г., Лапта С. П., 357 2014 мості, надані в усній або письмовій формі під час допиту підозрю- ваним, обвинуваченим, свідком, потерпілим, експертом з відомих їм обставин у кримінальному провадженні. Крім експерта та спе- ціаліста частиною 6 ст. 95 КПК передбачається можливість отри- мання свідчень на основі спеціальних знань від підозрюваного, обвинуваченого, свідка, потерпілого. В літературі виділяються дві групи обізнаних свідків. До першої відносяться обізнані особи, які випадково опинилися оче- видцями розслідуваної події та більш точно описують сприйняті ними факти, завдяки наявності у них спеціальних знань. Пока- зання таких свідків містять відомості про факти, але при цьому вони не роблять жодних висновків. Другу групу складають свід- чення свідків, які на підставі своїх спеціальних знань роблять ви- сновок про обставини, яких вони безпосередньо не сприймали. На наш погляд, розподіл свідків та інших зазначених вище учасників за вказаною підставі має логічну помилку. Не викликає сумніву, що очевидці та інші учасники злочинних дій, крім повідомлення про факти також можуть формулювати умовиводи, що виплива- ють з обставин злочину, на основі своїх спеціальних знань. Спе- цифіка показань такого обізнаного свідка-очевидця в тому, що обставини, які він сприймав, зазвичай вимагають інтерпретації з позицій відповідних спеціальних знань, тому в таких свідченнях важливі не тільки «голі» факти, а й їх тлумачення фахівцем. І на- впаки, свідки-»неочевидці» можуть вказувати на фактичні дані без формулювання яких-небудь умовиводів. Наприклад, при роз- слідуванні аварії на підприємстві оператор технічного обладнання не тільки краще за інших очевидців розповість про положеннях тумблерів і свідченнях приладів на пульті управління, але і пояс- нить причину аварії на підставі своїх знань і навичок. Його ж без- посередній керівник, відсутній на місці аварії, може надати інфо- рмацію про режими технологічного процесу без пояснення при- чин події. Інша ситуація складається при допиті як обізнаного сві- дка ревізора, який за матеріалами проведеної ним перевірки до- кументів зробить висновок про причини недостачі. Таким чином, згідно з ч. 6 ст. 95 КПК «висновки» або «дум- ки» на основі своїх спеціальних знань може формулювати, як сві- док-очевидець, так і будь-який інший свідок. Видається, що всі перераховані положення справедливі і по відношенню до обвину- вачених, підозрюваних, потерпілих. Істотною рисою, що впливає на достовірність висновків і відрізняє обвинуваченого, підозрюва- ного і потерпілого від свідка, є їх зацікавленість в результатах ро- зслідування, оскільки вони мають у кримінальному провадженні процесуальний інтерес. Цю обставину слід враховувати і при ви- значенні допустимості показань обвинувачуваних, підозрюваних і потерпілих, даних на основі спеціальних знань. 358 У свідченнях особи, яка дає показання, як зазначено вище, можна виділити відомості про безпосередньо сприйняті ними фа- кти, явища і висновки, дані на основі спеціальних знань. Перший вид інформації відрізняється обсягом і деталізацією від фактів, повідомлених звичайним «необізнаним» свідком, і не потребує будь-яких додаткових вимог для визнання її допустимою. Однак, умовиводи обізнаних осіб зазвичай потребують інтерпретації з позицій відповідних спеціальних знань, а для визнання їх доказа- ми вимагають особливих умов допустимості. Відзначимо, що згадка в ч. 6 ст. 95 КПК про «висновки» і «думки» особи, що дає показання на основі спеціальних знань, свідчить про те, що законодавець надає цим термінам різне зна- чення. На наш погляд, думка не має ознак, властивих для виснов- ків, оскільки відсутній аналіз вихідних даних на основі спеціаль- них знань. Видається, що якщо «висновок» обізнаних осіб обґрун- товується фактичними і науковими даними, то «думка» є, по суті, довідкою, яка базується тільки на спеціальних знаннях і досвіді в якій-небудь галузі науки, техніки і т.д. На відміну від висновку – думка обмежується лише апеляцією до попереднього досвіду в аналогічній ситуації або з аналогічного питання. За своїм змістом «думка» є аналогічною довідковим даним. Тому, якщо за «пока- заннями-висновками» можна визнати доказове значення, то «по- казання-думки», на наш погляд, такими не є. Згідно з ч. 2 ст. 89 КПК висновки, дані на основі спеціальних знань, не є доказами і не досліджуються в разі їх очевидної недо- пустимості. У зв'язку з цим, важливе значення набуває визначен- ня допустимості висновків, отриманих під час допиту обізнаних осіб. На нашу думку, умовами допустимості висновків, даних обі- знаними свідками, є: наявність у особи спеціальних знань; фор- мулювання умовиводів в межах компетенції; обґрунтування ви- сновків встановленими в кримінальному провадженні фактами і загальновідомими серед фахівців певного профілю положеннями; супроводження формулювання висновків посиланнями на літе- ратурні, службові, нормативні та інші джерела, що містять спеці- альні дані; відсутність необхідності проведення експертного до- слідження будь-яких об'єктів. Оскільки потерпілий, підозрюваний і обвинувачений є зацікавленими в результаті справи особами, то для допустимості їх показань необхідно додати ще одну важливу умову – під час їх допиту повинен бути присутній фахівець (у по- рядку ст. 71 КПК) тієї галузі спеціальних знань, які використову- ються допитуваними для формулювання умовиводів. Завдання фахівця полягає в контролюванні правильності застосування до- питуваною особою спеціальних знань, достовірності використову- ваних даних і джерел, на які він посилається. Одержано 11.10.2014 359 УДК 343.98 Віктор Миколайович ПЛЕТЕНЕЦЬ, кандидат юридичних наук, доцент доцент кафедри криміналістики, судової медицини та психіатрії Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ ОСОБЛИВОСТІ ОРГАНІЗАЦІЇ РОЗСЛІДУВАННЯ КРИМІНАЛЬНИХ ПРАВОПОРУШЕНЬ, КВАЛІФІКОВАНИХ ЗА СТ. 259 КК УКРАЇНИ Організація розслідування визначається вченими як запо- рука встановлення всіх обставин кримінального провадження. Його результативність, у більшості випадків, визначає успішність подальшого розслідування, встановлення та викриття винних. Особливої уваги надається цій діяльності на початковому етапі розслідування у криміналістичній літературі. Так, на початково- му етапі розслідування, як наголошує Ю. Д. Федоров, більшість об- ставин досліджуваної події або взагалі невідомі, або у недостатній мірі вивчені слідчим. Тому, продовжує автор, знання обставин по- дії, її походження та причинного взаємозв’язку у зазначений період є неповним та неточним, тобто вірогідним [1, с. 46]. На думку І. О. Возгріна, початковий етап розслідування являє собою систему слідчих дій, що характеризуються невідкладністю, безперервністю та порівняно коротким часом їх проведення у цілях вирішення за- гальних і специфічних для цього періоду задач [2, с. 154]. Проаналізувавши вказані позиції вчених, можна дійти ви- сновку, що ними, переважно, визначаються недостатня інформа- ційність (інформаційний дефіцит), короткостроковість цього ета- пу та закладення у ході нього підґрунтя для подальшого успішно- го розслідування кримінального правопорушення. Наведене, у свою чергу, обумовлює й задачі розглядуваного етапу розсліду- вання. В узагальненому вигляді до основних задач початкового етапу розслідування, на думку А. Ф. Волобуєва, можуть бути відне- сені: встановлення місця, часу і обстановки злочину, його суті, а також виявлення і вилучення його слідів – джерел доказів; встано- влення, розшук і затримання особи, підозрюваної в скоєнні злочи- ну; збирання доказів, достатніх для притягнення особи як обвину- ваченої (хоча б за одним епізодом злочинної діяльності) [3, с. 28]. Усе зазначене також може простежуватись стосовно кримі- нальних правопорушень, кваліфікованих відповідно до ст. 259 КК України. Тобто слідчий в обмежений час, в умовах інформаційної невизначеності, стикається з необхідністю організувати як власну діяльність, так і діяльність оперативних працівників, спрямовану на розслідування даного суспільно небезпечного діяння. У залежності від характеру події та її конкретних обставин перелік та послідовність початкових слідчих (розшукових) дій © Плетенець В. М., 2014 360 можуть змінюватись. Це обумовлюється задачами, які постають перед працівниками правоохоронних органів на цьому етапі. Вче- ними вони визначаються по-різному. Так, Ю. В. Гаврилін, А. Ю. Головін та І. В. Тишутіна до специфічних задач відносять виявлення усіх ознак злочину, виявлення та затримання злочин- ця по гарячих слідах [4, с. 186]. Виконання вказаних завдань знач- ною мірою залежить від вміння працівників, котрі здійснюють роз- слідування, враховувати їх криміналістичну характеристику та вірно оцінювати слідчу ситуацію, що утворилась за провадженням. Розходження у слідчих ситуаціях відповідним чином обумо- влює розмежування тактичних завдань за кожною з них, специ- фіку організації та планування розслідування [5, с. 114]. Тобто з урахуванням слідчої ситуації мають визначатись напрямки роз- слідування, оптимальна лінія поведінки слідчого при визначенні послідовності та проведенні необхідної кількості процесуальних та не процесуальних дій. Послідовність більшості цих дій визначає сам слідчий, керуючись власним досвідом, теоретичними пізнан- нями, а також враховуючи специфіку кожного злочину [6, с. 96]. Слід погодитись із висловленою думкою вчених про розхо- дження у слідчих ситуаціях, оскільки їх різноманітність може ро- зглядатись з позиції їх складності для процесу розслідування. Ступінь проблемності у кожному конкретному випадку визнача- тиметься поєднанням об’єктивних та суб’єктивних чинників. Анкетування працівників слідчих підрозділів щодо факто- рів, які впливали на те, що розслідувані ними злочини, кваліфіко- вані згідно зі ст. 259 КК України, залишались нерозкритими, до- зволило визначити такі: Об’єктивного характеру: 1. Злочин вчинено за відсутності очевидців в умовах певного місця та часу – 87 % відповідей від за- гальної кількості опитаних працівників; 2. Знищення окремих слідів та доказів зацікавленими особами – 13 %. Суб’єктивного характеру: 1. Несвоєчасний виїзд на місце події – 20 %; 2. Невикористання науково-технічних засобів при проведенні слідчих дій –20 %; 3. Невикористання (недостатнє ви- користання) спеціальних знань у процесі слідства – 13 %; 4. Незадовільне проведення оперативно-розшукових заходів при встановленні злочинця по гарячих слідах – 40 %. Характер впливу відповідних факторів обґрунтовано, на на- шу думку, сприймається працівниками правоохоронних органів з урахуванням їх поділу на об’єктивні та суб’єктивні. Тобто вказу- ються чинники, які, в першу чергу, визначаються рядом соціально- демографічних даних злочинця та не залежать від волі правоохо- ронців, а також ті, що обумовлюються певною характеристикою працівників правоохоронних органів. Саме наявні у них досвід, 361 знання, навички, цілеспрямованість та інші якості визначають суб’єктивність та відповідним чином впливають на процес розслі- дування кримінальних правопорушень розглядуваної категорії. Все зазначене дозволяє наголосити, що організація слідчим діяльності з розслідування є неодмінною складовою досягнення успіху у кримінальному провадженні. Вірна організація, безпере- чно, зменшить кількість обставин, котрі негативно впливають на результати кримінальних проваджень, що сприятиме покращен- ню рівня розслідування. Список використаних джерел: 1. Федоров Ю. Д. Построение и исполь- зование версий при исследовании места происшествия / Федоров Ю. Д. // Воп- росы криминалистической тактики : сб. науч. трудов. – Ташкент : ТВШ МВД СССР, 1978. – 100 с. 2. Возгрин И. А. Криминалистическая методика расследо- вания преступлений / И. А. Возгрин – Мн. : Выш. школа, 1983. – 215 с. 3. Воло- буєв А. Ф. Загальні положення криміналістичної методики : лекція / А. Ф. Волобуєв – Харків : Ун-т внутр. справ, 1996. – 36 с. 4. Гаврилин Ю. В. Кри- миналистика в понятиях и терминах : учеб. пособие / Гаврилин Ю. В., Голо- вин А. Ю., Тишутина И. В. ; под ред. А. Ю. Головина. – М. : Книжный мир, 2006. – 384 с. 5. Лускатов О. В. Теорія та практика розслідування нерозкритих злочинів минулих років : монографія / Лускатов О. В. – Дніпропетровськ : Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ, 2008. – 192 с. 6. Макаренко Е. И. О проблемах совер- шенствования методики расследования квартирных краж, совершенных гру- ппой лиц / Макаренко Е. И. // Вопросы совершенствования методики расследо- вания преступлений. – Ташкент : ТВШ МВД СССР, 1984. – 160 с. Одержано 1.11.2014 УДК 343.98 Юлія Анатоліївна ЧАПЛИНСЬКА, кандидат юридичних наук, доцент кафедри кримінально-правових дисциплін Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ ОСОБЛИВОСТІ ОРГАНІЗАЦІЇ ПРОВЕДЕННЯ ДОПИТУ ПІДОЗРЮВАНОГО Важливе місце в тактиці допиту займають організаційно- підготовчі заходи до його проведення. Своєчасна, ретельна і всебі- чна підготовка до допиту є необхідною умовою отримання най- більш повних та об’єктивних показань у справі. Це, на нашу дум- ку, сприяє досягненню тактичної мети слідчої дії. Відсутність планування або неналежна підготовка до допиту призводить до поверховості та безрезультатності його проведення. У науковій літературі вчені по-різному підходять до підготовчих заходів з проведення допиту. Так, на думку однієї групи вчених (С. Ю. Якушин, С. С. Чернявський) підготовка до допиту повинна складатися з таких заходів: вивчення матеріалів кримінального провадження; © Чаплинська Ю. А., 2014 362 підготовка спеціальних питань; вивчення особи допитуваного; складання плану допиту [1, с. 80; 2, с. 532]. Друга група вчених (Р. С. Бєлкін, В. П. Лавров, І. М. Лузгін, Ю. Г. Корухов) вважає, що підготовка до допиту повинна вмішу- вати такі заходи: збирання вихідних даних, що відносяться до предмету допиту; визначення кола осіб, які підлягають допиту; вивчення особи допитуваного; встановлення способу виклику на допит; підготовка місця допиту; визначення технічного забезпе- чення допиту; складання плану слідчої дії [3, с. 99; 4, с. 160]. М. І. Скригонюк додає такі заходи, як: визначення часу до- питу; створення необхідної психологічної та матеріально-речової обстановки для допиту; поглиблене вивчення спеціальних про- блем, які можуть виникнути в процесі допиту; визначення кола учасників допиту [5, с. 160]. А. В. Хірсін виділяє такі заходи щодо підготовки до допиту: ретельна підготовка до проведення слідчої дії; виявлення спроб протидіяти слідству і негайна їх нейтралізація; недопущення ін- формаційних контактів між затриманими; проведення розвідува- льної бесіди перед допитом; проведення негайних допитів на місці затримання злочинців; диференціація допитуваних в залежності від наявної у слідчого доказової бази на кожного з учасників злочинної групи; використання конфліктів між членами групи [6, с. 11]. Узагальнення поглядів вчених та сучасного стану слідчої ді- яльності, дозволяє дійти висновків, що під час підготовки до про- ведення допиту слідчий повинен здійснювати такий комплекс ор- ганізаційно-підготовчих заходів: – повне, всебічне і ретельне вивчення матеріалів криміна- льного провадження; – визначення предмету допиту та сформованої слідчої ситуації; – визначення кола осіб, які підлягають допиту; – визначення послідовності проведення допитів; – вивчення особи злочинця; – збирання оперативної інформації про допитувану особу; – визначення часу проведення допиту (тривалість допиту); – визначення способу виклику на допит; – визначення місця проведення допиту; – підбір речових доказів для пред’явлення допитуваному; – визначення технічних засобів фіксації допиту та їх підго- товка; – визначення учасників проведення допиту; – забезпечення сприятливих умов проведення допиту; – використання оперативно-розшукової інформації; – визначення прийомів, що будуть застосовуватися при допиті; 363 – планування допиту. Врахування усіх зазначених організаційно-підготовчих за- ходів дозволить проводити допит наступально та ефективно. Слідчі повинні мати на увазі, що показання підозрюваних є найбільш змістовним джерелом інформації. Вони особисто заці- кавлені у результатах кримінального провадження. До початку учинення кримінальних правопорушень дана категорія осіб домо- вляється не видавати один одного у випадку затримання, а тому заздалегідь підготовлена до методичного заперечення вини. В де- яких випадках з перших допитів злочинці погоджуються на діалог зі слідчими, намагаючись таким завуальованим способом отрима- ти інформацію про зміст показань допитаних раніше свідків, по- терпілих або співучасників та заходи, що приймаються слідчим. Загальна поведінка цієї категорії осіб спрямована на зменшення своєї ролі у вчинених кримінальних правопорушеннях, прихо- вання минулої злочинної діяльності. Вони впливають на стійкі позиції потерпілих та свідків, зволікають терміни досудового слідства, створюють перешкоди досудовому розслідуванню, тому допит вказаних осіб та проведення між ними «очних ставок» є найвідповідальнішою слідчою дією [7]. Звідси проведення допитів з такою категорією осіб багато у чому залежить від правильного та ефективного володіння й оперування слідчими тактичними прийомами і застосування їх у практиці. Список використаних джерел: 1. Якушин С. Ю. Тактические приемы при расследовании преступлений: Монография / Якушин С. Ю. – Изд-во Каза- нского ун-та. – Казань, 1983. – 102 с. 2. Чернявський С. С. Фінансове шахрайст- во: методологічні засади розслідування [Текст] : [монографія] / Чернявсь- кий С. С. – К. : «Хай-Тек Прес», 2010. – 624 с. 3. Криминалистика. Т. 2 / под ред. профессоров Р. С. Белкина, В. П. Лаврова, И.М. Лузгина. – Высшая юридичес- кая заочная школа МВД СССР. – М., 1988. – 454 с. 4. Криминалистика / под ред. Б. А. Викторова, Р.С. Белкина Изд-во «Юридическая литература», М., 1976. 5. Скригонюк М. І. Криміналістика : підручник / М. І. Скригонюк. – К. : Атіка, 2005. – 496 с. 6. Хірсін А.В. Криміналістичне забезпечення розслідування кори- сливо-насильницької організованої злочинної діяльності : автореф. дис. на здобуття науковою ступеня канд. юрид. наук за спеціальністю 12.00.09 – кримі- нальний процес і криміналістика; судова експертиза / Хірсін Андрій Васильо- вич. – Академія адвокатури України, К., 2006. – 18 с. 7. Чаплинський К. О. Так- тичне забезпечення проведення слідчих дій : монографія / Чаплинський К. О. – Дніпропетровськ : Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ; Ліра ЛТД, 2011. – 496 с. Одержано 3.11.2014 364 УДК 343.98 Валерій Валерійович ДАРАГАН, кандидат юридичних наук, старший викладач кафедри оперативно- розшукової діяльності та спеціальної техніки Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ ДЕЯКІ ЕЛЕМЕНТИ КРИМІНАЛІСТИЧНОЇ ХАРАКТЕРИСТИКИ ЗЛОЧИНІВ У СФЕРІ ДЕРЖАВНИХ ЗАКУПІВЕЛЬ Порівнюючи різні визначення криміналістичної характери- стики, можна зробити висновок, що більшість дослідників- криміналістів, які вивчають економічні злочини, відзначають такі елементи криміналістичної характеристики: предмет злочинного посягання; типові слідчі ситуації; способи підготовки, вчинення та приховування злочину; типові ідеальні та матеріальні сліди зло- чину; дані про характеристику особи злочинця й потерпілого. Проведене дослідження дозволяє дійти висновку, що основ- ними елементами криміналістичної характеристики злочинів, вчинених у сфері державних закупівель України, є: способи під- готовки, вчинення та приховування злочину; особа злочинця; об- становка вчинення злочину; «слідова картина». В межах тез доповіді пропонуємо розглянути такі елементи криміналістичної характеристики злочинів, вчинених у сфері дер- жавних закупівель: способи вчинення та приховування злочину. Типові способи вчинення злочину. При вивченні матеріалів справ кримінального провадження (кримінальних справ) нами були виявлені найбільш типові і поширені способи вчинення зло- чинів у сфері державних закупівель. Розглянемо основні з них. З боку замовників торгів: визначення переможцем учасни- ка, який не відповідає кваліфікаційним критеріям; проведення оцінки пропозицій конкурсних торгів всупереч переліку критері- їв та методиці; закупівля товарів, робіт або послуг за завищеними цінами; здійснення держаної закупівлі без проведення процедур, передбачених законодавством, якщо сума договору перевищує встановлену законодавством межу; незаконний поділ замовником предмета закупівлі на частини з метою уникнення процедур, пе- редбачених законодавством; здійснення закупівлі непридатних до використання або експлуатації устаткування, товарно-матеріаль- них цінностей; оплата зобов’язань за укладеним за результатами конкурсних торгів договором, що перевищує граничні суми ви- трат; невиконання або неналежне виконання службовою особою своїх службових обов’язків щодо прийняття товарів, робіт та по- слуг за кількістю та якістю; невиконання або неналежне вико- нання службовою особою своїх службових обов’язків щодо прове- © Дараган В. В., 2014 365 дення процедури конкурсних торгів; прийняття пропозиції, обі- цянки або одержання неправомірної вигоди службовою особою замовника за виконання чи невиконання будь-якої дії в інтересах учасника процедури закупівлі щодо участі у конкурсних торгах; підписання службовою особою замовника завідомо неправдивого акта виконаних робіт. З боку учасників торгів та постачальників: штучне збіль- шення цін на предмет закупівлі шляхом використання посеред- ницьких структур між його виробниками та кінцевим спожива- чем; підроблення документів пропозиції конкурсних торгів, а са- ме: надання учасником торгів недостовірної інформації щодо його відповідності встановленим кваліфікаційним критеріям прове- дення конкурсних торгів; пропозиція або надання неправомірної вигоди службовій особі замовника за забезпечення перемоги в конкурсних торгах; підробка документів поставки з метою отри- мання грошових коштів у судовому порядку; створення суб'єкта підприємницької діяльності з метою отримання коштів по догово- ру, не виконуючи при цьому умов зазначеного договору; реаліза- ція замовнику недоброякісної, тобто такої, що не відповідає вста- новленим стандартам, нормам, правилам і технічним умовам, або некомплектної продукції та товарів; підробка документів, що під- тверджують якість продукції, яка постачається; пропозиція або надання неправомірної вигоди службовій особі замовника за здій- снення прийому неякісного товару. Маскування та приховування злочину. Р. С. Бєлкін нази- ває такі способи приховування злочинів: 1) утаювання інформації та/або її носіїв; 2) знищення інформації та/або її носіїв; 3) маску- вання інформації та/або її носіїв; 4) фальсифікація інформації та/або її носіїв; 5) змішані способи (інсценування). Здебільшого злочини, що вчиняються під час проведення державних закупівель, не є поодинокими. Як правило, це кілька злочинів, які, у свою чергу, поділяються на основні (спрямовані на заволодіння державними коштами) та підпорядковані – своєрідні етапи досягнення мети основного злочину (можуть використову- ватися з метою приховування основного злочину). З метою при- ховування основного злочину підпорядковані можуть вчинятися як перед вчиненням основного злочину, так і після його вчинення. Як правило, ті злочини, які вчиняються після основного злочину, спрямовані саме на приховування. Зазвичай для приховування основних злочинів, що вчиня- ються під час проведення державних закупівель, скоюються такі злочини: - які передують основному злочину: підроблення учасником документів пропозиції конкурсних торгів; пропозиція або надання 366 неправомірної вигоди службовій особі замовника представнику комітету з конкурсних торгів; створення фіктивного підприємства; - які вчиняються після скоєння основного злочину: пропо- зиція або надання неправомірної вигоди службовій особі замовни- ка постачальником за постачання неякісної продукції; підробка документів, що підтверджують якість продукції, яка постачаєть- ся; підробка документів, що підтверджують факт поставки. Одержано 1.11.2014 УДК 343.98 Влада Олександрівна ГУСЄВА, кандидат юридичних наук, доцент кафедри криміналістики, судової медицини та психіатрії факультету підготовки фахівців для підрозділів слідства Харківського національного університету внутрішніх справ ДЕЯКІ ОСОБЛИВОСТІ ВИКОРИСТАННЯ СПЕЦІАЛЬНИХ ЗНАНЬ ПРИ ПРОВЕДЕННІ СЛІДЧОГО ЕКСПЕРЕМЕНТУ У ЗЛОЧИНАХ ПРОТИ ЖИТТЯ ТА ЗДОРОВ’Я ОСОБИ Для повного, й максимально об'єктивного розслідування справ важливе значення має вміле використання слідчими спеці- альних знань. За сучасною юридичною доктриною спеціальні знання – це знання не загальновідомі, які не мають масового по- ширення, якими володіє обмежене коло спеціалістів (спеціалістом у кримінальному провадженні є особа, яка володіє спеціальними знаннями та навичками застосування технічних або інших засобів і може надавати консультації під час досудового розслідування і судового розгляду з питань, що потребують відповідних спеціаль- них знань і навичок ст. 71 КПК України), тому застосування спе- ціальних знань у стадії досудового розслідування базується, на- самперед, на залученні до процесу розслідування спеціаліста й експерта. Згідно ст. 69 КПК України, експертом у кримінальному провадженні є особа, яка володіє науковими, технічними або ін- шими спеціальними знаннями, має право відповідно до Закону України «Про судову експертизу» на проведення експертизи і якій доручено провести дослідження об’єктів, явищ і процесів, що містять відомості про обставини вчинення кримінального право- порушення, та дати висновок з питань, які виникають під час кримінального провадження і стосуються сфери її знань, тобто осіб, які володіють такими спеціальними знаннями та навичками. Отже, при розслідуванні злочинів проти життя та здоров’я особи слідчому доречно залучати експертів, тому що, по-перше актуальність даної дії полягає у тому, що експерт під час слідчого експерименту має допомогти представнику слідчих органів знай- ти сліди злочину (біологічного походження – кровь, сперма, волос- © Гусєва В. О., 2014 367 ся тощо), різні предмети (петля, зброя – речові докази), та вилучи- ти їх без ушкоджень, по – друге, враховуючи специфіку розсліду- вання злочинів проти життя та здоров’я особи, слідчий експери- мент та судово – медична експертиза тісно взаємопов’язані між собою, а тому від правильності проведення слідчого експеримен- ту, від повноти і грамотності поставлених питань на вирішення експерта, залежить правильність його висновку, а звідси і повно- та та законність розслідування злочину. Дана форма взаємодії регулюється наказом МВС України № 700 від 14 серпня 2012 року, де вказано, що Начальник слідчого управління (відділу) ГУМВС, УМВС організовує взаємодію слід- чих та експертних підрозділів при вилученні, зберіганні та своє- часному і кваліфікованому призначенні експертних досліджень по вилучених у ході досудового розслідування слідах біологічного походження. Разом з начальником науково-дослідного експертно- криміналістичного центру при ГУМВС, УМВС несе відповідаль- ність за стан цієї роботи. В свою чергу начальник НДЕКЦ при ГУМВС, УМВС: аналізує вилучену на місці події слідову інфор- мацію та надає старшому СОГ кваліфіковану консультацію щодо експертних можливостей дослідження кожного об'єкта, черговос- ті їх проведення та переліку питань, які можливо вирішити екс- пертним шляхом. Несе особисту відповідальність за організацію експертного забезпечення слідчої роботи, виявлення, вилучення та фіксації слідової інформації, якість і своєчасність проведення експертних досліджень. Важливим завданням судово-медичного експерта є спільне зі слідчим проведення слідчого експерименту. Після чого призна- чається медико – криміналістична експертиза, яка полягає у до- слідження та реконструкції подій що відбулися, та направлення на вирішення питань про можливість чи неможливість форму- вання конкретних пошкоджень у конкретній ситуації. Це є необ- хідним при оцінці слідчих ситуацій, які супроводжуються нане- сенням тілесних ушкоджень, що доповнюються показаннями осо- би. Отже, при проведенні судово-медичної експертизи за ре- зультатами слідчого експерименту експерт встановлює: було або не було ушкодження небезпечним життя; якщо ушкодження не підходить під ознаки тяжкого ушкодження, небезпечного для життя, то судово-медичний експерт далі встановлює, чи є наслід- ки у вигляді стійкої втрати працездатності; якщо встановлюється, що ушкодження не призвело до стійкою втрати працездатності, а лише спричинило тимчасовий розлад здоров'я, то судово- медичний експерт встановлює тривалість розладу здоров'я; за від- сутності незначної стійкої втрати працездатності чи короткочас- 368 ного розладу здоров'я судово-медичний експерт відносить ушко- дження до легких. Результати слідчого експерименту також можуть бути ви- користані для підтвердження або викриття показань підозрюва- ного або потерпілого на досудовому слідстві при розслідуванні тяжких злочинів проти життя та здоров’я особи. Успішне розслідування тяжких злочинів проти життя та здоров'я особи – вбивств, зґвалтувань, заподіяння тілесних ушко- джень, розбоїв та інших злочинів, можливе лише у разі належно- го використання, саме, судово-медичних знань. Відповідно до ст. 75, 128-1, 193 КПК України спеціальні знання можна викорис- товувати у вигляді призначення і виробництва судово-медичних експертиз, судово-медичного огляду, шляхом залучення фахівця- медика до участі у виробництві слідчих дій. За допомогою судово- медичних знань можна отримати відповіді на важливі для розслі- дування кримінальних проваджень питань: про час настання сме- рті й заподіяння тілесних ушкоджень, причинах, характері й тя- жкості тілесних ушкоджень, про наявність й групові ознаки слідів біологічного походження тощо. Одержано 13.10.2014 УДК 343.98 Марина Владимировна ГАЛЕЗНИК, кандидат юридических наук, доцент, доцент кафедры криминалистики Учреждение образования «Академия Министерства внутренних дел Республики Беларусь» НАУЧНЫЕ, ПРАВОВЫЕ И КРИМИНАЛИСТИЧЕСКИЕ АСПЕКТЫ ВРЕМЕНИ СОВЕРШЕНИЯ ПРЕСТУПЛЕНИЯ Процесс совершения преступления, протекает не только в определенном месте, но и в определенное время. Время характе- ризует начало, продолжительность и окончание процесса совер- шения преступления. Исследование времени совершения пре- ступления является важной задачей, без решения которой невоз- можно успешное его раскрытие и расследование. В философии время определяется как форма бытия, выра- жающая смену вещей друг другом [1, с. 164]; время является фор- мой существования бесконечно-развивающейся материи – после- довательная смена ее явлений и состояний. Его можно рассмат- ривать как: продолжительность, измеряемую секундами, мину- тами, часами; промежуток определенной длительности; последо- вательную смену часов, дней, лет; определенный момент, в кото- рый происходит что-нибудь; период (военное время); подходящий, удобный, благоприятный момент; период не занятый чем-нибудь [2, с. 97]. © Галезник М. В., 2014 369 Иные характеристики приобретает время, когда оно связа- но с совершением преступления. С этой точки зрения могут быть отмечены уголовно-правовой, уголовно-процессуальный и кри- миналистический аспекты времени совершения преступления. В уголовном праве время совершения преступления рас- сматривается в узком смысле, как момент, в который преступник путем действия или бездействия совершил уголовно-наказуемое деяние [3, с. 105]. Оно выступает в роли основного или квалифи- цирующего признака состава преступления в тех случаях, когда оно указано в диспозиции статьи. При рассмотрении уголовно-процессуальной природы вре- мени, следует указать, что оно входит в предмет доказывания по уголовному делу и подлежит обязательному установлению. Оно используется при собирании и оценке доказательств. В отдель- ных случаях необходимо устанавливать время различного рода сопутствующих обстоятельств, происходящих в момент соверше- ния преступления, до и после его совершения. Криминалистическое значение определяется тем, что в со- вершении многих преступлений наблюдается определенная из- бирательность во времени действий преступников (в определен- ное время объект меньше охраняется, отсутствует владелец квар- тиры, автомобиля и т.д.). В криминалистических целях следователю необходимо уста- новить несколько временных отрезков. Знание о нем позволяет вер- но, определить какое событие (факт) было раньше, позже другого или происходило одновременно, сузить круг подозреваемых и т.д. Сведения о времени в криминалистических характе- ристиках различных преступлений могут отражать: – типичное время совершения преступления (время года, сезона, суток; время в течение рабочего дня; время в связи с кли- матическими условиями; время в связи с количеством людей в определенном месте; время в связи с интенсивностью движения транспорта; время с учетом каких-либо обстоятельств (время пе- ревозки инкассаторами денежных средств); время в определен- ные праздничные дни и т.д.); – продолжительность совершения определенных действий, осуществляемых для достижения преступного результата, со- крытия преступления, уклонения виновного от уголовной ответ- ственности и наказания в виде промежутка времени, обусловлен- ного каким-либо циклом (рабочее время, производственный про- цесс, обеденный перерыв и т. п.); – время по отношению к наступившим и возможным по- следствиям; 370 – время, по истечении, которого неизбежно должны насту- пить определенные последствия и др. Дальнейшая разработка института времени в рамках крими- налистической характеристики на основе изучения новых спосо- бов совершения преступлений позволит выявить дополнительные критерии характеризующие время совершения преступлений. Глубокое и всесторонне исследование проблем времени со- вершения преступления чрезвычайно важно для успешного ре- шения ряда научных и практических вопросов, связанных как с каждым уголовным делом, так и с общими задачами раскрытия и расследования преступлений. Список использованных источников: 1. Современный философский словарь / под общ ред. Е.В. Керемова. – 2-е изд., испр. и доп. – Лондон, Франк- фурт-на-Майне, Париж, Люксембург, Москва, Минск / «ПАНПРИНТ», 1998. – С. 164. 2. Ожегов С. И. Толковый словарь русского языка: 80000 слов и фразео- логических выражений // С. И. Ожегов, Н.Ю. Шведова / Российская академия наук. Институт русского языка им. В.В. Виноградова. – 4-е изд., дополненное. – М. : Азбуковник, 1999. – С. 103.; Современный толковый словарь русского язы- ка / Гл. ред. С. А. Кузнецов. – Спб. : «Норинт», 2006. – С. 97. 3. Большой юриди- ческий словарь / Под ред. А.Я. Сухарева, В.Е. Крутских. – 2-е изд., перераб. и доп. – Москва: ИНФРА-М, 2002. – С. 105. Одержано 1.11.2014 УДК 343.98 Володимир Іванович СТРЕЛЯНИЙ, кандидат юридичних наук, провідний науковий співробітник науково-дослідної лабораторії з проблем протидії злочинності навчально-наукового інституту підготовки фахівців для підрозділів кримінальної міліції Харківського національного університету внутрішніх справ ТАКТИЧНІ ПРИЙОМИ РОЗСЛІДУВАННЯ ПРАВОПОРУШЕНЬ З ВИКОРИСТАННЯМ БАНКІВСЬКИХ ПЛАТІЖНИХ КАРТОК На сьогоднішній день, одним з розповсюджених видом пра- вопорушень з банківськими платіжними картками є скіммінг. Да- ний вид шахрайств, вчиненими у сфері функціонування електро- нних розрахунків, полягає у копіюванні даних магнітної смуги картки і виготовленні дублікату, з метою отримання коштів жер- тви. Скіммінг здійснюється у процесі отримання послуг через ба- нкомат або у точках продажу в результаті застосування спеціаль- них технічних засобів або злочинної змови з персоналом. В 2013 р. в банкоматах України було виявлено 293 скіммінгові пристрої, що перевищує загальні показники 2012 р. в 4 рази [1]. У зв’язку з тим, що для нашої країни даний вид шахрайств досить новий, але виробилися певні тактичні прийоми щодо їх попередження та розслідування. Так, у випадку скіммінгу важли- вим елементом є своєчасне належне проведення огляду місця по- © Стреляний В. І., 2014 371 дії. Під час його здійснення використовуються загальні принципи, тактика та методи огляду, але з урахуванням низки специфічних умов. Слід пам’ятати, що первинна інформація, яку можна отри- мати безпосередньо на місці виявлення, зумовить вибір напрямку проведення оперативно-розшукових або слідчих (розшукових) дій. Так, при огляді на місці виявлення по можливості встановлю- ється конструкційні особливості пристрою, що дає змогу виріши- ти, чи в накладці реалізовано принцип передачі інформації на відстань або пристрій має вбудований накопичувач інформації. Якщо встановлено факт передачі інформації на відстані, то вирі- шується питання про спосіб: якщо використовується радіосигнал, то можна припустити знаходження приймаючого цей сигнал при- строю у безпосередній близькості, відповідно, поруч можуть зна- ходитись наглядачі за накладкою. Якщо використовується GSM сигнал, то за номером SIM-картки можна визначити момент її активації на конкретному банкоматі, історію та географію її по- передньої роботи, перелік абонентів. Існує також низка специфічних вимог: – забороняється обробляти безпосередньо на місці виявлен- ня пристрої магнітними порошками: їх використання та викорис- тання магнітних пензлів може пошкодити електронні складові та знищіти ті сліди, які б доцільно та ефективніше було б виявляти в лабораторних умовах. Вочевидь, що на внутрішній стороні (сто- рона, яка звернута до банкомату) можуть бути сліди (відбитки па- льців рук та сліди біологічного походження) осіб, які збирали на- кладку як пристрій. Особи, які монтували пристрої на банкомат, могли використовувати рукавички, а різноманітна слідова карти- на залишена пересічними користувачами банкомату; – не вимикати електроживлення пристрою та механічно не роз’єднувати електричні ланцюги, не від’єднувати частини (крім випадків огляду SIM-карток); – з метою запобігання обміну інформації накладки на бан- комат з іншими пристроями по безпровідному зв’язку, по можли- вості, поміщувати об’єкти до пакетів, контейнерів чи інших при- строїв, що блокують (екранують) сигнал; – упаковувати пристрої таким чином, щоб не допустити по- шкодження, відокремлення частин, роз’єднання електричних ла- нцюгів та приклеювання матеріалу упаковки до накладки. Якщо на місці вчинення злочину із пластиковими платіж- ними картками буде виявлено підозрюваного, то його слід затри- мати та організувати охорону місця події. Якщо затримання проводиться в крамниці, то працівник правоохоронного органу має скласти протокол та вилучити карт- 372 ку (попередньо знявши з неї відбитки пальців), сліпи/чеки і отри- мати від продавця та можливих свідків пояснення того, що відбу- валося. Після того як продавець дав опис спроби покупки, праців- ник правоохоронного органу повинен уважно оглянути картку. Подивитися, чи не має ознак фальсифікації номерів, дат, імен і підпису. Покупцю повинна бути надана можливість дати пояс- нення. Потім вивчити всі інші документи, що засвідчують його особистість. Провести перевірку інших карток, що є в покупця, на предмет порівняння імен і інших особистих даних. Зібравши цю початкову інформацію, працівник право- охоронного органу має перевірити анкетні відомості затриманого по обліках МВС, а потім зателефонувати в службу безпеки банка емітенту для одержання додаткової інформації про законного дер- жателя картки. Служба безпеки може повідомити повне ім’я і прі- звище, вік, адресу, професію, особисті прикмети, місце роботи де- ржателя картки, дату останнього платежу і суму останнього пла- тежу. По цих параметрах підозрюваному варто задавати питання. Працівник правоохоронного органу повинен зібрати всі ре- чові докази, у тому числі платіжну картку, платіжну квитанцію і предмет покупки. Треба також запросити службу безпеки емітен- ту та/або еквайра щодо направлення його представника в район- ний відділ МВС для подачі офіційної скарги. Оскільки незаконні користувачі платіжними картками майже завжди використовують автомобілі, варто оглянути приле- глий район для того, щоб знайти цей автомобіль. Виявлення авто- мобіля дуже часто означає виявлення спільника. Хоча в праців- ника правоохоронних органів, цілком ймовірно, не буде підстав для затримання спільника на місці, проте він може одержати по- передню інформацію для розслідування. Треба не дозволяти спі- льнику нічого витягати з автомобіля. Список використаних джерел: Прес-реліз: сучасний стан в ссфері кі- берзлочинності та кредитного шахрайства в Україні. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: установ http://ema.com.ua/press-release-current-state-cyber- crime/. Одержано 13.11.2014 373 УДК 343.98.06 Василь Володимирович КОРНІЄНКО, кандидат юридичних наук, старший викладач кафедри криміналістики, судової медицини та психіатрії факультету підготовки фахівців для підрозділів слідства Харківського національного університету внутрішніх справ ЗЛОЧИННА ДІЯЛЬНІСТЬ ПОСАДОВИХ ОСІБ БАНКІВСЬКОЇ СФЕРИ Відомо, що банківські установи – один із найдавніших та корисних економічних винаходів людства. За окремими даними історія появи перших банків бере початок у Х столітті нашої ери. Саме банкіри вигадали гроші як одиницю виміру вартості, а та- кож інші платіжні засоби (векселі, чеки, гарантії та ін.), які акти- вно сприяють фінансовому обігу будь-якої держави. Поряд з цим, наші дослідження довели, що поява різного роду зловживань у банківській сфері – це також справа рук банківського персоналу. Концентруючи величезні суми ввірених коштів, банківська сфера природно виступала і виступає зоною для здійснення розкрадань. І сприяє цьому відповідна обстановка, яка складається за тих чи інших умов протягом виникнення та розвитку банківської справи. Хотілося б звернути увагу на зловживання посадових осіб банківських установ та органів, які мають виключні повноважен- ня щодо контролю та нагляду за діяльністю банків. Такі повнова- ження в Україні мають підрозділи Національного банку України (НБУ). Під контролем НБУ знаходяться мінімум шість напрямків, які потенційно можуть бути джерелом чималого злочинного зба- гачення: операції з валютою та валютне регулювання, рефінансу- вання та нагляд за діяльністю банків, їх ліквідація, а також дер- жавні закупівлі. Корислива злочинна діяльність посадових осіб НБУ на даний час залишається недостатньо дослідженою, оскіль- ки бракує емпіричних даних. З відомих причин переважній біль- шості з них вдається уникнути кримінальної відповідальності. Тим не менше, як вважають 87,2 % опитаних нами предста- вників банківської сфери, жодний потужний «конвертаційний центр» не може існувати без прикриття посадових осіб із валют- ного управління обласних підрозділів НБУ. Оскільки саме це управління має повноваження видачі валютних ліцензій та конт- ролю за переміщенням грошей по «Лоро» рахунках банків з ін- шими державами. Підтвердженням інших можливостей для зло- вживань з боку НБУ є рефінансування банків та призначення тимчасових адміністрацій або ліквідаційних комісій. Від тимчасо- вої адміністрації, призначеною НБУ в банку, залежить багато. Наприклад, наскільки якісно будуть оцінені активи збиткового © Корнієнко В. В., 2014 374 банку, за якими цінами продаються такі активи, з ким із боржни- ків буде банк розраховуватися у першу чергу, тощо. В умовах фінансової нестабільності та кризових явищ в економіці, у банківській сфері України дуже криміногенними ви- явилися операції щодо рефінансування (фінансової підтримки) комерційних банків з боку НБУ. Під рефінансуванням розуміють забезпечення центральним банком комерційних банків додатко- вими резервами на кредитній основі. Ініціаторами рефінансуван- ня виступають комерційні банки. Вони звертаються до централь- ного банку у разі вичерпання можливостей поповнити свої резер- ви з інших джерел. По своїй суті така процедура нагадує операцію кредитування. У якості кредитора виступає НБУ, а комерційний банк виступає позичальником коштів. Рефінансовані кошти по- винні бути спрямовані на відновлення ліквідності та стійкості ба- нку за умов надання достовірної інформації про фінансовий стан банку. Отримані у такому випадку від НБУ кошти мають суворо цільове призначення, насамперед – недопущення затримок у роз- рахунках перед вкладниками та іншими клієнтами банку. Але ба- нкіри, зловживаючи посадовим становищем використовують їх на власний розсуд: на покриття збитків від незаконно отриманих кредитів, усунення інших проблем, що спричинені внаслідок вну- трішніх розкрадань, ризикових операцій тощо. І особливо небез- печними діями з боку банків є випадки спекуляцій з іноземною валютою на фінансовому ринку. Виявити такі зловживання у банківській сфері для право- охоронних органів раніше було не можливо з огляду на суцільну банківську таємницю у відносинах «комерційний банк – НБУ». Тільки завдяки фінансовій нестабільності у державі, яка оголила проблеми банківського сектору, стали відомі схеми злочинних махінацій. Масштаби та наслідки таких злочинних акцій дуже великі, а саме: умисне доведення до банкрутства банків, ухилення від сплати податків та величезні збитки, заподіяні населенню та державі в цілому. Тому наразі дуже актуальним є криміналістич- ні дослідження щодо збору доказової бази та успішного розсліду- вання технологій злочинного збагачення посадових осіб комер- ційних банків та НБУ. Одержано 1.11.2014 375 УДК 343.98 Костянтин Борисович ЛЕЩУК, кандидат юридичних наук, доцент кафедри кримінально-правових дисциплін та адміністративного права Харківського економіко-правового університету КРИМІНАЛІСТИЧНА ПРОФІЛАКТИКА ЗЛОЧИНІВ В СФЕРІ ОБІГУ ЦІННИХ ПАПЕРІВ Тема дослідження проблематики пов’язаної з профілакти- кою злочинності не нова. Першим, дану проблему підняв вчений Ч. Беккарія, в своїй книзі «Про злочини і покарання», що вийшла у світ 1764 року, він наголошував на більший соціально- економічний ефект від запобігання злочинів, ніж від кари за їх вчинення. Обіг цінних паперів супроводжується постійними, різнома- нітними порушеннями законодавства. Правоохоронні органи час від часу виявляють факти незаконного переходу прав власності на акціонерні товариства, злочинних порушень встановленого порядку випуску цінних паперів, їх підроблення та вчинення різ- номанітних шахрайств з їх використанням. Названі порушення законодавства характеризуються значною матеріальною шкодою, як інвесторам, так і державі, підвищеною суспільною небезпекою, оскільки створюють підґрунтя для недовіри з боку інвесторів, фа- ктично руйнують підґрунтя формування сучасної правової дер- жави, та відповідно ринкової економіки в Україні. Тому від ефек- тивної діяльності державних та правоохоронних органів щодо своєчасного виявлення та ефективного розслідування таких зло- чинів, та профілактичних заходів в певній мірі залежить оптимі- зація розвитку ринку цінних паперів та подальший економічний розвиток нашої країни. Профілактику правопорушень в сфері обігу цінних паперів доцільно розглядати як складову загальнодержавної системи за- ходів боротьби з правопорушеннями, куди входять загально- правові, кримінально-правові, кримінологічні заходи. Профілактика правопорушень в широкому розумінні пе- редбачає діяльність уповноважених на те органів і посадових осіб, спрямовану на розроблення й застосування системи взаємозале- жних заходів економічного, політичного, культурно-виховного, правового й організаційного характеру, за допомогою яких можна усувати причини і умови, що сприяли вчиненню правопорушень. Доцільно виділити такі напрямки профілактики правопо- рушень в сфері обігу цінних паперів: © Лещук К. Б., 2014 376 1) попередження імовірної, запобігання реально можливої і припинення розпочатої злочинної діяльності з боку осіб підозрю- ваних у вчиненні правопорушення; 2) встановлення причин та умов конкретного правопору- шення, та вжиття заходів щодо їх усунення. Попередження імовірної, запобігання реально можливої і припинення розпочатої злочинної діяльності з боку осіб підо- зрюваних у вчиненні правопорушення. При встановленні факту вчинення правопорушення пов’язаного з обігом цінних паперів, органам досудового слідства: – потрібно звернутися до Національної комісії з цінних па- перів та фондового ринку з ухвалою слідчого судді про зупинення розміщення цінних паперів, які були розміщені без реєстрації у встановленому законом порядку; – встановити кому вже були ре- алізовані дані цінні папери, зупинити діяльність на ринку цінних паперів без спеціального дозволу (ліцензії), повідомити про це ві- дповідні органи; – при виявленні значних збитків, органам досудового слідс- тва, прокурору, потрібно звернутися до суду про вжиття заходів забезпечення кримінального провадження, щодо захисту майно- вих прав; – для попередженні імовірної, запобігання реально можли- вої і припинення розпочатої злочинної діяльності з боку осіб підо- зрюваних у вчиненні злочину, слідчий повинен передбачити про- тидію (тиск на потерпілого, свідків, експертів, їх підкуп) підозрю- ваних у вчиненні злочину. Вжиття слідчим щодо підозрюваних, запобіжних заходів у вигляді арешту [2, с. 129]. Встановлення причин та умов конкретного право- порушення, та вжиття заходів щодо їх усунення. Цей напря- мок профілактичної діяльності пов'язаний з вивченням суб’єкта правопорушення, його мотивації вчинення правопорушення. Які саме обставини слугували причиною правопорушення: юридична необізнаність, правова недосконалість, корупційні перепони, лег- кий доступ до інсайдерської інформації, бажання по швидкому заробити та інше. Велике значення в цьому плані має інформація про діяльність суб’єкта правопорушення, його установчі докумен- ти, термін роботи в сфері цінних паперів, публікації в засобах ма- сової інформації, обов’язкові фінансові звіти та інше. При кримі- нальному провадженні велике значення має поведінка підозрю- ваної особи. Органам досудового слідства потрібно встановити зовнішні умови, що сприяли вчиненню правопорушення, а саме: 377 − поведінку посадових осіб різних підприємств і організа- цій, які своїми діями, чи бездіяльністю, свідомо полегшили вчи- нення правопорушення; − поведінку посадових осіб і службовців державних орга- нів управління, контролюючих і правоохоронних органів причет- них до створення сприятливих умов; − недосконалість організаційної структури конкретних пі- дприємств, банківських установ, фондових бірж; − прогалини в законодавстві регулюючому сферу обігу цінних паперів. Усунення причин та умов конкретного правопорушення полягає у впливі на суб’єкт правопорушення, та органи і посадові особи які допустили вчинення правопорушення. А саме: − проведенням з посадовими особами роз’яснювальної ро- боти з приводу недопущення майбутніх порушень законодавства регулюючого сферу обігу цінних паперів; − надсиланням листів до відповідних інстанцій (ради ди- ректорів, директорам, та ін.) з рекомендаціями про усунення об- ставин, що сприяли вчиненню правопорушень на конкретному підприємстві чи банківській установі; − притягненням до різних форм відповідальності посадо- вих осіб і службовців причетних до вчинення правопорушення. Проведення роз’яснювальної роботи, а саме проведення конференцій, семінарів з залученням громадських організацій, органів контролюючих випуск та обіг цінних паперів, науковців, учасників ринку цінних паперів та інвесторів з методів та засобів охорони інформації, що становить комерційну таємницю, особли- востей ведення документації, щодо випуску та обігу цінних папе- рів, інформуванням про обставини, що сприяють вчиненню пра- вопорушень даної категорії. Розповсюдження методичних реко- мендацій щодо змін в законодавстві, що регулює сферу обігу цін- них паперів, особливостей ведення діяльності в даній сфері. Головна ж роль в усуненні причин та умов вчинення право- порушення належить суду, який визначає міру покарання, та на- лежного притягнення до відповідальності. Підсумовуючи викладене, відзначимо що специфіка профі- лактики правопорушень у сфері обігу цінних паперів, полягає перш за все в необхідності використовувати всі можливі органі- заційні та аналітичні прийоми та методи, для встановлення до- сить специфічних причин та умов, що сприяли вчиненню даного виду правопорушень. Максимальний ефект профілактичної діяльності по запобі- ганню правопорушень у сфері обігу цінних паперів можливий лише за умов поєднання економічних, соціальних, правових захо- 378 дів і обов’язкового сприймання цих заходів суспільством, та його безпосередньою участю. Список використаних джерел: 1. Лещук К. Б. Криміналістична характе- ристика та основні положення розслідування злочинів, вчинених на ринку цін- них паперів: автореф. дис. … канд. юрид. наук :12.00.09 / К. Б. Лещук; Академія адвокатури України. – К., 2012. – 19 с. 2. Криміналістична профілактика економі- чних злочинів: Науково-практичний посібник / Кол. авт. : С. В. Веліканов, А. Ф. Волобуєв, В. А. Журавель та ін. – Х. : «Харків юридичний», 2006. – 236 с. Одержано 3.11.2014 УДК 343.98 Тетяна Іванівна САВЧУК, кандидат юридичних наук старший викладач кафедри криміналістики, судової медицини та психіатрії факультету підготовки фахівців для підрозділів слідства Харківського національного університету внутрішніх справ Олена Володимирівна НЕКРАСОВА, викладач вищої категорії ЦК «Хірургічних дисциплін та вузьких спеціальностей» Харківського медичного коледжу №2 ВИКОРИСТАННЯ СПЕЦІАЛЬНИХ МЕДИЧНИХ ЗНАНЬ ПРИ РОЗСЛІДУВАННІ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ СТАТЕВОЇ СВОБОДИ ТА СТАТЕВОЇ НЕДОТОРКАНОСТІ На сучасному етапі розвитку української державності по- ряд із позитивними спробами демократизації суспільного життя, виникають і негативні явища, пов’язані зокрема, з падінням мо- ральності населення. У цьому контексті актуалізується проблема злочинів у сфері статевої свободи і статевої недоторканості особи. Вказане вимагає негайної реакції правоохоронних органів щодо якісного розслідування вказаних злочинів та профілактики їх вчинення. Одним з найбільш тяжких і поширених посягань на статеву свободу дорослих жінок і статеву недоторканість неповнолітніх є зґвалтування. Частина 1 статті 152 КК України встановлює, що зґвалтування є статевими зносинами із застосуванням фізичного насильства, погрози його застосування або з використанням без- порадного стану потерпілої особи. Тобто визначальними ознаками вказаного злочину є відсутність згоди потерпілої особи на вступ в статеві зносини та застосування насилля чи безпорадного стану. Отже стає очевидним, що всебічне, повне та об’єктивне розсліду- вання вказаного виду злочинів неможливе без тісної взаємодії слідчого зі спеціалістами в галузі медицини і особливо гінекології. Так спеціалістом у кримінальному провадженні відповідно до статті 71 КПК України є особа, яка володіє спеціальними знан- © Савчук Т. І., Некрасова О. В., 2 014 379 нями та навичками застосування технічних або інших засобів і може надавати консультації під час досудового розслідування і судового розгляду з питань, що потребують відповідних спеціаль- них знань і навичок. Спеціаліст може бути залучений для надання безпосередньої технічної допомоги (фотографування, складення схем, планів, креслень, відбір зразків для проведення експертизи тощо) сторонами кримінального провадження під час досудового розслідування і судом під час судового розгляду. Отже, першою формою використання спеціальних знань у досудовому слідстві є залучення спеціаліста до проведення слід- чих (розшукових) та негласних (слідчих) розшукових дій. Зважа- ючи на особливості злочинів проти статевої свободи та статевої недоторканості, спеціаліст в галузі медицини найчастіше повинен залучатися для освідування потерпілої та підозрюваного з метою виявлення слідів злочину, якими можуть бути як тілесні ушко- дження, сліди від операцій тощо, так і сліди біологічного похо- дження, які залишились на тілі суб'єкта або зразки об’єктів біоло- гічного походження, які необхідно відібрати у особи. Іншою, найбільш поширеною формою використання спеці- альних знань є призначення та проведення судово-медичної екс- пертизи потерпілої та підозрюваного у зґвалтуванні. Проведення судово-медичної експертизи живих осіб з при- воду статевих злочинів здійснюється згідно з Кримінальним про- цесуальним кодексом України, Інструкцією про проведення судо- во-медичної експертизи та Правилами проведення судово- медичної експертизи з приводу статевих станів у бюро судово- медичної експертизи. Так судово-медична експертиза для осіб жіночої статі про- водиться з приводу: а) статевої зрілості; б) порушення цілості ді- вочої пліви; в) характеру та механізму виникнення ушкоджень при скоєнні насильницького статевого акту; г) характеру, механі- зму виникнення ушкоджень та змін при скоєнні розбещених дій; д) здатності до статевих зносин та запліднення; є) вагітності та пологів, що були; ж) зв'язку припинення вагітності з травмою; з) штучного припинення вагітності; и) статевої приналежності; і) стану статевих органів у випадках встановлення ступеня стійкої втрати працездатності або здатності до фізичної праці. Зважаючи на те, що фізичне насильство при зґвалтуванні може полягати в заподіянні жінці будь-яких тілесних ушкоджень або в позбавленні її можливості опору іншими засобами (напри- клад, зв'язування, закриття рота і т. п.), то при огляді тіла потер- пілої судово-медичний експерт повинен спрямувати зусилля на виявлення слідів боротьби (синців, подряпин, саден та ін.). Їх роз- ташування іноді буває характерним поблизу статевих органів, на 380 внутрішній поверхні стегон, животі, молочних залозах, на шиї, обличчі і т. д. Крім того, судово-медична експертиза повинна обов'язково проводитися і по відношенню до підозрюваного у зґвалтуванні, так як на його тілі можуть бути ознаки, що вказують на активний фізичний опір жертви: сліди укусів, садна, синці, відбитки вагіна- льного, орального або ректального вмісту на голівці статевого члена. Правила встановлюють, що судово-медична експертиза для осіб чоловічої статі проводиться з приводу: а) здатності до стате- вих зносин; б) здатності до запліднення; в) статевої зрілості; г) ве- неричного захворювання; д) ознак, які можуть свідчити про ско- єння акту мужолозтва; е) ознак, які можуть бути використані при встановленні факту зґвалтування; є) статевої приналежності. Відповідно до Правил такі експертизи проводяться згідно з постановою слідчого, прокурора, судді, а також за ухвалою суду. У виняткових випадках для своєчасного вилучення зразків для ла- бораторного дослідження допускається проведення обстеження за заявою потерпілих, а також за заявою батьків або законних представників неповнолітніх. Про проведення такого обстеження судово-медичний експерт повинен негайно інформувати органи слідства (дізнання). За результатами проведеного дослідження складається висновок експерта, якщо експертиза проводилася за зверненням правоохоронних органі чи суду або акт судово- медичного обстеження, якщо таке проводилось за заявою потер- пілої чи її представників. Очевидно, що такий акт буде підставою для внесення відомостей до ЄРДР. Враховуючи викладене вище, можна зробити висновки, що використання спеціальних медичних знань у процесі розсліду- вання злочинів проти статевої свободи та статевої недоторканос- ті, сприяє їх повному та об’єктивному розслідуванню і притягнен- ню всіх винних до кримінальної відповідальності. Крім того, вра- ховуючи зміни до кримінального процесуального законодавства, медичні знання можуть використовуватися у процесі проведення освідування потерпілих і підозрюваних, а також у процесі прове- дення судово-медичних експертиз живих осіб. Одержано 13.10.2014 381 УДК 343.983 Олександр Анатолійович СЕВІДОВ, кандидат юридичних наук, доцент кафедри криміналістики, судової медицини та психіатрії факультету підготовки фахівців для підрозділів слідства Харківського національного університету внутрішніх справ ОСОБЛИВОСТІ ПРЕДМЕТА ДОКАЗУВАННЯ У КРИМІНАЛЬНИХ ПРОВАДЖЕННЯХ ПРО ЗЛОЧИННІ ПОРУШЕННЯ АВТОРСЬКОГО І СУМІЖНИХ ПРАВ Криміналістичний аспект характеристики злочинів підпо- рядкований завданням доказування у кримінальному проваджен- ні. Саме тому структура криміналістичної характеристики буду- ється на підставі системи обставин, які входять до предмета дока- зування, і елементів складу злочину, передбачених відповідними статтями КК України. Основою змісту предмета доказування завжди є склад зло- чину, а елементами предмета доказування є фактичні обставини, які відповідають елементам складу злочину. Відповідно до ст. 91 КПК України, у кримінальному прова- дженні підлягають доказуванню: 1) подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення); 2) винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення криміналь- ного правопорушення; 3) вид і розмір шкоди, завданої кримінальним правопору- шенням, а також розмір процесуальних витрат; 4) обставини, які впливають на ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, характеризують особу обвину- ваченого, обтяжують чи пом’якшують покарання, які виключають кримінальну відповідальність або є підставою закриття криміна- льного провадження; 5) обставини, що є підставою для звільнення від криміналь- ної відповідальності або покарання; 6) обставини, які підтверджують, що гроші, цінності та інше майно, які підлягають спеціальній конфіскації, одержані внаслі- док вчинення кримінального правопорушення та/або є доходами від такого майна, або призначалися (використовувалися) для схи- ляння особи до вчинення кримінального правопорушення, фінан- сування та/або матеріального забезпечення кримінального право- порушення чи винагороди за його вчинення, або є предметом кримінального правопорушення, у тому числі пов’язаного з їх не- законним обігом, або підшукані, виготовлені, пристосовані або © Севідов О. А., 2014 382 використані як засоби чи знаряддя вчинення кримінального пра- вопорушення; 7) обставини, що є підставою для застосування до юридич- них осіб заходів кримінально-правового характеру. Наведені обставини у кримінальних провадженнях про зло- чинне порушення авторського і суміжних прав мають певні особ- ливості, які необхідно враховувати. Час вчинення кримінального правопорушення має істотне значення. Ступінь точності, з якою повинно бути встановлено час злочинних подій, залежить від конкретних обставин криміналь- ного правопорушення. У випадках незаконного показу, демон- страції чи виконання, найчастіше потрібне точне встановлення часу (дня, години), при тиражуванні і розповсюдженні об’єктів авторського або суміжних прав, можливе встановлення лише мі- сяця і року початку злочинної діяльності. Порушення авторського або суміжних прав найчастіше є неодноразовим, злочин може вчинюватися протягом тривалого часу, тобто мати продовжуваний характер. Це обумовлено тим, що злочинні дії спрямовані на один об’єкт, мають одну мету, об’єднані єдиним наміром і складаються з тотожних дій. У такому випадку часом вчинення злочину слід вважати відрізок часу між початком виконання об’єктивної сторони злочину і фактичним припиненням злочинної діяльності. Як правило, дані злочинні дії припиняються правоохоронними органами. Наприклад, організа- ція кабельного мовлення порушувала право правовласника на трансляцію (ретрансляцію), фактично кожного разу при трансля- ції програми мовлення. Тобто у часі злочин тривав від початку роботи організації мовлення до моменту припинення її роботи у зв’язку початком кримінального провадження. Місце вчинення злочинних порушень авторського і суміж- них прав визначається, за місцем їх фактичного порушення. На- приклад, у випадку коли дії обвинуваченого полягали в тиражу- ванні дисків DVD за місцем проживання і наступною їх реалізаці- єю на одному з ринків через мережу підприємств дрібної торгівлі, місцем вчинення злочину слід вважати як місце тиражування (ві- дтворення), так і місце розповсюдження контра фактних примір- ників об’єктів авторського і суміжних прав. В іншому випадку аналогічне порушення авторського і суміжних прав здійснюва- лось шляхом розповсюдження контрафактних примірників серед мешканців квартир багатоповерхівок. Таким чином місце зло- чинних порушень авторського і суміжних прав може знаходитися як за однією адресою, так і в декількох місцях одночасно або по- слідовно змінюватися. 