С учасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 МВС України Харківський національний університет внутрішніх справ СУЧАСНІ ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОГО, ЕКОНОМІЧНОГО ТА СОЦІАЛЬНОГО РОЗВИТКУ ДЕРЖАВИ Тези доповідей VI Міжнародної науково­практичної конференції (м. Харків, 1 грудня 2017 р.) Харків 2017 1 С учасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 УДК [340.12:330.101:342.734](477) ББК 67.9(4УКР)301.1я431 С91 Друкується за рішенням оргкомітету відповідно до доручення Харківського національного університету внутрішніх справ від 08.09.2017 № 134 Сучасні проблеми правового, економічного та соці­ С91 ального розвитку держави : тези доп. VI Міжнар. наук.­ практ. конф. (м. Харків, 1 груд. 2017 р.) / МВС України, Харків. нац. ун­т внутр. справ. – Харків, 2017. – 440 с. У збірнику вміщено тези доповідей учасників конференції за такими напрямками: гуманітарні аспекти соціального роз­ витку держави; сучасні проблеми правової системи України; протидія злочинам правоохоронними органами; економічна безпека держави та суб’єктів господарювання. УДК [340.12:330.101:342.734](477) ББК 67.9(4УКР)301.1я431 Матеріали викладено в авторській редакції з незначними коректорськими правками. Відповідальність за точність поданих фактів, цитат, цифр і прізвищ несуть автори. Електронна копія збірника безоплатно розміщується у відкритому доступі на сайті Харківського національного університету внутрішніх справ (http://www.univd.edu.ua) у розділі «Видавнича діяльність. Матеріали науково-практичних конференцій, семінарів тощо»), а також у репозитарії ХНУВС (http://dspace.univd.edu.ua/xmlui/). © Харківський національний університет внутрішніх справ, 2017 2 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 ЗМІСТ СОКУРЕНКО В. В. ФАКТОРИ ДЕСТАБІЛІЗАЦІЇ КРИМІНАЛЬНОЇ ОБСТАНОВКИ В УКРАЇНІ.................................................................................................................................16 ДАНИЛЬЧЕНКО Ю. Б. НАПРЯМИ ПРОТИДІЇ СУЧАСНИМ ТЕРОРИСТИЧНИМ ЗАГРОЗАМ В УКРАЇНІ.................................................................................................................................19 БАНДУРКА О. М. УДОСКОНАЛЕННЯ КРИМІНАЛЬНОГО ТА КРИМІНАЛЬНО­ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ Є НЕВІДКЛАДНИМ....23 ШВЕЦЬ Д. В. ПРОФЕСІЙНА СОЦІАЛІЗАЦІЯ ПОЛІЦЕЙСЬКИХ В УМОВАХ РЕФОРМУВАННЯ ПРАВООХОРОННОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ .........................27 СЕКЦІЯ 1. ГУМАНІТАРНІ АСПЕКТИ СОЦІАЛЬНОГО РОЗВИТКУ ДЕРЖАВИ ЧОРНИЙ І. В. РЕПРЕСИВНА ПОЛІТИКА РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ ЩОДО ДІЯЧІВ ЦЕРКВИ ПІД ЧАС ВЕЛИКОГО ТЕРОРУ (СВЯТИТЕЛЬ ЛУКА ТА СВЯЩЕННОМУЧЕНИК ОЛЕКСАНДР)..........................31 ВЕЛИКИЙ В. М. ПРОФІЛАКТИЧНА РОБОТА З НЕБЛАГОПОЛУЧНИМИ СІМ’ЯМИ...............33 ГОЛОПИЧ І. М. ПРОБЛЕМА СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ – СУРЖИК....................................................................................................................................36 ГРИЩЕНКО Н. В. «ДОМІНАНТА ПЕРЕМОЖЦЯ»: ЧОРНА РИТОРИКА В СУЧАСНОМУ КОМУНІКАТИВНОМУ ПРОСТОРІ ...............................................38 ДЕДУРІН Г. Г. ВИКОРИСТАННЯ БІЛЬШОВИЦЬКОЮ ВЛАДОЮ РЕПРЕСИВНИХ ОРГАНІВ З МЕТОЮ ВСТАНОВЛЕННЯ КОНТРОЛЮ НАД СУСПІЛЬНО­ПОЛІТИЧНИМ ЖИТТЯМ КРАЇНИ.........................................41 ЄЛЬНІКОВА Н. І. МОВНИЙ АСПЕКТ КОМУНІКАЦІЇ В УКРАЇНСЬКИХ ВЕРСІЯХ СОЦІАЛЬНИХ МЕРЕЖ........................................................................................................43 3 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 ІВАНОВ С. Ю. НАСИЛЬНИЦЬКА КОЛЕКТИВІЗАЦІЯ ЯК БАЗОВИЙ ЧИННИК ГОЛОДОМОРУ 1932–1933 РР. ........................................................................................46 МОШЕНСЬКИЙ О. С. КРИЗА СУЧАСНОГО ЛІБЕРАЛІЗМУ ............................................................................48 ПЕРЦЕВА В. А. ПРОБЛЕМА СВОБОДИ ХУДОЖНЬОЇ ТВОРЧОСТІ В УМОВАХ РАДЯНСЬКОГО ТОТАЛІТАРИЗМУ......................................................52 ПОЛТАВСЬКА Д. В. ДЕЯКІ ЛЕКСИЧНІ ПОМИЛКИ У МОВІ ТА МОВЛЕННІ ЮРИСТІВ ЯК ПОКАЗНИК НИЗЬКОГО РІВНЯ МОВНОЇ КУЛЬТУРИ .................................55 ПРІБИТКОВА Н. О. БУЛІНГ У ЗАКЛАДАХ ОСВІТИ: ПОНЯТТЯ, СТРУКТУРА, ПРИЧИНИ ТА ШЛЯХИ ПОДОЛАННЯ .........................................................................58 СЕКЦІЯ 2. СУЧАСНІ ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ АНДРІЄВСЬКА Л. О. НАКАЗНЕ ПРОВАДЖЕННЯ: ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ...............................62 БАНДУРКА С. С. АДМІНІСТРАТИВНО­ПРАВОВІ ФОРМИ ЗАХИСТУ ПРИВАТНОЇ ВЛАСНОСТІ СУБ'ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ В УКРАЇНІ................................64 БОРТНИК С. М. ДО ПИТАННЯ АКТУАЛЬНОСТІ ДОСЛІДЖЕННЯ ПРОБЛЕМ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВА НА ПРАЦЮ ПОЛІЦЕЙСЬКИМИ.....................................................................................68 БОБРО Н. В., ФУРСА В. А. ВЗАЄМОДІЯ ПОЛІЦІЇ З ГРОМАДСЬКІСТЮ ЯК УМОВА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПУБЛІЧНОГО ПОРЯДКУ .....................................71 ДАУГУЛЬ В. Я. ТЕОРЕТИЧНИЙ ПІДХІД ЩОДО РОЗКРИТТЯ ЗМІСТУ ГАРАНТІЇ ЗАКОННОСТІ ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІВ ПУБЛІЧНОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ У СФЕРІ ЗЕМЕЛЬНИХ ВІДНОСИН............................................74 ДЕНИС О. В. БЮДЖЕТНО­ПРОЦЕСУАЛЬНІ ВІДНОСИНИ В СИСТЕМІ ПУБЛІЧНОГО ПРАВА ................................................................................77 4 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 ІЛЬНИЦЬКИЙ М. С. ПРОЕКТ ВИБОРЧОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ ПРИЙНЯТИЙ У ПЕРШОМУ ЧИТАННІ ......................................................................................................81 КАЗАНЧУК І. Д. ОСОБЛИВОСТІ ВЗАЄМОДІЇ ТА КООРДИНАЦІЇ ДІЙ ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ ПРИ ВВЕДЕННІ РЕЖИМУ НАДЗВИЧАЙНОГО СТАНУ ТА В ЗОНІ НАДЗВИЧАЙНОЇ ЕКОЛОГІЧНОЇ СИТУАЦІЇ В УМОВАХ СЬОГОДЕННЯ..........................................83 КАРПЕНКО Р. В. ЦИВІЛЬНО­ПРАВОВА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ АДВОКАТІВ ЗА ДОГОВОРОМ ПРО НАДАННЯ ПРАВОВОЇ ДОПОМОГИ...............................87 КЛИМЕНКО А. Л. ТЕНДЕНЦІЯ ПОСИЛЕННЯ ЗНАЧЕННЯ МІЖНАРОДНО­ПРАВОВИХ СТАНДАРТІВ СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЗА УМОВ СОЦІАЛЬНО­ЕКОНОМІЧНИХ ВИКЛИКІВ СЬОГОДЕННЯ................................90 КОВАЛЕНКО К. В. ЩОДО ПРОБЛЕМ ВІДМЕЖУВАННЯ ДИСЦИПЛІНАРНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ВІД ІНШИХ ВИДІВ ЮРИДИЧНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ..........................................................................................................94 КОВАЛЬОВ І. М. ДЕЯКІ АСПЕКТИ ВДОСКОНАЛЕННЯ АДМІНІСТРАТИВНО­ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ОРГАНІЗАЦІЇ ТА ЗДІЙСНЕННЯ ФІЗИЧНОЇ ПІДГОТОВКИ У ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНАХ ...........................98 КУШНІРЕНКО О. Г. СТАБІЛЬНІСТЬ КОНСТИТУЦІЙНОГО ЛАДУ І ПРАВОВА КУЛЬТУРА ГРОМАДЯН.........................................................................101 МОЗГОВИЙ О. О. ЩОДО РОЗУМІННЯ АДМІНІСТРАТИВНИХ ПОСЛУГ В ДІЯЛЬНОСТІ СЕРВІСНИХ ЦЕНТРІВ МВС УКРАЇНИ .....................................103 МОЗОЛЕВСЬКИЙ П. В. ЗАОХОЧЕННЯ ПРАЦІ В СИСТЕМІ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ: ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ.................................................................................106 НАГОРНИЙ П. О. ЩОДО ЗМІСТУ ТА ЗНАЧЕННЯ ПРИНЦИПУ ПРОЗОРОСТІ (ГЛАСНОСТІ) НОРМОТВОРЧОГО ПРОЦЕСУ ОРГАНІВ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ УКРАЇНИ................................................................................109 НОВОСАД А. С. ЩОДО ПИТАНЬ ЗАХИСТУ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ ТА ІНТЕРЕСІВ....................112 5 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 ПАБАТ О. В. ЗОВНІШНІ ТА ВНУТРІШНЬОСИСТЕМНІ ОРГАНІЗАЦІЙНО­ ПРАВОВІ ЗВ’ЯЗКИ ЕЛЕМЕНТІВ ПОДАТКОВОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ .....114 ПЕТРЕНКО Ю. І. ДО ПИТАННЯ СПОСОБІВ УЧИНЕННЯ НЕЗАКОННОЇ ПОРУБКИ ЛІСУ...116 ПИВОВАР І. В. РЕАЛІЗАЦІЯ ПРАВА НА ПЕНСІЙНІ ВИПЛАТИ ОСОБАМИ, ЗАСУДЖЕНИМИ ДО ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ, В АВСТРАЛІЇ ТА УКРАЇНІ.119 ПОЛІЩУК М. Г. ПОНЯТТЯ СПАДКОВИХ ПРАВОВІДНОСИН: ХАРАКТЕРНІ РИСИ ТА ЕЛЕМЕНТНИЙ СКЛАД..................................................122 САМБОР М. А. ОБҐРУНТОВАНІСТЬ І ВМОТИВОВАНІСТЬ РІШЕНЬ У СПРАВАХ ПРО АДМІНІСТРАТИВНІ ПРАВОПОРУШЕННЯ........................126 ТИМЧЕНКО Л. М. ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ УСУНЕННЯ ВІД ПРАВА СПАДКУВАННЯ ...........130 ЧАВИКІНА Т. І. ОСУЧАСНЕННЯ РЕЖИМІВ РОБОТИ ПРАЦІВНИКІВ .......................................133 СЕКЦІЯ 3. ПРОТИДІЯ ЗЛОЧИНАМ ПРАВООХОРОННИМИ ОРГАНАМИ АНДРУСЕНКО С. В., ПАШАЄВ А. З. ПРАВОВІ ЗАСАДИ КОНФІДЕНЦІЙНОГО СПІВРОБІТНИЦТВА ..................136 АРКУША Л. І. СУТНІСТЬ ВИЯВЛЕННЯ ЛЕГАЛІЗАЦІЇ (ВІДМИВАННЯ) ДОХОДІВ, ОДЕРЖАНИХ ЗЛОЧИННИМ ШЛЯХОМ ..................................................................139 АРСЕНІ О. І. МЕХАНІЗМ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДОТРИМАННЯ ЗАКОННОСТІ ПРОКУРОРОМ У ДОСУДОВОМУ РОЗСЛІДУВАННІ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ ЗА ФАКТОМ ВИКРАДЕННЯ ЛЮДИНИ...............................................................................................142 БІЛІЧАК О. А. ДОСУДОВА ПРОБАЦІЯ ЯК ЗАСІБ ІНДИВІДУАЛІЗАЦІЇ ПОКАРАНЬ.........145 БІЛОУС Р. В. ФАКТОРИ НЕЗАКОННОГО ЗБАГАЧЕННЯ............................................................148 6 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 БІДНЯК Г. С. ОТРИМАННЯ ЗРАЗКІВ ПАПІЛЯРНИХ ВІЗЕРУНКІВ: РЕАЛІЇ ТА ПЕРСПЕКТИВИ............................................................................................150 БОЧКОВИЙ О. В. НАЦІОНАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ ПРОЦЕСУАЛЬНОЇ РЕГЛАМЕНТАЦІЇ ОРД ТА ЇХ НЕГАТИВНИЙ ВПЛИВ НА ЕФЕКТИВНЕ РОЗСЛІДУВАННЯ .........................................................................152 ВАРАВА В. В. КОНЦЕПТУАЛЬНІ АСПЕКТИ ВПРОВАДЖЕННЯ ІНСТИТУТУ ДЕТЕКТИВІВ У КРИМІНАЛЬНІЙ ПОЛІЦІЇ............................................................156 ВАСИЛИНЧУК В. І., НИКИФОРЧУК Д. Й. ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ОПЕРАТИВНО­РОЗШУКОВОЇ ПРОТИДІЇ ЗЛОЧИННОСТІ ............................................................................................159 ВАТРАЛЬ А. В. ВЗАЄМОЗВ’ЯЗОК ЕМПІРИЧНОГО І ТЕОРЕТИЧНОГО РІВНІВ ПІЗНАННЯ КРИМІНАЛЬНО­ПРАВОВИХ ЯВИЩ................................................161 ВИЧАВКА В. І. ЩОДО ФОРМ ДІЯЛЬНОСТІ ПРИКОРДОННОЇ СЛУЖБИ ІЗ ПРОТИДІЇ ТЕРОРИЗМУ НА ДЕРЖАВНОМУ КОРДОНІ ТА ПІД ЧАС ПРОВЕДЕННЯ АНТИТЕРОРИСТИЧНОЇ ОПЕРАЦІЇ.................165 ВІНЦУК В. В. ІСТОРИЧНИЙ НАРИС ПРАВОВОГО ТА ОРГАНІЗАЦІЙНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ПРОТИДІЇ ОРГАНІЗОВАНІЙ ЗЛОЧИННОСТІ СПЕЦІАЛЬНИМИ ПІДРОЗДІЛАМИ ЗА ЧАСІВ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ .....................................................................168 ВОЛОШИНА М. О. ОКРЕМІ АСПЕКТИ КОНТРОЛЮ ЗА ТЕЛЕФОННИМИ РОЗМОВАМИ ПІДРОЗДІЛАМИ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПОЛІЦІЇ .........................................................170 ГЛАДКОВА Є. О. ФУНКЦІОНАЛЬНИЙ ПІДХІД ДО ПРОТИДІЇ НАРКОЗЛОЧИННОСТІ .......173 ГОЛЬДБЕРГ Н. О. ЗБЕРЕЖЕННЯ ТА ПЕРЕДАЧА КОНФІДЕНЦІЙНОЇ ІНФОРМАЦІЇ, ЯКА ОТРИМУЄТЬСЯ ПРИ ПРОВЕДЕННІ НЕГЛАСНИХ СЛІДЧИХ (РОЗШУКОВИХ) ДІЙ У МЕЖАХ МІЖНАРОДНОЇ ПРАВОВОЇ ДОПОМОГИ..................................................................................................175 ГОРБАЧОВ О. В. МІСЦЕ ОПЕРАТИВНО­РОЗШУКОВОЇ ПРЕВЕНЦІЇ ЯК ЗАГАЛЬНОЇ ФОРМИ ОПЕРАТИВНО­РОЗШУКОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ....179 7 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 ГОРБЕНКО П. В. НАПРЯМИ ВИКОРИСТАННЯ ОПЕРАТИВНИМИ ПІДРОЗДІЛАМИ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПОЛІЦІЇ ВІДОМОСТЕЙ, ОТРИМАНИХ ПІД ЧАС КОНФІДЕНЦІЙНОГО СПІВРОБІТНИЦТВА...........................................................182 ГРАБАЗІЙ І. А. ОГЛЯД НОВІТНІХ ІНФОРМАЦІЙНИХ РОЗРОБОК ЩОДО ВИЯВЛЕННЯ ЗЛОЧИНІВ, ПОВ’ЯЗАНИХ З ОБІГОМ ПОРНОГРАФІЧНИХ ПРЕДМЕТІВ У МЕРЕЖІ ІНТЕРНЕТ ...............................184 ГУЛА Л. Ф. ТАКТИЧНІ ПРИЙОМИ ДОПИТУ ЧЛЕНІВ ОРГАНІЗОВАНОЇ ЗЛОЧИННОЇ ГРУПИ ...................................................................186 ГУСАРОВ С. М. ПРИНЦИПИ КОНТРОЛЮ ЗА СТАНОМ ОХОРОНИ ДЕРЖАВНОЇ ТАЄМНИЦІ............................................................................................................................189 ДАВИДЕНКО В. В. РОЗРОБЛЕННЯ АЛГОРИТМУ ДІЙ КРИМІНАЛЬНОЇ ПОЛІЦІЇ ЯК ОДИН ІЗ НАПРЯМІВ ЕФЕКТИВНОЇ ПРОТИДІЇ СЕРІЙНИМ ЗЛОЧИНАМ КОРИСЛИВО­НАСИЛЬНИЦЬКОЇ СПРЯМОВАНОСТІ, ЩО ВЧИНЯЮТЬСЯ У ГРОМАДСЬКИХ МІСЦЯХ.........193 ДАРАГАН В. В. ДЕЯКІ ПРОБЛЕМИ СТРУКТУРНО­ФУНКЦІОНАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРОТИДІЇ ЗЛОЧИНАМ У СФЕРІ ДЕРЖАВНИХ ЗАКУПІВЕЛЬ КРИМІНАЛЬНОЮ ПОЛІЦІЄЮ.......................................................195 ДЕРЕВЯГІН О. О. ПРАКТИКА ЗАСТОСУВАННЯ ОКРЕМИХ ПОЛОЖЕНЬ СТАТТІ 271 КПК УКРАЇНИ ПІД ЧАС РОЗСЛІДУВАННЯ КРИМІНАЛЬНИХ ПРОВАДЖЕНЬ ПРО ЗЛОЧИННІ ПОСЯГАННЯ НА МАЙНО ГРОМАДЯН..................................................................................................199 ДЕРКАЧ Н. М. НЕЗАКОННИЙ ОБІГ ЗБРОЇ ЯК РЕАЛЬНА ЗАГРОЗА ПОГІРШЕННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ ОБСТАНОВКИ В ДЕРЖАВІ.......................202 ДУДКО О. В. ОСОБЛИВОСТІ СПІЛКУВАННЯ З ОСОБАМИ, ЯКІ КОНФІДЕНЦІЙНО СПІВРОБІТНИЧАЮТЬ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕНІ.......................205 ЄПІШКО І. С. ЗАХИСТ ЧЕСТІ І ГІДНОСТІ ПОЛІЦЕЙСЬКОГО ЯК ПРАВОВА ПРОБЛЕМА .............................................................................................207 8 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 ЄФІМОВ М. М. ОКРЕМІ АСПЕКТИ ПРОТИДІЇ ЗЛОЧИНАМ ПРОТИ МОРАЛЬНОСТІ ПІДРОЗДІЛАМИ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПОЛІЦІЇ УКРАЇНИ ....................................209 ЖУК О. М. ОРГАНІЗАЦІЙНО­ПРАВОВІ ОСНОВИ ПРОФІЛАКТИКИ ПРАВОПОРУШЕНЬ ПІДРОЗДІЛАМИ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПОЛІЦІЇ УКРАЇНИ .............................................................................................................212 ЗАВОРІНА О. П. ОПЕРАТИВНО­РОЗШУКОВА ПРОТИДІЯ ВБИВСТВАМ, ЯКІ ВЧИНЯЮТЬСЯ НЕПОВНОЛІТНІМИ (НАУКОВИЙ ГЕНЕЗИС ПИТАННЯ)..........................................................................214 КИРИЧЕНКО О. В. ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ОПЕРАТИВНО­РОЗШУКОВОЇ ПРОТИДІЇ ЗЛОЧИНАМ...................................218 КЛОЧКО О. А. СУЧАСНИЙ СТАН ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ПРОТИДІЇ НЕЗАКОННОМУ ЗАВОЛОДІННЮ АВТОТРАНСПОРТНИМИ ЗАСОБАМИ, ЩО ВЧИНЯЄТЬСЯ З ПРОНИКНЕННЯМ У ПРИМІЩЕННЯ ЧИ ІНШЕ СХОВИЩЕ....................................................................223 КОВАЛЕНКО Є. В., ПЛЕТНЬОВ О. В. ЗАХИСТ ІНФОРМАЦІЙНОГО ПРОСТОРУ ЯК ПРІОРИТЕТНИЙ НАПРЯМ ДІЯЛЬНОСТІ ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ УКРАЇНИ.............225 КОЛОСКОВ В. В. ДЕРЖАВНА ПРИКОРДОННА СЛУЖБА УКРАЇНИ У ПРОТИДІЇ ТЕРОРИСТИЧНІЙ ДІЯЛЬНОСТІ ТА НАРКОБІЗНЕСУ......................................229 КРИВЕНКО О. І. СУЧАСНІ ВИДИ ШАХРАЙСТВ ЧЕРЕЗ МЕРЕЖУ ІНТЕРНЕТ..........................233 КРОШКО Ю. О. ТЕОРЕТИКО­МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ОПЕРАТИВНОГО ОБСЛУГОВУВАННЯ В СУЧАСНИХ УМОВАХ ........................................................236 КУЦІЙ М. С. СТЕГАНОМЕТОДИ ПРОТИДІЇ ПРИВАТНОМУ СПІЛКУВАННЮ ТОРГІВЦІВ ЛЮДЬМИ ..................................................................238 ЛАПКІН А. В. ДЕЯКІ ПРОБЛЕМИ ВИЗНАЧЕННЯ ПОЧАТКОВОГО МОМЕНТУ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ .......................................................................241 9 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 ЛИСЕНКО А. М., ЛИСЕНКО І. В. ПЛАНУВАННЯ ЯК ВАЖЛИВИЙ ЕЛЕМЕНТ ОРГАНІЗАЦІЇ ВЗАЄМОДІЇ ОПЕРАТИВНИХ ТА СЛІДЧИХ ПІДРОЗДІЛІВ ПІД ЧАС ПРОТИДІЇ ЗЛОЧИНАМ, ПОВ’ЯЗАНИМ ІЗ ТЕРОРИСТИЧНОЮ ДІЯЛЬНІСТЮ............244 МІТРУХОВ П. М. ШЛЯХИ ВИРІШЕННЯ ОКРЕМОЇ ПРОБЛЕМИ ВЗАЄМОДІЇ СЛІДЧИХ З ІНШИМИ ПІДРОЗДІЛАМИ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПОЛІЦІЇ УКРАЇНИ ...........248 МОРОЗОВА Я. О. ОСОБЛИВОСТІ МІЖНАРОДНОГО СПІВРОБІТНИЦТВА У ПРОЦЕСІ ПРОТИДІЇ ОРГАНІЗОВАНІЙ ЗЛОЧИННОСТІ ЗАГАЛЬНОКРИМІНАЛЬНОЇ СПРЯМОВАНОСТІ................................................252 НІЗОВЦЕВ Ю. Ю., ПАРФИЛО О. А. АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ ВИКОРИСТАННЯ СПЕЦІАЛЬНИХ ЗНАНЬ ПІД ЧАС РОЗСЛІДУВАННЯ КІБЕРАТАК ................................................................256 НАЗАРЕНКО І. В. АЛГОРИТМ ПРОВЕДЕННЯ ПРОФІЛАКТИЧНИХ ЗАХОДІВ ПІД ЧАС ОПЕРАТИВНО­РОЗШУКОВОЇ ПРОТИДІЇ НЕЗАКОННОМУ ЗБУТУ НАРКОТИЧНИХ ЗАСОБІВ, ПСИХОТРОПНИХ РЕЧОВИН ТА ЇХ АНАЛОГІВ У МІСЦЯХ, ЩО ПРИЗНАЧЕНІ ДЛЯ ПРОВЕДЕННЯ НАВЧАЛЬНИХ І КУЛЬТУРНИХ ЗАХОДІВ ...................259 НЕКРАСОВ В. А. ЗНИЖЕННЯ КОРУПЦІЙНИХ РИЗИКІВ ПРИ ОРГАНІЗАЦІЇ ПРАВООХОРОННОЇ ДІЯЛЬНОСТІ, КЕРОВАНОЇ АНАЛІТИКОЮ................264 ОСТАФІЙЧУК Г. В. ЕЛЕМЕНТИ ОПЕРАТИВНО­РОЗШУКОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ ..................................................................................266 ПАВЛОВА Н. В. ПРОБЛЕМИ ВИЗНАЧЕННЯ ДЕЯКИХ ТЕРМІНІВ ПРИ ЗАТРИМАННІ......269 ПЕНЬКОВ С. В. ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ ІНФОРМАЦІЙНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ОПЕРАТИВНИХ ПІДРОЗДІЛІВ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПОЛІЦІЇ УКРАЇНИ.........................................................................272 ПЕРЕПЕЛИЦЯ М. М. ПОРЯДОК ЗДІЙСНЕННЯ ОПЕРАТИВНИМИ ПІДРОЗДІЛАМИ ОВС СУПРОВОДЖЕННЯ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ У ЧАСТИНІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ВІДШКОДУВАННЯ ЗАВДАНИХ ЗБИТКІВ .......................................................................................................275 10 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 ПЕТРІВ Ю. П. ВИЯВЛЕННЯ ПІДРОЗДІЛАМИ ВНУТРІШНЬОЇ ТА ВЛАСНОЇ БЕЗПЕКИ ДЕРЖАВНОЇ ПРИКОРДОННОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ ФАКТІВ ПРИЙНЯТТЯ ПРОПОЗИЦІЇ, ОБІЦЯНКИ АБО ОДЕРЖАННЯ НЕПРАВОМІРНОЇ ВИГОДИ..................................................278 ПИСАРЧУК Р. В. КОНТРОЛЬ ТА НАГЛЯД ЗА ВТРУЧАННЯМ В ПРИВАТНЕ СПІЛКУВАННЯ......................................................................................281 ПІДДУБНИЙ В. В. ВЗАЄМОДІЯ СЛІДЧИХ ТА ОПЕРАТИВНИХ ПІДРОЗДІЛІВ ПІД ЧАС ПОДОЛАННЯ ПРОТИДІЇ РОЗСЛІДУВАННЮ ЗЛОЧИНІВ ЕКОНОМІЧНОЇ СПРЯМОВАНОСТІ ...........................................................................284 ПЛЕТЕНЕЦЬ В. М. ВИКОРИСТАННЯ МОЖЛИВОСТЕЙ ВЕРСІЮВАННЯ У ПОДОЛАННІ ПРОТИДІЇ РОЗСЛІДУВАННЮ.....................................................287 ПОНОМАРЕНКО Л. С. ОПЕРАТИВНО­РОЗШУКОВА ПРОТИДІЯ ВИМАГАННЯМ ПІДРОЗДІЛАМИ КРИМІНАЛЬНОЇ ПОЛІЦІЇ У НАУКОВІЙ ПЛОЩИНІ.................................................................................................290 ПОНОМАРЬОВ С. В. КЛАСИФІКАЦІЯ КРАДІЖОК, ПОЄДНАНИХ ІЗ ПРОНИКНЕННЯМ У ЖИТЛО, ІНШЕ ПРИМІЩЕННЯ ЧИ СХОВИЩЕ ................................................293 ПОНОМАРЬОВ С. П. ШЛЯХИ ПОКРАЩЕННЯ ОБОРОНОЗДАТНОСТІ УКРАЇНИ ...........................296 ПЧОЛКІН В. Д. СУЧАСНІ ПРОБЛЕМИ ТА НАПРЯМИ ДОСЛІДЖЕНЬ ТЕОРІЇ ОПЕРАТИВНО­РОЗШУКОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УКРАЇНІ ................................299 РУБАН К. П. ПРОБЛЕМИ КОМПЕТЕНЦІЇ ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ УКРАЇНИ У ПРОТИДІЇ КОРУПЦІЙНИМ ЗЛОЧИНАМ..................304 СІТАЙЛО О. М. ДЕЯКІ ПРАВОВІ МІЖНАРОДНІ ПОЛОЖЕННЯ ЩОДО РОЗШУКУ ОБВИНУВАЧЕНОГО, ЯКИЙ УХИЛЯЄТЬСЯ ВІД СУДУ ЗА ГОСПОДАРСЬКІ ЗЛОЧИНИ..............................................................307 САВЧУК М. В. ХАРАКТЕРИСТИКА ВИБУХОВИХ ПРИСТРОЇВ, ЩО ВИКОРИСТОВУЮТЬСЯ ДЛЯ ВЧИНЕННЯ ТЕРОРИСТИЧНИХ АКТІВ..............................................................................................310 11 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 САЛТОВЕЦЬ С. А. ОКРЕМІ АСПЕКТИ ПРАВОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ БЕЗПЕКИ ОСІБ, ЯКІ ЗАЛУЧЕНІ ДО СПЕЦІАЛЬНОЇ ОПЕРАЦІЇ ОПЕРАТИВНОГО ПІДРОЗДІЛУ............................................................312 САФРОНОВ С. О. РИЗИКИ ЗАСТОСУВАННЯ ОПЕРАТИВНИМИ ПІДРОЗДІЛАМИ ПОЛІЦІЇ ПРЕВЕНТИВНИХ ЗАХОДІВ ...................................315 СЕМЕНЮК О. Г. ОСОБЛИВОСТІ ПРОВЕДЕННЯ ОПЕРАТИВНОЇ ПРОФІЛАКТИКИ У СФЕРІ ОХОРОНИ ДЕРЖАВНОЇ ТАЄМНИЦІ......................................................318 СОБЧЕНКО Л. І. АНАЛІЗ ЗМІСТУ ДЕФІНІЦІЇ «ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РЕЖИМУ СЕКРЕТНОСТІ ПІД ЧАС ЗДІЙСНЕННЯ ОПЕРАТИВНО­РОЗШУКОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДРОЗДІЛАМИ КРИМІНАЛЬНОЇ ПОЛІЦІЇ» .........................322 СОКОЛКІН Д. В. ПОНЯТТЯ ТА ПРАВОВІ ЗАСАДИ ПРОКУРОРСЬКОГО НАГЛЯДУ ЗА ОПЕРАТИВНО­РОЗШУКОВОЮ ДІЯЛЬНІСТЮ.............................................323 СТАЩАК М. В. КЛАСИФІКАЦІЯ ФОРМ ОПЕРАТИВНО­РОЗШУКОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДРОЗДІЛІВ КРИМІНАЛЬНОЇ ПОЛІЦІЇ...............................................................327 СТЕПАНЧЕНКО О. О. САКРИФІКАЦІЯ НАСЕЛЕННЯ В КОНТЕКСТІ НЕБЕЗПЕКИ ПОШИРЕННЯ ЕТНОРЕЛІГІЙНОГО ТЕРОРИЗМУ..............................................332 ХАЛИМОН С. І. СЛУЖБОВО­БОЙОВА ДІЯЛЬНІСТЬ ДЕРЖАВНОЇ ПРИКОРДОННОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ: ПОСТАНОВКА ПРОБЛЕМИ...............................................335 ХАНЬКЕВИЧ А. М. ГЕОГРАФІЧНЕ ПРОФІЛЮВАННЯ ЯК ІННОВАЦІЙНИЙ МЕТОД ВСТАНОВЛЕННЯ МІСЦЕЗНАХОДЖЕННЯ ОСІБ, ЯКІ ВЧИНЯЮТЬ СЕРІЙНІ ЗЛОЧИНИ ......................................................................338 ХАРАБЕРЮШ І. Ф. ОПЕРАТИВНА ТЕХНІКА ЯК КАТЕГОРІЯ НАУКИ ОПЕРАТИВНО­ РОЗШУКОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ.........................................................................................340 ХРИСТОВ О. Л. ШЛЯХИ ВИКОРИСТАННЯ ГРОМАДСЬКОСТІ В ОПЕРАТИВНО­РОЗШУКОВІЙ ДІЯЛЬНОСТІ....................................................343 ЧІПКО Н. В. КЛАСИФІКАЦІЯ ШАХРАЙСТВ У СФЕРІ ОБІГУ АВТОТРАНСПОРТУ .......346 12 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 ЧЕРЕДНИЧЕНКО О. Ю. АКТУАЛЬНІСТЬ ВПРОВАДЖЕННЯ СУЧАСНИХ ПІДХОДІВ ЩОДО АГЕНТУРНОЇ РОБОТИ В УМОВАХ РЕФОРМУВАННЯ СЛУЖБИ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ.....................................................................................349 ЧЕРНИШ М. О. ОПЕРАТИВНО­РОЗШУКОВА ХАРАКТЕРИСТИКА СУЧАСНИХ СПОСОБІВ НЕЗАКОННОГО ЗАВОЛОДІННЯ ТРАНСПОРТНИМИ ЗАСОБАМИ.................................................................................351 ШАПОВАЛОВ О. О. ВИЗНАЧЕННЯ ТЕРМІНА ПОШУКОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ .....................................354 ШАХОВА К. В. СУЧАСНІ ПРИЧИНИ ТА УМОВИ, ЯКІ СПРИЯЮТЬ ВЧИНЕННЮ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ СТАТЕВОЇ СВОБОДИ ТА СТАТЕВОЇ НЕДОТОРКАННОСТІ ОСОБИ.........................................................356 ШЕВЧЕНКО Т. В. ЗАСАДИ ТАКТИКО­ПСИХОЛОГІЧНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СПІЛКУВАННЯ ПРАЦІВНИКІВ ОПЕРАТИВНИХ ПІДРОЗДІЛІВ З ГРОМАДЯНАМИ ПІД ЧАС ПРОВЕДЕННЯ ОПЕРАТИВНОГО ОПИТУВАННЯ.....................................................................................................................360 ШИБУТ В. Г. ОКРЕМІ ПИТАННЯ ПЛАНУВАННЯ ОПЕРАТИВНИХ КОМБІНАЦІЙ ЩОДО ЗАХОПЛЕННЯ ОСІБ, ЯКІ СТАНОВЛЯТЬ СУСПІЛЬНУ НЕБЕЗПЕКУ......................................................364 ШИНКАРЕНКО І. І. ДЕЯКІ ПРОБЛЕМИ ОРГАНІЗАЦІЇ ВІЗУАЛЬНОГО СПОСТЕРЕЖЕННЯ ЗА ОСОБОЮ, МІСЦЕМ ТА РІЧЧЮ ПІД ЧАС КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ ....................................................367 ШИНКАРЕНКО І. Р. МІСЦЕ ОПЕРАТИВНО­РОЗШУКОВОЇ НАУКИ У СИСТЕМІ ЮРИДИЧНИХ НАУК................................................................................370 ШИНКАРЕНКО Є. С. СТАН НАУКОВОЇ РОЗРОБЛЕНОСТІ ПИТАННЯ ПРОКУРОРСЬКОГО НАГЛЯДУ ЗА ДОДЕРЖАННЯМ ЗАКОННОСТІ ПІД ЧАС ПРОВЕДЕННЯ НЕГЛАСНИХ СЛІДЧИХ (РОЗШУКОВИХ) ДІЙ ПІДРОЗДІЛАМИ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПОЛІЦІЇ ..............................................................................................374 ЮХНО О. О. ОКРЕМІ НАПРЯМИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ Й УДОСКОНАЛЕННЯ ПРОФЕСІЙНОЇ ПІДГОТОВКИ ПОЛІЦЕЙСЬКИХ ДЛЯ ПІДРОЗДІЛІВ ПРОТИДІЇ КІБЕРЗЛОЧИНАМ.............................................378 13 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 СЕКЦІЯ 4. ЕКОНОМІЧНА БЕЗПЕКА ДЕРЖАВИ ТА СУБ’ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ КОВАЛЬОВ Є. В., ШИПІК Ю. В. НЕБЕЗПЕКА БІДНОСТІ ДЛЯ ДЕРЖАВИ ................................................................382 ЛАРІНА Т. Ф. ІНДУСТРІАЛЬНО­ІННОВАЦІЙНИЙ РОЗВИТОК АГРАРНИХ ПІДПРИЄМСТВ У КОНТЕКСТІ ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ ............................385 САДИКОВ М. А. БЮДЖЕТНИЙ ПРОЦЕС ТА ІНФЛЯЦІЙНІ ОЧІКУВАННЯ...............................389 БЄЛЯЄВА Л. А., САФОНОВА Ю. В. РИЗИКИ КРЕДИТУВАННЯ ДЛЯ ПІДПРИЄМСТВ УКРАЇНИ .........................391 БЄЛЯЄВА Л. А., ШВАРЬОВА А. Г. ПРАВОВІ НАСЛІДКИ НЕОФІЦІЙНОГО ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ...............393 ГОНЧАРОВА В. О. У ПОШУКАХ НОВОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ПАРАДИГМИ ..........................................396 ДЯДІН А. С. СИСТЕМАТИЗАЦІЯ ПІДХОДІВ ДО ВИЗНАЧЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ.....................................398 ЖИЛЯКОВА О. В. АНТИКРИЗОВЕ УПРАВЛІННЯ В СИСТЕМІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ ПІДПРИЄМСТВА ........................................................400 КАЛІНІЧЕНКО З. Д. ВПЛИВ СТРАТЕГІЧНОЇ ІННОВАЦІЙНОЇ АКТИВНОСТІ А ЕКОНОМІЧНУ БЕЗПЕКУ УКРАЇНИ ......................................................................403 МАКОВОЗ О. С. ІНВЕСТИЦІЙНА ПРИВАБЛИВІСТЬ ЯК СКЛАДОВА ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ ПІДПРИЄМСТВА ........................................................407 ПАВЛЕНКО Н. В. ЕКСТРАКТИВНІ ІНСТИТУТИ В ЕНЕРГЕТИЧНОМУ СЕКТОРІ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ...............................................................................410 ПАРФЕНТІЙ Л. А., ПАРФЕНТІЙ П. О. СТРАТЕГІЧНЕ УПРАВЛІННЯ ФІНАНСОВОЮ БЕЗПЕКОЮ ПІДПРИЄМСТВА В УМОВАХ НЕСТАБІЛЬНОСТІ ЕКОНОМІКИ ..................413 ПЕНЯК Ю. С. ФОРМУВАННЯ МЕХАНІЗМУ УПРАВЛІННЯ ОБОРОТНИМИ АКТИВАМИ.........................................................................................417 14 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 ПЕРЕДЕРІЙ Т. С., МАКОВОЗ О. С. ТЕХНОЛОГІЇ БЛОКЧЕЙН ЯК ЗАПОРУКА ФІНАНСОВОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ................................................................................................................................420 ПЕТРОВСЬКА С. А. ІНВЕСТИЦІЙНА ПРИВАБЛИВІСТЬ ЯК ОДИН ІЗ ЧИННИКІВ ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ..........................................425 ПОМІНОВА І. І. РОЗВИТОК ВИЩОЇ ОСВІТИ ЯК УМОВА ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ В ЗНАННЄВІЙ ЕКОНОМІЦІ ..........................................................................................427 РУДЕНКО І. В., ГАРКУША Н. М. АНТИКРИЗОВЕ УПРАВЛІННЯ ПІДПРИЄМСТВОМ ЯК ЕКОНОМІЧНА КАТЕГОРІЯ....................................................................................431 СМАЧИЛО В. В., КОЛОМІЄЦЬ Ю. В. ДІАГНОСТИКА СТЕЙКХОЛДЕРІВ ПІДПРИЄМСТВА ЯК ЗАПОРУКА ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ.............................................................434 ТКАЧЕНКО С. О., ДЯДІН А. С. МІНІМІЗАЦІЯ ПОДАТКОВИХ ПЛАТЕЖІВ ЯК ЕЛЕМЕНТ ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ СУБ’ЄКТА ГОСПОДАРЮВАННЯ.........................437 15 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 УДК 343.31 Валерій Васильович СОКУРЕНКО, доктор юридичних наук, доцент, ректор Харківського національного університету внутрішніх справ ФАКТОРИ ДЕСТАБІЛІЗАЦІЇ КРИМІНАЛЬНОЇ ОБСТАНОВКИ В УКРАЇНІ Формування ефективної системи протидії злочинності в Україні неможливе без якісної системи збору та аналізу інформації про пото­ чний стан злочинності та її тенденції на сучасному етапі. Актуаль­ ність і масштабність вирішення зазначеного завдання пов’язані при­ наймні з двома групами взаємозумовлених причин. Перша полягає у наявності вкрай негативних тенденцій злочинності в Україні в пері­ од з початку 90­х рр. минулого століття і до теперішнього часу, що супроводжується наростанням фактичного відставання можливос­ тей правоохоронної системи від розвитку злочинності. Це, зокрема, обумовлено як об’єктивними закономірностями розвитку суспільст­ ва, так і недоліками та прорахунками системи забезпечення діяльно­ сті правоохоронних органів, що зумовлює надвисокий рівень латен­ тності злочинності, безкарність винних у вчиненні злочинів та в цілому неспроможність правоохоронних органів у сучасних умовах ефективно протидіяти злочинності. Друга група причин, відповідно, полягає в необхідності розроблення нової концепції протидії зло­ чинності, що враховує високий рівень криміналізації, можливості держави і суспільства здійснювати протидію кримінальним проявам, помилки і недоліки попередніх концептуальних підходів до органі­ зації протидії злочинності, її забезпечення і практики реалізації. Від­ повідно вивчення та аналіз кримінальної обстановки на сучасному етапі розвитку українського суспільства є необхідною передумовою реалізації ефективної протидії злочинності в Україні. Взагалі сучасна злочинність в Україні характеризується високим рівнем, несприятливою динамікою та структурою. Так, за 10 місяців 2017 року було зареєстровано 461,4 тис. злочинів, з яких 173,9 тис. – тяжкі чи особливо тяжкі злочини, тобто 38 % від загальної кількості [1], причому слід відмітити, що зростання тяжких та особливо тяжких злочинів відбувається на тлі планомірного зниження ефективності діяльності встановлення винних у їх вчиненні та попередженні. Вод­ ночас аналіз криміногенної ситуації дозволяє визначити, що сучасна кримінальна ситуація характеризується: 1) збільшенням кількості злочинів проти життя та здоров’я особи, зокрема: вчиненням резонансних вбивств та вбивств на замовлення, © Сокуренко В. В., 2017 16 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 нанесення тілесних ушкоджень на ґрунті алкоголізму, наркоманії, побутових конфліктів; 2) збільшенням кількості злочинів корисливо­насильницької спрямованості, зокрема: – розбійних нападів на підприємців, на домоволодіння літніх людей з метою заволодіння майном, у тому числі під загрозою засто­ сування зброї; розбійних нападів на уразливі в криміногенному від­ ношенні об’єкти – аптеки; кредитні спілки, торговельні кіоски; роз­ бійних нападів на автодорогах. Основним об’єктом злочинного посягання під час розбоїв залишаються грошові кошти, коштовності; під час грабежів – особисті речі, мобільні телефони та інші високоте­ хнологічні пристрої, гроші, ювелірні вироби, продукти харчування; найчастіше жертвами цих злочинів є найменш захищені верстви на­ селення: літні громадяни, хворі самотні громадяни, пенсіонери, під­ літки, жінки, а також підприємці; – грабежів на вулицях, у під’їздах житлових будинків, спрямо­ ваних на незаконне заволодіння майном (сережками, обручками, нашийними прикрасами, планшетами, мобільними телефонами, ва­ лізами з документами та грошима), особливо у темний час доби; – пошкоджень об’єктів електроенергетики і телекомунікацій­ них мереж з метою викрадення виробів із металу; – пошкодження систем трубопроводів з метою викрадення наф­ тогазової сировини; 3) збільшенням злочинів проти власності, зокрема: кишенько­ вих крадіжок, крадіжок із транспорту, в т. ч. на автостоянках, вчи­ нення крадіжок, поєднаних із проникненням до житла чи іншого во­ лодіння особи як рецедивними та аморальними особами, так і «професійними злодіями»; 4) збільшенням злочинів у сільськогосподарському секторі, зо­ крема незаконних заволодінь аграрними добривами, посівним мате­ ріалом, аграрною технікою; 5) використанням останніх технічних розробок з метою неза­ конного заволодіння автотранспортом елітних іномарок з метою їх подальшого перепродажу, а також моделей вітчизняного виробниц­ тва для розукомплектування та продажу запчастин; 6) збільшенням кількості шахрайств при купівлі товарів через мережу Інтернет, «телефонних шахрайств» (фактів вимагання у гро­ мадян грошей шляхом неправдивих повідомлень про доставляння родичів до лікарні, до поліції, потрапляння у ДТП, одержання вигра­ шу в розіграшах коштовних призів, при наданні послуг працевлаш­ тування, оренди житла та ін.); 17 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 7) збільшенням кількості кіберзлочинів, зокрема поширення шкідливих комп’ютерних програм, протиправних втручань в банків­ ські електронні системи з метою незаконного заволодіння грошови­ ми коштами юридичних та фізичних осіб з використанням електрон­ них карток; 8) збільшенням кількості кримінальних правопорушень у сфері грального бізнесу; 9) негативними тенденціями у сфері злочинності неповнолітніх, зокрема спрямованої проти однолітків: факти нанесення тілесних ушкоджень, хуліганств, крадіжок, грабежів, шахрайств, у тому числі за участю груп дітей; випадки самовільного залишення дітьми сімей чи дитячих закладів внаслідок конфліктів з батьками, педагогами, однокласниками, друзями; 10) тенденцією до зростання обсягів поширення наркотичних ре­ човин рослинного походження (маку снодійного, коноплі), а також таких речовин, як: опій ацетильований, первитин, героїн, кокаїн, ЛСД, МДМА, метадон, амфетамін, кодеїн, морфін та ін.; психотропних речо­ вин (кетаїн тощо) у складі курильних сумішей, ладанок, солей для ванн тощо, їх розповсюдження з використанням мережі Інтернет; 11) збільшенням числа тяжких злочинів у сфері торгівлі людь­ ми, перш за все стосовно до жінок та чоловіків молодого віку; шах­ райств при працевлаштуванні за кордоном, злочинів у сфері мораль­ ності, фактів виготовлення та розповсюдження порнопродукції, протиправної діяльності, пов’язаної із сутенерством, звідництвом, проституцією; 12) збільшенням кількості резонансних ДТП, зокрема пов’язаних із загибеллю людей, низькою дисципліною водіїв та пішоходів, пере­ вищенням водіями швидкості; випадків керування транспортним засобом у стані сп’яніння; 13) порушеннями на валютному ринку, у сфері обігу підакцизних товарів, нафтопродуктів, металобрухту, а також пов’язаними з неза­ конною вирубкою лісів та видобуванням корисних копалин. Аналіз географії злочинності в Україні показує, що найвищий коефіцієнт злочинної інтенсивності за рік на 10 тис. населення про­ тягом 2015–2017 рр. спостерігається у Запорізькій області (242 зло­ чини), м. Києві (246 злочинів), а також Харківській (184 злочини), Кіровоградській (173 злочини), Київській (158 злочинів), Миколаїв­ ській (154 злочини) та Одеській (148 злочинів) областях. Найнижчу злочинну інтенсивність в означений період зафіксовано в Терно­ пільській (62 злочини), Івано­Франківській (65 злочинів), Закар­ патській (72 злочини) та Чернівецькій (83 злочини) областях. Біль­ шість злочинів (77,8 %) вчиняється у містах та селищах міського 18 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 типу. На мешканців сіл та селищ припадає не більше 19,5 % всіх за­ реєстрованих злочинів. 2,7 % злочинів вчиняється поза межами на­ селених пунктів. Така картина територіального розподілу криміна­ льної активності в цілому відповідає тенденціям урбанізації в Україні, яка в тому числі впливає й на зміну не лише географії, а й характеру злочинності в цілому [2]. Враховуючи вказане, можна дійти висновку, що аналіз сучасного стану кримінальної обстановки в Україні та пов’язаних із цим загроз для нормального розвитку нашої держави доводить необхідність здійснення комплексної оперативно­розшукової протидії злочинно­ сті в Україні та реалізації цього процесу шляхом удосконалення нор­ мативно­правового, організаційного, інформаційного та науково­ме­ тодичного забезпечення зазначеної діяльності. Список бібліографічних посилань 1. Статистична інформація // Генеральна прокуратура України : офіц. сайт. URL: http://www.gp.gov.ua/ua/stat.html (дата звернення: 20.11.2017). 2. Бесчастний В. Кримінологічний аналіз стану злочинності в Україні. Підприємництво, господарство і право. 2017. № 1. С. 207–213. URL: http://pgp­journal.kiev.ua/archive/2017/1/40.pdf (дата звернення: 20.11.2017). Одержано 21.11.2017 УДК 343.85+343.341 Юрій Броніславович ДАНИЛЬЧЕНКО, кандидат юридичних наук, прокурор Харківської області НАПРЯМИ ПРОТИДІЇ СУЧАСНИМ ТЕРОРИСТИЧНИМ ЗАГРОЗАМ В УКРАЇНІ На сьогодні тероризм становить одну з найбільших небезпек для внутрішнього правопорядку нашої країни. Це обумовлено комбінацією як внутрішніх, так і зовнішніх факторів – проведенням безпрецедентної за масштабом антитерористичної операції в східних регіонах України, масовим та майже безконтрольним проникненням на територію Украї­ ни зброї та боєприпасів з регіонів, де відбувається збройний конфлікт, небезпечними міграційними процесами, центром яких традиційно за­ лишається Україна, економічним занепадом найбільш уразливих верств українського суспільства, експортом ідеології тероризму через засоби масової інформації та мережу Інтернет тощо. Таким чином, проблема протидії тероризму для Україні на теперішній час є актуальною, як ні­ коли. Відповідно питання розробки напрямів протидії тероризму вима­ гають науково обґрунтованого комплексного підходу. Питанням тероризму присвячено значна кількість робіт вітчиз­ няних науковців. Серед них слід відзначити праці В. Ф. Антипенка, © Данильченко Ю. Б., 2017 19 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 О. Ф. Бантишева, В. І. Борисова, В. В. Глушкова, М. Г. Гуцала, В. П. Ємельянова, В. А. Ліпкана, С. М. Мохончука, М. В. Семикіна, В. П. Тихого, В. Ф. Ткача, Р. Л. Чорного, О. В. Шамари та інших дослід­ ників. Проте зміна в сучасних соціально­політичних процесах Украї­ ни та загострення криміногенної обстановки вимагають перегляду напрямів протидії терористичним загрозам у нашій державі. Так, на сьогодні Україна входить до першої двадцятки країн світу, які найбі­ льше потерпають від тероризму. Згідно зі звітом щодо стану глоба­ льного тероризму у 2017 році (The Global Terrorism Index 2017), оприлюдненим 15 листопада лондонським Інститутом економіки та миру, Україна посідає 17­ту сходинку серед країн за рівнем впливу тероризму. За цим показником Україна отримала 6,6 бала за 10­бальною шкалою [1, p. 10]. Зазначимо, що у 2012 р. Україна пере­ бувала у відповідному рейтингу на 56 місці та отримала 2,163 бала за 10­бальною шкалою загрози тероризму [2, p. 4]. Аналіз статистичних та аналітичних даних щодо терористичних загроз в Україні [3; 4] дозволяє виробити наступні магістральні на­ прями протидії тероризму: 1. Інтенсифікація заходів щодо завершення збройного проти­ стояння у східних регіонах України. Разом із продовженням політики неприйняття неправомірних вимог терористів та стримування про­ никнення терористичних загроз у мирні регіони України найбільш перспективним вбачається міжнародно­правовий напрямок вирі­ шення зазначеного конфлікту. Хоча 20 вересня 2017 р. на 72 сесії Ге­ неральної асамблеї ООН і підіймалося питання щодо необхідності посилення силового сценарію вирішення конфлікту на Донбасі, а са­ ме введення в згадані регіони миротворчої місії ООН, на нашу думку, не до кінця вичерпаними є правові заходи міжнародної медіації ви­ рішення конфліктів. Тому вбачається доцільним продовження полі­ тики міжнародного тиску на лідерів терористичних угропувань так званих ЛНР і ДРН та уряди країн, що їх підтримують. Не менш важ­ ливим напрямом є кваліфікована державна підтримка звернень до Міжнародного кримінального суду з приводу порушень норм між­ народного права в регіонах України, де відбуваються збройний конфлікт та постійно вчиняються злочинні терористичні діяння. Зазначимо, що попередні звернення офіційної влади України до Міжнародного кримінального суду не завжди відповідали необхід­ ним вимогам до таких документів, що гальмувало їх розгляд у вказа­ ній міжнародній судовій установі. Крім того, слід погодитися з тими фахівцями, які наголошують на необхідності інтенсифікації процесу ратифікації Статуту Міжнародного кримінального суду [5, с. 104], що, на нашу думку, сприяло б як зміцненню позитивного іміджу України 20 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 на міжнародній арені, так і вдосконаленню протидії найбільш небез­ печним злочинним проявам на території України. 2. Удосконалення міграційної політики України з метою недо­ пущення проникнення зовнішніх терористичних загроз на терито­ рію України. За даними Національного інституту стратегічних дослі­ джень, пошук прихильників серед мігрантів, вербування найманців з числа безробітної молоді, залучення жінок і дітей продовжує відігра­ вати важливу роль у діяльності міжнародних терористичних органі­ зацій. Ці процеси є об’єктом пильної уваги спеціальних служб і пра­ воохоронних органів, що ускладнює, проте не виключає повністю проникнення бойовиків під виглядом біженців до нашої країни з ме­ тою вчинення терактів [4, с. 7]. Більше того, активізація міграційних процесів в України підвищує ризики використання її території як транзитного плацдарму міжнародними терористичними угрупован­ нями, а також міжнародної підтримки терористичних угруповань у межах України. Вищевикладене доводить необхідність посилення контролю за міграційними процесами з боку Служби безпеки Украї­ ни, Державної прикордонної служби України та підрозділів Націона­ льної поліції України. 3. Посилення контрольно­безпекових заходів щодо недопущен­ ня проникнення та обігу зброї і небезпечних (радіоактивних, біоло­ гічних, вибухових) речовин і матеріалів на території України. Зага­ льновідомими є висвітлені в останній час у засобах масової інформації зухвалі випадки вчинення терористичних актів з викори­ станням вогнепальної зброї та вибухових речовин. Майже безконт­ рольне проникнення останніх з регіонів України, в яких проводиться антитерористична операція, призводить до почастішання випадків їх використання для вчинення загальнокримінальних злочинів та терористичних актів, що становить значну загрозу внутрішньому правопорядку нашої країни. Відповідно важливим напрямом проти­ дії тероризму є налагодження функціонування спеціалізованих ор­ ганів і централізованої системи обліку зазначених предметів та ре­ човин, налагодження взаємодії та координація їх діяльності. 4. Продовження політики протидії фінансуванню тероризму в Україні та міжнародного тероризму. Особливе значення в цьому пи­ танні має втілення в життя плану заходів з реалізації Стратегії розви­ тку системи запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуван­ ню розповсюдження зброї масового знищення на період до 2020 року, затвердженого Кабінетом Міністрів України 30 серпня 2017 р. [6]. 5. Підвищення загального соціального добробуту населення з метою недопущення його залучення до кримінальної, в тому числі 21 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 терористичної, діяльності, адже, як відомо, низький соціальний рі­ вень населення є чи не одним з найголовніших факторів підвищення рівня злочинності в Україні. 6. Вдосконалення антитерористично спрямованої ідеологічної політики України, недопущення розвитку тенденції щодо співчуття терористам, так званого «стокгольмського синдрому», підвищення почуття індивідуальної відповідальності за недопущення поширен­ ня терористичної діяльності та ідеології тероризму в Україні. 7. Припинення поширення пропаганди тероризму та терористи­ чних вербувальних практик у кіберпросторі за допомогою мережі Інтернет та інших сучасних засобів комунікації. За даними Націона­ льного інституту стратегічних досліджень, на сьогоднішній день іс­ нує не менше 5000 сайтів, створених терористичними організаціями [4, с. 6]. Таким чином, необхідно далі посилювати контроль над теро­ ристичною діяльністю в кіберпросторі з обов’язковим додержанням конституційних прав і свобод громадян України. Окреслення вищенаведених напрямів протидії тероризму в України має бути враховано під час подальшої розробки системи комплексу практичних заходів протидії тероризму в Україні. Список бібліографічних посилань 1. Global Terrorism Index 2017. Measuring and understanding the impact of terrorism / The Institute for Economics & Peace. 116 p. URL: http://visionofhumanity.org/app/uploads/2017/11/Global­Terrorism­Index­ 2017.pdf (дата звернення: 17.11.2017). 2. Global Terrorism Index 2012. Capturing the Impact of Terrorism from 2002– 2011 / The Institute for Economics & Peace. 55 p. URL: https://reliefweb.int/sites/ reliefweb.int/files/resources/2012­Global­Terrorism­Index­Report.pdf (дата звер­ нення: 14.11.2017). 3. Статистична інформація // Генеральна прокуратура України : офіц. сайт. URL: http://www.gp.gov.ua/ua/stat.html (дата звернення: 15.11.2017). 4. Міжнародний тероризм: загрози для України : аналіт. зап. / Нац. ін­т стратег. дослідж. 32 с. URL: http://www.niss.gov.ua/content/articles/files/ mizhnar_teror­17f29.pdf (дата звернення: 15.11.2017). 5. Юртаєва К. В. Проблеми та перспективи виконання в Україні вироку міжнародної судової установи. Вісник Кримінологічної асоціації України. 2016. № 3 (14). С. 99–109. 6. План заходів на 2017–2019 роки з реалізації Стратегії розвитку системи запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочин­ ним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення на період до 2020 року : затв. розпорядженням Кабі­ нету Міністрів України від 30.08.2017 № 601­р // Урядовий портал : єдиний веб­портал органів виконавчої влади в Україні. URL: http://www.kmu.gov.ua/ control/uk/cardnpd?docid=250235806 (дата звернення: 15.11.2017). Одержано 27.11.2017 22 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 УДК [343.1+343.2/.7](477)­048.78 Олександр Маркович БАНДУРКА, доктор юридичних наук, професор, академік Національної академії правових наук України, президент Кримінологічної асоціації України УДОСКОНАЛЕННЯ КРИМІНАЛЬНОГО ТА КРИМІНАЛЬНО- ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ Є НЕВІДКЛАДНИМ Докорінні зміни в соціально­політичному житті та інших умовах життя суспільства і держави на нинішньому етапі розвитку України створили передумови для реформування системи кримінальної юс­ тиції в напрямі дальшої демократизації, гуманізації, посилення захи­ сту прав і свобод людини відповідно до вимог міжнародних правових актів і зобов’язань нашої держави перед європейським та світовим співтовариством. В Україні зроблено перші кроки до реформування кримінальної юстиції, але в той же час залишаються нерозв’язаними низки проблем у сфері кримінального і кримінального процесуаль­ ного права. У Кримінальному кодексі України [1], прийнятому в 2001 році, БУЛО зроблено суттєвий крок у напрямі захисту прав і свобод людини. Однак у роки після прийняття кодексу до нього було внесено по­ над сімсот змін і доповнень, які повністю не усунули ті недоліки, що містяться в цьому базовому Законі. Зокрема, нагально потрібно ви­ значити склад правопорушень, які охоплюються поняттям «кримі­ нальний проступок», передбачений у Кримінальному процесуально­ му кодексі України. У теорії кримінального права питання щодо введення інституту кримінальних проступків дискутувалося вже достатньо давно. Але затвердження Концепції реформування кримінальної юстиції Украї­ ни [2], прийняття Кримінального процесуального кодексу Украї­ ни [3] та внесення до Верховної Ради України проекту закону Украї­ ни від 3 березня 2012 року № 10146 «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо введення інституту криміна­ льних проступків» [4] вивело вказану проблему на рівень, коли від її розв’язання залежатиме не лише законозастосовна практика, а й си­ стема законодавства України в цілому. Кримінальне процесуальне законодавство в останні роки зазнало змін, що були спрямовані на реалізацію вимог Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, це стосується за­ безпечення прав учасників кримінального судочинства, розширення змагальності сторін, прав потерпілого, усунення обвинувального © Бандурка О. М., 2017 23 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 ухилу в діяльності суду, розширення судового контролю за обме­ женням конституційних прав і свобод людини на етапі досудового провадження у кримінальних справах і оскарження до суду рішень органу дізнання, слідчого та прокурора. Разом із тим необхідно визнати, що існуюча система кримінальної юстиції не повною мірою відповідає новим суспільним відносинам, що склалися в Україні, і не забезпечує належного стану правопоряд­ ку, ефективного захисту осіб, суспільства та держави від небезпеч­ них посягань на соціальні цінності, права і законні інтереси. Система кримінальної юстиції залишається громіздкою, внутрі­ шньо суперечливою, не завжди науково обґрунтованою і надмірно ускладненою. Діяльність її суб’єктів характеризується дублюванням повноважень, відсутністю чіткого визначення та розмежування їх­ ньої компетенції, наданням пріоритету завданням, що насправді є другорядними, застосуванням невиправдано ускладнених формаль­ них процедур. Органи кримінальної юстиції мають недосконалу фу­ нкціональну спроможність, що не дає змоги забезпечити додержан­ ня принципу верховенства права в їх діяльності. Минуло п’ять років з того часу, як у 2012 році набрав чинності Кримінальний процесуальний кодекс України. Його положення по­ різному сприймаються вченими, юристами і практиками, але діалек­ тика життя зобов’язує до постійного вдосконалення будь­якої сфери людської діяльності, зокрема й кримінальної процесуальної. На сьо­ годні окремі наявні проблемні питання чинного КПК України зали­ шаються невирішеними або неузгодженими, що вимагає свого як теоретичного, так і прикладного переосмислення, напрацювання відповідних пропозицій і рекомендацій з метою подальшого вдоско­ налення чинного кримінального процесуального законодавства та практики його застосування. У зв’язку з вказаним, у нас з вами сьо­ годні є нагода висловити і обговорити власні наукові позиції щодо наявних проблем та шляхів їх вирішення. Доцільно звернути увагу науковців і практиків на ряд проблем, зокрема щодо зупинення й закриття кримінальних проваджень і на інші питання і запросити до участі в їх обговоренні. У процесі досудового розслідування у слідчого і прокурора вини­ кає необхідність у зупиненні кримінального провадження, що врегу­ льовано положеннями чинного КПК України, зокрема главою 23. У свою чергу, закриття кримінального провадження врегульовано статтею 284 «Закриття кримінального провадження та провадження щодо юридичної особи». І. Стосовно зупинення кримінального провадження слід зазна­ чити, що: 24 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 1. У положеннях частини 5 статті 280 КПК України зазначається: «Після зупинення досудового розслідування проведення слідчих (розшукових) дій не допускається, крім тих, які спрямовані на вста­ новлення місцезнаходження підозрюваного». На нашу думку, таке положення дещо обмежує слідчого у його діяльності, спрямованій на продовження виявлення, фіксації, збору й оцінки можливих доказів, що за час зупинення можуть бути знищені, спотворені та ін. Тому навіть у разі відсутності підозрюваного, коли його участь у криміна­ льному провадженні не є обов’язковою, доцільно заборону в цій час­ тині зняти і внести відповідні законодавчі зміни в указану статтю. 2. У чинному КПК України згідно з пунктом 3 частини 1 статті 280 передбачено зупинення кримінального провадження в рамках між­ народного співробітництва, але потребує конкретизації момент, з якого здійснюється зупинення у кримінальних провадженнях даної категорії. 3. Згідно з частиною 4 статті 280 КПК України досудове розсліду­ вання зупиняється вмотивованою постановою прокурора або слідчого за погодженням із прокурором. З метою розширення процесуальної самостійності та незалежності слідчого вважається, що вищевказане процесуальне рішення слідчий повинен приймати одноосібно. ІІ. Стосовно закриття кримінальних проваджень слід звернути увагу на такі неузгодженості: 1. Частина 4 статті 284 КПК України передбачає, що прокурор приймає постанову про закриття кримінального провадження щодо підозрюваного. Таким чином, виникає питання щодо можливості закриття кримінального провадження прокурором у тих випадках, коли про підозру особі не повідомлено. Чинний КПК України не пе­ редбачає можливості прийняття рішення прокурором про закриття кримінального провадження за відсутності підозрюваного. Хоча, ви­ ходячи з ролі прокурора, який є процесуальним керівником під час досудового розслідування, наділення його повноваженнями щодо закриття кримінального провадження у всіх випадках, передбачених частиною 1 статті 284 КПК України, навіть за відсутності підозрюва­ ного, є доцільним і можливим. 2. У чинному КПК України доцільно регламентувати підстави та умови звільнення особи від кримінальної відповідальності та за­ криття кримінального провадження відповідно до розділу 9 КК України, як це зазначалося у попередньому КПК України 1960 року. Така нормативна конструкція положень КПК сприятиме підвищенню рівня їх використання у правозастосовній діяльності. 3. Відповідно до КПК України у найбільш розповсюджених кримі­ нальних провадженнях, наприклад, щодо економічних злочинів, 25 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 дорожньо­транспортних подій та ін., на початковому етапі криміна­ льного провадження (що зареєстровано за фактом учиненого, а не щодо особи) особи допитуються як свідки у провадженні за фактом учинення кримінального правопорушення (а не стосовно особи, оскільки немає основних доказів, зокрема висновків експертиз то­ що), позбавлені права заявляти клопотання слідчому або прокурору про закриття кримінального провадження та долучення до його ма­ теріалів доказів на підтвердження відсутності події або відсутності складу кримінального правопорушення, оскільки вони відповідно до пункту 25 частини 1 статті 3 та статей 65, 66 КПК України не є сто­ роною кримінального провадження. При цьому, відповідно до положень частини 1 статі 219 КПК Укра­ їни, досудове розслідування може бути закінчено: – протягом 1 місяця з дня повідомлення особі про підозру у вчи­ ненні кримінального проступку; – протягом 2 місяців з дня повідомлення особі про підозру у вчи­ ненні кримінального правопорушення. Отож строки досудового розслідування у кримінальних прова­ дженнях, «зареєстрованих за фактом вчинення», тобто в яких не по­ відомлялося про підозру, не здійснюють свого перебігу. Це дає змогу службовим особам правоохоронних органів проводити слідчі (роз­ шукові) та інші процесуальні дії стосовно фізичної та юридичної особи та її посадових осіб (допити, тимчасовий доступ до документів та речей, обшуки, вилучення документів, оргтехніки тощо) протягом необмеженого строку. Таким чином, якщо особа не є стороною кримінального прова­ дження (не є підозрюваним, а є свідком), вона не може клопотати перед слідчим або прокурором про закриття кримінального прова­ дження та не може надавати докази на спростування фактів і обста­ вин, які були підставою для початку досудового розслідування. 4. Доцільним було б розширити повноваження слідчого при при­ йнятті рішень щодо зупинення і закриття кримінальних проваджень, а також при прийнятті найменш суворих видів запобіжних заходів та ін. (особистого зобов’язання й особистої поруки, тимчасового досту­ пу до речей і документів та ін.). 5. Положення КПК України потребують доповнення терміном «детектив» у відповідних відмінках (рос. – «падежах») у частині про­ цесуальних повноважень поряд зі слідчим, що поки що не узгоджено. ІІІ. Окремо хочу висловити власну позицію стосовно одного з пи­ тань, яке розглядається сьогодні, – це об’єднання оперативних пра­ цівників і слідчих у Національній поліції України шляхом введення інституту детективів. Існуючу таку практику з Німеччини ввести в 26 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Україні є досить проблематичним питанням, оскільки, по­перше, там розслідуванням злочинів займаються органи прокуратури, які у нас позбавлені такого права (крім розслідування посадових злочинів). По­друге, на підбір і підготовку таких конгломератних спеціалістів потрібен певний час. По­третє, згідно з дослідженнями психологів та інших учених і практиків, не кожний слідчий зможе працювати опе­ ративним працівником, і, навпаки, не кожний оперативний праців­ ник зможе працювати слідчим, оскільки наявні певні особливості вказаних спеціальностей та індивідуальні особливості окремої осо­ би. По­четверте, слід з’ясувати, які ж повноваження буде мати детек­ тив у разі зупинення і закриття кримінальних проваджень. Список бібліографічних посилань 1. Кримінальний кодекс України. Відомості Верховної Ради України. 2001. № 25–26. Ст. 131. 2. Концепція реформування кримінальної юстиції України : затв. указом Президента України від 08.04.2008 № 311/2008 // База даних «Законодавст­ во України» / Верховна Рада України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/ show/311/2008 (дата звернення: 22.11.2017). 3. Кримінальний процесуальний кодекс України. Відомості Верховної Ради України. 2013. № 9–10, 11–12, 13. Ст. 88. 4. Проект Закону України «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо введення інституту кримінальних проступків» : від 03.03.2012 № 10146 / вноситься Швецем В. Д. URL: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/ zweb2/webproc4_1?pf3511=42733 (дата звернення: 22.11.2017). Одержано 24.11.2017 УДК 159.9 Дмитро Володимирович ШВЕЦЬ, кандидат педагогічних наук, перший проректор Харківського національного університету внутрішніх справ ПРОФЕСІЙНА СОЦІАЛІЗАЦІЯ ПОЛІЦЕЙСЬКИХ В УМОВАХ РЕФОРМУВАННЯ ПРАВООХОРОННОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ Сьогодні в Україні настав час перетворення правоохоронної сис­ теми на систему європейського зразка з наданням поліцейських по­ слуг суспільству у сферах забезпечення публічної безпеки і порядку, охорони прав і свобод людини, протидії злочинності. Зокрема, ухва­ лено новий закон України «Про Національну поліцію» [1], указ Пре­ зидента України «Про День Національної поліції України» [2], інші нормативно­правові акти з питань регулювання поліцейської діяль­ ності. Ефективність професійної діяльності працівників поліції зале­ жить від якості професійної підготовки, уміння швидко орієнтувати­ ся в обстановці, адаптуватися до сучасних умов, адекватно реагувати © Швець Д. В., 2017 27 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 на ситуацію, передбачати і випереджати дії правопорушників. Вирі­ шення цих завдань можливе лише за умови високого рівня професі­ оналізму тих, на кого вони покладені, що може бути реалізовано за­ вдяки проведенню дієвої кадрової політики, спрямованої на оптимізацію процесу професійної соціалізації поліцейських. Саме тому звернення до висвітлення означеної проблеми у період рефор­ мування є своєчасним та актуальним. Для того, щоб зрозуміти сутнісні характеристики професійної соціалізації, необхідно з’ясувати зміст поняття «соціалізація». Соціа­ лізація – це засвоєння особистістю відповідних цінностей, норм та експектацій, що відбувається при оволодінні нею різноманітними ролями, завдяки ідентифікації з певними групами. Серед різноманіт­ них видів соціалізації провідне місце займає професійна соціалізація, оскільки для більшості людей сьогодні професійна сфера є найбільш значущою, бо саме тут створюються можливості для отримання осо­ бистістю відповідного місця у соціальному просторі та просування «соціальними сходами». Ускладнення завдань поліцейської діяльності вимагають висо­ кого професіоналізму від поліцейських, актуалізують проблему до­ бору, підготовки і перепідготовки кадрів. У цих умовах загострилися суперечності між потребою суспільства у висококваліфікованих кад­ рах працівників поліції і реальним станом кадрового потенціалу пра­ воохоронних органів. Саме тому освіта є найважливішим чинником, який впливає на соціальні процеси в цілому, зокрема на формування професійних груп. Сьогодні розвиток правоохоронної системи та розвиток поліцейських – процеси взаємопов’язані, від яких залежить правоохоронна безпека нашої держави. Саме тому управління про­ фесійною соціалізацією як процесом формування спеціаліста і пов­ ноцінного включення його у професійне середовище є найважливі­ шим завданням системи вищої освіти. Професійне навчання являє собою процес взаємодії курсантів з курсовими, кураторами груп, викладачами та адміністрацією вищого навчального закладу (деканатом, ректоратом). Саме вони є шляхом не тільки безпосередньо учбової діяльності, але й організаційної, роз’яснювальної роботи, здійснюють контролюючу функцію, ство­ рюють умови для успішної адаптації до майбутньої професійної дія­ льності. У процес професійного навчання впроваджуються новітні інноваційні методики, зокрема тренінги, бінарні заняття з представ­ никами практичних підрозділів Національної поліції з приводу про­ фесійних знань, тобто відбувається позитивний зв’язок між теорією та практикою. Формується культурний та людський капітал майбут­ нього фахівця. Курсанти засвоюють норми взаємодопомоги, довіри, 28 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 участі (звісно, в тій мірі, в якій вони присутні у стосунках членів на­ вчального закладу), які будуть перенесені в новий професійний ко­ лектив. Чим ширшими є зв’язки курсантів (як формальні, так і нефо­ рмальні), чим у більше число груп вони входять (починаючи з наукових гуртків, спортивних секцій, секцій за інтересами і закінчу­ ючи радами факультетів, студентськими системами самоврядуван­ ня), тим вища вірогідність того, що вони легше зможуть адаптува­ тись на робочому місці (бо матимуть навички спілкування з різними людьми, більш реалістичне уявлення про роботу в органах правопо­ рядку, чіткий об’єкт ідентифікації). Отже, виші допомагають майбут­ ньому фахівцю оволодіти такою соціальною роллю, як професія. Піс­ ля професійного навчання людина навчається на безпосередньому робочому місці. Професійна соціалізація (за термінологією В. Погрібної) «охоп­ лює здобуття професійних знань, умінь і навичок, необхідних для успішного початку професійної діяльності, тобто опанування спеціа­ льності» [3, с. 89]. По суті, професійна соціалізація – це формування компетентного спеціаліста. Професійна правоохоронна діяльність створює такі умови, за допомогою яких працівник ототожнює себе із правоохоронною сис­ темою в цілому, що є ідентифікацією із соціальним інститутом. Інак­ ше кажучи, частіше говорять про працівників поліції, прокуратури, СБУ взагалі, не роблячи різниці між їхніми професіями, спеціальнос­ тями й посадами. Для ефективності роботи правоохоронної діяльно­ сті успішність інституціональної професійної соціалізації в деяких випадках відіграє провідну роль, оскільки саме цінності й норми, які декларуються правоохоронною системою, повинні служити для її працівників поштовхом до дії незалежно від їхньої професії [4]. Отже, оскільки у правоохоронній системі процеси професійної, інституціо­ нальної й посадової (організаційної) соціалізації невіддільні, в кон­ тексті нашої роботи професійна соціалізація розглядається в широ­ кому значенні цього слова. Відповідно середовищем, де відбувається процес професійної соціалізації, є виші, первинний колектив, профе­ сійна група, окремі працівники. В умовах здійснення в Україні поліцейської реформи сфера соціа­ лізації, що має змістову невизначеність, розширює свій інноваційний сегмент. Основні засоби підвищення результативності діяльності ґру­ нтуються на оцінюванні персоналу правоохоронних органів за профе­ сійними, морально­психологічними та діловими характеристиками. На професійну соціалізацію поліцейських впливає низка чинників (мікро­, мезо­ і макрорівнів), що вимагають від них певної поведінки й активності [5]. Вплив мікрочинників на соціалізацію є найбільш 29 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 значущим, оскільки з ними людина стикається постійно. До мікро­ чинників професійної соціалізації поліцейських належать: соціальне середовище та безпосереднє оточення індивіда, освіта, громадська думка, організаційна культура. Ці чинники можуть діяти в різних поєднаннях, внаслідок чого підвищується варіативність під час ви­ бору кар’єри та її практичного здійснення. Також ці чинники полег­ шують, а іноді й ускладнюють кар’єрне просування. Звідси виникає потреба у вивченні та аналізі чинників професійної соціалізації полі­ цейських у сучасному українському суспільстві. Отже, можна зазначити, що при аналізі професійної соціалізації важливо, до якої професійної мережі включений працівник поліції. Це пов’язано з тим, що, по­перше, саме через соціальні зв’язки він засвоює професійні знання, цінності, до яких входить і цінність пра­ воохоронної діяльності, норми поліцейської діяльності, стереотипи раціонально схвалюваної поведінки. По­друге, професійне коло бага­ то в чому визначає можливість накопичення того обсягу культурно­ го і насамперед людського капіталу, який потрібен для виконання професійної діяльності, розвиває необхідні особистісні фізичні, пси­ хологічні та інтелектуальні якості. Саме тому майбутні наші дослідження в цьому напрямку будуть спрямовані на комплексний опис професійної соціалізації працівни­ ків поліції, що дасть нам змогу розв’язати багато питань професійно­ го формування фахівця. Список бібліографічних посилань 1. Про Національну поліцію : закон України від 02.07.2015 № 580­VIII // База даних «Законодавство України» / Верховна Рада України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/580­19 (дата звернення: 20.11.2017). 2. Про День Національної поліції України : указ Президента України від 09.12.2015 № 693/2015 // База даних «Законодавство України» / Верховна Рада України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/693/2015 (дата звер­ нення: 20.11.2017). 3. Погрібна В. Л. Соціологія професіоналізму : монографія. Київ : Алерта ; КНТ ; ЦУЛ, 2008. 336 с. 4. Деркач А. А., Кузьмина Н. В. Акмеология – пути достижения вершин профессионализма. М. : Рос. акад. упр., 1993. 23 с. 5. Ковальова Д. Фактори професійної соціалізації державних службов­ ців. Державне управління та місцеве самоврядування. 2012. Вип. 3 (14). С. 194–205. URL: http://www.dridu.dp.ua/vidavnictvo/2012/2012_03(14)/ 12kdvsds.pdf (дата звернення: 20.11.2017). Одержано 22.11.2017 30 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Секція 1 ГУМАНІТАРНІ АСПЕКТИ СОЦІАЛЬНОГО РОЗВИТКУ ДЕРЖАВИ УДК 94(477) Ігор Віталійович ЧОРНИЙ, доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри українознавства факультету № 2 Харківського національного університету внутрішніх справ РЕПРЕСИВНА ПОЛІТИКА РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ ЩОДО ДІЯЧІВ ЦЕРКВИ ПІД ЧАС ВЕЛИКОГО ТЕРОРУ (СВЯТИТЕЛЬ ЛУКА ТА СВЯЩЕННОМУЧЕНИК ОЛЕКСАНДР) Як відомо, від перших кроків свого існування радянська влада узяла курс на секуляризацію суспільства. Один із перших її декретів проголосив відокремлення церкви від держави й школи від церкви. Проте, будуючи світське, атеїстичне суспільство, що відповідало кому­ ністичній ідеології, більшовики вдалися до відверто силових методів, піддавши православну (й не тільки її) церкву та її служителів масовим репресіям. Тисячі християнських храмів було закрито або зруйновано, а сотні тисяч священників та ієрархів церкви були знищені або заслані до таборів та поселень. Таку політику було санкціоновано на найви­ щому рівні, особисто Леніним та його найближчим оточенням. Розуміючи, що швидке знищення тисячолітньої інституції, якою була православна церква, неможливе, більшовики намагалися ство­ рювати або підтримувати нові альтернативні структури, які виказу­ вали лояльність до нового режиму. Однією з найчисленніших тут ста­ ла так звана обновленська, або «жива церква», яка оголосила справжню війну патріаршій церкві, захоплюючи її майно, храми тощо. Позатим більшість діячів православної церкви залишилися вірними її синами й дочками, готовими віддати власне життя за свої ідеали. Репресивна політика відносно діячів православної церкви про­ водилася практично впродовж усього існування радянської влади і нараховує декілька хвиль­етапів. Найжорстокішими були гоніння, які пройшли на початку 20­х років ХХ століття та у період Великого терору 1937–1939 років. Їх можна порівняти хіба що з переслідуван­ нями першохристиян на ранньому етапі формування християнства (І­ІІІ ст.). Як і тоді, багато церковних діячів було піддано неймовірним катуванням й страчено, чим вони заслужили подальшої канонізації й причислення до лику новомучеників. © Чорний І. В., 2017 31 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Трагедія однієї окремої особи ставала відбиттям трагедії цілого народу. Звичайно, більшість історій священномучеників подібна од­ на до одної. Зазвичай це або масове знищення духовенства під час захоплення/»вилучення» представниками нової влади церковного майна (наприклад, розстріл ченців Мгарського монастиря у серпні 1919 р.), або ж засудження окремих представників вищої церковної ієрархії та простого духовенства за типовими звинуваченнями у «ан­ тирадянській пропаганді» та «контрреволюційній діяльності». При­ кладами останнього можуть стати долі двох церковних ієрархів, доля яких тісно пов’язана з Україною: архієпископів Олександра (Петро­ вського) та Луки (Войно­Ясенецького). Олександр Феофілович Петровський з 20 травня 1937 р. посів Харківську архієпископську кафедру. Служити йому довелося у скла­ дних умовах, коли у Харкові фактично працював один храм, на який претендували також обновленці. Архієпископ, який на той час був вже людиною досить похилого віку, категорично відмовився спів­ працювати зі зрадниками християнської віри й православної церкви, був непохитним у послідовному захисті устоїв канонічного право­ слав’я, що не могло подобатися владі. У липні 1938 він був заарешто­ ваний за підозрою в участі в антирадянській церковній організації «іоаннітів», провадженні контрреволюційної пропаганди та агітації, а також за звинуваченням у шпигунстві на користь Польщі. У черв­ ні 1939 р. архієпископа Олександра було засуджено до 10 років тю­ ремного ув'язнення. У січні 1940 р. вирок йому було скасовано і справу повернули на дорозслідування. Через важку хворобу ієрарха перевели до корпусу для невиліковно хворих. Помер він за нез’ясованих обставин 24 травня 1940 р. у тюремній лікарні на 89­му році життя. Існують свідоцтва, що смерть його була насильницькою. Архієпископ Олександр (Петровський) посмертно був реабілітова­ ний, а у 2000 р. причислений до лику святих. Життя Валентина Феліксовича Войно­Ясенецького, який наро­ дився й помер на Кримській землі, – це шлях активної боротьби та відстоювання власних поглядів та громадянських прав і свобод. Роз­ почав він її ще у 20­і роки ХХ ст., різко виступивши проти обновленців, обстоюючи право на існування патріаршої православної церкви. Палке церковне служіння архієпископ Лука поєднував зі служінням людям на ниві медицини. Кілька разів притягувався до кримінальної відпові­ дальності за типовими для тих часів звинуваченнями (антирадянська агітація й пропаганда, заклик до непокори радянській владі, її дискре­ дитація тощо), загалом відбув на засланні 11 років. Під час Великого терору його заарештували вже втретє. У липні 1937 р. ієрархові, як і архієпископу Олександру, закинули створення контрреволюційної 32 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 церковно­чернечої організації й шпигунську діяльність на користь іноземних держав. Два роки владика Лука перебував у в’язниці, за цей час кількох його товаришів, заарештованих у цій же справі, було роз­ стріляно. У лютому 1940 р. єпископа заслали на 5 років до Краснояр­ ського краю. Під час другої світової війни ієрарх працював у шпиталях, врятував життя багатьом бійцям, не полишаючи свого пастирського служіння. З квітня 1946 р. до червня 1961 р. служив на Кримській архі­ єпископській кафедрі. Як і свм. Олександра (Петровського) святителя Луку було реабілітовано й на Архієрейському соборі 2000 р. прослав­ лено як сповідника (святого) у сонмі новомучеників та сповідників. Таким чином, у долях свт. Луки та свм. Олександра є багато спіль­ ного. Вони пройшли типовий для церковних діячів радянської епохи хресний шлях, уподібнившись першохристиянам, які потерпали від гонінь на початку християнської доби. Дослідження життя цих видат­ них представників нашого народу показує, наскільки людина може бути відданою своїй землі, народові та ідеалам. Вивчення й популяри­ зація їхньої спадщини може певною мірою стати в нагоді у процесі на­ ціонально­патріотичного виховання шкільної та вишівської молоді. Одержано 07.11.2017 УДК 34.349.9 Віктор Миколайович ВЕЛИКИЙ, кандидат педагогічних наук, доцент, доцент кафедри спеціальних та професійних дисциплін Херсонського факультету Одеського державного університету внутрішніх справ ПРОФІЛАКТИЧНА РОБОТА З НЕБЛАГОПОЛУЧНИМИ СІМ’ЯМИ На нашу думку, неблагополучною сім’єю слід вважати таку, яка не виконує своїх основних соціальних функцій та якій притаманні соціальні і психологічні деформації (злочинність, алкоголізм, нарко­ манія, захоплення азартними іграми, насилля тощо). Серед ознак неблагополучних сімей можна виділити такі: – кримінальна діяльність; – нерівноправність всіх членів родини, особливо слабших: ді­ тей, жінок, стариків; – нерівна участь членів родини в забезпеченні її функціонуван­ ня: нерівний розподіл обов’язків, експлуатація окремих членів роди­ ни, в тому числі неповнолітніх тощо; – хуліганство; – конфліктність (внутрішня та з оточуючими людьми); © Великий В. М., 2017 33 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 – патологічні ревнощі; – насилля: моральне, психічне, фізичне, економічне, сексуальне; – алкоголізм, наркоманія; – формальність взаємостосунків членів родини: емоційна про­ холода і байдужість – «одинокість в сім’ї»; – бездоглядність та безконтрольність дітей, або навпаки – над­ мірна опіка, надмірна суворість, підтримка дисципліни за допомогою сили і приниження; – неналежне виховання дітей та формування у них асоціальних установок. Відповідно, у залежності від наявних негативних прояві можна вивести такі типи неблагополучних сімей: – сім’ї з конкретними деформаціями: алкоголіків; в яких наявні злочинці або особи, що звільнились з місць позбавлення волі; з ни­ зьким морально­культурним рівнем; конфліктні; з проявами насил­ ля тощо; – сім’ї з системними деформаціями – в яких переплітається ве­ лика кількість негараздів. На побутовому рівні не має однозначної думки, чи варто втруча­ тись громадськості і правоохоронним органам в життя родини. Проти втручання наводяться такі аргументи: 1. Складність внутрішніх взаємостосунків і проблем. 2. Небезпека спровокувати ще більший конфлікт. 3. Небезпека помсти членам родини з боку притягнутого до від­ повідальності. 4. Моральні і матеріальні втрати родини (сором, виплати штра­ фів та відсутність заробітків на час арешту тощо). 5. Небезпека для самих представників громадськості і ОВС. За втручання такі: 1. Уникнення більш небезпечних наслідків – стати жертвою зло­ чину (особливо неповнолітнім та особам, які нездатні себе захистити). 2. Уникнення можливих матеріальних втрат з боку дебошира (підпалів, знищення майна тощо). 3. Знищення негативного зразка поведінки для представників оточуючого соціуму (особливо неповнолітніх). 4. Припинення можливості винесення конфлікту за межі родини. Серед напрямків роботи з неблагополучними сім’ями, профілак­ тики побутових конфліктів і недоведення їх до суспільно небезпеч­ них форм можна виділити два:  загальнодержавний: – поліпшення соціально­економічного становища української сім’ї; 34 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 – розширення мережі соціальних служб і кризових центрів; – організація морального і статевого виховання в сім’ї та навча­ льно­виховних закладах; – дієва заборона інформації, яка пропагує культ насилля та жо­ рстокості. Реалізація повною мірою Закону України «Про захист сус­ пільної моралі». Цей закон не буде працювати до того часу, поки гро­ мадськість не почне активно реагувати на його порушення; – удосконалення правового виховання громадян усіх вікових категорій; – більш активне залучення ЗМІ до пропаганди заходів, які сприяють попередженню насильства;  галузевий (зокрема у сфері правоохорони): – посилення боротьби з п’янством і алкоголізмом за місцем ро­ боти та проживання, самогоноварінням і відновлення роботи профі­ лактичних рад при місцевих органах влади; – вірогідно, варто створити структурний підрозділ або спеціалі­ зований, які б розкривали та попереджали побутові насильницькі злочини; – запровадження у навчальних закладах курсів з особистої без­ пеки для дітей взагалі і для дівчаток зокрема; – створення громадських об’єднань правоохоронної спрямова­ ності; – виявлення та діагностика конфліктних сімей з використан­ ням інформації, наявної в соціальних і житлово­експлуатаційних службах, «телефонах довіри», матеріалах медичних закладів тощо; – проведення профілактичної роботи з особами, схильними до хуліганських і насильницьких дій; – виявлення конфліктогенів на регіональному рівні (зародків протистоянь міжетнічних і міжконфесійних, на рівні різних соціаль­ них груп тощо). Слід зазначити недолік у діагностично­аналітичній роботі служб у справах неповнолітніх відсутність єдиних нормативних підходів до самого процесу вивчення неблагополучних сімей. Практика свідчить, що служби розробляють власні програми діагностування сімей, які часом суттєво відрізняються. Тому необхідно визначитись хоча б у загальних напрямках ви­ вчення неповнолітніх в умовах сім’ї: соціально­побутових умов, стану неповнолітнього в умовах родини, відношення до неповнолітнього з боку членів родини, характеру та ефективності виховних впливів з боку членів родини, оточуюче сім’ю середовище та її зовнішні зв’язки, тенденцій розвитку сім’ї (позитивних та негативних). У свою чергу, кожен з цих напрямків може бути також конкретизований. 35 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 За повідомленням Департаменту організаційно­аналітичного забезпечення та реагування Національної поліції України за перше півріччя 2017 року поліція зареєструвала майже 60 тисяч заяв і по­ відомлень, пов'язаних із насильством у сім'ї. Зараз слідчими підроз­ ділами закінчено 439 кримінальних проваджень, розпочатих за фак­ тами вчинення злочинів, пов'язаних із насильством у сім'ї. На профілактичний облік з початку року взято майже 35,5 тисячі осіб, схильних до вчинення насильства в сім'ї. Також до сімейних кривд­ ників застосовано різні спеціальні запобіжні заходи. Зокрема, офі­ ційне попередження про неприпустимість вчинення насильства в сім'ї винесено понад 35 тисячам осіб. На профілактичний облік з по­ чатку року взято майже 35,5 тисячі осіб, схильних до вчинення наси­ льства в сім'ї. Водночас для реабілітації в спеціалізовані установи направлено 397 жертв насильства в сім'ї. [1]. Ми розуміємо, що це лише видима частина «айсбергу насильства» – більша чистина фак­ тів, пов’язаних з неблагополучними сім’ями залишається поза ува­ гою правоохоронних і соціальних служб. З огляду на наведене, потребує удосконалення система виявлення неблагополучних сімей та профілактичних і наглядових заходів з ни­ ми. Це можливе лише за умов об’єднання зусиль правоохоронців, ор­ ганів опіки та піклування при органах місцевого самоврядування, со­ ціальних служб, трудових колективів, всіх небайдужих громадян. Висновок. Існує нагальна потреба в привернені уваги держави і громадськості до проблеми неблагополучних сімей, у визначені сут­ ності та типів неблагополучних сімей, розробки засобів їх виявлення та проведення профілактичної роботи. Список бібліографічних посилань 1. За зібраною поліцейськими доказовою базою потерпілими визнано понад 75 тисяч жінок // Національна поліція : тимчас. веб­сайт. URL: https://www.npu.gov.ua/uk/publish/printable_article/2181062 (дата звернен­ ня: 28.10.2017). Одержано 30.10.2017 УДК 81.003.28 Інна Миколаївна ГОЛОПИЧ, старший викладач кафедри українознавства факультету № 2 Харківського національного університету внутрішніх справ ПРОБЛЕМА СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ – СУРЖИК Найбільш актуальною проблемою сучасної української літера­ турної мови є суржик. Відомо, що кількасот річне нищення українсь­ кої мови і разом із тим насаджування іншої, російської або польської, © Голопич І. М., 2017 36 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 суттєво позначилось на усному й писемному мовленні її носіїв. Особ­ ливо, українська мова в усіх сферах свого функціонування, зазнала значного негативного впливу російської, що перетворило її на міша­ нину українських та російських слів, кальок, мовних покручів, які утворилися на основі цих двох мов. Нині тривожить те, що значна частина носіїв української мови часто вживає російські слова мотивуючи це тим, що «из песни слов не выбросишь», підкреслюючи при цьому свої знання російської мо­ ви. Інша частина україномовних, яка не володіє українською літера­ турною мовою, вживає російські слова, вважаючи її літературними формами. Є такі українці, які добре володіють літературною мовою, але часто лінуються, не хочуть напружувати пам’ять і знаходити й вживати правильні українські відповідники до російських слів. Як наслідок виникає українсько­російський покруч. Під впливом російської граматики й стилістики українські слова набувають дивних мовних форм і вживаються в неправильному зна­ ченні (я рахую замість я вважаю; рідкий випадок замість рідкісний випадок; покупка замість купівля; я розділяю вашу думку замість я поділяю вашу думку, лікарі лічать замість лікарі лікують; слідуюча станція замість наступна зупинка, у даній справі замість у цій справі, покази замість свідчення, при допиті замість під час допиту тощо). На жаль, засилля русицизмів проявляється не тільки у побутовому мовленні, а й в інших сферах нашого життя. Вживання на телебаченні росіянізмів та мовних кальок призводить до того, що люди сприймають їх як українську лексику, а питомо українські слова вважають говір­ кою або діалектом. Це виникає, по­перше, через те що засоби масової інформації більшість громадян вражає взірцем літературного мовлен­ ня, по­друге, це просто незнання ані української, ані російської мов. Ще одна нагальна проблема полягає у тому, що елементи суржи­ кової мови побутують у вищих навчальних закладах. Вважається, що освічена людина й суржик – поняття несумісні, що людина повинна контролювати свою мову, удосконалювати її. Для цього необхідно навчатися українською мовою і постійно нею послуговуватися. Од­ нак, досить часто ми спостерігаємо такі явища, коли на сході України у вишах лекції читаються російською мовою, що суперечить засадам державної мовної політики і негативно впливає на процеси опану­ вання й удосконалення української мови, нівелюють її специфічні особливості й ознаки, а також усе те, що визначає її самодостатність як окремої мови, позбавляють її здатності протистояти російському впливу. У таких умовах україномовні студенти починають переходи­ ти на російську мову, щоб виглядати «своїми», добре цієї мови не знаючи, унаслідок чого з’являється мішанина мов. 37 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Так само російськомовні студенти, коли намагаються говорити українською мовою вживають російські слова вважаючи їх українськи­ ми: да (так), када (коли), навєрно (мабуть), отдав (віддав), включив (увімкнув), напрімєр (наприклад), уволився (звільнився) тощо. Вжива­ ють слова, які в українській та російській мовах мають подібне звучан­ ня, але різне значення. Можуть плутати значення таких слів і тим самим спотворювати інформацію (мішати вживають у значенні заважати, лі­ чити – у значенні лікувати, простити – у значенні застудитися тощо). Таке вживання слів у формі, яка не відповідає загальноприйня­ тим лексичним і граматичним нормам сучасної української мови може значно спотворювати інформацію, що не сприяє порозумінню осіб, які спілкуються. Зрозуміло, що спілкуватись літературною мовою набагато важче ніж сленгом. Тому вибір освіченої людини у питанні «чиста літерату­ рна мова чи суржик» залежить, переважно, від культури і бажання самої людини, і жодний тиск або насильство у цьому напрямку не буде плідним. Проте, слід зауважити, що держава, у свою чергу, по­ винна робити все для того щоб мовна політика в Україні сприяла опануванню й удосконаленню української мови громадянами. Для цього слід забезпечити підготовку педагогічних кадрів для навчаль­ них закладів, які викладатимуть державну мову, дбати про розвиток україномовних форм культурного життя, підтримувати діячів украї­ нської культури, сприяти впровадженню української мови в усі сфе­ ри життя суспільства. Список бібліографічних посилань 1. Загрядська. Т. Суржик – проблема сучасної української мови // АРАТТА : укр. нац. портал. URL: http://www.aratta­ukraine.com/text_ua.php?id=1666 (дата звернення: 01.11.2017). 2. Труб В. М. Явище «суржику» як форма просторіччя в ситуації двомов­ ності. Мовознавство. 2000. № 1. С. 46–57. Одержано 02.11.2017 УДК 808.53 Ніна Володимирівна ГРИЩЕНКО, кандидат філософських наук, доцент, доцент кафедри соціальних та економічних дисциплін факультету № 2 Харківського національного університету внутрішніх справ «ДОМІНАНТА ПЕРЕМОЖЦЯ»: ЧОРНА РИТОРИКА В СУЧАСНОМУ КОМУНІКАТИВНОМУ ПРОСТОРІ Успіх людини багато в чому визначається її вміння спілкуватися, переконувати інших. Це вміння шліфується роками власного комуні­ кативного досвіду, йому прагнуть навчитися, купити за гроші. Як © Грищенко Н. В., 2017 38 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 зазначав Джон Д. Рокфеллер, «вміння спілкуватись з людьми – це товар, який можна купити точно так, як цукор чи каву. І я заплачу за нього дорожче, ніж за будь­який інший товар». Готовність заплатити за майстерне володіння словом демон­ стрували уже стародавні греки, усвідомивши його надзвичайну силу і роль в досягненні блага. Таку готовність демонструє і сучасник, прагнучи будь­що стати успішним. А оскільки є попит, то є і пропо­ зиція: періодичні видання, Інтернет, навіть салони громадського транспорту рясніють різного роду оголошеннями навчити риторич­ ним прийомам. І найбільш спокусливими для сучасника видаються прийоми «чорної риторики». Чи то слово «чорна» діє так магічно, чи то інформаційне суспільство з його стрімким ритмом життя, «жадо­ бою до наживи» і «волею до влади» вносить свої корективи. Сьогодні більше шансів на успіх мають не ті, хто сповідує принципи класичної риторики, як­то:»не перебивай», «будь уважним до слів співрозмов­ ника», «поважай думку іншого», «будь чемним» і т.п., а ті, хто вміє майстерно маніпулювати всіма риторичними методами впливу на особистість або аудиторію, вміє швидко переконувати, схиляти на свою сторону. І це важливо в усіх сферах людської життєдіяльності. Кажуть, що за день від однієї жінки, що торгує на ринку, можна нині почути стільки риторичних зворотів, скільки не промовить за рік академік. Такі вимоги диктує життя. Тому в прагненні досягти успіху багато сучасних політиків, менеджерів, журналістів вдаються до «но­ вих» (і в цьому випадку найчастіше забутих старих) витончених ін­ струментів дії на публіку. Звичайне красномовство, за визначенням американського жур­ наліста А. Бірсона – це «мистецтво переконувати дурнів, що біле є біле». Таке мистецтво переконання сьогодні вже не розцінюється як вирішальна сила досягнення успіху, отож все частіше звертаються до маніпулятивних інструментів чорної риторики. У зв’язку з популяр­ ністю i практичною ефективністю методiв i прийомів чорної ритори­ ки є сенс зупинитись на них більш детально. Найбільше повно вони сформульовані в книзі «Чорна риторика. Влада i магiя слова» К. Бредемайера, за яким чорна риторика – це вміння маніпулювати всіма необхідними риторичними, діалектичними, еристичними та рабулістичними прийомами для того, аби спрямувати бесіду в по­ трiбне русло й підвести опонента чи публіку до бажаного висновку чи результату. Фахівці з чорної риторики визначають її як «убрану в слова домінанту переможця», переконливу завдяки послідовному використанню всіх засобів й інструментів, доступних у мовній сфері. Сила мовних засобів полягає в умінні аргументувати і дискутувати, акцентувати та пропагувати таким чином, щоб оратор завжди (як 39 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 сформулював А. Шопенгауер «per fas et nefas» – усіма правдами і не­ правдами) перемагав. Для того, щоб продемонструвати власну перевагу у співбесіді, можна використовувати різноманітні прийоми, здатні викликати у партнера певне невдоволення чи роздратування. При цьому К. Бредемайер зазначав, що всi комунiкативнi технiчнi прийоми самі по собі нейтральні; чесними або нечесними вони стають лише під час використання, залежно від мети, перетворюючись на білу чи чорну риторику. Відомий публіцист і журналіст Вольф Шнайдер описав суть політичних процесів, що приводять до трансформації риторики в чорну риторику: «Техніка зваби, головними користувачами якої сьогодні стають реклама й пропаганда, спочатку називалася ритори­ кою, винайшли її греки. І голосніше за все вона звучала на афінських і римських форумах, пізніше – у британській палаті громад, на фран­ цузьких національних зборах й у берлінському Палаці спорту. При цьому той факт, що мистецтво говорити є мистецтвом переконувати, не тільки не оскаржувався, але й сприймався як дійсність… Практич­ но всі мовні прийоми, якими користувалися Гітлер і Гебельс, були відомі ще в античних школах красномовства». Як автомат Калашни­ кова (і будь­яка зброя) служить як силам добра, так і силам зла, си­ лам і прогресу, і регресу, так і риторика може служити як світлим, так і темним силам. Мабуть, не випадково у Давній Греції риторикою відало три міфічні богині: богиня переконання Пейто і дві богині Еріди (богині спорів). Богиня Пейто була супутницею Афродіти й Гермеса, а от Еріди були протилежні за характером одна одній. Пер­ ша прагнула до гармонії, а друга сіяла розбрат і незгоду, доводила будь­яку суперечку до тривалого протистояння чи війни. Впливати за допомогою слова завжди можна по­різному. Наказ, пропаганда, реклама, агітація – усе це випадки примусового словес­ ного впливу на слухача. Усі вони формулюються й звучать з опорою на силу слова (хоч і не тільки). Однак, там, де примус підпорядкуван­ ня чужій волі замасковано й приховано, завжди криється зневага, лицемірство, спекуляція. Тому не випадково більшість фахівців по­ рушують питання про моральну сторону використання прийомів чорної риторики. Однак, справедливо зауважити і те, що «чорна ри­ торика» зовсім не означає, що це – «заборонена риторика». Швидше за все – це зворотній бік класичних правил комунікативної гри. Це два зворотні боки однієї медалі: з одного боку, це аргументи і логіка, відомі ще з античних часів під назвою «риторика відкритої руки», що характеризувала толерантне, коректне, конструктивне спілкування. І «риторика стиснутого кулака» – так звана «чорна риторика». 40 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 І все ж, думається, що «чорна риторика» є конструктивною в конкурентній боротьбі при приблизно рівних умовах і рівній якості пропонованих послуг і товару (наприклад, боротьба за ринок «Пепсі» і «Кока­коли»), але якщо це не так, то комунікативні маніпулювання заради досягнення мети – це дорога в минуле. Одержано 02.11.2017 УДК 323.13(=161.3)(475)»1921/1939» Геннадій Геннадійович ДЕДУРІН, кандидат історичних наук, доцент, доцент кафедри українознавства факультету № 2 Харківського національного університету внутрішніх справ ВИКОРИСТАННЯ БІЛЬШОВИЦЬКОЮ ВЛАДОЮ РЕПРЕСИВНИХ ОРГАНІВ З МЕТОЮ ВСТАНОВЛЕННЯ КОНТРОЛЮ НАД СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИМ ЖИТТЯМ КРАЇНИ Наприкінці 1920­х рр. верхівка більшовицької партії на чолі з І. Сталіним остаточно робить вибір на користь силового придушення будь­якого інакомислення і терору проти своїх опонентів. На цьому тлі все більшого впливу на суспільно­політичне життя країни набу­ вають репресивні органи радянської системи, зокрема ВНК (Всеро­ сійська надзвичайна комісія), яку внаслідок реформи силового апа­ рату 1923 року було перетворено на ДПУ (Державне політичне управління). Воно виконувало роль головного інструменту насильс­ тва у руках компартії, боротьби з опором і опозицією радянському режиму. Органи ДПУ не були підзвітні місцевим органам влади, хоча фо­ рмально вважалися відділами губісполкомів. Така самостійність, фа­ ктично робила їх державою у державі. Партійна верхівка використо­ вувала їх з метою встановлення паралельного тотального контролю над суспільством, водночас керівництво ДПУ мало чималий вплив на ухвалення партійно­державними органами тих чи інших рішень. З метою виправдання репресій І. Сталін та його найближче ото­ чення розпочало розповсюдження хибної тези про, нібито, загост­ рення класової боротьби у процесі побудови соціалістичного суспі­ льства. В Україні до цього, як правило, додавали необхідність боротьби з різноманітними «націоналістичними ухилами». Це все створювало атмосферу підозрілості, яка поглиблювалася через по­ стійний пошук «ворогів народу» і викриття «буржуазних націоналіс­ тів». За цих обставин в УСРР відбувся перший політичний процес «шах­ тинська справа» (1928 р.), за яким проходило близько 1 тис. чоловік. © Дедурін Г. Г., 2017 41 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Саме ця справа стала сигналом для масштабного викриття «шкідни­ ків», які знайшлись майже у всіх галузях народного господарства. На початку 1930­х рр. відбувалися значні зміни у структурі адмі­ ністративно­політичних органів. Так, за вказівками з Москви, у груд­ ні 1930 року було ліквідовано наркомат внутрішніх справ УСРР, у компетенції якого перебували питання пов’язані з комунальним гос­ подарством, міліцією, місцями позбавлення волі. Це знову ж таки по­ яснювалося вже згаданим «загостренням класової боротьби у сере­ дині суспільства та необхідністю суворого дотримання дисципліни». Такі зміни надали формальні підстави до істотного посилення і ак­ тивізації діяльності органів ДПУ УСРР. Вже з лютого 1930 р. у облас­ них центрах республіки виникають т.зв. «трійки» – надзвичайні ка­ ральні органи, що складалися з керівника управління ОДПУ, обласного прокурора і першого секретаря обкому КП(б)У. «Трійки» фактично перетворилися у неконтрольований апарат насилля. Вироки виносили без залучення свідків, представників за­ хисту, детального вивчення справи підсудного та навіть, у деяких випадках, без присутності самого підсудного. Дії «трійок» також зві­ льнялися від прокурорського нагляду. Внаслідок зазначених змін, до складу ОДПУ було переведено і міліцію. На цей період припадають такі процеси, як розгорнутий у 1930 році процес СВУ («Союзу визволення України»), спрямований проти української інтелігенції, а також повністю сфальсифікована справа 1931 року «Українського національного центру». Наступні зміни у репресивно­каральній системі відбулися 1934 року, коли було створено загальносоюзний НКВС (Народний коміса­ ріат внутрішніх справ). До його складу увійшло і головне управління державної безпеки. В УСРР також було створено НКВС, який на прак­ тиці виконував роль одного з філіалів центрального репресивного апарату, так як у своїй діяльності використовував положення щодо загальносоюзного НКВС. Згідно з цими положеннями до компетенції комісаріату було віднесено забезпечення «революційного порядку», державної безпеки і охорони соціалістичної власності, ведення актів громадянського стану, функції прикордонної охорони. Саме цього року відбулося вбивство видного радянського функ­ ціонера С. Кірова, що було використано радянської влади як привід для початку ще більш масштабних репресій, відомих, як «доба вели­ кого терору». Його «правовою» основою стала постанова ЦВК СРСР «Щодо порядку розгляду справ з підготовки чи здійснення терорис­ тичних актів», яка анулювала будь­які гарантії дотримання прав об­ винувачених з цієї категорії справ. Термін розслідування обмежував­ ся 10 днями, було ліквідовано змагальність процесу, на якому були 42 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 відсутні прокурор і адвокат. Вирок не можна було обжалувати у ка­ саційному порядку, він виконувався одразу після проголошення. У грудні 1934 року Г. Петровським було підписано постанову ВУЦВК «Щодо внесення змін у кримінально­процесуальний кодекс УСРР», де знайшли своє відображення вищезазначені зміни. До появи НКВС існувала судова колегія ОДПУ, яка мала право за­ стосовувати всі різновиди покарання, зокрема і «вищий захід соціа­ льної справедливості». З 1934 р. при НКВС почав функціонувати но­ вий позасудовий орган – «особлива нарада». Вона наділялася широкими повноваженнями, серед яких: заслання, депортація, від­ правка на виправні роботи до таборів терміном до 5 років. На місцях продовжували діяти спеціальні «трійки», які як і раніше, ігнорували будь­які норми судочинства. Судовий розгляд кримінальних справ не відбувався. Його замінили адміністративними рішеннями, що ста­ ло характерною ознакою більшовицького тоталітарного режиму, утвердження якого сплюндрувало основні принципи дотримання законності і викликало істотні деформації радянської правоохорон­ ної системи, що перетворилася у інструмент терору і боротьби з ін­ акомислячими. Одержано 30.10.2017 УДК 811.161.2:004.738.5 Наталія Ігорівна ЄЛЬНІКОВА, старший викладач кафедри українознавства факультету № 2 Харківського національного університету внутрішніх справ МОВНИЙ АСПЕКТ КОМУНІКАЦІЇ В УКРАЇНСЬКИХ ВЕРСІЯХ СОЦІАЛЬНИХ МЕРЕЖ У наш час важко не помітити стрімкий розвиток засобів зв'язку та інформаційних технологій, що видозмінили людське спілкування. Із появою соціальних мереж розпочався новий етап комунікації, що відкриває потужні медійні можливості та привертає увагу до нових тенденцій у комунікативних процесах. Сьогодні Інтернет як новий комунікативний простір займає вагоме місце в житті людини, а та­ кож продовжує неухильно зростати роль цього сектору в процесі спілкування. Саме тому спілкування у соціальних мережах дедалі більше привертає увагу філософів, психологів, соціологів, культуро­ логів, лінгвістів. Актуальність дослідження зумовлена зростанням наукового ін­ тересу до появи глобального комунікативного простору, спілкування в соціальних мережах загалом, зміни характеру комунікативних про­ цесів, які опосередковані найновішими інформаційними технологіями. © Єльнікова Н. І., 2017 43 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Комунікація у соціальних мережах ставала об'єктом дослідження багатьох учених. Так, сутність поняття комунікації та її різновиди вивчали С. Денисюк, О. Баришполець, Є. Дмитренко. Мовознавчий аспект спілкування в Інтернеті та інноваційні одиниці, якими послу­ говуються у соціальних мережах, розглядали Ф. Бацевич, Я. Вжец. Питання медіа­лінгвістики ставали об’єктом наукових розвідок та­ ких дослідників, як Г. Почепцов, А. Соколов, Б. Гаспаров, В. Карасик тощо. Серед закордонних дослідників, що зосереджували свою увагу на різних аспектах електронних соціальних мереж, можна виділити таких: С. Берковіц, Дж. Морено, Л. Фріман, П. Марсдеа та ін. Термін «соціальна мережа» з’являється вперше 1954 року у кни­ зі «Класи і збори в норвезькому острівному приході» соціолога Ман­ честерської школи Джеймса Барнса. На той час, щоправда, цей термін зовсім не стосувався Інтернету, він розкривав поняття людських взаємин, проте зміст був сформульований цілком чітко: соціальна мережа – це те, що об’єднує групи людей за інтересами. Сьогодні со­ ціальна мережа – це структура, що базується на людських зв’язках і взаємних інтересах. Соціальна мережа – це платформа, на якій кори­ стувачі взаємодіють один з одним за допомогою фотографій, відео, груп, повідомлень, чатів і т. ін. Найбільш популярними серед корис­ тувачів соціальних мереж сьогодні є Instagram, Facebook, Twitter. «Вконтакте» (сленг. Контакт) – російський аналог Facebook, останнім часом втрачає свою популярність в Україні. Виключно українськими соціальними мережами сьогодні є WEUA, Ukrainians, Kozakam.com, але широкою популярністю ці медіа­платформи не користуються. Аналізуючи дослідження зарубіжних науковців, можна підкрес­ лити, що на першому місці перебувають пости англійською мовою, на другому – повідомлення японською мовою, на третьому – іспансь­ кою. Більшість інформації, яка подається сьогодні в українських вер­ сіях соціальних мереж, російськомовна або суржикова. Проте слід зауважити, що значна частина українськомовної інформації набирає обертів. Якщо раніше українськомовними були здебільшого спільно­ ти українських компаній, ЗМІ, політичні чи громадські організації, то сьогодні дедалі більше блогерів та простих користувачів соціальних мереж розміщують інформацію в постах сучасною українською літе­ ратурною мовою. Комунікативна поведінка користувачів соціальних мереж зумо­ влена певними правилами мережевого етикету, що розкривається у широкому застосуванні зниженої лексики, жаргонізмів, сленгізмів, вживанні великої кількості абревіатур та скорочень, використанні смайликів (від англ. smiley – піктограма, що виражає емоцію), що на­ дають емоційно­експресивного забарвлення повідомленню. Так, 44 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 емотикони компенсують елементи паралінгвального спілкування, виражаючи сум, радість, здивування тощо. Наприклад: :–D, )))) – сміх, :–) – щастя, :–( – сум, :–0 – здивування тощо. Інтернет­мова, на нашу думку, – це знакова система, виражена в усній та писемній формах, є основним засобом людського спілкуван­ ня в мережі Інтернет. Мовлення у соціальних мережах ґрунтується на мовних нормах (лексичних, орфографічних, граматичних, синтак­ сичних), що й мовлення живе. Мовний аспект спілкування в соціальних мережах репрезенто­ ваний на різних рівнях. Так, на лексичному рівні здебільшого послу­ говуються побутовою лексикою, жаргонізмами: забанити, хакнуть. Абревіація як один зі способів словотвору – характерна особли­ вість спілкування в соціальних мережах. Наприклад, ІМХО (англ. In My Humble Opinion) – по­моєму…, як на мене. lОl – (англ. Laughing Out Loud) – регочу на всю горлянку, 4u – (англ. For You) – для тебе. Наве­ дені мовні засоби функціонують не лише в мережі, а й переходять у повсякденне розмовне мовлення. Можна виділити запозичення з інших мов, а також власне украї­ нські слова, адаптовані під іншомовну версію. Щодня ми чуємо «гуг- лити», «загуглив» тощо, що означає шукати певну інформацію в ме­ режі через Google – один із пошукових сервісів; пост – повідомлення у соціальних мережах. Лайкнути – вподобати на Фейсбуці. Селфі – вид фотографії, автопортрет, зроблений за допомогою камери старт­ фону, фотоапарата чи веб­камери. Фоловер – особа, користувач соц­ мережі, що слідкує за оновленнями статусу чи новинною стрічкою іншого користувача. Українськомовні варіанти: уподобайкнути – те саме, що й «лайк­ нути», утворене поєднанням українського «вподобати» та запозиче­ ного «лайкнути». Самознимка, самосвітлик (від сам + світл(ина) + суфікс –ик–), себешечка, самоклац, себеклац, особисточка, себенчик – те саме, що й селфі. Підписник, постежник, відслідковувальник, спо- глядальник – інтернет­дописувач. Скорочення слів і основ – ще один із найпоширеніших способів творення сленгових одиниць у соціальних мережах. Наприклад: комп, інфа, інет, комп. Синтаксичні конструкції в соціальних мережах характеризують­ ся лаконічною структурою, оскільки інформація, яка в них переда­ ється, має максимально стислий зміст, тому у мовленні користувачів соціальних мереж переважають прості речення. Отже, ми з’ясували, що соціальні мережі вплинули на розвиток української мови, оскільки в мові з’явилися нові запозичення, деякі набули граматичні категорії української мови. Слід зазначити також 45 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 появу нових висловлювань, якими активно послуговується молодь у спілкуванні як у соціальних мережах, так і в реальній комунікації. Виникли нові скорочення слів та вигукові слова, що активно перехо­ дять із віртуального середовища до реального. Варто підкреслити панування розмовного стилю в соціальних мережах, що надає спіл­ куванню спонтанності, неофіційності, тенденції до стислості й екс­ пресивності. Список бібліографічних посилань 1. Каптюрова В. В. Сленг соціальних мереж та мікроблогів. Лінгвістика ХХІ століття: нові дослідження і перспективи. 2012. С. 134–140. 2. Маковецька­Гудзь Ю. А. Українська мова в соціальних мережах. Мовні і концептуальні картини світу. 2014. Вип. 47, ч. 1. URL: http://philology.knu.ua/ files/library/movni_i_konceptualni/47­1/77.pdf (дата звернення: 02.11.2017). 3. Муравьев Н. А., Панченко А. И., Объедков С. А. Неологизмы в социаль­ ной сети Фейсбук // Диалог–2014 : Междунар. конф. по компьютерной линг­ вистике. URL: http://www.dialog­21.ru/media/2213/muravyev.pdf (дата звер­ нення: 02.11.2017). 4. Чемеркін С. Г. Українська мова в Інтернеті: позамовні та внутрішньо­ структурні процеси. Київ, 2009. 240 с. 5. Яковлєв І. Соціальні мережі наступають, портали відходять у минуле // MegaSite.In.Ua : сайт. URL: http://megasite.in.ua/43395­socialni­merezhi­ nastupayut­portali­vidhodyat­u­minule.html (дата звернення: 02.11.2017). Одержано 03.11.2017 УДК 94(477)341.485 Станіслав Юрійович ІВАНОВ, кандидат історичних наук, доцент кафедри українознавства факультету № 2 Харківського національного університету внутрішніх справ НАСИЛЬНИЦЬКА КОЛЕКТИВІЗАЦІЯ ЯК БАЗОВИЙ ЧИННИК ГОЛОДОМОРУ 1932–1933 рр. Після проголошення незалежності України найнагальнішою по­ требою є ознайомлення небайдужого громадського загалу з фактами вітчизняної історії, котрі містять у собі заряд духовності, формують патріотичну свідомість, вчать зразкам служіння батьківщині, наро­ дові. Нинішнє покоління мусить знати правдиву історію, шанувати пам'ять про своїх пращурів. Трагічною сторінкою в історії України є голодомор 1932–1933 рр. У травні 2003 р. Верховна Рада України в офіційному зверненні до народу визнала голодомор 1932–1933 рр. актом геноциду. Загально­ відомим є той факт, що цей голод був спричинений примусовою ко­ лективізацією, нереальними планами хлібозаготівель, політикою © Іванов С. Ю., 2017 46 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 розкуркулення та відвертим терором проти сільського населення в Україні. Насильницька колективізація стала катастрофою для продукти­ вності аграрного сектору. Головна мета насильницької колективіза­ ції полягала в тому, щоб створювати колгоспи замість окремих се­ лянських господарств, це в свою чергу сприяло б швидкому втіленню планів хлібозаготівель. Слід відзначити, що ніхто із прихильників ідеї насильницької колективізації навіть не думав про ті фатальні наслідки, які в подальшому матиме цей процес для українського се­ лянства. Масове розкуркулення позбавило селян засобів існування, призвело до масової безпритульності, в тому числі і «куркульських дітей» та голодомору. Механізм втілення голодомору було апробовано протягом 1928­ 1929 рр., це стало справжньою українською трагедією. Серед голо­ вних причин, що призвели до голоду, особливо слід відзначити: на­ сильницьку колективізацію, завищені плани хлібозаготівлі, розкур­ кулення, масові репресії. Тільки за період здійснення насильницької колективізації поголів’я худоби в Україні скоротилося вдвічі. Протя­ гом зими 1933 р. тільки у східних районах України кількість худоби зменшилося на 75 %. Загалом від колективізації постраждало кожне селянське господарство в Україні. Найбільше постраждали від голо­ домору: Полтавська, Харківська, Сумська, Київська, Черкаська та Жи­ томирська області. Саме на них припадає 52,8 % загиблих [3]. Зага­ лом рівень смертності в цих областях перевищував середній рівень у 8–9 разів. У Вінницькій, Дніпропетровській та Одеській областях рі­ вень смертності перевищував середній у 5­6 разів, на Донбасі – у 3–4 рази [3]. У цілому голодомор охопив майже всю територію сучасної України. Схожою ситуація була і у тих районах Кубані, Північного Ка­ вказу та Поволжя, де також проживали українці. Під час голодомору 1932­1933 рр. за різними даними загинуло від 10 до 14 мільйонів людей. Тільки за період з квітня 1932 по лис­ топад 1933 рр., за 17 місяців, тобто приблизно за 500 днів коли в Україні був пік голоду щогодинно вмирали – 1 тис. чол., майже 25 тис. – щодня [1]. З метою успішного втілення насильницької коле­ ктивізації радянська влада створила величезний комплекс репреси­ вно­каральних заходів, які застосовувалися по відношенню до украї­ нського селянства. Здебільшого у селян конфісковували майно, проводили арешти, за більш активний супротив владі передбачався розстріл. Безумовно, що такі дії влади були незаконними по відно­ шенню до селян тому, що вони не скоювали злочинів. Якщо упро­ довж 1930–1931 рр. у селян в основному конфісковували майно, ви­ селяли за межі села, то вже у 1932–1933 рр. почастішали випадки 47 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 розстрілів людей представниками влади. Варто зазначити, що серед жертв голодомору були не лише селяни, а й голови сільських рад та керівники колгоспів. Так наприклад, упродовж листопада 1932 р. органами ДПУ було заарештовано 340 голів колгоспів, 750 членів правлінь та 195 інших працівників [2]. У січні 1933 р. з 419 засудже­ них осіб по 122 районах України 20 було розстріляно. Жахливою сто­ рінкою голодомору є факти масового людоїдства. Упродовж весни 1933 р. лише у 16 районах Київської області було встановлено 123 випадки людоїдства і трупоїдства [4]. Підводячи підсумок слід підкреслити, що сучасному суспільству треба пам’ятати як героїчне так і трагічне минуле свого народу. До­ стеменно невідомо скільки їх, наших з вами земляків­хліборобів були приречені на смерть в часи голодомору. Нелегко гортати чорну хро­ ніку голодомору 1932­1933 рр., але без повної правди про минуле, якою б страшною вона не була б, не можливий процес оновлення та очищення, що відбувається сьогодні в Україні. Список бібліографічних посилань 1. Веселова О. М., Марочко В. І., Мовчан О. М. Голодомори в Україні. Київ, 2000. 273 с. 2. Конквест Р. Жнива скорботи. Радянська колективізація і голодомор. Ктїв, 1993. 384 с. 3. Куліш А. Ф. Геноцид. Голодомор 1932–1933. Причини, жертви, злочи­ нці. Полтава, 2000. 88 с. 4. Колективізація і голод на Україні: 1929–1933 : зб. матеріалів і доку­ ментів / АН України, Інститут історії України ; упоряд.: Г. М. Михайличенко, Є. П. Шаталіна ; відп. ред. С. В. Кульчицький. Київ : Наук. думка, 1992. 736 с. Одержано 07.11.2017 УДК 329.12 Олександр Семенович МОШЕНСЬКИЙ, кандидат філософських наук, доцент, доцент кафедри соціальних та економічних дисциплін факультету № 2 Харківського національного університету внутрішніх справ КРИЗА СУЧАСНОГО ЛІБЕРАЛІЗМУ Лібералізм як політична течія та ідеологія налічує вже більше 300 років. Він почав формуватися в Європі наприкінці ХVII сторіччя. Його появі сприяла Англійська буржуазна революція 1640 року, яка була спрямована на повалення феодалізму та утвердження буржуазних відносин. Важливою віхою в становленні лібералізму був також рефо­ рматорський рух у Німеччині на чолі з Лютером. Ідейні засади наро­ джуваного лібералізму пов’язують з роботами таких видатних мисли­ телів, як Дж. Локк, Т. Гоббс, А. Сміт, І. Кант, Б. Констан, А. де Токвіль та ін. © Мошенський О. С., 2017 48 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Відомий американський дослідник лібералізму І Валлерстайн, в своїй роботі «Після лібералізму», вказував на три основні завдання, які постали перед цією доктриною з її появою: це утвердження зага­ льного виборчого права, створення держави добробуту та пошук на­ ціональної ідентичності. В теоретичному розвитку лібералізму навряд чи можна знайти роботи, які б достатньо повно і всебічно представляли його ідейну сутність. Та все ж, в більш менш систематизованому вигляді, ця док­ трина була описана лише в ХХ ст. в роботах Л. Мізеса, Д. Дьорінга, Д. Боуза, Ф. Хайєка. Протягом своєї тривалої історії лібералізм по­ стійно еволюціонував, пристосовувався до нових умов, набував но­ вого змісту, що й пояснює його велику живучість. Базові положення ліберальної доктрини стосуються фундамен­ тальних засад політичної, економічної, соціальної, релігійної, куль­ турної сфер суспільного буття. Як і будь яка ідеологія, лібералізм має свою систему цінностей, до основних з яких можна віднести: особис­ ту свободу, індивідуалізм і індивідуальні права, вільний ринок і при­ ватну власність, ліберальну демократію. Лібералізм проголошує іс­ торичну необхідність утвердження всебічної і якнайширшої свободи в сфері особистого життя (свобода самореалізації, самовираження), в сфері економічного життя (свобода підприємництва, торгівлі, воло­ діння і розпорядження власністю), в сфері політичного життя (сво­ боду обирати і бути обраним, свободу від незаконного примусу, вер­ ховенство закону і розподіл влад). Проголошуючи всебічну свободу, лібералізм надає їй часто негативного змісту, трактуючи, як «свобо­ ду від», свободу від будь якого примусу. Такі крайні форми лібералі­ зму, як лібертаріанство та анархо­капіталізм, взагалі заперечують необхідність забезпечення будь яких позитивних свобод з боку дер­ жави, вказуючи на загрозу інтервенціонізму. Важливою світоглядною установкою лібералізму є проголошен­ ня індивідуалізму. Суспільство є сукупністю індивідів, здатних само­ стійно планувати і реалізовувати свої життєві стратегії. Індивідуа­ лізм протиставляється колективізму, етатизму і комунізму. Будь які прийняті в суспільстві стереотипи мислення й поведінки не повинні стримувати індивідуальні прагнення. Традиції, певні норми моралі, релігійні догми не повинні обмежувати свободу дій індивіда. У зв’язку з таким баченням індивідуалізму серед прихильників лібералізму виникла дискусія щодо того, як співвідносяться суспіль­ не благо і індивідуальні свободи. З одного боку, лише сильна й ефек­ тивна держава може гарантувати найбільш повну реалізацію прав і свобод індивіда, з іншого – для того, щоб держава була сильною й ефективною, громадянин має делегувати їй певні повноваження що­ до обмеження індивідуальних прав і свобод. 