383 Спосіб вчинення злочину. Способи порушення авторського і суміжних прав багато в чому обумовлені самою природою цих прав. При вчиненні злочину особа посягає не на матеріально ви- ражені предмети, а на ідеальні образи творіння, вираженого в об’єктивній формі і доступного для сприйняття третіх осіб. Ви- значення способів злочинних порушень авторського і суміжних прав повинно базуватися на способах використання чужого твору. Мотив вчинення особою злочину. Мотив дій порушника ав- торського або суміжних прав не впливає на кваліфікацію даного злочину: дії можуть бути викликані як прагненням одержати ви- году майнового характеру, так і прагненням заподіяти шкоду ін- тересам правовласника. Специфічні мотиви можуть мати місце при привласненні авторства (плагіаті). Такими мотивами можуть бути такі прагнення, як бажання стати відомим, отримати ви- знання, зробити кар’єру тощо. Вид і розмір шкоди, заподіяної злочином, мають велике значення при доказуванні злочинного порушення авторського або суміжних прав, оскільки заподіяння матеріальної шкоди у знач- ному, великому або особливо великому розмірі є обов’язковою ознакою злочину, передбаченого ст. 176 КК України. Встановлен- ня заподіяної мате ріальної шкоди має особливості. Зазначимо що при встановленні розміру матеріальної шкоди у випадках відтво- рення та/або розповсюдження творів (науки, літератури і мистец- тва, комп’ютерних програм і баз даних, виконань, фонограм, від- еограм, програм мовлення) слід виходити з вартості оригінальних (ліцензійних) екземплярів творів, встановленої правовласником на момент вчинення злочину. При цьому потрібно також виходи- ти з їхньої кількості, включаючи копії творів або фонограм, що належать різним правовласникам. Але у випадках, коли пору- шення авторського і суміжних прав не передбачає використання саме екземплярів об’єкта авторського або суміжних прав, при встановленні матеріальної шкоди потрібно виходити з вартості права використання об’єкта авторського або суміжних прав. Одержано 23.10.2014 384 УДК 343.98 Оксана Василівна ПЧЕЛІНА, кандидат юридичних наук, доцент кафедри криміналістики, судової медицини та психіатрії факультету підготовки фахівців для підрозділів слідства Харківського національного університету внутрішніх справ ЯКІ Ж ЗЛОЧИНИ ВЧИНЯЮТЬСЯ У СФЕРІ СЛУЖБОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ? Тема представленої роботи окреслює напрямок досліджен- ня. Це питання є важливим з криміналістичної точки зору, адже дозволяє уяснити сутність цієї категорії злочинів, механізм їх вчинення, а, отже, й розробити дієві методичні рекомендації щодо їх розслідування. Тому вважаємо логічно обґрунтованим розпоча- ти висвітлення цієї проблематики зі розгляду зарубіжної практи- ки вирішення поставленого перед нами питання. У російському кримінальному праві ознакою, яка об'єднує склади різних злочинів в одній главі Особливої частини КК, є спі- льність родового (видового) об'єкту посягання. Зокрема, в Кримі- нальному кодексі Російської Федерації (далі – РФ) глава 30 вмі- щує статті, які передбачають відповідальність за «Злочини проти державної влади, інтересів державної служби і служби в органах місцевого самоуправління». Причому в даній главі злочини проти державної влади, інтересів державної служби та служби в органах місцевого самоврядування поміщені до розділу Х «Злочини проти державної влади» [1]. Посягання на державну владу, інтереси державної та муні- ципальної служби нерідко супроводжуються завданням фізичної та моральної шкоди громадянам, майнових збитків комерційним й іншим організаціям, серйозними порушеннями конституційних й інших прав громадян, заподіянням іншої шкоди інтересам сус- пільства та держави. Це дозволяє говорити про можливу наяв- ність додаткового та факультативних об’єктів (власність, інтереси особи тощо) під час вчинення таких посягань. Тобто основним безпосереднім об’єктом зловживання посадовими (службовими) повноваженнями є нормальна діяльність відповідної ланки публі- чного апарату, а додатковим – конституційні права та свободи лю- дини і громадянина, майнові й інші економічні інтереси громадян, організацій або держави тощо [2, с. 99, 141]. Відповідно у РФ злочи- нами у сфері службової діяльності визнаються ті, що посягають на функціонування публічного апарату та відповідальність за які пе- редбачається спеціальними нормами Особливої частини КК РФ. О. Я. Свєтлов зазначає, що у випадку вчинення службовою особою злочину, не віднесеного до розділу (глави) Особливої час- © Пчеліна О. В., 2014 385 тини Кримінального кодексу, що передбачає відповідальність за службові злочини, виникає конкуренція родових об’єктів, котра зазвичай вирішується на користь того злочину, яким завдається більша шкода суспільним відносинам [3, с. 7–8]. Серед службових (посадових) злочинних діянь, передбаче- них кримінальними кодексами європейських держав, є чимало таких, аналогів яких немає у КК України. А саме – привласнення повноважень посадової особи державним службовцем або служ- бовцем органу місцевого самоврядування, який не є посадовою особою, незаконна участь у підприємницькій діяльності (КК РФ, КК Білорусі); порушення обмежень, встановлених для державної посадової особи і недозволена участь у майнових угодах (КК Лит- ви); умисна бездіяльність посадової особи (КК Білорусі, КК Бол- гарії); створення необґрунтованих пільгових умов чи переваг для одного з учасників державних замовлень (КК Естонії, КК Фран- ції); безпідставна відмова у видачі спеціального дозволу на здійс- нення певної діяльності, використання службового становища для незаконного придбання майнових благ, утруднення здійснення власником його прав (КК Болгарії); неправомірне стягнення збо- рів чи завищення їх розміру (КК Швейцарії); участь своєю пра- цею, порадою чи капіталом у приватному підприємстві, за яким особа здійснювала нагляд чи контроль, у т.ч. протягом п’яти років після залишення посади (КК Франції); винесення завідомо не- справедливого рішення з адміністративного питання, перешко- джання кримінальному переслідуванню, відмова від належного сприяння судовій владі чи іншим органам влади, стягнення пода- тків, тарифів по недійсним прейскурантам або у більшому розмі- рі, ніж передбачено законом (КК Іспанії); продовження виконання посадовою особою своїх повноважень після одержання повідом- лення про їх припинення чи призупинення (КК Італії); підбурю- вання чи потурання підлеглому у вчиненні службового чи профе- сійного злочину (КК Болгарії, КК Данії) тощо [4, с. 317-318]. М. І. Хавронюк також дослідив стан регламентації криміналь- ної відповідальності за злочини в комерційних організаціях. Зокре- ма, в кримінальних кодексах європейських держав закріплені на- ступні злочинні діяння: недозволене прийняття майнових благ (КК Латвії); комерційний підкуп (кримінальні кодекси Латвії, РФ та ін.); свідоме укладення посадовою особою невигідної угоди, що спричи- нило значну шкоду, дозвіл видати кредит без належного забезпе- чення, що спричинило його неповернення (КК Болгарії); складання неправдивих відомостей про збільшення капіталу компанії, пов’язаних з розподілом акцій між акціонерами або виплатою депо- зитів, оцінка внесків у натуральній формі як таких, що мають біль- шу цінність, ніж їх фактична цінність, поєднання посади бухгалтера 386 й акціонера, надання неправдивої інформації щодо ситуації у ком- панії або неповідомлення до компетентного органу про вчинений у компанії злочин, незаконне розкриття таємниць компанії (КК Алба- нії. Схожі статті є у кримінальних кодексах Голландії, Іспанії і Сан- Марино); участь керуючого чи директора легітимної кампанії у дія- льності іншої кампанії, виплата фіктивного прибутку, створення прихованого резервного фонду (КК Сан-Марино) тощо [4, с. 342]. Викликає інтерес визначення службових злочинів законо- давцем Сполучених Штатів Америки. Насамперед, дані злочини регламентуються одночасно федеральним кримінальним законо- давством і кримінальними кодексами окремих штатів. Зокрема, злочинні діяння, що відносяться певним чином до корупційних проявів, то відповідальність за них закріплюється в розділі 18 Зводу законів США. Особливої уваги заслуговує виділення такої групи службових злочинів як ті, що пов’язані з виборами та полі- тичною діяльністю. Також на рівні штату Нью-Йорк службові злочини згруповані в розділ «Злочини проти публічного управ- ління», куди віднесені поряд з традиційними незаконною поведі- нкою службових осіб і перешкоджання виконанню службових обов’язків, хабарництвом злочини проти правосуддя. Останні, зо- крема, в українському Кримінальному кодексі виділені в окрему главу. Причому до службових злочинів відносять і обманні дії сто- совно правління штату чи місцевого органу влади. Окрім того, цікавим є групування службових злочинів за кримінальним зако- нодавством штату Каліфорнія – злочини, що вчиняються пред- ставниками виконавчої влади штату, та злочини, спрямовані про- ти виконавчої влади [5, с. 4, 16–17, 20–21]. Тому з урахуванням вищезазначеного можна зробити висно- вок, що до злочинів у сфері службової діяльності слід відносити не тільки ті діяння, які вчиняються службовою особою шляхом вико- ристання чи-то зловживання своїми повноваженнями, а також ті, що пов’язані з використанням можливостей, які випливають зі службового становища, або які вчиняються особами, котрі самові- льно присвоїли владні повноваження або звання службової особи. Список використаних джерел: 1. Уголовный кодекс Российской Феде- рации : кодекс РФ от 13.06.1996 № 63-ФЗ // Собрание законодательства РФ. – 17.06.1996. – № 25. – Ст. 2954. 2. Волженкин Б. В. Служебные преступления / Волженкин Б. В. – М. : Юристъ, 2000. – 368 с. – (Библиотека следователя). 3. Светлов А. Я. Ответственность за должностные преступления / Свет- лов А. Я.; Отв. ред. И. П. Лановенко. – К. : «Наукова думка», 1978. – 304 с. 4. Ха- вронюк М. І. Кримінальне законодавство України та інших держав континен- тальної Європи : порівняльний аналіз, проблеми гармонізації : дис. … д-ра юрид. наук : 12.00.08 / Хавронюк Микола Іванович. – Київ, 2007. – 557 с. 5. Муч- каева Ю. А. Ответственность за должностные преступления по законодательс- тву США / Мучкаева Ю. А. – М., 2009. – 25 с. Одержано 23.10.2014 387 УДК 343.985 Юрий Викторович СТЕПАНОВ, кандидат юридических наук, преподаватель кафедры административной деятельности Донецкого государственного университета управления Максим Юриевич ЛИТВИНОВ, кандидат юридических наук, Управления борьбы с киберпреступностью ГУМВД Украины в г. Киеве CPEДCТВA ФИКCАЦИИ КOМПЬЮТEPНOЙ ИНФOPМАЦИИ, ИМEЮЩEЙ OПEPAТИВНOE ИЛИ ДOКAЗAТEЛЬCТВEННOE ЗНAЧEНИE Cпeцификa фикcaции кoмпьютepныx дoкaзaтельcтв тpeбyeт coблюдeния оpeдeлённых ycлoвий, кoтopыe oбъeктивнo фopми- pyютcя кaк нa ocнoвe yгoлoвнo-пpoцeccyальнoгo зaкoнoдaтельcтвa, тaк и тexничecкиx ocoбeннocтeй oбpaщeния кoмпьютepныx дaнныx. Tpeбoвaния дeйcтвyющeгo УПК Укpaины oбpaзцa 1960 гoдa coздaют cyщecтвeнныe зaтpyднeния пpи пpoизвoдcтвe cлeдcт- вeнныx дeиcтвий, нaчинaя c coблюдeния языкa, нa кoтopoм вeдeтcя cyдoпpoизвoдcтвo (cт. 19 УПК), пpoблeмaтичнocти пpизнaния вeщecтвeнным дoкaзaт cтвoм кoмпьютepнoй пpoгpaммы, иcпoльзyeмoи в кaчecтвe opyдия coвepшeния пpeceния (cт. 78 УПК), и зaкaнчивaя пoвepxнocтным oпиcaниeм пopядкa ocyщecтвлeния ocмoтpa (cт. 178 УПК), нe coдepжaщeгo лoгичecки oпpaвдaннoгo гopитмa дeйcтвий. Beдь пpи пpoиз- вoльнoм выпoлнeнии cлeдoвaтелeм (oпepyпoлнoмoчeнным) дeйcтвий в xoдe ocмoтpa кoмпьютepнoгo cpeдcтвa, oтcyтcтвиe тaкoгo алгopитмa мoжeт пpивecти к пoтepe дoкaзaтeнныx мaтepиoв. Кpoмe тoгo, cлoжносocть coвpeмeнныx кoмпьютepныx инфopмaциoнныx cиcтeм, тexнoлoгий oбpaбoтки цифpoвыx дaнныx, a тaкжe иx cтpeмитoe пpoникнoвeниe вo вce cфepы жизнeдeятельнocти coвpeмeннoгo oбщecтвa, тpeбyeт пpинятия адeквaтныx cpeдcтв и тexнoлoгий пpaвooxpaнитнoгo нaзнaчeния, в чacтнocти должны oбecпeчить: – нeвoзмoжнocть зaпиcи любыx дaнныx или ocyщecтвлeния иныx измeнeний нa нocителe, пoдлeжaщeм иccлeдoванию нa на- личие cлeдoв пpecтупной деятельности; – мaкcимально вoзмoжную yнивepcальнocть пo пoдключению pазличных типoв aппapaтныx кoмпьютepныx cpeдcтв, пepифepийнoгo oбopyдoвaния; – функциональную пoддepжку пpoгpaммными cpeдcтвaми зaдaч ocмoтpa кoмпьютepныx дaнныx, oпpeделeния или пpoвepки © Степанов Ю. В., Литвинов М. Ю., 2 014 388 кoнтpoльныx cyмм файлов, кoпиpoвaния дaнныx нa физичecкoм ypoвнe иx пpeдcтaвлeния и зaпиcи нa дpyгoй нocитель; Бeзycлoвнo ceгoдня coздaны и ycпeшнo иcпoльзyютcя в пpaвooxpaнительной практике значительное кoличecтвo кoмпьютepныx cpeдcтв и тexнoлoгий, нo иx пoдавляющее бoльшинcтвo являеться слишком сложными для пpимeнeния в полевых ycлoвияx pядoвым cлeдoвaтелeм или oпepaтивным paбoтникoм. Пo этoй пpичинe для ocyщecтвлeния ocмoтpa любoй cлoжнocти, ими пpивлeкaютcя cпeциcты, чтo coздaeт cyщecтвeнныe пepeгpyзки для экcпepтнo-кpиминалиcтичecкиx пoдpaзделeний, a cooтвeтcтвeннo вызывaeт зaтягивaниe cpoкoв пpoизвoдcтвa пo yгoлoвным делaм, a инoгдa и пoтepю из-зa этoгo кoмпьютepныx дoкaзaтельcтв, имeющиx нeпpoдолжительное вpeмя xpaнeния. Cлeдyя цели данной задачи, для peшeния зaдaч нaибoлee pacпpocтpaнeннoгo пpoцeccyальнoгo дeйcтвия – ocмoтpa – мы пpeдлaгaeм иcпoльзoвaть диcтpибyтив oпepaциoннoй cиcтeмы Ubuntu, пpиcпocoблeнный cпeциcтaми paзpaбoтчикa УA-Линукс имeннo для пpoизвoдcтвa ocмoтpa лoкныx кoмпьютepныx cpeдcтв и yдалeнныx pecypcoв кoмпьютepныx ceтeй. Укaзaнныe paзнoвиднocти ocмoтpa в пpaвooxpaнительнoй пpактике пo cтaтиcтикe являютcя caмыми pacпpocтpaнeнными, |однако бо- льшинство их случаев нe cвязaны c выcoкoй cлoжнocтью и мoгут быть выпoлнeны пpaвooxpaнителями, не имеющих глубоких тexничecкиx знaний в cфepe инфopмaциoнныx тexнoлoгий. Диcтpибyтив Ubuntu 11.04 cyber-crime-i386 pacпpocтpaняeтcя в видe ISO-файла paзмepoм 948 MБ, имeeт кoнтpoльную cyмму MD5: 4177B9B53A9F91F0A1C9F61A459B4919 Пocлe зaпиcи этoгo ISO-файла нa oптичecкий DVD диcк, нe пoдлeжащий пepeзaпиcи, coздaeтcя Live-DVD вapиaнт oпepaциoннoй cиcтeмы, кoтopaя мoжeт вocпpoизвoдитьcя в oпepaтивнoи пaмяти кoмпьютepнoгo cpeдcтвa и нe зaвиcит oт на- личия или oтcyтcтвия жecткoгo диcкa кoмпьютepa, нe внocит кaкиx-либo измeнeний в этoт нocитель', ecли oн ecть, нo пoзвoляeт oтoбpaзить инфopмацию, coдepжащуюся нa вcex пoдcoeдинeнныx к кoмпьютepy нocителях. B cocтaв диcтpибyтивa вxoдит cтaндapтный для Ubuntu 11.04 нaбop пpoгpaммнoгo oбecпeчeния, кoтopый дoполнительно ocнaщeн: 1. Пpoгpaммoй для зaпиcи видeoгpaмм c экpaнa мoнитopa «XvidCap Screen Capture»; 2. Пpoгpaммoй для пoдcчeтa кoнтpoльныx cyмм «Hash Checker»; 389 3. Пpoгpaммoй для yдалeннoгo yпpaвлeния oпepaциoнными cиcтeмaми Windows «Tsclient 0.150» c пoддepжкoй пpoтoкoлa RDP (Remote Desktop Protocol – пpoтoкoл yдалeннoгo paбoчeгo cтoлa); 4. Пpoгpaммoй для aвтoмaтичecкoгo cбopa инфopмaции oб aппapaтнoм и пpoгpaммнoм oбecпeчeнии кoмпьютepнoгo cpeдcтвa; 5. Пpoгpaммoй для фopмaтиpoвaния пoдключeнныx нocителeй; Бeзycлoвнo, пpeдлoжeнный кoмплeкт пpoгpaммнoгo oбecпeчeния нe мoжeт peшить вcex paзнooбpaзныx зaдaч, кoтopыe мoгут вoзникaть в xoдe оcмoтpa, oднaкo oн пpeдcтaвляeт coбoй фу- нкциональный инcтpyмeнт cлeдoвaтеля или опepaтивнoгo paбoтникa для caмocтoятельного cбopa и фикcaции дoкaзaтельcтвeннoй кoмпьютepнoй инфopмaции в «полевых» ycлoвияx ocyщecтвлeния элeмeнтapныx пo ypoвню cлoжноcти cлeдcтвeнныx дeйcтвий или OPM. Одержано 13.10.2014 УДК 343.983 Ярослав Володимирович ФУРМАН, кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник науково-дослідної лабораторії з проблем експертно-криміналістичного забезпечення діяльності ОВС, навчально-наукового інституту підготовки фахівців для експертно-криміналістичних підрозділів Національної академії внутрішніх справ ДЕЯКІ АСПЕКТИ ПРОВЕДЕННЯ ЕКСПЕРТИЗИ ТВОРІВ ІЗ СИЛІКАТНИХ МАТЕРІАЛІВ Експертиза виробів із кераміки, порцеляни, скла – це про- ведення ряду досліджень художніх виробів з метою визначення їхньої автентич ності, відповідності заявленому періоду створення й авторської прина лежності. Підсумком проведеної роботи є ек- спертний висновок, що підтверджує або спростовує автентичність досліджуваного предмета мистецтва. Експертиза є одним із напрямів науково-дослідної роботи й грун тується винятково на знаннях експертів і підсумках їхніх досліджень. Мистецтвознавець – експерт повинен володіти знаннями всесвітньої історії, розбиратися в питаннях техніки й технології досліджуваних предметів, мати уявлення про художні матеріали та їх застосування, кваліфіковано проводити мікроскопічні об- стеження й уміти аналізувати рентгенограму. Сукупність методів експертизи ґрунтується на проведенні ком плексних вивчень і передбачає такі види науково-дослідних робіт: © Фурман Я. В., 2014 390 – проведення мистецтвознавчих досліджень; – атрибуцію; – проведення техніко-технологічних аналізів. Експертиза мистецтвознавчого характеру ставить перед со- бою мету – встановлення та доказ факту наявності або відсутності показни ків можливого приписування твору певному автору, ви- значення перед бачуваного періоду створення предмета, установ- лення ступеня збере женості художнього витвору, наявність реставраційних втручань, а та кож встановлення приналежності предмета до культурної, історичної, археологічної художньої, наукової або іншої цінності. Мистецтвознавчі проведення досліджень базуються на розгляді особливостей стилістики предмета, фундаментальній роботі з літера турними, документальними, архівними джерелами. Стилістичний аналіз припускає аналіз тематики, сюжету твору, розбір своєрідних рис іконографії та побудови композиції, особливості колористичного рішення, стильові ознаки орнаменту й інших ознак для визначення періоду часу та художнього стилю виробу, течії, а також з'ясування місця його створення, авторства з огляду на підсумки аналізів спеціалістів-технологів, особливості виготовлення кераміки, наявність і розбір клейм та інші особливості. На цій стадії проводить ся ідентифікація предмета – установлення подібностей або збігів у процесі порівняння з аналогічними творами. Атрибуція (від лат. attributio – «приписування», «пояснен- ня») – це проведення мистецтвознавчих вишукувань для встанов- лення істори– ко-художньої приналежності пам'ятки, що містять такі поняття, як від повідність часу, місце створення, приналежність до художнього середо вища, визначення авторства. Атрибуція допомагає зорієнтуватися у визначенні місця пам'ятки в просторово-тимчасовій сфері історії мистецтва. Атрибуція допускає опис «зовнішньої» будови мистецтвознавчої характеристики пам'ятки. Важливим завданням також є виявлення при значення предметів, пошуки історико- культурних даних, робота з архів ними й іншими джерелами. Порцелянові вироби – це не тільки антикваріат, але й вели- кий ринок імітацій і підробок, які почали формуватися ще із се- редини XIX ст. На сьогодні, у зв'язку із цим, офіційна мистец- твознавча експер тиза фахівця, юридично відповідального за надійність своїх відомостей, стає потрібною для збереження й ідентифікації зібрань порцеляни, фаян су, бісквіта тощо. Техніко-технологічна експертиза ґрунтується на таких ос- нов них методологічних принципах: 391 – знаннях і відомостях про історію й технологію виготов- лення пам'яток, отриманих при вивченні історичних джерел, опу- блікованих наукових відомостей і даних, отриманих у результаті особистих дослі джень виробів з кераміки; – проведенні порівняльного аналізу з історичними даними та по казниками, отриманими в ході лабораторних досліджень; – правильному проведенні датування та висновку про період і місце створення пам'ятки; – використовуванні в ході технологічної експертизи різних ме тодів дослідження із застосуванням візуальних, мікрохімічних і фізико-хімічних та інших методів аналізу. Отже, ключовими завданнями наукової експертизи є: – підтвердження або спростування авторства, розкриття ре- гіону виробництва або визначення художнього середовища; – визначення оригінальності виробу; – розмежування на різновиди – віднесення до копії, авто- рським або співавторським повторенням, визначення імітації, під- робки, стилізації; – установлення ступеня збереженості й наявність реставра- ційних вторгнень. Таким чином, комплексна експертиза виробів містить у собі їх візуальний огляд, технологічне, мистецтвознавче і за необхід- ності ре ставраційно-аналітичне дослідження із застосуванням стилістичного розгляду об'єкта. Якщо в процесі досліджень вини- кають питання, то для консультацій залучають сторонніх фахівців або організації. Підсумком проведених дослідницьких робіт є «Експертний висно вок», у якому в письмовій формі викладають розгорнуті підсумки техніко –технологічних, мистецтвознавчих обстежень із фотодокументацією й іншими додатками. Одержано 3.11.2014 УДК 343.712 Ольга Валеріївна ЗЛАГОДА, кандидат юридичних наук, старший викладач кафедри оперативно-пошукової роботи та документування факультету підготовки фахівців для слідчих підрозділів Національної академії внутрішніх справ АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ВИЯВЛЕННЯ ЗЛОЧИНІВ, ПОВ’ЯЗАНИХ З ВИКРАДЕННЯМ ЛЮДЕЙ Сучасна суспільно-політична і економічна ситуація в Україні характеризується великою складністю, поглибленою дією криміногенних факторів. Масового вияву у небезпечних кримінальних формах набули наслідки багатьох негативних © Злагода О. В., 2014 392 процесів, витоки яких закладені і в далекому, і в близькому мину- лому. Це, у свою чергу, сприяє поширенню низки злочинних діянь, що стають перепоною нормальному розвитку розпочатих демократичних змін, становленню України як соціально- орієнтованої правової держави. Конституція України 1996 року вперше закріпила достатньо широкий і різний за своїм змістом перелік прав людини. До їх чи- сла належить право на свободу та особисту недоторканість (ч. 1 ст. 29), а також право на свободу пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України , за виня- тком обмежень які встановлюються законом (ч. 1 ст. 33). Одним із злочинних посягань, які грубо порушують це право, є викрадення людини [1]. Особливе занепокоєння викликає той факт, що в Україні спостерігається тенденція до значної латентності, посилення жо- рстокості та цинізму під час вчинення викрадення людей, яке до- сить часто супроводжується заподіянням тяжкої шкоди здоров’ю або вбивством потерпілих, приниження їх честі та гідності. Під поняттям викрадення людини, слід розуміти, злочин не тільки проти особи, її свободи, честі та гідності. Особи, які вчини- ли викрадення людини, виступають проти держави та суспільства. Крім того, викрадення людей, як правило. Являється одним із елементів організованої злочинності. Велика кількість злочи- нів, пов’язаних з викраденням людей у Росії вчинялися вищим керівництвом держави при допомозі правоохоронних органів. Мі- льйони людей безслідно зникали в таборах і тюрмах. Викрадення людей було справою держави, і у більшості випадків платою за це було життя викраденого [1, с. 23]. Слід зазначити, щоб боротьба зі злочинами, пов’язаних з викраденням людей була ефективною велике значення має своєчасне виявлення ознак злочину та початок кримінального провадження. Проте забезпечення виконання даної умови представляє певну складність. Це обумовлене рядом проблем. Основними актуальними проблемами які виникають при виявленні та розслідуванні фактів викрадення людей є обмежене коло джерел інформації про вчинене діяння. Зазвичай таким джерелом інформації є родичі та знайомі потерпілих, не так часто є випадкові громадяни – свідки події. Водночас родичі та знайомі потерпілого далеко не завжди своєчасно повідомляють про подію. Перед ними стоїть нелегке питання вибору: або вчинити так, як того вимагають злочинці – викрадачі потерпілого, або звернутися із заявою до правоохоронних органів. Страх за життя та здоров'я потерпілого, реальність загрози настання інших небажаних нас- 393 лідків та недовіра до правоохоронних органів щодо забезпечення звільнення викраденого нерідко схиляють чашу терезів на ко- ристь виконання вимог злочинців. [2, с. 155]. Можна наводити ще ряд прикладів викрадення людей, про- те картина зрозуміла. В даній категорії злочинців не має ні національності, ні віри, ні людської гідності, тільки ціль – нажи- тися будь-яким способом. Під час, опитування потерпілих які стали жертвами викра- дення,було встановлено, що як правило, утримувались вони в підвалах, занедбаних будинках які заходяться на окраїнах населе- них пунктів, годували раз на добу. З цілю психологічного тиску злочинці одного із затриманих вбивали, а іншого відпускали. До недавнього часу говорити про широкомасштабний за- хист честі та гідності громадян, їх прав і свобод не приходилося. Проте ситуація яка виникла в Україні в кінці 2013 та протягом 2014 року викликає занепокоєння серед працівників правоохо- ронних органів, прокуратури, суду та представників влади. Враховуючи збільшення масштабів даного виду злочину на території нашої країни, доцільним було б створити тимчасову міжвідомчу слідчо-оперативну групу яка б займалася розслідуванням та припиненням фактів викрадення людей. На дану слідчо-оперативну групу можна покласти: – Створення на базі Інтегрованої інформаційно- пошукової системи (ІІПС) єдиний банк даних (БД) щодо виявлення фактів викрадення людей, інформацію про осіб які вчиняють дані злочини; – Аналіз кримінальних проваджень та оперативно- розшукових справ по фактах викрадення людей на території України. Підводячи підсумки, хотілося б зазначити, що з метою ус- пішної протидії цим злочинам необхідно поєднання не тільки зу- силь правоохоронних органів, але й держави разом з суспільст- вом. Тому ніякі обставини, якими б вони не були, чи то загроза війни, стан війни, внутрішня політична нестабільність чи інша надзвичайна ситуація, не можуть бути виправданням насильни- цькому зникненню або викраденню людей на території буд-якої незалежної демократичної країни. Список використаних джерел: 1. Адельхаян Р. А. Раследование похи- щения человека. – М., 2003. 212 с. 2. Голина В. В. Преступления против свободы и воли личности: криминологическая характеристика и проблемы предупреж- дения // Злочини проти особистої волі людини / редкол. : В. В. Сташис (гол. ред.) та ін. – Х., 2002. – 240 с. Одержано 12.11.2014 394 УДК 343.985.7 Олена Сергіївна КОФАНОВА, кандидат юридичних наук, викладач кафедри криміналістичних експертиз Національної академії внутрішніх справ ИСПОЛЬЗОВАНИЕ СПЕЦИАЛЬНЫХ ЗНАНИЙ ПРИ РАССЛЕДОВАНИИ ПРЕСТУПНЫХ ПОСЯГАТЕЛЬСТВ НА КУЛЬТУРНЫЕ ЦЕННОСТИ Проблема использования специальных знаний при рассле- довании уголовных преступлений давно интересует ученых. Так, А. А. Эйсман еще в 1967 году дал одно из первых определений специальных знаний в уголовном судопроизводстве: «Специаль- ные знания – это знания не общественные, не общедоступные, не имеющие массового распространения; это знания, которыми рас- полагает определенный круг специалистов» [1, с. 91]. Уголовно-процессуальный закон не дает какой-либо дефи- ниции специальных знаний. В научной литературе указывается несколько классифика- ций специальных знаний, применяемых в уголовном судопроиз- водстве, составленных по различным критериям. Наиболее пол- ной представляется классификация, предложенная В. И. Шика- новым, где указывается восемь форм использования специаль- ных знаний в уголовном процессе [2, с. 25–26]. На основании этих форм можно выделить два основных направления использования специальных знаний в уголовном судопроизводстве: процессу- альное, не процессуальное. В практике расследования преступле- ний наиболее часто применяются такие процессуальные формы, как судебная экспертиза и участие специалиста в производстве следственных действий. Следует отметить, что особое значение для всестороннего, полного и объективного установления обстоятельств совершенно- го преступного посягательства на культурные ценности имеет судебная экспертиза, так как она является наиболее квалифици- рованной формой использования специальных знаний в уголов- ном судопроизводстве [3, с. 4]. Экспертиза назначается в случаях, когда для решения оп- ределенных вопросов по уголовному производству следователю необходимы научные, технические или иные специальные знания (ст. 101 УПК Украины). Решение о назначение судебной экспер- тизы следователь, прокурор или судья принимает самостоятель- но, при этом руководствуясь сложившимися по производству об- стоятельствами и возникшим в результате их анализа внутрен- ним убеждением. Культурная значимость похищенных предме- тов и документов определяется на основании экспертного заклю- © Кофанова О. С., 2014 395 чения. Следователь не может самостоятельно оценивать и уста- навливать, имеет ли конкретный предмет или документ значи- мость для истории, науки, культуры. Знания, необходимые для этого выходят за пределы общедоступных и являются специаль- ными. Анализ следственной и судебной практики по исследуемой категории дел свидетельствует, что одной из проблем является поиск специалистов, уровень знаний и квалификация которых позволяет назначить их экспертами для проведения экспертизы. Изучение и анализ материалов по уголовным производст- вам преступных посягательств на культурные ценности показы- вает, что назначаются, как правила различные судебные экспер- тизы. Среди них традиционные криминалистические экспертизы и нетрадиционные. В настоящее время для установления обстоя- тельств имеющих значение при расследовании преступных пося- гательств на культурные ценности назначаются следующие раз- новидности экспертиз, таких как, дендрохронологическая и гемо- логическая экспертиза; экспертизы волокон и волокнистых мате- риалов, металлов и сплавов, ювелирных и художественных изде- лий из драгоценных металлов. Назначение искусствоведческой экспертизы необходимо, когда объектом преступного посягательства становятся предме- ты, документы, имеющие историческую, художественную и на- учную ценность. Это может быть фальсификация произведений искусств признанных мастеров, хищение, контрабанда, ванда- лизм и т.д. Установление степени вины и характера преступной деятельности требует установления подлинности произведения, авторства или принадлежности к определенной школе, времени создания и художественной ценности произведения. В литературе этот процесс также называется атрибуцией произведений [5, с. 91]. Использование искусствоведческой экспертизы в практике расследований преступных посягательств на культурные ценно- сти способствует повышению качества работы следователей и сохранности художественного фонда национальной культуры. Список использованной литературы: 1. Эйсман А. А. Заключение экс- перта, структура и обоснование / А. А. Эйсман. – М. : Юрид. лит., 1967. – 157 с. 2. Шиканов В. И. Актуальные вопросы уголовного судопроизводства и крими- налистики в условиях современного научно-технического прогресса / Шиканов В. И. – Иркутск : Восточно-Сибир. кн. изд-во, 1973. – С. 25-26. 3. Орлов Ю. К. Заключение эксперта и его оценка по уголовным делам : учеб. пособие / Орлов Ю. К. – М. : Юристъ, 1995. – 64 с. 4. Кримінальний процесуальний кодекс України: за станом 10.02.2013 р. / Верховна Рада України. – Офіц. вид. – К. : Парлам. вид-во, 2013. – 254 с. – (Бібліотека офіційних видань). 5. Голынец Г. В. Экспертиза произведений изобразительного искусства в следственной прак- тике / Г.В. Голынец // Судебно-экспертное исследование человека и его дея- тельности. – Свердловск, 1985. – С. 91–94. Одержано 23.10.2014 396 УДК 343.985.2 Світлана Миколаївна ЛОЗОВА, кандидат психологічних наук, доцент доцент кафедри криміналістики, судової медицини та психіатрії факультету підготовки фахівців для підрозділів слідства Харківського національного університету внутрішніх справ, Юлія Валеріївна КОРЕЦЬКА, слухач магістратури Харківського національного університету внутрішніх справ ТАКТИКО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ПРОВЕДЕННЯ ДОПИТУ НЕПОВНОЛІТНЬОГО На сьогоднішній день злочинність серед неповнолітніх по- сідає одне з перших місць серед вчинених злочинів. Одним із ос- новних завдань боротьби зі злочинністю неповнолітніх є висвіт- лення обставин та факторів, що сприяють її збільшенню. Ефек- тивність розслідування злочинів, даної категорії також залежить від якості вивчення особистості злочинця. Однією з найпоширеніших слідчих дій є допит, за допомо- гою якого слідчий може отримати інформацію про особистість підлітка та обставини і фактори, які сприяли вчиненню злочину. Саме під час розслідування злочинів вчинених неповнолітніми, особливе значення має встановлення психологічного контакту між слідчим та підлітком, саме від цього залежить подальший ро- згляд кримінального провадження. Професор В. Ю. Шепітько вважає, що при підготовці до до- питу необхідно вивчити соціально-психологічну характеристику допитуваного, його характер, темперамент, рівень інтелекту, спо- сіб мислення, спосіб життя, виховання в сім’ї тощо [1, с. 5]. Також, важливим, при підготовці до допиту є складання плану. В плані потрібно визначити мету допиту, послідовність постановки та формулювання запитань, тактику його здійснення. Допит неповнолітнього має певні характері риси, обумовле- ні віковими особливостями психіки підлітка. При проведенні до- питу неповнолітнього, слідчий повинен врахувати рівень розвит- ку підлітка, умови його життя, особливості характеру, рівень освіти, взаємовідносини в колективі, захоплення тощо. Також, при проведенні слідчих (розшукових) дій за участю малолітньої або неповнолітньої особи забезпечується участь законного пред- ставника, психолога або педагога, а за необхідності – лікаря. [2, с. 125]. На нашу думку, буде найбільш доцільним, на допит не- повнолітнього запросити психолога. При правильній організації і кваліфікованому проведенні допитів дітей за допомогою психоло- га можливе отримання достатньо повних, надійних і об'єктивних свідчень навіть про відносно складні факти, зокрема про події, © Лозова С. М., Корецька Ю. В., 397 2014 розуміння яких представляє для дитини велику складність [3, с. 172]. Так, при допиті дітей дошкільного віку, треба звернути ува- гу на схильність їх до фантазування, що потрібно врахувати при оцінці показань неповнолітнього . Необхідно зазначити, що дітям шкільного віку нерідко при- таманна імпульсивність, швидка зміна настрою, максималізм, що при допиті може слугувати причиною відмови від спілкування зі слідчим та від надання необхідної інформації. При допиті неповнолітнього підозрюваного слідчий повинен розмовляти спокійно, доброзичливо, але й достатньо впевнено. Така манера поведінки сприяє встановленню контакту з підліт- ком, налаштовує його на відверту бесіду. Слід звернути увагу на те, що важливою умовою проведен- ня допиту неповнолітнього є допит особи в спеціально відведено- му для цього приміщенні, що дасть змогу слідчому встановити психологічний контакт з допитуваним, підліток не буде відволіка- тися та зможе зосередитися на питаннях слідчого по конкретному провадженню. А саме, при допиті неповнолітнього підозрюваного, допит потрібно проводити в кабінеті слідчого, це створить необ- хідний психологічний настрій. Неповнолітнього свідка або потер- пілого потрібно допитувати в обстановці, яка найбільш сприятли- ва та комфортна для нього, що вплине на щирість показань, сприятиме взаєморозумінню між слідчим і допитуваним. Допит може бути проведений за місцем мешкання неповнолітнього, в навчальному закладі тощо. Для встановлення психологічного контакту, було б доцільно, перед допитом, провести бесіду з підлітком на загальні, цікаві йо- му теми. Це б дало можливість розгледіти риси характеру підліт- ка, його ставлення та розуміння конкретної ситуації, рівень роз- витку, здатність адекватно оцінювати події тощо. Можна зробити висновок, що уміння слідчого правильно побудувати стратегію допиту, встановити психологічний контакт з неповнолітнім, впливає на результат та якість розслідування та допомагає досягти позитивної мети в конкретному провадженні. Список використаних джерел: 1. Шепітько В. Ю. Тактика допиту. – Х., 1992. – С. 21. 2. Кримінальний процесуальний кодекс України. Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийн- яттям Кримінального процесуального кодексу України», – Х. : Одіссей, 2012. – 360 с. 3. Лозова С. М. Деякі особливості використання спеціальних знань у га- лузі психології під час розслідування злочинів, учинених неповнолітніми // Криміналістичний вісник. – К, 2007.– № 2 (8). – С. 99–102. Одержано 13.10.2014 398 УДК 343.713 Ігор Олегович КРЄПАКОВ, кандидат юридичних наук, начальник докторантури та ад’юнктури Харківського національного університету внутрішніх справ ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ОПЕРАТИВНО-РОЗШУКОВОЇ ХАРАКТЕРИСТИКИ Поняття «оперативно-розшукова характеристика» утвори- лось на базі терміну «оперативно-тактична характеристика» [1, с. 46]. У наукових розробках з дослідження проблем оператив- но-розшукової діяльності можна зустріти багато визначень по- няття оперативно-розшукової характеристики. Ми розглянемо лише більш несхожі авторські дефініції та погляди для з’ясування ознак їхньої суттєвої відмінності. І. М. Колошко запропонував розглядати оперативно- розшукову характеристику, як наукову категорію, яка являє со- бою систему відомостей, що характеризує кримінально-правову, кримінально-процесуальну, кримінологічну, криміналістичну, оперативно-тактичну характеристики та інші аспекти злочинів в цілому [2, с. 44]. В. Д. Пчолкін під оперативно-розшуковою характеристикою розуміє сукупність упорядкованих і взаємозалежних елементів кримінально-правової, криміналістичної, кримінологічної, та ін- ших видів характеристик, що мають пошукові ознаки і розгляда- ються с точки зору ефективності застосування оперативно- розшукових сил, засобів і методів щодо виявлення, попередження і розкриття злочинів [3, с. 25]. В. П. Меживой визначає оперативно-розшукову характери- стику злочинів як сукупність низки інформаційних ознак, упоря- дкованих та взаємопов’язаних між собою, взятих з різних інфор- маційних джерел, які відображають в оперативних цілях кримі- нологічну, кримінально-правову, економічну, психологічну, соціо- логічну та інші характеристики злочинів [4, с. 6–7]. Є автори які пропонують використовувати в ОРД термін «оперативно-тактична характеристика» замість оперативно- розшукової [5, с. 25; 6, с. 9–10; 7, с. 46]. На наш погляд підміняти таки поняття неможливо, оскільки у такому разі зміст характери- стики буде розглядатися під кутом вирішення оперативно- тактичних завдань. Тарасенко В. Є. вважає, що оперативно-розшукова характе- ристика формується на основі як офіційних, так і конфіденцій- них відомостей, та становить сукупність кримінально-правових, криміналістичних, кримінологічних й інших упорядкованих і вза- © Крєпаков І. О., 2014 399 ємозалежних специфічних ознак, розглядуваних з позицій ефек- тивного застосування оперативно-розшукових сил, способів і ме- тодів відносно боротьби зі злочинністю [8, с. 4]. Е. О. Дідоренко і Б. І. Бараненко вважають, що оперативно- розшукова характеристика – це складна інформаційна модель, яка поєднує в собі комплекс специфічних ознак, особливостей, що характеризують злочинні вияви, як певні акти людської діяльнос- ті в сполученні з безпосередніми причинами й умовами, головною рисою яких є взаємозв’язок з потенційно кримінальним соціаль- ним оточенням [9, c. 11]. Оперативно-розшукову характеристику злочинів необхідно розглядати у двох аспектах – теоретичному і прикладному. У тео- ретичному аспекті оперативно-розшукова характеристика є одні- єю із категорій оперативно-розшукової діяльності. У прикладному аспекті оперативно-розшукова характеристика повинна бути по- дана у вигляді практичних та методичних рекомендацій, описів, таблиць, схем, графіків, які будуть допомагати оперативним пра- цівникам у попередженні та розкритті окремих злочинів [10, с. 44]. Як бачимо погляди вчених на поняття «оперативно- розшукової характеристики» найрізноманітніші, проте є в них дещо спільне. По-перше, оперативно-розшукова характеристика – це сукупність ознак, властивостей, особливостей певного виду злочину. По-друге, оперативно-розшукова характеристика описує злочин, як правило з точок зору різних наук, тобто кримінального права, криміналістики, кримінології, психології, соціології навіть економіки. По-третє, оперативно-розшукова характеристика по- винна використовуватись саме в оперативно-розшуковій діяльно- сті, що дозволило б успішно розв’язувати оперативно-тактичні завдання. Але є погляди і інших вчених, які вважають, що таке розу- міння оперативно-розшукової характеристики звужує її зміст. Так М. Л. Шелухін вказує що, метою оперативно- розшукової діяльності є одержання інформації в інтересах попе- редження правопорушень і забезпечення інтересів кримінального судочинства. Тому застосування терміна «оперативно-розшукова характеристика» є доцільним не лише в контексті окремих видів злочинів, але й стосовно об’єктів обслуговування, галузей еконо- міки, особи злочинця й стану кримінального середовища. [1, с. 50]. Деякі вчені вживаючи поняття «оперативно-розшукова хара- ктеристика», мають на увазі характеристику певного злочину, чим звужують зміст оперативно-розшукової характеристики загалом. У зв’язку з цим ми пропонуємо використовувати оператив- но-розшукову характеристику в широкому (теоретико- концептуальному) та вузькому розуміннях. В широкому розумін- 400 ні оперативно-розшукова характеристика повинна бути комплек- сною і охоплювати характеристики злочинців, об’єктів посягання, об’єктів обслуговування, кримінального середовища, тобто всі да- ні, які стосуються не лише злочинної діяльності, а й причинно- наслідкових зв’язків її існування. Якщо мова йде про конкретну оперативно-розшукову характеристику певного злочину, напри- клад, вимагання, то поняття оперативно-розшукової характерис- тики, в цьому випадку, повинно вживатися у вузькому розумінні і включати наступні елементи: 1) типова характеристика осіб, які скоюють злочин; 2) типова характеристика способів підготовки та скоєння певного виду злочину; 3) характеристика типових зло- чинних хитрощів; 4) типова характеристика предмету злочину; 5) типова характеристика потерпілого; 6) типові відомості про час, місце та обстановку злочину; 7) інформаційні орієнтири; 8) харак- теристика типових властивостей злочинних груп, ОЗГ та ЗО; 9) типові зв’язки між окремими елементами оперативно- розшукової характеристики. Під інформаційними орієнтирами ми пропонуємо розуміти масив даних, які мають характер додаткової інформації, тобто це є певна інформація, яка може і не стосуватися події злочину, про- те має значення для профілактично-попереджувальної діяльнос- ті, розшуку злочинця, для організації вдалого проведення опера- тивної комбінації та оперативної розробки. Наприклад, інформація про членів сім’ї злочинця, інфор- мація про ступінь матеріального забезпечення злочинця, про його злочинні та незлочинні зв’язки, основні місця перебування та до- звілля, наявність банківських рахунків, використання мережі Ін- тернет, електронних платежів тощо. В ході оперативно-розшукової діяльності, значення має будь-яка інформація, що дозволяє вдало використати ОРЗ та ме- тоди, підвищити ефективність попередження і швидкого розслі- дування злочинів. Саме це і визначає специфіку ОРД. Список використаних джерел: 1. Шелухін М. Л. Легальна дефініція оперативно-розшукової характеристики // Проблеми наукового забезпечення вдосконалення й розвитку оперативно-розшукової діяльності в Україні. Віс- ник Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е. О. Дідо- ренка. Спец. випуск №4. Ч. 2. Луганськ, 2008. – С. 45-51. 2. Колошко І. М. Орга- нізація і тактика боротьби апаратів карного розшуку з навмисними вбивства- ми (за матеріалами органів внутрішніх справ України): дис. … канд. юрид. на- ук: 10.00.09. – Харків, 1996. – 350 с. 3. Пчолкін В. Д. Теоретичні, правові та орга- нізаційно-тактичні основи розкриття злочинів у харчовій промисловості : ав- тореф. дис. на здобуття наук. ступеня док. юрид. наук : спец. 12.00.09 / В. Д. Пчолкін. – Харків : Нац. універ. внутр. справ України, 2010. – 36 с. 4. Ме- живой В. П. Організація і тактика попередження та розкриття злочинів, пов’язаних з незаконним обігом вогнепальної зброї, боєприпасів, вибухових пристроїв і речовин. Автореф. канд. юрид. наук: 21.07.04. – Львів: ЛІВС, 2006. – 401 20 с. ; 5. Самойлов В. Г. Оперативно-розыскная тактика органов внутренних дел: Учебное пособие. – М. : ВШ МВД СССР, 1984. – 125 с. 6. Кузьмин А. Н. Пре- дупреждение оперативно-розыскными мерами корыстных преступлений, со- вершаемых в системе торговли промышленными товарами : автореф. канд. юрид. наук. – М. : МВШМ МВД СССР, 1984. – 20 с. 7. Худяков Ю. М. Значение и содержание оперативно-тактической характеристики для раскрытия престу- плений отдельных видов // Проблемы совершенствования деятельности аппа- ратов милиции и криминалистических подразделений. – М. : ВНИИ МВД СССР, 1979. – Вып. 2. – С. 44–53. 8. Тарасенко В. Є. Роль і значення оперативно- розшукової характеристики злочинів при аналізі оперативної обстановки // Науковий вісник Львівського юридичного інституту. – 2004. – № 1. – С. 3–7. 9. Дідоренко Е. О., Бараненко Б. І. Методологічні проблеми оперативно- розшукової діяльності як окремої галузі наукового знання // Методологічні проблеми теорії та практики ОРД у сучасних умовах: Спецвипуск «Вісника Луганської академії внутрішніх справ імені 10-річчя незалежності України». – 2004. – С. 3–28. 10. Антонов К. В., Діденко С. В., Філіпенко Н. Є. Правові та ор- ганізаційно-тактичні основи попередження та розкриття злочинів, пов’язаних із застосуванням вибухових речовин чи бойових припасів : монографія. – Херсон: видавець Чуєв С. М., 2008. – 188 с. Одержано 4.11.2014 УДК 343.983 Сергій Олексійович ЗАХАРЧЕНКО, старший викладач кафедри криміналістики, судової медицини та психіатрії факультету підготовки фахівців для підрозділів слідства Харківського національного університету внутрішніх справ ДЕЯКІ ВИСНОВКИ І РЕКОМЕНДАЦІЇ ЩОДО РОЗСЛІДУВАННЯ ДОРОЖНЬО-ТРАНСПОРТНИХ ПРИГОД В УМОВАХ ЗНИКНЕННЯ ВОДІЯ ТРАНСПОРТНОГО ЗАСОБУ З МІСЦЯ ПОДІЇ Серед справ про дорожньо-транспортні пригоди (ДТП) ва- гоме місце належить такий складній категорії справ, до якої мож- на віднести ДТП, які ускладнені зникненням її учасника з місця події. Зникнення підозрюваного з місця ДТП частіше за все вчи- няється в умовах відсутності свідків, особливо коли ДТП вчиня- ється в нічний час, в малонаселених пунктах, на дорогах з малоін- тенсивним рухом автотранспорту (наприклад, у сільській місце- вості). Саме ці обставини інколи провокують водія, який є учасни- ком події, на залишення місця ДТП. Мотивація таких дій зазначе- них осіб пов’язана також з їх побоюванням відповідальності у зв’язку із грубим порушенням Правил дорожнього руху, зокрема – керуванням транспортним засобом в стані алкогольного (нарко- тичного) сп’яніння. Вказані фактори, поряд із недостатнім засто- суванням слідством сучасних методик розслідування, а також не- доліками в організації розслідування суттєво ускладнюють процес встановлення винних осіб, бо мають свою специфіку доказування, а саме: © Захарченко С. О., 2014 402 1. До обставин, що підлягають встановленню у справах за- значеної категорії належать: чи є подія дорожньо-транспортною, її вид та які саме транспортні засоби брали участь у ДТП, їх тех- нічний стан, хто ними керував; хто постраждав і яка була поведі- нка потерпілих; негативні наслідки для потерпілого, що сталися в результаті порушення правил безпеки дорожнього руху (ступінь тяжкості тілесних ушкоджень, смерть, характер і розмір матеріа- льної та моральної шкоди); ступінь вини кожного з учасників по- дії (в тому числі суб’єктивне ставлення до залишення без допомо- ги потерпілої особи); причини та умови, що сприяли вчиненню злочину; наявність порушень Правил дорожнього руху, безпосе- редня причина ДТП; чи є причинний зв'язок між вчиненим наїз- дом і наслідками, що сталися; дії з приховування факту ДТП або участі конкретної особи, їх мотивація [1]. 2. Структура криміналістичної характеристики злочинного порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту, пов’язаних із протиправним залишенням водієм міс- ця ДТП, може бути представлена даними: про спосіб вчинення ДТП і про способи приховування дорожньо-транспортної пригоди або участі у ній; інформацією про особу злочинця і потерпілого, про слідову картину (типові матеріальні й ідеальні сліди) та об- становку, що створена для вчинення злочину. 3. Особливістю криміналістичної характеристики цієї кате- горії злочинів є дії з приховування злочину або участі у його вчи- ненні конкретної особи (водія транспортного засобу), найбільш поширеними з яких є дії винної особи у вигляді: залишення місця події на автомашині або залишення її на місці ДТП (в тому числі з подальшим повідомленням про її угон); знищення слідів участі автотранспортного засобу у ДТП або факту знаходження конкре- тної особи за її кермом; внесення змін в обстановку місця події; приховування факту ДТП шляхом вивезення з місця події тіла постраждалої особи або її трупа. При цьому типовими мотивами дій винної особи, пов’язаної з протиправним залишенням місця ДТП, є: бажання уникнути відповідальності за порушення правил дорожнього руху, що потягло тяжкі наслідки з його вини; уникну- ти (відразу після події) освідування на предмет алкогольного сп’яніння чи знаходження під впливом наркотичних речовин та не стати жертвою самосуду з боку постраждалих осіб та свідків події [2]. 4. У справах про дорожньо-транспортні пригоди показання свідків потребують критичної оцінки. Це обумовлено об’єк- тивними причинами: швидкоплинністю дорожньо-транспортної пригоди, не очікування цієї події; наявністю великої кількості те- хнічних моментів, які потребують точних вимірів, стан стресу. 403 Викликають довіру перш за все свідчення групи свідків, які отри- мані в ситуаціях, коли кілька не пов’язаних один з одним свідків дають узгоджені показання, та пояснюють причини своєї усвідом- леності про обставини справи. 5. Використання під час розслідування ДТП, які ускладнені протиправним зникненням водія з місця події (та відсутністю сві- дків), спеціальних знань суттєво допомагає у розкритті та розслі- дуванні цих злочинів та викритті винних в їх вчиненні. До ком- плексу судових експертиз, які призначаються у зазначених про- вадженнях входять: судово-медичні експертизи (трупа, потерпілої особи, яка отримала тілесні ушкодження та підозрюваного); судо- во-медична експертиза речових доказів; судова транспортно- трасологічна та ін. експертизи, а також комплексні судово- медичні, судово-трасологічні і судово-автотехнічні експертизи, з залученням інших експертів: хіміків, біологів та інших, за допо- могою яких можна викрити особу, яка після вчинення ДТП, з ме- тою уникнення відповідальності, залишає місце дорожньо- транспортної пригоди та відтворити суттєві обставини вчинення ДТП [3]. 6. Під час розслідування кримінальних проваджень про до- рожньо-транспортні пригоди, які ускладненні протиправним зни- кненням водія з місця події, найбільш поширеними є наступні та- ктичні операції: «Розшук автотранспортного засобу, який зник з місця ДТП»; «Встановлення водія автотранспортного засобу, який зник з місця ДТП»; «Перевірка алібі особи, яка заперечує свою участь у ДТП»; «Викриття інсценування», проведення яких під- вищує ефективність розслідування злочинів зазначеної категорії. Список використаних джерел: 1. Бурданова В. В. Обстоятельства, по- длежащие доказыванию по уголовному делу в структуре частной криминали- стической методики / В. С. Бурданова // Труды Санкт-Петербургского юриди- ческого института Генпрокуратуры Российской Федерации. – СПб, 2000. – № 2. – С. 62–66. 2. Луцюк П.С. Особливості процесуального доказування в ході дослі- дження дорожньо-транспортних пригод, вчинених в несприятливих умовах : автореф. дис. … канд. юрид. наук: спеціальность 12.00.09 / П. С. Луцюк – К. : Академія адвокатури України, 2009. – 20 с. 3. Ольховенко С. І. Участь спеціаліс- та при огляді місця залишення в небезпеці потерпілого внаслідок дорожньо- транспортної пригоди / С. І.Ольховенко // Експертне забезпечення розсліду- вання окремих видів злочинів: зб. мат. наук.-практ. конф., (Київ, 31 берез. 2011 р.). – К. : Навч.-наук. ін-т підготовки слідчих і криміналістів Нац. акад. внутр. справ, 2011. – С. 160–162. Одержано 13.10.2014 404 УДК 343.98 Татьяна Фёдоровна БЕССОННАЯ, старший преподаватель кафедры криминалистики, судебной медицины и психиатрии факультета подготовки специалистов для подразделений следствия Харьковского національного университета внутренних дел ОСОБЕННОСТИ ПРИВЛЕЧЕНИЯ СПЕЦИАЛИСТА ДЛЯ УЧАСТИЯ В СЛЕДСТВЕННЫХ ДЕЙСТВИЯХ ПО НОВОМУ УГОЛОВНОМУ ПРОЦЕССУАЛЬНОМУ ЗАКОНОДАТЕЛЬСТВУ При производстве тех или иных следственных (розыскных) действий возникает объективная необходимость привлечения такой процессуальной фигуры как специалист, т.к. следователь, имеющий специальное юридическое образование, не всегда мо- жет самостоятельно и эффективно использовать весь арсенал технико-криминалистических средств. В соответствии с ч. 1 ст. 71 Уголовного процессуального кодекса Украины (далее – УПК) спе- циалистом в уголовном производстве является лицо, владеющее специальными знаниями и навыками применения технических или иных средств и может давать консультации во время досу- дебного расследования и судебного разбирательства по вопросам, требующим специальных знаний и навыков. Согласно новому уголовному процессуальному законода- тельству, специалист привлекается к уголовному производству с целью содействия по выявлению, закреплению, фиксации, изъя- тия и исследования доказательств или использования техниче- ских средств, для улучшения организации и повышения эффек- тивности уголовного производства. Специалист может давать объяснения по поводу вопросов, касающихся его квалификации, которые возникают во время проведения процессуальных дейст- вий путем предоставления устных консультаций или письменных разъяснений. Для этих целей приглашается незаинтересованные в результатах дела лица разных профессий, которые имеют выс- шее или среднее образование и систематическую подготовку по конкретной специальности, а также опыт работы в определенной сфере производства, науки, культуры, ремесла. При этом лица, ко- торые приглашают конкретного специалиста, обязаны выяснить, имеет ли он специальные знания и не заинтересован ли в резуль- татах дела, а также проверить, нет ли оснований, которые могут исключить участие специалиста в конкретном производстве. Согласно ч. 2 ст. 71 УПК Украины, специалист может быть привлечен для оказания непосредственной технической помощи (фотографирования, составления схем, планов, чертежей, ото- брания образцов для проведения экспертизы и т.п.) сторонами © Бессонная Т. Ф., 2014 405 уголовного производства во время досудебного расследования и судом во время судебного разбирательства. Об участии специали- ста в следственных (розыскных) действиях обязательно указыва- ется в протоколе, который подписывает специалист и другие уча- стники процессуального действия. В ч. 4 ст. 71 УПК законодатель определяет права специалиста, а в ч. 5 – обязанности. При производстве следственных действий, следователь мо- жет привлекать специалиста той или иной квалификации в слу- чаях, если есть необходимость использования специальных зна- ний и навыков использования технических или иных средств, од- нако законодателем четко определены основания, когда участие специалиста обязательно: при проведении осмотра трупа обяза- тельное участие судебно-медицинского эксперта или врача (ч. 1ст. 238 УПК); при проведении осмотра трупа, связанного с эксгу- мацией, обязательное присутствие судебно-медицинского экспер- та, которым могут быть изъяты образцы ткани и органов или час- ти трупа, необходимые для проведения экспертных исследований (ч. 3 ст. 239 УПК); при проведении допроса малолетнего или несо- вершеннолетнего лица – проводится в присутствии законного представителя, педагога или психолога, а при необходимости – врача (ч. 1 ст. 226 УПК); при проведении следственных (розыск- ных) действий при участии малолетнего или несовершеннолетне- го лица обеспечивается участие законного представителя, педаго- га, психолога, а при необходимости – врача (ч. 1 ст. 227 УПК). Кроме того, если несовершеннолетний не достиг шестнадцати- летнего возраста или несовершеннолетний признан умственно отсталым, на его допрос по решению следователя, прокурора, следственного судьи, суда или по ходатайству защитника обеспе- чивается участие законного представителя, педагога или психоло- га, а в случае необходимости – врача (ч. 1 ст. 491 УПК). Привлекая специалиста, следует руководствоваться прин- ципом целесообразности, который предполагает оптимальное ис- пользование специальных знаний и практических навыков для получения максимальной доказательственной и ориентирующей информации из материальных и идеальных следов преступления. В новом уголовном процессуальном законодательстве указана возможность участия специалиста при проведении некоторых следственных (розыскных) действий. Так, в соответствии с ч. 3 ст. 237 УКП Украины указано, что с целью получения помощи по вопросам, требующим специальных знаний, следователь, проку- рор для участия в осмотре может пригласить специалистов. По- мощь специалиста заключается в определении границ террито- рии, подлежащей осмотру; установлении способа осмотра мест наиболее вероятного нахождения следов преступления, вещест- 406 венных доказательств, а также объектов подлежащих осмотру в первую очередь, выбор и использование технических средств со- ответственно объекту осмотра; выявление следов, в том числе и микрообъектов и их изъятие для последующих экспертных ис- следований. Согласно ч. 7 ст. 237 привлеченный по поручению следователя или прокурора специалист имеет право проводить измерения, фотографирование, звуко-видеозапись, изготовлять отпечатки и слепки, осматривать и изымать вещи и документы, имеющие значение для уголовного производства. При предъявлении лица для опознания могут быть привле- чены специалисты для фиксации опознания техническими сред- ствами, психологи и другие специалисты (ч. 8 ст 228 УПК). Уча- стие специалистов при производстве такого следственного дейст- вия как предъявление трупа для опознания (ст. 230 УПК), регла- ментируется ч. 8 ст. 228 УПК Украины. С целью получения помощи по вопросам, требующим спе- циальных знаний, следователь, прокурор для участия в обыске имеет право пригласить специалистов (ч. 1 ст. 236 УПК). Специа- листы – криминалисты приглашаются, в основном, для работы с поисковыми приборами, оптической аппаратурой, измеритель- ными средствами. В зависимости от объекта поиска могут при- влекаться химики, фармацевты, биологи, судебные медики. В за- висимости от места поиска также могут привлекаться и другие сведущие лица. По рекомендации специалиста могут быть ото- браны образцы для проведения последующих экспертиз. При расследовании дорожно-транспортных происшествий, фальшивомонетничества, убийств и иных преступлений возни- кает необходимость проведения следственного эксперимента, возможное участие специалиста в котором регламентировано в ч. 2 ст. 240 УПК. Специалист оказывает помощь в самих экспери- ментальных действиях для определения места расположения участников следственного эксперимента, для проведения фикса- ции результатов данного следственного действия. Существенно повышает информационную ценность следственного экспери- мента проведение специалистом измерений, фотографирования, использование звуко-или видеозаписи, составление планов и схем, изготовление графических изображений, отпечатков и слепков, которые прилагаются к протоколу. В ходе освидетельствования лица, при необходимости, мо- жет привлекаться судебно-медицинский эксперт или врач (ч. 2 ст. 241 УПК). Данное следственное действие проводится, как пра- вило, при расследовании тяжких преступлений против личности, специалист участвует в обнаружении следов преступления на те- ле подозреваемого, свидетеля или потерпевшего, если для этого 407 не нужно проводить судебно-медицинскую экспертизу. Освиде- тельствование, которое сопровождается обнажением лица под- лежащего освидетельствованию, осуществляется лицами того же пола, за исключением его проведения врачом и по согласию осви- детельствуемого лица. Основная цель участия специалиста – ока- зание технической помощи следователю в поиске, обнаружении, фиксации и изъятии следов преступления, вещественных дока- зательств, фактических данных, очевидных для всех участников следственного действия. Законодателем также предусмотрена возможность участия специалиста в таких негласных следственных (розыскных) дейст- виях: – осмотр и выемка корреспонденции (ч. 1 ст. 262 УПК), уча- ствующий специалист оказывает помощь в выявлении и фикса- ции следов преступления; – исследование информации, получен- ной при применении технических средств (ч. 1 ст. 266 УПК), при проведении которых специалист может оказать помощь в экс- плуатации технических средств и (или) обеспечит расшифровку зафиксированной информации. Исходя из вышеизложенного, можно сделать вывод, что участие специалиста при производстве следственных (розыск- ных) действий имеет огромное значение для более полного и ка- чественного их производства, что в свою очередь способствует повышению эффективности уголовного производства. Одержано 3.11.2014 УДК 343.98:343.102 Василь Васильович БАРАНЧУК, асистент кафедри криміналістики Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ ПСИХОЛОГІЧНОГО КОНТАКТУ ПРИ ДОПИТІ НА ДОСУДОВОМУ РОЗСЛІДУВАННІ Інтелектуальна діяльність слідчого (прокурора) відіграє важливу роль у розслідуванні злочинів, а особливо при підготовці та проведенні такої слідчої дії як допит. Слідчий (прокурор) пови- нен проникнути в сутність явищ, бачити причинно-наслідкові зв'язки, мислити широко і передбачати події та вчинки людей. Кожен учасник досудового розслідування має свій визначений статус, індивідуальний світогляд та систему цінностей, власне бачення ситуації, що склалась, саме тому прогнозування слідчим (прокурором) майбутнього спілкування, ситуацій допиту та ви- значення тактики його проведення повинно ґрунтуватись на да- них психологічних та криміналістичних наук [9, с. 65; 12, с. 22]. У судово-психологічній та криміналістичній літературі, цілком обґрунтованим вважається ствердження про те, що проведення © Баранчук В. В., 2014 408 допиту та досягнення його цілей неможливе без встановлення психологічного контакту [2, с. 12; 5, с. 67]. Проблемам ефективності проведення допиту та особливо- стям установлення психологічного контакту присвячена низка наукових праць [1, с. 50; 4; 6, с. 16; 11, с. 85], розроблені наукові рекомендації щодо порядку встановлення психологічного контак- ту [14, с. 250], проте кожен автор розкриває особисте бачення цьо- го складного феномену, пропонує власні тактичні прийоми його встановлення, послідовність їх застосування [7, с. 30–31; 10, с. 161– 162; 17 с. 287]. Детальний аналіз зазначених рекомендацій свідчить про те, що серед вчених не має єдиної позиції щодо по- рядку встановлення психологічного контакту, сам механізм фор- мування психологічного контакту залишається не зовсім зрозумілим для практичних працівників а зазначена проблема залишається недостатньо розробленою. Процес формування психологічного контакту тісно пов’язаний з рефлексивною взаємодією, що відбувається між слідчим (прокурором) та допитуваним на досудовому слідстві [16, с. 10]. На підставі проведеного прогнозування з урахуванням ситуації допиту та динаміки спілкування відбувається рефлек- сивне управління. Здійснення рефлексивного управління слідчим (прокурором) передбачає: 1) імітацію мислення допитуваного; 2) визначення мотивів, що спонукають допитуваного до вчинення певних дій та характеризують його психологічну спрямованість у процесі розмови; 3) зміну неправильно сформованої ситуативної установки допитуваного для орієнтування його на заняття правильної позиції, на пошук оптимального виходу особи з критичної для нього ситуації; 4) здійснення впливу на допитува- ного з метою закріплення позиції у допитуваного, спрямованої на забезпечення надання достовірних та повних показань та вста- новлення психологічного контакту; 5) прогнозування поведінки допитуваного та послідовності наступних власних дій з метою закріплення психологічного контакту. На практиці, головною передумовою встановлення психо- логічного контакту є необхідність дослідження всіх можливих чинників, що впливають на позицію особи та його вчинки в залежності від конкретної ситуації [13, с. 351]. До найпоши- реніших об’єктивних чинників слід віднести наступні: процесу- альний статус допитуваної особи, її вік, кількість осіб, що присутні під час допиту, наявність та характер доказової чи орієнтуючої інформації, що є у розпорядженні слідчого (прокуро- ра) та ін. До вагомих суб’єктивних чинників належать: психологічний стан слідчого, його практичний досвід, психологічний стан допитуваного, протидія слідству, що пов’язана 409 з впливом на нього третіх осіб та ін. Для встановлення та нала- годження психологічного контакту необхідно нейтралізувати всі можливі негативні чинники та подолати усі виявлені та можливі бар'єри спілкування [18, с. 15–20]. Працівникам слідства варто враховувати ситуативний ха- рактер застосування тактичних прийомів та їх систем при встановленні психологічного контакту, який обумовлює необхід- ність правильного визначення та розуміння сутності слідчої ситуації, чіткого її відмежування від ситуації слідчої дії (допиту) та інших чинників, що можуть вплинути на встановлення психологічного контакту. Слідчому (прокурору) слід правильно оцінювати ситуацію та звертати увагу на її типовість, індивідуальність, проблемність та динамічність під час реалізації системи тактичних прийомів установлення психологічного кон- такту. Можна добре засвоїти рекомендації криміналістики щодо умов та атмосфери встановлення психологічного контакту, ви- значити відповідну систему, характер, зміст та послідовність за- стосування тактичних прийомів у цій системі, однак використан- ня цих рекомендацій при неправильній оцінці існуючої ситуації чи застосування системи тактичних прийомів без урахування динаміки розвитку ситуації може призвести до нульового або не- гативного результату при допиті [8, с. 86]. На даний момент не сформульовано єдиної думки щодо етапів установлення психологічного контакту. Існує теоретична концепція відносно якої психологічний контакт розглядається як другий ви- значений етап «динаміки допиту» [3, с. 357]. У літературі робилися спроби поєднання стадій допиту з етапами встановлення психологічного контакту [15, с. 44–45]. Такий підхід сильно звужує бачення процесу встановлення психологічного контакту, позбавляє його багатоваріантності, можливості встановлення на різних стадіях допиту Сучасний стан теоретичної розробки проблеми потребує комплексного дослідження та об’єднання сформульованих етапів для поліпшення практичної можливості їх застосування. Вирішення зазначених теоретичних проблем, узгодженість та систематизація існуючих диференційованих позицій та концепцій надасть змогу з’ясувати процес установлення, підтримання та закріплення психологічного контакту, виявити характер, особливості та причини виникнення перекручень, що виникають із природи формування психологічного контакту, дослідити можливості ефективного практичного застосування тактичних прийомів його встановлення при проведенні допиту. Список використаних джерел: 1. Боева Марина Викторовна. Тактико- коммуникативная компетентность следователя. / Марина Викторовна Боева; М. : Юрлитинформ, 2010. – 152 c. . 2. Васильев Александр Николаевич. Тактика отдельных следственных действий / Александр Николаевич Васильев. – М. : 410 Юрид. лит. 1981. – 112 с. 3. Васильев Владислав Леонидович. Юридическая пси- хология / Владислав Леонидович Васильев. – М. : Юрид. лит., 1991. – 464 c. 4. Воробьева Елена Анатольевна. Профессионально-психологические особенно- сти контактности следователей в условиях допроса: дис….канд. псих. наук: 19.00.03. / Елена Анатольевна Воробьева. – М. : РГБ, 2003. – 266 с. 5. Дулов Атеист Васильевич. Тактика следственных действий / А. В. Дулов, П. Д. Нестеренко. – Минск : Вышейш. шк. 1971. – 272 с. 6. Зорин Георгий Алексеевич. Психологический контакт при производстве допроса: учебн. пособ. по курсу «Криминалистика»/ Георгий Алексеевич Зорин. – Гродно: Гродненский гос. ун-т, 1986. – 71 с. 7. Зорин Георгий Алексеевич. Руководство по тактике допроса. Учебн.-практ. пособ. / Георгий Алексеевич Зорин. – М. : Юрлитинформ, 2001. – 320 с. 8. Комиссаров Владимир Иванович. Теоретические проблемы следствен- ной тактики / Владимир Иванович Комиссаров. – Саратов: Изд-во Саратов. ун-та, 1987.– 156 с. 9. Коновалова Виолета Емельяновна. Допрос: тактика и психология / Виолета Емельяновна Коновалова. – Х. : Консум, 1999. – 157 с. 10. Лукашевич Виталий Григорьевич. Криминалистическая теория общения: постановка про- блемы, методика исследования, перспективы использования / Виталий Григорь- евич Лукашевич. – К. : Укр. акад. внутр. дел, 1993. – 194 с. 11. Макаренко Илона Анатольевна. Понятие и условия установления психологического контакта с несовершеннолетним обвиняемым / Уголовное право // Илона Анатольевна Ма- каренко. 2003. – № 1 – С. 85–87. 12. Митрохина Зинаида Ивановна. Использование данных психологии при производстве допроса : учебн. пособие / Зинаида Ива- новна Митрохина. – К. : УМК ВО, 1990. – 52 с. 13. Образцов Виктор Александро- вич. Криминалистика : учебник / Виктор Александрович Образцов. – 2-е изд. , перераб. и доп. – М. : Юристъ, 2002. – 735 с. 13. Полстовалов Олег Владимирович. Современные проблемы криминалистической тактики / Олег Владимирович Полстовалов. – М. : Юрлитинформ, 2009. – 374 с. 14. Порубов Николай Иванович. Научные основы допроса на предварительном следствии / Николай Иванович Порубов. – Мн. : Вышэйшая шк., 1978.– 176 c. 15. Центров Евгений Емельянович. Допрос на предварительном следствии метод. пособ. изд. 2-е и перераб. Всесоюз- ный институт по изучению причин и разработке мер предупреждения преступ- ности / Е. Е. Центров, А. Б. Соловьев. – Москва. – 1986. – 114 с. 16. Шепітько Вале- рій Юрійович. Криміналістична тактика (системно-структурний аналіз) : моно- графія / Валерій Юрійович Шепітько – Х. : Харків юридичний, 2007. – 432 с. 17. Юсупов Ильдар Масгудович. Психология взаимопонимания / Ильдар Масгудович Юсупов. – Казань : Татарское кн.. узд-во, 1991. – 192 с. Одержано 23.10.2014 УДК 343.98 Богдан Анатолійович БУРБЕЛО, викладач кафедри криміналістики, судової медицини та психіатрії факультету підготовки фахівців для підрозділів слідства Харківського національного університету внутрішніх справ ЗНАЧЕННЯ КРИМІНАЛІСТИЧНОЇ ХАРАКТЕРИСТИКИ ОСОБИСТОСТІ ЗЛОЧИНЦЯ В ПРОФІЛАКТИЦІ ЗЛОЧИНІВ Одним з основних напрямів у сфері боротьби зі злочинніс- тю є розробка і застосування заходів щодо її профілактики, запо- бігання і припинення. © Бурбело Б. А., 2014 411 У широкому розумінні профілактика злочинів – це частина попереджувальної діяльності по усуненню, чи ослабленню фак- торів, що породжують вчинення злочинів серед певних соціаль- них груп або з боку конкретних осіб. У вузькому розумінні профі- лактики злочинів, включають заходи, спрямовані: 1) на виявлення та усунення причин і умов злочинів, обставин, що сприяли їх вчи- ненню; 2) на визначення кола осіб, здатних вчинити злочин, і про- ведення з ними профілактичної роботи. Зазначені напрями реалізації завдання по профілактиці злочинів, в силу їх фактичної значимості, повинні входити в ком- плекс завдань будь-якої галузевої науки кримінально-правової спеціалізації (кримінології, кримінального права, кримінального процесу, криміналістики). Криміналістика також включає в спектр наукового дослі- дження задачу щодо попередження вчинення злочинів. Криміна- лістична профілактика, як один із наукових напрямів криміналіс- тики, покликана розробляти рекомендації щодо встановлення об- ставин, які сприяли вчиненню певного виду злочинів, а також за- стосуванню запобіжних заходів криміналістичними методами, прийомами і засобами. Традиційно попередження злочинів в криміналістичному аспекті сприймають двояко: 1) ефективне розслідування злочинів сприяє формуванню у злочинця або особи, що збирається вчини- ти злочин, усвідомлення високої вірогідності притягнення його до кримінальної відповідальності. Завдяки цьому реалізується фун- кція загального попередження вчинення злочинів. Реалізація да- ної задачі відбувається в процесі конструювання більш оптималь- них алгоритмів розслідування, які є змістом криміналістичної ме- тодики розслідування злочинів; 2) узагальнення практики вико- ристання злочинцями способів вчинення злочину і аналіз обста- вин, що сприяли вчиненню злочинів, дозволяють розробити тех- нічні засоби (наприклад, нові моделі замків, моделі протиугінних транспортних систем) і способи організації роботи (наприклад, інформаційно-пошукові системи, що базуються на нових принци- пах, або нові форми реєстраційного обліку). На нашу думку, серед розділів криміналістичної науки в вирішенні задачі по попередженню злочинів найслабкіше задія- ний розділ криміналістична тактика. Розробка основ тактики криміналістичного запобігання злочинів як специфічної когніти- вної (пізнавальної) діяльності суб'єктів, яка протікає в процесуа- льної і не процесуальній формі визнається актуальною. Визнання ефективності будь-якого покарання, призначено- го судом, привело до впевненості, що тактичний потенціал кримі- налістичних способів впливу в профілактиці злочинів деколи іг- 412 норується. В розглянутих умовах потенціал засобів по попере- дженню злочинів, розроблений криміналістичної наукою, не мо- же обмежуватися засобами криміналістичної техніки та методи- ки, а також актуалізує профілактичний потенціал криміналісти- чної тактики. Процес досудового розслідування злочину є уніка- льною можливістю надання виховного впливу, спрямованого на попередження злочинів у силу тривалого і досить особистісного контакту між слідчим і злочинцем. Криміналістичний аспект попередження вчинення злочи- нів включає в свій зміст заходи впливу в процесі розслідування, які: 1) формують у особи злочинця усвідомлення справедливості тих позбавлень, які він випробовує в процесі досудового розсліду- вання. Це усвідомлення є базовим в системі формування право- слухняної поведінки злочинця; 2) збільшують частку суб'єктивних переживань (природно, в рамках закону), які, хоча і не є покаран- ням або його частиною de facto, заподіюють особі, яка вчинила злочин, додатковий особистісний дискомфорт. Заходи впливу на особу злочинця з метою профілактики злочинів по суті і по формі не є додатковими видами покарання, а виступають у формі творчого використання слідчим, того спектра прийомів впливу на його особистість, яким він наділений відпові- дно до закону. Використання подібного впливу неможливо без володіння слідчим персональною інформацією про злочинця, як системою даних про його особистість, мають значення для розслідування злочину, що є змістом криміналістичної характеристики особис- тості злочинця. Структурні елементи криміналістичної характе- ристики особистості злочинця зумовлюють вибір тактико- криміналістичних засобів, спрямованих на профілактику злочи- нів. Рівень цінностей особистості злочинця, як сукупність значу- щих уявлень людини, виступають першим об'єктом впливу на злочинця з метою профілактики подальших злочинів. Можливістю впливу в процесі розслідування на рівень цін- ностей особи, яка вчинила злочин, служить вибір місця проведен- ня допиту, обрання запобіжного заходу, призначення судових ек- спертизи, а також тактичні операції, як виявлення обставин, що сприяли вчиненню злочину, що мають виражену профілактичну спрямованість. В комплексі ці заходи здатні вплинути на само- оцінку особи, яка вчинила злочин. На нашу думку, тактико-криміналістичний аспект профі- лактики злочинів, що базується на аналізі даних, що входить в криміналістичну характеристику особистості злочинця, має ряд додаткових змістовних моментів: 1) у процесі розслідування так- тико-криміналістична профілактика має цінність, але не повинна 413 суперечити тактичним інтересам розслідування; 2) заходи з про- філактики злочинів в процесі розслідування не повинні носити епізодичний характер, їх необхідно проводити комплексно, виро- бляючи стратегію профілактичної роботи, чого, на жаль, в сучас- ній слідчій практиці ми не спостерігаємо. Ефективною умовою профілактики злочинів в процесі їх розслідування є необхідність більш глибокого вивчення слідчим особистості злочинця. Одержано 13.11.2014 УДК 343.9.018.3 Гейдар Муса Оглы ГЕЙДАРОВ, старший преподаватель кафедры «Организации управления в ОВД» Академии Полиции МВД Азербайджанской Республики ТРАНСНАЦИОНАЛЬНЫЙ ХАРАКТЕР КИБЕРПРЕСТУПНОСТИ В современном мире одной из актуальных проблем, стоя- щих сегодня перед правоохранительными органами является дальнейшее укрепление правовой защищенности интересов лич- ности, общества и государства от любых посягательств в сфере информационных технологий. В последнее время киберпреступ- ления, в особенности кибертерроризм принимает все более опас- ный характер, что увеличивает необходимость совершенствова- ния правоохранительной деятельности по предотвращению этой опасности. Принятие адекватных мер по усовершенствованию воз- можностей по борьбе с киберугрозами является основой государ- ственной политики Азербайджанской Республики. В статье 20 Закона Азербайджанской Республики «О на- циональной безопасности» содержится определение обеспечения национальной безопасности Азербайджанской Республики в ин- формационной сфере: «осуществление комплекса мер, направ- ленных на охрану государственных, общественных и индивиду- альных информационных ресурсов, а также защиту националь- ных интересов в информационной сфере» [1]. Отсутствие национальных границ даёт возможность пред- ставить масштаб киберпреступлений в так называемом вирту- альном пространстве. Понятие киберпреступности имеет между- народное значение и означает совершаемые людьми преступле- ния, в процессе которых информационные технологии использу- ются в преступных целях. Киберпреступность — по определению ООН подразумевает любое преступление, которое может совер- шаться с помощью компьютерной системы или сети, в рамках компьютерной системы или сети или против компьютерной сис- темы или сети. Таким образом, к киберпреступлениям может быть отнесено любое преступление, совершенное в киберпро- © Гейдаров Г. М. Оглы, 2014 414 странстве. Под кибернетическим пространством понимается сово- купность общественных отношений, возникающих в процессе ис- пользования функционирующей электронной компьютерной сети, складывающихся по поводу информации, обрабатываемой с по- мощью ЭВМ и услуг информационного характера, предоставляе- мых с помощью ЭВМ и средств связи компьютерной сети [2, с. 9]. Уровень развития этого вида преступлений напрямую зави- сит от степени развитости информационных технологий и гло- бальных сетей, а также открытости доступа к ним. Киберпре- ступность охватывает и компьютерную преступность в целом и связанные с ней события. Киберпреступлением принято считать уголовно наказуемые действия, подразумевающие несанкциони- рованное проникновение в работу компьютерных сетей, компью- терных систем и программ, с целью видоизменения компьютер- ных данных. При этом компьютер выступает в качестве предмета преступления, а информационная безопасность – объекта. К со- бытиям, связанным с преступлением можно отнести ситуации, при которых компьютер – орудие для свершения преступлений, с целью нарушения авторских прав, общественной безопасности, прав собственности, нравственности. На данный момент киберприступность уже носит массовый характер, приводя к тому, что множество пользователей являют- ся заложниками групп преступников и мошенников. Как новый объект уголовно-правового регулирования киберпреступность растет пропорционально числу пользователей глобальной ком- пьютерной сети. По прогнозам экспертов с динамичным развити- ем и расширением Интернет технологий число преступников бу- дет только возрастать, что может привести к процессу создания организованной глобальной группировки. Подобные преступления имеют несколько особенностей, которые очень затрудняют борьбу с ними. Между тем, как показывает правоприменительная практи- ка, еще не исчерпаны все резервы его дальнейшего совершенст- вования в данной сфере. Помимо этого, такое совершенствование необхо димо, поскольку анализ состояния киберпреступности по- казы вает, что су щест вующие уголовно-правовые нормы не обеспечивают должной эффективности в борьбе с преступными посягательствами на консти ту цион ные права и свободы челове- ка и гражданина. Для эффективной борьбы с киберпреступностью необходи- мо детально изучить ее специфику и виды распространения. Не- обходимо по возможности объединить и достигнуть координации в действиях всех силовых и правоохранительных систем каждой 415 из стран. Это поможет повысить безопасность информационного пространства каждого из отдельных государств. В целях обеспечения эффективной борьбы с преступле- ниями в сфере компьютерной информации, стремясь создать правовые основы сотрудничества правоохранительных и судеб- ных органов 01.06.2001 года в городе Минск был принят Закон «О ратификации Соглашения о сотрудничестве государств – уча- стников Содружества Независимых Государств в борьбе с преступлениями в сфере компьютерной информации» [3]. Международный опыт борьбы с киберпреступностью сви- детельствует о том, что одним из приоритетных направлений ре- шения задач эффективного противодействия современной пре- ступной деятельности является активное использование правоох- ранительными органами различных мер профилактического ха- рактера. Наивысшим достижением международного сообщества в области борьбы с преступлениями в сфере высоких технологий явилось подписание 23.11.2001 года «Конвенции о киберпреступ- ности», в которой определены виды преступной деятельности, принципы взаимодействия правоохранительных органов и требо- вания усовершенствования законодательств подписавших ее го- сударств [4]. Являясь общей политикой в сфере уголовного права, нацеленной на защиту общества от киберпреступности, она необ- ходима для сдерживания действий, направленных против конфи- денциальности, целостности и доступности компьютерных сис- тем, сетей и компьютерных данных, а также против злоупотреб- ления такими системами, сетями и данными, путем обеспечения уголовной наказуемости таких деяний. В Конвенции о киберпреступности определяются также меры, которые следует предпринять на национальном уровне в отношении рассматриваемых преступлений в виртуальном про- странстве. Это прежде всего меры материального уголовного пра- ва и меры процессуального законодательства. После подписания Азербайджанской Республикой «Конвенции о киберпреступно- сти» вступили в силу изменения в Уголовный кодекс Азербай- джана, касающиеся киберпреступлений. Не смотря на масштаб и степень правонарушений, а также угроз государственной безопасности, некоторые государства по определённым принципам не подписали «Конвенцию о киберпре- ступности» ограничиваясь лишь усовершенствованием организа- ционно-технических мер борьбы на виртуальном пространстве. И это в свою очередь ограничивает взаимодействие правоохрани- тельных органов для эффективной борьбы с киберпреступностью. Список використаних джерел: 1. Закон Азербайджанской Республики от 29.06.2004 г. № 712-IIГ «О национальной безопасности». 2. Грибанов Д. В. Правовое регулирование кибернетического пространства как совокупности 416 информационных отношений. Автореферат дисс. кан. юрид. наук. – Екатерин- бург, 2003. – С. 9. 3. Закон «О ратификации Соглашения о сотрудничестве госу- дарств -участников Содружества Независимых Государств в борьбе с преступлениями в сфере компьютерной информации» от 01.06.2001 года. 4. Европейская Конвенция по борьбе с киберпреступностью от 09.11.2001 года. Одержано 13.10.2014 УДК 343.983 Юрій Павлович ПРИХОДЬКО, старший викладач кафедри криміналістичних експертиз Навчально-наукового інституту підготовки фахівців для експертно-криміналістичних підрозділів Національної академії внутрішніх справ ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КРИМІНАЛЬНИХ ВИБУХІВ Останніми роками в державі позначилася стійка тенденція зростання кримінальних правопорушень із застосуванням енергії вибуху вибухових пристроїв. Застосування цього способу для здійснення вбивств на замовлення, дестабілізації в суспільстві, пошкодження майна громадян є для злочинців дуже зручним. На місці злочину залишається мінімальна кількість слідів, забезпечується безпека виконавців (невисока вірогідність затри- мання по гарячих слідах). Це якраз той випадок, коли спосіб при- ховування передбачений в структурі самого способу здійснення злочину. Для вбивств на замовленням останнє є характерним явищем. Практика розслідування кримінальних проваджень за фак- тами вибухів показала, що успіх розслідування даного виду пра- вопорушень алежить, в першу чергу, від того, наскільки грамотно і повно було оглянуте місце події і вилучені необхідні речові дока- зи. Велику роль також при отриманні значимих результатів вибухотехнічної і хімічної експертиз відіграють правильна упа- ковка і транспортування речових доказів. Навіть при правильно- му вилученні речових доказів, недотримання вимог щодо їх паку- вання може привести до негативних результатів експертного дослідження. Досвід практичної роботи дозволяє виділити три типові ситуації щодо правопорушень пов’язаних з використанням енергії вибуху: – загроза вибуху по прийнятому повідомленню, коли вибу- ховий пристрій не виявлений; – загроза вибуху при виявленні предмета, підозрілого на приналежність до вибухового пристрою; – безпосередньо місце вибуху (тобто, вибух вже стався). Перша типова ситуація: загроза вибуху по прийнятому повідомленню, коли вибуховий пристрій не виявлений. © Приходько Ю. П., 2014 417 Оскільки інформація, що поступила черговому, як правило, не містить відомостей, що дозволяє зробити які-небудь висновки, то необхідно раціонально організувати подальшу роботу виходячи із забезпечення безпеки громадян і фахівців, що беруть участь в розслідуванні. Для цього необхідно вжити наступні заходи: – терміново викликати фахівців вибухотехників з метою очищення місцевості від вибухонебезпечних предметів; – визначити межу небезпечної зони. Відстань від неї до місця розташування вибухонебезпечного предмета визначається з ура- хуванням конкретної обстановки як правило, не менше 100 м; – організувати евакуацію людей з небезпечної зони; – організувати оточення по межах небезпечної зони за до- помогою постів і умовних знаків(червоні прапорці, огороджуваль- на стрічка і тому подібне); – направити на місце події слідчо-оперативну групу. Друга типова ситуація: загроза вибуху при виявленні пред- мета, схожого на вибуховий пристрій. При виникненні цієї ситуації необхідно вжити наступні за- ходи: – виконати увесь комплекс заходів, передбачених для першої типової ситуації; – зробити фотографування, а по можливості – і відеозйомку вибухонебезпечного предмету; – скласти детальний опис цього об'єкту: зовнішній вигляд, габарити і забарвлення, засоби перенесення і маскування(сумки, портфеля, валізи і тому подібне), зовнішній вигляд, габарити і забарвлення самого об'єкту(по можливості), видиме маркування і інші специфічні оз- наки; – при прибутті на місце події фахівців вибухотехників не- гайно вирішити питання про можливість транспортування вибу- хонебезпечного об'єкту у безпечне місце для його знешкодження або знищення; – якщо фахівець з розмінування визнає можливим транс- портування цього об'єкту, а також безпечними певні маніпуляції з ВП (повороти, підведення і тому подібне), то необхідно досліджувати поверхню вибухового пристрою на наявність слідів рук, при цьому доцільно зробити(по можливості) рентгенівську зйомку предмету; – якщо фахівець з розмінування визнає необхідним зробити руйнування вибухонебезпечного предмету за допомогою гідроруйнівної гармати на місці події, треба вжити заходи по відвертанню розльоту осколків корпусу вибухового пристрою і 418 інших вражаючих елементів(використати вибухозахисний кон- тейнер, мішки з піском і т.п.); – після руйнування осколки і інші фрагменти вибухового пристрою упаковуються і спрямовуються на експертизу; Третя типова ситуація: огляд місця вибуху. Оскільки на місці вибуху можуть бути вибухові пристрої, що не спрацювали, то необхідно викликати, окрім оперативно- слідчої групи, і фахівців зі знешкодження вибухонебезпечних предметів. При виявленні подібних предметів необхідно виконати увесь комплекс заходів, передбачених для другої типової ситуації. Місце вибуху необхідно оглядати в наступному порядку: – зафіксувати обстановку місця події(фото і відео зйомка); – організувати при необхідності рятувальні і аварійно- відновлювальні роботи, а за наявності жертв і потерпілих викли- кати на місце події працівників відповідних медичних служб; – намалювати план-схему місця події, на якій необхідно відмітити просторово-взаємне розташування епіцентру вибу- ху(воронки і тому подібне), осколків або фрагментів підірваного об'єкту, деформацій на предметах обстановки і тому подібне, жертв і потерпілих; – відновити на схемі навколишнє(речове) оточення на місці події до вибуху; – детальному огляду мають бути піддані: об'єкт вибуху, територія, безпосередньо прилегла до місця вибуху, потерпілі, а також їх одяг, документи і речі; – зафіксувати шляхом опису або фото і відеозйомки наявність, вид, розміри локальних деформацій, вм'ятин, сколов- ши на місці події, а також інших проявів руйнівної дії вибуху на предметах навколишнього оточення, характер матеріалів, в якому вони утворені, відстань від центру вибуху; – зафіксувати в протоколі огляду місця події необхідні для проведення експертизи геометричні і якісні характеристики; – відбити характер травм у потерпілих; – зібрати предмети з кіптявою, причому доцільно вилучати їх цілком, якщо об'єкт-носій занадто громіздкий, а локалізація кіптяви відома, то необхідно вилучити відповідний фрагмент об'єкту; – здійснити ретельний збір осколків і уламків вибухового пристрою (металеві осколки, шматки шнурів, дроту, електродротів, деталі годинникових механізмів, радіодеталі, еле- менти електроживлення, частини можливої упаковки); – якщо вибух стався на ґрунті, узяти проби ґрунту безпосе- редньо з епіцентру вибуху, а також в якості зразків порівняння контрольні проби на достатньому видаленні від місця вибуху; 419 – при виявленні на залишках і деталях вибухового при- строю або оточення місця вибуху предметах часток порошко- подібної кристалічної речовини або часток, схожих на порошин- ки, необхідно вилучити і упакувати їх окремо; – при зборі речових доказів не треба забувати про виявлен- ня і фіксацію традиційних криміналістичних слідів(відбитки пальців, сліди взуття, сліди інструментів і тому подібне). Інформація отримана на стадії попереднього дослідження слідів вибуху частіше всього є дуже приблизною неповною і та- кою, що не має доказового значення, але вона потрібна для визна- чення видів і послідовності проведення оперативно-розшукових заходів і здійснення слідчих дій, інформація ж отримана експер- тами в лабораторних умовах, здатна внести ясність в суть справи і відповісти на широке коло питань і дозвіл яких сприятиме роз- криттю злочину, пов'язаного з протиправним вибухом. Але це твердження є істинним тільки за умови правильної фіксації і ви- лучення слідів вибуху, і послідовності призначення тієї або іншої експертизи. Вибухотехнічна експертиза, як правило, носить комплекс- ний характер, і її проведення вимагає залучення фахівців, що ма- ють знання в різних галузях науки, техніки, ремесла. Крім того, за фактом вибуху нерідко виникає необхідність в призначенні інших експертиз, послідовність проведення яких визначається з ураху- ванням інформації отриманої на стадії попереднього дослідження криміналістичних слідів, що є основними об'єктами подальших досліджень. Інакше кажучи, важлива для слідства і працівників карного розшуку інформація може бути втрачена, а речові докази передчасно видозмінені або зруйновані. Уникнути цього – одна з головних вимог криміналістичного підходу до дослідження усієї сукупності ознак, що виражають властивості речових доказів. Список використаної літератури: 1. Белкин Р. С. Курс криминалисти- ки: учеб. пособие для вузов. – 3-е изд., дополненное / Р. С. Белкин. – М. : ЮНИ- ТИ-ДАНА, Закон и право, 2001. – 837 с. 2. Хрусталев В.Н. Участие специалиста- криминалиста в следственных действиях / В. Н. Хрусталев, Р. Ю. Трубицын. – СПб. : Питер, 2003. – 208 с. 3. Бахін Є. О. Осмотр места происшествия при пре- ступлениях, совершенных путём взрыва, и некоторые аспекты криминали- стьических исследованийизьятых вещественных доказательств / И. Ф. Альошина. – М. : Закон, 1999. – 345с. 4. Дильдин Ю. М. Место взрыва как объект криминалистического исследования / Ю. М. Дильдин. – М., 1995. 5. Фа- теев В. М. Типи та характеристики вибухових речовин і піротехнічних сумішей, які використовуються правопорушниками в злочинних цілях / В. М. Фатєєв В. М., Ю. В. Саламаха, В. І. Пащенко – К., 1999. Одержано 13.11.2014 420 УДК 343.98 Євгєн Вікторович ЗОЗУЛЯ, викладач кафедри криміналістики, судової медицини та психіатрії факультету підготовки фахівців для підрозділів слідства Харківського національного університету внутрішніх справ ДО ПИТАННЯ СПОСОБУ ПІДГОТОВКИ ВЧИНЕННЯ ПРИМУШУВАННЯ ДО ВИКОНАННЯ ЧИ НЕВИКОНАННЯ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВИХ ЗОБОВ‘ЯЗАНЬ, ОРГАНІЗОВАНИМИ ЗЛОЧИННИМИ ГРУПАМИ Процес примушування до виконання або невиконання циві- льно-правових зобов‘язань , що здійснюється організованою зло- чинною групою включає в себе три основних етапів діяльності особи, що його здійснює. Це – підготовка, скоєння та приховуван- ня. Всі етапи здійснюються певними способами, які у залежності від різних чинників обираються злочинцями. Способи підготовки до вчинення даного злочину бувають найрізноманітнішими, в за- лежності від досвідченості організатора, ступеня організації зло- чинної групи, її цілей, освітнього рівня кожного окремого злочин- ця, предмету та особи проти якої передбачається скоєння приму- шування. Слід також зауважити, що діяльність організованої зло- чинної групи обумовлена домовленістю із кредитором зо- бов‘язання, який в даному випадку виступає замовником вчинен- ня примусу стосовно боржника виконати зобов‘язання. Практика показує, що примушування , вчинені передусім злочинними групами, у більшості випадків супроводжуються за- стосуванням насильницьких дій. Для досягнення поставленої зло- чинної мети використовувались різні види зброї, засоби самооб- орони, побутові знаряддя. Найчастіше, для психологічного або фізичного впливу використовується холодна зброя (переважно ножі та кастети) , вогнепальна зброя. Менш типовими у злочин- ному використанні є вибухові та легкозаймисті речовини, вибухо- ві пристрої , побутові знаряддя використовуються в 18 % випадків. Має місце й нецільове використання засобів самооборони (елект- рошокери, газові балончики, газові пістолети) – 8 %. Одночасно з цими засобами використовуються й допоміжні засоби (наручники, мотузки, кляп тощо). Найбільш типовими є наступні шляхи отримання зброї. У 38 % зброя виготовлялась кустарним методом, в 29 % – купувалась на «чорних ринках», 17 % – викрадалась, в 14 % – придбалась неза- конно у осіб з правом володіння нею, в 2 % – зброя нелегально вво- зилась в Україну. 81 % злочинців від числа тих, що використовували зброю та різні знаряддя, застосовували її суто для психологічного впливу і © Зозуля Є. В., 2014 421 лише в 19 % випадків, зброя та знаряддя застосовувались для вчи- нення фізичного насилля. Це говорить про те, що більшість зло- чинців надають перевагу здійсненню не фізичного насилля, а психологічного. Для певної мети злочинні групи, або окремі особи викорис- товують транспортні засоби, які завчасно підготовляють. У бага- тьох випадках групами використовувались власні транспортні засоби зі зміною зовнішнього вигляду та номерних знаків. 36 % становила незаконна оренда транспортного засобу у третіх осіб; 13 % транспортний засіб належали державним або комунальним підприємствам, в 4 % використовувались викрадені транспортні засоби. Найголовнішою метою використання транспортних засо- бів є перевезення членів групи, потерпілого чи предмету злочину. В ході підготовки до вчинення примушування до виконання або невиконання цивільно-правових зобов‘язань злочинці викори- стовували консультації зі спеціалістами. Найчастіше використо- вувалися консультації: 1) з юристами, адвокатами, правоохорон- цями з приводу отримання інформації про більш безпечні спосо- би злочину, підготовки до нього, поведінки у разі виявлення зло- чинної діяльності – 47 %; 2) консультації зі спеціалістами у галузі комп’ютерної техніки, стосовно найкращого способу передачі по- грози та вимоги на відстані з відсутністю можливості з’ясування місцезнаходження – 21 %; 3) консультації зі спеціалістами фінан- сової та банківської сфер, про найкращі способи приховання отриманих прибутків у грошовому еквіваленті – 17 %; 4) консуль- тації зі спеціалістами-експертами, стосовно найкращих способів знищення чи приховання слідів злочину та слідів підготовки до нього – 9 %; 5) консультації з медичними працівниками, стосовно механізмів завдання болю без нанесення тілесних пошкоджень та слідів на тілі, а також з приводу використання снодійних, одурма- нюючих засобів, лікарських препаратів, котрі послаблюють волю людини – 6 %. Для спостереження за діяльністю боржника найчастіше ви- користовуються приховані камери відео спостереження – 66 %, біноклі – 16 % та підзорні труби – 15 %. В 2 % випадків використо- вувались телескопи, в нічний час використовувались прибори ні- чного бачення – 1 %. До речі, у 32 % випадків, які були нами дослі- джені, спостереження відбувалося з транспортних засобів або з спеціально обладнаних місць, для чого злочинці орендували земе- льні ділянки, гаражі, квартири, дома, офісні, чердачні чи підваль- ні приміщення. Одержано 23.10.2014 422 УДК. 34.477 Наталія Броніславівна КАРПЕНКО, старший викладач кафедри криміналістичних експертиз (здобувач кафедри) навчально-наукового інституту підготовки фахівців для експертно-криміналістичних підрозділів Національної академії внутрішніх справ МОЖЛИВІСТЬ ВСТАНОВЛЕННЯ ФАКТУ ВИКОНАННЯ РУКОПИСУ ОСОБОЮ, ЯКА ЗНАХОДИЛАСЬ У НЕЗВИЧАЙНОМУ ПСИХОФІЗІОЛОГІЧНОМУ СТАНІ Почерк містить у собі своєрідно закодовану інформацію про особистість людини, про обставини й умови виконання рукопису (підпису). Задача експерта, який досліджує рукопис, полягає в то- му, щоб отримати максимальний об'єм відомостей, які необхідні для розслідування й судового розгляду справ. Почерк – складна цілісна система, різні сторони якої взаємозалежні. Для нього характерні, як відомо, властивості, які дозволяють використовувати його в криміналістичних цілях. Одні з них – індивідуальність і відносна стійкість – є вихідними для ідентифікації особи, інші (здатність реагувати на різні психофізіологічні фактори) дають можливість отримати відомості про зовнішню обстановку та внутрішній стан виконавця – це так звані діагностичні дослідження. До їх числа відносяться дослідження, спрямовані на встановлення внутрішнього стану ви- конавця (втома, стан збудження або загальмованості, психічна хво- роба тощо). Властивість почерку реагувати на різні психофізіологічні фактори проявляється тоді, коли зміни умов письма настільки значні, що успішне пристосування до них механізму письма за ходом рухів не можливе. У результаті виникає порушення звич- ного автоматизованого процесу письма й наступають зміни в по- черку, які не можна вважати варіаційними. Серед документів, що надаються для проведення почеркознавчої експертизи, які виконані особами в незвичайному психофізіологічному стані, велику групу складають передсмертні листи й записки. Проведені дослідження цих матеріалів дозволи- ло констатувати, що при їх огляді перш за все звертає на себе ува- гу зовнішній вигляд листів. Вони в більшості випадків написані неохайно, неодноразові закреслення слів, рядків, виправлення букв і штрихів, підмальовування штрихів до написаних букв, то- що. Це пояснюється, тим, що функціональні порушення нервової діяльності ведуть до послаблення контрольних функцій зорового аналізатору й кори головного мозку. Ймовірно, з цим же пов'язано зниження у текстах загально- го рівня грамотності: збільшення числа орфографічних помилок – © Карпенко Н. Б., 2014 423 пропуски букв, недописування слів, або, навпаки, неодноразове повторення букв, зайвих штрихів. Помітні суттєві відхилення від норми в ознаках просторової орієнтації рухів і загальних ознаках (крім зв'язності). Зміни темпу не характерні для письма у незви- чайному нервово-психологічному стані. Щодо окремих ознак почерку, то в передсмертних листах вони не дають характерної картини зміни почерку. Найменше піддаються зміні виробленість почерку й темп. Інший прояв ознак спостерігається у виконавців рукопису, які страждають органічною поразкою мозку. Дослідженням рукописів хворих шизофренією, епілепсією, прогресивним паралічем, хворих, які страждають на маніакально- депресивні психози й на хронічний алкоголізм, виявити певну систему ознак почерку, яка властива певному виду захворювання не вдалося. Є лише певні спостереження. Наприклад, почерк хворих у маніакальному стані відрізняється перевагою елементів атаксії, наявністю попередніх штрихів, тенденцією до відхилення від лінії рядка; а у депресив- ному стані – крім цих ознак відмічається малий розмір букв. У рукописах, хворих на шизофренію, спостерігається: ве- лика кількість підкреслень, розділових знаків, вигадливе вико- нання прописних букв і заключних штрихів, розміщення тексту колонкою або за діагоналлю, пропуски літер і слів, нерівномірність натиску, закреслювання, поправки, іноді атаксія. При прогресивному паралічу спостерігаються: пропуски букв, складів, недописування та повторення слів, нерівномірність лінії рядка, закреслення, поправки, нерівномірність натиску, розміру, іноді атаксія. Для епілептиків характерно зловживання розділовими зна- ками (крапки після кожного слова), прописними літерами, рівномірний натиск, малий розгін, атаксія в окремих випадках. У параноїків спостерігаються символічні знаки замість літер, велика кількість знаків наголосу, підкреслень, викривлень і утворень нових слів, повторення фраз, ілюстрації кресленнями. Безумовно, перелічені ознаки дають далеко не повну кар- тину письма при органічних ураженнях мозку. Разом з тим знан- ня їх навіть у такому обсязі вже надасть допомогу експерту- почеркознавцю у визначенні, безумовно, не виду захворювання, але у висуванні версії про можливість наявності такого захворю- вання у виконавця досліджуваного рукопису, що таким чином до- поможе правильно оцінити встановлені в процесі дослідження ознаки почерку. Одержано 13.10.2014 424 УДК 343.982.327 Владлена Олександрівна ПРИХОДЬКО, викладач кафедри криміналістики, судової медицини та психіатрії факультету підготовки фахівців для підрозділів слідства Харківського національного університету внутрішніх справ ЩОДО НЕДОЛІКІВ НОРМАТИВНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ КРИМІНАЛІСТИЧНИХ ОБЛІКІВ Система криміналістичних обліків є складовою частиною інформаційно-довідкового забезпечення розслідування злочинів – вчення, основи якого виникли ще задовго до виникнення кримі- налістики, як науки. Його ще не можна вважати сформованим, бо незважаючи на давні витоки, з певними проблемами доводиться стикатися й дотепер. Тривалий час у понятійній частині вчення невирішеною те- оретичною проблемою була проблема класифікації криміналісти- чних обліків за функціональною підставою, що крилася здебіль- шого в термінології, визначенні понять, якими користувалися ав- тори і, як наслідок, у змішуванні понять при класифікації кримі- налістичних обліків. Враховуючи зазначену проблему, закономі- рним є її відбиття й на інших складових вчення про інформацій- но-довідкове забезпечення – правових основах функціонування інформаційних систем, безпосередньо. Одні науковці криміналістичні обліки поділяли на оператив- но-розшукові, розшукові та криміналістичні й довідково- допоміжні. Інші – вважали, що обліки доцільно поділяти на опера- тивно-довідкові, розшукові та криміналістичні. Подібні класифіка- ції можна спостерігати в багатьох інших роботах і підручниках. На нашу думку, вагомий позитивний внесок було зроблено В.В. Бірюковим, який обґрунтував поділ криміналістичних облі- ків на три групи: 1) оперативно-розшукового призначення; 2) опе- ративно-довідкового призначення; 3) довідково-допоміжного при- значення. За наданою класифікацією наводяться об’єкти одного класифікаційного ряду, чим підтверджується її правильна логічна побудова. Цей теоретичний здобуток дозволяє усім споживачам наукової продукції орієнтуватися у розмаїтті криміналістичних обліків та їх класифікації за функціональним призначенням. Однак, не дивлячись на це, при детальному аналізі нині ді- ючих нормативно-правових актів, а саме наказів та інструкцій, що регулюють обліково-реєстраційну діяльність, встановлено: – в Інструкції з організації функціонування криміналістич- них обліків експертної служби МВС України, затвердже- ної Наказом №390 МВС України від 10.09.2009, обліки складаються з оперативно-пошукових та інформаційно- довідкових колекцій (п. 1.6); © Приходько В. О., 2014 425 – Положення про Департамент інформаційно-аналітичного забезпечення (далі ДІАЗ) МВС України, затверджене На- казом №1010 МВС України від 5.11.2012 закріплює однією з функцій ДІАЗ ведення і використання оперативно- розшукових, криміналістичних та профілактичних облі- ків, обліків адміністративних правопорушень (п. 3.1); вже через декілька пунктів в Положенні вживаються наступні терміни – «…забезпечення ОВС інформаційно-аналі- тичною інформацією на основі оперативно-розшукових, персонально-довідкових, статистичних та інших обліків, що ведуться в Департаменті» (п. 3.10); – Положення про Експертну службу МВС України, затвер- джене Наказом №691 від 9.08.2012 одним із завдань експе- ртної служби визначає – формування довідково- інформаційних фондів, ведення криміналістичних обліків (п. 4.3.); – Інструкція з обліку адміністративних правопорушень, за- твердженої Наказом МВС України №1017 від 7.11.2012, пе- редбачає формування інформаційних обліків про адмініс- тративні правопорушення (п. 2.1); – Інструкція про порядок функціонування в органах внутрі- шніх справ та органах охорони державного кордону Украї- ни обліку осіб, затриманих за порушення законодавства України про державний кордон та правовий статус інозем- ців, затвердженої Наказом МВС України №723/435 від 29.07.2002, визначає порядок функціонування оперативно- довідкових картотек і дактилоскопічних картотек (п. 2.1 ). Отже, проведений нами аналіз нормативно-правових актів, дозволив дійти висновку про те, що в них не використані розроб- лені криміналістикою здобутки, зберігається вживання різної те- рмінології, внаслідок чого змішуються поняття при класифікації криміналістичних обліків. Все це ускладнює сприйняття право- вих норм, що в них викладені, призводить до помилкового розу- міння зазначених термінів. Вважаємо, що таке становище у нормативно-правовому ре- гулюванні потребує удосконалення шляхом уніфікації терміноло- гічного апарату у відомчих та міжвідомчих наказах і інструкціях, які безпосередньо регулюють функціонування численної кількос- ті криміналістичних обліків. Це полегшить професійну діяльність працівників правоохоронних органів при роботі з криміналістич- ними обліками, а разом із тим позитивно відобразиться на розслі- дуванні злочинів. Одержано 12.10.2014 426 УДК 343.98 Карина Володимирівна АРІТ, здобувач кафедри кримінально-правових дисциплін Харківського національного університету внутрішніх справ ВИКОРИСТАННЯ СПЕЦІАЛЬНИХ ЗНАНЬ В ХОДІ РОЗСЛІДУВАННЯ ЗЛОЧИНІВ, ЩО ВЧИНЯЮТЬСЯ У СФЕРІ ВИРОБНИЦТВА ПРОДОВОЛЬЧИХ ТОВАРІВ Для виявлення злочинів, у сфері виробництва продоволь- чих товарів використовуються спеціальні знання. Участь спеціа- ліста може бути необхідною як до відкриття кримінального про- вадження, так і після (під час проведення слідчих (розшукових) дій). Висновки спеціаліста не являються речовим доказом по справі, але вони виконують орієнтовну функцію щодо вибору на- ступних дій із з’ясування обставин події, що трапилася та можуть бути підставою до відкриття кримінального провадження. Особ- ливості використання допомоги спеціалістів обумовлені специфі- кою таких знань та дій, необхідність у проведенні яких виникає (товарознавці, бухгалтери, технологи тощо). Спеціалісти консуль- тують слідчих, допомагають відібрати необхідні зразки для експе- ртизи, необхідні документи. Конституцією передбачена норма, відповідно до якої засади судової експертизи визначаються виключно законами України [1]. Використання допомоги спеціалістів регламентується Криміна- льним процесуальним кодексом України, Законом України «Про судову експертизу» від 25.02.1994, Інструкцією про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень, Нау- ково-методичними рекомендаціями з питань підготовки та при- значення судових експертиз та експертних досліджень, які за- тверджені наказом Міністерства юстиції України від 08.10.1998 № 53/5, Настановою про діяльність експертної служби МВС України, яка затверджена наказом МВС України від 30.08.99 №682 [2,3,4,5] та іншими нормативно-правовими актами. Закон України «Про судову експертизу» визначає поняття судової експертизи як дослідження експертом на основі спеціаль- них знань матеріальних об’єктів, явищ і процесів, які містять ін- формацію про обставини справи, що перебуває у провадженні досудового слідства чи суду [3]. Новий Кримінальний процесуальний кодекс України містить ряд норм, в яких визначено підстави проведення експер- тизи, порядок залучення експерта та спеціаліста, отримання зразків для проведення експертизи, порядок вирішення питання про відвід експерта, спеціаліста та ін. Відповідно до ч. 1 ст. 242 КПК, якщо для з’ясування обставин, що мають значення для © Аріт К. В., 2014 427 кримінального провадження, необхідні спеціальні знання, слідчий, керівник органу досудового розслідування звертаються до експерта про проведення експертизи. Порядок отримання зразків для проведення експертизи визначається ст. 245 КПК та передбачає, що у випадку необхідності зразки для проведення ек- спертизи відбираються стороною, яка звернулася за проведенням експертизи або за клопотанням якої експертиза призначена слідчим суддею. Відібрання зразків з речей і документів здійснюється згідно з положеннями про тимчасовий доступ до речей і документів (ст. ст. 160–166 [2]. Певну специфіку має проведення судових експертиз на пі- дприємствах, що виробляють продовольчі товари [6, c. 20]. В за- лежності від мети, етапу розслідування і слідчої ситуації можуть бути призначені ті або інші види експертиз. До числа таких екс- пертиз належать: судово-технологічна, судово-товарознавча, су- дово-хімічна, судово-бухгалтерська (економічна) і деякі інші види криміналістичних експертиз – почеркознавча, трасологічна, ма- теріалів, речовин та виробів й ін. Шляхом проведення названих видів експертиз з'ясовуються важливі для розслідування злочинів обставини. Кожен вид експертизи потребує підготовки, сутність якої визначається її цілями. В одних випадках, при проведенні судово-технологічної експертизи, в процесі підготовки важливо відібрати зразки продукції, схеми технології виробництва, дані про режими дії механізмів у відповідності з технічними стандар- тами і показниками, рецептурні картини, технологічні інструкції, що визначають технологію випуску продукції. В інших випадках, при проведенні судово-бухгалтерської експертизи, підготовка до експертного дослідження зосереджується головним чином на ро- боті з документами, що відбивають різні стадії виготовлення і збуту продукції – їх огляді, аналізі, виїмці. Підготовчі дії до провадження експертиз зокрема судово- хімічної і харчової, визначаються цілями і характером дослі- джень, які передбачають відбір різного роду проб за правилами, визначеними відповідними інструктивними матеріалами. Слід звернути увагу, що в процесі кримінального провадження зако- нодавством передбачена можливість і негласного отримання зра- зків для порівняльного дослідження. Воно може бути здійснене лише у випадку, якщо їх отримання відповідно до статті 245 КПК України неможливе без завдання значної шкоди для кримінального провадження. Негласне отримання зразків здійснюється на підставі ухвали слідчого судді, постановленої за клопотанням прокурора, або за клопотанням слідчого, погоджено- го з прокурором, у порядку, передбаченому статтями 246, 248, 249 КПК України. У клопотанні слідчого та в ухвалі слідчого судді 428 додатково зазначаються відомості про конкретні зразки, які планується отримати. За результатами проведення даної негласної слідчої (розшукової) дії слідчий, або особа уповноваже- ного оперативного підрозділу органів внутрішніх справ, в порядку п.3 ч. 1 ст. 40, ч. 6 ст. 246 КПК України, складає протокол відповідно до вимог ст. 104-107, 252 КПК України. Протокол з до- датками не пізніше ніж через двадцять чотири години з моменту припинення цієї дії передається прокурору. Прокурор вживає заходів щодо збереження отриманих під час проведення неглас- них слідчих (розшукових) дій речей і документів, які планує ви- користовувати у кримінальному провадженні (ст. 252 КПК України). Вищевикладене свідчить, що в процесі реформування кри- мінального процесуального законодавства законодавчо врегульо- вані питання щодо використання спеціальних знань під час роз- слідування злочинів. При розслідуванні злочинів, що вчиняються в процесі виробництва продовольчих товарів, слідчі повинні ке- руватися нормами діючого законодавства, а також враховувати специфіку виробництва, асортимент сировини та готової харчової продукції при підготовці та призначенні судових експертиз. Список використаних джерел: 1. Конституція України : зі змінами і доповненнями : [прийнята на п’ятій сесії Верховної України 28 червня 1996]. – Х. : Весна, 2012. – 48 с. 2. Кримінальний процесуальний кодекс України: прийн- ятий Верховною Радою України Законом № 4651 VI від 13.04.2012 р. Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Кримінального процесуального кодексу України» № 4652 VI від 13.04.2012 р. – Х. : Право, 2012. – 392 с. 3. Закон України «Про судову експерти- зу» від 25 лютого 1994 р. 4. Науково-методичні рекомендації з питань підготов- ки та призначення судових експертиз та експертних досліджень, затверджені наказом Міністерства юстиції України від 08.10.1998р. №53/5. 5. Настанова про діяльність експертної служби МВС України, затверджена наказом МВС України від 30.08.1999р. №682. 6. Аріт К.В. Особливості проведення експертиз при розслідуванні злочинів економічної спрямованості // Актуальні питання досудового розслідування слідчими органів внутрішніх справ: проблеми теорії та практики: матеріали Всеукр. наук.-практ. конф. (Дніпропетровськ, 18–19 квітня 2013 р.) – Ч. 2.– Дніпропетровськ : Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ 2013. – С. 20–23. Одержано 2.11.2014 429 УДК 343.217 Євгенія Сергіївна УСОВА, здобувач Харківського національного університету внутрішніх справ ОСОБЛИВОСТІ ОБСТАНОВКИ ТА СПОСОБІВ ВЧИНЕННЯ ЗЛІСНОГО НЕВИКОНАННЯ ОБОВ’ЯЗКІВ ПО ДОГЛЯДУ ЗА ДИТИНОЮ АБО ЗА ОСОБОЮ, ЩОДО ЯКОЇ ВСТАНОВЛЕНА ОПІКА ЧИ ПІКЛУВАННЯ Важливим аспектом злочинної поведінки є аналіз його механізму. Це певна послідовність розвитку злочинних дій: ви- никнення злочинних намірів, прийняття рішення вчинити зло- чин, планування своїх дій, а також здійснення їх злочинцем. Можна зауважити, що це процес взаємодії особистості та зовнішнього середовища, що формує злочинну поведінку людини і реалізує її. Коли всі внутрішні складові особистості сформували мотив злочину, настає час реалізації цього мотиву у безпосередньому вчиненні злочину. Вчинення злочину виступає останньою ланкою механізму індивідуальної злочинної поведінки. Проведене нами дослідження кримінальних справ, дозво- лило виявити особливості обстановки та способів вчинення злісного невиконання обов’язків по догляду за дитиною або за особою, щодо якої встановлена опіка чи піклування. Місце вчинення злочину. За видом населеного пункту місцем вчинення злочину, передбаченого ст. 166 КК України у більшості випадків є село або селище міського типу (63,5 %), у містах зазначений злочин вчиняється у близька 36,5 % випадків. Таку тенденцію можна пояснити більшою очевидністю та легкістю виявлення такого типу злочинів саме у селах та селищах міського типу. Люди, що мешкають в таких місцях перебувають «у всіх на очах», тому виявити злісне невиконання особою обов’язків по догляду за дитиною або за особою, щодо якої вста- новлена опіка чи піклування там легше ніж у великих містах, де люди, які мешкають роками в одному під’їзді не знайомі один з одним. Також необхідно зауважити, що у своїй більшості зазна- чений злочин носить триваючий характер, тобто розпов- сюджується у часі на декілька днів, місяців, і, навіть, років. Конкретне місце вчинення злочину – це місце проживання дитини: індивідуальний будинок – 62 %, квартира – 28 %. Місцем злочину може бути і лікувальна установа, зокрема пологовий будинок, де мати залишає малолітню або новонарод- жену дитину, не перебуває разом із нею і не відвідує, або забирає дитину без дозволу лікарів, чим створює загрозу життю та здо- ров’ю дитини (10 % випадків). © Усова Є. С., 2014 430 Час вчинення злочину залежить від способу його вчинення і може бути конкретним або тривалим. Більшість злочинів мають тривалий характер (неналежне піклування про дитину, невиконання обов’язків по догляду за здо- ров’ям дитини, її фізичного, духовного, морального розвитку то- що). Переважна більшість таких злочинів тривають протягом декількох днів (61%), місяців (33%), років (6%). Конкретний час вчинення злочину – це в більшості денний (38%) або нічний (29%) час будніх днів (64%), коли батьки або особи, що їх замінюють залишають дітей без нагляду на нетривалий час, що призводить до тяжких наслідків. Важливим елементом механізму вчинення злочину, пере- дбаченого ст. 166 КК України є його спосіб. Відповідно до диспозиції статті Кримінального кодексу аналізований злочин полягає у злісному невиконанні батьками, опікунами чи піклувальниками встановлених законом обов'язків по догляду за дитиною або за особою, щодо якої встановлена опіка чи піклування, що спричинило тяжкі наслідки. Таким чином об’єктивна сторона характеризується суспільно-небезпечним діянням у формі злочинної бездіяльності. Зазначений злочин завдає шкоду охоронюваним кримінальним законом суспільним відносинам шляхом ухиляння винною особою від виконання по- кладених на неї обов’язків по забезпеченню безпеки дитини, матеріального забезпечення, належного піклування тощо.Таким чином, спосіб вчинення злочину, передбаченого ст. 166 КК України, прямо кореспондується із тими видами обов’язків, що покладені законом на батьків або осіб, що їх замінюють. Характеризуючи злісне невиконання батьками, опікунами чи піклувальниками встановлених законом обов’язків по догляду за дитиною або за особою, щодо якої встановлено опіку чи піклування М. І. Мельник, зокрема, відмічав, що невиконання та- ких обов’язків може проявлятися у: залишенні впродовж трива- лого строку потерпілого без будь-якого нагляду; ухиленні від ви- ховання дітей (у т.ч. незабезпеченні відвідування ними школи, контролю за проведенням дозвілля); незабезпеченні потерпілим безпечних умов перебування за місцем проживання чи в іншому місці; невжитті заходів щодо їх лікування; безпідставному обмеженні в харчуванні, одязі, інших предметах першої необхідності; штучному створенні незадовільних побутових умов тощо. Обставинами, які вказують на злісний характер такого не- виконання, можуть, зокрема, бути його тривалість, системність, багаторазовість, а також неодноразові звернення представників влади, освітніх, медичних та інших закладів, органами опіки та 431 піклування, громадян з приводу неналежного виконання зазначе- них вище обов’язків [ 1, С. 398]. Проведене дослідження дозволило виокремити основні спо- соби вчинення злісного невиконання обов’язків по догляду за ди- тиною або за особою, щодо якої встановлена опіка чи піклування: 1. Відсутність належного забезпечення потреб дитини у медичній допомозі, медичному огляді (27 % випадків). Зазначений спосіб вчинення злочину характеризується невжиттям заходів що- до нормального функціонування здоров’я дитини (не повідомлення медичному працівнику про хворобу дитини, ухилення від прове- дення обов’язкових систематичних медичних оглядів дитини, не- вжиття заходів щодо лікування дитини за настановами лікаря, за- лишення лікувальної установи без дозволу тощо). 2. Відсутність належного забезпечення потреб дитини у їжі (18 %) проявляється, насамперед, у харчуванні дитини неналежни- ми продуктами (немовля годують коров’ячим молоком), харчування у неналежний спосіб (дитині надають їжу один-два рази на день). 3. Відсутність належного забезпечення потреб дитини у гігієні та одязі (14 %) (одягнення дитини не по сезону, невжиття гігієнічних заходів щодо немовля (дитину не купають, не міняють білизну, одяг, підгузки тощо). 4. Відсутність належного забезпечення фізичного розвитку дитини (невжиття заходів для нормального фізичного функціонування, при виявлені відхилень або відставання у розу- мовому, фізичному рівнях тощо) (7 %). 5. Відсутність належного забезпечення морального, інтелектуального, культурного та духовного розвитку дитини. Характеризується, наприклад, невжиттям заходів щодо система- тичного відвідування дитиною уроків у школі, виконання вимог навчальної програми, організації та проведення дозвілля дитини тощо (11 %). 6. Залишення дитини без нагляду (8 %). Має місце, коли батьки залишають маленьку дитину саму вдома або одну у кімнаті, залишення немовля у колясці на спекотному сонці, внаслідок чого дитина одержує травму, тілесні ушкодження або взагалі помирає. До такого способу також можна віднести випад- ки коли дитину залишають під наглядом інших малолітніх дітей або коли діти впродовж тривалого часу. 7. Порушення права дитини на особисту недоторканність, свободу та захист від усіх форм фізичного і психічного насильст- ва (застосування до дитини фізичного та психічного насильства проявляється у 15 % випадків, зокрема, випадки жорстокого по- водження з дитиною складають 3,6 %). 432 Доцільно наголосити, що однією із особливостей злісного невиконання обов’язків по догляду за дитиною або за особою, що- до якої встановлена опіка чи піклування є поєднання декількох способів при вчиненні конкретного злочину, що свідчить про ве- лику суспільну небезпечність аналізованого діяння, а також його наслідків. Відповідальність за ст. 166 КК України настає за злісне не- виконання обов’язків по догляду за дитиною або за особою, щодо якої встановлено опіку чи піклування при наявності тяжких наслідків. Однак, у диспозиції статті зовсім не розкрито значення поняття «тяжкі наслідки», що призводить до його довільного тлумачення і збільшення ролі суб’єктивного фактору при застосуванні статті на практиці. Так, М. І. Мельник відмічає, що тяжкі наслідки – ознака оціночна, яка потребує свого визначення у кожному конкретному випадку. Такими наслідками можуть визнаватися смерть, каліцтво дитини чи особи, стосовно якої встановлено опіку чи піклування, захворювання їх на небезпечну хворобу, вчинення ними суспільно небезпечних діянь, які призвели до смерті інших осіб, заподіяння істотної шкоди їх здоров’ю або потягли за собою великі матеріальні збитки тощо» [1, С. 398]. Проведене дослідження дає підстави виділити основні види тяжких наслідків: – тяжка хвороба дитини (наприклад, туберкульоз, СНІД, гіпотрофія, анемія, рахіт пневмонія, запрілості високого ступеню тощо) – 34,5 %; – смерть дитини – 21 %; – затримка психологічного та фізичного розвитку дитини (наприклад, дефіцит маси тіла, психологічні розлади, не пов’язані із психічним захворюванням, відставання розу- мового та психічного розвитку, тобто інтелектуальних процесів та значного зниження запасу знань при несформованності особистості) – 20 %; – соціальна та педагогічна занедбаність дитини (дитина за- лякана, боїться людей, не вміє спілкуватися у колективі, проявляє значні відставання від шкільної навчальної про- грами, інколи не вміє читати та писати) – 13,5 %; – вчинення злочину неповнолітнім – 4,5 %; – залишення дитини у стані, що загрожує її життю (має місце у випадках, коли життя дитини було поставлено під загрозу, але смерть не настала завдяки вчасно наданій допомозі з боку третіх осіб) – 5 %. Проведений аналіз наслідків, що спричиняються злочином, передбаченим ст. 166 КК України дозволяє зробити висновок про 433 доцільність виокремлення такого розповсюдженого та суспільно- небезпечного наслідку як смерть потерпілого та пряме його пере- дбачення у диспозиції статті в якості кваліфікуючої обставини. Кримінологічне вивчення обстановки та способів дає можливість виявити злочин на стадії його вчинення, особливо у випадках скоєння триваючих злочинів, а також сприяє підвищенню ефективності протидії злісному невиконанню обов’язків по догляду за дитиною або за особою, щодо якої вста- новлена опіка чи піклування. Список використаних джерел: 1. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 року / За ред. М. І. Мельника, М. І. Хавронюка. – К. : Каннон, 2001.– 1104 с. Одержано 17.11.2014 УДК 343.13(477) Станіслав Сергійович ПІЄВ, здобувач Харківського національного університету внутрішніх справ РЕАЛІЗАЦІЯ ПОВНОВАЖЕНЬ ПРОКУРОРА ПІД ЧАС ЗАТРИМАННЯ НЕПОВНОЛІТНЬОГО ПІДОЗРЮВАНОГО Відтворюючи положення п. 3 ст. 121 Конституції України у нормах КПК України, законодавець визначає, що прокурор здій- снює нагляд за додержанням законів під час проведення досудо- вого розслідування у формі процесуального керівництва досудо- вим розслідуванням та наводить перелік повноважень, якими йо- го наділяє (ч. 2 ст. 36 КПК України). Одним з головних напрямків у нагляді прокурора за додержанням законів на стадії досудового розслідування є нагляд за дотриманням прав неповнолітнього пі- дозрюваного. Відповідно до вимог п. 8.3 наказу Генерального про- курора України від 21 червня 2011 р. № 3/1гн «Про особливості правозахисної діяльності органів прокуратури щодо захисту прав і свобод дітей» особливу увагу необхідно звертати на законність та обґрунтованість затримання неповнолітніх, застосування до них запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, продовження строку тримання під вартою, передання під нагляд. Слід вказати, що фактично попередити незаконне затри- мання особи прокурор не може, оскільки про затримання йому стає відомо лише після його проведення. Разом з тим, як слушно підкреслює В. М. Савицький, прокурорський нагляд у розгляду- ваній сфері хоча і має наступний характер у тому розумінні, що реагування прокурора на порушення закону при затриманні від- бувається після того, як воно сталося, проте прокурорські дії у цій сфері, як і скрізь, є пошуковими. Прокурор повинен активно ви- являти незаконність затримання таких осіб [1, с. 219–220]. © Пієв С. С., 2014 434 Для того, щоб прокурор мав можливість здійснювати на- гляд, закон передбачає, що копія протоколу затримання негайно надсилається прокурору (ч. 5 ст. 208 КПК України). Реагування прокурора на можливі порушення закону відбуваються після то- го, як затримання вже відбулось, тому прокурорський нагляд у розглядуваній сфері носить подальший характер. Разом з тим, на думку Л. М. Давиденко, такі вимоги закону дозволяють прокурору ще до того, як орган досудового розслідування звернеться до нього за дозволом на застосування до підозрюваного запобіжного захо- ду, втрутитися у цей процес і за наявності підстав своєю владою звільнити затриманого з–під варти [2, с. 28]. Особливої актуально- сті набуває питання нагляду прокурора за законністю затримання неповнолітнього підозрюваного, оскільки дана категорія осіб, вра- ховуючи її вікову специфіку, потребує підвищеного захисту. Заслуговує на підтримку практика, коли передавання про- курору інформації про затримання має оперативний характер. Щоранку із зведенням пригод прокурору надаються відомості про затримання громадян, що були здійснені протягом минулої доби (у разі, якщо не було до цього моменту здійснено письмове повід- омлення прокурора). Якщо особу затримують протягом робочого дня він має бути негайно сповіщений телефоном з наступним на- правленням письмового повідомлення. Це дозволяє прокуророві планувати свою роботи щодо нагляду за законністю проведення затримання осіб у вчинені кримінального правопорушення. Затримання особи не залежить від суб’єктивного бачення посадової особи, а можливе лише у чітко визначених законом ви- падках, що повинні бути підтвердженні матеріалами криміналь- ного провадження. Відповідно до ч. 2 ст. 492 КПК України, затри- мання та тримання під вартою можуть застосовуватися до непов- нолітнього лише у разі, якщо він підозрюється або обвинувачу- ється у вчиненні тяжкого чи особливо тяжкого злочину, за умови, що застосування іншого запобіжного заходу не забезпечить запо- бігання ризикам, зазначеним у ст. 177 КПК. Тому, прокурор, перш за все, повинен вивчити, що стало підставою затримання. З цією метою він може ознайомитися з матеріалами провадження, якими обґрунтовується затримання: рапорти працівників міліції; прото- коли допитів свідків про те, що особу застали при вчиненні злочи- ну або безпосередньо після його вчинення; прямі вказівки оче- видців та потерпілих (у протоколах допиту) на затриманого як осо- бу, що саме вона вчинила кримінальне правопорушення; протоко- ли огляду місця події, освідування, які вказують, що сліди злочину виявлено на підозрюваному, його одязі або в його житлі тощо. Прокурор повинен у кожному разі переконатися, що за- тримання неповнолітнього підозрюваного є законним, для чого 435 йому потрібно з’ясувати такі питання: чи внесено відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань та розпочате досудове розслідування; чи складено протокол затримання особи; чи пра- вильно вказано у протоколі час затримання (момент, коли особу фактично затримали на місці вчинення кримінального правопо- рушення, а не час складання протоколу в органі досудового роз- слідування); чи вручено затриманому перелік його процесуальних прав та обов’язків та чи були вони роз’ясненні; чи повідомлено бли- зьких родичів, членів сім’ї, чи інших осіб за вибором затриманого. Особливу увагу прокурор приділяє питанню щодо забезпе- чення неповнолітнього підозрюваного права на захист. Так, про- курор повинен перевірити, чи залучений захисник до криміналь- ного провадження, чи надано можливість затриманому конфіден- ційно спілкуватись із захисником. Як слушно визначено у науковій літературі, за відсутності передбачених законом підстав і мотивів прокурор визнає рішення про затримання підозрюваного неправомірним і своєю постано- вою звільняє його з–під варти, а також ставить питання про від- повідальність винної в порушенні закону посадової особи. У випа- дках, коли підстави та мотиви для затримання були, але порушу- вались інші вимоги закону, прокурор реагує поданням. Коли ж затримання було завідомо незаконним, то питання необхідно ви- рішити з урахуванням положень ст. 371 КК України [3, с. 54]. Підсумовуючи вищевикладене, можна зробити висновок, що затримання неповнолітнього підозрюваного найбільш гостро обмежує права і законні інтереси особи. Зважаючи на неповну фізичну і соціальну зрілість неповнолітнього законодавець пе- редбачив додаткові гарантії його прав, що забезпечують закон- ність і обґрунтованість застосування щодо нього затримання. Чинним КПК України передбачено, що на прокурора покладаєть- ся керівна роль під час кримінального провадження. У зв’язку з тим, прокурор як процесуальний керівник зобов’язаний вживати заходів щодо запобігання незаконного проведення досудового роз- слідування, у тому числі незаконного застосування до неповнолі- тнього підозрюваного затримання. Список використаних джерел: 1. Савицкий В. М. Прокурорский над- зор за дознанием и предварительным следствием / В. М. Савицкий. – М. : Нау- ка. – 1995. – 390 с. ; 2. Давыденко Л. М. Особенности задержания по подозрению в совершении преступления в соответствии требованиями нового уголовно– процессуального законодательства / Л. М. Давыденко, А. В. Кондратьев // Пра- во і безпека. – 2002. – № 2. – с. 27–31.; 3. Прокурорський нагляд в Україні : курс лекцій для студентів юрид. вищих навч. закладів / В. Т. Нор, Я. О. Береський, І. І. Когутич та ін. ; за ред. проф. В. Т. Нора. – Львів : Тріада плюс, 2002. – 280 с. Одержано 17.11.2014 436 УДК 343.543 Роман Сергійович ВЕПРИЦЬКИЙ, кандидат юридичних наук, здобувач Харківського національного університету внутрішніх справ КРИМІНОЛОГІЧНЕ ПРОГНОЗУВАННЯ ТА ПЛАНУВАННЯ БОРОТЬБИ ЗІ ЗЛОЧИННІСТЮ Сучасна кримінологія виходить із того, що прогноз злочинності не тільки можливий, а й необхідний. Прогноз у сучасному значенні слова — не просте передбачення, а спеціальний його вид, який істотно відрізняється від усіх інших видів високою мірою наукової обґрунтованості. Прогнозування передбачає не висловлювання про майбутнє, а систематичне дослідження перспектив розвитку того чи іншого явища або процесу за допомогою засобів сучасної науки. Прогноз виступає моделлю майбутнього, побудованою на матеріалах минулого І сьогодення, чи певним зразком, який у залежності від соціальних потреб настає за допомогою людської діяльності або до нього наближаються чи його запобігають. Зрозуміло, прогнози виявляють ймовірну картину очікуваних подій. Але їх цінність полягає в тому, що вони мають необхідну вірогідність, яка забезпечується вибором правильних методів прогнозування і надійною початковою первинною інформацією. Основною метою прогнозування злочинності є встанов- лення найбільш загальних показників, які характеризують розвиток (зміну) злочинності в майбутньому, виявлення небажаних і позитивних тенденцій, закономірностей і відшукування способів зміни чи стабілізації цих тенденцій і закономірностей у потрібному напрямку. Ймовірність прогнозу злочинності значною мірою залежить від числа факторів, використовуваних при прогнозуванні. Потрібно враховувати і вивчати не тільки дані про злочинність, а й дані, які характеризують розвиток (зміну) інших соціальних явищ, що так чи інакше впливають на злочинність. Як правило, при такому стані надзвичайно складно домогтися абсолютно точного прогнозу та й навряд чи це буде можливим у майбутньому. Проте це не означає недоцільності складання прогнозів злочинності. Навіть прогноз, який лише частково виправдовується, корисний і потрібний. Прогноз злочинності має спиратися на врахування загальних причин злочинності, причин, які обумовлюють окремі види злочинів. До них, зокрема, відносяться демографічні дані про зміну населення, його чисельності, складу за статтю, віком, © Веприцький Р. С., 2014 437 освітою, міграцію, у якій варто розрізняти як зовнішню, так і внутрішню тощо. У внутрішній міграції необхідне з'ясування співвідношення механічного і маятникового (сезонного) приросту населення. Важливою обставиною, яка впливає на прогноз, виступає урбанізація. Характерною рисою чого є збільшення частки прихованого населення, тобто населення, що проживає в сільській місцевості, але працює у містах. Крім того, урбанізації властиві й окремі своєрідні риси, які нерідко мають криміногенний характер (наприклад, ослаблення соціальних зв'язків у містах). Потрібно також враховувати зміни, які вноситься в кримінальне законодавство. Впродовж 2014 року мала місце інтенсивна законотворча діяльність в області вдосконалювання боротьби зі злочинністю. На основі нових законодавчих актів активізується боротьба з багатьма видами злочинів, що спричиняє збільшенню числа зареєстрованих злочинів. Загальне прогнозування може здійснюватися на різних рівнях: на рівні загальної злочинності, на рівні певної категорії злочинності (рецидивної злочинності, корисливої злочинності тощо), на рівні окремих видів злочинів. Ці три рівні прогнозування не можна розглядати ізольовано один від одного. Вони знаходяться у відносинах загального й особливого. При всій важливості прогнозування злочинності в цілому не можна не враховувати розвиток окремих видів злочинів і особливо тих із них, які за своїм характером впливають на злочинність як соціальне явище. Самостійне значення має індивідуальне прогнозування. Прогнозування індивідуальної злочинної поведінки на відміну від прогнозування злочинності взагалі на сьогодні недостатньо розроблене теоретично, а на прикладному рівні робляться лише перші спроби. Варто підкреслити, що індивідуальне прогнозування злочинної поведінки може застосовуватися лише відносно осіб, які в минулому скоювали злочини або допускали іншу антигромадську поведінку. Роль індивідуального прогнозування злочинної поведінки полягає саме в тому, аби із зазначеного контингенту осіб визначити тих, відносно яких необхідно вести індивідуальну попереджувальну (профілактичну) роботу, щоб не допустити скоєння злочину. Прогнозування може здійснюватися в рамках різних соціальних груп, сформованих за освітою, родинним станом, віком, професією тощо. При цьому спеціальна увага повинна приділятися неповнолітнім. 438 За масштабами території прогнози злочинності можуть ділитися на прогнози в районі, місті, області, державі. В залежності від тривалості прогностичного періоду прогнози злочинності діляться на короткострокові, середньо- строкові та довгострокові. Довгострокові прогнози загального характеру визначають стратегію боротьби зі злочинністю. Для повсякденної тактики цієї боротьби, для вироблення найбільш ефективних заходів попередження злочинів необхідні більш конкретні порівняно короткочасні прогнози стану, динаміки і структури антигромадських явищ. У практиці органів внутрішніх справ останнім часом одержують поширення трирічні прогнози можливого рівня рецидивної злочинності. Термін три роки вибраний у зв'язку з тим, що більшість нових злочинів відбувається протягом перших трьох років із моменту відбування покарання. Найбільш доцільним видом середньострокового прогно- зування за термінами є п'ятирічні прогнози. До довгострокових прогнозів злочинності можна віднести прогнози на термін 15–20 років. Саме за цей період завершується в основному демографічний цикл, який охоплює відтворення населення протягом одного покоління, моральне і професійне формування особистості. Протягом цього терміну, як правило, завершується і технічний цикл розвитку господарства. Прогноз злочинності є основою організації боротьби зі злочинністю, здійснюваною не тільки державними органами, а й громадськими організаціями. Це важливий етап планомірної боротьби зі злочинністю, оскільки тільки на основі прогнозу можна розв'язувати питання прийняття завчасних рішень щодо впливу на злочинність, а також розвитку системи органів, які реалізують попереджувальні та інші заходи щодо боротьби зі злочинністю. Прогноз злочинності є необхідною науковою базою для комплексного планування попередження злочинності на будь-якому рівні організації суспільства. Прогнозування злочинності найтісніше пов'язане з плануванням попередження злочинності, хоча й відрізняється від нього цілями і задачами. Прогнозування має за мету виявити можливі варіанти зміни злочинності в майбутньому, обставини, які можуть сприяти скороченню (або, навпаки, зростанню) злочинності, а план встановлює, що в зв'язку з цим треба зробити, в який термін, які потрібні ресурси, засоби тощо. Прогнозування злочинності передує формуванню плану в часі, визначає його наукову сутність за змістом; прогнозування — лише попередня стадія вироблення та ухвалення управлінського рішення. 439 Будучи частиною соціального передбачення, прогнозування злочинності черпає свої методи з інших наук і застосовує їх відповідно специфіці об'єкта свого дослідження. Для прогно- зування злочинності в залежності від конкретних умов використовуються найрізноманітніші методи, як загальнонаукові, так і окремі. Найбільше поширення одержали методи екстра- поляції, моделювання, експертних оцінок, порівняльні методи і методи соціального експериментування. Відомо, що злочинність є багатофакторним соціальним феноменом, обумовленим комплексом негативних суспільних явищ і процесів. Причому кожне з цих явищ і процесів діє не ізольовано, а у взаємодії. Складові частини взаємодіючих негативних явищ можуть відноситися до різних областей соціальної дійсності. Відповідно кількісній і якісній розмаїтості факторів, що обумовлюють злочинність, потрібно протиставити науково обґрунтований комплекс заходів економічного, соціаль- ного, політичного, організаційного, соціально-психологічного та іншого порядку, спрямований на усунення або нейтралізацію зазначених факторів. Звідси й успіх боротьби зі злочинністю залежить від рішення комплексу соціальних задач. Способом розв'язування соціальних проблем у житті різних соціальних спільнот (трудові колективи, район, місто, область, держава) є плани соціального розвитку, у яких кримінологічні розділи мають бути органічною складовою частиною. Вдосконалювання процесу попередження злочинності в рамках і на основі планування економічного та соціального розвитку є одним із перспективних І напрямків істотного підвищення ефективності, раціональності та гуманізму попере- джувальної діяльності. Органічно сполучаючи загальні і спеціальні заходи різного характеру, плани економічного і соціального розвитку комплексно розв'язують задачу усунення та нейтралізації негативних явищ, які обумовлюють злочинність і забезпечують подальше зміцнення суспільних відносин. Планування дозволяє здійснювати попереджувальну діяльність не стихійно, від випадку до випадку, а на базі глибоко продуманих, цілеспрямованих заходів із урахуванням конкретних умов, можливостей того чи іншого регіону. На основі планів поєднуються і координуються зусилля всіх організацій і органів, що є передумовою значної активізації і запобігання ч І дублювання в їхній діяльності. Список використаних джерел: 1. Веприцький Р. С. Феноменологія злочинності в регіоні : монографія. Х. : Золота миля, 2014. 2. Бандурка О. М., Зацеркляний М. М., Веприцький Р. С. Злочинність в Україні: економіко- правовий аналіз : монографія. – Х. : Золота миля, 2013.; 3. Бандурка А. М. О власти и преступности : монографія. – Х. : Золота миля, 2012. Одержано 17.11.2014 440 УДК 343.98 Світлана Михайлівна БОДНАР, слухач магістратури Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ ТИПОВІ СЛІДЧІ СИТУАЦІЇ ТА ВІДПОВІДНИЙ НИМ КОМПЛЕКС СЛІДЧИХ ДІЙ ПОЧАТКОВОГО ЕТАПУ РОЗСЛІДУВАННЯ КРАДІЖОК Предметом безпосереднього посягання крадіжок, грабежів і розбоїв є державна, кооперативна або особиста (індивідуальна) власність. Конституція України прирівняла всі форми власності і захищає їх однаково. Крадіжка – це таємне заволодіння чужим майном, як держав- ним, так і особистим [1, с. 475]. Визначення спрямування розслідування, технічних завдань і засобів їх вирішення багато в чо- му зумовлене слідчими ситуаціями, що склалися залежно від часу, що минув з моменту крадіжки, чи виявлення її слідів, предмета крадіжки, поведінки винних, потерпілих, свідків та ін. [2, с. 576]. Типовими слідчими ситуаціями початкового етапу розслідування крадіжок є: 1. Факт крадіжки встановлено, є відомості про уявного зло- чинця. Основні завдання полягають у затриманні крадія, вияв- лення викраденого майна. Одночасно з допитом свідків, оглядом місця події з цією ме- тою широко використовуються оперативно-розшукові можливості служб органів внутрішніх справ. У разі затримання підозрюваного його необхідно негайно обшукувати з метою вияв- лення викраденого, знарядь і слідів злочину. Позитивні результа- ти дає проведення одночасно обшуків за місцем мешкання і робо- ти підозрюваного, його родичів і близьких. Завдання огляду місця крадіжки в даній ситуації є виявлення, фіксація і вилучення слідів злочину з метою уточнення наявних в розпорядженні слідчого даних про особу, що скоїла крадіжку. 2.Факт крадіжки виявлено, але відсутні відомості про особу, що скоїла злочин. Повідомлення про крадіжку надійшло від потерпілого, його родичів, сусідів, інших осіб, що виявили явні ознаки крадіжки (зламані двері квартири, відсутні певні речі то- що). Основним завданням є виявлення особи, що скоїла крадіжку. З цією метою можуть бути застосовані різні оперативно- розшукові заходи (операції). Їх здійснення починається з попе- реднього опитування потерпілого з питань крадіжки. Огляд місця крадіжки проводиться планомірно, цілеспрямовано, з застосуван- ням методів виявлення слідів ніг, рук, знарядь злому. Одночасно з оглядом місця події необхідно організувати роботу кінолога, про- © Боднар С. М., 2014 441 вести опитування сусідів, родичів потерпілого. Під час виявлення чітких слідів рук особа злочинця перевіряється за даними кримінальної реєстрації. 3. Факт крадіжки виявлено і підозрюваний затриманий з речовими доказами. Завдання під час даної слідчої ситуації полягає в тому, щоб закріпити сліди злочину. Слідчий повинен негайно прибути на місце затримання і вжити заходів щодо вста- новлення обставин крадіжки, збереження і закріплення доказів. Типовими версіями в даній ситуації є: факт крадіжки мав місце і вчинена вона затриманим; затриманий придбав крадене майно чи взяв його на зберігання тощо. З метою перевірки цих версій про- водяться слідчі (розшукові) дії, спрямовані на одержання відомостей про подію злочину і про злочинця, виявлення на за- триманому слідів (особистий обшук, обшук за місцем мешкання, огляд одягу тощо). 4. Виявлено викрадене майно, але відсутні дані про потерпілого та особу, що скоїла крадіжку. В даній ситуації на по- чатковому етапі розслідування, крім крадія, підлягає встановлен- ню місце крадіжки й особа потерпілого. Слідчі дії полягають в то- му, щоб оглянути викрадені предмети, а також місця їх виявлен- ня, допит осіб, що виявили крадене. Під час огляду місця вияв- лення предметів крадіжки основна увага звертається на спосіб їх приховування, сліди, що ведуть до місця виявлення. Огляд викра- дених предметів проводиться з метою виявлення на них слідів руху, мікрослідів, а також ознак, що свідчать про їх власника. Іноді серед викраденого виявляють особисті документи потерпілих, проїзні документи, що свідчать про маршрути їх переміщення тощо. Під час допиту осіб, що виявили викрадене, встановлюються прикмети осіб (зовнішності, одягу тощо), що зустрічалися ними поблизу. Одночасно з вказаними діями наво- дяться довідки щодо заяв про крадіжки предметів і вживаються заходи щодо встановлення потерпілого і виявлення крадія. 5. Про факт крадіжки заявив підозрюваний, що проходить за іншими кримінальним провадженням, заяви від потерпілого не надходило. Завдання в даній ситуації полягає в установленні фак- ту крадіжки, особи потерпілого. Для цього слідчий повинен шля- хом слідчого експерименту точно встановити місце крадіжки, провести його огляд , виявити і зафіксувати сліди, допитати осіб, що тут мешкають, вжити заходів щодо розшуку викраденого. Важливо встановити особу потерпілого і причини, за якими вона не заявила про крадіжку. Ступінь деталізації питань, що включаються в план розслідування на початковому етапі, залежить від обсягу зібраних даних і слідчої ситуації, що склалася [3, с. 386]. 442 Отже, початковими слідчими діями під час розслідування крадіжок у більшості випадків є допит потерпілого і свідків, огляд місця події, результати яких дають підстави для висунення обґру- нтованих версій, планування слідчих дій та оперативно- розшукових заходів щодо їх перевірки. На початку розслідування висуваються, як правило, загальні версії про подію в цілому чи окремі версії: про окремі її сторони, осіб, причетних до її скоєння; про місця можливого перебування злочинця, про місце знахо- дження викраденого майна. Список використаних джерел: 1. Салтевський М. В. Криміналістика (у сучасному викладі): Підручник. – К. : Кондор, 2005. – 588с. 2. Криміналістика : підруч. для студ. юрид. спец. вищ. закл. освіти / за ред. В. Ю. Шепітька. – 3-тє вид., переробл. і допов.– К. : Концерн Видавничий Дім «Ін Юре», 2004. – 736с. 3. Шеремет А. П. Криміналістика : навч. посіб. – К. : Центр навчальної літератури, 2005. – 472с. Одержано 21.10.2014 УДК 343.98 Андрій Сергійович БУЛАТОВ, ад’юнкт кафедри юридичної психології Національна академія внутрішніх справ ШАХРАЙСТВО В УКРАЇНІ: СУЧАСНИЙ СТАН Сучасне шахрайство має ряд значущих відмінностей від аналогічних злочинів минулих років. Істотно зросли його масш- таби, заподіяна шкода, змінилися способи та методи вчинення шахрайства. Поява нових, сучасних видів шахрайства обумовлює необхідність їх цілеспрямованого вивчення, адже чинне законо- давство відстає від криміногенних реалій, особливо пов'язаних з використанням сучасних науково-технічних засобів. Сучасне ша- храйство характеризуються підвищеною суспільною небезпекою, оскільки завдає матеріальної шкоди не тільки конкретним осо- бам, а й здійснює негативний вплив на політичну, соціально- економічну, правову сфери життєдіяльності суспільства. Ознаками сучасного шахрайства за результатами дослідження В.Ю. Окружко є [3]: – Відомі види традиційного шахрайства (ворожіння, зняття порчі і т. д.) отримують нові форми «наукове обґрунтування», широку рекламу в ЗМІ і тим самим «легалізуються». – Відбувається зростання масштабів шахрайських проектів (різні пірамідальні фінансові проекти). – У зв'язку з розвитком суспільно-економічних відносин у державі з'являються принципово нові види шахрайства з викори- станням комп'ютерних технологій, Інтернету, системи безготів- кових розрахунків та отримання готівки. – Спостерігається постійна тенденція до зростання кількості фактів шахрайських посягань. © Булатов А. С., 2014 443 – Поширюються організовані форми шахрайства, у тому числі пов'язані з корупцією. На думку С. В. Ямашкина злочинна діяльність організованих груп характеризується адаптивністю до мінливої економічної обстановки в країні, що обумовлює постійне вдосконалення і ускладнення способів вчинення злочинів, систе- матичністю, а також високим ступенем латентності [4]. – При вчиненні шахрайства спостерігається використання підроблених документів високої якості, в тому числі правоохо- ронних та інших державних органів. Досліджуючи відомості про кримінальні правопорушення, кримінальне провадження у яких здійснюється слідчими ОВС Украйни за підсумками роботи 2013 року, можна відзначити, що частка шахрайства склала 45138 зареєстрованих злочинів (8,4 % в структурі всіх злочинів). Слід зазначити, що при аналізі врахову- валася кількість зареєстрованих злочинів без врахування закри- тих за п.п. 1, 2, 4, 6 ч. 1 ст. 284 КПК [1]. Найбільша частка правопорушень за статтею шахрайство відзначається в м. Київ 13,9 % (6215). Шахрайства частіше здійс- нюються у великих містах і транзитних населених пунктах. Тут об’єктивно наявні багато чинників: зосередження значних фінан- сових коштів, висока швидкість міграції, а особам, які його вчи- няють, в більшості випадків властивий «кримінальний професіо- налізм», що створює додаткові труднощі під час виявлення і запо- бігання таким злочинам [2]. Також у східних регіонах України (Донецькій 9,1 % (4061), Дніпропетровській 8,8 % (3926), Луганській 7,4 % (3314) областях). Найменша частка шахрайства зареєстрова- на у західних регіонах (Тернопільскій 0,9 % (392), Івано- Франківській 1 % (459), Волинській 1,1 % (473), Хмельницькій 1,3 % (584), Рівненській 1,4 % (614), Закарпатській 1,4 % (617) областях). За кількістю кримінальних проваджень за регіонами з усіх видів злочинів найвищий відсоток мають та ж східна Україна До- нецька 10,3 % (34618), Дніпропетровська 9,2 % (14489), Луганська 7,3 % (48692), Харківська 6,4 % (9236) області та Автономна Респуб- ліка Крим 6,6 % (54098). Київ 8,4 % (7874) за кількістю проваджень поступається Донецькій та Дніпропертовській областям. В результаті досудового розслідування виявлено осіб, які вчинили кримінальне правопорушення (шахрайство) у 4 % (6219) від частки виявлених осіб усіх кримінальних правопорушень що знаходились в провадженні. Відповідно відомостей про кримінальні правопорушення, що вчинені окремими категоріями осіб з числа кримінальних право- порушень, за якими закінчено досудове розслідування вчинено: раніше вчинявшими злочини 5,8 % (5518), неповнолітніми 3,4 % (386), в групі 7 % (1433), в стані алкогольного сп’яніння 1,6 % (541). 444 Шахрайство є складним явищем, яке, крім юридичної ква- ліфікації має психологічний зміст, а саме психологічні особливос- ті осіб, що свідомо або несвідомо беруть участь у шахрайстві. Ва- жливими перспективними напрямком науково-практичних дослі- джень є вивчення кримінологічних та психологічних аспектів шахрайства, віктимологічні характеристики жертви шахрайсь- ких посягань. Список використаних джерел: 1. Кримінально-процесуальний кодекс України : станом на 13.04.2012 / Верховна Рада України. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/4651-17. 2. Ахмедшин Р. Л. Криминалистическая характеристика личности преступника : автореф. дис. ... д- ра юрид. наук : 12.00.08 / Ахмедшин Рамиль Линарович. – Томск, 2006. – 20 с. 3. Окружко В. Ю. Современное мошенничество: криминологическая характери- стика и предупреждение : автореф. дис. ... канд. юрид. наук / Окружко В. Ю. – Ростов-на-Дону, 2009. – 27 c. 4. Ямашкин С. В. Организованное мошенничество: уголовно-правовой и криминологический аспекты : автореф. дис. на соиск сту- пени канд. юрид. наук: спец 12.00.08 «уголовное право и криминология»; «уго- ловно-исполнительное право» / С. В. Ямашкин / – Челябинск, 2010. – 27 с. Одержано 13.10.2014 УДК 343.982.9(477) Катерина Володимирівна ДОЦЕНКО, слухач магістратури Харківського національного університету внутрішніх справ КРИМІНАЛІСТИЧНА КЛАСИФІКАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ, ВЧИНЕНИХ ШЛЯХОМ ЗЛОВЖИВАННЯ ВЛАДОЮ АБО СЛУЖБОВИМ СТАНОВИЩЕМ Аналіз положень статей Кримінального кодексу України свідчить, що злочини, які вчиняються службовими особами та представниками влади шляхом зловживання службовим стано- вищем передбачені диспозиціями статей не тільки Розділу XVII «Злочини у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг» (ст. 364 Кримінального кодексу України (далі – ККУ)), але й інших розділів Особливої ча- стини Кримінального кодексу України – Розділ ІІІ «Злочини про- ти волі, честі та гідності», Розділ V «Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадяни- на», Розділ VI «Злочини проти власності», Розділ VII»Злочини у сфері господарської діяльності»,Розділ VIII «Злочини проти до- вкілля», Розділ ІХ «Злочини проти громадської безпеки», РозділXII «Злочини проти громадського порядку та моральності», Розділ ХІІІ «Злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психо- тропних речовин, їх аналогів або прекурсорів та інші злочини проти здоров’я населення», Розділ XIV»Злочини у сфері охорони державної таємниці, недоторканності державних кордонів, забез- печення призову та мобілізації», Розділ XV «Злочини проти авто- © Доценко К. В., 2014 445 ритету органів державної влади, органів місцевого самоврядуван- ня та об’єднань громадян», Розділ XVIII «Злочини проти правосу- ддя», Розділ ХІХ «Злочини проти встановленого порядку несення військової служби (військові злочини)». Вказана обставина зумовлює провести класифікацію зло- чинів, вчинених шляхом зловживання владою або службовим становищем за криміналістично значущими ознаками з метою розробки ефективної методики розслідування таких злочинів. Загальні питання криміналістичної класифікації злочинів у своїх роботах досліджували такі українські та російські вчені як: В. П. Бахін, О. М. Васильєв, В. К. Гавло, В. Г. Лукашевич, В. А. Образцов, В. Б. Щур, В. Ю. Шепітько, М. П. Яблоков та ін. У юридичній літературі в якості підстав криміналістичної класифікації пропонувалися: склад злочину, обстановка, слідова картина, способи вчинення та інші елементи криміналістичної характеристики злочинів. Відзначимо, що на сьогодніпитання криміналістичної кла- сифікації злочинів, вчинених шляхом зловживання владою або службовим становищем не були предметом дослідження в юри- дичній літературі, а тому є актуальними і потребують розробки. Аналіз наукової літератури дозволив нам у якості підстав криміналістичної класифікації злочинів, вчинених шляхом зло- вживання владою або службовим становищем визначити елемен- ти криміналістичної характеристики та виділити наступні групи: Злочини, що вчиняються шляхом незаконного втручання в діяльність працівників певної професії, або протиправного впли- ву на суб’єктів, які реалізують свої законні права: ч. 3 ст. 157ККУ, ч. 9 ст. 158 ККУ, ч. 2 ст. 158-2ККУ, ч. 2 ст. 159 ККУ, ч. 2 ст. 169 ККУ, ч. 2 ст. 205-1 ККУ, ч. 3 ст. 206 ККУ, ч. 2 ст. 343 ККУ, ч. 2 ст. 344 ККУ, ч. 2 ст. 376 ККУ, ст. 381 ККУ, ч. 2 ст. 397 ККУ. Вказані злочини характеризуються наступними спільним криміналістич- ними ознаками: 1) особи, які вчиняють такі кримінальні правопо- рушення – це службові особи, які використовують свої повнова- ження у сфері професійної діяльності суб’єктів, на яких вони здійснюють вплив; 2) способи вчинення злочинів виявляються у незаконному втручанні в діяльність, впливі на суб’єктів, внесенні неправдивих відомостей, розголошенні таємниці тощо; 3) мотив виявляється у недопущенні здійснення певної діяльності та реалі- зації прав; 4) наслідки можуть бути будь-якими, крім завдання фізичної шкоди. Злочини, що вчиняються шляхом незаконного корисливого вилучення майна: ч. 2 ст. 189 ККУ, ч. 2 ст. 191 ККУ, ч. 3 ст. 206-2 ККУ, ч. 2 ст. 262 ККУ, ч. 2 ст. 308 ККУ, ч. 2 ст. 312 ККУ, ч. 2 ст. 313 ККУ, ст. 357 ККУ, ч. 2 ст. 410 ККУ. Таким злочинам притаманні 446 наступні спільні криміналістичні ознаки: 1) особи, які їх вчиняють – це службові особи, які використовують свої повноваження саме у сфері діяльності, в якій вчиняється кримінальне правопору- шення; 2) способи вчинення, пов’язані із викраденням, вимаган- ням, заволодінням шляхом шахрайства, розтратою майна; 3) мо- тиви вказаних злочинів завжди корисливі й спрямовані на отри- мання матеріальної вигоди; 4) наслідки, завдані вказаними злочи- нами виявляються у вигляді матеріальної шкоди. Злочини, що вчиняються шляхом насильницького залучен- ня осіб до здійснення певних дій: ч. 2 ст. 149 ККУ, ч. 2 ст. 258-1 ККУ, ч. 2 ст. 258-4 ККУ, ч. 2 ст. 303 ККУ, ч. 2 ст. 332 ККУ. Вказані злочини об’єднані за такими криміналістичними ознаками: 1) осо- би, що їх вчиняють працюють у сфері, в якій вчиняється злочин; 2) спосіб вчинення злочину виражається у змушуванні осіб до здійснення певних дій (втягнення у заняття проституцією, вербу- вання з метою вчинення терористичного акту, вербування з ме- тою експлуатації тощо); 3) мотиви у даних злочинах мають корис- ливо-насильницьку спрямованість; 4) наслідки вказаних криміна- льних правопорушень виявляються у спричиненні як моральної так і фізичної шкоди. Злочини, що вчиняються шляхом порушення встановлених законом правил та порядку здійснення певного виду діяльності: ч. 3 ст. 176 ККУ, ч. 3 ст. 177 ККУ, ч. 2 ст. 201 ККУ, ч. 3 ст. 229 ККУ, ч. 2 ст. 248 ККУ, ч. 5 ст. 298 ККУ, ч. 3 ст. 298-1 ККУ, ч. 2 ст. 320 ККУ. Дана група об’єднана за наступними спільними криміналіс- тичними ознаками: 1) особи, які вчиняють такі злочини викорис- товують свої службові повноваження як у сфері безпосередньо своєї професійної діяльності, так і в інших сферах; 2) способами є порушення встановлених законом правил та порядку здійснення певного виду діяльності (незаконне полювання, незаконне прове- дення археологічних розвідок, порушення встановлених правил посіву снотворного маку, тощо); 3) мотиви даних злочинів, як пра- вило, є корисливими; 4) наслідком таких злочинів є знищення охоронюваних державою об’єктів. Зловживання владою або службовим становищем (ст. 364 ККУ). Вказаний злочин заслуговує окремої уваги, оскільки у кри- мінальному праві норма даної статті є загальною по відношенню до вище перерахованих нами груп. Злочин, передбачений статтею 364 ККУ має універсальний характер, так як може вчинятися у всіх сферах професійної дія- льності, всілякими способами, із різноманітними мотивами та спричиняти будь-які наслідки. Запропонована нами криміналістична класифікація злочи- нів, вчинених шляхом зловживання владою або службовим стано- 447 вищему подальшому дозволить розробити ефективні методики визначених груп. Список використаних джерел: 1. Кримінальний кодекс України. Нау- ково-практичний коментар : 2 т. / за заг. ред. В. Я. Тація, В. П. Пшонки, В. І. Борисова, В. І. Тютюгіна. – 5-те вид., допов. – Х. : Право, 2013. Т. 2 : Особли- ва частина / Ю. В. Баулін, В. І. Борисов, В. І. Тютюгін та ін. – 2013. – 1040 с. 2. Щур Б. В. Теоретичні основи формування та застосування криміналістич- них методик : монографія. – Х. : Харків юридичний, 2010. – 320 с. 3. Теория криминалистики и методика расследования преступлений: сборник научных трудов / [отв.ред. В. А. Образцов].М. : ВЮЗИ, 1990, – 141 с. Одержано 15.10.2014 УДК 343.98 Рінат Халітович БІЧУРІН, ад’юнкт Харківського національного університету внутрішніх справ ПЕРСПЕКТИВИ ФОРМУВАННЯ МЕТОДИКИ РОЗСЛІДУВАННЯ УМИСНИХ ВБИВСТВ З ХУЛІГАНСЬКИХ МОТИВІВ Згідно ст. ст. 3, 27 Конституції України людина, її життя та здоров’я, недоторканність та безпека, визнається найвищою соці- альною цінністю. Обов’язок держави – захищати життя людини. Це визначає зміст і спрямованість діяльності правоохоронців що- до реалізації обов’язків держави перед людиною. Питання розслі- дування злочинів проти життя та здоров'я людини завжди були й залишаються однією з найактуальніших і болісних проблем сус- пільства, одним із факторів його дестабілізації. Ступінь цивілізо- ваності суспільства вимірюється саме ставленням однієї людини до життя іншої, оскільки це не швидкоплинні цінності, а всі інші є похідними від них. Економічна і політична криза в країні, соціальна незахище- ність, культурна і моральна деградація неминуче викликають на- ростання міжособистісних конфліктів і ведуть до загострення криміногенної обстановка в країні. У свідомості людей зміцнилася ідея про безкарність застосування насильства, яка стала не прос- то інструментом досягнення мети і захистом власних інтересів, але розглядається, як своєрідна можливість самовираження. В останні роки відбулося значне збільшення тяжких злочинів проти життя та здоров'я особи, і в першу чергу – вбивств, про що свід- чить динаміка їх зростання. Різноманітність обстановки злочинів, способів їх вчинення, мотивів та мети, специфічність використо- вуваних злочинцями знарядь і засобів, обумовлюють необхідність особливого тактичного підходу щодо розслідування зазначеної категорії злочинів. Сьогодні, революційні зміни у державі формують різні сус- пільні думки та настрої населення, що стає підґрунтям для зрос- тання вбивств з хуліганських мотивів. Останнім часом розгляну- © Бічурін Р. Х., 2014 448 тий вид вбивства все частіше стає способом самоствердження, прагненням отримати емоційну розрядку, показати безмежну владу, а особи, які вчинили вбивство з хуліганських спонукань, несуть в собі стереотип агресивно-насильницької поведінки. Як відомо, такі злочини характеризуються значною суспільною не- безпекою. Їх розслідування обумовлено характерними рисами, які часто призводять до помилок, що значно ускладнює процес досу- дового слідства. Труднощі викликають питання правильної ква- ліфікації вбивства, процесуальних можливостей збору та оцінки доказів, тактики проведення окремих слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій при виявленні трупа. Так на практиці найскладнішим є встановлення саме хуліганського мо- тиву вбивства (матиме місце лише у випадку, коли винний позба- вляє іншу особу життя внаслідок явної неповаги до суспільства, нехтування загальнолюдськими правилами співжиття і нормами моралі, а так само без будь-якої причини з використанням мало- значного приводу), що є визначальним чинником, та дозволяє ві- рно кваліфікувати діяння, проводити на належному рівні розслі- дування зазначеної категорії кримінальних проваджень. Сформована ситуація обумовлюється низьким рівнем спе- ціальної підготовки слідчих, які стикаються з подібними випадка- ми, відсутністю наукових розробок проблем методики розсліду- вання вбивств даного різновиду і активною протидією розсліду- ванню з боку кримінальних елементів. Тим часом проблема під- вищення ефективності розслідування вбивств з хуліганських мо- тивів залишається актуальною. Слід зазначити, що питання методик розслідування певних різновидів умисних вбивств були висвітлені наукових працях О. О. Андрєєва, І. В. Борисенка, О. Ю. Булулукова, Л. Г. Відонова, О. С. Саінчина, В. Л. Сінчука, С. І. Винокурова, В. П. Колмакова, В. О. Коновалової, В. Г. Лукашевича, І. Г. Маландина, М. В. Салтєвського, В. В. Семеногова, В. Ю. Шепітька та інших учених. Проте окрема підвидова методика розслідування вбивств, вчинених з хуліганських мотивів, залишилась поза увагою. По- требують подальшого розширення та деталізації, особливо зва- жаючи на прийняття нового КПК України, й існуючі загальні ре- комендації з розслідування вбивств. Отже, є об’єктивна потреба у розробленні зазначеної методики. До її структури мають входити: 1) криміналістична характеристика умисних вбивств, вчи- нених з хуліганських мотивів; 2) проблемні питання початкового та наступного етапів до- судового розслідування вбивств з хуліганських мотивів; 449 3) типові тактичні операції, що проводяться під час досудо- вого розслідування зазначеного різновиду вбивств; 4) тактичні особливості проведення окремих процесуальних дій у кримінальному провадженні щодо розслідування вбивств з хуліганських мотивів; 5) специфіку використання спеціальних знань. Таким чином, розроблення та впровадження в практику ро- боти підрозділів досудового розслідування науково-обґрунтованих методико-криміналістичних рекомендацій щодо розслідування умисних вбивств, вчинених з хуліганських мотивів є актуальним науковим завданням, вирішення якого сприятиме підвищенню ефективності роботи слідчих за даною категорією злочинів та збагатить арсенал науки криміналістики. Одержано 28.10.2014 УДК 343.1(477) Сергій Вікторович ДЖЕВАГА, ад’юнкт Харківського національного університету внутрішніх справ КЛАСИФІКАЦІЯ ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ФОРМ ВИКОРИСТАННЯ СПЕЦІАЛЬНИХ ЗНАНЬ НА ЕТАПІ ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ За дослідженням діяльність підрозділів досудового розслі- дування для швидкого, повного, об’єктивного та неупередженого розслідування кримінального правопорушення проходить через процес пізнання. Однією з форм процесу пізнання в криміналь- ному провадженні є використання спеціальних знань. Спеціальні знання це професійні знання, навички та вміння в галузі криміналістичних досліджень, інженерної-техніки, меди- цини, мистецтва тощо, необхідні для вирішення питань, що вини- кають під час досудового розслідування та розгляду в суді кримі- нального провадження. Спеціальними є лише ті знання, які не є загальнопоширеними, загальновідомими, а також не є професій- ними для органу досудового розслідування, прокуратури та суду, ними володіють спеціалісти-професіонали в тій чи іншій галузі науки. Ці знання набуваються в процесі навчання та в ході прак- тичної діяльності за тією чи іншою спеціальністю (фахом), при- чому вони включають не тільки відповідні знання, а й навички та вміння із застосуванням цих знань. Особи, які володіють такими знаннями та досвідом, іменуються в судочинстві обізнаними осо- бами [4, с. 57]. Поняття і термін «обізнана особа» жодним процесуальним та іншим законодавством України не передбачено, хоча і вжива- ється у юридичних тлумаченнях щодо визначення особи, яка во- © Джевага С. В., 2014 450 лодіє спеціальними знаннями. Так, на думку В. М. Махова: «обі- знані особи – це особи, які володіють спеціальними знаннями і навичками їх застосування, не зацікавлені в результаті справи, викликані слідчим і судом для встановлення істини в справі у ви- падках та формах, що визначені законом». Зазначимо, що вико- ристання в процесуальному законодавстві загального терміну «обізнана особа» може спричинити виникнення суперечностей, тому що не передбачено загальних положень, які регламентують діяльність обізнаних осіб, як спеціаліста й експерта в спільній або окремій нормі закону. У Кримінальному процесуальному законо- давстві України обізнаних осіб розділили на перекладача, експер- та та спеціаліста (ст. ст. 68, 69, 71 КПК України), зробивши акцент на різних цілях вирішення процесуальних питань, процесуально- му значенні цих рішень, а також на розбіжностях у процесуаль- них правах і обов’язках. Проте перекладачем, експертом та спеці- алістом у кримінальному провадженні за винятком деяких випад- ків може бути одна особа [5, с. 210]. Форм застосування спеціаль- них знань обізнаних осіб існує велика кількість, але метою систе- матизації й зручності їх використання можливо класифікувати за наступними напрямами. 