49 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 На сучасному історичному етапі проблема утвердження полі­ тичних та економічних прав і свобод особистості вважається вирі­ шеною в розвинутих демократичних країнах і наголос робиться на культурних і соціальних правах. Шлюбні відносини, недоторканість приватного життя, права сексуальних, національних, релігійних меншин перебувають в центрі уваги розвинутих країн. В сучасній світовій суспільній думці склався певний консенсус з приводу наявного стану і подальших перспектив лібералізму. Біль­ шість аналітиків зазначають, що він досяг піку у своєму розвитку і в подальшому, під тиском власних протиріч, або зазнає суттєвих змін, або взагалі відійде у небуття. Подібні погляди найбільш аргументо­ вано виклали в своїх роботах Ф. Фукуяма – «Кінець історії і остання людина» та вже згаданий І. Валлерстайн – «Після лібералізму». Останній, зокрема, пов’язує крах лібералізму з крахом ринкової еко­ номіки, яка з початком ХХІ ст. увійшла у нерозв’язні протиріччя. Лібералізм виявив себе достатньо ефективним і перспективним у протистоянні з іншими ідеологіями ХХ ст., зокрема, з комунізмом і фашизмом. Фашистський і радянський тоталітаризм з їх повним конт­ ролем над особистістю, з запереченням індивідуального і возвеличен­ ням колективного, навряд чи були привабливими для людей. Мільйо­ ни людських жертв, до яких призвели намагання втілити ці ідеї в реальність, засвідчили, в кінцевому рахунку, їх згубність і безперспек­ тивність. Та іронія історії полягала в тому, що здолавши своїх ідейних ворогів, лібералізм сам опинився в серйозній кризі. Здавалося б, в ба­ гатьох країнах встановилися ліберальні демократії, які юридично за­ кріпили в своїх конституціях пріоритет прав людини, верховенство за­ кону, вільний ринок і підприємництво, парламентські республіки. Світ глобалізується, кордони між державами стираються, свобода впевнено крокує планетою. Втім, повне й послідовне втілення ліберальних ідеа­ лів почало призводити до суттєвих деформацій суспільного прогресу. Лібералізм добре почувається у боротьбі за «свободу від», та не дає вичерпної відповіді на питання: «для чого свобода?», «що з нею робити?», «чи повинна свобода мати якісь межі?», «чи всі люди здат­ ні продуктивно розпоряджатися своєю свободою?» Невже свобода заради свободи? За лібералізмом – саме так і виходить. Тому він пе­ рероджується у ліберальний нігілізм. Він руйнує всі форми колекти­ вності, а зруйнувавши, опиняється наодинці. Відоме висловлювання М. Тетчер – «суспільства не існує» ілюструє крайню нетерпимість лібералізму щодо колективізму у будь­яких його проявах. Лібералізм у своєму логічному завершенні ставить під удар дер­ жаву. Державу має замістити громадянське суспільство, яке поступово виростає за її межі і стає глобальним. Держава має десуверенізуватися, 50 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 зникнути. Інтернет, нанотехнології, транснаціональна економіка, фінанси, мігруючи трудові ресурси розмивають національні держави. Далі піддається ерозії цінність сім’ї, як форми колективної іден­ тичності. Сім’я у вигляді узаконеного державою і письмово скріпле­ ного шлюбного союзу між чоловіком і жінкою не є більше обов’яз­ ковою. Формалізована сім’я, «штамп у паспорті» обмежують свободу партнерів. Цивільний шлюб є привабливою альтернативою, у якої сьогодні багато прихильників. Шлюб можуть укладати партнери од­ нієї статі. Батьків жорстко обмежують у методах виховання дітей, не допускаються (під загрозою позбавлення батьківських прав) будь­ які спроби насильства щодо дитини, примусу щодо неї. Простежуєть­ ся тенденція надання правам дитини пріоритету над правами бать­ ків, що деформує й дискредитує процес виховання. У деяких країнах одностатеві сім’ї отримують право на всиновлення дітей. Необхідність ідентифікувати себе за статевою приналежністю також обмежує свободу індивіда. Він повинен мати можливість, за бажанням, змінювати стать. В Канаді, в серпні 2017 року, узаконено, так звану, третю стать, стать «Х». Стать має також поступово зникну­ ти. Проблема рівних прав сексуальних меншин сьогодні активно ло­ біюється країнами ліберальної демократії. Лібералізм ставить під удар і саму людину. Відоме вчення Ф. Ніцше про надлюдину і є нічим іншим як концепцією подолання людини. Ліберальна ідея трансгуманізму втілюється у дослідженнях генної інженерії, у спробах вирощувати штучні людські органи, у роз­ робках штучного інтелекту. Людина все більше має становитися ско­ нструйованою штучною істотою. Ведуться пошуки способів якнайбі­ льшого продовження тривалості життя. В галузі економіки ліберальні стратегії призводять до суттєвих диспропорцій. В ліберальній економіці невиправдано велика роль надається фінансовому сектору й принижується значення реального сектора. В деяких розвинутих країнах основна доля ВВП створюється у сфері послуг, переважно, фінансових. Сьогоднішні гроші не забез­ печуються товарним еквівалентом, фондові торги не здатні показати реальну вартість ресурсів. Фантастичний державний борг деяких країн, зокрема, США все більше загрожує перетворитися з економіч­ ного фарсу на економічну трагедію. Катастрофічний розрив між сві­ товими фінансами і реальним сектором, за прогнозами значної кіль­ кості економічних експертів, в короткостроковій перспективі має призвести до обвалення світової економіки. Відомий американський економіст, нобелівський лауреат, Нуріель Рубіні, у вересні 2017 року, заявив, що глобальна фінансова криза нікуди не зникла, а набула нових більш загрозливих рис. За його словами, спочатку держави 51 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 спасали людей, підприємства і банки, тепер настала черга спасати держави. Його порада – більше держави в економіці. Розглянуті та інші ознаки кризи ліберальних принципів та ідей підривають довіру до них в сучасному світі, сприяють реанімуванню, зокрема, консервативних підходів. В низці країн на виборах перема­ гають політичні сили консервативного толку. На думку багатьох сус­ пільствознавців світова спільнота стоїть на порозі потужних соціа­ льно­економічних та політичних трансформацій. Одержано 24.10.2017 УДК 101/008 Вікторія Анатоліївна ПЕРЦЕВА, кандидат філологічних наук, доцент, доцент кафедри українознавства факультету № 2 Харківського національного університету внутрішніх справ ПРОБЛЕМА СВОБОДИ ХУДОЖНЬОЇ ТВОРЧОСТІ В УМОВАХ РАДЯНСЬКОГО ТОТАЛІТАРИЗМУ За минулі роки ситуація в Україні змінилася кардинально. Ці зміни знайшли відображення у художній культурі нової України. За­ мість тотального державного контролю культури за радянських ча­ сів виникла ситуація практичного самоусунення (крім фінансового) та невтручання держави у внутрішні справи культури. Жорсткі межі допустимої творчої свободи змінилися, як зазначив Віталій Коротич «веселою істерією вільнодумства». На зміну творам, що базувались на канонах соціалістичного реалізму, прийшло мистецтво, створене на ідейно­художніх принципах модернізму і постмодернізму. Питан­ ня про історичну спадковість та долю української радянської літера­ тури у пострадянському суспільстві має сьогодні не тільки наукову, а й соціокультурну значущість. Українська художня культура радянських часів представляє со­ бою складне й суперечливе, але єдине ціле, основу якого складає ба­ зова для всіх елементів культури система ідейно­художніх принци­ пів, що еволюціонує разом із суспільством. Розглядаючи проблему свободи творчості в умовах радянського тоталітаризму, необхідно, перш за все, подолати помилкову точку зору про те, що в цей час свобода була повністю відсутня. Це абсолютно неправильно. І справа навіть не в тому, що в суспільстві були художники­нонконформісти, яких система не помічала, забороняла або витісняла на периферію, а в тому, що незалежною була і творчість художників, які цій системі вірно служили. Але ця свобода була обмежена законами і нормами функціонування системи. © Перцева В. А., 2017 52 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Слід розмежовувати зовнішню і внутрішню свободу митця. Зов­ нішня свобода – це обмеження творчості з боку партії і держави, ви­ ражені в різних заборонах і приписах, в яких письменникам давалися вказівки, роз'яснення офіційних вимог, партійних установок тощо. Реалізація цих зовнішніх обмежень підтримувалася за допомогою зовнішнього насильства, яке проводилося через механізми терору, репресій, психологічного тиску, цензури. Внутрішня свобода пов'язана з особистісним перетворенням ідеологічних і художніх приписів на внутрішні переконання худож­ ника, що здійснювалося через посередництво психологічних механі­ змів. У своїх офіційних деклараціях влада урочисто проголошувала, що «немає такої країни в світі, де б творча діяльність людини мала стільки простору», що «українська радянська держава заохочує тво­ рче змагання майстрів мистецтва», що «тільки в змаганні різних творчих напрямків розкривається багатство стилю соцреалізму». Але водночас влада окреслювала межі творчої свободи. Так, радян­ ський письменник повинен бути «послідовним пропагандистом і ви­ разником політики партії та уряду». Він був «абсолютно новим ти­ пом художника слова; це тип художника­громадянина, бійця передової лінії ідеологічного фронту, активного будівельника кому­ ністичного суспільства». Його творчість пройнята свободою тільки в тому випадку, якщо для нього «характерні глибока життєвість, ба­ дьорість, тверда впевненість у майбутньому». У таких міркуваннях було відсутнє розуміння того, що письменник сам є частиною наро­ ду, що без нього, як казав Андрій Платонов, «народ не повний». Стверджуючи й офіційно декларуючи свободу творчості, влада цю свободу свідомо обмежувала. Владу дратувало не тільки те, що дозволив сказати собі митець, виходячи за окреслені межі, а й сам факт вільнодумства, так як поняття «свобода» у відношенні до худож­ ньої творчості часто сприймалось як синонім «анархії», «потурання», «недогляду», «пустощів», «свавілля», «індивідуалізму». Тому поняття «свобода» завжди було пристебнуто до поняття «необхідність», яке в художній творчості виступало у вигляді принципу «партійність», як принципу світогляду, заснованого на знанні «об'єктивних законів розвитку суспільства». Принцип партійності як раз і окреслював ме­ жі художньої свободи. Заборони та обмеження поширювалися буквально на всі складо­ ві художньої творчості: задум, вибір теми і сюжету, художній метод (єдино допустимим був соціалістичний реалізм), художні засоби, ідейна інтерпретація теми, соціальна орієнтація твору тощо. І як з цього приводу згодом іронізував відомий скульптор Ернест Нєізвес­ тний, «свобода творчості» в живопису, наприклад, виражалася в тому, 53 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 що в одного художника тінь могла бути коричневою, а в іншого – фі­ олетовою. Тоталітарна система обмежувала не тільки зовнішню, а й внут­ рішню свободу за допомогою механізмів психологічного насильства над творчою особистістю. Більшість українських радянських пись­ менників були дітьми свого часу – суспільства, що будує соціалізм, впевнені, що «наш паровоз» зупиниться тільки в «комунізмі». Це бу­ ла суб'єктивно щира віра, яка визначала їх світогляд і поведінку. Можна виділити певні варіанти свободи вибору в творчості, що пропонувала митцям суспільно­політична ситуація в УРСР: абсолют­ но щира ідентифікація себе з системою, що виключала практично будь­яку її критику, незважаючи на всі суперечності її розвитку; зов­ нішнє слідування прийнятим «правилами» гри, поєднане з внутрішнім невір'ям; неприйняття (аж до абсолютного) системи в цілому, виражене або в наявній або завуальованій формі. Здавалося б, налагоджений ме­ ханізм партійно­державної цензури мав виключити появу «шкідливих» творів. Однак розвиток літератури, так само як і розвиток життя, мав свою логіку, придушити яку повністю було неможливо. Тому навіть у найбільш несприятливі часи багатьом літераторам вдавалося вихо­ дити за встановлені «верхами» кордони дозволеності та створювати твори, яких рано чи пізно зажадає суспільств. Звичайно, були і ті митці, котрі не хотіли грати за запропонова­ ними «правилами». Вони ігнорували «соціальне замовлення», самі шукали тематику своїх творів, головних героїв, не поділяли загаль­ ного оптимізму і героїки, не показували те, що «мало бути завтра замість сьогоднішньої сірої буденності», не викорінювали «пережит­ ків» у свідомості людей, не займалися «ідейною переробкою» «ста­ рих» людей на «нових», не присягалися на вірність уряду з кожного приводу і без приводу. Твори, створені такими авторами, називали «антирадянськими», «контрреволюційними». На митця спрямовува­ лись гоніння, репресії, наклепи. Такі твори заборонялись, вилучались і, таким чином, виключались із сфери актуальної культури. Та й ху­ дожня правда творів соцреалізму була подвійною. З одного боку це була правда романтичних творів, що ідеалізували дійсність, з іншого – правда справжнього реалізму, який містився не тільки у творах письменників, офіційно невизнаних або замовчуваних, а й у літера­ турі для радянського часу хрестоматійної. У результаті в радянській культурі було створено художню літературу, продуктом якої стали твори, що увійшли до золотого фонду української класики не тільки всупереч, а й завдяки існуючій політичній системі. Висновок. Таким чином, ми спробували довести помилковість розповсюдженої серед літературознавців думки про відсутність та 54 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 поверховість творчої свободи в радянській культурі. Тоталітарна система виявилася нездатною повністю окреслити межами догмати­ чно інтерпретованих канонів соціалістичного реалізму творче мис­ лення талановитих українських письменників. Незважаючи на цен­ зурні та політичні заборони тоталітарного режиму, межі творчої свободи постійно розширювалися ще й завдяки громадянській і со­ ціальній активності самої художньої інтелігенції, що знайшло своє відображення не тільки в непідцензурній, але й в офіційній україн­ ській радянській літературі. Список бібліографічних посилань 1. Арендт Х. Джерела тоталітаризму. Київ : Дух і літера, 2002. 539 с. 2. Культурологія: теорія та історія культури : навч. посіб. / за ред. І. І. Тюрменко, О. Д. Горбула. Київ : Центр навч. літ., 2004. 368 с. 3. Лавріненко Ю. А. Розстріляне відродження. Антологія 1917–1933. Поезія–проза–драма. Київ : Смолоскип, 2007. 976 с. 4. Цвілюк С. А. Трагедія нескореної нації : монографія. 2­ге вид., допов. Одеса : Астропринт, 2008. 264 с. Одержано 31.10.2017 УДК 811.161.2:371.321 Дана Володимирівна ПОЛТАВСЬКА, старший викладач кафедри українознавства факультету № 2 Харківського національного університету внутрішніх справ ДЕЯКІ ЛЕКСИЧНІ ПОМИЛКИ У МОВІ ТА МОВЛЕННІ ЮРИСТІВ ЯК ПОКАЗНИК НИЗЬКОГО РІВНЯ МОВНОЇ КУЛЬТУРИ Мова – це основна частина комунікації людини. Одним із голо­ вних знарядь праці юриста є нормативне уживання мовних засобів відповідно до ситуації мовлення і вміння грамотно і доступно висло­ влювати свої думки. Мова і мовлення посідають чільне місце в про­ фесійній діяльності юриста, адже юрист – це правознавець. Керец­ ман В. Ю. дає визначення права – це система загальнообов’язкових, формально визначених, встановлених чи санкціонованих і гаранто­ ваних державою норм, які встановлюють права та обов’язки учасни­ ків правовідносин та виступають регулятором суспільних відносин. Вивчаючи правові норми, охороняючи їх в різних численних проце­ суальних актах, юрист повинен бездоганно володіти нормами мови і охороняти їх. Культура мови – це вживання мовних основ, використання в пев­ ній ситуації мовних засобів, які відповідають змісту і меті висловлю­ вання; це застосування тільки потрібних слів і конструкцій в кожному © Полтавська Д. В., 2017 55 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 конкретному випадку. На сучасному етапі розвитку нашої держави і спрямованості до вищого рівня української мови, культура мовлення є актуальною проблемою, багато сучасних дослідників її вивчають, зокрема: Б. Антоненко­Давидович, Ф. Хміль, С. Шевчук, Т. Чмут, О. Сербенська та ін. Культура мовлення, насамперед, залежить від правильності мислення, відповідно, якщо воно неправильне, це спричиняє фактичні помилки у мові. Щерба Л. В. зазначає, що коли основні властивості мови, відчуття норми виховане у людини, тільки тоді він і починає відчувати всю красу обґрунтованих відступів від неї. Культура мови містить три компоненти: нормативний, комуні­ кативний і етичний. Культура мови передбачає, насамперед, прави­ льність мови, тобто дотримання норм літературної мови, які сприй­ маються мовцями. Як зазначає відомий сучасний лінгвіст Е. Н. Ширяєв, культура мови – це такий вибір і така організація мовних засобів, які в певній ситуації спілкування при дотриманні сучасних мовних норм і етики спілкування дозволяють забезпечити найбільший ефект у досягнен­ ні поставлених комунікативних задач. Професія юриста вимaгaє широкого світогляду та високого рів­ ня мовного етикету. Правник готує законопроекти, займається діло­ водством, укладає протоколи допиту і огляду місця події, різні по­ станови, вирoки і ухвали, договори i угоди. Юристу доводиться зустрічатися з людьми найрізноманітніших професій i різного рівня культури й у кожному випадку необхідно обрати тональність розмо­ ви, аргументувати свою точку зору, i відповідно до мовних норм фо­ рмулювати свої думки. Дослідник культури мовлення Н. Н. Івакіна зазначає що, недо­ статньо грамотно написаний обвинувальний вирок, а також штам­ пована, суха, нецікава і непереконлива мова прокурора або адвоката не сприяє реалізації судом його високих функцій. Зроблена юристом мовна помилка порочить його як представника органів правосуддя. Якщо помилка залишилася непоміченою, то правник виявляється посередником мовної некомпетенції. Таким чином, мовна культура не є індивідуальною справою кожного юриста. До основних лексичних помилок належать: тавтологія, плеоназм (свідчення свідків замість свідчення, вільна вакансія замість вака- нсія, підсумковий результат замість результат), уживання зай­ вих слів або слів у невластивому значенні, уживання слів невласти­ вих українській мові та ін. Найчастіше, у нашій державі, оскільки не всі юристи є білінгвальними, виникають помилки у мові та мов­ ленні через переклад із російської мови українською. Розглянемо деякі з них. 56 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 У документах можемо зустріти екземпляр документа замість примірник документа, завірити підписом замість засвідчити підписом, проведено досмотр замість проведено огляд, заплати- ти налічними замість заплатити готівкою, громадянська особа замість цивільна особа, приймати участь замість брати участь, визначений строк замість визначений термін, рішення обжалу- вав замість рішення оскаржив. Проблеми виникають також із лек­ сичними групами, зокрема з паронімами: воєнний обов’язок замість військовий обов’язок, громадянська думка замість громадська думка, особовий підпис замість особистий підпиc, житловий бу- динок, замість жилий будинок. Ясність та зрозумілість є однією з ознак культури мовлення і за­ лежить від нормативного використання лексичного складу мови, передбачає глибоке усвідомлення змісту і мети висловлювання. Для вдосконалення культури мовлення правникам необхідно викорис­ товувати словники юридичних термінів, звертатися до художньої літератури, спілкуватись із колегами та з громадянами державною мовою, читати фахову літературу, особливу увагу звернути на лекси­ ку офіційно­ділового та наукового стилів і т.ін. Отже, недопускання лексичних помилок є показником високої мовної культури юриста, що допомагає йому досягати вищого рівня компетенції у своїй спеці­ альності. Потрібно своїми професійними знаннями підтримувати українську літературну мову, зокрема, не допускати помилки у мов­ ленні, та у процесуальній документації. Список бібліографічних посилань 1. Данкіна Л. С. Сучасна українська літературна мова (науковий стиль) : навч. посіб. Харків : Вид­во ХДЕУ, 2002. 124 с. 2. Шевчук С. Українське ділове мовлення : навч. посіб. Київ : Літера, 2000. 480 с. 3. Керецман В. Ю., Семерак О. С. Правознавство : навч. посіб. Київ : Атіка, 2002. 400 с. 4. Щерба Л. В. Языковая система и речевая деятельность / ред. Л. Р. Зиндер, М. И. Матусевич ; Акад. наук СССР. Л. : Наука, 1974. 427 с. 5. Ивакина Н. Н. Основы судебного красноречия : учеб. пособие. 2­е изд. М. : Юристъ, 2007. 810 с. 6. Чмут Т. К., Чайка Г. Л., Лукашевич М. П., Осичанська І. Б. Етика ділово­ го спілкування : курс лекцій. Київ : МАУП, 1999. 208 с. 7. Козієвська О. Особливості формування культури мовлення у профе­ сійній діяльності державних службовців : автореф. дис. … канд. філол. наук : 25.00.03. Київ, 2003. 20 с. 8. Плотницька І. М. Ділова українська мова у сфері державного управ­ ління : навч. посіб. Київ : Вид­во УАДУ, 2000. 192 с. Одержано 03.11.2017 57 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 УДК 159.9:[316.624.3:373] Наталія Олександрівна ПРІБИТКОВА, науковий співробітник науково-дослідної лабораторії з проблем протидії злочинності Харківського національного університету внутрішніх справ БУЛІНГ У ЗАКЛАДАХ ОСВІТИ: ПОНЯТТЯ, СТРУКТУРА, ПРИЧИНИ ТА ШЛЯХИ ПОДОЛАННЯ Суттєві зміни в економічній сфері та соціальній політиці, криза сучасної родини, низький соціальний статус, безробіття, нав’язуван­ ня ідеології споживання, відмова суспільства від одних моральних цінностей та перехід до нових орієнтирів – все це є чи не найголовні­ шими чинниками, що сприяють процесу віктимізації неповнолітніх. Останніми роками визнано поширення в освітній практиці тако­ го явища, як шкільний булінг. Це соціальна проблема всього світу протягом останніх ста років, однак вона ще й досі не вивчена. Перші публікації в Україні з’явилися у 2005 р. Згідно з результатами дослі­ дження, проведеного ЮНІСЕФ, нині 67 % дітей в Україні у віці від 11 до 17 років стикалися з проблемою булінгу. 24 % дітей стали жерт­ вами булінгу, і 48 % з них нікому не розповідали про ці випадки. Це тривожні цифри, особливо в той час, коли Україна переживає конф­ лікт, внаслідок чого майже 1,6 мільйона людей, у тому числі 220 ти­ сяч дітей, стали внутрішньо переміщеними особами[1]. Булінг (bullying, від анг. bully – хуліган, забіяка, задирака, грубі­ ян, насильник) у світовій практиці визначається як прояв дискримі­ нації дитини, що виражається у фізичних і психічних формах насиль­ ства [2]. Форми прояву булінгу досить різноманітні: фізична (завдання ударів, штовхання, пошкодження або крадіжка власності), словесна (обзивання, глузування або висловлювання, якими обража­ ється стать, раса або сексуальна орієнтація), соціальна (виключення інших із групи чи розповсюдження пліток або чуток), письмова фор­ ма (написання записок або знаків, що є болючими чи образливими), електронна або кібербулінг (розповсюдження чуток та образливих коментарів з використанням електронної пошти, мобільних телефо­ нів, сайтів соціальних мереж) [3, с. 211]. Мотивацією до булінгу стають заздрість, помста, відчуття непри­ язні, прагнення відновити справедливість; боротьба за владу; потреба підпорядкування лідерові, нейтралізації суперника, самоствердження тощо аж до задоволення садистських потреб окремих осіб [2]. Однак суть булінгу вчені вбачають не в самій агресії чи злості кривдника, а в почутті зневаги, презирства, відрази агресора щодо жертви [4, с. 177]. © Прібиткова Н. О., 2017 58 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Соціальна структура булінгу, як правило, має три елементи, а саме: переслідувач (булі), жертва та спостерігач. У сучасній науці іс­ нує декілька підходів до вивчення булінгу. Одні дослідники зосере­ джують увагу на пошуку й визначенні особистісних рис, характерних для особи булі та його жертви. Інші намагаються розглядати булінг як соціально­психологічний феномен [5]. Незважаючи на те, що явище булінгу відоме досить давно, однак, теоретичне його осмислення розпочав норвезький психолог Д. Оль­ веус. Він визначив такі типові риси учнів, схильних ставати булі: во­ ни відчувають сильну потребу панувати й підпорядковувати собі інших учнів, переслідуючи власні цілі, вони імпульсивні й легко ша­ леніють; вони часто зухвалі та агресивні в ставленні до дорослих (передусім батьків і вчителів); вони не виявляють співчуття до своїх жертв; якщо це хлопчики, вони зазвичай фізично сильніші за інших. Типові жертви булінгу також мають свої риси: вони полохливі, вразливі, замкнуті й сором’язливі; вони часто тривожні, невпевнені в собі, нещасні й мають низьку самооцінку; вони схильні до депресії й частіше за своїх ровесників думають про самогубство з дорослими, ніж з однолітками; якщо це хлопчики, вони можуть бути фізично слабкішими за своїх ровесників. Ці риси є водночас і причиною, і наслідком булінгу. У той самий час, на думку окремих дослідників, відтворити типовий портрет аг­ ресора та жертви неможливо. У навчальному закладі в булінгу найчастіше бере участь ціла група учнів. Якщо лідер групи – булі (булер), то інші наслідують його поведінку і беруть участь у цькуванні однокласників. Це дає групі внутрішній імпульс, з одного боку, створює ефект причетності, згур­ тування. Інший результат спільного цькування – послаблення по­ чуття відповідальності за свої дії. «Там був не тільки я», – кажуть, щоб виправдати себе і дорослі, і діти. Коли усвідомлення особистіс­ ної відповідальності слабшає, гальмують і стримуючі механізми [2]. Необхідно пам’ятати, що значну роль у виникненні булінгу віді­ грає сім’я: батьки як агресорів, так і жертв відрізняються неконстру­ ктивними стилями вирішення конфліктів, проблемами в комунікації. Стиль батьківського виховання, якого дотримуються деякі батьки не є ідеальним, і не є авторитетно­демократичним. Діти­агресори до­ сить часто спостерігають ситуації насильства в сім’ї, а також зазна­ ють тілесних покарань. Виникає так зване «коло насильства»: дити­ на бачить насильство в сім’ї, відтворює його в навчальному закладі, а потім у власній родині, і цикл повторюється у наступному поколінні. У групі однолітків має місце ситуація соціального навчання: перший епізод насильницьких дій, що не отримав негативної оцінки з боку 59 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 дорослих, стає «пусковим гачком» для поширення подібних ситуацій у групі. Необхідно підкреслити, що до роботи з профілактики та подо­ лання такого негативного явища як булінг повинні бути залучені всі учасники навчально­виховного процесу – батьки, адміністрація на­ вчального закладу, учні, педагоги. Бесіди щодо запобігання булінгу можна проводити під час години виховання або на перервах. Вплив буде стійким, якщо обговорення теми стане постійним продовжен­ ням шкільного буденного життя. Однак чіткий графік бесід теж не­ обхідний тому, що систематичність щодо обговорення автоматично гарантує, що тема насильства серед учнів не залишиться без уваги. Короткі, але часті розмови набагато ефективніші, ніж рідкісні та дов­ готривалі. Не слід дітям із вираженою агресивністю доручати керівництво однолітками чи молодшими дітьми, адже це може спровокувати прояви жорстокості. У так званих агресорів треба формувати вміння аналізувати свої почуття і почуття інших людей, а також вчити ста­ витися з розумінням до індивідуальних відмінностей у різних людей, виробляти навички справлятися з міжособистісними проблемами цивілізованим шляхом [6]. Висновок. Згідно зі ст. 16 Конвенції про права дитини, остання має право на захист від незаконного посягання на її честь і гідність. Тому головним обов’язком держави є вжиття усіх заходів соціально­ го, адміністративного, кримінально­правового та іншого характеру з метою надання дитині права на повноцінний та гармонійний розви­ ток особистості. З огляду на поширення явища булінгу в середовищі малолітніх і неповнолітніх осіб, необхідно розробити антибулінго­ вий закон в Україні, внести це поняття до Цивільного кодексу Украї­ ни, Кодексу України про адміністративні правопорушення, Криміна­ льного кодексу України. Відповідальність повинні нести як батьки за неналежне виховання, так і діти­агресори та діти­свідки булінгу. Не­ обхідно у кожній школі розробити Правила поведінки учнів і довести їх до відома учнів. Список бібліографічних посилань 1. Булінг – важлива проблема для дітей в Україні. ЮНІСЕФ розпочинає кампанію проти булінгу // Педагогічний портал : освітня преса. URL: http://pedpresa.ua/185372­buling­vazhlyva­problema­dlya­ditej­v­ukrayini­yunisef­ rozpochynaye­kampaniyu­proty­bulingu.html (дата звернення: 23.10.2017). 2. Куртова С. Булінг у школі // Освіта.UA : сайт. URL: http://osvita.ua/ school/lessons_summary/upbring/42788/ (дата звернення: 23.10.2017) 3. Поляруш С. І. Поняття та проблема правового захисту від шкільного булінгу // Актуальні проблеми правової науки і державотворення в Україні 60 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 в контексті правової інтеграції : матеріали Х Міжнар. наук.­практ. конф., присвяч. 100­річчю підготовки охоронців правопорядку в Харкові (м. Суми, 20–21 трав. 2017 р.) / МВС України, Харків. нац. ун­т внутр. справ. Суми, 2017. С. 211–213. 4. Кормило О. Явище боулінгу в освітньому просторі. Проблеми гумані- тарних наук. Серія «Психологія». 2015. Вип. 35. С. 174–187. 5. Губко А. А. Шкільний булінг як соціально­психологічний феномен. Вісник Чернігівського національного педагогічного університету. Серія: Пси- хологічні науки. 2013. Вип. 114. С. 46–50. 6. Воронцова Е. Профілактика та подолання булінгу у закладах освіти. URL: http://xn­­d1acjtrgde.kiev.ua/2017/08/24/profilaktika­ta­podolannya­bulingu­ u­zakladah­osviti/ (дата звернення: 26.10.2017). Одержано 03.11.2017 61 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Секція 2 СУЧАСНІ ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ УДК 347.91/95 Людмила Олексіївна АНДРІЄВСЬКА, викладач кафедри цивільно-правових дисциплін Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ НАКАЗНЕ ПРОВАДЖЕННЯ: ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ Метою запровадження наказного провадження в судовий роз­ гляд є недоцільність використання складної та іноді досить довго­ тривалої процесуальної форми позовного провадження для здійс­ нення розгляду та вирішення безспірних вимог. В сучасному цивільному судочинстві вагомим питанням є забез­ печення права на судовий захист у розумні строки за допомогою прискорених форм відправлення правосуддя. Дане питання має як теоретичний інтерес, так і практичну значимість. У ст. 55 Конституції Україні закріплено, що кожен має право на судовий захист [1]. Для підвищення ефективності здійснення судового захисту є впровадження такого провадження, яке буде забезпечувати швидке вирішення цивільних справ. Саме такою процесуальною формою є наказне провадження. Наказне провадження – це спрощена ініційована процедура захи­ сту майнових прав та законних інтересів кредитора, вимоги якого до боржника щодо стягнення грошових коштів або витребування майна ґрунтуються на безспірних документах та обставинах, що здійснюєть­ ся за відсутності позову шляхом видачі судового наказу [2, с. 166]. Чинний Цивільний процесуальний кодекс України містить лише визначення судового наказу, при цьому на законодавчому рівні по­ няття наказного провадження відсутнє. Стаття 96 Цивільного процесуального кодексу України передба­ чає випадки видачі судового наказу, а саме: 1) заявлено вимогу про стягнення нарахованої, але не виплаченої працівникові суми заробі­ тної плати; 2) заявлено вимогу про компенсацію витрат на прове­ дення розшуку відповідача, боржника, дитини або транспортних за­ собів боржника; 3) заявлено вимогу про стягнення заборгованості за оплату житлово­комунальних послуг, телекомунікаційних послуг, послуг телебачення та радіомовлення з урахуванням індексу інфля­ ції та трьох відсотків річних, нарахованих заявником на суму забор­ гованості; 4) заявлено вимогу про стягнення аліментів у розмірі на © Андрієвська Л. О., 2017 62 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 одну дитину – однієї чверті, на двох дітей – однієї третини, на трьох і більше дітей – половини заробітку (доходу) платника аліментів, але не більше десяти прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку на кожну дитину, якщо ця вимога не пов’язана із встановленням чи оспо­ рюванням батьківства (материнства) та необхідністю залучення ін­ ших заінтересованих осіб; 4­1) заявлено вимогу про стягнення алімен­ тів у твердій грошовій сумі в розмірі 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, якщо ця вимога не пов’язана із встановленням чи оспорюванням батьківства (материнства) та необ­ хідністю залучення інших заінтересованих осіб; 5) заявлено вимогу про повернення вартості товару неналежної якості, якщо є рішення суду, яке набрало законної сили, про встановлення факту продажу то­ вару неналежної якості, ухвалене на користь невизначеного кола спо­ живачів [3]. Таким чином, у наказному провадженні вимога може по­ лягати як у стягненні грошових коштів, так і у витребуванні майна. Якщо заявлено вимогу про стягнення нарахованої, але не випла­ ченої працівникові суми заробітної плати, судовий наказ може бути видано не лише на суму заборгованості із заробітної плати, а й на суму компенсації за порушення строків її виплати, оскільки вона входить до структури заробітної плати; якщо заявлено вимогу про стягнення заборгованості за надані житлово­комунальні, телекому­ нікаційні послуги, послуги телебачення та радіомовлення, судовий наказ може бути видано за наявності відповідних договорів про на­ дання таких послуг, інших письмових доказів, що підтверджують фактичне надання та отримання таких послуг; видача судового на­ казу за заявленою вимогою про повернення вартості товару ненале­ жної якості можлива лише за наявності преюдиційного рішення суду, яке набрало законної сили, про встановлення факту продажу товару неналежної якості, ухвалене на користь невизначеного кола осіб [4]. Згідно зі ст. 102 Цивільного процесуального кодексу України, у разі прийняття судом ухвали про відкриття наказного провадження, суд у триденний строк з моменту її постановлення видає судовий наказ по суті заявлених вимог без проведення судового розгляду та дослідження доказів [3]. На нашу думку, такий строк є замалим, тому що саме судовий наказ являється кінцевим актом здійснення проце­ суального та матеріального права, та вважаємо за доцільне продов­ жити строк до 10 днів. На нашу думку, для вдосконалення інституту наказного проваджен­ ня можливо розширити перелік кола справ, у яких воно застосовується. Підсумовуючи слід зазначити, що наказне провадження являє со­ бою спрощений вид цивільного судочинства та має на меті розванта­ ження судів від справ, які не потребують повної процедури розгляд, на спрощений та ефективний захист безспірних справ шляхом видачі 63 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 судового наказу. Особливістю наказного провадження є спрощена процедура розгляду вимог заявника без виклику сторін, кінцевим результатом якого є винесення судового рішення. Але інститут нака­ зного провадження має свої недоліки, тому його треба вдосконалю­ вати для більш ефективного судового розгляду. Список бібліографічних посилань: 1. Конституція України : закон України від 28.06.1996 № 254к/96­ВР // База даних (БД) «Законодавство України» / Верховна Рада (ВР) України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254к/96­вр (дата зверненння: 18.10.2017). 2. Цивільний процес України : підручник / Є. О. Харитонов, О. І. Харито­ нова, І. В. Андронов, Г. М. Ахмач, Н. Ю. Голубєва та ін. ; за ред. Є. О. Харитоно­ ва, О. І. Харитонової, Н. Ю. Голубєвої. Київ : Істина, 2011. 532 с. 3. Цивільний процесуальний кодекс України : закон України від 18.03.2004 № 1618­IV // БД «Законодавство України» / ВР України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1618­15 (дата звернення: 18.10.2017). 4. Про практику розгляду судами заяв у порядку наказного проваджен­ ня : постанова Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23.12.2011 № 14 // БД «Законодавство України» / ВР України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v0014740­11 (дата звернення: 18.10.2017). Одержано 19.10.2017 УДК 342.92 Сергій Сергійович БАНДУРКА, аспірант Харківського національного університету внутрішніх справ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ ФОРМИ ЗАХИСТУ ПРИВАТНОЇ ВЛАСНОСТІ СУБ'ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ В УКРАЇНІ В сучасній Європейській Україні всі форми власності є однаково цінними. Відповідно кожен суб’єкт права власності: держава, терито­ ріальна громада, фізичні особи, незалежно від громадянства, юриди­ чні особи – користуються рівним правом захисту власності. На погляд В. В. Галунька, серед суб’єктів публічного адміністру­ вання найбільший вклад в адміністративно­правовий захист права власності вносять такі органи виконавчої влади: 1) МВС України; 2) Держкомпідприємництво (з 24.12.2014 реорганізована в Державну регуляторну службу України (ДРС), 3) Антимонопольний комітет України, 4) Державна виконавча служба України та підпорядковані їм на місцях органи і посадові особи [1, с. 214–223]. Цілком поділяючи висновок, щодо розуміння поняття «адміністративно­правовий за­ хист», як «…організаційно­правову діяльність органів публічної ад­ міністрації, яка здійснюється на основі адміністративно­правових © Бандурка С. С., 2017 64 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 норм, підкріплена системою правових гарантій; сутністю якої є за­ безпечення та захист за допомогою правових засобів прав осіб від протиправних діянь з притягненням правопорушників до юридичної відповідальності» [2, с. 121], доцільно визначити саме правові засоби адміністративно­правового захисту порушень прав осіб, зокрема на приватну власність. Представляється, що суб’єкти та форми адміністративно­право­ вого захисту приватної власності нерозривно пов’язані, оскільки ад­ міністративно­правовий захист приватної власності здійснюється у певних формах. На думку І. М. Риженко, форми адміністративно­ правового захисту права власності суб’єктів господарювання можна поділити на загальні та спеціальні. До загальних форм у сфері захисту права власності суб'єктів гос­ подарювання належать: а) видання нормативних актів управління; б) видання індивідуальних адміністративних актів управління; в) укладення адміністративних договорів. До спеціальних форм забезпечення захисту права власності су­ б'єктів господарювання відноситься виконання, дотримання та ви­ користання. Виконання – це реалізація зобов'язуючих адміністративно­пра­ вових норм, що проявляється в активних діях суб'єктів права власно­ сті, та осіб, які на нього посягають, що здійснюється ними незалежно від їхнього бажання, а в силу виконання своїх юридичних обов'язків. Дотримання – це форма реалізації забороняючих адміністратив­ но­правових норм, коли суб'єктам та об'єктам адміністративно­ правового захисту права власності суб'єктів господарювання забо­ ронено здійснювати недозволені дії. Використання – це форма реалізації уповноважуючих адмініст­ ративно­правових норм, коли суб'єкти та об'єкти адміністративно­ правових відносин за власним бажанням використовують можливо­ сті, надані йому адміністративно­правовою нормою. Видання нормативних актів суб'єктами публічного адміністру­ вання з метою захисту права власності суб'єктів господарювання – це владна підзаконна розпорядча діяльність суб'єктів публічного адміністрування, яка спрямована на виконання законів України шляхом видання актів адміністрування[3]. Акт адміністрування у сфері захисту права власності суб'єктів господарювання – це офіційний припис суб'єктів публічного управ­ ління, який прийнятий на основі та по виконанню законів в порядку одностороннього волевиявлення в межах режиму законності з доде­ ржанням відповідної процедури і форми та тягне за собою певні юридичні наслідки. 65 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Отже, MBC України та його структурні підрозділи, Антимонопо­ льний комітет України, Міністерство юстиції України, ДРС, Державна фіскальна служба України та інші державні установи з метою захисту права власності суб'єктів господарювання постійно використовують таку форму адміністративно­правового захисту суб'єктів господарю­ вання, як видання нормативних актів (наказів) тобто актів адмініст­ рування на підстав нормативно­правових актів держави та складан­ ня адміністративних договорів з суб’єктом господарювання. Видання суб'єктами публічного адміністрування індивідуальних актів є не­ від'ємною основною складовою формою забезпечення захисту права власності суб'єктів господарювання. Важливою складовою механізму адміністративно­правового за­ хисту приватної власності є примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб), спрямованих на відновлення порушених прав власності, що відбувається відповідно до законів України «Про виконавче провадження», закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рі­ шень інших органів» [4; 5]. Завданням органів державної виконавчої служби та приватних виконавців є своєчасне, повне і неупереджене виконання рішень, примусове виконання яких передбачено законом. Серед заходів примусового виконання рішень, які здійснюються з метою захисту приватної власності, можна назвати: звернення стяг­ нення на кошти, цінні папери, інше майно (майнові права), корпора­ тивні права, майнові права інтелектуальної власності, об’єкти інте­ лектуальної, творчої діяльності, інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або на­ лежать боржникові від інших осіб, або боржник володіє ними спільно з іншими особами; звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інший дохід боржника; вилучення в боржника і пере­ дача стягувачу предметів, зазначених у рішенні тощо. Відносини приватної власності характеризуються наявністю двох сторін, з одного боку – це власник, що має право здійснювати володіння, користування та розпорядження належними йому об’єктами права власності, з іншого боку необмежене коло осіб, які мають утримуватися від порушення його права власності. Одночасно Конституція України у статті 41 зазначає, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності, право приватної власно­ сті є непорушним, а також те, що використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості зем­ лі. Власник має право забезпечення непорушності права власності та 66 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 обов’язок не допускати використання об’єктів свого права власності на шкоду громадянам, суспільству та довкіллю. Власник може здійс­ нювати примусові заходи щодо осіб, які порушують його повнова­ ження в тій мірі, в якій це необхідно для відновлення правопорядку власності, та цей примус власника є обмеженим з точки зору не вчи­ нення правопорушення самим власником­підприємцем. Висновок. Враховуючи розвиток ринкових умов господарювання та важливість створення сучасних умов для стабільної і ефективної підприємницької діяльності в країні, пропоную під сучасними адмі­ ністративно­правовими засобами захисту приватної власності розу­ міти юридичну діяльність, що знаходить свій прояв в застосуванні наступних форм: а) адміністративна діяльність з захисту, тобто ви­ дання та виконання індивідуальних актів адміністрування уповно­ важених державою суб’єктів, складання адміністративних договорів на підставі закону; б) судовий захист в порядку адміністративного судочинства; в) визначні державою адміністративні засоби самоза­ хисту фізичної особи підприємця вибрані за власним бажанням та власний рахунок (наприклад, індивідуальний захист системи інфор­ мації, тощо). Застосовуючи заходи адміністративно­правового захис­ ту суб’єкт господарювання відновлює законність і правопорядок у праві використання приватної власності в державі. Список бібліографічних посилань 1. Галунько В. В. Охорона права власності: адміністративно­правові ас­ пекти : монографія / за ред. В. К. Шкарупи. Херсон, 2008. 348 с. 2. Кожур Л. О. Адміністративно­правовий захист та охорона: поняття та співвідношення. Науковий вісник Ужгородського національного університе- ту. 2015. Вип. 35, ч. 1, т. 2. С. 119–122. 3. Риженко І. М. Форми адміністративно­правового захисту права влас­ ності суб’єктів господарювання // Радник : укр. юрид. портал. URL: http://radnuk.info/pidrychnuku/admin­pravo/493­stetsenko/21390­2012­06­ 19­21­51­57.html (дата звернення: 20.09.2017). 4. Про виконавче провадження : закон України від 02.06.2016 № 1404­VIII. Відомості Верховної Ради України. 2016. № 30. Ст. 542. 5. Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів : закон України від 02.06.2016 № 1403­VIII. Відомості Верховної Ради України. 2016. № 29. Ст. 535. Одержано 12.11.2017 67 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 УДК 349.2:351.74 Сергій Миколайович БОРТНИК, кандидат юридичних наук, декан факультету № 2 Харківського національного університету внутрішніх справ ДО ПИТАННЯ АКТУАЛЬНОСТІ ДОСЛІДЖЕННЯ ПРОБЛЕМ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВА НА ПРАЦЮ ПОЛІЦЕЙСЬКИМИ Як і всі громадяни України, поліцейські мають право на належні, безпечні та здорові умови праці, на гідну і своєчасну оплату праці, що цілком зрозуміло. Адже право на працю гарантоване Конституцією України, воно є одним із невід’ємних, фундаментальних прав людини і громадянина, з якого, як слушно зазначав Р. З. Лівшиць, виплива­ ють усі інші трудові права [1, с. 104]. Обов’язок держави тим часом – забезпечити необхідні умови для того, щоб кожен міг належним чи­ ном, вільно та безперешкодно реалізовувати свої трудові права та законні інтереси у сфері праці. Однак при тому, що усі громадяни рі­ вні в даному праві, механізми його забезпечення можуть і мають від­ різнятися залежно від специфіки трудової діяльності, від її змісту та умов виконання. Деякі різновиди трудової діяльності пов’язані з під­ вищеними ризиками для життя та здоров’я, супроводжуються знач­ ними фізичними та (або) психологічними навантаженнями, що ви­ магає від держави більш ретельного підходу до нормативно­ правового, організаційного та іншого забезпечення трудових прав і законних інтересів представників таких професій. Зокрема, це стосу­ ється праці поліцейських, небезпечним та шкідливим факторам тру­ дової діяльності яких присвячувало увагу багато дослідників. На­ приклад, О. В. Бутиліна виділяє такі: 1) протиправні дії інших осіб; 2) дія вогнепальної та холодної зброї, інших предметів, які застосо­ вуються з агресивними намірами; 3) фізичні перевантаження; 4) не­ рвово­психічні перевантаження; 5) емоційні перевантаження; 6) інші шкідливі та небезпечні фактори, наявні на кожному конкретному об’єкті, дільниці [2, с. 257]. На поліцію покладається ряд надзвичайно важливих завдань щодо охорони та захисту як життя і здоров’я, прав, свобод і законних інтересів окремих громадян, так і публічної безпеки та порядку, а також інтересів держави і суспільства в цілому. І від того, наскільки якісно й ефективно держава забезпечуватиме трудові та тісно пов’язані з ними права і законні інтереси поліцейських, прямим і значним чином залежить дієвість та ефективність виконання ними © Бортник С. М., 2017 68 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 своїх професійних завдань, функцій і обумовлених ними службово­ трудових обов’язків. Дана обставина, а також той факт, що в Україні протягом багатьох років з боку влади не приділялося суттєвої уваги питанням удосконалення гарантій трудових і тісно пов’язаних із ни­ ми прав працівників правоохоронних органів, обумовили значний науковий інтерес до питання правового врегулювання службово­ трудової діяльності цієї категорії працівників. Притому означену проблематику вивчали як представники трудо­правової, так і адміні­ стративно­правової науки, що обумовлено специфікою правового статусу правоохоронців. Значний внесок у її розробку здійснили В. С. Венедіктов, К. Ю. Мельник, М. І. Іншин, С. С. Лукаш, Л. В. Могілевський, Є. Ю. По­ дорожній, С. В. Попов, В. А. Глуховеря, С. О. Андренко, С. П. Чепела, О. М. Обушенко, О. В. Бутиліна. Ці та інші правознавці вивчали теоре­ тичні і практичні проблеми правового регулювання трудових відно­ син працівників правоохоронних органів, особливу увагу приділяю­ чи таким питанням, як: – проблема єдності та диференціації у правовому регулюванні трудових відносин за участю працівників правоохоронних органів; – співвідношення трудо­правового та адміністративно­право­ вого регулювання у контексті регламентації праці зазначених осіб; – правове регулювання кадрового забезпечення; – принципи та гарантії реалізації правоохоронцями права на працю; – службовий час та час відпочинку; – стимулювання та відповідальність працівників правоохорон­ них органів; – проблеми правової регламентації пенсійного забезпечення працівників правоохоронних органів та ін. Дослідниками було сформовано значний науковий доробок що­ до кола ключових проблем у сфері реалізації працівниками право­ охоронних органів, зокрема поліції, своїх трудових прав і визначено можливі шляхи та пропозиції щодо їх вирішення (подолання), перш за все, шляхом внесення відповідних змін до діючого законодавства. Однак, віддаючи належне науковим зусиллям зазначених дослідни­ ків, слід відмітити, що внаслідок реформ і перетворень, які відбулися у правоохоронній системі України протягом останніх років, зокрема ліквідація міліції та створення нового центрального органу вико­ навчої влади – Національної поліції, ряд досліджень втратили свою актуальність, оскільки були орієнтовані на старе законодавство. А ті наукові праці, що вже присвячені питанням правового регулювання 69 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 новоствореної Національної поліції, зокрема регулюванню праці по­ ліцейських, орієнтовані переважно на висвітлення окремих пробле­ мних аспектів у цій сфері. Тобто на сьогодні відсутнє комплексне дослідження проблем правового регулювання трудових прав полі­ цейських. Відсутність належного теоретичного обґрунтування проблем правового регулювання трудових прав поліцейських пояснюється, на нашу думку, також і тим, що у контексті першочергових завдань реформи органів внутрішніх справ в Україні значна частина дослід­ ників переключила свою увагу на проблематику деполітизації орга­ нів Національної поліції, вдосконалення її взаємодії з населенням, підвищення рівня довіри до перших з боку других, розвитку концеп­ ції сервісного характеру органів Національної поліції. Втім, проблеми реалізації працівниками поліції трудових і тісно пов’язаних із ними прав нікуди не поділися, оновлене законодавство хоча й принесло певні позитивні зміни і зрушення в цю сферу, але все ж таки не за­ безпечило належного вирішення всіх її проблемних аспектів. Наведені обставини обумовлюють необхідність здійснення ком­ плексного дослідження проблем правового регулювання трудових прав поліцейських. При цьому окрема увага має бути приділена ви­ вченню зарубіжного досвіду вирішення даного питання з метою ви­ окремлення його позитивних моментів та з’ясування можливостей їх використання для вдосконалення правового регулювання трудових прав поліцейських в Україні. Ці кроки забезпечать сприйняття за­ значених проблем не розрізнено, а в їх єдності, дозволять зрозуміти їх зв’язок та прослідкувати вплив, який вони здійснюють одна на одну, що, у свою чергу, сприятиме виробленню змістовного, компле­ ксного, системного підходу до вирішення даних проблем і запобіга­ тиме фрагментарним, уривчастим заходам щодо подолання їх окре­ мих проявів. Список бібліографічних посилань 1. Лившиц Р. З. Личность в советском трудовом праве. М. : Наука, 1982. 232 с. 2. Бутиліна О. В. Проблемні питання нормативної регламентації роботи в органах внутрішніх справ // Трудове законодавство: шляхи реформування : матеріали II Всеукр. наук.­практ. конф. (м. Харків, 12 квіт. 2013 р.) / за заг. ред. К. Ю. Мельника ; МВС України, Харків. нац. ун­т внутр. справ. Харків, 2013. С. 257–259. URL: http://dspace.univd.edu.ua/xmlui/bitstream/handle/ 123456789/179/trudove_zakonodavstvo_konf_2013.pdf (дата звернення: 20.11.2017). Одержано 21.11.2017 70 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 УДК 316.454.54 Наталія Валеріївна БОБРО, кандидат соціологічних наук, доцент кафедри соціальних та економічних дисциплін факультету № 2 Харківського національного університету внутрішніх справ; Вікторія Анатоліївна ФУРСА, кандидат економічних наук, доцент, доцент кафедри соціальних та економічних дисциплін факультету № 2 Харківського національного університету внутрішніх справ ВЗАЄМОДІЯ ПОЛІЦІЇ З ГРОМАДСЬКІСТЮ ЯК УМОВА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПУБЛІЧНОГО ПОРЯДКУ Процес трансформації українського суспільства в якісно новий стан підкріплюється реформуванням усіх соціальних інститутів, На­ ціональна поліція не є винятком. Від ефективності діяльності цього державного інституту залежить громадський порядок, безпека гро­ мадян, їх життя та здоров’я, профілактика та попередження злочи­ нів. Саме тому набуває актуальності питання взаємодії поліції з гро­ мадськими формуваннями на партнерських засадах. На сьогодні ця робота здійснюється на підставі законів та нор­ мативно­правових документів. Вважаємо за доцільне проаналізувати деякі з них. Так, Закон України «Про участь громадян в охороні гро­ мадського порядку і державного кордону» від 22.06.2000 року № 1835­ІІІ [1] визначає порядок залучення населення до охорони громадського порядку, а також засади правових гарантій і соціально­ го захисту громадян, які беруть участь у цій діяльності. Крім того, у ч. 1 ст. 11 Закону України «Про Національну полі­ цію» передбачено, що «діяльність поліції здійснюється в тісній спів­ праці та взаємодії з населенням, територіальними громадами та громадськими об’єднаннями на засадах партнерства і спрямована на задоволення їхніх потреб» [2, с. 6]; у ч. 2 ст. 89 цього закону законо­ давець говорить про співпрацю поліції з громадськістю в якості не­ обхідної умови ефективної роботи поліції: «співпраця між поліцією та громадськістю спрямована на виявлення та усунення проблем, пов’язаних із здійсненням поліцейської діяльності, і сприяння засто­ суванню сучасних методів для підвищення результативності та ефе­ ктивності здійснення такої діяльності [2, с. 66]. Наказ МВС України «Про затвердження Інструкції з організації діяльності дільничних офіцерів поліції» від 28.07.2017 р. № 650 [3] встановлює, що дільничні офіцери поліції організовують свою робо­ ту на взаємодії з населенням на засадах партнерства, впроваджуючи новітні форми взаємодії у сферу превентивної діяльності. При цьому © Бобро Н. В., Фурса В. А., 2017 71 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 ключовою фігурою превентивної діяльності стає не «поліцейський­ борець із злочинним світом», а «поліцейський­тренер», головним завданням якого є навчання і консультування громадян, які не ба­ жають стати жертвою злочинних посягань. Проте, незважаючи на прийняття та введення в дію вищевказа­ них законодавчих актів, на даний час є багато проблем, що потребу­ ють свого належного вирішення. Статистичні дані Генеральної прокуратури України [4] показу­ ють, що кримінальна ситуація в Україні характеризується високим рівнем, несприятливою динамікою та структурою. За 11 місяців 2016 року було зареєстровано 584,8 тис. злочинів, тоді як за аналогічний період 2015 року – 515,5 тис. У 2016 році загальний відсоток тяжких та особливо тяжких злочинів складає 35,5 % від загальної кількості. Притому вельми суттєвою залишається й питома вага злочинів серед­ ньої тяжкості [4]. Викликає занепокоєння той факт, що злочин проти життя та здоров’я особи у 2016 році склав 8,3 %, а у 2015 – 9,5 % (пре­ валюють умисні легкі тілесні ушкодження). Це можна пов’язати з по­ гіршенням соціально­економічного, політичного становища у державі та прийняттям нового процесуального порядку реагування на злочи­ ни з боку правоохоронних органів, які встановлені КПК України. У той же час є і позитивні моменти. По-перше, завдяки активної підтримки міжнародних, урядових та громадських організацій успі­ шно розпочато роботу патрульної поліції. Вони цілодобово здійсню­ ють патрулювання, моніторять ситуацію в містах, регіонах, селищах з метою виявлення негативних факторів криміногенної обстановки, а також розробляють та впроваджують цільові профілактичні заходи – це призводить до зменшення кількості кримінальних правопору­ шень, вчинених у громадських місцях. По-друге, саме взаємодія гро­ мадських організацій є досить ефективною діяльністю щодо вияв­ лення та профілактики правопорушень і злочинів. Так, при зазначеній взаємодії було виявлено у 2015 р. – 1029 правопорушень [4]. По-третє, у Вінниці у квітні 2016 року запустився Інтернет­сайт під назвою «Поліція та вінничани». Сайт став платформою комуніка­ ції між поліцією, місцевою владою та громадськістю. На сторінках ресурсу розміщуються звіти з останніх зустрічей із представниками поліції; висвітлюються як позитивні, так і негативні сторони спіль­ них патрулювань вулиць та спроби вирішення нагальних проблем, які виникли у містах. По суті сайт став джерелом інформації про вза­ ємодію поліції та громади Вінниччини для місцевої влади. Паралельно оновлюється сторінка програми у Facebook. Це також майданчик спіл­ кування, який робить поліцію ближчою до громади, адже стирається будь­яка соціальна нерівність та страх перед поліцейськими. Саме 72 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 тому, один з ключових меседжів сторінки «Поліція та вінничани» – це тема сусідства та відновлення довіри до поліції [5]. На жаль, таких позитивних прикладів не так багато у поліцейській практиці – бра­ кує досвіду й громадської самосвідомості. Тому в умовах сьогодення взаємодія поліції з громадськими формуваннями повинна планува­ тися і формуватися на ефективній науково обґрунтованій управлін­ ській основі, з впровадженням зарубіжного досвіду участі громадсь­ кості в правозахисній діяльності. На завершення пропонуємо: По-перше, вивчати та впроваджувати у поліцейську діяльність позитивний досвід залучення громадськості до проведення заходів з попередження правопорушень та конкретних видів злочинів. По-друге, встановити сучасні технічні засоби контролю за станом правопорядку в громадських місцях (камери відеоспостереження, системи термінового виклику поліції). По-третє, впроваджувати «єдину дислокацію» при охороні гро­ мадського порядку. По-четверте, встановити біля селищних рад, центрів надання адміністративних послуг дошки оголошень, з розміщенням інформа­ ції про дільничного офіцера, події, які відбуваються в громаді, а та­ кож інструкцію як діяти, якщо громадянин потрапив в скрутне ста­ новище. Наприклад, якщо мешканець став свідком правопорушення або навпаки. По-п’яте, проводити наради, засідання за участю поліції, пред­ ставників міської влади та громадськості. Отже, взаємодія поліції з громадськістю є одним із основних чинників підвищення ефективності роботи поліції у справі охорони публічного порядку, виявлення, припинення та профілактики пра­ вопорушень. В подальшому наші дослідження в цьому напрямі будуть спря­ мовані на опис комплексних заходів профілактичної роботи з право­ порушниками на регіональному та місцевому рівнях, що дасть нам змогу розв’язати багато суспільних проблем і насамперед забезпечи­ ти зниження рівня правопорушень у майбутньому та зміцнення пра­ вопорядку у державі в цілому. Список бібліографічних посилань 1. Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону : закон України від 22.06.2000 № 1835­ІІІ // База даних (БД) «Зако­ нодавство України» / Верховна Рада (ВР) України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1835­14 (дата звернення: 04.10.2017). 2. Закон України «Про Національну поліцію». Київ : Вид. Паливода А. В., 2015. 104 с. 73 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 3. Про затвердження Інструкції з організації діяльності дільничних офіцерів поліції : наказ МВС України від 28.07.2017 № 650 // БД «Законодавст­ во України» / ВР України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/z1041­17 (дата звернення: 04.10.2017). 4. Про результати роботи з організованими групами та злочинними орга­ нізаціями (2016 рік) // Генеральна прокуратура України : офіц. сайт. URL: http://www.gp.gov.ua/ua/stst2011.html?dir_id=112759&libid=100820&c=edit&_c=fo (дата звернення: 04.10.2017). 5. Впровадження поліцейської діяльності, орієнтованої на громаду (Community policing) на Вінниччині // Експертний центр з прав людини : сайт. URL: https://ecpl.com.ua/news/vprovadzhennya­politsejskoji­diyalnosti­ orijentovanoji­na­hromadu­na­vinnychyni/ (дата звернення: 04.10.2017) Одержано 05.10.2017 УДК 342.922 Валерій Янісович ДАУГУЛЬ, аспірант Харківського національного університету внутрішніх справ ТЕОРЕТИЧНИЙ ПІДХІД ЩОДО РОЗКРИТТЯ ЗМІСТУ ГАРАНТІЇ ЗАКОННОСТІ ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІВ ПУБЛІЧНОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ У СФЕРІ ЗЕМЕЛЬНИХ ВІДНОСИН Для забезпечення реалізації принципу законності діяльності ор­ ганів публічної адміністрації у сфері земельних відносин необхідно створити ефективну систему гарантій законності в практичній дія­ льності цих органів. Мова йде про цілу систему заходів, механізмів, які покликані стимулювати і гарантувати додержання законів, тому що недостатньо проголосити законність та її принципи, недостатньо видати хороші закони – необхідно, щоб існували певні гарантії цих цінностей, їх реальність, доступність, ефективність [1, c. 420]. В енциклопедичній літературі висловлюється думка, що поняття «гарантії законності» охоплює усю сукупність об’єктивних і суб’єк­ тивних чинників, спрямованих на практичну реалізацію прав та сво­ бод, на усунення можливих перешкод їх повного або належного здій­ снення [2, с. 555]. У свою чергу, О. Ф. Скакун наголошує, що коли немає гарантій, то права, свободи та обов’язки людини і громадянина приймають фор­ му «заяв про наміри» [3, с. 203], тобто носять декларативний харак­ тер. А. Ю. Олійник визначає гарантії, як відповідні умови і засоби, що сприяють перетворенню в життя проголошених прав, свобод та обов’язків [4, с. 156]. Слід констатувати, що гарантії законності мають потрійне при­ значення: втілення в життя принципу законності, підтримання безпе­ рервної дії принципу законності та відновлення, у випадку порушення © Даугуль В. Я., 2017 74 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 принципу законності, його дії. З цього приводу П. М. Рабинович за­ значає, що гарантії законності – це засоби, за допомогою яких втілю­ ється, охороняється, а у випадках порушення відновлюється режим законності [5, с. 236]. А. Ф. Крижанівський зазначає, що гарантія означає можливість отримати задоволення свого права чи інтересу за будь­яких умов за рахунок зовнішніх (додаткових) засобів чи дій гаранта – суб’єкта, який бере на себе зобов’язання виконати обо­ в’язок зобов’язаної сторони за умови її власної неспроможності це зробити. Гарантія виступає своєрідною запорукою на випадок, якщо не спрацьовують діючі у суспільній практиці зобов’язання і умови їхнього здійснення. Тобто гарантія – це своєрідний «страховий по­ ліс» для уповноваженого суб’єкта [6, c. 86]. Саме таким критеріям повинні відповідати гарантії діяльності органів публічної адмініст­ рації у сфері земельних відносин на основі принципу законності, з цих позицій і необхідно їх розглядати. Варто сформулювати вимоги до гарантій діяльності органів пу­ блічної адміністрації у сфері земельних відносин на основі принципу законності: по­перше, такі гарантії повинні реалізовуватись незале­ жним суб’єктом у сфері земельних відносин; по­друге, мета застосу­ вання гарантій законності полягає у відновленні дії принципу за­ конності, а не покаранні посадової особи, яка винна у порушенні принципу законності; по­третє, у систему таких гарантій повинні входити заходи, які застосовуватимуться систематично (контроль та нагляд), оскільки реалізація принципу законності в діяльності орга­ нів публічної адміністрації у сфері земельних відносин повинна від­ буватися безперервно. В сучасній літературі обґрунтовується думка про структуру сис­ теми гарантій законності, яка має як загальні гарантії (економічні, політичні, морально­духовні, громадські), так і спеціально­юридичні, що охоплюють такі гарантії: удосконалення законодавства; внутрі­ шньовідомчий і міжвідомчий контроль; діяльність державних орга­ нів, які безпосередньо стоять на сторожі законності; діяльність ад­ вокатури; інститут скарг і заяв громадян [7, c. 134]. Схожої думки притримуються В. К. Колпаков та О. В. Кузьменко, які вважають, що перша група гарантій вважається умовами (перед­ умовами) забезпечення режиму законності (політичні, економічні, ідеологічні, організаційні тощо); друга – спеціальними засобами за­ безпечення режиму законності [8, c. 144] Н. М. Крестовська і Л. Г. Матвеєєва також поділяючи гарантії законності на загальні та спеціальні засоби, зазначають, що загальні умови опосередковано впливають на формування поведінки, яка відповідає закону, ство­ рюючи передумови для зміцнення режиму законності. Спеціальні (юридичні) засоби – це сукупність умов і засобів, що закріплені чинним 75 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 законодавством безпосередньо спрямовані на забезпечення режиму законності, дотримання і захист прав і свобод особи [9, с. 332]. Схожа думка обстоюється і фахівцями теорії права [10, с. 443], які гарантії законності класифікують на загальні та спеціальні. Загальними є об’єктивні умови суспільного співжиття, у межах яких здійснюється правове регулювання та функціонує правова система. Вони визна­ чають атмосферу функціонування та реалізації права, його ефектив­ ність і, як наслідок, визначають рівень законності. Вони ж створю­ ють необхідні умови для розвитку і вдосконалення права, а отже, і для підвищення рівня законності [10, с. 443]. Спеціальні умови за­ безпечення законності визначаються як сукупність юридичних та організаційних засобів, створених спеціально для забезпечення за­ конності. Більшість авторів виділяють серед спеціальних гарантій законності юридичні та організаційні засоби. Організаційні гарантії базуються на створенні оптимальної структури державного апарату, реалізації принципу розподілу влади та організації роботи спеціальних органів. Система організаційних гарантій теж отримує нормативне закріплення, однак її своєрідність обумовлена діяльністю спеціальних державних структур. До цих га­ рантій належать: 1) чітка визначеність та нормативна фіксація повно­ важень державних органів; 2) функціональне розмежування діяльнос­ ті владних структур; 3) конституційне закріплення принципів організації державного апарату; 4) незалежність юрисдикційних орга­ нів та підкореність їх закону; 5) створення необхідних умов для робо­ ти правоохоронних органів; 6) добір та розстановка державних кадрів; 7) наявність органів, що здійснюють контроль та нагляд за законніс­ тю; 8) наявність системи стримань і противаг у діяльності державних органів владного характеру [10, с. 444]. Юридичні гарантії законності визначають стан законодавства, його стабільність і відповідність роз­ витку відносин у суспільстві, рівень юридичної техніки; рівень діяль­ ності з попередження і припинення правопорушень, у тому числі за­ ходів юридичної відповідальності; доступність і якість правосуддя; ефективність контролю за реалізацією правових актів [11, с. 349–348]. В той же час, такі види гарантій доцільно включити до загаль­ них гарантій­передумов, до того ж окремі з цих способів забезпечен­ ня законності можна віднести до загальноправових. На підставі викладеного, гарантії діяльності органів публічної адміністрації у сфері земельних відносин на основі принципу закон­ ності доцільно поділити на групи: загальні гарантії­передумови (со­ ціальні, економічні, політичні, організаційні, правові) та спеціально­ юридичні. До загальних гарантій­передумов належать об’єктивні умови суспільного розвитку, в яких здійснюється правове регулю­ вання. Вони безпосередньо відображають закономірності розвитку 76 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 суспільства, утворюють макросередовище, в межах якого здійсню­ ється правове регулювання. Серед них, як правило, виділяють: еко­ номічні, політичні, соціальні, ідеологічні та інші фактори й умови, що мають об’єктивний характер, наявність яких забезпечує додержання законності та існування правопорядку. Крім того, до переліку зага­ льних гарантій­передумов слід включити організаційні та правові гарантії. Саме частиною правових гарантій виступатимуть спеціальні (юридичні) гарантії діяльності органів публічної адміністрації у сфе­ рі земельних відносин на основі принципу законності. Список бібліографічних посилань 1. Битяк Ю. П. Административное право Украины. Киев : Право, 2003. 576 с. 2. Юридична енциклопедія : в 6 т. Т. 1: А–Г / редкол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) та ін. Київ : Укр. енцикл., 1998. 672 с. 3. Скакун О. Ф. Теория государства и права : учебник. Харьков : Консум ; Ун­т внутр. дел, 2000. 704 с. 4. Олійник А. Ю., Гусарєв С. Д., Слюсаренко О. Л. Теорія держави і права : навч. посіб. Київ : Юрінком Інтер, 2001. 176 с. 5. Рабинович П. М. Упрочение законности – закономерность социализма. Вопросы теории и методологии исследования. – Львов : Вища шк., 1975. 260 c. 6. Крижанівський А. Ф. Статус категорії «гарантії правового порядку». Наукові праці Одеської національної юридичної академії. 2009. № 8. С. 81–89. 7. Малихіна Я. А. Юридичні гарантії за трудовим законодавством. Фо- рум права. 2007. № 2. С. 133–138. URL: http://nbuv.gov.ua/j­ pdf/FP_index.htm_2007_2_22.pdf (дата звернення: 01.11.2017). 8. Колпаков В. К., Кузьменко О. В. Адміністративне право України : навч. посіб. Київ : Юрінком Інтер, 2003. 544 с. 9. Крестовська Н. М., Матвеєва Л. Г. Теорія держави і права: елементар­ ний курс : навч. посіб. Харків : Одісей, 2007. 492 с. 10. Зайчук О. В., Оніщенко Н. М. Теорія держави і права. Академічний курс : підручник. Київ : Юрінком Інтер, 2006. 688 с. 11. Авер’янов В. Б. Адміністративне право України. Академічний курс : підручник : у 2 т. Т. 1: Загальна частина. Київ : Юрид. думка, 2004. 584 с. Одержано 02.11.2017 УДК 351.72.47 Олександр Володимирович ДЕНИС, аспірант Харківського національного університету внутрішніх справ БЮДЖЕТНО-ПРОЦЕСУАЛЬНІ ВІДНОСИНИ В СИСТЕМІ ПУБЛІЧНОГО ПРАВА Процес наповнення системи права новими правовими утворен­ нями отримав додаткових імпульсів після набуття Україною незале­ жності. В результаті цього почали активно, принаймні на теоретич­ ному рівні, розвиватися такі невідомі раніше галузі права, як © Денис О. В., 2017 77 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 інвестиційне право поліцейське (міліцейське) право, спортивне пра­ во, муніципальне право тощо[1, с. 27]. На підставі аналізу зазначених тенденцій можна стверджувати, що вони мають цілком природний характер, оскільки ускладнення суспільних відносин, виділення їх нових видів обумовлює необхідність подальшої диференціації права. Однак наведене не означає, що диференціація права має відбу­ ватися в хаотичному порядку. Цього ніяк не можна допустити, оскі­ льки рівень реалізації та захисту прав, свобод та законних інтересів учасників суспільних відносин багато в чому залежить від того, чи є виділеною в окрему групу (підгалузь, галузь) певна сукупність пра­ вових норм. У даному випадку мова йде про те, що виділення підга­ лузі або галузі права в межах системи права зумовлює виникнення відповідних навчальних дисциплін, нові напрямки наукових пошуків, подальшу спеціалізацію юристів, а також активізацію робіт зі систе­ матизації правових актів. Фінансові інтереси об’єктивуються та знаходять зовнішнє вира­ ження, відповідно, у приватній та публічній діяльності. Перша засно­ вана на власному інтересі особи, свободі його волі, виборі цілі, засо­ бів її досягнення, результату та процесу здійснення. Іншими якостями характеризується публічна діяльність, яка спрямовується на організацію вільної діяльності (взаємодії) приватних осіб. Публіч­ на діяльність не є вільною, оскільки вона заснована не на власному інтересі публічного органу, не на свободі вибору. Зазначене поло­ ження знайшло чітке закріплення в Конституції України, ст. 19 якої проголошує, що органи державної влади та органи місцевого само­ врядування, їх посадові особи (публічні органи) зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Що ж стосується приватних осіб, то останні здійснюють свої права за принципом «дозволено все, що прямо не заборонено законом». З огляду на викладене, власне, й іс­ нує необхідність у двох принципово різних як за метою, так і за зміс­ том правових утвореннях – приватному (регулює відносини між приватними особами, що є юридично рівними суб’єктами права) та публічному праві (в його предмет входять засади державного уст­ рою, функціонування держави та її інститутів, інститути громадян­ ського суспільства, система та органи місцевого самоврядування, правотворчий та правозастосовний процес, судова система, міжна­ родні відносини [2, с. 74]). З викладеного випливає, що приватне та публічне право перебувають у стані постійної диференціації, завдяки чому закладається підґрунтя для формування нових інститутів, під­ галузей та галузей, відповідно, приватного та публічного права. Ти­ повим прикладом однієї з таких галузей права є бюджетне право, що являє собою один зі складових елементів публічного права. 78 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Вивчення сучасної наукової літератури показує, що в більшості випадків бюджетне право розглядається як складовий елемент (під­ галузь) фінансового права. Так, наприклад, у підручнику з фінансового права, виданого за редакцією Л. К. Воронової, зазначається «… що в Особливу частину фінансового права входять розділи, що об’єднують фінансово­правові норми, які регулюють суспільні відносини у сфері: державного бюджету; позабюджетних державних і муніципальних фондів…» [3, с. 56]. На думку О. П. Гетманець, предмет бюджетного права, як самостійної галузі права, становлять відносини з приводу формування, розподілу та використання бюджетних коштів усіх рівнів влади, які регулюються нормами права [4]. Деякі науковці висловлю­ ються ще більш категорично, зазначаючи, що про підпорядкований характер бюджетного права фінансовому праву можливо говорити лише в минулому часі. Сьогодні, на їх погляд, зважаючи на складність та об’ємність завдань, які виконуються бюджетним правом, а також враховуючи існування особливих правил та закономірностей під час складання бюджету, про зазначене правове утворення необхідно го­ ворити виключно як про самостійну галузь права [5]. Аналізуючи наведені вище позиції з приводу взаємозв’язку та співвіднесення фінансового та бюджетного права, зазначимо, що, на наш погляд, найбільш адекватною реаліям сьогодення виглядає остання з них, представники якої, нагадаємо, висловлюються за са­ мостійне місце бюджетного права в системі національного, а точні­ ше, публічного права. Постає питання про місце бюджетно­проце­ суальних відносин в системі права, оскільки відповідно до Бюджетного кодексу України бюджетний процес розглядається як правовий інститут в системі бюджетних відносин. Бюджетне­процесуальні відносини регламентуються чинним законодавством. Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 116 Конституції України, Кабінет Міністрів України (суб’єкт публічної адміністрації) має окреме завдання, спрямоване на розроблення проекту закону про Державний бюджет України і забезпечення виконання затверджено­ го Верховною Радою України Державного бюджету України, подання Верховній Раді України звіту про його виконання. Враховуючи поло­ ження ч. 2 ст. 19 Конституції України, можна зауважити, що діяль­ ність Кабінету Міністрів України у названій сфері може здійснювати­ ся лише на підставі, в межах та у спосіб, що передбачені нормами бюджетного права. Це ж стосується також і інших суб’єктів, які за­ безпечують розроблення та виконання місцевих бюджетів. Інакше кажучи, завданням бюджетного права є регулювання окремого на­ прямку діяльності органів публічної адміністрації як суб’єктів бю­ джетного процесу. Принагідно відзначимо, що подібні завдання 79 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 виконуються також і за рахунок податкового права, страхового пра­ ва, валютного права тощо, тобто тих галузей права, які нині визна­ ються складовими елементами фінансового права. Кожна з цих галу­ зей права, з огляду на те, що усі вони покликані регулювати окремі напрямки діяльності публічної адміністрації, є, фактично, самостій­ ною галуззю права. Виходячи з цього, на наш погляд, вони мають вивчатися не в межах фінансового права, а в межах відповідних галу­ зевих наук. Що ж стосується фінансового права, то його завдання, як ми вважаємо, мають обмежуватися лише тими питаннями, які нині містяться в його Загальній частині і закладають, відповідно, загальні засади функціонування фінансової системи України (принципи фун­ кціонування фінансової системи, методи та форми здійснення фінан­ сової діяльності, фінансовий контроль тощо). Висновок. Отже, підбиваючи підсумки, ще раз наголосимо на найбільш принципових актуальних, новітніх моментах, які виплива­ ють із розгляду нами питання про місце бюджетно­процесуальних відносин в системі публічного права України. По­перше, бюджетне право є складовим елементом публічного права, оскільки в його під­ ґрунтя покладено публічні інтереси. По­друге, бюджетне право є само­ стійною галуззю публічного права, яка складається з системи підгалу­ зей та інститутів, які регулювати діяльність учасників бюджетного процесу. По­третє, бюджетне­процесуальне право пов’язано з фінан­ совим правом лише через загальні інститути останнього. По­ четверте, оскільки бюджетно­процесуальне право регулює окремий напрямок (сферу) діяльності публічної адміністрації, то структурно воно розташоване в системі Особливого адміністративного права. Інакше кажучи, правове регулювання бюджетних правовідносин, зокрема бюджетно­процесуальних відносин має здійснюватися з урахуванням положень інститутів Загального фінансового права та Загального адміністративного права. Список бібліографічних посилань 1. Мельник Р. С. Система адміністративного права України : дис. … д­ра юрид. наук : 12.00.07. Харків, 2010. 415 с. 2. Галлиган Д., Полянский В. В., Старилов Ю. Н. Административное пра­ во: история развития и основные современные концепции. М. : Юристъ, 2002. 410 с. 3. Фінансове право : підручник / Є. О. Алісов, Л. К. Воронова, С. Т. Кадька­ ленко та ін. ; кер. авт. кол. і відп. ред. Л. К. Воронова. Xарків : Консум, 1998. 496 с. 4. Гетманець О. П. Бюджетний контроль: організаційно­правові засади : монографія. Харків : Екограф, 2008. 308 с. 5. Фокина В. Ю. Эволюция бюджетного права России. История государ- ства и права. 2007. № 1. С. 14–15. Одержано 10.11.2017 80 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 УДК 342.8(094.4)(477) Михайло Степанович ІЛЬНИЦЬКИЙ, кандидат юридичних наук, голова Всеукраїнської громадської організації «Громада і Закон» ПРОЕКТ ВИБОРЧОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ ПРИЙНЯТИЙ У ПЕРШОМУ ЧИТАННІ Верховна Рада України проголосувала у першому читанні за проект Виборчого кодексу, який передбачає вибори за відкритими списками. Проектом виборчого кодексу пропонується застосувати виборчу систему, яка дозволяє персоніфікувати голосування («відкриті» списки кандидатів), з запровадженням регіональних виборчих округів. Напе­ редодні проект отримав схвальний висновок Венеціанської комісії. Проект кодексу поєднав 5 виборчих законодавств: закони про вибори Президента, вибори народних депутатів, про місцеві вибори, про центральну виборчу комісію та про державний реєстр виборців. Виборча система базується на регіональних відкритих списках. Передбачається, що під час виборів Україна буде поділена на 27 ви­ борчих регіонів. Лідер партії не може вплинути на місце у виборчому списку, тільки виборці, все буде залежати від рейтингу кандидата. Вибори до обласних рад до міст обласних центрів також передбача­ ють систему відкритих списків, схожу до парламентських. Тобто, те­ риторія ділиться на великі округи, партія висуває кандидатів і вибо­ рець сам їх рейтингує. За новим законодавством пропонується обов'язкове навчання кандидатів, які будуть працювати у виборчих комісіях, та їхня сер­ тифікація. Крім того, планується зменшити кількість політичної агі­ тації на телебаченні. Головне, що є в новому виборчому законодавст­ ві, на випадок його прийняття в другому читанні, – відкриті виборчі списки, відсутність можливості купування місця у виборчому списку чи місця в парламенті через голосування за закритими списками. Це те, чого вимагали люди на Майдані, що обіцяв Президент у своїй пе­ редвиборній програмі, те що є умовою коаліційної угоди, яку підпи­ сали більше 300 депутатів. За проектом виборчого законодавства, депутатами стають най­ більш рейтингові кандидати від партій, що подолали прохідний по­ ріг. Результати виборів будуть встановлюватися центральною вибо­ рчою комісією у 4 кроки, в тому числі за рейтингом кандидата в регіоні, партії та на загальноукраїнському рівні. Купити номер у ви­ борчому партійному списку буде вже неможливо. © Ільницький М. С., 2017 81 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Проектом передбачається створення єдиної уніфікованої право­ вої основи для підготовки і проведення виборів в Україні відповідно до Конституції України та рекомендацій міжнародних організацій. Проект Виборчого кодексу України складається з трьох книг «Зага­ льна частина», «Загальнонаціональні вибори» та «Місцеві вибори». У Книзі Першій запропоновано визначити загальні засади проведення виборів, повноваження та форми діяльності виборчих комісій, поря­ док ведення Державного реєстру виборців, а також врегулювати пи­ тання підготовки і проведення голосування, підрахунку голосів ви­ борців, оскарження порушень виборчого законодавства тощо. До Книги Другої віднесено питання організації і порядку проведення загальнонаціональних виборів, зокрема, виборів Президента України та вибори народних депутатів України. До Книги Третьої «Місцеві вибори» віднесені вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, вибори депутатів сіль­ ських, селищних, міських (малих міст), Районних у містах, районних рад; вибори сільських, селищних, міських голів, старост; вибори де­ путатів міських (великих) міст, обласних рад. Прийняття Виборчого кодексу в цілому забезпечить уніфікова­ не законодавче регулювання підготовки і проведення виборів в Україні, що сприятиме більш повній реалізації виборчих прав гро­ мадян, стабільності виборчого законодавства, дотриманню основ­ них засад демократичних виборів, утвердженню демократичного режиму в Україні. Список бібліографічних посилань 1. Виборчий кодекс України : проект закону України від 02.10.2015 № 3112­1 // База даних «Законодавство України» / Верховна Рада України. URL: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc34?id=&pf3511=56671&pf35401=359122 (дата звернення: 09.11.2017). 2. Виборчий кодекс України прийнято в першому читанні // Uteka : електронне видання. URL: https://uteka.ua/ua/publication/Izbiratelnyj­kodeks­ Ukrainy­prinyat­v­pervom­chtenii (дата звернення: 09.11.2017). 3. Верховна Рада ухвалила в першому читанні проект про вибори // Українська правда : сайт. URL: http://www.pravda.com.ua/news/2017/11/7/ 7160958/ (дата звернення: 09.11.2017). Одержано 10.11.2017 82 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 УДК 342.951(477) Ірина Дмитрівна КАЗАНЧУК, кандидат юридичних наук, доцент, професор кафедри адміністративної діяльності поліції факультету № 3 Харківського національного університету внутрішніх справ ОСОБЛИВОСТІ ВЗАЄМОДІЇ ТА КООРДИНАЦІЇ ДІЙ ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ ПРИ ВВЕДЕННІ РЕЖИМУ НАДЗВИЧАЙНОГО СТАНУ ТА В ЗОНІ НАДЗВИЧАЙНОЇ ЕКОЛОГІЧНОЇ СИТУАЦІЇ В УМОВАХ СЬОГОДЕННЯ Характерною особливістю українського сьогодення є наявність комплексного характеру загроз екологічній безпеці, що є важливою складовою національної безпеки України. Такий стан зумовлений великою кількістю внутрішніх чинників, серед яких, зокрема: склад­ на екологічна ситуація у державі, неефективність державного конт­ ролю за раціональним використанням природних ресурсів. Звісно, що жодна країна світу, незважаючи на рівень свого соціально­ економічного розвитку, не застрахована від виникнення надзвичай­ них ситуацій природного характеру, які характеризуються неперед­ бачуваністю. Це зумовлює перехід центральних та місцевих органів виконавчої влади до надзвичайних методів управління й особливого методу регулювання суспільних відносин у всіх галузях життя, під­ вищеною небезпекою для нормального функціонування держави, життя і здоров'я громадян. Тому реагування на наявні загрози еко­ логічній безпеці країни має носити системний характер, здійснюва­ тися за єдиним задумом та єдиним керівництвом із гнучким застосу­ ванням усіх наявних сил і засобів. В Україні у сфері забезпечення екологічної безпеки,запобігання виникненню надзвичайних ситуацій природного характеру та над­ звичайної екологічної ситуації, ефективна ліквідація їх наслідків є одним із пріоритетів у діяльності органів державної влади і насам­ перед, правоохоронних органів [1]. У разі введення надзвичайного стану та у зоні надзвичайної екологічної ситуації з підстав, передба­ чених законодавством, вживаються заходи, що передбачені Закона­ ми України «Про правовий режим надзвичайного стану»(2000 р.) та «Про зону надзвичайної екологічної ситуації» (2000 р.). В юридичній літературі надзвичайна ситуація розглядається як порушення нормальних умов життя і діяльності людей, спричинених аварією, катастрофою, стихійним лихом, епідемією, пожежею та ін­ шою небезпечною подією, яка призвела (може призвести) до загибе­ лі людей, або значних матеріальних втрат, істотному погіршенні стану навколишнього природного середовища [2, с. 21]. © Казанчук І. Д., 2017 83 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Сучасні реалії вимагають від органів системи МВС, зокрема, від Національної поліції України [3], Національної гвардії України [4] і Державної служби України з надзвичайних ситуацій(ДСНС) [5] суттє­ вих трансформаційних змін на основі сучасної правоохоронної ціліс­ ної системи взаємодії та координації дій, що вимагає відповідної за­ конодавчої бази з тим, щоб забезпечити реалізацію стратегічних пріоритетів природоохоронної діяльності відповідно до міжнарод­ них стандартів та національного законодавства. Зауважимо, що порядок взаємодії Національної поліції України з Державною службою України з надзвичайних ситуацій та Національ­ ною гвардією України під час виконання спільних заходів із запобі­ гання і реагування на надзвичайні ситуації, пожежі та небезпечні події визначається Інструкцією про порядок взаємодії між Держав­ ною службою України з надзвичайних ситуацій, Національною полі­ цією України та Національною гвардією України у сфері запобігання і реагування на надзвичайні ситуації, пожежі та небезпечні події, за­ твердженою наказом МВС України від 22 серпня 2016 року № 859. Така взаємодія здійснюється [6]: 1) на державному рівні між апаратом ДСНС, апаратом централь­ ного органу управління Національної поліції України та головним органом військового управління Національної гвардії України; 2) на регіональному рівні між територіальними органами ДСНС, Національної поліції України та органами військового управління оперативно­територіальних об'єднань Національної гвардії України; 3) на місцевому рівні між підрозділами ДСНС, відділами (відді­ леннями) в районах, містах, районах у містах Національної поліції України та військовими частинами Національної гвардії України. Законодавством передбачені наступні форми взаємодії між вка­ заними правоохоронними органами: обмін інформацією про загрозу або виникнення надзвичайних ситуацій, пожеж та небезпечних подій у різних регіонах країни; проведення спільних оперативних нарад Голови ДСНС або його заступників з Головою (заступниками) Націо­ нальної поліції України та Командувачем Національної гвардії Укра­ їни, керівників територіальних органів ДСНС з керівниками терито­ ріальних (у тому числі міжрегіональних) органів Національної поліції і оперативно­територіальних об’єднань Національної гвардії України; здійснення спільних заходів за планами взаємодії органів управління та сил цивільного захисту в разі виникнення надзвичай­ ної ситуації, що розробляються на регіональних і місцевих рівнях; проведення спільних навчань та тренувань; здійснення інших захо­ дів, передбачених чинним законодавством. Працівники правоохоронних органів, залучені до підтримання режиму надзвичайного стану, можуть бути задіяні також для: 84 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 забезпечення особливого порядку в’їзду i виїзду i обмеження свобо­ ди пересування по території, де запроваджено надзвичайний стан; для обмеження руху транспортних засобів i їх огляду; охорони об’єктів, що забезпечують життєдіяльність населення та об’єктів на­ родного господарства; для виконання заборони на проведення міти­ нгів, вуличних походів i демонстрацій, а також інших масових захо­ дів; запровадження комендантської години; обмеження окремих видів торгiвлi (зброєю, спиртними напоями, отруйними, сильно дію­ чими хімічними речовинами); тимчасового вилучення у громадян зареєстрованої вогнепальної i холодної зброї та боєприпасів, а у під­ приємств, установ i організацій – навчальної військової техніки, ви­ бухових та інших небезпечних речовин; надання допомоги місцевим органам державної влади у проведенні тимчасового виселення лю­ дей з місць, небезпечних для проживання; додержання громадянами правил комендантської години; проведення карантинних і інших обов’язкових санiтарно­протиепiдемiчних заходів; для підтримання особливого порядку розподілу продуктів харчування i предметів першої необхідності; для проведення невідкладних аварійно­ рятувальних i відновлювальних робіт тощо. Реагування на надзвичайні ситуації та ліквідація їх наслідків пе­ редбачає скоординовані дії усіх суб’єктів забезпечення екологічної безпеки та цивільного захисту (аварійно­рятувальні формування, спеціалізовані служби та інші формування) відповідно до планів, уточнених в умовах конкретного виду та рівня надзвичайної ситуації [7, с. 110–111] з метою проведення аварійно­рятувальних та інших невідкладних робіт з ліквідації надзвичайних ситуацій, припинення дії або впливу небезпечних факторів, викликаних нею, рятування населення і майна, локалізації зони надзвичайної ситуації, а також ліквідації або мінімізації її наслідків, які становлять загрозу життю або здоров’ю населення, заподіяння шкоди території, навколишньо­ му природному середовищу або майну. Безпосередня організація та координація робіт з ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій, по­ жеж та небезпечних подій здійснюються відповідно до статей 76, 80 Кодексу цивільного захисту України та наказу МВС України від 26 грудня 2014 року № 1406 «Про затвердження Положення про штаб з ліквідації наслідків надзвичайної ситуації та Видів оператив­ но­технічної і звітної документації штабу з ліквідації наслідків над­ звичайної ситуації» [8]. Отже, ключовими, незмінними ідеями у процесі реформування правоохоронної системи, удосконалення їх функціонування в надзви­ чайних ситуаціях мають залишатися політична нейтральність, підви­ щення культури службової діяльності правоохоронців, пріоритет прав 85 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 і свобод людини, щоб девіз «Служити та захищати!» став реальним гаслом їх діяльності. Внаслідок чого до основних шляхів оптимізації системи взаємодії та координації дій правоохоронних органів під час введення правового режиму надзвичайного стану та в зоні надзви­ чайної екологічної ситуації пропонуємо віднести: 1) удосконалення національного адміністративного законодав­ ства з питань вжиття адміністративних заходів переконання та при­ мусу до порушників вимог режиму надзвичайного стану, посилення адміністративної відповідальності посадових осіб, фізичних і юриди­ чних осіб за порушення вимог встановленого правового режиму над­ звичайного стану відповідно до міжнародних норм; 2) порядок співпраці та надання допомоги місцевим органам державної влади у проведенні тимчасового виселення людей з місць, небезпечних для проживання, забезпечення додержання громадя­ нами правил комендантської години, тощо; 3) вжиття сучасних форм та методів підтримання(відновлення) правопорядку у районах виникнення особливо тяжких надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру (стихійного лиха, катастроф, особливо великих пожеж, застосування засобів ураження, пандемій, панзоотій тощо), що створюють загрозу життю і здоров’ю значних верств населення;спільних заходів з ліквідації наслідків природних, техногенних, екологічних катастроф; 4) покращення системи моніторингу загроз екологічній безпеці державі; 5) недопущення дублювання функцій Національної поліції та На­ ціональної гвардії, уточнення та розмежування їх компетенції щодо здійснення заходів відповідно до розроблених планів взаємодії із лік­ відації наслідків надзвичайних ситуацій, пожеж та небезпечних подій; 6) оновлення організаційно­правового механізму інформацій­ ного забезпечення взаємодії між Національною поліцією України, Національною гвардією України та іншими правоохоронними орга­ нами з питань виникнення загроз екологічній безпеці або виник­ нення надзвичайних ситуацій, пожеж та небезпечних подій на дер­ жавному, регіональному та місцевому рівнях; 7) створення єдиного координаційного центру (державного ор­ гану) з вивчення, протидії, мінімізації та ліквідації наслідків природ­ них, техногенних, екологічних катастроф в країні; 8) впровадження новітніх інформаційних технологій в роботі комісій з розслідування причин виникнення надзвичайних ситуацій у суб'єктах господарювання і на територіях, що нею обслуговуються; 9) покращення системи підготовки та перепідготовки кадрів для правоохоронних органів. 86 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Список бібліографічних посилань 1. Про основи національної безпеки України : закон України від 19.06.2003 № 964­IV // База даних (БД) «Законодавство України» / Верховна Рада (ВР) України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/964­15 (дата зве­ рнення: 30.10.2017). 2. Великий енциклопедичний юридичний словник / Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України ; за ред. Ю. С. Шемшученка ; редкол.: В. П. Горбатенко, В. Б. Авер'янов. Київ : Юрид. думка, 2007. 990 с. 3. Про Національну поліцію : закон України від 02.07.2015 № 580­VIII. Відомості Верховної Ради України. 2015. № 40–41. Ст. 379. 4. Про затвердження Положення про військові частини і підрозділи з охорони громадського порядку Національної гвардії України : наказ МВС Укра­ їни від 16.06.2014 № 567 // БД «Законодавство України» / ВР України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/z0729­14 (дата звернення: 30.10.2017). 5. Про затвердження Положення про Державну службу України з над­ звичайних ситуацій : постанова Кабінету Міністрів України від 16.12.2015 № 1052. Урядовий кур'єр. 2015. № 242. 6. Про затвердженою Інструкції про порядок взаємодії між Державною службою України з надзвичайних ситуацій, Національною поліцією України та Національною гвардією України у сфері запобігання і реагування на над­ звичайні ситуації, пожежі та небезпечні події : наказ МВС України від 22.08.2016 № 859. Офіційний вісник України. 2016. № 77. Ст. 2583. 7. Рогозін А. С., Левченко Р. Т. Аналіз перехідного процесу зміни ймові­ рностей знаходження сил цивільного захисту в стані ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій. Проблеми надзвичайних ситуацій. 2014. Вип. 19. С. 109–114. 8. Про затвердження Положення про штаб з ліквідації наслідків над­ звичайної ситуації та видів оперативно­технічної і звітної документації шта­ бу з ліквідації наслідків надзвичайної ситуації : наказ МВС України від 26.12.2014 № 1406. Офіційний вісник України. 2015. № 8. Ст.203. Одержано 01.11.2017 УДК 347.440.51 Роман Валерійович КАРПЕНКО, викладач кафедри цивільно-правових дисциплін Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ АДВОКАТІВ ЗА ДОГОВОРОМ ПРО НАДАННЯ ПРАВОВОЇ ДОПОМОГИ Актуальність теми зумовлена потребою посилення гарантій охорони інтересів клієнтів адвокатів та посилення охоронної функ­ ції права та гарантій ефективності адвокатської діяльності при на­ данні правової допомоги клієнтам. З одного боку, в ч. 3 ст. 614 ЦК України [1] встановлено імператив, що правочин яким скасовується © Карпенко Р. В., 2017 87 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 чи обмежується відповідальність за умисне порушення зобов’язання є нікчемним, а з другого – встановлено презумпцію правомірності правочину. Проте ч. 1 ст. 23 Закону України «Про адвокатуру та адво­ катську діяльність» заборонено притягати до кримінальної чи іншої відповідальності адвоката (особу, стосовно якої припинено або при­ зупинено право на заняття адвокатською діяльністю) або погрожу­ вати застосуванням відповідальності у зв’язку із здійсненням ним адвокатської діяльності згідно із законом. Дисциплінарна практика кваліфікаційно­дисциплінарних комі­ сій адвокатів (КДКА) свідчить, що 95 % порушень адвокатів, що є предметом розгляду в них, пов’язані з отриманням плати за догово­ ром і неналежним виконанням зобов’язань з подальшим ухиленням від спілкування із клієнтом, ухиленням від укладання договору. Оче­ видно, що виведення з цивільно­правової відповідальності адвокатів за порушення зобов’язань – алогічне, несправедливе стосовно клієн­ та і порушує презумпцію відповідальності за договором. Нинішнє забезпечення права на правову допомогу не виконує свого призна­ чення. Відповідно до Міжнародної конвенції «Про правову допомогу в правових відносинах по цивільним, сімейним і кримінальним спра­ вам» (Кишинів (Молдова), 7 жовтня 2002 р.), ст. 57 Конституції Украї­ ни особа має право на правову допомогу. Для професійного захисту порушених прав особа може звернутися до адвоката та укласти з ним договір про надання правової допомоги. Цим забезпечується профе­ сійна правова допомога. Згідно Загального кодексу Правил для адво­ катів країн Європейського Союзу на адвокатів покладено обов’язки юридичного та морального характеру, за які він несе відповідальність, як і за відмову слідувати вказівкам клієнта. Найбільш складним в ма­ теріальному та особливо процесуальному плані є реальне притягнен­ ня адвокатів до цивільно­правової і, що важливо, встановлення розмі­ ру цивільно­правової відповідальності. Цьому перешкоджає не лише положення Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяль­ ність», а й відсутність науково обґрунтованих рекомендацій щодо встановлення розміру та обсягу цивільно­правової відповідальності. Серед прототипів запропонованих рішень останнього заслуговує уваги дисертаційна робота В. С. Євтєєва, де він на рівні новизни вста­ новив, що збитками є виражені в грошовій формі зменшення майна чи втрати можливості його придбання як результату неправомірний дій, та в силу закону чи договору обов’язково підлягають відшкодуванню потерпілому за рахунок правопорушника. В подальшому автор вихо­ дить із доцільності встановлення якісного складу завданих потерпі­ лому збитків на основі об’єктивних критеріїв бухгалтерського обліку та звітності як інструмента розрахунку їх розміру [2]. Але вказані 88 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 рекомендації доречні для юридичної особи чи фізичної особи­ підприємця, які ведуть бухгалтерський облік своїх витрат, мають у своєму штаті бухгалтерів та економістів, які можуть кваліфіковано їх вирахувати. Інша справа для клієнта – фізичної особи, яка таких опера­ цій не зобов’язана проводити і наперед не турбується про збереження доказів проведених витрат по справі. Таким чином, у разі винесення рішення про притягнення адвоката до матеріальної відповідальності основним є встановлення розміру такої відповідальності. На підставі викладеного слушними видаються такі висновки: 1. Відшкодування збитків у цивільному законодавстві сформу­ льовано на рівні презумпції і застосовується у разі, якщо законом чи договором не передбачено інше. Такий наслідок порушення зо­ бов’язань прийнято називати загальною формою цивільно­правової відповідальності, що зумовлено компенсаторною функцією цивіль­ ного права взагалі та відповідальності зокрема. Цивільно­правова відповідальність за порушення зобов’язань започаткована на презу­ мпціях: вини боржника в невиконанні чи неналежному виконанні його юридичного обов’язку; повноти відшкодування завданого зби­ тку, якщо законом або договором не передбачено інше; відшкоду­ вання збитку винною особою, якщо законом або договором не пе­ редбачено інше. 2. Відшкодування завданого клієнту збитку неналежним вико­ нанням обов’язків за договором про надання правової допомоги по­ винне привести до того, що адвокат стимулюватиметься до належ­ ного виконання зобов’язань, а майнове становище клієнта повинне відновитися. В ч. 3 ст. 22 ЦК України [1] закріплено принцип повного відшкодування збитків, за яким збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірах. Якщо з часом змінюються цінова по­ літика, курс грошових одиниць, індекс інфляції тощо, то, відповідно, це повинно призводити до співрозмірного відшкодування збитків. 3. В договорі про надання правової допомоги на рівні імперативу слід передбачити відповідальність сторін за порушення їх зобо­ в’язань. Таке правило урівноважить позицію сильної його сторони – адвоката і слугуватиме гарантією належного виконання ним своїх зобов’язань та забезпеченню права на належну правову допомогу. Список бібліографічних посилань 1. Цивільний кодекс України: чинне законодавство зі змінами та доповнен­ нями станом на 11 червня 2017 р. : офіц. текст. Київ : Паливода А. В., 2017. 408 с. 2. Евтеев В. С. Возмещение убытков как вид ответственности в коммер­ ческой деятельности : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.03. М., 2002. 184 с. Одержано 27.10.2017 89 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 УДК 349.3 Анастасія Леонідівна КЛИМЕНКО, кандидат юридичних наук, викладач кафедри трудового та господарського права факультету № 2 Харківського національного університету внутрішніх справ ТЕНДЕНЦІЯ ПОСИЛЕННЯ ЗНАЧЕННЯ МІЖНАРОДНО- ПРАВОВИХ СТАНДАРТІВ СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЗА УМОВ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИХ ВИКЛИКІВ СЬОГОДЕННЯ У новітній світовій науково­правовій літературі соціальні права розглядаються як невід’ємний елемент міжнародних стандартів прав людини, які з одного боку, спрямовані на гарантування кожно­ му гідних умов життя, а з другого, які визначають обов'язок держави забезпечити всім, хто цього потребує, такий мінімум соціальних мож­ ливостей та соціальної захищеності, який необхідний для підтримки гідності особи, нормального задоволення її матеріальних і духовних потреб. визначення категорії «міжнародні стандарти» торкається сучасних міжнародних документів у царині прав індивіда, які беруть свій початок з Хартії прав людини, коли міжнародного спільнотою було закладено початок нормотворчого процесу в зазначеній важли­ вій сфері міждержавних відносин на світовому рівні. Формування міжнародних норм, на відміну від державних, є де­ що складнішим. Перш за все вони гіпотетично мають не лише уособ­ лювати сучасні тенденції розвитку системи права кожної країни, й передбачати взагалі майбутнє і прогрес розвитку прав людини у сві­ товій спільноті. На думку М. П. Орзіха, основні права, свободи й обо­ в'язки встановлюються найвищим органом державної влади у виді конституційних законів, які не можуть бути вужчими за змістом, ніж міжнародно­правові стандарти цього важливого завдання. До вико­ нання мають прагнути всі народи. Якщо взяти за основу постулат, згідно з яким кожна система права настільки є правом, наскільки вона ґрунтується на повазі до людської особистості в усіх її проявах, то розумно стверджувати, що вся історія права (поділ властей, демо­ кратія тощо) – це поступове усвідомлення і зміцнення відчуття кож­ ним своєї власної гідності. Саме тому міжнародні стандарти завжди відображають тенденції й потреби соціального прогресу загально­ людського статусу особи. Міжнародні соціальні стандарти становлять собою комплекс норм, які закріплені в міжнародно­правових актах, що визначають гідні умови життєдіяльності людей і які спрямовані на забезпечення розвитку індивіда та на його соціальну захищеність. Ці соціальні © Клименко А. Л., 2017 90 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 стандарти повинні бути сприйняті законодавством кожної держави шляхом підписання й ратифікації міжнародних договорів, потім ма­ ють бути розвинені і пристосовані до існуючих у цій державі умов. Однак міжнародним соціальним стандартам належить бути захище­ ними й забезпеченими не тільки законодавством держави, а й спеціа­ льними її інститутами. Тому важливим гарантом реалізації соціальних прав є дієвий соціальний захист, який є функцією перш за все суспіль­ ства, а не тільки держави, забезпечення соціального становища люди­ ни, яке склалося внаслідок дії соціальних ризиків і яке відповідає умо­ вам, органічно випливаючим з її невід'ємних і загальновизнаних соціальних прав, тобто міжнародних соціальних стандартів. Безперечною, зокрема, є роль держави у формуванні системи со­ ціального захисту. Держава бере участь у міжнародних договорах, що встановлюють соціальні стандарти, повинна в максимально можли­ вих межах наявних ресурсів, вжити заходів для забезпечення їх по­ вної реалізації, створити ефективні системи (структурну й функціо­ нальну) такого захисту. Ця вимога випливає перш за все із зобов’язань Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культу­ рні права (1966 р.). Крім того, держава має гарантувати реалізацію права особи на соціальний захист шляхом її соціального забезпечен­ ня й соціального страхування. Як правило, вона встановлює мініма­ льні гарантії, а колективна взаємодопомога забезпечує рівень життя, що відповідає соціально­трудовому статусу людини. Індивідуальний же захист підтримує досягнутий рівень добробуту й навіть забезпе­ чує його зростання. Методи, що використовуються у соціальному захисті відрізняються ступенем захисту, який вони гарантують насе­ ленню. Загальноекономічна закономірність такого захисту полягає в тому, що ступінь захисту є прямо пропорційним ступеню індивідуа­ льної фінансової участі і обернено пропорційний рівню перерозподі­ лу доходів. Що ж становлять собою міжнародні соціальні стандарти? Склад­ ність цього питання полягає в тому, що вони не зафіксовані в яко­ мусь одному міжнародно­правовому документі, а розкидані по чис­ ленних правочинах – договорах, угодах і звичаях, оскільки в міжнародному праві не існує кодифікованих актів (кодексів), подіб­ них до тих, які є в наявності у внутрішньому національному праві кожної держави. Цілком можливо взяти за основу концепцію, яка включила б у себе тезу, що норми міжнародного права, які містять у собі стандарти в соціальній сфері, автоматично належать до загаль­ новизнаних норм і принципів у силу існуючого принципу поваги до прав і свобод людини. Це відповідало б прийнятій концепції правової демократичної держави. Адже одна поява будь­якого міжнародного 91 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 документа, присвяченого правам і свободам особи в соціальній ца­ рині, вже свідчить про актуальність цього положення й міжнародно­ го визнання необхідності конкретних змін в існуючому порядку дія­ льності держав, визначальним вектором яких є права людини й гарантії їх реалізації. Зокрема, треба констатувати, що відсутність одностайного трактування розглядуваного поняття призводить як в теоретичному, так і в практичному плані до нечіткості, неоднознач­ ності, а часом і невизначеності його характеристик у конвенціях і рекомендаціях МОП. Довільне використання термінів, різні значення одних і тих же понять, брак необхідних дефініцій негативно вплива­ ють на якість міжнародно­правових документів. Усе це говорить про нагальну потребу формування єдиного підходу до розробки правової термінології та понятійного апарату при формулюванні положень конвенцій і рекомендацій Міжнародної організації праці, в тому числі з питань, що стосуються співвідношення понять «соціальний захист» та «соціальне забезпечення». З нашого погляду, таке співвідношення можна виявити більш об'єктивно, використовуючи міжнародні до­ слідження правового регулювання цих суспільних категорій. Експерти МОП дотримуються позиції, що категорії «соціальний захист» і «соціальне забезпечення» інколи використовують як сино­ німи, якщо мають на увазі функцію або мету їх обох. Однак за змісто­ вним наповненням ці поняття принципово різняться. Соціальний захист визначається як захист, що забезпечується суспільством для своїх членів за допомогою низки державних заходів з метою: (а) компенсувати відсутність або суттєве скорочення доходу від пра­ ці в результаті різних обставин (зокрема, хвороби, материнства, ви­ робничої травми, безробіття, інвалідності, старості або смерті году­ вальника); (б) забезпечити виплати сім'ям з дітьми; (в) забезпечити медичне обслуговування. Соціальне забезпечення включає системи соціального забезпечення не тільки державні й приватні, або необо­ в'язкові, мають аналогічні цілі, на кшталт товариств взаємодопомоги або професійних пенсійних систем. У зв'язку із цим досить цікавим постає питання про співвідношення понять «соціальний захист» і «соціальне забезпечення» на прикладі конвенцій і рекомендацій МОП. У цих правових документах не міститься конкретних визначень зазна­ чених понять, не має пояснень до них, проте ретельний аналіз текстів документів дозволяє виявити деякі важливі суттєві і змістовні аспек­ ти категорій «соціальний захист» і «соціальне забезпечення». На загальноєвропейському рівні нині не лише здійснюється по­ стійний моніторинг додержання країнами встановленого рівня соці­ альних стандартів, й аналізуються соціальні процеси в соціумі з точ­ ки зору їх безпечності для суспільного розвитку й недопущення 92 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 загострення соціальних суперечностей. До європейських соціальних стандартів рівня життя належать: показник очікуваної тривалості життя при народженні (від мінімального – 25 років до максимально­ го – 85 років); показник грамотності дорослого населення (на рівні 100 %); середня тривалість навчання (не менше 15 років); реальний ВВП на душу населення за ПКС (від мінімального – 200 дол. США до максимального – 40 тис. дол.); сумарний коефіцієнт народжуваності (на рівні 2,14–2,15); – коефіцієнт старіння населення (не більше 7 %); розрив у рівні граничних доходів населення (не повинен перевищу­ вати 10:1); частка населення, яке проживає за межею бідності (не більше 10 %); співвідношення мінімальної й середньої заробітної плати, що не перевищує 1:3; мінімальний рівень погодинної заробіт­ ної плати (не менше 3 дол. США); рівень безробіття (повинен не пе­ ревищувати 8–10 %); кількість правопорушень на 100 тис. населення (до 5 тис. випадків); рівень депопуляції – 50:50; число психічних па­ тологій на 100 тис. населення (не більше 284 осіб). Перші 4 стандарти використовуються у світовій практиці спів­ робітниками ООН для розрахунків індексу людського розвитку краї­ ни. Цей показник у цілому інтегрує 3 складники – рівень життя, осві­ ту й довголіття. Тому сам по собі він може вважатися соціальним стандартом. Інші (5–10­й), застосовуються для аналізу і прогнозу­ вання соціально­політичної ситуації в досліджуваній країні. Широ­ кий спектр соціальних стандартів рівня життя, їх багатогранність зумовлюють створення універсальної системи соціальної експертизи в суспільстві. Потрібен постійний моніторинг не тільки соціальних стандартів, а й соціальних процесів. Конче необхідна суспільна екс­ пертиза соціальних стандартів, їх переосмислення з точки зору без­ пеки для соціуму. Лауреат Нобелевської премії з економіки Амартія Сен назвав сме­ ртність ключовим критерієм успішності розвитку країни. Рівень смер­ тності є віддзеркаленням здатності суспільства до трансформації на­ явних економічних ресурсів у найбільш важливий продукт – здоров’я нації. Простий індикатор смертності або інтегрований показник сере­ дньої очікуваної тривалості життя, який розраховують на підставі на­ явних даних про смертність населення різних вікових груп, часто мо­ же сказати більше про рівень і напрямки розвитку суспільства, ніж складні макроекономічні показники. За пропозицією А. Сена такий показник здоров’я, як середня очікувана тривалість життя став, скла­ дником індексу людського розвитку, який застосовує ООН для визна­ чення стану розвитку країн та порівняння становища в них. Що стосується України, то на сьогодні рівень її соціальних станда­ ртів суттєво відстає від європейського. Існують серйозні невирішені 93 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 проблеми в соціальній сфері, а саме: (а) низький рівень зайнятості й масовий характер безробіття; (б) бідність; (в) незадовільний рівень пенсій; (г) посилення диференціації суспільства та ін. Відображен­ ням проблем у реалізації соціальної політики в країні є, зокрема, де­ популяція населення. Так, згідно з рішенням Ради національної без­ пеки і оборони України від 29 грудня 2009 р. «Про стан соціально– демографічного розвитку, охорони здоров’я і ринку праці в Україні» проявом демографічної кризи стало погіршення майже всіх демо­ графічних показників. Унаслідок зростання депопуляції, що триває з 1991 р., чисельність українського населення за роки незалежності держави, а саме з 1994 р., має місце абсолютне скорочення чисельно­ сті її населення. Досліджуючи соціальні стандарти, закріплені в нормативно­ правових актах, фахівці ведуть мову саме про державні соціальні стан­ дарти, навіть якщо не вживають слово «державні»: у виді стандартів виступають зобов'язання держави в тій чи іншій царині. Отже соціа­ льні стандарти, з одного боку, становлять собою міру визнаних дер­ жавою соціально­економічних потреб громадянина, а з другого – еко­ номічні можливості останньої в забезпеченні його соціальних прав. Таким чином, у ХХІ ст. міжнародна спільнота вступила з міжна­ родним кодексом соціального захисту. Загальними зусиллями ство­ рено звід міжнародно­правових стандартів соціального забезпечен­ ня – нормативної субстанції міжнародного права в цій царині. Одержано 07.11.2017 УДК 349.22:331.108.6 Костянтин Вікторович КОВАЛЕНКО, кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри трудового та господарського права факультету № 2 Харківського національного університету внутрішніх справ ЩОДО ПРОБЛЕМ ВІДМЕЖУВАННЯ ДИСЦИПЛІНАРНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ВІД ІНШИХ ВИДІВ ЮРИДИЧНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ Актуальність обраного питання зумовлена тим, що нерідко ад­ міністративний та дисциплінарний проступки мають зовнішню схо­ жість, а тому в окремих випадках один вид юридичної відповідаль­ ності безпідставно підмінюється іншим. В зв’язку з цим росте кількість громадян, які незаконно притягуються до адміністративної та дисциплінарної відповідальності через вади відповідного законо­ давства та неспроможність відрізнити один вид юридичної відпові­ дальності від іншого. Виникає питання про те, чим дисциплінарна © Коваленко К. В., 2017 94 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 провина відрізняється від адміністративного проступку. Відповідь на нього має принципове практичне й теоретичне значення. За видовими складами правопорушення є достатньо різномані­ тними. Вони розрізняються за ступенем суспільної шкідливості, три­ валістю вчинення, суб'єктами, галуззю законодавства, що порушу­ ється, об'єктами посягань та ін. [1, с. 244]. В юридичній літературі найбільшого поширення набув поділ правопорушень за характером і ступенем соціальної шкідливості й небезпеки на: злочини, а також цивільно­правові, адміністративні, матеріальні і дисциплінарні правопорушення (проступки) [2, с. 99]. Крім того, виділяються правопорушення процесуального характеру (правопорушення, що зазіхають на встановлену законом процедуру здійснення правосуддя). Такий розподіл правопорушень має не тіль­ ки науково­теоретичне, але й практичне значення «тому що сприяє забезпеченню ефективного правового регулювання, боротьбі із пра­ вопорушеннями, зміцненню правопорядку» [3, с. 427]. З точки зору Л. О. Сироватської, встановлення дисциплінарного проступку відбувається шляхом виключення його із числа інших правопорушень – кримінальних і адміністративних. Якщо те або ін­ ше правопорушення в області дисципліни праці не відноситься до злочину або адміністративного правопорушення, то можна говорити про наявність дисциплінарного проступку [4,c. 54]. Дисциплінарна відповідальність має багато спільного з адміністративною відпові­ дальністю, однак в той же час це два самостійних види юридичної відповідальності [5, с. 17]. Згідно зі ст. 9 Кодексу України про адміністративні правопору­ шення (далі – КУпАП) [6] адміністративним правопорушенням (про­ ступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність. Адміні­ стративна відповідальність за правопорушення, передбачені цим Кодексом, настає, якщо ці порушення за своїм характером не тягнуть за собою відповідно до закону кримінальної відповідальності. Від­ мінності між підставами дисциплінарної та адміністративної відпо­ відальності обумовлені відмінностями об'єкта протиправного пося­ гання. Об'єктом дисциплінарного проступку є обов'язки по службі, у яких виражаються вимоги трудової дисципліни, в той час як об'єк­ том адміністративного проступку виступають загальні для громадян обов'язки, що випливають із необхідності дотримуватись встанов­ лених державою загальнообов’язкових правил. Однак хоча дисциплінарні правопорушення здебільшого пов’я­ зані зі службовими, трудовими обов’язками винної особи. Проте не 95 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 завжди ця умова є необхідною для віднесення проступку до дисцип­ лінарних. Наприклад, окремі дії працівників транспорту, вчинені при виконанні ними службових обов’язків, розглядаються як адміністра­ тивні правопорушення (випуск на лінію транспортних засобів, техні­ чний стан яких не відповідає встановленим вимогам) [7, c. 182]. Ад­ міністративна відповідальність, як правило, не супроводжується негативними для трудової (службової) діяльності правопорушника наслідками. Адміністративне законодавство містить істотно більший перелік стягнень. Суб'єктами дисциплінарної відповідальності можуть бути лише особи, які перебувають в трудових правовідносинах з конкретними підприємствами, установами та організаціями (працівники). Суб'єкта­ ми ж адміністративної відповідальності є громадяни, що посягають на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встано­ влений порядок управління. Тобто, як правило, за порушення обов'яз­ ків, не пов'язаних з їх трудовою (службової) діяльністю. За ст. 14 КУпАП посадові особи підлягають адміністративній відповідальності за адміністративні правопорушення, зв'язані з недодержанням уста­ новлених правил у сфері охорони порядку управління, державного і громадського порядку, природи, здоров'я населення та інших правил, забезпечення виконання яких входить до їх службових обов'язків. За порядком здійснення відмінність дисциплінарної відповіда­ льності від адміністративної полягає в тому, що першої відповідаль­ ності винні притягаються тими посадовими особами й органами, від яких залежить їх призначення на посаду або щодо яких порушники трудової дисципліни є підлеглими по службі. Відповідно до ст. 147­1 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП) дисциплінарні стя­ гнення застосовуються органом, якому надано право прийняття на роботу (обрання, затвердження і призначення на посаду) даного працівника. Працівники, які займають виборні посади, можуть бути звільнені тільки за рішенням органу, який їх обрав, і лише з підстав, передбачених законодавством. На працівників, які несуть дисциплі­ нарну відповідальність за статутами, положеннями та іншими акта­ ми законодавства про дисципліну, дисциплінарні стягнення можуть накладатися також вищестоящими органами [8]. Законодавство про працю, на відміну від законодавства, що ре­ гулює адміністративну відповідальність, не дає вичерпного переліку органів, що володіють правом установлювати дисциплінарну відпо­ відальність. Ця обставина, на думку О. В. Нікіфорова, обумовлює від­ мінності в способах визначення протиправності дисциплінарних і адміністративних проступків [9, c.33]. 