1. В залежності від доказового значення в кримінальному провадженні: а) процесуальна форма – резуль- тат використання спеціальних знань має доказове значення; та- кож розділяються на підгрупи: використання спеціальних знань з застосуванням технічних засобів (назва технічних засобів обов’язково заноситься до протоколу або висновку експерта) зага- льнонаукового (з обов'язковою апробацією в лабораторних умо- вах) або загальноправового характеру, що може обмежувати пра- ва осіб; використання спеціальних знань без застосування техніч- них засобів, що має вигляд консультацій, перевірок, ревізій, огля- ду, коментарів тощо; б) непроцесуальна форма – використання слідчим власних спеціальних знань; отримання консультації від спеціалістів; попереднє дослідження та інша діяльність, що не має доказового значення в кримінальному провадженні. 2. В залежності від форми використання спеціальних знань передбачених кримінальним процесуальним кодексом України: а) участь спеціаліста під час проведення слідчих (розшукових) дій; б) призначення експертизи; в) участь перекладача під час допиту для перекладу показань та документів. 3. В залежності від виду слідчих (розшукових) дій в яких приймає участь спеціаліст в гласних або негласних слідчих (роз- шукових) діях. 4. В залежності від обов’язковості використання спеціаль- них знань: а) обов’язковість використання спеціальних знань ор- ганом досудового розслідування передбачено КПК України; 451 б) факультативна – за рішенням суб’єкту кримінального прова- дження. 5. В залежності від суб’єкта кримінального провадження, що залучає осіб з спеціальними знаннями: а) сторона обвинува- чення; б) сторона захисту; в) потерпілий і його представник; г) суд. 6. В залежності від стадій кримінального провадження, на яких вони безпосередньо застосовуються: а) до початку досудово- го розслідування (до внесення відомостей кримінального право- порушення в Єдиний реєстр досудових розслідувань); б) від нача- ла досудового розслідування до пред’явлення повідомлення про підозру; в) від повідомлення про підозру до зверненням до суду з обвинувальним актом; клопотанням про застосування примусо- вих заходів медичного або виховного характеру; клопотанням про звільнення особи від кримінальної відповідальності; г) під час су- дового розгляду кримінального провадження. 7. Блок класифікацій експертиз у кримінальному прова- дженні: а) види експертиз за галузями знань, які передбачені Ін- струкцією про призначення та проведення судової експертизи… [3, с. 1]: криміналістична, інженерно-технічна, економічна, това- рознавча, експертиза у сфері інтелектуальної власності, психоло- гічна, мистецтвознавча, екологічна; б) в залежності від процесуа- льних особливостей проведення досліджень експертами викону- ються первинні, додаткові, повторні, комісійні та комплексні екс- пертизи; в) в залежності від установи, яка проводить експертне дослідження поділяється на державні експертні установи та інші установи з любою формою власності (з єдиним обмеженням, що вони не можуть проводити криміналістичну, судово-медичну та судово-психіатричну експертизу); г) в залежності від строку про- ведення експертиз (установлюються керівником експертної уста- нови або її структурного підрозділу): 10 календарних днів — за матеріалами з невеликою кількістю об’єктів і простих за характе- ром досліджень; 30 календарних днів — за матеріалами із серед- ньою кількістю об’єктів або середньої складності за характером досліджень; 60 календарних днів — за матеріалами із великою кількістю об’єктів або складних за характером досліджень; понад 60 календарних днів — за матеріалами із дуже великою кількістю об’єктів або особливо складних за характером досліджень (дослі- джень з використанням кримінального обладнання (лазерного, оптичного, електронного), проведення експериментальних дослі- джень, застосування декількох методів), при цьому строк вико- нання не повинен перевищувати 90 календарних днів, а за особ- ливо складною експертизою, якщо не може бути виконано в за- значені строки, тоді установлюється більш розумний трок за до- мовленістю сторін, після попереднього вивчення експертом нада- 452 них матеріалів; д) в залежності від строку попереднього вивчення експертом наданих матеріалів: 5 робочих днів — за матеріалами простої складності досліджень; 10 робочих днів — за матеріалами середньої складності досліджень; 15 робочих днів — за матеріала- ми із складним характером досліджень; 20 робочих днів — за ма- теріалами із особливо складним характером досліджень. Таким чином слід зазначити, що з постійною тенденцією зміни національного законодавства, класифікація процесуальних форм використання спеціальних знань буде постійно змінювати- ся, а їх систематизація дозволить органу досудового розслідуван- ня оперативно, грамотно і професійно здійснити розгляд питання застосування конкретної форми використання спеціальних знань при розслідуванні певних видів кримінальних правопорушень. Список використаних джерел: 1. Кримінальний процесуальний кодекс України №4651-VI від 13.04.2012 р. 2. Про судову експертизу: Закон України № 4038-XII від 25.02.1994 [Електронний ресурс]. − Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/4038-12. 3. Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень та Науково- методичних рекомендацій з питань підготовки та призначення судових експе- ртиз та експертних досліджень: Наказ міністра юстиції України від 08.10.1998 № 53/5 [Електронний ресурс]. − Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/- laws/show/z0705-98. 4. Клименко Н. І. Зміни в правовому регулюванні судово- експертної діяльності // Криміналістичний віник : наук.-практ. зб. / ДНДЕКЦ МВС України; НАВСУ; Редкол. : Я.Ю, Кондратьєв (голов. ред.) та ін.. − К. : «Чайка», 2005. − №1(3). − С. 56–60. 5. Гора І. В. Проблеми використання спеціа- льних знань у кримінальному судочинстві України // Юридичний часопис На- ціональної академії внутрішніх справ. – 2013. – Вип. № 1. – С. 209–214. 6. Клас- сен Н. А. Основания классификации форм использования специальных по- знаний в уголовном процессе России // Вестник ОГУ /Южно-Уральский госу- дарственный университет. – 2008. – Вып. № 83. – С. 101–103. Одержано 27.10.2014 УДК 343.983 Лариса Василівна ДМИТРІЄВА, ад’юнкт Харківського національного університету внутрішніх справ НАГАЛЬНІСТЬ ПОБУДОВИ МЕТОДИКИ РОЗСЛІДУВАННЯ ЗГВАЛТУВАНЬ, ВЧИНЕНИХ ГРУПОЮ ОСІБ На сучасному розвитку гражданського суспільства злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості становлять со- бою не тільки велику суспільну небезпеку, але й характеризують- ся виключною аморальністю та цинічністю дій винних. Злочини цієї категорії не лише посягають на статеву свободу або статеву недоторканість потерпілої особи, а й грубо принижують її гідність, заподіюють глибоку психічну травму і нерідко завдають серйозної шкоди здоров’ю. Саме тому захист даного об’єкта зло- чинного посягання й розробка науково-методичного забезпечення © Дмитрієва Л. В., 2014 453 розслідування злочинів даної категорії сьогодні є особливо важ- ливими. Одним із найнебезпечніших серед злочинів проти статевої свободи та статевої недоторканості є зґвалтування. На даний час воно займає стійке місце серед усієї насильницької злочинності і, як свідчить статистика, з кожним роком кількість зареєстрованих випадків зґвалтування збільшується. Відмітною рисою цієї тенденції є збільшення зґвалтувань вчинених групою осіб. Зґвалтування, вчинені групою осіб не тільки особливо небезпечні, але й їх розслідування складає суттєві труднощі на досудовому слідстві. Треба відзначити, що груповий характер зґвалтувань сприяє підвищенню рівня їх латентності. Це обумовлено декількома факторами, а саме: 1) Результатом завдання суттєвої шкоди фізичному і психічному здоров’ю потерпілої особи нерідко стає її небажання співпрацювати з органами досудового розслідування; 2) Залякування потерпілої особи і членів її сім’ї призводить до того, що вони відмовляється від дачі показань чи змінюють первинні показання, що унеможливлює розгляд кримінального провадження у суді; 3) Активна протидія розслідуванню з боку родичів підозрюваних, у тому числі з використанням корупційних зв'язків, призводить до затягування досудового розслідування, формування несприятливої слідчої ситуації, і в кінцевому підсумку до можливості уникнути підозрюваними кримінальної відповідальності. Стійка тенденція збільшення зґвалтувань вчинених групою осіб свідчить не тільки про наявність передумов для групової злочинності, але і про недостатню ефективність роботи право- охоронних органів, спрямованої на протидію даному різновиду злочинів і їх попередження. Одним із пояснень такої ситуації може бути відсутність достатньої методологічної бази щодо досудового розслідування зґвалтувань, вчинених групою осіб. Розробка криміналістичних рекомендацій може не лише сприяти ефективному розслідуванню даної категорії злочинів, але і внести суттєвий науковий вклад в криміналістичну методику. На науковому рівні проблеми розслідування зґвалтувань стали предметом дослідження вітчизняних і зарубіжних криміналістів: Ю. П. Аленіна, Л. А. Андрєєвої, С. В. Виноградова, Г. А. Густова, Ю. В. Кадонцева, Л. М. Кийка, С. С. Колесника, В. І. Комісарова, А. Ю. Лісової, Л. В. Пономаревої, В. Н. Сидорика, П.Т. Скорченка, Є. С. Хижняк, В. М. Яковлєва та інших. Однак 454 криміналістичні питання розслідування зґвалтувань, вчинених групою осіб в цих роботах розглядались лише фрагментарно в межах загальної характеристики зґвалтувань. Отже, сьогодні є об’єктивна потреба у розробленні окремої методики розслі- дування зґвалтувань, вчинених групою осіб, з висвітленням кон- кретних проблем, щодо: а) змісту та особливостей основних елементів криміналістичної характеристики злочинів даної категорії; б) проблемних питань їх досудового розслідування; г) тактичних особливостей проведення окремих слідчих (розшуко- вих) дій і негласних слідчих (розшукових) дій у кримінальних провадженнях при розслідуванні цих злочинів. Крім того, сьогодні дуже важливим є формулювання пропозицій щодо удосконалення законодавства та відомчих нор- мативних актів, які регулюють діяльність правоохоронних органів при розслідуванні зґвалтувань, вчинених групою осіб. Одержано 29.10.2014 УДК 343.98 Володимир Миколайович ГУЗЕЙ, здобувач кафедри криміналістики, судової медицини та психіатрії факультету підготовки фахівців для підрозділів слідства Харківського національного університету внутрішніх справ ЗНАРЯДДЯ, ЩО ВИКОРИСТОВУЮТЬСЯ ЗЛОЧИНЦЯМИ ПРИ ПЕРЕВИЩЕННІ МЕЖ НЕОБХІДНОЇ ОБОРОНИ Будь-яка особа має право на захист свого життя, здоров’я та майна не тільки з боку держави та її повноважних органів, але і має право здійснювати цей захист безпосередньо. Одним із різновидів такого захисту є необхідна оборона, тобто дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення пося- гання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони (ч. 1 ст. 36 КК України). Перевищенням меж необхідної оборони визнається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності пося- гання або обстановці захисту (ч. 3 ст. 36 КК України). Перевищен- ня меж необхідної оборони тягне кримінальну відповідальність лише у випадках, спеціально передбачених у статтях 118 та 124 КК України. Дослідженням проблем необхідної оборони та перевищення її меж займалося досить багато вітчизняних та закордонних вче- них, серед яких Сташис В. В., Панов М. І. , Ємельянов В. П., Жит- © Гузей В. М., 2014 455 ний О. О., Навроцький В. О., Істомін О. Ф., Тишкевич І. С. , Орєхов В. В., Пархоменко С. В. та ін. Однак, деяким питанням, зок- рема встановленню типових знарядь, за допомогою яких вчиняються згадувані злочини, на наш погляд, уваги приділено недостатньо. З метою визначення типових знарядь вчинення вбивств чи заподіяння тяжких тілесних ушкоджень при перевищенні меж необхідної оборони було вивчено 196 вироків, винесених протягом останніх трьох років за кримінальними провадженнями щодо осіб, які вчинили злочини, передбачені ст. ст. 118 та 124 КК України. У результаті аналізу емпіричного матеріалу було вста- новлене наступне. Переважна кількість вбивств чи заподіяння тяжких тілесних ушкоджень при перевищенні меж необхідної оборони (67 % від загальної кількості) вчинялася шляхом заподіяння коло- то-ріжучих ран. При цьому знаряддями злочину у 74 % випадків виступали кухонні ножі, що безпосередньо пов’язано із обстави- нами вчинення злочинів. У цих випадках злочини вчинялися за місцем мешкання злочинця чи потерпілого, часто на кухні. Потерпіла особа, як правило, знаходилася у стані алкогольного сп’яніння і провокувала конфлікт та спричиняла тілесні ушкод- ження своїм родичам, сусідам чи знайомим, які з метою самоза- хисту застосовували кухонні ножі, що випадково виявлялися по- близу. У 8 % випадків, знаряддям злочину виступали складні ножі, що злочинці носили із собою для побутових цілей чи з ме- тою самозахисту. Події злочинів здебільшого відбувалися або на подвір’ї потерпілого чи злочинця, або на вулиці. Та у 16 % викори- стовувалися інші підручні предмети, що спричиняли колючі чи колючо-ріжучі ушкодження: ножиці, вили, коси, серпи. Події злочинів з використанням таких знарядь злочинів відбувалися здебільшого на подвір’ї потерпілого чи злочинця. 21 % від загальної кількості травм наносився з використан- ням тупих предметів: пляшок з-під алкогольних напоїв, скалок, палок, каміння, уламків цегли, молотків тощо. Ці злочини також здебільшого вчинялися на подвір’ї потерпілого або злочинця, чи на вулиці. 11 % злочинів вчинялася шляхом побиття руками та ногами, без використання будь-яких сторонніх предметів. Майже всі такі злочини вчинялися на вулиці. У двох випадках смерть потерпілого настала у результаті вогнепального поранення з мисливської рушниці, у одному – у результаті вогнепального поранення з пістолета, призначеного для стрільби гумовими кулями, переробленого для стрільби бойо- вими набоями, та у одному – у результаті вогнепального поранен- ня з пістолета, призначеного для стрільби гумовими кулями. 456 Підсумовуючи вищевикладене можна дійти до ряду висновків. У переважній більшості випадків у якості знаряддя злочину при перевищенні меж необхідної оборони виступають кухонні ножі. Це обумовлено перш за все тим, що найчастіше місцем події є квартира чи домоволодіння і, зокрема, кухня. У більшості випадків потерпіла особа є ініціатором сварки та бійки і є фізично сильнішою за злочинця і останній вважає, що не має іншої можливості захиститися, ніж завдати ножових поранень нападнику. Дещо інша ситуація із складними ножами та іншими зна- ряддями, які підозрювані, за їхніми словами, носили «для самоза- хисту». Їх не можна віднести до «випадкових» знарядь злочину, оскільки злочинці носили їх саме на той випадок, щоб застосувати у разі бійки до свого кривдника. Таким чином, можна виділити два види знарядь вчинення розглядуваних злочинів: «випадкове» – тоб- то те, яке випадково опинилися в руках підозрюваної особи, яке вона заздалегідь не готувала і не планувала використовувати, і «потенційне» – знаряддя, яке носиться або зберігається у легкодос- тупному місці і яке підозрюваний заздалегідь планує застосувати у випадку, коли на нього буде здійснено напад. Даний розподіл може бути важливим для встановлення прямого чи непрямого умислу на вчинення злочинів, передбачених ст. 118 та 124 КК України. Одержано 28.10.2014 УДК 343.98+343.615+343.91-053.6 Роман Валериевич КАРПЕНКО, аспирант кафедры уголовно-правовых дисциплин Днепропетровского государственного университета внутренних дел МОТИВЫ СОВЕРШЕНИЯ ТЕЛЕСНЫХ ПОВРЕЖДЕНИЙ НЕСОВЕРШЕННОЛЕТНИМИ Проблему включения мотивов преступления в состав кри- миналистической характеристики позитивно разрешили О. В. Беспечный, О. Ю. Булулуков, В. Г. Дрозд, В. П. Лавров, И. М. Лузгин, С. О. Сафронов, Е. Г. Сахарова, и другие ученые. Вместе с тем вопрос остается открытым относительно телесных повреждений, совершенных несовершеннолетними. По нашему мнению, мотив является тем элементом, который обеспечивает связь между личностью преступника и личностью пострадавшего, четче характеризует направленность действий правонарушителя, и поэтому, содействуя установлению последнего путем построе- ния версий, имеет криминалистическое значение. В частности, В. С. Бурданова и В. М. Быков указывают, что при выдвижении версий о преступнике значительный интерес представляют но- сящие конфликтный характер связи потерпевшего по месту © Карпенко Р. В., 2014 457 проживания, вследствие чего необходимо устанавливать причины ссор, мотивы совершения преступления [1, с. 11]. Ученые называют разные виды мотивации действий ви- новных лиц, посягающих на здоровье. В.В. Логинова, опираясь на результаты изучения уголовных дел о причинении телесных по- вреждений, констатирует, что неприязненные отношения между преступником и потерпевшим могут возникнуть вследствие не- правильного или аморального поведения последнего, ревности, несогласия о принадлежности материальных ценностей. Анализ количественных показателей, называемых учеными относитель- но видов мотивов при совершении телесных повреждений разных степеней тяжести, свидетельствует, что они могут существенно различаться. По даням В. П. Лаврова, типовыми мотивами при- чинения вреда здоровью являются неприязненные отношения между преступником и потерпевшим (80,5 % случаев); на втором месте – хулиганские побуждения; значительно реже (2–4 %) – рев- ность, месть, расовая, национальная или религиозная ненависть [4, с. 580]. Е. Г. Сахарова констатирует, что при причинении вреда здоровью потерпевших превалируют личные неприязненные от- ношения, возникшие в результате ссоры, драки (43,6 %) или по иным причинам (36,9 %); другая мотивация встречается реже: ху- лиганские побуждения (10,9 %), ревность (3,9 %), месть (2,6 %), ра- совая, религиозная ненависть (2,1 %) [6, с. 37]. Подобные показате- ли в части преобладающих мотивов указывает и О. В. Беспечный. По его данным, преступления, связанные с причинением тяжкого вреда здоровью, чаще всего (86,6 %) происходят из-за неприязни между преступником и жертвой, которая возникает вследствие несогласия относительно принадлежности материальных благ и их использования, противоречий по другим вопросам, ревности, неправомерных или аморальных действия потерпевшего и т.п. Кроме того, ученый называет иные мотивы: корыстный (7,1 %), месть (2,2 %), хулиганский (4,1 %); последний из которых более характерен для лиц в возрасте до 20 лет и практически отсутству- ет у женщин, совершающих преступления под воздействием тя- желой психологической обстановки, складывающейся по вине потерпевшего [2, с. 64–67]. С. О. Сафронов в числе типовых мотивов умышленного причинения тяжких и средней тяжести телесных повреждений называет месть (31,7 %), неприязнь (11 %), жестокость (10,5 %), злость (9 %), ревность (8,5 %), корысть (3,2 %) [5, с. 6]. Результаты изучения уголовных дел об умышленных тяжких телесных по- вреждениях позволили В. Г. Дрозд констатировать, что преступ- ления данного вида совершали преимущественно (31,5 %) их ху- лиганских побуждений, а также из ревности (18,5 %), мести 458 (17,8 %), корысти (13,0 %), конкуренции (6,2 %), вражды (6,2 %) и иных обстоятельств (7,5 %) [3, с. 8]. Возможно расхождения в по- казателях, полученных исследователями о мотивах причинения телесных повреждений, связаны с разной степенью их тяжести; с проблемностью определения видов мотивов респондентами, а также сотрудниками, расследовавшими преступление и зафик- сировавшими это в материалах дела; осознанием мотивов собст- венных действий правонарушителями, особенно когда присутст- вовал не один, а несколько мотивов. Таким образом, приходим к выводу, что мотивы действий преступника, как имеющие поиско- вое значение, необходимо включить в состав криминалистиче- ской характеристики телесных повреждений, совершенных несо- вершеннолетними. Список используемых источников: 1. Беспечный О. В. Теоретические и практические проблемы расследования преступлений, связанных с причинени- ем тяжкого вреда здоровью: дисс. … канд. юрид. наук : 12.00.09 / О. В. Беспечный / Алтайский государственный университет. – Барнаул, 2003, – 241 с. 2. Бурданова В. С. Виктимологические аспекты криминалистики / В. С. Бурданова, В.М. Бы- ков; Ташкентская высшая школа МВД СССР – Ташкент : НИиРИО, 1981. – 80 с. 3. Дрозд В. Г. Організаційні і тактичніаспектирозслідуванняумисних тяжких тілеснихушкоджень: автореф. дис. на здобуття наук.ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.09 «Кримінальнийпроцес та криміналістика; судоваекспертиза; опера- тивно-розшуковадіяльність» / Дрозд Валентина Георгіївна; Київський національний університет внутрішніх справ. – К., 2009. – 17 с. 4. Криминалистика: учебник для студентов вузов / под ред. А.Ф. Волынского, В. П. Лаврова. – 2-е изд., перераб. и доп. – М. : ЮНИТИ-ДАНА. Закон и право, 2008. – 943 с. 5. Сафронов С. О. Методика розслідування умисного заподіяння тяжкого і середньої тяжкості тілесних ушкоджень: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.09 «Кримінальнийпроцес та криміналістика; судоваекспертиза» / Сафронов Сергій Олегович; Національна академія внутрішніх справ України. – К., 1999. – 20 с. 6. Сахарова Е. Г. Расследование причинение вреда здоровью: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.09 / Е. Г. Сахарова / Государственное образовательное учреждение высшего профессионального образования «Тюменский юридиче- ский інститут» – Тюмень, 2005. – 256 с. Одержано 21.10.2014 УДК 811.161.2:001.0 Євгенія Володимирівна КОВКІНА, судовий експерт Харківського науково-дослідного інституту судових експертиз ім. засл. проф. М.С. Бокаріуса здобувач Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна РОЛЬ ТЕРМІНІВ У МОВЛЕННІ ФАХІВЦІВ КРИМІНАЛІСТИЧНОЇ СФЕРИ Лексичний склад термінологічних підсистем, крім суто нау- кового, має також велике практичне значення, адже однозначне та правильне розуміння термінів фахівцями вкрай необхідне, зо- крема, для криміналістичної сфери, де результати класифікації © Ковкіна Є. В., 2014 459 подій та діянь визначають певні наслідки. Процес простеження семантичних відношень вказаної терміносистеми є актуальним, оскільки на сьогодні він залишається не вивченим і часто привер- тає увагу мовознавців. Мета нашої роботи – дослідження особливостей формуван- ня та сучасного стану термінологічного апарату криміналістики, його стандартизація та уніфікація. Сучасний фахівець криміналістичної сфери повинен бути висококваліфікованим, мати достатній інтелектуальний потенці- ал, глибокі знання, необхідні для задоволення професійних по- треб, не лише зі своєї спеціальності, але й з української мови. Ефективність професійної комунікації криміналістів залежить від багатьох чинників, серед них і уміння вірно організувати про- цес спілкування і обґрунтовування своїх думок, спираючись на знання ситуації, мотиву, мети, на правильне розуміння фахових термінів, уникання помилок, неточностей, а також невластивих українській мові термінів. Функціональне значення терміна – коротко, точно й одно- значно виражати фахові поняття, а також служити засобом його розпізнання в спеціальній мові. Досліджуючи мовленнєвий апа- рат криміналістики, спостерігаємо випадки існування кількох слів-термінів на позначення одного явища, реалії. Тобто говоримо про синонімію термінів. У загальнолітературній мові під синоні- мами розуміють слова, які називають один і той самий предмет і виражають одне і те саме поняття про цей предмет. Для науково- го стилю мовлення і, зокрема, для термінології використання си- нонімів є негативним явищем, але не завжди його можливо уник- нути. Мовознавець М.С. Зарицький зазначає, що «терміносиноні- мія має розцінюватися як небажане явище, хоча на етапі пошуку термінів, у сфері функціонування, воно неминуче» [1, с. 77]. У навчальних і фахових джерелах криміналістики просте- жуємо наявність синонімії термінів, наприклад: засіб злочинної діяльності – знаряддя вчинення злочину – предмет злочинної діяльності; або присвоєння – привласнення – крадіжка – роз- трата – розкрадання; або «брудні» гроші – «тіньовий» капітал; або правопорушення – злочин – протиправна діяльність [2]. Указані терміноодиниці вживаються фахівцями на позначення одного і того ж процесу чи явища, що є небажаним. Адже кожен із термінів має власне визначення, зафіксоване словником, тому треба їх чітко розмежовувати і доцільно використовувати. В усному мовленні спеціалістів криміналістичної сфери та- кі випадки, на жаль, трапляються значно більше. Але слід пам’ятати, що недотримання та порушення мовних норм, ужи- вання неправильних, недоречних термінів може викликати непо- 460 розуміння, неясність дій та вчинків. Особливу увагу на зазначені явища слід звертати при описуванні місця подій, складанні про- цесуальних документів та наданні висновків. Ще однією зі значущих проблем при вживанні термінів криміналістики є їхня полісемічність. Полісемія виявляється не у тому, що термін означає декілька явищ чи процесів, а тоді, коли один термін має два або більше визначень, які відрізняються одне від одного. Так, наприклад, скарга у першому значенні означає вира- ження невдоволення, звичайно словесне, з приводу якихось при- кростей, болі, а у другому – офіційну заяву з проханням про усу- нення якоїсь кривди, неправильності [3, с. 201]; обвинувачення – 1) діяльність уповноважених законом органів і осіб, яка полягає в доведенні винності особи, що притягується до кримінальної від- повідальності, 2) зміст обвинувальної тези, сформульованої в по- станові про притягнення як обвинуваченого, в обвинувальному вироку [3, с. 141]; сліди злочину – 1) результат будь-якої матеріа- льної зміни початкової обстановки, яка сталася внаслідок учи- нення злочину (слід у широкому розумінні), 2) матеріально фіксо- ване відображення зовнішньої будови одного об’єкта на іншому (слід у вузькому розумінні) [3, с. 202]. До цієї ж групи відносимо терміни віза, автограф, магазин, вибух та інші. У таких випад- ках, на нашу дамку, значну роль відіграє контекст, адже він роз- межовує полісемічність термінів, попереджає труднощі у сприй- нятті та розумінні їх змісту. Саме у такий спосіб і можливе функ- ціонування у межах однієї системи термінологічних одиниць із кількома лексико-семантичними варіантами. Таким чином, функціонування термінів криміналістики – це живий мовний процес, який не є застиглим, він характеризу- ється постійним оновленням або розширенням (звуженням) зна- чень вже існуючих термінів, тому до їх використання треба ста- витися виважено. Отже, освіченість представників криміналісти- чної сфери полягає не лише у майстерному використанні профе- сійних навичок, а й у грамотному володінні термінологічними знаннями, правилами і нормами загальнолітературної мови в об- ласті професійно-комунікативної діяльності. Список використаних джерел: 1. Зарицький М.С. Актуальні проблеми українського термінознавства / М.С. Зарицький. – К., 2004. – 123 с. 2. Криміна- лістика (криміналістична техніка) : Курс лекцій. – К. : МАУП, 2001.  216 с. 3. Шепітько В. Ю. Криміналістика. Енциклопедичний словник / В. Ю. Шепітько. – Харків, Право. – 2001. – 553 с. Одержано 23.10.2014 461 УДК 343.983 Наталія Олександрівна КОНОНЕНКО, здобувач кафедри криміналістики та судової медицини Національної академії внутрішніх справ ОСОБЛИВОСТІ СЛІДОВОЇ КАРТИНИ ХУЛІГАНСТВА, УЧИНЕНОГО ПІД ЧАС ПРОВЕДЕННЯ СПОРТИВНО-МАСОВИХ ЗАХОДІВ Розглядаючи сліди злочину, потрібно зазначити, що велико- го значення їм надавав ще Г. Грос, вважаючи їх джерелом інфор- мації про подію злочину та, відповідно, особу злочинця [1, с. 162]. Слід відмітити, що важливе значення має розташування слідів відносно місця вчинення злочину. Адже крім слідів, залишених на місці події, як доречно наголошує К.Д. Поль, можуть досліджува- тись сліди, що були виявлені поза ним [3, с. 221]. Наприклад, речо- вини і матеріали з місця вчинення, можуть залишитись на одязі злочинця, що надасть змогу констатувати його присутність у за- значеному місці. У ході вивчення кримінальних проваджень за злочинами, кваліфікованими за ст. 296 КК України, нами встановлено, що у 82 % випадків сліди виявлялися за місцем вчинення злочину. Тоб- то, при розслідуванні хуліганства, вчиненого під час проведення спортивно-масового заходу, потрібно орієнтуватись на виявлення слідів і поза місцем злочину. Такі сліди виникають внаслідок дій злочинця щодо приховування суспільно-небезпечних дій чи їхніх наслідків (у 34 % випадків сліди вчинення хуліганських дій знахо- дились за місцем проживання особи злочинця, у 27 % – в інших місцях: місця проживання потерпілого, родичів злочинця тощо. При знаходженні слідів, що вказують на певний спосіб учи- нення злочину, про що зазначають О.М. Колесниченко та В. О. Коновалова, можна виявити інші сліди, що зазвичай спосте- рігаються при певному способі вчинення злочину [2, с. 23]. Якщо розглядати взаємозв’язок способу вчинення злочину та слідів, то стає зрозумілим, що вони здійснюються, як наголошує В. В. Тіщенко, за принципом прямого та зворотного зв'язку. Тобто їх дослідження може здійснюватись, з одного боку, від інформації про спосіб злочину до пошуку, виявлення та дослідження слідів злочинних дій, а з іншого – від дослідження слідів до пізнання способу й інших обставин злочину [5, с. 115]. Погоджуючись з на- веденими позиціями вчених щодо взаємозв’язку слідів злочину та способу його вчинення, зазначимо, що відповідний спосіб вчинен- ня хуліганських дій залишає по собі відповідні види та кількість слідів. Саме тому виникає можливість віднайти усі сліди за пев- ним способом учинення злочину даного виду і, навпаки, наявність © Кононенко Н. О., 2014 462 певних слідів сприяє визначенню відповідного способу вчинення хуліганства під час проведення спортивно-масового заходу. В да- ному випадку доречно розглянути класифікацію слідів, що були виявлені після вчинення хуліганських дій під час проведення спортивно-масового заходу, відносно об’єкта їх знаходження: тіле- сні ушкодження у потерпілого – у 56 %; тілесні ушкодження у злочинця – 29 %; пошкодження предметів обстановки – 72 %; інші (банкомати, громадський транспорт) – 34 %. Розгляд цих слідів надає змогу оцінити діяння та визначити способи його вчинення. Тілесні ушкодження – нанесення їх відповідними знаряддями, пошкодження предметів – застосування фізичної сили і т. ін. Поняття «слідова картина», як зазначає М. В. Салтевський, включає ідеальні відображення і матеріальні сліди, як джерела видимих і невидимих, прогнозованих слідів, що утворилися в мо- мент вчинення злочину [4, с. 421]. Ми погоджуємося з цією дум- кою і тому при розгляді слідів, що утворилися внаслідок вчинення хуліганських дій під час проведення спортивно-масового заходу, розглядатимемо їх у цих групах. Хуліганство, вчинене словом, зберігається у вигляді ідеаль- них слідів у пам'яті свідків, потерпілих. Вивченням кримінальних проваджень за злочинами, кваліфікованими за ст. 296 КК Украї- ни, нами встановлено, що у 100 % випадків у пам’яті осіб, які були присутні при вчиненні хуліганських дій під час проведення спор- тивно-масового заходу, залишалися ідеальні сліди. З них у 72 % випадків ці сліди формувалися внаслідок безпосереднього сприй- няття зазначених дій, у 28 % випадків – внаслідок бачення наслід- ків хуліганських проявів. У зв’язку з тим, що предметом безпосе- реднього посягання в досліджуваному злочині можуть бути здо- ров’я громадян, державне або суспільне майно, при вчиненні хулі- ганських дій під час проведення спортивно-масового заходу нері- дко залишаються матеріальні сліди. Найбільш типовими з них є сліди ніг, пробоїни від дії холодної зброї або предметів, що її замі- нюють, ушкоджене або знищене майно, плями крові, а також ви- ділення людського організму. При цьому із зазначеної кількості слідів на місці злочину були виявлені: сліди рук – у 12 % випадків; сліди крові та інших органічних речовин – 48 %; сліди засобів учи- нення злочину – 57 %. Також не можна оминути увагою кореляційні зв’язки, які вірогідно з’ясувати між «слідовою картиною» хуліганства, вчине- ного під час проведення спортивно-масового заходу, та іншими елементами її криміналістичної характеристики. Так, залежно від слідів, що залишились на місці події, ймовірним є встановлення способу вчинення злочину. Використання холодної зброї залишає по собі характерні тілесні ушкодження залежно від її виду. Під 463 час вчинення футбольного хуліганства залишаються сліди, що вказуватимуть на різноманітні способи вчинення злочину. Так, використання фаєрів залишає по собі хімічні речовини на місці вчинення злочину, на потерпілих, злочинцях тощо. У ході цих ді- янь пошкоджується майно стадіону, що вказує на застосування сили фізично розвиненими особами. Залишені фанами- суперниками написи на інвентарі футбольних клубів вказують на використання тих чи інших технічних засобів (балончиків, паке- тів з фарбою тощо). Підсумовуючи, зазначимо, що при вчинені хуліганських дій під час проведення спортивно-масових заходів виникає велика кількість слідової інформації. Але це не надає підстав для спро- щеного пошуку, виявлення та використання слідів. У даній кате- горії справ досить важливо виявляти сліди на початковому етапі розслідування, адже саме в цей час вони найбільш помітні і якісні. «Слідова картина» як елемент криміналістичної характеристики хуліганства, вчиненого під час проведення спортивно-масових за- ходів, охоплює зміни в обстановці місця вчинення злочину, сліди- відображення, речові докази (предмети, що мають відношення до справи), документи, а також особи, які можуть бути допитаними для отримання доказової інформації. Список використаних джерел: 1. Гросс Г. Руководство для судебных следователей как система криминалистики. –Новое изд., перепеч. С изд. 1908 г. –М. : ЛексЭст, 2002. – 1088 с. 2. Колесниченко А. Н., Коновалова В.Е. Кримина- листическая характеристика преступлений. Х., Юр. Ин – т, 1985. 3. Поль К. Д. Естественно-научная криминалистика: (Опыт применения научно- технических средств при расследовании отдельных видов преступлений) : пер. с нем. – М. : Юрид. лит., 1985. – 304 с. 4. Салтевський М. В. Криміналістика (у сучасному вигляді) : підручник. – К. : Кондор, 2005. – 588 с. 5. Тіщенко В. В. Корисливо-насильницькі злочини: криміналістичний аналіз : монографія. – Одеса : Юридична література, 2002. – 360 с. Одержано 3.11.2014 УДК 343.98 Олександр Миколайович КОСТИРЯ, здобувач кафедри криміналістики, судової медицини та психіатрії Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ ОСОБЛИВОСТІ ВИЯВЛЕННЯ ВІДОБРАЖЕНЬ ЗА ФАКТАМИ ГРАБЕЖІВ ТА РОЗБОЇВ, ВЧИНЕНИХ РАНІШЕ ЗАСУДЖЕНИМИ ОСОБАМИ Протидія злочинним проявам є одним з основних завдань правоохоронних органів нашої держави. У даній діяльності засто- совуються засоби і методи розроблені багатьма юридичними нау- ками, серед яких одне з основних місць займає криміналістика. Криміналістику образно називають наукою про сліди, так-як ви- © Костиря О. М., 2014 464 вчення механізму утворення слідів злочину та робота слідчого (суду), пов’язана з їх виявленням та аналізом, складають її основу [2, с. 43]. Великого значення слідам злочину надавав Г. Грос, вва- жаючи їх джерелом інформації про подію та відповідно особу злочинця [1, с. 452]. Якщо розглянути зміст, яким наповнюються матеріальні та ідеальні сліди, то можна зробити висновок, що ро- зкрити злочин це фактично встановити достатню кількість при- належних йому слідів. Незважаючи на наявність значної кількості рекомендацій з розслідування грабежів та розбоїв, їх чисельність з року в рік не зменшується. У той же час варто відмітити, що за значною їх кі- лькістю злочинці не виявляються. Це, на нашу думку, призводить до продовження вчинення кримінальних правопорушень, у тому числі більш тяжких. Також варто відмітити, що наявний у вину- ватців злочинний досвід визначає більш професійні їх дії як з під- готовки, вчинення, так і з приховування своїх дій. Наведене вка- зує на те, що працівники правоохоронних органів відчувають зна- чні труднощі (проблеми) у діях, пов’язаних зі слідами злочину да- ного виду. Зазвичай працівники органів внутрішніх справ при зборі матеріалів щодо вчинення вказаних фактів діють інтуїтивно, спираючись на власний досвід отриманий за іншими правопору- шеннями. Однак, пошук деяких слідів за вчиненими раніше засу- дженими особами кримінальними правопорушеннями, кваліфі- кованими у відповідності до ст. ст. 186, 187 КК України має свою особливість. У ряді випадків заходи, спрямовані на виявлення, вилучення всіх слідів проводяться не у повному обсязі. З поділу слідів злочину на матеріальні та ідеальні [3, с. 238], можна дійти висновку що матеріальні сліди необхідно відшукати, а що стосується ідеальних – знайти осіб які володіють інформаці- єю про дану подію. Це, у першу чергу, –свідки правопорушення. На нашу думку, особа злочинця може бути визначена носієм ін- формації щодо цього злочину у випадку сприяння слідству та дачі правдивих свідчень. Останні, у подальшому, можуть бути переві- рені, наприклад, при проведенні слідчого експерименту та інших слідчих дій. Під час пошуку слідів необхідно приймати до уваги види слідів та місце їх знаходження. І види й розташування по- трібно розглядати у взаємозалежності, оскільки без наявності якоїсь частини цих даних, відомості будуть неповними. Пошук може відбуватися як від виду слідів до місця їх розташування так і у зворотному порядку, від місця зосередження до їх виду. Як види утворених слідів так і їх розташування можуть залежати від спо- собу вчинення грабежу та розбійного нападу. 465 Виїзд на місце події сприяє висуванню припущень щодо ря- ду дій, вчинених злочинцем, розташування залишених матеріа- льних слідів, а також встановленню можливих свідків повідом- лення. Вивченням судово-слідчої практики нами встановлено, що у 100 % випадків у пам’яті осіб щодо яких було здійснено протипра- вні діяння розглядуваних категорій, залишались сліди. Заслуговує на увагу розташування слідів по відношенню до місця вчинення злочину. Нами з’ясовано, що у 32 % випадків вони виявляються за місцем вчинення злочину, та відповідно у 64 % – у інших місцях. При цьому із зазначеної кількості слідів на місці злочину виявляють: сліди рук у 75 % випадків, ніг 3 %, одорологічні 2 %, носії інформації з камер спостережень у 5 %. Не виключено виявлення й інших слідів. Вагоме місце займають сліди по-за місцем злочину. Усталеною є думка що кількість розкритих суспільно- небезпечних діянь знаходиться у прямій залежності від швидко- сті виявлення та вилучення слідів, оскільки час впливає на їх вла- стивості та якість. Не є виключенням з цього правила і досліджу- вані кримінальні правопорушення. Сліди можуть відчувати на собі змін, котрі завдає злочинець, намагаючись приховати свої дії. Крім того сліди змінюються під впливом природних факторів, а також випадкових обставин. З наведеного можна зробити висновок, що наявність знань щодо розташування, видів та інших відомостей про сліди, котрі залишаються у ході вчинення раніше засудженими особами гра- бежів та розбоїв, забезпечить їх швидкий пошук, повне винай- дення, якісне вилучення та подальше дослідження й використан- ня під час проведення розслідування за кримінальними правопо- рушеннями даного виду. Це, у свою чергу, забезпечить належний рівень розслідування, що буде значним внеском у поліпшенні криміногенної ситуації у нашій державі. Список використаних джерел: 1. Гросс Г. Руководство для судебных следователей как система криминалистики. – Новое изд., перепеч. с изд. 1908 г. – М. : ЛексЭст, 2002. – 1088 с. 2. Домбровский Р. Г. Следы преступления и инфор- мация. Известия вузов «Правоведение», 1988. №3 Изд-во Ленинградского ун-та. – 120 с. 3. Салтевський М. В. Криміналістика (у сучасному вигляді) : підручник. – К. : Кондор,2005.-588 с. – С. 420. Одержано 23.10.2014 466 УДК 343.148.4 Наталія Дмитрівна КУЛІНИЧ, здобувач кафедри криміналістичних експертиз навчально-наукового інституту підготовки фахівців для експертно-криміналістичних підрозділів Національної академії внутрішніх справ, заступник начальника відділу Управління громадської безпеки ГУ МВС України в Київській обл. ТЕХНІКО-КРИМІНАЛІСТИЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РОЗСЛІДУВАННЯ НЕЗАКОННОГО ПРОВЕДЕННЯ ПОШУКОВИХ РОБІТ НА ОБ’ЄКТАХ АРХЕОЛОГІЧНОЇ СПАДЩИНИ В літературі техніко-криміналістичне забезпечення розглядається як структурний елемент криміналістичного забез- печення досудового розслідування [1, с. 20–21; 2, с. 14; 3, с. 12; 4, с. 17]. У самому змісті техніко-криміналістичного забезпечення виділяють дві ознаки: створення умов постійної готовності засобів і методів криміналістичної техніки; створення умов для реалізації цих засобів і методів [5, c.16]. Техніко-криміналістичне забезпечення кримінального про- вадження про незаконне проведення пошукових робіт на об’єктах археологічної спадщини знаходить свій практичний вираз у вирішенні ряду завдань, зокрема: – фіксація ходу і результатів проведення слідчих (розшукових) дій; – виявлення, фіксація, збирання, дослідження слідів кримінального правопорушення, предметів, які мо- жуть бути судовими доказами у провадженні; – здійснення реєстраційно-облікової діяльності з об’єктами експертно-криміналістичних обліків; – встановлення, розшук і впізнання осіб які вчинили незаконні дії з об’єктами археологічної спадщини; – проведення судових експертиз, зокрема класу мис- тецтвознавчих досліджень. Кримінальне провадження про незаконне проведення пошу- кових робіт на об’єктах археологічної спадщини супроводжується низкою складнощів, які входять до сфери техніко- криміналістичного забезпечення і пов’язані із застосуванням технічних засобів при проведенні слідчих (розшукових) дій. Певні складнощі у залученні нових технічних засобів до діяльності з розслідування правопорушень обумовлює невизначеність у кримінальному процесуальному законодавстві правових підстав та переліку технічних засобів. Так, у КПК України регламенту- © Кулінич Н. Д., 2014 467 ються лише окремі питання, що стосуються застосування технічних засобів: мова йде про фотографування речових доказів, фіксування слідчих (розшукових) дій, залучення спеціалістів, проведення експертиз тощо. З об’єктивних причин зафіксувати перелік технічних засобів які можуть використовуватись у кримінальному провадженні, з урахуванням науково-технічного прогресу – не- можливо. За таких умов постає питання щодо формування критеріїв, яким повинні відповідати технічні засоби. Дослідження практики розслідування такої категорії пра- вопорушень показало, що процес доказування більше орієнтований на отримання особистої доказової інформації за до- помогою відповідних засобів (допит, опитування, слідчий експе- римент тощо). Така практика не завжди є ефективною, оскільки саме ці докази у специфічних умовах розслідування, супровод- жуються протидією розслідуванню, виявляються найменш стабільними. У зв’язку з цим, особливого значення для успішного розслідування набувають матеріальні сліди протиправної діяльності, їх своєчасне виявлення, фіксація, вилучення, дослідження та оцінка неможлива без застосування відповідних засобів, методів і методик. Проведення судових експертиз у кримінальному провадженні, розглядається як одна із важливих умов ефективно- го розслідування незаконного проведення пошукових робіт на об’єктах археологічної спадщини. За останні роки, спектр експертних досліджень розширено до понад 50 видів: зокрема, комп’ютерно-технічні, товарознавчі, молекулярно-генетичні, мистецтвознавчі. Розробка загальних і окремих методик проведення судово- мистецтвознавчих експертиз дозволить підвищити ефективність її використання в правоохоронній діяльності. Такі методи повинні базуватись на теорії судової експертизи, теорії судово- мистецтвознавчої експертизи, яка знаходиться на стадії форму- вання. Відсутність сталого визначення поняття, предмета, об’єкта, задач негативно впливає на стан використання спеціальних знань і розслідування правопорушень у сфері охорони культурної спадщини. Список використаних джерел: 1. Іщенко А. В. Проблеми криміналістичного забезпечення розслідування злочинів : [монографія] / А. В. Іщенко, І. Л. Красюк, В. В. Матвієнко. – К. : Нац. акад. внутр. справ України, 2002, – С. 20–21. 2. Таран О. В. Криміналістичне забезпечення розслідування злочинної діяльності у сфері порушення авторського і суміжних прав: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.09 «Кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза» / 468 О. В. Таран. – К., 2005 – 19 с. 3. Паламарчук Л. П. Криміналістичне забезпечен- ня розслідування незаконного втручання в роботу електронно- обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж: авто- реф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук. : спец. 12.00.09. «Кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза» / Л. П. Пала- марчук. – К., 2005. – 18 с. 4. Хірсін А. В. Криміналістичне забезпечення розслідування корисливо-насильницької організованої злочинної діяльності : автореф. дис. на здобуття наук. ступення канд. юрид. наук. спец. 12.00.09. «Кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза» / А. В. Хірсін. – К., 2006. – 22 с. 5. Волынский В. А. Технико-криминалистическое обеспечение раскрытия и расследования преступлений : [пособие] / А. В. Волынский. – М. : ВНИИ МВД РФ, 1994. – С. 16. Одержано 3.11.2014 УДК 343.98 Валентин Валентинович ЛЮТИЙ, здобувач кафедри криміналістики, судової медицини та психіатрії Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ ЗНАЧЕННЯ ТА ОСОБЛИВОСТІ ПРОВЕДЕННЯ СЛІДЧОГО ОГЛЯДУ ЗА ФАКТАМИ НЕЗАКОННИХ ЗАВОЛОДІНЬ ТРАНСПОРТНИМИ ЗАСОБАМИ ВЧИНЕНИХ ОРГАНІЗОВАНИМИ ГРУПАМИ Вчені та практики сходяться у поглядах на важливість та значення встановлення психологічного контакту з допитуваними особами, чим забезпечують якість та результативність проведен- ня не тільки даної слідчої (розшукової) дії, а й розслідування. Психологічний контакт – це найбільш сприятлива психологічна «атмосфера» допиту, яка сприяє взаємодії та взаємовідносинами між учасниками, певний «настрій» на спілкування. [1, c. 197]. Пси- хологічний контакт завжди має двосторонній характер, його встановлення і підтримання залежать як від слідчого, так і від до- питуваного, хоча ініціатива повинна належати слідчому. Існує двосторонній контакт, в якому допитуваний відчуває, що він ста- новить для слідчого певний інтерес. Тому для встановлення пси- хологічного контакту вимагає від слідчого знання психології до- питуваного. Він повинен враховувати його індивідуально- психологічні особливості, типологічні якості, психічний стан на момент допиту, життєвий досвід та ін. Тактичні прийоми, спрямовані на встановлення психологі- чного контакту з допитуваним, ґрунтується на використанні да- них психології, логіки та інших наук. У цьому відношенні певний інтерес становлять способи впливу на людей, запропоновані Дей- лом Карнегі. Він рекомендує шість таких способів: виявляти щи- рий інтерес до інших людей; більше усміхатися; пам’ятати, що для людини звук її імені – найбільш важливий звук людської мо- © Лютий В. В., 2014 469 ви; бути добрим слухачем, заохочувати інших розповідати вам про себе; ввести розмову в колі інтересів співрозмовника; давати людям відчути їх значущість і робити це щиро [1, с. 198]. Банальність деяких вище наведених прийомів є очевидною, однак це не позбавляє їх практичного значення при певній інтер- претації, тобто інтелектуальна здатність людини сприймати, ро- зуміти та тлумачити інформацію яка надходить. Встановлення психологічного контакту потребує знань законів психології, умі- лого застосування розроблених криміналістикою тактичних при- йомів допиту, а також врахування процесуального положення до- питуваного. Особливо важко встановлення психологічного конта- кту з підозрюваними у незаконних заволодінь транспортними за- собами, котрі завжди заінтересовані у результатах провадження. Адже допит їх в цьому зв'язку найчастіше проходить у психологі- чний боротьбі, особливо на первинній стадії. Нерідко таку «боро- тьбу» приходиться вести з недобросовісними свідками. Для ефективного налагодження психологічного контакту при допиті необхідно розробити ситуаційно обумовлені етапи, які будуть враховувати характер слідчої ситуації, дозволять спрогно- зувати послідовність дій слідчого та розвиток події у цілому. Сфо- рмульовані етапи встановлення психологічного контакту повинні: регулювати процес установлення, підтримання та закріплення психологічного контакту; допомогти ліквідувати дію негативних чинників та усунути перекручення, що виникають із природи формування психологічного контакту; враховувати рівні форму- вання психологічного контакту; дослідити можливості ефектив- ного застосування тактичних прийомів його встановлення при проведенні допиту та ін. Встановлення психологічного контакту ще не гарантує без- конфліктності, особливо при допиті осіб, що перебували у складі організованої групи з метою незаконного заволодіння транспорт- ними засобами. Не варто проводити різкого розмежування між етапами становлення психологічного контакту та етапами подо- лання конфлікту. Ці процеси тісно взаємопов’язані, оскільки слі- дчий, встановлюючи психологічний контакт, нерідко добивається подолання конфлікту, однак, у свою чергу безконфліктній ситуа- ції на перших етапах його встановлення може мати місце латент- ний конфлікт контакт, нерідко добивається подолання конфлік- ту, однак, у свою чергу, безконфліктній ситуації на перших ета- пах його встановлення може мати місце латентний конфлікт. Одним з головних методів психологічного впливу при допи- ті являється переконання. Суть його полягає в тому, що викорис- товуючи матеріали конкретної справи і дані суспільної практики, а також позитивні приклади, почерпнуті з літератури або з жит- 470 тя, той, що допитує добивається перебудови суб’єктивних позицій допитуваного, переконує його в необхідності змінити свою пове- дінку. Це, по суті дія на інтелектуальну і емоційну сферу допиту- ваного із завданням опанування його вольових процесів [3, c. 364]. Окрім методу переконання, цілями одержання правдивих пока- зань можуть служити інші прийоми, що спонукають допитувано- го критично ставитись до власної особистості та поведінки. Таких прийомів декілька. При реалізації тактико-психологічних прийо- мів можуть ефективно використовуватись протиріччя, знайдених в показаннях допитуваного. Один з таких прийомів, частковості полягає в тому, що допитуваному демонструється невідповідність змісту його показань об’єктивної дійсності Спонукуючи допиту- ваного до пошуку причин протиріч, цей прийом зрештою переко- нує його в неспроможності умисної брехні і стимулює спогад дій- сних обставин. Цей прийом психологічної дії застосовується як і що сумлінно помиляються особам, що так і надають свідомо не- правдиві свідчення. Під час допиту особи, слід не забувати, що в цей момент слі- дчий робить типову, звичну справу, а допитуваний, можливо, за- пам'ятає це на роки. Він для слідчого – один з багатьох. Слідчий для нього представник органів державної влади. Так потрібно бу- ти уважливим, коректним, серйозним та справедливим. Авжеж по слідчому будуть судити всіх представників. Це потрібно пам’ятати при кожному допиті [4, c. 12]. Таким чином можемо дій- ти висновку, що встановлення психологічного контакту при про- веденні допитів за кримінальними провадженнями за фактами незаконних заволодінь транспортними засобами, вчиненими ор- ганізованими групами є обов’язковою складовою проведення ре- зультативних допитів. Цим слідчий зменшить можливість дачі неправдивих свідчень, визначиться із найбільш доцільною лінією проведення допиту, застосування тактичних прийомів. У резуль- таті буде зменшено кількість часу на проведення допитів та за- безпечено якість їх проведення. Список використаних джерел: 1. Шепитько В. Ю. Криминалистика : курс лекций. – 2-е изд., перераб. и доп. / Шепитько В. Ю. – Х. : ООО «Одиссей», 2005. – 368 с. 2. Чуфаровский Ю. В. Психология оперативно-розыскной деяте- льности / Ю. В. Чуфаровский . – 2-е изд., доп. – М. : МЗ-Пресс, издат. Воробь- ев А. В., 2001. – 208 с. 3. Крылов И.Ф. Кримининалистика Крилов В.Ю. – Л. – 1976. – 591с. 4. Настольная книга следователя / Кол. авт. – М. : Госюриздат, 1949. – 874 с. Одержано 23.10.2014 471 УДК: 343.985:343.343.3 Тетяна Олександрівна ЛУСКАТОВА, ад’юнкт кафедри криміналістики, судової медицини та психіатрії Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ ТАКТИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ДОПИТУ ПІДОЗРЮВАНОГО У ЗАПОДІЯННІ УМИСНИХ ТЯЖКИХ ТІЛЕСНИХ УШКОДЖЕНЬ, ЩО СПРИЧИНИЛИ СМЕРТЬ ПОТЕРПІЛОГО При розслідуванні досліджуваного виду посягань вагоме значення для кваліфікації дій винного має допит підозрюваного. В першу чергу це обумовлене потребою розмежування умисних тяжких тілесних ушкоджень, що спричинили смерть потерпілого, та умисного вбивства. Зазначеної мети можна досягти низкою дій, спрямованих на встановлення умислу підозрюваного, зокрема, безпосередньо це здійснюється шляхом його допиту чи допитів осіб, яким він заявляв про свої наміри ушкодити потенційну жертву, але не вбивати її (якщо такі свідки знайдуться). Опосе- редковано висновки щодо спрямування умислу підозрюваного можна зробити за результатами інших процесуальних дій: огляду, слідчого експерименту, висновків експертиз тощо. Розглянемо окремі тактичні особливості допиту особи, якій інкримінують вину в заподіянні умисних тяжких тілесних уш- коджень зі смертю потерпілого. Обов’язковою умовою отримання повних і достовірних по- казань є якісна підготовка до проведення зазначеної слідчої (розшукової) дії, однією зі складових котрої є максимальне отри- мання відомостей про обставини події, суб’єктів злочину. Слідчому необхідно вивчити всі матеріали кримінального про- вадження, що містять відомості про місце заподіяння ушкоджень, особу потерпілого, обставини вчиненого діяння, зокрема, прото- коли огляду місця події, допиту потерпілого (якщо він проводив- ся), допитів осіб, які спілкуватися з жертвою після нападу, особ- ливо лікарів, які надавали допомогу, інших свідків тощо. Аналіз наявної інформації дозволить конкретизувати предмет допиту, спрогнозувати поведінку підозрюваного й на цій основі скласти план та обрати правильну тактику дій. Вчені-криміналісти пропонують поділяти допит на наступні стадії: ідентифікація особи та встановлення її соціально- демографічних даних; виконання вимог законодавства; вільна розповідь; питально-відповідна частина; фіксація свідчень [1, с. 297–298]. Перед початком процесуальної дії слідчому бажано встано- вити психологічний контакт з особою. Якщо така спроба була не зовсім успішною, але підозрюваний не проти надання показів, за- © Лускатова Т. О., 2014 472 пропонувати йому розповісти про обставини події. Під час вільної розповіді увага приділяється виявленню та фіксації у протоколі протиріч у показаннях, замовчувань. Слідчому не варто перери- вати допитуваного, квапити його. Коли підозрюваний закінчить розповідь, за необхідності поставити уточнюючі запитання. Тактика подальшого допиту обирається залежно від того, визнає особа свою вину чи ні. У першому випадку підозрюваний допитується по всіх відомих йому обставинах події, незалежно від повноти, об'єму раніше отриманих даних. Питання повинні стосу- ватися: а) точного часу і місця скоєння злочину; б) можливих співучасників; в) знарядь; г) способу і місця вчинення діяння та приховування трупа; д) можливих слідів, залишених на одязі, взутті; е) знаходження на момент вчинення злочину в наркотич- ному або алкогольному сп'янінні, ж) причин, що спонукали особу до вчинення посягання. Такі питання ставлять, щоб заповнити прогалини в показаннях і більш детально з'ясувати всі обставини події. Вони повинні бути конкретними, зрозумілими, логічно пов'язаними між собою. Основна увага має бути спрямована на одержання від підозрюваного свідчень, які дозволили б виключи- ти самообмову і перевірити знання ним таких деталей, які дійсно можуть бути відомі тільки особі злочинця. Якщо допитувана особа дає неправдиві свідчення, заперечує своє відношення до злочину, у такій ситуації їй пропонується на- дати показання по суті підозри й зайнятої позиції з приведенням своїх доводів, аргументів, версій, запропонувати власну оцінку пред'явлених доказів та з приводу підозри. При цьому слідчий звертає увагу допитуваного на протиріччя з уже встановленими фактами та наявними доказами. Одним із завдань допиту підозрюваного є з’ясування його мотивів і мети, оскільки у ряді випадків наявність окремих з них є підставою для кваліфікації діяння за іншими статтями КК України. Так, умисне заподіяння працівникові правоохоронного органу або його близьким родичам тяжкого тілесного ушкоджен- ня у зв'язку з виконанням ним службових обов'язків слід кваліфікувати за ч. 3 ст. 345; умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень членам певної національної, етнічної, расової чи релігійної групи з метою повного або часткового їх знищення – за ч. 1 ст. 442. У практичній роботі особливу складність становить відмежування умисного тяжкого тілесного ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого, від умисного вбивст- ва. Для правильної кваліфікації слідчому треба ретельно досліджувати докази, що мають значення для з'ясування змісту і спрямованості умислу злочинця. Питання про умисел необхідно 473 вирішувати, виходячи із сукупності всіх обставин діяння: врахо- вувати спосіб та знаряддя, кількість, характер і локалізацію тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, попе- редню поведінку винного та потерпілого, їх взаємовідносини. Вирішальним при цьому є суб'єктивне ставлення особи до наслідків своїх дій. При умисному вбивстві настання смерті охоплюється її умислом, а у випадку заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, став- лення до настання смерті характеризується необережністю [2, с. 285]. Зазначені питання особливо ретельно слід з’ясовувати під в ході допиту підозрюваного. Під час проведення вказаної процесуальної дії доцільно ви- користовувати аудіо– або відеозапис. Повторний перегляд остан- нього дозволить проаналізувати поведінку підозрюваного, його емоційний стан, реакції на запитання й виробити тактику по- дальших допитів. Список використаних джерел: 1. Криміналістика: підручник / [Бер- наз В.Д., Бірюков В.В., Волобуєв А.Ф.]; за заг. ред. Волобуєва А.Ф.; МВС України, Харк. нац. ун-т внутр. справ. – Х. : ХНУВС, 2011. – 666 с. 2. Науково- практичний коментар Кримінального кодексу України / За ред. М. І. Мельни- ка, М. І. Хавро-нюка. – 4-те вид., переробл. та доповн. – К. : Юридична думка, 2007. – 1184 с. Одержано 15.10.2014 УДК 343.977 Анатолій Миколайович МЕДЕНЦЕВ, здобувач кафедри кримінального права, процесу та криміналістики Міжнародного гуманітарного університету ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ І КОНТРОЛЬ, ЯК ОБСТАНОВКА ВЧИНЕННЯ ЗЛОЧИНІВ У СФЕРІ ДЕРЖАВНИХ ЗАКУПІВЕЛЬ Сфера державних закупівель є однією з найбільш криміно- генних, що пов’язується з відсутністю систематизованої та об’єктивної інформації про реальний стан злочинності у зазначе- ній сфері, а також достатньо глибокої криміналістичної характе- ристики таких злочинів. Особливістю таких злочинів є те що, перш за все, ознаками їх вчинення є порушення нормативно- встановлених правил і процедур здійснення закупівель. У кримі- налістичній характеристиці злочинів, де предметом зазіхання є бюджетні кошти, описання правового регулювання бюджетних процесів і системи контролю має першочергове значення, оскіль- ки саме вони перш за все відбивають суттєвість цих злочинів і складають найважливіший аспект обстановки їх вчинення. Ви- вчення слідчої та судової практики показує, що працівники пра- воохоронних органів не завжди орієнтуються у нюансах правово- го регулювання здійснення державних закупівель і дотримання © Меденцев А. М., 2014 474 встановлених правил, що призводить до помилок у кримінальних провадженнях. Потрібно зазначити, що нормативно-правове регулювання закупівлі товарів, робіт і послуг за державні кошти в Україні пройшло складний і суперечливий шлях [1, с. 35-37]. На даний час чинним є Закон України «Про здійснення державних закупівель» від 01.06.2010 р. (з наступними змінами), який був покликаний усунути раніше існуючі недоліки у правовому регулюванні, які надавали можливості злочинного збагачення державних чинов- ників шляхом витрачання бюджетних коштів, на товари і послуги за цінами, що в рази перевищували їх реальну вартість. Так, віді- йшов у минуле термін «тендер», поступившись своїм місцем по- няттю «конкурсні торги». З’явилися такі ключові терміни, як ге- неральний замовник, закупівля на засадах координації, найбільш економічно вигідна пропозиція, суб’єкт оскарження, цінова про- позиція тощо. Більш виваженими виглядають положення, які ви- значають мінімальну вартість предмету закупівлі (товарів і по- слуг -100 тис. грн., а робіт – 300 тис. грн.). Здійснено розмежування функцій контролю та регулювання процедури здійснення держа- вних закупівель та інше [2]. Але разом з позитивними змінами, були створені й нові «шпарини» для різноманітних зловживань. Зокрема, Законом не визначається перелік документів, які підтверджують відповід- ність учасників кваліфікаційним критеріям. Як наслідок, перелік таких документів визначається на власний розсуд замовників, що створює умови для вчинення корупційних діянь. Окрім того, відо- мо, що через півроку після набрання чинності останніх змін до Закону України «Про здійснення державних закупівель» рівень публічності державних торгів суттєво знизився, оскільки нове законодавство не зобов’язує оприлюднювати дані про ті з них, які проводяться власним коштом державних підприємств. За підра- хунками експертів у тінь потрапила приблизно половина держза- купівель: якщо за січень-лютий 2012 року обсяги тендерів стано- вили 133 млрд. грн., то за аналогічний період 2013 року – тільки 66 млрд. грн. [3]. Саме тінізація державних закупівель, яку фактично дозволяє законодавство, породжує необ’єктивність будь-яких офіційних даних, що стосуються успіхів у боротьбі з будь-якими правопорушенням у цій сфері. Як справедливо зазначає Ю. В. Скосирська, в результаті широкомасштабних розкрадань бюджетних коштів, вчинюваних, зокрема, шляхом надання пере- ваг у нечесній конкурентній боротьбі підприємцям, пов’язаним з корумпованими чиновниками, відбувається зміщення цілей полі- тики від загальнонаціонального розвитку до забезпечення пану- вання олігархічних угруповань [4, с. 86]. 475 На перший погляд зазначені недоліки в організації держав- них торгів могли бути нейтралізовані ефективним контролем. У процес здійснення державного фінансового контролю у сфері державних закупівель залучено цілу низку державних органів, зокрема: Державну фінансову інспекцію України (ключовий кон- тролюючий орган у даній сфері), Державне казначейство Украї- ни, Рахункову палату. Крім того, зазначені органи при здійсненні фінансового контролю взаємодіють з багатьма іншими держав- ними органами (Міністерством економічного розвитку і торгівлі, Антимонопольним комітетом, Державною податковою адмініст- рацією, Державною митною службою та іншими). Не викликає сумніву, що висока ефективність здійснення державного фінан- сового контролю у сфері державних закупівель можлива лише за умови, що всі контролюючі органи працюють як єдиний механізм, обмінюючись інформацією і злагоджено виконуючи свої завдання відповідно до компетенції. Проте на сьогодні такої злагодженої і скоординованої роботи немає. Проблеми полягають, перш за все, у відсутності на сьогодні чіткої координації діяльності названих органів, а також належного інформаційного забезпечення. Роз’єднаність інформаційних баз контролюючих органів (мають доступ тільки працівники певного органу) призводить до обме- ження можливості оперативного отримання та аналізу інформа- ції, важливої для своєчасного виявлення правопорушення і при- тягнення винних до відповідальності [5, с. 685-687]. Уявляється, що подолання зазначених недоліків у правово- му регулюванні і здійсненні контролю у сфері здійснення держа- вних закупівель є необхідною умовою підвищення ефективності діяльності правоохоронних органів у виявленні відповідних зло- чинів та їх розслідування. Список використаних джерел: 1. Прилуцький Р. Б. Проблемні питання застосування законодавства у сфері здійснення державних закупівель // Р. Б. Прилуцький, Ю. А. Карпова // Юридична наука. – № 7/2012. – с. 35– 44. 2. Закон України «Про здійснення державних закупівель» від 01.06.2010 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/- laws/show/2289-17. 3. Коротко про держзакупівлі // Український тиждень. – 2013. – № 10 (278). – С. 7 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: tuzhden.ua. 4. Скосырская Ю. В. Криминологические и уголовно-правовые меры борьбы с преступлениями коррупционной направленности, совершаемыми в сфере государственных закупок : дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08 / Скосырская Ю. В. – М., 2011. – 211 с. 5. Скирта Д. В. Правове регулювання взаємодії органів дер- жавного фінансового контролю у сфері державних закупівель України: про- блеми та шляхи вдосконалення / Д. В.Скирта //Форум права. – 2012. №3. – С. 683–691 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/e- journals/FP/2012-3/12cdvtsv.pdf. Одержано 23.10.2014 476 УДК 343.98(477) Вікторія Григорівна ОЗАР, ад’юнкт Харківського національного університету внутрішніх справ ОСОБЛИВОСТІ ПРИЗНАЧЕННЯ СУДОВО-ІМУНОЛОГІЧНОЇ ЕКСПЕРТИЗИ ПІД ЧАС РОЗСЛІДУВАННЯ КАТУВАНЬ Сьогодні можна впевнено стверджувати, що під час розслі- дування катувань не можливо обійтися без проведення різномані- тних експертиз, особливе місце серед яких займає судово- імунологічна експертиза. Предмет судово-імунологічної експер- тизи – медико-біологічні питання, які безпосередньо пов’язані з життєдіяльністю та функціями людського організму (досліджен- ня крові, слини, інших виділень організму людини), що виника- ють під час розслідування катувань. Фактичною підставою для призначення судово- імунологічної експертизи під час розслідування катувань є потре- ба в спеціальних медичних знаннях, які необхідні для вирішення питань, що стосуються встановлення наявності і групової належ- ності об'єктів людського походження, котрі були виявлені на тілі, одязі потерпілих чи підозрюваних осіб, з метою встановлення об- ставин, що підлягають доказуванню у конкретному кримінально- му провадженні. Юридичною підставою для залучення експерта на стадії досудового розслідування катувань є постанова слідчого чи прокурора про призначення судово-імунологічної експертизи (ч. 3 ст. 110 КПК України), або доручення слідчого судді чи суду (ч. 7 ст. 69 КПК України). При розслідуванні даної категорії справ під час проведення судово-імунологічної експертизи досліджуються: предмети, речі, одяг зі слідами крові, слини, інших виділень людського організму. Дані об’єкти можуть бути виявлені при проведенні огляду місця події, огляду речей і предметів, освідуванні. Згідно з п. 1.5. Правил проведення судово-медичних експертиз (досліджень) у відділен- нях судово-медичної імунології бюро судово-медичної експертизи, до постанови про призначення судово-імунологічної експертизи повинні додаватися речові докази, протокол огляду речових дока- зів, зразки біоматеріалу і, при наявності, медична документація [1]. Речові докази зі слідами крові, слини, інших виділень організ- му людини під час проведення вищевказаних слідчих дій вилуча- ються повністю, а у випадках, коли це неможливо, вилучається частина предмету зі слідами. Якщо ж не можливо вилучити ні сам предмет, ні його частину, то необхідно провести зішкріб чи змив плями. Упаковувати вилучене слід таким чином, щоб в од- ному пакеті знаходився змив плям, а в іншому зішкріб матеріалу (предмету, на якому знаходилася пляма). Змив плями можна про- © Озар В. Г., 2014 477 водити марлею чи чистою тканиною, яка змочена у воді чи у фізі- ологічному розчині. Марлю, з перенесеною на нею плямою, про- сушують при кімнатній температурі. Крім того експерту також необхідно надати зразки чистою марлі, що аналогічна тій, яка ви- користовувалась при вилученні речовини плями [2, с. 110]. Для встановлення походження виділень людського організ- му (крові, слини, поту) від конкретної особи при направленні на судово-імунологічну експертизу слідів виділень необхідно надати експертові біологічні зразки даних виділень даної особи. Згідно з ч. 3 ст. 245 КПК України відбирання біологічних зразків у особи здійснюється за правилами, установленими для проведення осві- дування особи (ст. 241 КПК України) [3, с. 626]. Відбирання біоло- гічних зразків у особи здійснюється на підставі постанови проку- рора за участю судово-медичного експерта чи лікаря. Перед поча- тком відібрання зразків особі пред’являється постанова прокуро- ра, після чого їй пропонується добровільно надати зразки. У разі відмови особи добровільно надати біологічні зразки слідчий, про- курор мають право звернутися до слідчого судді чи суду з клопо- танням про відібрання біологічних зразків. При відібранні біоло- гічних зразків не допускаються дії, які принижують честь і гід- ність особи або є небезпечними для її здоров’я. Про відібрання у особи зразків слідчим складається протокол. Судово-імунологічну експертизу під час розслідування ка- тувань потрібно призначати негайно, коли отримано достатньо матеріалів для експертного дослідження, оскільки деякі біологічні об’єкти з часом втрачають свої індивідуальні властивості, псують- ся. Згідно з п. 1.2. Інструкції про проведення судово-медичної екс- пертизи, слідчий має доручити проведення даної експертизи екс- пертам бюро судово-медичних експертиз управлінь охорони здо- ров'я обласних виконавчих комітетів [4]. Ставлячи питання перед експертом, слідчий повинен чітко усвідомити, які фактичні дані необхідно і можливо встановити, використовуючи всі можливості судово-імунологічної експертизи. Аналіз практики показує, що слідчі, сподіваючись на власні знан- ня, часто звужують завдання і не в повній мірі використовують всі можливості вказаної експертизи при розслідуванні катувань. Питання, які ставляться перед експертом, повинні не виходити за межі його спеціальних медичних знань, мають бути короткі, кон- кретні, логічно послідовні, повні та мати комплексний характер. Враховуючи особливості механізму вчинення катувань та можли- вості судово-імунологічної експертизи можна запропонувати на- ступний перелік питань для вирішення експерту: а) при дослідженні крові: чи є на даних предметах або в даній речовині кров? належить вона людині чи тварині? тварині якого 478 виду (класу, типу) належить вилучена кров? до якої групи і до якого типу належить вилучена кров? походить кров від чоловіка чи жін- ки? походять сліди крові від живої особи чи трупа? чи можливо встановити належність крові конкретній особі? чи є ідентичною вилучена кров крові конкретної особи? коли утворено сліди крові? яка була кількість рідкої крові, яка утворила плями на даному об’єкті? кровотечею, з якої області тіла, утворені відповідні сліди крові? з якої висоти падали краплі крові? чи пересувалася особа, з тіла якої падали краплі крові, якщо так, то в якому напрямі і з якою швидкістю? яким є ступінь інтенсивності кровотечі, виходячи з наявних слідів крові? у якому положенні знаходилась особа на мо- мент отримання ушкоджень, виходячи з характеру і розташування плям крові? яким було взаємне розташування потерпілого і підо- зрюваного на момент нанесення ушкоджень, виходячи з характеру плям крові? яким є механізм утворення слідів крові на місці події? б) при дослідженні виділень організму людини (слини, поту, сечі, сперми): чи є на досліджуваних предметах сліди виділень людини (слини, поту, сечі, сперми)? до якої групи належать виді- лення? якою є статева належність клітин, виявлених у плямах слини? чи можуть походити виділення від певної особи? в) при дослідженні часток тканини та органів тіла людини: чи є на досліджуваних предметах частини тканини або органів людини? до якого виду приналежать частки тканини або органів? до якої групи належать частки тканини або органи людини? якою є статева належність органів або тканини людини? який механізм утворення даних нашарувань? Призначення судово-імунологічної експертизи є першочер- говою процесуальною дією, оскільки забезпечує повноту та під- вищує якість розслідування, допомагає в дослідженні обставин справи та дозволяє одержати максимум доказової інформації. Широке використання можливостей судово-імунологічної експер- тизи дозволяє вирішити питання, що мають значення для встано- влення істини під час розслідування катування. Список використаних джерел: 1. Правила проведення судово-медичних експертиз (досліджень) у відділеннях судово-медичної імунології бюро судово- медичної експертизи: затв. наказом Міністерства охорони здоров’я України від 17.01.1995 року № 6 // Відомості Верховної Ради України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/z0252-95. 2. Черечукіна Л. В. Розслідування вбивств: [учбово-методичний посібник] / Л. В. Черечукіна – Лу- ганськ: ЛДУВС ім. Е.О. Дідоренка. 2009. – 248 с. 3. Кримінальний процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар: у 2 т. Т. 1 / за ред. : В. Я. Тацій, В. П. Пшонки, А.В. Портнова. – Х. : Право, 2012. – 768 с. 4. Інструкція про прове- дення судово-медичної експертизи: затв. наказом Міністерства охорони здоров’я України від 17.01.95 р. № 6 // Відомості Верховної Ради України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/z0254-95. Одержано 13.10.2014 479 УДК 343.1 Наталія Олегівна ОПАНАСЕНКО, аспірант Харківського національного університету внутрішніх справ КРИМІНАЛІСТИЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ОРГАНІЗОВАНИХ ГРУП ШАХРАЇВ У СФЕРІ ЖИТЛОВОГО БУДІВНИЦТВА Важливим елементом криміналістичної характеристики шахрайства, вчиненого організованими злочинними групами у сфері житлового будівництва є характеристика складу та рольо- вих функцій членів організованої злочинної групи. У юридичній літературі більшість дослідників правильно відзначає, що особі злочинця, члена організованої групи, притаманні певні риси та якості професійного злочинця, тобто відповідні вміння та навички, які є необхідними для систематич- ного вчинення тих чи інших злочинів [1, с. 222]. Так, О. Л. Мусієнко, пропонує виділити ті властивості особи шахраїв, вивчення яких дозволяє розробити рекомендації для обрання правильного напряму розслідування, забезпечення найбільш ефективної тактичної лінії в провадженні слідчих дій; встанови- ти, які риси цих осіб мають враховуватися при виявленні даного виду злочинів [3, с. 166]. Слід погодитися з думкою тих науковців, які пропонують виділити соціально-демографічні, біологічні та морально- психологічні властивості вказаних осіб. Зазначається, що ці ха- рактеристики визначають не тільки саму можливість злочинного посягання, але й поведінку шахраїв під час досудового розслідування [4, с. 40]. Так, до соціально-демографічних власти- востей особи злочинця, що вчиняє шахрайство у сфері житлового будівництва у складі організованої групи можна віднести її освітній рівень, професію, наявність судимостей у минулому то- що. Морально-психічні якості особи зумовлюють вибір способу вчинення шахрайства у складі організованої групи у сфері жит- лового будівництва [4, с. 40–42]. Як правильно зазначає І.М. Попова, психологічний портрет шахраїв на ринку обігу житла виглядає таким чином: це розвинуті особистості, іноді непересічні постаті й по-своєму талановиті люди. Особистісними рисами шахраїв, які відрізняють їх від інших злочинців, є здатність легко знайомитися, вступати у психологічний контакт з оточуючими. Важливе значення у цьому плані має вміння переконувати людей, ураховуючи їх психологічні особливості. Типовими рисами шахраїв є хитрість, брехливість, динамічність поведінки залежно від ситуації та лю- дей, з якими вони спілкуються. Неабияке значення мають акторські здібності шахраїв, уміння перевтілюватися. За своєю © Опанасенко Н. О., 2014 480 зовнішністю це люди, які вміють себе поводити та володіють не- абиякими знаннями в галузі психології. Обираючи той чи інший спосіб обману, шахраї створюють певний імідж в уяві оточуючих людей і «працюють» у вибраному ними амплуа: «керівник солідної фірми», «щасливий власник нової квартири», «представ- ник впливових кіл» тощо. Вони швидко пристосовуються до но- вих умов життя, використовують з корисною метою новації зако- нодавства та економіки [5, с. 152]. На наш погляд, окрім вказаних властивостей шахрайств, доцільно дослідити також: стать, вік особи, її фізичні властивості та вади, інтелект, освіту, соціальний стан, посадовий статус тощо. Варто погодитись з точкою зору В. П. Корж, яка досліджуючи організовану економічну злочинність, пропонує враховувати рівень, ступінь організації, структурованість і специфіку соціально-кримінального складу. Основним критерієм криміналістичної класифікації необхідно вважати рівень організації злочинного освіти. У цьому зв'язку В. П. Корж виділяє чотири рівні організованого злочинного утворення. Перший рівень – організовані групи, що не володіють корупційними зв'язками. Другий рівень – організовані групи, що володіють корупційними зв'язками у владно-управлінських органах. Третій рівень організованого злочинного утворення – злочинні організації. Четвертий рівень організованого злочинного утворення – злочинне співтовариство, тобто об'єднання двох або більше організованих груп, злочинних організацій за взаємною згодою та обізнаністю «в процесі конкуренції або боротьби за сфери впли- ву» з метою вилучення кримінальних доходів та їх легалізації в законну економіку, політичні інститути або засоби масової інформації [2, c. 111–112]. Вивчення судової практики, аналіз юридичної літератури дозволяє зробити висновок про те, що організована група шахра- їв, як правило, має корупційні зв’язки з посадовцями державних органів. Вважаємо, організованій групі шахраїв притаманні такі ознаки: високий рівень організованості; цільовий характер дія- льності створеної групи; розробка кримінальної технології шахрайства у сфері житлового будівництва, яка включає декі- лька способів злочинів, спрямованих для одержання злочинних доходів в результаті шахрайських акцій; розподіл рольових функцій між членами організованої групи; одержання злочин- них доходів та їх розподіл відповідно статуса члена організо- ваної групи; високий рівень загально-освітньої та інтелектуа- 481 льної підготовки; корупційні зв’язки з посадовими особами ор- ганів державної влади та управління. Значна більшість організованих груп шахраїв у сфері жит- лового будівництва має корупційні зв'язки з посадовими особами органів місцевої влади, Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України, Державного санітарного нагляду України, Державного пожежного нагляду, Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку, а також службовими особами страхових компаній, фінансових установ та приватними нотаріу- сами. Варто зазначити, що вказані посадові особи одержують не- правомірну винагороду від організатора вказаних шахрайських акцій за дії чи бездіяльність або при наданні неправдивої інфор- мації, документів, що дають право шахраям здійснити свій зло- чинний намір, тобто заволодіти та привласнити кошти інвесторів. Дослідження рольових функцій членів організованих груп та ознак організованих груп шахраїв у сфері житлового будівниц- тва має певне наукове та практичне значення. Список використаних джерел: 1. Головко О. М., Сінькевич Б. П., Каз- начеєва Д. В., Крєпаков І. О. Методичні рекомендації «Протидія протиправній діяльності організованих груп та злочинних організацій з міжнародними та міжрегіональними зв’язками» // Актуальні питання діяльності слідчих підроз- ділів органів внутрішніх справ України : зб. наук. пр. фак. з підготов. Слідчих за 2012 р. / за заг. ред. С. М. Гусарова, О.М. Бандурки. – С. 215-230. 2. Корж В. П. Теоретические основы методики расследования преступлений, совершаемых организованными преступными образованиями в сфере экономической дея- тельности: Монография. – Харьков : Изд-во Нац. ун-та внутр. дел, 2002. 412 с. 3. Мусієнко О. Л. Особа шахрая в системі криміналістичної характеристики злочинів // Теорія та практика судової експертизи і криміналістики : зб. наук.- практ. матеріалів / Харк. н-д. ін-т суд. експертиз ім. М.С. Бокаріуса, Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого. – Вип.8.– С. 162-168. 4. Павлова Н. В. Розслідування шахрайства при укладанні цивільно-правових угод щодо відчуження житла: монографія / Н. В. Павлова. – Дніпропетровськ: ДДУВС, 2008. – 176 с. 5. Попова І.М. Зв’язок елементів криміналістичної характеристи- ки шахрайства у сфері обігу житла // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ: Науково-теоретичний журнал / Київський національний університет внутрішніх справ. – 2010. – №5. – С. 147–156. Одержано 8.11.2014 УДК 343.98 Владислав Анатолійович ОЧЕРЕТЯНИЙ, здобувач кафедри криміналістики, судової медицини та психіатрії Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ПІДГОТОВКИ ДО СЛІДЧОГО ЕКСПЕРИМЕНТУ Слідчий експеримент є окремою слідчою дією, яка полягає у здійсненні дослідів з метою перевірки – чи могли відбутися за пе- вних умов ті або інші події і яким саме чином. Вказана слідча дія є © Очеретяний В. А., 2014 482 сильним психологічним засобом впливу на його учасників, оскі- льки отримані результати нерідко наочно свідчать про можли- вість або неможливість існування певного явища чи події, а спро- стувати їх підозрюваним буває досить важко. Тому слідчий експе- римент є необхідним, а нерідко незамінним способом перевірки й отримання нових доказів. Слідчий експеримент відноситься до похідних слідчих дій і проводиться, як правило, на подальших етапах досудового розслідування. До основних завдань слідчого експерименту можна віднес- ти: встановлення точного механізму учинення злочину; перевірка висунутих слідчих версій; виявлення причин і умов, що сприяли або перешкоджали учиненню злочину; перевірка й уточнення фактичних даних, одержаних за результатами проведених окре- мих слідчих дій; отримання нових доказів; встановлення й усу- нення протиріч в показаннях підозрюваних, свідків та потерпі- лих; визначення меж поінформованості або необізнаності злочи- нців про подію злочину тощо [1]. Дослідження кримінальних проваджень (354) дозволяє дійти висновків, що у слідчій практиці проводяться такі види слідчих експериментів: встановлення можливості спостереження або сприймання якого-небудь факту чи явища; встановлення можли- вості існування якого-небудь факту чи явища; встановлення мо- жливості здійснення якої-небудь дії в певних умовах; встановлен- ня наявності або відсутності у конкретної особи певних професій- них вмінь та навичок; встановлення можливості учинення тих або інших дій за визначений час; встановлення послідовності розвит- ку певної події та механізму злочину чи окремих його елементів; встановлення меж поінформованості особи про факти, що цікав- лять слідство. На підставі узагальнення правоохоронної практики, ви- вчення кримінальних проваджень та опитування слідчих можна вказати, що до основних тактичних умов проведення слідчого ек- сперименту можна віднести: 1. Проведення слідчого експерименту в умовах, максималь- но наближених до тих, у яких відбувалася подія, факт або явище. Усі експериментальні дії доцільно проводити за оптимальних умов у тих місцях де і відбувалася досліджувана подія. У цьому випадку слідчий повинен враховувати місце, час, період доби, по- годні й кліматичні умови, освітлення, тривалість, темп та послі- довність дій, обставини, які не підлягають відтворенню та ін. Осо- бливо це стосується дослідів, при яких перевіряється можливість спостереження або сприймання якого-небудь факту (явища); іс- нування якого-небудь факту (явища); здійснення якої-небудь дії за 483 певних умов або встановлення послідовності розвитку певної по- дії та механізму злочину чи окремих його елементів. 2. Використання під час експерименту тих же приладів, ме- ханізмів, пристроїв та матеріалів, що використовувалися під час злочинної події. Під час проведення дослідницьких дій доцільно використовувати такі ж прилади, механізми, пристрої та матеріа- ли, що застосовувалися і при учиненні злочинів. Не доцільно під час проведення експерименту використовувати об’єкти, які є ре- човими доказами за кримінальною справою, що обумовлюється можливістю їх знищення або пошкодження. При неможливості використання вказаних об’єктів у експерименті, слідчий може застосувати предмети-аналоги або натурні макети. Вказане пев- ним чином може вплинути на психологічні позиції злочинців і викликати у них переживання, аналогічні тим, які вони відчували під час учинення злочинів, що може сприяти щирому зізнанню. 3. Неодноразове й поетапне проведення дослідів та повто- рення випробувальних дій у змінних умовах. Усі дослідницькі дії повинні проводитися неодноразово і у змінних умовах, з метою забезпечення достовірності та виключення можливості отриман- ня випадкових результатів. Головною метою неодноразового по- вторення дослідів є отримання достовірного результату. Кількість повторень визначається слідчим залежно від характеру справи, тривалості кожного дослідження та ситуації, що склалася. 4. Обмежена кількість учасників слідчої дії та проведення необхідних експериментально-дослідницьких дій, максимально схожих з тими, що мали місце у дійсності (за послідовністю, спо- собом, характером, темпом тощо). 5. Залучення свідка, потерпілого або підозрюваного до про- ведення експерименту. Залучення свідків і потерпілих може до- зволити більш чіткіше відтворити ті чи інші обставини події. 6. Проведення слідчого експерименту з кожним підозрюва- ним окремо. Так, у тих випадках, коли виникає необхідність про- вести слідчий експеримент з кількома підозрюваними, слідчий повинен виїхати на місце і провести дослідницькі дії з кожною особою окремо. Проведення експериментальних дій за участю кількох злочинців одночасно є недопустимим, оскільки тягне за собою можливість узгодження ними своїх дій. Окрім того, пояс- нення одного учасника експерименту будуть мати навідний хара- ктер по відношенню до інших. Вказаний тактичний прийом до- зволяє запобігти попередній змові співучасників між собою та не- гативному впливу їх один на одного. При розслідуванні багатоепізодних кримінальних прова- джень, складних злочинів, особливо вчинюваних організованими злочинними групами та злочинними організаціями, слідчим необ- 484 хідно пам’ятати, що вони мають масштабний (за територіальніс- тю) характер, що ускладнює проведення слідчої дії за усіма вияв- леними епізодами злочинної діяльності не лише через дефіцит часу, але й через недостатність необхідних сил та засобів. У таких випадках доцільно обов’язково проводити цю слідчу дію на місцях вчинення найбільш складних і значних для кримінальної справи епізодів злочинної діяльності групи. За іншими епізодами у таких умовах необхідно обмежитися ретельним слідчим оглядом, дода- ючи до нього схеми, які власноручно виконані злочинцями, у яких відбиваються усі істотні риси й особливості місць подій і динаміка окремих злочинних дій. Графічні зображення ретельно переві- ряються показаннями потерпілих, свідків та інших співучасників злочинів. Однак така рекомендація може бути реалізована лише у виняткових випадках. Отже, слідчий експеримент є найбільш трудомісткою і складною слідчою дією, оскільки в ньому приймає участь значна кількість осіб. Результати правильно проведеної слідчої дії відіграють важливу роль у процесі доведення вини осіб, які підозрюються у вчиненні злочинів, особливо при їх відмові від раніше даних показань або у випадку смерті. Якісне та ефективне проведення цієї слідчої дії вимагає ретельної підготовки, чіткої організації та використання низки тактичних прийомів й комбі- націй, що дозволить одержати правдиві показання та довести причетність певних осіб до злочинної діяльності [2]. Список використаних джерел: 1. Чаплинський К. О. Тактичне забез- печення розслідування діяльності злочинних угруповань : монографія / Чап- линський К. О. – Дніпропетровськ : Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ; Ліра ЛТД, 2010. – 304 с. 2. Чаплинський К. О. Тактичне забезпечення проведення слідчих дій : монограф. / Чаплинський К.О. – Дніпропетровськ : Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ; Ліра ЛТД, 2011. – 496 с. Одержано 16.10.2014 УДК 343.983 Максим Анатолійович ОЧЕРЕТЯНИЙ, здобувач кафедри криміналістики, судової медицини та психіатрії Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ КРИМІНАЛІСТИЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ХУЛІГАНСТВА, ВЧИНЕНОГО ГРУПОЮ ОСІБ: ПОНЯТТЯ ТА СУТНІСТЬ Розслідування хуліганства, як і будь-яка окрема криміналіс- тична методика, має певну структуру, важливим елементом якої є криміналістична характеристика злочину. Розглядаючи поняття і зміст досліджуваної категорії, слід зазначити, що на відміну, ска- жімо, від кримінально-правової криміналістична характеристика злочинів не має внутрішніх ознак, притаманних загальному по- няттю злочину. Тобто, може існувати криміналістична характе- © Очеретяний М. А., 2014 485 ристика певного виду чи групи злочинів або окремого конкретно- го злочину, але не злочинів узагалі. Розглядаючи криміналістичну характеристику хуліганства, потрібно зазначити, що дане кримінально каране діяння існує в тому чи іншому вигляді в багатьох країнах світу. Наприклад, Кримінальним кодексом Данії в § 267 закріплюється положення про те, що «…будь-яка особа, яка посягає на честь іншої образли- вими словами чи поведінкою або висловлює, поширює неаргумен- товані відомості про дії, які, ймовірно, можуть принизити її чи викликати зневагу з боку інших громадян, караються штрафом чи звичайним узяттям під варту» [1]. А вітчизняні законодавці у ст. 296 КК України визначили хуліганство як «…грубе порушення громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжується особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом». Визначивши це діяння в контексті законодавства, одразу слід зауважити, що криміналістична характеристика хуліганства не повинна випливати із загального поняття злочину. Вона му- сить об’єднувати вивчення та узагальнення матеріалів про злочи- ни, що кваліфікувались за ст. 296 КК України. Криміналістична характеристика хуліганства також має містити типові криміналістичні особливості цієї групи злочинів, учинених упро- довж якогось періоду в межах певного регіону чи в цілому по Україні. Тобто, вона є продуктом наукового аналізу, що спирається на узагальнення значного емпіричного матеріалу, який повинен характеризуватися репрезентативністю і доброякісністю. Адже оцінка та висновки мають бути точними, повними і реальними. Криміналістична характеристика хуліганства є категорією динамічною. Вона може змінюватися залежно від конкретних умов дійсності. Проте використання криміналістичної характери- стики хуліганства може мати різні напрямки у діяльності праців- ників правоохоронних органів. Так, за ознаками способу, місця та часу його вчинення може бути висунута версія щодо особи злочи- нця і, навпаки, при затриманні хулігана та наявності даних щодо обставин злочину може бути побудована версія про вчинення ці- єю особою інших, ще нерозкритих злочинів. Криміналістичну характеристику хуліганства можна ви- значити як систему відомостей про криміналістично значущі ознаки хуліганства, яка відображає закономірні зв'язки між ними і слугує побудові та перевірці слідчих версій для вирішення осно- вних завдань досудового розслідування. Розглядаючи елементи криміналістичної характеристики злочинів, слід відзначити, що вони є досить різноманітними. На- дати їх вичерпний перелік практично неможливо, оскільки він 486 постійно змінюється, так само як мінливою є сама кримінальна практика. Усі елементи криміналістичної характеристики утво- рюють єдину структуру. Тобто практичне призначення криміна- лістичної характеристики злочинів виявляється насамперед у ви- користанні її інформаційного компонента, коли слідчий порівнює узагальнену модель певного виду злочину з криміналістично зна- чущими ознаками, що мають місце в конкретному випадку вияв- лення та розслідування злочинного діяння. Виходячи з цього, криміналістична характеристика злочи- нів може розглядатися як система, що складається з елементів, котрі містять у собі окремі підсистеми – компоненти. Тобто до складу криміналістичної характеристики злочинів як інструмен- ту розслідування, а не наукової категорії криміналістики, необ- хідно віднести тільки ті елементи, які відрізняються чіткою роз- шуковою спрямованістю. Тому ми згодні з тими авторами, які ві- дносять до складу загальної криміналістичної характеристики чотири основні елементи (предмет, «слідову картину», обстановку та способи вчинення злочину). Проте вони не можуть розглядати- ся як єдина та незмінна система для всіх видів злочинів. Це най- більш типовий набір криміналістично важливих ознак, які по- кликані забезпечити службову функцію криміналістичної харак- теристики. Але стосовно окремих видів злочинів цей набір мав видозмінюватися, тобто скорочуватися чи розширюватися. З урахуванням викладеного розглянемо структурні елемен- ти криміналістичної характеристики хуліганства. Так, до основ- них елементів структури криміналістичної характеристики до- сліджуваного злочину М. В. Салтевський відносив безпосередній предмет злочинного посягання, типову «слідову картину», спосіб учинення злочину та особу злочинця [2, с. 16]. У свою чергу, В.І. Захаревський структуру криміналістичної характеристики хуліганства розумів як сукупність таких елементів: вихідна інфо- рмація про злочин, дані про способи його вчинення та прихову- вання, відомості про знаряддя та засоби, що використовували злочинці; дані про обстановку, час, місце вчинення хуліганства; відомості про сліди хуліганських дій, їхні наслідки; характеристи- ка особи злочинця; мотиви й цілі хуліганства; типологія потерпі- лого та його віктимні риси; характеристика та структура хуліган- ських груп, особливості злочинних проявів з їх боку [3, с. 13]. На підставі узагальнення правоохоронної практики та опи- тування працівників слідчих підрозділів, ми дійшли висновків, що систему елементів криміналістичної характеристики хуліганства, вчиненого групою осіб, складають: способи вчинення хуліганства; предмет злочинної діяльності; обстановка вчинення хуліганських 487 дій; «слідова картина» вчинення хуліганства; особа злочинця (ху- лігана); особа потерпілого. Підсумовуючи, слід відзначити, що дані криміналістичної характеристики можуть лише вказувати на ймовірність шуканих ознак у конкретному прояві хуліганства. Тобто, проаналізувавши особливості конкретного хуліганства та зіставивши встановлені дані про нього з даними криміналістичної характеристики, можна висунути відповідні слідчі версії. Саме тому питання криміналіс- тичної характеристики хуліганства є актуальним і потребує пода- льшої розробки. Список використаних джерел: 1. Уголовный кодекс Дании / Науч. ред. и предисл. С. С. Беляева ; пер. с даток. и англ. С. С. Беляева, А. Н. Рычевой. – СПб. : Юридический центр Пресс, 2001. – 230 с. 2. Салтевский М. В. О структу- ре криминалистической характеристики хулиганства и типичных следствен- ных ситуациях / М. В. Салтевский // Криминалистика и судебная експертиза. – 1982. – Вып. 25. С. 13-21. 3. Захаревский В. И. Характеристика и методы разре- шения следственных ситуаций по делам о хулиганстве : автореф. дис. на соис- кание учен. степени канд. юрид. наук : спец. 12.00.09 «Уголовный процесс и криминалистика ; судебная экспертиза» / В. И. Захаревский. – М., 1990. – 27 с. Одержано 23.10.2014 УДК 343.985.7 Вікторія Василівна САМСОНОВА, ад’юнкт кафедри криміналістики, судової медицини та психіатрії Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ СПОСОБИ ВЧИНЕННЯ ЗЛОЧИНУ ПРИ КРАДІЖКАХ З ДАЧНИХ БУДИНКІВ Спосіб вчинення злочину при крадіжках загалом має три складових: підготовку, вчинення та приховування злочину, тобто є повноструктурним. При крадіжках з дачних будинків наявність усіх трьох складових залежить від особи злочинця, його навичок і досвіду злочинної діяльності. До підготовчих дій слід віднести: – вибір об’єкту з якого передбачається вчинення крадіжки, звичайно здійснюється завдяки безпосередньому спостереженню за ним або завдяки прямому чи опосередкованому наданню інфо- рмації від інших осіб. Частіше крадіжки вчинюються у будинках, в яких давно не з’являлися господарі. Для більшої упевненості злочинці роблять «пастки»: в щілині між дверима і косяком вста- вляють сірники або кладуть зверху шматочок папірця. Якщо две- рі відкривалися, злодій це легко помічає. Іноді об’єкт крадіжки злодіям допомагають знайти оголошення власників, які нічого не підозрюючи, розміщують їх в Інтернеті, рекламних щотижневих газетах або на телебаченні. При цьому злодій під виглядом покуп- ця звичайно телефонує власнику цінностей за вказаним в оголо- © Самсонова В. В., 2014 488 шенні телефоном і домовляється про зустріч, з’ясовуючи попутно місцезнаходження будинку та час, коли його можна застати; – вибір найефективнішого способу проникнення в будинок та підготовку необхідних технічних засобів, що полегшують вчи- нення злочинного наміру: спеціальних знарядь, призначених для подолання перешкоди, транспортних засобів для пересування до об’єкту крадіжки і перевезення краденого та інше; – вибір способу приховання слідів крадіжки, зокрема укриття або збуту викрадених цінностей; – попередня змова між співучасниками крадіжки, розподіл ролі і ступеня їх участі в підготовлюваному злочині, а також при необхідності забезпечення алібі співучасникам тощо. Таким чином, дії по підготовці до крадіжки, як правило, пов’язані єдиним задумом із способом її вчинення, а іноді можуть бути навіть безпосередньою умовою використання певного спосо- бу проникнення злодія у будинок. Дії злодіїв по безпосередньому проникненню в житло та ви- лученню з нього майна характеризуються великою різноманітніс- тю. Вони тісно пов’язані з наслідками застосування того чи іншо- го способу проникнення, тобто слідами, що обов’язково залиша- ються злочинцями. Розглянемо різноманіття способів безпосере- днього проникнення в будинок, поділяючи їх залежно від харак- теру злодійських дій на дві групи. Першу групу способів проникнення складають дії, що су- проводжуються зломом перешкоди, у тому числі шляхом: вилому вхідних дверей і замикаючих пристроїв, зокрема руйнації полотна дверей поштовхом плеча або ноги, зняття, дверей з навісних пе- тель; віджимання або згинання ригеля врізаного накладного зам- ку та інших замикаючих пристосувань, виведення з ладу механі- зму замка за допомогою концентрованої суміші азотної, сірчаної та соляної кислот або інших сильних окислювачів; висвердлю- вання пружинного механізму врізаного циліндрового замку; руй- нування короба навісного замку, виривання, перепилювання або перекушування його дужки тощо; виставляння, вирізування або видавлювання шибок, зламу стулок віконної рами, кватирки або двері на лоджії; руйнування конструктивних елементів будівлі: стелі, стіни або підлоги, розбору пічної кладки та інших перепон. Для цієї групи способів проникнення в житло звичайно характер- не вживання злодієм різного слюсарного інструменту: ломів, ви- круток, монтувань, плоскогубців, домкрату, болгарки стамески, пилка, дрилі тощо. Ці способи проникнення злодія у будинок дають можливість слідчому робити припущення щодо знаряддя злому, джерела, ха- рактеру та місця, де, найімовірніше, можуть бути знайдені мате- 489 ріальні сліди злочину. Так, метод злому вхідних дверей по- штовхом плеча або ударом ноги призводить до руйнування поло- тна вхідних дверей і відділення замикаючих її пристосувань. При цьому способі, як правило, спостерігаються яскраво виражені пошкодження поверхні дверей і дверної коробки в районі місця кріплення дверних петель, замків, про що свідчать сліди у вигляді відбитків підошовної частини взуття, штукатурка, відщепи дере- вини, замикаючі пристрої і шурупи їх кріплення, нашарування сторонніх речовин, що відділилися (волокон тканини, слідів рук в місцях їх дотику і ін.). Характерними ознаками віджимання две- рей за допомогою знарядь злому є наявність на бруску обв’язки дверей і дверній коробці, в районі лицьової та замкової планок пошкоджень у вигляді слідів від торцевої (робочої) частини зна- ряддя злому, що застосовувалося для натиску, невеликих відще- пів деревини, подряпин, деформації ригеля замку, погнутих шу- рупів їх кріплення та ін. Для способів проникнення злодія через вікна, віконні ква- тирки, скляні двері лоджій і балконів характерні такі наслідки, як сліди віджимання від знарядь злому; виставлена шибка або безліч його осколків; сліди рук на осколках стекол, забарвлених поверх- нях стулок вікна, кватирки, ручках і шпінгалетах, до яких могли торкнутися руки злодія; волокна тканини від одягу, плями крові. Крім того, на стіні, укосах віконного отвору, підвіконній дошці, на підлозі кімнати можуть залишитися сліди ковзання взуття злодія, сліди нашарувань і відшаровувань різних речовин, що були на підошві, та ін. Другу групу утворює низка способів викрадання цінностей, в ході яких таємне проникнення здійснюється не завдяки злому перешкоди, а шляхом: підбору або підробки ключа до замку вхід- них дверей або за допомогою використання з цією метою набору відмичок; використання наперед викраденого у господаря одного з наявних комплектів ключів від вхідних дверей; виявлення і ви- користання ключа від вхідних дверей, захованого господарями в обумовленому для членів сім’ї місці; вільного проходу через за- лишені відкритими вхідні двері, лоджію або вікна. Дана група способів проникнення в житло характеризується відносно мало- помітними ознаками їх застосування, оскільки вони не супрово- джуються будь-якою руйнацією перепони. Одержано 17.10.2014 490 УДК 343.98 Віктор Станіславович СЕЗОНОВ, ад'юнкт Харківського національного університету внутрішніх справ ЕКСПЕРТНА ПРОФІЛАКТИКА ЯК ТЕНДЕНЦІЯ РОЗВИТКУ СУЧАСНОЇ ЕКСПЕРТОЛОГІЇ Розглянемо проблему експертної профілактики злочинів, пов'язаних з нехаконним заволодінням транспортними засобами, на сучасному етапі розвитку держави на прикладі роботи експер- тно-криміналістичних установ МВС України. Відсутність комплексного теоретико-методологічного дослі- дження діяльності співробітників ОВС щодо профілактики, попе- редження та розслідування злочинів, пов’язаних з кримінальним автобізнесом та погіршення криміногенної обстановки, яка вини- кла у зв’язку із змінами соціально-економічних умов в державі, підтвержують актуальність та своєчасність виділення комплекс- ного дослідження автотранспортних засобів в якості обов'язкової профілактичної процедури при здійсненні адміністративних дій в органах державної автомобільної інспекції України. Для вироблення положень щодо діяльності співробітників ОВС було розглянуто і проаналізовано висновки судових експер- тиз з комплексного дослідження транспортних засобів та докуме- нтів, що їх супроводжують, які проводились експертами Науково- дослідного експертно-криміналістичного центру (НДЕКЦ) при ГУ МВС України в Харківський області. В якості матеріалу дослі- дження використані: 1) архівні та власноруч розроблені автором документи та фотоматеріали НДЕКЦ при ГУ МВС України в Ха- рківській області; 2) каталоги, довідники та інформаційні бази даних заводів-виробників, а саме «JAPANCATS», «VIN.SU», «FADA», «EuFID»; 3) автоматизовані інформаційно-пошукові сис- теми органів та підрозділів МВС України «Автоексперт», «AUTOVIN», «Автомобіль», «GAI-2000», «Угон». Державними судово-експертними установами проводиться робота по накопиченню та систематизації інформацію про ознаки підроблення ідентифікаційних номерів вузлів та агрегатів транс- портних засобів. Розроблені та впроваджені окремі експертні ме- тодики для дослідження заводських ідентифікаційних ознак та часу випуску транспортного засобу, методики дослідження лако- фарбового покриття. В експертну практику впроваджуються но- вітні засоби експертної техніки, засновані на принципах хімічного травлення, магнітооптики, ультразвукового сканування. Удоско- налюється державна автоматизована система обліку викрадених транспортних засобів та таких, які знаходяться в розшуку. © Сезонов В. С., 2014 491 Як показала практика, одним з ефективних оперативно- розшукових методів боротьби зі злочинами, пов'язаними з неза- конним заволодінням транспортними засобами, є проведення комплексних криміналістичних досліджень при реєстрації транс- портних засобів. Обов'язковий огляд ідентифікаційних номерів транспортних засобів і документів до них експертом- криміналістом (Наказ МВС України № 985 від 01.10.2002 року, По- станова Кабінету Міністрів № 1388 від 07.09.1998 року) мав своєю метою виявлення і припинення як злочинів, пов'язаних з неза- конним заволодінням транспортними засобами (ст. 289 КК Украї- ни), пов'язаних зі знищенням, підробкою і заміною ідентифіка- ційних номерів транспортних засобів (ст. 290 КК України), так і злочинів пов’язаних з підробкою документів, печаток, штампів та бланків, їх збут, використання підроблених документів (ст. 358 КК України). Постановою Кабінету Міністрів України від 23 грудня 2009 р. N 1371 відмінено обов’язковий огляд транспортних засобів експертом-криміналістом при їх реєстрації. Це дослідження сього- дні проводиться лише за заявою власника транспортного засобу. Злочинці не припиняють фальшування номерних вузлів і агрегатів як ефективний засіб легалізації викрадених транспорт- них засобів. Також спостерігаються спроби їх розукомплектуван- ня, переобладнання та виготовлення підроблених документів. На- приклад, у теперішній час спостерігаються непоодинокі випадки виявлення автомобілів-»двійників», тобто таких, які мали однако- ві заводські ідентифікаційні номери. В очевидь, поява таких «двійників» сигналізує про наявність правопорушення, пов'язан- ного з незаконним заволодінням транспортним засобом, а й іноді – правопорушення по ухиленню від сплати митних зборів при вве- зенні автомобілів через державний кордон. Узагальнюючи практичний досвід роботи криміналістично- експертних установ МВС можна зробити висновок, що судові ек- сперти йшли позаду «винаходів» злочинців, які «вдосконалюва- ли» свої методи приховування незаконного обігу транспортних засобів, унаслідок чого певні періоди часу, поки розроблялись та впроваджувались необхідні експертні методики, обіг автомобілів у країні недостатньо контролювався правоохоронними органами. На підставі узагальнення експертної практики можна зро- бити прогноз, що злочинці, наприклад, здійснюючи незаконне перетинання автомобілями митного кордону держави, у недале- кому майбутньому стануть вдаватися до навмисного знищення заводського маркування болтів кріплення основних агрегатів до кузова, знищення чи фальсифікації заводських номерних табли- чок, видалення укритих номенклатурних позначок. 492 Виходячи з цього, з метою викриття ознак злочинів, держа- вні судово-експертні установи в своїй профілактичній роботі по- винні вже зараз застосовувати комплексний підхід на основі екс- пертних технологій для встановлення ознак таких злочинів, зок- рема, у методику комплексного дослідження транспортного засо- бу обов'язковим пунктом внести дослідження документів, що су- проводжують транспортні засоби та відповідність інформації про транспортний засіб базам даних заводів-виробників. Криміналістичне дослідження транспортних засобів і доку- ментів, що їх супроводжують спрямовано на комплексне встанов- лення фактичних даних, що свідчать про крадіжку транспортного засобу на будь-якому етапі здійснення злочину. Експертна профі- лактика сьогодні є найкращім засобом контролю та попереджен- ня злочинів, пов'язаних з незаконним заволодінням транспортни- ми засобами. Одержано 23.10.2014 УДК 343.985.7 Олег Сергійович ФЕДОСОВ, ад’юнкт Харківського національного університету внутрішніх справ ВЗАЄМОДІЯ СЛІДЧИХ ТА ОПЕРАТИВНИХ ПІДРОЗДІЛІВ В ХОДІ РОЗСЛІДУВАННЯ РОЗБОЇВ У вирішенні завдань ефективного розслідування розбоїв важлива роль належить взаємодії слідчих і оперативних підрозділів. Аналіз сучасної практики оперативно-розшукової та слідчої діяльності дозволяє вести мову про незадовільну якість розкриття розбоїв, оскільки їх кількість щороку зростає. Певним чином, цей факт відображає високий рівень професіоналізму злочинців, але так само свідчить і про наявність серйозних недоліків у діяльності, спрямованій на протидію даним злочинам. Швидке розкриття та розслідування розбійних нападів можливо лише при належній організації і проведенні комплексу слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій у передбаченій нормативними актами скоординованій взаємодії з оперативними підрозділами ОВС [1]. Центральне місце в організації розслідування злочинів, згідно діючого Кримінального процесуального кодексу України, посідає слідчий, який здійснює процесуальні й координуючі функції взаємодії, що передбачено його процесуальним статусом. Також, слідчому надано право доручати проведення негласних слідчих (розшукових) дій оперативним підрозділам (п. 3 ч. 2 ст. 40 КПК) у справах, що знаходяться в його провадженні [2]. В процесі цієї діяльності важлива роль в організації координації діяльності слідчих та оперативних підрозділів належить прокурору, який © Федосов О. С., 2014 493 здійснює процесуальне керівництво в ході кримінального про- вадження [3]. Питання організації взаємодії детально регламентовані Інструкцією «Про організацію взаємодії органів досудового розслідування з іншими органами та підрозділами внутрішніх прав України у попередженні, виявленні та розслідуванні кримінальних правопорушень», в якій зазначено, що основним завданням взаємодії органів досудового розслідування з опера- тивними підрозділами ОВС є попередження, виявлення та розслідування кримінальних правопорушень, притягнення до встановленої законом відповідальності осіб, що їх учинили, відшкодування завданої кримінальними правопорушеннями шкоди, відновлення порушених прав та інтересів громадян і юри- дичних осіб [1]. Особливо важливу роль відіграє взаємодія слідчих та опера- тивних підрозділів в ході розслідування розбоїв на початкових етапах проведення слідчих (розшукових) дій: під час огляду місця події, проведення обшуків, допитів, пред’явлення речей для впізнання тощо. В процесі проведення негласних слідчих (розшу- кових) дій оперативні працівники допомагають слідству: у виявленні очевидців і свідків, раніше не відомих слідству за епізодами, що відпрацьовуються, а також у збереженні і забезпеченні захисту об'єктів – носіїв доказової інформації; у встановленні всіх учасників групи й епізодів злочинної діяльності, одержанні доказів їхньої провини; у перевірці причетності підозрюваних до вчинення нерозкритих злочинів; у виявленні намірів підозрюваних та їхніх зв'язків щодо здійснення протидії слідству, її нейтралізації; у забезпеченні захисту учасників кримінального процесу, попередженні протиправних дій з боку обвинувачених та їхнього оточення; у визначенні опти- мального часу і тактики проведення слідчих (розшукових) і не- гласних слідчих (розшукових) дій; у своєчасному реагуванні на спроби уникнення підозрюваних від притягнення до кримінальної відповідальності [4, с. 209]. Найбільш важливими формами взаємодії на стадії здійснення слідчих (розшукових) і негласних слідчих (розшуко- вих) дій є стійкий взаємний зв'язок і постійний обмін інформацією. Це зумовлено необхідністю забезпечення швидкого реагування на можливі протиправні дії об'єктів (вчинення злочи- ну, знищення доказів, вилучення краденого майна), тобто виникає ситуація, коли інформація, отримана відповідними працівниками, вимагає негайного реагування. Вдало організоване проведення комплексу слідчих (розшукових) та негласних слідчих (розшуко- вих) дій, у відповідності до діючих нормативно-правових актів, 494 дозволяє виявити й інші епізоди розбійних нападів, окрім тих, що розслідуються у кримінальному провадженні. Аналіз матеріалів практики розслідування розбійних нападів свідчить, що найбільш поширеними організаційними формами взаємодії слідчих і оперативних підрозділів ОВС є: ознайомлення слідчого з оперативними матеріалами в межах, установлених КПК України та відомчими нормативними актами; спільне обговорення й оцінка даних, отриманих у результаті до- кументування за оперативно-розшуковими справами; спільне планування гласних та негласних слідчих (розшукових) дій і так- тичних операцій, спрямованих на виявлення доказової інформації під час реалізації ОРС; спільна діяльність слідчих та оперативних підрозділів після реєстрації матеріалів в ЄРДР [5] , на первісному і наступних етапах розслідування; створення слідчо-оперативної групи за конкретним кримінальним провадженням; взаємний обмін усною і письмовою інформацією з питань, що стосуються їхньої діяльності; спільні виїзди для проведення гласних та не- гласних слідчих (розшукових) дій тощо. Підводячи підсумки викладеному можна зробити висновок, що під взаємодією слідчих і оперативних підрозділів в ході розслідування розбоїв слід розуміти засновану на спільності цілей і завдань, погоджену за часом, місцем і змістом, визначену зако- нодавством діяльність компетентних суб’єктів щодо раціо- нального застосування наявних сил, засобів і методів для своєчасного виявлення та розслідування злочинів. Ця діяльність проводиться з метою створення оптимальних умов для здійснення повного й об'єктивного процесу доказування; припинення або нейтралізації протидії кримінального середовища розслідуванню злочинів. Список використаних джерел: 1. Наказ МВС України № 700 від 14.08.2012 р. «Про організацію взаємодії органів досудового розслідування з іншими органами та підрозділами внутрішніх справ у попередженні, виявленні та розслідуванні кримінальних правопорушень». 2. Кримінальний процесуаль- ний кодекс України: прийнятий Верховною Радою України Законом № 4651VI від 13.04.2012 р. Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Кримінального процесуального кодексу України» № 4652-VI від 13.04.2012 р. – Х. : Право, 2012. – 392 с. 3. Наказ Генераль- ного прокурора України № 4гн від 19.12.2012 «Про організацію діяльності проку- рорів у кримінальному провадженні». 4. Щербакова Г. В. Особливості проведен- ня слідчих дій на початковому етапі розслідування розбоїв // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України . – 2005 . – № 3. – С. 209–214. 