96 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Висновок. Кабінет Міністрів України вніс на розгляд Верховної Ради України Проект № 4670 від 16.05.2016 Закону України «Про Ди­ сциплінарний статут Національної поліції України», який вже при­ йнято в першому читанні. Нажаль, в цьому Проекті відсутній перелік проступків, за вчинення яких поліцейських можуть притягнути до відповідальності. Також не передбачено наявність незалежного дис­ циплінарного органу поліцейських, що рекомендовано різними євро­ пейськими інституціями. Таким чином аналіз особливостей і відмін­ ностей дисциплінарної відповідальності від адміністративної дає змогу зробити висновки про значні відмінності зазначених видів юри­ дичної відповідальності. Трудове законодавство, на відміну від адміні­ стративного, не дає чіткого визначення дисциплінарного проступку і не містить конкретних його складів, стадій дисциплінарного прова­ дження. Тому на практиці часто трапляються випадки грубого по­ рушення прав та загальних принципів, коли особа помилкова притя­ гується до іншого виду юридичної відповідальності. Список бібліографічних посилань 1. Теория государства и права : учебник / С. С. Алексеев, С. И. Архипов, Г. В. Игнатенко и др. ; отв. ред. В. Д. Перевалов. 3­е изд., измен. и доп. М. : Норма, 2004. 484 с. 2. Дрейшев Б. В. Правотворческие отношения в советском государст­ венном управлении. Л. : Изд­во ЛГУ, 1978. 175 с. 3. Теория государства и права : учебник / С. С. Алексеев, С. И. Архипов, Г. В. Игнатенко и др. ; под ред. В. М. Корельского и В. Д. Перевалова. 2­е изд., измен. и доп. М. : Норма ; Инфра­М, 2001. 616 с. 4. Сыроватская Л. А. Ответственность за нарушение трудового законо­ дательства. М. : Юрид. лит., 1990. 176 с. 5. Венедиктов В. С. Критерії розмежування адміністративної та дисци­ плінарної відповідальності // Проблеми систематизації законодавства Укра­ їни про адміністративні правопорушення : матеріали міжнар. наук.­практ. конф. (м. Ялта, 7–8 груд. 2006 р.). Сімферополь : Кримськ. юрид. ін­т, 2006. C. 17–23. 6. Кодекс України про адміністративні правопорушення : закон УРСР від 07.12.1984 № 8073­X // База даних «Законодавство України» / Верховна Рада України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/80731­10 (дата звер­ нення: 10.11.2017). 7. Адміністративне право України : підручник / Ю. П. Битяк, В. М. Гара­ щук, О. В. Д’яченко та ін. ; за ред. Ю. П. Битяка. Київ : Юрінком Інтер, 2007. 544 с. 8. Кодекс законів про працю України : закон УРСР від 10.12.1971 № 322­VIII // База даних «Законодавство України» / Верховна Рада України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/322­08 (дата звернення: 10.09.2017). 9. Никифоров О. В. Дисциплинарная ответственность сотрудников ор­ ганов внутренних дел : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.02. Омск, 1998. 202 с. Одержано 14.11.2017 97 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 УДК 342.9.796 Ігор Миколайович КОВАЛЬОВ, кандидат юридичних наук, старший викладач кафедри спеціальної фізичної підготовки факультету № 2 Харківського національного університету внутрішніх справ ДЕЯКІ АСПЕКТИ ВДОСКОНАЛЕННЯ АДМІНІСТРАТИВНО- ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ОРГАНІЗАЦІЇ ТА ЗДІЙСНЕННЯ ФІЗИЧНОЇ ПІДГОТОВКИ У ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНАХ Питання щодо удосконалення адміністративно­правового регу­ лювання організації та здійснення фізичної підготовки у правоохо­ ронних органах підтверджується збільшенням необхідності реформу­ вання правоохоронних органів нашої країни та країн Європейського Союзу та є одним з пріоритетних напрямів вказаного на підвищення рівня їх професійної підготовки. Зважаючи на євроінтеграційні процеси, що тривають у суспільс­ тві, набрання чинності законодавчих актів щодо реформування та розвитку правоохоронних органах в сучасних умовах, нагальним по­ стає питання удосконалення системи функціонування фізичної під­ готовки в правоохоронних органах [1]. Крім того, реформування сис­ теми фізичної підготовки обумовлено наявністю низки об’єктивних причин і факторів, які негативно впливають на ефективність органі­ зації та управління процесом фізичної підготовки особового складу правоохоронних органів, зокрема: 1) потребують удосконалення за­ конодавчі акти з питань фізичної культури і спорту в частині реалі­ зації Державної політики у сфері фізичної культури і спорту [2] серед особового складу правоохоронного органу. Підлягають також пере­ опрацюванню керівні документи, які регламентують функціонуван­ ня системи фізичної підготовки в правоохоронних органах з метою реалізації вимог оновлених нормативно­правових актів з питань фу­ нкціонування та розвитку правоохоронних органів в сучасних умо­ вах; 2) потребує побудови централізованої системи управління фізи­ чною підготовкою в правоохоронних органах. Її розгалуженість та порушення принципу централізації призводять до утворення пара­ лельно діючих структур різного підпорядкування, що не забезпечує ефективного функціонування системи фізичної підготовки і спорту в цілому. Це вимагає нагальної реорганізації існуючої форми управління з метою посилення її централізації та приведення всіх суб’єктів до єдиної системи структурно­логічного підпорядкування. Вимагає вдос­ коналення система керівництва фізичною підготовкою у оперативних © Ковальов І. М., 2017 98 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 командуваннях, з’єднаннях, військових частинах, закладах та уста­ новах, актуальним є питання введення інструкторів з фізичної під­ готовки до штату навчальних закладів і військових частин та органі­ зації системи їх централізованої підготовки [1]; 3) потребує опрацювання питання щодо визначення та обґрунтування кількості фахівців фізичної підготовки для забезпечення організації процесу фізичної підготовки та проведення спортивних заходів з особовим складом у правоохоронних органах; 4) потребує вдосконалення сис­ тема підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів з фізичної підготовки у правоохоронних органах; 5) недосконалою є система організації науково­дослідницької роботи у сфері фізичної підготовки в частині управління науковими дослідженнями та за­ безпечення їх реалізації в практичній діяльності правоохоронних органів; 6) потребує нових підходів система підготовки особового складу у зв’язку з переходом переважно на контрактну основу ком­ плектування деяких правоохоронних органів; 7) відсутня дієва сис­ тема мотивації особового складу до занять фізичною підготовкою та їх заохочення за високий рівень фізичної готовності; 8) невід­ повідність навчальної матеріально­технічної бази з фізичної підго­ товки вимогам програмного навчання особового складу у навчаль­ них закладах та проведення занять у системі службової; 9) потребує вдосконалення система інформаційного забезпечення функціону­ вання фізичної підготовки в правоохоронних органах [1]. Існуюча система організації фізичної підготовки у правоохорон­ них органах, з урахуванням вищезазначених чинників, неповною мі­ рою забезпечує належний рівень фізичної готовності особового складу до виконання службових обов’язків, не сприяє підвищенню ефективності освітнього процесу підготовки курсантів та слухачів вищих навчальних закладів та ефективності управління процесом фізичного вдосконалення особового складу. В країнах блоку НАТО фізична підготовка здійснюється на основі трьох різних концепцій: придатності, готовності та мобілізації. Від­ повідно під фізичною придатністю розуміють здатність військовос­ лужбовців швидко адаптуватись до змісту та умов конкретної діяль­ ності. При цьому основними якостями, які характеризують вказану здатність є м’язова сила, м’язова витривалість і кардіореспіраторна витривалість (загальна витривалість) [3]. Відповідно до концепції «фізичної придатності» (Physical Fitness) основною задачею фізичної підготовки особового складу є досягнення та стійка підтримка фізи­ чної придатності на рівні стандартів за видами збройних сил і де­ яких родів військ для різних категорій військовослужбовців [4]. 99 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Безпосередніми параметрами фізичної придатності є: наявність фізичного здоров’я, здатність до вмілих і тривалих дій та швидкого відновлення після навантаження, а також бажання виконувати по­ ставлені задачі в будь­яких ситуаціях. Основними компонентами фі­ зичної придатності виступають: аеробна (кардіореспіраторна) та загальна витривалість, м’язова сила, м’язова витривалість, гнучкість і оптимальний склад тіла. При цьому витривалості надається пріо­ ритетне значення [5]. Вченими підтримується позиція про недолік даної концептуальної побудови, оскільки ставка на те, що досягнен­ ня належного рівня фізичної підготовленості особового складу і фо­ рмування у них необхідних прикладних рухових навичок можливо набути за рахунок військово­професійної діяльності в процесі бойо­ вої підготовки [4]. Концепція «повної фізичної готовності» сформувалася в 70­х рр. у США в період прискореної модернізації системи бойової та фізичної підготовки особового складу у зв’язку з переходом до професійного способу їх комплектування. «Фізична готовність» характеризує кон­ кретний фізичний стан особового складу, що відповідає вимогам су­ часного бою і дозволяє йому успішно виконувати бойові задачі від­ повідно до його бойового призначення [6]. Основні прикладні положення цієї концепції сформульовані в діючих статутах, настано­ вах і програмах, що регламентують бойову та фізичну підготовку [4]. Окрім повної фізичної готовності особового складу існує також оперативна готовність, саме в якій особлива увага надана суто опе­ ративній фізичній підготовці. Метою її є розвиток у особового складу фізичних і психічних якостей, необхідних для успішних дій у конкре­ тних видах бойових операцій, а також для попередньої адаптації до кліматичних умов театру майбутніх бойових дій. Така підготовка характеризується високими, іноді граничними фізичними наванта­ женнями і максимальною психологічною напругою. У зв’язку з цим, у даний час в країна НАТО можливо виділити три оригінальних напрямки розвитку фізичної підготовки особового складу, які за ознаками є такими: 1) традиційне, засноване на конце­ пції «фізична придатність» (ФРН); 2) військово­прикладне – концеп­ ція «фізична готовність» (США, Великобританія); 3) спортивне – концепція «фізична мобілізація» (Франція) [220]. Слід зробити висновок, що провідними напрямками реформу­ вання системи фізичної підготовки є: інтенсифікація процесу фізич­ ної підготовки, підвищення її військово­прикладної та психологічної спрямованості, переважний розвиток витривалості, підвищення ви­ мог до фізичної підготовленості та відповідальності кожного війсь­ ковослужбовця за особисту фізичну готовність. 100 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Список бібліографічних посилань 1. Про затвердження Концепції розвитку фізичної підготовки і спорту у Збройних Силах України на період до 2020 року : наказ Міністерства оборони України від 13.05.2016 № 257 // Міністерство оборони України : офіц. веб­ сайт. URL: http://www.mil.gov.ua/content/other/MOU2016_257.pdf (дата звер­ нення: 30.10.2017). 2. Про схвалення Концепції Державної цільової соціальної програми роз­ витку фізичної культури і спорту на період до 2020 року : розпорядження Кабі­ нету Міністрів України від 09.12.2015 № 1320­р // Урядовий портал : веб­портал. URL: http://www.kmu.gov.ua/control/uk/cardnpd?docid=248719473 (дата звер­ нення: 30.10.2017). 3. Полевой устав сухопутных войск США FM 31­24. Авиационно­ десантные обеспечения войск специального назначения. М., 1986. 103 с. 4. Фіногенов Ю. С. Світовий досвід адаптації системи фізичного вихован­ ня військовослужбовців в умовах сучасного реформування збройних сил. Нау- ковий вісник МДУ імені В. О. Сухомлинського. 2011. Вип. 1.33. С. 180–184. URL: http://mdu.edu.ua/spaw2/uploads/files/43.pdf (дата звернення: 30.10.2017). 5. Физическая подготовка. Руководство, организация и обеспечение физической подготовкой в воинской части и подразделении / под ред. Е. В. Жукунова. М. : Военное изд­во, 1990. 192 с. 6. Яценко В. Н. Система подготовки военных кадров в основных странах НАТО и Японии. Информационный бюллетень. 2004. № 68. С. 128. Одержано 01.11.2017 УДК 342.5:008:34 Олександр Георгійович КУШНІРЕНКО, кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри конституційного права України Національного юридичного університету ім. Ярослава Мудрого СТАБІЛЬНІСТЬ КОНСТИТУЦІЙНОГО ЛАДУ І ПРАВОВА КУЛЬТУРА ГРОМАДЯН Історичний досвід майже із стовідсотковою достовірністю дово­ дить, що першою передумовою загибелі держави є занепад культури. І в цьому сенсі людина повинна бути культурною особистістю, яка здатна мислити, сприймати знання і уміти їх використовувати на благо суспільства. Безумовно, що в контексті загальної культури ва­ жливе значення має правова культура, оскільки тільки людина, яка вихована згідно із законами своєї держави і принципами їх виконан­ ня, буде дотримуватися законів. В західній теорії права поняття «правова культура» розгляда­ ється як культура прав людини, а саме як складова частина культури духовної, то являє собою систему знань, ціннісних поглядів та орієн­ тацій, які ґрунтуються на визнанні та повазі гідності людини, її прав і © Кушніренко О. Г., 2017 101 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 свобод, можливості їх реалізації й захисту. По суті, правова культура – це загальний рівень знань і об’єктивне відношення суспільства до права. В об’єктивному значенні її слід розглядати як сукупність пра­ вових знань у вигляді норм, установок, які створюються в процесі життєдіяльності і які регулюють правила взаємовідносин особи, пе­ вної групи громадян, суспільства і держави і оформлених у вигляді законодавчих актів. Правова культура має свою структуру і її складовими елемента­ ми звичайно вважають рівень правосвідомості та правової активнос­ ті громадян. Знаходить свій прояв в розумінні громадянами та поса­ довими особами нормативних актів, використання прав та виконання законів. В ідеалі кожний суб’єкт повинен розуміти, що являє собою право як цінність в сфері суспільних відносин, знати право і розуміти його сенс, ті чи інші положення закону, вміти пра­ вові знання застосовувати для захисту своїх прав і свобод, законних інтересів тощо. Однією із цілей тих кардинальних реформ, що сьогодні відбува­ ються в Україні є формування громадянського суспільства, що безпо­ середньо пов’язано із значним підвищенням рівня правової культури як громадян, так і посадових осіб. І в цьому сенсі спостерігається до­ сить таки повільна зміна стереотипів та поведінки людей, які бачать значну невідповідність між декларомісткими нормами законів і ти­ ми змінами, які відбуваються в повсякденному житті. Слід визначити, що значна частина населення України не орієн­ тується в законодавстві, знання якого людям вкрай необхідно. Має місце правовий нігілізм, як невід’ємна складова культурно­правової кризи. В багатьох випадках люди без особливого ентузіазму сприй­ мають масштабні зміни та потрясіння, які в Україні відбуваються в останні часи. По суті можна стверджувати, що правовий нігілізм, як масове явище, властивий не лише серед звичайних громадян, але й серед посадових осіб державних органів влади, у її виконавчій та за­ конодавчих гілках. Можна навіть стверджувати про те, що він носить яскравий демонстративний, агресивний та неконтрольований хара­ ктер. Досить лише пригадати численні випадки відмов вчених поса­ дових осіб виконувати законні судові рішення. Все вищевказане безпосереднім чином впливає на стабільність існуючого в Україні конституційного ладу та його засад, як системи тих принципів і засад, які були встановлені українським народом і знайшли своє закріплення в чинній Конституції України. Тому потрі­ бно подвоїти зусилля по підвищенню культури громадян, в тому чи­ слі й правової. Чим вищим буде рівень правової культури суб’єктів права, особливо посадових осіб, зокрема державних органів влади та 102 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 місцевого самоврядування, тим ефективніше будуть реалізовуватися закони. В зв’язку із цим потрібно змінювати законодавство, набли­ жаючи його до кращих зразків демократичних правових держав. Не­ обхідно проводити і регулярну роботу з профілактики та боротьбою з правопорушеннями, здійснювати масове правове виховання, особ­ ливо серед молоді. Спираючи на право як частину правової культури і в цілому на культурні традиції, в Україні можливе подолання пра­ вового нігілізму. Важливо також пам’ятати, що реформування України відбуваєть­ ся в умовах глобалізації, яка несе певні загрози, втрати національної самобутності правової культури. Але явних загроз глобалізація саме для нашої держави навряд чи несе, особливо з огляду на ті негативні обставини, які мали місце за багато десятирічь, коли Україна не мала своєї державності, і які до свого часу мають місце. Глобалізація в зв’язку із цим може розглядатися саме як позитивне явище, якщо буде мати місце тісна взаємодія держав, а також обмін досвідом, який буде сприяти вдосконаленню та розвитку національних правових інститу­ тів. Необхідно здійснювати ефективні заходи, які б сприяли збережен­ ню і вдосконаленню правової культури, а саме дотримуватися тради­ цій та звичаїв, вдосконалювати національне законодавство з огляду на демократичне ефективне міжнародне законодавство тощо. Одержано 30.10.2017 УДК 354.31(477):3.078 Олександр Олександрович МОЗГОВИЙ, аспірант Харківського національного університету внутрішніх справ ЩОДО РОЗУМІННЯ АДМІНІСТРАТИВНИХ ПОСЛУГ В ДІЯЛЬНОСТІ СЕРВІСНИХ ЦЕНТРІВ МВС УКРАЇНИ Проблема оптимізації надання адміністративних послуг в діяль­ ності сервісних центрів МВС України актуальна тому, що на сьогодні активно формується нова доктрина адміністративного права, згідно з якою пріоритетом в діяльності органів, наділених владними пов­ новаженнями, є права і свободи людини і громадянина. Реалізація цього конституційного положення потребує системного перегляду сутності публічно­правових відносин у сфері надання адміністрати­ вних послуг, а також з’ясування шляхів удосконалення діючої проце­ дури надання останніх сервісними центрами МВС України [1, с. 104]. Останнім часом приділялась увага вчених дослідженню діяль­ ності органів внутрішніх справ щодо надання адміністративних послуг населенню, і це у свою чергу вимагає переосмислення їх ролі © Мозговий О. О., 2017 103 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 та призначення у державі (І. В. Дроздова [2], Є. О. Легеза [3], О. О. Сосновик [4], В. М. Цидря [5]). Опрацьовані дослідниками проблеми сутності адміністративної послуги доводять актуальність подальшого аналізу цієї проблеми, і тим більше є актуальним їх дослідження в діяльності сервісних центрів МВС України. З метою визначення терміну «адміністративні послуги в діяльності сервісних центрів МВС України» варто розгля­ нути позиції вчених, які існують в наукових виданнях щодо сутності зазначеної категорії з метою вироблення власної позиції. Так, О. О. Сосновик визначає адміністративні послуги органів внутрішніх справ як публічну діяльність, пов’язану з реалізацією владних повноважень органу (підрозділу, служби) чи окремої поса­ дової особи, яка здійснюється за ініціативою фізичної (юридичної) особи, як правило, має чітко фіксований платний характер, спрямо­ вана на охорону, захист та реалізацію її прав, свобод і законних інте­ ресів, і результатом якої є адміністративний акт [4]. У свою чергу В. М. Цидря зазначає, що під наданням адміністрати­ вних послуг органами внутрішніх справ слід розуміти результат здій­ снення ними повноважень по юридичному оформленню реалізації фізичними та юридичними особами прав, свобод і законних інтересів за їх заявою (видача дозволів (ліцензій), сертифікатів, посвідчень, проведення реєстрації тощо). Крім того, автором визначається зміст діяльності органів внутрішніх справ щодо надання адміністративних послуг: а) паспортизація населення і видача паспортів громадянам України для виїзду за кордон; б) юридичне оформленням умов, не­ обхідних для реалізації прав і інтересів громадян (видача посвідчен­ ня водія; про освіту чи проходження певних курсів та ін.); в) видача дозволів (на виготовлення печаток; перевезення небезпечних ван­ тажів; придбання, збереження, носіння, користування, перевезення і торгівля зброєю; право займатися охоронною діяльністю тощо); г) реєстрація з веденням реєстрів (автомототранспорту, зброї тощо); ґ) підготовка документів (для прийняття громадянства та ін.); д) проведення експертиз; е) поновлення порушених прав людини (розкриття злочину і повернення майна чи права на майно (докуме­ нтів) та ін.) [5, с. 8–9]. В даному випадку можна спостерігати, що ка­ тегорія адміністративна послуга змістовно ототожнюється із потре­ бою отримання документу дозвільного характеру. В той же час Є. О. Легеза наголошує на тому, що під адміністра­ тивними послугами, що надаються міліцією громадської безпеки, слід розуміти врегульовану адміністративно­правовими нормами діяльність підрозділів міліції громадської безпеки із розгляду заяви фізичної або юридичної особи про видачу адміністративного акта 104 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 (дозволу, ліцензії, реєстрації, сертифіката тощо), спрямованого на забезпечення її прав і законних інтересів та/або на виконання осо­ бою визначених законом обов’язків [3]. Аналіз наведених позицій дає змогу дійти висновку, що послуга, це по­перше, діяльність; по­друге, діяльність спрямована на отри­ мання бажаного результату, по­третє, це діяльність, яка характери­ зується певними особливостями в залежності від інтересу, на вико­ нання якого була спрямована діяльність; по­четверте, наявність, що найменш двох суб’єктів (суб’єкт, який надає послугу та суб’єкт, який отримує останню), по­п’яте, обов’язкова правова регламентація дій щодо отримання бажаного результату [1, с. 104; 6, с. 177]. На думку Т. О. Коломоєць, до основних ознак адміністративних послуг доцільно віднести наступні: 1) надання лише за заявою фізи­ чної або юридичної особи (ініціативна, заявна діяльність); б) зв’язок із забезпеченням умов для реалізації прав, свобод та законних інте­ ресів конкретних осіб; в) надання лише шляхом реалізації владних повноважень суб’єктом публічної адміністрації (власних або делего­ ваних повноважень); г) законодавче регулювання права на отриман­ ня особою конкретної адміністративної послуги та кореспондуючого повноваження суб’єкта публічної адміністрації на надання такої по­ слуги; г) можливість отримання конкретної адміністративної послу­ ги передбачено, як правило, в одному органі; д) результатом надан­ ня є адміністративний акт – дія або рішення суб’єкта публічної адміністрації, яким задоволено звернення конкретної особи. Цей акт є адресним (спрямований на особу, яка звернулася за адміністратив­ ною послугою) [7, с. 240]. В свою чергу, В. П. Тимощук визначає такі ознаки адміністративних послуг, а саме: по­перше, адміністративна послуга надається за заявою особи; по­друге, надання адміністрати­ вних послуг пов’язано із забезпеченням умов для реалізації суб’єк­ тивних прав конкретної особи; по­третє, адміністративні послуги надаються адміністративними органами (насамперед органами ви­ конавчої влади) і обов’язково через реалізацію владних повнова­ жень. Тобто отримати конкретну адміністративну послугу можна лише у відповідному (як правило, тільки одному) адміністративному органі; по­четверте, результатом адміністративної послуги в процеду­ рному значенні є адміністративний акт (рішення або дія адміністра­ тивного органу, яким задовольняється заява особи). Такий адмініст­ ративний акт має конкретного адресата – споживача адміністративної послуги, тобто особу, яка звернулася за даною послугою [8, с. 119]. На підставі викладеного, що під адміністративними послугами в діяльності сервісних центрів МВС України слід розуміти урегульовану адміністративно­правовими нормами публічно­сервісну діяльність 105 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 сервісних центрів МВС України, що здійснюється за зверненням фі­ зичної чи юридичної особи, шляхом провадження передбачених за­ конодавством послідовних дозвільних чи інших процедур, офіційним результатом якої є індивідуальний адміністративний акт. Список бібліографічних посилань 1. Шатрава С. О. Адміністративні послуги в діяльності органів внутрі­ шніх справ: поняття та класифікація. Jurnalul juridic national: teorie şi practică. 2015. № 6 (16). С. 104–107. 2. Дроздова І. В. Міністерство внутрішніх справ України як суб’єкт на­ дання адміністративних послуг : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.07. Київ, 2009. 20 с. 3. Легеза Є. О. Адміністративні послуги, що надаються міліцією громад­ ської безпеки : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.07. Дніпропетровськ, 2011. 21 с. 4. Сосновик О. О. Діяльність органів внутрішніх справ щодо надання адміністративних послуг: організаційно­правові питання : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.07. Харків, 2008. 19 с. 5. Циндря В. М. Організаційно­правові засади надання адміністратив­ них послуг органами внутрішніх справ України : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.07. Київ, 2011. 19 с. 6. Джафарова О. В. Дозвільна діяльність органів публічної адміністрації в Україні : питання теорії та практики : монографія. Харків : Диса плюс, 2015. 688 с. 7. Коломієць Т. О. Адміністративне право України. Академічний курс : підручник. Київ : Юрінком Інтер, 2011. 576 с. 8. Адміністративна процедура та адміністративні послуги: зарубіжний досвід і пропозиції для України / уклад. В. П. Тимощук. Київ : Факт, 2003. 496 с. Одержано 02.11.2017 УДК 349.2(477) Петро В’ячеславович МОЗОЛЕВСЬКИЙ, аспірант Національного університету «Києво-Могилянська академія», помічник-консультант народного депутата України ЗАОХОЧЕННЯ ПРАЦІ В СИСТЕМІ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ: ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ Просування України по шляху демократичних перетворень та реформ на основі посилення процесів щодо розвитку громадянсько­ го суспільства, децентралізації влади,місцевого самоврядування ви­ магає системного та адекватного реформування відносин у сфері праці. Особливо актуальним у контексті інституційного розвитку місцевого самоврядування є належне законодавче забезпечення та мотивація праці. Саме це дозволить посилити ефективність права на працю та інших трудових прав працівників, у тому числі посадових © Мозолевський П. В., 2017 106 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 осіб місцевого самоврядування [1]. Як засвідчує, міжнародний та на­ ціональний досвід, належна мотивація праці, передусім, через систе­ му заходів заохочень, сприяє підвищенню продуктивності праці, зро­ стання у працівників рівня моральних, ділових та професійних якостей, зменшення правопорушень. Крім того, реформуючи систему публічної служби, слід зауважити, що мотивація праці сприяє зни­ женню рівня корупції за рахунок ефективного та соціально справед­ ливого заохочення. Значно посилює актуальність проблематики за­ охочень в системі місцевого самоврядування сучасні тенденції, які пов’язані із проведенням кодифікації трудового законодавства, гар­ монізації його положень із нормами законодавства ЄС. Декларуючи низку соціально­економічних реформ, в Україні за­ лишається досить складне та суперечливе законодавство у сфері праці, яке не стимулює а, ускладнює мотивацію працівників. Кодекс законів про працю України (далі – Кодекс) [2] передбачає, що трудо­ ва дисципліна на підприємствах, в установах, організаціях забезпечу­ ється створенням необхідних організаційних та економічних умов для нормальної високопродуктивної роботи, свідомим ставленням до праці, методами переконання, виховання, а також заохоченням за сумлінну працю (ст. 140). При цьому, у Кодексі (ст. 143) зазначається, що до працівників підприємств, установ, організацій можуть засто­ совуватись будь­які заохочення, що містяться в затверджених трудо­ вими колективами правилах внутрішнього трудового розпорядку. Таким чином, можна констатувати, що законодавець не мотивує ро­ ботодавців щодо застосування заходів заохочення, а делегує відпові­ дні питання на рівень локальної регламентації. Якісно нових новацій щодо мотивації праці працівників органів місцевого самоврядування не містять базові закони з цих питань: Закони України «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про службу в органах місцевого само­ врядування» [3; 4]. Серед основних проблем, пов’язаних із застосуванням заохочень у системі органів місцевого самоврядування є наступні: 1) відсут­ ність ефективного та дієвого трудового законодавства, яке б моти­ вувало працю працюючих; 2) відсутність мотивації роботодавців з питань заохочень працівників; 3) відсутність ефективних механізмів реалізації права працівників на заохочення; 4) відсутність адекват­ них правових механізмів щодо мотивації праці у системі органів міс­ цевого самоврядування; 5) відсутність належного моніторингу за­ охочень тощо. У науковій літературі містяться різні думки щодо визначення поняття заохочень. Так, наприклад, одні вчені наголошують, що за­ охочення – це система заходів позитивного, публічного визнання та 107 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 стимулювання належної поведінки працівника з питань праці, а інші – публічне визнання трудових заслуг працівника. При цьому слід до­ тримуватися застосування елементів урочистості [5, с. 352; 6, с. 49]. З такими твердженнями можна погодитися, однак, у контексті по­ рушеної тематики вони потребують належної конкретизації. Ухвалений парламентом проект Трудового кодексу (далі – ТК) [7] не містить концептуальних новел щодо посилення механізмів мотивації праці працівників. Проект ТК (ст. 316) передбачає, що за успіхи в роботі та сумлінне виконання трудових обов’язків до пра­ цівників можуть застосовуватися заходи морального і матеріального заохочення – оголошення подяки, нагородження грамотою, виплата премії, вручення цінного подарунка тощо. Правилами внутрішнього трудового розпорядку, нормативними актами роботодавця можуть встановлюватися інші види заохочень, що застосовуються до пра­ цівників. При цьому, за особливі трудові заслуги працівники можуть бути представлені в установленому порядку до нагородження ві­ домчими відзнаками та державними нагородами (ст. 317 проекту ТК). З правової точки зору, це означає, що автори проекту ТК не при­ діляють предметної уваги питанням мотивації праці а, відтак, не ак­ тивізують її застосування в окремих сферах суспільного життя. Перспективними напрямами удосконалення законодавчого ре­ гулювання заохочення праці в органах місцевого самоврядування є наступні: 1) формування суспільної ідеології щодо позитивної моти­ вації працівників; 2) стимулювання мотивації роботодавців по засто­ суванню заходів заохочень; 3) формування новітнього трудового законодавства, зокрема, ТК, який би системно мотивував працю пра­ цівників через впровадження різних заходів заохочень; 4) стимулю­ вання праці працівників органів місцевого самоврядування через розвиток новітнього законодавства у цій царині; 5) стимулювання праці посадових осіб органів місцевого самоврядування через розви­ ток новітнього законодавства у цій царині. Список бібліографічних посилань 1. Конституція України : закон України від 28.06.1996 № 254к/96­ВР // База даних (БД) «Законодавство України» / Верховна Рада (ВР) України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/card/254к/96­вр (дата звернення: 17.10.2017). 2. Кодекс законів про працю України : закон УРСР від 10.12.1971 № 322­VІІ // БД «Законодавство України» / ВР України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/ laws/card/322­08 (дата звернення: 17.10.2017). 3. Про місцеве самоврядування в Україні : закон України від 21.05.1997 № 280/97­ВР // БД «Законодавство України» / ВР України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/280/97­вр (дата звернення: 17.10.2017). 4. Про службу в органах місцевого самоврядування : закон України від 07.06.2001 № 2493­III // БД «Законодавство України» / ВР України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2493­14 (дата звернення: 17.10.2017). 108 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 5. Трудове право України : підручник / за заг. ред. М. І. Іншина, В. Л. Ко­ стюка. Київ : Юрінком Інтер, 2017. 600с. 6. Юшко А. М. Удосконалення законодавства про заохочення працівни­ ків. Актуальні питання інноваційного розвитку. 2012. № 2. С. 48–52. 7. Трудовий кодекс України : проект закону України від 27.12.2014 № 1658 // БД «Законодавство України» / ВР України. URL: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc34?id=&pf3511=53221&pf35401= 322609 (дата звернення: 17.10.2017). Одержано 18.10.2017 УДК 342.51(477) Павло Олександрович НАГОРНИЙ, здобувач Харківського національного університету внутрішніх справ ЩОДО ЗМІСТУ ТА ЗНАЧЕННЯ ПРИНЦИПУ ПРОЗОРОСТІ (ГЛАСНОСТІ) НОРМОТВОРЧОГО ПРОЦЕСУ ОРГАНІВ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ УКРАЇНИ Ситуація, що складається в Україні, специфіка змін в її соціально­ економічному житті, обумовлюють необхідність комплексного під­ ходу до питання належного адміністративно­правового регулювання процесу нормотворчості, необхідності видання нормативних актів органів виконавчої влади на засадах законності, обґрунтованості, необхідності. Відповідно, процедура прийняття нормативно­право­ вих актів повинна бути не тільки детально регламентованою з метою забезпечення громадян від свавілля посадових осіб органів виконавчої влади, але й бути зрозумілою і прийнятою громадськістю з метою встановлення розумного балансу між інтересами держави та особи [1]. Тобто значення нормотворчості полягає в тому, щоб вибрати саме той варіант юридичної регламентації, який би в найбільш повній мірі від­ повідав інтересам країни та сприяв би прогресу суспільства. Значення нормотворчого процесу має два основні значення: по­ перше, це діяльність компетентних органів держави по виданню норм права відповідно до загально­обов’язкових та спеціальних принципів права, а по­друге, результат даної діяльності знаходить свій зовнішній вираз у вигляді юридичного документу – норматив­ но­правового акту, який повинен бути законним та бути підданим публічному обговоренню. При цьому вимагається урахування зако­ номірностей розвитку суспільства, об’єктивних і суб’єктивних умов для прийняття і застосування нормативного акту, а також вибір оп­ тимальної правової форми управлінського рішення. Традиційно вважається, що «акти органів виконавчої влади» є результатом воле­ виявлення відповідних органів і посадових осіб, тобто дій суб'єктів © Нагорний П. О., 2017 109 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 управління, які відображаються у письмовій формі. Акти органів ви­ конавчої влади, таким чином, мають дві суттєві особливості: правову та управлінську. Адже державно­владна властивість нормативних актів є неодмінною їх якістю і саме вона надає управлінню держав­ ного характеру [2, с. 16–17]. Будучи частиною управлінської діяльно­ сті та складовою механізму правового регулювання, вони відобра­ жають риси і властивості цих правових субстанцій, принципи правової держави та принципи державного управління, виступаючи складними, правовими явищами. В зв’язку з чим, нормотворчий процес повинен будуватись на раціональних та ефективних принципах, які б не залишались абстра­ ктно­теоретичними розробками, а позитивним чином впливали на практику створення юридичних нормативних документів, знижува­ ли вірогідність появи неефективних правових норм [3, с. 94]. Важливе місце серед основних принципів нормотворчої діяльно­ сті займає принцип прозорості (гласності) нормотворчого процесу, який полягає в тому, щоб розробка і прийняття нормативно­ правових актів проходили з дотриманням певної процедури, не ви­ ходячи за межі компетенції органів, що їх приймають. Цей принцип тісно пов'язаний з принципом демократизму, який ефективно вияв­ ляє погляди і бажання громадян країни, що може бути здійснено шляхом вивчення громадської думки, пропозицій окремих громадян та організацій. Названий принцип дозволяє брати участь безпосере­ дньо чи опосередковано у правотворчому процесі представників громадськості та надає змогу останнім висловлювати суспільні на­ строї щодо певних пріоритетів нашої держави. У свою чергу принцип прозорості (гласності) нормотворчого процесу характеризується ще й тим, що на його підставі з’ясовується питання: чи є порушення меж законодавчо визначеного правового регулювання, перевищення по­ вноважень органу виконавчої влади під час прийняття і реалізації виданого ним управлінського рішення (нормативного акту), чи ні. Адже саме цей фактор робить акт органу виконавчої влади чи поса­ дової особи незаконним, а отже, недійсним. У значній мірі зазначе­ ний принцип стосується проектного етапу нормотворчості, під час якого має проводитись своєрідний моніторинг процесу адміністра­ тивної нормотворчості з метою унеможливлення порушень з боку посадових осіб органів виконавчої влади. У разі потреби, на думку деяких вчених [4, с. 16], при розробці нормативного акту слід вико­ ристовувати позитивний досвід закордонних країн з метою його ім­ плементації у національну нормотворчу практику та законодавство. Однак, на наш погляд нововведення, невідомі юридичній науці і практиці України, можуть бути непридатними до її сучасних умов і 110 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 може несприятливо відображатися на суспільному житті країни. До того ж бажано звертатися не тільки до позитивного, але й до негати­ вного досвіду виконання функцій владно­управлінської діяльності, і не тільки до зарубіжного, а й до вітчизняного. Відповідно, орган ви­ конавчої влади як суб’єкт нормотворення, повинен постійно відслід­ ковувати зміни, що відбуваються у суспільстві, орієнтуватися на практику застосування вже діючих актів, своєчасно заповнювати прогалини в праві, що знаходить свій прояв в практичній нормотво­ рчій діяльності. Все це передбачає доцільність розробки та прийнят­ тя законопроекту «Про органи виконавчої влади України» з метою закріплення в ньому видів принципів нормотворчої діяльності, їх характеристики, організації нормотворчої діяльності органів вико­ навчої влади, а також форм взаємовідносин з іншими органами дер­ жавної влади та органами місцевого самоврядування. Таким чином, на підставі наведеного, можна зробити висновок, що головне призначення нормотворчості – встановлення нових пра­ вових норм, зміна і відміна застарілих. Прийняття нормативних актів здійснюється тоді, коли суспільні відносини раніше не регулюва­ лись, і вперше виникає необхідність в їх регулюванні, а також тоді, коли суспільні потреби змінюються, суспільство потребує такого нормативного регулювання, яке б адекватно відображало ці потре­ би, і врешті­решт, усунення повної або часткової відсутності в чин­ них нормативних актах необхідних юридичних норм. І щоб ця робота органів виконавчої влади була найефективнішою та відповідала по­ требам суспільства, процес прийняття і реалізації нормативних актів повинен відповідати одному із провідних принципів – принципу прозорості або гласності нормотворчого процесу, належна реалізація якого сприятиме ефективному управлінню різними сферами життє­ діяльності держави та її регіонів. Список бібліографічних посилань 1. Про заходи щодо подальшого забезпечення відкритості у діяльності органів виконавчої влади : постанова Кабінету Міністрів України від 29.08.2002 № 1302. Офіційний вісник України. 2002. № 36. Ст. 1700. 2. Авер’янов В. Б. Органи виконавчої влади в Україні. Київ : Ін Юре, 1997. 48 с. 3. Лата Н. Ф. Прийняття нормативно­правових актів органів виконавчої влади. Вісник прокуратури. 2003. № 10. С. 93–96. 4. Горьова С. Л. Норми адміністративного права (проблеми теорії та практики нормотворення) : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.07. Хар­ ків, 2001. 18 с. Одержано 01.11.2017 111 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 УДК 347.441.4(477) Анастасія Сергіївна НОВОСАД, кандидат юридичних наук, доцент кафедри цивільно-правових дисциплін юридичного факультету Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ ЩОДО ПИТАНЬ ЗАХИСТУ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ ТА ІНТЕРЕСІВ Набуття, здійснення цивільних прав супроводжується реалізаці­ єю суб’єктивного цивільного права учасниками цивільних правовід­ носин. Участь осіб у цивільних правовідносинах не виключає їх по­ рушень, тому законодавець у ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) встановив способи захисту цивільних права та інтересів судом. Отже, такими способами є: 1) визнання права; 2) ви­ знання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов’язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припи­ нення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (не­ майнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездія­ льності органу державної влади, органу влади Автономної Республі­ ки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Визнання права як спосіб захисту цивільних прав застосовується у випадку, коли наявний спір про право як таке, тобто право, що на­ лежить конкретній особі не визнається іншою особою або у разі від­ сутності правовстановлюючих документів, що засвідчують принале­ жність об’єкта права особі. Можна говорити про те, що такий спосіб захисту цивільних прав застосовується у випадку, коли безпосеред­ нього порушення права не відбувається, воно не визнається іншими учасниками цивільних відносин. Наприклад, при втраті правовста­ новлюючих документів на нерухоме майно (квартири), особа має звернутися до суду з позовною заявою про визнання права власності на таке майно. Такий спосіб захисту цивільного права як визнання правочину недійсним передбачає відновлення порушеного права суб’єктів циві­ льних відносин, яке існувало до моменту укладання такого правочину. Припинення дії, яка порушує право. Сутність цього способу захи­ сту цивільних прав полягає у можливості вимагати від особи, яка неналежним чином виконує зобов’язання або інші дії неправового характеру, припинення порушення суб’єктивного права учасників цивільних правовідносин. Як правило, такий спосіб захисту цивільних © Новосад А. С., 2017 112 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 прав застосовується при триваючому порушенні і при цьому особа, яка виступає потерпілою стороною, такого права не позбавляється повністю, а лише потерпає від неналежної реалізації свого права. Відновлення становища, яке існувало до порушення передбачає застосування реституції, тобто повернення у первісний стан поло­ ження, що існувало раніше. Примусове виконання обов’язку в натурі як спосіб захисту циві­ льного права означає, що зобов’язана особа має виконати чітку ви­ значену дію, що становить предмет зобов’язання на користь особи, суб’єктивні права якої були порушені. Зміна та припинення правовідношення є самостійним способом захисту цивільних права, але поряд з цим може використовуватися одночасно з іншими способами захисту. Найчастіше зміна та припи­ нення правовідношення реалізується в юрисдикційному порядку, але не виключається і застосування неюрисдикційної форми захисту, коли, наприклад, особа, яка є стороною у договорі може самостійно, не звертаючись до суду чи інших державних органів, вимагати при­ пинення договору достроково, якщо інша сторона, дійсно виконує свої зобов’язання неналежним чином. Відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, так само може застосовуватися і самостійно, і поряд з іншими способами у договірних і недоговірних зобов’язаннях. Відповідно до ч. 2 ст. 22 ЦК України збитками визнають втрати, яких особа зазнала у зв’язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Відшкодування моральної (немайнової) шкоди полягає у покла­ данні на порушника обов’язку відшкодувати заподіянні моральні страждання у матеріальній формі, тобто виплата грошової компен­ сації або надання певного майна. Визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади або органу місцевого самоврядування, їхніх посадо­ вих і службових осіб характеризується тим, що чітко зазначений суб’єкт порушення суб’єктивного цивільного права, але при цьому є певна особливість, що такі спори не є суто цивільно­правовими, а розглядаються в порядку адміністративного судочинства. Висновок. Слід зазначити, що законодавець встановив достатньо широкий перелік способів захисту цивільних прав та інтересів, що цілком відповідає формуванню правової держави, де людина, її жит­ тя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека є найвищою соціальною цінністю. 113 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Список бібліографічних посилань 1. Цивільний кодекс України : закон України від 16.01.2003 № 435­IV // База даних «Законодавство України» / Верховна Рада України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/435­15 (дата звернення: 30.10.2017). 2. Науково­практичний коментар до Цивільного кодексу України : у 2 т. / за ред. О. В. Дзери (кер. авт. кол.), Н. С. Кузнєцової, В. В. Луця. 5­те вид., пе­ рероб. і допов. Київ : Юрінком Інтер, 2013. Т. ІІ. 1120 с. Одержано 31.10.2017 УДК 336.2 Олександр Васильович ПАБАТ, кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри адміністративного права і процесу факультету № 3 Харківського національного університету внутрішніх справ ЗОВНІШНІ ТА ВНУТРІШНЬОСИСТЕМНІ ОРГАНІЗАЦІЙНО- ПРАВОВІ ЗВ’ЯЗКИ ЕЛЕМЕНТІВ ПОДАТКОВОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ Співвідношення між різними факторами, явищами, подіями то­ що засновані на взаємозалежності і взаємообумовленості називаєть­ ся зв’язком [1]. В нашому випадку зв’язками є відношення між заго­ льнодержавними та місцевими податками і зборами. Організаційно­правові зв’язки елементів податкової системи України це форма взаємозалежності з відповідною правовою осно­ вою, яка визначає характер відносин між всіма видами загольнодер­ жавних та місцевих податків і зборів, вплив на інших елементів сис­ теми при створенні, зміні, скасуванні податків і зборів тощо. Формування податкової системи України відбувається через комбінуванню податків, що сплачуються в державі. Законодавець формує податкову систему виходячи з потреб держави та органів місцевого самоврядування щодо фінансового наповнення відповід­ них бюджетів. Таким чином податки взаємно доповнюють один од­ ного для виходу на певний рівень наповнення бюджету. Визначена в Податковому кодексі України податкова система є не про сукупність податків, а саме система, оскільки між окремими елементами (пода­ тками) формуються організаційно­правові зв’язки, що характеризу­ ються сумісністю, взаємною узгодженістю, відповідністю. Внутрішньо­системні організаційно­правові зв’язки елементів податкової системи України складаються безпосередньо між окре­ мим податками і зборами. Зокрема, це пов’язано з тим, що податки складали переважну більшість доходів кожного бюджету України, і при зміні будь­якого податку змінюється доходна частина бюджету. © Пабат О. В., 2017 114 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Відтак, для урівноваження доходної частини бюджету при зменшен­ ні одного податку (або його скасуванні), збільшується податковий тягар по іншому виду податку. Інший випадок, коли при внесенні чергових змін до податкової системи України три окремих податки було об’єднано до складу податку на майно. Так, нині податок на майно складається з: податку на нерухоме майно, відмінне від земе­ льної ділянки, транспортного податку та плати за землю [2, ст. 265]. Тобто, в Податковому кодексі України визначено організаційні зв’язки всередині самої податкової системи України. Внутрішньо­системні організаційно­правові зв’язки елементів податкової системи України пов’язані з розподілом податків між дер­ жавним і місцевими бюджетами. Ці два види податків нерозривно пов’язані і визначені в Податковому кодексі України як загальнодер­ жавні та місцеві податки і збори. Зв’язки між загальнодержавними та місцевими податками і зборами виявляється, зокрема, при перегляді їх переліку та співвідношення між частинами загальнодержавних і місцевих податків. Разом вони формують зведений бюджет України. Зовнішні організаційно­правові зв’язки елементів податкової системи України можна показати на прикладі оподаткування подат­ ком на доходи фізичних осіб, військовим збором та нарахування єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страху­ вання (єдиний соціальний внесок). Останній не входить в податкову систему України, а є обов'язковим платежем до системи загально­ обов'язкового державного соціального страхування, що справляєть­ ся в Україні з метою забезпечення страхових виплат за поточними видами загальнообов'язкового державного соціального страхування. Повноваження з адміністрування єдиного соціального внеску як і податків в Україні має Державна фіскальна служба. Нарахування податку на доходи фізичних осіб, військового збору та єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне стра­ хування здійснюється виходячи із розміру заробітної плати. Зазна­ чені відрахування із заробітної плати здійснюють фінансове наван­ таження на платника і його заробітну плату і не можуть бути змінені без врахування наслідків. Говорячи про організаційно­правові зв’язки, слід врахувати також співвідношення між податками, котрі справляються юридичними та фізичними особами, а також між пря­ мими та непрямими податками. Організаційно­правові зв’язки елементів податкової системи України – зв'язок, в який вступають загольнодержавні та місцеві пода­ тки і збори, виконуючи роль елементів цієї системи. Наостанок відмі­ тимо, що формування податкової системи України обов’язково відбу­ вається із врахуванням досліджуваних нами зовнішніх та внутрішньо­ 115 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 системних організаційно­правових зв’язків елементів податкової системи України, проте досліджень в цій сфері є обмаль. Відтак, по­ стає питання наукового пошуку в цій сфері задля визначення впливу цих зв’язків на побудову податкової системи України. Список бібліографічних посилань 1. Зв'язок // Словник української мови. Академічний тлумачний слов­ ник (1970–1980) : сайт. URL: http://sum.in.ua/s/ZV.JaZok (дата звернення: 25.09.2017). 2. Податковий кодекс України : закон України від 02.12.2010 № 2755­VI // База даних «Законодавство України» / Верховна Рада України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2755­17 (дата звернення: : 25.09.2017). Одержано 10.11.2017 УДК 343.98:[343.3/.7:504](477) Юрій Ігорович ПЕТРЕНКО, ад’юнкт Харківського національного університету внутрішніх справ ДО ПИТАННЯ СПОСОБІВ УЧИНЕННЯ НЕЗАКОННОЇ ПОРУБКИ ЛІСУ Інформація про спосіб вчинення злочину виступає основою для висування версій, планування та організації розслідування, вибору оптимального (ефективного) шляху розслідування, розробки заходів попередження злочинів. Крім того, встановлення способу вчинення злочину є обов’язковим, оскільки визначається відповідно до ст. 91 Кримінального процесуального кодексу України [1], як обставина, що підлягає доказуванню у кримінальному провадженні. Однак, на теперішній час залишаються не дослідженими способи вчинення незаконної порубки лісу. Дослідженню способів вчинення злочинів у криміналістичній лі­ тературі приділяється велика увага. Однак, незважаючи на значну кількість досліджень даного питання, єдиної точки зору щодо по­ няття та змісту способу злочину так і не сформувалося. Так, М. В. Салтевський під способом вчинення злочину розуміє комплекс причинно і функціонально пов’язаних довільних (і частково мимові­ льних) цілеспрямованих дій злочинця [2, с. 421]. В.Ф. Єрмолович ви­ значає спосіб як систему умисних дій з підготовки, вчинення та при­ ховування злочину, що охоплюються єдиним злочинним умислом, детерміновану психофізичними якостями особи злочинця та вибір­ ковим використанням відповідних їм умов місця, часу, а також мож­ ливих дій з боку потерпілого [3, с. 54]. Однак, М. Даньшин вважає, що структура способу злочину є не постійною категорією. Залежно від своєрідності винної поведінки, © Петренко Ю. І., 2017 116 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 особливостей ситуацій, що виникають до і після вчинення злочину та інших обставин, вона може бути триланковою (включає поведінку суб’єкта до, під час і після вчинення злочину), дволанковою (у різних комбінаціях) й одноланковою (характеризує поведінку суб’єкта ли­ ше під час вчинення злочину) [4, с. 9]. Г. Матусовський будучі послідовником в наукових поглядах В. Бахіна поділяє способи вчинення злочину за їх структурою на три види: одноелементні – ті, що вчиняються без підготовки та прихо­ вання так звані прості способи; складні двохелементні – ті, що крім способу безпосереднього вчинення мають дії з підготовки або при­ ховання події кримінального правопорушення; повні трьохелемент­ ні – ті, що включають тріаду способів з підготовки, вчинення та при­ ховання злочину [5, с. 213]. Говорячи про спосіб учинення незаконної порубки лісу, необхід­ но зазначити, що він також характеризується наявністю системи взаємопов’язаних дій щодо підготовки, вчинення та приховування слідів злочину. Дії злочинців, особливо коли вони вчиняють злочин у складі організованої групи, злочинної організації, заздалегідь розпо­ ділені й узгоджені серед всіх злочинців та виконуються з технологі­ чно. Так, наприклад, стадія підготовки до злочину даної категорії у багатьох випадках має складний структурований характер, про що свідчать наступні дії злочинців: підробка документів, які дають пра­ во здійснювати незаконну порубку лісу (лісорубного квитка); підшу­ кування кваліфікованих фахівців в галузі лісництва з метою подаль­ шого залучення до злочинної діяльності; підробка документів пов’язаних з проведенням санітарної рубки під час якої здійснюється заволодіння діловою деревиною; підшукування засобів для первин­ ної обробки, завантаження та вивезення деревини з місця скоєння злочину; підшукування знарядь злочину (сокири, бензопили, тощо); залучення дешевої робочої сили (виконавців); відокремлення дерева (чагарняка) від кореня; підшукування точок збуту незаконно зруба­ ної деревини; планування злочинної операції, розроблення плану вирубування конкретної території, подальша діяльність особи зло­ чинця щодо безпосередньої реалізація злочинного наміру тощо. Готуючись до вчинення злочину, злочинець серйозно підходять до питань вибору місця скоєння злочину та збору інформації щодо можливих місць збуту деревини, підшукування співучасників злочину, планування злочинної операції, підробки і використання документів, які надають повноваження на здійснення незаконної рубки лісу. Також, потрібно виділити способи безпосереднього вчинення незаконної порубки лісу в залежності від виду відокремлення дерева від кореня виділяють: шляхом спилювання; шляхом зрубування; шляхом викорчовування; шляхом випалювання тощо. 117 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Зазначимо, що наведений перелік способів охоплює лише най­ більш загальні риси, що характеризують незаконну порубку лісу. То­ му в кожному окремому випадку необхідно виходити з конкретних обставин події та дій учасників щодо підготовки, вчинення та прихо­ вування злочину. Так, В. В. Тіщенко вважає, що дії з приховування злочину можуть здійснюватися не тільки після вчинення злочину, але й під час його підготовки, включаючи приховування самих підготовчих дій [6, с. 108]. До того ж, на стадії підготовки злочинці створюють уявлення щодо правомірного характеру їх дій в осіб, які були її свідками. При­ кладом можуть бути дії, що полягають в повному чи частковому під­ робленні лісорубного квитка. Повне підроблення лісорубного квитка характеризується не відповідністю всієї інформації, яка в ньому за­ значена. Часткове підроблення полягає в зміні одного чи декількох відомостей занесених до квитка. Як правило це лісорубний квиток, що надає право рубки лісу: не на тій площі лісової ділянки, не тих порід дерев, не в той термін, не в тій кількості, тощо. З однієї сторо­ ни, використання злочинцем підробленого лісорубного квитка є спо­ собом отримання права на рубку лісу (дії з підготовки), а з іншої – способом маскування (дії з приховування) злочину. Отже, найбільш розповсюдженими діями злочинців з прихову­ вання даного виду злочину можуть бути наступні: приховування предмету незаконної порубки лісу, речових доказів (в першу чергу знарядь та засобів); знищення слідів незаконної порубки лісу; на­ дання завідомо неправдивих показань та підкуп свідків; створення фіктивного алібі; підробка та знищення компрометуючих докумен­ тів; підкуп працівників органів державної влади (працівників поліції, прокуратури, інших уповноважених органів) з метою неприйняття ними відповідних законних рішень. Звісно нами приведений не ви­ черпний перелік прийомів приховування незаконної порубки лісу, так як вони різняться залежно від використаного способу вчинення злочину та особистісних якостей особи злочинця. Висновок. Таким чином, можна стверджувати, що способи вчи­ нення незаконної порубки лісу, є повно структурними. Як ми показали, незаконна порубка характеризуються наявністю системи взаємопо­ в’язаних дій злочинців щодо підготовки, вчинення та приховування слідів злочину. Способи та сліди злочину залежать один від одного та можуть надати інформацію про інші елементи криміналістичної характерис­ тики, а отже сприяти якісному, повному та об’єктивному розсліду­ ванню злочину. Виявлення й аналіз типових способів: підготовки, вчинення та приховання такого кримінального правопорушення як 118 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 незаконна порубка лісу, що використовують злочинці, дозволяє дати рекомендації, спрямовані на вдосконалення діяльності з розсліду­ вання та запобігання таких злочинів. Список бібліографічних посилань 1. Кримінальний процесуальний кодекс України : закон України від 13.04.2012 № 4651­VI // База даних «Законодавство України» / Верховна Рада України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/4651­17 (дата звер­ нення: 30.10.2017). 2. Салтевський М. В. Криміналістика (у сучасному викладі) : підручник. Київ : Кондор, 2005. 588 с. 3. Ермолович В. Ф. Криминалистическая характеристика преступлений : учеб. пособие. Мн. : Амалфея, 2001. 304 с. 4. Даньшин М. В. Класифікація способів приховування злочинів у кри­ міналістиці : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.09. Харків, 2000. 18 с. 5. Матусовский Г. А. Экономические преступления: криминалистичес­ кий анализ. Харьков : Юринком, 1999. 480 с. 6. Тіщенко В. В. Корисливо­насильницькі злочини: криміналістичний аналіз : монографія. Одеса : Юрид. літ., 2002. 360 с. Одержано 31.10.2017 УДК 347.73:343.8 Ірина Вікторівна ПИВОВАР, кандидат юридичних наук, доцент кафедри загально-правових дисциплін Інституту кримінально-виконавчої служби РЕАЛІЗАЦІЯ ПРАВА НА ПЕНСІЙНІ ВИПЛАТИ ОСОБАМИ, ЗАСУДЖЕНИМИ ДО ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ, В АВСТРАЛІЇ ТА УКРАЇНІ Пенсійне законодавство закріплює право кожного громадянина України на пенсію за віком, по інвалідності, у зв’язку з втратою году­ вальника та в інших випадках, передбачених законодавством. Відпо­ відно, Конституція України гарантує, що ніхто не може позбавлений цього права. Пенсійне забезпечення як необхідність матеріального забезпечення громадян, особливо в старості, існує не тільки в нашій країні, а й у зарубіжних країнах. Цікавим з практичної та наукової точок зору на це питання є досвід Австралії. Згідно пенсійного законодавства Австралії право на пенсію ма­ ють громадяни країни і іммігранти з постійною візою, які пройшли ценз осілості: прожили на території країни не менше десяти років. Час проживання обчислюється сумарно, але один з періодів повинен бути не менше п’яти років. Пенсійний вік донедавна становив 65 ро­ ків, незалежно від статі. З 1 липня 2017 року пенсійний вік збільшився © Пивовар І. В., 2017 119 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 до 65 років і 6 місяців, крім того він буде збільшуватися на 6 місяців кожні 2 роки до 67 років на 1 липня 2023 року [1]. Австралійська пенсійна система в її нинішньому вигляді ґрунту­ ється на розмежуванню державної та приватної пенсіях. Державна пенсія по старості (age pension) – це цілком традицій­ на перерозподільна пенсія, яка фінансується з державного бюджету. Вона виплачується будь­якому громадянину або постійному резиде­ нту Австралії, який досяг 65­річного віку. Повний розмір державної пенсії по старості в даний час складає 797 $ на 2 тижні на пенсіонера­ одинака і 1203 $ на сімейну пару [2]. Для отримання державної пенсії по старості трудовий стаж не обов’язковий. Мета державної пенсії – забезпечити будь­якому літньому австралійцю мінімально необхід­ ний рівень життя. До пенсії додається чимало додаткових пільг, най­ важливіші з яких – повністю безкоштовне медичне обслуговування і субсидовані ліки. Крім того, власники пенсійних посвідчень мають право купувати квитки на громадський транспорт з великою зниж­ кою, а раз на рік їм надається безкоштовний проїзд на міжміському транспорті в межах штату. Розмір державної пенсії залежить від доходу і власності. Існує формула, за якою вираховується розмір пенсії: чим більше майна і доходів тим відповідно розмір державної пенсії зменшується. Якщо у пенсіонера виявиться власності більше ніж на визначену державою суму, то взагалі ніякої державної пенсії йому не передбачено. Австралія належить до країн швидко старіючих, і до 2030 року 25% її населення будуть складати особи, яким буде за 65 років, тому пенсії та допомоги є найбільшою сферою державних витрат – їх час­ ка складає близько третини федерального бюджету. З цих причин все більшого значення набуває діяльність приватних пенсійних фон­ дів (superannuation funds). Уже кілька десятиліть всі працюючі авст­ ралійці в обов’язковому порядку здійснюють внески до таких фондів. Розмір обов’язкового внеску неодноразово збільшувався і в даний час складає 9 % заробітної плати до вирахування податків [3]. Аналіз пенсійного законодавства Австралії дозволяє виділити декілька відмінних від української рис австралійської пенсійної сис­ теми, а саме: 1) наявність пенсійного плану кожного громадянина Австралії або іммігранта, який претендує на пенсійне забезпечення в Австралії; 2) основна частина у виплачуваній пенсії – приватна, на­ копичена в недержавних пенсійних фондах, а не державна; 3) зменшені за розміром тарифи для роботодавців; 4) підвищений пенсійний вік; 5) відсутність поділу населення на категорії отриман­ ня державного пенсійного забезпечення; 6) наявність спеціальних тестів, за результатами яких буде виявлена необхідність пенсійних 120 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 виплат; 7) підвищена прибутковість пенсійних фондів; 8) джерелами пенсійних виплат державою є не страхові внески, а податки. Щодо права на пенсійні виплати специфічним категоріям насе­ лення, зокрема особам, засудженим до позбавлення волі, то вони та­ кож мають право на отримання пенсій, але з деякими особливостями. В Австралії особи, засуджені до позбавлення волі, мають право на загальних підставах на державне пенсійне забезпечення: за віком, по інвалідності, у зв’язку з втратою годувальника, в інших випадках, передбачених законодавством. Пенсійне забезпечення засуджених, в Австралії входить в загальну систему пенсійного забезпечення. Про­ те пенсія засудженої особи припиняється якщо її неможливо перена­ правити на іншу правомочну особу. Такою особою може бути: 1) чоловік або дружина, 2) дитина засудженого, 3) третя особа, але лише за умови, що направлені кошти будуть використовуватись в інтересах дитини або партнера засудженого [4]. Ще однією особливістю є те, що засуджені особи не мають права використовувати кошти, які нараховує їм держава в той період, коли відбувають покарання, пов’язане з позбавленням волі. Ці кошти на­ раховуються їм на спеціально створену картку. Після закінчення від­ бування покарання в місцях позбавлення волі особи можуть отрима­ ти накопичені кошти в повному обсязі та використати на власний розсуд [4]. Щодо українських засуджених, то відповідно до Кримінально­ виконавчого кодексу України засуджені мають право на загальних підставах на призначення та отримання пенсії за віком, по інвалідно­ сті, у зв’язку з втратою годувальника та в інших випадках, передба­ чених законодавством про пенсійне забезпечення. Виплата особам, засудженим до позбавлення волі, призначених пенсій здійснюється територіальними органами Пенсійного фонду України на рахунок установи за місцем відбування покарання (ч. 1 ст. 122) [5]. Однак, на відміну від Австралії, в Україні з пенсій засуджених до позбавлення волі відшкодовуються витрати на їх утримання в установах вико­ нання покарань. При цьому не менш як п’ятдесят відсотків пенсії за­ раховується установою за місцем відбування покарання на особовий рахунок засудженого [5]. Отже, на підставі порівняльного аналізу пенсійного законодав­ ства Австралії та України, яке регламентує право засуджених на отримання пенсійних виплат, ми дійшли таких основних висновків: 1) право на пенсію особам, що відбувають покарання, забезпечується в обох країнах. Проте в Австралії кожен засуджений отримує пенсійні виплати, в Україні – лише ті, хто має страховий (трудовий) стаж) – відповідного розміру, в іншому випадку ця особа претендує не на 121 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 пенсію, а на соціальну допомогу особам, які не мають права на пен­ сію; 2) пенсійні нарахування засудженим в Австралії накопичуються на особистому рахунку засудженого, коштами якого можуть під час відбування покарання особою скористатися правомочні на те особи. В Україні пенсійні кошти отримуються засудженим на загальних під­ ставах у період відбування покарання з відрахування відповідного відсотка на користь держави. На нашу думку, було б доцільним запозичити деякі аспекти пен­ сійного законодавства Австралії в Україні, а саме: пенсія засуджених до позбавлення волі повинна акумулюватися на особистому рахунку особи, що відбуває покарання, з метою створення накопичувальної систему нарахувань, кошти яких засуджені зможуть використати після звільнення з місць позбавлення волі. Список бібліографічних посилань 1. Aged Care Act 1997 : 7 July 1997, No. 112 ; last change 22.06.2017. URL: http://www.legislation.gov.au/Details/C2017C00041 (last accessed: 30.10.2017). 2. Australian Age Pension Eligibility Requirements. finder.com.au. URL: https://webcache.googleusercontent.com/search?q=cache:7t90YxecLnkJ:https:// www.finder.com.au/australian­age­pension­eligibility­ requirements+&cd=9&hl=ru&ct=clnk&gl=ua (last accessed: 30.10.2017). 3. Бобровникова М. Актуальные направления реформирования пенсион­ ной системы в Австралии. Сравнительное трудовое право. 2012. Вып. 7. URL: https://www.hse.ru/data/2012/11/03/1249175249/Australia_7_2012_T1_B1.doc% 2015.07.12.pdf (дата звернення: 30.10.2017). 4. Factsheet IS122 – Imprisonment / Department of Veteran Affairs. URL: https://www.dva.gov.au/factsheet­is122­imprisonment (last accessed: 30.10.2017). 5. Кримінально­виконавчий кодекс України : закон України від 11.07.2003 № 1129­IV // База даних «Законодавство України» / Верховна Рада України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1129­15 (дата звер­ нення: 30.10.2017). Одержано 31.10.2017 УДК 347.441.4(477) Марина Геннадіївна ПОЛІЩУК, кандидат юридичних наук, доцент кафедри цивільно-правових дисциплін Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ ПОНЯТТЯ СПАДКОВИХ ПРАВОВІДНОСИН: ХАРАКТЕРНІ РИСИ ТА ЕЛЕМЕНТНИЙ СКЛАД Спадкові правовідносини належать до цивільно­правових відно­ син, тому їм притаманні всі характеристики цивільних правовідно­ син. Але, якщо розглядати спадкові правовідносини,як окрему групи © Поліщук М. Г., 2017 122 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 відносин то слід зазначити, що спадковим правовідносинам прита­ манні особливо лише їм властивості,засоби, та елементи. Спадкові правовідносини – це вольові правовідносини, які за­ сновані на свобідному волевиявленні їх суб’єктів. Тільки лише нада­ вши взаємну згоду відбувається їх виникнення, зміна та припинення. Розглядаючи спадкові правовідносини, слід відмітити наявність особи, яка хоч і не бере участь у їхньому складі, оскільки правовідно­ сини виникають лише після смерті особи,але воля якої впливає на подальший розвиток правовідносин. Спадкодавець складаючи заповіт, який містить розпорядження щодо його майна, тим самим зумовлює виникнення правовідносин для певних осіб, так і стосовно позбавлення потенційних спадкоєм­ ців права спадкування, тобто спричиняти неможливість виникнення для них цих правовідносин. Відсутність розпорядження на випадок смерті не можна вважа­ ти, що спадкові відносини виникають незалежно або навіть всупереч волі спадкодавця. В цьому випадку воля померлого полягає у бажан­ ні застосування до відносин, в яких він перебував за життя і які пе­ реносяться на спадкоємців після його смерті, порядку спадкування, передбаченого нормами інституту спадкування за законом. Саме від­ сутність заповіту свідчить про застосування іншого порядку спадку­ вання за законом. Спадкування за законом у такому разі виступає як воля спадкодавця, який з тих інших міркувань не висловив її інакше – шляхом складання заповіту. Спадковим правовідносинам, як і цивільним, також притаманні риси волевиявлення сторін та наявності особистісного елементу, але на відміну від цивільних, у спадкових правовідносинах вони набува­ ють дещо іншого змісту і тому їх слід розглядати як особливі, харак­ терні виключно для спадкового права ознаки.1 У спадкоємця виникає суб'єктивне право спадкування незалеж­ но від його волі. Від спадкоємця та його волевиявлення залежить реалізація цього потенційного права. Прийняття спадщини — акт вольовий, оскільки він повністю залежить від волі спадкоємця. Оскі­ льки спадкові правовідносини виникають лише зі смертю спадкода­ вця, наступні етапи їх розвитку — зміна та припинення — залежать вже не від нього безпосередньо, а від його спадкоємців. Поняття спадкових правовідносин є загальним і позначає сукуп­ ність якісно відмінних за своєю природою правовідносин, що вини­ кають у зв’язку із смертю фізичної особи або оголошення її помер­ лою в судовому порядку та регулюються нормами спадкового права. В теорії цивільного права розрізняють правовідносини із спадку­ вання та інші види спадкових правовідносин, що не є спадкуванням. 123 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 До юридичного складу підстав виникнення всіх вказаних видів пра­ вовідносин відноситься факт відкриття спадщини, яким є смерть фізичної особи або оголошення її померлою. Правовідносини із спадкування (при спадкуванні як за законом, так і за заповітом) є відносинами із універсального правонаступниц­ тва. Характерною рисою вказаних правовідносин є наявність особ­ ливого об’єкта – спадщини. Характерною рисою спадкових правовідносин є те, що підставою їх виникнення завжди виступає не один юридичний факт, а їх сукуп­ ність – юридичний склад. Так, для того, щоб спадкоємець був закли­ каний до спадкування за законом, необхідним, крім фактів смерті спадкодавця і відсутності заповіту, є також факт спорідненості з по­ мерлим, який дає підстави для зарахування даної особи до певної черги спадкоємців за законом (статті 1261–1265 ЦК України), або перебування неповнолітньої або непрацездатної особи на утриманні померлого протягом хоча б п’яти років до його смерті (ч. 2 ст. 1265 ЦК України), або входження потенційного правонаступника до числа осіб, які мають право на обов’язкову частку (ст. 1241 ЦК України). Закликання до спадкування спадкоємців за законом кожної наступ­ ної черги можливе, як правило, лише у випадку, коли до факту смерті спадкодавця приєднається факт відсутності спадкоємців першої чер­ ги, рівно як і відмови від спадщини або неприйняття її ними (виня­ ток становлять випадки, передбачені ст. 1259 ЦК України), а спадко­ ємців за правом представлення (ст. 1266 ЦК України) – у разі відсутності в живих того з їхніх родичів, хто був би спадкоємцем. Спадкові правовідносини – це цивільно­правове відношення, яке виникає на підставі норм підгалузі спадкового права, в силу смерті фізичної особи (спадкодавця) та, як правило, волевиявлення його учасників, яким між останніми встановлюється комплекс прав та обов’язків з приводу переходу до них тих прав та обов’язків, які не припиняються із смертю спадкодавця. Для розгляду поняття складу спадкових правовідносини треба надати характеристику щодо його елементного складу, а саме нада­ ти пояснення елементів спадкових правовідносин. А саме розкрити поняття: суб’єкт, об’єкт та зміст спадкових правовідносин. Зміст спадкових правовідносини можна розглядати як сукупність прав та обов’язків суб’єктів. Реалізація спадкового права є по суті реа­ лізацією конституційних прав особи, щодо права володіти, користува­ тися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї власності, результатами своєю інтелектуальної, творчої діяльності. Розглянемо суб’єкт та суб’єктивний склад правовідносин. До суб’єктів спадкових правовідносин відносять заповідача (спадкодав­ ця) та спадкоємця. 124 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Заповідач має право на випадок своєї смерті шляхом вчинення заповіту розпоряджатися своєю власністью­спадщиною до складу якої законом віднесені усі права та обов’язки, що належали спадко­ давцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Заповіт за Цивільним кодексом України має право офо­ рмлювати фізична особа з повною цивільною дієздатністю на мо­ мент складання заповіту, а не до чи після вчинення цього діяння. Згідно з ч. 1 ст. 34 ЦК України повну цивільну дієздатність набуває та фізична особа, яка досягла вісімнадцяти років (повноліття). Запові­ дач має право призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фі­ зичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімей­ них, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин; заповідач має право на визначення обсягу спадщини, що має спадкуватися за заповітом, на заповідальний відказ, на покла­ дення на спадкоємця інших обов’язків, а також право на скасування заповіту тощо. Але розгляд суб’єктів спадкового права без надання характерис­ тики спадкоємця, був би не повний. Так відповідно до ст. 1222 ЦК України спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізич­ ні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкрит­ тя спадщини. Спадкоємцями за заповітом можуть бути юридичні особи та інші учасники цивільних відносин. Відповідно до ст. 2 ЦК України такими учасниками є також держава,територіальна громада. У разі прийняття спадщини спадкоємцям слід пам'ятати про те, що вся спадкоємна маса повинна бути прийнята у повному обсязі, якщо інше не встановлено волею спадкодавця у заповіті. Це озна­ чає,що не можна прийняти лише права спадкодавця і не приймати обов'язки. Це саме стосується й прав на майно. Не може бути прийн­ ята, наприклад, тільки квартира і не прийняте інше майно. Спадко­ ємець, який прийняв частину спадщини, вважається таким, що при­ йняв усю спадщину. До складу спадщини входять всі права та обов’язки, що належа­ ли спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і які не припини­ лися внаслідок його смерті (ст. 1218 ЦК України). Але якщо спадко­ ємець відмовляється від спадщини, то тим самим припиняє спадкові правовідносини, тому що спадкові правовідносини виникають лише з наявністю, по­перше, вільного волевиявлення суб’єктів, по­друге, надавши взаємну згоду на виникнення, зміни, та припинення. А так як спадкоємець не надає згоду на прийняття спадщини, тим самим не починає існування спадкових відношень. Але спадкові правовід­ носини мають місто на існування, тому що в такому разі спадкова 125 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 маса, вся переходить до держави як до необхідного силу закону спадкоємця. А якщо наявні спадкові правовідносини, то зберігається і елементний склад правовідносин. Список бібліографічних посилань 1. Цивільний кодекс України. Науково­практичний коментар (пояснен­ ня, тлумачення, рекомендації з використанням позицій вищих судових ін­ станцій, Міністерства юстиції, науковців, фахівців) : у 6 т. Т. 3: Юридична особа / за ред. І. В. Спасибо­Фатєєвої. Харків : Страйд, 2009. 736 с. 2. Цивільне право України / за ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової. Київ : Юрінком Інтер, 2002. 933 с. Одержано 31.10.2017 УДК 342.95 Микола Анатолійович САМБОР, кандидат юридичних наук, начальник сектору моніторингу Прилуцького відділу поліції Головного управління Національної поліції в Чернігівській області, голова Первинної профспілкової організації Прилуцького відділу поліції ЧОО ПАП ОВС України, член Колегії Прилуцької районної державної адміністрації ОБҐРУНТОВАНІСТЬ І ВМОТИВОВАНІСТЬ РІШЕНЬ У СПРАВАХ ПРО АДМІНІСТРАТИВНІ ПРАВОПОРУШЕННЯ Законодавство України потребує суттєвих змін, як поточних, так і кардинальних, покликаних не лише заповнити прогалини або усу­ нути суперечності, а й створити ефективне правове поле, що забез­ печуватиме здійснення прав, свобод та інтересів людини, дотриман­ ня фундаментального принципу верховенства права. На наш погляд, надзвичайно важливим є створення державою умов для здійснення людьми їх прав в мовах застосування державою заходів примусу у рамках застосування юридичної відповідальності, а саме адміністра­ тивної відповідальності. Існуючий Кодекс України про адміністративні правопорушення та його норми архаїчні стосовно розвитку громадянського суспільст­ ва в Україні, суспільних відносин, що потребують державного врегу­ лювання та забезпечення сталості. Застарілість норм КУпАП давно визнається як науковцями, так і фахівцями у галузі його застосуван­ ня, однак законодавець не надто переймається змінами до нього. Звісно, можна сказати, що Верховна Рада України під тиском громад­ ськості, а також певних негативних наслідків, що стали результатом недосконалості адміністративно­деліктного законодавства, не за­ лишилися осторонь та долучилися до ухвалення змін до КУпАП. Од­ нак, що це за зміни? Зміни у санкціях норм Особливої частини КУпАП. © Самбор М. А., 2017 126 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Наприклад, збільшення розміру штрафів за керування транспортни­ ми засобами у стані сп’яніння, введення додаткових стягнень у ви­ гляді конфіскації транспортного засобу. Не заперечуємо, зазначені заходи необхідні. Однак, вони не можуть кардинально впливати на якість самого КУпАП, як законодавчого акту, а також на реагування суспільства, на індивідуально­правозастосовні акти, якими встанов­ люються факти вчинення адміністративних правопорушень, а також вирішуються питання про застосування адміністративної відповіда­ льності та безпосередньо адміністративно­деліктних санкцій. Безпе­ речно, що найбільш резонансними є правопорушення, учасниками яких є так звані «мажори», публічні особи. На підставі вищевикладеного, вважаємо, що ключовими у адмі­ ністративно­деліктному провадженні має бути обґрунтованість та вмотивованість відповідного рішення, що виключатиме сумніви у законності ухвалення самого рішення. У відповідності до п. 9 Розділу ІІ Інструкції з оформлення матері­ алів про адміністративні правопорушення в органах поліції, затвер­ дженої наказом МВС України від 06.11.2015 року № 1376, у постанові вказується, що установлено число, місяць, рік, час та місце вчинення адміністративного правопорушення; обставини і суть правопору­ шення, установлені при розгляді матеріалів адміністративної справи. Дійсно у Інструкції зазначається, що після слова «ПОСТАНОВИВ» уповноважена посадова особа поліції з урахуванням та зазначенням обставин, що пом’якшують (стаття 34 КУпАП) чи обтяжують (стаття 35 КУпАП) відповідальність за адміністративне правопорушення, зазначає прийняте у справі рішення. Отже, посилання на обґрунтованість рішення у справі про адмі­ ністративне правопорушення, що має виявлятися у об’єктивному з’ясуванні обставин справи та, головне, підтвердженню їх доказами, дослідженими під час розгляду справи про адміністративне право­ порушення, лише частково відбувається у відомчому наказі. Поряд з цим власне для КУпАП – це питання залишається не лише не вирі­ шеним, а й взагалі не розглядається. На жаль, змушені констатувати, що а ні у нормах КУпАП, а ні у Інструкції з оформлення матеріалів про адміністративні правопорушення в органах поліції відсутні вка­ зівки на необхідність встановлення складу адміністративного пра­ вопорушення, що вимагає встановлення не лише особи, яка його вчинила, обставини і суть правопорушення, а конкретно передбачи­ ти установлення всіх елементів складу адміністративного правопо­ рушення (суб’єкт, суб’єктивна сторона, об’єкт та об’єктивна сторона). Дослідження постанов у справах про адміністративні правопо­ рушення, що винесені та складені відповідно посадовими особами 127 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 органів Національної поліції, дозволило зробити висновок про те, що у постановах у справах про адміністративні правопорушення не ві­ дображаються дані про суб’єктивну сторону правопорушення, що змушує ставити під сумнів застосування норм ст. 10, 11 КУпАП. не надається висновок про існування або відсутність обставин, що пом’якшують (ст. 34 КУпАП) або обтяжують (ст. 35 КУпАП) відпові­ дальність або взагалі виключають адміністративну відповідальність (ст. 17–20 КУпАП). Окрім цього, у таких постановах взагалі немає зга­ док про те, чим обґрунтовується рішення із посиланням на відповід­ ні докази та їх джерела. А зміни, ухвалені 2015 року, якими надано право посадовим особам Національної поліції складати постанову у справі про адміністративне правопорушення (ухвалюючи рішення про застосування адміністративної відповідальності) без складання хоча б протоколу (єдиного джерела доказів) фактично унеможлив­ лює обґрунтованість такого рішення. Вважаємо за необхідне зазначити, що у постанові про адмініст­ ративне правопорушення взагалі не зазначаються відомості про суб’єктивну сторону складу адміністративного правопорушення, що, на нашу думку, істотно впливає на встановлення складу адміністра­ тивного правопорушення. Ураховуючи вищевикладене, вважаємо, що КУпАП необхідно до­ повнити ст. 256 КУпАП, де прямо передбачити необхідність встанов­ лення форми вини, а також обставин, що пом’якшують або обтяжу­ ють відповідальність. Вважаємо, що встановлення обставин, які обтяжують чи пом’якшують відповідальність, мають знайти своє місце не у резо­ лютивній частині, а саме в описовій, адже ухвалення рішення про застосування має ґрунтуватися на врахуванні вказаних елементів. Самі ж обставини, які пом’якшують чи обтяжують відповідальність не є результатом, це є елементи, які дозволяють обґрунтовано та вмотивовано прийняти законне та справедливе рішення, що відпові­ датиме виду, характеру правопорушення та винності особи, яка його вчинила. Можливо, дехто зазначить, що у ст. 280 КУпАП зазначаються об­ ставини, що підлягають з'ясуванню при розгляді справи про адмініс­ тративне правопорушення. Однак, з’ясування обставин та їх обґрун­ тування – це різнопорядкові речі, хоча й мають певні причинно­ наслідкові зв’язки. Абзац 4. ч. 2 ст. 283 КУпАП опис обставин, установлених під час розгляду справи необхідно доповнити у дужках «(місце, час, спосіб вчинення правопорушення, форма вини та мотиви правопорушення, докази на підтвердження встановлених обставин, обставини, які 128 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 пом’якшують або обтяжують відповідальність, мотиви призначення певного виду стягнення, рішення про відшкодування шкоди тощо). На жаль, змушені констатувати, що питання вмотивованості ух­ валеної постанови у справі про адміністративне правопорушення, тобто наведення належних та достатніх мотивів та підстав його ух­ валення, що підтверджували б існування чи відсутність обставин, що підлягали з’ясуванню при ухваленні відповідного рішення, а також законності отримання відповідних доказів, взагалі відсутні. У зв’язку із вищевикладеним вважаємо, що норми адміністрати­ вно­деліктного законодавства України потребують відповідних змін: 1) на законодавчому рівні має бути чітко визначено, що під час ухва­ лення постанови у справі про адміністративні правопорушення має чітко сформульовано та обґрунтовано доказами форма вини особи, яка вчинила правопорушення, оскільки вказаний елемент складу правопорушення часто відіграє ключове значення під час притяг­ нення особи до відповідальності; 2) обставини правопорушення ма­ ють бути обґрунтовані наявністю відповідних доказів у справі про адміністративне правопорушення, що підтверджуватимуть існуван­ ня правопорушення та його вчинення конкретною особою. В умовах, коли існує ч. 2 ст. 258 КУпАП, котра фактично нівелює існування процесу доказування, та надає право застосовувати адміністративну відповідальність без існування доказів винуватості особи, обґрунто­ ваність виступає ключовим фактором у дотриманні принципів вер­ ховенства права та законності; 3) законодавчо закріплена вимога вмотивованості забезпечить зрозумілість ухваленого рішення для окремої особи та громади, що сьогодні вкрай важливо для України. Підсумовуючи все зазначимо, що норми КУпАП потребують змін, перш за все загальної частини застосування адміністративної відпо­ відальності, її обґрунтованості, вмотивованості, що якісно вплине на дотримання прав, свобод та інтересів учасників проваджень у спра­ вах про адміністративні правопорушення та утвердження принципу верховенства права. Список бібліографічних посилань 1. Кодекс України про адміністративні правопорушення : закон УРСР від 07.12.1984 № 8073­Х // База даних (БД) «Законодавство України» / Вер­ ховна Рада (ВР) України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/80732­10 (дата звернення: 29.10.2017). 2. Про затвердження Інструкції з оформлення матеріалів про адмініст­ ративні правопорушення в органах поліції : наказ МВС України від 06.11.2015 № 1376 // БД «Законодавство України» / ВР України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/z1496­15 (дата звернення: 29.10.2017). Одержано 30.10.2017 129 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 УДК 347.1 Лілія Михайлівна ТИМЧЕНКО, старший викладач кафедри цивільно-правових дисциплін юридичного факультету Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ УСУНЕННЯ ВІД ПРАВА СПАДКУВАННЯ Усунення від права спадкування – це позбавлення права на спа­ дщину негідних спадкоємців, засноване на підставі закону та рішен­ ня суду. Інститут усунення від права на спадкування, як зазначає Є. О. Рябоконь, не є новим для вітчизняного цивільного законодавст­ ва. Він був урегульований ст. 528 ЦК УРСР 1963 р., яка передбачала дві групи підстав для позбавлення права на спадщину – навмисне позбавлення життя спадкодавця або кого­небудь із спадкоємців, а також позбавлення батьківських прав і злісне ухилення батьків і по­ внолітніх дітей від виконання покладених на них в силу закону обов’язків з утримання спадкодавця [6, с. 71]. Слід зазначити, що схожі норми спадкового права містяться і в законодавстві інших кра­ їн. Наприклад у КНР спадкоємець позбавляється права на спадщину у разі вчинення умисного вбивства спадкодавця або інших спадкоєм­ ців з метою заволодіння спадщиною, залишення спадкоємця без до­ гляду та жорстоке поводження з ним, зміна на свою користь заповіту або його знищення [3, с. 247]. Відповідно до Цивільного уложення Німеччини, позбавляються спадкування особи, які умисно та проти­ правно позбавили життя спадкодавця або вчинили замах на його жит­ тя, чи позбавили спадкодавця можливості скласти, змінити, відмінити заповідальне розпорядження [7, с. 307]. Закон Іспанії про спадкування від 1981 р. до кола осіб, які не мають права на спадщину відносить ба­ тьків, які покинули власних дітей або вимагали від них займатися проституцією, осіб, засуджених за дії, вчинені проти спадкодавця або його подружжя, осіб, які неправдиво звинувачували спадкодавця у вчиненні злочину, внаслідок чого його було засуджено [4, с. 262]. У статті 1224 Цивільному кодексі України від 16 січня 2003 року (далі – ЦК) чітко визначено коло спадкоємців, які усуваються від права на спадкування. До підстав усунення від права на спадкування нале­ жать: 1) особа умисно позбавили життя спадкодавця чи будь­кого з можливих спадкоємців або вчинили замах на їхнє життя, 2) особа уми­ сно перешкоджала спадкодавцеві скласти заповіт, внести до нього зміни або скасувати заповіт, 3) особа не має право спадкувати після власних дітей відносно яких вона була позбавлена батьківських прав, 4) особа ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який через © Тимченко Л. М., 2017 130 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані, 5) подружжя один після одного, якщо шлюб ніж ними визнаний не­ дійсним [8]. Серед науковців та юристів­практиків багато уваги при­ діляється саме першій підставі усунення від права спадкування. Відповідно до ч. 1 ст. 1224 ЦК не мають права на спадкування особи, які умисно позбавили життя спадкодавця чи будь­кого з мож­ ливих спадкоємців або вчинили замах на їхнє життя. У цьому випад­ ку особи позбавляються спадкування і за законом і за заповітом. Але з цього правила є виключення, якщо був вчинений замах на життя спадкодавця, але останній, знаючи про це, все одно склав заповіт на користь негідного спадкоємця, то ця особа буде мати право на спад­ щину. З частини 1 ст. 1224 ЦК не випливає, що вчинення вбивства або замаху на вбивство повинно бути саме з метою заволодіння май­ ном (спадщиною), а тому вчинення вбивства з хуліганських мотивів чи з метою помсти, теж позбавляє особу права на спадкування. Та­ ким чином, для позбавлення спадщини у цьому випадку необхідно щоб вказаний злочин і вина негідного спадкоємця були підтвердже­ ні вироком суду, який набув законної сили. Але виникає питання стосовно вини особи у вчиненому злочині – чи буде особа позбавле­ на права на спадщину, якщо вчинила вбивство з необережності? На думку Ю.О. Заіки, вчинення злочину з необережності, наприклад, при порушені правил дорожнього руху, виконанні будівельних робіт, техніки безпеки тощо, що спричинило загибель спадкодавця чи спадкоємців, не позбавляє притягнутого до кримінальної відповіда­ льності за вчинення злочину права отримати спадщину [2, с. 184]. Також треба звернути увагу на те, що кваліфікація злочину, за який було особу притягнуто до кримінальної відповідальності, має важ­ ливе значення і для цивільно­правових відносин. Так, якщо особа була засуджена саме за вбивство спадкодавця, то вона позбавляється права на спадкування, але якщо особа визнана винною у вчинені та­ кого злочину, як умисне тяжке тілесне ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого, то в цьому випадку такий спадкоємець все одно буде мати право на спадщину. Так само, особа, яка вчинила вбивство у стані неосудності, не тільки звільняється від відповідаль­ ності, але і не позбавляється права на спадкування. З цього приводу науковець Ю. О. Заіка висловлює думку, про необхідність позбавляти спадщини, не лише тих спадкоємців, що вчинили вбивство, але і тих, які умисно вчинили і інші злочини проти життя, здоров’я, волі й гід­ ності спадкодавця [2, с. 188]. На думку М. В. Абрамова, необхідно по­ збавляти права спадщину і тих осіб, які вчинили вбивство спадкода­ вця, або інших спадкоємців у стані неосудності [1, с. 47]. Але з цією думкою важко погодитися, оскільки навіть Кримінальний кодекс 131 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 звільняє від відповідальності особу, яка під час вчинення злочину не могла усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними внаслідок психічної хвороби, тимчасового розладу або іншого хворобливого стану психіки. А таким чином, якщо не має складу злочину, то і немає самого злочину, а тому чому ж позбавляти особу права на спадщину. Як вважає В. В. Прокопенко, посилаючись на п. 4 Правових позицій Пленуму Верховного суду України щодо розгляду судами окремих категорій цивільних справ, що для усунення від права на спадкуван­ ня необхідний обвинувальний вирок суду, яким особу визнано вин­ ною у вчиненні умисного вбивства, або умисного тяжкого тілесного ушкодження, яке призвело до смерті особи [5]. Але, навіть, якщо на практиці застосовувати рекомендації Пленуму ВСУ (хоча не сі суди це роблять), все одно не охоплюються усі випадки знущань негідних спадкоємців над спадкодавцями: доведення до самогубства, побої і мордування, катування, середньої тяжкості тілесні ушкодження. А тому на нашу думку, необхідно доповнити ст. 1224 Цивільного кодексу України наступним змістом: «Спадкоємці, які умисно вчини­ ли злочини проти життя, здоров’я, волі й гідності спадкодавця, або інших спадкоємців усуваються від права на спадкування, якщо цю обставину було встановлено судом (за винятком тих випадків, коли заповідач складе заповіт уже після вчинення такого злочину)». Висновок. Питання усунення від права на спадщину є у законо­ давстві майже кожної країни, в Україні ці питання регулюються ст. 1224 Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 року. Варто відзначити, що у вказаній статті досить добре регламентовані під­ стави усунення, але деякі частини все ж потребують доопрацювання, а саме ч. 1 ст. 1224 ЦК, потребує доповнення наступного змісту: «Спадкоємці, які умисно вчинили злочини проти життя, здоров’я, волі й гідності спадкодавця, або інших спадкоємців усуваються від права на спадкування, якщо цю обставину було встановлено судом (за винятком тих випадків, коли заповідач складе заповіт уже після вчинення такого злочину)». Список бібліографічних посилань 1. Абрамов М. В. Заподіяння смерті як підстава для усунення права на спадкування. Прикарпатський юридичний вісник. 2015. Вип. 2 (8). С. 46–50. 2. Заіка Ю. О. Спадкове право України : навч. посіб. Київ : Істина, 2006. 216 с. 3. Кухарєв О. Є. Спадкове право : навч. посіб. Київ : Алерта, 2013. 328 с. 4. Міжнародне приватне право : підручник / за ред. В. П. Жушмана та І. А. Шуміло. Харків : Право, 2011. 320 с. 5. Науково­практичний коментар до ст. 1224 Цивільного кодексу Украї­ ни // Адвокатская компания Прокопенко и партнеры : сайт. URL: http://jurists.org.ua/civil­law/3836­naukovo­praktichniy­komentar­do­st­1224­ civlnogo­kodeksu­ukrayini.html (дата звернення: 12.10.2017). 132 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 6. Рябоконь Є. О. Усунення від права на спадкування. Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Юридичні науки. 2005. № 67. С. 71–74. 7. Фединяк Г. С., Фединяк Л. С. Міжнародне приватне право : підручник. Київ : Атіка, 2009. 500 с. 8. Цивільний кодекс України : закон України від 16.01.2003 № 435­IV // База даних «Законодавство України» / Верховна Рада України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/435­15 (дата звернення: 12.10.2017). Одержано 13.10.2017 УДК 349.2 Таісія Іванівна ЧАВИКІНА, кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри трудового та господарського права факультету № 2 Харківського національного університету внутрішніх справ ОСУЧАСНЕННЯ РЕЖИМІВ РОБОТИ ПРАЦІВНИКІВ Сьогодні, коли Україна йде шляхом демократичного розвитку, їй потрібні кардинальні зміни в економіці, політиці, в суспільній свідо­ мості, в законодавстві та інших сферах. Наука також не повинна сто­ яти на місці авжеж вона є тією часткою процесу суспільного вироб­ ництва, яка одночасно являє собою елемент культури. Прогрес суспільства та економіки впливає на напрямки розвитку науки, зміні її місця і ролі в суспільному устрої. В свою чергу наука виступає важ­ ливим фактором соціально­економічного прогресу. Складовими сус­ пільної системи які посилюють або послаблюють економічний роз­ виток є технічні та технологічні процеси, економічні показники, політична стабільність, інтелектуальний рівень, трудові, соціальні та ін. чинники. ХХІ століття це ера інформації. Аналізуючи трудове законодав­ ство можна дійти висновку, що воно не досконале, а в деяких випад­ ках і застаріле. Існуючи прогалини, колізії, неузгодженість нормати­ вно­правових актів призводе до зловживань, як з боку роботодавців, так і працівників. Однак не требу забувати про соціальну спрямова­ ність трудового права, яке базується на захисті прав найманого пра­ цівника. Але і господарську діяльність підприємства не треба недооці­ нювати, а саме, від прибутковості підприємства залежить заробіток працівників. І тут постає питання між економістами і юристами. Сьо­ годні трудові відносини не зовсім укладаються в рамки нової органі­ зації праці. Треба розробити та встановити нові узгоджені порозумін­ ня взаємовідносин працівників і роботодавців з метою зміцнення суспільства та підвищення добробуту держави. Наукові дослідження, © Чавикіна Т. І., 2017 133 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 які проводяться у науці трудового права свідчать про нові методи та підходи в регулюванні трудових відносин. Так, одна з тенденцій роз­ витку трудового права є посилення гнучкості регулювання трудових відносин. Гнучкість розглядається в двох аспектах – у нормативному і договірному порядках. У нормативному порядку задіяний механізм диференціації правового регулювання трудових відносин. Щодо до­ говірного порядку, то задіяний механізм індивідуалізації умов праці. Диференціація і індивідуалізація у правовому регулюванні трудових відносин повинно поєднуватися з забезпеченням трудових прав працівника. Осучаснення виробництва через оновлення технічної та техно­ логічної бази на основі інформатизації, комп’ютеризації, автомати­ зації, запровадження гнучких виробничих систем призвело до зміни у сфері організації праці, а саме ліквідація конвеєрів і організація гнучких виробництв. В свою чергу це викликало структурні зміни на ринку праці у вигляді появи нестандартних форм зайнятості: праця поза межами виробництва; аутстафінг; аутсорсинг; неповна зайня­ тість; гнучкий робочий графік, скорочений робочий тиждень та ін. Стосовно цього хотілось би підняти питання щодо осучаснення ре­ жимів роботи працівників. Діючий Кодексом Законів про працю встановлює види робочого часу, тривалість робочого часу та перед­ бачає де яки види режимів роботи (робота змінами; поділ робочого дня на частини). Законодавство пішло далі, воно передбачає встано­ влення ненормованого робочого дня, гнучкого режиму роботи, вах­ тового методу організації праці. Локальними актами можуть бути передбачені і інші режими роботи працівників на підприємстві. Од­ нак чіткого визначення, що таке режим роботи законодавство не дає, але ми розуміємо, що це встановлений раціональний порядок розпо­ ділу робочого часу та часу відпочинку, його тривалість в межах пев­ ного календарного періоду. Тобто в залежності від режиму роботи підприємства відбудовуються режими роботи працівників, де чітко встановлюється: час початку, тривалість та закінчення робочого дня працівника; час початку, тривалість та закінчення відпочинку пра­ цівника. Іншими словами прописується розпорядок дня працівників, коли він повинен знаходитись на робочому місці і виконувати робо­ ту відповідно до укладеного трудового договору. Однак сьогодення зі стрімким розвитком нових форм організації праці вважаю за по­ трібним переглянути і запровадити нові режими роботи працівників. Так, розглянувши з цього питання досвід європейських країн, робо­ тодавці з метою раціонального використанням якісних трудових ре­ сурсів, використовують такі режими роботи, як мобільний режим 134 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 праці, дистанційний (мережевий) режим праці, телепраця та ін. Встановлення режиму фіксується в трудовому договорі працівника. При укладенні трудового договору: узгоджується тижнева, місячна, квартальна чи річна тривалість робочого часу, яка може змінюватися за розсудом роботодавця, але в межах встановленої максимальної тривалості робочого часу, протягом певного облікового періоду; встановлюється обсяг завдань, які повинен виконати працівник; ви­ значається робоче місце, яке може бути і поза межами офісу, що до­ зволяє роботодавцю зекономити кошти на оренді приміщення, спла­ ті комунальних послуг та ін. Є й інші ситуації, коли у трудовому договорі взагалі не встановлюється конкретна тривалість робочого часу. Передбачається лише, що роботодавець вправі залучати пра­ цівника «за викликом» у разі необхідності. У цьому випадку заробіт­ на плата залежить від фактично відпрацьованих годин. Сьогодні мо­ більні режими роботи передбачені законодавством Франції, Японії, Німеччини, Бельгії та ін. На мій погляд майбутнє за індивідуалізацією та персоналізацією режимів праці. Раціональне використання трудових ресурсів є вимо­ гою сучасного виробництва. При укладені трудового договору робо­ тодавці повинні враховувати вік, сімейний стан, особисті схильності, життєвий біологічний ритм, місце проживання, вид господарської дія­ льності самого виробництва тощо та залежно від цього визначати трудове навантаження кожного працівника та встановлювати відпо­ відний вид режиму роботи працівника. Також, вважаю за потрібним, передбачити право працівників самостійно планувати свій робочий час, за умови дотримання строків виконання робіт. Саме це відповідає інтересам працюючих та дасть змогу підвищити продуктивність праці, допоможе знайти порозуміння між працюючими і роботодавцями, за для виконання єдиної мети економічної стабільності суспільства. Одержано 03.11.2017 135 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Секція 3 ПРОТИДІЯ ЗЛОЧИНАМ ПРАВООХОРОННИМИ ОРГАНАМИ УДК 351.745.7 Сергій Володимирович АНДРУСЕНКО, кандидат юридичних наук, доцент, завідувач кафедри оперативно-розшукової діяльності Одеського державного університету внутрішніх справ; Арзу Закір огли ПАШАЄВ, здобувач кафедри оперативно-розшукової діяльності Одеського державного університету внутрішніх справ ПРАВОВІ ЗАСАДИ КОНФІДЕНЦІЙНОГО СПІВРОБІТНИЦТВА Правові засади конфіденційного співробітництва в Україні скла­ даються із сукупності нормативно­правових актів, які проголошують правові норми, що регламентують групи однорідних суспільних від­ носин між державою і особою в процесі діяльності по забезпеченню безпеки людини і суспільства, шляхом застосування спеціальних ме­ тодів, сил і засобів, і здійснення оперативно­розшукових заходів, як­ що іншими заходами неможливо попередити чи усунути загрозу життєво важливим інтересам людини і суспільства. В такій діяльнос­ ті через застосування правових норм регламентуються відносини між державою чи її представниками, та особами, які посягають на об’єкти, які охороняються кримінальним законодавством, і в зв’язку з необхідністю захисту життєво­важливих інтересів особистості, сус­ пільства і держави від злочинних посягань. Правову основу конфіде­ нційного співробітництва становлять положення Конституції Украї­ ни [1], Кримінального кодексу України [2], Кримінального процесуального кодексу України(далі за текстом – КПК України) [3], законів України «Про оперативно­розшукову діяльність» [4], «Про службу безпеки України» [5], «Про державну таємницю» [6], «Про організаційно­правові основи боротьби з організованою злочинніс­ тю» [7], «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримі­ нальному судочинстві» [8], «Про прокуратуру» [9], «Про Національну поліцію» [10], Інструкція про організацію проведення негласних слі­ дчих (розшукових) дій та використання їх результатів у криміналь­ ному провадженні [11] та інші нормативно­правові акти та міжнаро­ дно­правові угоди і договори, учасником яких є Україна. © Андрусенко С. В., 136 Пашаєв А. З., 2017 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Конфіденційне співробітництво – це взаємодія громадян з опе­ ративними підрозділами правоохоронних органів, яка полягає у на­ данні ними на засадах добровільності систематичної законспірованої допомоги у вирішенні завдань оперативно­розшукової діяльності (розділ «Визначення термінів» проекту Закону України «Про опера­ тивно­розшукову діяльність» від 3.06.2016 року № 4778 [12]). Оперативним підрозділам для виконання завдань оперативно­ розшукової діяльності у відповідності до п. 14 ч. 1 ст. 8 Закону Украї­ ни «Про оперативно­розшукову діяльність» [4] надається право ви­ користовувати конфіденційне співробітництво згідно з положення­ ми ст. 275 КПК України [3]. Відповідно до ст. 275 КПК України [3] під час проведення негла­ сних слідчих (розшукових) дій слідчий має право використовувати інформацію, отриману внаслідок конфіденційного співробітництва з іншими особами, або залучати цих осіб до проведення негласних слі­ дчих (розшукових) дій у випадках, передбачених КПК України [3]. Під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій слідчий, уповноважений оперативний підрозділ, який виконує доручення слід­ чого, прокурора, має право використовувати інформацію, отриману внаслідок конфіденційного співробітництва з іншими особами, або залучати цих осіб до проведення негласних слідчих (розшукових) дій у випадках, передбачених ст. 275 КПК України [3] (п. 3.9 Інструкції про організацію проведення негласних слідчих (розшукових) дій та вико­ ристання їх результатів у кримінальному провадженні) [11]. Стаття 11 Закону України «Про оперативно­розшукову діяль­ ність» [4] надає право оперативним підрозділам для встановлення фактичних даних про протиправну діяльність окремих осіб та груп, розвідувально­підривну діяльність спеціальних служб іноземних держав та організацій з метою припинення правопорушень та в інте­ ресах кримінального судочинства, а також отримання інформації в інтересах громадян, суспільства і держави встановлювати конфіден­ ційне співробітництво з особами на засадах добровільності. Співробіт­ ництво на конфіденційній основі дозволяється встановлювати з пов­ нолітніми, дієздатними особами, які добровільно дали на це згоду. Конфіденційне співробітництво є одним з найбільш ефективних і дієвих методів оперативно­розшукової діяльності і широко викори­ стовуються оперативними підрозділами у випадках, коли необхідно вирішувати складні завдання по розкриттю тяжких злочинів, розшу­ ку небезпечних злочинців, припиненню діяльності організованих злочинних угрупувань. Висновок. Чинна нормативно­правова база, яка регулює відно­ сини інституту конфіденційного співробітництва достатня для того, 137 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 щоб здійснювати його на належному рівні. Вона в повній мірі захи­ щає як оперативних працівників так і конфідентів від не оправдано­ го обмеження їх прав та свобод, дозволяє в повній мірі використову­ вати всі методи, сили, засоби і прийоми оперативно­розшукової діяльності в боротьбі зі злочинністю. Список бібліографічних посилань 1. Конституція України : закон України від 28.06.1996 № 254к/96­ВР. Відомості Верховної Ради України. 1996. № 30. Ст. 141. 2. Кримінальний кодекс України : закон України від 05.04.2001 № 2341­III. Відомості Верховної Ради України. 2001. № 25–26. Ст. 131. 3. Кримінальний процесуальний кодекс України : закон України від 13.04.2012 № 4651­VI. Відомості Верховної Ради України. 2013. № 9–13. Ст. 88. 4. Про оперативно­розшукову діяльність : закон України від 18.02.1992 № 2135­ХII. Відомості Верховної Ради України. 1992. № 22. Ст. 303. 5. Про службу безпеки України : закон України від 25.03.1992 № 2229­ХII. Відомості Верховної Ради України. 1992. № 27. Ст. 382. 6. Про державну таємницю : закон України від 21.01.1993 № 3855­ХІІ. Відомості Верховної Ради України. 1994. № 16. Ст. 93. 7. Про організаційно­правові основи боротьби з організованою зло­ чинністю : закон України від 30.06.1993 № 3341­XII. Відомості Верховної Ра- ди України. 1993. № 35. Ст. 358. 8. Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві : закон України від 23.12.1993 № 3782­ХІІ. Відомості Верховної Ради України. 1994. № 11. Ст. 51. 9. Про прокуратуру : закон України від 14.10.2014 № 1697­VII. Офіцій- ний вісник України. 2014. № 87. Ст. 9. 10. Про Національну поліцію : закон України від 02.07.2015 № 580­VIII. Відомості Верховної Ради України. 2015. № 40–41. Ст. 379. 11. Про затвердження Інструкції про організацію проведення неглас­ них слідчих (розшукових) дій та використання їх результатів у криміналь­ ному провадженні : наказ Ген. прокуратури України, МВС України, Служби безпеки України, Адміністрації Держ. прикордон. служби України, М­ва фінансів України, М­ва юстиції України від 16.11.2012 № 114/1042/516/1199/936/1687/5 // База даних «Законодавство України» / Верховна Рада України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v0114900­12 (дата звернення: 22.10.2017). 12. Проект Закону про оперативно­розшукову діяльність : від 03.06.2016 № 4778 // База даних «Законодавство України» / Верховна Рада України. URL: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=59321 (дата звернення: 22.10.2017). Одержано 24.10.2017 138 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 УДК 343.985.7 Лариса Ігорівна АРКУША, доктор юридичних наук, професор, професор кафедри криміналістики Національного університету «Одеська юридична академія» СУТНІСТЬ ВИЯВЛЕННЯ ЛЕГАЛІЗАЦІЇ (ВІДМИВАННЯ) ДОХОДІВ, ОДЕРЖАНИХ ЗЛОЧИННИМ ШЛЯХОМ Діяльність оперативних підрозділів з виявлення легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, повинна міс­ тити в собі взаємозалежні між собою системи: обґрунтовану систему ознак, які вказують на наявність даного виду злочину; систему гласних і негласних слідчих (розшукових) дій, що до­ зволяють виявити кримінальні правопорушення в даній сфері. Головними компонентами у структурі тактики виявлення за­ значеного злочину є [1]: установлення складу злочину (завершуєть­ ся відтворенням картини злочину); збирання і використання доказів (завершується виявленням всього злочинного формування чи однієї особи з його складу). Для виявлення усіх компонентів легалізації доходів, одержаних злочинним шляхом, необхідно провести комплекс оперативно­ розшукових і контрольно­перевірочних заходів (документальна ре­ візія, документальна перевірка, зустрічна перевірка) щодо організа­ ції одержання первинної інформації про ознаки, які свідчать про мо­ жливе вчинення легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом [2]. Необхідну для проведення економічного аналізу інформацію слід отримувати з повним додержанням вимог конфіденційності, щоб попередити можливий «витік» інформації, тим більше, що реа­ льні керівники «фіктивних фірм» у подібних випадках без зайвих зусиль у найкоротші строки перераховують залишки грошових кош­ тів та здійснюють подальші аналогічні операції вже через інші під­ контрольні фіктивні суб’єкти господарської діяльності. Тому за на­ явності передбачених законодавством підстав потрібно проводити слідчі (розшукові) дії щодо перевірки осіб, які працюють у вказаних суб’єктів господарської діяльності. Легалізація (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, може бути виявлена при здійсненні перевірки повідомлення про зло­ чин шляхом відстеження фінансових операцій та угод, які здійсненні з доходами, отриманими кримінальним шляхом. Без встановлення зло­ чинного походження доходів не буде і легалізації їх як злочину. Тому, © Аркуша Л. І., 2017 139 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 при підозрілих операціях та угодах з грошовими коштами та майном особлива увага приділяється виявленню ознак попереднього злочи­ ну, шляхом здійснення якого отримані доходи, що легалізуються. Дані про фінансові операції та угоди з майном можуть знаходитись в повідомленні про злочин, наприклад, якщо представники потерпілої особи (юридичної чи фізичної) користуючись своїми діловими зв’язками, спостерігали напрям руху викрадених цінних паперів. Для встановлення фактів легалізації злочинних доходів під час виявлення легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, необхідно, у першу чергу, встановити розмір та склад майна, отриманого кримінальним шляхом. Здійснюючи слідчу та оперативно­розшукову діяльність, необ­ хідно встановлювати схеми легалізації доходів, здобутих злочинним шляхом, насамперед у результаті зловживань в базових галузях еко­ номіки, а саме: паливно­енергетичній, лісовій, будівельній, аграрній, банківській, машинобудівній, транспортній, а також при приватиза­ ції державних підприємств, використанні («освоєнні») бюджетних коштів, здійсненні експортно­імпортних операцій, фінансово­ господарської діяльності на ринку виробництва та реалізації алкого­ льної продукції та в сфері надання різноманітних послуг. Також слід «оперативно» відпрацьовувати рахунки у банках, через які протягом доби безпідставно перераховуються на кореспондентські рахунки іноземних банків значні суми грошових коштів. Особливу увагу слід звернути на встановлення джерел надхо­ дження коштів на приватизацію державних підприємств (наприклад: обленерго, облгаз і т. ін.) у власників офшорних компаній. Усе це можливо лише на основі налагодженої взаємодії слідчих та оперативних працівників різних правоохоронних органів із конт­ рольно­наглядовими державними органами щодо виявлення «фік­ тивних фірм» та «конвертаційних центрів», які легалізують злочин­ но здобуті кошти, у тому числі через офшорні зони. При цьому необхідно звернути увагу: на кореспондентські рахунки банків­нерезидентів, оскільки во­ ни можуть використовуватися для переведення валютних коштів за кордон під виглядом оплати імпортних контрактів; на застосування вексельної форми розрахунків, використання позичкових рахунків комерційних банків та перевід боргу з одного суб’єкта господарювання на іншого (зокрема, взаємозаліки енерго­ постачальних компаній і комерційних структур та перерахування грошових коштів на депозитні та факторингові рахунки, у тому числі на рахунки офшорних компаній). Працівникам відповідних підрозділів правоохоронних органів перш за все необхідно звернути увагу на використання початкового 140 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 статутного капіталу і одержання надприбутків в асоціаціях, консор­ ціумах, концернах та в інших об’єднаннях суб’єктів господарської діяльності. Складність виявлення легалізації (відмивання) доходів, одержа­ них злочинним шляхом, яка вчиняється злочинною організацією пов’язана з необхідністю встановлення зв’язку між членами органі­ зації, які зовнішньо можуть діяти незалежно один від одного. Сам факт роботи у підставній організації не свідчить про входження осо­ би у склад злочинної організації. Переважно, справжні організатори, залишаючись у «тіні», використовують посередників, які не мають уявлення про злочинний характер діяльності. Висновок. Виявлення легалізації (відмивання) доходів, одержа­ них злочинним шляхом, означає: установити, зафіксувати, визначи­ ти факт та обставини вчинення даного виду злочину, а саме: обставини накопичення злочинних доходів (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину); джерело їхнього незаконного походження і маскування, перемі­ щення та використання в легальній економіці; місце приховування та зберігання; виявлення та встановлення осіб, які є організаторами, а також інших осіб які брали участь або можуть бути причетні у підготовці або у вчиненні даного виду злочину; характер і розмір шкоди заподіяної злочином. Для виявлення злочинів, пов’язаних з легалізацією (відмиван­ ням) доходів, одержаних злочинним шляхом, працівникам, що здійс­ нюють оперативно­розшукову діяльність, необхідно використовува­ ти матеріальні носії юридичної, економічної, комерційної інформації, різнопланову договірну, митно­транспортну, фінансово­бухгал­ терську та банківську інформацію. Тому важливим завданням, від вирішення якого залежить успіх виявлення легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, є своєчасне встановлення та вивчення конкретних фінансово­господарських документів, органі­ зація правового й економічного дослідження господарських угод. Список бібліографічних посилань 1. Журавель В. А. Розслідування легалізації (відмивання) доходів, оде­ ржаних злочинним шляхом : наук.­практ. посіб. Харків : Одіссей, 2005. С. 50. 2. Овчинников М. А. Проблемы выявления факта легализации преступ­ ных доходов. Вестник Саратовской государственной академии права. 2009. № 3. С. 142. Одержано 21.11.2017 141 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 УДК 343.1:341.231.14 Олеся Ігорівна АРСЕНІ, прокурор Харківської місцевої прокуратури № 4 Харківської області МЕХАНІЗМ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДОТРИМАННЯ ЗАКОННОСТІ ПРОКУРОРОМ У ДОСУДОВОМУ РОЗСЛІДУВАННІ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ ЗА ФАКТОМ ВИКРАДЕННЯ ЛЮДИНИ Слід відзначити, що, здійснюючи процесуальне керівництво кримінальним провадженням за фактом викрадення людини на ста­ дії досудового розслідування, прокурор уповноважений починати досудове розслідування за наявності підстав, мати доступ до матері­ алів, документів та інших відомостей, що стосуються досудового роз­ слідування, доручати органу досудового розслідування його прове­ дення. У зв’язку з тим, що викрадення людини є найнебезпечнішою формою незаконного позбавлення волі (протиправне таємне або відкрите захоплення потерпілого, переміщення його з того місця, де він знаходився, та подальше утримання потерпілого викрадачем або іншою особою), та зважаючи на те, що викрадення людини майже завжди супроводжується фізичним або психічним насильством, про­ цесуальний керівник провадження повинен звернути увагу слідчого, органу досудового розслідування на своєчасне виконання вказівок прокурора та негайне проведення слідчих (розшукових) дій, неглас­ них слідчих (розшукових) дій, інших процесуальних дій. Крім того, за потреби процесуальний керівник кримінального про­ вадження за даною категорією справ повинен давати вказівки щодо проведення розшукових дій та брати участь у них, а в деяких випадках – особисто проводити слідчі (розшукові) та процесуальні дії у порядку, визначеному Кримінальним процесуальним кодексом України [1–4]. Таке положення КПК України суперечить положенню, яке закрі­ плене в абзацах 2, 3 ч. 1 ст. 25 Закону України «Про прокуратуру», про те, що письмові вказівки прокурора органам, які провадять операти­ вно­розшукову діяльність, дізнання та досудове слідство, надані в межах повноважень, є обов’язковими для цих органів і підлягають негайному виконанню. Видання прокурором розпоряджень поза ме­ жами його повноважень тягне за собою відповідальність, передбаче­ ну законом. Проведений аналіз КПК України дав змогу зробити ви­ сновок, що у жодній зі статей не передбачено таке процесуальне рішення, як розпорядження. Доручення прокурора надаються у письмовій формі, а суб’єкти, що здійснюють досудове розслідування, повинні їх виконувати. З © Арсені О. І., 2017 142 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 огляду на вимоги ч. 3 ст. 39, ч. 5 ст. 40 КПК України, невиконання за­ конних вказівок та доручень прокурора, наданих у порядку, перед­ баченому КПК України, щодо проведення НС(Р)Д тягне визначену законом відповідальність. Тобто прокурор, якщо існує необхідність проведення НС(Р)Д, має право доручити їх проведення уповноваженим оперативним підрозділам, про що складає доручення та надсилає його керівнику органу, під юрисдикцією якого знаходиться місце вчинення кримі­ нального правопорушення і до складу якого входять орган розсліду­ вання та/або оперативні підрозділи, уповноважені на проведення НС(Р)Д у кримінальних провадженнях, у тому числі за фактом викра­ дення людини. Одночасно слід звернути увагу на те, що в наказах Генеральної прокуратури України від 25.01.2013 № 4/1гн «Про організацію про­ курорського нагляду за додержанням законів органами, які прово­ дять оперативно­розшукову діяльність» та від 26.07.2013 № 4 «Про організацію діяльності прокурорів у кримінальному провадженні» зазначено, що на галузеві підрозділи прокуратури покладається обов’язок забезпечити контроль за організацією нагляду міськими, районними, міжрайонними та іншими прирівняними до них проку­ рорами, надавати їм необхідну методичну і практичну допомогу при проведенні досудового розслідування (НС(Р)Д, інших процесуальних дій) кримінальних проваджень, у тому числі за фактом викрадення людини. Водночас аналіз нормативних актів свідчить про те, що дору­ чення на проведення НС(Р)Д складається у двох примірниках на офі­ ційному бланку органу прокуратури відповідного рівня. Доручення повинно містити: завдання НС(Р)Д; строки його виконання; особли­ вості взаємодії між прокурором, слідчим і уповноваженим оператив­ ним підрозділом та ін. Здійснивши аналіз емпіричного матеріалу, не зайвим для проку­ рора є право давати вказівки про те, як саме здійснювати конкретні НС(Р)Д у кримінальному провадженні за фактом викрадення люди­ ни. Виходячи із наведеного, зазначимо, що визначальною умовою для підвищення ефективності прокурорського контролю є правиль­ не визначення, з одного боку, меж охоплення контрольною діяльніс­ тю проведення НС(Р)Д, а з іншого – глибини її проникнення у зміст даного виду секретної діяльності. Уповноважені оперативні підрозділи не мають права виходити за межі доручень прокурора або слідчого. Якщо при проведенні НС(Р)Д уповноважений оперативний підрозділ виявить обставини, які мають значення для кримінального провадження або вимагають 143 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 нових процесуальних рішень слідчого, прокурора, про це негайно повідомляється прокурор або ж слідчий. Аналіз повноважень прокурора щодо процесуального керівниц­ тва при проведенні НС(Р)Д свідчить, що прокурор здійснює контроль за дотриманням положень закону про фіксацію ходу і результатів таких дій, збереження інформації, отриманої внаслідок їх проведен­ ня, з метою подальшого використання як доказу під час судового розгляду кримінального провадження за фактом викрадення людини. У зв’язку з викладеним, можна зробити наступний висновок та зазначити, що механізм забезпечення дотримання законності проку­ рором у досудовому розслідуванні кримінального провадження за фактом викрадення людини розкривається через стадії процесуаль­ ного керівництва прокурора, зокрема: – початкова або первинна, яка включає в себе прийом заяв, по­ відомлень про вчинене кримінальне правопорушення та внесення до Єдиного реєстру досудових розслідувань; – стадія прийняття рішення щодо проведення досудового роз­ слідування та встановлення особи підозрюваного (зазначена стадія включає в себе використання заходів оперативного ініціативного пошуку та негласні слідчі (розшукові) дії); – стадія закінчення або повідомлення особі про підозру (на за­ значеній стадії вирішується питання щодо застосування відповідно­ го запобіжного заходу до підозрюваної особи). Список бібліографічних посилань 1. Шпак О. О. Незалежність прокурора при здійсненні процесуального керівництва. Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія «Право». 2015. Вип. 32 (3). С. 164–167. 2. Соколовий В., Грібов М. Прокурорський нагляд за діяльністю опера­ тивних підрозділів з виконання доручень на проведення негласних слідчих (розшукових) дій. Вісник прокуратури. 2014. № 10. С. 14–45. 3. Столітній А. В. Організація прокурорського нагляду за досудовим розслідуванням у формі процесуального керівництва, роль керівника органу прокуратури в організації нагляду. Науковий вісник Міжнародного гуманіта- рного університету. Серія «Юриспруденція». 2014. Вип. 11 (2). С. 139–142. 4. Про затвердження Інструкції про організацію проведення негласних слідчих (розшукових) дій та використання їх результатів у кримінальному провадженні : спільний наказ Ген. прокуратури України, МВС України, Служ­ би безпеки України, М­ва фінансів України, Адміністрації Держ. прикордон. служби України, М­ва юстиції України від 16.11.2012 № 114/1042/516/ 1199/936/1681/51 // База даних «Законодавство України» / Верховна Рада України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v0114900­12 (дата звер­ нення: 26.05.2017). 5. Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.­практ. комент. : у 2 т. Т. 1 / О. М. Бандурка та ін. ; за заг. ред. В. Я. Тація, В. П. Пшонки, А. В. По­ ртнова. Харків : Право, 2012. 768 с. 144 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 6. Про організацію діяльності прокурорів у кримінальному проваджен­ ні : наказ Ген. прокурора України від 19.12.2012 № 4гн // Генеральна проку­ ратура України : офіц. сайт. URL: http://www.gp.gov.ua/ua/ file_downloader.html?_m=fslib&_t=fsfile&_c=download&file_id=151871 (дата звернення: 26.05.2017). 7. Про організацію прокурорського нагляду за додержанням законів органа­ ми, які проводять оперативно­розшукову діяльність : наказ Ген. прокурора України від 03.12.2012 № 4/1гн // Генеральна прокуратура України : офіц. сайт. URL: http://www.gp.gov.ua/ua/file_downloader.html?_m=fslib&_t=fsfile&_c=download&fil e_id=151868 (дата звернення: 26.05.2017). Одержано 21.11.2017 УДК 343.285 Олена Анатоліївна БІЛІЧАК, доктор юридичних наук, доцент, професор кафедри кримінального права, кримінального процесу та криміналістики Національної академії Служби безпеки України ДОСУДОВА ПРОБАЦІЯ ЯК ЗАСІБ ІНДИВІДУАЛІЗАЦІЇ ПОКАРАНЬ Основними засобами виправлення і ресоціалізації засуджених кримінально­виконавчий кодекс України визнає виконання та від­ бування покарання (режим), суспільно корисну працю, соціально­ виховну роботу, загальноосвітнє і професійно­технічне навчання, громадський вплив, а також пробацію (ч. 3 ст. 6) [1, ст. 21]. Відповід­ но до п. 6 ч. 1 ст. 2 Закону України «Про пробацію» вона є системою наглядових та соціально­виховних заходів, що застосовуються за рішенням суду та відповідно до закону до засуджених, виконання певних видів кримінальних покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, та забезпечення суду інформацією, що характеризує обвинува­ ченого [2, ст. 93]. З метою реалізації наведених положень законодав­ ства, у найближчій перспективі в системі державних органів, що реа­ лізують державну політику в сфері виконання покарань, буде створено Службу пробації [3, с. 175–179], яка забезпечуватиме вико­ нання переважної більшості альтернативних обмеженню чи позбав­ ленню волі покарань, коли засуджені за вчинення кримінальних правопорушень залишаються в суспільстві, та водночас обтяжують­ ся деякими обмеженнями свободи, як правило, пов’язаними із вико­ нанням ними певних обов’язків. Окрім того, Службою пробації забез­ печуватиметься виховний вплив на таких осіб, з метою корекції їх поведінки у майбутньому. До сфери компетенції Служби пробації відповідно до ст. 13 КВК України належатимуть: © Білічак О. А., 2017 145 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 – здійснення нагляду за засудженими, звільненими від від­ бування покарання з випробуванням, звільненими від відбування покарання вагітними жінками і жінками, які мають дітей до трьох років; – виконання покарання у виді позбавлення права обіймати пе­ вні посади або займатися певною діяльністю, громадських і виправ­ них робіт; – реалізація пробаційних програм стосовно осіб, звільнених від відбування покарання з випробуванням; – проведення соціально­виховної роботи із засудженими, до яких застосовано пробацію; – здійснення заходів з підготовки осіб, які відбувають покаран­ ня у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк, до звільнення; – направлення засуджених до обмеження волі для відбування покарання до виправних центрів у порядку, визначеному КВК України; – здійснення інших визначених законодавством заходів, спря­ мованих на виправлення засуджених та запобігання вчиненню ними повторних кримінальних правопорушень [2, ст. 93]. Таким чином, основними завданнями Служби пробації виступа­ тиме скорочення рецидивної злочинності шляхом встановлення по­ зитивних взаємин з правопорушниками для здійснення контролю (включаючи нагляд у необхідних випадках), керівництва та надання їм допомоги, а також залучення до життя у суспільстві [4]. За змістом чинного законодавства, різновидами пробації є досу­ дова, наглядова та пенітенціарна. Наглядова та пенітенціарна про­ бація застосовуються щодо засуджених за вчинення злочину. Досу­ дова пробація є окремою складовою системи пробаційних заходів, та застосовується щодо осіб, обвинувачених у вчиненні злочину, під час розгляду справи судом. Вона має на меті збір необхідної інформації про особу обвинуваченого, яка допоможе суду, що приймає рішення по справі, визначити адекватну міру його відповідальності. Для наці­ ональної судової й пенітенціарної практики досудова пробація є принципово новим інститутом, проте вона вже здобула широке ви­ знання в європейській практиці правоохоронної діяльності. Так, від­ повідно положень Рекомендації СМ/Rec (2010)1 Комітету Міністрів державам­членам про Правила Ради Європи про пробації, прийнятої Комітетом Міністрів 20 січня 2010 року на 105­му засіданні заступ­ ників Міністрів, залежно від національної правової системи служба пробації може готувати доповідь суду у справі обвинуваченого в ско­ єнні злочину, щоб допомогти суду, по можливості, прийняти рішення 146 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 про те, чи слід визнати його винним, або яке покарання чи яка міра відповідатимуть скоєному. Як зазначається в цьому документі, служ­ ба пробації має підтримувати регулярні контакти з суддівським кор­ пусом з приводу того, як може бути використаним цей документ. До­ повідь суду повинна ґрунтуватися на достовірній інформації, і по можливості, підтверджуватися і оновлюватися в ході слідства і судо­ вого розгляду [5]. З огляду на встановлену чинним кримінальним процесуальним законом процедуру, міра покарання особам, обвинуваченим у вчи­ ненні злочинів, визначається судами на основі положень матеріаль­ ного права та приймається на підставі об’єктивно з’ясованих обста­ вин, підтверджених доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом. Проте, покарання буде найбільш ефек­ тивним і досягне свої мети лише за умови, якщо воно є індивідуалі­ зованим. Цього можна досягти, якщо суд одержує максимально об’єктивну інформацію щодо особи обвинуваченого, її способу життя та соціальних зв’язків. Таким чином за умови використання можли­ востей досудової пробації суд може прийняти найбільш обґрунтова­ не рішення суду що обрання міри покарання особі, обвинуваченій у вчиненні злочину. Передовсім це обумовлюється наступним. Для підготовки досудової доповіді персонал органу пробації має право отримувати інформацію про обвинуваченого від підприємств, уста­ нов, організацій або уповноважених ними органів та від громадян. Тобто, з різних незалежних джерел може бути одержано відомості, що характеризують особу засудженого як члена суспільства, що в цілому дозволить визначити чи є він суспільно небезпечним і чи є доцільною його ізоляція в установах виконання покарань за умови можливості призначення альтернативного покарання. Все це пови­ нно бути відображеним у спеціальному документі, підготовленому Службою пробації, який називається соціальною (досудовою) допо­ віддю. Відповідно до КВК України досудова доповідь про обвинува­ ченого повинна містити: – його соціально­психологічну характеристику; – оцінку ризиків вчинення повторного кримінального правопо­ рушення; – висновок про можливість виправлення без обмеження волі або позбавлення волі на певний строк. Безперечно, одержання судом таких відомостей сприятиме тому, що його рішення буде більш обґрунтованим та виваженим. Також надзвичайно важливим є те, що кримінально­виконавчий закон пе­ редбачає право обвинуваченого брати участь у підготовці досудової доповіді, яка полягає у наданні персоналу органу пробації необхідної 147 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 інформації. Таким чином, вже на етапі призначення покарання обви­ нувачений має змогу вжити достатніх заходів для того, щоб судом, який здійснює розгляд справи, було призначено міру покарання аде­ кватну не лише тяжкості кримінального правопорушення, але й осо­ бі правопорушника. Враховуючи наявні тенденції погіршення криміногенної обста­ новки в Україні, що призводить до зростання загального числа осіб, ув’язнених в установах відбування покарань, використання можли­ востей досудової пробації в цілому сприятиме їх розвантаженню. Окрім того, досудова пробація дає змогу забезпечити високий вихо­ вний вплив щодо правопорушників, не застосовуючи до них жорст­ ких репресивних заходів, якими є поміщення у відповідні установи, що в значній мірі сприятиме їх виправленню та подальшій соціаль­ ній адаптації. Список бібліографічних посилань 1. Кримінально­виконавчий кодекс України : закон України від 23.01.2004 № 1129­IV. Відомості Верховної Ради України. 2004. № 3. Ст. 21. 2. Про пробацію : закон України від 05.02.2015 № 160­VIII // База даних «Законодавство України» / Верховна Рада України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/ laws/show/160­19 (дата звернення: 22.10.2017). 3. Богатирьова О. І. Європейські правила пробації та передумови засто­ сування їх в Україні. Право і суспільство. 2012. № 3. С. 175–179. 4. Прийняття Закону України «Про пробацію» – як перший результат на шляху до впровадження європейської моделі роботи з правопорушниками // Державна кримінально­виконавча служба України : офіц. веб­сайт. URL: http://kvs.gov.ua/zmi/KVI_Yanchuk_dopovid_18022015.pdf (дата звернення: 22.10.2017). 5. Рекомендація СМ/Rec (2010)1 Комітету Міністрів державам­членам про Правила Ради Європи про пробації, прийнятої Комітетом Міністрів 20 січня 2010 року на 105­му засіданні заступників Міністрів // Державна кримінально­виконавча служба України : офіц. веб­сайт. URL: http://kvs.gov.ua/rekomendacia_2010.pdf (дата звернення: 22.10.2017). Одержано 21.11.2017 УДК 343.21 Роман Вікторович БІЛОУС, начальник відділу Департаменту захисту економіки Національної поліції України ФАКТОРИ НЕЗАКОННОГО ЗБАГАЧЕННЯ У повсякденній роботі, в рамках наданих повноважень, праців­ ники оперативних підрозділів здобувають достатній масив даних, що містить інформацію у тому числі про злочинну діяльність як © Білоус Р. В., 2017 148 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 окремих суб’єктів, так і організованих злочинних груп. У зв’язку з чим надважливим на сьогодні є застосування аналітичних інструме­ нтів, які б надали можливість оперативно опрацьовувати високо­ об’ємні дані, а також виконувати автоматизовані аналітичні функції. Інформація з відкритих джерел, зокрема засобів масової інфор­ мації (газет, журналів, радіо та телебачення, всесвітньої мережі Ін­ тернет), може використовуватися оперативними підрозділами пра­ воохоронних органів як доповнення до розвідувальної інформації, що надходить іншими каналами. Як свідчить аналіз практики найбільш ефективними є викорис­ тання пошукових систем: а) Google та Yandex ; б) соціальні мережі; в) месенджери та ін. Вчиненню незаконного збагачення сприяють наступні фактори: – безконтрольність з боку керівництва; – розширення дискреційних повноважень; – перевищення повноважень; – перешкоджання здійсненню правосуддя; – встановлення завищених вимог до фізичних та юридичних осіб; – можливість використання прав фізичних та юридичних осіб за­ лежно від інтересів посадової чи службової особи державного органу; – вибіркова зміна обсягу прав фізичних та юридичних осіб; – надмірна свобода підзаконного нормотворення; – незрозумілі лінгвістичні формулювання; – наявність прогалин у правовому регулюванні; – наявність правових колізій; – наявність декларативних положень; – відсутність та неповнота адміністративних процедур; – відсутність конкурсних (аукціонних) процедур; – хибні цілі та пріоритети; – порушення балансу інтересів; – ухилення від установленої процедури; – посадова особа приймає різні рішення відносно різних осіб в однакових ситуаціях; – незвично довгі або короткі строки розгляду питання в типових ситуаціях; – відсутність реакції на повідомлення про порушення; – наявність осіб, які готові допомогти вирішити проблемне пи­ тання швидко, але за додаткову винагороду; – пропонування посадовими особами сплатити якісь додаткові послуги, які прямо не пов’язані з встановленою процедурою; – не рідке використання процедур, передбачених законодавст­ вом як виняток; 149 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 – незвичні, нехарактерні непублічні рішення без належного об­ ґрунтування; – невідповідність змісту (обставин викладених у) документу фа­ ктичним обставинам події; – виникнення конфлікту інтересів;стиль життя посадовця не відповідає його доходам; – незважаючи на негативні висновки інших установ, в терміно­ вому порядку приймається сумнівне рішення та інші. Одержано 21.11.2017 УДК 343.98 Ганна Сергіївна БІДНЯК, старший викладач кафедри криміналістики, судової медицини та психіатрії Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ ОТРИМАННЯ ЗРАЗКІВ ПАПІЛЯРНИХ ВІЗЕРУНКІВ: РЕАЛІЇ ТА ПЕРСПЕКТИВИ Всесвітній прогрес зумовлює розвиток найрізноманітнішої тех­ ніки, без застосування якої неможлива діяльність правоохоронних органів. Адже технічні засоби використовуються протягом всього процесу розслідування злочинів і їх застосування сприяє більш пов­ ному уявленню щодо події злочину, отриманню доказової інформації тощо. Чинне законодавство не встановлює обмежень стосовно вико­ ристання традиційних технології отримання зразків чи інновацій в даному аспекті. З точки зору кримінального процесуального закону не важлива технологія отримання зразків. Вирішальним є одержан­ ня якісних даних, що відповідають вимогам належності, допустимос­ ті й достовірності. В науковій літературі досить повно розкрито питання щодо ста­ лих та сучасних способів виявлення та вилучення слідів пальців рук (долоней), а також техніка дактилоскопіювання як живих осіб, так і трупів. Так, Є. А. Разумов наголошує на традиційній процедурі отри­ мання зразків відбитків пальців рук за допомогою скла, гумового валика та друкарської фарби, який використовується в практичних підрозділах як раніше, так і в теперішній час [6, с. 26]. Інші науковці вважають дану методику застарілою за різними причинами. Як наголошує О. В. Мельник, надійний захист прав лю­ дини – найвищий критерій діяльності всіх юридичних інститутів держави, які складають систему правоохоронних органів та правоза­ хисних організацій. В тому числі і під час дактилоскопіювання. Автор наголошує на небезпеці збору і зберігання даних про приватне життя © Бідняк Г. С., 2017 150 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 людей, про їх релігійний і політичний вибір, здоров’я, круг спілку­ вання [3, с. 201]. З метою дотримання гідності особи під час дакти­ лоскопіювання зазначена необхідність використання сучасних до­ сягнень науки. Серед основних напрямів таких інноваційних застосувань А. С. Непорада зазначає новітню техніку дактилоскопію­ вання – 3D сканування, яке дозволяє прискорити процедуру дакти­ лоскопіювання (сканер витрачає менше ніж одну секунду на палець); у подальшому розробники обіцяють збільшити його швидкість за рахунок сканування усіх десяти пальців за один раз. Відсутність кон­ такту зі сканером зменшує забруднення поверхні скла або «змазан­ ня» відбитка через випадкове смикання пальцем, а отже, підвищує якість сканування. У базі даних відбиток зберігається у вигляді три­ вимірної моделі [5, с. 144]. З позитивної точки зору І. В. Пиріг відмі­ чає технології «безкольорового дактило скопування», або скануван­ ня, як такі, що пройшли практику застосування в більшості зарубіжних країн. Якщо ці відбитки відібрано у підозрюваних та об­ винувачених, вони без додаткової обробки заносяться до масиву ав­ томатизованих баз даних й звіряються із слідами, вилученими з місць нерозкритих злочинів [2, с. 112]. Проте, на практиці реалізувати такий спосіб проблематично. Пов’язано це з тим, що автоматизована дактилоскопічна база «Дакто 2000», яка функціонує сьогодні в системі МВС, не розрахована на ро­ боту вищезазначеним способом. Тобто, необхідно або оновлювати діючі дактилоскопічні бази, або придбати інші, більш сучасні. Під­ твердженням цього є Стратегія розвитку Експертної служби Мініс­ терства внутрішніх справ України, в якій серед основних проблем, які потребують вирішення, зазначений недостатній рівень матеріа­ льно­технічного та ресурсного забезпечення. Як висновок можна зазначити, що стан матеріально­технічного забезпечення правоохоронних органів на сьогодні не є досконалим. Проте в умовах розвитку науки і техніки неможливо відмовитись від сучасних досягнень. Поряд зі сталими методами стрімко впроваджу­ ються інноваційні технології, серед яких і безкольорове дактилоско­ піювання, що в майбутньому надасть низку переваг, зокрема, при формуванні дактилоскопічних обліків, так і при розслідуванні зло­ чинів, взагалі. Список бібліографічних посилань 1. Криміналістика : підруч. для студентів ВНЗ / К. О. Чаплинський, О. В. Лускатов, І. В. Пиріг, В. М. Плетенець, Ю. А. Чаплинська. Дніпропетровськ : Дніпропетр. держ. ун­т внутр. справ ; Ліра ЛТД, 2014. 380 с. 2. Кримінальний процесуальний кодекс України. Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Кримінального процесуального кодексу України». Харків : Одіссей, 2012. 360 с. 151 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 3. Мельник О. В. Дактилоскопіювання населення сьогодні: варто чи ні? Криминалистика и судебная экспертиза. 2013. Вып. 58, ч. 2. С. 200–206. URL: http://nbuv.gov.ua/j­pdf/krise_2013_58(2)__40.pdf (дата звернення: 22.10.2017). 4. Про затвердження Стратегії розвитку Експертної служби Міністерства внутрішніх справ України на період до 2020 року та Плану заходів щодо її реа­ лізації : наказ МВС України від 15.03.2017 № 229. URL: http://www.cct.com.ua/ 2017/15.03.2017_229.htm (дата звернення: 22.10.2017). 5. Непорада А. С. Новітні технології в криміналістиці: 3D­сканування під час огляду місця події. Криміналістичний вісник. 2016. № 2 (26). С. 141–144. 6. Разумов Э. А. Практическое руководство по криминалистике : учеб.­ практ. пособие / под ред. И. П. Красюка. Киев : Элит Принт, 2011. 465 с. Одержано 31.10.2017 УДК 343.1:351.87:34.096 Олексій Васильович БОЧКОВИЙ, кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник, провідний фахівець науково-дослівдної лабораторії з правових та організаційно-тактичних проблем ОРД Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е. О. Дідоренка НАЦІОНАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ ПРОЦЕСУАЛЬНОЇ РЕГЛАМЕНТАЦІЇ ОРД ТА ЇХ НЕГАТИВНИЙ ВПЛИВ НА ЕФЕКТИВНЕ РОЗСЛІДУВАННЯ Нещодавнє ознайомлення з директивою­інструкцією Державно­ го політичного управління УРСР з агентурної роботи від 20.11.1930 № 403, у якій аналізується стан та вказується про основні недоліки агентурної роботи навело на думку, що ніколи раніше наука та прак­ тика у правоохоронній діяльності не були так далеко один від одного. Справа у тому, що рекомендації які були майже 100 років тому у відомчих нормативних актах та директивах ніяк не відрізняються від тих, які надсилаються до практичних підрозділів сьогодні, не змінилися навіть формулювання речень. Зокрема, серед основних недоліків у роботі з агентурою вказувалось: формальний підхід до підбору, обробки й вербовки агентів, відсутність систематичного інструктажу й керівництва, недостатність перевірки й політичної обробки, незабезпечення конспірації й неповне використання аген­ тури[1, с. 887–899]. Практики зрозуміють про що йдеться. Але це було тоді, коли виходячи з офіційної доповіді «Про стан та діяльність міліції і карного розшуку УРСР за час з 1 вересня 1922 до 1 вересня 1923 р.» по рівню освіти серед 12743 співробітників міліції УРСР тільки 48 осіб були з вищою освітою, 1044 з середньою, 11429 з нижчою, тобто 4 класи, і 222 – взагалі неграмотні [1, с. 136–141]. © Бочковий О. В., 2017 152 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Проте, основна проблема у тому, що застосування вказаних ди­ ректив не підвищувало ефективність здійснюваних заходів тоді і не підвищує сьогодні. Запитання: навіщо їх видавати? Можемо припус­ тити, що такий підхід є пережитком радянських часів, коли будь­яка ініціативність не підтримувалась керівництвом, а отже й документи та директиви з року в рік просто переписувались, змінюючи лише прізвища керівників. Десятиліттями вкорінювався страх можливої відповідальності за використання чогось нового та непопулярного. Не випадково існував вислів «ініціатива наказуєма», яку часто можна зустріти й сьогодні. На жаль, такий підхід існував і в деякій мірі залишається, не тільки у правоохоронній сфері. Практично кожна сфера державного управління пронизана залишками радянського способу мислення, який сьогодні не дозволяє ефективно розвиватись. Розслідуючи злочин, слідчий чи оперативний працівник постій­ но натикаються на велику кількість як організаційних так і правових перепон, які мало того, що не роблять розслідування ефективнішим, ще й заважають. Навіть найбільш стабільна та дієва сфера правоохоронної діяль­ ності – оперативно­розшукова діяльність, поставлена у такі умови, в яких її здійснення є малоефективним. При тому, що нагляд за такою діяльністю порівнюється хіба що з контролюванням злочинної дія­ льності під час оперативної розробки. Контролюючі інстанції зосе­ реджують усі зусилля на перевірці здійснюваних заходів, залишаючи без уваги роботу щодо підвищення ефективності оперативно­ розшукового потенціалу як складової частини нагляду за якістю до­ судового розслідування в цілому. Стан злочинності сьогодні сягнув такого рівня, що ні ігнорувати, ні приховати його вже не вдається. Більше того, стримуючі міри сьо­ годні потрібно застосовувати не лише до кримінального елементу, але й до громадян, які раніше не скоювали злочини, проте через об’єктивні причини можуть стати суб’єктами злочину. Основними причинами такого сценарію можуть бути й збройне протистояння на сході країни, яке є джерелом надходження великої кількості незареє­ строваної зброї; зросла кількість осіб, які страждають від поствоєн­ ного синдрому, та не завжди можуть контролювати свої емоції у бу­ денному житті; а також збільшилась кількість латентних злочинців, які проявились через явне ослаблення правоохоронного потенціалу невдалим реформуванням та провальною кадровою політикою. І навіть за таких умов оперативні підрозділи практично позбав­ лені можливості ефективного застосування оперативно­розшукового потенціалу через невиправдано ускладнену процедуру отримання 153 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 дозволу як на НСРД так і на оперативно­розшукові заходи. Більше того, алогічно обмежувати здійснення оперативно­розшукових захо­ дів рамками кримінального провадження та тяжкістю злочину, в за­ лежності від реєстрації в ЄРДР. Адже не рідко ОРЗ проводяться з ме­ тою попередження злочинів, коли умисел злочинця досить ще не проявився, але це той випадок, коли зайва обережність не тільки не шкодить, але дозволяє запобігти потенційно можливій реальній за­ грозі. Як приклад, випадок, коли зловмисник, намагаючись вчинити дрібну крадіжку помічається сторожем підприємства, якого вбиває щоб не бути викритим. Такі випадки не одиничні у слідчій практиці, при чому з наслідками більш трагічними. Чи було б виправданим застосування відносно такої особи оперативного контролю з засто­ суванням ОРЗ? Відповідь очевидна. Темп, з яким сьогодні вчиняються злочини та знищуються його сліди, особливо з застосуванням сучасних інформаційно­телекому­ нікаційних систем, порівнюється з швидкістю реагування правоохо­ ронних органів так само, якби у змаганнях серед болідів формули 1 приймав участь поліцейський на велосипеді. І це дійсно викликає занепокоєння, адже порядок отримання дозволу на проведення ОРЗ та НСРД, які пов’язані з обмеженням конституційних прав громадян займає такий проміжок часу, що часто відпадає сама доцільність та­ кого заходу. До цього ще добавимо буденні, нажаль, проблеми, пов’язані з відсутністю сертифікованої техніки для роздрукування необхідних документів, транспортні проблеми з доставляння доку­ ментів до слідчого судді апеляційного суду, який на віддаленні 100 або 200 км. від населеного пункту та інше. Не добавляють оптимізму й ініціативи законотворців. Адже останні дебати щодо так званої «судової реформи», яка втілена у за­ конопроекті № 6232 «Про внесення змін до Господарського процесу­ ального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу Украї­ ни, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», тільки підтверджують нашу думку щодо необ­ хідності зміни підходів та системи взагалі. Адже пропоновані зміни до чинного законодавства ще більше ускладнюють і так не просту процедуру розслідування злочину, добавляючи можливостей уник­ нути покарання для винних осіб [2]. Тут же на противагу наводимо приклад найближчого західного сусіду Польщі, де законодавці, разом з керівництвом поліції працю­ ють над підвищенням ефективності здійснюваних правоохоронних заходів. Зокрема, відповідно до ст. 20 Закону Республіки Польща про Поліцію ще від 6 квітня 1990 року підрозділи Поліції мають право отримувати доступ за допомогою телекомунікаційних пристроїв до 154 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 інформації, накопиченої у реєстрах без необхідності подавати пись­ мові заяви, якщо ці підрозділи: 1) володіють пристроями, які дозво­ ляють реєструвати в системі, хто, коли, з якою метою та які дані отримав; 2) мають технічні запобіжні засоби та організаційні запобі­ жні заходи, які унеможливлюють використання даних з іншою ме­ тою, ніж та, для якої їх було отримано; 3) це виправдано з огляду на специфіку або обсяг виконання завдань або діяльності, що прова­ диться [3]. Тобто підрозділи поліції отримують право здійснювати заходи, що тимчасово обмежують конституційні права громадян без рішення суду, напряму від операторів комунікацій, якщо для цього є відповідні підстави [4]. Більше того, правоохоронна система ряду європейських країн передбачає слідування принципу доцільності у процесі збирання фа­ ктичних даних взагалі. Зокрема, у Нідерландах докази збираються однаково як для доведення винуватості особи у вчиненні злочину, так і навпаки, його виправдання [5, с. 43, 288]. Адже в голландському кримінальному процесі відсутнє поняття «сторін», а презумпція не­ винуватості (praesumptio innocentiae) ніколи прямо не формувалась у якості принципу кримінальної юстиції [5, с. 177–178]. Таким чином, голландські правоохоронні органи, разом з публі­ чним обвинувачем займають єдину позицію та мають єдину мету, чого не можна сказати про правоохоронну систему України. Так, не дивлячись на законодавчу регламентацію, сьогодні ОРД є відособле­ ною діяльністю. До сьогодні немає єдиної позиції щодо розуміння норм КПК України та їх співвідношення з Законом України «Про опе­ ративно­розшукову діяльність». Прокурори продовжують ігнорувати накази МВС, але, в той же час, порушують питання щодо притягнен­ ня до дисциплінарної відповідальності працівників поліції за недо­ тримання наказів ГПУ. Існують позитивні приклади взаємного консультування щодо здій­ снення розслідування між поліцією, прокуратурою та судом на рівні окремих районів. Але, нажаль, такі приклади є виключенням з правила і не здатні змінити ситуацію на краще у повністю розосередженій право­ охоронній сфері яка потребує докорінних системних змін. Список бібліографічних посилань 1. Міністерство внутрішніх справ України: події, керівники, документи та матеріали (1917–2017 pp.) : у 6 т. : наук. вид. / авт. кол.: М. Г. Вербенський, О. Н. Ярмиш, Т. О. Проценко та ін. ; за заг. ред. А. Б. Авакова ; ДНДІ МВС Украї­ ни. Т. 3: Народний комісаріат внутрішніх справ Української СРР (грудень 1922 р. – грудень 1930 р.). Xарків : Мачулін, 2015. 940 с. 2. Савицький О. Судова реформа в Україні: менше інстанцій, але не менше лазівок? // Made for minds : сайт. URL: http://p.dw.com/p/2lA74 (дата звернення: 22.10.2017). 155 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 3. Ustawa z dnia 6 kwietnia 1990 r. o Policji // ISAP : сайт. URL: http://isap.sejm.gov.pl/DetailsServlet?id=WDU19900300179 (дата звернення: 22.10.2017). 4. Poland: new surveillance law a major blow to human rights : Amnesty International public statement : AI Index: EUR 37/3357/2016, 29 January 2016 // Amnesty International : сайт орг. URL: https://www.amnesty.org/en/ documents/eur37/3357/2016/en/ (дата звернення: 22.10.2017). 5. Правовая система Нидерландов / отв. ред. В. В. Бойцова, Л. В. Бойцова. М. : Зерцало, 1998. 432 с. Одержано 31.10.2017 УДК 343.131+343.132 Володимир Вікторович ВАРАВА, кандидат юридичних наук, доцент, в.о. завідувача кафедри кримінально-правових дисциплін Університету митної справи та фінансів КОНЦЕПТУАЛЬНІ АСПЕКТИ ВПРОВАДЖЕННЯ ІНСТИТУТУ ДЕТЕКТИВІВ У КРИМІНАЛЬНІЙ ПОЛІЦІЇ На початку 2017 року Консультативна місія Європейського Со­ юзу (КМЄС) в Україні та Національна поліція України розпочали спільний пілотний проект на базі Бориспільського відділу поліції, який об’єднав функції оперативників та слідчих під єдине підпо­ рядкування. З 1 червня поточного року у восьми регіонах країни започатковано проект «Поліцейські детективи», де близько 90 % особового складу підрозділів кримінальної поліції переведені в статус слідчих. Даний експеримент було запроваджено для того, щоб знайти оптимальний баланс між інститутом слідчих та інститутом детекти­ вів [1]. Адже організаційне відокремлення оперативної роботи від слідства призводить до того, що слідчий достеменно не володіє да­ ними про методи, завдяки яким працівник оперативного підрозділу отримує інформацію під час оперативної розробки осіб у оператив­ но­розшукових справах до початку кримінального провадження. Ви­ конання ж письмових доручень слідчого у кримінальному прова­ дженні часто закінчуються формальною відпискою працівника оперативного підрозділу. Тобто, констатується відсутність його за­ цікавленості у використанні всього спектру законних методів пошу­ кової роботи, адже завдання працівника оперативного підрозділу обмежені необхідністю звітувати про кінцевий результат виконання доручення слідчого, прокурора. Створені бар’єри для реєстрації заяв і повідомлень про кримінальні правопорушення [2]. © Варава В. В., 2017 156 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Організаційне розмежування функцій слідчого та оперативного працівника по різних структурах негативно впливає на результатив­ ність їхньої співпраці у кримінальному провадженні. Вимогою часу також є радикальне спрощення системи взаємодії на етапі прийняття та початкової перевірки заяв і повідомлень про злочини і на стадії досудового розслідування. Сучасні вітчизняні та зарубіжні концепції розвитку правоохорон­ ної системи дозволяють сформулювати перспективний комплекс за­ ходів щодо модернізації структури і компетенції кримінальної поліції: 1. Організаційне об’єднання слідчих та оперативних підрозділів. 2. Деформалізація у нормах КПК досудового розслідування та його трансформація до статусу, відомого як «поліцейське розсліду­ вання». 3. Ліквідація окремої процесуальної постаті слідчого та загаль­ ний перехід до універсального функціонального місця детектива. Нівелювання відмінностей між слідчою роботою та оперативно­ розшуковою діяльністю повинно створювати у всіх суб’єктів досудо­ вого розслідування належну мотивацію до досягнення його мети та завдань у стислі терміни, уникаючи порушень кримінального проце­ суального законодавства. Паралельне впровадження нових систем оцінки унеможливить приховування процедурних помилок під час притягнення особи до кримінальної відповідальності, а удоскона­ лення зовнішнього (прокурорського) нагляду за законністю у діяль­ ності органу досудового розслідування разом з посиленням відпові­ дальності детектива, створить для нього додаткові мотиви щодо контролю за додержанням законності й під час оперативної розроб­ ки фігурантів в межах оперативно­розшукових справ. У контексті деформалізації досудового розслідування та змін у компетенції прокурора варто зазначити, що поступове визнання до­ казів, одержаних стороною захисту належними та допустимими, по­ ступово змусять суди пом’якшити вимоги до формальної складової доказів, що надаються стороною обвинувачення і водночас посилити вимоги до їх фактичної якості, можливості витримати зіткнення з доказами сторони захисту. Це може стати запорукою зміцнення гарантій прав як підозрюва­ них, так і потерпілих в умовах змагального кримінального процесу і, водночас, деформалізувати досудове розслідування з переходом до ефективної моделі його організації шляхом розподілу функцій «полі­ цейського розслідування» та прокурорського нагляду за додержанням законів органами, які проводять оперативно­розшукову діяльність. Часткова деформалізація процесу досудового розслідування та­ кож необхідна для посилення відповідальності сучасного слідчого, а 157 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 також майбутнього детектива за дії, що передують реєстрації вияв­ леного або викритого кримінального правопорушення у ЄРДР. Головним завданням детектива кримінальної поліції повинно стати з’ясування реальних обставин вчинення кримінального пра­ вопорушення, пошук достатніх доказів, які надалі будуть розгляда­ тись і оцінюватись судом, а не формальна легалізація інформації, здобутої на етапі оперативної розробки або дослідчої перевірки заяв і повідомлень шляхом продукування якнайбільшої кількості проце­ суальних документів, протоколів та призначення десятків різнома­ нітних коштовних судових експертиз. Також, суттєве скорочення обсягу кримінальної процесуальної документації та терміну досудового розслідування мають вирішити проблему надмірної звітності, що у свою чергу зменшить негативні наслідки застосування формально­кількісних критеріїв оцінки ефек­ тивності цієї діяльності. Таким чином, функції слідчого та оперативного працівника у на­ слідок трансформації до статусу детектива, повинні вирізняти його від сучасного стану речей переважно розвідувально­аналітичним характером роботи, тісними взаємостосунками з прокурором, як процесуальним керівником, постановкою питань перед експертами та підготовкою матеріалів для проведення процесуальних дій, які потребують винесення ухвали слідчим суддею. За цих умов завдання детектива, як правонаступника слідчого та оперативного працівни­ ка, не повинні обмежуватись простим формуванням матеріалів кри­ мінального провадження, які вичерпно висвітлюють всі обставини злочину. Обставини кримінального правопорушення остаточно з’ясовуються в суді за участю захисту та в умовах реальної змагаль­ ності сторін. Завданням детектива кримінальної поліції за цих умов переважно є підготовка належних аргументів прокурору для підтри­ мання державного обвинувачення в суді. Як зазначив з цього приводу В. П. Гмирко, «інститут «слідство» має стати винятковою доменою головного доказового провадження в суді, тому з кодексового лексикону треба вилучити аж так любі нашому серцю терміни «слідчий» та «особа, що здійснює дізнання», а на їх місце має прийти коротеньке й цілком зрозуміле в цілім світі поняття «поліція», а «організаційно­процесуальною формою діяль­ ності поліції у кримінальних справах має стати інститут поліційного дізнання, структурованого в рамках мінімальних законодавчих і урядових регуляцій на «вступне» та «завершу вальне» дізнання» [3]. Висновок. Питання реалізації концепції впровадження інституту детективів у кримінальній поліції в умовах сьогодення є актуальни­ ми та не дослідженими, тому мають наукову і практичну новизну. 158 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Для їх вирішення необхідний певний перехідний період, оскільки остаточна модифікація до світових стандартів змагального криміна­ льного процесу вимагає попереднього удосконалення норм вітчиз­ няного кримінального процесуального та оперативно­розшукового законодавства, а також перегляду стандартів доказування. Насамперед, це потребує виключення підпункту «а» пункту 1 ча­ стини першої статті 38 КПК та внесення до її змісту окремого пункту «підрозділи детективів кримінальної та спеціальної поліції», а також до частини першої статті 41 КПК – вилучити «підрозділи органів На­ ціональної поліції» та додати «підрозділи детективів кримінальної та спеціальної поліції» [4]. Список бібліографічних посилань 1. У восьми регіонах України впроваджено пілотні проекти поліцейських детективів // Міністерство внутрішніх справ : офіц. сайт. URL: http://mvs.gov.ua/ ua/news/8719_U_vosmi_regionah_Ukraini_vprovadzheni_pilotni_proekti_policeyski h_detektiviv___Sergiy_Knyazv_FOTO_.htm (дата звернення: 01.11.17). 2. Банчук О. А., Дмитрієва І. О., Саідова З. М., Хавронюк М. І. Реалізація нового КПК України у 2013 році (моніторинговий звіт). Київ : ФОП Москале­ нко О. М., 2013. C. 7. 3. Гмирко В. П. Доказування в кримінальному процесі: діяльнісна пара­ дигма. Теоретичний аналіз. Проблематизація. СМД­репрезентація : моногра­ фія. Дніпропетровськ : Акад. митної служби України, 2010. С. 174–175. 4. Кримінальний процесуальний кодекс України : закон України від 13.04.2012 № 4651­VI // База даних «Законодавство України» / Верховна Рада України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/4651­17 (дата звер­ нення: 01.11.17). Одержано 01.11.2017 УДК 343.28 Віктор Іванович ВАСИЛИНЧУК, доктор юридичних наук, професор, заслужений юрист України, професор кафедри оперативно-розшукової діяльності Національної академії внутрішніх справ; Дмитро Йосипович НИКИФОРЧУК, доктор юридичних наук, професор, завідувач кафедри оперативно-розшукової діяльності Національної академії внутрішніх справ; ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ОПЕРАТИВНО-РОЗШУКОВОЇ ПРОТИДІЇ ЗЛОЧИННОСТІ Нами в процесі дослідження було проаналізовано ряд проблем­ них питань які перешкоджають успішній оперативно­розшуковій протидії злочинам і запропоновані шляхи їх удосконалення. © Василинчук В. І., 159 Никифорчук Д. Й., 2017 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Потребує вирішення проблема заниження сум матеріальних збитків під час кваліфікації тяжкості викритого правопорушення при відкритті кримінального провадження що позбавляє можливості слідчих надавати доручення оперативним підрозділам на проведен­ ня негласних слідчих (розшукових) дій по тяжких та особливо­ тяжких злочинах, які на початковому етапі були кваліфіковані як нетяжкі. Саме у збільшенні доручень слідчих на проведення НСРД у рамках вже відкритих кримінальних проваджень ми бачимо підви­ щення якості взаємодії слідчих та оперативних працівників, і поси­ лення оперативних можливостей у допомозі слідству. Було б доцільним, якби критерії оцінки роботи слідчого і опера­ тивного працівника знаходилися в одній площині, а саме запитувати необхідно з оперативних працівників і слідчих однаково про роботу по затриманню і арешту осіб, відшкодуванню збитків і так далі. Потребує запровадження нових підходів до інформаційно­аналі­ тичного забезпечення протидії злочинам, а саме створення власних систем економічного аналізу та аналізу ризиків. Так, відповідно до пункту 3 статті 25 Закону України «Про Наці­ ональну поліцію», до повноважень поліції входить здійснення інфо­ рмаційно­пошукової та інформаційно­аналітичної роботи [1]. На підставі вивчення матеріалів практики визначено, що усю роботу з інформаційно­аналітичного забезпечення, яка проводиться оперативними підрозділами з оперативно­розшукової протидії зло­ чинам можна поділити на декілька етапів: Перший – збирання необ­ хідної інформації; Другий – це облік, систематизація, розподіл інфо­ рмації, що надходить; Третій – це накопичення інформації, яке здійснюють оперативні працівники шляхом поступового її збіль­ шення; Четвертий – аналіз інформації який дозволяє зробити висно­ вки не лише про кількісну сторону порушення законодавства, але й про конкретні види й характер правопорушень. На підставі аналізу робляться висновки про динаміку, тенденції правопорушень і висло­ влюються пропозиції, спрямовані на їх усунення; П’ятий – збережен­ ня інформації; Шостий – пошук необхідної Інформації та передача її для використання в роботі. Необхідно передбачити об’єднання інформаційних ресурсів усіх Міністерств та відомств у єдиний інформаційно­аналітичний ком­ плекс із використанням сучасних інформаційних технологій, комп’ютерного та телекомунікаційного обладнання для забезпечен­ ня оперативно­службової діяльності оперативних підрозділів, зміц­ нення їх спроможності до протидії злочинності. Окрім того, потребує вжиття заходів щодо організації підготов­ ки «офіцерів­аналітиків», їх підбору та кадрового супроводу. 160 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Доцільно активно використовувати можливості представників громадськості, осіб які конфіденційно співробітничають з правоохо­ ронними органами у відповідності до вимог Закону України «Про оперативно­розшукову діяльність» [2] та ст. 275 КПК України [3]. Особливу увагу доцільно звернути на систему заохочень – де, наприклад, особи які сприяють викриттю кримінальних правопору­ шень можуть отримувати частину відновлених коштів або штрафів, накладених в результаті викриття. Для покращення оперативно­розшукової протидії злочинам не­ обхідно покращення нормативно­правового регулювання діяльності оперативних підрозділів, належної організації роботи з протидії зло­ чинам, а також професійного кадрового забезпечення оперативних підрозділів. Список бібліографічних посилань 1. Про національну поліцію : закон України від 02.06.2015 № 580­VIII // База даних «Законодавство України» / Верховна Рада України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3341­12 (дата звернення: 22.10.2017). 2. Про оперативно­розшукову діяльність : закон України від 18.02.1992 № 2135­XII. Відомості Верховної Ради України. 1992. № 22. Ст. 303. 3. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Кримінального процесуального кодексу України : закон України від 13.04.2012 № 4652­VI : станом на 01 черв. 2012 р. : (Відповідає офіц. текс­ тові). Київ : Алерта, 2012. 304 с. Одержано 21.11.2017 УДК 343.285 Антоніна Володимирівна ВАТРАЛЬ, кандидат юридичних наук, докторант Національної академії СБ України ВЗАЄМОЗВ’ЯЗОК ЕМПІРИЧНОГО І ТЕОРЕТИЧНОГО РІВНІВ ПІЗНАННЯ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВИХ ЯВИЩ Оперативно­розшукова діяльність з гносеологічної точки зору є процесом пізнання сутності прихованих від правоохоронних органів кримінально­правових явищ і процесів. Отримання оперативними співробітниками достовірних знань про оперативну обстановку, в якій відбувається протидія злочинності, забезпечує швидке роз­ криття злочинів, а також дає можливість їх своєчасного попере­ дження та припинення. Дослідження пізнавальної функції ОРД акту­ алізується потребою розробки сучасної концепції теорії ОРД про об’єктивні умови і правові підстави застосування її методів і засобів до осіб, які мають наміри або вчиняють кримінальні правопорушення. © Ватраль А. В., 2017 161 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Оперативно­розшукове пізнання є складною динамічною систе­ мою, елементи якої, перебуваючи у постійному взаємозв’язку та вза­ ємозалежності, дозволяють досягнути основної мети пізнавального процесу в ОРД – формування істинних знань про фактичні обставини злочину. В свою чергу, методологія виділяє два рівня пізнання – ем­ піричний та теоретичний, які характеризуються різними типами ді­ яльності та різними способами отримання знання. І. А. Клімов спра­ ведливо зазначає, що методологічне об’єднання емпіричного та теоретичного матеріалу про реалізацію уповноваженими суб’єктами оперативно­розшукової діяльності є нагальним інтеграційним за­ вданням загальної теорії ОРД [1, с. 37]. Спираючись на наявні дані, теорія ОРД розробляє науково обґрунтовані рекомендації щодо під­ вищення ефективності організації виявлення, попередження і роз­ криття злочинів. Сучасні методологічні дослідження способів, методів, принципів і підходів до отримання нових знань у будь­якій сфері суспільних відносин, поглиблюють інтерес до проблеми умовного поділу цих знань на емпіричні та теоретичні. Досить часто як у науковців, так і у практиків постають питання про сутність емпіричного і теоретично­ го пізнання, критерії їх розрізнення та взаємозв’язку, про те, який рівень домінує в процесі розвитку пізнання, а також як вони пов’язані з чуттєвими і раціональними моментами, притаманними пізнавальній діяльності? На початковому етапі зародження та розвитку науки доміную­ чими вважали емпіричні знання, оскільки саме на їх основі будува­ лися знання теоретичні. Як відомо, емпіричний рівень пізнання ґру­ нтується на отриманні знань шляхом проведення дослідів та експериментів. В оперативно­розшуковій діяльності таке пізнання орієнтується на безпосереднє вивчення явищ через органи чуття або застосування приладів та інших матеріальних засобів (огляд, опиту­ вання, спостереження тощо). Однак, на думку Л. Г. Дротянко, емпіри­ чне знання не можна ототожнювати з чуттєвими даними, оскільки чуттєвий момент пізнання (відчуття, сприйняття, уявлення) проти­ стоїть раціональному моменту (поняття, судження, умовиводи). Ем­ піричне ж знання ґрунтується на раціональному аспекті пізнання, оскільки воно потребує раціональної обробки даних, отриманих че­ рез спостереження й експерименти, а також представлення цих да­ них у знаках і термінах [2, с. 99]. Теоретичний рівень пізнання, на відміну від емпіричного, пе­ редбачає отримання нових знань про об’єкт на основі вже існуючої інформації шляхом дедукції. У разі відсутності безпосереднього кон­ такту суб’єкта з об’єктом, оперативний співробітник має справу не з 162 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 реальними предметами чи явищами, а з їх абстрактними теоретич­ ними конструкціями. Такі конструкції можуть більш якісно відобра­ жати властивості та взаємозв’язки тих предметів, які вони відтво­ рюють. Уявне конструювання буває особливо ефективним, коли реальний предмет є надто складним і містить значну кількість не­ суттєвих властивостей, які утруднюють процес пізнання. Саме в та­ ких випадках досліджується теоретична модель цього предмета, яка дає змогу виокремити його основні властивості й встановити між ними зв’язки [2, с. 102]. Емпіричний та теоретичний рівні пізнання кримінально­пра­ вових явищ не існують окремо один від одного. В реальному опера­ тивно­розшуковому процесі вони органічно поєднані, взаємно обу­ мовлюють і доповнюють один одного. Відмінності між теоретичним та емпіричним знанням є різницею всередині раціональної форми пізнання. І хоча теоретичне знання спирається на раціональне, а ем­ піричне – переважно на чуттєве, не можна ототожнювати теоретич­ не та раціональне, емпіричне і чуттєве, тому що в процесі розвитку знань емпіричний рівень не виключає необхідний момент раціона­ льної обробки отриманих даних за допомогою відповідних загальних понять. З іншого боку, теоретичний рівень пізнання спирається на відповідні механізми чуттєвого відображення, зокрема, пов’язані з інтуїцією, роботою продуктивної уяви. Розмежування між двома видами суперечностей – «емпіричне­ теоретичне» та «чуттєве­раціональне» потрібно шукати в різних елементах теорії пізнання. Якщо «емпіричне­теоретичне» пов’язане з рівнями наукового знання та методами його одержання, то «чуттєве­ раціональне» – з формами відображення суб’єктом досліджуваного об’єкта. Наприклад, оперативний співробітник безпосередньо, через свої органи відчуття або опосередковано через осіб, котрі залучені до оперативно­розшукової діяльності на гласній чи негласній основі, може сприймати факти, явища, події, дії окремих осіб, котрі мають безпосереднє відношення до злочину. Таке сприйняття може відбу­ ватись як на етапах підготовки, безпосереднього вчинення або від­ разу після вчинення злочину, так і на етапах приховування його слі­ дів, під час активної протидії розслідуванню [3, с. 3]. До деякого часу у філософській літературі вся різноманітність рі­ внів пізнання і форм відображення зводилась лише до типології чут­ тєвого та раціонального пізнання. Відомий радянський філософ В. С. Швирьов з цього приводу зазначає: «… не варто вважати, що роз­ різнення емпіричного та теоретичного рівнів наукового пізнання пре­ тендує на подібну універсальність і є свого роду модернізацією розрі­ знення чуттєвого й раціонального. Це різні категорії і неправомірно 163 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 намагатися підмінити зміст одного іншим [4, с. 11]». Разом з тим, за рахунок внутрішньої суперечності та діалектичної єдності «емпірич­ ного­теоретичного» та «чуттєвого­раціонального» стає можливим розвиток пізнавальної діяльності. Чуттєве пізнання містить у собі єдність зображення й позначен­ ня. Знакові елементи, які заміщують фізичну природу і властивості об’єкта, формують образ останнього, який відтворює структуру об’єкта [2, с. 103]. Безпосередньо відчуття не дають знання про фізи­ чну природу об’єкта пізнання, оскільки більшість явищ об’єктивного світу, таких як оперативна обстановка або злочинність, взагалі для відчуття недоступні. Тут вступає в дію теоретичне знання, яке синте­ зується з чуттєвим і емпіричним. В оперативно­розшуковій діяльності чуттєве пізнання також неможливе без раціонального осмислення отриманої інформації, а теоретичні знання стають узагальненням емпіричних даних. Отже, взаємозв’язок емпіричного і теоретичного рівнів пізнання кримінально­правових явищ полягає в перетворенні результатів ем­ піричного пізнання за допомогою засобів логічного мислення у пі­ знання теоретичне. Поєднання обох рівнів оперативно­розшукового пізнання здатне забезпечити не лише підтвердження відомих, але й отримання принципово нових знань для подальшої науково обґрун­ тованої розробки методики правового регулювання, організаційної та пізнавальної функцій оперативно­розшукової діяльності. Список бібліографічних посилань 1. Климов И. А. Оперативно­розыскная деятельность как процесс по­ знания : монография. М. : ЮИ МВД РФ, 1994. 152 с. 2. Дротянко Л. Г. Філософія наукового пізнання : підручник. Київ : НАУ­друк, 2010. 224 с. 3. Колесник В. А. Співвідношення пізнання і доказування в криміналь­ ному процесі й в оперативній діяльності. Часопис Академії адвокатури Украї- ни. 2011. № 2. С. 1–6. 4. Швырев В. С. Теоретическое и эмпирическое в научном познании. М. : Наука, 1978. 382 с. Одержано 21.11.2017 164 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 УДК 323.285 Валерій Іванович ВИЧАВКА, ад’юнкт Національної академії Державної прикордонної служби України ЩОДО ФОРМ ДІЯЛЬНОСТІ ПРИКОРДОННОЇ СЛУЖБИ ІЗ ПРОТИДІЇ ТЕРОРИЗМУ НА ДЕРЖАВНОМУ КОРДОНІ ТА ПІД ЧАС ПРОВЕДЕННЯ АНТИТЕРОРИСТИЧНОЇ ОПЕРАЦІЇ Сутність охорони державного кордону України полягає у здійс­ ненні Державною прикордонною службою України на суші, морі, річ­ ках, озерах та інших водоймах, а також у повітряному просторі від­ повідно до наданих їм повноважень заходів з метою забезпечення недоторканності державного кордону України. Основу правоохоронної діяльності ДПСУ складає оперативно­ службова діяльність відділів прикордонної служби, прикордонних, інспекторських, контрольних постів, прикордонних застав, постів технічного спостереження, прикордонних нарядів, екіпажів кораблів (катерів), морської охорони екіпажів літаків (вертольотів) та їх тісна взаємодія. На підставі аналізу ч. 2 ст. 2 Закону України «Про Державну при­ кордонну службу України» можемо прийти до висновку, що операти­ вно­службова діяльність ДПСУ – це комплекс правоохоронних, опе­ ративних, режимних та інших заходів, спрямованих на реалізацію її функцій. Основними формами оперативно­службової діяльності органів охорони державного кордону, якими реалізуються функції право­ охоронного, спеціального та оборонного характеру, є прикордонна служба, прикордонний контроль, оперативно­розшукова діяльність, спеціальні заходи, участь у спеціальній операції, бій. Здійснюючи аналіз вищезазначених форм, то прикордонна слу­ жба – це форма оперативно­службової діяльності, яка полягає у по­ годжених оперативно­пошукових, контрольних та режимних діях, що проводяться за єдиним задумом з метою недопущення порушень законодавства про державний кордон. Під час виконання завдань в умовах різкого загострення обста­ новки, районах проведення антитерористичних операцій, наявності загрози збройного нападу та вторгнення на територію України, на­ паду на прикордонний наряд озброєних злочинців старший наряду під час організації служби складом прикордонного наряду повинен дотримуватись вимог Бойового статуту Сухопутних військ. Під час участі у заходах, спрямованих на боротьбу з терориз­ мом, припинення діяльності незаконних воєнізованих або збройних © Вичавка В. І., 2017 165 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 формувань (груп), організованих груп та злочинних організацій, прикордонні наряди можуть виконувати інші завдання в межах пов­ новажень, наданих Державній прикордонній службі України законо­ давством України. Сутність контрольних заходів проявляється у забезпеченні ре­ жиму державного кордону на ділянці відповідальності, контролю за дотриманням прикордонного режиму в прикордонній смузі та конт­ рольованому прикордонному районі, безперервному моніторингу обстановки на ділянці відповідальності та контролю за її розвитком, збиранні і добуванні даних обстановки. Патрульні заходи проводяться з метою своєчасного виявлення та припинення правопорушень, протидію яким віднесено до компе­ тенції ДПСУ, реалізації отриманої інформації. Вони здійснюються спеціально призначеними прикордонними патрулями. Під час пат­ рульних заходів, як правило проводяться огляд місцевості, місцевих предметів, господарських та інших об’єктів, транспортних засобів, можливих місць укриття порушників законодавства або перехову­ вання ними предметів протиправної діяльності. Розкриваючи зміст прикордонного контролю, як форми опера­ тивно­службової діяльності, то він полягає у здійсненні комплексу контрольних, оперативних, технічних, режимних, адміністративно­ правових та кримінально­процесуальних дій в пунктах пропуску че­ рез державний кордон. Здійснення прикордонного контролю регулюється Законом Укра­ їни «Про прикордонний контроль» від 5 листопада 2009 року. Прико­ рдонний контроль – державний контроль, що здійснюється ДПСУ, який включає комплекс дій і систему заходів, спрямованих на встано­ влення законних підстав для перетинання державного кордону осо­ бами, транспортними засобами і переміщення через нього вантажів. Прикордонний контроль здійснюється з метою протидії неза­ конному переміщенню осіб через державний кордон, незаконній мі­ грації, торгівлі людьми, а також незаконному переміщенню зброї, наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, боєпри­ пасів, вибухових речовин, матеріалів і предметів, заборонених до пе­ реміщення через державний кордон. Ці незаконні дії сприяють теро­ ристичній діяльності та фінансуванню тероризму. Важливою формою реалізації правоохоронних функцій ДПСУ в боротьбі з тероризмом є її оперативно­розшукова діяльність – форма оперативно­службової діяльності, яка полягає у здійсненні гласних та негласних, розшукових заходів із застосуванням оперативних й оперативно­технічних засобів в інтересах охорони державного кор­ дону. Оперативно­розшукова діяльність здійснюється відповідно до 166 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 положень Закону України «Про оперативно­розшукову діяльність» та являє собою один із видів діяльності, що становить систему глас­ них і негласних заходів, які здійснюються із застосуванням операти­ вних та оперативно­технічних засобів в інтересах забезпечення за­ хисту державного кордону України. Оперативно­розшукова діяльність, в свою чергу, передбачає за­ стосування уповноваженими на те підрозділами спеціальних сил, засобів, форм та методів відповідно до закону України «Про операти­ вно­розшукову діяльність». Спеціальні заходи – форма оперативно­службової діяльності, яка полягає у здійсненні комплексу спеціальних дій, спрямованих на бо­ ротьбу з тероризмом, організованою злочинністю, пошуку правопо­ рушників, локалізації кризових ситуацій, забезпечення внутрішньої та власної безпеки, виконання інших спеціальних завдань, а також координації діяльності державних органів в інтересах охорони дер­ жавного кордону. Ще однією формою діяльності ДПСУ є спеціальна операція. Під словом операція у загальнонауковому значенні розуміється закінче­ на дія або низка узгоджених дій, спрямованих на досягнення постав­ лених цілей. У цьому сенсі всяка цілеспрямована, організована дія­ льність у будь­якій сфері життя являє собою операцію або низку послідовних операцій. Під спеціальною операцією прикордонної служби необхідно ро­ зуміти одну з форм її оперативно­службової діяльності, яка являє собою сукупність узгоджених і взаємозв’язаних за метою, завдання­ ми, місцем та часом контрольних, режимних, оперативних та спеціа­ льних заходів, які проводяться ДПСУ, в умовах особливого періоду. Ще однією формою оперативно­службової діяльності ДПСУ є бій – суть якого полягає у погоджених за метою, місцем та часом військо­ вих діях з метою знищення (розгрому) противника і виконання ін­ ших тактичних завдань у визначеному районі протягом стислого часу. Необхідно відмітити, що така форма діяльності ДПСУ, як право­ охоронного органу спеціального призначення виглядає деяким пе­ режитком та не відповідає сутності даного елементу державного ме­ ханізму. Ще одним підтвердженням того, що органи охорони державного кордону України не в змозі в повній мірі використовува­ ти, таку форму діяльності є відсутність відповідного озброєння та техніки. З огляду на це така форма оперативно­службової діяльності ДПСУ в майбутньому має право на існування, але має виконуватись спеціально підготовленими для цього підрозділами (наприклад спе­ ціальними мобільними підрозділами). 167 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 З вище викладеного можна зробити висновок, що форми опера­ тивно­службової діяльності ДПСУ з огляду на боротьбу з терориз­ мом, постійно потрібно наповнювати новим змістом, видозмінювати та вдосконалювати. Досконале знання форм, творче їх застосування керівниками управлінської ланки у практичній діяльності сприяє надійному забезпеченню недоторканності кордонів України. Одержано 21.11.2017 УДК 343.8+343.9 Вікторія Володимирівна ВІНЦУК, кандидат юридичних наук, старший кафедри оперативно-розшукової діяльності та розкриття злочинів факультету № 2 Харківського національного університету внутрішніх справ ІСТОРИЧНИЙ НАРИС ПРАВОВОГО ТА ОРГАНІЗАЦІЙНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ПРОТИДІЇ ОРГАНІЗОВАНІЙ ЗЛОЧИННОСТІ СПЕЦІАЛЬНИМИ ПІДРОЗДІЛАМИ ЗА ЧАСІВ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ З погляду на період становлення міліції України після так званої перебудови і розпаду СРСР ми побачимо, що він визначився дестабі­ лізацією кадрів. Якщо раніше з міліції переважно звільнялися новач­ ки, які не витримували умов роботи в міліції, то в кінці 80­х – на по­ чатку 90­х років органи міліції залишали професіонали з великим досвідом роботи, яким пропонували набагато кращі умови роботи й оплати в різних комерційних структурах. На стані міліції негативно позначилося зростання соціально­політичної напруженості в суспіль­ стві, погіршення економічної ситуації. 1990–1993 рр. стали періодом нестримного перманентного зростання кримінальних правопору­ шень. Стрімка зміна відносин власності, приватизація, масова поява шахрайських фінансових пірамід, хвиля їх банкрутств та ін., поховала сподівання й останні трудові заощадження довірливих громадян, в умовах зростаючого безробіття не тільки поглибили соціальне розша­ рування населення, а й загострили міжусобну боротьбу за сфери впливу між конкуруючими угрупованнями, породили небезпечний симбіоз економічної і масової, загальнокримінальної злочинності. У цей скрутний для країни час (1990–1994 рр.) Міністерством внутрішніх справ України керував Андрій Володимирович Васили­ шин, який доклав чимало зусиль, щоб не допустити в державі обвалу злочинності, корумпованості посадових осіб апаратів органів внутрі­ шніх справ, порушень законності. Органи внутрішніх справ разом з © Вінцук В. В., 2017 168 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 усім українським народом переживали складний період трансформації всього суспільного устрою держави, адаптувалися до нових умов фу­ нкціонування і виконання покладених на них важливих завдань що­ до захисту прав і свобод людини, створення сприятливого правового клімату для успішної реалізації курсу реформ. Особливу загрозу для суспільства становить організована зло­ чинність, яка давно набула транснаціонального характеру. Особливу небезпеку організована злочинність становить для країн, які йдуть шляхом економічних перебудов і зазнають серйозних кризових явищ. У такому становищі перебуває й Україна. Саме в тих умовах, коли держава недостатньо може впливати на регулювання законних та інших соціально­економічних відносин, організована злочинність намагається встановити над цими відносинами свій контроль. Створена в 1992 р. з ініціативи міністра внутрішніх справ А. В. Василишина спецслужба по боротьбі з організованою злочинні­ стю стала відповіддю на виклик криміналітету. Відтоді реалізовано цілий комплекс заходів щодо організаційно­правового, кадрового, матеріально­технічного зміцнення підрозділів служби, визначення напрямів її діяльності, удосконалення форм і методів оперативної роботи. Формувалася вона на базі служб карного розшуку і захисту економіки. Не маючи ні досвіду, ні свого специфічного оперативного інструментарію, служба займалася головним чином супроводженням порушених кримінальних справ. Переважали банальні крадіжки, грабежі, вимагання, хабарництво та деякі інші види загальнокримі­ нальних злочинів, які становили понад 60% серед усіх скоєних орга­ нізованими групами. Адже практично це було дублювання функцій, що зовсім не відповідало призначенню спецслужби і реаліям опера­ тивної обстановки. Цей етап становлення тривав приблизно 2–3 роки. Ситуацію вдалося змінити після прийняття у 1993 році Закону України «Про організаційно­правові основи боротьби з організованою злочинністю». Насамперед службу було переорієнтовано на захист особи від насильницьких посягань, ліквідацію бандитизму, знешко­ дження рекетирських угруповань, боротьбу з корупцією, зловживан­ нями у кредитно­банківській системі, сфері зовнішньоекономічної діяльності, приватизації. Під ці завдання була реформована структура Главку БОЗ і його підрозділів на місцях. При всій економічній скруті країни спецслужбі БОЗ надавався пріоритет у технічному оснащенні та йшло формування і розгортання роботи оперативно­технічної служби. У міністерствах і відомствах, а також у банках були введені посади по­ мічників їх керівників з питань взаємодії у боротьбі з організованою злочинністю, які укомплектовували офіцерами діючого резерву. 169 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Злочини, зрозуміло, скоюють і в так званих благополучних сус­ пільствах. Інша річ – у яких співвідношеннях, а головне – що проти­ ставляють їм правозахисні органи. Досвід довів, що ефективно протидіяти злочинності в сучасних умовах можна лише на основі докорінної перебудови оперативної роботи, вдосконалення взаємодії. Об’єктом особливої уваги спеціа­ льних підрозділів стали найбільш небезпечні кримінальні угрупо­ вання, мобільні та добре законспіровані і озброєні. З 1994 по 1996 роки кількість організованих формувань чисельністю від 4 до 10 осіб збільшилася майже на чверть. Без кваліфікованих оперативних спів­ робітників викрити їх було б дуже важко. У 1996 р. вперше за останні роки було зупинено зростання зло­ чинності. Кількість зареєстрованих злочинів скоротилася майже на 12 тис. Спостерігалося значне зменшення виявлених найбільш не­ безпечних злочинів, було знешкоджено понад 950 організованих злочинних угруповань і майже 70 бандитських формувань. До кри­ мінальної відповідальності лише за закінченими кримінальними справами було притягнуто майже 2,5 тис. членів організованих зло­ чинних груп. Таким чином, можна з певністю сказати, що за умов підтримки зусиль Міністерства внутрішніх справ України з боку держави та піс­ ля усунення деяких перепон у правовому полі Національна поліція у взаємодії з органами прокуратури, служби безпеки України можуть протистояти кримінальному натиску. Необхідно вдосконалити вже напрацьовані тактичні прийоми профілактики і розкриття тяжких, резонансних злочинів, вбивств на замовлення. Розкриття таких зло­ чинів, аналіз обставин і особи потерпілого дає підстави для висновку про економічне підґрунтя мотивації «кілерства». Одержано 31.10.2017 УДК 332.2.021.8.001.25(477) Марина Олександрівна ВОЛОШИНА, здобувач Харківського національного університету внутрішніх справ ОКРЕМІ АСПЕКТИ КОНТРОЛЮ ЗА ТЕЛЕФОННИМИ РОЗМОВАМИ ПІДРОЗДІЛАМИ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПОЛІЦІЇ Забезпечення захисту громадян від злочинних посягань, ефек­ тивне розкриття та розслідування скоєних злочинів у сучасних умо­ вах, неможливо без використання інформації, що циркулює в мере­ жах електрозв’язку, і без залучення для цього технічних ресурсів операторів зв’язку. © Волошина М. О., 2017 170 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Конституцією України передбачено, що кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої ко­ респонденції. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випа­ дках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо [1]. У ст. 17 Міжнародного пакту про цивільні та політичні права зазначено, що ніхто не повинен зазнавати свавільного чи незаконного втручання в його особисте і сімейне життя, свавільних чи незаконних посягань на недоторканність його житла або таємницю його кореспонденції чи незаконних посягань на його честь і репутацію. Ці вимоги відповіда­ ють нормам діючого законодавства щодо здійснення оперативно­ розшукової та кримінальної процесуальної діяльностей. Законодав­ ством передбачено, що уповноважені суб’єкти мають право негласно контролювати телефонні розмови громадян, якщо іншим способом неможливо отримати фактичні дані щодо злочинних дій. У Кримінальному процесуальному кодексі України (далі – КПК України) різновидом негласних слідчих (розшукових) дій, які пов’я­ зані з втручанням у приватне спілкування та направлені на здійс­ нення контролю за телефонними розмовами, є зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж. Зазначений вид негласних слідчих (розшукових) дій є одним із ефективних і дієвих засобів отримання доказової інформації у кримінальному провадженні під час здійснення досудового розслідування. Зокрема ч. 1 ст. 263 КПК України передбачає можливість неглас­ ного отримання інформації у вигляді знаків, сигналів, письмового тексту, зображень, звуків, повідомлень будь­якого виду, яка переда­ ється засобами телекомунікацій (електрозв’язку) [2]. Відповідно до п. 9 ч. 1 ст. 8 Закону України «Про оперативно­ розшукову діяльність», оперативні підрозділи для виконання за­ вдань оперативно­розшукової діяльності мають право здійснювати аудіо­, відеоконтроль особи, зняття інформації з транспортних теле­ комунікаційних мереж [3]. Норма ст. 1 Закону України «Про телекомунікації» передбачає зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж, тобто мереж, що забезпечують передавання знаків, сигналів, письмового тексту, зображень та звуків або будь­яких повідомлень між підклю­ ченими до неї телекомунікаційними мережами доступу [4]. Крім того, зміст негласної слідчої (розшукової) дії про яку йде мо­ ва закріплений у Інструкції про організацію проведення негласних слідчих (розшукових) дій та використання їх результатів у криміналь­ ному провадженні [5], а саме підп. 1.11.5.1, згідно з яким зняття інфо­ рмації з транспортних телекомунікаційних мереж поділяється на: 171 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 – контроль за телефонними розмовами, що полягає в негласно­ му проведенні із застосуванням відповідних технічних засобів, у то­ му числі встановлених на транспортних телекомунікаційних мере­ жах, спостереження, відбору й фіксації змісту телефонних розмов, іншої інформації та сигналів (SMS, MMS, факсимільний зв’язок, моде­ мний зв’язок тощо), які передаються телефонним каналом зв’язку, що контролюється; – зняття інформації з каналів зв’язку, що полягає в негласному одержанні, перетворенні та фіксації із застосуванням технічних за­ собів, у тому числі встановлених на транспортних телекомунікацій­ них мережах, у відповідній формі різних видів сигналів, які переда­ ються каналами зв’язку мережі Інтернет, інших мереж передачі даних, що контролюються. Право на конфіденційність телефонних розмов не є абсолютним. Законодавством, визначено, що повноваження щодо здійснення кон­ тролю за телефонними розмовами громадян підрозділами Націона­ льної поліції, є у виняткових випадках необхідним демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, для запобігання вчи­ ненню злочину, або ж для з’ясування обставин кримінального про­ вадження. Однак, не можливо лишити без уваги той факт, що конт­ роль за телефонними розмовами підрозділами Національної поліції має бути винятково вибірковим. Висновок. Підсумовуючи наведене, також на підставі аналізу за­ конодавства, що регулює повноваження підрозділів Національної поліції щодо контролю за телефонними розмовами, зроблено висно­ вок, що означене буде вважатись правомірним, законним, обґрунто­ ваним та доцільним, при наявності таких умов: 1) вчинено злочин відповідної тяжкості та розпочато криміна­ льне провадження; 2) під час проведення контролю за телефонними розмовами мо­ же бути отримана інформація, яка самостійно або з іншими відомос­ тями буде мати суттєве значення для з’ясування обставин криміна­ льного провадження; 3) наявні відомості про те, що ця особа безпосередньо спілкуєть­ ся чи саме її ідентифіковано як абонента (користувача, кореспонден­ та) певного виду зв’язку (інформаційної системи або її частини); 4) наявні відомості про те, що особа, стосовно якої планується контроль за телефонними розмовами, обізнана щодо обставин, які мають значення для кримінального провадження, або ця особа обмі­ нюється інформацією з іншими особами, яким ці обставини відомі; 5) унаслідок проведення інших слідчих (розшукових) та неглас­ них слідчих (розшукових) дій не вдається отримати відомості про 172 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 злочин та особу, яка його вчинила, без здійснення контролю за те­ лефонними розмовами; 6) підставою для проведення контролю за телефонними розмо­ вами є ухвала про дозвіл слідчого судді за клопотанням прокурора або за клопотанням слідчого, погодженого з прокурором; 7) слідчим (прокурором) надано доручення уповноваженим під­ розділам органів Національної поліції та органів безпеки, у разі за­ лучення даних підрозділів для проведення прослуховування. Список бібліографічних посилань 1. Конституція України : закон України від 28.06.1996 № 254к/96­ВР // База даних (БД) «Законодавство України» / Верховна Рада (ВР) України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254к/96­вр (дата звернення: 08.02.2017). 2. Кримінальний процесуальний кодекс України : закон України від 13.04.2012 № 4651­VI // БД «Законодавство України» / ВР України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/4651­17 (дата звернення: 10.10.2016). 3. Про оперативно­розшукову діяльність : закон України від 18.02.1992 № 2135­XІI // БД «Законодавство України» / ВР України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2135­12 (дата звернення: 22.10.2017). 4. Про телекомунікації : закон України від 18.11.2003 № 1280­IV. Відомо- сті Верховної Ради України. 2002. № 6. Ст. 39. 5. Про затвердження Інструкції про організацію проведення негласних слідчих (розшукових) дій та використання їх результатів у кримінальному провадженні : наказ Ген. прокуратури України, МВС України, Служби безпеки України, М­ва фінансів України, Адміністрації Держ. прикордон. служби Украї­ ни, М­ва юстиції України від 16.11.2012 № 114/1042/516/1199/ 936/1681/51 // БД «Законодавство України» / ВР України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v0114900­12 (дата звернення: 22.10.2017). Одержано 21.11.2017 УДК 343.851 Євгенія Олексіївна ГЛАДКОВА, кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник науково-дослідної лабораторії з проблем протидії злочинності Харківського національного університету внутрішніх справ ФУНКЦІОНАЛЬНИЙ ПІДХІД ДО ПРОТИДІЇ НАРКОЗЛОЧИННОСТІ Оскільки вивчати складне соціально­правове явище, яким, без­ перечно, є наркозлочинність, не перебуваючи взагалі на позиціях будь­якої галузевої юридичної науки неможливо, ми вирішили з ме­ тою виявлення повного набору якісних характеристик вивчити зміст цього явища з усіх (без винятку) значущих для протидії їй позицій. Нами були проаналізовані операційні визначення з інших галузей © Гладкова Є. О., 2017 173 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 права, що мають відношення до наркоманії, наркотиків, їх незакон­ ного обігу, наркотизму, наркотизації тощо. У них були виділені зна­ чущі ознаки, що розкривають якісні характеристики, урахування яких є необхідним для організації ефективної протидії правоохорон­ ними органами, державними і громадськими організаціями. При цьому ми помітили, якщо при кримінально­правовому під­ ході до поняття наркозлочинності акцент робиться на протиправно­ сті дій і спрямованості умислу, то кримінологічний погляд на цю ж проблему виділяє, в першу чергу, особистість, тобто учасників неза­ конного обігу наркотиків, як головних чинників існування наркоз­ лочинності, носіїв незаконної пропозиції і незаконного попиту на наркотики. Не вдаючись у подробиці відмінностей обсягу криміно­ логічного поняття, від обсягу кримінально­правового розуміння цього явища, що само по собі цікаво для з’ясування його юридичних меж, вважаємо, що з точки зору феномену наркозлочинності її вихід­ ним елементом є незаконний обіг наркотиків – негативне соціально­ правове явище, обумовлене існуванням незаконного попиту на нар­ котики у частини населення і незаконною діяльністю осіб з його за­ доволення. Теоретична значущість такого розуміння незаконного обігу для феномену наркозлочинності полягає у наступному: в ньому, на від­ міну від кримінально­правового визначення, прямо вказано на те, що основними об’єктами запобіжного впливу повинні бути незакон­ ний попит (а це значить прийняття на практиці всіляких заходів, що ведуть до його скорочення), учасники і деяка частина населення (групи ризику). Тільки на цьому шляху, можливо, буде в майбутньо­ му розробити критерії оцінки профілактичної діяльності держави в цілому, відомств, громадських об’єднань. Далі ми розглядаємо наркозлочинність, як систему елементів, що включають суб’єктів, діяльність, її форми і т. д. Такий підхід ви­ значає всю сукупність якісних характеристик наркозлочинності, ура­ хування яких є обов’язковим у практичній правоохоронній діяльнос­ ті щодо профілактики, запобігання і припинення наркозлочинів. Це зумовлено самою природою незаконного обігу наркотиків, що роз­ кривається у структурі пов’язаної з ним злочинності. Для наркотичної злочинності в цілому характерна кримінологі­ чна однорідність. Однак, як вже було зазначено, слід виділити три основні напрями злочинної діяльності: 1) злочини, безпосередньо пов’язані з наркобізнесом, тобто не­ законним обігом наркотиків; 2) злочини, вчинення яких пов’язане з наркотичною залежніс­ тю, тобто коли у наявності вплив на злочинну поведінку хронічної 174 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 наркоманії, коли вчинки людини залежать від того, що вона відчуває потребу в наркотиках і прагне її задовольнити; 3) злочини, що вчиняються особами, які перебувають у стані на­ ркотичного сп’яніння. Незважаючи на наявні відмінності, у розглядуваних злочинів наявний кримінологічний однорідний феномен – феномен наркома­ нії. Для них в цілому характерна спільність причинної детермінації, що обумовлює принципову схожість їх сукупних кримінологічних характеристик, а також соціальних і морально­психологічних (пев­ ною мірою і психічних) властивостей осіб, які їх вчиняють. Головна риса сукупної кримінологічної характеристики зазначених злочинів – це їх тісний зв’язок з наркоманією. Ось чому завжди особливо виділя­ ється наркотична злочинність. Одержано 18.10.2017 УДК 343.13(477):341.4 Наталя Олександрівна ГОЛЬДБЕРГ, кандидат юридичних наук, викладач кафедри спеціальних правових дисциплін Нікопольського факультету Національного університету «Одеська юридична академія» ЗБЕРЕЖЕННЯ ТА ПЕРЕДАЧА КОНФІДЕНЦІЙНОЇ ІНФОРМАЦІЇ, ЯКА ОТРИМУЄТЬСЯ ПРИ ПРОВЕДЕННІ НЕГЛАСНИХ СЛІДЧИХ (РОЗШУКОВИХ) ДІЙ У МЕЖАХ МІЖНАРОДНОЇ ПРАВОВОЇ ДОПОМОГИ Протидія злочинності, це задача не тільки кожної держави окремо, а й загальна задача, яка повстає перед міжнародним співто­ вариством у цілому. Водночас злочинність все частіше набуває міжнародного харак­ теру, що вимагає застосування дієвих заходів міжнародного співро­ бітництва та не останню роль у цьому процесі відіграє міжнародна правова допомога правоохоронних органів різних держав, щодо ви­ явлення, припинення та розслідування злочинів. Таким чином, за­ значений напрям допомоги є особливо важливим для міжнародного співтовариства. Актуальність питання обумовлюється стрімким зростанням кі­ лькості запитів про надання міжнародної правової допомоги, шля­ хом проведення процесуальних дій, які передбачають отримання конфіденційної інформації, необхідності її зберігання та передачі, як з боку України, так і іноземних партнерів. Крім того, наукова розроб­ ка цієї проблеми не достатньо здійснювалась. © Гольдберг Н. О., 2017 175 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Згідно зі ст. 542 КПК України виконання окремих процесуальних дій входить в об’єм міжнародного співробітництва у кримінальному провадженні, яке передбачено національним законодавством та міжнародними договорами України. Тобто ці дії можна умовно роз­ поділити на: процесуальні дії, передбачені КПК України та процесуа­ льні дії, передбачені міжнародними договорами України. Відповідно до ст. 561 КПК України на території України з метою виконання запиту про надання міжнародної правової допомоги мо­ жуть бути проведені будь­які процесуальні дії, передбачені Кодексом або міжнародним договором. Особливе місце у проведенні процесуальних дій у межах міжна­ родної правової допомоги посідають негласні слідчі (розшукові) дії (далі – НС(Р)Д) відомості про факти і методи їх проведення не підля­ гають розголошенню. Згідно національного законодавства, а саме підп. 4.12.4 та 4.12.5 Зводу відомостей, що становлять державну тає­ мницю, затвердженого наказом СБ України № 440 від 12.08.2005 [1] зазначено, що відомості про факт або методи проведення НС(Р)Д, а також відомості, що дають змогу ідентифікувати особу, місце або річ, щодо якої проводиться чи планується проведення НС(Р)Д, розголо­ шення яких створює загрозу національним інтересам і безпеці, від­ несені до державної таємниці та не підлягають розголошенню, тобто є конфіденційною інформацією. Необхідність проведення НС(Р)Д у рамках міжнародної правової допомоги виникає на стадії досудового розслідування у рамках кри­ мінального провадження щодо тяжких або особливо тяжких злочи­ нів у випадках, якщо відомості про злочин та особу, яка його вчини­ ла, неможливо отримати в інший спосіб та за умови, що їх проведення неможливо здійснити на території України. Умовами неможливості проведення зазначених дій на території української держави є: 1. якщо тяжкий або особливо тяжкий злочин був скоєний на те­ риторії декількох держав (наприклад, на території однієї держави він був розпочатий, а на території іншої закінчений); 2. особи, що вчинили тяжкий або особливо тяжкий злочин є громадянами України, а після вчинення злочину переховуються на території іншої держави; 3. особи, що вчинили тяжкий або особливо тяжкий злочин не є громадянами України (наприклад, іноземці або особи без громадянс­ тва) та відносно яких розпочате кримінальне провадження право­ охоронними органами України, переховуються на території іншої держави, у тому числі і на території держави громадянами якої вони є; 4. злочинна діяльність (епізоди такої діяльності) здійснювалася на території інших держав; 176 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 5. окремі учасники кримінального провадження, що вчинили тяжкий або особливо тяжкий злочин є громадянами різних держав, або ж мешкають на території різних держав; 6. відомості, щодо скоєного тяжкого або ж особливо тяжкого злочину знаходяться на території іноземної держави. Питання збереження конфіденційності інформації, що отриму­ ється у межах міжнародної допомоги, набули нормативного закріп­ лення не тільки на національному рівні, а й на міжнародному. Так у Договорі між Україною та Сполученими Штатами Америки про взаємну правову допомогу у кримінальних справах [2] зазначено, що центральний орган запитуваної держави може вимагати від за­ питуючої держави не використовувати без попередньої згоди цент­ рального органу запитуваної держави будь­які докази або інформа­ цію, одержані на підставі договору у будь­якому розслідуванні, переслідуванні чи судовому розгляді, які не зазначені у запиті. В та­ ких випадках запитуюча держава дотримується цієї вимоги. Центра­ льний орган запитуваної держави може вимагати, щоб докази або інформація, одержані на підставі Договору, зберігалися конфіден­ ційно або використовувалися лише з дотриманням умов, що зазна­ чаються. Якщо запитуюча держава приймає докази чи інформацію на таких умовах, вона докладає всіх зусиль для їх дотримання (ст. 7). Так само питання конфіденційності були вирішені у договорах про міжнародне співробітництво з Канадою, Індією. У Конвенції ООН проти транснаціональної організованої злочин­ ності [3] передбачено, без шкоди для внутрішнього законодавства правоохоронні органи країн, що приєдналися до конвенції, можуть без попереднього запиту передавати інформацію, що стосується криміна­ льно­правових питань, коли вони вважають, що така інформація може надати допомогу в здійсненні або успішному завершенні розслідуван­ ня і кримінального переслідування. Така передача здійснюється без шкоди для розслідування і кримінального провадження у державі компетентних органів, що надають інформацію. Компетентні органи, що одержують інформацію, виконують прохання про збереження конфіденційного характеру цієї інформації, навіть на тимчасовій ос­ нові, чи дотримують обмеження на її використання. Це, однак, не перешкоджає державі­учасниці, що одержує інформацію, розкривати в ході проведеного в ній провадження ту інформацію, яка виправдовує обвинувачуваного. У такому разі до розкриття інформації держава­ учасниця, що одержує інформацію, повідомляє державу­учасницю, що надає інформацію, і, якщо отримане прохання про це, проводить кон­ сультації з державою­учасницею, що надає інформацію. Якщо, у виня­ ткових випадках, завчасне повідомлення неможливе, то держава­ 177 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 учасниця, що одержує інформацію, негайно повідомляє про таке роз­ криття державу­учасницю, що надає інформацію. У цьому ж докуме­ нті у п. 20 ст. 18 зазначено, що запитуюча держава­учасниця може вимагати, щоб запитувана держава­учасниця зберігала конфіденцій­ ність наявності і суті прохання, за винятком того, що необхідно для виконання самого прохання. Якщо запитувана держава­учасниця не може виконати вимогу про конфіденційність, вона негайно повідом­ ляє про це запитуючу державу­учасницю. Правовим підґрунтям обміну конфіденційною інформацією між Україною та ЄС визначено в Угоді між Україною та Європейським Сою­ зом про процедури безпеки, положення якої деталізовано в Домовле­ ностях про безпеку між Службою безпеки України та Управлінням безпеки Генерального секретаріату Ради ЄС і Департаментом безпеки Європейської Комісії [4], у якій міститься тлумачення терміну «інфор­ мація з обмеженим доступом» під якою слід розуміти будь­яку інфор­ мацію (а саме знання, які можуть передаватися в будь­якій формі) або матеріали, визначені як такі, що потребують захисту від розголошен­ ня, і яким було надано гриф обмеження доступу. В Україні термін «ін­ формація з обмеженим доступом» законодавчо не визначене. У ст. 21 Закону України «Про інформацію» зазначено, що інформацією з обме­ женим доступом є конфіденційна, таємна та службова інформація. Аналіз положень міжнародних Угод України про взаємну охоро­ ну конфіденційної інформації та матеріалів (Угода між Кабінетом Міністрів України та Урядом Латвійської Республіки, Урядом Респуб­ ліки Словенія, Угода між Королівством Іспанія та ін.) свідчить, що ці міжнародні Угоди спрямовані лише на захист інформації, а не умови її передачі. Отже, дослідивши деякі національні та міжнародні правові до­ кументи, щодо збереження та передачі конфіденційної інформації у межах міжнародної правової допомоги можливо зробити висновок, що вони регламентують її збереження. Однак більшість з цих угод не встановлюють процес передачі конфіденційної інформації запитую­ чій стороні. Згідно з положеннями таких міжнародних договорів, пе­ редача інформації здійснюється відповідно до національного зако­ нодавства, які є учасниками договору або правил процедури. Тобто, іншими словами такі договори не є підставою для передачі конфіде­ нційної інформації, а лише розглядаються як механізм забезпечення взаємного захисту такої інформації. Тому з метою удосконалення процедури передачі конфіденційної інформації необхідно прийняти Закон України «Про порядок та умови передачі конфіденційної інфо­ рмації»,або ж удосконалити такий порядок у рамках Закону України «Про державну таємницю». 178 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Список бібліографічних посилань 1. Про затвердження Зводу відомостей, що становлять державну таєм­ ницю : наказ Служби безпеки України від 12.08.2005 № 440 // База даних (БД) «Законодавство України» / Верховна Рада (ВР) України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/z0902­05 (дата звернення: 31.10.2017). 2. Договір між Україною та Сполученими Штатами Америки про взаємну правову допомогу у кримінальних справах : від 10.02.2000 № 1438­III // БД «Законодавство України» / ВР України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/ laws/show/840_019 (дата звернення: 31.10.2017). 3. Конвенція ООН проти транснаціональної організованої злочинності : від 15.11.2000 № 55/25 // ЛігаЗакон : портал. URL: http://search.ligazakon.ua/ l_doc2.nsf/link1/MU00144.html (дата звернення: 31.10.2017). 4. Угода між Україною та Європейським Союзом про процедури безпеки, які стосуються обміну інформацією з обмеженим доступом : ратиф. законом України від 20.12.2006 № 499­V. Відомості Верховної Ради України. 2007. № 9. Ст. 81. Одержано 21.11.2017 УДК 343.12:343.985(477) Олександр Васильович ГОРБАЧОВ, здобувач Харківського національного університету внутрішніх справ МІСЦЕ ОПЕРАТИВНО-РОЗШУКОВОЇ ПРЕВЕНЦІЇ ЯК ЗАГАЛЬНОЇ ФОРМИ ОПЕРАТИВНО-РОЗШУКОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ Демократичні перетворення на шляху розбудови правової дер­ жави та громадянського суспільства висувають нові пріоритети у реформуванні діяльності щодо протидії злочинам в Україні. У теорії превенції злочинності протидія злочинам, як складна системна дія­ льність, поєднує такі підсистеми: 1) загальну організацію боротьби (інформаційно­аналітична ді­ яльність, кримінологічне прогнозування, визначення стратегії й та­ ктики боротьби зі злочинністю, програмування боротьби зі злочин­ ністю, створення і вдосконалення правової основи, реалізація, коректування програм боротьби зі злочинністю, координація діяль­ ності суб’єктів щодо боротьби зі злочинністю, організація та розви­ ток наукових досліджень у цій сфері, підготовка професійних кадрів і підвищення їх кваліфікації, формування правової культури членів суспільства тощо); 2) профілактику злочинів як систему заходів, які застосовують у суспільстві, щоб стримати зростання злочинності і знизити, за мож­ ливості, її рівень усуненням детермінант злочинності, а також за до­ помогою запобігання та припинення конкретних злочинів; © Горбачов О. В., 2017 179 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 3) правоохоронну діяльність, що передбачає репресивну (кара­ льну) практику (здебільшого, розкриття злочинів, притягнення винних до кримінальної відповідальності, призначення покарання особам, винним у вчиненні злочинів тощо), а також право відновлю­ вальної діяльності (відновлення порушених злочином законних прав і інтересів, забезпечення відшкодування завданої шкоди тощо). При цьому у кожному конкретному випадку щодо різних видів злочинів співвідношення правоохоронної діяльності та профілактики має бу­ ти максимально збалансованим [1, c. 399]. Разом з тим, зважаючи на специфіку реалізації оперативно­ розшукової профілактики, що пов’язано з наявністю заходів неглас­ ного характеру, її значення у системі протидії злочинам в Україні необґрунтовано нівелюється упродовж тривалого періоду часу. От­ же, з’ясування значення, особливостей, функції оперативно­розшу­ кової профілактики сприятиме подальшому розвитку системи про­ тидії злочинам в Україні у напрямку її гуманізації. Значна кількість наукових досліджень у кримінальному судо­ чинстві стала фундаментом формування принципів і теоретичних концепцій як оперативно­розшукової (ОРД) загалом, так і її само­ стійної форми – оперативно­розшукової профілактики. Отже, особливої актуальності набуває наповнення новим зміс­ том поняття «оперативно­розшукова профілактика» як самостійного інституту в сучасній оперативно­розшуковій діяльності. Оперативно­розшукова профілактика злочинів як форма ОРД забезпечує один із принципів, а саме наступальності (оперативності), спрямованості на упередження. Отже, завдання оперативно­розшу­ кової профілактики злочинів слід визначити пріоритетним щодо інших завдань ОРД, оскільки в разі його виконання немає потреби у вирішенні двох інших – припинення та розкриття. У класичному варіанті оперативно­розшукова профілактика пе­ редбачає комплекс оперативно­тактичних дій, спрямованих на недо­ пущення злочину, припинення кримінальної діяльності на стадії під­ готовки або навіть на стадії злочинного задуму. Розглядаючи різноманітні підходи до поняття оперативно­ розшукової профілактики злочинів, становлять інтерес, насамперед, її функції та матеріальний зміст, а саме мета, спрямованість і харак­ тер впливу на конкретний об’єкт, які можуть змінюватися в процесі аналізування й оцінювання виконаної роботи, ужиття додаткових заходів впливу чи досягнення остаточного результату. Так, В. В. Шендрик до основних функцій превенції злочинів від­ носить такі: захист суспільства від злочинних посягань; виховання осіб, стосовно яких уживають заходів профілактики, та їх оточення; 180 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 ліквідація та нейтралізація згубного впливу оточення на таких осіб; контроль та покращення криміногенної ситуації; нейтралізація про­ тидії розкриттю та розслідуванню злочинів; віктимологічна профі­ лактика [2, с. 127]. В цілому підтримуючи зазначені функції варто зазначити, що оперативно­розшукова профілактика, як будь­яка інша управлінська діяльність ґрунтується на загальних та спеціальних принципах. Так, відповідно до ст. 4 Закону України «Про оперативно­ розшукову діяльність», ОРД ґрунтується на точно визначених прин­ ципах (законності, дотримання прав і свобод людини, взаємодії з ор­ ганами управління й населенням), що безпосередньо належать до оперативно­розшукової профілактики як однієї з її форм і, на думку автора, як окремого інституту ОРД. Особливе місце серед принципів оперативно­розшукової превен­ ції відведено спеціальним принципам, зокрема: наступальності (опе­ ративності), конспірації, конфіденційності та поєднання гласних і не­ гласних оперативно­розшукових заходів. Правильне уявлення про зміст оперативно­розшукової профілактики значною мірою визначає вибір найефективніших прийомів і методів впливу на об’єкти, що підлягають профілактиці. Усвідомлення змісту дає змогу визначити рівень її здійснення і характер зв’язку з іншими формами ОРД [3]. Підсумовуючи викладене, можна зробити висновок, що операти­ вно­розшукова превенція як форма ОРД є сукупністю правових норм, які здійснюють оперативні працівники в поєднанні з комплексом гласних і негласних оперативно­розшукових заходів, які охоплюють цілісну систему контролю за оперативною ситуацією з метою запобі­ гання виникненню умов, що сприяють їх учиненню, а також вияв­ лення осіб, від яких слід очікувати вчинення злочинів, та здійснення на них превентивного впливу для недопущення вчинення ними за­ думаних злочинів або тих, що готуються, та припинення таких, що розпочалися. Список бібліографічних посилань 1. Криминология : учебник для вузов / под ред. А. И. Долговой. 2­е изд., перераб. и доп. М. : Инфра­М, 2002. 848 с. 2. Шендрик В. В. Структура інституту попередження злочинів в опера­ тивно­розшуковій діяльності. Вісник Харківського національного універси- тету внутрішніх справ. 2011. № 3. С. 125–132. 3. Василинчук В. І. Оперативно­розшукова профілактика як форма опе­ ративно­розшукової діяльності // Правознавець : електронна б­ка юрид. літ. URL: http://www.pravoznavec.com.ua/period/article/13648/%C2 (дата звер­ нення: 22.10.2017). Одержано 31.10.2017 181 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 УДК 343.791 Павло Володимирович ГОРБЕНКО, аспірант Харківського національного університету внутрішніх справ НАПРЯМИ ВИКОРИСТАННЯ ОПЕРАТИВНИМИ ПІДРОЗДІЛАМИ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПОЛІЦІЇ ВІДОМОСТЕЙ, ОТРИМАНИХ ПІД ЧАС КОНФІДЕНЦІЙНОГО СПІВРОБІТНИЦТВА Практика діяльності оперативних підрозділів Національної по­ ліції передбачає використання негласних можливостей під час попе­ редження, припинення і розслідування злочинів та інших протипра­ вних дій, розвідувально­підривних зазіхань проти України, розшуку злочинців і осіб, безвісно зниклих. Інформація, яка становить опера­ тивний інтерес головним чином необхідна при виявленні й розслі­ дуванні тяжких і особливо тяжких злочинів, насамперед, навмисних убивств, убивств за замовленням, тероризму, бандитизму, розбійних нападів, грабежів, вимагань, шахрайства й інших. Для виконання завдань оперативно­розшукової діяльності опе­ ративним підрозділам Національної поліції надається право мати гласних і негласних штатних та позаштатних працівників. Для тако­ го співробітництва необхідна добровільна згода як оперативного підрозділу органу, який здійснює оперативно­розшукову діяльність, так і громадян, які беруть на себе виконання обов’язків гласних і не­ гласних штатних працівників. Згода громадян на встановлення спів­ робітництва з оперативними підрозділами Національної поліції офо­ рмляється, як правило, у письмовій формі і може носити постійний чи тимчасовий характер. Конкретні завдання оперативно­розшукової діяльності викону­ ють посадові особи оперативних підрозділів, які наділені правом здійснення оперативно­розшукових заходів, і які в нормативних до­ кументах, науковій літературі та на практиці називаються оператив­ ними працівниками. Крім оперативних працівників, які можуть ви­ конувати свої обов’язки гласно і негласно, до виконання оперативно­ розшукової діяльності можуть залучатись і конфіденти, тобто гро­ мадяни які співпрацюють з оперативними підрозділами на конфіде­ нційній основі. Конфіденційне співробітництво використовується виключно з метою вирішення визначених законодавством завдань і виконання обов’язків, покладених на органи, що здійснюють оперативно­роз­ шукову діяльність. Загальні засади конфіденційного співробітництва визначаються положеннями ст. 275 КПК України. Під час проведення негласних © Горбенко П. В., 2017 182 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 слідчих (розшукових) дій слідчий має право використовувати інфо­ рмацію, отриману внаслідок конфіденційного співробітництва з ін­ шими особами, або залучати цих осіб до проведення негласних слід­ чих (розшукових) дій у випадках, передбачених КПК України. При цьому законодавцем застосовується термін «інші особи», як узагальнене визначення, яке характеризує будь­яких осіб, які спри­ яють правоохоронним органам при проведенні негласних слідчих (розшукових) дій. Розуміючи положення вказаної статті КПК України та виходячи зі змін законодавства щодо діяльності правоохоронних органів, мо­ жна стверджувати, що конфіденційне співробітництво – це таємні, негласні відносини, що встановлюються детективами Національного антикорупційного бюро України, оперативними підрозділами полі­ ції, СБ України та іншими уповноваженими органами з громадяни­ ном України, іноземцем або особою без громадянства з метою отри­ мання на засадах добровільності та конспіративності доказової, розвідувальної, контррозвідувальної, орієнтовної та іншої інформа­ ції, що може бути використана для вирішення завдань кримінально­ го провадження. Проаналізувавши визначення конфіденційного співробітництва, можна дійти висновку, що існує дві форми сприяння громадян орга­ нам Національної поліції, а саме: – використання інформації, одержаної від конфідента під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій; – залучення конфідента до проведення негласних слідчих (роз­ шукових) дій. Сприяння осіб правоохоронним органам на конфіденційній ос­ нові є суттю агентурного методу, а він, у свою чергу, становить осно­ вний зміст як оперативно­розшукової діяльності, так і кримінально­ процесуальної діяльності в частині проведення негласних слідчих (розшукових) дій. Так відомості, одержані з оперативного джерела і представлені слідчому можуть бути використані в наступних цілях: 1) визначення напрямку розслідування кримінальної справи; 2) встановлення шляхів збирання доказів у справі і визначення конкретних способів їх одержання; 3) висунення слідчих версій у справі, а також визначення плану розслідування; 4) визначення більш доцільної тактики розслідування справи на конкретному його етапі; 5) розробки найбільш оптимальних тактичних прийомів прова­ дження окремих слідчих дій. 183 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Підбиваючи підсумок дослідження напрямів використання ре­ зультатів оперативно­розшукової діяльності, здобутих під час кон­ фіденційного співробітництва в діяльності Національної поліції, слід зазначити, що функціональність отриманої інформації не обмежу­ ється тільки зазначеними напрямами. Найважливіше функціональне призначення результатів оперативно­розшукової діяльності є їх ви­ користання в якості доказів у кримінальному судочинстві. Важли­ вість проблеми, що розглядається, а також неповна реалізація на практиці можливостей використання результатів оперативно­ розшукової діяльності, особливо здобутих під час конфіденційного співробітництва, в процесі доказування – визначає необхідність про­ ведення додаткових досліджень у даній сфері, а також перспектив­ ність використання конфідентів в агентурно­оперативній роботі оперативних підрозділів Національної поліції. Одержано 31.10.2017 УДК 343.125 Іван Андрійович ГРАБАЗІЙ, кандидат юридичних наук, доцент кафедри оперативно-розшукової діяльності та розкриття злочинів факультету № 2 Харківського національного університету внутрішніх справ ОГЛЯД НОВІТНІХ ІНФОРМАЦІЙНИХ РОЗРОБОК ЩОДО ВИЯВЛЕННЯ ЗЛОЧИНІВ, ПОВ’ЯЗАНИХ З ОБІГОМ ПОРНОГРАФІЧНИХ ПРЕДМЕТІВ У МЕРЕЖІ ІНТЕРНЕТ Удосконалення технології комунікаційних мереж дало можли­ вість: упровадити новітні інформаційні розробки в повсякденне життя мільйонів людей; досягти глибоких змін у різноманітних сфе­ рах суспільства; посилити інтернаціоналізацію сучасного світу; запо­ бігти фрагментації суспільства та індивідуалізації пізнання; зміцни­ ти демократичні засади розвитку, домогтися суспільного зімкнення та включення широких мас у єдиний соціальний простір; забезпечи­ ти подальший розвиток людського потенціалу, але разом з тим ство­ рило колосальні умови для обігу порнографічної продукції в мережі Інтернет. Виходячи з цього, ми будемо розглядати особливості вияв­ лення злочинів, пов’язаних з обігом порнографічних предметів у за­ пропонованій нами послідовності. Отже, виявлення факту розповсюдження або збуту предметів по­ рнографічного характеру відбувається у ситуації повної відсутності даних про особу, яка скоює такі дії. Адже переважно розповсюдження порнографії здійснюється через мережу Інтернету, що гарантує © Грабазій І. А., 2017 184 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 розповсюджувачу та споживачеві анонімність, відносну доступність способів її оприлюднення та отримання. Це сприяє широкому спожи­ ванню предметів порнографічного характеру, ускладнюючи пошук розповсюдників та реалізаторів такої продукції, тим більш, якщо во­ ни громадяни інших країн, які використовують мережу Інтернету для збуту, розповсюдження, замовлення або споживання порногра­ фічних творів. Суб’єктів віртуального простору Інтернет­мережі умовно мож­ ливо поділити на наступні категорії: 1) провайдери; 2) менеджери; 3) споживачі мережевих послуг. Усі ці суб’єкти представляють опе­ ративний інтерес, оскільки кожен з них є або злочинцем або свідком. Найчастіше використовуються мережеві сервіси WWW і E­mail. У останній час доступ до інтернет­сторінок або до окремих її частин може бути обмежений паролем. У випадках використання електро­ нної пошти для надсилання рекламних повідомлень (спамів), злочи­ нці часто застосовують чужі електронні скриньки, користуючись їх адресами. Це є тими реальними перешкодами, які не сприятимуть скорому виявленню злочинців. Але, правоохоронцям слід мати на увазі відомості про сучасні можливості виявлення осередків злочин­ ного розповсюдження порнографії. 1. Спеціальна комп’ютерна програма «Child Exploitation Tracking System» яка є автоматизованою системою відстеження усіх шляхів, по яким у мережу надходить порнографія. Ця програма дозволяє ви­ явити перше джерело, звідки почав розповсюджуватися файл з по­ рнографією. За її допомогою можливо встановити комп’ютери, до яких ці файли надходили, та сервери, які зберігають ці файли. Недо­ ліком є те, що програма не може назвати особу, яка надала команду щодо розповсюдження відповідного файлу. 2. Програми біометричного сканеру, за їх допомогою можливо в автоматичному режимі ідентифікувати певні ознаки тіла людини (ста­ теві органи), і відповідно блокувати подальше розповсюдження файлу у мережу Інтернету. Біометричний сканер деякий час зберігає заблокова­ ний файл в архіві з зазначенням шляхів його надходження, а після ці файли знищуються, хоча їх можливо зберегти шляхом копіювання на електронні носії інформації або на жорсткий диск комп’ютера. 3. Програма «G­8», дозволяє створювати інформаційну базу фай­ лів порівняльних зображень. Тобто програма автоматизовано обро­ бляє файли з зображеннями порнографічного характеру і з певного масиву файлів відокремлює однакові (ідентичні) із зазначенням їх кількості та джерел надходження. 4. Програми щодо проведення моніторингу чатів дозволяють виявляти групи користувачів, які приймають участь в обороті по­ рнографії. 185 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Враховуючи вищевикладене можна зробити висновок, що опа­ нування співробітниками оперативних підрозділів ОВС сучасних мо­ жливостей виявлення осередків злочинного розповсюдження по­ рнографії в мережі Інтернет, а також впровадження в практичну діяльність правоохоронних органів програмних комплексів спеціа­ льного призначення для пошуку порнографічних матеріалів та кана­ лів їх передачі, значно підвищить ефективність протидії цьому гане­ бному явищу. Одержано 31.10.2017 УДК 343.341 Лев Федорович ГУЛА, доктор юридичних наук, доцент, професор кафедри кримінального права і процесу навчально-наукового інституту права та психології Національного університету «Львівська політехніка» ТАКТИЧНІ ПРИЙОМИ ДОПИТУ ЧЛЕНІВ ОРГАНІЗОВАНОЇ ЗЛОЧИННОЇ ГРУПИ Ефективність у викритті та притягненні до кримінальної відпові­ дальності учасників організованих злочинних груп залежить від органі­ зації розслідування злочину та фіксації дій кожного співучасника. Зло­ чинна група є нижчою ланкою в ієрархічній структурі злочинної організації, ліквідація якої спричиняє зруйнування злочинного утво­ рення. Специфічність злочинів, які вчиняються організованими зло­ чинними групами загалом, та їх окремих кримінальних проявів поляга­ ють не лише в їхніх криміналістичних особливостях, але її в методиці виявлення і розслідування вказаної злочинної діяльності [1, с. 13]. Розслідування злочинів, що вчиняють організовані злочинні групи, передбачає використання слідчих (розшукових) дій, неглас­ них слідчих (розшукових) дій у певному взаємозв’язку, у тих або ін­ ших комплексах. Саме комплексний підхід дає змогу виконувати за­ вдання розслідування. Під час анкетування слідчих працівників Національної поліції України, проведеного нами, було зроблено спробу з’ясувати, у чому полягають особливості проведення допитів членів організованої злочинної групи. Так, практичні працівники органів досудового роз­ слідування вважають, що ці особливості полягають у специфіці предмета допиту (92 % опитаних), у відмові від дачі показань члена­ ми угруповання (96 %); в обранні особливої тактики допиту (такти­ чних прийомів) (88 %); в іншому (8 %). © Гула Л. Ф., 2017 186 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Особливості допиту в провадженні про злочини, що вчиняють організовані злочинні групи, значною мірою зумовлені низкою об­ ставин, які необхідно з’ясувати слідчому (предмет допиту). Водночас предмет допиту визначений предметом доказування в криміналь­ ному провадженні. У провадженнях про злочини, вчинені організо­ ваними злочинними групами, особливості предмета допиту поляга­ ють саме у встановленні тих даних, що належать до групового суб’єкта злочину, групових дій, даних, що дають змогу не лише конс­ татувати факт учинення злочину групою, а й отримати про неї мак­ симально повне уявлення, індивідуалізувати роль і вину кожного з її учасників. Відповідно, важливо одержати відомості про організато­ рів і керівників злочинного співтовариства (групи), а від них – про цілі його створення, обсяг злочинної діяльності, його структуру, спо­ соби залучення нових членів, корупційні зв’язки тощо. Формулювання предмета допиту має важливе методичне зна­ чення. У криміналістичній літературі було здійснено спроби щодо виокремлення типових обставин, що стосуються предмета допиту річ них учасників організованої злочинної діяльності. Предметом допиту організаторів (керівників) злочинної групи вважає такі обставини: 1) у кого виник задум організації злочинної групи; 2) яка злочинна діяльність передбачалася; 3) хто є учасником злочинної діяльності; 4) які способи використовувалися у вчиненні злочинів; 5) чи брав участь у вчиненні злочину організатор; які його функції та ін. Дещо інші обставини названо стосовно предмета допи­ ту виконавця: 1) у вчиненні яких злочинів брав участь допитуваний; 2) у чому полягали його дії; 3) хто був ініціатором злочинної діяль­ ності; 4) як розподілялися ролі у злочинній групі; 5) чи здійснювало­ ся планування злочинів; 6) як приховувалися злочини; 7) які стосун­ ки в допитуваного і іншими учасниками групи; 8) чому вчинював злочини [2, с. 332–337]. Позиції авторів відображають приблизні переліки питань, що можуть бути порушені в процесі допиту. Справді, у процесі допиту з’ясовується чимало обставин, що пояснюють характер події, яка відбулася, її механізм, мотиви вчинення злочину, причетність певних осіб до злочинної події [3, с. 71–88]. Так, пропонується ставити питання за певною програмою: 1) для встановлення лідера організованої злочинної групи; 2) для встановлення ролі особи як активного учасника організованої зло­ чинної групи; 3) для встановлення ролі особи як другорядного учас­ ника організованої злочинної групи. Зокрема, для встановлення лідера організованої злочинної групи необхідно вивчити такі питання: 1) хто розробляв плани злочинів, 187 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 розподіляв ролі інших членів організованої злочинної групи під час їх учинення; 2) хто виявляв ініціативу у вчиненні злочинів, змінював плани організованої злочинної групи в разі виникнення непередба­ ченій обставин; 3) хто розробляв серед членів організованої злочин­ ної групи загальну лінію поведінки на слідстві на випадок затриман­ ня; 4) хто одержував найбільшу частку здобутих злочинним шляхом кошти, хто їх розподіляв; 5) хто з учасників організованої злочинної групи має злочинний досвід, організаторські здібності, схильність до лідерства. сильний характер. Тактика допиту підозрюваних (обвинувачених) у розслідуванні злочинів, що вчиняють організовані злочинні групи, відрізняється і особливостями, і використанням специфічних тактичних прийомів. Важливим тактичним прийомом є пошук у ланцюзі обвинувачених (підозрюваних) «слабкої ланки». У криміналістичній літературі за­ значено, що це можуть бути особи, які мають у групі незначне, під­ порядковане становище, потрапили в банду через безвольність, ма­ теріальну залежність від лідера, компромат. Цих осіб необхідно допитувати найперше, бо від них більш імовірно одержати правдиві показання. Якщо ми цих осіб мають вплив лідери групи або вони бо­ яться, потрібно і пробувати роз’яснити непорядну роль лідера щодо втягування допитуємого в групу, прагнення лідера уникнути пока­ рання шляхом перекладення вини, використовувати наявні внутрі­ шньогрупові конфлікти. Становить інтерес тактичний прийом допиту, заснований на ви­ користанні конфліктної ситуації між членами організованої злочин­ ної і рупії. Такий конфлікт може бути додатково спровокований і слі­ дчим. У точнішій групі можуть бути дві тенденції: 1) спрямованість на зміцнення стійкості й згуртованості її членів; 2) спрямованість на її роз’єднання та створення нового угруповання. Інша тенденція за­ лежить під наявних суперечностей і конфліктів, підставами для ви­ никнення яких можуть бути: невдоволення розподілом злочинних доходів; дискримінація з боку лідерів; невдоволення встановленими ними дисциплінарним порядком, системою покарань, спробами по­ збутися неугодних осіб; підозри в утаюванні частини викраденого, претензії ми ступінь наближеності до лідера, особисті неприязні сто­ сунки, претензії окремих членів групи на лідерство; суперечності між «лідерами» і тими хто нещодавно вступив до угруповання; підозра у зв’язках її правоохоронними органами або конкурентними злочин­ ними угрупованнями; протидія лідера прагненню завершити зло­ чинну діяльність або, навпаки, бажання «відколотися» і створити власне злочинне угруповання та ін. У процесі допиту членів організованої злочинної групи ефектив­ ними можуть бути: пред’явлення доказів, оголошення показань інших 188 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 осіб результатів слідчих (розшукових) дій, постановка різних запи­ тань [4, с. 62]. Ці тактичні прийоми можуть набувати специфічного характеру. Зокрема, не слід пред’являти жодних доказів доти, доки допитуваний не буде допитаний щодо обставин, пов’язаних із цими доказами, а його показання – запротокольовано. До пред’явлення будь­якого доказу має бути забезпечений його «запас міцності» об­ меженням можливості допитуваного будь­яким засобом зганьбити джерело доказів або безпосередньо доказ. Список бібліографічних посилань 1. Белкин Р. С. Предмет, система и задачи советской криминалистики // Криминалистика : учебник / под ред. Р. С. Белкина и Г. Г. Зуйкова. М. : МВД СССР, 1969. Т. 1. 