5. Наказ Генерального прокурора України № 69 від 17.08.2012 «Про Єдиний реєстр досудових розслідувань» із змінами і доповненнями, внесеними наказом Генеральної прокуратури України від 14 листопада 2012 року № 113. Одержано 17.11.2014 495 УДК 343.98 Дмитро Юрійович ЧЕТВЕРТАК, ад’юнкт Харківського національного університету внутрішніх справ ОСОБЛИВОСТІ ДОПИТУ ПІДОЗРЮВАНИХ У ВЧИНЕННІ ПРИХОВУВАННЯ ЗЛОЧИНІВ Вивчення слідчої практики розслідування приховування злочинів (ст. 396 КК України) свідчить про те, що в ході допиту підозрюваних слідчий стикається з низкою проблем, які пов’язані з цілеспрямованою протидією допитуваних у встановленні об’єктивної картини злочину, діагностуванням ситуацій допиту, вибором та застосуванням тактичних прийомів проведення даної слідчої дії. Викладене вимагає розробки ефективних методів про- ведення допиту вказаних осіб. У криміналістиці проблеми тактики допиту підозрюваного досліджували В. К. Весельський, Н. В. Грищенко, І. О. Зайцева, К. А. Ісаєва, Л. Д. Удалова та інші. Однак, особливості допиту підозрюваного при розслідуванні приховування злочинів не були предметом дослідження. У юридичній літературі в підготовку до допиту підозрюваного відносять: 1) повне, всебічне й ретельне вивчення матеріалів кримінального провадження; 2) визначення предмета допиту; 3) ви- значення черговості проведення допитів; 4) вивчення особи підозрюваного; 5) визначення часу проведення допиту; 6) визначення способу виклику на допит; 7) визначення місця проведення допиту; 8) підбір речових доказів для пред’явлення допитуваному; 9) визначення технічних засобів фіксації допиту та їх підготовка; 10) визначення учасників проведення допиту; 11) забезпечення сприятливих умов проведення допиту; 12) визначення ситуації допи- ту та тактичних прийомів, що будуть застосовуватися при допиті; 13) планування допиту [1, с. 74–79; 2, с. 160]. Варто зазначити, що підготовка до допиту підозрюваних у вчиненні приховування злочинів має свої особливості. Так, однією із особливостей підготовки до проведення допи- ту підозрюваних у вчиненні приховування злочинів є те, що вив- ченню підлягають матеріали кримінального провадження як по приховуванню злочину, так і злочину, який приховується (кау- зальний або причинний злочин). При вивченні вказаних матеріалів слідчому необхідно звернути увагу на показання свідків; результати освідування, висновки експертиз; речові дока- зи; інформацію у протоколах огляду місця події, предметів; довідки від установ підприємств, організацій, які містять інформацію про особу підозрюваного та про обставини, за яких був скоєний злочин тощо. © Четвертак Д. Ю., 2014 496 Наступною особливістю підготовки до допиту підозрюваних у вчиненні приховування злочинів є те, що при визначенні пред- мета допиту слідчий повинен враховувати такі обставини: 1) коли, де, під дією яких обставин та осіб сформувався умисел на скоєння приховування злочину; 2) мотиви та мета скоєння злочину; 3) спосіб приховування; 4) об’єкт приховування; 5) чи був прихову- вач свідком вчинення каузального злочину; 6) які обставини про каузальний злочин йому відомі; 7) які вчинені дії з підготовки до злочину; 8) які дії вчиненні з приховання злочину; 9) хто був співучасником приховування злочину; 10) характер відносин підозрюваного із злочинцем причинного злочину; 11) наявність у діяннях приховувача іншого злочину (наприклад, ст. 198 КК України). Наступною особливістю підготовки до допиту підозрюваних у вчиненні приховування злочинів є дослідження зв’язків прихо- вувача із підозрюваним каузального злочину та визначення черговості їх допитів. Так, слідчому, перед допитом приховувача, доцільно допитати в якості свідка підозрюваного причинного зло- чину (який приховується). Це надасть слідчому змогу виявити мо- тиви приховування, наявність запланованої протидії розслідуванню, додаткову характеристику підозрюваного. При виборі черговості допиту слідчому також необхідно враховувати вік злочинців, злочинний досвід, достатність доказів, які викри- вають злочинців. Ще однією особливістю підготовки до допиту підозрюваних у вчиненні приховування злочинів є необхідність забезпечення сприятливих умов його проведення. Так, приховувач є свідком тяжкого чи особливо тяжкого злочину, а тому досить часто на йо- го адресу надходять погрози з боку осіб, які вчинили злочин, який приховується. Тому слідчий завжди повинен встановлювати наявність чи відсутність таких погроз і за необхідності приймати заходи забезпечення безпеки щодо приховувача чи його рідних та близьких. Це дозволить отримати правдиві показання від підозрюваного у вчиненні приховування злочину. Вибір тактики проведення допиту залежить від наявності конфлікту між підозрюваними у приховуванні злочину та підозрюваними каузального злочину. Окрім того, тактичні прий- оми проведення допитів підозрюваних у вчиненні приховування злочинів залежать від ситуацій допиту. Аналіз слідчо-судової практики дозволяє нам виокремити такі ситуації допиту підозрюваного: 1) безконфліктні, 2) конфліктні. Безконфліктна ситуація допиту передбачає дачу підозрюваним правдивих пока- зань (в тому числі підозрюваний може добросовісно помилятися щодо окремих обставин злочину), а також відсутність протидії з його боку [3, с. 71; 4, с. 41]. Конфліктна ситуація допиту – це коли 497 підозрюваний відмовляється від дачі показань або дає неправдиві показання [5, с. 142]. Конфліктна ситуація передбачає протидію розслідуванню злочину. У безконфліктній ситуації слідчому доцільно використову- вати тактичні прийоми, спрямовані на збудження асоціативних зв’язків, що спонукають допитуваного до спогадів [6, с. 128]. До таких тактичних прийомів відносять прийоми суміжності, схожості, контрастності. У конфліктній ситуації підозрюваний найчастіше заперечує свою присутність під час скоєння причинного злочину та обізнаність про обставини його вчинення. Досліджені матеріали кримінальних проваджень свідчать про те, що нерідко приховувач злочину на протязі усього досудового слідства, а також у суді змінює чи відмовляється від раніше наданих ним показань. У таких випадках слідчому доцільно застосовувати у якості додаткових засобів фіксації проведення допиту відеозйомку. Наявність відеозапису ускладнить подальшу зміну показань допитаним, хоча і не виключить цього. Основними тактичними прийомами допиту у конфліктній ситуації можуть бути наступні: зняття або створення напруги; припинення неправди; допущення легенди; деталізація показань; раптовість; відволікання уваги; використання «слабких місць» особистості; створення перебільшеного уявлення про обізнаність слідчого. Ефективним прийомами допиту підозрюваного у вчиненні приховування злочинів також є пред’явлення речових доказів, документів, висновків експертиз, які вказують на його причетність до злочину. Отже, тактичні особливості допиту підозрюваних у вчиненні приховування злочинів полягають у обов’язковому вивченні матеріалів кримінального провадження по приховуванню злочину та причинного злочину; визначенні предмета допиту; встановленні характеру зв’язків між приховувачем та злочинцем каузального злочину; визначенні черговості проведення допитів; забезпеченні сприятливих умов проведення допиту, виборі тактичних прийомів. Список використаних джерел: 1. Порубов Н. И. Тактика допроса на предварительном следствии: Учебное пособие. – М. : Издательство БЕК, 1998. – 208 с. 2. Скригонюк М. І. Криміналістика : [підручник] / М. І. Скригонюк. – К. : Атіка, 2005. – 496 с. 3. Весельський В. К. Сучасні проблеми допиту (процесуальні, організаційні і тактичні аспекти) : Монографія. – Київ: НВТ «Правник» – НАВСУ, 1999. – 126 с. 4. Питерцев С. К., Степанов А.А. Тактика допроса на предварительном следствии и в суде / С. К. Питерцев, А.А. Степа- нов. – СПб. : Питер, 2001. – 160 с. 5. Карнеева Л. М. Тактические основы органи- зации и производства допроса в стадии расследования : учеб/ пособие / Л. М. Карнеева. – Волгоград, 1976. – 144 с. 6. Васильев А. Н. Следственная так- тика. – М. : Юрид. лит., 1976. – 197 с. Одержано 11.11.2014 498 УДК 343.985(477) Андрій Володимирович СМІРНОВ, слухач магістратури Харківського національного університету внутрішніх справ ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ТАКТИКИ ПРОВЕДЕННЯ ОДНОЧАСНОГО ДОПИТУ ДВОХ ЧИ БІЛЬШЕ ВЖЕ ДОПИТАНИХ ОСІБ ТА ШЛЯХИ ЇХ ВИРІШЕННЯ Актуальність обраної теми обумовлюється тим, що в умовах сьогодення існує низка невирішених питань, які виникають у слі- дчих під час підготовки до проведення та безпосереднього прове- дення допиту в цілому, та одночасному допиту двох чи більше до- питаних осіб, зокрема. Тому важливість їх зясування та розробка шляхів подолання є важливим елементом у забезпеченні ефекти- вної діяльності органів внутрішніх справ. Динаміка боротьби із сучасної злочинністю вимагає опера- тивного та безпомилкового розслідування вчинених злочинів. Враховуючи, що для встановлення об’єктивної істини під час про- ведення досудового розслідування кримінальних правопорушень одночасний допит двох чи більше вже допитаних осіб має важли- ве значення, необхідно встановити основні особливості підготовки та тактики проведення зазначеної слідчої дії, з метою її ефектив- ного проведення. Метою проведення одночасного допиту двох чи більше вже допитаних осіб є усунення суперечностей у показаннях осіб з приводу одних і тих самих обставин. Новий кримінальний процесуальний кодекс України не закріплює в окремій статті порядок проведення одночасного до- питу двох чи більше вже допитаних осіб, проте у п.9 ст. 224 КПК України зазначається, що слідчий, прокурор має право провести одночасний допит двох чи більше вже допитаних осіб для з’ясування причин розбіжностей у їхніх показаннях. Закон містить необхідні умови для проведення такого допиту: 1) особи повинні бути заздалегідь допитані; 2) згідно із протоколів допитів у їх показаннях стосовно од- них і тих обставин знайдені розбіжності. Приймаючи рішення про проведення одночасного допиту двох чи більше вже допитаних осіб, слідчий має бути впевнений у правдивості показань однієї з осіб, з якою проводиться ця слідча дія, також слідчий має бути впевнений, що ця особа не потрапить під вплив тих, хто дав неправдиві показання. Постає питання у який саме момент проведення одночасно- го допиту двох чи більше вже допитаних осіб буде найефективнішим. Взагалі це залежить від обставин конкретного © Смірнов А. В., 2014 499 кримінального провадження та від внутрішніх переконань слідчого. Проте слід виділити такі загальні тактичні особливості: • впевненість слідчого у тому, що на особу яка дає правдиві показання не бути здійснюватися психологічний вплив; • впевненість слідчого, що особи, які будуть одночасно до- питуватись не перебувають у змові між собою; • при проведенні допиту першим слід допитувати того, хто на думку слідчого дає правдиві показання, запитання слід визна- чити при підготовці до проведення допиту. • також слід звернути увагу на те, що проведення зазначеної процесуальної дії вимагає від слідчого значної мобілізації зусиль. Необхідно забезпечити як особисту безпеку так і безпеку осіб, що допитуються в ході проведення допиту ко- рисно поставити питання на які допитувані дали б однакові правдиві відповіді, що допоможе знизити напругу; Окремої уваги заслуговує питання безпеки осіб, які допиту- ються у ході проведення зазначеної процесуальної дії. З метою вирішення цього питання слід застосовувати технічні канали зв’язку у комплексі з акустичними перешкодами, що буде запобігати ідентифікації особи, що бере участь у одночасному допиті двох чи більше вже допитаних осіб. Як варіант можна за- стосовувати засоби, що будуть унеможливлювати візуальний контакт між особами, що допитуються, тим самим зменшити психологічний тиск на них. Взагалі слід зазначити, що у кожному конкретному кримінальному проваджені, де є необхідність про- ведення вище зазначеної процесуальної дії слід застосовувати диференційований підхід, що сприятиме більш ефективному до- сягненню завдань проведення допиту. Зрозуміло, що зазначені положення не вичерпують всього розмаїття питань, що виникають під час проведення одночасного допиту двох чи більше вже допитаних осіб, проте вони дають змо- гу зрозуміти важливість їх вирішення. Одержано 16.11.2014 УДК 343.983 Ольга Геннадіївна ОРЛІВСЬКА, слухач магістратури Харківського національного університету внутрішніх справ СКЛАДНОЩІ ВСТАНОВЛЕННЯ СПІВУЧАСНИКІВ ГРУПОВИХ КВАРТИРНИХ КРАДІЖОК Сучасний рівень життя в Україні характеризується нестабі- льністю в економічній і політичній сферах. Нажаль кількість кори- сливих злочинів з роками збільшується, у тому числі збільшується і кількість вчинення квартирних крадіжок. Так, з початку 2014 ро- © Орлівська О. Г., 2014 500 ку і по жовтень місяць включно в Україні зареєстровано 16237 ква- ртирних крадіжок, з них розкрито 4175, що становить лише 25,7 % [3]. За таких обставин досить важливим є розробка ефективних методик розслідування квартирних крадіжок. Не зважаючи на іс- нування багатьох наукових розробок по розслідуванню даного виду злочинів, питання вибору тактики допиту підозрюваного з метою встановлення співучасників є актуальним до сьогодні. Дослідженням даної проблеми займалось багато науковців, серед яких: Асташкіна Є. Н., Волчецька Т. С. , Галкін В. М.,Єгоров А. Г., Марогулова І. Л., Марочкін Н. А., Михаль- чук О. Є., Мінка П. Я., Образцов В. А., Решетніков В. Я, Стука- лін В. Б., Швидкий О. Г. та ін. Практика розслідування квартир- них крадіжок, вчинених організованими групами, свідчить про їх особливу складність. Підозрювані у вчиненні квартирної крадіж- ки досить часто не бажають співпрацювати зі слідчим через низ- ку суб’єктивних і об’єктивних факторів. Тому нерідко відмовля- ються від надання показань або надають неправдиві свідчення щодо обставин злочину, співучасників і ролі кожного з них у вчи- ненні злочину. При цьому за наявності такої співпраці, підозрю- ваний здатний вводити слідчого в оману щодо кількості та ролі кожного співучасника вчиненого діяння. Дуже важливо при затриманні організованої групи, яка вчиняла квартирні крадіжки протягом тривалого часу, отримати інформацію щодо всіх злочинів, вчинених нею. Проведення ґрунтовного допиту підозрюваних осіб у вчинен- ні квартирної крадіжки є досить вагомим внеском в етап досудово- го розслідування цього виду злочину. Під час допиту крім інших обставин необхідно встановити коло осіб, які були причетні до вчи- нення або приховання злочину. Для цього слідчий, спілкуючись з підозрюваним, звертає увагу на його показання, зіставляючи їх з іншими отриманими даними. Необхідно враховувати можливість вчинення даною особою цього злочину самостійно, проте й переві- ряти дані показання. Досить часто один зі співучасників «бере» всю вину на себе. При цьому інші злочинці залишаються безкарними та продовжують й надалі скоювати кримінальні правопорушення. Для зменшення рецидиву необхідно встановити повне коло вину- ватих. З одного боку доцільно вирішити питання, чи можливо вчи- нити саме цю квартирну крадіжку, за таких обставин самостійно. З другого боку, керівництву слідчого і оперативного підрозділів варто слідкувати за тим, аби їх підлеглі не «приписували» правопоруш- никам й ті злочини, які вони не вчиняли. Для ефективнішого розслідування квартирних крадіжок необхідно виділити такі аспекти злочинної діяльності, як встано- влення співучасників, часу формування організованої групи, ролі 501 кожного зі співучасників у ній, виявлення всіх епізодів вчинення квартирних крадіжок, місцезнаходження викраденого майна та шляхи його реалізації. Іноді, коли працівники міліції знаходять лише певну части- ну викраденого майна, потерпілий радуючись, що знайдено хоч щось, дає показання про те, що це все викрадене майно. За таких обставин встановити місце знаходження інших речей неможливо, усі злочинці не будуть встановлені, що сприятиме підвищенню латентності квартирних крадіжок. Готуючись до допиту слідчий повинен вивчити всі обстави- ни кримінального провадження, звернути увагу на те, коли, за яких обставин та яким способом було вчинено крадіжку, що саме та в яких кількостях винесено, збутий товар чи ні, а також за до- помогою яких саме прийомів приховувався злочин. При допиті необхідно звертати увагу на жести та міміку пі- дозрюваного. Часто за допомогою знання та аналізування жести- куляції, можна встановити або піддати сумніву певні докази. Пра- вдивість показань підозрюваного підтверджується результатами пред’явлення для впізнання (осіб, речей, знарядь злочину) та слід- чого експерименту. Варто вказати, що сьогодні в нашій країні майновий стан громадян досить незначний, а при вчиненні квартирних крадіжок він ще більше погіршується. Тому працівники правоохоронних органів повинні зробити усе від них залежне, аби зменшити кіль- кість латентних злочинів, у тому числі й квартирних крадіжок, та підвищити рівень їх розкриття. Список використаних джерел: 1. Кримінальний кодекс України // Відо- мості Верховної Ради України, – 2001, № 25-26, ст. 131. 2. Кримінальний процесу- альний кодекс України // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2013, № 9–10, № 11-12, № 13, ст. 88. 3.Єдиний звіт про кримінальні правопорушення за січень- вересень 2014 року [електронний ресурс] // Режим доступу: http://www.gp.gov.ua/ua/stst2011.html?dir_id=111482&libid=100820&c=edit&_c=fo. Одержано 27.10.2014 УДК 343.985 Юрій Ігорович ПЕТРЕНКО, слухач магістратури Харківського національного університету внутрішніх справ ДО ПИТАННЯ ПРО ХАРАКТЕРИСТИКУ ОСОБИ ПОТЕРПІЛОГО ВІД ШАХРАЙСТВА В СФЕРІ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я Одним з найважливіших елементів криміналістичної хара- ктеристики шахрайства в сфері охорони здоров’я є особа потер- пілого з притаманною їй системою ознак. Аналіз літературних джерел дозволяє зробити висновок, що криміналістична характе- ристика особи потерпілого охоплює загальні демографічні ознаки © Петренко Ю. І., 2014 502 (стать, вік, місце проживання, роботи та навчання, професія, фах, освіта та ін.) та дані про спосіб життя, риси характеру, навички і схильності, зв’язки і стосунки, а також дані про його віктимність. Відповідно до ч. 1 ст. 55 чинного Кримінального процесуа- льнго кодексу України потерпілим у кримінальному провадженні може бути фізична особа, якій кримінальним правопорушенням завдано моральної, фізичної або майнової шкоди, а також юриди- чна особа, якій кримінальним правопорушенням завдано майно- вої шкоди. Отже, можна виділити два види потерпілих: фізичні осіб та юридичні особи. Однак зважаючи на особливості вчинення шахрайств у сфері охорони здоров’я необхідно сказати, що найчастіше потер- пілими від вказаних злочинів стають саме фізичні особи. На наш погляд, вивчення особи потерпілого від шахрайства доцільне шляхом аналізу соматичних, соціальних та психологічних чинни- ків. Оскільки їх сукупність свідчить про віктимність жертви шах- райства в сфері охорони здоров’я. За результатами статистики пік віктимності припадає на 30–45 років, причому жінки склада- ють переважну більшість – 66 %. Це на сам перед пов’язано з при- таманними їм рисами: довірливість, легкість введення в оману, підвищене почуття страху за життя та здоров’я близьких, вірі в деякі не обґрунтовані доводи (забобони). В чоловіків вище пере- раховані риси проявляються значно рідше ніш в жінок, тому від- соток чоловіків, що стали жертвою шахрайства в сфері охорони здоров’я значно менше та складає 34 %. Дослідження особи потерпілого від шахрайства в сфері охо- рони здоров’я потребує встановити, ставлення потерпілого до фа- кту обману чи зловживання довірою, яке зумовлене низкою об- ставин. На нашу думку на перше місце слід віднести такі ознаки потерпілого від медичного шахрайства як моральні цінності та стереотипи людини, що відіграють важливу роль у розробці та регуляції стратегії поведінки. Тобто вивчення індивідуально- психологічних та особистісних особливостей потерпілих, які впливають на їх ставлення до обману чи зловживання довірою дозволить виявити важливі чинники та регулятори формування стереотипів поведінки. На друге місце можна віднести – вивчення особливостей оцінки потерпілими вчинків злочинця, як актів по- ведінки, що мають певну мотивацію та наслідки для потерпілого, дає глибоко зрозуміти сферу моральних уявлень та рівня віктим- ності жертви шахрайства та розширити криміналістичні знання про психологічні особистості самого шахрая. Т. Присяжнюк вбачає цікавий аспект в формуванні інсти- туту потерпілого. Вона зазначає, що останнім часом західні вчені переосмислюють злочин не як каране діяння, а з точки зору шко- ди, що спричинена конкретній особі – потерпілому. Якщо особі в 503 результаті вчинення злочину спричинено шкоду, вона, на думку автора, має до нього ж таке відношення як і злочинець [1, с. 65]. Тобто бачимо, що дослідження інституту потерпілого, його вікти- мності набуває нового актуального значення в криміналістичних дослідженнях. Поряд з цим слід погодитись із позицією тих авто- рів, які вважають, що діяльність із запобігання злочину потребує переорієнтації в бік віктимної профілактики, допоможе особі уникнути небезпеки стати жертвою [2, с. 100]. Віктимність особи до шахрайства – це така соціально- психологічна сукупність рис особи, що зумовлює високу ймовір- ність стати об'єктом злочинного посягання, тобто піддатися зло- чинному впливу (обману або зловживанню довірою) та стати жер- твою злочину. Треба зауважити, що віктимність – це якісний по- казник: чим вища віктимність особи, тим більша ймовірність того, що вона стане жертвою злочину. Поведінка потерпілого може проявлятись в різних проявах: від повної віктивності, уразливості до впливу шахрая, нейтраль- ного ставлення до останнього або активної протидії йому. Саме тому, що часто потерпілі самі провокують вчинення відносно них обманних дій, і відбувається подія злочину. У зв’язку з цим А. Ф. Облаков виділяє два криміналістичних типи потерпілих: 1) нейтральний (коли образ життя потерпілого не впливає на заро- дження та реалізацію злочинних намірів); 2) з провокуючою пове- дінкою (коли особа, що опиняється в ролі жертви і в результаті їх «поштовхової» поведінки). Така поведінка може проявлятися у двох формах: активній (жертва сама створює криміногенну об- становку, її поведінку можна розглядати як пряму чи побічну провокацію) та пасивну [3, с. 66–72]. Враховуючи викладене вище, можна зробити наступні висно- вки. По-Вивчення та аналіз даних про особу потерпілого, його роль механізмі злочинної діяльності можуть бути використані при вирі- шенні низки загальних та окремих завдань розслідування шахрайс- тва в сфері охорони здоров’я. Крім того, характеристика особи поте- рпілого тісно пов’язана із характеристикою інших елементів кримі- налістичної характеристики шахрайства у сфері охорони здоров’я і тому дозволяє встановити їх. Досить часто сам потерпілий може провокувати вчинення по відношенню до нього шахрайства. Список використаних джерел: 1. Присяжнюк Т. Передумови форму- вання інституту потерпілого у Кримінальному праві України / Т. Присяжнюк // Право України. – 2005. -№7.– С. 65-68. 2. Мойсеєва О. Віктимність неповнолітніх як психолого-правова проблемам / О. Мойсеєва // Право України. 2000 – № 7. – С. 99–101. 3. Облаков А. Ф. Некоторые вопросы теотии и практики задержания лиц, подозриваемых в совершении пре ступлений / А. Ф. Облаков // Проблемы предварительного следствия и раследования преступления в деательности ОВД. – Хабаросвк : Хабар. ВШМ СССР, 1989.– С. 160. Одержано 21.10.2014 504 УДК 343.985(477) Анна Миколаївна НІКОЛАЄНКО, слухач магістратури Харківського національного університету внутрішніх справ ОКРЕМІ ПИТАННЯ ПІДГОТОВКИ ДО ПРОВЕДЕННЯ ДОПИТУ НЕПОВНОЛІТНІХ Реалії сьогодення свідчать про те, що зростає рівень злочи- нів, вчинених неповнолітніми. У сучасних соціально-економічних та політичних умовах проблема злочинності неповнолітніх набула особливої гостроти та актуальності. Фахівці з різних галузей знань висловлюють тривогу з приводу деградації молодого поко- ління, яке, ще не почавши жити, вже позбавило себе перспективи знайти гідне місце в суспільстві. Особи, які вчиняють протиправні дії у ранньому віці, важче піддаються виправленню і в результаті складають основний резерв для рецидивної злочинності. За ста- тистичними даними МВС України кількість злочинів вчинених неповнолітніми у 2013-2014 роках зросла на 4 % у порівнянні з 2012 роком [1]. Окрім того, злочинність неповнолітніх має високий рівень латентності, а тому під облік найчастіше потрапляють тя- жкі насильницькі та насильницько-корисливі злочини (вбивства, тілесні ушкодження, зґвалтування, хуліганства, грабежі та роз- бійні напади). Проблеми розслідування злочинів, вчинених неповнолітні- ми, були предметом дослідження у роботах: Н. Г. Бритвича, В. Л. Васильєва, Ф. В. Глазиріна, Н. Дана, А. В. Дулова, О. О. Закатова, Л. Л. Каневского, Л. М. Карнєєвої, І. Кертеса, В. О. Коновалової, М. М. Коченова, Д. Л. Лосева, Н. Р. Осипової, М. І. Порубова, О. Р. Ратинова, Н. Ш. Сафіна, О. М. Васильєва, Н. І. Гуковскої, А. І. Долгової, Г. А. Зоріна, І. М. Лузгіна, Г. М. Мі- ньковського, О. Б. Соловьова, Є. Є. Центрова, Б. М. Шавера, В. Ю. Шепітька та інших. Однак, змінюється якісні та кількісні показники злочинів, що вчинюються неповнолітніми, а тому по- требуюь подальшого вдосконалення способи та методи розсліду- вання таких злочинів. Нині існує низка невирішених питань, які виникають у ході допиту неповнолітніх, в тому числі й підготовки до його проведення. Однією з умов успішного проведення допиту є вивчення особи допитуваного. Тому при підготовці до допиту неповноліт- нього слідчий повинен з’ясувати насамперед інформацію про ньо- го: прізвище, ім’я, по батькові; дата та місце народження; націо- нальність; прізвище,ім’я, по батькові батьків, дата їх народження (якщо батьки розлучені чи немає їх, обставини що до цього при- звели); чи приймають батьки участь у вихованні дитини, якщо ні – то причини цього, спосіб життя батьків; коло друзів; сферу особи- © Ніколаєнко А. М., 2014 505 стого захоплення; спосіб виховання; умови життя; особистий ха- рактер; рівень розвитку; віросповідання; громадянство; місце на- вчання; місце проживання та реєстрації; психічний стан (наяв- ність психічних розладів). Зазначену інформацію слідчий може отримати в результаті спілкування з сусідами; класним керівником; вивчення докумен- тів, що характерезують особу неповнолітнього (класні журна- ли,табельні успішності, характеристики тощо). Відповідно до чинного законодавства допит малолітньої або неповнолітньої особи повинен проводиться у присутності закон- ного представника, педагога або психолога, а за необхідності − лі- каря [2, с. 120]. Законними представниками при проведенні допиту непов- нолітніх можуть бути: батьки; усиновителі; батьки-вихователі; прийомні батьки; патронатні вихователі; опікуни; піклувальники; представники закладів, які виконують функції опікунів і піклува- льників [3, с. 48] Відзначимо, що вірний вибір учасників сприятиме успіш- ному проведенню допиту неповнолітнього. Тому слідчий, обираю- чи батьків неповнолітнього у якості його представника, повинен встановити стосунки батьків з неповнолітнім та обрати того з ба- тьків, до кого неповнолітній висловлює більшу довіру, має авто- ритет в сім’ї, толерантний у вихованні. Щодо участі дитячого психолога у проведенні допиту, слід- чий повинен враховувати те, що при незнайомій особі неповнолі- тній може вести себе напружено, замкнуто, схвильовано і це буде перешкоджати встановленню психологічного контакту. Тому слі- дчому, в якості психолога при проведенні допиту неповнолітньо- го, доцільно залучати шкільного психолога, оскільки неповноліт- ній та шкільний психолог вже знайомі одне з одним. Крім того, на момент допиту, психолог має певну інформацію щодо психологіч- них особливостей неповнолітнього. Це допоможе зняти напругу, створить атмосферу захищеності, підтримки допитуваного та сприятиме отриманню правдивої інформації від нього. У разі від- сутності шкільного психолога слідчий повинен залучити дитячого психолога, але перед допитом дати йому змогу познайомитися й поспілкуватися на вільну тему з неповнолітнім, що допоможе встановити психjлогічний контакт. Залучаючи педагога до проведення допиту неповнолітнього, слідчий повинен підходити диференційовано. Так, ефективним буде залучення того педагога, з яким допитуваний перебуває у гарних стосунках, тобто є авторитетом чи предметом наслідуван- ня. Цю інформацію можна здобути у класного керівника, батьків, 506 шкільного психолога. Присутність зазначеного педагога сприяти- ме проведенню ефективного допиту неповнолітнього. Наступним важливим питанням при підготовці до проведен- ня допиту неповнолітнього є визначення місця та часу проведення допиту. Обираючи місце проведення допиту неповнолітнього, слід- чому слід керуватися його психологічним портретом. Місцями про- ведення допиту можуть бути: «зелена кімната», дитячий садок, іг- рові кімнати, місця на природі, місце проживання бабусі тощо. Це допоможе зменшити напругу та хвилювання неповнолітнього під час його допиту. Однак, в окремих випадках допит доцільно прово- дити у кабінеті слідчого чи навіть в кімнаті для допиту. Обираючи час проведення допиту слідчий повинен керува- тися тим, що найбільш сприятливий час для допиту неповноліт- нього − це період з 9–11 години. Фахівці констатують, що в цей період доби розумова активність дитини знаходиться у найсприя- тливішому стані для отримання та відтворення інформації [4, с. 296]. Наступною підготовчою дією до допиту є встановлення пси- хологічного контакту з неповнолітнім. Відзначимо, що налаго- дження психологічного контакту у кожному випадку досягається шляхом застосуванням різних методів. Одним з найефективні- ших методів є спілкування з неповнолітнім безпосередньо перед проведенням допиту на предмет його особистих захоплень тощо. Це допоможе створити між слідчим та допитуваним атмосферу довіри та розуміння, й сприятиме отриманню об’єктивних пока- зань з боку неповнолітнього. Підводячи підсумки, необхідно зазначити, що сучасний стан боротьби зі злочинністю неповнолітніх вимагає розробки ефекти- вних методів та способів проведення окремих слідчих дій, у тому числі й їх допиту. Уміння слідчого грамотно побудувати і провес- ти допит неповнолітнього нерідко впливає в цілому на якість і результативність розслідування. Тому від правильного вибору учасників, часу та місця проведення допиту, залежить його ефек- тивність. Список використаних джерел: 1. Стан та структура злочинності в України (2013-2014 року) [Електроний ресурс]. – Режим доступу: http://mvs.gov.ua/mvs/control/main/uk/publish/article/5191798 2. Кримінальний процесуальний кодекс України. Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв'язку з прийняттям Кримінального процесуа- льного кодексу України». – Х. : Одіссей, 2012. – 360 с. 3. Цивільний процесуаль- ний кодекс України – Х. : Одіссей, 2012. – 184 с. 4. Митрохина З.И. Использова- ние данных психологии при производстве допроса: Учеб. Пособ. − К. : УМК ВО, 1990. − 360 с. Одержано 12.11.2014 507 УДК 343.982 Едуард Едуардович ОЗЕРСЬКИЙ, слухач магістратури Харківського національного університету внутрішніх справ ВИКОРИСТАННЯ СИСТЕМИ «БЕРТІЛЬЙОНАЖА» В КРИМІНАЛІСТИЦІ Вагомемісце в історії розвитку криміналістики займає ви- датний французький криміналіст, винахідниксистемибертільо- нажу-розпізнавання (впізнавання) злочинців за антропометрич- ними данимиАльфонс Бертільйон (1853– 1914 рр.). У березні 1879 року Альфонс Бертільйон вступив на службу до столичної поліцейської префектури Парижа у якості помічни- ка писаря, що на той час вважалося найнижчою посадою. До його службових обов’язків входило переписування на картки прикмет злочинців отриманих від інспекторів поліції. Таке описування було стандартним, запроваджене ще засновником французької поліції безпеки Е. Відоком: зріст, обличчя та особливі прикмети [1, c. 213]. Багато часу Альфонс приділив роздумам про те як можна класифікувати картки злочинців так, щоб ними було зручно ко- ристуватися. Через деякий час в нього виникло просте і геніальне рішення. Бертільйон був знайомий з роботами бельгійського вче- ного статиста Адольфа Кетле (1796-1874 р.р.), який на прикладі форми і розміру листя доводив, що при загальній подібності будь- який природний об’єкт володіє неповторною будовою. Так само як немає в світі двох однакових листків, так само і не має двох одна- кових людей, звісно певні розміри можуть співпадати, але всі ра- зом не співпадуть ніколи. Через 5 місяців наполегливої праці та наукових пошуків А. Бертільйон розробив принципово нову систему ідентифікації особи – антропометрію, названу згодом у криміналістиці згодом його ім’ям – бертільйонажем. Він точно визначив перелік вимірів які необхідні для точної ідентифікації людини, а також виготовив для цього спеціальні інструменти. Пропонувалося проводити 14 вимірювань тіла: зріст, ширина витягнутих горизонтально рук, висота (сидячи), довжина та шири- на голови, а також правого вуха, довжина середнього пальця та мі- зинця лівої руки, довжина лівої ступні та лівого передпліччя. Та- кож в кінці процедури фіксувався колір лівого ока, та особливі прикмети. Картки зі всіма цими вимірами Альфонс Бертільйон розділив на три типи: малі розміри, середні розміри та великі роз- міри, внаслідок чого їх стало використовувати набагато простіше. Альфонс Бертільйон став відомим завдяки винаходу першої цивілізованої системи реєстрації злочинців – антропометричної © Озерський Е. Е., 2014 508 ідентифікації. Але поруч з цим ним було розроблено низку не менш корисних і по наш час для криміналістики новацій. Так, на наукових засадах ним було створено метод опису зовнішності лю- дини зі свідчень свідків і потерпілих з метою розшуку та іденти- фікації злочинців. Цей метод отримав назву «словесний портрет» (від франц. portraitparle). Саме А. Бертільйон вперше запропонував проводити фото- зйомку живих осіб з метою їх реєстрації в однаковому ракурсі: у анфас і правий профіль так, щоб при фотографуванні у профіль зображення вуха не було закрито волоссям, а голова особи, яка фотографувалася як у анфас,так і в профіль була в такому поло- женні, щоб умовна лінія, яка проходить через зовнішні кути очей, проходила також через одну третю верхньої частини лівого і пра- вого вуха. Розміри фотознімків повинні бути однакові і дорівню- вати 1/7 дійсного розміру. Ці вимоги не застаріли, і сьогодні ними успішно керуються працівники правоохоронних органів [2, c. 72]. Підводячи підсумки варто зауважити: 1. Антропометрична система А. Бертільйона, якою користувалися поліцейські та тю- ремні установи близько 30 років, на початку XX століття змушена була поступитися новій, більш надійній системі кримінальної ре- єстрації – дактилоскопії [3, c. 227]. 2. Не дивлячись на те, що берті- льйонаж з виникненням дактилоскопії втратив свої позиції, він і зараз використовуються у практичній діяльності. Так, наприклад, у базі даних Інтерполу, поруч з відбитками пальців, в якості осно- вних прикмет злочинців вказані антропометричні дані по системі, яку винайшов Альфонс Бертільйон. 3. Бертільйонаж не зник зо- всім, залишилася його головна складова – словесний опис зовніш- ності,який виконується по визначеним правилам. Опис, складе- ний з використанням спеціальних термінів перетворився в «сло- весний портрет». Оскільки він доволі простий у використанні, словесний портрет і досі широко використовується у практичній діяльності ОВС. Список виористаних джерел: 1. Чисніков В. М. Альфонс Бертільйон – основоположник «наукової поліції» / В. М Чисніков // Криміналістичний вісник № 1(19). – 2013. – С. 212–219. 2. Комаха В. О. Бертільон Альфонс – «Святий Не- стор» світової криміналістики / В. О. Комаха // Юридические записки. – № 3. – 2014. – С. 66–76. 3. Чисніков В. М. Бертільйон Альфонс / В. М. Чисніков, Р. С. Бєлкін // Юридична енциклопедія. – Т. 1(А-Г). − К. : Українська енцикло- педія, 1998. − С. 226–227. Одержано 14.11.2014 509 УДК:343.985 Юлія Костянтинівна ЦИБУЛЬСЬКА, слухач магістратури Харківського національного університету внутрішніх справ ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ ПОЛІГРАФА ПРАЦІВНИКАМИ ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ НА ДОСУДОВОМУ РОЗСЛІДУВАННІ Постійний розвиток наукових технологій неодмінно викли- кає необхідність використання в правоохоронній діяльності нових засобів, які в змозі покращити її показники. Зрозуміло, що боро- тьба зі злочинністю стала менш ефективною при застосуванні застарілих методів. Якщо організована злочинність використовує останні досягнення науки й техніки, то, аби успішно їй протидія- ти, технічне забезпечення міліції повинно підтримуватися на ви- сокому рівні. В сучасних умовах правоохоронні державні органи змушені активно впроваджувати у вітчизняну практику боротьби з небезпечними проявами злочинності нові ефективні засоби їх виявлення та розкриття. Один з методів, що ефективно використовуються в боротьбі з організованою злочинністю у всьому світі, є тестування за допо- могою поліграфа (детектора брехні) – приладу, призначеного для цілей виявлення можливо приховуваної людиною інформації шляхом контролю його фізіологічних реакцій у відповідь на по- ставлені питання. Він реєструє зміну фізіологічних параметрів людини, які, практично, не піддаються контролю з боку свідомос- ті, і ,отже, є об'єктивними показниками функціонування організ- му і його систем [1]. Обстеження на поліграфі не тільки дає можливість виявити причетність опитуваного до скоєного кримінального правопору- шення, а й визначити його роль у злочинній групі, встановити ор- ганізаторів, визначити тактику скоєння злочинів, знайти речові докази і т.д. Взагалі, поліграфні перевірки проводяться сьогодні у більш ніж 57 країнах світу. У правоохоронних органах США, Росії, Туреччини, Японії та ряду інших країн поліграф вже допоміг роз- крити сотні злочинів [2]. Непроста політична обстановка, складні економічні умови, високий рівень злочинності – все це як ніколи вимагає від україн- ської міліції високого рівня професійності, неможливого без від- повідного технічного оснащення. Проте існує значна кількість суто правових питань, які треба вирішити до початку широкого використання поліграфів в Україні. Більшість російських та українських криміналістів та про- цесуалістів (М. С. Строгович, М. Ф. Пантєлєєв, О. М. Ларін, П. С. Елькінд та ін.) вважають принципово неможливим застосу- © Цибульська Ю. К., 2014 510 вання поліграфа не лише в кримінальному судочинстві, а й в опе- ративно-розшуковій діяльності , аргументуючи тим, що встанови- ти правду за допомогою поліграфа неможливо, а мета його засто- сування – не стільки в одержанні доказів, скільки в психологічно- му тиску на допитуваного. На їхню думку, процедура застосуван- ня поліграфа принижує людську гідність і, власне кажучи,є вито- нченою формою тортур. Відтак, як «несумісний з правовими та етичними принципами судочинства, детектор неправди слід від- кинути рішуче і беззаперечно». Поліграф – це технічний прилад, призначений відтворювати психічні процеси, які відбуваються в організмі людини та фіксуються визначеним способом. У зв’язку з цим О. Р. Ратінов, відзначаючи технічний аспект проблеми, під- креслював, що прилад не може бути ненауковим. Метод тестів на поліграфі, зазначає В. О. Образцов, після десятиліть огульного обвинувачення в аморальності та псевдонауковості ввійшов до арсеналу криміналістичних засобів, дозволених законом [3]. При застосуванні поліграфа у підготовці і проведенні слід- чих дій постає правомірне запитання по можливість використан- ня отриманих результатів як доказу, хоча не виникає сумнівів щодо наукової обґрунтованості таких досліджень. Щоб відповісти на нього звернемося до досвіду інших країн, в яких дозволено ви- користання поліграфа в правоохоронній діяльності. Наприклад, у США проведення тестування на поліграфі розглядається теорією американського кримінального процесу і судовою практикою як один із способів поліцейського розслідування. Кримінальний ко- декс цієї країни допускає використання результатів тестування на поліграфі як доказ провини чи безвинності за умови, що сто- рони погодилися з таким рішенням і проведення тестування є до- бровільним [4]. Водночас в багатьох країнах світу використання поліграфа заборонене законодавством. Отже, на нашу думку, по- зитивно розглядати цю проблему в Україні можна за умови закрі- плення в законі дозволу на проведення тестування учасників кримінального процесу та визначення умов визнання їх результа- тів як доказу. На нашу думку, сьогодні варто говорити про можливість використання даних тестувань, отриманих при використанні по- ліграфа, на етапі досудового розслідування та необхідність розро- бки рекомендацій щодо їх легалізації. Необхідно зазначити також, що перевірка на поліграфі має бути добровільною процедурою та завжди здійснюватися гласно і за згодою особи, яку перевіряють. Це пов’язано не тільки з необ- хідністю дотримання конституційних прав цих осіб, але і з тим, що таке психофізіологічне обстеження орієнтоване скоріше на співробітництво з досліджуваним, ніж на протидію чи «витягу- 511 вання» із нього даних. Відсутність правового регулювання або йо- го недосконалість неминуче веде до порушення прав людини. На нашу думку, єдиний вихід із такого становища ,що створилося – якнайшвидша розробка відповідних правових норм , що встанов- люють чіткі критерії використання поліграфа в практичних орга- нах системи МВС. Отже, вирішення цієї проблеми потребує подальшого нау- кового обговорення та дослідження питання застосування спеціа- лізованого поліграфа на досудовому розслідуванні з метою роз- ширення пізнавальних можливостей слідчого, який буде мати змогу визначити напрям розслідування, змінювати тактичні при- йоми, вживати заходів до подолання протидії учасників процесу. Список використаних джерел: 1. Свободный Ф. К. Проблемы проведе- ния психофизиологических исследований с ипользованием полиграфа в пра- воохранительной деятельности./ «Чёрные дыры» в российском законодатель- стве. Юр. журнал. – № 2. – 2008. – С. 246–248. 2. Строков І. В. Нетрадиційні мето- ди розлідування у слідчій практиці // Наукоий вісник НАВСУ. – 2001. – №5. – С. 226. 3. Єфремов О. О. Поліграф як засіб криміналістичної техніки // Науко- вий вісник НУВС. – № 5. – 2001. – С. 157–160. 4. Варламов В. А. Детектор лжи. Краснодар, 2000. Одержано 17.11.2014 УДК [343.102:343.982.9](477) Євдокія Михайлівна МОМЧЕВА, слухач магістратури Харківського національного університету внутрішніх справ ВИКОРИСТАННЯ СПЕЦІАЛЬНИХ ПСИХОЛОГІЧНИХ ЗНАНЬ ПРИ РОЗСЛІДУВАННІ ЗЛОЧИНІВ, ВЧИНЕНИХ НЕПОВНОЛІТНІМИ На сьогодні злочинність неповнолітніх характеризується якісними та кількісними змінами, що зумовлює необхідність по- шуку нових засобів та методів її розслідування. Відмітимо, що ефективне розслідування злочинів, вчине- них неповнолітніми не можливе без використання спеціальних психологічних знань. За їх допомогою слідчий може налагодити психологічний контакт з неповнолітнім, встановити справжні мо- тиви вчиненого ним злочину та вирішити низку інших питань. У криміналістичній літературі під спеціальними психологі- чними знаннями розуміють знання про закономірності й особли- вості психічної діяльності людини, зокрема такі, що мають юри- дичне значення, отримані в процесі професійного навчання і практичного досвіду роботи й використовувані при розслідуванні злочинів [1, с. 9]. Відзначимо, що питання використання спеціальних психо- логічних знань при розслідуванні злочинів, вчинених неповноліт- німи у своїх роботах розглядали: В. В. Бедя, А. В. Дулов, © Момчева Є. М., 2014 512 М. В. Костицький, Я. Ю. Кондратьєв, В. В. Кощинця, В. К. Лиси- ченко, В. В. Ціркаль, М. М. Михеєнко, В. Т. Нор, В. П. Шибіко, В. Я. Марчак, М. С. Строгович, І. В. Тиричев та інші. Водночас, залишаються невирішеними та потребують пода- льшого дослідження питання щодо вибору форм використання спеціальних психологічних знань при розслідуванні вказаних злочинів. Так, в юридичній літературі визначено дві форми викорис- тання спеціальних знань: процесуальна та непроцесуальна. До процесуальної форми належать: 1) залучення спеціаліста до про- ведення слідчих дій; 2) проведення судових експертиз. Серед не- процесуальних форм виділяють : 1) складання психологічного портрету злочинця; 2) отримання консультацій; 3) спільне плану- вання розслідування та інші [2]. Однією з процесуальних форм використання спеціальних психологічних знань при розслідуванні злочинів, вчинених непо- внолітніми, є участь психолога у проведенні слідчих дій, в тому числі й при проведенні допиту неповнолітнього злочинця. Під час розслідування злочинів, вчинених неповнолітніми слідчий повинен враховувати, що для неповнолітніх характерна неврівноваженість, часта і швидка зміна настроїв, невміння конт- ролювати власні вчинки та емоції. А тому слідчому варто залуча- ти психолога не тільки під час проведення слідчих дій, але й в ході підготовки до них, особливо при підготовці та проведенні допиту неповнолітнього. Залучення психолога до проведення слідчих дій під час роз- слідування злочинів, вчинених неповнолітніми, дозволить слід- чому встановити справжні мотиви вчинення злочину неповноліт- німи, отримати повну і достовірну інформацію від підлітків про обставини злочину тощо. Окрім того, психолог також може допомогти слідчому в усуненні травмуючих факторів на психіку неповнолітнього під час здійснення кримінального судочинства, у виявленні додатко- вих доказів, в отриманні інформації щодо психологічних особли- востей неповнолітніх, у виборі тактичних прийомів проведення слідчих дій, у підготовці матеріалів для проведення судово- психологічної експертизи неповнолітнього. Наступною процесуальною формою використання спеціа- льних психологічних знань при розслідуванні злочинів, вчинених неповнолітніми, є судово-психологічна експертиза неповноліт- нього. Судово-психологічна експертиза може встановити психоло- гічні особливості особи, що проявилися у зв’язку зі скоєним зло- чином, психологічні аспекти самого злочину (ставлення особи до скоєного, його мотиви, цілі, потреби і рівень домагань) [3]; можли- 513 вості усвідомлення характеру вчинених дій та керувати ними то- що. На судово-психологічну експертизу можуть бути також на- правлені неповнолітні потерпілі та свідки з метою з’ясування їх індивідуально-психологічних та вікових особливостей об’єктив- ного сприйняття обставин події [4, с. 181]. Однією із непроцесуальних форм використання спеціаль- них знань при розслідуванні злочинів, вчинених неповнолітніми, є складання психологічного портрету неповнолітнього потерпіло- го або злочинця. Психологічний портрет дає змогу: 1) визначити найбільш типові негативні риси, характерні конкретним злочин- цям за основними кримінологічними показниками; 2) побачити, які з цих рис є найбільш поширеними та безпосередньо пов’язані зі злочинною поведінкою та її мотивацією; 3) встановити причину формування негативних властивостей та якостей особи, під впли- вом яких вона вчинила злочин; 4) дослідити взаємозв’язок загаль- но-соціальних детермінантів з біологічними особливостями особи на різних етапах її соціалізації; 5) навести типологію неповноліт- ніх злочинців [5]. Наступною непроцесуальною формою використання спеціа- льних психологічних знань є отримання слідчим консультацій від обізнаних осіб. Найчастіше слідчий отримує консультації від пси- холога при підготовці до проведення різних слідчих дій за участю неповнолітніх. Слідчий, отримавши від психолога необхідну інфо- рмацію, самостійно розробляє тактичні прийоми кожної слідчої дії. Підсумовуючи викладене зазначимо, що активне впрова- дження спеціальних знань у галузі психології та їх вміле викорис- тання при розслідуванні злочинів, вчинених неповнолітніми, до- зволить слідчому налагоджувати психологічний контакт з учас- никами слідчих дій та отримувати від них достовірну інформацію. Список використаних джерел: 1. Сурменева С. В. Участие психолога в стадиипредварительногорасследования: автореф. дисс. на соисканиеучен. степ. канд. юрид. наук: специальность 12.00.09 «Уголовныйпроцесс, кримина- листика и судебнаяэкспертиза; оперативно-розыскнаядеятельность» / С. В. Сурменева – Челябинск, 2009. – 24 с. 2. Щербаковский М. Г., Кравчен- ко А. А. Применениеспециальных знаний при раскрытии и расследованиипре- ступлений. – Харьков : Ун-т внутреннихдел, 1999 – С. 73. 3. Бедь В. В. Юридич- на психологія : навч. посіб. – 2–ге вид., доп. і переробл. – К. : МАУП, – 436 с. : іл. – Бібліогр., 2003. 4. Петечел, О. Ю. Форми використання спеціальних психологіч- них знань щодо неповнолітніх учасників досудового слідства // Збірник наукових праць викладачів Юридичного інституту. -м. Івано-Франківськ, 2012. – С. 171–183. 5. Яковлев А.М. Некоторыетеоретическиевопросыобщей методики изученияли- чностипреступника. – М., 1965. – С. 59. Одержано 27.10.2014 514 УДК 343.98 Олеся Миколаївна СТОЛЯРЕНКО, слухач магістратури Харківського національного університету внутрішніх справ ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ВЗАЄМОДІЇ СЛІДЧОГО З ОПЕРАТИВНИМИ ПІДРОЗДІЛАМИ Прийняття нового Кримінального процесуального кодексу України в 2012 році вивело на одну з перших ролей діяльність слі- дчого зі взаємодії з працівниками оперативних підрозділів. Питання взаємодії слідчого та оперативно-розшукових ор- ганів у ході виявлення та розслідування злочинів розглядаються в різних розділах криміналістики: у загальнотеоретичних поло- женнях як проблема, що має загальне значення для вирішення тактичних і методичних завдань розслідування в цілому, та окре- мо у криміналістичній тактиці та криміналістичній методиці. Од- нак найбільш повне та предметне вираження дана проблема отримує в методиці розслідування злочинів, де на основі загаль- нотеоретичних положень криміналістики питання взаємодії реалізуються за допомогою окремих методик [3, с. 96]. Забезпечення оптимальної взаємодії в діяльності правоохо- ронних органів стосовно розкриття злочинів значною мірою за- лежить від правильного тлумачення терміну «взаємодія». Термі- нологічний аналіз свідчить, що поняття «взаємодія» є зовнішньо схожим з такими поняттями, як «співробітництво», «координа- ція», «узгодження», «сприяння» і т. ін. [2, с. 62]. З філософської концепції, термін «взаємодія» означає про- цеси взаємного впливу різних об’єктів один на одного, взаємо- зв’язки між різними об’єктами, характеристику форм людської події, людської діяльності та пізнання, їх взаємозумовленість, змінення стану, взаємовплив, а також породження одним об’єктом іншого. Виходячи з цього погляду, більшість криміналіс- тів розглядають взаємодію як спільну та взаємо погоджену діяль- ність, спрямовану на розкриття, розлідування і попередження злочинів. [1, с. 81] З нашої точки зору, визначення терміна «взаємодія» у зако- нодавстві України треба сформулювати саме з урахуванням кри- міналістичної концепції взаємодії. Також і нагальна потреба у внесенні відповідних доповнень до Кримінального процесуально- го кодексу України або законів, що вживають термін «взаємодія», але не надають його визначення. Під взаємодією слідчих та оперативних підрозділів слід ро- зуміти необхідний, заснований на законах та підзаконних норма- тивно-правових актах, координований за проміжними цілями на- прямок діяльності незалежних один від одного в адміністратив- © Столяренко О. М., 2014 515 ному відношенні органів, який спрямований слідчим і здійсню- ється з комплексним сполученням та ефективним використанням повноважень, методів та форм, притаманних кожному з них для виявлення, припинення злочинних діянь та встановлення обста- вин, що входять до предмету доказування у кримінальному про- вадженні [4, с. 4–16]. Правову основу взаємодії слідчих і оперативних підрозділів становлять: Кримінальний процесуальний кодекс України, Зако- ни України «Про Службу безпеки України», «Про міліцію», «Про оперативно-розшукову діяльність», «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю», «Про боротьбу з корупцією» тощо, а також відомчі нормативно-правові акти від- повідних правоохоронних органів. З урахуванням зазначеного вважаємо доцільним виділити наступні завданням взаємодії слідчого з оперативними підрозді- лами: своєчасне виявлення, якісне документування злочинів, за- безпечення їх повного, всебічного та об’єктивного розслідування, притягнення винних осіб до встановленої законом відповідально- сті, відшкодування заподіяної злочинами шкоди, відновлення по- рушених прав громадян. Взаємодія слідчих і оперативних підрозділів полягає в їхній погодженій діяльності зі забезпечення успішного виявлення та розслідування злочинів, котра здійснюється кожною зі сторін у рамках своєї компетенції властивими їй силами і методами. Добре налагоджена і раціонально реалізована взаємодія слідчих та опе- ративних підрозділів є однією з важливих умов, що забезпечують успішне виявлення і розслідування кримінальних правопору- шень. Відомо, що слідчі та оперативні підрозділи мають специфі- чні, тільки їм властиві сили і методи виявлення злочинів. Тому надзвичайно важливо, щоб ці можливості були використані не розрізнено, а в комплексі [5, с. 4–6]. З набуттям чинності нового КПК України, проблематика, пов’язана зі взаємодією слідчого з оперативними працівниками, виходить на принципово новий якісний рівень. Ось чому законо- давець задля уточнення положень нового КПК України прийняв Наказ МВС України №700 від 14.08.2012 р. «Про організацію взає- модії органам досудового розслідування з іншими органами та підрозділами внутрішніх справ у попередженні, виявлення та ро- зслідуванні кримінальних правопорушень», який докладно рег- ламентує спільну діяльність слідчого і працівників оперативних підрозділів на тому чи іншому етапі розслідування кримінального правопорушення. Новим КПК України розширено повноваження слідчих під- розділів у контексті їх взаємодії з оперативними підрозділами. Окрім 516 надання доручень на проведення слідчих (розшукових) дій та негла- сних слідчих (розшукових) дій відповідним оперативним підрозді- лам, слідчий вправі самостійно проводити негласні слідчі дії. Генерал-майор міліції В. І. Фаринник у своїй статті «Особ- ливості процесуальної взаємодії органу досудового розслідування з іншими підрозділами МВС та громадськістю у кримінальному провадженні» зазначає, що такі нововведення стали результатом аналізу випадків неефективного проведення досудового розсліду- вання за попередні роки. [6, с. 4]. Ідея закріплення права слідчого щодо можливого самостійного проведення негласних слідчих (ро- зшукових) дій є вірною. Слідчий, орієнтуючись в матеріалах досу- дового розслідування, які зібрав самостійно, чітко знає мету, що будуть переслідувати в майбутньому проведені ним негласні слід- чі (розшукові) дії, а також, які докази необхідно отримати за їх результатами. За таких умов швидше встановлюватиметься істи- на у кримінальному провадженні, а порушені права та свободи громадян України будуть відновлені значно раніше. Проте, взає- модія слідчого з різними оперативними підрозділами зовсім не втрачає своєї доцільності. З вище зазначеного можна зробити висновок, що правильно організована взаємодія слідчого з працівниками оперативних під- розділів дозволяє забезпечити досягнення оптимального резуль- тату розслідування, спрямованого на своєчасне виявлення, при- пинення здійснення, встановлення винних осіб і попередження злочинів. Список використаних джерел: 1. Философский энциклопедический словарь. – М., 1983. – 840с. ; 2. Криминалистика:учебник/ [В. В. Агафонов, Н. А. Бурнашев, В. А. Газизов и др.] ; под ред. А. Г. Филлипова.– М. : Высшее образование, 2007. – 441 с. – (Основы наук). 3. Криминалистика : учебник для вузов. – 3-е изд., перераб., дополн. / [А. В. Аверьянова, Р. С. Белкин, Ю. Г. Кору- хов и др.] ; под ред. Р. С. Белкина, – М. : Норма, 2009.– 944с. 4. Погорець- кий М. А. Взаємодія оперативно-розшукових підрозділів і органів досудового слідства: проблеми протоколів оперативно-розшукових заходів як доказів у кримінальному процесі // Проблеми удосконалення оперативно-розшукової діяльності: взаємодія оперативно-розшукових підрозділів і органів досудового слідства : матеріали наук.-практ. конф. (Харків 20 груд. 2001 р.) / за ред.. Ю. М. Грошевого. – Х., 2002. – 217с. 5. Лизогубенко Є. В. Взаємодія оперативних та слідчих підрозділів у розкритті та розслідуванні злочинів / Є. В. Лизогубенко // Науково-практичний журнал. – 2009. – №20. – 50 с. – [Електронний ресурс]. – Ре- жим доступу: http://archive.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/- bozk/2009_20/20text/g20_36.htm.; 6. Фаринник В. І. Особливості процесуальної взаємодії органу досудового розслідування з іншими підрозділами МВС та гро- мадськістю у кримінальному провадженні / В. І. Фаринник // Юридичний вісник України. – 2012. – № 44(905). – 8 с. Одержано 17.11.2014 517 УДК 343.983 Олександр Олександрович ТЕРНОВСЬКИЙ, слухач магістратури Харківського національного університету внутрішніх справ ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ РОЗСЛІДУВАННЯ ЗЛОЧИНІВ, УЧИНЕНИХ ЗЛОЧИННИМИ УГРУПОВАННЯМИ, ТА ШЛЯХИ ЇХ ВИРІШЕННЯ Актуальність обраної теми обумовлюється тим, що Україна має важливе геополітичне становище, а тому налагодження тран- снаціональних злочинних шляхів створює ще більшу загрозу роз- витку організованої злочинності в нашій державі. Слід зазначити, що злочинні угруповання орієнтовані на вчинення тяжких і особ- ливо тяжких злочинів, в результаті яких підривається національ- на економіка, значного поширення набуває корупція, що призво- дить до духовного зубожіння нації. Отже, їх викриття і ліквідація є важливим завданням для органів внутрішніх справ. Перш, ніж аналізувати дану проблему, слід зазначити, що злочинні угрупування є особливими і специфічними утвореннями з чіткою організацією та стійкістю, діяльність яких спрямована на спільне вчинення злочинів. Нині діяльність злочинних угрупу- вань проникла майже у всі сфери суспільного життя. Окремо слід відзначити активне проникнення організованої злочинності у полі- тику. Стрімкий розвиток організованої злочинності вимагає пошу- ку та вдосконалення вже існуючих форм і методів боротьби з нею. До проблем, які виникають при розслідуванні злочинів, учинених елементами організованої злочинності, слід віднести систематичну протидію збоку злочинних угрупувань як право- охоронним органам в цілому, так і слідству зокрема, що до речі є характерною ознакою діяльності злочинних угрупувань. До даних діянь відноситься складний процес обманів, хитрощів, підкупів та інших дій, що спрямовані на створення перешкод для розслідуван- ня даних видів злочинів та призначення покарання за їх вчинення. Вказаний процес уповільнює, паралізує, а інколи взагалі унемож- ливлює розслідування вказаних злочинів. Наявність зазначеної протидії вказує на те, що кримінальні елементи і в подальшому планують займатися злочинною діяльністю, а реалізація даних за- ходів є способом забезпечення безпеки вказаної діяльності. Прогалини, які, на жаль, нині існують у вітчизняному зако- нодавстві, аналізуються та враховуються кримінальними елемен- тами злочинних угрупувань при протидії слідству. Також ними використовується порівняно невеликий строк досудового розслі- дування, а також не зацікавленість з боку оперативних підрозді- лів у ефективному супроводженні слідства або незацікавленість слідчого у продовженні строків досудового розслідування.