576 с. 2. Настільна книга слідчого / М. І. Панов, В. Ю. Шепітько, В. О. Коновало­ ва та ін. 3 те вид., перероб. і допов. Київ : Ін Юре, 2011. 736 с. 3. Якушин С. Ю. Тактические приемы при расследовании преступлений. Казань : Изд­во Казан. ун­та, 1983. 102 с. 4. Психологія слідчої діяльності : навч. посіб. / В. Г. Андросюк, О. М. Кор­ нєв, О. І. Кудерміна та ін. ; за заг. ред. Л. І. Казміренко. Київ : Прав. єдність, 2009. 200 с. Одержано 21.11.2017 УДК 35.746.1 Сергій Миколайович ГУСАРОВ, доктор юридичних наук, професор, професор кафедри адміністративного права і процесу факультету № 3 Харківського національного університету внутрішніх справ ПРИНЦИПИ КОНТРОЛЮ ЗА СТАНОМ ОХОРОНИ ДЕРЖАВНОЇ ТАЄМНИЦІ Функціонування системи контролю за станом охорони держав­ ної таємниці повинне базуватися на певних принципах і, перш за все, на загальних принципах управління, які є основою функціонування даної системи. Водночас, цей вид діяльності має відповідати спеціа­ льним принципам, характерним лише для конкретного виду управ­ лінської діяльності. Задекларовані принципи забезпечують прозорість системи, її визначеність, напрям розвитку, а також готовність суб’єктів системи функціонувати і взаємодіяти відповідно до затверджених правил. Законодавчо затверджені та соціально схвалені принципи призначе­ ні підвищувати ефективність дії кожного елементу та всієї системи в цілому. Принцип (від латинського principium – початок, основа) – це ос­ новне вихідне положення якоїсь теорії, вчення, науки, світогляду, © Гусаров С. М., 2017 189 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 політичної організації. На відміну від закономірностей, принципи суб’єктивні за своєю природою. Вони формулюються людьми на ос­ нові пізнання закономірностей та досвіду практичної діяльності [1, с. 105]. У тлумачному словнику української мови принципи визнача­ ються як «основні вихідні положення якої­небудь наукової системи, теорії, ідеологічного напряму; особливість, покладена в основу ство­ рення або здійснення чого­небудь, спосіб створення або здійснення чогось; переконання, норма, правило, яким керуються під час здійс­ нення чогось» [2, с. 492]. В управлінській науці принципи розуміються як позитивні зако­ номірності, пізнані наукою і практикою, закріплені у правових нор­ мах [3, с. 22]; закономірності, відносини, взаємозв’язки, керівні заса­ ди, на яких ґрунтується певна діяльність [4, с. 37]; фундаментальні істини, закономірності, керівні правила, основні положення, норми поведінки, виражені у вигляді певного наукового положення (вимо­ ги), закріпленого переважно у правовій формі, якого повинні дотри­ муватися органи державного управління та державні службовці у своїй діяльності [5, с. 50]. Така різноманітність тлумачення принципів управління зумов­ лена багатогранною і багатоаспектною роллю принципів, яку вони відіграють у тій або іншій сфері людської діяльності. Отже, принципи контролю за станом охорони державної таєм- ниці можна визначити як необхідні для побудови й функціонування ефективної системи контролю за станом забезпечення охорони дер- жавної таємниці основні положення, керівні засади та правила, що закріплені в правовій формі, визначають межі дозволеної та обов’язкової поведінки їх учасників. Особливістю цих принципів є те, що вони похідні від загальних принципів управління; визначають вимоги до системи, структури, організації і процесу управління у сфері забезпечення охорони державної таємниці; взаємодіють між собою в межах цілісної системи, врівноважуючи чи посилюючи один одного, що дає підстави зробити висновок про те, що повноцінне розкриття змісту будь­якого принципу управління можливе лише в рамках і з урахуванням його системних залежностей. До загальних принципів контролю варто віднести такі: закон- ність, об’єктивність, незалежність, відповідальність, наукова обґру- нтованість. Якщо загальні принципи контролю достатньо ґрунтовно висвіт­ лені у науковій літературі, то спеціальні принципи контролю за ста­ ном охорони державної таємниці залишаються поза увагою науко­ вців. Це дає нам підстави запропонувати власний перелік цих принципів та зобов’язує зупинитися на цьому питанні більш детально. 190 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Так, на нашу думку, до спеціальних принципів контролю за ста­ ном охорони державної таємниці належать системність, поєднання гласних та негласних форм контролю, оперативність, своєчасність повідомлення про виявлені порушення. Системність передбачає наявність комплексу заходів внутріш­ нього та зовнішнього контролю за станом охорони державної таєм­ ниці. Різні запобіжні заходи повинні бути охоплені адекватним конт­ ролем, адже неможливо досягти загальної ефективності системи охорони державної таємниці, зосередивши контроль тільки на від­ носно вузькому напрямку охоронних заходів. Крім цього, принцип системності вимагає пошуку оптимального кількісного співвідно­ шення між суб’єктом та об’єктом контролю. Громіздкість або, навпа­ ки, недостатність елементів системи контролю робить практично неможливим отримання бажаних результатів, знижує ефективність управління запобіжними заходами. Водночас оптимальна організа­ ція діяльності суб’єктів контрою дозволяє не лише своєчасно вияви­ ти порушення, його місце та адресат виправлення, але й піднести ефективність діючої системи охорони державної таємниці. Гласність означає офіційність та відкритість діяльності органів контролю та уповноважених на перевірку осіб, а також можливість ознайомлення з результатами перевірки суб’єкта, чия діяльність у сфері охорони державної таємниці перевірялася. Водночас проти­ правна діяльність особи, спрямована на завдання шкоди особі, суспі­ льству або державі шляхом розголошення або протиправного заво­ лодіння державною таємницею, у своїй більшості випадків приховується, що створює певні труднощі у виявленні таких пору­ шень під час офіційних заходів контролю та унеможливлює їх завча­ сне попередження. З огляду на це, першочергового значення набуває необхідність отримання упереджувальної інформації про підготовчі дії до скоєння умисних злочинів у сфері охорони державної таємниці або про пору­ шення встановлених вимог режиму секретності, які можуть спонука­ ти зацікавлених осіб у протиправному заволодінні секретною інфо­ рмацією до таких дій чи призвести до втрати матеріальних носіїв секретної інформації. Знання про такі дії або порушення законодав­ ства про державну таємницю – це головне завдання контррозвідува­ льної та оперативно­розшукової діяльності. На цьому знанні буду­ ється вся робота з профілактики, попередження та припинення антисуспільної поведінки особи, у діях якої закладена потенційна загроза несанкціонованого витоку секретної інформації. Тому разом із гласними (офіційними) заходами контролю застосовують негласні заходи, до яких належать визначені законодавством форми, методи і 191 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 засоби оперативно­розшукової та контррозвідувальної діяльності, спрямовані на всебічну перевірку інформації щодо причетності кон­ кретної особи (осіб) до розвідувальної чи іншої протиправної діяль­ ності на шкоду національній безпеці України. Поєднання гласних та негласних засобів контролю за станом охорони державної таємниці дозволяє побудувати об’єднану єдиним задумом систему дій контролюючих органів, спрямованих на недо­ пущення витоку секретної інформації. Оперативність контролю дозволяє своєчасно виявити відхи­ лення від бажаної поведінки та попередити настання негативних наслідків. Це вносить порядок і дисципліну в роботу як того, кого контролюють, так і того, хто здійснює контроль. Цей принцип сти­ мулює саму контрольну діяльність до підвищення ефективності та позитивного впливу на досягнення бажаного результату. Натомість, своєчасність та оперативність не означає безперервність, оскільки безпідставне збільшення кількості перевірок не лише відволікає осіб, що перевіряються, від виконання покладених на них посадових або службових обов’язків, а й викликає обґрунтоване невдоволення діями контролюючих органів, знижує відповідальність задіяних у таких перевірках посадових осіб, зводить нанівець профілактичну функцію контролю. Принцип своєчасного повідомлення про виявлені порушення, який нерозривно пов’язаний із попереднім, означає, що інформація про порушення повинна бути доведена у максимально короткі терміни до осіб, уповноважених на прийняття управлінських рішень у цій сфері. Якщо таке повідомлення запізнюється, об’єкт контролю пере­ ходить в інший стан (дію), що унеможливлює своєчасне відвернен­ ня настання можливих негативних наслідків та позбавляє сенсу сам контроль. Усі перелічені принципи взаємопов’язані, тому мають застосову­ ватися комплексно незалежно від обставин. Враховуючи, що прин­ цип означає «початок», «основу», для ефективного функціонування системи контролю необхідне законодавче закріплення запропонова­ них принципів, проведення моніторингу чинної системи контролю на її відповідність означеним принципам, а також організація експе­ ртизи проектів нормативно­правових актів, що стосуються питань, пов’язаних зі здійсненням контрольних функцій у сфері охорони державної таємниці. Список бібліографічних посилань 1. Плішкін В. М. Теорія управління органами внутрішніх справ : підруч­ ник / за ред. Ю. Ф. Кравченка. Київ : Нац. акад. внутр. справ України, 1999. 702 с. 192 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 2. Тлумачний словник української мови / уклад. Т. В. Ковальова, Л. П. Коврига. Харків : Синтекс, 2005. 672 с. 3. Колпаков В. К., Кузьменко О. В. Адміністративне право України : під­ ручник. Київ : Юрінком Інтер, 2003. 256 с. 4. Мельник А. Ф., Оболенський О. Ю., Васіна А. Ю., Гордієнко Л. Ю. Дер­ жавне управління : навч. посіб. Київ : Знання­Прес, 2003. 343 с. 5. Малиновський В. Я. Державне управління : навч. посіб. Луцьк : РВВ «Вежа» Волин. держ. ун­ту ім. Лесі Українки, 2000. 558 с. Одержано 21.11.2017 УДК 332.2.021.8.001.25(477) В’ячеслав Віталійович ДАВИДЕНКО, здобувач Харківського національного університету внутрішніх справ РОЗРОБЛЕННЯ АЛГОРИТМУ ДІЙ КРИМІНАЛЬНОЇ ПОЛІЦІЇ ЯК ОДИН ІЗ НАПРЯМІВ ЕФЕКТИВНОЇ ПРОТИДІЇ СЕРІЙНИМ ЗЛОЧИНАМ КОРИСЛИВО-НАСИЛЬНИЦЬКОЇ СПРЯМОВАНОСТІ, ЩО ВЧИНЯЮТЬСЯ У ГРОМАДСЬКИХ МІСЦЯХ Специфікою професійної діяльності працівників оперативних підрозділів кримінальної поліції є те, що нерідко виконання ними функціональних обов’язків проходить в умовах різкого ускладнення оперативної обстановки внаслідок вчинення через певні проміжки часу серії однотипних тяжких злочинів корисливо­насильницької спрямованості, що викликає великий громадський резонанс. Серед інших, особливо небезпечними й найбільш резонансними є серійні озброєні напади на громадян у громадських місцях, тому що, крім заподіяння матеріальних збитків, вони ставлять під загрозу здо­ ров’я, а іноді й життя як потерпілих, так і випадкових свідків. Успішність протидії зазначеному виду злочинності часто зале­ жить від комплексного використання значних сил і засобів операти­ вних підрозділів кримінальної поліції та проведення широкого ком­ плексу спеціальних заходів, що у свою чергу потребує ретельного планування діяльності й повного виконання поставлених завдань. Розроблення алгоритмів протидії серійним злочинам корисли­ во­насильницької спрямованості, системне вирішення проблемних питань, що виникають під час такої протидії, є актуальним і своєчас­ ним питання практичного спрямування. Під час розроблення алгоритму дій працівників кримінальної поліції із протидії зазначеним злочинам виникає нагальна потреба ретельно ураховувати соціальні та кримінологічні причини вчинення серійних злочинів, і зокрема озброєних нападів; вивчити категорію © Давиденко В. В., 2017 193 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 осіб, схильних до їх вчинення; створити психологічний портрет се­ рійного злочинця, дослідити психологію взаємовідносин у злочин­ них групах, які причетні до вчинення серійних розбійних нападів; визначити конкретний перелік заходів, які треба проводити взагалі й зокрема, залежно від конкретного виду злочину [1, с. 120]. Крім цього, вміло організована, своєчасно використовувана система інфо­ рмаційного забезпечення оперативних підрозділів дозволяє вирішу­ вати завдання, що стоять перед кримінальною поліцією у боротьбі зі злочинністю [2, с. 3]. Найбільш важливе значення для оперативних працівників під час розроблення алгоритму дій набувають питання щодо: – виділення окремих специфічних ознак, що вказують на серій­ ність злочинів; – географічних особливостей та забудови місцевості, характери­ стики окремих громадських місць, де найбільш часто вчиняються озброєнні напади; – днів тижня та часу вчинення нападів; – характеру злочинних дій; – видів зброї та інших засобів, що використовувалися під час на­ падів у громадських місцях; – кількості, віку та статі осіб, які вчиняли корисливо­насиль­ ницькі злочини; – характеристики об’єктів злочинного посягання; – наявності ознак вірогідності вчинення злочину в майбутньому тощо. Висновок. У зв’язку з цим алгоритм дій оперативних підрозділів кримінальної поліції повинен включати: – порівняльний аналіз оперативно­розшукових справ та кримі­ нальних проваджень; – аналіз та виявлення закономірностей злочинних проявів; – прогнозування за допомогою GIS­аналізу вірогідного місця скоєння наступного злочину; – планування і здійснення комплексу заходів оперативного (іні­ ціативного) пошуку та негласних слідчих (розшукових) дій за дору­ ченням слідчого щодо пошуку і затримання злочинця (учасників злочинного угруповання); – визначення напрямів взаємодії та координації дій працівників НПУ, залучених до проведення пошукових заходів та під час затри­ мання причетних до злочинів осіб; – легалізацію інформації, здобутої оперативним шляхом; – визначення доцільності задіяння у встановленні та пошуці винних осіб позаштатних негласних працівників та громадськості. 194 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Комплекс початкових оперативних пошукових заходів повинен передбачати: – одержання і фіксацію первинної оперативно­розшукової інфо­ рмації про вчинену серію озброєних нападів; – орієнтування суміжних районних, територіальних й регіональ­ них органів і підрозділів НПУ щодо прикмет підозрюваних в озброє­ них нападах та ознак викраденого майна та цінностей; – пошук і отримання оперативними працівниками інформації про прикмети підозрюваних осіб, залишені на місці події сліди, зна­ ряддя злочину тощо, а також іншої інформації, що може сприяти встановленню винних осіб і виявленню викраденого; – негайне переслідування і затримання підозрюваних осіб по «гарячих слідах»; – організацію спеціальних заходів для перекриття можливих шляхів відходу підозрюваних; – проведення розвідувальних опитувань з метою встановлення осіб, яким відомі прикмети підозрюваних; – обстеження місцевості, що прилягає до місця події; – оперативне інформування про скоєні злочини позаштатних негласних працівників та надання їм завдань щодо встановлення обізнаних про учинені злочини осіб тощо. Список бібліографічних посилань 1. Сілюков В. О. Методологічні проблеми розкриття серійних злочинів ко­ рисливо­насильницької спрямованості. Вісник Луганської академії внутрішніх справ МВС імені 10-річчя незалежності України. 2004. Спецвип. 1. С. 119–126. 2. Базы данных и компьютерные сети в практике работы органов внут­ ренних дел : учеб. пособие / Г. М. Бирюков, А. А. Михно, Д. Й. Никифорчук, В. И. Лебеденко. Луганск : РИО ЛИВД, 2001. 74 с. Одержано 21.11.2017 УДК 343.97 Валерій Валерійович ДАРАГАН, кандидат юридичних наук, доцент кафедри оперативно-розшукової діяльності та спеціальної техніки факультету підготовки фахівців для підрозділів кримінальної поліції Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ ДЕЯКІ ПРОБЛЕМИ СТРУКТУРНО-ФУНКЦІОНАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРОТИДІЇ ЗЛОЧИНАМ У СФЕРІ ДЕРЖАВНИХ ЗАКУПІВЕЛЬ КРИМІНАЛЬНОЮ ПОЛІЦІЄЮ На сьогодні в Україні триває процес реформування органів вну­ трішніх справ та правоохоронної системи в цілому, плинність як зов­ нішніх, так і внутрішніх факторів зумовлює необхідність постійного © Дараган В. В., 2017 195 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 удосконалення структурно­функціональної побудови підрозділів Національної поліції України (далі – НП України), а це визначає по­ требу своєчасного наукового аналізу та розробок з метою їх впрова­ дження у практичну діяльність. Реформування системи ОВС суттєво вплинуло на структурно­ функціональну побудову окремих підрозділів НП України, велику частину з них було значно скорочена, деякі підрозділи були зовсім ліквідовані. Після початку реформування ОВС пройшло не так багато часу, але уже сьогодні вбачаться значна кількість прорахунків в структурно­функціональній побудові окремих підрозділів НП України. Ключову роль в діяльності щодо оперативно­розшукової проти­ дії злочинам у сфері державних закупівель відіграють підрозділи захисту економіки НП України. Департамент захисту економіки Національної поліції України було створено відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 13 жовтня 2015 р. № 830, як міжрегіональний територіальний орган Національної поліції з вертикальним підпорядкуванням, на який покладено функції протидії злочинності у сфері економіки. Як бачимо з вище сказаного, в процесі реформування вказаний підрозділ зазнав змін стосовно підпорядкування, якщо попередні підрозділи, які виконували функції з протидії злочинам у сфері еко­ номіки мали як горизонтальне так і вертикальне підпорядкування, то новостворений підрозділ має лише вертикальне підпорядкування. Зазначені зміни у підпорядкуванні були обумовлені тим, що те­ риторіальні підрозділи в областях, на які покладалися функції про­ тидії злочинності у сфері економіки й боротьби з корупцією, опосе­ редковано залежали від органів місцевої влади в контексті вирішення соціально­побутових питань, матеріально­технічного за­ безпечення, надання різноманітних послуг на пільгових умовах, ви­ користання родинних зв’язків, що зумовлювало певні корупційні ризики та не давало змоги повною мірою забезпечити ефективну протидію корупції [1, с. 250]. Основним суб’єктом протидії злочинам у сфері державних заку­ півель в структурі управлінь захисту економіки є відділи протидії злочинам у бюджетній сфері. Однак, діяльність деяких інших відділів також направлена на протидію цим злочинам, оскільки сфера дер­ жавних закупівель охоплює значну кількість суспільних відносин у різних галузях та сферах економіки. Відділи при управліннях захисту економіки виконують свої фун­ кції за лінійним принципом спеціалізації, тобто передбачає організа­ цію і здійснення оперативними працівниками протидії окремим ви­ дам злочинів у сфері економіки або протидії злочинам у певній сфері (галузі) економіки. 196 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 В свою чергу міжрайонні відділи захисту економіки здійснюють свою діяльність за оперативно­територіальним (об’єктовим) прин­ ципом організації діяльності. Тобто вони здійснюють свою діяль­ ність на чітко обумовленій території оперативного обслуговування, при цьому за працівниками таких відділів закріплюються окремі об’єкти, розташовані на території оперативного обслуговування для здійснення їх оперативного перекриття. Як показали результати опитування працівників підрозділів за­ хисту економіки НП України, близько 78 % опитаних респондентів незадоволені змінами в структурно­функціональній побудові ДЗЕ НП України, які відбулися в процесі реформування ОВС. Після реформування системи органів внутрішніх справ діяль­ ність підрозділів захисту економіки Національної поліції України була дещо змінена, а саме була змінена ієрархія підпорядкування таких підрозділів та відокремлення їх від територіальних підрозділів органів внутрішніх справ (відділів/відділень поліції). Вказані зміни вплинули на територіальне розташування підроз­ ділів захисту економіки Національної поліції України та їх територію оперативного обслуговування. Зокрема, значно зменшилась кіль­ кість підрозділів, які розташовані безпосередньо в населених пунк­ тах, а територія оперативного обслуговування значно збільшилась. На нашу думку, вказаний фактор негативно впливає на якість здій­ снення моніторингу державних закупівель, а також на якість виконання покладених на підрозділи захисту економіки Національної поліції Укра­ їни завдань щодо протидії злочинам у сфері державних закупівель. Окрім вказаних недоліків в структурно­функціональній побудові підрозділів захисту економіки НП на сьогодні існують ще декілька проблем, які виникають в процесі покладених на працівників вказа­ них підрозділів обов’язків. Зокрема, існують певні проблеми, пов’я­ зані з веденням секретного діловодства та налагодженням взаємодії зі слідчими підрозділами. Перша проблема виникає в міжрайонних відділах захисту еко­ номіки виникають, оскільки за місцем свого розташування вони не мають режимно­секретних секторів. Усі документи, що складають працівники цих відділів складаються ними в приміщенні режимно­ секретного сектору управління захисту економіки в обласному центрі, де і зберігаються їх спеціальні валізи з оперативно­роз­ шуковими справами, справами на негласний апарат. Вказана обста­ вина призводить до втрати інтересу до оперативної роботи у пра­ цівників вказаних підрозділів, що безперечно негативно впливає на рівень протидії злочинам у сфері економіки та у сфері державних закупівель зокрема. 197 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Друга проблема виникла у зв’язку з відшаруванням підрозділів захисту економіки від територіальних підрозділів Національної по­ ліції. Зокрема, справи по злочинах виявлених працівниками відділів при управліннях захисту економіки, як правило, розслідують або слі­ дчі слідчих управлінь при ГУНП в областях, або слідчі підрозділи при відділеннях поліції в обласних центрах де розташоване відповідне управління захисту економіки, і тут майже не виникає проблем з ор­ ганізацією взаємодії між цими підрозділами. Однак, у випадку вияв­ лення злочинів працівниками міжрайонних відділів захисту еконо­ міки, такі злочини розслідують слідчі підрозділи при відділеннях (відділах) поліції на території яких такий злочин було скоєно, і тут виникають проблеми описані нами вище, пов’язані з великою тери­ торією обслуговування таких відділів захисту економіки. Оператив­ ний працівник, який працю в окремо взятому районному центрі не має можливості якісно здійснювати оперативне супроводження кримінального провадження, яке ведеться слідчим за 50, а в деяких випадках і за 100 кілометрів від місця дислокації оперативного під­ розділу. Але навіть у випадку, коли і оперативний підрозділ захисту еко­ номіки і слідчий підрозділ в якому знаходиться кримінальне прова­ дження будуть розташовані в одному місці це не вирішить проблему, пов’язану з кваліфікацією слідчих, оскільки, як показали результати дослідження, в переважній більшості випадків, лише в слідчих управління були наявні слідчі, які спеціалізуються на розслідуванні кримінальних правопорушень зазначеної категорії, більшість із них складають колишні працівники підрозділів захисту економіки, які попали під скорочення в процесі реформування ОВС та зміни струк­ турно­функціональної побудови підрозділів захисту економіки. Інша частина слідчих, зокрема, які працюють в територіальних органах, підрозділах поліції слабо орієнтуються в економічних процесах та не мають відповідного досвіду розслідування злочинів, що вчиняються у сфері економіки, зокрема й у сфері державних закупівель. На нашу думку вирішити зазначену проблему можна лише змі­ нивши статус оперативного працівника підрозділу захисту економі­ ки на детектива. Необхідність запровадження таких змін обумовлена не тільки проблемами в налагоджені взаємодії з підрозділами слідс­ тва, а й специфікою діяльності таких підрозділів, особливостями ви­ явлення та документування злочинів за кожним напрямом діяльнос­ ті тощо. У цілому, зміна ієрархії підпорядкування підрозділів захисту економіки позитивно вплинула на їх діяльність, однак відшарування вказаних підрозділів від територіальних підрозділів Національної 198 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 поліції негативно вплинув на рівень протидії економічній злочинно­ сті, у тому числі й у сфері державних закупівель, в окремих районах регіону. Крім зміни ієрархії підпорядкування, позитивною зміною в структурно­функціональній побудові територіальних підрозділів захисту економіки НП України було введення до їхньої структури підрозділів оперативно­технічних заходів, що забезпечило прове­ дення оперативно­технічних заходів в значно коротші терміни. Таким чином, можна прийти до висновку, що на сьогоднішній день структурно­функціональна побудова територіальних підрозді­ лів захисту економіки НП України не здатна забезпечити діяльність щодо протидії злочинам у сфері державних закупівель на належному рівні та потребує якісних змін в її побудові. Список бібліографічних посилань 1. Запотоцький А. П., Вязмікін С. А. Запровадження економічного аналізу в діяльності підрозділів захисту економіки національної поліції України. Нау- ковий вісник Національної академії внутрішніх справ. 2016. № 1. С. 249–257. Одержано 21.11.2017 УДК 343.13 Олексій Олександрович ДЕРЕВЯГІН, кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник, доцент кафедри оперативно-розшукової діяльності та розкриття злочинів факультету № 2 Харківського національного університету внутрішніх справ ПРАКТИКА ЗАСТОСУВАННЯ ОКРЕМИХ ПОЛОЖЕНЬ СТАТТІ 271 КПК УКРАЇНИ ПІД ЧАС РОЗСЛІДУВАННЯ КРИМІНАЛЬНИХ ПРОВАДЖЕНЬ ПРО ЗЛОЧИННІ ПОСЯГАННЯ НА МАЙНО ГРОМАДЯН В умовах реформування сучасного Кримінально­процесуального законодавства, процес якого означений низкою теоретичних і прак­ тичних проблем, особливої актуальності набувають питання щодо проведення негласних слідчих (розшукових) дій, адже їх регламен­ тація в чинному Кримінальному процесуальному кодексі України викликала чимало дискусій як із боку науковців, так і з боку практи­ ків. Новелою кримінально­процесуального законодавства стало об’єднання контрольованої поставки, контрольованої та оператив­ ної закупівлі, спеціального слідчого експерименту й імітування об­ становки злочину в одну негласну слідчу (розшукову) дію. З огляду на зазначене, нагальною є потреба у визначенні особливостей механі­ зму проведення такої негласної слідчої (розшукової) дії, як контроль за вчиненням злочину, а також у з’ясуванні законодавчих переваг і © Деревягін О. О., 2017 199 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 недоліків правового врегулювання окремих положень статті 271 КПК України при розслідуванні кримінальних проваджень про зло­ чині посягання на майно громадян. Порядок і тактика проведення контролю за вчиненням злочину визначені в ч. 6 ст. 271 КПК України. Але якщо такі форми контролю за вчиненням злочину, як оперативна та контрольована закупка, ко­ нтрольована поставка були більш апробовані на практиці, то формам контролю «спеціальний слідчий експеримент» та «імітування обста­ новки злочину» уваги приділялося менше. Принагідно зазначимо, що на практиці часто постає потреба ві­ докремити ці дві форми контролю за вчиненням злочину. Спеціаль­ ний слідчий експеримент полягає у створенні слідчим або оператив­ ним підрозділом відповідних умов в обстановці, максимально наближеній до реальної, з метою перевірки дійсних намірів певної особи, у діях якої вбачаються ознаки тяжкого чи особливо тяжкого злочину, спостереження за її поведінкою та прийняття нею рішень щодо вчинення злочину (пункт 1.12.4 Інструкції) [1]. Імітування обстановки злочину полягає в діях слідчого, уповно­ важеної особи, з використанням імітаційних засобів, які створять в оточуючих уяву про вчинення реального злочину, з метою його за­ побігання та викриття відомої чи невідомої особи (осіб), яка плану­ вала чи замовляла його вчинення (пункт 1.12.5 Інструкції). З тлумачення цих двох понять, про які йдеться в Інструкції про організацію проведення негласних слідчих (розшукових) дій та вико­ ристання їх результатів у кримінальному провадженні, на наш погляд, можна зробити певні висновки. Як слушно підкреслює Ю. М. Дьомін [2, с. 64] ці дві форми контролю за вчиненням злочину є повністю само­ стійними, як і три інші. Тому, якщо дозвіл взято на проведення однієї форми контролю за вчиненням злочину, а він проводиться фактично в іншій формі, вважаємо, що докази, отримані в результаті проведення такого виду НС(Р)Д, повинні бути визнані недопустимими. Форми контролю за вчиненням злочину не є тотожними за своїм змістом та умовами реалізації, що вимагає отримання на проведення кожного з них конкретно визначеного законом рішення уповнова­ женої особи, про що зазначено у вироку Шевченківського районного суду міста Києва від 10 червня 2016 року [3]. У цьому виправдуваль­ ному вироку зазначено, що при здійсненні спеціального слідчого експерименту відбувається штучне моделювання обстановки, яка дала б можливість отримати фактичні дані про злочинні наміри пев­ ної особи, у діях якої вбачаються ознаки тяжкого або особливо тяж­ кого злочину, спостереження за її поведінкою та прийняття нею рі­ шень щодо вчинення злочину. 200 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 При проведенні імітування обстановки злочину в оточуючих за допомогою використання імітаційних засобів створюється уявлення про вчинення реального злочину, завдяки чому досягається мета – викриття відомої або невідомої особи, яка планувала чи замовляла вчинення злочину, та запобігання такому злочину. Контроль за вчиненням злочину у формі імітування його обста­ новки застосовується з метою переконання невизначеного кола осіб у тому, що начебто відбувається злочинне діяння, на відміну від спе­ ціального слідчого експерименту, коли особа, як правило, знахо­ диться на місці злочину, самостійно вчиняє певні активні дії за осо­ бистим планом, з конкретними намірами та метою настання наслідків, яких вона бажає. До наведених відмінностей цих двох форм контролю за вчинен­ ням злочину можна додати ще декілька. У випадку проведення спе­ ціального слідчого експерименту не тільки створюються певні умо­ ви для особи, за якою ведеться спостереження, а й перевіряється реальність її намірів, уточнюються окремі відомості, деталі, які ма­ ють значення для встановлення об’єктивної картини, обставин кри­ мінального правопорушення, пропонується без провокацій та підбу­ рювань такій особі самостійно проявити себе в умовах, якби цей злочин справді мав місце. Тобто особа може здійснювати будь­які дії на її розсуд (це можуть бути як активні дії, так і пасивні), тим самим виявляючи свої реальні наміри, свою роль в організації або скоєнні злочину, ставлення до нього. Д. Й. Никифорчук та С. І. Ніколаюк зазначають, що застосування спеціального слідчого експерименту потребує певних процесуальних умов, а власне експеримент відтворює явище не повністю, а лише деякі умови, за яких відбувалися події або мали місце факти, що ста­ новлять інтерес для слідчого й оперативних працівників [4, с. 273]. У випадку імітування обстановки злочину ми ставимо визначену або невизначену особу, коло осіб в умови, коли злочин нібито вже відбувся. Фактично ці особи можуть розкрити свої злочинні наміри тільки після отримання інформації про вчинення злочину, безпосе­ редньої участі у вчиненні злочину вони не беруть, але результатами вчинення злочину обов’язково цікавляться, а інколи й перевіряють їх. Таким чином, визначається не тільки роль особи у вчиненні уяв­ ного злочину (інколи за планом або ініціативою цієї особи), а й вияв­ ляються усі причетні до цього особи. Інакше слід або проводити кон­ троль в іншій формі, або застосовувати інший вид НС(Р)Д. Варто зауважити, що імітування обстановки злочину може від­ буватися із застосуванням технічних засобів фіксації поведінки кон­ трольованої особи. Для вирішення завдань цієї НС(Р)Д в порядку, передбаченому ст. 273 КПК України, можуть бути виготовлені та 201 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 використані ідентифіковані (помічені) або несправжні (імітаційні) засоби, спеціально виготовлені фотографії, відеозаписи, предмети і документи, імітовані «сліди» злочину, поширена несправжня інфор­ мація у засобах масової інформації, інтернет­мережі тощо. Імітування обстановки злочину може бути поєднано із вчинен­ ням інших видів НС(Р)Д (зокрема, з передбаченим у ст. 272 КПК України виконанням спеціального завдання з розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації тощо). Наукова (практична) новизна викладена у доповіді. Таким чином, підсумовуючи викладене, ми приєднуємось до думок вчених і прак­ тиків, які вважають, що доцільно змінити назву ст. 271 КПК України з «Контроль за вчиненням злочину» на «Контроль за злочином», що сприятиме усуненню непорозумінь в тлумаченні цієї норми та дасть змогу застосовувати цей вид НС(Р)Д на інших стадіях злочину, зок­ рема при розслідуванні кримінальних проваджень про злочині пося­ гання на майно громадян. Список бібліографічних посилань 1. Про затвердження Інструкції про організацію проведення негласних слідчих (розшукових) дій та використання їх результатів у кримінальному провадженні : наказ Ген. прокуратури України, МВС України, Служби безпеки України, Адміністрації Держ. прикорд. служби України, М­ва фінансів України, М­ва юстиції України від 16.11.2012 № 114/1042/516/1199/936/1687/5 // База даних «Законодавство України» / Верховна Рада України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v0114900­12 (дата звернення: 22.10.2017). 2. Дьомін Ю. М. Проблеми, що виникають при здійсненні прокурорсько­ го нагляду за негласними слідчими (розшуковими) діями у кримінальному провадженні. Вісник прокуратури. 2017. № 5. С. 62–67. 3. Вирок Шевченківського районного суду м. Києва від 10 червня 2016 року : спр. № 761/19749/13­к, провадження № 1­кп/761/11/2016 // Єдиний держав­ ний реєстр судових рішень. URL: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/ 58382998 (дата звернення: 22.10.2017). 4. Кримінальний процес : підручник / за заг. ред. В. В. Коваленка, Л. Д. Удалової, Д. П. Письменного. Київ : Центр учб. літ., 2013. 544 c. Одержано 31.10.2017 УДК 343.982.33 Наталія Миколаївна ДЕРКАЧ, здобувач Харківського національного університету внутрішніх справ НЕЗАКОННИЙ ОБІГ ЗБРОЇ ЯК РЕАЛЬНА ЗАГРОЗА ПОГІРШЕННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ ОБСТАНОВКИ В ДЕРЖАВІ Україна перебуває сьогодні в стані складних, суперечливих за змістом та неоднозначних за наслідками процесів реформування. Розбудова незалежної держави відбувається в ускладнених умовах © Деркач Н. М., 2017 202 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 економічного, політичного і соціального розвитку. У зв’язку з цим забезпечення внутрішньої стабільності, законності і правопорядку набуває у даний час надзвичайно важливого значення. Одним із фак­ торів, що суттєво ускладнюють сучасну кримінальну ситуацію в Україні є незаконний обіг зброї, боєприпасів і вибухових речовин. Результати проведених в Україні кримінологічних досліджень свід­ чать, що наша держава є територією для транснаціональної злочин­ ної діяльності у сфері незаконного обігу зброї та боєприпасів [1]. Вивченню окремих аспектів протидії незаконному обігу зброї завжди приділялась і приділяється значна увага науковців та прак­ тичних працівників. Вказане, в першу чергу, пов’язано з тим, що за­ значений вид злочинної діяльності в контексті положень ст. 263 Кримінального кодексу України є нетяжким злочином [2], одна бі­ льше аніж у половині випадків є супутнім, та передуючим вчиненню більшості тяжких та особливо тяжких злочинів. Окрім цього, особи, які причетні до незаконного обігу зброї, нерідко потрапляють у поле зору правоохоронних органів (Національної поліції, Служби безпеки України, військових), оскільки становлять реальну загрозу для пуб­ лічної безпеки і здоров’я населення, а також можуть використовува­ тись для підготовки і вчинення інших небезпечних злочинів. Водночас, аналіз статистичних даних правоохоронних органів України свідчить, що сьогодні кількість правопорушень, пов’язаних із застосуванням вогнепальної зброї та вибухівки набуває позитив­ ної тенденції до зростання й в середині нашої країни. Зокрема за пе­ рше півріччя 2017 року було вилучено близько 1,4 тисячі одиниць вогнепальної зброї, 916 гранат, 21 вибуховий пристрій та понад 120 тисяч набоїв, а за період 10 місяців 2017 року працівниками Націо­ нальної поліції України було встановлено 7235 фактів незаконного поводження із зброєю, бойовими припасами та вибуховими речови­ нами, у той час коли за весь 2016 рік – 5976 [3]. Очевидно, що голо­ вною причиною такого становища є недосконалий контроль за пе­ реміщенням зброї із зони АТО та поставок із закордону, наявність значної кількості незареєстрованої зброї у населення, отриманої в наслідок самозахватів державних органів, розповсюдження зброї членами організованої злочинності. Наприклад, за 2017 рік встанов­ лено лише 400 фактів незаконного переміщення зброї, бойових при­ пасів та вибухових речовин з території АТО, однак, за незаконний обіг зброї було притягнуто до відповідальності 5 185 осіб, хоча за весь 2016 рік ця цифра склала 2 953 особи [4]. Принагідно відмітимо, що внаслідок проведення місячної загальнодержавної оперативно­ профілактичної операції «Зброя та вибухівка» було вилучено із неза­ конного обігу понад 2000 одиниць зброї [5]. 203 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Отже, незадовільний стан справ у сфері протидії незаконному обігу зброї призводить до того, що, по­перше, незареєстрована зброя сьогодні використовується не тільки при вчиненні значної кількості тяжких та особливо тяжких злочинів (вбивств, нанесення тяжких тілесних ушкоджень, розбійних нападів, вимагань, захоплення зару­ чників, бандитизм, хуліганство тощо), а й як спосіб протидії вико­ нанню службових обов’язків працівниками Національної поліції України (яскравими прикладами є події 2016–2017 рр., які відбулися на території Дніпропетровської області: вбивство двох поліцейських у жовтні 2016 р. та напад на членів слідчо­оперативної групи у лис­ топаді поточного року). По­друге, неконтрольований незаконний обіг зброї призводить до стимулювання формування нових та укріп­ лення позицій вже існуючих організованих злочинних груп та орга­ нізацій, посилення їхнього впливу на соціально­політичний та еко­ номічний розвиток суспільства. По­третє, така ситуація додатково привертає увагу злочинного середовища з інших (сусідніх) держав, які використовують територію нашої держави як зону для незакон­ ної купівлі та продажу зброї з подальшим направленням на проти­ правну діяльність, в тому числі терористичного, екстремістського та радикального спрямування. Таким чином, незаконний обіг зброї є одним із провідних факто­ рів, які негативно впливають на стан безпеки в державі, у зв’язку з цим сьогодні спостерігається значне зростання кількості зареєстро­ ваних злочинів цієї категорії, що потребує термінової розробки ме­ тодично­практичних напрацювань з питань протидії незаконному обігу зброї, бойових припасів та вибухових речовин. Список бібліографічних посилань 1. Міняйло Н. Є. Транснаціональна злочинна діяльність у сфері незакон­ ного обігу вогнепальної зброї: кримінально­правове та кримінологічне до­ слідження : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.08. Київ, 2012. 20 с. 2. Кримінальний кодекс України : закон України від 05.04.2001 № 2341­ ІІІ // База даних «Законодавство України» / Верховна Рада України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2341­14 (дата звернення: 22.10.2017). 3. Статистичні дані Генеральної прокуратури України // Генеральна прокуратура України : офіц. сайт. URL: http://www.gp.gov.ua/ua/stat.html (да­ та звернення: 22.10.2017). 4. За час АТО встановлено понад 400 фактів незаконного обігу зброї, – Аброськін // РБК – Україна : новини. URL: https://www.rbc.ua/ukr/ news/vremya­ato­ustanovleno­400­faktov­nezakonnogo­1504170356.html (дата звернення: 22.10.2017). 5. За місяць поліція вилучила більше тисячі одиниць зброї і вибухівки // Українська правда : сайт. URL: http://www.pravda.com.ua/ news/2017/10/2/7156950/ (дата звернення: 22.10.2017). Одержано 21.11.2017 204 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 УДК 351.745.7 Ольга Василівна ДУДКО, аспірант Національної академії внутрішніх справ ОСОБЛИВОСТІ СПІЛКУВАННЯ З ОСОБАМИ, ЯКІ КОНФІДЕНЦІЙНО СПІВРОБІТНИЧАЮТЬ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕНІ Організація і тактика проведення негласних слідчих (розшуко­ вих) дій тісно пов’язана із використанням можливостей осіб, які конфіденційно співробітничають з оперативними підрозділами. Осо­ би, які конфіденційно співробітничають з оперативними підрозділа­ ми, можуть надавати допомогу і сприяти проведенню окремих опе­ ративно­розшукових заходів та негласних слідчих (розшукових) дій. При цьому особливе місце відводиться самому спілкуванню між опе­ ративними працівником і особою, яка конфіденційно співробітничає з оперативним підрозділом, в процесі якого вирішуються завдання оперативного та кримінального провадження. Спілкування – це складний багатоплановий процес установлен­ ня та розвитку контактів між людьми, який породжується потреба­ ми у спільній діяльності і включає обмін інформацією, сприймання й розуміння іншої людини, вироблення єдиної стратегії взаємодії. Пізнання спілкування з особами, які конфіденційно співробітни­ чають з оперативними підрозділами, має двояке значення. По­перше, відомості про характер і зміст спілкування об’єктів оперативного ін­ тересу є джерелом цінної оперативно­розшукової інформації про кри­ мінальні наміри та події, які відбуваються в злочинному середовищі. Спілкування починається із зовнішнього сприймання і форму­ вання першого враження. Позитивний вплив справляють ознаки уваги й інтересу до людини, впевненість у собі, естетична привабли­ вість; негативно впливають емоційна напруженість, багатослів’я, квапливість реагування на висловлювання співбесідника. Цей про­ цес зовні виглядає стихійним, але він має свої закономірності та мо­ же бути достатньою мірою упорядкований і прогнозований завдяки попередньому вивченню особистості. Які ж існують психологічні чинники спілкування з особами, які конфіденційно співробітничають з оперативними підрозділами? Спілкування як головна складова соціальної комунікації, являє собою людські контакти й зв’язки, що зумовлені потребами осіб в спільній діяльності або в обміні інформацією. Передача інформації та взаєморозуміння визначає головний зміст спілкування. Як свідчить аналіз теорії та практики, ОРД притаманні такі рі- зновиди спілкування: © Дудко О. В., 2017 205 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 а) за ступенем зближення сторін: безпосереднє («віч­на­віч»), яке відбувається, наприклад, при особистому витребуванні та вивченні оперативним співробітником документів, проведенні розвідувального опитування, оперативної установки, конфіденційної зустрічі з негласним працівником тощо, а також опосередковане, коли воно здійснюється через проміжну лан­ ку, наприклад, за допомогою іншого оперативного підрозділу в по­ рядку виконання відповідного запиту; б) за тривалістю: короткочасне, наприклад, опитування осіб на місці події злочи­ ну, коли пізнання особистості досягається неглибоке, і тривале, що передбачає поглиблене пізнання один одного та взаєморозуміння; в) за ступенем завершеності: закінчене (досягається вичерпаність теми, наприклад, при опи­ туванні мешканців будинків, розташованих по сусідству з місцем учинення злочину) і незакінчене, коли розгляд теми або здійснюва­ на діяльність не доведені до результату, наприклад, при тривалому спілкуванні оперативного працівника з особою, що підозрюється у скоєнні злочину або залучається до негласного співробітництва; г) за сторонами: міжособистісне, якщо кожна особа спілкується з іншою особою без участі третьої сторони; внутрішньогрупове, коли з одного боку виступає особа з її інди­ відуальними потребами, інтересами, а, з іншого – група чи окремі її представники, які відстоюють групові потреби й інтереси (напри­ клад, особисті стосунки окремого члена злочинної групи з усією гру­ пою); міжгрупове (прикладом можуть бути переговори чи криміна­ льні «розборки», на яких кожна сторона виступає від імені певної групи та відстоює її інтереси). У структурі спілкування загальноприйнятим є виокремлення трьох взаємозалежних сторін: комунікативної, інтерактивної та пер­ цептивної. Комунікативна сторона спілкування полягає у звичайному об­ міні інформацією між суб’єктами, що спілкуються. Інтерактивна сторона являє взаємодію між індивідами, що спі­ лкуються, тобто обмін конкретними знаннями та діями. Перцептивна сторона спілкування означає сприйняття партне­ рами по спілкуванню один одного та встановлення на цій основі вза­ єморозуміння. Одержано 21.11.2017 206 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 УДК 343.14 Івєтта Сергіївна ЄПІШКО, ад’юнкт Харківського національного університету внутрішніх справ ЗАХИСТ ЧЕСТІ І ГІДНОСТІ ПОЛІЦЕЙСЬКОГО ЯК ПРАВОВА ПРОБЛЕМА Останніми роками питання захисту прав людини, в особистому аспекті поліцейського, набуло загальносуспільного масштабу і акту­ ального значення. Право на захист честі та гідності є одним з найва­ жливіших прав, повага до яких гарантується державою першочерго­ во. Реалізація в повній мірі цього права дає людині можливість відчувати себе повноцінною в суспільстві, забезпечує її взаємодію з іншими особами. Особливої уваги потребує питання захисту честі і гідності саме поліцейського, як особи, яка виконує численні функції щодо забезпечення публічної безпеки, протидії злочинності та наді­ лена владними повноваженнями. Окремі кримінально­правові аспекти охорони честі і гідності в юридичній науці розглядали: Р. О. Стефанчук, І. Р. Стремякова, Анісі­ мов, Ю. В. Баулін, А. В. Грищук, А. О. Церковна, О. М. Литвинов, О. М. Бандурка, А. А. Житній, В. І. Осадчий, та інші, проте в сучасних умовах охорони прав людини необхідно додаткове дослідження цьо­ го питання. Конституцією України людина, її життя і здоров’я, честь та гід­ ність, недоторканість і безпека в нашій країні визнаються найвищою соціальною цінністю, закріплюється недопустимість посягань на права і свободи, честь і гідність інших людей та гарантується судо­ вий захист прав. Законодавчо закріплено, що особисті немайнові права належать кожній фізичній особі від народження або за зако­ ном і тісно пов’язані з фізичною особою. Право на гідність, честь та ділову репутацію є довічним правом кожної особи (ч. 1, 3 ст. 269 Ци­ вільного кодексу України) [1]. Національна поліція України (поліція) – це центральний орган виконавчої влади, який служить суспільству шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку. Поліцейським є громадянин України, який склав присягу поліцейського, проходить службу на відповідних посадах у поліції і якому присвоєно спеціальне звання поліції [2]. Діяльність органів поліції пов’язана з специфікою виконуваних нею функцій та зачіпає інтереси всіх членів суспільства. Кожна лю­ дина має своє «внутрішнє» відношення до поліцейського, як пред­ ставника владних повноважень та не завжди відноситься до остан­ нього з повагою. Органам поліції на всій території України в процесі © Єпішко І. С., 2017 207 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 службової діяльності доводиться застосовувати запобіжні та примусо­ ві заходи, обмежувати права громадян. Так, як рівень культури окре­ мих громадян ще недостатній, останні, щоб уникнути «утисків полі­ цейського реагування» принижують честь та гідність працівників. Працівники поліції в результаті великої завантаженості, не тіль­ ки не захищають свою честь та гідність, але навіть не зауважують тим, хто посягає на їх честь і гідність. Більшість не мають власної поваги до самого себе, вважають подібні випадки не значущими, не мають часу займатись складанням позовів, скарг, маючи велику про­ фесійну зайнятість та врешті решт не знають як взагалі це робити. Чинний Цивільно­процесуальний кодекс України (ЦПК України) на кожну сторону цивільного позову з захисту честі та гідності, по­ кладає обов’язок довести ті обставини, на які вона посилається. До­ казування не може ґрунтуватися на припущеннях. Частина 1 статті 11 ЦПК України проголошує, що суд розглядає цивільні справи в ме­ жах заявлених вимог і на підставі наданих сторонами доказів. Стаття 10 ЦПК України вказує, що обов’язок довести, що поширена інфор­ мація є достовірною, покладається на відповідача, проте позивач по­ винен довести факт поширення інформації відповідачем [3]. Поширити інформацію про особу можна в засобах масової інфо­ рмації, в листах, заявах та висловити усно. Порядок спростування неправдивої інформації на сьогоднішній день існує лише для інфор­ мації, поширеної в засобах масової інформації. Для інших видів по­ ширення неправдивої інформації подібного порядку спростування не існує, тому захистити свою репутацію на сьогоднішній день вкрай важко. Відповідно до статті 58 ЦПК України сторони мають право об­ ґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень [3]. Тобто, необхідно надати суду факт розповсюдження конкретною особою неправдивої інформації, що дуже непросто. Підсумовуючи вищевикладене слід зазначити, що на сьогодніш­ ній день поліцейський на законодавчому рівні формально захище­ ний, але на практиці такий захист відсутній, що дозволяє окремим особам ображати честь і гідність працівника поліції, лише тому, що він поліцейський. Суспільство очікує змін, але не готове змінюватись саме. Воно не намагається змінити ставлення до поліції. Багато гро­ мадян бачать в особі поліцейського «ворога», особу яка не буде на­ магатись допомогти, але все одно звертаються до нього за допомо­ гою. Кожна людина повинна поважати одна одну, хто б це не був. В кожного повинна бути «моральна самосвідомість», адже ми разом будуємо «високоморальне суспільство». 208 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Список бібліографічних посилань 1. Доказова база у справах захисту честі, гідності та ділової репутації // Закон і бізнес : сайт. URL: http://zib.com.ua/ua/print/ 123396dokazova_baza_u_spravah_zahistu_chesti_gidnosni_ta_dilovoi_r.html (дата звернення: 22.10.2017). 2. Про Національну поліцію : закон України від 02.07.2015 № 580­VIII. Відомості Верховної Ради України. 2015. № 40–41. Ст. 379. 3. Цивільний процесуальний кодекс України : закон України від 18.03.2004 № 1618­ІV. Відомості Верховної Ради України. 2004. № 40–41, 42. Ст. 492. Одержано 21.11.2017 УДК 343.98:343.131 Микола Миколайович ЄФІМОВ, кандидат юридичних наук, доцент кафедри криміналістики, судової медицини та психіатрії факультету підготовки фахівців для органів досудового розслідування Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ ОКРЕМІ АСПЕКТИ ПРОТИДІЇ ЗЛОЧИНАМ ПРОТИ МОРАЛЬНОСТІ ПІДРОЗДІЛАМИ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПОЛІЦІЇ УКРАЇНИ Протидія кримінальним правопорушенням завжди була пріори­ тетним напрямом діяльності правоохоронних органів. Адже завдяки її здійсненню зменшується кількість суспільно­небезпечних діянь та нормалізується ситуація в суспільстві в цілому. Злочини проти мора­ льності також потребують характерних заходів протидії від підроз­ ділів Національної поліції України. За даними Генеральної прокура­ тури України щороку до Єдиного реєстру досудових розслідувань вноситься близько 1800 діянь за ознаками цих правопорушень, але лише в 60 % випадків за ними складається обвинувальний акт. Крім того, відповідно до даних соціологічних опитувань, поступово зрос­ тає кількість порнографічної інформації в мережах Internet, діє вели­ ка кількість будинків розпусти, не припиняються випадки надання інтимних послуг за грошові винагороди. У цілому, зазначене вказує на особливо загрозливу природу злочинів проти моральності та зу­ мовлює потребу у посиленні боротьби з ними. Як доречно наголошує В. Севрук, протидія злочинності – це без­ перервний процес, у межах якого одночасно й паралельно здійсню­ ються загальносоціальні та спеціальні заходи, що спрямовані на вияв­ лення й розкриття злочинів.[5, с. 288] Інші науковці характеризують її як особливий комплексний, багаторівневий об’єкт соціального управ­ ління, який складає різноманітна за формами діяльність відповідних © Єфімов М. М., 2017 209 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 суб’єктів (державних, недержавних органів, установ, громадських формувань та окремих громадян), які взаємодіють у вигляді системи різнорідних заходів, спрямованих на пошук шляхів, засобів та інших можливостей ефективного впливу на злочинність з метою зниження інтенсивності процесів детермінізації злочинності на усіх рівнях, нейтралізації дії її причин та умов для обмеження кількості злочин­ них проявів до соціально толерантного рівня [3, с. 176]. Погоджую­ чись із Г. В. Форосом, слід зазначити, що в сучасних умовах – це най­ більш реальний внесок правоохоронних органів у сприяння політичній реформі та економічним і соціальним перетворенням у країні [7, с. 180]. Серед напрямів організація діяльності щодо протидії злочинам В. І. Воронов виділяє наступні: виявлення ознак готування чи вчи­ нення злочинів; викриття осіб, які вже вчинили злочини, для притя­ гнення їх до відповідальності; перешкоджання втягненню осіб у зло­ чинну діяльність; оперативно­розшуковий моніторинг (постійний поточний контроль, критичне спостереження та визначення стану об’єкта (процесу) з метою виявлення змін); документування злочин­ ної діяльності [1, с. 38]. Усі ці напрями необхідно розглядати як взає­ мозалежні складники протидії злочинності, які можуть уточнюва­ тись і доповнюватись залежно від негативних процесів. О. М. Бандурка завданнями протидії злочинності визначає на­ ступні: виявлення причин вчинення злочинів і умов, що їм сприяють; застосування заходів з усунення встановлених причин і умов або їх нейтралізації (блокування); виявлення осіб з протиправною поведі­ нкою, що має тенденцію переростання у вчинення злочинів; коригу­ ючий вплив на цих осіб з метою недопущення вчинення ними злочи­ нів шляхом застосування індивідуально­профілактичних заходів; застосування заходів, направлених на зниження серед громадян ри­ зику стати жертвами злочинних посягань; обмеження дії негативних явищ і процесів, супутніх злочинності; мобілізація всіх позитивних сил суспільства на створення атмосфери нетерпимості до будь­яких форм злочинної поведінки; усунення недоліків та підвищення ефек­ тивності у діяльності суб’єктів протидії злочинності.[2, с. 73] В свою чергу, М. Ю. Скітейкін до найбільш загальними засобів протидії злочинам проти моральності у сфері культури відніс такі: здійснення впливу на найбільш поширені негативні явища та процеси, що пов’язані із злочинністю проти моральності у сфері культури, з ме­ тою їх мінімізації. До таких засобів можна віднести антиалкогольну та антинаркотичну пропаганду, пропаганду здорового способу життя, антикриміногенну пропаганду, формування негативного громадської думки щодо насильницьких дій тощо; здійснення безпосереднього 210 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 впливу на основні детермінанти здійснення злочинів проти мораль­ ності у сфері культури з метою їх усунення [6, с. 36]. В результаті анкетування працівників поліції нами були виділе­ ні такі умови, що сприяють вчиненню злочинів проти моральності: – розповсюджене рекламування у ЗМІ, мережах Internet або мо­ більних телефонних мережах надання інтимних послуг (95 %); – приховане (замасковане) місце розташування місць розпусти (79 %); – широкий спектр інтимних послуг із гнучкою фінансовою полі­ тикою або наявність «товару» будь­якої цінової категорії (58 %); – відсутність сприятливого правового та організаційного режи­ му діяльності щодо сплати податків (52 %); – значний кримінальний досвід роботи злочинців у сфері надан­ ня інтимних послуг – «секс­бізнесу» (31 %); – втрата історичних традицій, моральних і етичних норм (12 %). Загалом, формуванню належного рівня соціальної культури, як відмічає О. А. Сафоненко, буде сприяти проведення громадської про­ світи в усіх сферах діяльності держави, що також буде спрямовувати суспільну думку до прихильності нормам права. Ідеологія, заснована на вихованні почуття громадського обов’язку, прагнення бути кори­ сним суспільству й усвідомлення цінності особистого матеріального добробуту як похідного від добробуту суспільного дасть можливість сформувати необхідний рівень соціальної, в тому числі політичної культури суспільства [4, с. 157–158]. Тому, з огляду на зазначені дум­ ки науковців та правоохоронну практику, було виділено наступні заходи протидії злочинам проти моральності підрозділами Націона­ льної поліції України: – здійснення виховного впливу підрозділами Національної полі­ ції України на неповнолітніх та малолітніх осіб шляхом пропаганди ненасильства та дотримання суспільної моралі; – здійснення підрозділами Національної поліції України профі­ лактичного впливу на громадян; – участь працівників підрозділів Національної поліції України в тематичних передач, круглих столів, ток­шоу, що висвітлюють про­ блеми суспільства у сфері порушення норм моралі; – організація підрозділами Національної поліції України диску­ сій у друкованих ЗМІ, присвячених актуальним питанням моралі. Висновок. Підводячи підсумки, зазначимо, що для протидії зло­ чинам проти моральності держава повинна провести ряд комплекс­ них заходів. Зазначені вище заходи особливо актуальні в випадку здійснення профілактики злочинів проти моральності серед осіб, що схильні до вчинення зазначених діянь. Крім того, ми вважаємо, реалії 211 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 європейського напряму розвитку України зумовлюють необхідність переосмислення ряду питань: щодо легалізації сфери надання послуг інтимного характеру, щодо впровадження ефективної системи опо­ даткування зазначеної діяльності, щодо створення відповідних ор­ ганів контролю за визначеною сферою. Вирішення цих питань, а та­ кож проведення зазначених заходів, на наше переконання, дозволить значно зменшити кількість злочинів проти моральності, та ефективно протидіяти їм. Список бібліографічних посилань 1. Воронов В. І. Теоретичні аспекти оперативно­розшукової протидії злочинам. Південноукраїнський правничий часопис. 2012. Вип. 1. С. 36–38. 2. Бандурка О. М., Литвинов О. М. Протидія злочинності та профілактика злочинів : монографія. Харків, 2011. 250 с. 3. Кримінологія. Загальна частина : навч. посіб. / А. Б. Блага, І. Г. Богати­ рьов, Л. М. Давиденко та ін. ; за заг. ред. О. М. Бандурки. Харків : Харків. нац. ун­т внутр. справ, 2011. 240 с. 4. Сафоненко А. О. Антикорупційна політика в умовах трансформації українського суспільства : дис. … канд. юрид. наук : 23.00.02. Київ, 2004. 186 с. 5. Севрук В. Протидія Національної поліції України злочинам, що вчи­ няються організованими групами та злочинними організаціями, які сформо­ вані на етнічній основі. Підприємство, господарство і право. 2017. № 2. С. 288–293. 6. Скітейкін М. Ю. Засоби запобігання злочинам проти моральності у сфері культури. Наукові праці. 2012. Вип. 171, т. 183. С. 34–37. 7. Форос Г. В. Суб’єкти діяльності щодо попередження злочинів та про­ тидії злочинності. Правова держава. 2012. № 4. С. 179–184. Одержано 24.10.2017 УДК 342.922 Олена Миколаївна ЖУК, кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник, провідний науковий співробітник наукової лабораторії з проблем забезпечення публічної безпеки і порядку навчально-наукового інституту № 3 Національної академії внутрішніх справ ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ОСНОВИ ПРОФІЛАКТИКИ ПРАВОПОРУШЕНЬ ПІДРОЗДІЛАМИ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПОЛІЦІЇ УКРАЇНИ У сучасних умовах становлення й розвитку демократичної пра­ вової держави профілактика правопорушень розглядається як важ­ ливий напрям внутрішньої політики України. Залучення населення до охорони публічного порядку та профілактики правопорушень є одним з пріоритетних шляхів протидії злочинності, зменшення мас­ штабів її розповсюдження, покращення криміногенної обстановки. © Жук О. М., 2017 212 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Суспільство являє собою складний соціальний організм із різними сферами, кожна з яких складається з відносно самостійних суспіль­ них відносин, зв’язків, процесів. Тому профілактика, як система, має власну «добірку» компонентів (підсистем). Це, передусім, сама про­ філактична діяльність, яка здійснюється у просторі, тобто йдеться про межі її поширення. Основним суб’єктом профілактики правопорушень є Національ­ на поліція України. Так, нове законодавство визначає Національну поліцію як центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ, який реалізує державну політику у сфе­ рах забезпечення охорони прав і свобод людини, інтересів суспільст­ ва і держави, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку. Слід зазначити, що профілактика правопорушень є конкретною діяльністю, яка мусить бути обмежена суворими рамками, хоча при цьому потрібно вирішувати великий обсяг завдань із заздалегідь не встановленим і змінюваним змістом. Межі цього управління зале­ жать від профілактичного впливу на відповідні об’єкти, його змісту, мети, принципів, пануючих суспільних відносин, від характеру соціа­ льно­політичного ладу. Ці ознаки і окреслюють межі і сферу функці­ онування профілактики. Відповідно межі профілактики визначаються усією системою соціально­політичних, економічних, організаційних, моральних, пси­ хологічних, виховних, правових, технічних та інших методів і засобів впливу. Але вони охоплюють лише ту сферу, в якій діють процеси, що впливають на правопорушення. Сфера профілактики правопорушень надзвичайно широка. Сьо­ годні вона не може залишатися полем діяльності тільки органів по­ ліції. У ній мають брати участь усі державні органи, громадські фор­ мування і громадяни держави. Отже, можливо підкреслити, що до завдань органів поліції у сфе­ рі попередження правопорушень з метою локалізації та недопущен­ ня її проявів належить розроблення та застосування ефективних стратегій із протидії конкретним протиправним діянням, виявлення причин і умов, які сприяють їх вчиненню та здійснення заходів щодо їх усунення. Підвищення рівня попередження правопорушень зага­ лом та з боку поліції зокрема, може бути досягнуто на основі належ­ ного її нормативно­правового забезпечення, що виступає, по­перше, як правова основа загального механізму функціонування системи попередження правопорушень, а по­друге, як чинна правова база відповідного правозастосування. 213 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 До основних принципів профілактики злочинності належать: принцип демократизму, соціальної справедливості та гуманізму, комплексності, диференціації та індивідуалізації, своєчасності та не­ обхідної достатності, наукової обґрунтованості, законності і еконо­ мічної доцільності. Основними пріоритетними напрямами профілактичної діяльно­ сті органів Національної поліції України є: стовідсоткова реєстрація повідомлень і звернень громадян та реагування на них; протидія наркозлочинності; протидія молодіжній злочинності (реалізація за­ ходів спеціальної профілактики протиправної поведінки неповнолі­ тніх); запобігання злочинності загальнокримінальної спрямованості; протидія організованій злочинності; запобігання порушенню правил охорони та використання надр, протидія знищенню та пошкоджен­ ню об’єктів рослинного світу, а також незаконному рибному, звіри­ ному або іншому водному добувному промислу; запобігання пошко­ дженню об’єктів магістральних або промислових нафто­, газо­, конденсатопроводів та нафтопродуктопроводів; оперативне інфор­ мування населення про стан правопорядку в області, результати ро­ боти та інші суспільно важливі аспекти діяльності поліції; викриття злочинів, пов’язаних із незаконним обігом зброї та вибухівки. Одержано 13.10.2017 УДК 343.61 Олена Петрівна ЗАВОРІНА, слідчий СУ ГУНП України в Харківській області ОПЕРАТИВНО-РОЗШУКОВА ПРОТИДІЯ ВБИВСТВАМ, ЯКІ ВЧИНЯЮТЬСЯ НЕПОВНОЛІТНІМИ (НАУКОВИЙ ГЕНЕЗИС ПИТАННЯ) В процесі вивчення наукового генезису стану оперативно­ розшукової протидії вбивствам, які вчиняються неповнолітніми встановлено, що особливістю останніх років є зміна структури зло­ чинності неповнолітніх у бік корисливих та насильницьких діянь. Зважаючи на це, тематика оперативно­розшукової протидії вбивст­ вам, які вчиняються неповнолітніми, є актуальною та потребує окремого дослідження, зокрема у частині наукового генезису. Злочинність неповнолітніх, як свідчить статистика, впродовж минулого року значно зросла у третині областей України. Так, згідно з статистичних даних Департаменту інформаційної підтримки та коор­ динації поліції Національної поліції України, у слідчих підрозділах об­ ліковано 6639 кримінальних правопорушень, що вчинені неповноліт­ німи або за їх участю. Найбільше кримінальних правопорушень, © Заворіна О. П., 2017 214 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 вчинених неповнолітніми протягом 2016 року, зареєстровано у До­ нецькій (465), Дніпропетровській (428), Одеській (415), Житомирсь­ кій (348), Харківській (330) та Полтавській (326) областях. Із загаль­ ної кількості вчинених неповнолітніми злочинів більше 45 % становлять тяжкі та особливо тяжкі. Такий стан викликає тривогу керівництва держави, Національної поліції України та Генеральної прокуратури України. Здійснюючи науковий генезис питання оперативно­розшукової протидії вбивствам, які вчинюються неповнолітніми, необхідно за­ значити, що різні аспекти протидії злочинності неповнолітніх ви­ вчалися на монографічному рівні у кримінологічному, кримінально­ правовому, кримінальному­процесуального та оперативно­розшу­ ковому аспектах. Перш за все, необхідно звернути увагу на роботи науковців радянського періоду (А. М. Атмажитова, А. Ф. Зелінського, А. Г. Лєкаря, В. Г. Самойлова, А. Б. Сахарова та ін.), оскільки саме у той час відбулося становлення оперативно­розшукової науки. В незале­ жній Україні та країнах колишнього радянського союзу (Білорусі, Молдові, Росії та ін.) дотично цьому питанню присвятили увагу О. М. Бандурка, І. М. Даньшин, Л. Л. Канівський, І. П. Козаченко, Я. Ю. Кондратьєв, М. Р. Косевич та ін. Значний внесок у дослідження різноманітних складових питання протидії злочинам в зазначеній сфері внесли фахівці у сфері ОРД, зокрема: В. Я. Горбачевський, К. В. Драчова, В. П. Захаров, Д. М. Никифорчук, Я. О. Морозова, С. П. Пе­ карський, М. А. Погорецький, С. О. Сафронов, М. В. Стащак, В. В. Шенд­ рик та ін. Вказану проблематику в своїх в дослідженнях також роз­ глядали вчені­кримінологи та вчені­криміналісти, зокрема О. О. Анд­ рєєв, М. А. Білоконь, В. В. Голіна, С. В. Горлач, В. Г. Дрозд, О. М. Литви­ нов, А. О. Марієнко, С. О. Сафронов, Н. С. Сриннікова, Д. М. Тичина, О. Л. Хитра та інші. Водночас, у працях перелічених та інших вчених, питання про­ тидії вбивствам, які вчиняються неповнолітніми, розглядалося в бі­ льшості фрагментарно, у вигляді дослідження елементів оператив­ но­розшукової характеристики вбивств чи організаційно­тактичних особливостей протидії вказаному виду злочинів. Аналіз спеціальної та загальної юридичної літератури показав, що у рамках досліджен­ ня обраної тематики роботи науковців щодо протидії злочинності неповнолітніх слід розділити на наступні блоки: 1) злочини проти життя та здоров’я особи; 2) злочини проти статевої свободи та ста­ тевої недоторканості; 3) злочини проти власності; 4) злочини проти громадського порядку та моральності. До першого блоку відносяться роботи таких науковців, як О. О. Анд­ рєєв, В. В. Голіна, В. Я. Горбачевський, С. В. Горлач, В. П. Захаров, 215 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Д. М. Никифорчук, М. А. Погорецький, С. О. Сафронов, М. В. Стащак, В. В. Шендрик та ін. Серед робіт вказаних вчених, на особливу увагу, заслуговує мо­ нографія за загальною редакцією В. В. Голіни «Кримінологічна хара­ ктеристика злочинів проти життя та здоров’я особи, що вчинюються неповнолітніми», в якій було приділено увагу: кримінологічній хара­ ктеристиці злочинів проти життя та здоров’я особи, що вчиняються неповнолітніми; кримінологічній характеристиці особи злочинця неповнолітнього; причинам та умовам насильницької злочинності проти життя та здоров’я особи; соціальним, кримінологічно­ правовим та психологічним проблемам запобігання насильницькій злочинності неповнолітніх проти життя та здоров’я Авторський колектив навчального посібника «Злочинність не­ повнолітніх: причини, наслідки та шляхи запобігання» (С. І. Яковенко, Н. Ю. Максимова, Л. І. Мороз, Л. А. Мороз) акцентував увагу на індиві­ дуальній профілактичній роботі щодо злочинності неповнолітніх та поділив її на такі види: 1) ранню профілактику, спрямовану на лікві­ дацію обставин, які негативно впливають на формування особистос­ ті неповнолітніх, та запобігання їх залученню до злочинного способу життя; 2) усунення чинників, що вже сприяли заподіянню конкрет­ них злочинів; 3) попередження рецидивних злочинів з боку непов­ нолітніх. До другого блоку, відносяться роботи таких науковців, які роз­ робляли проблеми, пов’язані з протидією статевим злочинам та зґвалтуванням, зокрема: Ю. В. Александрова, Ю.М. Антоняна, В. В. Го­ ліни, В. І. Дьордяя, А. П. Закалюки, А. Ф. Зелінського, В. В. Коваленка, С. С. Косенко, М. Й. Коржанського, М. М. Корчового, О. В. Негодченка, О. Б. Шигоніна та ін. Так, вивчаючи кримінологічні аспекти протидії зґвалтуванням, які вчиняються неповнолітніми, М. М. Корчовий зазначив, що най­ більш ефективна рання профілактика щодо неповнолітніх статевих насильників, які схильні до вчинення зґвалтувань, враховуючи їхні вікові та психологічні чинники (статеве виховання в сім’ї і школі, трудовому колективі; рання психодіагностика та виявлення осіб з поведінкою, що відхиляється від норми; консультативна й медична допомога неповнолітнім та ін.). Беручи до уваги, що дві третини серед злочинів, які вчинюють неповнолітні, займають злочини проти власності, найбільше наукових робіт присвячено саме протидії корисливо­насильницьким злочинам. До третього блоку відносяться роботи науковців у сфері оперативно­ розшукової діяльності, криміналістики та кримінології, а саме: Ю. А. Абросімова, О. М. Бандурки, Л. В. Герасименка, Є. М. Гідулянова, 216 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 С. М. Гусарова, В. О. Глушкова, Є. С. Демчіхіної, В. П. Ємельянова, Т. Л. Кальченко, М. М. Корчового, О. М. Литвинова, М. А. Лісового, О. І. Немченка, Д. Й. Никифорчука, В. Д. Пчолкіна, С. В. Слінька, Р. Л. Степанюка, Д. М. Тичини, В. Б. Харченка, В. В. Шендрика, О. О. Юхна та ін. Погоджуємось з більшістю науковців, що, по­перше, соціальні та економічні проблеми у сучасному суспільстві є головними чинника­ ми вчинення неповнолітніми злочинів проти власності. По­друге, ефективна реалізації державної політики відносно дітей, формуван­ ня уявлення про позитивні методи самоствердження та загальне покращення рівня життя є найбільш ефективною протидією корис­ ливим злочинам. До четвертого блоку слід віднести роботи, в яких розглядалися питання пов’язані із протидією злочинам проти громадського по­ рядку та моральності. В різні часи вивченням вказаної категорії зло­ чинів займалися Ю. М. Антонян, В. В. Голіна, І. М. Даньшин, О. М. Джу­ жа, А. П. Закалюка, Л. Л. Каневський, Л. О. Кузнєцова, М. А. Лісовий, В. В. Налуцишин, М. В. Стащак, С. П. Пекарський, С. В. Якимова, Н. А. Ті­ това, О. В. Федосова та ін. На особливу увагу заслуговує монографія Ю. О. Єрмакова, Д. Й. Никифорчука, О. О. Косиці, О. С. Тарасенка «Протидія злочинам, пов’язаним із сутенерством або втягненням особи в заняття прости­ туцією». Так, авторський колектив вказаного монографічного дослі­ дження констатував, що діяльність щодо профілактики як злочинно­ сті взагалі, так і кримінальних правопорушень щодо сутенерства та втягнення особи в заняття проституцією, передбачає не лише зага­ льнодержавні заходи економічного, ідеологічного, правового і вихо­ вного характеру, а й спеціальні заходи, які здійснюються підрозділа­ ми органів внутрішніх справ. Підтримуючи думки вчених щодо протидії злочинності проти громадського порядку та моральності, які вчиняються неповноліт­ німи, вважаємо за потрібне, звернути увагу на досвід в цьому напря­ мку країн Європейського Союзу. Як слушно зазначає М. А. Білоконь, у європейських країнах визначають запобігання злочинності непов­ нолітніх як діяльність спрямовану на мінімізацію її кількісно­якісних показників, зменшення її негативних наслідків для суспільства шля­ хом здійснення на постійній основі різноманітних заходів соціально­ го та репресивного характеру. Основною метою європейської полі­ тики запобігання злочинності неповнолітніх є, безумовно, не її ліквідація, а стабілізація і скорочення кількості вчинених злочинів цією категорією осіб і, як наслідок, зменшення масштабів заподіяної шкоди, зокрема, кількості потерпілих. 217 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Підсумовуючи наведене, можна зробити висновок, що деякі по­ ложення робіт перелічених вчених щодо протидії злочинам, які вчи­ няються неповнолітніми, вже не відповідають сучасним реаліям, що насамперед пов’язано зі змінами в сучасному інформаційному прос­ торі, реформуванням правоохоронних органів, зокрема Національної поліції України, а також зі зміною кримінального процесуального та оперативно­розшукового законодавства. Зважаючи на це, тематика оперативно­розшукової протидії вбивствам, які вчиняються непов­ нолітніми, є актуальною та потребує окремого дослідження, зокрема у частині наукового генезису. Одержано 31.10.2017 УДК 343.123.12 Олег Вікторович КИРИЧЕНКО, доктор юридичних наук, доцент, завідувач кафедри оперативно-розшукової діяльності та спеціальної техніки Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ОПЕРАТИВНО- РОЗШУКОВОЇ ПРОТИДІЇ ЗЛОЧИНАМ Під час реформування системи правоохоронних органів України перед ними постають нові завдання щодо визначення стратегічних напрямів їх діяльності, пошуку нових підходів до протидії злочинно­ сті, які б відповідали реаліям сьогодення та враховували тенденції розвитку суспільства й держави. Особливо актуалізується потреба у дослідженні наукових ідей і підходів щодо створення якісно нового механізму протидії злочинності, виявлення та аналізу його складо­ вих, удосконалення відповідного чинного законодавства та правоза­ стосовної практики. Ефективне функціонування і діяльність правоохоронних органів насамперед залежить від їх правового регулювання. Однак аналіз нормативно­правових актів свідчить про відсутність єдиного погля­ ду та розуміння загроз, пов’язаних зі злочинністю, а відображені в них стратегічне планування підходів та оцінок проблем, шляхи їх вирішення носять фрагментарний характер та є непослідовними. Правовою основою регулювання оперативно­розшукової проти­ дії злочинам є сукупність взаємопов’язаних нормативно­правових актів, які спрямовані на протидію злочинам силами та засобами опе­ ративно­розшукової діяльності. У зв’язку з тим, що серед учених не­ має єдності у поглядах стосовно вибору критеріїв класифікації нор­ мативно­правових актів, які регламентують оперативно­розшукову © Кириченко О. В., 2017 218 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 протидію злочинам, покладених в їх основу, ми вважаємо, що крите­ рієм такої класифікації доцільно визначити внутрішній зміст цих актів, тобто пропонуємо здійснити поділ зазначених актів на такі групи: 1) законодавчі акти, що регламентують в цілому діяльність суб’єктів оперативно­розшукової протидії злочинам (органів Націо­ нальної поліції, СБУ тощо); 2) відомчі акти, що визначають компете­ нцію, цілі, завдання та напрями діяльності оперативних підрозділів правоохоронних органів; 3) відомчі акти, що регламентують операти­ вно­розшукову діяльність оперативних підрозділів правоохоронних органів та регулюють організаційно­тактичні питання застосування сил, засобів і методів цієї діяльності; 4) законодавчі та підзаконні акти загального характеру, що забезпечують функціонування соціально­ правового механізму протидії злочинності; 5) законодавчі та підза­ конні акти, спрямовані на протидію окремим видам злочинності. Підвищення ефективності діяльності правоохоронних органів, стан захисту прав і свобод громадян, публічна безпека повністю зале­ жать від рівня законодавчого забезпечення. Але, на жаль, сьогодні в Україні відсутній нормативно­правовий акт, який би регулював суспі­ льні відносини щодо протидії злочинності. І тому слід погодитися з думкою деяких науковців, що «одна з причин незадовільної якості ба­ гатьох законів – відставання юридичної науки в теоретичній проробці та вирішенні питань, потребуючих законодавчої регламентації. Юри­ дична наука, замість того, щоб йти попереду законодавця, або обґрун­ товує, або піддає критиці вже прийняті закони» [1, с. 296]. Незважаючи на те, що в країні діє ряд законів щодо протидії та недопущення вчинення злочинності (злочинів), зокрема «Про ор­ ганiзацiйно­правовi основи боротьби з організованою злочинністю» від 30.06.1993; «Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними» від 15.02.1995; «Про запобігання та протидію легалізації (відмиван­ ню) доходів, одержаних злочинним шляхом» від 28.11.2002; «Про боротьбу з тероризмом» від 20.03.2003; «Про запобігання корупції» від 14.10.2014; «Про протидію торгівлі людьми» від 20.09.2011, на наш погляд, необхідним є прийняття також Закону України «Про за­ сади протидії злочинності», в якому слід надати визначення катего­ рії «протидія злочинам», у тому числі й «оперативно­розшукова про­ тидія злочинам» як різновиду протидії злочинам, її форм, сил і засобів тощо [2, с. 146]. Прийняття зазначеного нормативно­ правового акта буде лише сприяти напрацюванню стратегії протидії злочинності взагалі та окремим її видам. Слід наголосити, що стратегія оперативно­розшукової протидії злочинам повинна базуватися на стратегії протидії злочинності в 219 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 суспільстві. Окремі аспекти стратегії оперативно­розшукової проти­ дії злочинам відображені в нормативно­правових актах, що спрямо­ вані на забезпечення національної безпеки держави, протидію зло­ чинності взагалі та окремим її видам. Наприклад, згідно з Рішенням РНБО України «Про заходи щодо посилення боротьби зі злочинністю в Україні» від 06.05.2015, введеним у дію Указом Президента України від 16.06.2015 № 341/2015, та з метою недопущення загострення криміногенної ситуації в окремих регіонах України, мінімізації впли­ ву відповідних загрозливих чинників на національну безпеку, під­ вищення ефективності захисту прав і свобод громадян було визна­ чено пріоритетним напрямом щодо протидії злочинам проти громадської безпеки, зокрема: 1) зниження рівня злочинності в дер­ жаві, пов’язаної з незаконним обігом вогнепальної зброї, інших засо­ бів ураження, бойових припасів, вибухових речовин; 2) виявлення і ліквідація каналів контрабанди, незаконного переміщення територі­ єю України вогнепальної зброї, інших засобів ураження, вибухових речовин; 3) посилення контролю на об’єктах, де зосереджено вогне­ пальну зброю, інші засоби ураження, бойові припаси, вибухові речо­ вини; 4) припинення проявів бандитизму, забезпечення якісного досудового розслідування і передачі до суду наявних кримінальних проваджень у справах про бандитизм, злочини, вчинені організова­ ними групами чи злочинними організаціями; 5) виявлення і припи­ нення каналів фінансування банд і контрабанди вогнепальної зброї та інших засобів ураження, бойових припасів, вибухових речовин [3]. До недавнього часу основним нормативно­правовим актом, спрямованим на протидію злочинності, була Концепція реалізації державної політики у сфері профілактики правопорушень на період до 2015 року, схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 30.11.2011 № 1209­р, термін дії якої закінчився 31 грудня 2015 р. Але на підставі аналізу статистичних даних і з урахуванням криміно­ генної ситуації в державі та сучасних тенденцій існування та розпо­ всюдження злочинності вважаємо, що в Україні необхідним є прийн­ яття аналогічної Концепції (наприклад, на п’ять років), в якій слід передбачити питання протидії окремим видам злочинності. Особливе значення щодо протидії злочинності має Кримінальний процесуальний кодекс України (далі – КПК України). Хоча цей законо­ давчий акт визначив запобіжну спрямованість оперативно­розшу­ кової діяльності як головну, він не надав оперативним підрозділам потрібних повноважень для ефективного запобігання злочинам. У зв’язку з прийняттям КПК України були внесені зміни до чин­ ної редакції Закону України «Про оперативно­розшукову діяльність» 220 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 [4], які, на наш погляд, тільки посилили протиріччя між положеннями цих законодавчих актів, зокрема в нормах, де йдеться про місця та роль оперативних підрозділів правоохоронних органів у протидії злочинам під час кримінального впровадження, невизначеність кола оперативно­розшукових заходів тощо. Наприклад, у п. 1 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про оперативно­ розшукову діяльність» визначено, що підставами для проведення оперативно­розшукової діяльності є наявність достатньої інформа­ ції, одержаної в установленому законом порядку, що потребує пере­ вірки за допомогою оперативно­розшукових заходів і засобів, про: злочини, що готуються; осіб, які готують вчинення злочину; осіб, які переховуються від органів досудового розслідування, слідчого судді, суду або ухиляються від відбування кримінального покарання; осіб безвісно відсутніх; розвідувально­підривну діяльність спецслужб іноземних держав, організацій та окремих осіб проти України; реаль­ ну загрозу життю, здоров’ю, житлу, майну працівників суду і право­ охоронних органів у зв’язку з їх службовою діяльністю, а також осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, членів їх сімей та близьких родичів, з метою створення необхідних умов для належно­ го відправлення правосуддя; співробітників розвідувальних органів України у зв’язку із службовою діяльністю цих осіб, їх близьких ро­ дичів, а також осіб, які конфіденційно співробітничають або співро­ бітничали з розвідувальними органами України, та членів їх сімей з метою належного здійснення розвідувальної діяльності. Разом з тим, як правило, до оперативних підрозділів Національної поліції надхо­ дить у більшості випадків інформація, що стосується осіб, які вже вчинили злочини, але про достовірність цих даних не відомо. Відпо­ відно до чинного кримінального процесуального законодавства у цьому випадку необхідно відкрити кримінальне провадження. За­ значене не дає можливості оперативним підрозділам, використову­ ючи арсенал форм, методів і засобів оперативно­розшукової діяльно­ сті, здійснити перевірку щодо достовірності відомостей про факт вчинення злочину та можливості отримання додаткових відомостей щодо фактів злочинної діяльності. Таким чином, правоохоронна практика виявила деякі неузго­ дженості між нормами КПК України та Закону України «Про опера­ тивно­розшукову діяльність», внаслідок чого оперативні підрозділи до певної міри усуваються від виконання своїх безпосередніх за­ вдань. У зв’язку з цим оперативно­розшукове законодавство потре­ бує удосконалення, зокрема за такими напрямами: 221 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 1) здійснити запровадження у КПК України та в Законі України «Про оперативно­розшукову діяльність» єдиної термінології; 2) закріпити в Законі України «Про оперативно­розшукову дія­ льність» визначення терміна «оперативно­розшуковий захід», а також надати вичерпний перелік оперативно­розшукових заходів відповідно до КПК України та розкрити їх сутність. Встановити, що види оперативно­розшукових заходів повинні бути ідентичними ви­ дам негласних слідчих (розшукових) дій; 3) передбачити в Законі України «Про оперативно­розшукову діяльність» можливість здійснення оперативно­розшукової діяльно­ сті за наявності достатньої інформації, одержаної в установленому законом порядку, що потребує перевірки за допомогою оперативно­ розшукових заходів і засобів, про осіб, які вчинили злочин; 4) передбачити в Законі України «Про оперативно­розшукову діяльність» підставу для закриття ОРС як запобігання злочинам. Наприкінці слід зазначити, що одним із перших кроків створен­ ня ефективної моделі оперативно­розшукової протидії злочинам та правової основи щодо регламентації такої діяльності повинно стати підготовка Концепції реформування оперативно­розшукової діяль­ ності в Україні. Список бібліографічних посилань 1. Баляба А. В., Виленская Э. В., Дидоренко Э. А., Розовский Б. Г. Крими­ нология: приглашение к дискуссии : монография. Луганск : РИО ЛИВД, 2000. 318 с. 2. Кириченко О. В. Предотвращение преступлений в системе противо­ действия преступности // Актуальные проблемы теории и истории права и государства на современном этапе : сб. науч. тр. ІХ Международ. науч.­практ. конф. / отв. ред. А. С. Евстегнеев. Кострома : Изд­во Костром. гос. технол. ун­та, 2012. С. 144–147. 3. Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 06.05.2015 р. «Про заходи щодо посилення боротьби зі злочинністю в Украї­ ні» : указ Президента України від 16.06.2015 № 341/2015 // Президент Укра­ їни : офіц. інтернет­представництво. URL: http://www.president.gov.ua/ documents/3412015­19136 (дата звернення: 30.10.2017). 4. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Кримінального процесуального кодексу України : закон України від 13.04.2012 № 4652­VI // База даних «Законодавство України» / Верховна Рада України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/4652­17 (дата звер­ нення: 30.10.2017). Одержано 31.10.2017 222 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 УДК 343.123.12 Олександр Анатолійович КЛОЧКО, ад’юнкт Харківського національного університету внутрішніх справ СУЧАСНИЙ СТАН ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ПРОТИДІЇ НЕЗАКОННОМУ ЗАВОЛОДІННЮ АВТОТРАНСПОРТНИМИ ЗАСОБАМИ, ЩО ВЧИНЯЄТЬСЯ З ПРОНИКНЕННЯМ У ПРИМІЩЕННЯ ЧИ ІНШЕ СХОВИЩЕ На сучасному етапі побудови правової держави першочергове значення набувають проблеми захисту її громадян від злочинних посягань, а саме охорона прав, свобод та законних інтересів, серед яких право не бути протиправно позбавленим права власності. На жаль, в наш час, злочини проти власності, серед яких незаконне за­ володіння автотранспортними засобами, займає значне місце серед інших злочинів та є дуже прибутковим. Зважаючи на високий рівень вчинення незаконних заволодінь транспортних засобів, протидія цьому виду злочинів є одним із пріоритетних напрямів діяльності підрозділів кримінальної поліції національної поліції України. Як свідчить аналіз теорії і практики оперативно­розшукової діяльності, один із ефективних шляхів удосконалення протидії злочинам, зок­ рема незаконним заволодінням автотранспортними засобами, поля­ гає у проведені правових засад вказаного процесу до вимог реалій оперативної обстановки та вимог практики. Відзначимо, що Конституція України є основним нормативно­ правовим актом, який регулює протидію незаконному заволодінню автотранспортними засобами, що вчиняється з проникненням у приміщення чи інше сховище. Відповідно до ч. 1 ст. 8 Конституції України, в Україні визнається і діє принцип верховенства права, кон­ ституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нор­ мативно­правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй [1]. Так, відповідно до ст. 41 Конституції України, ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності, право приватної власно­ сті є непорушним. Відповідно до ст. 30 Конституції України, не допу­ скається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, про­ ведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду. У невідкладних випадках, пов’язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку [1]. © Клочко О. А., 2017 223 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Слід відмітити, що згідно зі ст. 3 Закону України «Про оператив­ но­розшукову діяльність», правову основу оперативно­розшукової діяльності становлять Конституція України, вказаний Закон, Кримі­ нальний, Кримінальний процесуальний, Податковий та Митний ко­ декси України, закони України про прокуратуру, Національну полі­ цію, Національне антикорупційне бюро України, Державне бюро розслідувань, Службу безпеки, Державну прикордонну службу Украї­ ни, Державну кримінально виконавчу службу України, державну охорону органів державної влади України та посадових осіб, статус суддів, забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, державний захист працівників суду і правоохоронних органів, інші законодавчі акти та міжнародно­правові угоди і дого­ вори, учасником яких є Україна [2]. Серед законодавчих актів особливої уваги заслуговують кримі­ нальний кодекс, кримінально­процесуальний кодекс, закон України «Про національну поліцію» та закон України «Про оперативно­ розшукову діяльність». Згідно зі ст. 289 КК, незаконне заволодіння транспортним засо­ бом вчинені з проникненням у приміщення чи інше сховище [3]. Під незаконним заволодінням транспортним засобом у цій статті слід розуміти вчинене умисно, з будь­якою метою протиправне вилучен­ ня будь­яким способом транспортного засобу у власника чи корис­ тувача всупереч їх волі. Аналіз цієї статті свідчить, про те, що вона відносить діяння у вигляді незаконного заволодіння транспортними засобами до злочину та націлює працівників Національної поліції на протидію цим протиправним діянням. Що стосується кримінального процесуального кодексу, то у ньо­ му визначено момент початку досудового розслідування (ст. 214 КПК) [4], зокрема у кримінальних провадженнях по незаконним за­ володінням автотранспортними засобами, особливості затримання осіб в момент вчинення незаконного заволодіння автотранспортни­ ми засобами (ст. 208–212 КПК). З огляду на тематику варто також розглянути закон України «Про національну поліцію», у якому у ст. 23 висвітлені основні пов­ новаження поліції, до яких зокрема відноситься вжиття заходів з ме­ тою виявлення незаконного заволодіння автотранспортними засо­ бами та припинення вказаних злочинів [5]. Відповідно до ст. 7 ЗУ «Про оперативно­розшукову діяльність», підрозділи, які здійснюють оперативно­розшукову діяльність, зо­ бов’язані вжити необхідних оперативно­розшукових заходів щодо попередження, своєчасного виявлення і припинення злочинів[2], зокрема тих, що пов’язані із незаконним заволодінням транспорт­ ними засобами. 224 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Аналіз вказаних правових актів показав, що сьогодні ще існує ряд нормативних прогалин, у частині законодавчого регулювання проти­ дії незаконного заволодіння автотранспортними засобами, що вчиня­ ються з проникненням у приміщення чи інше сховище, які потребують більш детального вивчення зі сторони вчених та практиків. Список бібліографічних посилань 1. Конституція України : закон України від 28.06.1996 № 254к/96­ВР // База даних (БД) «Законодавство України» / Верховна Рада (ВР) України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254к/96­вр (дата звернення: 22.10.2017). 2. Про оперативно­розшукову діяльність : закон України від 18.02.1992 № 2135­XІI // БД «Законодавство України» / ВР України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2135­12 (дата звернення: 22.10.2017). 3. Кримінальний кодекс України : закон України від 05.04.2001 № 2341­ІІІ // БД «Законодавство України» / ВР України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/ laws/show/2341­14 (дата звернення: 22.10.2017). 4. Кримінальний процесуальний кодекс України : закон України від 13.04.2012 № 4651­VI // БД «Законодавство України» / ВР України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/4651­17 (дата звернення: 22.10.2017). 5. Про Національну поліцію : закон України від 02.07.2015 № 580 // БД «Законодавство України» / ВР України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/ laws/show/580­19 (дата звернення: 22.10.2017). Одержано 31.10.2017 УДК 351.74(477):004 Євгеній Валерійович КОВАЛЕНКО, кандидат юридичних наук завідувач спеціальної кафедри № 3 Інституту підготовки юридичних кадрів для Служби безпеки України Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого; Олег Вікторович ПЛЕТНЬОВ, кандидат юридичних наук, доцент спеціальної кафедри № 3 Інституту підготовки юридичних кадрів для Служби безпеки України Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого ЗАХИСТ ІНФОРМАЦІЙНОГО ПРОСТОРУ ЯК ПРІОРИТЕТНИЙ НАПРЯМ ДІЯЛЬНОСТІ ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ УКРАЇНИ 15 березня 2016 року Указом Президента України № 96/2016 було введено в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України від 27 січня 2016 року «Про Стратегію кібербезпеки Украї­ ни». Ця Стратегія базується на положеннях Конвенції про кіберзло­ чинність, ратифікованої Законом України від 7 вересня 2005 року № 2824­IV [2]. © Коваленко Є. В., 225 Плетньов О. В., 2017 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Стратегією визначено, що переваги сучасного цифрового світу та розвиток інформаційних технологій обумовили виникнення но­ вих загроз національній та міжнародній безпеці. Поряд із інцидента­ ми природного (ненавмисного) походження зростає кількість та по­ тужність кібератак, вмотивованих інтересами окремих держав, груп та осіб. Поширюються випадки незаконного збирання, зберігання, ви­ користання, знищення, поширення, персональних даних, незаконних фінансових операцій, крадіжок та шахрайства у мережі Інтернет. Кі­ берзлочинність стає транснаціональною та здатна завдати значної шкоди інтересам особи, суспільства і держави. Для досягнення мети захисту інформаційного простору необхід­ но визначити: 1) створення національної системи кібербезпеки; 2) посилення спроможностей суб’єктів сектору безпеки та обо­ рони для забезпечення ефективної боротьби із кіберзагрозами воєн­ ного характеру, кібершпигунством, кібертероризмом та кіберзло­ чинністю, поглиблення міжнародного співробітництва у цій сфері; 3) забезпечення кіберзахисту державних електронних інфор­ маційних ресурсів, інформації, вимога щодо захисту якої встановлена законом, а також інформаційної інфраструктури, яка знаходиться під юрисдикцією України та порушення сталого функціонування якої матиме негативний вплив на стан національної безпеки і оборони України (критична інформаційна інфраструктура). Стратегією визначено перелік державних органів, на яких по­ кладається обов’язок щодо забезпечення безпеки інформаційного простору України. Основними державними органами у сфері захисту кібербезпеки є Міністерство оборони України, Державна служба спеціального зв’язку та захисту інформації України, Служба безпеки України, Наці­ ональна поліція України, Національний банк України, розвідувальні органи, на які мають бути покладені в установленому порядку такі основні завдання: – на Міністерство оборони України, Генеральний штаб Зброй­ них Сил України відповідно до компетенції – здійснення заходів з підготовки держави до відбиття воєнної агресії у кіберпросторі (кі­ бероборони); здійснення військової співпраці з НАТО, пов’язаної з безпекою кіберпростору та сумісним захистом від кіберзагроз; за­ безпечення у взаємодії з Державною службою спеціального зв’язку та захисту інформації України і Службою безпеки України кіберзахи­ сту власної інформаційної інфраструктури; – на Державну службу спеціального зв’язку та захисту інформа­ ції України – формування та реалізація державної політики щодо 226 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 захисту у кіберпросторі державних інформаційних ресурсів та інфо­ рмації, вимога щодо захисту якої встановлена законом, кіберзахисту критичної інформаційної інфраструктури, державний контроль у цих сферах; координація діяльності інших суб’єктів кібербезпеки щодо кіберзахисту; здійснення організаційно­технічних заходів із запобігання, виявлення та реагування на кіберінциденти і кіберата­ ки та усунення їх наслідків, інформування про кіберзагрози та відпо­ відні методи захисту від них; забезпечення функціонування держав­ ного центру кіберзахисту; проведення аудиту захищеності об’єктів критичної інформаційної інфраструктури на вразливість; – на Службу безпеки України – попередження, виявлення, при­ пинення та розкриття злочинів проти миру і безпеки людства, які вчиняються у кіберпросторі; здійснення контррозвідувальних та оперативно­розшукових заходів, спрямованих на боротьбу з кіберте­ роризмом та кібершпигунством, а також щодо готовності об’єктів критичної інфраструктури до можливих кібератак та кіберінцидентів; протидія кіберзлочинності, можливі наслідки якої безпосередньо створюють загрозу життєво важливим інтересам України; розслідуван­ ня кіберінцидентів та кібератак щодо державних електронних інфор­ маційних ресурсів, інформації, вимога щодо захисту якої встановлена законом, критичної інформаційної інфраструктури; забезпечення реа­ гування на комп’ютерні інциденти у сфері державної безпеки; – на Національну поліцію України – забезпечення захисту прав і свобод людини та громадянина, інтересів суспільства і держави від злочинних посягань у кіберпросторі; запобігання, виявлення, при­ пинення та розкриття кіберзлочинів; підвищення поінформованості громадян про безпеку в кіберпросторі; – на Національний банк України – формування вимог щодо кібер­ захисту критичної інформаційної інфраструктури у банківській сфері; – на розвідувальні органи України – здійснення розвідувальної діяльності щодо загроз національній безпеці України у кіберпросто­ рі, інших подій і обставин, що стосуються сфери кібербезпеки[3]. У зв’язку з виконанням Стратегії кібербезпеки України, Верхов­ ною Радою України 5 листопада 2017 року прийнятий Закон України «Про основні засади забезпечення кібербезпеки України», у відпові­ дності до статті 9 якого створюється новий орган у сфері забезпе­ чення кібербезпеки – Урядова команда реагування на комп’ютерні надзвичайні події України CERT­UA. Завданнями CERT­UA є: 1) накопичення та проведення аналізу даних про кіберінциден­ ти, ведення державного реєстру кіберінцидентів; 2) надання власникам об’єктів кіберзахисту практичної допомо­ ги з питань запобігання, виявлення та усунення наслідків кіберінци­ дентів щодо цих об’єктів; 227 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 3) організація та проведення практичних семінарів з питань кі­ берзахисту для суб’єктів національної системи кібербезпеки та влас­ ників об’єктів кіберзахисту; 4) підготовка та розміщення на своєму офіційному веб­сайті ре­ комендацій щодо протидії сучасним видам кібератак та кіберзагроз; 5) взаємодія з правоохоронними органами, забезпечення їх своєчасного інформування про кібератаки; 6) взаємодія з іноземними та міжнародними організаціями з пи­ тань реагування на кіберінциденти, зокрема в рамках участі у Фору­ мі команд реагування на інциденти безпеки FIRST із сплатою щоріч­ них членських внесків; 7) взаємодія з українськими командами реагування на комп’ю­ терні надзвичайні події, а також іншими підприємствами, установа­ ми та організаціями незалежно від форми власності, які провадять діяльність, пов’язану із забезпеченням безпеки кіберпростору; 8) опрацювання отриманої від громадян інформації про кіберін­ циденти щодо об’єктів кіберзахисту; 9) сприяння державним органам, органам місцевого самовряду­ вання, військовим формуванням, утвореним відповідно до закону, підприємствам, установам та організаціям незалежно від форми вла­ сності, а також громадянам України у вирішенні питань кіберзахисту та протидії кіберзагрозам. Забезпечення функціонування CERT­UA здійснює Державна слу­ жба спеціального зв’язку та захисту інформації України у межах шта­ тної чисельності та виділених обсягів фінансування [1]. Таким чином, необхідність забезпечення захисту кібернетично­ го простору України, протидія злочинам, що вчиняються у цій сфері викликало необхідність створення потужної системи органів держа­ вної влади, які повинні забезпечувати виконання цих завдань. Саме від ефективності їхнього функціонування залежить стан виконання Стратегії кібербезпеки України, затвердженої головою держави, ме­ тою якої є створення умов для безпечного функціонування кіберпро­ стору, його використання в інтересах особи, суспільства і держави. Список бібліографічних посилань 1. Про основні засади забезпечення кібербезпеки України : закон Укра­ їни від 05.10.2017 № 2163­VIII // База даних (БД) «Законодавство України» / Верховна Рада (ВР) України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2163­19 (дата звернення: 09.10.2017). 2. Конвенція про кіберзлочинність : від 23.11.2001 // БД «Законодавст­ во України» / ВР України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/994_575 (дата звернення: 09.10.2017). 3. Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 27 січня 2016 року «Про Стратегію кібербезпеки України» : указ Президента України 228 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 від 15.03.2016 № 96/2016 // БД «Законодавство України» / ВР України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/96/2016 (дата звернення: 09.10.2017). Одержано 10.11.2017 УДК 343.57 Валерій Васильович КОЛОСКОВ, кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри спеціальних дисциплін факультету правоохоронної діяльності Національної академії Державної прикордонної служби України імені Богдана Хмельницького ДЕРЖАВНА ПРИКОРДОННА СЛУЖБА УКРАЇНИ У ПРОТИДІЇ ТЕРОРИСТИЧНІЙ ДІЯЛЬНОСТІ ТА НАРКОБІЗНЕСУ Бойові дії на Сході України, анексія Криму відображається на оперативній обстановці пов’язаною з охороною та захистом держав­ ного кордону. У статті 2 Закону України «Про Державну прикордонну службу України» [1] вказується, що до основних функцій Державної прикор­ донної служби України (далі – ДПСУ) відносяться участь у боротьбі з організованою злочинністю та протидія незаконній міграції на дер­ жавному кордоні України та в межах контрольованих прикордонних районів; участь у заходах, спрямованих на боротьбу з тероризмом, а також припинення діяльності незаконних воєнізованих або зброй­ них формувань (груп), організованих груп та злочинних організацій, що порушили порядок перетинання державного кордону України. У пункті 43 статті 20 цього Закону даної статті зазначається, що ДПСУ має право взаємодіяти з питань охорони державного кордону Украї­ ни, протидії незаконній міграції, незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, транскордонній злочинності, контрабандній діяльності (виділено нами. – К. В.) з компетентними органами та військовими формуваннями іноземних держав, міжнародними організаціями в порядку і на засадах, устано­ влених законодавством. Боротьба незаконним обігом наркотичних засобів, психотроп­ них речовин і прекурсорів, зловживання ними турбує не тільки пра­ воохоронні органи, але й усю світову спільноту, яка вболіває за згуб­ ний вплив наркотичних засобів на здоров’я сьогоднішніх та прийдешніх поколінь. В Україні діє ряд законодавчих актів, котрі рег­ ламентують здійснення заходів з протидії незаконному обігу нарко­ тичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню © Колосков В. В., 2017 229 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 ними [2], обіг в Україні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів [3], кримінальну відповідальність за конт­ рабанду, незаконне виготовлення, зберігання, збут тощо наркотич­ них засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів [4]. У ст. 3 Закону України «Про заходи протидії незаконному обігу нарко­ тичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними» зазначається, що боротьбу з незаконним обігом наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів здійснюють у межах наданих їм повноважень центральні органи виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах захисту державного кордону, тобто відповідні органи Державної прикордонної служби України. У ч. 3 ст. 4 цього Закону зазначається: «Порядок проведення ко­ нтрольованої поставки визначається нормативним актом централь­ ного органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалі­ зує державну податкову і митну політику, Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України, спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах охорони держа- вного кордону України (виділено нами – К.В.), погодженим з Генера­ льною прокуратурою України і Міністерством юстиції України. Проте, автору невідомо про наявність такого нормативного акту Держприкордонслужби, хоча такий документ повинен би бути, у т.ч. й визначений порядок взаємодії з Митною службою, органами внут­ рішніх справ та Службою безпеки України. У ч. 1 ст. 8 Закону України «Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психо­ тропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними» вказується: «Огляд транспортного засобу, вантажу, що в ньому знаходиться, осо­ бистих речей водія і пасажирів може (виділено нами. – К. В.) бути здійснено поліцейськими, посадовими особами Служби безпеки України на підставі заяв, повідомлень про правопорушення, пов’язані з незаконним обігом наркотичних засобів, психотропних речовин чи прекурсорів, або за наявності про це іншої достовірної інформації компетентних органів». Знову ж таки, законодавець зазначає, що «може». Але у п. 6 ст. 20 Закону «Про Держприкордонслужбу України» вказується, що ДПСУ має право самостійно, а в разі перебування транспортних засобів, товарів та інших предметів, що переміщуються через державний ко­ рдон України, під митним контролем – разом з органами доходів і збо­ рів проводити відповідно до законодавства огляд, у разі потреби – і супроводження зазначених транспортних засобів, товарів та предме­ тів. Це вказує на неузгодженість чинного законодавства, тобто за­ значених вище Законів. Не дивлячись на те, що Держприкордонслужба, згідно ст. 6 За­ кону України «Про Державну прикордонну службу України» [1], є 230 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 правоохоронним органом спеціального призначення, залишилось багато нерозв’язаних проблем. Однією із них – застосування ряду статей Кримінального кодексу України (КК). Парадоксальною є си­ туація, коли, з одного боку, ДПСУ – правоохоронний орган спеціаль­ ного призначення, з іншого – не визначено чітко компетенцію цієї структури. У світовому масштабі питання боротьби з контрабандою нарко­ тичних засобів вперше було порушено на Міжнародній конвенції, підписаної у Гаазі 23 січня 1912 року [6]. У 1952 році Всесвітньою поштовою конвенцією (м. Брюссель) статтею 46 підпунктом (е) пе­ редбачено кримінальне переслідування за вкладення у поштові від­ правлення наркотичних засобів, а також вибухових або легкозайми­ стих речовин [7]. 30 липня 1961 року у Женеві прийнята Конвенція про обмеження виробництва та про регламентацію розподілу нарко­ тичних засобів, визначено 4 групи переліку наркотичних засобів [8]. Станом на липень 2014 року діяло 1187 документів: закони України, міжнародні декларації, конвенції, угоди, договори та інші нормативно­правові акти, котрі у тій чи іншій мірі регулюють діяль­ ність правоохоронних органів, закладів, установ, організацій тощо щодо нелегального обігу наркотичних та психотропних речовин та протидії цьому виду злочину[9]. Боротьба з наркобізнесом, міжнародною організованою злочин­ ністю та міжнародним тероризмом стала однією із ключових про­ блем не тільки правоохоронних органів країн Європи, Америки, та держав інших континентів, а й усього людства. У тій обстановці, що склалася в Україні ми не можемо однобоко розглядати проблему незаконного обігу наркотиків. На даний час вивчати та відстежувати шляхи їх поступлення досить складно. Од­ нак достовірно відомо, що значна частина бойовиків так званих ЛНР та ДНР перебуває під дією наркотичних засобів. Взаємозв’язок організованої злочинності та тероризму не можна ігнорувати. Держприкордонслужбою виробляється не тільки страте­ гія, але й тактика здійснення забезпечення особистої безпеки прико­ рдонників під час здійснення широкомасштабних антизлочинних акцій. Нажаль, у зв’язку з обмеженістю об’єму тез, не уявляється мо­ жливим більш детально зупинитись на цьому питанні. Дії організованої злочинності переважно спрямовані проти кон­ кретних заходів держави у галузі забезпечення законності суверен­ ності України. На теперішній час терористичні організації (угрупо­ вання), займаються наркоторгівлею не тільки з метою фінансового забезпечення протиправної діяльності для досягнення своєї мети, але й внесення великого хаосу в нашій країні. 231 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Є необхідність, у процесі оперативної роботи правоохоронних органів, встановлювати належність тих чи інших злочинних угрупо­ вань, котрі займаються наркобізнесом, до причетності фінансування терористичних організацій, або діяльності, пов’язаної безпосередньо зі збутом наркотичних та психотропних засобів і тероризмом. Показником у боротьбі з наркобізнесом, як і у протидії іншим злочинам має бути домінуючою якість, на державному рівні створи­ ти умови матеріальної незалежності, що перешкодить створенню підкупу правоохоронців, котрі працюють у зазначеній сфері опера­ тивно­розшукової діяльності. Крім того, є потреба переглянути чин­ не законодавство та привести його у відповідність до сучасності та розвитку оперативної обстановки в Україні та суміжних країнах. Список бібліографічних посилань 1. Про Державну прикордонну службу України : закон України від 03.04.2003 № 661­15. Відомості Верховної Ради України. 2003. № 27. Ст. 208. 2. Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психо­ тропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними : закон України від 15.02.1995 № 62/95­ВР // База даних (БД) «Законодавство України» / Верхо­ вна Рада (ВР) України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/62/95­вр (дата звернення: 22.10.2017). 3. Про обіг в Україні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів закон України : закон України від 15.02.1995 № 60/95вр. Відомості Верховної Ради України. 1995. № 10. Ст. 60. 4. Кримінальний кодекс України : закон України від 05.04.2001 № 2341­ІІІ // БД «Законодавство України» / ВР України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/ laws/show/2341­14 (дата звернення: 22.10.2017). 5. Кримінальний процесуальний кодекс України : закон України від 13.04.2012 № 4651­VI // БД «Законодавство України» / ВР України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/4651­17 (дата звернення: 22.10.2017). 6. Міжнародна конвенція по опіуму (Гаага, 23 січня 1912 р.). 7. Всесвітня поштова конвенція : ратиф. указом Президента від 17.03.1995 № 236/95 // БД «Законодавство України» / ВР України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/055_065 (дата звернення: 22.10.2017). Втратила чинність. 8. Єдина конвенція про наркотичні засоби 30.03.1961 року, м. Нью­Йорк // Україна в міжнародно­правових відносинах. Київ : Юрінком, 1996. Одержано 21.11.2017 232 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 УДК 343.71 Олександра Іванович КРИВЕНКО, здобувач Харківського національного університету внутрішніх справ СУЧАСНІ ВИДИ ШАХРАЙСТВ ЧЕРЕЗ МЕРЕЖУ ІНТЕРНЕТ З початку ХХІ століття Інтернет остаточно закріпив за собою статус невід’ємної частини життєдіяльності людства. Приблизно у цей час починає з’являтися велика кількість соціальних мереж, тор­ гових майданчиків та інших «організацій», що надають послуги в різних сферах життєдіяльності. Окреслені нововведення швидко на­ бирають популярність і в першу чергу це пов’язано з тим, що Інтер­ нет пропонує значно нижчу ціну, аніж в звичного роду торгових міс­ цях, більшу кількість послуг та асортимент, в тому числі рідкісні та заборонені для вільного продажу товари, і все це для зручності зде­ більшого сконцентровано на одному Інтернет ресурсі. В той же час, Інтернет надає можливість розрахунків за отримані послуги та това­ ри електронними платіжками. На жаль, не завжди ці технології ви­ користовуються на благо. У наші дні існує величезна кількість при­ йомів і хитрощів, вигаданих для того, щоб шляхом обману, тобто шахрайства, заволодіти майном інших осіб. Зокрема, враховуючи, що Інтернет є практично непідконтрольною правоохоронним органам сферою життєдіяльності людства, він притягує до себе увагу зло­ чинного середовища, який маніпулюючи людськими почуттями (по­ чинаючи від допомоги, благодійності ближньому, армії, державі, до банального почуття – жадібності, бажання максимально заощадити, отримати безкоштовні подарунки тощо) намагається заволодіти чу­ жою власністю, коштами та іншими матеріальними та нематеріаль­ ними об’єктами спираючись на можливості Інтернету, при цьому уникнути відповідальності, оскільки спілкування та домовленості відбуваються у віртуальному просторі. Принагідно зазначимо, що результати аналізу емпіричного матеріалу свідчать про те, що сього­ дні навіть приблизну кількість способів підготовки та вчинення ша­ храйств за допомогою Інтернету не можливо чітко визначити, оскі­ льки кожного дня злочинці вигадують нові. З цього приводу слід навести думку американського Девіда Пога, який виділив найбільш види шахрайства в Інтернеті. Зокрема, вказаний дослідник зазначає, що більшість користувачів знають способи «порівняно чесного від­ бирання грошей», й тим не менше мільйони людей щорічно страж­ дає від вказаного виду злочинності, зокрема щорічно інтернет­ шахраї отримують прибуток в розмірі 13 млрд. доларів. Разом з цим, складаючи свій рейтинг найпопулярніших видів мережевого шах­ райства, Д. Пог дійшов простого висновку про те, що найдієвіші види © Кривенко О. І., 2017 233 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 шахрайства будуються по одному і тому ж принципу – починаються з дуже цікавої пропозиції придбавання чогось або надання послуг (най­ частіше – отримати безкоштовно те, що стоїть значних грошей), отри­ мання на перед за це грошових коштів та зникання з поля зору потерпі­ лої особи. Отже, до популярних видів шахрайства Д. Пог відніс такі: 1) нігерійські листи щастя (так звані повідомлення про те, що десь далеко помер родич, та залишив спадок потерпілому, та необ­ хідно переказати кошти для вирішення всіх формальних питань); 2) онлайн­продаж (шахрай, прикидаючись покупцем, пише про­ давцеві, що готовий надіслати поштою чек, який покриває і вартість покупки і суму, яка необхідна для пересилки; продавець і справді отримує чек, оплачує відправку товару, а потім з’ясовується, що чек був фальшивий, продавець позбавляється як товару, так і грошей); 3) ідеальна дівчина (розповсюджений вид шахрайства на сай­ тах знайомств – «ідеальний» партнер бажає приїхати в гості до май­ бутньої потерпілої особи, однак не має коштів та позичає їх в нього, після чого пропадає зі зв’язку); 4) фішинг (шахраї присилають потенційній жертві лист з банку або платіжної системи, наприклад, PayPal, у листі написано, що з ра­ хунком жертви є проблеми для вирішення яких необхідно перейти за посиланням з листа; найчастіше ця вимога супроводжується загро­ зою блокування банківського рахунку, після чого отримуючи персо­ нальні дані, всі кошти з банківських сайтів зникають); 5) підроблена банківська карта (популярний в США і Канаді вид мережевого шахрайства: жертва отримує повідомлення з електро­ нної пошти щодо пропозиції отримати кредитну карту з великим лімітом і надзвичайно низькою процентною ставкою; все, що потрі­ бно від жертви, – це внести невелику абонплату); 6) допомога друзям, знайомим чи іншим особам (найпопуляр­ ніша схема; може застосовуватися з використанням самих різних ме­ тодів комунікації – електронної пошти, соцмереж, месенджерів; по­ терпіла особа отримує повідомлення від одного або навіть родича, в якому міститься опис якоїсь неприємності, яка трапилася з ним / нею; у будь­якому випадку терміново потрібні гроші, які необхідно вислати на певний рахунок); 7) робота на дому (шахраї пропонують жертвам високооплачу­ вану роботу на дому. Однак, «здобувачу» потрібно спочатку щось ку­ пити – клей для марок, якесь обладнання, або ж сплатити хостинг для веб­сайту); 8) підроблений вірус (потерпіла особа відвідує якийсь сайт в Інтер­ неті, раптово вискакує віконце з попередженням «ваш комп’ютер зара­ жений!», далі жертві пропонують пройти за посиланням для «скануван­ ня» комп’ютера і очищення від вірусів за сплату певної суми грошей) [1]. 234 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Аналіз практичної діяльності дозволяє стверджувати, що всі пе­ релічені види шахрайства через мережу Інтернет, також є доволі розповсюдженими в Україні, окрім шахрайства пов’язаного із надан­ ням грошей для допомоги, які, як правило, вчиняються через теле­ фонну мережу. В той же час, правоохоронними органами Російської Федерації список популярних шахрайств через Інтернет мережу значно розши­ рено, зокрема до нього віднесено, окрім названих: SMS підтверджен­ ня реєстрації з одночасним переказом грошей; розповсюдження «унікальної» методики будь­якої діяльності; обман в Інтернет­ казино; шахрайство щодо виграшу в лотерею; обман в Інтернет ма­ газинах та соціальних мережах; різноманітні способи шахрайства з платіжними системами; шахрайство на договірних матчах; автосер­ фінг; обміни валют, грошей; шахрайство шляхом розповсюдження інформації про роботу в Інтернеті; шахрайство шляхом збору страхо­ вих внесків; шахрайство щодо отримання будь­якого виграшу; SMS шахрайство; шахрайство на оголошеннях по втраті документів [2]. Отже, аналізуючи вітчизняну правоохоронну практику, можна дійти висновку, що сьогоднішній кримінальній обстановці прита­ манні всі із перелічених видів шахрайства через мережу Інтернет, однак найбільш розповсюдженими в Україні є такі: 1) організація добровольчих, благодійних внесків, зокрема для хворих дітей та бійців АТО; 2) використання торгівельних електронних площадок, зокрема «HIFI FORUM», «OLX» тощо; 3) розповсюдження по акції або за заниженою ціною будь­яких товарів або речей; 4) продаж або пропозиція доставки за низькою ціною автомобі­ лів на іноземній реєстрації, або під заказ у «сірих» автодилерів; 5) розповсюдження фішингових програм та вірусного програм­ ного забезпечення; 6) продаж товарів у групах, які функціонують у соціальних ме­ режах. Список бібліографічних посилань 1. Кидалы­онлайн. Названы самые распространенные способы интер­ нет­мошенничества // Новое время : сайт. URL: http://nv.ua/techno/ gadgets/kidaly­onlajn­nazvany­samye­rasprostranennye­sposoby­internet­ moshennichestva­75741.html (дата звернення: 22.10.2017). 2. Интернет­мошенничество – памятка для граждан // Министерство внутренних дел Российской Федерации : офиц. сайт. URL: https://xn­­b1aew.xn­­p1ai/document/1910260 (дата звернення: 22.10.2017). Одержано 21.11.2017 235 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 УДК 343.97 Юрій Олександрович КРОШКО, ад’юнкт Національної академії внутрішніх справ ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ОПЕРАТИВНОГО ОБСЛУГОВУВАННЯ В СУЧАСНИХ УМОВАХ Сам термін «оперативне обслуговування» викликає серед науко­ вців і практиків жваву дискусію протягом тривалого часу, при цьому однозначної позиції і дефініції щодо нього не існує. Проаналізувавши різні бачення науковців та практиків щодо оперативного обслуговування, ми прийшли до висновку, що у наве­ дених визначеннях неповною мірою враховується одна із ключових особливостей оперативного обслуговування – її комплексний харак­ тер, суть якого не лише в тому, що вирішуються комплексні завдан­ ня, а й передусім у тому, що тут задіяні різні ланки правоохоронних та контролюючих органів, які уповноважені на здійснення різних функцій, зокрема і оперативно­розшукових, де оперативні підрозді­ ли здійснюють оперативне обслуговування в неоднакових умовах оперативної обстановки, поєднуючи організаційно­управлінські, ор­ ганізаційно­тактичні та оперативно­тактичні заходи [1]. Протягом тривалого часу йде дискусія щодо того, чи входить до складу оперативного обслуговування діяльність оперативного під­ розділу з виявлення й усунення причин та умов, що сприяють вчи­ ненню злочину. В науковій літературі з ОРД зазначено, що загальний зміст опе­ ративно­розшукової профілактики – виявлення причин та умов, які сприяють вчиненню злочинів. Отже, якщо оперативний працівник в процесі оперативного обслуговування виявляє причини та умови, які сприяють вчиненню злочину, він зобов’язаний їх усунути. Так на нашу думку в процесі оперативного обслуговування опе­ ративні підрозділи у відповідності до вимог діючого законодавства зобов’язані виявляти й аналізувати, усувати або нейтралізувати причини та запобігати виникненню умов, які сприяють їх вчиненню, а також виявляти осіб, від яких можна очікувати вчинення злочинів, та здійснювати на них превентивний вплив для недопущення вчи­ нення ними задуманих злочинів чи тих, що готуються, і припинення таких, що розпочалися [2, с. 203]. Отже, ми вважаємо що, оперативно­розшукова профілактика, по­ винна бути складовою оперативного обслуговування. Підтверджен­ ням цього є вимоги п. 1 ст. 7 ЗУ «Про оперативно­розшукову діяль­ ність», де зазначено, що оперативні підрозділи у межах своїх повноважень зобов’язані вживати необхідних оперативно­розшукових © Крошко Ю. О., 2017 236 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 заходів щодо попередження, своєчасного виявлення і припинення злочинів та викриття причин і умов, які сприяють вчиненню злочи­ нів, здійснювати профілактику правопорушень [3]. Ґрунтуючись на логічній послідовності, можна припустити, що основою отримання інформації, яка становить оперативний інтерес, є інститут оперативного обслуговування. Правильна організація оперативного обслуговування об’єктів, на яких можуть вчинятись злочини, сприяє своєчасному безперерв­ ному надходженню оперативної інформації про їх підготовку або вчинення, а також про осіб, причетних до їх вчинення. Аналіз дослідження показав, що безпосереднім виконавцем опе­ ративного обслуговування виступає оперативний працівник, а кері­ вник оперативного підрозділу є організатором цих дій. Як свідчить аналіз практики, нормативно­правого закріплення потребує рівень оперативного обслуговування, а саме чіткого розпо­ ділу серед оперативних підрозділів (відповідно до свого ієрархічного становища). Нині цей порядок нормативно не регламентовано і потребує розробки «Інструкції з особливості організації діяльності оператив­ них підрозділів під час оперативного обслуговування». Такий підхід до визначення рівня оперативного обслуговування надасть можли­ вість уникнути дублювання в роботі різних оперативних підрозділів і певною мірою полегшить її у зв’язку з дотриманням ієрархічної си­ стеми. Таким чином, можна стверджувати, що оперативне обслугову­ вання відповідає вимогам ст. 2 Закону України «Про оперативно­ розшукову діяльність» – як система гласних і негласних, пошукових, розвідувальних та контррозвідувальних заходів, а здобута гласно та негласно оперативно­значима інформація стає предметом аналітич­ ної розвідки щодо протидії злочинам. Отже, є недоцільним стверджувати, що в процесі оперативного обслуговування інформація може надходити лише від негласного апарату чи лише від гласних джерел. Поєднання гласних та неглас­ них джерел отримання інформації сприятиме своєчасному виявлен­ ню та припиненню злочинів. Підсумовуючи викладене слід зазначити що, оперативне обслуго­ вування – це є комплекс економіко­правових і ОРЗ, які здійснюють оперативні підрозділи для постійного отримання інформації як з гла­ сних, так і з негласних джерел про оперативну обстановку, та прове­ дення спостереження за її станом з метою подальшої її реалізації, а саме забезпечення процесів запобігання та викриття злочинів. 237 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Список бібліографічних посилань 1. Оперативно­розшукова діяльність : навч. посіб. / Є. М. Моісеєв, О. М. Джужа, Д. Й. Никифорчук та ін. ; за заг. ред. О. М. Джужі. Київ : Прав. єдність, 2009. 310 с. 2. Василинчук В. І. Оперативно­розшукова профілактика злочинів у бю­ джетній сфері : монографія. Київ : ФОП Кандиба, 2013. 519 с. 3. Про оперативно­розшукову діяльність : закон України від 18.02.1992 № 2135­XІI. Відомості Верховної Ради України. 1992. № 22. Ст. 303. Одержано 21.11.2017 УДК 343.321.3:303.717 Михайло Степанович КУЦІЙ, старший викладач спеціальної кафедри Національної академії Служби безпеки України СТЕГАНОМЕТОДИ ПРОТИДІЇ ПРИВАТНОМУ СПІЛКУВАННЮ ТОРГІВЦІВ ЛЮДЬМИ Сьогодні однією із специфічних ознак оперативно­розшукової характеристики злочинного явища, пов’язаного з продажем людини або здійсненням стосовно неї іншої незаконної угоди, стає викорис­ тання організованою групою у приватному спілкуванні так званого стеганографічного перетворення (вбудовування інформації в певний об’єкт (далі – контейнер), який в Інтернеті відкрито передається одержувачу) [1]. В таких контейнерах зловмисники залишають «вір­ туальні відбитки» [2] системи команд електронної обчислювальної машини (гаджет), застосованої в ході обміну прихованими докумен­ тами (цифрова фотокартка переміщеної через державний кордон особи, файли обстеження органів чи тканин потерпілого для їхньої трансплантації тощо). Здобуті «віртуальні сліди» разом з отримани­ ми у встановленому законом порядку іншими документами важливі як докази використання жертви злочину з певною метою, визначе­ ною диспозиціями відповідних статей кримінальних кодексів Украї­ ни та країн­партнерів. Подібні «відбитки» виявляються спільними зусиллями з іноземними партнерами, передусім, у ході проведення операцій з контрольованої поставки за відсутності прямих загроз життю та здоров’ю учасників протидії торгівлі людьми. В оперативно­розшуковій діяльності (ОРД) із метою виявлення, по­ передження та припинення злочинів проти волі і гідності людини вико­ ристовується інститут конфіденційного співробітництва (КС): негласні штатні та позаштатні працівники [3], а в науковій літературі – конфіденти. Із зазначеною метою окремі з них можуть перебувати в трансна­ ціональних організаціях торгівців людьми та здійснювати приватне спілкування у цьому кримінальному середовищі. © Куцій М. С., 2017 238 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Законодавець визначає таке спілкування як передання інформа­ ції у будь­якій формі від однієї особи до іншої безпосередньо або за допомогою засобів зв’язку будь­якого типу [4]. За змістом статті 258 Кримінального процесуального кодексу України, спілкування для його учасників буде приватним, якщо відомості передаються та збе­ рігаються за таких фізичних чи юридичних умов, при яких вони мо­ жуть розраховувати на захист інформації від втручання інших осіб. Для зловмисників такими сторонніми особами передусім є негласні працівники оперативних підрозділів. Підстави та порядок втручання суб’єктів ОРД у приватне спілку­ вання осіб, які обґрунтовано підозрюються в торгівлі людьми, пе­ редбачені чинним законодавством. Однак, зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж (ст. 263 КПК України) та електронних інформаційних систем (ст. 264 КПК) як негласні розшу­ кові дії не завжди стають ефективними з точки зору здобування до­ казів у випадках, коли злочинці для передавання документів вико­ ристовують новації стеганоперетворення, або роздільно розміщують частки одного файлу на різних потоках переміщення великих об’ємів контенту. Тому, на наш погляд, іноді важко переоцінити роль негла­ сних працівників у виявленні гатжетів злочинців та встановленні місцезнаходження «віртуальних відбитків» використаних ними еле­ ктронних засобів як доказів у кримінальному провадженні. У ході контактів із транснаціональним криміналітетом завжди існує небезпека життю, здоров’ю, майну конфідентів та членів їхніх сімей від злочинних посягань. Передусім, унаслідок виникнення в зловмисників підозр щодо підтримання особою спілкування з опера­ тивним підрозділом. При певних обставинах запобігання злочину проведення зустрічей з конфідентом взагалі неможливе. Однак, не­ гласні штатні і позаштатні працівники зобов’язані зберегти таємни­ цю, що стала їм відома під час КС, уникнути викриття та виконати завдання ОРД у відповідності з правовими нормами [5]. На нашу думку, ефективній протидії торгівцям людьми сприя­ тиме використання правоохоронцями технологій комп’ютерної сте­ ганографії, зокрема, впровадження у документи стеганографічних міток або стеганоміток (англ. stegomarks), які ідентичні лише для одного гаджету або його електронних файлів [6]. Оперативні праців­ ники і конфіденти швидко навчаються використанню стеганоміток завдяки розповсюдженості в Інтернеті стеганопрограм та їхньої ін­ туїтивної зрозумілості. Вже з початку двохтисячних років з практики відомі приклади використання зловмисниками в Україні стеганометодів для приват­ ного спілкування. Наприклад, через мережу міських інтернет­кафе. З 239 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 міркувань особистої безпеки відправника у передаванні інформації застосовувався вихід на багатофункціональні, швидкі, масштабовані, розширювані та кешуючі сервери. Зокрема сервери, що обслугову­ ють порно­сайти, тобто надають достатньо повну підтримку прото­ колу HTTP і дозволяють забезпечити як кешування статичних об’єктів, таких як файли, JavaScript, CSS і малюнки, так і виступати в ролі проміжної ланки, що перенаправляє запити до фронтенд­ серверів, які генерують динамічний контент. Прибувши до інтернет­кафе в обумовлений час така особа вже мала при собі цифровий об’єкт із вбудованим контейнером з інфор­ мацією, що зберігався, як правило, на гнучкому магнітному диску (т. зв. Floppy disk). Після передачі інформації магнітний носій одразу знищувався її відправником безпосередньо в кафе, тобто приміщен­ ня він залишав без речових доказів протиправної діяльності. Таким чином, «відбиток пальцю» (fingerprint), «водяний знак» (watermark) та інші стеганометоди дозволяють з позицій криміна­ льного середовища впроваджувати до цифрового об’єкту спеціальні мітки, які містить ідентифікаційні ознаки, що відомі лише його авто­ ру (наприклад, конфіденту) або оперативному підрозділу. За допо­ могою вбудованого ярлику легше відстежувати контент зловмисни­ ка та встановлювати місцезнаходження одержувача файлу. На наш погляд, застосування стеганометодів у заходах операти­ вної закупки, контрольованої закупки та поставки відкривають нові можливості документування протиправних дій. Наведемо лише один приклад. Якщо зловмисники прибігають до біткойну або іншої криптовалюти, то існує і можливість помітити її віртуальну матерію подібно нанесенню на паперовій банкноті люмі­ несцентного надпису «хабар». При цьому в правоохоронців немає потреби звертатися до банківської установи для виготовлення від­ повідного поміченого засобу. З огляду на поширення використання у злочинній діяльності стеганометодів та інших новітніх технологій, оперативна практика постійно шукає доцільні рішення поєднання технічних новацій з ап­ робованими прийомами та засобами протидії криміналу. Тому вва­ жаємо, що в теорії ОРД застосовані в її інтересах стеганографічні програмні засоби доцільно відносити до несправжніх (імітаційних) та ідентифікованих (помічених) засобів. Список бібліографічних посилань 1. Куцій М. С. Цифрова стеганографія для тайникових операцій в конфі­ денційному співробітництві. Інформація і право. 2016. № 1 (16). С. 124–131. 2. Козлов В. Е. Теория и практика борьбы с компьютерной преступнос­ тью. М. : Горячая линия – Телеком, 2002. С. 144. 240 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 3. Про оперативно­розшукову діяльність : закон України від 18.02.1992 № 2135­XІI. Відомості Верховної Ради України. 1992. № 22. Ст. 303. 4. Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.­практ. комент. : у 2 т. Т. 1 / Нац. акад. правових наук України ; за заг. ред. В. Я. Тація, В. П. Пшонки, А. В. Портнова. Харків : Право, 2012. 877 с. 5. Куцій М. С. Питання правового регулювання забезпечення зв’язку в конфіденційному співробітництві // Актуальні проблеми кримінального права, процесу, криміналістики та оперативно­розшукової діяльності : тези Всеукр. наук.­практ. конф. Харків, 2017. С. 823–827. 6. Хакер. 2016. № 215. С. 9. Одержано 17.11.2017 УДК 347.963(477) Андрій Васильович ЛАПКІН, кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри організації судових та правоохоронних органів Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого ДЕЯКІ ПРОБЛЕМИ ВИЗНАЧЕННЯ ПОЧАТКОВОГО МОМЕНТУ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ Згідно із ст. 214 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК України), досудове розслідування розпочинається з мо­ менту внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розсліду­ вань (далі – ЄРДР), що, в свою чергу, має відбутися невідкладно, але не пізніше 24 годин після подання заяви, повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення або після самостійного виявлення слі­ дчим, прокурором з будь­якого джерела обставин, що можуть свідчи­ ти про вчинення кримінального правопорушення. Таким чином, зако­ нодавець пов’язує початок кримінального провадження (першою стадією якого є досудове розслідування) із моментом внесення відо­ мостей до ЄРДР. Разом з тим, визначений у ст. 214 КПК України мо­ мент початку досудового розслідування викликає ряд запитань. Зок­ рема, про те, що слід вважати внесенням відомостей до ЄРДР, а також про те, який характер має діяльність, що передує такому внесенню. Відповідь на це питання необхідно шукати у Положенні про по­ рядок ведення Єдиного реєстру досудових розслідувань від 06.04.2016 (далі – Положення), згідно із п. 1 підрозділу 2 розділу ІІ якого формування ЄРДР розпочинається з моменту внесення до нього Реєстратором (прокурором або слідчим) відповідних відомостей про кримінальне правопорушення, зазначених у заяві чи повідомленні про його вчинення або виявлених ним самостійно з будь­якого джерела. Разом з тим, п. 2 підрозділу 2 розділу ІІ Положення передбачає здійс­ нення керівником прокуратури, органу досудового розслідування © Лапкін А. В., 2017 241 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 перевірки внесених до ЄРДР відомостей, після якої відповідний кері­ вник реєструє кримінальне провадження. При цьому у ЄРДР автома­ тично фіксується дата обліку інформації та присвоюється номер кримінального провадження. Оскільки така перевірка проводиться щодо вже внесених до ЄРДР даних і потребує певного часу, то фактично Положення перед­ бачає два моменти, між якими є певний розрив у часі, щодо внесення інформації про кримінальне правопорушення до ЄРДР: (1) момент її безпосереднього внесення Реєстратором і (2) момент підтвердження керівником прокуратури або органу досудового розслідування таких відомостей. Оскільки згідно з Положенням факт реєстрації криміна­ льного правопорушення (провадження) настає з моменту підтвер­ дження керівником прокуратури або органу досудового розсліду­ вання таких відомостей, то постає питання щодо значення виконання цієї дії щодо початку досудового розслідування. Якщо до моменту такого підтвердження кримінальне правопорушення не вважається зареєстрованим, то з формальної точки зору факт його існування не є визнаним. Відповідно, і досудове розслідування до такого моменту не може бути розпочате, тобто проведення будь­ яких процесуальних дій, за винятком огляду місця події, не допуска­ ється. В іншому випадку, оскільки проведення перевірки цих відомо­ стей передбачає можливість відмови у реєстрації кримінального правопорушення, така відмова зумовлює протиправність проведен­ ня процесуальних дій, які їй передували. Проте у цьому вбачається певна суперечність із КПК України, який, як вказувалося вище, пов’язує початок досудового розсліду­ вання саме з моментом «внесення відомостей до ЄРДР», а не їх під­ твердження керівником прокуратури. Оскільки Положення є міжві­ домчим нормативним актом, який за юридичною силою стоїть нижче за КПК України і приймається на його основі й на його вико­ нання, то вказана колізія повинна бути усунута шляхом приведення Положення у відповідність до КПК України. З цією метою у ньому повинно бути конкретизоване значення перевірки внесених до ЄРДР відомостей про кримінальне правопорушення з боку відповідного керівника прокуратури чи органу досудового розслідування, визна­ чені можливі варіанти рішень, які проводяться за її наслідками, а са­ ма ця перевірка максимально синхронізована у часі з моментом вне­ сення відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР. Загалом же, початок кримінальної процесуальної діяльності повинен пов’язуватися не з моментом внесення відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР, а з моментом отримання прокурором або органом досудового розслідування інформації про 242 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 кримінальне правопорушення. Таким моментом, залежно від приво­ ду до початку досудового розслідування, має визнаватися або час надходження заяви, повідомлення про кримінальне правопорушен­ ня, або момент особистого виявлення ознак кримінального правопо­ рушення слідчим, прокурором з будь­якого джерела обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення. З цього моменту в уповноважених службових осіб виникають обов’язки щодо прийняття відповідної інформації, її належної проце­ суальної фіксації та надання їй офіційної оцінки. Такий висновок ви­ пливає зі змісту засади публічності, сформульованої у ст. 25 КПК України. Відповідно до неї, прокурор, слідчий зобов’язані в межах своєї компетенції розпочати досудове розслідування в кожному ви­ падку безпосереднього виявлення ознак кримінального правопору­ шення (за виключенням випадків, коли кримінальне провадження може бути розпочате лише на підставі заяви потерпілого) або в разі надходження заяви (повідомлення) про вчинення кримінального правопорушення, а також вжити всіх передбачених законом заходів для встановлення події кримінального правопорушення та особи, яка його вчинила. На реалізацію цієї засади спрямовані й передбачені п. 1 ч. 2 ст. 36 КПК України (щодо прокурора) та п. 1 ч. 2 ст. 40 КПК України (щодо слідчого) повноваження відповідних суб’єктів починати досудове розслідування за наявності підстав, передбачених КПК України. Оскільки надані їм повноваження прокурор та слідчий можуть реалі­ зовувати тільки в межах кримінального провадження, то і здійснен­ ня вказаного повноваження відбувається в межах кримінальних процесуальних правовідносин. Інший підхід привів би до того, що повноваження слідчого і прокурора розпочинати досудове розсліду­ вання знаходиться за межами кримінального провадження, оскільки воно в будь­якому разі передує моменту внесення відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР. У зв’язку із цим варто звернути увагу на проблему визначення процесуального статусу прокурора у кримінальному провадженні. Так, відповідно до ч. 2 ст. 37 КПК України, прокурор здійснює повно­ важення прокурора у кримінальному провадженні з його початку до завершення. Поряд з цим, ч. 1 цієї статті закріплено, що прокурор, який здійснюватиме повноваження прокурора у конкретному кри­ мінальному провадженні, визначається керівником відповідного ор­ гану прокуратури після початку досудового розслідування. Отже, якщо виходити із логіки цієї статті, розглядаючи її у системному вза­ ємозв’язку із визначенням моменту початку досудового розсліду­ вання, закріпленого у ст. 214 КПК України, то виходить, що всі надані 243 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 законом повноваження прокурор може здійснювати лише після вне­ сення відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР. Однак очевидно, що повноваження прокурора виходять за «нижню межу» цього моменту, тобто розпочинаються із забезпечення законності при прийнятті та реєстрації заяв та повідомлень про кримінальні правопорушення. Аналогічна ситуація спостерігається при визначенні процесуа­ льного статусу заявника. Згідно із ст. 60 КПК України, заявником є фізична або юридична особа, яка звернулася із заявою або повідом­ ленням про кримінальне правопорушення до органу державної вла­ ди, уповноваженого розпочати досудове розслідування, і не є потер­ пілим. Отже, набуття статусу заявника законодавець пов’язує саме із фактом звернення із заявою або повідомленням про кримінальне правопорушення, а не реєстрацією такої заяви. В підсумку необхідно констатувати, що момент початку кримі­ нального провадження потребує конкретизації. Якщо початок досу­ дового розслідування у значенні сукупності слідчих та інших проце­ суальних дій пов’язується законодавцем із внесенням відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР, то початок кримінально­ го провадження у значенні кримінальної процесуальної діяльності відбувається раніше – з моменту надходження до слідчого, прокуро­ ра з будь­яких джерел інформації про кримінальне правопорушення. Одержано 31.10.2017 УДК 343.98 Андрій Миколайович ЛИСЕНКО, кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри оперативно-розшукової діяльності та розкриття факультету № 2 Харківського національного університету внутрішніх справ; Ірина В’ячеславівна ЛИСЕНКО, кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри права Національного технічного університету «Харківський політехнічний інститут» ПЛАНУВАННЯ ЯК ВАЖЛИВИЙ ЕЛЕМЕНТ ОРГАНІЗАЦІЇ ВЗАЄМОДІЇ ОПЕРАТИВНИХ ТА СЛІДЧИХ ПІДРОЗДІЛІВ ПІД ЧАС ПРОТИДІЇ ЗЛОЧИНАМ, ПОВ’ЯЗАНИМ ІЗ ТЕРОРИСТИЧНОЮ ДІЯЛЬНІСТЮ У науковій літературі проблеми взаємодії оперативних підрозді­ лів з іншими підрозділами, у тому числі й слідчими, при протидії зло­ чинності досліджувалися багатьма вченими, а саме К. В. Антоновим © Лисенко А. М., 244 Лисенко І. В., 2017 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 [1], О. М. Бандуркою [2], І. П. Козаченком [3], В. Л. Ортинським [4], О. П. Снігерьовим [5] та ін. Ефективне вирішення завдань протидії злочинам, пов’язаним з терористичною діяльністю у сучасних умовах потребує науково об­ ґрунтованого підходу до здійснення взаємодії оперативних та слід­ чих підрозділів. З цією метою необхідно розглянути порядок здійс­ нення взаємодії між зазначеними підрозділами, виявити притаманні даному процесу недоліки та запропонувати шляхи їх усунення. Фактично взаємодія оперативного працівника зі слідчим почи­ нається з інформаційного обміну між ними при передачі зібраних матеріалів перевірки за фактом виявлення вчиненого злочину. На­ чальник слідчого підрозділу після отримання матеріалів перевірки визначає слідчого, який буде здійснювати досудове розслідування за фактом вчинення злочину. Слідчий згідно з вимогами ст. 214 КПК України [6] невідкладно, але не пізніше 24 годин після реєстрації в Журналі єдиного обліку рапорта оперативного працівника про вияв­ лений злочин або заяви потерпілих осіб, зобов’язаний внести відпо­ відні відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань та розпо­ чати розслідування. Зважаючи на те, що частина інформації про досліджувані нами злочини отримується оперативним шляхом, працівник оперативного підрозділу не в праві відобразити у матеріалах перевірки повний її зміст. У зв’язку з викладеним аналіз наданих слідчому матеріалів перевірки доцільно здійснювати спільно з працівником оперативно­ го підрозділу. Після аналізу матеріалів перевірки та проведення першочерго­ вих слідчих (розшукових) дій, слідчий спільно з оперативним пра­ цівником здійснюється висунення найбільш вірогідних версій події злочину, визначається методика його розслідування. З цією метою необхідно скласти відповідний план із вказівкою конкретних слідчих (розшукових) та негласних слідчих (розшукових) дій, які необхідно провести з метою документування фактів вчинення досліджуваного злочину підозрюваними особами. Крім того, у плані необхідно пе­ редбачити методику та послідовності проведення слідчих (розшуко­ вих) та негласних слідчих (розшукових) дій, їх виконавців, строки, час та місце проведення. Складання плану розслідування досліджу­ ваних нами злочинів повинно здійснюватися обов’язково, адже роз­ слідування потребує зкоординованого виконання значної кількості слідчих (розшукових) дій, використання оперативно­розшукових методів та поєднує діяльність декількох працівників різних підроз­ ділів (слідчих та оперативних). 245 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Ретельне планування сприяє здійсненню координації взаємодії, яка полягає, насамперед, у чіткому розподілі обов’язків суб’єктів вза­ ємодії, своєчасності, послідовності або синхронності виконання кон­ кретних слідчих (розшукових) дій та застосування методів операти­ вно­розшукової діяльності в залежності від обраної методики досудового розслідування злочину. Д. Й. Никифорчук, розглядаючи планування як важливий елемент організації взаємодії оперативних та слідчих працівників, справедливо зазначає, що: «планування вно­ сить в роботу певну систему, організованість, цілеспрямованість, створює умови для раціонального використання сил та засобів і в кінцевому підсумку забезпечує досягнення мети діяльності слідчо­ оперативних груп» [7, с. 144]. На нашу думку, для досягнення максимальної ефективності вза­ ємодії загальний план проведення досудового розслідування за фак­ том вчинення злочину, пов’язаного з терористичною діяльністю не­ обхідно поділити в залежності від цілей, які необхідно досягнути, на декілька окремих планів, а саме: 1. План проведення слідчих (розшукових) дій та застосування ме­ тодів оперативно­розшукової діяльності на початковому етапі розслі­ дування злочину, пов’язаного з терористичною діяльністю. Як правило, складається безпосередньо після вчинення досліджуваного злочину. 2. План реалізації матеріалів, зібраних за фактом вчинення зло­ чину, пов’язаного з терористичною діяльністю із затриманням зло­ чинців. Даний план складається у випадку встановлення під час до­ судового розслідування особи злочинця (злочинців). 3. План проведення слідчих (розшукових) дій та застосування методів оперативно­розшукової діяльності на наступному етапі роз­ слідування злочину. У випадку виявлення досліджуваного злочину на стадії підгото­ вки до вчинення етапи планування декілька відрізняються, а саме складаються: 1. План документування фактів підготовки до вчинення злочи­ ну, пов’язаного з терористичною діяльністю підозрюваними особами у межах заведеної оперативно­розшукової справи до початку досу­ дового розслідування. 2. План реалізації матеріалів, зібраних за фактом підготовки до вчинення досліджуваних злочинів із затриманням злочинців, пору­ шенням кримінального провадження та проведенням початкових слідчих (розшукових) дій. 3. План проведення наступних слідчих (розшукових) дій та за­ стосування методів оперативно­розшукової діяльності на наступно­ му етапі розслідування злочину. 246 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 При цьому ми наголошуємо на тому, що кожний наступний план необхідно складати поетапно після виконання дій, передбачених по­ переднім планом, та досягнення запланованих цілей. Такий підхід обумовлений наступними причинами: 1) тим, що недосягнення вка­ заних цілей може виключити можливість подальшого проведення досудового розслідування злочину (наприклад, під час початкових слідчих (розшукових) дій не вдалося встановити особу терориста), у зв’язку з чим відпадає необхідність складання плану реалізації зі­ браних матеріалів; 2) динамічною зміною терористичної діяльності та її обстановки, у зв’язку з чим складати довгострокові плани мало­ ефективно; 3) встановленням нових обставин вчинення злочину, виявленням додаткових епізодів вчинення злочину, фактів вчинен­ ня інших злочинів, раніш невідомих співучасників злочину або мож­ ливих джерел доказів тощо під час виконання дій, передбачених по­ переднім планом. Усі наведені нами причини впливають на методику подальшої протидії злочину та повинні враховуватися під час складання плану наступного етапу протидії. На підставі викладеного можна зробити висновок про те, що на­ уково обґрунтований підхід до планування сприяє здійсненню коор­ динації взаємодії оперативних та слідчих підрозділів, чіткому розпо­ ділу обов’язків її суб’єктів, своєчасності, погодженості, послідовності або синхронності виконання конкретних слідчих (розшукових), не­ гласних (слідчих) розшукових дій та застосування методів операти­ вно­розшукової діяльності. Таким чином, можна стверджувати, що планування є обов’язковим елементом організації взаємодії праців­ ників оперативних та слідчих підрозділів під час протидії злочинам, пов’язаним з терористичною діяльністю. Список бібліографічних посилань 1. Антонов К. В. Державно­правове забезпечення економічної безпеки Укра­ їни від злочинних посягань: теоретичні і організаційно­тактичні засади діяльно­ сті підрозділів ДСБЕЗ ОВС : дис. … д­ра юрид. наук : 21.07.04. Харків, 2005. 516 с. 2. Бандурка О. М. Оперативно­розшукова діяльність. Частина І : підруч­ ник. Харків : Вид­во Нац. ун­ту внутр. справ, 2002. 336 с. 3. Козаченко І. П., Регульський В. Л. Правові, морально­етичні та органі­ заційні основи оперативно­розшукової діяльності : монографія. Львів : Львів. ін­т внутр. справ при Нац. акад. внутр. справ України, 1999. 219 с. 4. Ортинський В. Л. Протидія нелегальній економіці засобами оператив­ но­розшукової діяльності : монографія. Львів : ЛЮІ МВС України, 2004. 436 с. 5. Снігерьов О. П., Колошко І. М., Матвійчук В. В., Васеха І. Є. Попере­ дження та розкриття умисних вбивств : навч.­практ. посіб. Київ : Правник, 1998. 65 с. 6. Кримінальний процесуальний кодекс України. Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Кримінального процесуального кодексу України». Харків : Одісей, 2012. 360 с. 247 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 7. Никифорчук Д. Й. Боротьба оперативних підрозділів МВС України з бандитськими формуваннями : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 21.07.04. Київ, 2000. 21 с. Одержано 21.11.2017 УДК [343.102:343.123.12](477) Павло Миколайович МІТРУХОВ, кандидат юридичних наук, викладач кафедри оперативно-розшукової діяльності та розкриття злочинів факультету № 2 Харківського національного університету внутрішніх справ ШЛЯХИ ВИРІШЕННЯ ОКРЕМОЇ ПРОБЛЕМИ ВЗАЄМОДІЇ СЛІДЧИХ З ІНШИМИ ПІДРОЗДІЛАМИ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПОЛІЦІЇ УКРАЇНИ Основним завданням взаємодії слідчих підрозділів органів Наці­ ональної поліції України з іншими структурними підрозділами апа­ рату центрального органу управління поліцією, міжрегіональними територіальними органами Національної поліції та їх територіаль­ ними (відокремленими) підрозділами, територіальними органами поліції та їх територіальними (відокремленими) підрозділами є за­ побігання кримінальним правопорушенням, їх виявлення та розслі­ дування, притягнення до встановленої законодавством відповідаль­ ності осіб, які їх учинили, відшкодування завданої кримінальними правопорушеннями шкоди, відновлення порушених прав та інтере­ сів фізичних і юридичних осіб. Взаємодія органів досудового розслідування з іншими органами та підрозділами поліції відбувається на основі Конституції України, Кримінального кодексу (далі – КК) України, Кримінального процесу­ ального кодексу (далі – КПК) України, Закону України «Про Націона­ льну поліцію» (далі – ЗУ «Про НП»), інших актів законодавства Укра­ їни з питань організації взаємодії між органами та підрозділами поліції в запобіганні кримінальним правопорушенням, їх виявленні та розслідуванні [1]. Аналіз сучасної практики та нормативно­правових актів свід­ чить про незадовільну якість взаємодії слідчих з іншими підрозділа­ ми Національної поліції України. Саме тому вирішення цієї проблеми має як теоретичне, так і практичних значення. Окремі проблеми взаємодії слідчих з іншими підрозділами Наці­ ональної поліції України та шляхи їх вирішення частково досліджено у працях І. В. Басистої [2], О. В. Беха [3], Л. В. Максимів [2], О. В. Яков­ лєва [4] та інших, однак у їх роботах, як і в сучасному законодавстві, є деякі прогалини, вирішенню яких будуть присвячені наші тези. © Мітрухов П. М., 2017 248 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Враховуючи викладене, доцільно провести порівняльне дослі­ дження окремої проблеми взаємодії слідчих з іншими підрозділами Національної поліції України за старим і новим законодавством та запропонувати її вирішення. Відповідно до ч. 3 статті 13 ЗУ «Про НП», у складі поліції функці­ онують: кримінальна поліція, патрульна поліція, органи досудового розслідування, поліція охорони, спеціальна поліція, поліція особли­ вого призначення [5]. Разом з тим, не всі вищевказані підрозділи Національної поліції України мають право виконувати доручення слідчого. Законодавець у ст. 40 КПК України вказує, що слідчий уповноважений: проводити слідчі (розшукові) дії та негласні слідчі (розшукові) дії у випадках, встановлених цим Кодексом (п. 2 ч. 2 ст. 40 КПК України); доручати проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшу­ кових) дій відповідним оперативним підрозділам (п. 3 ч. 2 ст. 40 КПК України) [6]. Тобто слідчому законодавством дозволено надавати доручення лише оперативним підрозділам. Така ж сама прогалина стосується і ст. 41 КПК України [6]. Що стосується ЗУ «Про НП», то в ньому взагалі відсутні норми з питань виконання доручень слідчого підрозділами Національної по­ ліції України [5]. Норми раніше діючого законодавства, на відміну від чинних, не обмежували виконання доручень слідчого лише оперативними під­ розділами. Так, за змістом п. 9 ч. 1 ст. 11 Закону України «Про мі­ ліцію», міліції для виконання покладених на неї обов’язків надається право за дорученням слідчого органу досудового розслідування, прокурора проводити або брати участь у проведенні процесуальних дій у кримінальному провадженні та виконувати ухвали слідчого судді, суду про привід учасників кримінального провадження у по­ рядку, передбаченому КПК України [7]. Тобто бачимо, що доручення слідчих могли виконувати не лише оперативні підрозділи, а всі органи міліції [5–7]. До її складу входили такі підрозділи, як: кримінальна міліція, міліція громадської безпеки, державна автомобільна інспекція, міліція охорони, судова міліція, спеціальна міліція, внутрішня безпека, міліція особливого призна­ чення [7]. Слід взяти до уваги і те, що норми Кримінально­ процесуального кодексу України ще більше розширювали суб’єктів виконання доручень слідчого. Так, згідно з ч. 3 ст. 114 Кримінально­ процесуального кодексу України, слідчий щодо розслідуваних ним справ був вправі давати органам дізнання доручення і вказівки про провадження розшукних та слідчих дій і вимагати від органів діз­ нання допомоги при провадженні окремих слідчих дій. Такі доручення 249 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 і вказівки слідчого є для органів дізнання обов’язковими [8]. На той час органами дізнання були: 1) міліція; податкова міліція – у справах, що належать згідно із законом до її компетенції; 2) органи безпеки – у справах, віднесених законом до їх відання; 3) начальники органів управління Військової служби правопо­ рядку у Збройних Силах України та їх заступники з питань прова­ дження дізнання – у справах про злочини, вчинені військовослужбо­ вцями Збройних Сил України та військовозобов’язаними під час проходження ними зборів, працівниками Збройних Сил України під час виконання ними службових обов’язків або в розташуванні війсь­ кової частини, а командири (начальники) військових частин, з’єднань, начальники військових установ – у справах про злочини, вчинені підлеглими їм військовослужбовцями і військовозо­ бов’язаними під час проходження ними зборів, а також у справах про злочини, вчинені працівниками Збройних Сил України у зв’язку з ви­ конанням ними службових обов’язків або в розташуванні військової частини, з’єднання, установи чи на військових об’єктах; командири кораблів – у справах про злочини, вчинені підлеглими їм військовос­ лужбовцями, а також у справах про злочини, вчинені працівниками Збройних Сил України у зв’язку з виконанням ними службових обов’язків під час походу за межами України; 4) митні органи – у справах про контрабанду; 5) начальники установ виконання покарань, слідчих ізоляторів – у справах про злочини проти встановленого порядку несення служ­ би, вчинені працівниками цих установ, а також у справах про злочи­ ни, вчинені в розташуванні зазначених установ; 6) органи державного пожежного нагляду – у справах про поже­ жі і порушення протипожежних правил; 7) органи прикордонної служби – у справах про незаконне пере­ правлення осіб через державний кордон та у справах про викорис­ тання завідомо підроблених документів при перетинанні державно­ го кордону; 8) капітани морських суден, що перебувають у далекому пла­ ванні; 9) командири підрозділів Державної спеціальної служби транс­ порту – у справах про злочини, вчинені підлеглими їм військовослу­ жбовцями і військовозобов’язаними під час проходження ними збо­ рів, а також у справах про злочини, вчинені працівниками Державної спеціальної служби транспорту у зв’язку з виконанням ними служ­ бових обов’язків або в розташуванні відповідного підрозділу Держа­ вної спеціальної служби транспорту [8]. 250 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Отже, на відміну від нового КПК України, старий кодекс перед­ бачав широке коло підрозділів, що були зобов’язані виконували до­ ручення і вказівки слідчого. Це значно спрощувало та полегшувало взаємодію слідчих з іншими підрозділами. Щоб вирішити цю проблему, необхідно внести доповнення до діючого законодавства, а саме: – до п. 3 ч. 2 ст. 40 КПК України та викласти його у наступному вигляді: «доручати проведення слідчих (розшукових) дій та неглас­ них слідчих (розшукових) дій відповідним оперативним та іншим підрозділам»; – до ст. 41 КПК України «Оперативні підрозділи» і викласти її у наступній редакції: «Стаття 41. Оперативні та інші підрозділи 1. Оперативні та інші підрозділи органів Національної поліції, органів безпеки, Національного антикорупційного бюро України, Державного бюро розслідувань, органів, що здійснюють контроль за додержанням податкового і митного законодавства, органів Держа­ вної кримінально­виконавчої служби України, органів Державної прикордонної служби України здійснюють слідчі (розшукові) дії та негласні слідчі (розшукові) дії в кримінальному провадженні за письмовим дорученням слідчого, прокурора, а підрозділ детективів, оперативно­технічний підрозділ та підрозділ внутрішнього контро­ лю Національного антикорупційного бюро України – за письмовим дорученням детектива або прокурора Спеціалізованої антикоруп­ ційної прокуратури. 2. Під час виконання доручень слідчого, прокурора співробітник оперативного або іншого підрозділу користується повноваженнями слідчого. Співробітники оперативних та інших підрозділів (крім під­ розділу детективів, підрозділу внутрішнього контролю Національ­ ного антикорупційного бюро України) не мають права здійснювати процесуальні дії у кримінальному провадженні за власною ініціати­ вою або звертатися з клопотаннями до слідчого судді чи прокурора. 3. Доручення слідчого, прокурора щодо проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій є обов’яз­ ковими для виконання оперативним або іншим підрозділом»; – до ч. 1 ст. 23 ЗУ «Про НП» окремим пунктом такого змісту: «ви­ конує доручення слідчого, прокурора щодо проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій». Окрім цього, для вирішення вказаної проблеми необхідно внести відповідні зміни та доповнення і до інших нормативно­правових актів. Висновок. Підсумовуючи викладене, слід зазначити, що вирішення зазначеної проблеми надасть можливість більш якісно здійснювати взаємодію слідчих з іншими підрозділами Національної поліції України. 251 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Список бібліографічних посилань 1. Про затвердження Інструкції з організації взаємодії органів досудового розслідування з іншими органами та підрозділами Національної поліції України в запобіганні кримінальним правопорушенням, їх виявленні та розслідуванні : наказ МВС України від 07.07.2017 № 575 // База даних (БД) «Законодавство України» / Верховна Рада (ВР) України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/ laws/show/z0937­17 (дата звернення: 31.10.2017). 2. Басиста І. В., Максимів Л. В. Тимчасовий доступ до речей і документів: деякі аспекти // Наукове забезпечення досудового розслідування: проблеми теорії та практики : зб. тез доп. V Всеукр. наук.­практ. конф. (м. Київ, 8 лип. 2016 р.). Київ : Нац. акад. внутр. справ, 2016. С. 39–41. 3. Бех О. В. Порядок взаємодії оперативних підрозділів зі слідчими та прокурором в процесі проведення негласних слідчих (розшукових) дій // Наукове забезпечення досудового розслідування: проблеми теорії та прак­ тики : зб. тез доп. V Всеукр. наук.­практ. конф. (м. Київ, 8 лип. 2016 р.). Київ : Нац. акад. внутр. справ, 2016. С. 44–46. 4. Яковлєв О. Взаємодія слідчого з оперативними підрозділами під час про­ ведення слідчих (розшукових) дій. Науковий часопис Національної академії проку- ратури України. 2017. № 1. С. 217–224. URL: http://www.chasopysnapu.gp.gov.ua/ ua/pdf/1­2017/yakovlev.pdf (дата звернення: 31.10.2017). 5. Про Національну поліцію : закон України від 02.07.2015 № 580­VIII // База даних «Законодавство України» / Верховна Рада України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/580­19/print (дата звернення: 31.10.2017). 6. Кримінальний процесуальний кодекс України : закон України від 13.04.2012 № 4651­VI // БД «Законодавство України» / ВР України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/4651­17 (дата звернення: 31.10.2017). 7. Про міліцію : закон України від 20.12.1990 № 565­XII // БД «Законо­ давство України» / ВР України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/565­12 (дата звернення: 31.10.2017). Втратив чинність. 8. Кримінально­процесуальний кодекс України : закон УРСР від 12.01.1961 № 2 // БД «Законодавство України» / ВР України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/ laws/show/1002­05 (дата звернення: 31.10.2017). Втратив чинність. Одержано 01.11.17 УДК 343.31 Яна Олексіївна МОРОЗОВА, кандидат юридичних наук, докторант Харківського національного університету внутрішніх справ ОСОБЛИВОСТІ МІЖНАРОДНОГО СПІВРОБІТНИЦТВА У ПРОЦЕСІ ПРОТИДІЇ ОРГАНІЗОВАНІЙ ЗЛОЧИННОСТІ ЗАГАЛЬНОКРИМІНАЛЬНОЇ СПРЯМОВАНОСТІ Організована злочинність, зокрема загальнокримінальної спря­ мованості, на сьогодні охоплює як східну, так і західну півкулі і включає осіб з етнічними або культурними зв’язками з Європи, © Морозова Я. О., 2017 252 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Африки, Азії та Близького Сходу. Крім того її присутність в певній галузі становить значну зростаючу загрозу для національної безпеки у вигляді серйозних наслідків для громадської безпеки, сфери охо­ рони здоров’я, демократичних інститутів, економічної стабільності тощо. Разом з цим, члени організованих злочинних груп постійно прагнуть корумпувати чиновників як всередині країни так і закор­ доном, проникнути на глобальні енергетичні та стратегічно матеріа­ льні ринки, які життєво важливі для інтересів національної безпеки, а також надають матеріально­технічну та іншу підтримку терорис­ там та іноземним розвідувальним службам. Тому не дивним є те, що в кожній країні світу існують спеціальні підрозділи, інколи навіть організації правоохоронної направленості, метою діяльності яких є протидія організованій злочинності, зокрема загальнокримінальної спрямованості. Відзначимо, що у процесі співробітництва держав в галузі боро­ тьби з організованою злочинністю, зокрема загальнокримінальної спрямованості, найпомітніше місце займає Міжнародна організація кримінальної поліції – Інтерпол. Свою участь у такій співпраці Інтер­ пол проявляє в специфічних формах і реалізує тільки йому доступ­ ними засобами, яких немає у інших міжнародних організацій. Відпо­ відно до ст. 2 Статуту Міжнародної організації кримінальної поліції Інтерполу. Основними цілями Інтерполу визначені: забезпечення і розвиток широкого і взаємного співробітництва всіх органів кримі­ нальної поліції в рамках існуючого законодавства держав і в дусі За­ гальної Декларації прав людини; створення і розвиток закладів, які можуть успішно сприяти попередженню і боротьбі з загальнокримі­ нальної злочинністю [1]. В даний час Інтерпол здійснює тісну спів­ працю з Організацією Об’єднаних Націй. Зокрема, це виразилося в тому, що Інтерполом за підтримки ООН в рамках Системи автомати­ зованого пошуку (ASF) створена і ефективно діє міжнародна база даних про викрадені автотранспортні засоби, а також прийнятий Міжнародний стандарт ідентифікаційного номера автотранспортно­ го засобу (VIN). Крім того, Інтерпол ввів єдину систему ідентифікації вогнепальної зброї цивільного призначення з урахуванням відмінно­ стей в нормах і стандартах окремих держав. Водночас, слід відмітити, що цікавим також є досвід протидії ор­ ганізованій злочинності досвід у Сполучених Штатах Америки. Так, наприклад, протидія організованій злочинності, зокрема загально­ кримінальної спрямованості, в США здійснюється таким правоохо­ ронним органом як Федеральне бюро розслідувань (далі – ФБР). Для боротьби з постійною загрозою, яку представляє організована зло­ чинність, у ФБР давно впроваджена та постійно розвивається програма 253 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 протидії вказаному виду злочинності. Виявлення та превенція дія­ льності міжнародних і національних злочинних організацій є дав­ ньою областю досвіду ФБР, тому метою ФБР є­ повне припинення діяльності таких підприємств, а не просто арешт окремих осіб [2]. ФБР використовує Закон RICO про розширення кримінальної відповідальності за ряд «основних правопорушень» на всіх причет­ них до злочинної діяльності осіб. На відміну від типових розсліду­ вань, які націлені на один злочинний акт, цей багатоцільовий підхід дозволяє ФБР виявляти або навіть ліквідувати всі елементи органі­ зованої злочинності. ФБР також використовує багатогранний підхід до організованої злочинності, зокрема загально кримінальної спря­ мованості, шляхом стратегічної діяльності щодо перешкоджання доступу до незаконних фінансових надходжень, недопущення досяг­ нення своїх цілей і залучення до незаконної діяльності нових осіб [2]. Через транснаціональний характер організованої злочинності, зокрема загальнокримінальної спрямованості, ФБР використовує політичні та правоохоронні відносини всередині країни і за кордо­ ном з метою протидії впливу і зв’язкам цих організованих злочинних груп. ФБР направляє експертів з тематики протидії організованій злочинності в міжнародні організації (центри) для розробки страте­ гій вирішення питань протидії організованій злочинності, зокрема загальнокримінальної спрямованості, що впливають на регіон, а та­ кож для визначення цілей, що становлять взаємний інтерес. ФБР також бере участь у відборі груп організованої злочинності, зокрема загальнокримінальної спрямованості, і вносить вклад в дія­ льність Управління з контролю за іноземними активами міністерст­ ва фінансів у частині переслідування злочинних організацій. Крім того, для об’єднання ресурсів і використання технічних і дослідни­ цьких знань ФБР бере участь у багатьох цільових групах по боротьбі з організованою злочинністю, що складаються з державних і місце­ вих співробітників правоохоронних органів в США [2]. В свою чергу в країнах, що входять до Європейського Союзу, протидія організованій злочинності, зокрема загальнокримінальної спрямованості, здійснюється як правоохоронними органами країн­ членів, так і міждержавною організацією «Європол». При цьому ме­ тою політики Європейського Союзу є також протидія організованій злочинності, зокрема загальнокримінальної спрямованості. Ключовими елементами політики Європейського Союзу є при­ ведення у відповідність певних національних кримінально­правових приписів, а також діяльність Європолу та – в обмеженому обсязі – Євроюсту [3–5]. 254 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Що стосується азіатських країн та Далекого Сходу, то протидія організованій злочинності, зокрема загально кримінальної спрямо­ ваності, наприклад в Японії покладена в основному на Національне Поліцейське агентство Японії, основною задачею якого є попере­ дження злочинності – як первинної, так і вторинної, тобто створення умов для того, щоб людина не стала на злочинний шлях, а ставши і зійшовши з нього (добровільно або з примусу влади), не опинився на ньому ще раз. З метою досягнення вказаних цілей поліцейськими Японії використовуються різноманітні способи: від створення «полі­ цейських будок», поліцейських постів до використання негласних шатних працівників поліції, що впроваджуються до середини зло­ чинного середовища організованої злочинності [6; 7]. Отже, враховуючи викладене, можна резюмувати, що особливос­ ті міжнародного співробітництва у процесі протидії організованій злочинності загальнокримінальної спрямованості полягають у нала­ годженні постійної взаємодії з іншими правоохоронними органами та міжнародними організаціями, до сфери інтересів яких входить досліджуване питання. Список бібліографічних посилань 1. Статут Міжнародної організації кримінальної поліції Інтерполу : від 13.06.1956 // База даних «Законодавство України» / Верховна Рада України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_142 (дата звернення: 20.11.2017). 2. Transnational organized crime // FBI. URL: https://www.fbi.gov/ investigate/organized­crime (дата звернення: 20.11.2017). 3. Дамирчиев Э. И. Основные направления практической деятельности Европейской полицейской организации (Европол) в сфере борьбы с престу­ пностью. Полицейская и следственная деятельность. 2012. № 1. URL: http http://e­notabene.ru/pm/article_732.html (дата звернення: 20.11.2017). 4. Bunyan T. Op. cit. Pp. 12–22. 5. Europol’s role in fighting crime // Report. London, 2003. Pp.10–11. 6. Морозов Н. А. Преступность и борьба с ней в современной Японии : ав­ тореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.08. Владивосток, 2000. 27 с. URL: http://law.edu.ru/book/book.asp?bookID=1184387 (дата звернення: 20.11.2017). 7. Борьба с организованной преступностью в Японии. URL: http://webcache.googleusercontent.com/search?q=cache:ZDKGSkTE7wgJ:confere nce.uapa.ru/attachment.php%3Faid%3D126+&cd=1&hl=ru&ct=clnk&gl=ua (дата звернення: 20.11.2017). Одержано 21.11.2017 255 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 УДК 343.983.25 Юрій Юрійович НІЗОВЦЕВ, здобувач Національної академії Служби безпеки України; Олег Анатолійович ПАРФИЛО, кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ ВИКОРИСТАННЯ СПЕЦІАЛЬНИХ ЗНАНЬ ПІД ЧАС РОЗСЛІДУВАННЯ КІБЕРАТАК Відповідно до ст. 8 Закону України «Про основні засади забезпе­ чення кібербезпеки України» прийнятого 5 жовтня 2017 р. (далі – Закон), одним із завдань Служби безпеки України є розслідування кіберінцидентів та кібератак щодо державних електронних інфор­ маційних ресурсів, інформації, вимога щодо захисту якої встановлена законом та критичної інформаційної інфраструктури [1]. В ст. 1 цього Закону визначено, що кібератака – спрямовані (на­ вмисні) дії в кіберпросторі, які здійснюються за допомогою засобів електронних комунікацій (включаючи інформаційно­комунікаційні технології, програмні, програмно­апаратні засоби, інші технічні та технологічні засоби і обладнання) та спрямовані на досягнення одні­ єї або сукупності таких цілей: порушення конфіденційності, цілісності, доступності електронних інформаційних ресурсів, що обробляються (передаються, зберігаються) в комунікаційних та/або технологічних системах, отримання несанкціонованого доступу до таких ресурсів; порушення безпеки, сталого, надійного та штатного режиму функціо­ нування комунікаційних та/або технологічних систем; використання комунікаційної системи, її ресурсів та засобів електронних комуніка­ цій для здійснення кібератак на інші об’єкти кіберзахисту. Як свідчить практика, розслідування та запобігання таким діям у кіберпросторі в терористичних чи інших протиправних цілях не­ можливе без залучення кваліфікованих фахівців, які, у випадку кри­ мінального розслідування, зазвичай мають процесуальний статус спеціаліста та/чи експерта. І це цілком виправдано, оскільки на сьо­ годнішній день існує безліч способів кібератак, серед основних видів (груп способів) яких можна виділити такі, як mailbombing, перепов­ нення буфера, сніфінг мережевих пакетів, IP­спуфінг, Man­in­the­ Middle (від англ. «людина посередині»), SQL­ін’єкції, PHP­ін’єкції, XPath­ін’єкції, міжсайтовий скриптинг, міжсайтова підробка запиту, атака на відмову в обслуговуванні тощо. Переважна більшість кібе­ ратак здійснюються із застосуванням шкідливих програмних засобів та/або соціальної інженерії. Як свідчить практика, слідчі не завжди усвідомлюють, як мо­ жна ефективно використати спеціальні знання при розслідування © Нізовцев Ю. Ю., 256 Парфило О. А., 2017 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 кіберзлочинів. Наприклад, зазвичай у рамках розслідування злочи­ нів, передбачених ст. 361­1 Кримінального кодексу України (далі КК України), на вирішення судової експертизи ставиться питання «Чи є надана на дослідження програма шкідливим програмним засобом?» або «Чи відноситься надана на дослідження програма до шкідливих програмних засобів?» (фактично, суть обох питань однакова, є лише невеликі відмінності у формулюванні). Разом з тим, як вже було роз­ глянуто авторами раніше [2; 3], віднесення програми до шкідливих програмних засобів (далі ШПЗ) виходить за межі компетенції судово­ го експерта внаслідок цілої низки причин. Так само, під час розсліду­ вання злочинів, передбачених ст. 361 КК України, перед експертом нерідко ставиться питання «Чи мав місце факт несанкціонованого втручання в роботу електронно­обчислювальних машин (комп’ю­ терів), автоматизованих систем, комп’ютерних мереж чи мереж еле­ ктрозв’язку?» І так само встановлення факту несанкціонованого втручання виходить за межі компетенції експерта. Разом з тим, лише належне застосування спеціальних знань до­ зволить всебічно дослідити усі обставини кіберінциденту. Цьому сприятимуть і певні положення нещодавно прийнятого Закону. На­ приклад, у визначенні терміну «кібератака» вказано, що її цілями може бути порушення конфіденційності, цілісності, доступності еле­ ктронних інформаційних ресурсів, а також отримання несанкціоно­ ваного доступу до таких ресурсів. Поняття конфіденційності, ціліснос­ ті та доступності і раніше фігурували у нормативних джерелах [4–6], як властивості інформації чи ресурсу, які підлягають захисту. Так само існувало і визначення атаки та несанкціонованого доступу. Але лише тепер нормативно визначено взаємозв’язок цих понять, що дає цілісну картину злочинного діяння у кіберпросторі. Завдяки цьому, слідчому стане значно простіше пов’язати «технічні» відповіді експерта з юри­ дичною кваліфікацією кіберзлочину. Наприклад, експерт може вияви­ ти ознаки віддаленої атаки на відмову в обслуговуванні, зокрема, по­ яснивши, що метою такої атаки є блокування інформації [4], або, іншими словами, унеможливлення чи значне ускладнення доступу до інформації. Оскільки ці дії цілком підпадають під визначення кібера­ таки, слідчий зможе кваліфікувати це діяння як злочинне. Актуальним у вказаному визначенні Закону є й інша мета кібе­ ратаки, а саме порушення безпеки, сталого, надійного та штатного режиму функціонування комунікаційних та/або технологічних сис­ тем. Якщо пригадати, саме такі наслідки були метою цілої низки атак за кордоном [7; 8], і в Україні [9; 10]. 257 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Третя можлива мета кібератаки – використання комунікаційної системи, її ресурсів та засобів електронних комунікацій для здійснення кібератак на інші об’єкти кіберзахисту – дуже актуальна у тому ви­ падку, якщо одна кібератака фактично є лише підготовчим етапом для іншої кібератаки. Для найбільш ефективного розслідування кіберінцидентів доці­ льним є залучення кваліфікованих фахівців від самого початку вияв­ лення ознак нештатної роботи інформаційно­телекомунікаційної системи (далі – ІТС), у випадку відкриття кримінального проваджен­ ня надавши їм процесуальний статус спеціалістів. Насамперед слід з’ясувати, чи є кіберінцидент наслідком дії факторів ненавмисного характеру (наприклад, природних явищ, збоїв у програмному забез­ печенні, помилок адміністратора тощо), або має місце кібератака. На цьому етапі для слідчого актуальною є думка, як персоналу, що обслу­ говує ІТС, так і залученого спеціаліста (оскільки персонал може бути зацікавленою стороною та може надати неправдиві свідчення). Якщо виявлені спеціалістом обставини свідчать про можливість кібератаки, то одним з наступних кроків є збирання матеріалів для подальшої експертизи. У даному випадку також необхідна допомога спеціаліста для правильного відібрання та вилучення матеріалів для експертизи. Крім того, спеціаліст зможе надати попередню консультацію щодо можливого типу кібератаки та питань, які слід винести на експертизу. Також актуальним є залучення спеціаліста на допит свідків та підо­ зрюваних, оскільки їх свідчення можуть містити багато специфічних технічних термінів, і саме спеціаліст може пояснити слідчому їх суть. Підсумовуючи викладене, можемо констатувати, що закріплені у Законі положення є надзвичайно актуальними і важливими, з огляду підвищення ефективності розслідування кібератак, та можуть бути використані як слідчими, так і експертами й спеціалістами. А злаго­ джена робота усіх зазначених суб’єктів є необхідною передумовою успішного виявлення, припинення та розкриття кіберзлочинів. Список бібліографічних посилань 1. Про основні засади забезпечення кібербезпеки України : закон України від 05.10.2017 № 2163­19 // База даних (БД) «Законодавство України» / Вер­ ховна Рада (ВР) України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2163­19 (да­ та звернення: 20.11.2017). 2. Парфило О. А., Нізовцев Ю. Ю. Актуальні питання судово­експертного дослідження шкідливих програмних засобів у рамках протидії кібертероризму. Криміналістичний вісник. 2016. № 1 (25). С. 78–84. 3. Нізовцев Ю. Ю. Проблемні питання щодо віднесення програм до шкі­ дливих програмних засобів. Криміналістика і судова експертиза. 2016. Вип. 61. С. 347–355. 258 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 4. Про захист інформації в інформаційно­телекомунікаційних системах : закон України від 19.04.2014 № 80/94­вр // БД «Законодавство України» / ВР України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/80/94 (дата звернення: 20.11.2017). 5. ДСТУ 3396.2­97. Захист інформації. Технічний захист інформації. Те­ рміни та визначення. URL: http://tzi.com.ua/478.html (дата звернення: 20.11.2017). 6. Термінологія в галузі захисту інформації в комп’ютерних системах від несанкціонованого доступу : нормативний документ системи технічного захи­ сту інформації : НД ТЗІ 1.1­003­99 : затв. наказом Департаменту спец. телеко­ мунікац. систем та захисту інформації Служби безпеки України від 28.04.1999 № 22 // Державна служба спеціального зв’язку та захисту інформації України : офіц. веб­сайт. URL: http://www.dsszzi.gov.ua/dsszzi/control/uk/publish/ article?showHidden=1&art_id=102106&cat_id=46556&ctime=1344502446343 (дата звернення: 19.11.2017). 7. Stuxnet: война 2.0 // Хабрахабр : сайт. URL: http://habrahabr.ru/ post/105964/ (дата звернення: 20.11.2017). 8. Russia attacked energy, telecom and media in Britain: government official // Reuters. November 15, 2017. URL: https://www.reuters.com/article/us­britain­ cyber/russia­attacked­energy­telecom­and­media­in­britain­government­official­ idUSKBN1DF01N (дата звернення: 20.11.2017). 9. Подробности беспрецедентного взлома энергетической системы Украины // Украина криминальная : сайт. URL: http://cripo.com.ua/ ?sect_id=8&aid=209211 (дата звернення: 20.11.2017). 10. Кибератака в Украине. Хроника завершена // Лига.Бизнес : сайт. URL: http://biz.liga.net/all/it/novosti/3696331­v­ukraine­proiskhodit­ globalnaya­kiberataka.htm (дата звернення: 20.11.2017). Одержано 21.11.2017 УДК 343.123 Ігор Віталійович НАЗАРЕНКО, здобувач Харківського національного університету внутрішніх справ АЛГОРИТМ ПРОВЕДЕННЯ ПРОФІЛАКТИЧНИХ ЗАХОДІВ ПІД ЧАС ОПЕРАТИВНО-РОЗШУКОВОЇ ПРОТИДІЇ НЕЗАКОННОМУ ЗБУТУ НАРКОТИЧНИХ ЗАСОБІВ, ПСИХОТРОПНИХ РЕЧОВИН ТА ЇХ АНАЛОГІВ У МІСЦЯХ, ЩО ПРИЗНАЧЕНІ ДЛЯ ПРОВЕДЕННЯ НАВЧАЛЬНИХ І КУЛЬТУРНИХ ЗАХОДІВ Статистичні дані свідчить, що за останні декілька років кількість осіб, що вживають та збувають наркотичні речовини знатно збільши­ лась. В той же час, практика протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин та їх аналогів вказує на те, що також © Назаренко І. В., 2017 259 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 розширюється їх «ринок» збуту, зокрема наркотичні засоби все час­ тіше поширюються в місцях масового збору населення (в 79 % – мо­ лоді), що призначені для проведення навчальних і культурних захо­ дів. Вказане пов’язано із декількома причинами, серед яких, по­ перше, скупчення в одному місці великої кількості осіб одночасно задля отримання емоцій, в тому числі адреналіну. По­друге, здебіль­ шого в місцях, що призначені для проведення навчальних і культур­ них заходів, в більшості випадків, збираються особи віком від 14 до 22 років, які легко піддаються сторонньому впливу, віянням «моди» на спосіб життя, стиль, поведінку. Так, наприклад, більшість із рес­ пондентів вказали, що вперше спробували наркотичні речовини у місцях, що призначені для проведення навчальних і культурних за­ ходів. Діти та підлітки проводять значну частину свого часу саме в таких місцях: навчальних закладах, розважальних або спортивних гуртках, закладах культурно­спортивного розвитку та відпочинку тощо. Тобто, місця, що призначені для проведення навчальних і культурних заходів відіграють важливу роль у створенні умов для здобуття ними знань, формуванні ставлень та виробленні навичок, які потрібні, щоб уникнути та запобігти ризикам для здоров’я особи, наприклад, пов’язаних із вживанням наркотиків. У той же час, стати­ стика відкрито свідчить про збільшення фактів збуту наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів у місцях, що призна­ чені саме для проведення навчальних і культурних заходів. Отже, перед правоохоронцями нашої держави стоїть завдання протидії вказаному виду злочинної діяльності. Водночас, як свідчить право­ охоронна практика, одним із найдієвіших способів такої протидії є проведення оперативно­профілактичних заходів працівниками кри­ мінальної поліції. Враховуючи вказане, розглянемо, окремі організа­ ційні аспекти їх проведення. Взагалі, профілактичні заходи (далі – ПЗ) – це дії поліції, спрямо­ вані на недопущення правопорушень та запобігання їх учиненню, ліквідацію причин та умов, що їх викликають [1]. Разом з цим, відпо­ відно до діючого законодавства така діяльність поліцейських, під час проведення ПЗ, будується на принципах верховенства права, дотри­ мання прав і свобод людини, законності, відкритості та прозорості, політичної нейтральності, взаємодії з населенням на засадах парт­ нерства, безперервності. Слід відзначити, що в практичній діяльності ПЗ знаходять своє відображення в рамках проведення профілактичних операцій. Зок­ рема, на території нашої держави щорічно проводиться більше двох десятків різнопланових профілактичних операцій, направлених на протидію злочинності. Так, наприклад, на протязі більше 10 років на 260 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 території нашої держави з метою протидії незаконному обігу нарко­ тичних речовин проводиться оперативно­профілактична операція під умовною назвою «Мак» [2; 3], під час якої правоохоронці виявля­ ють та знищують нелегальні посіви нарковмісних рослин маку та конопель, а також перекриватимуть канали надходження цих рослин до споживачів наркотиків. В той же час, практика свідчить, що проведення профілактичних операцій відбувається в декілька етапів: підготовчий, практичний, підведення підсумків. Розглянемо їх детальніше. Аналіз емпіричного матеріалу свідчить, що підготовчому етапу проведення профілактичних операцій передує – прийняття рішення про проведення профілактичних заходів, що в практичній діяльності здебільшого формується під час аналізу стану протидії конкретному виду злочинності, зокрема незаконному обігу наркотичних речовин, визначаються причини, що призвели до низького рівня протидії злочинності, особи, які відповідають за проведення профілактичних заходів та заходи, обов’язкові для їх проведення, що у 89,9 % випад­ ків виражається в Рішеннях колегії керівництва НП країни, ГУНП в областях тощо. Після прийняття рішення про необхідність проведення ПЗ роз­ починається підготовчий етап, зокрема шляхом розробки та підпи­ сання наказу про проведення ПЗ. Як відзначено в Порядку організа­ ції проведення профілактичних заходів, затвердженого наказом НП України від 27.12.2016 № 1377, підставою для проведення ПЗ є наказ за підписом Голови Національної поліції України або особи, яка ви­ конує його обов’язки (у разі проведення загальнодержавних профі­ лактичних заходів), або за підписом начальника Головного управ­ ління або особи, яка виконує його обов’язки, виданий відповідно до наказу Національної поліції України або з ініціативи ГУНП (у разі проведення заходів на регіональному або місцевому рівнях) [1]. Вод­ ночас, вказаним нормативним актом визначено, що наказ розробля­ ється з урахуванням: – вимог нормативно­правових актів та інших документів, у яких Національну поліцію України визначено виконавцем або співвико­ навцем заходів; – результатів моніторингу стану превентивної та профілактич­ ної діяльності, спрямованої на запобігання вчиненню, розкриття та розслідування правопорушень, ужиття, у межах компетенції, заходів щодо їх усунення. Під час підготовки наказу про проведення загальнодержавних та регіональних ПЗ строки їх проведення обов’язково узгоджуються 261 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 з керівництвом Національної поліції України, ДОАЗОР та всіма заці­ кавленими сторонами [1]. Після видання наказу, розробляється план, у якому зазначається: – дата початку та строки проведення підготовчого і практичного етапів (кількість діб), періодичність надання звітів та підбиття під­ сумків; – конкретизовані завдання виконавцям на кожному окремому етапі проведення ПЗ зі сторонами їх виконання; – порядок обміну інформацією між ініціатором проведення захо­ дів та ГУНП; – способи координації дій органів і підрозділів поліції, що взає­ модіють із заінтересованими центральними органами виконавчої влади та їх територіальними органами [1]. Водночас, в плані визначаються строки проведення заходів, від­ повідальні особи за кожний пункт плану, порядок аналізу та узагаль­ нення відомостей, що отримані в результаті проведення ПЗ тощо. Разом з цим, практика свідчить, що від якості складання такого плану залежить безпосередньо кінцевий результат проведення ПЗ. На підставі вказаного плану в територіальних органах поліції розро­ блюються власні плани проведення ПЗ, направлені на протидію зло­ чинності, зокрема незаконному обігу наркотичних засобів, які в 97,8 % є ідентичними до первинного плану ПЗ (відрізняються лише особ­ ливості території обслуговування та оперативної обстановки на ній). В той же час, слід підкреслити, що на цій стадії негативним момен­ том є те, протягом багатьох років плани проведення загальнодержа­ вних ПЗ є незмінними. Вказаними заходами закінчується підготовчий етап проведення ПЗ та розпочинається практичний етап, який включає в себе прове­ дення конкретних заходів, направлених на протидію злочинності, зокрема у сфері незаконного обігу наркотичних засобів, психотроп­ них речовин та їх аналогів. Аналіз емпіричного матеріалу дозволяє констатувати, що у 78,9 % випадків практичний етап полягає у про­ веденні різного виду заходів, які в залежності від кінцевої мети (виду злочинної діяльності), можуть варіюватись. Зокрема, при проведенні ПЗ, направлених на протидію досліджуваному виду злочинів такими заходами є: 1) заходи, передбачені Законом України «Про оперативно­роз­ шукову діяльність», які не обмежують конституційні права громадян та не потребують дозволу суду; 2) спільні заходи оперативних та іншими підрозділів НП Украї­ ни, направлені на відпрацювання місць перебування осіб, що станов­ лять оперативний інтерес, а саме: 262 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 – спільне патрулювання із працівниками патрульної поліції місць, що призначені для проведення навчальних та культурних заходів; – перевірка за місцем мешкання раніше засуджених осіб за вчи­ нення злочинів у сфері незаконного обігу наркотиків разом із під­ розділами превентивної поліції; – перевірка місць, що призначені для проведення навчальних та культурних заходів на наявність в них наркотичних речовин за до­ помогою використання можливостей службової собаки; – проведення заходів із залученням негласних позаштатних пра­ цівників, направлених на отримання первинної оперативно­розшу­ кової інформації. Під час проведення вказаних заходів, відповідальним працівни­ ком в кожному підрозділі, що визначені відповідальними за прове­ дення ПЗ щодобово (в 96,7 % випадків) складаються звіти про про­ ведення заходів, здебільшого по наростаючій, із зазначенням конкретних проведених заходів та їх результатів та передаються до підрозділу, на який покладено обов’язок по узагальненню відомос­ тей та підбиття підсумку. Після закінчення проведення практичного етапу ПЗ визначений відповідальним за них підрозділом узагальнюється всі показними роботи, проведені заходи та їх результати та складається відповід­ ний документ (рапорт, доповідна записка тощо) на ім’я особи, яка призначила проведення ПЗ із зазначенням результатів проведення ПЗ, допущених недоліків та пропозицій щодо їх усунення. На останок, слід відмітити, що ПЗ, направлені безпосередньо на профілактику досліджуваного виду злочину на території нашої дер­ жави не проводяться, що, на нашу думку, є значним прорахунком з боку держави. Однак, враховуючи викладене, можна дійти висновку, що в загальному вигляді алгоритм організації проведення ПЗ, напра­ влених на оперативно­розшукову протидію наркотичних засобів, психотропних речовин та їх аналогів в місцях, що призначені для проведення навчальних і культурних заходів, має наступний вигляд: 1) аналіз оперативної обстановки, виявлення умов та причин, що сприяють її погіршення, заходів, що є перспективними для їх усунен­ ня, відповідальної служби за вказаний напрямок діяльності; 2) під­ готовка та підписання наказу про проведення ПЗ; 3) розробка плану проведення ПЗ, визначення конкретних заходів, відповідальних за їх проведення осіб, строків проведення, тощо; 4) проведення практич­ них заходів, направлених на профілактику злочинності; 5) підве­ дення підсумків та одночасного прийняття рішення щодо доцільнос­ ті повторного проведення аналогічних ПЗ, 6) визначення позитивних та негативних моментів проведених ПЗ. 263 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Список бібліографічних посилань 1. Про затвердження Порядку організації проведення профілактичних заходів : наказ Нац. поліції України від 27.12.2016 № 1377. 2. Оперативно­профілактична операція «Мак» // 3849.com.ua : сайт. URL: https://www.3849.com.ua/news/1669617/ (дата звернення: 20.11.2017). 3. На Сокальщині стартувала комплексна оперативно­профілактична операція «Мак» // Сокаль : сайт. URL: https://sokalfm.com/?p=12526 (дата звернення: 20.11.2017). Одержано 21.11.2017 УДК 342.95 Вячеслав Анатолійович НЕКРАСОВ, кандидат юридичних наук, доцент, провідний науковий співробітник Національної академії внутрішніх справ ЗНИЖЕННЯ КОРУПЦІЙНИХ РИЗИКІВ ПРИ ОРГАНІЗАЦІЇ ПРАВООХОРОННОЇ ДІЯЛЬНОСТІ, КЕРОВАНОЇ АНАЛІТИКОЮ Міжнародний досвід превентивних заходів, які сьогодні застосо­ вуються правоохоронними органами у протидії криміналізації еко­ номіки свідчить, що ключовими інструментами забезпечення еко­ номічної безпеки держави, детінізації економіки є кримінальний аналіз та аналіз ризиків. Система кримінального аналізу та аналізу ризиків в діяльності правоохоронних органів, які опікуються економічною безпекою дер­ жави за своєю суттю є встановлення та пошук зв’язків між даними про злочинну діяльність й іншими даними, потенційно пов’язаними з ни­ ми, з метою їх використання в розробці тактики та стратегії протидії злочинності, ідентифікації та оцінюванні кримінальних загроз у сис­ темі економічної безпеки держави, метою якої є визначення пріорите­ тів та формування управлінських рішень щодо запобігання та протидії злочинності, на національному й міжнародному рівнях. Інформаційний аналіз також має на увазі «діяльність правоохо­ ронних органів в управлінні інформацією», таким чином орієнтуючи діяльність в проактивному напрямку, що визначається як стратегіч­ ний підхід до прогнозу майбутнього, спрямований на боротьбу зі злочинністю за допомогою дій, заснованих на ідентифікації та аналі­ зі інформації. Система аналізу інформації є моделлю, яка сприяє більш точно­ му визначенню напряму діяльності та розумного розподілу ресурсів, сприяючи досягненню бажаних цілей. © Некрасов В. А., 2017 264 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Створені в правоохоронних органах системи аналізу інформації стали адекватним механізмом у протидії економічній злочинності, інструментом формування інтегрованої системи економічної безпе­ ки держави, забезпечення інформаційно­аналітичної підтримки, під­ готовки управлінських рішень і засобом превентивного реагування на існуючі загрози в сфері національної безпеки. В даний час підрозділи з аналізу інформації визначаються як до­ поміжні та здійснюють свою діяльність як при організації або плану­ ванні управлінської діяльності в правоохоронних органах, так і в ро­ боті оперативних підрозділів. Таким чином, аналітичні продукти можуть стати визначальними в пріоритетах діяльності, спрямованої на формування ефективної системи економічної безпеки держави, а також боротьби з економічною злочинністю. Інформаційний аналіз поділяється на наступні категорії: − аналіз ризиків; − кримінальний аналіз інформації; − аналіз відкритих джерел інформації. Споживачами аналітичних продуктів є: − вище керівництво держави; − керівний склад міністерств і відомств; − керівний склад служб та підрозділів; − співробітники правоохоронних органів; − інші зацікавлені особи на національному та міжнародному рівнях. Сучасний стан систем аналізу інформації зумовлює потребу їх розвитку та вдосконалення відповідно до найкращих європейських і світових практик, а також урахуванням зміни спектра загроз. Основними завданнями розвитку систем аналізу інформації є: − створення і вдосконалення нормативно­правового, науково­ методичного та кадрового забезпечення систем аналізу ризиків та кримінального аналізу; − розвиток інформаційного співробітництва на національному та міжнародному рівнях; − вдосконалення систем професійної підготовки з питань інфо­ рмаційно­аналітичного забезпечення; − забезпечення подальшого технічного переоснащення підроз­ ділів аналізу інформації; − модернізація програмного забезпечення і баз даних для ана­ лізу інформації. Запровадження сучасної форми організації правоохоронної дія­ льності при організації роботи керованої аналітикою сприятиме зниженню корупційних ризиків, а саме: Системність 265 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 1. Отримання первинної інформації здійснюється за рахунок до­ ступу до інформаційних масивів, а не за рахунок контакту з СПД (пе­ ревірок контролюючого органу); 2. Рекомендації аналітика стосуються не тільки протидії конкре­ тним протиправним проявам але й сприяють усуненню причин та умов існування системного кримінального явища; 3. Аналітичні моделі не тільки пояснюють характер криміналь­ ної події у теперішньому, але й здатні спрогнозувати їх розвиток у майбутньому. Вплив людського фактору 1. Максимально відсторонює правоохоронця від «переднього краю» (контакту з СПД) без шкоди для розслідування; 2. Співвідношення контактних дій (перевірки, обшуки, вилучен­ ня, допити) до безконтактних (аналіз даних) зменшується в десятки разів, зберігаючи при цьому результативність; 3. Сформовані на підставі аналізу висновки побудовані не на практичному досвіді (не дивлячись на його важливість), а на системі розрахунків ризиків та загроз. Ефективність 1. Аналітична діяльність є своєрідним фільтром, аналітик зосере­ джується лише на ризикових об’єктах та кримінальній інфраструктурі; 2. Аналітичні висновки формуються тільки на основі фактів (уникаючи необґрунтованих припущень) 3. Рекомендації сформовані аналітиком підвищують обґрунто­ ваність та ефективність прийняття управлінських рішень. Затратність 1. Скорочує час, фінансові затрати та кількість людського ресур­ су, задіяних для виявлення та розслідування злочинів; 2. Аналітик розвантажує детектива та дає конкретні рекоменда­ ції щодо розслідування кримінального провадження. Одержано 21.11.2017 УДК 343.131 Григорій Володимирович ОСТАФІЙЧУК, кандидат юридичних наук, доцент, начальник Головного слідчого управління Служби безпеки України ЕЛЕМЕНТИ ОПЕРАТИВНО-РОЗШУКОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ Чинний КПК України встановив можливості використання опе­ ративної розшукової діяльності у кримінальному проваджені за до­ помогою проведення негласних слідчих розшукових дій. Практичні © Остафійчук Г. В., 2017 266 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 проблеми використання ОРД у кримінальному процесі полягають у деяких неузгоджених положеннях між кримінальним процесом та теорією оперативно­розшукової діяльності, а саме процесуальна дія­ льність є гласною, встановлює забезпечення процесуальних гарантій учасників кримінального провадження, включає до участі в прове­ дені окремих слідчих розшукових дій захисника, спеціаліста, судово­ медичного експерта та ін. Оперативна розшукова діяльність перед­ бачає негласних зміст проведення не гласних слідчих (розшукових) дій. Характеристика ОРД визначена за чинним законодавством Укра­ їни та передбачає діяльність, яка спрямована на застосування спеці­ альних сил і засобів для викриття кримінального правопорушення, або особи, яка його вчинила; реалізується оперативними підрозділа­ ми які за допомогою застосування негласних засобів викривають підозрюваного у вчинені кримінального правопорушення. Аналіз закону України про ОРД надає підстави для висновку, що теорія ОРД визначає мету та завдання як один з видів правової, юри­ дичної діяльності, яка має процедуру її застосування, державний ха­ рактер та здійснюється виключно в інтересах держави спеціально уповноваженими органами, має чітко виражену правову основу, яка спрямована на строгу відповідність згідно правових норм та відпові­ дає вимогами законності. Державний характер ОРД визначає її положення в системі дер­ жавних заходів боротьби з організованим кримінальним корумпова­ ним угрупуванням. Специфіка ОРД знаходить відображення в законодавчих актах Міністерства внутрішніх справ, Служби безпеки України. Дані норма­ тивні акти визначають, що оперативно­розшукова діяльність – вид діяльності, здійснюваної гласно і негласно оперативними підрозді­ лами державних органів, уповноваженими законом про ОРД, відом­ чими нормативними актами в межах їх повноважень за допомогою проведення оперативно­розшукових заходів в цілях захисту життя, здоров’я, прав і свобод людини і громадянина, власності, забезпе­ чення безпеки суспільства і держави від злочинних посягань. Під формою ОРД розуміється зовнішнє вираження змісту діяльнос­ ті, що проводиться в двох взаємодоповнюючих формах, а саме гласної і негласної. Залежно від ситуації, конкретної мети оперативні підрозділи мають право гласно представляти інтереси відповідного державного органу. В той же час оперативні підрозділи під час проведення ОРД, мо­ жуть здійснювати свою правову діяльність негласним шляхом. Загальні завдання оперативних підрозділів, що здійснюють опе­ ративно­розшукову діяльність включають до себе: виявлення, попе­ редження, припинення і розкриття кримінального правопорушення, 267 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 а також виявлення і встановлення осіб, що їх готують, здійснюють або вчинили; здійснення розшуку осіб, що ховаються від органів до­ судового слідства і суду, або ухиляються від кримінального покаран­ ня; встановлення інформації про події або дії, що створюють загрозу державної, військової, економічної або екологічної безпеки. Залежно від конкретних правових цілей, функції ОРД можна під­ розділити на основні і додаткові. До основних функцій входить: по­ передження, виявлення кримінального правопорушення, надання інформації слідчому, прокурору про фактичні дані, які свідчать про підготовку кримінального правопорушення, отримання від слідчого судді ухвали на проведення негласних слідчих (розшукових) дій та їх проведення; сприяння кримінальному судочинству. Додаткові функ­ цій передбачають: забезпечення прав, інтересів та безпеки учасників кримінального судочинства; сприяння міжнародним правоохоронним організаціям і органам іноземних держав відповідно до національного оперативно­розшукового законодавства і міжнародних договорів. Законність ОРД гарантується прокурорським наглядом, відом­ чим контролем, а також у разі отримання ухвали слідчого судді на проведення негласних слідчих (розшукових) дій. Кримінальний процес визначив нові положення перевірки фак­ тичних даних шляхом негласних слідчих (розшукових) дій. Механізм проведення негласних слідчих (розшукових) дій, елементи їх прове­ дення слідчим потребують розгляду цілого ряду положень, пов’я­ заних з визначенням правового статусу оперативних підрозділів, процесуального закріплення фактичних даних, як доказів. Практичні положення проведення негласних слідчих (розшукових) дій у КПК України ще не визначені. По­перше, до вступу в дію нового КПК проведення негласних слідчих (розшукових) дій було віднесено до повноважень оперативно­розшукових підрозділів. По­друге, слідчі дії є гласними, вони проводилися у рамках кримінального провадження, учасники процесу повинні ознайомитися з процедурою проведення слідчої дії, надати свої заперечення, або оскаржити результати її прове­ дення. По­третє, всі елементи оперативної діяльності були предметом розгляду науки оперативного права. Дані елементи були цілком таємними, не підлягали розголошенню, методичні розробки були доступні тільки для оперативних співробітників. Висновок. Пропонуємо встановити процесуальні гарантії прове­ дення негласних слідчих (розшукових) дій відносно окремих учасни­ ків кримінального провадження. По­перше, необхідно визначити елементи оперативного права у кримінальному процесі, встановити засади, методи проведення негласних оперативних дій. По­друге, визначити статус оперативних підрозділів та їх повноваження під час 268 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 проведення негласних слідчих розшукових дій, застосування слідчого та можливість ознайомлення його з окремими елементами оператив­ ної діяльності. По­третє, визначити статус слідчого під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій та встановити гарантії прав та обовязків учасників кримінального провадження. Одержано 21.11.2017 УДК 343.125 Наталя Валеріївна ПАВЛОВА, кандидат юридичних наук, старший викладач кафедри криміналістики, судової медицини та психіатрії Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ ПРОБЛЕМИ ВИЗНАЧЕННЯ ДЕЯКИХ ТЕРМІНІВ ПРИ ЗАТРИМАННІ Затримання без ухвали про дозвіл на затримання за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення регулюється у таких нор­ мах: законне затримання (ст. 207 КПК) та затримання уповноваженою службовою особою (ст. 208 КПК). Перше може реалізовуватися будь­ якою особою при наявності підстав, визначених статтею 207 КПК [1]. Друге виключення, це затримання особи за підозрою у вчиненні зло­ чину уповноваженою на те службовою особою у випадках: 1) якщо цю особу застали під час вчинення злочину або замаху на його вчинення; 2) якщо безпосередньо після вчинення злочину очевидець, у тому чи­ слі потерпілий, або сукупність очевидних ознак на тілі, одязі чи місці події вказують на те, що саме ця особа щойно вчинила злочин. Таке формулювання позбавляє можливості затримати без ухва­ ли слідчого судді, суду особу, яка вчинила кримінальне правопору­ шення і була викрита у його вчиненні після проведення ряду слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій, оскільки був відсутній факт затримання під час вчинення злочину, або безпо­ середньо після його вчинення. Звідси виникає питання щодо з’ясування терміну «безпосеред­ ньо після вчинення злочину». Виходячи із процесуальних умов стає очевидним, що, затримуючи особу на підставі ст. 208 КПК України, слід виходити з того часу, який пройшов після вчинення злочину. Проте, вказана норма не надає відповіді, саме скільки повинно прой­ ти часу для того, щоб можна було особу затримувати без ухвали слі­ дчого судді. Не надає прямої відповіді на це питання й стаття 5 Кон­ венції про захист прав і основоположних свобод, яка визначає право на свободу та особисту недоторканість кожної особи [2]. © Павлова Н. В., 2017 269 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Конвенція, по суті, відсилає до національного законодавства і встановлює обов’язок забезпечувати дотримання правових та про­ цесуальних норм законодавства тієї держави, органи якої в силу сво­ їх службових обов’язків обмежують свободу пересування певних осіб. Водночас, Конвенція вимагає, щоб будь­яке позбавлення свободи відповідало меті статті 5, яка полягає в захисті людини від проти­ правних дій. Після набрання чинності в Україні Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод проблеми забезпечення права на свободу та особисту недоторканність й досі залишаються актуаль­ ними, сам же Європейський Суд з прав людини визначив їх «як такі, що постійно констатуються Судом у справах проти України» [4]. Так, станом на 31 грудня 2014 року ЄСПЛ було винесено 203 рішення за статтею 5 Конвенції [3]. Стаття 5 гарантує право на свободу та осо­ бисту недоторканність, а тому є ключовим елементом захисту прав особи. Якщо спиратися на практику Європейського суду з прав лю­ дини, то в ній максимально допустимий час у розумінні терміну «безпосередньо» не повинен перевищувати 4–6 годин. В КПК Украї­ ни необхідно було б також зробити уточнення часу, оскільки цей фак­ тор може відігравати вирішальну роль у суді при визнанні законною процедуру затримання. Тлумачення терміну «безпосередньо» на влас­ ний розсуд може призвести до того, що затримання проводитиметься без ухвали слідчого судді у той час, коли ця ухвала є необхідною. Враховуючи, що практика Європейського суду з прав людини є вирішальною і на неї спираються суди при вирішенні спірних зако­ нодавчих питань, за основу можна взяти максимально допустимий час у розумінні терміну «безпосередньо» – 6 годин. З метою вирі­ шення даного питання необхідно було би викласти пункт 2 частини 1 статті 208 КПК України у такій редакції: «якщо безпосередньо після вчинення злочину, але не пізніше 6 годин очевидець, в тому числі потерпілий, або сукупність очевидних ознак на тілі, одязі чи місці події вказують на те, що саме ця особа щойно вчинила злочин». Затримання особи нарівні зі слідчим та прокурором має право здійснювати і такий учасник кримінального процесу, як уповнова­ жена службова особа. Проте, у ст. 3 КПК законодавець не розтлума­ чує, хто саме відноситься до уповноваженої службової особи, та не визначає чітко її права і обов’язки. А якщо права та обов’язки учас­ ника кримінального судочинства чітко не визначено, то, за певних умов, це може призвести до зловживань та порушення прав інших його учасників. Тому необхідно у нормах КПК надати відповідне тлумачення і чітко визначити права та обов’язки такого учасника процесу. 270 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Для того, щоб факт обмеження свободи пересування особи, яка підозрюється у вчиненні злочину, відповідав процедурі законного затримання уповноваженою службовою особою, необхідно у КПК чітко відобразити, хто саме може здійснювати таке затримання. Виходячи з норм КПК, таке затримання можуть здійснювати оперативні підрозділи, перелік яких визначений у статті 41 КПК, а саме: оперативні підрозділи органів Національної поліції, оперативні підрозділи органів безпеки, оперативні підрозділи Національного антикорупційного бюро України, оперативні підрозділи Державного бюро розслідувань, оперативні підрозділи органів, що здійснюють контроль за додержанням податкового і митного законодавства, оперативні підрозділи органів Державної кримінально­виконавчої служби України, оперативні підрозділи органів Державної прикор­ донної служби України, підрозділ детективів, оперативно­технічний підрозділ та підрозділ внутрішнього контролю Національного анти­ корупційного бюро України. Згідно частині 2 статті 18. Закону України «Про Національну полі­ цію України» «поліцейський на всій території України незалежно від посади, яку він займає, місцезнаходження і часу доби в разі звернення до нього будь­якої особи із заявою чи повідомленням про події, що загрожують особистій чи публічній безпеці, або в разі безпосередньо­ го виявлення таких подій зобов’язаний вжити необхідних заходів з метою рятування людей, надання допомоги особам, які її потребують, і повідомити про це найближчий орган поліції». Згідно статті 37 цього ж закону «поліція уповноважена затримувати особу на підставах, у порядку та на строки, визначені Конституцією України, Кримінальним процесуальним кодексом України та Кодексом України про адмініст­ ративні правопорушення, а також іншими законами України». Виходячи з цього, у статті 208 КПК слід конкретизувати термін «уповноважена службова особа» і замість нього зазначити перелік конкретних осіб, які уповноважені без ухвали слідчого судді, суду затримувати особу, яка підозрюється у вчиненні злочину. З метою вирішення даного питання необхідно було би викласти частину 1 статті 208 КПК викласти у такій редакції: «співробітники оператив­ них підрозділів, перелік яких визначений статтею 41 цього Кодексу, та інші службові особи, які уповноважені затримувати особу на під­ ставах, у порядку та на строки, визначені Конституцією України, Кримінальним процесуальним кодексом України та Законом України «Про Національну поліцію», мають право без ухвали слідчого судді, суду затримати особу, підозрювану у вчиненні злочину…» Вказані зміни дозволять відокремити законне затримання будь­якою особою (ст. 207 КПК) та затримання саме уповноваженою 271 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 службовою особою (ст. 208 КПК) та запобігатимуть виникненню питань в суді щодо правильності визначення процесуального порядку затри­ мання та допустимості доказів, отриманих під час його застосування. Список бібліографічних посилань 1. Кримінальний процесуальний кодекс України : закон України від 13.04.2012 № 4651­VI // База даних (БД) «Законодавство України» / Верхов­ на Рада (ВР) України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/4651­17 (дата звернення: 22.10.2017). 2. Конвенція про захист прав і основних свобод людини від 4.11.1950 року (із поправками, внесеними відповідно до положень Протоколу № 11) // Збірка договорів Ради Європи. Київ, 2000. 656 с. 3. Фулей Т. І. Застосування практики Європейського суду з прав людини при здійсненні правосуддя : наук.­метод. посіб. для суддів. 2­ге вид., випр. і допов. Київ, 2015. 208 с. 4. Рішення Європейського суду з прав людини (справа «Харченко проти України») : від 10.02.2011 // БД «Законодавство України» / ВР України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/974_662 (дата звернення: 22.10.2017). Одержано 21.11.2017 УДК 343.982.33 Сергій Володимирович ПЕНЬКОВ, кандидат юридичних наук, перший заступник начальника Головного управління Державної фіскальної служби у Дніпропетровській області ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ ІНФОРМАЦІЙНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ОПЕРАТИВНИХ ПІДРОЗДІЛІВ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПОЛІЦІЇ УКРАЇНИ Сьогодні більшість країн світу перебувають у стадії переходу до нової фази свого розвитку – інформаційного суспільства, основою якого стане глобальна інформаційна інфраструктура. Останніми ро­ ками стратегічній курс України спрямований на інтеграцію з Євро­ пейським Союзом на входження країни в світовий інформаційний простір, задля чого створення і розвиток інфраструктури зв’язку та інформатизації у всіх галузях держави набуває суттєвого значення. Останнім часом в Україні спостерігається інтенсивне впровадження сучасних інформаційних технологій в діяльність правоохоронних орга­ нів. Постійно створюються та вдосконалюються відомчі та міжвідомчі комп’ютерні інформаційні системи правоохоронних органів. У рамках створення та поступового реформування Національної поліції України (далі – НПУ), інформаційне забезпечення ОРД є скла­ довою частиною інформатизації органів та підрозділів НПУ, що яв­ ляється невід’ємною частиною інформаційної системи України. © Пеньков С. В., 2017 272 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Стаття 25 «Повноваження поліції у сфері інформаційно­ аналітичного забезпечення» Закону України «Про Національну полі­ цію» прямо передбачає, що поліція в рамках інформаційно­аналітич­ ної діяльності: формує бази (банки) даних, що входять до єдиної ін­ формаційної системи МВС України; здійснює інформаційно­пошу­ кову та інформаційно­аналітичну роботу; користується базами (банками) даних МВС України та інших органів державної влади [1]. Основи існуючого інформаційного забезпечення НПУ були за­ кладені в 70­х роках і орієнтовані в напрямку інформаційної підтри­ мки оперативно­службової діяльності підрозділів у боротьбі зі зло­ чинністю. Вирішення цих завдань на той час досягалося загальною централізацією інформаційних обліків. Принципи побудови відо­ бражали притаманний для того періоду рівень розвитку технічних засобів і досягнень технології. Поступово склалася ситуація, коли програмно­технічна база загальновідомчих інформаційних підсис­ тем ОВС перестала відповідати вимогам сучасності. Інформаційні банки даних оперативно­розшукового та оперативно­довідкового призначення, які були розроблені і впроваджені в кінці 80­х – почат­ ку 90­х років, застаріли і вже не виконують у повному обсязі покла­ дені на них функції. На цей момент багаторічний досвід практичної експлуатації баз даних та створених на їх основі поліцейських обліків дозволяє ви­ значити їх головні недоліки: – неузгодженість під час створення та впровадження різних ін­ формаційних банків даних; – дублювання збирання та перероблення інформації різними га­ лузевими службами і на різних рівнях; – чисельність і недосконалість первинних облікових документів; – слабкий інформаційний зв’язок між обліково­реєстраційними, оперативно­розшуковими і довідковими фондами різних служб; – недостатня повнота і достовірність даних; – несвоєчасне надходження користувачам оперативно­службо­ вої інформації через недосконалість технології надання відомостей в банки даних і неналежного використання сучасних способів комп’ю­ терної техніки та зв’язку; – застарілість технічних і програмних комплексів органів і під­ розділів НПУ, переважна більшість яких виробила свій ресурс; – недосконалість організаційно­кадрового забезпечення інфор­ маційних підрозділів НПУ і галузевих служб; – нераціональне використання відповідного фінансування на підтримку та розвиток інформаційної системи; – недосконалість та неврегульованість нормативно­правової ба­ зи інформаційних баз даних. 273 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Причини цього полягають, з одного боку, в недоліках постано­ вочних розробок систем, а з іншого – у відірваності конкретних спо­ живачів інформації (практичних працівників поліції) від банків да­ них, неможливості або незручності безпосереднього доступу до інформації, і як наслідок – їх незацікавленості в підтримці інформа­ ційних підсистем в якісному та актуальному стані. Важливе значення для ефективної інформаційної підтримки ді­ яльності поліції має також нормативно­правова база. Неузгодженість існуючих наказів та інструкцій, які регламентують інформаційне за­ безпечення, відсутність загальних, єдиних положень, їх невідповід­ ність новим законодавством України призводять до зниження рівня інформаційного забезпечення та, як наслідок, до зниження ефектив­ ності протидії злочинності. Головна роль у створенні, впровадженні та використанні інформа­ ційних системи як міжвідомчого, так і відомчого характеру належить міським та районним органам і підрозділам НПУ. В умовах сучасності ефективність діяльності поліції неможлива без створення, постійного наповнення й використання автоматизованих банків даних облікової, оперативно­пошукової, криміналістичної інформації з визначенням користувачів та забезпеченням їх доступу до цієї інформації. Розвиток інформаційно­аналітичної діяльності зумовив появу інформаційно­аналітичних підрозділів, практично за всіма напряма­ ми діяльності НПУ, пов’язаної з інформаційними процесами, зокрема, з обробкою потоків спеціальної інформації з метою прийняття опти­ мальних управлінських рішень [2]. Висновок. Основною метою системи інформаційного забезпе­ чення органів правопорядку України є всебічна інформаційна під­ тримка діяльності поліції у протидії злочинності в Україні на основі комплексу організаційних, нормативно­правових, технічних, про­ грамних та інших заходів. Основними завданнями системи інформаційного забезпечення НПУ є: – забезпечення можливості оперативного отримання інформації в повному систематизованому і зручному для користування вигляді працівниками і підрозділами НПУ для розслідування, попередження злочинів і розшуку злочинців; – збір і обробка оперативної, оперативно­розшукової, оператив­ но­довідкової, аналітичної, статистичної та контрольної інформації для оцінки ситуації та прийняття обґрунтованих оптимальних рі­ шень на всіх рівнях діяльності НПУ; – забезпечення ефективної інформаційної взаємодії всіх галузе­ вих служб НПУ, інших правоохоронних органів та державних установ; – забезпечення надійного захисту інформації. 274 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Розв’язання задач сучасного інформаційного забезпечення дося­ гається шляхом: – впровадження єдиної політики інформаційного забезпечення; – створення багатоцільових інформаційних підсистем діяльності НПУ; – удосконалення організаційно­кадрового забезпечення інфор­ маційних підрозділів; – інтеграції та систематизації інформаційних обліків НПУ на всіх рівнях; – розвитку інформаційної мережі; – створення умов для ефективного функціонування інформацій­ них обліків, забезпечення їх повноти, достовірності, актуальності та безпеки; – переоснащення інформаційних підрозділів сучасної потужної комп’ютерної технікою; – розширення мережі комп’ютерних робочих місць користувачів інформаційних підсистем; – подальшої комп’ютеризації інформаційних обліків; – використання сучасних інформаційних технологій. Список бібліографічних посилань 1. Про Національну поліцію : закон України від 02.07.2015 № 580­VIII. Відомості Верховної Ради України. 2015. № 40–41. Ст. 379. 2. Єсімов С. С. Юридична природа інформаційно­аналітичної діяльності Національної поліції // APhD : сайт. URL: http://aphd.ua/publication­151/ (да­ та звернення: 22.10.2017). Одержано 21.11.2017 УДК 343.123.1 Микола Миколайович ПЕРЕПЕЛИЦЯ, кандидат юридичних наук, професор, професор кафедри оперативно-розшукової діяльності та розкриття злочинів факультету № 2 Харківського національного університету внутрішніх справ ПОРЯДОК ЗДІЙСНЕННЯ ОПЕРАТИВНИМИ ПІДРОЗДІЛАМИ ОВС СУПРОВОДЖЕННЯ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ У ЧАСТИНІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ВІДШКОДУВАННЯ ЗАВДАНИХ ЗБИТКІВ Правовою основою моделі оперативного супроводження кримі­ нального провадження у частині забезпечення відшкодування за­ вданих збитків є одночасне базування цього процесу як на нормах кримінального процесуального законодавства, що регулює порядок © Перепелиця М. М., 2017 275 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 досудового слідства, так і на нормах оперативно­розшукового права, що регламентує власне оперативно­розшукову діяльність (далі – ОРД). У такому інтегрованому правовому режимі реалізуються: узго­ джені у правовому відношенні норми, що визначають підстави, умо­ ви, порядок, терміни здійснення заходів ОРД; єдині цілі й завдання діяльності суб’єктів ОРД і досудового слідства в рамках криміналь­ ного провадження; процесуалізація фактичних даних — результатів ОРД щодо забезпечення відшкодування завданих збитків та введен­ ня останніх у досудове слідство. Саме в цьому полягає міжгалузевий правовий характер супроводження, про яке і йдеться мова. Ми пропонуємо під оперативним супроводженням кримінально­ го провадження у частині забезпечення відшкодування завданих збитків розуміти правоузгоджену на міжгалузевому (кримінальному, процесуальному й оперативно­розшуковому) рівнях діяльності опе­ ративних підрозділів, яка полягає у проведенні в рамках криміналь­ ного провадження, за письмовим дорученням слідчого, прокурора комплексу або окремих слідчих (розшукових) дій або негласних слі­ дчих (розшукових) дій із метою встановлення фактичних даних та отримання іншої, процесуально значущої оперативно­розшукової інформації, зокрема щодо забезпечення відшкодування завданих збитків, на підставі чого у визначеному законом порядку слідчий встановлює наявність або відсутність злочину і його складу, осіб (особу), винних у його скоєнні, і докази цієї вини, інші обставини, що підлягають доказуванню та мають значення для правильного вирі­ шення питань щодо проведення певних слідчих і процесуальних дій у кримінальному провадженні, а також приймає і реалізує рішення щодо забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, членів їх сімей і близьких родичів та розшуку обвинува­ чених (обвинуваченого), що переховуються від слідства. Із цього формулювання та охарактеризованих вище правових і інструментальних складових змісту поняття оперативного супрово­ дження кримінального провадження у частині забезпечення відшко­ дування завданих збитків випливають такі його основні специфічні визначальні риси: 1) єдність мети й завдань, що реалізуються у цьому процесі, їх легітимний (законодавчо­правовий) характер та чітка спрямованість на інтереси (об’єкти й предмети) досудового слідства; 2) міжгалузева правова основа, взаємне проникнення та взаємо­ залежність правових норм двох галузей права (кримінально­ процесуального й оперативно­розшукового) з метою регулювання особливих елементів і відносин, пов’язаних із використанням у сис­ темі досудового слідства результатів ОРД; 276 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 3) функціональна узгодженість заходів і засобів ОРД із прова­ дженням досудового слідства; 4) предметно­дієва й часова обмеженість супроводження проце­ суально­правовим простором, окресленим рамками кримінального провадження; 5) правовпорядковані процесуальні (процедурні щодо ОРД), ор­ ганізаційно­дійові й документальні відносини між слідчим і суб’єктами ОРД на засадах міжгалузевого їх правового регулювання. «Супроводження», як і будь­який інший правовий інститут, ви­ магає певної правової регуляції. Насамперед мають бути врегульова­ ні правові (головним чином, кримінально­процесуальні й оператив­ но­ розшукові) механізми й відповідні їм відносини, які реалізуються на перетині головних елементів відповідних діяльнісних систем: суб’єкт (суб’єкти) діяльності; об’єкт (об’єкти) діяльності; мета й під­ стави її проведення; заходи, засоби, методи, принципи діяльності; стадії чи етапи їх реалізації й ін. На підставі зазначеного головну увагу приділимо розгляду базо­ вих, визначальних механізмів реалізації інституту оперативного супроводження кримінального провадження оперативними підроз­ ділами національної поліції України у частині забезпечення відшко­ дування завданих збитків. У широкому розумінні зазначену реалізацію можна визначити як комплексну дію, структура якої включає: a) проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій і документу­ вання їх результатів із метою подальшого використання в доказу­ ванні; б) ухвалення рішення керівником оперативного підрозділу про надання результатів слідчому; в) одержання й оцінку зазначених матеріалів слідчим; г) приєднання результатів проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій до криміналь­ ного провадження. Підтримуючи в принципі запропоновану структуру, ми водно­ час, вважаємо, що її системний зміст формується й реалізується під час проходження різних етапів ОРС кримінального провадження. Спираючись на теоретично­правові дані, ми вважаємо за необхідне визначати й розглянути зміст цієї структури в розрізі трьох основ­ них послідовних етапів. 1. Етап прийняття рішення й документального оформлення до­ ручення слідчим щодо проведення слідчих (розшукових) дій або не­ гласних слідчих (розшукових) дій та застосування засобів ОРД під час оперативного супроводження кримінального провадження опе­ ративними підрозділами національної поліції України у частині за­ безпечення відшкодування завданих збитків. 277 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 2. Етап безпосереднього проведення заходів та застосування за­ собів ОРД, оформлення й надання слідчому фактичних даних і іншої інформації, отриманих за їх результатами щодо забезпечення від­ шкодування завданих збитків. 3. Етап отримання і приєднання до кримінального провадження результатів проведення слідчих (розшукових) дій або негласних слі­ дчих (розшукових) дій у частині забезпечення відшкодування завда­ них збитків під час ОРС кримінального провадження. Це завершаль­ ний етап ОРС кримінального провадження і від чіткості його правових механізмів залежить успішність реалізації власне самого цього інституту. На жаль, ці механізми на сьогодні не напрацьовані, а деякі чинні правові норми щодо цього нерідко є непослідовними й суперечливими. Підводячи підсумки, варто зауважити, що в статті розглянуто лише окремі аспекти оперативного супроводження кримінального провадження, метою статті є загострення уваги дослідників на ком­ плексі проблем, пов’язаних із порядком здійснення оперативними підрозділами національної поліції України супроводження криміна­ льного провадження, зокрема у частині забезпечення відшкодування завданих збитків, що стало актуальним для нашого суспільства, і за­ пропонувати один із шляхів стимуляції наукового розв’язання цих проблем. Одержано 21.11.2017 УДК 343.912 Юрій Петрович ПЕТРІВ, аспірант Львівського державного університету внутрішніх справ ВИЯВЛЕННЯ ПІДРОЗДІЛАМИ ВНУТРІШНЬОЇ ТА ВЛАСНОЇ БЕЗПЕКИ ДЕРЖАВНОЇ ПРИКОРДОННОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ ФАКТІВ ПРИЙНЯТТЯ ПРОПОЗИЦІЇ, ОБІЦЯНКИ АБО ОДЕРЖАННЯ НЕПРАВОМІРНОЇ ВИГОДИ Сучасний етап розвитку правоохоронних органів системно пов’язаний як із процесами реформування законодавства, так і з на­ уковою розробкою питань правозастосовчої діяльності, зокрема в частині протидії злочинам у сфері службової діяльності та професій­ ної діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг. Державна прикордонна служба України продовжує системну ро­ боту, спрямовану на запобігання корупції та виховування доброчес­ ності персоналу. Така активна позиція відомства вже довела свою ефективність на практиці. © Петрів Ю. П., 2017 278 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Серед заходів у ІІ кварталі 2017 року у Держприкордонслужбі проведено антикорупційну акцію «На шляху до доброчесності». За її підсумками, загальна кількість кримінальних правопорушень за уча­ сті персоналу служби зменшилась на 35 %, а злочинів – на 62 % [1]. Водночас офіційна статистика повною мірою не відображає ди­ наміку розповсюдження вказаних злочинів у зв’язку з їх латентністю та складністю виявлення. Практика свідчить, що службові особи Державної прикордонної служби України, які вимагають та одержу­ ють неправомірну вигоду, намагаються діяти законспіровано, рете­ льно маскують свої злочинні наміри й діяльність. Ефективна проти­ дія вказаному виду злочинів можлива лише за допомогою застосування повного комплексу державно­політичних, соціально­ економічних, культурних та правоохоронних заходів. Реалізація останньої групи заходів у значній мірі покладена на підрозділи внут­ рішньої та власної безпеки Державної прикордонної служби України, які відповідно до чинного законодавства, спеціалізуються на опера­ тивно­розшуковій діяльності з протидії корупційним злочинам, зок­ рема одержанню неправомірної вигоди службовими особами Держа­ вної прикордонної служби України. У рамках превенції корупції проведено близько 1000 службових розслідувань та перевірок. Підрозділами внутрішньої та власної без­ пеки виявлено та припинено понад два десятки правопорушень, які містили корупційні ризики, 8 осіб притягнуто до адміністративної відповідальності за корупцію, 17 осіб відведено від виконання служ­ бових обов’язків за не доброчесну поведінку. Тому, незважаючи на спротив старої системи, заходи для подо­ лання корупції у Держприкордонслужбі будуть продовжуватися. Так, з 1 липня 2017 року у відомстві стартував черговий етап антикоруп­ ційної кампанії «Стоп корупції. Від слів – до дій!» Вона тривала 3 мі­ сяці до 1 жовтня 2017 року та передбачала проведення відповідних занять із персоналом, залучення громадськості до активного діалогу, посилення взаємодії із іншими правоохоронними органами [1]. Голова Державної прикордонної служби України Петро Олекса­ ндрович Цигикал визначив першочергові завдання, і зазначив про неприпустимість будь­яких корупційних проявів у відомстві. «Окре­ мої уваги потребує протидія корупційним проявам, які є категорич­ но неприйнятними у правоохоронній структурі країни, що зазнає гібридної агресії з боку Росії» [2]. Підрозділи внутрішньої та власної безпеки Державної прикор­ донної служби України виявляють незаконні схеми на державному кордоні, які налагоджують порушники для здійснення своїх проти­ правних дій, в тому числі й ті, до яких можуть бути причетні військо­ 279 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 вослужбовці прикордонного відомства. Всі заходи проводяться у тіс­ ній взаємодії з взаємодіючими правоохоронними органами. 