Також © Терновський О. О., 2014 518 необхідно зазначити, що частина професійних працівників МВС, СБУ та інших правоохоронних органів, потрапивши під скоро- чення або з інших причин припинивши службу, інколи бувають втягнуті в злочинну діяльність організованих угруповань, тим са- мим в силу своїх спеціальних знань створюють значні перешкоди для розслідування злочинів. Одним з найбільш слабких місць в правоохоронній системі стосовно боротьби з організованою злочинністює ізолятори тим- часового тримання та виправні колонії. Це пов’язано з корумпо- ваністю вказаних структур, бувають випадки коли співробітники сприяють втечі злочинців, сприяють в достроковому звільненні тощо. Тим самим, нівелюючи значну працю, пов’язану з розкрит- тям діяльності злочинних угрупувань. Проте найбільшу небезпе- ку протидії розслідуванню злочинів становлять корумповані зв’язки організованих угрупувань в правоохоронних органах, які мають безпосередній доступ до ходу розслідування або мають прямий вплив на слідчого чи інші підрозділи, що задіяні в розслі- дуванні злочину. Якщо говорити про шляхи вирішення зазначених проблем, то до них можна віднести такі заходи: − налагодження чіткої взаємодії між право- охоронними органами, що беруть участь у виявленні та розслідуванні злочинів, пов’язаних з діяльністю злочинних угрупувань. А саме – шляхом вироблення чіткого алгоритму дій у конкретних ситуаціях; розподілу обов’язків між підрозділами, який не буде викликати суперечностей в компетенції; персональ- на відповідальність за виконання покладених обов’язків. Це дозволить прискорити хід роз- слідування; − приділення більшої уваги стадії виявлення та доку- ментування злочинних проявів, що безпосередньо стосуються діяльності злочинних угрупувань, з ме- тою якомога швидшого фіксування доказів під час досудового розслідування. Це допоможе зменшити шанси злочинних угрупувань на знищення чи при- ховування доказів; − розроблення нових, адаптованих до сьогодення, ме- тодик розслідування кримінальних правопорушень та забезпечення правоохоронних органів сучасними технічними засобами з метою фіксації доказів про- типравних діянь злочинних угрупувань. − Зрозуміло, названі проблеми та шляхи їх вирішення не вичерпують всього розмаїття питань, пов’язаних 519 з проблематикою розслідування діяльності злочин- них угруповань. Проте вони дають змогу зрозуміти необхідність їх вирішення і відповідно диктують на- прями подальших наукових пошуків. Одержано 24.10.2014 УДК 343.98 Дмитро Ігорович КРИВОРУЧКО, слухач магістратури Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ ОСОБЛИВОСТІ ПРОВЕДЕННЯ ПЕРВИННОГО ДОПИТУ ПІДОЗРЮВАНИХ У ВЧИНЕННІ ГРАБЕЖІВ ТА РОЗБІЙНИХ НАПАДІВ РАНІШЕ ЗАСУДЖЕНИМИ ОСОБАМИ На сучасному етапі розвитку державності України та ске- ровуванні її політики в напрямку європейського суспільства по- стійно виникають проблеми у боротьбі зі злочинністю, які не да- ють нашій державі стати повноправним членом союзу європейсь- ких держав. Однією з таких проблем є суттєве збільшення кілько- сті вчинених раніше засудженими особами грабежів та розбійних нападів, які залишають суттєві негативні наслідки на спробі роз- будови сучасного європейського суспільства. Специфічною рисою означеного виду кримінальних правопорушень є підвищена сус- пільна небезпека, оскільки вони посягають не лише на власність, а й на особу. Повідомлення про вчинення грабежу або розбійного нападу постійно викликає суспільний резонанс, так як ця катего- рія кримінальних правопорушень характеризується значною зу- хвалістю, тяжкістю та складністю розслідування. Перш за все, на нашу думку, є необхідність зазначити, що допит є слідчою дією, процесуальним засобом одержання й пере- вірки доказів на основі яких встановлюється наявність або відсу- тність обставин, що підлягають доказуванню [1, с. 97 ]. Додатково необхідно вказати, що допит є найбільш розпо- всюджена слідча (розшукова) дія, яка здійснюється постійно, в незалежності від виду, тяжкості та специфіки кримінального провадження. Відносно допиту підозрюваного, то такий вид допи- ту здійснюється постійно, у кожному кримінальному проваджен- ня, в якому особа, після повідомлення про підозру, набула статусу підозрюваного [2]. Особи, які раніше вже відбували покарання за скоєння кри- мінальних правопорушень, при вчиненні нового кримінального правопорушення є досить вигадливими у приховуванні вчинено- го, а також, при діяльності, яка ставить за мету ввести працівни- ків органів досудового розслідування в оману, щоб спробувати уникнути покарання. © Криворучко Д. І., 2014 520 При першому допиті підозрюваного у кримінальних прова- дженнях відносно кримінальних правопорушень у вигляді грабе- жів або розбійних нападів слідчому необхідно зрозуміти, що за- звичай перший допит є найбільш результативний, тому що особа, яку затримали, у перші години затримання перебуває у психоло- гічно складному становищі [3]. Затримана особа розуміє, що пер- винні данні, які дають можливість підозрювати її у скоєнні окре- мого кримінального правопорушення, працівниками органу досу- дового розслідування отримані, про те, що саме їм відомо підо- зрюваний не знає. Слідчому до першого допиту бажано підготува- тись, якщо дозволяє час та обставини, окреслити необхідні пи- тання, вивчити особу злочинця. Допит підозрюваного, потрібно проводити із застосуванням відеофіксуючої техніки. Це, в пода- льшому, сприятиме попередженню зміни показань підозрюваним, підготовці до проведення додаткового допиту підозрюваного, вже більш детально. На підставі вивчення матеріалів кримінального провадження та матеріалів попереднього допиту, окреслити вже більш вузько коло необхідних питань, порядок їх висвітлення та обрати тактичний прийом спілкування з раніше засудженою осо- бою, яка підозрюється у скоєнні грабежу або розбійного нападу. Потрібно також зазначити, що при попередньому допиті потрібно отримати максимальну кількість інформації, яка стосу- ється, у тому числі алібі, оскільки йому підозрювані приділяють особливу увагу. У цих цілях вони заздалегідь розробляють відпо- відні легенди, набувають квитки на поїзд, на видовищні заходи, намагаються до і після вчинення злочину бути в оточенні одних і тих же людей, готують «свідків», що можуть «підтвердити» їх алі- бі [4, с. 178]. Тому при здійсненні заходів, які стосуються перевір- ки наявного алібі, співробітникам органів досудового розслідуван- ня необхідно більш детально здійснити перевірку усіх обставин, звичайно, на підставі отриманої при першому допиті інформації, а також враховуючи особливості вчинення злочинів спеціалізова- ним контингентом. Отже, при спробі окреслення окремих аспектів першого до- питу підозрюваного у вчиненні кримінального правопорушення досліджуваної категорії нами встановлено, що саме переший до- пит зазвичай дає слідчому підстави розуміти, яким саме чином буде проведене досудове розслідування, тобто, чи підозрюваний обрав тактику сприяння або навпаки. Також, перший допит на- дасть слідчому можливість поспілкуватись з підозрюваним у об- становці підвищеного психологічного тиску, здійснити спробу пе- реконати підозрюваного, якщо наявні достатні докази, які підтве- рджують скоєння кримінального правопорушення саме цим підо- зрюваним, обрати шлях сприяння органам досудового розсліду- 521 вання та отримати в подальшому органами суду справедливе по- карання, яке охопить всі обставини, які пом’якшують або обтя- жують покарання. Список використаних джерел: 1. Коновалова В.Е. Допрос: тактика и психология : учеб. пособие / В. Е. Коновалова. – X. : Консум, 1999. – 157 с. 2. Кримінальний процесуальний кодекс України. Закони України «Про вне- сення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Кримінального процесуального кодексу України». – Х. : Одіссей, 2012. – 360 с. 3. Теоретичні основи тактики затримання – [Електронний ресурс] – Режим доступу:http://bukvar.su/gosudarstvo-i-pravo/page,2,187023-Taktika-zaderzhaniya- podozrevaemogo-v-sovershenii-prestupleniya. 4. Волохова О. В. , Егоров Н. Н., Жижина М. В. и др. Криминалистика : учебник /под ред. Е. П. Ищенко) – М. : Проспект, 2011. – 504 с. Одержано 15.11.2014 УДК 343.985(477) Левон Ашотович ПОГОСЯН, курсант 3 курсу факультету підготовки фахівців для підрозділів слідства Харківського національного університету внутрішніх справ Науковий керівник: Тетяна Анатоліївна ПАЗИНИЧ, доцент кафедри криміналістики, судової медицини та психіатрії факультету підготовки фахівців для підрозділів слідства Харківського національного університету внутрішніх справ ПРО ЗНАЧЕННЯ КРИМІНАЛІСТИЧНОЇ КЛАСИФІКАЦІЇ КІБЕРЗЛОЧИНІВ ДЛЯ ФОРМУВАННЯ МЕТОДИКИ ЇХ РОЗСЛІДУВАННЯ З підвищенням технічного рівня розвитку нашого суспільс- тва з’явились нові види злочинів. Одним з них є злочини, що вчи- нюються з використанням електронних обчислювальних машин, програмного забезпечення, мережі Інтернет – кіберзлочини. Су- часне життя доводить, що ця категорія злочинів несе не меншу небезпеку ніж, наприклад, пограбування і розбої, а в деяких випа- дках навіть ще більшу. Кіберзлочинці – це злочинці нового кри- мінального покоління, які мають можливість одним натиском на клавіатурі порушити або знищити інформаційну безпеку держа- ви, посягнути на загальні принципи існування суспільства або за- зіхнути на особисті права і свободи людини і громадянина. Аналіз слідчо-оперативної практики свідчить про неабиякі труднощі у виявленні, документуванні і доказуванні вини осіб, які причетні до вчинення зазначеної категорії злочинів. Нагально необхідною є розробка методики розслідування кіберзлочинів з урахуванням всього різноманіття їх проявів. Основою методики розслідування, на нашу думку, повинна виступати криміна- лістична класифікація цих злочинів, яка, в свою чергу, буде ґрун- туватись на такому критерії, як мотив дій злочинця. Саме такий © Погосян Л. А., 2014 522 критерій, на наше переконання, забезпечить виділити класифі- каційні групи кіберзлочинів, які будуть характеризуватися особ- ливими елементами механізму їх вчинення (особливою характе- ристикою злочинців, потерпілих, способом вчинення злочину, використовуваних засобів, залишених слідів і наслідків злочинної діяльності). Саме тому метою нашого дослідження є представлення та- кої класифікації і акцентування уваги на її значенні, як основи побудови методики розслідування кіберзлочинів. Починаючи аналіз даної проблеми, необхідно наголосити на тому, що ця категорія злочинів є малодослідженою, але над цією проблемою працювало багато вчених криміналістів такі, як Ю. М. Батурин, В. М. Бутузов, В. Б. Вєхов, В. О. Голубєв, Н. Г. Шу- рухнов та інші. Треба відмітити важливу особливість, що полягає у тому, що в електронну злочинність втягнуто досить велика кількість людей, починаючи від висококваліфікованих фахівців до звичай- них користувачів. З точки зору інтелектуально-розумових здібно- стей, то у більшості випадків кіберзлочинці мають технічну осві- ту. Статистичне співвідношення різного роду мотивів при вчи- ненні комп’ютерних злочинів за оцінкою експертної комісії Ін- терполу, таке: корисливі мотиви – 66 %; політичні мотиви (теро- ризм, політичні акції) – 17 %; з дослідницького інтересу – 7 %; з хуліганських спонукань і пустощів – 5%; з помсти – 4 % [1]. Узагальнивши дані наукових досліджень, досвід слідчо- оперативної практики, ми прийшли до висновків, що доречно ви- ділити наступні класифікаційні групи кіберзлочинів, в залежнос- ті від особливого мотиву дій зловмисників. 1. Хакерство (крекерство). Представляє собою діяльність особливої категорії злочинів – хакерів. Це нова категорія осіб кримінального світу. Це талановиті, дуже обізнані в технічному спектрі функціонування комп’ютерних систем особи, з особливою психологією і мотивацією. Для них вчинення злочинів – це, перш за все, джерело задоволення і спосіб самоствердження. Але хаке- ри часто входять до складу організованих злочинних груп, і ста- новляться їх «зброєю». Діяльність хакерів може мати три основних напрями: − хуліганську спрямованість дій (розповсюдження вірус- них шкідливих програм, спотворення офіційних сайтів, злам банків даних із секретною інформацією тощо); − корисливу спрямованість (злам електронної банківсь- кої системи безпеки і перевід грошей на підставні ра- хунки; копіювання і перепродаж конфіденційної ін- формації; викрадення віртуального майна тощо); 523 − антидержавну спрямованість (злам і пошкодження електронних систем контролю залізничного і авіаспо- лучення, системи електронного обчислення результа- тів державних виборів; провокації аварій на стратегіч- них об’єктах тощо). 2. Створення і розповсюдження через мережу Інтернет тво- рів, що містять пропаганду міжнаціональної, релігійної, етнічної ворожнечі, призови до порушення і змін державних кордонів, за- хопленню влади та інших суспільно небезпечних дій. 3. Агітація, пропаганда, вербування через мережу Інтернет терористів, сепаратистів, а також проведення інструктажів для таких осіб (по захопленню будівель, виготовлення вибухівки тощо). 4. Шахрайство, що засноване на розповсюдженні інформації про збір коштів на благодійні цілі, фіктивні інтернет-магазини та інше. 5. Спілкування з дітьми через соціальні мережі Інтернет осіб з патологічними сексуальними відхиленнями (педофілів), що містить ознаки розбещення неповнолітніх. 6. Розповсюдження порнографічних матеріалів. 7. Пошук покупців та створення віртуального ринку збуту наркотиків, зброї, отруйних речовин, підроблених документів та інших об’єктів, заборонених до обігу. Підводячи підсумок викладеному вище, необхідно наголо- сити на тому, що хоча наша держава вживає необхідних заходів спрямованих на попередження і протидію кіберзлочинності, все ж таки вкрай необхідно удосконалювати законодавство у сфері захисту інформації, розробити методику розслідування злочинів даної категорії, готувати кадри, що будуть спеціалізуватися на розкритті таких злочинів. Також важливим є організація взаємо- дії і координація зусиль правоохоронних органів, спецслужб, су- дової системи, забезпечення їх необхідною матеріально-технічною базою. Жодна держава сьогодні не в змозі протистояти кіберзло- чинності самостійно. Тому нагальною є необхідність активізації міжнародної співпраці в цій сфері. Експерти впевнені: саме хаке- ри в недалекому майбутньому стануть загрозою номер один для світового співтовариства, змістивши тероризм. Незважаючи на віртуальність злочинів, збиток вони завдають цілком справжній. Список використаних джерел: Голубев В. А. Криминалистическая ха- рактеристика субъектов преступной деятельности в сфере использования компьютерных технологий. [Електронний ресурс]  Режим доступу : www.crime-research.ru/library. Одержано 1.11.2014 524 УДК 343.98 Володимир Сергійович ДАНИЛЮК, курсант 3 курсу факультету підготовки фахівців для підрозділів громадської безпеки та кримінальної міліції у справах дітей Харківського національного університету внутрішніх справ Науковий керівник: Тетяна Іванівна САВЧУК, кандидат юридичних наук, старший викладач кафедри криміналістики, судової медицини та психіатрії Харківського національного університету внутрішніх справ ХАРАКТЕРИСТИКА СУЧАСНИХ СПОСОБІВ ПІДРОБКИ ГРОШЕЙ Бурхливий розвиток копіювальної та комп’ютерної техніки, поліграфічного обладнання дає поштовх для використання її в злочинних цілях. Сучасна техніка дозволяє фальшивомонетни- кам створювати так би мовити розвинену індустрію фальшиво- монетництва. В нашій державі, значною мірою поширенню під- робок грошових знаків сприяють економічні умови розвитку і мі- жнародні зв'язки злочинців з багатьма зарубіжними країнами не лише Європи чи колишнього Радянського союзу, але й багатьма країнами світу. Про це свідчать непоодинокі випадки знешко- дження каналів транспортування фальшивих грошей та випадки затримання ділків, які розраховувалися фальшивими грошима за контрабандні товари, наркотики, зброю. Як свідчить практика, злочинці використовують найрізно- манітніші способи виготовлення підроблених грошей – від примі- тивних, де потрібен мінімальний рівень знань, до кваліфікованих, які дозволяють виготовити підроблені гроші достатньо високої якості. Однак сучасне фальшивомонетництво постійно обновлю- ється за способами вчинення. Сучасній слідчій практиці відомі два види підроблення па- перових грошей – повне і часткове. Повне підроблення грошей (точніше, їх виготовлення) створює нові цінності, які раніше не існували. Тут йдеться про повне відтворення форми справжньої цінності. Як вихідний матеріал для часткового підроблення використовується або повністю справжня купюра, або її частини, до яких вносяться різні зміни. У цьому випадку злочинці не ство- рюють нічого нового, а лише видозмінюють раніше існуючу цінність, надаючи купюрі більшої номінальної вартості. Ряд вчених виділяють окремо: 1) способи відтворення полі- графічного оформлення (зображень); 2) способи підроблення еле- ментів захисту; 3) способи приховування факту підробки. В літературі розглядається кілька класифікаційних схем способів повної підробки банкнот. Так, на основі загальноприйня- тої у поліграфії класифікації технологій друкування (з форм і без © Данилюк В. С., 2014 525 форм) виділяють способи відтворення зображень підроблених банкнот, державних цінних паперів за такою підсистемою: 1) по- ліграфічні (високий, глибокий, плоский, трафаретний), 2) репрог- рафічні (електрофотографічний, струменево-крапельний, термо- восковий, матричний), 3) анастатичний, 4) комбіновані. Часткова підробка банкнот фактично зводиться до внесення змін лише у реквізити і поліграфічне оформлення оригіналів, а її сучасні спо- соби бувають таких різновидів: 1) підчищення, витравлювання або ґрунтування початкових зображень і наступне нанесення нового зображення шляхом домальовування чи одним із способів друку; 2) аплікація; 3) монтаж Крім відтворення поліграфічного оформлення фальшиво- монетники вимушені відтворити чи зімітувати елементи техноло- гічного і фізико-хімічного захисту банкнот. До таких способів від- носять: підробка банкнотного паперу, підробка водяних знаків, імітація захисної нитки, імітація видимих захисних шовкових во- локон, імітація поліграфічних фарб та захисних елементів, що ґрунтуються на передачі фізико-хімічних властивостей спеціаль- них фарб, імітація металізованих зображень, імітація оптично- змінних фарб, імітація флуоресцентних фарб, імітація магнітного захисту, імітація суміщеного зображення, відтворення мікродруку. Для надання підробленим банкнотам більшої схожості зі справжніми, виду банкнот, які начебто перебували в обігу, що ви- кликає менше підозр при їх збуті, фальшивомонетники викорис- товують такі способи приховання (маскування) факту підроблен- ня: а)забруднення банкнот; б) тонування; в) штучне старіння; г) покриття спеціальною сумішшю. Враховуючи викладене, можна зробити висновок, що з роз- витком суспільства невід’ємно розвиваються і злочинні техноло- гії. Особливого сплеску такий негативний факт набуває в перехі- дний період розвитку суспільства і економіки. Тому знання щодо сучасних способів виготовлення підроблених грошових знаків мають важливе значення як на теоретичному рівні для підготовки майбутніх спеціалістів так і на практичному для якісного вияв- лення та розслідування фальшивомонетництва. Одержано 1.11.2014 526 УДК 343.985(477) Ярослав Володимирович КОЛОДЯЖНИЙ, курсант 3 курсу факультету підготовки фахівців для підрозділів слідства Харківського національного університету внутрішніх справ Науковий керівник: Тетяна Анатоліївна ПАЗИНИЧ доцент кафедри криміналістики,судової медицини та психіатрії факультету підготовки фахівців для підрозділів слідства Харківського національного університету внутрішніх справ ЩОДО ПРОБЛЕМИ ВИЗНАЧЕННЯ СУТНОСТІ ПОНЯТТЯ ВІРТУАЛЬНИХ СЛІДІВ Актуальність представленої теми обумовлена тим, що в Україні як і в усьому світі, технічний прогрес зумовив швидкий розвиток і ефективне застосування інформаційних мереж, а це ,в свою чергу, призвело до появи і розповсюдження якісно нових видів злочинів – кіберзлочинів. Особливість цих злочинів полягає в тому, що вони залиша- ють специфічну слідову картину. Сліди – це будь-які зміни, що вносяться злочином. Можуть мати вигляд події кримінального характеру, а можуть і звичайних побутових подій. Крім звичайних матеріальних та ідеальних слідів, кіберзло- чини залишають зміни пам'яті електронних пристроїв, а також слідові інформацію в мережі Інтернет. Тому деякі автори, ґрун- туючись на нововведеннях науково-технічного прогресу, пропо- нують доповнити класичну класифікацію слідів в трасології в об- ласті диференціювання їх залежно від їх зовнішнього відобра- ження специфічної групою віртуальних слідів [1]. Віртуальні сліди представляють собою сліди вчинення будь- яких дій (включення, створення, відкривання, активації, внесення змін, видалення інформації) в інформаційному просторі комп’ютерних та інших цифрових пристроїв, їх систем та мереж. В. Мещеряков під віртуальними слідами розуміє будь-які зміни стану автоматизованої інформаційної системи, пов’язані з подією злочину і зафіксовані у вигляді комп’ютерної інформації. Вчений вважає, що дані сліди повинні займати умовно проміжну позицію між матеріальними та ідеальними слідами [2]. На нашу думку, віртуальні сліди включають як характерні ознаки матеріальних слідів, адже вони відображуються на матеріа- льному носії, так і ідеальних слідів, оскільки на носієві фіксується лише образ щодо цифрових значень параметрів формальної мате- матичної моделі спостережуваного реального фізичного явища). Вчений криміналіст Агібалов В. Ю. виділяє ряд принципо- вих особливостей віртуальних слідів, до числа яких він відносить наступні. © Колодяжний Я. В., 2014 527 1. Формування віртуальних слідів (електронно-цифрове ві- дображення) відбувається в штучно створеному середовищі (ком- п'ютерній системі). У зв'язку з цим якість відображення сильно залежить від особливостей цієї штучної середовища. 2. Віртуальний слід не має фізично цілісної структури. Він може складатися з великої кількості окремих інформаційних елементів, які в свою чергу можуть бути записані як на одному, так і на декількох фізичних носіях цифрової інформації. 3. Зафіксований на цифровому носії віртуальний слід являє собою складну інформаційну структуру, в якій поряд зі значною інформацією міститься значний обсяг допоміжних даних, що від- повідають за цілісність і доступність комп’ютерної інформації віртуального сліду [3]. Вивчення процесу формування віртуальних слідів дозволяє виділити чотири базових стадії механізму слідоутворення їх в кі- берпросторі: – фізичний прояв (відображення) властивостей слідоутво- рюючого об’єкту таких, як звук, зображення, цифровий набір да- них, температура, тиск, відліки часу, прискорення тощо; – перетворення вихідного фізичного відображення слідоут- ворюючого об’єкта в цифрову форму, тобто аналогово-цифрове перетворення відображення; – обробка та (або) передача отриманої цифрової інформації; – фіксація і зберігання отриманої цифрової інформації. Підбиваючи підсумки, хотілося би зауважити на тому, що класифікація слідів в криміналістиці, на нашу думку, вимагає до- повнення і удосконалення в зв’язку із появою якісно нових злочи- нів. З’явився новий простір виникнення інформації про злочин – кіберпростір. Саме тому, ми погоджуємось з думкою вчених- інноваторів, які пропонують розширити тлумачення слідів у кри- міналістиці, доповнивши його категорією віртуальних слів, а та- кож імплементації даного поняття в існуюче законодавство. Список використаних джерел: 1. См. : Мещеряков В. А. Преступления в сфере компьютерной информации: основы теории и практики расследования. Воронеж : Изд-во Воронеж. гос. ун-та, 2002. С. 94–119. 2. Краснова Л. Б. Компью- терные объекты в уголовном процессе и криминалистике : автореф. дис. ... канд. юрид. наук. Воронеж, 2005. С. 15–17. 3. Поляков В. В. Особенности расследования неправомерного удаленного доступа к компьютерной информации : автореф. дис. ... канд. юрид. наук / Министерство внутренних дел Российской Федерации. Омская академия. – Омск, 2008. – С. 13. 4. Мещеряков В. А. Основы методики расследования преступлений в сфере компьютерной информации : автореф. дис. – Воронеж, 2001. – С. 33. 5. Агибалов В. Ю. Виртуальные следы в криминали- стике и уголовном процессе : автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – Воронеж: ГОУ ВПО «Воронежский государственный университет», 2010. – С. 13. Одержано 12.11.2014 528 УДК 343.98 Арсен Анатолійович НАУМОВ, курсант Харківського національного університету внутрішніх справ. Науковий керівник: Тетяна Петрівна МАТЮШКОВА, кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри криміналістики, судової медицини та психіатрії Харківського національного університету внутрішніх справ ХАРАКТЕРИСТИКА ЕТАПІВ ЗЛОЧИННОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ФІШІНГ-ШАХРАЇВ Розвиток інформаційних технологій обумовлює появу но- вих видів шахрайств, одним з різновидів яких є фішинг (від анг- лійського «fish» – «риба» чи «рибачити»). До 1996 року зламані об- лікові записи називали «fish» і до 1997 хакери активно використо- вували «fish» як форму електронної валюти. Термін «фішинг» тепер включає не тільки отримання подробиць облікового запису користувача, а й доступ до всіх його особистих і фінансових да- них. Таким чином, фішинг є особливим видом комп’ютерного ша- храйства, метою вчинення якого є заволодіння персональними даними як найбільшої кількості користувачів мережі Інтернет для подальшого їх продажу чи іншого вигідного для шахраїв ви- користання. Аналіз криміналістичної літератури дозволяє виділити такі етапи злочинної діяльності фітинг-шахраїв: 1) створення кіберзлочинцями фальшивого сайту, який ви- глядає так само, як сайт відомого банку, популярного Інтернет- магазину онлайн-торгівлі чи іншого сайту, здатного проводити фінансові розрахунки через мережу Інтернет. При цьому вико- ристовуються схожі доменні імена і аналогічний оригіналу дизайн сайту. Сам сайт містить троянські програми, створені з метою ав- томатичного копіювання даних, що вводяться відвідувачем, та їх негайної передачі злочинцям; 2) придбання пакету даних щодо адрес електронної пошти широкого кола користувачів мережі Інтернет та реєстраційних даних їх власників; 3) масова розсилка спам-повідомлень на зазначені елект- ронні адреси із посиланням на фальшивий сайт. Подібні електро- нні повідомлення виглядають так, наче вони відправлені банком або іншою реально існуючою фінансовою установою та містять посилання, схожі на реальну її адресу в Інтернеті. Крім того, фі- шингові повідомлення можуть містити: а) відомості, що виклика- ють тривогу, або загрози, наприклад, закриття банківських раху- нків; б) обіцянки великої грошової вигоди з мінімальними зусил- © Наумов А. А., 2014 529 лями або без них; в) відомості про занадто вигідні угоди; г) запити про пожертвування від благодійних організацій після повідомлень в засобах масової інформації про стихійні чи інші катастрофи; д) граматичні та орфографічні помилки у адресі сайту, на який спрямоване посилання; є) ім’я користувача; ж) правдоподібну причину, що вимагає введення на відповідному сайті своїх даних (наприклад, нібито проведення вибіркової перевірки безпеки об- лікових записів, реорганізація комп’ютерної інфраструктури, ак- ційні пропозиції товарів за цінами, значно нижчими від їх серед- ньої вартості у інших магазинах тощо). Метою зазначеної розсил- ки є відвідання користувачами зазначеного сайту та введення на ньому своїх конфіденційних даних. А саме, реєстраційного імені, паролю, № розрахункової карти та PIN-коду; 4) заволодіння особистими даними та, на підставі цього, грошовими коштами довірливих чи(і) легковажних користувачів, які виконали всі інструкції кібершахраїв. Phishing-шахрайство сьогодні набуває загрозливих масшта- бів. Адже розсилка спам-повідомлень йде на мільйони адрес елек- тронної пошти в усьому світі, що призводить до значної кількості фінансових втрат як приватних, так і юридичних осіб. Обізна- ність слідчого про етапи злочинної діяльності фішинг-шахраїв сприятиме ефективному виявленню, розслідуванню та запобіган- ню зазначених злочинів. Одержано 26.10.2014 УДК 343.982.43 Наталія Євгеніївна МУСІЄНКО, студентка 4 курсу юридичного факультету ДВНЗ «Українська академія банківської справи Національного банку України» Науковий керівник: Петро Михайлович МАЛАНЧУК, кандидат юридичних наук, доцент КРИМІНАЛІСТИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ І ДЕЯКІ ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ СУДОВО-ПОЧЕРКОЗНАВЧОЇ ЕКСПЕРТИЗИ Судово-почеркознавча експертиза документів традиційно є одним з найбільш часто призначуваних видів криміналістичної експертизи в будь-якому судочинстві. Важко недооцінювати і до- казового значення висновків експерта-почеркознавця. Почеркознавча експертиза є одним з ефективних засобів, що сприяють винесенню обґрунтованих рішень у кримінальному провадженні. Основною метою даного роду експертизи є іденти- фікація особи, що написала певний рукописний текст або викона- ла підпис, цифровий запис. © Мусієнко Н. Є., 2014 530 Судово-почеркознавча експертиза документів може при- значатися при розслідуванні практично всіх категорій злочинів, найчастіше необхідність в ній виникає і при оскарженні обвину- ваченим (підозрюваним) раніше виконаних ним підписів (записів) в процесуальних документах. Судово-почеркознавча експертиза є однією з найбільш роз- роблених у теоретичному та методичному аспекті. Проте числен- ні публікації із загальнотеоретичних питань і містять відомості про методики дослідження різних об'єктів призначені, в першу чергу, експертам. Тому вважаємо, що на сьогоднішній день актуальним зали- шається питання можливостей судово-почеркознавчої експерти- зи, а також деяких проблемних питань у її проведенні. Окремим аспектам використання судово-почеркознавчих експертиз у доказуванні була приділена увага у працях вітчизня- них вчених та вчених з інших країн, зокрема Л. Є. Ароцкера, Р. С. Бєлкіна, М. Є. Бондар, А. І. Вінберга, Н. І. Клименко, З. О. Ковальчук, В. В. Липовського, І. М. Можар, та ін. Слушною є думка В. Реваки, що оволодіння професійними і спеціальними знаннями дає змогу слідчому, прокурору краще сприймати інформацію у справі, домінувати під час складного перебігу слідчої ситуації, оперативно та професійно реалізовува- ти процесуальні й тактичні рішення [1, с. 34–35]. Однією із найбільш важливих та поширених форм викори- стання спеціальних знань у кримінальному судочинстві є прове- дення почеркознавчих та авторознавчих експертиз. В сучасних умовах ці експертизи являють собою складну багатогранну діяль- ність, яка здійснюється в експертних установах відповідними ви- сококваліфікованими фахівцями. Проте практика проведення почеркознавчих досліджень показує, що в експертів виникають певні труднощі, зумовлені недостатньою обізнаністю слідчих, прокурорів, суддів, слідчих суддів у питаннях методики прове- дення даного виду експертизи. Незважаючи на значні досягнення у галузі судового почер- кознавства, не усі конкретні завдання можуть вирішуватися екс- пертами на практиці, тобто у деяких експертних ситуаціях поче- ркознавці з тих чи інших причин або взагалі відмовляються від вирішення питання, або надають висновок у формі НВМ («вирі- шення питання не виявляється можливим»). Тому розробки мето- дичного характеру повинні проводитися з огляду на потреби су- дово-слідчої та експертної практики. Необхідність проведення розробок обумовлена характером почеркових об’єктів, стосовно яких ідентифікаційні завдання ще вирішуються експертами не досить надійно та ефективно або не 531 вирішуються зовсім. Зокрема це об’єкти з малим обсягом графіч- ного матеріалу – підписи та короткі записи. Для сучасного періоду розвитку теорії судового почеркознавс- тва характерно інтенсивне проникнення у дослідження почерку ма- тематичних методів, тобто проходить математизація науки. Впрова- дження математичних методів для вирішенні почеркознавчих задач допомагає об’єктивувати процес експертного дослідження. Наступний можливий шлях актуалізації експертних знань – це використання методів експертних оцінок. Суть методів експе- ртних (спеціалізованих) оцінок полягає в тому, що група кваліфі- кованих спеціалістів, аналізуючи якусь проблему, висловлює свої судження, і отримана узагальнена думка використовується для прийняття оптимального рішення. Ще один важливий напрямок у розвитку судового почерко- знавства – це використання у судово-почеркознавчих досліджен- нях інструментальних засобів і їхня автоматизація. У найбільшій мірі їх застосування направлено на виявлення динамічних властивостей почерку. Найбільш актуальною на да- ний час представляється розробка автоматизованої системи до- слідження коротких почеркових об’єктів. Така система повинна дозволити вводити у ЕОМ і аналізувати за обраними алгоритмами розпізнавання образів всю інформацію про почерковий об’єкт як структурно-геометричну, так і таку, що міститься у розподілі бар- вника і ширині штриха. Отже, наразі постає проблема створення новітніх методик та програмного забезпечення, які б давали змогу проводити діаг- ностичне та ідентифікаційне дослідження в єдиному процесі і в той же час були доступними, простими і зрозумілими для їх за- стосування у практиці [2, с. 153–156]. Основними напрямками роботи у сфері судового почеркоз- навства можна виділити наступні: удосконалення існуючих та розробка нових методик дослідження; створення експертних сис- тем, які базуються на методах експертних оцінок; розробка мето- дів, заснованих на комплексному використанні спеціальних знань судового почеркознавства та суміжних експертних галузей. Список використаних джерел: 1.Ревака В. М. Використання спеціаль- них знань у діяльності органів слідства та дізнання / В. М. Ревака // Вісник прокуратури. – 2010. – № 3. – С. 34–35. 2.Свобода Є. Ю. Проблемні питання судо- во-почеркознавчої експертизи / Є. Ю. Свобода // Досудове розслідування в су- часних умовах: проблеми, тенденції та перспективи : збірник матеріалів нау- ково-практичного семінару. – К., ННІПСК НАВС, 2013. – С. 153–156. Одержано 27.10.2014 532 УДК: 343.982.4 Ірина Володимирівна СКАКУН, курсант 3-го курсу факультету підготовки фахівців для підрозділів слідства Національної академії внутрішніх справ Науковий керівник: Анна Всеволодівна МИРОВСЬКА, кандидат юридичних наук, доцент старший викладач кафедри криміналістики та судової медицини Національна академія внутрішніх справ ХАРАКТЕРИСТИКА ПІДРОБЛЕНОГО ПАСПОРТА ГРОМАДЯНИНА УКРАЇНИ Паспорт відіграє важливе значення у боротьбі зі злочинністю: паспортна система слугує засобом зміцнення законності та правопорядку в державі, сприяє охороні громадсь- кого порядку і боротьбі із злочинністю, забезпечує розшук осіб, які переховуються від органів внутрішніх справ. Паспорт громадянина України є основним документом в Україні, на який покладено низку соціальних, правових та охоронних функцій. У зв’язку з тим, що паспорт фігурує майже у всіх сферах людської діяльності, він стає об’єктом злочинних посягань. Тому, з метою уникнення останніх, паспорт наділений спеціальними засобами захисту від підроблення [1, с. 59]. Спеціальні засоби захисту паспорта – це сукупність елементів, які перешкоджають несанкціонованому втручанню у документ на стадіях його виготовлення, оформлення, експлуа- тації та знищення. Вони призначені унеможливлювати та попереджувати як повне, так і часткове його підроблення, а в разі несанкціонованого його виготовлення – направлені на швидке виявлення. Під час вивчення спеціальних засобів захисту паспорта розроблено класифікацію за такими підставами: 1) в залежності від стадії функціонування паспорта; 2) в залежності від виду підроблення; 3) за захистом на стадії виготовлення; 4) за захистом на стадії оформлення та видачі; 5) за захистом під час експлуатації паспорта власником; 6) за захисними властивостями паспорта; 7) за ступенем виявлення [1, с. 122]. Проведений аналіз спеціальних засобів захисту дає підстави стверджувати, що вони не убезпечують паспорт від підроблення, крім того – утруднюють експертне дослідження. На цій основі надано рекомендації щодо посилення захисту на стадії оформлення паспорта: 1) встановити чіткі вимоги до паперу, з якого виготовлятимуться фотокартки та підвищити якість спеціального клею; 2) використовувати передбачені © Скакун І. В., 2014 533 законодавством покриття пластичними полімерними плівками сторінок з даними про особу; 3) встановити єдину форму заповнення бланків – на чітко визначеному комп’ютерному обладнанні; 4) централізовано забезпечити паспортні підрозділи відповідним комп’ютерним обладнанням з суворим їх обліком; 5) усі відмітки в паспорті виконувати відповідно до встановленої форми заповнення бланків; 6) створити картотеку в експертних підрозділах зі знаками текстів, надрукованих на принтерах, а також відбитків печаток та штампів [1, с. 123]. Попри своє важливе практичне призначення, паспорт не належним чином захищений від підроблень. Способи підроблення паспорта – це система дій, направлених на виготовлення нового документа або внесення у справжній змін, із застосуванням технічного обладнання, матеріалів, використанням умінь та навичок підроблювача. Повне підроблення паспорта передбачає його виготовлення через повну імітацію справжнього, зміст якого не відповідає дійсності. Аналіз криміналістичних джерел уможливлює визначити найпростішу класифікацію способів повного підроблення документів із засобами захисту: − з використанням комп’ютерної та копіювально-розмножу- вальної техніки; − з використанням способів поліграфічного друку; − з використанням інших способів отримання зображення (графічний або мальований, фотографічний). Наступним видом підроблення паспорта є часткове. Об’єктом такого підроблення стають втрачені паспорти, здобуті шахрайськими діями. На сьогодні традиційно сформовані найбільш поширені способи часткового підроблення документів, а саме: 1) видалення тексту шляхом підчищення та зіскобу; 2) внесення нових записів через дописки, вставки, додруковування, домальовування, виправлення; 3) заміна частин документу: вклейка, заміна фотокартки та аркушів; 4) підроблення печаток і штампів; 5) підроблення підписів. Список використаних джерел: 1. Патик Л.Л. Криміналістичне дослідження підробленого паспорта громадянина України [Текст] : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.09 / Патик Леся Леонідівна ; Київ. нац. ун-т внутр. справ. – К., 2010. – 249 арк. : іл. 2. Наказ МВС України від 13.04.2012 №320 «Про затвердження порядку оформлення і видачі паспорта громадянина України». Одержано 28.10.2014 534 УДК 343.985(477) Дарина Сергіївна СКРИПНИК, курсант 3 курсу факультету підготовки фахівців для підрозділів слідства Харківського національного університету внутрішніх справ Науковий керівник: Тетяна Анатоліївна ПАЗИНИЧ, доцент кафедри криміналістики, судової медицини та психіатрії факультету підготовки фахівців для підрозділів слідства Харківського національного університету внутрішніх справ ТРОЯНСЬКІ ПРОГРАМИ, ЯК ЗБРОЯ КІБЕРЗЛОЧИНЦІВ Актуальність представленої теми обумовлена ростом кіль- кості кіберзлочинів, в ході яких використовується в якості зброї спеціальне шкідливе програмне забезпечення – троянські про- грами. На теперішній час майже у всіх сферах діяльності людини використовуються електронні системи обігу інформації (банків- ській, космічній, господарській діяльності, виборчій системі Укра- їни тощо). Троянські програми, які націлені на викрадення, по- шкодження або знищення інформації, представляють зараз сер- йозну небезпеку як для окремих фізичних осіб, підприємств, ор- ганізацій, так і для держави в цілому. Сутність дій злочинців у використанні троянських програм полягає у введенні до чужого програмного забезпечення таких команд, які дозволяють здійснювати інші, не заплановані власни- ком програмні функції, зберігаючи в той же час попередні функ- ції програми. При цьому програма буде виконувати не тільки ті функції, які цікавлять користувача, а й працювати в інтересах кіберзлочинців (хуліганських, корисливих, антидержавних тощо). Для досягнення цієї мети злочинці використовують різні технології, наприклад таку, як порушення роботи антивірусних програм для запобігання, виявлення шкідливої програми й продо- вження її існування у системі комп’ютера. Такі дії часто спрямо- вані на припинення забезпечення безпеки, видалення коду або модифікацію хостових файлів Windows для припинення віднов- лення антивірусних програм. За допомогою троянських програм, кіберзлочинці будують мережі для крадіжки паролів і конфіденційної інформації, шиф- рують будь-які дані для того, щоб потім шантажувати своїх жертв. Мережі можуть складатися з тисяч персональних комп’ютерів і локальних мереж, об’єднаних один з одним, які управляються віддалено. Робота над своєчасним виявленням, знешкодженням цих програм стоїть на першому місці перед спеціалістами, які повинні постійно розвивати та удосконалювати систему захисту інформа- © Скрипник Д. С., 2014 535 ції, для чого необхідно розуміти, як працює троянська програма, як вона вдосконалюється, розвивається і поширюється. На даному етапі у слідчо-оперативній практиці виникають суттєві труднощі у виявленні та документуванні фактів викорис- тання троянських програм. Адже останні постійно модифікують- ся, змінюються, прилаштовуються до діючих комп’ютерних сис- тем та можуть самознищуватись. Окремою проблемою для право- охоронних органів є встановлення особи кіберзлочинця (ців), його місцеперебування і затримання. Виходячи з вищевказаного, актуальним напрямком науко- вих досліджень повинні стати проблеми пов’язані із створенням, способами використання злочинцями такої особливої зброї, як троянські програми, шкідливі наслідки таких дій і способи проти- дії таким злочинам у кіберпросторі. Одержано 14.10.2014 УДК 343.982.4 Оксана Віталіївна СУПРУН, студентка 4 курсу юридичного факультету ДВНЗ «Українська академія банківської справи Національного банку України» Науковий керівник: Петро Михайлович МАЛАНЧУК, кандидат юридичних наук, доцент ПРАВОВІ ПРОБЛЕМИ КОМПЛЕКСНОЇ КРИМІНАЛІСТИЧНОЇ ЕКСПЕРТИЗИ ДОКУМЕНТІВ Документи є об’єктами криміналістичного дослідження, оскільки можуть виступати як засоби вчинення злочинів у сфері комп'ютерної інформації, а також інших злочинів з використан- ням комп'ютерної техніки, бути об'єктами злочинного посягання, або інформаційними «слідами», які виникли при підготовці до злочину і здійсненні злочинних дій. Але у зв’язку з розвитком те- хнічних та комп’ютерних наук стає майже неможливо дослідити доказову інформацію, що містися в документах, оскільки існуючі методи криміналістики є неефективними. Тому виникає потреба залучення спеціалістів, що мають навики у різних сферах і галу- зях, для проведення комплексної експертизи документів, але їх статус на законодавчому рівні є невизначеним сьогодні. Вчені криміналісти зауважують, що із появою новітніх тех- нологій документи слід досліджувати у двох напрямах: проведен- ня криміналістами традиційних досліджень: судово-технічна екс- пертиз документів, яка спрямована на встановлення підробки до- кументів ( наприклад об'єктами цієї експертизи підроблені підпи- си, зім'яті, спалені та іншим чином пошкоджені документ тощо) © Супрун О. В., 2014 536 та здійснення експертизи іншими спеціалістами: хіміками, фізи- ками, поліграфістами, спеціалістами в галузі експертизи комп’ютерної техніки та програмних продуктів. Саме такий підхід передбачає проведення комплексної криміналістичної експерти- зи документів виготовлених за допомогою комп’ютерних техноло- гій, електронних документів тощо. Загалом комплексну експер- тизу визначають як комплексне дослідження експертом (експер- тами) на основі спеціальних знань із різних (в тому числі суміж- них) галузей (родів, видів, підвидів експертизи) матеріальних об’єктів, явищ і процесів з метою вирішення складного експерт- ного завдання, яке не може бути вирішено із застосуванням спе- ціальних знань однієї галузі (роду, виду, підвиду), і встановлення фактичних даних у справі, що розслідується; її ознаки (обов’язкові та факультативні) [1]. Наприклад, при встановленні часу коли документ було створено вивчається його зміст, розмі- щення різних частин документа, шрифти використовуючи судово-технічну експертизу документів, а інформація на вінчес- тері за допомогою судової комп’ютерно-технічної експертизи встановлюється дата створення, друку, зберігання документа (в межах). Надалі здійснюється порівняння одержаних даних в ме- жах комплексної судово-технічної експертизи документів і судової комп’ютерно-технічної експертизи. Порядок проведення комплексної експертизи передбачений в Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень та Науково-методичних рекомендацій з питань підготовки та призначення судових експертиз та експерт- них досліджень затвердженої Міністерством юстиції України від 08.10.1998 р. Але попри значимість комплексної експертизи доку- ментів кримінально-процесуальне законодавство не визначає її правовий статус та юридичне значення висновків, які надаються експертами у різних галузях, а саме в чинному КПК України від- сутні положень про комплекнсої експертизи. Про такий же недо- лік чинного КПК України зазначено в Роз’ясненні Міністерства юстиції України від 18.02.2013 року «Використання спеціальних знань відповідно до нового Кримінального процесуального кодек- су України». Адже нормами чинного КПК України передбачена можливість призначати не тільки одного експерту для проведен- ня експертизи, тобто можна проводити експертизу двом чи біль- ше експертам, зокрема експертів з різних галузей знань, тобто проведення комплексної експертизи. Але при цьому нормами кримінально-процесуального права не врегульовано статусу кож- ного експерта та межі його окремих повноважень, порядку орга- нізації проведення таких експертиз та випадки складання ними одного чи окремих висновків. 537 С. В. Страхова пропонує вирішення даного недоліку, а саме визначення порядку проведення комплексної експертизи, шля- хом закріплення в КПК України положень про комплексну екс- пертизу за прикладом Цивільного процесуального кодексу Украї- ни, таким чином за аналогією ст. 149 ЦПК України [2]. Ми пого- джуємося з вище вказаною позицією, адже закріплення положень про комплексну експертизу в КПК є не тільки нагальною потре- бою для ефективного розслідування злочинів, а і сприятиме уні- фікації процесуального законодавства. Адже порядок проведення комплексної експертизи документів закріплений у вище вказаній Інструкції є загальним як для цивільного судочинства так і для кримінального процесу. Таким чином, враховуючи вище вказане, можна зробити висновок, що відсутність закріплення положень про комплексну експертизу в КПК України стає перешкодою для пошуку доказової інформації, що міститься в документах, виготовлених комп’ютерними технологіями, електронних документах, адже юридичне значення висновків наданих за результатами комплексної експертизи не визначене. Тому необхідно в КПК України закріпити визначення поняття комплексна експертиза, а саме як експертизу, яка проводиться не менш як двома експерта- ми різних галузей знань або різних напрямів у межах однієї галузі знань. Також необхідно визначити, які відомості зазначаються у висновку комплексної експертизи та їх юридичне оформлення. Список використаних джерел: 1. Гонгало С. Й. Судова техніко- криміналістична експертиза документів: сучані можливості дослідження та перспективи розвитку автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.09 «Кримінальний процес та криміналістика; судова експер- тиза, оперативно-розшукова діяльність» / С. Й. Гонгало — Київ, 2013 р.; 2. Страхова С. В. Актуальні проблеми застосування положень Кримінального процесуального кодексу України щодо окремих слідчих дій [Електрон- ний ресурс]. – Режим доступу:http://www.lsej.org.ua/2_2014/31.pdf. Одержано 13.11.2014 538 УДК 343.985(477) Катерина Сергіївна ЧЕРНУХА, курсант факультету підготовки фахівців для підрозділів слідства Харківського національного університету внутрішніх справ Науковий керівник: Тетяна Анатоліївна ПАЗИНИЧ, доцент кафедри криміналістики, судової медицини та психіатрії факультету підготовки фахівців для підрозділів слідства Харківського національного університету внутрішніх справ ПРО СУТНІСТЬ КІБЕРЗЛОЧИНІВ ТА ЇХ ОСОБЛИВОСТІ Щоденнна робота будь-яких підприємств, установ чи організацій тісно пов’язана з сучасними комп’ютерними технологіями та залежать від надійної роботи автоматизованих систем. Будь-яка сфера життя суспільства зараз супроводжується новітніми компютерними технологіями. Відповідно із здобутками компютерних систем і їх впровадженням, з розвитком мережі Інтернет та Інтернет-послуг з’явилася і нова особлива форма злочинності – кіберзлочинність. Величезний технічний потенціал, глобальність, трансгра- ничність, анонімність користувачів, швидке розповсюдження ін- формації, охоплення широкої аудиторії, створюють кіберзлочин- цям, які використовують Інтернет, переваги для скоєння злочину та можливість ефективно ховатися від правоохоронних органів. Виникає загроза протиправного втручання в приватне життя особи, злому сайтів та паролів, шахрайство та розповсюдження протизаконної інформації. Дії кіберзлочинців стають все більш майстерними, що становить реальну проблему для суспільства. Все це свідчить про необхідність вивчення сутності цих злочи- нів,їх різновидів та способів боротьби з ними. Поняття «комп’ютерна злочинність» вперше з’явилась в американській літературі на початку 60-х років минулого століт- тя. Під такими злочинами розумілось будь-яке порушення чужих прав та інтересів по відношенню до автоматизованих систем об- робки даних [1, с. 387]. Кіберзлочинність – це злочинність, що має місце в так зва- ному «віртуальному просторі». Віртуальний простір (або кіберпро- стір) можна визначити як модельований за допомогою комп’ютера інформаційний простір, в якому знаходяться відомості про осіб, предмети, факти, події, явища і процеси, представлені в математи- чному, символьному або будь-якому іншому вигляді і що знахо- дяться в процесі руху по локальних і глобальних комп’ютерних ме- режах, або відомості, що зберігаються в пам’яті будь-якого фізич- ного або віртуального пристрою, а також іншого носія, спеціально призначеного для їх зберігання, обробки і передачі [2]. © Чернуха К. С., 2014 539 Ця категорія злочинів характеризується дуже високим рівнем латентності. Багато комп’ютерних злочинів залишаються невиявленими і про них не повідомляють. За оцінками спеціалістів близько 90 % злочинів цієї категорії залишається поза увагою пра- воохоронних органів. Розмір завданих збитків кіберзлочинами та- кож визначити дуже важко, але вони дуже значні. На думку експертів, до широкої громадськості доходить лише 1 % від всіх випадків порушень, які звичайно мають кримінальний характер і які приховати вже неможливо. У Кримінальному кодексі України передбачено самостій- ний розділ, присвячений цим злочинам – розділ ХVI »Злочини у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів). У вітчизняній криміналістиці не існує чіткого, ус- таленого визначення поняття кіберзлочину, дискутуються різні точки зору щодо їх класифікації. У науці на сьогодні існує два основні підходу до тлумачення сутності кіберзлочинів. Одна час- тина науковців відносять до них дії, в яких комп’ютер є об’єктом або засобом посягання. Науковці іншої групи до кіберзлочинів відносять лише протизаконні дії в сфері автоматичної обробки інформації. На наше переконання, кіберзлочини повинні включати більш широкий спектр злочинних дій. Так, за даними практики на даний момент найчастіше з використанням комп’ютера та мережі Інтернет вчиняються наступні різновиди злочинів: пору- шення авторського права і суміжних прав (ст. 176 КК України); шахрайство (ст. 190 КК України); незаконні дії з документами на переказ, платіжними картками та іншими засобами доступу до банківських рахунків, електронними грошима, обладнанням для їх виготовлення (ст. 200 КК України); ухилення від сплати податків, зборів (обов’язкових платежів) (ст. 212 КК України); не- законне збирання з метою використання або використання відомостей, що становлять комерційну або банківську таємницю (ст. 231 КК України); ввезення, виготовлення, збут і розповсюд- ження порнографічних предметів (ст. 301). Тому, на нашу думку, доречно під кіберзлочинами в криміналістичному аспекті розуміти передбачені кримінальним законом суспільно небезпечні діяння, для вчинення яких використовується комп’ютерна техніка, комп’ютерне програмне забезпечення, а також мережа Інтернет. Список використаних джерел: 1. Дашян М.С. Право информационных магистралей.– М.,2007.– 288 с. 2. Голубев В. А. «Кибертерроризм» – миф или реальность? [Електрон. ресурс] / В. А. Голубев; Центр дослідження комп'ютерної злочинності. – Режим доступу: http://www.crime-research.org. – Computer Crime Research Center. Одержано 13.11.2014 540 УДК 343.98 Бажен Игоревич ЧУБАНОВ, курсант 4 курса факультета милиции, Учреждение образования «Академия Министерства внутренних дел Республики Беларусь» НАУЧНЫЕ ПОДХОДЫ К ОПРЕДЕЛЕНИЮ СИСТЕМЫ СЛЕДОВ ТРАНСПОРТНЫХ СРЕДСТВ Для отдельных способов подготовки, совершения преступ- ления и сокрытия его следов характерно использование транс- портного средства. Например, транспортное средство использу- ется для перевозки похищенного имущества, для прибытия на место совершения преступления и убытия с него, для незаконной перевозки наркотиков, оружия и иных объектов. Бывают случаи, когда автотранспорт сам является орудием (средством) совершения преступления (убийство человека с ис- пользованием транспортного средства, ДТП и др.). Транспортное средство, используемое при совершении пре- ступления или для его совершения, закономерно оставляет следы. Знание данной системы следов способствует: качественному со- биранию доказательств на месте совершения преступления; с их помощью можно отыскать конкретное транспортное средство установить вид, тип, модель транспортного средства, осуществить его идентификацию; следы дают возможность составить пред- ставление об общем характере исследуемого события, о месте и об отдельных его деталях, о направлении движения скрывшегося транспортного средства, установлению и задержанию преступни- ков в кратчайшие сроки и др. Как показывает практика, при расследовании преступле- ний достаточно часто приходится иметь дело со следами транс- портных средств обнаруживаемых на месте совершения преступ- ления. Существуют различные точки зрения относительно того, что следует понимать под следами транспортных средств и что относится к данным следам. По мнению А. И. Александрова к следам транспортных средств относятся следы, отображающие внешнее строение от- дельных частей транспортного средства (следы шин, гусениц, по- лозьев, след подставки мотоцикла); части, составлявшие ранее с транспортным средством единое целое и отделившиеся от него (осколки фарного стекла, разбитого при столкновении); вещества, используемые при эксплуатации транспортного средства (напри- мер, смазочные материалы, тормозная жидкость и т.д.) [1, с. 54]. С точки зрения В. Г. Петухова все следы транспортных средств разделяются на две группы: следы ходовых частей (коле- © Чубанов Б. И., 2014 541 са, гусеницы и т.д.) к которым относятся объемные, поверхност- ные и следы скольжения; следы неходовых частей (бампера, ра- диатора, кузова и т.д.)рассматриваются через следы удара и сле- ды скольжения [1, с. 55]. По мнению А. И. Рощина автотранспортные средства на местах происшествий могут оставлять следы от колес, высту- пающих частей, осколки стекол, разбитых фар, сцарапанную с разных частей машины краску [2, с. 106]. Р. С. Белкин выделяет следы выступающих частей транс- портного средства, следы ходовой части, отделившиеся от транс- портного средства части и детали (следы-предметы) [3, с. 237]. Иного подхода в классификации следов транспортных средств придерживается Л. Я. Драпкин, который в своем учебном пособии рассматривает виды следов транспортных средств в за- висимости от состояния колес в момент следообразования: следы качения и скольжения [4, с. 138]. Н. И. Лагун, В. М. Логвин в качестве наиболее типичных следов транспортных средств обнаруживаемых на месте проис- шествия рассматривают: следы колес, осколки внешних освети- тельных приборов; следы выступающих частей транспортных средств; частицы лакокрасочного покрытия; следы горюче- смазочных материалов; следы биологического происхождения; предметы, отделившиеся от транспортного средства; следы на трупе и одежде потерпевшего [5, с. 141]. По мнению Е. Р. Россинской следы транспортных средств подразделяются следующим образом: следы частей и деталей транспортного средства (следы колес на проезжей части, бампера на препятствии); предметы, отделившиеся от транспортного средства (осколки фарного стекла, части решетки радиатора и др.); вещества (частицы лакокрасочного покрытия, капли масла и др.) [6, c. 96]. Изучение представленных и иных подходов относительно видов и классификаций следов транспортного средства с нашей точки зрения является неполным. Данные следы необходимо рас- сматривать в рамках системы следов транспортных средств, ко- торая включает: материальные и идеальные следы транспортных средств; следы внешних и внутренних элементов, частей транс- портного средства; следы с учетом конкретного объекта, на кото- ром они образовались, места и вида следа. Наличие данной системы следов транспортного средства позволит следователю качественно осуществить их собирание на месте совершения преступления и в дальнейшем установить и доказать истинные обстоятельства совершенного преступления. 542 Список использованных источников: 1. Александров А. И. Следы пре- ступления и их криминалистическое исследование: учеб. пособие / А. И. Алек- сандров, А. А. Неробеев [и др.] ; под общ. ред. В. П. Сальникова. – СПб. : Санкт- Петербургский университет МВД России, 2000. – 112 с. 2. Рощин А. И. Книга криминалиста : практ. пособие / А. И. Рощин, П. Д. Биленчук, Г. Е. Омельчен- ко. – Киев : Украина, 1995. – 413 с. 3. Аверьянова Т. В. Криминалистика : учеб. для вузов / Т. В. Аверьянова, Р. С. Белкин, Ю. Г. Корухов, Е. Р. Россинская / под ред. проф. Р. С. Белкина. – М. : Норма, 2003. – 272 с. 4. Криминалистика : учеб. для вузов / И. Ф. Герасимов, Л. Я. Драпкин, Е. П. Ищенко и др.; под ред. И. Ф. Герасимова, Л. Я. Драпкина. – М. : Высш. шк., 2000. – 672 с. 5. Осмотр места происшествия : практ. пособие / под ред. В. М. Логвина. – 2-е изд., пере- раб. и доп. – М. : Юрлитинформ, 2013. – 376 с. 6. Криминалистика. Вопросы и ответы : учеб. пособие для вузов. – М. : ЮНИТИ-ДАНА, 1999. – 351 с. Одержано 21.10.2014 543 Наукове видання АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ ТА СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ КРИМІНАЛІСТИКИ Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції м. Харків, 5 грудня 2014 р. Українською та російською мовами Формат 60х84/16. Ум.-друк. арк. 32,7. Обл.-вид. арк. 32,5. Тираж 300 пр. Зам. № 35 Адреса редакції, видавця та виготовлювача: Харківський національний університет внутрішніх справ, просп. 50-річчя СРСР, 27, м. Харків, 61080 Свідоцтво суб’єкта видавничої справи ДК № 3087 від 22.01.2008. 544