12 жовтня 2017 року на Сумщині офіцерами внутрішньої і влас­ ної безпеки Держприкордонслужби спільно з співробітниками ГВ БКОЗ СБУ м. Київ та Генеральної прокуратури України був затрима­ ний прикордонник одного з відділів прикордонної служби Сумсько­ го загону. Правоохоронці затримали його у відділенні поштового перевізника, коли військовослужбовець саме намагався відправити пакунок. У ході огляду пакунку правоохоронці виявили 4 паспорти гро­ мадян Азербайджану, 2 машинки для постановки службових відміток Держприкордонслужби та 7 кліше до дато­штампів прикордонної служби РФ. При цьому у паспортах виявлені проставлені підроблені відмітки. По даному факту проведено обшуки у житлових помеш­ каннях даного військовослужбовця та інших, які можуть бути приче­ тними до правопорушення. За даною інформацією проводиться службове розслідування, аби встановити всі обставини та викрити усіх причетних до даної схеми осіб. Тривають подальші слідчі дії. Військовослужбовцю інкримінується вчинення правопорушень за низкою статей: 362, 366, 368 та 369 Кримінального кодексу України. Слід зазначити, що заходи з викриття незаконних схем та недо­ пущення втягування в їх реалізацію військовослужбовців прово­ диться системно. При цьому Держприкордонслужба України чітко спрямовує роботу на викорінення та запобігання корупції серед пер­ соналу відомства. За результатами дев’яти місяців 2017 року, у ві­ домстві проведено близько 1500 службових розслідувань та переві­ рок, до адміністративної відповідальності притягнуто майже 1 тисячу осіб. Також кримінальні провадження відкрито у відношенні понад 70 прикордонників, 38 з них засуджено [3]. У жовтні 2017 року офіцерами УВВБ «Захід» Держприкордонс­ лужби України спільно з військовою прокуратурою Львівського гар­ нізону та ГУ ДВКР СБУ, задокументували факт вимагання та одер­ жання неправомірної вигоди у розмірі 5200 грн інспектором прикордонної служби Мостиського загону за сприяння ним у пере­ міщенні через державний кордон з України до Польщі тютюнових виробів. Нечистий на руку охоронець кордону нестиме кримінальну відповідальність [4]. Так, 27 жовтня 2017 року спільною міжвідомчою групою у складі офіцерів відділу внутрішньої та власної безпеки Мукачівського прикор­ донного загону Управління внутрішньої та власної безпеки «Захід», співробітників СБУ та військової прокуратури при спробі отримання 280 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 неправомірної вигоди затримано начальника одного з відділів при­ кордонної служби. За сприяння у незаконному переміщенні тютюно­ вих виробів через державний кордон, військовослужбовець мав на­ мір отримати неправомірну вигоду в сумі 2100 доларів США [5]. У прикордонному відомстві чітко витримується принципова по­ зиція у боротьбі з корупцією. Протидія корупції, поряд із забезпе­ ченням безпеки на державному кордоні України, була і залишається пріоритетною для Державної прикордонної служби України. Список бібліографічних посилань 1. У Державній прикордонній службі стартувала антикорупційна акція «Стоп корупції. Від слів – до дій!» // Державна прикордонна служба України : офіц. сайт. URL: http://dpsu.gov.ua/ua/news/u­derzhprikordonsluzhbi­startuvala­ antikorupciyna­akciya­stop­korupcii­vid­sliv­do­diy/ (дата звернення: 22.10.2017). 2. Голова Державної прикордонної служби України Петро Олександро­ вич Цигикал визначив першочергові завдання відомства // Державна при­ кордонна служба України : офіц. сайт. URL: http://dpsu.gov.ua/ua/ news/golova­derzhprikordonsluzhbi­petro­cigikal­viznachiv­pershochergovi­ zavdannya­vidomstva/ (дата звернення: 22.10.2017). 3. На Сумщині прикордонники викрили схему незаконної легалізації іноземців // Державна прикордонна служба України : офіц. сайт. URL: http://dpsu.gov.ua/ua/news/na­sumshchini­prikordonniki­vikrili­shemu­ nezakonnoi­legalizacii­inozemciv/ (дата звернення: 22.10.2017). 4. Інспектора прикордонної служби Мостиського загону упіймали на отриманні хабара // Державна прикордонна служба України : офіц. сайт. URL: http://dpsu.gov.ua/ua/news/inspektora­prikordonnoi­sluzhbi­mostiskogo­ zagonu­upiymali­na­otrimanni­habara (дата звернення: 22.10.2017). 5. На хабарі у 2100 доларів США затримали офіцера Мукачівського заго­ ну // Державна прикордонна служба України : офіц. сайт. URL: http://dpsu.gov.ua/ua/news/na­habari­u­2100­dolariv­ssha­zatrimali­oficera­ mukachivskogo­zagonu (дата звернення: 22.10.2017). Одержано 21.11.2017 УДК 343.132 Роман Вікторович ПИСАРЧУК, аспірант Національної академії Служби безпеки України КОНТРОЛЬ ТА НАГЛЯД ЗА ВТРУЧАННЯМ В ПРИВАТНЕ СПІЛКУВАННЯ Із запровадженням до системи кримінального процесуального законодавства України інституту негласних слідчих (розшукових) дій започатковано нові підходи до правового регулювання держав­ ного контролю над перепискою, телефонними розмовами, переда­ чею інформації через мережу Інтернет, іншими засобами комунікації тощо. Нині наведені дії не вважаються такими, що мають лише © Писарчук Р. В., 2017 281 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 пошуково­розвідувальний характер. У межах кримінального прова­ дження вони виступають офіційними засобами збирання і перевірки доказів, та закріплені нормами КПК України як негласні слідчі (роз­ шукові) дії, що є різновидами втручання в приватне спілкування (ст. 258 КПК). А саме, до них належать: накладення арешту на кореспон­ денцію, її огляд та виїмка (ст. 261, 262); зняття інформації з транспо­ ртних телекомунікаційних мереж (ст. 263), зняття інформації з елек­ тронних інформаційних систем (ст. 264), аудіо­, відеоконтроль особи (ст. 260) [1, ст. 88]. Із аналізу положень кримінального процесуаль­ ного законодавства випливає, що правова процедура одержання до­ зволу на проведення таких дій є детально урегульованою. З метою уникнення потенційних зловживань та забезпечення додержання прав людини в ході їх проведення запроваджено достатньо виважену систему контролю та нагляду за такою діяльністю уповноважених суб’єктів з боку інших державних органів. Так, проведення переваж­ ної більшості негласних слідчих (розшукових) дій відбувається за рішенням слідчого судді, винесеного на підставі клопотання слідчо­ го, погодженого з прокурором, або клопотання прокурора. Виняток складають: зняття інформації з електронних інформаційних систем, що не є втручанням в приватне спілкування (ч. 2 ст. 264); контроль за вчиненням злочину (ст. 271 КПК); виконання спеціального за­ вдання із розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації (ст. 272 КПК). Згідно чинного законодавства, усі інші негласні слідчі (розшукові) дії, у тому числі, що є різновида­ ми втручання в приватне спілкування, відбуваються винятково за рішенням слідчого судді. Відповідно до положень ст. 247 КПК Украї­ ни, розгляд клопотань про проведення НСРД, здійснюється слідчим суддею Апеляційного суду Автономної Республіки Крим, апеляційно­ го суду області, міст Києва та Севастополя із додержанням принципу територіальності, тобто, у межах територіальної юрисдикції якого знаходиться орган досудового розслідування. Поряд з тим, частина 2 цієї ж статті встановлює винятки із загального правила та вказує, що розгляд клопотань про надання дозволу на проведення негласних слідчих (розшукових) дій щодо суддів, працівників суду та правоохо­ ронних органів та/або у приміщеннях судових та правоохоронних органів, може здійснюватися слідчим суддею Апеляційного суду Ав­ тономної Республіки Крим, апеляційного суду області, міст Києва та Севастополя поза межами територіальної юрисдикції органу досудо­ вого розслідування, який здійснює досудове розслідування. У такому разі слідчий, прокурор звертаються з клопотаннями про надання дозволу на проведення негласних слідчих (розшукових) дій до слід­ чого судді апеляційного суду, найбільш територіально наближеного 282 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 до апеляційного суду, в межах територіальної юрисдикції якого здійс­ нюється досудове розслідування [1, ст. 88]. Внесення до редакції ст. 247 КПК України згідно із Законом № 613­VIII від 15.07.2015 наве­ дених норм заслуговує на позитивну оцінку, адже забезпечує достатні передумови для ефективного проведення заходів, з метою розкриття та розслідування злочинів, вчинених співробітниками судових та пра­ воохоронних органів, що сьогодні є надзвичайно актуальним у руслі всемірного розгортання боротьби з корупцією. Вимоги до клопотання про проведення негласних слідчих (розшукових) дій та порядок їх розгляду слідчими суддями визначається ст. 248 КПК України. Макси­ мальні строки проведення негласних слідчих (розшукових) дій, та по­ рядок їх продовження передбачено ст. 249 КПК України. Порядок проведення аудіо­, відеоконтролю особи, зняття інфо­ рмації з транспортних телекомунікаційних мереж, електронних ін­ формаційних мереж, накладення арешту на кореспонденцію, здійс­ нення її огляду та виїмки у ході ведення оперативно­розшукової діяльності регулюється Законом України «Про ОРД», у ч. 4 ст.8 якого зазначається, що такі заходи проводяться на підставі ухвали слідчого судді, постановленої за клопотанням керівника відповідного опера­ тивного підрозділу або його заступника, погодженого з прокурором. Ці заходи застосовуються виключно з метою запобігання вчиненню тяжкого або особливо тяжкого злочину, запобігання і припинення терористичних актів та інших посягань спеціальних служб іноземних держав та організацій, якщо іншим способом одержати інформацію неможливо. Виключно з метою отримання розвідувальної інформації для забезпечення зовнішньої безпеки України зазначені заходи мо­ жуть здійснюватися лише за ухвалою слідчого судді без розголо­ шення третій стороні, а заходи, що не потребують дозволу слідчого судді, – без повідомлення прокурора. Строк дії ухвали слідчого судді про дозвіл на проведення такого заходу не може перевищувати шес­ ти місяців [2, ст. 303]. З огляду на зміст наведених норм, проведення заходів із аудіо­, відеоконтролю особи, контролю за телефонними розмовами, телеграфно­поштовою кореспонденцією, зняття інфор­ мації з транспортних телекомунікаційних мереж та електронних ін­ формаційних систем на території України здійснюється винятково з дозволу слідчого судді. Проте, відповідно до положень ст. 615 КПК України, якою встановлюється особливий режим досудового розслі­ дування в умовах воєнного, надзвичайного стану або у районі ведення АТО, на місцевості (адміністративній території), на якій діє правовий режим антитерористичної операції, у разі неможливості виконання у встановлені законом строки слідчим суддею повноважень щодо надання дозволу на проведення негласних слідчих (розшукових) дій 283 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 ці повноваження виконує відповідний прокурор. Варто зауважити, що викладена норма, яка встановлює винятковий порядок надання до­ зволу на проведення НСРД в зоні ведення АТО в цілому суперечить Конституції України, яка в ст. 30, 31, 32 проголошує права особи на таємницю особистого життя, телефонних розмов, телеграфної та ін­ шої кореспонденції, і вказує, що винятки можуть бути встановлені лише судом [3, ст. 141]. У зв’язку з наведеним редакція ст. 615 повинна бути змінена. На наш погляд, тут доцільно враховувати досвід право­ вого регулювання порядку одержання дозволу на проведення неглас­ них слідчих (розшукових) дій щодо осіб, які є співробітниками судових та правоохоронних органів. Тобто, повноваження щодо розгляду кло­ потань про проведення НСРД у ході розслідування злочинів, вчинених в зоні ведення АТО, доцільно надати слідчим суддям інших апеляцій­ них судів, що є найбільш територіально наближеними до місця ведення досудового розслідування. Запропонований порядок у значній мірі сприятиме додержанню таємниці досудового слідства, що є вагомою запорукою його ефективності. Внесення таких змін дасть змогу привес­ ти положення кримінального процесуального законодавства у відпові­ дній частині до Конституції України, і сприятиме повномірному захисту прав і свобод людини й громадянина в межах усієї держави. Список бібліографічних посилань 1. Кримінальний процесуальний кодекс України : закон України від 13.04.2012 № 4651­VI. Відомості Верховної Ради України. 2013. № 9–13. Ст. 88. 2. Про оперативно­розшукову діяльність : закон України від 18.02.1992 № 2135­XІI. Відомості Верховної Ради України. 1992. № 22. Ст. 303. 3. Конституція України : закон України від 28.06.1996 № 254к/96­ВР. Відомості Верховної Ради України. 1996. № 30. Ст. 141. 4. Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України : закон України від 15.04.2014 № 1207­VII. Відомості Верховної Ради України. 2014. № 26. Ст. 892. Одержано 21.11.2017 УДК 343.985.7 Вадим Владиславович ПІДДУБНИЙ, аспірант Харківського національного університету внутрішніх справ ВЗАЄМОДІЯ СЛІДЧИХ ТА ОПЕРАТИВНИХ ПІДРОЗДІЛІВ ПІД ЧАС ПОДОЛАННЯ ПРОТИДІЇ РОЗСЛІДУВАННЮ ЗЛОЧИНІВ ЕКОНОМІЧНОЇ СПРЯМОВАНОСТІ У вирішенні завдань ефективного розслідування злочинів еко­ номічної спрямованості важлива роль належить взаємодії слідчих та оперативних підрозділів. Аналіз сучасної практики досудового © Піддубний В. В., 2017 284 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 розслідування дозволяє вести мову про незадовільну якість роз­ криття цих злочинів, оскільки їх кількість щороку зростає. Певним чином, цей факт відображає високий рівень професіоналізму злочи­ нців, але так само свідчить і про наявність серйозних недоліків у дія­ льності, спрямованій на протидію даним злочинам. Швидке роз­ криття та розслідування злочинів економічної спрямованості можливо лише при належній організації і проведенні комплексу слі­ дчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій у пе­ редбаченій нормативними актами скоординованій взаємодії слідчих з оперативними підрозділами Національної поліції України. Центральне місце в організації розслідування злочинів, згідно діючого Кримінального процесуального кодексу України, посідає слідчий, який здійснює процесуальні й координуючі функції взаємо­ дії, що передбачено його процесуальним статусом. Слідчому надано право доручати проведення негласних слідчих (розшукових) дій оперативним підрозділам (п. 3 ч. 2 ст. 40 КПК) у справах, що знахо­ дяться в його провадженні [1]. В процесі цієї діяльності важлива роль в організації координації діяльності слідчих та оперативних підроз­ ділів належить прокурору, який здійснює процесуальне керівництво в ході кримінального провадження [2]. Питання організації взаємодії детально регламентовані Інстру­ кцією «Про організацію взаємодії органів досудового розслідування з іншими органами та підрозділами НП України у попередженні, вияв­ ленні та розслідуванні кримінальних правопорушень», в якій зазна­ чено, що основним завданням взаємодії органів досудового розслі­ дування з оперативними підрозділами є попередження, виявлення та розслідування кримінальних правопорушень, притягнення до встановленої законом відповідальності осіб, що їх учинили, відшко­ дування завданої кримінальними правопорушеннями шкоди, відно­ влення порушених прав та інтересів громадян і юридичних осіб [3]. На стадії підготовки та проведення слідчих (розшукових) і не­ гласних слідчих (розшукових) дій повинен відбуватись постійний взаємний зв’язок і стійкий обмін інформацією. Це зумовлено необ­ хідністю забезпечення швидкого реагування на можливі протиправ­ ні дії об’єктів (вчинення злочину, знищення доказів, вилучення ви­ краденого майна), тобто виникає ситуація, коли інформація, отримана відповідними працівниками, вимагає негайного реагуван­ ня. Вдало організоване проведення комплексу слідчих (розшукових) та негласних слідчих (розшукових) дій, у відповідності до діючих нормативно­правових актів, дозволяє виявити спроби протидії роз­ слідуванню злочинів економічної спрямованості і своєчасно їх нейт­ ралізувати [4, с. 97–103]. 285 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Особливо важливу роль відіграє взаємодія слідчих та оператив­ них підрозділів під час подолання протидії в ході розслідування зло­ чинів економічної спрямованості. Ці питання виникають вже на по­ чаткових етапах проведення слідчих (розшукових) дій: під час огляду місця події, проведення обшуків, допитів, пред’явлення речей для впізнання тощо. Тому оперативні працівники в процесі підготов­ ки та проведення негласних слідчих (розшукових) дій повинні допо­ магати слідству: у виявленні намірів підозрюваних та їхніх зв’язків щодо здійснення протидії слідству, її нейтралізації; у забезпеченні захисту учасників кримінального процесу, попередженні протиправ­ них дій з боку обвинувачених та їхнього оточення; у визначенні оп­ тимального часу і тактики проведення слідчих (розшукових) і негла­ сних слідчих (розшукових) дій у виявленні очевидців і свідків, раніше не відомих слідству за епізодами, що відпрацьовуються, а та­ кож у збереженні і забезпеченні захисту об’єктів – носіїв доказової інформації; у встановленні всіх учасників злочину економічної спря­ мованості, одержанні доказів їхньої провини; у своєчасному реагу­ ванні на спроби уникнення підозрюваних від притягнення до кримі­ нальної відповідальності. Аналіз матеріалів практики розслідування злочинів економічної спрямованості свідчить, що найбільш поширеними організаційними формами взаємодії слідчих і оперативних підрозділів НП України є: ознайомлення слідчого з оперативними матеріалами в межах, уста­ новлених КПК України та відомчими нормативними актами; спільне обговорення й оцінка даних, отриманих у результаті документуван­ ня за оперативно­розшуковими справами; спільне планування глас­ них та негласних слідчих (розшукових) дій і тактичних операцій, спрямованих на виявлення доказової інформації під час реалізації оперативних матеріалів; спільна діяльність слідчих та оперативних підрозділів після реєстрації матеріалів в ЄРДР [5], на первісному і наступних етапах розслідування злочинів економічної спрямованос­ ті; створення слідчо­оперативної групи за конкретним кримінальним провадженням; взаємний обмін усною і письмовою інформацією з пи­ тань, що стосуються їхньої діяльності; спільні виїзди для проведення гласних та негласних слідчих (розшукових) дій тощо [6, с. 41–43]. Підводячи підсумки викладеному можна зробити висновок, що під взаємодією слідчих і оперативних підрозділів в ході розслідування злочинів економічної спрямованості слід розуміти як засновану на спільності цілей і завдань, погоджену за часом, місцем і змістом, ви­ значену законодавством діяльність компетентних суб’єктів щодо ра­ ціонального застосування наявних сил, засобів і методів для своєчас­ ного виявлення та розслідування злочинів. Ця діяльність проводиться 286 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 з метою створення оптимальних умов для здійснення повного й об’єктивного процесу доказування; припинення або нейтралізації протидії кримінального середовища розслідуванню злочинів еконо­ мічної спрямованості. Список бібліографічних посилань 1. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Кримінального процесуального кодексу України : закон України від 13.04.2012 № 4652­VI. Харків : Право, 2012. 392 с. 2. Про організацію діяльності прокурорів у кримінальному проваджен­ ні : наказ Ген. прокурора України від 19.12.2012 № 4гн // Генеральна проку­ ратура України : офіц. сайт. URL: http://www.gp.gov.ua/ua/ file_downloader.html?_m=fslib&_t=fsfile&_c=download&file_id=151871 (дата звернення: 22.10.2017). 3. Про організацію взаємодії органів досудового розслідування з інши­ ми органами та підрозділами внутрішніх справ у попередженні, виявленні та розслідуванні кримінальних правопорушень : наказ МВС України від 14.08.2012 № 700 // Норматив PRO : професійна нормативно­правова бібліо­ тека. URL: http://document.ua/pro­organizaiyu­vzaemodiyi­organiv­ dosudovogo­rozsliduvannj­doc119907.html (дата звернення: 22.10.2017). 4. Пчолкін В. Д. Взаємодія слідчих та працівників оперативних підроз­ ділів у ході розслідування злочинів. Теорія та практика судової експертизи та криміналістики. 2009. Вип. 9. С. 97–103. 5. Про Єдиний реєстр досудових розслідувань : наказ Генерального прокурора України від 17.08.2012 № 69 // Норматив PRO : норматив.­прав. б­ ка. URL: http://document.ua/pro­edinii­reestr­dosudovih­rozsliduvan­ doc110019.html (дата звернення: 22.10.2017). 6. Пчолкін В. Д. Форми взаємодії слідчих та оперативних підрозділів під час проведення досудового слідства // Теорія та практика кримінального судочинства : матеріали міжнарод. наук.­практ. конф. (м. Харків, 20–21 трав. 2011 р.) / МВС України, Харків. нац. ун­т внутр. справ. Харків, 2011. С. 41–43. Одержано 21.11.2017 УДК 343.98 Віктор Миколайович ПЛЕТЕНЕЦЬ, кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри криміналістики, судової медицини та психіатрії Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ ВИКОРИСТАННЯ МОЖЛИВОСТЕЙ ВЕРСІЮВАННЯ У ПОДОЛАННІ ПРОТИДІЇ РОЗСЛІДУВАННЮ У процесі розслідування, особливо на початковому етапі, слідчий перебуває у стані інформаційної невизначеності та спрямовує свої зусилля на одержання повних та всебічних відомості про подію. Цей процес супроводжується формуванням гіпотетичних суджень про ще невідомі обставини кримінального правопорушення. © Плетенець В. М., 2017 287 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 В діяльності правоохоронних органів з розкриття злочинів гіпо­ теза дістала назву криміналістична версія – обґрунтованого припу­ щення, яке пояснює характер злочину в цілому чи його окремих об­ ставин 1, с. 127. Варто наголосити, що гіпотетичний метод пізнання знайшов за­ стосування не тільки в рамках досудового слідства та судового роз­ гляду, а й оперативно­розшуковій та експертній діяльності. Класифікація версій безпосередньо пов’язана з реальним існу­ ванням пошукових і дослідницьких труднощів, що виникають у про­ цесі вирішення проблемних ситуацій 2, с. 98. При цьому проблем­ ність ситуації може бути обумовлена як формуванням несприятливої слідчої ситуації на відповідному етапі, так і протидією розслідування з боку зацікавлених осіб. Під час розробки версії слідчий має застосовувати логічні при­ йоми (індукції, дедукції, аналізу, аналогії, рефлексії, синтезу), закони логіки (виключеного третього, тотожності, достатньої підстави, не­ суперечливості). Логічний процес побудови версій є єдиним для всіх її різновидів. Версія не може бути продуктом необґрунтованих і надуманих здога­ док і припущень 3, с. 124. Варто зазначити, що обсяг окремої слідчої версії може бути різним: версія може стосуватися будь­якої обстави­ ни, що перевіряється, події чи охоплювати дві та більше взаємо­ пов’язані обставини. Досить рідко в слідчій практиці об’єднуються кілька припущень щодо різних обставин злочину (наприклад, про особу злочинця, мо­ тив, час, місце та спосіб). Формування і перевірка таких версій вима­ гає відповідного досвіду та фаху слідчого. Заслуговує на увагу й те, що злочини, за якими формуються складні слідчі версії, у більшості випадків, відносяться до категорії тяжких та особливо тяжких. Лише у тих випадках, коли різні обставини за своїм змістом є нерозривни­ ми, тобто взаємодоповнюють або взаємообумовлюють одна одну, слідчим можуть формуватися складні припущення. В інших випад­ ках, доцільно використовувати прості версії. Це призводить до збі­ льшення кількості версій, однак спрощуються їх аналіз і перевірка. Відпрацювання версій передбачає попередню розумову діяльність слідчого щодо виконання запланованих слідчих (розшукових) дій та можливих проявів протидії з боку зацікавлених осіб. Усвідомлення наявної або, з досить високою вірогідністю, можливої протидії роз­ слідуванню має впливати на прийняття слідчим рішень тактичного та організаційного характеру. Так, за наявності протидії з боку заці­ кавлених осіб слідчий спрямовує свої зусилля на те, щоб мінімізува­ ти його вплив на учасників досудового розслідування. Для цього, 288 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 наприклад може бути обраний відповідний запобіжний захід до зло­ чинців, застосовано заходи забезпечення безпеки учасників, розслі­ дування групою слідчих, створення слідчо­оперативної групи тощо. За наявності ж у слідчого обґрунтованих припущень про протидію, що здійснюватиметься в ході подальшого розслідування, слідчий спрямовує свої зусилля на те, що б запобігти її впливу або відтермі­ нувати її у часі. Для цього є доцільним проведення тих процесуаль­ них дій, які б забезпечили отримання максимальної кількості відо­ мостей про подію та мінімізували можливість передчасного витоку інформації про хід розслідування. За наявності ж значної кількості проведених слідчих (розшукових) дій, та сформованої доказової ба­ зи, протидія з боку зацікавлених осіб, переважно, не буде мати суттє­ вого впливу на хід розслідування. За допомогою аналогії, порівняння та дедуктивних умовиводів ці дані можуть бути використані як основа для висунення версії. Як­ що при перевірці отримано суперечливі дані, одні з яких підтвер­ джують версію, а інші спростовують її, зупиняти перевірку цієї версії неприпустимо – вона повинна тривати до повного виявлення та усу­ нення розбіжностей 4, с. 45. При цьому виявлені у ході перевірки розбіжності варто розглядати, у тому числі, під кутом зору можливо­ го впливу зацікавленими особами на хід розслідування. Пізнавальна роль версії полягає не тільки в тому, що вона може пояснити вже відомі слідству обставини кримінального правопору­ шення, а й у тому, що за її допомогою встановлюються нові обстави­ ни й факти, які не були відомі слідчому на момент висунення версії. Тобто аналіз, в умови якого включатимуться, припущення про наяв­ ність різних проявів протидії дозволить слідчому зрозуміти не тіль­ ки їх мету, способи та засоби її досягнення, а й формуванню більш повної картини події злочину Таким чином формування версій має стосуватися не тільки обста­ вин вчиненого кримінального правопорушень, а й можливих проявів протидії з боку зацікавлених осіб. Це доцільно враховувати слідчому в ході організації розслідування та проведення окремих слідчих (розшу­ кових) дій. Наведене сприятиме зменшенню витрат часу, сил та засобів, спрямованих на отримання позитивного результату розслідування. Список бібліографічних посилань 1. Криминалистика : учебник для вузов / под ред. И. Ф. Герасимова, Л. Я. Драпкина. 2­е изд., перераб. и доп. М. : Высшая шк., 2000. 672 с. 2. Криміналістика : підручник / за ред. П. Д. Біленчука. Київ : Атіка, 2001. 544 с. 3. Криминалистика : учебник для вузов / А. Ф. Волынский, Т. В. Аверья­ нова, И. Л. Александрова и др. ; под ред. А. Ф. Волынского. М. : Закон и право ; Юнити­Дана, 1999. 615 с. 289 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 4. Криминалистика: криминалистическая тактика и методика рассле­ дования преступлений : учебник для студентов / под ред. В. Ю. Шепитько. Харьков : Одиссей, 2001. 527 с. Одержано 21.11.2017 УДК 332.2.021.8.001.25(477) Леся Сергіївна ПОНОМАРЕНКО, ад’юнкт Харківського національного університету внутрішніх справ ОПЕРАТИВНО-РОЗШУКОВА ПРОТИДІЯ ВИМАГАННЯМ ПІДРОЗДІЛАМИ КРИМІНАЛЬНОЇ ПОЛІЦІЇ У НАУКОВІЙ ПЛОЩИНІ Вимагання – суспільно небезпечне діяння, яке з давніх часів ві­ доме вітчизняному кримінальному законодавству, однак в загальній структурі злочинності воно становить доволі малу питому вагу. На­ приклад, у 2005 та 2006 роках зареєстровано 1153 та 913 випадків вчинення вимагання (відповідно), у 2008 – 624, у 2009 – 561, в 2014 – 595, у 2015 – 550, в 2016 році – 535, за 8 місяців 2017 року – 450 [1]. Однак, зазначене зменшення абсолютних показників не означає, що досліджуваний вид злочинів втрачає свою суспільну небезпечність, а навпаки сигналізує про необхідність термінової активізації право­ охоронних органів щодо якісної протидії ним. Окреслене можна по­ яснити тим, що, по­перше, вимагання стали більш латентні та зміни­ лася форма їх прояву. По­друге, все частіше фіксуються факти вимагань вчинені з особливим цинізмом, що в подальшому викликає суспільний резонанс. По­третє, в генезисі досліджуваного виду зло­ чинів чітко простежується їх причинна залежність від політичних, соціально­економічних чинників, правової системи, пенітенціарної політики. По­четверте, недостатньо ефективна діяльність правоохо­ ронних органів з протидії вимаганням призводить до того, що лише по третині вчинених вимагань встановлено винних осіб, а взагалі за останні п’ять років встановлення винних осіб за вчинення вимаган­ ня знизилось на 6% [1]. Враховуючи вказане, не є дивним те, що біль­ шість вчених у сфері кримінального права, кримінології, криміналіс­ тики та оперативно­розшукової діяльності присвячують свої праці різноплановим аспектам протидії вимаганням. Зважаючи на це доці­ льно визначити стан наукової розробленості питання оперативно­ розшукової протидії вимаганням підрозділами кримінальної поліції. З метою аналізу досліджень присвячених вивченню питань про­ тидії вимаганням, на нашу думку, доцільно коротко проаналізувати наявні роботи, попередньо поділивши їх на групи. © Пономаренко Л. С., 2017 290 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Першу групу становлять дослідження. проведені у Радянський період. Вказане пов’язано з тим, що досліджуючи питання криміна­ льно­правові та кримінологічні аспекти вимагання, російський вче­ ний Є. А. Єлец визначає, що вимагання як вид злочинної діяльності вперше визначається Кримінальним кодексом СРСР, розмежовується від шахрайства та здирництва, та з цього моменту стає об’єктом до­ слідження фахівців­юристів. Так, за часів СРСР різні аспекти питання протидії вимаганням було розглянуто як в окремих наукових працях (В. В. Вандишева, Р. Гейндля, А. Гельвіга, М. А. Осадченко, Л. В. Єфре­ мова, С. М. Клюшке, Т. Г. Утмелидзе та ін.), так і в наукових статтях та тезах під час науково­практичних конференцій. Однак, беззаперечно окремої уваги серед робіт радянських вчених становить навчальний посібник Т. Г. Утмелідзе на тему: «Организационно­тактические ос­ новы раскрытия вымогательств денег и ценностей, сопряженных с похищением людей» [2]. До здобутків вказаної роботи можна віднес­ ти надання рекомендації щодо застосування ситуаційного підходу у оперативно­тактичних розробках, які стосуються тактики розкриття злочинів в цілому та тактики проведення окремих заходів [2, с. 26– 27, 32]. Аналізуючи матеріали дослідження, проведеного Т. Г. Утмілі­ дзе, можна стверджувати, що вказана робота беззаперечно стано­ вить інтерес при дослідження питання оперативно­розшукової про­ тидії вимаганням підрозділами кримінальної поліції. Що стосується другої групи вчених (наукові дослідження яких були проведені за років незалежності України), то враховуючи дово­ лі солідну кількість наукових праць, на нашу думку, доцільно роз­ глянути їх додатково розподіливши за рівнем наукового дослідження. Так, на рівні монографічних досліджень (дисертаційних дослі­ джень та монографій), питання протидії вимаганням було предме­ том вивчення багатьох юридичних дисциплін. Наприклад, у сфері кримінального права та кримінології свої дисертаційні дослідження безпосередньо або дотично окресленню питань протидії вимаганням присвятили такі вчені як О. М. Сарнавський (дисертаційне дослі­ дження на тему: «Кримінально­правова характеристика викрадення, привласнення, вимагання вогнепальної зброї, бойових припасів, ви­ бухових речовин чи радіоактивних матеріалів або заволодіння ними шляхом шахрайства або зловживання службовим становищем) та Л. О. Семикіна (дисертаційне дослідження на тему: «Вимагання за кри­ мінальним кодексом України»), у сфері криміналістики – О. Р. Лужецька (дисертаційне дослідження на тему: «Криміналістична характеристика вимагання, пов’язаного із застосуванням насильства над потерпілим») та М. В. Шамота (дисертаційне дослідження на тему: «Виявлення та роз­ слідування вимагань, що вчиняються організованими злочинними 291 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 угрупованнями»). В свою чергу, в сфері оперативно­розшукової дія­ льності безпосередньо дотичними до обраної нами проблематики є наукові праці таких вчених як А. В. Баб’яка, І. О. Крєпакова, С. І. Ніколаюка, О. С. Омельченка, Д. В. Сімоновича, М. В. Стащака та В. В. Шендрика. Однак, аналізуючи детально матеріали вказаних до­ сліджень можна дійти висновку, що значна кількість їх положень сьогодні втратили свою актуальність. Що стосується досліджень, проведених на рівні навчальних посі­ бників та підручників, то слід відмітити, що питання протидії вима­ ганню розглядається в більшості навчальних посібників з теорії опе­ ративно­розшукової діяльності, наприклад, підручник за заг. ред. Ю. Ф. Кравченка на тему: «Попередження і розкриття злочинів під­ розділами карного розшуку», навчальному посібнику під загальною редакцією Я. Ю. Кондратьєва на тему: «Організована рекетирська діяльність: засоби запобігання та викриття». Однак, враховуючи, що в навчальних посібниках оперуються положення застарілого законо­ давства та обрана нами проблематика розглядається лише з певних точок зору, можемо констатувати, що тільки окремі положення вка­ заних робіт є актуальними на сьогодні. Водночас, хочемо відмітити, що окрему уваги слід приділити мето­ дичним рекомендаціям авторського колективу (В. М. Сакал, В. М. Пісний, В. Р. Сливенко, В. І. Василинчук та ін.) на тему: «Використання іміта­ ційних засобів під час документування фактів вимагання та одер­ жання неправомірної вигоди». Однак у згаданих рекомендаціях ви­ магання розглядається лише як спосіб здійснення іншого злочину – отримання неправомірної вигоди. Що стосується досліджень на рівні наукових статей та тез допо­ відей, то з огляду на тематику тез, доволі цікавими є роботи таких вчених як: М. Г. Богуславського, О. М. Головка, О. М. Горбаня, О. О. Де­ ревягіна, Н. А. Колодяжного, С. І. Ніколаюка, О. В. Мельника, Н. А. Ру­ банця, І. В. Сервецького, Р. М. Шехавцова та ін. Водночас, аналізуючи вказані наукові праці можна дійти висновку, що питання, присвячені різним аспектам протидії вимаганням, були розглянуті доволі фраг­ ментарно та багато аспектів залишились поза увагою. Разом з цим відмітимо, що розгляду питання протидії вимаганням також присвячено роботи зарубіжних вчених: С. В. Забелова, Т. В. Ко­ леснікової, С. В. Ледащева, О. Б. Сєрова та ін. Отже, підводячи підсумок можна констатувати, що питання опе­ ративно­розшукової протидії вимаганням перебуває в постійному полі зору науковців. Однак аналізуючи їх дослідження, можна дійти висновку, що більшість із положень праць науковців на сьогодні є застарілими та потребують наукового переосмислення. Водночас, 292 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 аналіз емпіричного матеріалу дає змогу резюмувати, що поза увагою науковців залишилася значна кількість питань, пов’язаних із органі­ заційно­тактичними засадами оперативно­розшукової протидії ви­ маганням. Список бібліографічних посилань 1. Статистичні дані Генеральної прокуратури України // Генеральна прокуратура України : офіц. сайт. URL: http://www.gp.gov.ua/ua/stat.html (да­ та звернення: 20.11.2017). 2. Утмелидзе Т. Г. Организационно­тактические основы раскрытия вы­ могательств денег и ценностей, сопряженных с похищением людей : учеб. пособие. М. : МВД СССР, 1989. 55 с. Одержано 21.11.2017 УДК 343.31 Сергій Володимирович ПОНОМАРЬОВ, здобувач Харківського національного університету внутрішніх справ КЛАСИФІКАЦІЯ КРАДІЖОК, ПОЄДНАНИХ ІЗ ПРОНИКНЕННЯМ У ЖИТЛО, ІНШЕ ПРИМІЩЕННЯ ЧИ СХОВИЩЕ Конституцією України кожному гарантується право на недотор­ канність житла, яке має особливе значення для кожної особи, оскіль­ ки його дотримання є певною гарантією інших прав людини – права на життя, на особисту недоторканність, на невтручання в особисте і сімейне життя, на володіння, користування і розпорядження своєю власністю тощо. Відповідно до ст. 41 Основного Закону України ко­ жен має право володіти, користуватись і розпоряджатися своєю вла­ сністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власнос­ ті. Право приватної власності є непорушним [1]. Сьогодні в умовах розбудови демократичної правової держави безпека й недоторкан­ ність визнаються надзвичайними соціальними цінностями. Гаранто­ вана Конституцією та Цивільним кодексом України охорона приват­ ної власності, її захист від злочинних (корисливих) посягань були і залишаються одними з найважливіших завдань у діяльності право­ охоронних органів [2]. Водночас, статистика свідчить, що за останні 3 роки кількість злочинів, які кваліфікуються за ч. 3 ст. 185 КК Укра­ їни, тобто крадіжки, вчинені шляхом проникнення в житло або інше приміщення громадян, постійно зростає (так, у 2013 році – 36823, 2014 р. – 41233, 2015 р. – 46824, 2016 р. – 59737, та 10 міс 2017 року – 46749) [3]. Тобто не дивлячись на досить чітку правову регламентацію забезпечення недоторканості права власності, аналіз статистичних даних свідчить про збільшення окресленого виду крадіжок. Вказане © Пономарьов С. В., 2017 293 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 призводить до того, що вченими у сфері криміналістики та операти­ вно­розшукової діяльності розглядаються різні аспекти питання протидії вказаним видам злочинів. Однак, детальній аналіз фахової наукової літератури дає змогу визначити, що здебільшого вченими досліджувались лише окремі види крадіжок, поєднаних з проник­ ненням у житло, інше приміщення чи сховище (наприклад, О. М. Аса­ дчих вивчалось питання протидії крадіжкам із приватних дачних будинків, а авторським колективом монографії на тему «Оператив­ но­розшукова протидія діяльності організованих груп, які готують вчинення крадіжок із квартир» (О. О. Ганжа, О. В. Деревягін, М. В. Ста­ щак, К. В. Шахова, В. В. Шендрик) вивчались питання, пов’язані із протидією квартирним крадіжкам). Вказане призвело до того, що сьогодні вченими розроблені різноманітні класифікації окремих ви­ дів крадіжок за багатьма критеріями. Наприклад, російський вчений А.П. Шеремет пропонує розподілити квартирні крадіжки за предме­ том посягання, способом вчинення і приховування, місцем реалізації злочинного задуму [4]. Однак, жодним із вчених не було запропоно­ вано класифікацію загального виду крадіжок, поєднаних з проник­ ненням до житла, інше приміщення чи сховища. Враховуючи вказане, аналізуючи наукову літературу та емпіри­ чний матеріал можна дійти висновку, що крадіжки, поєднані з про­ никненням у житло, інше приміщення чи сховище можливо класифі­ кувати за наступними критеріями: 1) за способом підготовки: – до вчинення яких попередньо готуються; – ті, що вчиняються спонтанно; 2) за мотивом: – ті, що вчиняються з метою власної наживи; – ті, що вчиняються з метою викрадення історичних або культу­ рних цінностей; – ті, що вчиняються з метою особистої помсти, або через зазд­ рощі; – ті, що вчиняються з метою спонукання до будь­яких дії; – ті, що вчиняються з метою залякування; – ті, що вчиняються з метою імітування (інсценування) вчинен­ ня злочину; – ті, що вчиняються з метою приховування іншої злочинної дія­ льності; – ті, що вчиняються з метою виконання замовлення третьої особи; 3) за місцем вчинення, зокрема що вчиняються із: – житла громадян у багатоквартирних будинках чи гуртожитках; – приватних домоволодінь, дач, заміських будинків; 294 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 – приміщень для зберігання рухомого та нерухомого майна (під­ собних приміщень), гаражів; – аптек та закладів охорони здоров’я; – магазинів та торгівельних павільйонів, складських приміщень; – об’єктів, що належать Збройним силам України, озброєним до­ бровільним батальйонам, правоохоронним органам; – об’єктів інфраструктури; – закладів культури та мистецтва, державних закладів та архівів; – вантажних відсіків комерційного транспорту та об’єктів заліз­ ничного транспорту; 4) за формою власності об’єкта проникнення: – ті, що вчиняються з об’єктів приватної власності; – ті, що вчиняються з об’єктів юридичної власності; – ті, що вчиняються з об’єктів державної власності; 5) за предметом посягання, зокрема для викрадення: – грошей та цінних паперів; – ювелірних виробів та цінних прикрас; – аудіо­, відео та побутової, будівельної та господарської техніки; – засобів зв’язку та їх аксесуарів; – особистих речей та одягу; – документів (в тому числі в електронному вигляді); – культурних, художніх та мистецьких цінностей; – продовольчих та непродовольчих виробів або товарів, зокрема алкогольних чи тютюнових; – наркотичних засобів, психотропних речовин та їх аналогів, ме­ дикаментів; – вогнепальної зброї та боєприпасів, вибухових речовин; – паливно­мастильних матеріалів, запчастин до різноманітної техніки; 6) за «кваліфікованістю» осіб, що вчиняють крадіжку: – ті, що вчиняються «професійними» крадіями; – ті, що вчиняються особами зі специфічними навичками; – ті, що вчиняються непрофесійними злочинцями; 7) в залежності наявності людей на об’єкті крадіжки: – ті, що вчиняються за відсутності людей в житлі, інше примі­ щенні, чи сховищі; – ті, що вчиняються за наявності людей в житлі, інше приміщен­ ні чи сховищі; 8) за способом проникнення до житла, іншого приміщення чи сховища: – ті, що вчиняються шляхом використання «вільного» доступу; – ті, що вчиняються шляхом пошкодження або демонтажу запір­ них пристроїв, в тому числі, за допомогою використання спеціально пристосованих засобів; 295 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 – ті, що вчиняються шляхом пошкодження конструктивних час­ тин житла, приміщення чи сховища, зокрема вікон, стін, даху тощо; – ті, що вчиняються шляхом проникнення до житла, приміщення чи сховища на законних підставах та переховування там до настання сприятливих умов для вчинення злочину; – ті, що вчиняються з використання вибухових речовин; – ті, що вчиняються із застосування спеціального обладнання, в тому числі комп’ютерної техніки; – ті, що вчиняються із використання спеціальної екіпіровки для спуску на відкриті вікна і балкони. Отже, підсумовуючи наведене можна дійти висновку, що сього­ дні працівники кримінальної поліції зіштовхуються з багатьма ви­ дами крадіжок, поєднаними із проникненням до житла, іншого при­ міщення чи сховища. Враховуючи вказане, при знанні останніми класифікації таких крадіжок, оперативні працівники зможуть швид­ ше зорієнтуватися щодо напрямів отримання первинної оперативно­ розшукової інформації. Список бібліографічних посилань 1. Конституція України : закон України від 28.06.1996 № 254к/96­ВР // База даних (БД) «Законодавство України» / Верховна Рада (ВР) України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254к/96­вр (дата звернення: 22.10.2017). 2. Цивільний кодекс України : закон України від 16.01.2003 № 435­IV // БД «Законодавство України» / ВР України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/ laws/show/435­15 (дата звернення: 22.10.2017). 3. Статистичні дані Генеральної прокуратури України // Генеральна прокуратура України : офіц. сайт. URL: http://www.gp.gov.ua/ua/stat.html (да­ та звернення: 22.10.2017). 4. Шеремент А. П. Криміналістика : навч. посіб. 2­ге вид. Київ : Центр учбо­ вої літератури, 2009. 472 с. URL: http://uchebniks.net/book/84­kriminalistika­ navchalnij­posibnik­sheremet­a­p.html (дата звернення: 22.10.2017). Одержано 21.11.2017 УДК 355.02 Сергій Павлович ПОНОМАРЬОВ, кандидат юридичних наук, докторант Харківського національного університету внутрішніх справ ШЛЯХИ ПОКРАЩЕННЯ ОБОРОНОЗДАТНОСТІ УКРАЇНИ Оборона країни належить до найважливіших функцій держави, є справою всього народу і конституційним обов’язком кожного грома­ дянина. Конституцією України визначено, що захист Вітчизни, неза­ лежності та територіальної цілісності України, шанування її держав­ них символів є обов’язком громадян України. А тому діяльність © Пономарьов С. П., 2017 296 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 держави щодо організації оборони має першочергове значення для сталого її розвитку та підвищення добробуту громадян, передусім в умовах гібридної війни, в якій перебуває Україна. Питанню оборотноздатності України присвячені праці таких вчених як: В. Б. Авер’янова, Є. В. Доніна, В. В. Сокуренка, Я. М. Когута, С. П. Латіна, Ю. І. Пушкарьова та інших. В сучасних умовах основними партнерами України в її діях по забезпеченню своєї незалежності, зміцненню обороноздатності і відсічі агресії з боку Росії залишаються Сполученні Штати Америки, країни – члени Північно­Атлантичного альянсу (НАТО) та Європейського Союзу, які вважають незалежність України одним із стримуючих факторів геополітичних амбіцій Росії, але вони також враховують позаблоковий статус України і обмежуються наданням політичної, економічної та військово – технічної допомоги. Вирішуючи проблеми забезпечення національної безпеки, Україна має, насамперед, розраховувати на власні внутрішні ресурси, тобто, перш за все, на саму себе. Західні країни Європи та і США мають сьогодні свої внутрішні проблеми економічного і морально­ духовного характеру, вони роз’єднані в зовнішній політиці і ослаблені кризами в економіці, тому розраховувати на їх більш активну роль та зростаючу матеріально­технічну допомогу Україні не варто, а необхідно готувати власні сили і ресурси на забезпечення своєї національної безпеки, враховуючи існуючі для неї виклики і загрози сьогодення. У 2014 році були проведені Парламентські слухання на тему : «Обороноздатність України у ХХІ столітті: виклики, загрози та шляхи їх подолання» на яких було розглянуто основні проблеми у цій сфері, а саме: посягання на державний суверенітет України; втручання у внутрішні справи України; незавершення договірно­правового офо­ рмлення і недостатнє облаштування державного кордону з Російсь­ кою Федерацією; посилення мілітаризації держав у регіоні; наро­ щення угрупувань військ та озброєнь поблизу кордону України; активізація розвідувальної та розвідувально­диверсійної діяльності спецслужб; загроза скоєння терористичних актів на важливих стра­ тегічних об’єктах; незаконне ввезення в Україну та сприяння з боку Російської Федерації ввезенню зброї, боєприпасів, вибухових речо­ вин і наркотичних засобів; використання енергетичної і торговель­ но­економічної залежності від Російської Федерації; загострення безпекової ситуації в Молдові; посилення економічного та інформа­ ційно­психологічного тиску; намагання російської сторони маніпу­ лювати суспільною свідомістю, зокрема шляхом поширення недо­ стовірної, неповної або упередженої інформації [1]. 297 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Подолання всіх цих проблем та покрашення обороноздатності України можливе шляхом реформування сектору безпеки.Сьогодні загрозу безпеці становлять не тільки військові загрози, котрі вимагають оборонних реагувань, а й невійськові, такі як тероризм, громадянські війни, організована злочинність, нелегальна торгівля чи розповсюдження вогнепальної зброї. Сектор безпеки включає всі «державні установи та агенції, котрі мають законні повноваження для застосування сили, керування силою чи погрози її застосування. Реформування сектору безпеки України необхідне й за наступних причин: 1) просування до стабільності та запобігання конфліктів; 2) сприяння тривалому економічному розвитку; 3) професіоналізм: створення надійного і відповідального корпусу військовослужбовців; 4) демократизація безпеки [2, с. 6]. Враховуючи реальність загроз національній безпеці України, вимоги подальшого посилення ефективності сектору безпеки і обо­ рони, необхідно: 1) забезпечити вдосконалення законодавства в частині: зміц­ нення обороноздатності держави та забезпечення надійного функці­ онування складових сектору безпеки і оборони України у мирний час та особливий період; поетапного повернення соціальних гарантій військовослужбовців Збройних Сил України, інших військових фор­ мувань та правоохоронних органів; продовжити виконання заходів щодо повноцінного забезпечення підрозділів особливого призна­ чення та бойових військових частин Збройних Сил України, інших військових формувань та правоохоронних органів озброєнням, вій­ ськовою технікою та іншими матеріально­технічними засобами; 2) внести зміни до законів України «Про засади внутрішньої і зо­ внішньої політики», «Про основи національної безпеки України» та інші, щодо функціонування фінансової системи України на особли­ вий період, забезпечення кібернетичної безпеки України та захисту інформації. 3) забезпечити раціональне, своєчасне та ефективне викорис­ тання бюджетних коштів та посилити фінансову дисципліну з метою недопущення накопичення залишків невикористаних коштів на ра­ хунках, зростання кредиторської заборгованості, відволікання кош­ тів у дебіторську заборгованість та інше. Слід відзначити, що це не вичерпний перелік можливих шляхів покращення сектору безпеки України. Державна політика у цій сфері повинна спрямовуватись на: забезпечення підготовки сучасної обо­ рони до виконання властивих їй функцій; удосконалення систем пу­ блічного адміністрування у сфері оборони, включаючи відновлення 298 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 на всіх рівнях інституту керівників оборони, створення служб циві­ льної оборони та органів, спеціально уповноважених на вирішення питань оборони; ефективне застосування системи кадрового забез­ печення централізованого типу;підвищення ефективності військово­ патріотичного виховання громадян України та інше [3, с. 107]. Таким чином, з огляду на викладені проблеми у сфері оборо­ ноздатності України, безсумнівно постає питання щодо реформування та покращення цієї сфери, що і було запропоновано у викладеному матеріалі. Список бібліографічних посилань 1. Обороноздатність України у ХХІ столітті: виклики, загрози та шляхи їх подолання : парламентські слухання від 23.07.2014 // Верховна Рада Укра­ їни : офіц. веб­портал. URL: http://static.rada.gov.ua/zakon/ skl7/5session/par_sl/sl2307214.htm (дата звернення: 20.11.2017). 2. Борн Г., Флурі Ф., Ланн С. Контроль та управління: актуальність пар­ ламентського контролю над сектором безпеки. Збірник статей з фундамен­ тальних аспектів парламентського контролю над сектором безпеки. Брюссе­ ль ; Женева ; Київ, 2006. 179 с. 3. Сокуренко В. В. Сфера оборони України: адміністративно­правове ре­ гулювання : монографія. Київ : Нац. акад. внутр. справ, 2015. 544 с. Одержано 21.11.2017 УДК 343.132 Валерій Дмитрович ПЧОЛКІН, доктор юридичних наук, професор, професор кафедри кримінально-правових дисциплін факультету № 6 Харківського національного університету внутрішніх справ СУЧАСНІ ПРОБЛЕМИ ТА НАПРЯМИ ДОСЛІДЖЕНЬ ТЕОРІЇ ОПЕРАТИВНО-РОЗШУКОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УКРАЇНІ Сучасний період розвитку України характеризується зміною орі­ єнтацій нашого суспільства в політичній, економічній, соціальній, правовій сферах та різким ускладненням криміногенної ситуації в країні. Це обумовлює розвиток специфічної системи наукових знань, предметом дослідження яких є типові ознаки латентних злочинів і найбільш ефективні, переважно негласні, заходи, засоби і методи, що застосовуються оперативними підрозділами правоохоронних орга­ нів у процесі оперативно­розшукової діяльності. Теорія оперативно­розшукової діяльності сформувалась як галузь наукового знання в результаті інтеграції та диференціації наук кримінально­правового циклу. У системі юридичних наук саме теорія оперативно­розшукової діяльності покликана озброювати практику протидії злочинності комплексом наукових висновків і © Пчолкін В. Д., 2017 299 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 рекомендацій, необхідних для ефективної організації та проведення оперативно­розшукових заходів, створення методологічних, правових, організаційних, інформаційних та інших передумов успішної діяль­ ності оперативних підрозділів правоохоронних органів щодо виявлен­ ня і розкриття злочинів. Основою цієї теорії є численні попередні та сучасні теоретичні напрацювання і, головне, прийняте в Україні зако­ нодавство що регламентує оперативно­розшукову діяльність [1; 2]. Крім того за роки незалежності в Україні підготовлено й захи­ щено значну кількість дисертацій з оперативно­розшукової діяльно­ сті, у результаті чого одержали фундаментальну розробку чимало важливих і принципових питань цієї галузі наукового знання. Це да­ ло можливість підготувати нове покоління вчених, що продовжили комплексні наукові дослідження з актуальних проблем теорії опера­ тивно­розшукової діяльності [3]. Ці дослідження здійснювались ко­ лективами Харківського, Київського, Дніпропетровського, Лугансь­ кого, Львівського, Одеського університетів внутрішніх справ та інших навчальних закладів МВС і Академії Служби безпеки України. У результаті їх проведення одержали фундаментальну розробку чи­ мало важливих і принципових питань цієї галузі наукового знання. На науковій основі були запропоновані визначення об’єкта, предме­ та, кола суб’єктів, засобів, заходів і організаційно­тактичних форм оперативно­розшукової діяльності, сформульовані найважливіші вихідні положення негласної роботи, основи загальної та спеціальної методики і тактики, виявлення, попередження і розкриття окремих видів злочинів, а також інших напрямків теорії ОРД [4] Аналіз проведених за останні роки наукових досліджень спону­ кає до висновку, що особливу увагу з боку науковців привертали ті питання теорії оперативно­розшукової діяльності, які визначають і розкривають: соціальну обумовленість і державно­правовий харак­ тер оперативно­розшукової діяльності; шляхи удосконалення нор­ мативно­правового регулювання цієї діяльності; принципи її здійс­ нення; проблеми застосування спеціальних засобів, заходів і організаційно­тактичних форм оперативно­розшукової діяльності; питання компетенції різних суб’єктів цієї діяльності, а також коор­ динації їх діяльності; особливості організації й тактики проведення оперативно­розшукових заходів; проблеми державного, судового та відомчого контролю з метою забезпечення гарантованих Конститу­ цією України прав і свобод громадян. Вважаємо, що і подальший роз­ виток теорії оперативно­розшукової діяльності багато в чому пов’язаний з науковою розробкою саме цих напрямів дослідження. Останнім часом у зв’язку з реформуванням кримінального про­ цесуального та оперативно­розшукового законодавства гостро 300 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 постало питання науково­теоретичного осмислення сутності та змі­ сту оперативно­розшукової діяльності. У ст. 2 Закону України «Про оперативно­розшукову діяльність» дається її офіційне поняття як «системи гласних і негласних пошукових, розвідувальних і контр­ розвідувальних заходів, що здійснюються з використанням операти­ вних і оперативно­технічних засобів. Отже, поняття оперативно­ розшукової діяльності у чинному законодавстві передбачає її ком­ плексний характер і залежно від вирішення тих або інших завдань можна виділити три основні її напрями: пошуковий, розвідувальний, контррозвідувальний. Характерним для всіх напрямів оперативно­ розшукової діяльності став її захисний характер, направлений на створення умов, що забезпечують захист визначених законом об’єк­ тів від злочинних посягань, на усунення причин і умов вчинення злочинів, своєчасне виявлення і припинення протиправної поведінки. Ці базові положення були розвинуті у роботах багатьох україн­ ських науковців [5–8]. З огляду на накопичений емпіричний і теоре­ тичний матеріал, вчені і практики дійшли висновку, що теорія опе­ ративно­розшукової діяльності – це наука, яка досліджує законо­ мірності механізму вчинення тяжких та особливо­тяжких злочинів і протидії кримінального середовища, виявлення інформації про зло­ чин і його учасників, збирання, оцінки і використання фактичних даних про них, яка розробляє правові, організаційні, методичні й та­ ктичні основи щодо ефективного застосування оперативно­розшу­ кових сил, засобів і заходів у протидії злочинності. У системі юриди­ чних наук саме теорія оперативно­розшукової діяльності покликана озброювати практику боротьби зі злочинністю комплексом науко­ вих висновків і рекомендацій, необхідних для ефективної організації та проведення оперативно­розшукових заходів, створення методо­ логічних, правових, організаційних, інформаційних та інших переду­ мов успішної діяльності оперативних підрозділів щодо попереджен­ ня, виявлення і розкриття злочинів. Окрім власне теоретичних питань сутності та змісту оператив­ но­розшукової діяльності, важливе місце у справі подальшого розви­ тку теорії ОРД посідають проблеми, пов’язані з науково­теоретичним осмисленням правового регулювання, організації і тактики діяльно­ сті оперативних підрозділів правоохоронних органів. Серед них: пи­ тання правового регулювання; удосконалення організації й тактики діяльності оперативних підрозділів; використання сил та засобів оперативно­розшукової діяльності; застосування методів та заходів, визначення їх переліку та змісту в нормативно­правових актах Укра­ їни; сприяння громадян здійсненню оперативно­розшукової діяль­ ності, їх соціальний та правовий захист; дотримання законності; 301 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 забезпечення прав і свобод людини під час здійснення оперативно­ розшукової діяльності тощо. Актуальним напрямком дослідження зазначених проблем опе­ ративно­розшукової діяльності є глибокий і всебічний аналіз сучас­ ної правової основи цієї діяльності й подальше удосконалення її пра­ вового регулювання. У першу чергу це стосується законодавчої частини правових засад. Говорити про важливість прийнятого у 1992 році Закону України «Про оперативно­розшукову діяльність» немає потреби, вона очевидна. Разом із тим не можна не відзначити, що цей правовий акт не позбавлений певних недоліків. Окремі його поло­ ження сформульовані не зовсім чітко, суперечливо і можуть тракту­ ватися по­різному. Багато питань зовсім не врегульовані. На основі аналізу Закону України «Про оперативно­розшукову діяльність» мо­ жна зробити висновок про те, що він потребує істотних змін. Опти­ мальним варіантом вирішення даного питання є розробка і прийн­ яття Закону в новій редакції. В однаковій мірі ці недоліки характерні й для підзаконних нормативних актів, що регламентують оператив­ но­розшукову діяльність [9]. З нормативно­правовим регулюванням оперативно­розшукової діяльності пов’язане питання про правовідносини, що виникають у сфері цієї діяльності. Це питання давно привертає увагу дослідників і постійно перебуває в центрі їх наукових інтересів. І це не випадково. У правовідносинах найбільш яскраво відображаються особливості механізму правового впливу на суспільні зв’язки, чітко проявляється специфіка правових методів, що використовуються різними галузя­ ми права для регулювання таких зв’язків. Саме у правовідносинах, у їх виникненні й припиненні та їх зміні, у тих правах і обов’язках, що виникають, виявляється справжнє життя норм права. Тому визнання відносин, що складаються у сфері оперативно­розшукової діяльності, правовими дозволяє зробити висновки, що мають як прикладне, так і наукове значення. Воно полягає в тому, що при цьому розкриваєть­ ся найважливіший аспект фактичної обґрунтованості правового ре­ гулювання, демонструються можливості реального втілення норм у права й обов’язки конкретних осіб, що беруть участь в оперативно­ розшуковій діяльності [10, с. 49–53]. Дослідження теорії оперативно­розшукової діяльності пов’язані з інтенсивним розвитком в сучасний період наук кримінально­ правового циклу. Відомо, що теорія оперативно­розшукової діяльно­ сті виникла не «на голому місці». Вона формувалася і розвивалася на основі інших галузей, насамперед, кримінально­правових наук (кри­ міналістика, кримінальний процес, кримінологія, кримінальне і кри­ мінально­виконавче право). Наукові досягнення цих галузей, зокрема 302 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 кримінального процесу, після прийняття КПК України, стали обов’язковими для використання у практиці оперативно­розшукової діяльності. І навпаки, теорія оперативно­розшукової діяльності зба­ гачує інші теорії наук кримінально­правового циклу [11, с. 13–17]. На завершення вважаємо за доцільне зазначити наступне. У да­ ній роботі окреслено і коротко розглянуто лише деякі, на наш по­ гляд, найбільш важливі напрями розвитку теорії оперативно­ розшукової діяльності за часи незалежності України. Є й інші. Вони позначені в працях ряду авторів, що заслуговують на серйозну увагу і повинні враховуватися під час проведення наукових досліджень. Список бібліографічних посилань 1. Про оперативно­розшукову діяльність : закон України від 18.02.1992 № 2135­XII // База даних (БД) «Законодавство України» / Верховна Рада (ВР) України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2135­12 (дата звернення: 22.10.2017). 2. Кримінальний процесуальний кодекс України : закон України від 13.04.2012 № 4651­VI // БД «Законодавство України» / ВР України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/4651­17 (дата звернення: 22.10.2017). 3. Бандурка О. М. Теорія і практика оперативно­розшукової діяльності : монографія. Харків : Золота миля, 2012. 620 с. 4. Пчолкін В. Д. Розвиток теорії оперативно­розшукової діяльності за роки незалежності в Україні. Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ. 2011. № 2 (53). С. 113–121. 5. Ортинський В. Л. Протидія нелегальній економіці засобами операти­ вно­розшукової діяльності : монографія. Львів : ЛЮІ, 2004. 436 с. 6. Погорецький М. А. Функціональне призначення оперативно­ розшукової діяльності у кримінальному процесі : монографія. Харків : Арсіс ЛТД, 2007. 567 с. 7. Слінько С. В. Теорія і практика реформування досудового розсліду­ вання : монографія. Харків : Арсіс ЛТД, 2011. 270 с. 8. Теорія і практика протидії вимаганням оперативними підрозділами органів внутрішніх справ України : монографія / А. В. Баб’як, І. О. Крєпаков, О. С. Омельченко та ін. Львів : Галиц. видав. спілка, 2012. 246 с. 9. Юхно О. О. Проблеми вдосконалення правового регулювання опера­ тивно­розшукової діяльності та її узгодженості з кримінальним процесуаль­ ним законодавством України. Вісник Харківського національного університе- ту внутрішніх справ. 2016. № 3 (74). С. 159–167. 10. Козаченко І. П. Проблеми правових відносин і законності в операти­ вно­розшуковій діяльності. Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. 2000. № 3. С. 49–53. 11. Пчолкін В. Д., Федосова О. В. Історичні та теоретико­методологічні аспекти інтеграції та диференціації кримінально­правових наук. Вісник Хар- ківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Серія «Право». 2013. № 1082. С. 13–17. Одержано 21.11.2017 303 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 УДК 343.85(477) Катерина Павлівна РУБАН, кандидат юридичних наук, доцент кафедри професійних та спеціальних дисциплін Херсонського факультету Одеського державного університету внутрішніх справ ПРОБЛЕМИ КОМПЕТЕНЦІЇ ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ УКРАЇНИ У ПРОТИДІЇ КОРУПЦІЙНИМ ЗЛОЧИНАМ Зважаючи на пріоритетність антикорупційної політики в Україні питання реформування правоохоронних органів України щодо про­ тидії корупції за останні роки набули ще більшої актуальності. Пря­ ме підтвердження тому прийняття низки антикорупційних законів 14 жовтня 2014 року, серед яких Закон України «Про запобігання корупції». У ст. 1 цього Закону визначено спеціально уповноважені суб’єкти у сфері протидії корупції, а саме: органи прокуратури, Наці­ ональної поліції, Національне антикорупційне бюро України, Націо­ нальне агентство з питань запобігання корупції. Відповідно до за­ значеного вичерпного переліку суб’єктів, не мають і не повинні мати жодних повноважень відділи Служби безпеки України (далі – СБУ), Державної фіскальної служби тощо. Проте у ст. 2 Закону України «Про Службу безпеки України» від 25.03.1992 до завдань СБУ також входить попередження, виявлення, припинення та розкриття злочинів проти миру і безпеки людства, тероризму, корупції та організованої злочинної діяльності у сфері управління і економіки та інших протиправних дій, які безпосеред­ ньо створюють загрозу життєво важливим інтересам України. У ст. 10 указаного закону закріплено, що до складу Центрального управ­ ління СБУ, у тому числі входить функціональний підрозділ боротьби з корупцією і організованою злочинною діяльністю. Дивує те, що зазначений закон не відповідає положенням чин­ ного антикорупційного законодавства, зокрема містить посилання на застарілі норми. Так, у ст. 19 стосовно осіб, які претендують на службу в органах СБУ, за їх письмовою згодою проводиться спеціа­ льна перевірка в порядку, встановленому Законом України «Про за­ сади запобігання і протидії корупції», який вже втратив чинність більш як два роки. Особи, які претендують на службу в органах СБУ, до призначення на відповідну посаду подають за місцем майбутньої служби декларацію про майно, доходи, витрати і зобов’язання фінан­ сового характеру за формою і в порядку, що встановлені Законом України «Про засади запобігання і протидії корупції», та зобов’язані повідомити керівництву органу, на посаду в якому вони претендують, © Рубан К. П., 2017 304 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 про працюючих у цьому органі близьких їм осіб. Крім того, далі по тексту статті продовжуються посилання на не чинний закон: Співро­ бітники Служби безпеки України зобов’язані подавати щороку до 1 квітня за місцем служби декларацію про майно, доходи, витрати і зобов’язання фінансового характеру за минулий рік за формою і в порядку, що встановлені Законом України «Про засади запобігання і протидії корупції». І це незважаючи на те, що останні зміни, які вно­ силися до Закону України «Про Службу безпеки України» датуються 23.12.2015, тобто однозначно після прийняття Закону України «Про запобігання корупції», і після вступу його в силу 26.04.2015 року. З чим пов’язувати таку неуважність законодавця? Питання залиша­ ється відкритим. Останнім часом, відтоді як в Україні почали розслідувати коруп­ ційні злочини, періодично спостерігаємо спалахи протистояння (не­ порозуміння) між Генеральною прокуратурою (ГПУ), її структурним підрозділом САП і НАБУ [1]. Національне антикорупційне бюро (далі – НАБУ) та Спеціалізо­ вана антикорупційна прокуратура (далі – САП) виступили з крити­ кою операції затримання заступника міністра охорони здоров’я й наголосили, що втручанням слідчих «звичайної» прокуратури та СБУ до кримінальної справи, котра насправді є підслідною новостворе­ ним антикорупційним органам, створюються підвалини для провалу розслідування та виправдального вироку. Станом на 8 липня 2016 року антикорупційна прокуратура зафіксувала вже десяток спроб передачі до НАБУ справ, які починали розслідуватися іншими право­ охоронними органами [2]. Зокрема, йдеться про прецедент з мером Вишгорода: у квітні йо­ го затримали СБУ та прокуратура Київської області на отриманні хабара (прим. авт. неправомірної вигоди), проте вже за два місяці Апеляційний суд Києва скасував арешт через те, що досудове розслі­ дування здійснювалось неуповноваженим органом досудового роз­ слідування, при цьому неякісно, з істотними порушеннями вимог КПК України [2]. Будь­яке втручання в чужу підслідність створює ризик визнання недопустимими доказів як таких, що були отримані з порушенням процесуального законодавства, і, відповідно, створює умови для уникнення підозрюваним відповідальності за скоєні кримінальні правопорушення. Підслідність правопорушень чітко регулюється чинним законо­ давством. Згідно ч. 5 ст. 36 КПК забороняється доручати здійснення досудового розслідування кримінального правопорушення, віднесе­ ного до підслідності Національного антикорупційного бюро України, іншому органу досудового розслідування. 305 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Питання «підслідності» кримінальних проваджень, тобто визна­ чення, який територіальний або спеціальний орган досудового роз­ слідування повинен і має право здійснювати таке розслідування, чітко й однозначно врегульоване КПК України. Відповідному прокурору (включно з генеральним) законом надано лише право на визначення територіальної (район, місто, область) підслідності. У прокурора від­ повідного рівня є також право передавати матеріали кримінального провадження від одного слідчого іншому в межах одного слідчого ор­ гану за умови, якщо прокурор встановить неспроможність одного з них здійснювати ефективне розслідування злочину або ж його особи­ сту зацікавленість в результатах такого розслідування. Спеціальний орган досудового розслідування (НАБУ) має лише «предметну» підслідність, тобто його детективи розслідують певні види кримінальних злочинів, передбачених Кримінальним і Кримі­ нальним процесуальним кодексами, незалежно від території, на якій вони були вчинені. Право будь­якого прокурора або слідчого, якому надійшла заява або повідомлення щодо внесення належної інформа­ ції до ЄРДР, та проведення першочергових слідчих дій (огляд місця події, затримання встановленого одразу після вчинення злочину пі­ дозрюваного, негайний обшук) не повинні порушувати «підслід­ ність», а лише сприяти швидкому та ефективному реагуванню на саму подію правопорушення з метою його припинення і викриття підозрюваної особи. Негайно після проведення таких першочергових дій зібрані матеріали повинні бути передані слідчому і процесуаль­ ному керівникові за належною підслідністю. Висновок: проблеми компетенції правоохоронних органів Украї­ ни у протидії корупційним злочинам пов’язані із новими антикоруп­ ційними нормами, законами, які не узгоджено із вже існуючою зако­ нодавчою базою, а точніше не внесено належних змін до їх змісту. У першу чергу, це визначення поняття спеціально уповноважені суб’єкти у сфері протидії корупції (ст. 1 Закону України «Про запобі­ гання корупції» від 14.10.2014), в якому відсутня СБУ. Натомість за­ вдання попередження, виявлення, припинення та розкриття коруп­ ції залишається у ст. 2 Закону України «Про Службу безпеки України». Статті 10, 19 даного закону містять посилання на застарілі норми Законом України «Про засади запобігання і протидії корупції» від 07.04.2011. Складною залишається ситуація визначення підслід­ ності, а у подальшому визнання допустимості доказів між органами САП, «звичайної» прокуратури, НАБУ та СБУ. Без окреслення чітких меж, зокрема у Конституції України, Кримінальному процесуальному кодексі України, законах України «Про запобігання корупції», «Про прокуратуру», «Про Національне антикорупційне бюро України», 306 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 «Про Службу безпеки України» та внесення відповідних змін компе­ тенції правоохоронних органів України у протидії корупційним зло­ чинам залишаться заплутаними, продубльованими, а відповідно – недієвими. Список бібліографічних посилань 1. Сущенко В. Досудове розслідування корупційних злочинів: прокура­ тура і НАБУ – протистояння чи співробітництво? // ZN,UA : сайт. URL: https://dt.ua/internal/dosudove­rozsliduvannya­korupciynih­zlochiniv­prokurat ura­i­nabu­protistoyannya­chi­spivrobitnictvo­notatki­storonnogo­na­storinkah­ konstituciyi­i­zakoniv­ta­pro­praktiku­yih­zastosuvannya­v­ukrayini­_.html (дата звернення: 22.10.2017). 2. НАБУ скаржиться, що інші правоохоронні органи зазіхають на підслі­ дність корупційних злочинів // ZBRUC : сайт. URL: https://zbruc.eu/­ node/53587 (дата звернення: 22.10.2017). Одержано 31.10.2017 УДК 343.13 Олена Миколаївна СІТАЙЛО, аспірант Національної академії внутрішніх справ ДЕЯКІ ПРАВОВІ МІЖНАРОДНІ ПОЛОЖЕННЯ ЩОДО РОЗШУКУ ОБВИНУВАЧЕНОГО, ЯКИЙ УХИЛЯЄТЬСЯ ВІД СУДУ ЗА ГОСПОДАРСЬКІ ЗЛОЧИНИ У сучасних умовах розвитку процесів глобальної інтернаціоналі­ зації всіх сфер життєдіяльності увага міжнародної спільноти голо­ вним чином зосереджується на консолідації зусиль, спрямованих на протидію із злочинністю, що останнім часом зазнала якісно­ кількісної трансформації. Розвиток засобів комунікації, поява Інтернету, безвізовий режим з багатьма Європейськими країнами, недосконалість національних механізмів протидії злочинам у сфері господарської діяльності – це далеко неповний перелік чинників, які сприяють уникненню обви­ нуваченими кримінальної відповідальності за злочини у сфері гос­ подарської діяльності За таких умов особливу роль відіграє міжнародне співробітниц­ тво держав у протидії зі злочинністю шляхом надання правової до­ помоги в кримінальних провадженнях, однією з форм якої є видача осіб, або екстрадиція [1]. Для України, яка останнім часом активізує свої дії на шляху інте­ грації у світове співтовариство, зокрема в Європейський Союз, акту­ альним є питання приведення національної правової системи у від­ повідність до вироблених міжнародною спільнотою правових © Сітайло О. М., 2017 307 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 стандартів, у тому числі у сфері надання правової допомоги в кримі­ нальних справах у формі екстрадиції. Процедура здійснення екстрадиції починається з моменту ого­ лошення особи в міжнародний та державний розшук [2]. Згідно з положеннями Європейської конвенції про видачу правопо­ рушників 1957 року договірні Сторони зобов’язуються видавати одна одній з урахуванням положень та умов, викладених у зазначеній Конве­ нції, усіх осіб, які переслідуються компетентними органами запитуючої Сторони за вчинення правопорушення або які розшукуються зазначе­ ними органами з метою виконання вироку або постанови про утриман­ ня під вартою (ст. 1. Зобов’язання видавати правопорушників). Договірна Сторона має право відмовити у видачі своїх громадян. Якщо запитувана Сторона не видає свого громадянина, вона на прохання запитуючої Сторони передає справу до своїх компетентних органів, для того щоб у разі необхідності можна було здійснити її розгляд. Запитуюча Сторона інформується про результати розгляду її за­ питу (ст. 6. Видача власних громадян). Запитувана Сторона може відмовити у видачі відповідної особи, якщо компетентні органи цієї Сторони переслідують її у зв’язку із правопорушенням (правопорушеннями), за яке вимагається видача (ст. 8. Незакінчене провадження у справах за аналогічні правопору­ шення). Запитувана Сторона може, прийнявши рішення про задоволення запиту щодо видачі правопорушника, відстрочити передачу відпові­ дної особи з метою розгляду її справи цієї Стороною або, якщо така особа вже засуджена, з метою відбуття нею на території цієї Сторони свого покарання за інше правопорушення, ніж те, у зв’язку з яким запитується видача. Запитувана Сторона може не відстрочувати передачу, а тимча­ сово передати відповідну особу запитуючій Стороні на умовах, які визначаються Сторонами за спільною згодою (частини 1, 2 статті 19. Передбачена відстрочена або умовна передача) [3]. Положеннями Конвенції про правову допомогу у кримінальних справах 1993 року передбачена відстрочка видачі. Якщо особа, вида­ ча якої потрібна, притягнута до кримінальної відповідальності або засуджена за інший злочин на території запитуваної Договірної Сто­ рони, її видача може бути відстрочена до припинення карного пере­ слідування, приведення вироку у виконання або до звільнення від покарання (ст. 63 Конвенції). Крім того, якщо відстрочка видачі, передбачена статтею 63, мо­ же протягнути закінчення терміну давності карного переслідування 308 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 або завдати шкоди розслідуванню злочину, особа, видача якої потрі­ бна за клопотанням, може бути видана на час. Видана на час особа повинна бути повернута після проведення дії в кримінальній справі, для якої вона була видана, але не пізніше, ніж через три місяці з дня передачі особи. В обґрунтованих випадках термін може бути продовжений (ст. 64 Конвенції). Запитувана Договірна Сторона повідомляє запитуючу Договірну Сторону про місце і час видачі. Якщо запитуюча Договірна Сторона не прийме особу, яка підлягає видачі, протягом 15 днів після постав­ леної дати передачі, ця особа повинна бути звільнена з­під варти (ст. 67 Конвенції). Договірні Сторони повідомляють одна одну про результати про­ вадження по кримінальній справі проти виданої їм особи. На прохан­ ня виписується і копія остаточного рішення (ст. 69 Конвенції). Кожна Договірна Сторона зобов’язується за дорученням іншої Договірної Сторони здійснювати відповідно до свого законодавства карне переслідування проти власних громадян, підозрюваних у тому, який вони зробили на території запитуючої Договірної Сторони зло­ чин (ст. 72 Конвенції) [4]. Отже, організація розшукової роботи за межами України, взає­ модія з іноземними правоохоронними органами здійснюється відпо­ відно до законодавства України, міжнародних договорів України, з використанням можливостей МОКП­Інтерполу, Європолу (через РА Укрбюро Інтерполу), підрозділу міжнародного співробітництва НП та правоохоронних органів іноземних держав, на підставі міжнарод­ них угод та договорів. Список бібліографічних посилань 1. Методичні рекомендації щодо порядку та умов екстрадиції до Украї­ ни обвинувачених на стадії досудового слідства. 2. Міжнародне співробітництво України у правовій сфері: 36 міжнарод­ них документів / упоряд. В. Дріжчаний, О. Павличенко, О. Уманський. Харків : Фоліо, 1998. 217 с. 3. Європейська конвенція про видачу правопорушників : від 13.12.1957 // Ліга:Закон : прав. портал. URL: http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/ MU57K05U.html (дата звернення: 20.11.2017). 4. Конвенция о правовой помощи и правовых отношениях по гражданс­ ким, семейным и уголовным делам : от 22.01.1993 // Ліга:Закон : прав. пор­ тал. URL: http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/MU93K01U.html (дата звернення: 20.11.2017). Одержано 21.11.2017 309 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 УДК 343.983 Микола Васильович САВЧУК, здобувач Львівського університету бізнесу та права ХАРАКТЕРИСТИКА ВИБУХОВИХ ПРИСТРОЇВ, ЩО ВИКОРИСТОВУЮТЬСЯ ДЛЯ ВЧИНЕННЯ ТЕРОРИСТИЧНИХ АКТІВ У методиці розслідування терористичних злочинів, як і в мето­ диках розслідування інших злочинів, одним із критеріїв є криміналі­ стична характеристика знаряддя вчинення злочину, які мають пряме співвідношення до способів вчинення злочину, що дозволяє надати цим злочинам криміналістичну оцінку, визначити кримінологічні аспекти і виділити елементи, що становлять основу для розробки методики розслідування [1, с. 1857]. Поняття вибуху надано у ст. 113 КК України де зазначено, що це процес вивільнення великої кількості енергії в обмеженому об’ємі за короткий проміж уток часу. тощо. Для складу закінченого злочину достатньо вчинення будь­якої із зазначених дій. Вчинення вибуху – це ініціювання вибуху за допомогою вибухових речовин, вибухових матеріалів, бойових припасів фабричного виготовлення або саморо­ бних [2, с. 607]. Вчинення терористичних актів в Україні до 2013р. здійснювали­ ся в 98 % саморобними вибуховими пристроями. Починаючи з 2014 року з початку російської агресії та анексії Криму, а також безпосе­ редньої участі збройних формувань РФ на Сході України у терорис­ тичній діяльності і прямому керівництві незаконними збройними формуваннями на Донбасі, масштабні терористичні акти в 100 % вчиняються з використанням вибухових пристроїв, які постачаються воєнно­промисловим комплексом РФ. До вибухових речовин належать порох, динаміт, тротил, нітро­ гліцерин та інші хімічні речовини, їх сполуки або суміші, здатні вибу­ хнути без доступу кисню. На сьогодні вибухових речовин нарахову­ ється понад 2000, що, безумовно, ускладнює визначення індиві­ дуального найменування тієї чи іншої речовини. В процесі експертних досліджень постійно виникають питання, відповіді на які потребує глибоких спеціальних знань щодо типів, характеристик та властивостей вибухових речовин, сфери їх застосування. Під вибуховими пристроями слід розуміти саморобні чи вигото­ влені промисловим способом вироби одноразового застосування, спе­ ціально підготовлені і за певних обставин спроможні за допомогою використання хімічної, теплової, електричної енергії або фізичного впливу (вибуху, удару) створити вражаючі фактори – спричинити © Савчук М. В., 2017 310 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 смерть, тілесні ушкодження чи істотну матеріальну шкоду – шляхом вивільнення, розсіювання або впливу токсичних хімічних речовин, біологічних агентів, токсинів, радіації, радіоактивного матеріалу, інших подібних речовин [3, с. 2]. Основними видами вибухових пристроїв військового призна­ чення є боєприпаси, зокрема ракети й авіаційні бомби, морські та річкові міни, торпеди, артилерійські боєприпаси, інженерні боєпри­ паси, засоби ближнього бою (ручні, гранатометні гранати), імітаційні засоби, а також деякі елементи боєприпасів, що споряджені вибухо­ вою речовиною (снаряди, міни, порохові заряди, висаджувачі). Варто враховувати те, що до класу імітаційних засобів відносять імітаційні патрони, які є боєприпасами, а також імітаційні вибухові пакети, які не відносяться до категорії боєприпасів. Вибухові пристрої промислового виготовлення, котрі викорис­ товують з кримінальною метою, мають зазвичай сукупність двох видів вражаючої дії – фугасну й осколочну. Такі вибухові пристрої мають слабо виразну запалювальну дію. Спеціальні вибухові при­ строї промислового виготовлення мають специфічний вид вражаю­ чої дії – кумулятивну. Відповідно до застосованих підривачів, вибухові пристрої поді­ ляють на керовані, уповільненої дії і некеровані, котрі спрацьовують внаслідок впливу на чутливий елемент. До останніх відносять інже­ нерні міни, міни­пастки, що працюють у режимі очікування, ручні гранати, боєприпаси артилерії з підривачами ударної дії тощо. Як керовані, так і некеровані підривачі призначені для запобігання не­ санкціонованому вибуху в умовах службового користування, а також для надійного перетворення початкового впливу на вибуховий при­ стрій на один із видів початкового імпульсу на основний заряд вибу­ хової речовини. До таких вибухових пристроїв, насамперед, відносять пристрої, споряджені високочутливими вибуховими речовинами, що здатні вибухати хоча б від одного з простих початкових імпульсів – удар, тертя, тепловий вплив [4, с. 57]. На основі характеристик вибухових пристроїв та їх елементів дає змогу визначити та встановлення типу, що можуть бути віднесе­ ні до вибухотехнічних і відповідно до цього будувати обґрунтовані криміналістичні версії, і визначити напрями планування розсліду­ вання вчиненого терористичного акту. Список бібліографічних посилань 1. Настільна книга слідчого / М. І. Панов, В. Ю. Шепітько, В. О. Коновало­ ва та ін. 3­тє вид., перероб. і допов. Київ : Ін Юре, 2011. 736 с. 2. Науково­практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред. С. С. Яценко. 2­ге вид., перероб. і допов. Київ : А.С.К., 2003. 845 с. 311 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 3. Єдиний звіт ГПУ України щодо діяльності підрозділів СБУ за 2013– 2016 рр. Київ : ГПУ, 2016. 250 с. 4. Про судову практику в справах про викрадення та інше незаконне по­ водження зі зброєю, бойовими припасами, вибуховими речовинами, вибухо­ вими пристроями чи радіоактивними матеріалами : постанова Пленуму Вер­ ховного Суду України від 26.04.2002 № 3 // База даних «Законодавство України» / Верховна Рада України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/ laws/show/v0003700­02 (дата звернення: 22.10.2017). 5. Колесник В. А., Гора І. В. Криміналістика у протидії незаконного вико­ ристання вибухових пристроїв, вогнепальної зброї та обігу наркотиків : навч. посіб. Київ : Юрінком Інтер, 2017. 400 с. Одержано 21.11.2017 УДК 343.12:343.985(477) Сергій Анатолійович САЛТОВЕЦЬ, здобувач Харківського національного університету внутрішніх справ ОКРЕМІ АСПЕКТИ ПРАВОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ БЕЗПЕКИ ОСІБ, ЯКІ ЗАЛУЧЕНІ ДО СПЕЦІАЛЬНОЇ ОПЕРАЦІЇ ОПЕРАТИВНОГО ПІДРОЗДІЛУ Слід зауважити, що протягом тривалого часу актуальною залиша­ ється проблема безпеки осіб, які беруть участь в організації та здійс­ ненні спеціальної операції оперативного підрозділу, зокрема, суб’єктів оперативно­розшукової діяльності. Згідно із ст. 2 Закону України «Про оперативно­розшукову діяльність» під оперативно­розшуковою дія­ льністю розуміють систему гласних і негласних пошукових, розвіду­ вальних та контррозвідувальних заходів, що здійснюються із застосу­ ванням оперативних та оперативно­технічних засобів. Основним чинником цієї дефініції щодо питання нормативно­ правового гарантування безпеки є те, що сфера застосування опера­ тивно­розшукових заходів охоплює комплекс гласних і негласних заходів [1]. А тому головною правовою основою забезпечення безпе­ ки суб’єктів ОРД є відомчі нормативні акти уповноважених підрозді­ лів ОРД під грифом таємності. З огляду на викладене можна дійти висновку, що дослідження цієї тематики має чітко окреслену межу гласності і відповідно обмежене коло допустимих осіб. Відповідно до видів заходів ОРД згідно зі ст. 2 Закону України «Про оперативно­розшукову діяльність» суб’єкти ОРД можна класи­ фікувати як гласні та негласні. Проте в системі суб’єктів ОРД є особ­ лива категорія осіб, які, реалізовуючи завдання та функції ОРД, став­ лять під загрозу власне життя та здоров’я. Знову­таки йдеться про осіб, укорінених у злочинне середовище з метою викриття та припи­ нення організованої злочинної діяльності. © Салтовець С. А., 2017 312 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Серед багатьох напрямів протидії органами Національної поліції організованій злочинній діяльності найбільш дієвим і перспективним, на наш погляд, є спеціальна операція оперативного підрозділу із залу­ ченням негласних штатних та позаштатних працівників. За своєю сут­ ністю така діяльність може бути визначена як розвідувальна, про що неодноразово наголошували вітчизняні науковці [2, с. 28]. Спеціальна операція оперативного підрозділу – це комплекс оперативно­розшукових, пошукових, технічних, організаційних, фі­ нансово­господарських та інших заходів, що проводяться із залучен­ ням негласних працівників для виявлення, попередження та припи­ нення кримінальних правопорушень, отримання інформації про злочини, що готуються, нейтралізації кримінальної активності осіб, які розробляються. Даний комплексний оперативно­розшуковий захід здійснюється на підставі вимог, передбачених статтею 272 КПК України. Доцільно звернутися до диспозиції цієї статті. Отже, стаття 272 КПК України «Виконання спеціального завдан­ ня з розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочин­ ної організації» передбачає, що під час досудового розслідування тя­ жких або особливо тяжких злочинів можуть бути отримані відомості, речі і документи, які мають значення для досудового розслідування, особою, яка відповідно до закону виконує спеціальне завдання, бе­ ручи участь в організованій групі чи злочинній організації, або є уча­ сником зазначеної групи чи організації, яка на конфіденційній основі співпрацює з органами досудового розслідування [3]. У відомчих но­ рмативних актах правоохоронних органів та у теорії оперативно­ розшукової діяльності (ОРД) такі дії традиційно зараховували до ка­ тегорії оперативно­розшукових заходів як оперативне впроваджен­ ня 1 [4, с. 71; 5, с. 3–12; 6, с. 354–357; 7, с. 230–231; 8, с. 92, 146–150]. Підкреслимо, що і чинним Законом України «Про оперативно­ розшукову діяльність» (п.8 ст. 8) передбачено, що оперативні під­ розділи мають право виконувати спеціальне завдання з розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації згідно з положеннями статті 272 Кримінального процесуального ко­ дексу України. Отже, формально­юридичний підхід дозволяє одноча­ сно віднести оперативне впровадження у вигляді спеціальної опера­ ції оперативного підрозділу та виконання спеціального завдання з розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації до різних категорій, що належать до окремих, хоча і взає­ мопов’язаних державно­правових діяльних систем – ОРД та криміна­ льного процесу. Тому, залишаючись незмінним за своїм змістом, оперативне впровадження як засіб пізнавальної діяльності право­ охоронних органів може мати дві різні юридичні форми залежно від 313 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 сфери застосування. Це зумовлює потребу з’ясування взаємозв’язку та відособленості спеціальної операції оперативного підрозділу від виконання спеціального завдання з розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації як ОРЗ та як НСРД, що в свою чергу, потребує комплексного осмислення у вигляді окремого дослідження. Втім, в рамках нашої роботи, підводячи підсумок, зазначимо, що юридична форма оперативного впровадження буде різною залежно від сфери застосування: в ОРД – оперативно­ розшуковий захід, у кримінальному процесі – негласна слідча (розшукова) дія. Залежно від юридичної форми або спеціальної операції оперативного підроз­ ділу, або виконання спеціального завдання з розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації набуває різ­ ного статусу, що втілюється у визначенні законом різних суб’єктів ініціативи його застосування та санкціонування, різних наслідків не виконання доручень на його проведення. Список бібліографічних посилань 1. Про оперативно­розшукову діяльність : закон України від 18.02.1992 № 2135­XII // База даних (БД) «Законодавство України» / Верховна Рада (ВР) України. URL: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2135–12 (дата звернення: 22.10.2017). 2. Албул С. В. Гносеологічна функціональність правоохоронної розвід­ ки. Південноукраїнський правничий часопис. 2014. № 2. С. 28–31. 3. Кримінальний процесуальний кодекс України : закон України від 13.04.2012 № 4651­VI // БД «Законодавство України» / ВР України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/4651­17 (дата звернення: 22.10.2017). 4. Оперативно­розыскная деятельность органов внутренних дел. Об­ щая часть / под ред. В. М. Атмажитова. М. : Акад. МВД СССР, 1990. 564 с. 5. Прыгунов П. Я Психологическое обеспечение специальных операций: оперативное внедрение : учеб. пособие. Киев : КНТ, 2006. 472 с. 6. Теория оперативно­розыскной деятельности : учебник / под ред. К. К. Горяинова, В. С. Овчинского, Г. К. Синилова. М. : Инфра­М, 2006. 832 с. 7. Оперативно­розшукова діяльність : навч. посіб. / Є. М. Моісеєв, О. М. Джужа, Д. Й. Никифорчук та ін. ; за ред. О. М. Джужі. Київ : Правова єдність, 2009. 310 с. 8. Некрасов В. А. Оперативне розпізнавання : монографія / В. А. Нек­ расов, В. Я. Мацюк, Н. Є. Філіпенко, Л. В. Родинюк. Київ : КНТ, 2007. 216 с. Одержано 21.11.2017 314 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 УДК 343.123.12(477) Сергій Олегович САФРОНОВ, кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри оперативно-розшукової діяльності та розкриття злочинів факультету № 2 Харківського національного університету внутрішніх справ РИЗИКИ ЗАСТОСУВАННЯ ОПЕРАТИВНИМИ ПІДРОЗДІЛАМИ ПОЛІЦІЇ ПРЕВЕНТИВНИХ ЗАХОДІВ Сучасні реформи, які відбуваються в правоохоронній галузі України, потребують виконання оперативними підрозділами Націо­ нальної поліції пріоритетних напрямків діяльності з приводу надан­ ня поліцейських послуг, зокрема послуг у сфері протидії злочинності. З урахуванням обов’язків суб’єктів ОРД та стратегії реформування правоохоронних органів суттєвим чинником, який буде свідчити про виконання поліцією своїх завдань є показники щодо зниження рівня злочинності. Одним із способів, який буде цьому сприяти є превенція злочинів. Під терміном «превенція злочинів» пропонується розуміти дія­ льність суб’єктів ОРД поліції щодо виявлення помислу на вчинення злочину та здійснення психологічного впливу на його носія з метою недопущення реалізації злочинних задумів та намірів у будь­яких фактичних проявах дозлочинних діянь особи. На жаль, в структурі злочинності число умисних злочинів переважає, а це означає, що злочинні думки перемагають внутрішні стримуючі фактори і пере­ ходять у іншу психологічну площину існування – у злочинні задуми або наміри. Функціональне призначення превенції вбачається в то­ му, щоб не допустити реалізацію злочинних помислів в реаліях діє­ вих актів поведінки людини. Превенція повинна усунути чи транс­ формувати злочинні думки, наміри і задуми або послабити актуальність їх існування для особи. В крайньому випадку, залишити злочинні помисли лише в ідеальній субстанції, створивши надійний стримуючий псі­фактор. Плануючі превентивну діяльність перш за все слід зрозуміти, що задум та намір на вчинення злочину є різними поняттями. Задум ха­ рактеризує уявний стан готовності людини виконати які­небудь дії але, без прояву устремлінь. На відміну від думки, задум супроводжу­ ється наявністю умовиводів, мотиваційними установками та моти­ ваційними станами (зокрема сумнівами, невпевненістю, розгублені­ стю, страхом, надією), вабленнями та бажаннями, і, безумовно, довготривалістю, незабутністю. Намір – результат впливу потреби з проявами устремлінь на вчинення певних дій та усвідомленням © Сафронов С. О., 2017 315 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 засобів досягнення мети, яка не може бути задоволена відразу, вима­ гає подолання ряду проміжних ланок, котрі не мають своєї власної спонукальної сили. Через це намір є устремлінням в майбутнє, з усві­ домленням прийнятого рішення, вибором відповідних засобів, яки­ ми людина збирається досягти поставленої мети. При намірі особа перебуває в умовах очікування виконання складних або незвичних дій, проходить період внутрішньої підготовки до їх виконання. Але, при намірі скоїти злочин у людини ще не вистачає рішучості здійс­ нити задумане, бракує сили волі. На відміну від задуму намір проявляє себе у більш високому сту­ пені прагнень, він різніться від задумки властивостями волевияв­ лення. В стані наміру у особи зменшуються показники сумніву, нері­ шучості, тривожності та побоювань, активується мотиваційна установка, зароджується надія та мрія, з’являються бажання. Але, з різних причин особа ще не розпочинає діяти. На користь правоохо­ ронців, позитивним чинником для здійснення оперативної превенції є факт зволікання діяльності, яка відповідає злочинним задумам або намірам. Саме в цей період слід застосовувати превентивні заходи. Від того, що саме існує у психічних проявах особи – злочинний задум або намір залежить рівень інтенсивності превентивного впли­ ву. Зрозуміло, при наявності наміру особи вчинити злочин заходи превенції повинні застосовуватися у більш посиленій формі аніж при злочинному задумі, оскільки намір є ближчим до фактичних актів діяльності людини та сильнішим у мотиваційному просторі психіч­ них явищ. Інтенсивність превенції є якісно­кількісним показником, який характеризує ступінь сили психологічного впливу на фігуранта пре­ вентивної роботи, це рівень насиченості певної сукупності дій (спо­ собів), завдяки яким здійснюється спроба усунути злочинний поми­ сел за певний проміжок часу. Безумовно, неможливо вивести якусь математичну формулу за якою можна з’ясувати бажану інтенсив­ ність превентивних заходів. Кожна ситуація вимагає окремого підхо­ ду, і кожна особа, яка має злочинний задум або намір потребує роз­ робки персоніфікованого плану вжиття до неї превентивних методів. Але, при плануванні і визначенні інтенсивності превенції варто пам’ятати про певні ризики цієї діяльності. По­перше, надмірна кількість превентивних заходів може ви­ кликати зворотну реакцію у осіб з акцентуаціями характеру, у осіб з психопатичним типом характеру, у занадто темпераментних та вкрай впертих осіб. Вказані особи можуть проявити емоційну неви­ триманість, втратити самовладання, озлобитись і як би «на зло» ото­ чуючим лише самовпевнитися у правоті своїх протиправних помислів, 316 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 рішуче і несподівано швидко перейти до дій. У зв’язку з цим, при плануванні слід враховувати типи характеру та темпераменту фігу­ рантів оперативної превенції. По­друге, ступінь інтенсивності та сам факт застосування преве­ нтивних заходів може викрити джерела, з яких була отримана опе­ ративна інформація про злочинні помисли особи. Фігурант превенції може запідозрити у співпраці з поліцією осіб, з якими він спілкуєть­ ся, може вирахувати способи здобуття оперативної інформації. З цього приводу обов’язково слід зважати та обмірковувати конспіра­ тивні заходи, використання яких є актуальним навіть у превентив­ ній діяльності. По­третє, слід враховувати, що злочинні задуми та наміри є ди­ намічними субстанціями психіки. У процесі їх розвитку та швидкості руху немає ніяких математичних закономірностей. Зовсім не обов’язково, що за певною думкою, яку висловила особа, неодмінно послідкує задум, а за задумом намір. Рішення щодо скоєння злочину та перехід від помислів у дієві акти поведінки може відбутися вкрай рап­ тово і несподівано. За результатами авторських досліджень серед осіб, які вчинили умисні злочини, у відносно тривалому стані злочинного задуму або наміру перебувало близько 31 % засуджених. Тривалість перебування у такому стані становила у середньому від 5 – 7 днів до 8 місяців. Таким чином 69 % умисних злочинів відбувалося без три­ валих етапів психологічної невизначеності, тобто особи швидко (на протязі до 5 днів) переходили від помислів до фізичних форм дозло­ чинної, предзлочинної або безпосередньо злочинної діяльності. Більшу схильність до відносно тривалого часу перебування в стані злочинного задуму або наміру проявили особи, які вчинили злочин на побутовому ґрунті. До речі, в стані злочинного задуму або наміру деякі особи перебували роками, а мінімальним терміном та­ кого психологічного стану за усередненими даними було 9 днів. В ме­ ншій мірі у стані злочинного наміру перебували особи, які вчинили злочин у сфері професійної діяльності. У таких осіб процес актуалізації думки мотиваційними чинниками був більш швидкоплинним. Вони швидше приймали остаточне рішення вчинити злочин, швидко зна­ ходили внутрішні виправдання своїх злочинних помислів і більш швидкоплинно переходили до дієвих актів поведінки. У середньому перехід від думок до дій становив максимум 4 місяці, а мінімум 5 днів. Найменший строк тривалості перебування у стані злочинного задуму або наміру був властивий для осіб, які займаються злочин­ ним промислом або раніше були засуджені до позбавлення волі. За­ вдяки існуючим у них психологічним настановам на неправомірну поведінку та наявним злочинним навичкам процес самоузгодження 317 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 думок з мотиваційним потенціалом проходить скоріше аніж у інших. За результатами проведених досліджень максимальний термін пе­ ребування у стані злочинного задуму або наміру осіб, які раніше були засуджені становить 1,5 місяця, а мінімальний до 24 годин. У осіб, які займаються злочинним промислом ці терміни ще менші, оскільки рішення про потребу вчинити злочин ними було прийнято заздале­ гідь, питання лише в тому, коли воно (тобто рішення) буде самоуз­ годжено з визначеними умовами досягнення мети та особистими пріоритетами особи з приводу уявлень про обставини подій, способи вчинення злочину, способи уникнення відповідальності та забезпе­ чення алібі тощо. Наукова новизна отриманих результатів полягає у виявленні типових ризиків, які існують під час застосування оперативними під­ розділами поліції превентивних заходів стосовно осіб зі злочинним задумом або наміром. Прикладне значення вбачається у можливості використання даних результатів дослідження у якості загальних засад методичного характеру з приводу оптимізації превентивної роботи, яка є різновидом профілактично­попереджувальної діяльності опера­ тивних підрозділів Національної поліції України. Одержано 01.11.2017 УДК 35.746.1 Олександр Георгійович СЕМЕНЮК, кандидат юридичних наук, головний інспектор Головної інспекції Служби безпеки України ОСОБЛИВОСТІ ПРОВЕДЕННЯ ОПЕРАТИВНОЇ ПРОФІЛАКТИКИ У СФЕРІ ОХОРОНИ ДЕРЖАВНОЇ ТАЄМНИЦІ Оперативна профілактика індивідуальної злочинної поведінки у сфері охорони державної таємниці – це комплекс заходів цілеспря­ мованого впливу на особу, поведінка якої свідчить про наявність мо­ тивації на вчинення правопорушення у сфері охорони державної тає­ мниці, а також на криміногенні чинники, що створюють передумови для його вчинення. Такий вид запобіжної діяльності застосовується тоді, коли поведінка, спосіб життя тієї чи іншої особи свідчать про ви­ сокий ступінь імовірності суспільно небезпечного діяння у сфері охо­ рони державної таємниці та реальну можливість скоєння такого зло­ чину. Тобто, головне завдання профілактики індивідуальної злочинної поведінки – це усунення небезпеки потенційного злочину на стадії, котра передує виникненню злочинного наміру. © Семенюк О. Г., 2017 318 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Характер спеціально­кримінологічних заходів індивідуального запобігання суттєво змінюється залежно від способу та змісту мож­ ливої або дійсно злочинної поведінки, умов, що їй сприяють, а також мотивації та індивідуальних рис цієї особи. Успіх конкретних запобіж­ них заходів, їх результативність залежатиме від того, наскільки пра­ вильно буде обрана форма індивідуального запобігання, під якою розуміють певний порядок реалізації виховних методів профілактич­ ного впливу, обумовлений характером сил і засобів, що використову­ ються. Водночас, на наше переконання, протиставляти форми і методи індивідуального запобігання між собою неможливо. Це певного роду єдиний процес. Все залежить від конкретних обставин та наявних оперативних матеріалів перевірки, особистісних рис об’єкта профіла­ ктики та ефективності проведення того чи іншого виду профілактич­ ного заходу. Без спеціального та повного аналізу ніхто однозначно й об’єктивно не скаже, яка форма профілактики є ефективнішою. На даний час до заходів індивідуальної профілактики від імені органів СБУ належать: – роз’яснювальна бесіда; – інформування керівників відповідних державних органів, ор­ ганів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, військових частин щодо конкретної особи; – оголошення особі офіційного застереження про неприпусти­ мість протиправної поведінки (далі – офіційне застереження). Профілактика вважається такою, що досягла своєї мети, у разі, якщо відвернуто загрозу вчинення правопорушення (нейтралізова­ но наміри і мотиви поведінки осіб, усунуто дію причин та умов то­ що). Проте нерідко особи, які були об’єктами профілактики, продов­ жують свою протиправну поведінку, що може перерости в злочин. Це свідчить про те, що традиційні форми та методи профілактики, які застосовуються оперативними працівниками СБ України до всіх без винятку правопорушень у сфері державної безпеки, переважно вже застаріли. В умовах сучасної криміногенної обстановки вони вже не спрацьовують. До того ж, перебудова мотиваційної сфери особистос­ ті – процес тривалий, складний і не завжди успішний. Особа – явище системне. Це означає, що одні якості особи взає­ мопов’язані з іншими. Для того, щоб змінити те чи інше переконання, іноді необхідно паралельно працювати над зміною звичок, вмінь, настанов тощо. Відповідно й формування переконань і життєвих принципів потребує системного впливу на особу. Результативність профілактичної роботи із запобігання злочинам у сфері охорони державної таємниці знаходиться у прямій залежності від законності, цілеспрямованості, конкретики й професійності її здійснення. 319 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Зазначені принципи не лише орієнтуватимуть оперативних праців­ ників на усвідомлення відповідальності за якість профілактики, а й сприятимуть адекватному вибору її варіантів (форм та методів) від­ повідно до конкретної ситуації. З метою підвищення ефективності запобіжних заходів у сфері охорони державної таємниці спеціально­кримінологічна профілак­ тика повинна включати наступні кроки: 1) виявлення осіб, поведінка та спосіб життя яких дають підста­ ви передбачити намір вчинити протиправні дії у сфері охорони дер­ жавної таємниці (протиправне заволодіння державною таємницею, умисне розголошення державної таємниці або порушення встанов­ лених правил поводження з державною таємницею) або готування до їх вчинення; 2) оперативне спостереження (у дозволених законом межах) за поведінкою та способом життя таких осіб з метою з’ясування, чи дій­ сно їх дії свідчать про злочинні наміри (у випадку підготовки до вчи­ нення умисних злочинів) або їх поведінка може призвести до несан­ кціонованого витоку секретної інформації; 3) у разі підтвердження кримінологічного прогнозу щодо май­ бутньої злочинної поведінки дана особа потребує постановки на профілактичний облік в органах СБ України; 4) планування індивідуальних заходів виховного, правового та іншого характеру, спрямованих на усунення зовнішніх і внутрішніх криміногенних умов мотивації; 5) здійснення запланованих заходів, спрямованих на позитивні зміни внутрішніх умов мотивації злочинної поведінки та орієнтова­ них на усунення зовнішніх факторів, які полегшують або сприяють реалізації злочинної мотивації; 6) періодична оцінка результатів профілактики та її коригуван­ ня з урахуванням поведінки об’єкта профілактики. Головна мета індивідуальної профілактики – усунути чинники, які викликають наміри вчинити злочин у сфері охорони державної таємниці, та схилити (переконати) особу відмовитися від таких на­ мірів. Розв’язання цих завдань можливе лише за умов тривалої кро­ піткої роботи не лише фахівців, на яких безпосередньо покладено завдання щодо здійснення оперативно­розшукової діяльності, а й психологів, педагогів, конфліктологів, соціологів тощо. З урахуван­ ням цього необхідно розподілити функціональні обов’язки із запобі­ гання таким злочинам. Якщо перші три стадії запропонованої нами сис­ теми (виявлення, спостереження та постановка на облік потенційно небезпечних осіб) повинні безпосередньо здійснюватися оперативним 320 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 складом органів СБ України, то наступні стадії – це специфічна вихов­ на робота фахівців у галузі психології поведінки людини. Іншими словами, задача спецслужби з усунення факторів, детермінуючих мотивацію вчинення злочинів у сфері охорони державної таємниці, повинна полягати в оперативному моніторингу кримінологічної си­ туації у цій сфері та вчасному інформуванні відповідних органів. Наукова (практична) новизна. Адресатом такої інформації по­ винні стати відповідні державні та громадські інституції, уповнова­ жені та здатні займатися соціалізацією такої девіантної поведінки. Це дасть можливість відійти не тільки від формалізму в питаннях про кількісні показники проведених профілактичних заходів, а й ре­ ально сприятиме зміні ситуації у сфері забезпечення державної без­ пеки. Цей розподіл функцій і повноважень правоохоронних та інших державних структур у запобіганні злочинності необхідно законодав­ чо закріпити у відповідному нормативно­правовому акті. Крім цього, у такому Законі доцільно передбачити можливість застосування більш широкого кола індивідуальних профілактичних заходів запо­ бігання злочинам, які будуть універсальними для всіх без винятку правоохоронних органів, уповноважених на здійснення такої діяль­ ності, а саме: – проведення профілактичної бесіди співробітником правоохо­ ронних органів; – внесення подання або припису про усунення причин та умов, які сприяють скоєнню злочинів, і прийняття заходів з їх усунення; – направлення інформації про антигромадську поведінку кері­ вникам підприємств, установ, організацій, учбових закладів, громад­ ських об’єднань; – попередження про постановку на профілактичний облік; – постановка на профілактичний облік; – проведення профілактичної опіки; – здійснення адміністративного нагляду; – винесення офіційного застереження; – притягнення до адміністративної відповідальності за вчинене порушення. Одержано 02.11.2017 321 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 УДК 343.31 Людмила Ігорівна СОБЧЕНКО, аспірант Харківського національного університету внутрішніх справ АНАЛІЗ ЗМІСТУ ДЕФІНІЦІЇ «ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РЕЖИМУ СЕКРЕТНОСТІ ПІД ЧАС ЗДІЙСНЕННЯ ОПЕРАТИВНО- РОЗШУКОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДРОЗДІЛАМИ КРИМІНАЛЬНОЇ ПОЛІЦІЇ» В умовах демократії свобода інформації повинна бути нормою, проте необхідність створення умов для безпечного існування та про­ гресивного розвитку особи, суспільства і держави вимагають від держави не тільки розвинутої інформаційної сфери, а й накладення певних обмежень на свободу інформації та вирішення питань її захи­ сту. Такому розумінню державної політики в цій сфері сприятиме чітке визначення дефініцій понять «державна таємниця», забезпе­ чення режиму секретності в цілому та похідних від нього понять. Принагідно зазначимо, що в статті 1 розділу І Закону України «Про державну таємницю» від 21 вересня 1999 року визначено, що режим секретності – це встановлений згідно з вимогами цього Закону та інших виданих відповідно до нього нормативно­правових актів єдиний порядок забезпечення охорони державної таємниці». На відмінну від нормативно­ го рівня, теоретичний рівень перебуває в динаміці, про що свідчать за­ пропоновані вченими­юристами визначення досліджуваного поняття. Так на думку авторського колективу навчального посібника «Режим таємності в органах внутрішніх справ України» (авторський колектив О. Ф. Долженков, О. М. Клюєв, В. Д. Пчолкін, М. М. Юнаков), режим таємності в ОВС – це встановлений відповідно до вимог Зако­ ну України «Про державну таємницю» та інших законодавчих і норма­ тивних актів вищих органів державної влади і управління єдиний по­ рядок забезпечення охорони державної таємниці, що включає в себе систему адміністративно­правових, організаційних, інженерно­техніч­ них, криптографічних та інших заходів. Крім цього автори названого посібника наголошують, що режим таємності передбачає єдиний для всієї системи МВС України порядок виконання певних видів робіт, конспіративність проведення оперативно­розшукових заходів. Дещо подібне про те вужче за змістом формулювання поняття «режим секретності» наводить авторський колектив навчального посібника «Режим секретності в органах внутрішніх справ України». Співавтори вказаної навчально­методичної праці вважають, що режим секретності в органах внутрішніх справ України – це встановлений у відповідності з вимогами Закону України «Про державну таємницю» та інших нормативно­правових актів єдиний порядок виконання © Собченко Л. І., 2017 322 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 окремих видів робіт, який забезпечує охорону відомостей, що стано­ влять державну таємницю, конспіративність заходів, що здійсню­ ються органами внутрішніх справ з виконання завдань протидії зло­ чинності та охорони громадського порядку. Також становить інтерес оновлене відповідно до прийнятого в 2015 році ЗУ «Про Національну поліцію» визначено поняття «режим секретності», розроблене С. В. Албулом, С. В. Андрусенком, В. Б. Люб­ чиком та Є. В. Поляковим. На їхню думку, режим секретності в під­ розділах Національної поліції України – це встановлений відповідно до вимог Закону України «Про державну таємницю» та інших зако­ нодавчих і нормативних актів вищих органів державної влади і управління єдиний порядок забезпечення охорони державної таєм­ ниці, що включає в себе систему адміністративно­правових, органі­ заційних, інженерно­технічних, криптографічних та інших заходів. З точки зору О. В. Адабаша, режим секретності – це універсаль­ ний постійно діючий правовий режим, що складається з організацій­ но­правових засобів, яким притаманний імперативний метод регу­ лювання відносин у сфері обігу відомостей, що становлять державну таємницю, головною метою якого є забезпечення безпеки держави у важливих сферах її життєдіяльності. Таким чином, підсумовуючи наведене вважаємо, що під режи­ мом секретності слід розуміти встановлений згідно з вимогами За­ кону України «Про державну таємницю» та інших виданих відповід­ но до нього нормативно­правових актів єдиний порядок роботи та поводження з документами, які мають гриф секретності, забезпе­ чення охорони цієї таємниці з метою захисту національних інтересів України. Відповідно до викладеного, поняття «забезпечення режиму секретності під час здійснення оперативно­розшукової діяльності підрозділами кримінальної поліції» повинно відповідати основним складовим дефініції «режим секретності» та не суперечити їм. Одержано 23.11.2017 УДК 343.163:351.746.2(477) Дмитро Віталійович СОКОЛКІН, курсант Інституту підготовки юридичних кадрів для Служби безпеки України Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого ПОНЯТТЯ ТА ПРАВОВІ ЗАСАДИ ПРОКУРОРСЬКОГО НАГЛЯДУ ЗА ОПЕРАТИВНО-РОЗШУКОВОЮ ДІЯЛЬНІСТЮ Зміни, останнім часом внесені в Конституцію України, чинне за­ конодавство внаслідок прийняття нових Кримінального процесуа­ льного кодексу України та Закону України «Про прокуратуру», мають © Соколкін Д. В., 2017 323 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 настільки велике значення, що вимагають самостійного теоретично­ го осмислення й застосування фундаментальних практичних заходів. Викладене актуалізує розгляд таких питань, як визначення по­ няття прокурорського нагляду за законністю оперативно­розшу­ кової діяльності та аналіз правових засад, а також напрямках і спосо­ бах удосконалювання правового регулювання нагляду прокурора за здійсненням ОРД. Питання про сутність прокурорського нагляду, його місце в сис­ темі інших державно­правових інститутів, про предмет і межі його здійснення дотепер залишається дискусійним, і не тільки в науці, але й у юридичній практиці. Більше того, оскільки названі питання мають вирішальне значення для практики, а значить і для забезпечення ре­ жиму законності в країні в цілому, то вчені приділяють їм особливо пильну увагу. Найактивніше вони обговорюються останнім часом. Як зазначали М. Й. Курочка та П. М. Каркач, прокурорський на­ гляд – це специфічна діяльність державних органів прокуратури, яка здійснюється від імені України та полягає в перевірці точності доде­ ржання Конституції України й виконання законів, які діють на її те­ риторії [1, с. 5]. Законом України № 1401­VIII від 02.06.2016 внесені зміні до Конституції України, зокрема, виключено Розділ VII «Прокуратура». Натомість розділ VIII «Правосуддя» доповнено статтею 1311 наступ­ ного змісту: «В Україні діє прокуратура, яка здійснює: 1) підтримання публічного обвинувачення в суді; 2) організацію і процесуальне керівництво досудовим розсліду­ ванням, вирішення відповідно до закону інших питань під час кримі­ нального провадження, нагляд за негласними та іншими слідчими і розшуковими діями органів правопорядку; 3) представництво інтересів держави в суді у виключних випад­ ках і в порядку, що визначені законом. Організація та порядок діяльності прокуратури визначаються законом» [2]. Частиною 9 Перехідних положень Конституції України передба­ чено, що прокуратура продовжує виконувати відповідно до чинних законів функцію досудового розслідування до початку функціону­ вання органів, яким законом будуть передані відповідні функції, а також функцію нагляду за додержанням законів при виконанні су­ дових рішень у кримінальних справах, при застосуванні інших захо­ дів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої сво­ боди громадян, – до набрання чинності законом про створення подвійної системи регулярних пенітенціарних інспекцій. 324 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Отже, згідно з положеннями Основного Закону, за прокуратурою фактично залишено лише одну наглядову функцію: за негласними та іншими слідчими і розшуковими діями органів правопорядку. Більш конкретне тлумачення зазначеної функції нагляду даєть­ ся у ст. 2 Законом України «Про прокуратуру»: На прокуратуру, зокрема, покладаються такі функції: 1) підтри­ мання державного обвинувачення в суді; 2) представництво інтере­ сів громадянина або держави в суді у випадках, визначених цим За­ коном; 3) нагляд за додержанням законів органами, що провадять оперативно­розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство; 4) нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів при­ мусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян [3]. Згідно зі ст. 14 ЗУ «Про оперативно­розшукову діяльність» (в ре­ дакції Закону від 14.10.2014), нагляд за додержанням законів під час проведення ОРД здійснюється Генеральним прокурором, його засту­ пниками, керівниками регіональних прокуратур, їх першими заступ­ никами та заступниками, а також уповноваженими наказом Генера­ льного прокурора прокурорами Генеральної прокуратури України та уповноваженими наказом керівника регіональної прокуратури про­ курорами відповідних регіональних прокуратур. Частиною 3 статті 14 ЗУ «Про оперативно­розшукову діяль­ ність» закріплені права прокурора при здійсненні нагляду [4]. У розвиток положень Конституції та Законів України згідно з ч. 2 ст. 9 ЗУ «Про прокуратуру» Генеральний прокурор наділений правом видавати накази з питань, що належать до його адміністративних пов­ новажень. Накази Генерального прокурора України нормативно­пра­ вового змісту підлягають державній реєстрації Міністерством юстиції України та включаються до Єдиного державного реєстру нормативно­ правових актів, після чого публікуються державною мовою в офіційних друкованих виданнях, а також оприлюднюються державною мовою на офіційному веб­сайті ГПУ з додержанням вимог режиму таємності. З метою забезпечення належної організації прокурорського на­ гляду за виконанням вимог Конституції України, Закону України «Про оперативно­розшукову діяльність» та інших законодавчих ак­ тів із цих питань Генеральним прокурором України видано наказ від 03.12.2012 № 4/1гн «Про організацію прокурорського нагляду за до­ держанням законів органами, які проводять оперативно­розшукову діяльність» (із змінами, внесеними наказом ГПУ від 25.01.2013 № 4/1гн­1, від 13.11.2013 № 98), якій на цей час, нажаль застарів та потребує видання в новій редакції [5]. 325 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Статтею 5 ЗУ «Про прокуратуру» закріплено, що функції проку­ ратури України здійснюються виключно прокурорами. Прокурор – це фізична особа, яка перебуває на постійній чи тимчасовій службі в органах прокуратури, приймається на службу відповідно до ЗУ «Про прокуратуру» і виконує службові обов’язки, що передбачені тим же законом і наказами вищестоящого прокурора. Частиною 1 ст. 15 ЗУ «Про прокуратуру» (2014 року) уперше за часів незалежності законодавчо закріплено поняття та статус проку­ рора, зокрема зазначено, що прокурори в Україні мають єдиний ста­ тус незалежно від місця прокуратури в системі прокуратури України чи адміністративної посади, яку прокурор обіймає у прокуратурі. В чинній редакції Основного закону від 02.06.2016 зазначено, що прокуратура, зокрема, здійснює нагляд за негласними та іншими слідчими і розшуковими діями органів правопорядку (п. 2 ч. 1 ст. 1311). Видається, що таке визначення не безперечне і могло б бу­ ти викладене законодавцем конкретніше, а саме: «Нагляд за додер­ жанням законів уповноваженими підрозділами органів, що здійсню­ ють оперативно­розшукову діяльність». Висновок. Вивчення сутності прокурорського нагляду за додер­ жанням законності в діяльності органів, що здійснюють ОРД, дозво­ ляє запропонувати низку вдосконалюючих заходів до організаційно­ структурної побудови й діяльності органів прокуратури. Вважаємо, що при формулюванні завдань даного виду прокурор­ ського нагляду варто мати на увазі, що прокурор не є учасником ОРД, тому покладати на нього обов’язок зі сприяння в досягненні цілей, що стоять перед даною діяльністю, не можна. Разом з тим варто враховува­ ти, що саме при проведенні оперативно­розшукових заходів найбіль­ шою мірою можуть обмежуватися права й законні інтереси громадян на таємницю листування, телефонних розмов, на свободу пересування тощо. Тому головним завданням прокурора на даному напрямку його діяльності є попередження й припинення порушень прав і законних інтересів фізичних і юридичних осіб, залучених до сфери ОРД. Другим завданням, що підлягає реалізації в даній сфері, є забез­ печення встановлених законодавством умов і порядку проведення оперативно­розшукових заходів. Дане завдання тісно пов’язано з першим. Неухильне дотримання встановленого законодавством по­ рядку проведення ОРД є найважливішою умовою забезпечення прав і законних інтересів осіб, залучених у оперативно­розшукову діяль­ ність, а разом з тим захисту інтересів усього суспільства й держави. Список бібліографічних посилань 1. Курочка М. Й., Каркач П. М. Прокурорський нагляд в Україні : підруч­ ник / за ред. Е. О. Дідоренка. Київ : Центр учбової літератури, 2005. 424 с. 326 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 2. Конституція України : закон України від 28.06.1996 № 254к/96­ВР. Відомості Верховної Ради України. 1996. № 30. Ст. 141. 3. Про прокуратуру : закон України від 14.10.2014 № 1697­VII. Відомос- ті Верховної Ради України. 2015. № 2–3. Ст. 12. 4. Про оперативно­розшукову діяльність : закон Україні від 18.02.1992 № 2135­XII. Відомості Верховної Ради України. 1992. № 22. Ст. 303. 5. Про організацію прокурорського нагляду за додержанням законів органами, які проводять оперативно­розшукову діяльність : наказ Ген. прокуратури України від 03.12.2012 № 4/1 // Генеральна прокуратура України : офіц. сайт. URL: http://www.gp.gov.ua/ua/ gl.html?_m=publications&_t=rec&id=94102 (дата звернення: 20.11.2017). Одержано 21.11.2017 УДК 343.31 Микола Володимирович СТАЩАК, доктор юридичних наук, старший науковий співробітник, професор кафедри оперативно-розшукової діяльності та розкриття злочинів факультету № 2 Харківського національного університету внутрішніх справ КЛАСИФІКАЦІЯ ФОРМ ОПЕРАТИВНО-РОЗШУКОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДРОЗДІЛІВ КРИМІНАЛЬНОЇ ПОЛІЦІЇ Наявність злочинності, її поширення серед усіх верств населення та, відповідно, її деструктивний вплив на майже всі процеси, що від­ буваються в державі, спонукає державні правоохоронні органи по­ стійно вдосконалювати форми та заходи протидії останній. Сьогодні в Україні все ще відбуваються процеси розвитку та становлення пра­ вової, демократичної держави, але, на жаль, вони супроводжуються соціально­економічною та культурно­етичною кризами у суспільст­ ві, що, в свою чергу, призводить до підвищення рівня злочинності. Проблема поширення злочинності була раніше і залишається доте­ пер досить актуальною для українського суспільства та потребує негайного реагування з боку уповноважених державних правоохо­ ронних органів. Насамперед необхідно усвідомлювати, що процес роз­ будови суверенної держави неможливий без ефективної роботи її правоохоронних органів, без відповідних дієвих правових інститутів, без використання усіх наявних можливостей [1, с. 11], а також сучас­ них організаційно­тактичних форм оперативно­розшукової діяльності. Необхідно відзначити, що з 20 листопада 2012 року в Україні по­ чав діяти Кримінальний процесуальний кодекс (далі – КПК), який вніс суттєві зміни до системи вітчизняного кримінального провадження і правоохоронної системи загалом. В основу чинного КПК покладено нову концепцію кримінального процесу України. Реформовано всі © Стащак М. В., 2017 327 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 форми кримінального процесу, а новації торкнулися практично кож­ ної ланки кримінального провадження [2, с. 209]. Не обійшлося без змін і нововведень в оперативно­розшуковій діяльності, яка тісно корелює із кримінальним процесом. Так, після прийняття у 2012 році Кримінального процесуального кодексу України та внесення у зв’язку з цим відповідних змін до опе­ ративно­розшукового законодавства концептуально­нормативний підхід до форм оперативно­розшукової протидії злочинності дещо трансформувався. Перш за все, це проявилося у тому, що відповідно до КПК України 1960 року, одним із завдань кримінального прова­ дження було швидке і повне розкриття злочинів (ст. 3) [3]. У старій редакції Закону України «Про ОРД» одним із обов’язків оперативних підрозділів також було розкриття злочинів [4]. Згідно з наказами МВС України від 30.04.2004 № 458 «Про затвердження Положення про основи організації розкриття органами внутрішніх справ Украї­ ни злочинів загальнокримінальної спрямованості» та від 24.09.2010 № 456 «Про затвердження Положення про основи організації роз­ криття злочинів органами внутрішніх справ України», розкриття злочинів оперативними підрозділами здійснювалося у поєднанні з проведенням оперативно­розшукових заходів і слідчих дій та поля­ гало в установленні всіх учасників злочинів, виявленні та належному документуванні епізодів їх злочинної діяльності, установленні інших обставин, що підлягають доказуванню у кримінальній справі і мають значення для її правильного вирішення [5–6]. Наведені положення закріплювали можливість оперативних підрозділів проводити опе­ ративно­розшукові заходи як під час оперативної розробки, так і в процесі розслідування, що, звичайно, давало підстави відносити її до однієї із форм ОРД. Сьогодні у чинному КПК України завдання розкриття злочинів замінене на завдання щодо забезпечення швидкого, повного та не­ упередженого розслідування злочинів [7]. Оновлена у 2012 році ре­ дакція Закону України «Про оперативно­розшукову діяльність» се­ ред обов’язків оперативних підрозділів вже не містить обов’язку розкривати злочини [8]. Крім того встановлено, що тривалість оперативної розробки бе­ ре початок з моменту затвердження постанови про заведення опера­ тивно­розшукової справи до встановлення та фіксації фактичних даних про їх протиправні діяння, відповідальність за які передбачена КК України. Аналіз емпіричного матеріалу, чинного кримінального процесуального та оперативно­розшукового законодавства дозво­ лив зробити умовивід про те, що на етапі заведення оперативно­ розшукових справ починаються суттєві для подальшого законного 328 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 ведення оперативної розробки нормативні колізії, через які виникає ситуація протиставлення законності і доцільності. Суть проблеми полягає у тому, що положення абз. 1–2 п. 1 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про оперативно­розшукову діяльність» протирічать першому ре­ ченню ч. 1 ст. 214 КПК України. Так, в абз. 1–2 п. 1 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про оперативно­розшукову діяльність» зазначено, що од­ ними із підстав для проведення оперативно­розшукової діяльності є наявність достатньої інформації, одержаної в установленому зако­ ном порядку, що потребує перевірки за допомогою оперативно­ розшукових заходів і засобів, про злочини, що готуються, та осіб, які готують вчинення злочину. Згідно з ч. 1 ст. 9 Закону України «Про оперативно­розшукову діяльність», у кожному випадку наявності підстав для проведення оперативно­розшукової діяльності заво­ диться оперативно­розшукова справа [8]. У той же час, відповідно до ч. 1 ст. 214 КПК України «Початок досудового розслідування», слід­ чий, прокурор невідкладно, але не пізніше 24 годин після подання заяви, повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення або після самостійного виявлення ним з будь­якого джерела обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення, зобов’язаний внести відповідні відомості до Єдиного реєстру досу­ дових розслідувань та розпочати розслідування [7]. Згідно з ч. 1 ст. 271 КПК України «Контроль за вчиненням злочину», контроль за вчиненням злочину може здійснюватися у випадках наявності до­ статніх підстав вважати, що готується вчинення або вчиняється тя­ жкий чи особливо тяжкий злочин [7]. Виходячи із концепції кримі­ нального права про види злочинів, яка закріплена у третьому розділі Кримінального кодексу України, злочини можуть бути закінченими та незакінченими. Закінченим злочином визнається діяння, яке міс­ тить усі ознаки складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини цього Кодексу. Незакінченим злочином є готу­ вання до злочину та замах на злочин (ст. 13 КК України) [9]. Тобто, дії осіб на стадії готування до злочину вже є одним із видів злочину, хоча і незакінченого (ст. 14 КК України). Відповідно до ч. 1 ст. 214 КПК України, після отримання слідчим чи прокурором від працівників кримінальної поліції інформації про обставини, що можуть свідчити про вчинення кримінального право­ порушення у вигляді готування відомими чи невідомим особами злочину (принагідно відзначимо, що готування до злочину є однією зі стадій вчинення злочину), слідчий чи прокурор зобов’язані внести зазначені відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань та розпочати розслідування [7]. Це, відповідно, виключає можливість здійснення оперативно­розшукового документування злочинної 329 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 діяльності осіб у рамках оперативно­розшукової справи під час опе­ ративної розробки, а віднесення вказаного виду діяльності до однієї із оперативно­розшукових форм ставить під сумнів. У зв’язку з викладеним, враховуючи реалії сьогодення та потре­ би практичних підрозділів Національної поліції України, виникає необхідність переосмислення усталених поглядів щодо диференціації форм оперативно­розшукової діяльності. З метою обґрунтування та розроблення класифікації форм оперативно­розшукової діяльності у протидії злочинності проаналізовано думки вчених­юристів щодо диференціації вказаних форм. Так, до першої групи віднесено су­ дження вчених, які виділяють двохвидову класифікацію організа­ ційно­тактичних форм ОРД. Зокрема, В. Г. Бобров, Д.В. Гребельський, В. П. Євтушок, В. А. Ільїчов та А. Г. Лекарь вважають, що у практичній діяльності оперативних підрозділів існує всього дві оперативно­ розшукові форми – оперативний пошук та агентурна (оперативна) розробка. Окремі науковці (П. П. Підюков, І. В. Сервецький, О. М. Юр­ ченко) виділяють у якості форм ОРД оперативно­розшуковий процес (оперативно­розшукову роботу) та адміністративно­перевірочну роботу. Другу групу об’єднує позиція науковців, які пропонують сис­ тематизувати оперативно­розшукові форми на три види. Одна час­ тина науковців (В. М. Атмажитов, А. С. Вандишев, І. Г. Богатирьов, Л. Ф. Гула, Е. О. Дідоренко, В. П. Захаров, І. П. Козаченко, Я.Ю. Кондра­ тьєв, В. Л. Регульський та С. І. Халимон) дотримується думки, згідно з якою формами оперативно­розшукової діяльності є оперативний по­ шук, оперативна профілактика та оперативна розробка. Інша частина вчених (С. І. Давидов, В. В. Кальницкий, К. Ф. Кваша, В. Н. Кукарцев, В. Б. Рушайло, В. П. Сальников, С. В. Степашин, А. Е. Чечетін та І. А. Юр­ ченко) стверджує, що основними формами здійснення оперативно­ розшукової діяльності є оперативний пошук, оперативна розробка та оперативна (попередня) перевірка. Окрему позицію займає В. О. Бі­ ляєв, який наполягає на тому, що трьохвидову класифікацію форм оперативно­розшукової діяльності утворюють оперативний пошук, оперативна розробка та оперативно­розшукове забезпечення проце­ су кримінального провадження. До третьої групи включено умови­ води М. М. Перепелиці, І. Р. Шинкаренка та Р.А. Халілєва відносно то­ го, що складовими чотирьохвидової класифікації форм ОРД є: 1) оперативний пошук; 2) оперативно­розшукове попередження; 3) оперативна розробка; 4) оперативно­розшукове забезпечення про­ цесу кримінального провадження. Четверту групу утворює науковий підхід К.К. Горяїнова, B. C. Овчинського, Г. К. Синілова, А. Ю. Шумилова стосовно п’ятивидової концепції диференціації форм оперативно­ розшукової діяльності, зокрема: 1) пошуковий етап; 2) оперативна 330 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 перевірка; 3) оперативна розробка; 4) контроль; 5) дискретна стадія – розшук осіб. Підсумовуючи наведене, виходячи із аналізу наукових поглядів учених, практичної діяльності підрозділів кримінальної поліції та емпіричного матеріалу, запропоновано класифікацію форм операти­ вно­розшукової діяльності у наступному вигляді: оперативний по­ шук первинної оперативно­розшукової інформації; оперативно­ розшукова превенція; оперативно­розшукове забезпечення кримі­ нального провадження. Список бібліографічних посилань 1. Основи оперативно­розшукової діяльності : навч. посіб. / О. Ю. Анци­ феров та ін. ; за ред. С. М. Гусарова. Харків : Харків. нац. ун­т внутр. справ, 2015. 312 с. 2. Халілєв Р. А. Протидія злочинності на ґрунті етно­конфесійних супе­ речностей оперативно­розшуковими засобами: регіональний аспект : моно­ графія. Сімферополь : КрЮІ ОДУВС, 2011. 444 с. 3. Кримінально­процесуальний кодекс України : закон УРСР від 28.12.1960 № 1001­05 // База даних (БД) «Законодавство України» / Верхов­ на Рада (ВР) України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1001­05 (дата звернення: 06.03.2017). Втратив чинність. 4. Сервецький І. В., Дашко В. А. Науково­практичний коментар Закону України «Про оперативно­розшукову діяльність». 3­тє вид., допов. Київ : НАВСУ, 2006. 400 с. 5. Про затвердження Положення про основи організації розкриття ор­ ганами внутрішніх справ України злочинів загальнокримінальної спрямова­ ності : наказ МВС України від 30.04.2004 № 458. Київ : МВС України, 2004. 66 с. 6. Про затвердження Положення про основи організації розкриття зло­ чинів органами внутрішніх справ України : наказ МВС України від 24.09.2010 № 456. Київ : МВС України, 2010. 110 с. 7. Кримінальний процесуальний кодекс України : закон України від 13.04.2012 № 4651­VI. Відомості Верховної Ради України. 2013. № 9–13. Ст. 88. 8. Про оперативно­розшукову діяльність : закон України від 18.02.1992 № 2135­XІI // БД «Законодавство України» / ВР України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2135­12 (дата звернення: 06.03.2017). 9. Кримінальний кодекс України : закон України від 05.04.2001 № 2341­III // БД «Законодавство України» / ВР України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/ aws/show/2341­1 (дата звернення: 06.03.2017). Одержано 26.10.2017 331 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 УДК 343.972+343.974 Олексій Олексійович СТЕПАНЧЕНКО, кандидат юридичних наук, докторант Донецького юридичного інституту МВС України САКРИФІКАЦІЯ НАСЕЛЕННЯ В КОНТЕКСТІ НЕБЕЗПЕКИ ПОШИРЕННЯ ЕТНОРЕЛІГІЙНОГО ТЕРОРИЗМУ Етнорелігійний тероризм справедливо визнається однією з най­ більш значних проблем сьогодення. Небезпечність етнорелігійного тероризму полягає в тому, що його прояви не обмежуються геогра­ фічними кордонами між державами і спрямовані на спричинення знаної фізичної, матеріальної та моральної шкоди особам та соціаль­ ним інститутам, які належать до різних релігій, народів, цивілізацій, надаючи цьому явищу міжнародного масштабу. Разом з тим слід від­ значити й іншу небезпеку етнорелігійного тероризму, а саме залу­ чення до рядів терористичних угрупувань широких мас населення, що створює серйозні виклики нормальному соціальному і правовому розвитку держави. За семантичною ознакою англомовні дослідники виділяють два типи жертв терористичних атак: 1) активна жертва (sacrifice); 2) па­ сивна жертва (victim). В українській мові не існує прямого аналогу такого розподілу. Активними жертвами тероризму зазвичай нази­ вають терористів­фанатиків, які прагнуть досягти своїх злочинних цілей ціною самопожертви, а часто й самознищення. Кримінологи виділяють їх в окремий тип жертв, які є одночасно і терористами, і жертвами втягнення у терористичну діяльність. З. П. Шепарович на­ виває таких терористів самовіктимізованими злочинцями (self­ victimized perpetrators) [1, p. 22]. У зв’язку з цим західні кримінологи розрізняють процеси сакрифікації і віктимізації населення [2, p. 69]. Під сакрифікацію населення в контексті небезпек поширення етно­ релігійного тероризму пропонуємо розуміти залучення до діяльності етнорелігійних терористичних угрупувань значної кількості прихи­ льників з ідеалізованим уявленням про діяльність терористів. Таким чином сакрифікація охоплює як зовнішні, так і внутрішні сторони людської поведінки. Соціологи відмічають, що сучасний тероризм має всі особливості та ознаки глобального мережевого проекту. Серед таких ознак О. Г. Леонова насамперед називає наявність фігури духовного лідера та застосування маніпулятивних технологій, що стосуються маніпу­ лювання масовою свідомістю. Усіх потенційних екстремістів та теро­ ристів дослідниця називає жертвами маніпулятивного управляння, зміст якого полягає в політичному впливі на ментальні установки © Степанченко О. О., 2017 332 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 груп осіб з метою примушування їх до вчинення певних дій або від­ мови від таких дій [3]. Жертвами втягнення у терористичну діяль­ ність націоналістичних або релігійних угрупувань стають переважно соціально та матеріально незахищені молоді люди, які через вікову та психологічну незрілість демонструють максималізм в оцінках і судженнях, значну залежність від сторонньої точки зору. Під час сво­ їх вербувальних практик терористи користуються маніпулятивними психологічними засобами, як правило, використовують просту, ме­ тафоричну мову, повторювальні та самомедитативні вирази, які знижують здатність осіб до самостійного міркування. Сакрифікації населення етнорелігійними терористичними угру­ пуваннями також сприяють якісні зміни в сучасних релігійних течі­ ях. Наприклад, в ісламі знову відроджується ідеал мучеництва, акту­ алізуються есхатологічні компоненти, що вміло використовується лідерами терористичних угрупувань [4, с. 56–58]. Цей феномен тісно пов’язаних з духовними та політичними потребами сучасної мусуль­ манством цивілізації, яка не в змозі отримати негайні та вагомі пере­ ваги у конкурентному протистоянні країнам Західної демократії. За­ стосовуючи суворі релігійні практики в буденному житті та використовуючи самопожертву терористів­смертників в етнорелі­ гійному протистоянні, іслам намагається демонструвати свою пере­ вагу та виражає духовний протест проти політичного та ідеологічно­ го домінування матеріалізму західної цивілізації. На жаль, діти також все частіше залучаються до злочинної дія­ льності етнорелігійних терористичних угрупувань. Хоча точна ста­ тистика з цього приводу відсутня, Глобальний індекс тероризму під­ тверджує тенденцію підвищення частоти залучення дітей до терористичних угрупувань, у тому числі використання їх в якості терористів­смертників. Так, наприклад, шокуючим є теракт, що від­ бувся в січні 2015 р. на Понеділковому базарі в Майдуґурі, Нігерія, в результаті якого вибух бомби, закріпленій на десятирічній дівчинці, забрав життя більше 20 людей [5, p. 54]. Діти та молодь стають ідеа­ льною зброєю в руках терористів, тому підвищена віктимність за­ значених вікових категорій осіб має бути врахована від час розробки заходів віктимологічної профілактики етнорелігійного тероризму. Не слід недооцінювати ризики поширення міжнародних проявів етнорелігійного тероризму на територію України. На сьогоднішній день фахівці Національного інституту стратегічних досліджень від­ значають перетворення потенційних загроз етнорелігійного терори­ зму у реальне використання України міжнародними терористични­ ми організаціями в якості «транзитної» держави для переправлення, перепочинку, лікування та вербування нових членів. Так за останній 333 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 час співробітниками СБУ було виявлено та блоковано декілька тран­ зитних каналів переправлення іноземних бойовиків міжнародної терористичної організації «Ісламська Держава»: у Харкові оператив­ ники спецслужби виявили приватну квартиру, що використовувала­ ся для тимчасового переховування членів цієї організації, які мали намір транзитом виїхати в сирійсько­іракську зону бойових дій; у Дніпрі було затримано вихідця з однієї з колишніх республік Радян­ ського Союзу, якого розшукував Інтерпол та який брав безпосеред­ ню участь у вербуванні та переправленні прихильників «Ісламської держави» з країн Центральної Азії до Сирії, забезпечував їх коштами, місцями проживання та проїзними документами [6, с. 14]. Відповід­ но, навіть з першого погляду суто локальні прояви етнорелігійного тероризму не можуть бути пояснені тільки місцевими чинниками, а мають бути проаналізовані в контексті тенденцій міжнародної теро­ ристичної діяльності. Сакрифікації населення України етнорелігій­ ними терористичними угрупуваннями сприяють наступні фактори: наявність значної кількості громадян, які мають навички володіння зброєю та військову підготовку, збільшення обсягу незаконного обі­ гу зброї в Україні, низькі рівень життя населення та високий рівень безробіття, активне використання терористами новітніх комуніка­ ційних технологій в своїй діяльності для здійснення вербувальної роботи, підтримання зв’язку зі своїми осередками, надання своїм прихильникам та послідовникам інструкцій щодо особливостей під­ готовки та здійснення терористичних атак тощо. За різними оцінка­ ми на теперішній час існує не менше 5000 сайтів, створених терорис­ тичними організаціями [6, с. 6]. Підсумовуючи вищевикладене, зазначимо, що терористи піджи­ влюються майже невичерпаним людським ресурсом для отримання зазомбованих виконавців своїх злочинних планів і одночасно підкрі­ плюють віру учасників терористичного руху і просто його симпати­ ків шляхом штучної міфологізації образу мучеників­терористів, які загинули в нерівній війні. За наявності всіх необхідних умов осіб, які були втягнуті в діяльність етнорелігійних терористичних угрупу­ вань з використанням маніпулятивних практик, на наш погляд, слід визнавати жертвами цього злочину. Вбачається, що ризики сакрифі­ кації широких мас населення держав мають бути неодмінно врахо­ вані від час розробки заходів протидії актам етнорелігійного теро­ ризму як на національному, так і на міжнародному рівнях. Список бібліографічних посилань 1. Šeparović Z. P. International Terrorism: Large­Scale Victimization self­ victimized perpetrator. Pp. 20–30. 2. Fischer K. Between Sacrification and Victimization. On Political Semantics and Its Strategic Function. Large­scale Victimisation as a Potential Source of 334 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Terrorist Activities. Importance of Regaining Security in Post­Conflict Societies. Amsterdam, 2006. Pp. 67–73. 3. Леонова О. Г. Терроризм как глобальная деструктивная технология. Выс­ тупление на IІ Всероссийской научно­практической конференции в МГУ им. М. В. Ломоносова. Москва, 13–14 октября 2010 года // Национальный антитеррорис­ тический комитет : сайт. URL: http://nac.gov.ru/publikacii/vystupleniya­i­ intervyu/leonova­og­terrorizm­kak­globalnaya.html (дата звернення: 01.10.2017). 4. Чудинов С. И. Постмодерн, гедонизм и мученичество (цивилизацион­ ные детерминанты и этические аспекты религиозного экстремизма в мусу­ льманской культуре). Научные ведомости БелГУ. Сер.: Философия. Социоло- гия. Право. 2011. № 8 (103), вып. 16. С. 52–62. 5. Global Terrorism Index 2016. 104 p. // Vision of Humanity. URL: http://visionofhumanity.org/app/uploads/2017/02/Global­Terrorism­Index­ 2016.pdf (дата звернення: 01.10.2017). 6. Міжнародний тероризм: загрози для України : аналітична записка // Наці­ ональний інститут стратегічних досліджень : сайт. URL: http://www.niss.gov.ua/ content/articles/files/mizhnar_teror­17f29.pdf (дата звернення: 01.10.2017). Одержано 21.11.2017 УДК 35.071 Сергій Іванович ХАЛИМОН, доктор юридичних наук, доцент, доцент кафедри управління оперативно-розшуковою діяльністю факультету правоохоронної діяльності Національної академії Державної прикордонної служби України СЛУЖБОВО-БОЙОВА ДІЯЛЬНІСТЬ ДЕРЖАВНОЇ ПРИКОРДОННОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ: ПОСТАНОВКА ПРОБЛЕМИ Державна прикордонна служба України (далі – ДПС України) є правоохоронним органом спеціального призначення. Відповідно до ст. 10 Закону України «Про Державну прикордонну службу України» органи охорони державного кордону безпосередньо виконують по­ ставлені перед ДПС України завдання щодо забезпечення недотор­ канності державного кордону України. Основною оперативно­ службовою ланкою ДПС України, на яку покладаються охорона пев­ ної ділянки державного кордону самостійно чи у взаємодії з іншими органами охорони державного кордону та Морською охороною, за­ безпечення дотримання режиму державного кордону і прикордон­ ного режиму, а також здійснення в установленому порядку прикор­ донного контролю і пропуску через державний кордон України та до тимчасово окупованої території і з неї осіб, транспортних засобів, вантажів є – прикордонний загін [1]. © Халимон С. І., 2017 335 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Традиційно прийнято розрізняються такі основні напрямки дія­ льності ДПС України: адміністративна, профілактична, оперативно­ розшукова, розвідувальна, кримінально процесуальна (в частині проведення негласних слідчих (розшукових) дій), інформаційно­ аналітична та службово­бойова діяльність. Система визначених на­ прямків діяльності ДПС України формує специфічну сукупність форм та методів роботи для виконання поставлених завдань. ДПС України є одним із суб’єктів службово­бойової діяльності, як виду правоохоронної діяльності, що покликана забезпечувати внут­ рішню безпеку держави шляхом виконання правоохоронних завдань через службову діяльність (правоохоронними методами), а уразі за­ гострення обстановки (військовими методами) [2, с. 357]. Наукові розвідки в межах спеціальності 21.07.05 однозначно вважають ДПС України складовою сил охорони правопорядку [3–6]. Зазначене обу­ мовлює актуальність досліджень нормативно­правового регулюван­ ня застосування ДПС України, як суб’єкта службово­бойової діяльно­ сті сил охорони правопорядку. ДПС України є унікальним правоохоронним органом, у якому поєднується подвійна складова: військова та правоохоронна. Службово­бойова діяльність є невід’єм­ ною частиною діяльності військових формувань, в тому числі право­ охоронної спрямованості [2, с. 358]. Загострення оперативної обстановки в Україні, як наслідок про­ ведення антитерористичної операції в окремих районах Донецької та Луганської областей, стократне збільшення злочинів терористичної спрямованості тощо, негативно впливають на стан забезпечення на­ ціональної безпеки України. ДПС України на рівні з іншими військо­ вими формуваннями та правоохоронними органами виконує за­ вдання по захисту територіальної цілісності та недоторканності України. Виходячи із цього необхідно відмітити, що службово­бойова діяльність ДПС України має свою специфіку у порівнянні з діяльніс­ тю Національної гвардії України чи інших воєнізованих формувань, а отже потребує самостійного вивчення. Детальний аналіз функцій ДПС України через призму службово­бойової діяльності дає можли­ вість виокремити такі основні із них: – забезпечення захисту територіальної цілісності держави шля­ хом припинення будь­яких спроб незаконної зміни проходження лі­ нії державного кордону України; – припинення у взаємодії з відповідними правоохоронними ор­ ганами збройних конфліктів та інших провокацій на державному кордоні України; – участь у взаємодії із Збройними Силами України та іншими військовими формуваннями у відбитті вторгнення або нападу на те­ риторію України збройних сил іншої держави або групи держав; 336 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 – участь у виконанні заходів територіальної оборони, а також заходів, спрямованих на додержання правового режиму воєнного і надзвичайного стану; – організація запобігання кримінальним та адміністративним правопорушенням, протидію яким законодавством віднесено до компетенції ДПС України, їх виявлення та припинення, здійснення провадження у справах про адміністративні правопорушення згідно із законами; – охорона, конвоювання та тримання затриманих осіб і плавза­ собів до моменту їх передачі органам прикордонної охорони або ін­ шим уповноваженим органам суміжної держави, іншим правоохо­ ронним органам України або суду. Висновок. Підводячи підсумок необхідно зазначити, що службо­ во­бойова діяльність ДПС України в умовах російсько­терористичної агресії потребує належного вивчення та наукового обґрунтування. Підґрунтям для наукового пошуку можуть стати надбання у сфері застосування службово­бойової діяльності Національної гвардії України та підрозділів Національної поліції. Зазначене, висуває на передній план необхідність удосконалення нормативно­правової основи застосування сил охорони правопорядку. Список бібліографічних посилань 1. Про Державну прикордонну службу України : закон України від 03.04.2003 № N 661­IV // База даних «Законодавство України» / Верховна Рада України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/661­15 (дата звер­ нення: 07.11.2017). 2. Лазутко В. І. Сили охорони правопорядку: проблемні питання визна­ чення та характеристики. Форум права. 2012. № 3. С. 357–363. URL: http://nbuv.gov.ua/j­pdf/FP_index.htm_2012_3_62.pdf (дата звернення: 07.11.2017) 3. Шаповалова І. О. Службово­бойова діяльність сил охорони правопо­ рядку у надзвичайних ситуаціях соціального характеру: нормативно­ правовий аспект. Право.ua. 2015. № 3. С. 51–56. 4. Шмаков О. М. Сили охорони правопорядку в службово­бойовій діяль­ ності силових структур. Честь і закон. 2013. № 2 (45). С. 27–30. 5. Талалай Д. В., Борисенко Г. О. Особливості взаємодії суб’єктів службо­ во­бойової діяльності сил охорони правопорядку. Ученые записки Тавричес- кого национального университета им. В. И. Вернадского. Серия «Юридические науки». 2013. № 1, т. 26 (65). С. 289–295. 6. Мацюк В. В. Правове регулювання службово­бойової діяльності сил охорони правопорядку в умовах надзвичайних ситуацій соціального харак­ теру. Проблеми законності. 2015. Вип. 128. С. 217–225. Одержано 21.11.2017 337 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 УДК 343.985.7 Андрій Миколайович ХАНЬКЕВИЧ, кандидат юридичних наук, професор кафедри оперативно-розшукової діяльності та розкриття злочинів факультету № 2 Харківського національного університету внутрішніх справ ГЕОГРАФІЧНЕ ПРОФІЛЮВАННЯ ЯК ІННОВАЦІЙНИЙ МЕТОД ВСТАНОВЛЕННЯ МІСЦЕЗНАХОДЖЕННЯ ОСІБ, ЯКІ ВЧИНЯЮТЬ СЕРІЙНІ ЗЛОЧИНИ Сьогодні можливості географічного профілювання найчастіше використовуються в рамках оперативних розробок за оперативно­ розшуковими справами та під час проведень досудових розслідувань у рамках відповідних кримінальних проваджень за фактами злочи­ нів, вчинених невідомими злочинцями проти інших осіб або майна різних форм власності, що мають ознаки серійних. До 90­х років ХХ століття вважалося, що серійні злочини за прив’язкою до геогра­ фії їх скоєння (не конкретних місць) – це хаотичні злочини, оскільки на той час не існувало ні дієвих засобів, ні можливостей займатися аналізом та систематизацією специфічних знань про злочинні серії. І нерідко кожен зі злочинів розслідувався окремо. Географічну модель визначення просторової поведінки серійних злочинців розвинув Д. Россмо, спираючись на теоретичні положення в галузі екологічної кримінології. Узагальнивши емпіричні знання, отри­ мані в результаті вивчення реальної практики кримінального розсліду­ вання серійних злочинів, з науковими уявленнями щодо принципів просторової поведінки злочинця в галузі кримінології, географії, судо­ вої психології, статистичного аналізу та математичного моделювання, Д. Россмо створив концепцію географічного профілювання [1; 2]. Безперечно, географічне профілювання є інструментом, який потребує певних знань і навичок у використанні аналітичних мето­ дів розслідування злочинів та у створенні карт злочинності. Геогра­ фічне профілювання фокусує пошук підозрюваних, використовуючи комбінації наявної слідчої та оперативно­розшукової інформації, те­ орії екологічної кримінології, досліджень просторової поведінки правопорушника та законів математики, які реалізовані у програм­ нім забезпеченні географічного профілювання. На основі концепції географічного профілювання фахівцями на­ уково­дослідницької фірми з кримінології навколишнього середо­ вища ECRI (Environmental Criminology Research Incorporation) створе­ на комп’ютерна програма «Rigel», яка дозволяє, виходячи з аналізу ряду місць, пов’язаних з вчиненням серійних злочинів (місце зустрічі © Ханькевич А. М., 2017 338 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 з жертвою, місце нападу чи знищення майна, місце викидання тіла тощо), побудувати вірогідну мапу, що вказує на ймовірне постійне місцезнаходження злочинця. Як правило, на основі географічного профілювання складаються три мапи, що ідентифікують можливе місцезнаходження злочинця: місце розташування його будинку або роботи, місце скоєння злочину і маршрути його пересування. Використовуючи знання про різні ха­ рактеристики окремих видів злочинів (криміналістичну, оператив­ но­розшукову, психологічну тощо), типи злочинців, космічну актив­ ність, упорядники географічного профілю складають висновок про неконтрольовані характеристики поведінки серійного злочинця та загальні рекомендації щодо його пошуку. Географічне профілювання – це процес визначення найбільш віро­ гідної зони можливого перебування серійного злочинця через аналіз місць вчинення ним серії насильницьких злочинів. Головне припущен­ ня (умова) дієвості географічного профілювання ґрунтується на тому, що для реалізації злочинного задуму у вигляді чергового скоєння зло­ чину (у серії злочинів), правопорушник, у більшості випадків, вирушає до місця злочину зі своєї основної бази (вихідної території) у пошуку підходящої жертви, та вчиняє злочин там, де її знаходить [3, с. 37–38]. Техніка географічного профілювання використовується з метою визначення найбільш можливого розташування ключових «вузлових точок» правопорушника, шляхом аналізу просторових та тимчасових даних, пов’язаних із серійним правопорушенням. «Вузловою точкою» слід вважати географічне місце (місця, території), в якому серійний злочинець почуває себе комфортно, не відчуваючи внутрішніх та зов­ нішніх загроз своїй безпеці, та в середовищі якого (місця) знаходиться постійно або ж проводить там значну частину часу. Практикою дове­ дено, що дім є найбільш важливою «вузловою точкою» для більшості людей, але інші «точки» також можуть бути дуже важливими з точки зору кримінальної діяльності: робоче місце, дім близького друга, улюб­ лений бар чи парк, чи просто місце, яке злочинець часто відвідує й, та­ ким чином, воно стає важливим та знаходиться у зоні комфорту особи. Географічний профіль використовується для визначення пріо­ ритетів під час проведення слідчих та оперативних перевірок підо­ зрюваних на основі адресної інформації, отриманої з різних поліцей­ ських обліків. Підозрювані перевіряються на причетність до серійних злочинів у порядку встановлення пріоритетів. Аналітики, слідчі та оперативні працівники можуть використову­ вати географічний профіль також для того, щоб визначити пріори­ тетність записів телефонних переговорів (або фіксування фактів те­ лефонних з’єднань), доступ до яких вже має поліцейський підрозділ. Ці дані часто включають географічну прив’язку місця знаходження 339 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 злочинця, фізичний опис особи для впізнання та попередні операти­ вні дані кримінальної активності. Висновок. Техніка географічного профілювання дозволяє спрос­ тити обробку інформаційного потоку, з яким стикаються поліцейські підрозділи під час розслідування серійних злочинів, а також оптимі­ зувати оперативно­розшукову тактику пошуку злочинця: звузити коло підозрюваних за рахунок зіставлення переліку підозрюваних й осіб, які перебувають у високопрофільній зоні; силами поліції органі­ зувати в цій зоні інтенсивне патрулювання в години найбільш ймо­ вірного скоєння злочину; активізувати на зазначеній території сис­ тему громадського інформування тощо. В умовах системного та неухильного впровадження в діяль­ ність Національної поліції України моделі ILP (Intelligence­Led Policing – поліцейська діяльність, керована розвідкою), географіч­ не профілювання стає однією із сучасних та пріоритетних допо­ міжних технік, що має використовуватися під час розслідування серійних злочинів. Географічне профілювання надає можливість поліцейським підрозділам в умовах обмежених людських, матері­ альних та часових ресурсів встановити, розшукати та здійснити швидке затримання серійного злочинця, тим сам у майбутньому зменшивши ймовірну й потенційну кількість потерпілих. Список бібліографічних посилань 1. Rossmo D. Geographical Profiling: Target Pattern of Serial Murderers. Unpublished dissertation. Vancouver, 1995. 2. Rossmo D. Geographic profiling // Offender Profiling: Theory, Research and Practice / Jackson J. L., Bekerian D. A. (Eds.). Chichester, UK, 1997. 3. Rossmo D. K., Velarde L. Geographic profiling analysis: Principles, methods, and applications / S. Chainey & S. Tompson (Eds.) // Crime mapping case studies: Practice and research, 2008. Одержано 31.10.2017 УДК 21.39:351:74(075) Іван Федорович ХАРАБЕРЮШ, доктор юридичних наук, професор, професор кафедри права та публічного адміністрування Маріупольського державного університету ОПЕРАТИВНА ТЕХНІКА ЯК КАТЕГОРІЯ НАУКИ ОПЕРАТИВНО-РОЗШУКОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ Відомо, що система теорії оперативно­розшукової діяльності може бути представлена чотирма взаємопов’язаними розділами: 1. Загальна теорія оперативно­розшукової діяльності. 2. Оперативно­розшукова тактика. © Хараберюш І. Ф., 2017 340 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 3. Оперативно­розшукова методика. 4. Оперативна техніка. Однією з проблем, ми вважаємо, є недостатнє визначення опера­ тивної техніки як розділу науки оперативно­розшукова діяльність, виділення її поняття, системи та завдання. Як самостійний розділ теорії ОРД категорія «оперативна техні­ ка» має декілька значень, таких як: розділ науки; вид діяльності від­ повідних суб’єктів щодо застосування оперативно­технічних засобів для вирішення завдань ОРД та кримінального процесу; розділ дис­ циплін «Спеціальна техніка ОВС» [1] та «Спеціальна техніка в право­ охоронній діяльності» [2]. З іншого боку оперативна техніка є складовою більш широкого поняття «спеціальна техніка» взагалі та «спеціальна техніка право­ охоронних органів» зокрема. В наших попередніх дослідженнях [3] ми дійшли висновку, що систему спеціальної техніки правоохорон­ них органів як галузі науки складають: криміналістична техніка, оперативна техніка, організаційна техніка, охоронна техніка. Таким чином, оперативна техніка – це спеціальна техніка, яка використову­ ється в оперативно­розшуковій діяльності. Оперативна техніка як розділ теорії оперативно­розшукової дія­ льності та складова спеціальної техніки правоохоронних органів – це сукупність наукових положень і рекомендацій щодо застосування технічних, програмно­технічних, програмних засобів, речовин, інфо­ рмаційних систем та природничо­наукових і спеціальних методів їх використання під час проведення оперативно­розшукових заходів (далі – ОРЗ) та негласних слідчих (розшукових) дій (далі – НСРД). Оперативна техніка складається з елементів, що утворюють її систему, до якої входять загальні положення та галузі оперативної техніки. Загальні положення визначають основні поняття, завдання оперативної техніки, загальну характеристику оперативно­техніч­ них засобів, прийомів і способів їх застосування, правової регламен­ тації при проведенні ОРЗ та НСРД, значення отриманих результатів для розслідування, попередження та припинення злочинів. Галузі оперативної техніки складаються з теоретичних положень і відповідних конкретних оперативно­технічних засобів, прийомів і способів їх застосування. Ми, підтримуючи думки певного кола вчених та фахівців [4–7], поділяємо галузі оперативної техніки за критерієм оперативно­технічного спрямування на: технічні засоби гласного отримання інформації, технічні засоби негласного отримання інфор­ мації та засоби забезпечення оперативно­розшукових заходів. В якості технічних засобів негласного отримання інформації мо­ жуть бути засоби: загального застосування (пристосовані), загального 341 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 застосування з незначною доробкою (модифіковані) і спеціально розроблені (унікальні). Це також можуть бути програмні або про­ грамно­технічні засоби, запрограмовані для цієї мети, та автомати­ зовані системи. Завдання оперативної техніки як розділу науки випливають із завдань оперативно­розшукової діяльності. Ми вважаємо, що їх доці­ льно поділити на загальні та спеціальні. Загальні полягають в нау­ ково­технічному забезпеченні практики, сприянні розробленими оперативно­технічними засобами та методами оперативним підроз­ ділам правоохоронних органів в їх роботі щодо пошуку та фіксації фактичних даних про протиправну діяльність окремих осіб та орга­ нізованих груп, отримання інформації в інтересах безпеки громадян, суспільства та держави. Спеціальними завданнями, на нашу думку, слід вважати: – дослідження об’єктивних закономірностей, що становлять предмет ОРД і стосуються оперативної техніки (створення теорети­ чної бази для прикладних розробок); – розроблення нових та удосконалення існуючих оперативно­ технічних засобів і методів їх використання. Особливу увагу, ми вва­ жаємо, необхідно приділити розробленню спеціальних програм, ін­ телектуальних систем для аналітичного супроводження ОРД, спеціа­ льних систем для проведення оперативно­розшукових заходів, новітніх методів ОРД, які ґрунтуються на використанні сучасних ін­ формаційно­телекомунікаційних технологій тощо; – узагальнення досвіду правоохоронних органів розвинених кра­ їн щодо розробки та застосування технічних засобів; – узагальнення практики використання оперативної техніки оперативними підрозділами правоохоронних органів. Список бібліографічних посилань 1. Хараберюш І. Ф. Спеціальна техніка в органах внутрішніх справ. Зага­ льна частина : навч. посіб. 4­те вид., перероб. і допов. Донецьк : Донецьк. юрид. ін­т МВС України, 2013. 284 с. 2. Хараберюш І. Ф. Спеціальна техніка в правоохоронній діяльності : на­ вч. посіб. Маріуполь : МарДУ, 2017. 311 с. 3. Хараберюш І. Ф. Протидія злочинності засобами спеціальної техніки: концептуальний підхід : монографія. Донецьк : Ноулідж, 2011. 362 с. 4. Крылов В. В. Информационные компьютерные преступления. М. : Инфра­М, 1997. 285 с. 5. Берзин П. С. Уголовная ответственность за незаконное использование специальных технических средств негласного получения информации // Центр исследования проблем компьютерной преступности : сайт. URL: http://www.crime­research.org/library/Berzin17.htm (дата звернення: 22.10.2017). 342 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 6. Бегишев И. Р. Проблемы уголовной ответственности за обращение со специальными техническими средствами, предназначенными для негласно­ го получения информации. Следователь. 2010. № 5 (145). С. 2–4. 7. Ванчаков Н. Б., Деренчук А. С., Щербак С. И. Специальная техника ор­ ганов внутренних дел : учеб. пособие. М. : ЦИиНМОКП МВД России, 2000. 84 с. Одержано 10.11.2017 УДК 343.13 Олександр Леонідович ХРИСТОВ, кандидат юридичних наук, доцент кафедри криміналістики, судової медицини та психіатрії Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ ШЛЯХИ ВИКОРИСТАННЯ ГРОМАДСЬКОСТІ В ОПЕРАТИВНО-РОЗШУКОВІЙ ДІЯЛЬНОСТІ Реформування системи органів внутрішніх справ України одним із своїх завдань, передбачає налагодження стосунків Національної по­ ліції з громадськістю, та забезпечення їх партнерської діяльності [1]. Розроблення нової Національної стратегії сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні на 2016 – 2020 обумовлено змінами основних тенденцій розвитку громадянського суспільства, зростанням його ролі в різноманітних сферах – від просування ре­ форм на державному і місцевому рівнях, європейської інтеграції та розвитку електронного урядування до надання волонтерської допо­ моги, зокрема правоохоронним органам та ін. [2]. Однак, здійснення заходів, передбачених Стратегією повинна здійснюватися із переосмисленням існуючої моделі участі громадсь­ кості в правоохоронній сфері, у тому числі під час здійснення опера­ тивно­розшукової діяльності (далі – ОРД). У зв’язку з цим потребують вирішення чимало питань, пов’яза­ них із визначенням: поняття «громадськість» та її ролі в ОРД; ознаки громадськості, як сили ОРД; соціальний і правовий статус громадсь­ кості під час здійснення ОРД; форми залучення громадськості до ОРД; процесуальний статус представників громадськості у криміна­ льному провадженні та ін. Окремої уваги потребує питання можливості використання (залу­ чення) громадськості до виконання завдань оперативних підрозділів, що обумовлює з’ясування шляхів використання громадськості в ОРД. Так, автори підручника «Оперативно­розыскная деятельность» зазначають, що особи, які залучаються до ОРД класифікуються на тих, хто сприяє тільки негласно (агент), тільки гласно (довірена особа, дружинник та ін.) і в змішаній формі (спеціаліст, перекладач та ін.) [3]. © Христов О. Л., 2017 343 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Поряд з цим, автори навчального посібника «Основи оператив­ но­розшукової діяльності» зазначають, що здійснення ОРД передба­ чає взаємодію з громадськістю та населенням, їх участь у проведенні оперативно­розшукових заходів є обмеженою, що знаходить своє відображення у низці аспектів: ­ залученні особи не мають права на прийняття рішень в ОРД; ­ зазначені особи позбавлені права комплексного застосування сил, засобів та методів ОРД; ­ такі особи залучаються до реалізації обмеженого кола завдань оперативних підрозділів; ­ перед залученою особою не розкриваються в повному обсязі спеціальні форми та методи ОРД, У той же час, відповідно до ст. 27 За­ кону України «Про державну таємницю порядок надання доступу до державної таємниці особам, залученим до конфіденційного співробіт­ ництва з оперативними підрозділами правоохоронних та інших спеці­ ально уповноважених органів, які проводять оперативно­розшукову, розвідувальну або контррозвідувальну діяльність, визначається керів­ никами зазначених органів за погодженням зі Службою безпеки України; ­ зазначені особи залучаються до виконання завдань ОРД добро­ вільно [4, с. 64–65]. У зв’язку з цим форми участі можуть класифікуватис наприклад за такими критеріями як: гласність, часовий проміжок, способи учас­ ті, безпосередність участі, формально­юридичний критерій, ініціати­ вність та ін. Попереднє вивчення оперативно­слідчої практики та думок практичних працівників дозволило нам визначити найбільш перспе­ ктивні і ефективні шляхи використання громадськості в ОРД: 1. Удосконалення правової регламентації оперативно­розшуко­ вої діяльності, наприклад, сприяння юридичних громадських об’єд­ нань у наданні допомоги під час вирішення питання про віднесення наркомістких засобів, речовин та медичних препаратів, а також пре­ курсорів до наркотичних засобів, психотропних речовин, прекурсо­ рів обіг яких заборонено, обмежено або до їх аналогів, у тому числі з Державною службою України з лікарських засобів та контролю за наркотиками. 2. Участь представників громадськості в окремих ОРЗ або НСРД, наприклад, використання професійних акторів, технічних спеціаліс­ тів під час оперативно­розшукового забезпечення імітування вчи­ нення убивства; участь під час спеціального слідчого експерименту по окремим категоріям кримінальних правопорушень (незаконне поводження зі зброєю, незаконний обіг наркотиків, незаконне заво­ лодіння транспортним засобом) та ін. 344 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 3. Участь представників громадськості в оперативному пошуку: а) на території обслуговування, наприклад, патрулювання у денний та нічний час із створення корпоративного зв’язку між воді­ ями служб «таксі»; пошук із використанням камер відео спостере­ ження службами безпеки підприємств, установ та організацій осіб, які планують або вчиняють злочини. б) лінії обслуговування, наприклад відкритий моніторинг руху фінансових коштів; встановлення осіб, які у нічних клубах займають­ ся продажем наркотичних засобів і психотропних речовин. в) корпоративна участь або участь окремих користувачів у моні­ торингу Інтернет простору, наприклад, для моніторингу відкритих джерел інформації при встановлені Інтернет­ресурсів, які займають­ ся діяльністю, пов’язаною із продажем наркотичних засобів, психо­ тропних речовин, їх аналогів та прекурсорів; для встановлення Ін­ тернет­ресурсів, які займаються незаконною діяльністю, що пов’я­ зана із продажем вогнепальної зброї; встановлення в соцмережах об’яв про продаж (покупку) дітей. 4. Участь у пошуку і залученні необхідних спеціалістів, матеріа­ льно технічних засобів для проведення ОРЗ, а також оперативно­ розшукового забезпечення проведення НСРД, забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві. 5. Участь у формуванні негласного апарату, наприклад, пошук і виявлення джерел інформації або осіб, які в перспективі можуть бу­ ти залучені до конфіденційного співробітництва. 6. Участь активістів­громадських діячів (колег по роботі, сусідів, односельців та ін.) в усвідомленні згубності вчинку осіб, які вчинили злочин і таким чином сприяння у спонуканні до повідомлення про нього органам влади. 7. Участь представників громадськості у розшуку осіб, які пере­ ховуються від органів досудового розслідування, слідчого судді, суду або ухиляються від відбування кримінального покарання та осіб безвісно відсутніх. Наприклад, слід зазначити, що нещодавно був підписаний Меморандум про співпрацю між Нацполіцією і мобільним оператором «Київстар», що передбачає створення інформаційного сервісу з пошуку зниклих дітей. Реалізація Меморандуму з боку Націо­ нальної поліції відбуватиметься шляхом розробки модулю розшуку дітей для інформаційної системи. Цей модуль за своїм функціональ­ ним призначенням дає можливість вносити, обробляти та обмінюва­ тися інформаційними даними про зниклих дітей. У свою чергу, компа­ нія «Київстар» з допомогою послуги, яка функціонує на базі СМС­ повідомлень, допоможе правоохоронним органам України оператив­ но сповіщати про зниклих дітей абонентів мобільного оператора, які 345 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 могли перебувати поруч із місцем зникнення [5]. Крім того, активну участь можуть надавати волонтери у зоні АТО, які відшукують решт­ ки бійців, що значаться як зниклі безвісти. 8. Формування негласного апарату із представників громадськості. Слід зазначити, що даний перелік не є вичерпним і потребує більш детального вивчення у межах окремої наукової праці. Список бібліографічних посилань 1. Про стратегію реформування судоустрою, судочинства та суміжних правових інститутів на 2015–2020 роки : указ Президента України від 20.05.2015 № 276/2015 // База даних (БД) «Законодавство України» / Вер­ ховна Рада (ВР) України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/276/2015 (дата звернення: 20.11.2017). 2. Національна стратегія сприяння розвитку громадянського суспільст­ ва в Україні на 2016–2020 роки : указ Президента України від 26.02.2016 № 68/2016 // БД «Законодавство України» / ВР України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/68/2016 (дата звернення: 20.11.2017). 3. Оперативно­розыскная деятельность : учебник / под ред. К. К. Горяи­ нова, В. С. Овчинского, А. Ю. Шумилова. М. : Инфра­М, 2002. 794 с. 4. Основи оперативно­розшукової діяльності : навч. посіб. / О. Ю. Анци­ феров, О. М. Чистолінов, С. В. Єськов та ін. ; за ред. С. М. Гусарова ; Харків нац. ун­т внутр. справ. Харків : Золота миля, 2015. 312 с. 5. Нацполіція і «Київстар» підписали Меморандум про співпрацю у роз­ шуку безвісти зниклих дітей // Національна поліція України : тимчасовий веб­сайт. URL: https://www.npu.gov.ua/uk/publish/article/2184898 (дата зве­ рнення: 20.11.2017). Одержано 21.11.2017 УДК 343.985:(343.72:629.331)(477) Наталія Василівна ЧІПКО, здобувач кафедри криміналістики Національного університету «Одеська юридична академія» КЛАСИФІКАЦІЯ ШАХРАЙСТВ У СФЕРІ ОБІГУ АВТОТРАНСПОРТУ Системний підхід щодо ефективності застосування технології для дослідження особливостей вчинення та розслідування шах­ райств в сфері обігу автотранспорту створює умови для визначення принципів криміналістично­технологічного підходу, під якими слід розуміти ті умови, які визначають спрямованість процесу наукового пізнання, що полягають: 1) у відтворюваності технології незалежно від особистісних якостей суб’єкта діяльності та інших умов її здійс­ нення; 2) у розподіленні цілого і безперервного процесу на взаємо­ пов’язані процедури; 3) у координованому і поетапному виконанні © Чіпко Н. В., 2017 346 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 процедур, спрямованих на досягнення бажаного результату; 4) в уніфікованості виконання включених у технологію процедур, що є неодмінною і вирішальною умовою досягнення запланованих ре­ зультатів; 5) в наявності зворотного зв’язку. Взаємопов’язаний комплекс дій, що забезпечує взаємодію інте­ лектуальних, матеріальних об’єктів і засобів пізнання (зокрема тех­ нічних засобів) у діяльності суб’єктів при розкритті та розслідуванні злочинів, можна оптимізувати. З урахуванням зазначеного можна зробити висновок, що окремі елементи криміналістичної характеристики злочинів, можуть бути використані при дослідженні технології вчинення шахрайства у сфе­ рі обігу автотранспорту. При цьому, на наш погляд, за своєю структурою технологія вчи­ нення шахрайства у сфері обігу автотранспорту, повинна містити наступні елементи: характеристику предмета кримінального інтере­ су і посягання; характеристику даних про способи підготовки, вчи­ нення і приховування злочинів та типових наслідків їхнього застосу­ вання; характеристику обстановки вчинення злочинів (місце, час, умови); характеристику організації і методів та прийомів збору ін­ формації, необхідної при підготовці й вчиненні шахрайства у сфері обігу автотранспорту; характеристику суб’єктів вчинення шахрайст­ ва у сфері обігу автотранспорту (злочинців, організованих злочин­ них груп, злочинних організацій, та особистості їхніх учасників (від­ повідно до місця в ієрархічній структурі)); характеристику мотивів і цілі вчинення шахрайства у сфері обігу автотранспорту. Як підкреслюється у багатьох роботах відомих криміналістів, удосконалення методик розслідування окремих видів (груп) злочи­ нів багато в чому залежить від розробки криміналістичної класифі­ кації злочинів. Як зазначає В. В. Тіщенко, об’єкт дослідження може бути правильно пізнаний лише тоді, коли за допомогою класифікації ми проникаємо від вихідного цілого до його утворюючих елементів, частин, і від них знову до цілого, пізнаючи закономірності присутно­ сті таких частин і елементів, їх взаємозв’язку і взаємодії в рамках до­ сліджуваної системи [2, с. 29]. Згідно правил логіки, для класифікації потрібно знайти суттє­ вий критерій (основу) розподілу об’єктів на групи. Цим критерієм може бути кількісна або якісна ознака, загальна для об’єктів, що під­ лягають розподілу. При цьому, для об’єктів, що підлягають класифі­ кації, необхідно віднайти саме таку їхню ознаку, яка б мала видову відмінність – кількісну чи якісну. Ця ознака (властивість) повинна бути найсуттєвішою, забезпечувати стійкість класифікації в цілому, і кожної її ланки в загальній системі розподілу множини об’єктів. 347 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Здебільшого основою класифікації є ознаки об’єктів або явищ, а від мети класифікації залежить, яку з ознак потрібно взяти за основу. Різноманітність цілей викликає необхідність вибирати основою кла­ сифікації різні ознаки, що тягне за собою різні класифікаційні схеми, типології одних і тих самих явищ. Таким чином, проблема вибору підґрунтя класифікації тісно пов’язана з проблемою встановлення мети, для досягнення якої ця класифікація здійснюється. З урахуванням існуючої та дослідженої в літературі криміналь­ но­правової класифікації [1] варто зазначити, що в технології шах­ райств в сфері обігу автотранспорту можна визначити три пов’язані між собою елементи злочинної діяльності: – базові злочини, що спрямовані на безпосередньо шахрайські дії (ст. 190 КК України); – дії, що є способом або необхідною умовою вчинення шахрайсь­ ких дій (ст. 290, 357, 358 КК); – дії, спрямовані на приховування слідів виникнення криміналь­ них доходів, осіб, які їх отримали, створення враження про законне походження цих доходів (ст. 198, 209 КК України); – дії, пов’язані з протиправною діяльністю службових осіб, здій­ снення яких спрямовано на підготовку, вчинення та приховування наслідків злочинної діяльності (ст. 364, 366–370 КК України). Зазначена класифікація важлива для врахування в комплексі ознак всіх елементів криміналістичної характеристики злочинів. Висновок. Беручи до уваги усі вищенаведені аргументи, ґрунту­ ючись на криміналістичній класифікації, наданій С.Є. Петровим, мо­ жна запропонувати наступну класифікацію шахрайств в сфері обігу автотранспорту: – за предметом злочинного посягання при вчиненні шахрайств можуть бути: грошові кошти; автотранспортні засоби. – за обстановкою вчинення шахрайств у сфері обігу автотранс­ порту: з використанням існуючих умов або з використанням штучно створених умов; – в залежності від сфери обігу автотранспорту шахрайства мож­ на поділяти на такі, які вчинені: при оформленні оренди автотранс­ порту та в процесі користування орендованим автотранспортом; при оформленні права власності на автотранспорт; в процесі розмитнен­ ня (оподаткування) автотранспорту; при переміщенні автотранспо­ рту через державний кордон; в процесі виконання умов страхування автотранспорту; в процесі здійснення ремонту автотранспорту. – за кількістю шахрайств у сфері обігу автотранспорту: одиничні та серійні; – за спричиненою шкодою: що завдало значної матеріальної шкоди; що завдало матеріальної шкоди у великих розмірах; 348 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 – за рівнем професіоналізму виконавця злочину: вчинене «про­ фесіоналом»; вчинене «дилетантом». – за територіальною ознакою діяльності злочинної групи (органі­ зації), яка вчиняє шахрайства у сфері обігу автотранспорту: вчинені злочинною групою міждержавного рівня; вчинені злочинною групою міжрегіонального рівня; вчинені злочинною групою місцевого рівня; – за кількістю осіб, які брали участь у вчиненні незаконного за­ володіння транспортним засобом: вчинене одноосібно; вчинене гру­ пою осіб; вчинене організованою злочинною групою; вчинене зло­ чинною організацією; – в залежності від наявності та використання можливостей ко­ румпованих зв’язків, можливо виділити: шахрайства у сфері обігу автотранспорту з використанням корумпованих зв’язків з метою забезпечення злочинної діяльності та шахрайства у сфері обігу авто­ транспорту з використанням корумпованих зв’язків з метою уник­ нення кримінальної відповідальності. Запропонована класифікація є основою для подальшого визна­ чення проявів шахрайств у сфері обігу автотранспорту залежно від окремих елементів криміналістичної характеристики як підґрунтя для дослідження технології вчинення шахрайств у сфері обігу авто­ транспорту, насамперед способу та обстановки вчинення злочину, а також особливостей характеристики суб’єктів їхнього вчинення. Список бібліографічних посилань 1. Петров С. Є. Розслідування незаконного заволодіння автотранспорт­ ними засобами : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.09. Київ, 2009. 243 с. 2. Тіщенко В. В. Теоретичні і практичні основи методики розслідування злочинів : монографія. Одеса, 2007. 260 с. Одержано 21.11.2017 УДК 327.3 Олександр Юрійович ЧЕРЕДНИЧЕНКО, кандидат економічних наук, доцент, доцент спеціальної кафедри № 3 Інституту підготовки юридичних кадрів для Служби безпеки України Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого АКТУАЛЬНІСТЬ ВПРОВАДЖЕННЯ СУЧАСНИХ ПІДХОДІВ ЩОДО АГЕНТУРНОЇ РОБОТИ В УМОВАХ РЕФОРМУВАННЯ СЛУЖБИ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ Сьогодні перед Україною, як і перед усім світом постали нові не­ безпечні загрози. Національна безпека України зазнає деструктивно­ го впливу з причин загострення геополітичної боротьби, реалізації © Чередниченко О. Ю., 2017 349 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 сценаріїв гібридної війни та «керованого хаосу» на українських те­ риторіях, спроб розпалювання міжетнічної, міжконфесійної, соціаль­ ної ворожнечі і ненависті, сепаратизму і тероризму. В цих умовах ви­ никає нагальна необхідність переосмислення ситуації, що склалась, реалізації комплексу заходів, які б сприяли цілеспрямованому і ефе­ ктивному захисту національних інтересів України, перегляду підхо­ дів до організації роботи СБ України як складової сектору безпеки і оборони держави, суб’єкта забезпечення національної безпеки Укра­ їни. Революція гідності посприяла процесу оновленню органів СБ України, їх відкритості для громадянського суспільства, впрова­ дженню нових європейських безпекових стандартів, адекватної про­ тидії загрозам з використанням всього наявного арсеналу сил та за­ собів, в тому числі агентурного апарату. При цьому практика функціонування не тільки СБУ, а і провідних спецслужб світу вважає агентуру найбільш дієвим та ефективним інструментом щодо про­ тидії вище переліченим викликам. Практика доводить, що в більшо­ сті випадках лише негласний апарат має можливості перебувати в певному середовищі і отримувати інформацію безпосередньо від осіб, які становлять оперативний інтерес для спецслужб. В той же час, особливістю діяльності спеціальних служб є те, що вона не може бути настільки ж прозорою, наскільки прозора діяль­ ність інших органів державної влади. Більшість питань, як правило, не можуть публічно обговорюватися та піддаватися критиці. Опри­ люднення інформації, пов’язаної з досягненнями та можливостями спецслужб, може призвести до розкриття їх мети та методів роботи. Звичайно, це суттєво зменшить ефект їх діяльності, але підвищить ефективність їх діяльності. Щоб виконувати поставлені завдання на високому рівні, певні сфери діяльності необхідно залишати в секреті. У першу чергу, це стосується відомостей щодо джерел, операцій, методів та засобів збору даних, а також анонімності співробітників та захисту накопи­ ченої спецслужбами інформації. Як відомо, переважну більшість ін­ формації отримується завдяки людям. Діяльність Служби безпеки України, її органів і співробітників ґрунтується на засадах законності, поваги до прав особи, відповіда­ льності перед народом України. Органи і співробітники Служби без­ пеки України повинні поважати гідність людини і виявляти до неї гуманне ставлення, не допускати розголошення відомостей, що сто­ суються особистого життя, честі та гідності громадян, які стали ві­ домі Службі безпеки, в тому числі в процесі їх конфіденційного спів­ робітництва, крім окремих випадків, передбачених законом. Для вирішення актуальних проблем сьогодення беззаперечним стає висновок про доцільність започаткування нових досліджень на 350 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 межі поєднання теоретичних та прикладних аспектів. Сьогодні, як ніколи, необхідно об’єднати зусилля кращих фахівців та науковців, котрі опікуються пошуком шляхів оптимізації оперативно­службової діяльності для напрацювання дієвого, сучасного механізму викорис­ тання добровільної допомоги громадян правоохоронним органам у вигляді конфіденційного співробітництва з використанням здобуто­ го передового європейського досвіду. При цьому, на нашу думку, ва­ жливим є закріплення цього процесу шляхом прийняття відповідно­ го законодавчого акту та, як слідство, вдосконалення відомчої нормативної бази. Поєднавши досвід і бачення оперативної ситуації, маємо розро­ бити автентичну модель української спецслужби. Не підлягає сумні­ ву, що вона мусить бути європейською, побудованою на засадах де­ мократії, законності. Одержано 21.11.2017 УДК 343.982.33 Марина Олександрівна ЧЕРНИШ, здобувач Харківського національного університету внутрішніх справ ОПЕРАТИВНО-РОЗШУКОВА ХАРАКТЕРИСТИКА СУЧАСНИХ СПОСОБІВ НЕЗАКОННОГО ЗАВОЛОДІННЯ ТРАНСПОРТНИМИ ЗАСОБАМИ Статистика свідчить про щорічне збільшення кількості вчинен­ ня незаконних заволодінь транспортними засобами [1]. В той же час, аналізуючи матеріали практичної діяльності правоохоронних орга­ нів, можна дійти висновку, що різновид способів вчинення окресле­ ного виду злочинів постійно розширюється [2; 3]. З цього приводу слід зазначити, що теоретики та практики у сфері оперативно­ розшукової діяльності одностайно підтримують думку про те, що якісна протидія незаконним заволодінням транспортним засобам не можлива без наявності знань у оперативних працівників щодо су­ часних способів такої протиправної діяльності та своєчасного від­ стеження їх оновлення. Враховуючи вказане вважаємо доцільним визначити найбільш розповсюджені способи незаконного заволо­ діння транспортними засобами. Статистика свідчить, що незаконно заволодівають автомобіля­ ми різного класу, цінової категорії і ступеня захищеності, починаючи від «Жигулів» та «Таврій», які не обладнані жодними протиугінними системами, закінчуючи машинами преміального сегменту, обладна­ ними величезним переліком додаткових охоронних систем (елект­ ронні та механічні блокиратори, системи GSM або GPS сповіщення та © Черниш М. О., 2017 351 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 відстеження, позначок, пристроїв перериву сигналу комфортного доступу та безключового запуску двигуна тощо). Зважаючи на викладене, а також в результаті аналізу емпірич­ ного матеріалу, умовно осіб, що готуються до вчинення незаконно заволодіння автомобілями можна розподілити на три рівні: – особи, що використовують при вчиненні злочину непрофесій­ ні інструменти та підручні знаряддя, не ставлячи на меті заволодін­ ня дорого вартісними або захищеними автомобілями; – особи, що мають спеціальні знання на рівні «початківця», ма­ ючі набір спеціального приладдя для знешкодження охоронюваль­ них пристроїв. Вказані особи спеціалізуються на нових, однак легко доступних автомобілях, що обладнані лише штатними протиугінни­ ми системами, або простими пристроями сигналізації (до 64­бітних ключів шифрування); – «професіонали», що мають в своєму розпорядження дорого вартісні та новітні знаряддя для подолання охоронних систем будь­ якого рівня складності. Враховуючи вказане, можна дійти висновку, що й способи вчи­ нення незаконних заволодінь автомобілями також відрізняються в залежності від особи, що його вчиняє. Так, аналіз емпіричного мате­ ріалу свідчить, що сьогодні в Україні найрозповсюдженішими спосо­ бами незаконного заволодіння автомобілями є: 1) незаконне заволодіння автомобілем за допомогою пристрою «кодграбер»; 2) незаконне заволодіння автомобілем шляхом «обходу» систе­ ми безключового доступу; 3) незаконне заволодіння автомобілем, шляхом зламу електро­ нних систем автомобіля шляхом використання пристроїв, що зчиту­ ють pin­коди іммобілайзерів і програмують його на вхід відповідних сигналів охороню вальної системи; 4) незаконне заволодіння автомобілем шляхом використання за допомогою дилера автосервісу або інших організацій, що надають різноманітні послуги в сфері обслуговування автомобіля. Відбува­ ється шляхом попереднього зчитування існуючих ключів або пере­ запису нових ключів доступу до охоронної системи автомобіля, з ме­ тою викрадення через певний проміжок часу та шляхом відтворення відповідних сигналів; 5) незаконне заволодіння автомобілем шляхом дратування пе­ вними діями або звуками власника автомобіля (будь­яка діяльність, що здатна призвести до залишення власником автомобіля без уві­ мкнення сигналізації); 352 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 6) незаконне заволодіння автомобілем шляхом «евакуації» спе­ цтранспортом; 7) незаконне заволодіння автомобілем шляхом використання погрози застосування фізичного насильства, вогнепальної чи холод­ ної зброї, або їх застосування; 8) незаконне заволодіння автомобілем шляхом використання неуважності або безпечності водія. Полягає у відверненні уваги во­ дія, залишення ним без уваги автомобіля та шляхом потрапляння до салону, викрадення авто; 9) незаконне заволодіння автомобілем шляхом вчинення ви­ крадення його при продажі; 10) незаконне заволодіння автомобілем шляхом пошкодження отвору замка запалювання; 11) незаконне заволодіння автомобілем шляхом заміни блоку керування авто на інший; 12) незаконне заволодіння автомобілем шляхом додаванням цифрового підпису іншого ключа за допомогою спеціального при­ строю через діагностичний роз’єм. Принагідно відзначимо, що більшість із вказаних способів не є самодостатніми для незаконного заволодіння автомобілем, тому на практиці вони варіюються та компілюються. Отже, підсумовуючи наведене можна дійти висновку, що сього­ дні працівники кримінальної поліції постійно зіштовхуються із ви­ користанням новітніх технологій та способів для незаконного заво­ лодіння автомобілем, тому лише у випадку знання та постійного моніторингу останніми оперативно­розшукової характеристики су­ часних способів незаконного заволодіння транспортними засобами можливе здійснення ефективної протидії досліджуваному виду зло­ чинної діяльності. Список бібліографічних посилань 1. Статистичні дані Генеральної прокуратури України // Генеральна прокуратура України : офіц. сайт. URL: http://www.gp.gov.ua/ua/stat.html (да­ та звернення: 22.10.2017). 2. Способи викрадення автомобілів // Як зробити : сайт. URL: http://jak.magey.com.ua/articles/sposobi­vikradennja­avtomobiliv.html (дата звернення: 22.10.2017). 3. Способи злому й захисту автомобілів // Рівність в Україні : новини. URL: http://www.rivnist.in.ua/news/2015/10/12/11418 (дата звернення: 22.10.2017). Одержано 21.11.2017 353 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 УДК 343.13 Олександр Олександрович ШАПОВАЛОВ, кандидат юридичних наук, докторант Національної академії внутрішніх справ ВИЗНАЧЕННЯ ТЕРМІНА ПОШУКОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ Пошук та виявлення злочинів є цілеспрямованою діяльністю оперативних та слідчих підрозділів для встановлення, фіксації фак­ тів, обставин вчинення злочинів та осіб, які причетні до їх вчинення та отримання інформації, що може бути використана як докази у ході досудового слідства. Між тим існує ряд понять, що характеризують пошукову діяльність, які не є синонімами за змістом але близькі за значенням. Окрім того, ці терміни використовуються різними науко­ вими школами та при здійсненні наукових розробок у сфері різних наук (також мають відмінність у теорії кримінального процесу, кри­ міналістики, оперативно – розшукової діяльності), які досліджують процес виявлення злочинів з різних позицій «своїх» наук. Враховуючи зазначене, ґрунтуючись на теоретичних позиціях науковців, ми під­ тримуємо їх думку щодо відмінності між поняттям «розкриття злочи­ ну», «виявлення злочину», «встановлення ознак злочинного діяння», «оперативний пошук ознак злочинів» яка полягає у наступному: – відмінність діяльності правоохоронних органів щодо розкрит­ тя злочинів від діяльності щодо виявлення злочинів полягає у наяв­ ності інформації у співробітників правоохоронних органів щодо фак­ ту й обставин вчинення злочину та, в окремих випадках, щодо осіб, які його вчинили; – виявлення злочинів – це діяльність правоохоронних органів на встановлення інформації про злочини, які не були відомі правоохо­ ронним органам та вони не стали надбанням офіційної статистики (даних про зареєстрований злочин); – розкриття злочинів – проведення заходів щодо встановлення осіб, які вчинили злочин та встановлення причетності таких осіб до його вчинення, в умовах коли вже стало відомо (від потерпілих, за результатами оперативно­розшукової діяльності тощо) про вчине­ ний злочин та про обставини його вчинення; – встановлення ж ознак злочину – діяльність правоохоронних органів щодо отримання інформації про вчинений злочин від фізич­ них чи юридичних осіб і відрізняється від виявлення тим, що вияв­ лення злочинів є активною і цілеспрямованою діяльністю щодо встановлення інформації про факти вчинення злочинів. Оперативний пошук осіб і фактів, що становлять оперативний інтерес, розглядається як самостійна форма оперативно­розшукової © Шаповалов О. О., 2017 354 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 діяльності. Виявлення осіб і фактів, що становлять інтерес для пра­ воохоронних органів – це комплекс цілеспрямованих заходів, здійс­ нюваних з метою виявлення, одержання і накопичення/відомостей, що містять нові, раніше не відомі дані, які мають значення для вирі­ шення задач у боротьбі зі злочинністю. Характерною рисою опера­ тивного пошуку є те, що він повинен здійснюватися як з урахуван­ ням конкретних фактів, вчинених і зареєстрованих злочинів, так і поза залежністю від їх наявності – саме ця обставина підкреслює іні­ ціативність і активність пошуку, обумовлює порядок його проведен­ ня. Тобто, основна відмінність оперативного пошуку від виявлення злочинів – це його суб’єкти, що значно звужує його застосування. Здійснюючи розмежування зазначених вище понять можна дійти певних висновків: – виявлення злочинів – це початковий етап їх розкриття, оскіль­ ки без наявності інформації про факт (ознаки) вчиненого злочину він не буде розкритий; – оперативний пошук є «вужчим» за змістом поняттям ніж вияв­ лення злочину, оскільки здійснюється виключно суб’єктами опера­ тивно­розшукової діяльності і не містить етап перевірки отриманої інформації з точки зору процесуальної «допустимості» як джерела доказів злочинної діяльності; – одним з елементів виявлення злочинів є встановлення їх ознак – встановлюння осіб, предметів і явищ, що представляють інтерес, на основі визначення їх групової приналежності або тотожності за за­ здалегідь відомими властивостями і ознаками), що забезпечується комплексним застосуванням оперативно­розшукових заходів та слі­ дчих (розшукових) дій, що в свою чергу, дає можливість отримувати інформацію, необхідну для порівняння. Список бібліографічних посилань 1. Анушат Э. Искусство раскрытия преступлений и законы логики. М. : ЛексЭст, 2001. 112 с. 2. Герасимов И. Ф. Проблемы общей теории раскрытия преступлений. Актуальные проблемы современной криминалистики. 1980. С. 28–31. 3. Герасимов И. Ф. Выявление преступлений – начальный этап борьбы с преступностью // Проблемы оптимизации первоначального этапа рассле­ дования преступлений. Свердловск, 1988. С. 25–32. 4. Кокурин Г. А. Криминалистические и оперативно­розыскные основы поисковой деятельности в процессе раскрытия и расследования преступле­ ний. Екатеринбург : Урал. юрид. ин­т, 1999. 213 с. 5. Петросян В. Г. Криміналістичне та оперативно­розшукове забезпе­ чення виявлення злочинів, вчинених суб’єктами господарювання з ознаками фіктивності : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.09. Ірпінь, 2012. 221 с. Одержано 21.11.2017 355 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 УДК 343.71 Катерина Володимирівна ШАХОВА, кандидат юридичних наук, докторант Харківського національного університету внутрішніх справ СУЧАСНІ ПРИЧИНИ ТА УМОВИ, ЯКІ СПРИЯЮТЬ ВЧИНЕННЮ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ СТАТЕВОЇ СВОБОДИ ТА СТАТЕВОЇ НЕДОТОРКАННОСТІ ОСОБИ Відповідно до статистичних даних, останнім часом кількість ста­ тевих злочинів постійно збільшується, при чому лише по двом тре­ тинам зареєстрованих злочинів встановлено винну особу [1]. Водно­ час, не слід забувати про те, що статеві злочини є високо латентними, та, як наслідок, показники офіційної статистики є від­ носними, а реальна кількість статевих злочинів, в два­три рази біль­ ше від офіційно зареєстрованих. Зокрема, аналізуючи емпіричні мате­ ріали можна дійти висновку, що в багатьох країнах світу, в тому числі і в Україні, неправомірним сексуальним нападам у тій чи іншій формі піддається не менше третини осіб жіночої статі, та до 5 % – чоловіків, однак лише про кожний п’ятий факт такої неправомірної діяльності стає відомо правоохоронцям [2]. На думку останніх така ситуація склалась через ряд певних причин та умов, що сприяють вчиненню статевих злочинів. Враховуючи вказане зробимо спробу визначити їх. Серед фахівців у галузі кримінології причин та умов вчинення злочинів прийнято розглядати залежно від ступеня впливу на зло­ чинну мотивацію злочинців, оскільки такий спосіб їх вивчення дає змогу проаналізувати чинники вчинення злочинів як у масштабі всьо­ го суспільства, так і у менших за обсягом сферах. Тому при розгляді питання про причини та умови вчинення статевих злочинів вважаємо доцільним визначити їх в залежності від їх соціальної значущості. При цьому варто взяти до уваги, що набір криміногенних детермінант, які сприяють вчиненню статевих злочинів, є приблизно однаковим на макрорівні і досить різним на мікрорівні (індивідуальному). Отже визначимось із причинами вчинення статевих злочинів на макрорівні, серед яких: 1) низький соціально­економічний розвиток держави та насе­ лення. В загальному вигляді вказаний чинник, по­перше, сприяє по­ яві такого явища в суспільстві як постійний емоційний стрес з пода­ льшою озлобленістю до оточуючих. Зокрема проведені соціологами анкетування вказали, що більше аніж дві третини населення нашої країни протягом останніх 3 років постійно перебувають в стані емо­ ційного перенавантаження та стресу [3]. По­друге, вказаний чинник на підґрунті сучасних тенденцій «монетизації» будь­яких відносин та © Шахова К. В., 2017 356 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 витиснення з міжособистісних відносин будь­яких почуттів на ко­ ристь статусності та забезпеченості статевого партнеру. Отже, вка­ зане також підбурює особу, яка не володіє певним «привабливим» прибутком шукати статевого задоволення протизаконними шляхами; 2) деградація культурного та освітнього рівня населення, яка виражається: по­перше, у недостатньому та викривленому уявленні про юридичну відповідальність (так більшість опитаних вказали, що до кримінально караних діянь відноситься лише зґвалтування в «класичному» вигляді, а неприроднім шляхом чи розбещення непов­ нолітніх не є злочином, якщо відбувалось за згодою такої особи); по­ друге, постійна пропаганда в засобах масової інформації та кіно сексу­ альної агресивності, нетрадиційного задоволення статевої пристрасті, легалізації односторонніх зв’язків та інших подібних форм поведінки. Як загальний наслідок такого становище є знецінювання родинних, духовних, любовних та статевих відносин, та ставлення до статевих відносин як виключно способу задоволення фізіологічної потреби; 3) морально­соціальна дезорганізація суспільства, яка полягає: по­перше у занепаді моралі суспільства, ставленні до порушення прав особи як до норми, терпимості до насильства та викривленого поняття відносин до сексуальних меншин. По­друге, помилковою підміною загально людських цінностей на притаманні лише сучас­ ним субкультурам. По­третє, прогресуюче заміщення реального світу віртуальним, зокрема використання Інтернет ресурсів для задово­ лення всіх потреб, в тому числі й статевої потреби (аналіз емпірич­ ного матеріалу свідчить, що на сьогодні близько 15 % населення всіх країн світу 90 % вільного часу проводить в мережі Інтернет, при чо­ му 35 % з них – за допомогою Інтернет ресурсів/сайтів, шукають мож­ ливості задовольнити свої статеві потреби). По­четверте, знищення моральності населення, зокрема відсутність належного соціального осуду відносно осіб, що вчиняють статеві злочини; 4) відсутність реальної та дієвої державної підтримки та на­ дання допомоги жертвам статевих злочинів. Вказаний чинник є од­ ним із основних для латентності статевих злочинів, оскільки жертви даних злочинів залишаються один на один зі злочинцем та своєю проблемою; 5) невідповідність законодавства вимогам реальної криміналь­ ної обстановки, триваюче реформування правоохоронних органів, що призвело до: відсутності сучасних методичних рекомендацій що­ до дій як жертв статевих злочинів, так і працівників поліції, медиків; втрати кваліфікованих співробітників, агентурної мережі, довіри на­ селення до працівників поліції, що в загальному вигляді призвело до знищення рівня протидії статевим злочинам; 357 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 6) лібералізація поглядів щодо надання амністії особам, які вчинили тяжкі та особливо тяжкі злочини. Практика свідчить, що після вступу у чинність Закону Савченко, кількість статевих злочинів на протязі півріччя збільшилась вдвічі [4; 5]. В той же, слід зазначити, що наприклад, для такого виду статевих злочинів, як розбещення, зґвалтування та примушення до вступу до статевого зв’язку неповнолітніх до загальних причин та умов слід від­ нести зниження ролі батьків та вчителів у вихованні дітей, контролю за дозвіллям дитини її оточенням, захопленнями, проблемами тощо. Отже, до сучасних причин та умов вчинення статевих злочинів слід віднести: – несприятлива обстановка в сім’ї, що формує схильність до на­ сильства (приклади статевої та іншої розбещеності, аморального і протиправного способу життя, жорстокості і байдужості по відно­ шенню до близьких, зловживання алкоголем, наркотиками тощо); – недоліки виховання підлітків в сім’ї і найближчому оточенні, негативний вплив прикладів статевої розбещеності, цинічне став­ лення до жінки, стимулювання неправильних поглядів і навичок се­ ксуальної поведінки, підбурювання з боку дорослих або розбещених однолітків тощо; – масове вживання алкогольних, наркотичних та психотропних речовин; – прогресуючий вплив засобів масової інформації (кіно, телепе­ редач, Інтернету), з пропагандою сексуального насильства, педофілії, порнографії тощо. – ідеологічна, моральна та політично­економічна криза, соціаль­ не розшарування, соціальна дезорганізація, що формує та «узако­ нює» владу грошей та соціального статусу ; – необачність і надмірна довірливість більшості потерпілих; – дитяча бездоглядність та байдужість батьків до проблем та життя дитини; – недоліки в діяльності правоохоронних органів і органів охоро­ ни здоров’я щодо виявлення осіб, що виявляють ознаки сексуальної патології, схильних до сексуального насильства, блокування проти­ правної діяльності таких осіб та забезпечення заходів щодо їх ліку­ вання і нагляду за ними; – неповне та несвоєчасне викриття винних у вчиненні статевих злочинів; значна корумпованість та прийняття необґрунтованих рі­ шень щодо закриття кримінальних проваджень за даними фактами чи застосування заходів покарання, які не відповідають тяжкості вчиненого злочину та особі винного; – недоліки в виправному впливі на осіб, які відбувають покарання за статеві злочини, відсутність з ними виховної роботи, спрямованої 358 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 на зміну їх морального стану, виховання поваги до статевої недотор­ каності особи, викоріненні жорстокості і цинізму, особливо по від­ ношенню до жінок, дітей і підлітків жіночої та чоловічої статі. Що ж стосується причин вчинення статевих злочинів на мікрорівні (індивідуальному), то існує різноманіття соціальних та біологічних чинників. Так, серед соціальних слід зазначити матеріальні, духовні, культурні та ін. Через постійне спостереження сцен насильства, непова­ ги до прав людей статеві злочинці сприймають сексуальне насильство як норму. Вказане відбувається ще й через стан алкогольного сп’яніння або вживання наркотиків. Соціальні за своїм змістом – негативні об­ ставини, які впливають на мотиви вчинення статевого злочину, серед яких сексуальний є хоча й не єдиним, але завжди основним, незалежно від того, чи повністю він усвідомлений, чи замаскований іншими мо­ тивами – соціальними нашаруваннями (помсти, принижування тощо). Щодо сфери біологічних чинників, то серед кримінологів існує позиція, згідно з якою однією з причин агресії, виникнення умислу на вчинення статевого злочину може бути наявність психічних сек­ сологічних відхилень, порушень статевого нахилу, психологічних вад, особливостей тощо [15, с. 75–76]. При вирішенні питання співвідношення соціального й біологіч­ ного в особі злочинця вважаємо, що сам факт учинення статевого злочину зумовлено соціальними, зокрема, соціокультурними чинни­ ками, які включають в себе: 1) аномальний сексуальний потяг – до певної групи населення (малолітніх та неповнолітніх, виключно до хлопців або чоловіків); 2) грубість, що нерідко переходить в жорстокість, відсутність почуття сорому, неповага до людей і до людських цінностей, визнан­ ня підмінних цінностей та повна їх автентичність у життя, егоїзм, споживацьке ставлення до оточуючих; 3) жорстокість, агресивність, запальність, зокрема безпідстав­ ний прояв таких емоцій, як помста, ревнощі, гнів, заздрість; 4) примітивізм в поглядах на взаємовідносини статей, що зво­ дить їх до фізіологічного акту, задоволення пристрасті неприроднім шляхом або розбещенням малолітньої чи неповнолітнього; 5) не визнання будь­яких перешкод задля задоволення власної статевої потреби. Отже, підсумовуючи вищевикладене, можна дійти висновку, що сьогодні існує велика кількість причин та умов, які сприяють вчи­ ненню статевих злочинів, при чому причини перебувають в статиці, а у умови в постійні динаміці, тобто завданням правоохоронних ор­ ганів є врахування та відслідковування них при протидії злочинам проти статевої свободи та статевої недоторканості особи. 359 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Список бібліографічних посилань 1. Статистичні дані Генеральної прокуратури України // Генеральна прокуратура України : офіц. сайт. URL: http://www.gp.gov.ua/ua/stat.html (да­ та звернення: 22.10.2017). 2. Неслабый пол. Множество мужчин по всему миру страдают от сексу­ ального насилия, совершаемого женщинами // Фокус : сайт. URL: https://focus.ua/society/233584/ (дата звернення: 22.10.2017). 3. Як сховатися від стресу // Новое время : сайт. URL: http://nv.ua/ ukr/ukraine/zn/jak­shovatisja­vid­stresu­1553662.html (дата звернення: 22.10.2017). 4. Благодаря «закону Савченко» убийцы и насильники гуляют на сво­ боде // РИА Новости – Украина : сайт. URL: http://rian.com.ua/analytics/ 20170131/1021012209.html (дата звернення: 22.10.2017). 5. Отмена закона Савченко была нужна, но не решила всех вопросов // Лі­ га.net : сайт. URL: http://www.liga.net/opinion/334892_otmena­zakona­savchenko­ byla­nuzhna­no­ne­reshila­vsekh­voprosov.htm (дата звернення: 22.10.2017). Одержано 21.11.2017 УДК 351.745.7(079.5) Тетяна Володимирівна ШЕВЧЕНКО, кандидат юридичних наук, доцент кафедри оперативно-розшукової діяльності Національної академії внутрішніх справ ЗАСАДИ ТАКТИКО-ПСИХОЛОГІЧНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СПІЛКУВАННЯ ПРАЦІВНИКІВ ОПЕРАТИВНИХ ПІДРОЗДІЛІВ З ГРОМАДЯНАМИ ПІД ЧАС ПРОВЕДЕННЯ ОПЕРАТИВНОГО ОПИТУВАННЯ Оперативно­розшукову діяльність зазвичай розглядають у двох аспектах: практичному та теоретичному. Практичний забезпечуєть­ ся постійним застосуванням оперативними працівниками засобів і методів ОРД під час виконання своїх обов’язків. Теоретичний – нау­ ковими розробками та напрацьованим роками досвідом, сконцент­ рованим у методичних рекомендаціях та у настановних документах. Серед них і психологічний доробок, який зумовлює виникнення та розвиток окремої галузі знань – психології ОРД, потенціал якої не по­ вним обсягом використовується для розв’язання практичних завдань, що часто пов’язано з недооцінюванням важливості вирішення теоре­ тичних проблем. Це стосується і діяльності працівників оперативних підрозділів, які здійснюють оперативне (розвідувальне) опитування, головною ознакою якої є конфіденційність, а часто й конспірація. Окремі аспекти означеної проблеми вивчали П. О. Бажан, Б. І. Ба­ раненко, А. А. Венедіктов, К. П. Гребєнєв, М. Л. Грібов, О. Ф. Долженков, © Шевченко Т. В., 2017 360 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 А. С. Карповський, В. А. Некрасов, Д. Й. Никифорчук, М. А. Погорецький, І. І. Приполов, І. В. Сервецький, С. О. Смирнов, В. Г. Соколов, В. М. Сол­ датов, В. М. Стойко, І. В. Тарасюк, І. Р. Шинкаренко, І. І. Шинкаренко та ін. Окреслене й зумовлює необхідність комплексного розгляду пи­ тання тактико­психологічних засад у процесі оперативного (розвіду­ вального) спілкування оперативного працівника з джерелами отри­ мання необхідної інформації. Перш за все, вважаємо за необхідне дослідити означене питання з розгляду термінології, яка застосовується у різних наукових галу­ зях, і визначити її застосування через призму оперативно­розшу­ кових наук. Отже, ми схиляємося до думки, що оперативне опитування –одна з оперативно­розшукових дій, що полягає у збиранні працівниками відповідних правочинних органів первинної фактичної інформації зі слів опитуваної особи, що має значення для вирішення завдань ОРД шляхом спонукання ними цієї особи (у тому числі з використанням правомірних тактичних прийомів) до надання відповідей на запи­ тання, які їх цікавлять і входять до їх компетенції [1, с. 65–74]. Також, окреслюючи поняття ОРД, як слушно зауважує М. А. По­ горецький, слід ґрунтуватися на концептуальних засадах людської діяльності, сформульованих, зокрема, у філософській, психологічній та іншій літературі [2, с. 153]. Тому дослідження поняття у площині діяльності оперативних працівників під час проведення оперативно­ го опитування є лише окремим видом такої поведінки. Визначення цієї поведінки має ґрунтуватися на усталених соціа­ льно­психологічних поняттях, зважаючи на сутність професії, а також зумовлюватися службовим становищем і змістом ОРД. Адже йому од­ ночасно доводиться зосереджувати увагу на тактиці встановлення довірчих стосунків, і на отриманні потрібної інформації. Залежно від конкретної ситуації, опитування може бути попере­ дньо підготовленим або непідготовленим. У першому випадку ретельно вивчають особистість людини, з якою має проводитися спілкування, її інтереси, ставлення до події, що є предметом спілкування, сильні й слабкі особистісні властивості тощо. Однак таке буває нечасто, оскільки, частіше оперативний пра­ цівник не знає заздалегідь джерело, з яким йому доведеться спілку­ ватися. Тому, найбільш поширеним є другий шлях – діагностування об’єкта безпосередньо під час спілкування. За критеріями об’єктів вирізняють оперативне опитування осіб: дружньо настроєних; нейтральних; та таких, які до спілкування з правоохоронними органами настроєні негативно. 361 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Кожному з цих різновидів притаманні специфічні психологічні особливості, які оперативний працівник, має брати до уваги. Так, опитуючи осіб першої категорії, необхідно мати на увазі, що мотивація надання ними свідчень може бути різноманітною. Іноді основним мотивом є бажання допомогти встановити істину опера­ тивному працівникові щодо злочинної події, але об’єкт може виявля­ ти й бажання відвести підозру або від іншої людини, або й від себе. Опитуючи другу категорію осіб, беруть до уваги відсутність мо­ тивів приховування інформації, тому такі об’єкти оперативного спіл­ кування зазвичай більш цінні й корисні. Набагато складніше вести опитування вороже настроєних осіб, сприймання яких найчастіше асоціюється з підозрою в причетності їх до злочинної діяльності. У будь якому випадку оперативний працівник має заздалегідь продумати свою поведінку, зважаючи на специфічні психологічні риси особистості опитуваних, а також істинного предметного інтере­ су опитування. Обов’язково беруть до уваги, що реакція опитуваних на запитання, які їм ставляться, може бути найрізноманітнішою. Проте в ній завжди (за умови, якщо людина психічно повноцінна) є своя логіка і сенс. Тому на будь­яку непередбачувану реакцію пра­ цівник, що проводить оперативне опитування, має відповідати адек­ ватно її змісту та закономірностям. Наприклад, заперечення з боку об’єкта опитування здебільшого виконує роль психологічного буфера між несподіваними запитання­ ми і природним інстинктом самозахисту. Заперечення під час опера­ тивного опитування найчастіше виявляються за таких психологіч­ них станів особи, як здивованість або оторопіння; нерозуміння запитання; сумнівів щодо кінцевої мети використання оперативни­ ком повідомленої йому інформації чи побоювання розправи за її на­ дання тощо. У разі вияву злості, лютості й обурення з боку опитуваної особи спілкуватися стає дуже важко. Більше того, цей стан може перерости в агресію та загрозу особистій безпеці оперативника. Вихід з цієї си­ туації потребує, насамперед, заспокоєння об’єкта опитування, а на­ далі, можливо, виникає потреба припинення спілкування. Тому потрібно запобігти їх виникненню або забезпечити їх зміну позитивними емоціями. Це завдання може бути виконане за допомо­ гою використання сукупності психологічних прийомів, заснованих на рефлекторній природі психіки [3]. Такі прийоми були визначені шляхом аналізу науково­практичної літератури з психології спілку­ вання та успішно апробовані шляхом експериментів. Перша група цих прийомів пов’язана з невербальною соціальною перцепцією та ґрун­ тується на стереотипах інтерпретації зовнішнього вигляду людей. 362 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Адже у кожного складаються стереотипи, якi поширюються на ту чи іншу групу людей. Такі стереотипи є результатом соціального досві­ ду, а пов’язане з ними емоційне реагування – умовним рефлексом. Друга група прийомів застосовується у межах вербального спілку­ вання [4]. Нерідко також виявляється стан самовиправдання опитуваної особи, коли вона намагається відновити втрачений баланс. Таким чином, можна зробити висновок, що однією з головних умов успішних довірчих стосунків із джерелами інформації під час проведення оперативного опитування є попереднє вивчення індиві­ дуальних особливостей осіб, з якими буде проводитися спілкування. Ті самі прийоми і способи їх налагодження у разі застосування до різних людей можуть мати різні, а то й протилежні результати. Тому особливого значення набувають знання про індивідуальні особливо­ сті осіб за психологічними, соціальними і фізіологічними чинниками, щільно пов’язаними між собою. У зв’язку з викладеним, сьогодні, на нашу думку, є потреба у продовженні розробок такого напряму, що передбачатиме: застосування індивідуального підходу до викорис­ тання різних категорій осіб як джерел інформації під час здійснення оперативного опитування; урахування психічних станів людини; адаптацію досягнень статевої та вікової психології; взяття до уваги психічних властивостей особистості (темперамент, спрямованість особистості, психологічні установки, екстраверсія­інтроверсія, особ­ ливості сприйняття); врахування особливості етнічної психології окремих спільнот, наявних на території України; взяття до уваги особливостей професійної психології різних категорій осіб (учителі, лікарі, правоохоронці, робітники, приватні підприємці, ринкові реа­ лізатори, державні службовці, таксисти, бармени, офіціанти, гарде­ робники, працівники сільських рад тощо). Список бібліографічних посилань 1. Шилін М. О. Оперативне опитування як метод отримання оперативної інформації. Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. 2002. № 1, ч. 2. С. 65–74. 2. Погорецький М. А. Функціональне призначення оперативно­розшу­ кової діяльності у кримінальному процесі : монографія. Харків : Арсіс, 2007. 576 с. 3. Козлов В., Козлова А. Техники управления агрессией : аудиокнига // Kodges.ru : библиотека книг. URL: http://www.kodges.ru/14194­tekhniki­ upravlenija­agressiejj­audiokniga.html (дата звернення: 22.10.2017). 4. Бованько Л. Емоційні тони – міра твоєї життєздатності. URL: http://porady.com.ua/ua/Emotsiyni_toni (дата звернення: 22.10.2017). Одержано 21.11.2017 363 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 УДК 343.791 Владислав Геннадійович ШИБУТ, ад’юнкт Харківського національного університету внутрішніх справ ОКРЕМІ ПИТАННЯ ПЛАНУВАННЯ ОПЕРАТИВНИХ КОМБІНАЦІЙ ЩОДО ЗАХОПЛЕННЯ ОСІБ, ЯКІ СТАНОВЛЯТЬ СУСПІЛЬНУ НЕБЕЗПЕКУ Аналіз оперативної обстановки більшості областей України ха­ рактеризується низкою негативних явищ, серед яких одне з важли­ вих місць займає стійка тенденція зростання злочинності. Якісне й своєчасне розкриття злочинів та успішна реалізація операцій щодо захоплення осіб, які становлять суспільну небезпеку в оперативно­ розшуковій, слідчій та судовій діяльності обов’язково передбачає їх організацію і планування [1]. Планування оперативних комбінацій щодо захоплення осіб, які становлять суспільну небезпеку мають свої особливості, які відно­ сяться до дій по підготовці до захоплення, формування складу групи захоплення, вибору тактичних прийомів, сил та засобів, які плану­ ється задіяти. Під час захоплення осіб, які становлять суспільну не­ безпеку, останні можуть застосувати зброю, вибухові пристрої та інші засоби опору не тільки з метою втекти з місця злочину, але й для знищення слідів злочину, речових доказів, небажаних свідків, заручників а іноді й поранених співучасників. При виникненні конкретної ситуації щодо затримання підозрю­ ваного слід конкретизувати ролі слідчого та оперуповноваженого карного розшуку, що можливо лише при відмежуванні фізичного затримання (схоплення) та процесуального затримання (момент фіксації в протоколі фактично проведених дій). В силу специфіки діяльності практичних працівників виробляються різні професійні навики, а також досвід роботи, що безпосередньо впливає на якість та результат виконаних дій [2]. Так, на думку А. М. Ангеленюка, необхідно надавати можливість проводити схоплення спеціально підготовленим для цього праців­ никам, які фізично можуть виконувати вказані дії. Саме тому можна погодитись з позицією вчених, які вважають, що можливість безпо­ середньо схопити підозрювану особу варто надавати працівникам оперативних підрозділів. Будь­який оперативний співробітник Національної поліції зо­ бов’язаний оволодіти первинним набором прийомів самооборони, які однозначно допоможуть у оперативно­службовій діяльності [3]. Слідчий безпосередньої участі у захопленні не приймає та може керувати затриманням: планувати його та фіксувати результати. © Шибут В. Г., 2017 364 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Підготовка до захоплення особи, яка становить суспільну небез­ пеку, може здійснюватись в обмежені строки або, навпаки, при наяв­ ності достатнього часу. Однак, у будь­якому випадку, для захоплення вказаної категорії осіб, потрібно виконати ряд підготовчих дій. Ос­ новні рекомендації, що стосуються планування їх захоплення, мо­ жуть бути наступними. Особливу увагу потрібно приділити отриманню відомостей про озброєння підозрюваного (­них), ступеня його (їх) небезпеки, харак­ тер наявної зброї (боєприпасів) та навичок володіння нею, фізичних та морально­вольових якостей цих осіб. До підготовчих заходів також належать: вивчення місця, де буде проводитися захоплення, з’ясування наявності природних або штуч­ них укриттів, їх фізичних властивостей; формування групи захоп­ лення, групи прикриття, резервної групи, їх інструктаж та технічне забезпечення; складання плану захоплення. За чисельністю група захоплення створюється з розрахунку троє співробітників оператив­ ного підрозділу на одну суспільно­небезпечну особу (злочинця). Під час операції щодо захоплення осіб, які становлять суспільну небез­ пеку застосовуються прийоми, що маскують сам факт її проведення і приналежність до оперативних підрозділів посадових осіб, а також сприяючих їм інших фізичних осіб [1]. Перевага в силах над особою, яка становить суспільну небезпеку – відомий також як прийом маскування сил на ділянці з найскладні­ шою обстановкою, або як «принцип Епамінонда». Враховуючи, що ініціатива належить керівнику і учасникам операції щодо захоплен­ ня осіб, які становлять суспільну небезпеку, можливість для забезпе­ чення переваги в силах є завжди. Дії ж при меншині в силах, навіть з використанням чинника раптовості, при проведенні оперативного захоплення повинні бути в більшості випадків визнані грубою поми­ лкою, оскільки ведуть, як правило, до важких наслідків [1]. Група прикриття чисельністю від двох до шести осіб створюється для блокування місця проведення заходів і надання допомоги групі захоплення. Дії по захопленню озброєних осіб залежать від обстанов­ ки. Місце і час затримання вибирають з таким розрахунком, щоб ство­ рити найбільш сприятливі умови для дій і виключити при цьому втрати серед сторонніх осіб. Затримання озброєних злочинців може відбуватися в купе потягу, в каюті судна, коридорі, тамбурі, автотран­ спорті тощо. Найбільш сприятливим для затримання часом є нічний [4]. Якщо озброєні суспільно небезпечні особи знаходяться в авто­ транспортному засобі, то дії по їх захопленню починаються з зупин­ ки цього транспортного засобу. З метою не допустити втечі затриму­ ваних осіб і запобігання проникнення звичайного транспорту та 365 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 громадян в зону затримання застосовуються засоби примусової зу­ пинки транспорту. При зупинці транспортного засобу злочинцям пропонується кинути зброю, вийти з транспортного засобу і здатися (лягти на землю обличчям до землі, поклавши руки за голову). Після виконання цих вимог до затримуваних осіб застосовуються кайдан­ ки та інші засоби обмеження рухомості, проводиться особистий об­ шук та вилучається зброя, боєприпаси, колючі та ріжучі предмети, здійснюється огляд місця події і транспортного засобу [5]. Якщо затримувані особи чинять збройний опір, група захоплен­ ня пригнічує їх точним прицільним вогнем. Після припинення вог­ невого опору здійснюється захоплення з застосуванням фізичної си­ ли та спеціальних засобів. При безпосередньому контакті з особами, що захоплюються членів групи захоплення повинні прикривати інші оперативні співробітники, готові відкрити прицільний або відволі­ каючий вогонь. Після зупинки транспортного засобу проводиться захоплення злочинців. У деяких особливо складних ситуаціях групою захоплення можуть бути використані водомети, бронемашини та інші спеціальні транспортні засоби [5]. Запропоновані рекомендації щодо затримання озброєних зло­ чинців спрямовані на недопущення або на подолання збройного опору, а також покликані звести до мінімуму або ж повністю усунути можливі втрати з боку співробітників правоохоронних органів і за­ безпечити ефективне захоплення осіб, що становлять суспільну не­ безпеку. Все вище перелічене необхідно враховувати при плануванні оперативних комбінацій щодо захоплення осіб, які становлять суспі­ льну небезпеку. Список бібліографічних посилань 1. Плішань О. А. Принципи планування та проведення оперативно­ розшукових операцій щодо захоплення осіб, які становлять суспільну небез­ пеку // Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави : матеріали ІV міжнар. наук.­практ. конф. (м. Харків, 12 груд. 2015 р.) / Харків. нац. ун­т внутр. справ. Харків, 2015. С. 262–268. 2. Ангеленюк А. М. Правова природа схоплення особи за підозрою у вчи­ ненні злочину та його регламентація у законодавстві. Науковий вісник Львів- ського державного університету внутрішніх справ. 2011. № 3. С. 336–344. 3. Шибут В. Г. Особливості впровадження програми Поліцейської систе­ ми самозахисту та контролю (поліцейський хортинг) в оперативно­службову діяльність оперативних підрозділів Національної поліції України // Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави : мате­ ріали V міжнар. наук.­практ. конф. (м. Харків, 18 листоп. 2016 р.) / Харків. нац. ун­т внутр. справ. Харків, 2016. С. 392–395. 4. Тактична операція «затримання озброєного злочинця» // Stydme.com.ua : навч. матеріали для студентів. URL: https://studme.com.ua/ 366 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 180412047483/pravo/takticheskaya_operatsiya_zaderzhanie_vooruzhennogo_pr estupnika.htm (дата звернення: 22.10.2017). 5. Про Національну поліцію : закон України від 02.07.2015 № 580­VIII // База даних «Законодавство України» / Верховна Рада України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/580­19 (дата звернення: 22.10.2017). Одержано 26.10.2017 УДК 351.745.7 Ірина Ігорівна ШИНКАРЕНКО, кандидат юридичних наук, доцент кафедри оперативно-розшукової діяльності та розкриття злочинів факультету № 2 Харківського національного університету внутрішніх справ ДЕЯКІ ПРОБЛЕМИ ОРГАНІЗАЦІЇ ВІЗУАЛЬНОГО СПОСТЕРЕЖЕННЯ ЗА ОСОБОЮ, МІСЦЕМ ТА РІЧЧЮ ПІД ЧАС КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ Запроваджена у 21 главі чинного КПК України ст. 269 «Спосте­ реження за особою, річчю або місцем», дозволяє для пошуку, фіксації і перевірки під час досудового розслідування тяжкого або особливо тяжкого злочину відомостей про особу та її поведінку або тих, з ким ця особа контактує, або певної речі чи місця у публічно доступних місцях може проводитися візуальне спостереження за зазначеними об’єктами або візуальне спостереження з використанням відеозапи­ су, фотографування, спеціальних технічних засобів для спостере­ ження [1]. Ефективність використання означеної норми під час кри­ мінального провадження залежить від низки чинників і в першу чергу від стану правового регулювання проведення спостереження Введення означеної норми є логічною закономірністю побудови Європейської моделі кримінального процесу та розвідувальної (опе­ ративно­розшукової) діяльності. Ще у 2007 р. відділом стратегічних питань поліційної діяльності Управління Генерального Секретаря Організації з Безпеки та Співробітництва у Європі (ОБСЄ) підготов­ лено Довідкове керівництво з кримінального судочинства, у якому визначено перелік спеціальних слідчих методів та прийомів, що останні складаються з: спеціальних операцій включаючи впрова­ дження, спостереження з елементами прослуховування та стеження, використання інформаторів, контрольованих поставок. Основною умовою використання ССМП є їх адекватність та відповідність загро­ зам та умовам забезпечення прав і свобод людини [3]. Прийняття зазначених положень призвело до проведення відпові­ дної реформи в Україні та прийняття Кримінального процесуального © Шинкаренко І. І., 2017 367 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 кодексу у 2012 році та внесення відповідних змін у оперативно­ розшукове законодавство. У цей же час відповідні зміни торкнулись і законодавства інших пострадянських країн та Східної Європи. Розглянемо зміни, що відбулися в законодавстві зазначених кра­ їн стосовно особливостей застосування візуального спостереження. Так стаття 160 КПК Литовської Республіки «Приховане спосте­ реження» визначає, що слідчий суддя за клопотанням прокурора може призначити проведення стеження за особами, транспортними засобами або конкретними об’єктами. При чому особи, які проводили приховане спостереження, можуть допитуватися як свідки [5]. Таким чином визначається легітимність отриманих результатів. Стаття 134­6. «Візуальне спостереження» КПК Республіки Мол­ дова визначає, що візуальне спостереження є виявленням і фіксацією дій особи, а також виявленням і фіксацією нерухомого майна, транс­ портних засобів і інших об’єктів [6]. До здобутків КПК Республіки Молдова відноситься стаття 138­1. «Трансграничний нагляд», яка визначає порядок здійснення на те­ риторії іншої держави спостереження за особою, що імовірно брала участь в скоєнні злочину, яке дозволяє запровадити екстрадицію, або за особою, відносно якої є серйозні підстави вважати, що воно може дати можливість встановити особу або місцезнаходження пе­ редбачуваного учасника злочину, правомочні на підставі попере­ днього запиту про юридичну допомогу продовжити це спостережен­ ня на території Республіки Молдова. КПК Естонської Республіки має § 1265 «Приховане спостережен­ ня», прихований збір порівняльних зразків і проведення попередніх оглядів, прихований огляд і заміна речей», що визначає право проку­ рора давати дозвіл на приховане спостереження за особами, речами або районами, при чому в ході проведення розшукових дій, інформа­ ція, яка збирається, у разі потреби, має бути записана на відео, сфо­ тографована або іншим способом скопійована, записана [4, с. 42–43]. Кримінально­процесуальне законодавство Латвійської Респуб­ ліки передбачає дві окремі статті щодо регламентування спостере­ ження за суб’єктами злочинної діяльності. Так стаття 223 КПК Республіки Латвія «Спостереження і стежен­ ня за особою» визначає, спостереження і стеження за особою без її відома здійснюється на підставі постанови слідчого судді, якщо є данні вважати, що поведінка особи або його контакти з іншими особа­ ми можуть містити відомості про факти, що дозволять встановити обставини вчинення злочину. Означена норма визначає термін прове­ дення спостереження до 30 діб, який слідчий суддя може продовжити, 368 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 якщо це буде необхідно. При чому закон вимагає до обов’язково ви­ значення у постанові слідчого судді право здійснювати спостере­ ження і стеження за іншими особами, що контактували з об’єктом спостереження на строк до 48 годин [7]. Окремо у означеному Кодек­ сі передбачена стаття 224. «Спостереження за предметом або міс­ цем», яка визначає, що спостереження за предметом або місцем здій­ снюється за постановою слідчого судді, якщо є підстави вважати, що в результаті спостереження можуть бути отримані відомості про фа­ кти, що забезпечать встановлення обставин злочину. Окрім того аналіз кримінально­процесуального законодавства країн зі сталою правовою системою дозволяє визначити основні пра­ вові основи використання спостереження під час розслідування зло­ чинів, що закріплені у кримінально­процесуальному законодавстві: Окрім того аналіз кримінально­процесуального законодавства країн зі сталою правовою системою дозволяє визначити основні пра­ вові основи використання спостереження під час розслідування зло­ чинів, що закріплені у кримінально­процесуальному законодавстві: – сутність спостереження є виявленням і фіксацією дій особи, – використовується під час тяжких та особливо тяжких злочинів; – суддя по клопотанню прокурора може призначити проведен­ ня спостереження та стеження; – прокурор дає дозвіл на приховане спостереження; – передбачено допит як свідків особи, які проводили приховане спостереження; – до об’єктів спостереження відносяться особи, транспортні за­ соби, нерухоме майно, речі або райони інші конкретні об’єкти; – інформація, яка збирається під час спостереження, у разі по­ треби, має бути записана на відео, сфотографована або іншим спосо­ бом скопійована, записана; – термін проведення спостереження до 30 діб, який слідчий су­ ддя може продовжити; – визначається у постанові слідчого судді право здійснювати спостереження і стеження за іншими особами, що контактували з об’єктом спостереження на строк до 48 годин; – спостереження за предметом або місцем здійснюється за по­ становою слідчого судді. Кримінальний процесуальний кодекс України та міжвідомчі но­ рмативні акти визначають, що основними ознаками спостереження під час кримінального провадження, є: – використовується під час тяжких та особливо тяжких злочинів; – об’єктами спостереження є особа її контактує, або певні речі, місця у публічно доступних місцях; 369 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 – суб’єктами спостереженні за особою, річчю або місцем є слід­ чий чи уповноважені особи; – полягає у візуальному спостережені за об’єктами або візуаль­ ному спостереження з використанням відеозапису, фотографування, спеціальних технічних засобів для спостереження; – спостереження за особою проводиться на підставі ухвали слі­ дчого судді; – у ст. 269 КПК України не визначено порядок санкціонування за річу або місцем; – стосовно спостереження за річчю або місцем діє ч. 3, ст. 246 КПК України, яка визначає, що рішення про проведення негласних слідчих (розшукових) дій приймає слідчий, прокурор. З означеного можемо констатувати, що правова база викорис­ тання спостереження під час кримінального провадження не повною мірою відповідає вимогам забезпечення прав і свобод людини, а саме не передбачено конкретний термін проведення спостереження за об’єктом та його контактами, відсутня конкретизація суб’єктів­ виконавців та злочинів відносно, яких під час досудового розсліду­ вання, слідчі конкретного органу можуть використовувати спосте­ реження. Таким чином усунення означених чинників можливо за рахунок внесення змін у ст. 269 КПК України щодо порядку санкціонування щодо визначення змісту, порядку санкціонування, суб’єктів, терміну та порядку впровадження результатів у кримінальне провадження. Одержано 31.10.2017 УДК 343.977 Ігор Ростиславович ШИНКАРЕНКО, кандидат юридичних наук, професор, професор кафедри оперативно-розшукової діяльності та спеціальної техніки Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ МІСЦЕ ОПЕРАТИВНО-РОЗШУКОВОЇ НАУКИ У СИСТЕМІ ЮРИДИЧНИХ НАУК Аналіз публікацій праць у сфері наукознавства взагалі, та юри­ дичної науки свідчить, що наукова думка має декілька підходів до класифікації галузей юридичної науки. Як вбачається диференціація на групи йде за змістом узагальне­ ного предмету, при чому незважаючи на різноманіття назв груп га­ лузей юридичної науки сутнісна структура їх в основному співпадає. Перша група юридичних наук має назви «синтезуючі – теоретико – історичні» або поділяючі їх на «теоретичні» – «історичні юридичні» © Шинкаренко І. Р., 2017 370 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 [1, c. 33–35]. В той же час дослідники єдині у думці, що науки цієї гру­ пи формулюють загальнотеоретичні положення про державу і право і досліджують теоретичні, ідейні основи і хід їхнього виникнення та історичного розвитку. До цієї групи належать: філософія права; тео­ рія держави і права; соціологія права; юридична деонтологія; юри­ дична компаративістика; історія держави і права; історія вчень про державу і право та ін. Доцільним, на наш погляд, визначити цю групу юридичних наук, як «синтезуючі фундаментальні юридичні науки», що є підґрунтям формування інших галузей науки та об’єднують те­ оретичну та історичну групу правових наук. Стосовно другої групи та вона має назву «галузеві», або поділя­ ється на «базові, спеціальні, комплексні» та «науки управлінського ци- клу (конституційне право, теорія управління, інформаційне право, адміністративне право та ін.)», «цивілістичні науки (цивільне право, цивільний процес, арбітражний процес, сімейне право та ін.)», «кри­ міналістичні науки(кримінальне право, кримінальний процес, ви­ правно­трудове право й ін.)» Третя група «комплексні – міжгалузеві» деякими науковцями не виокремлюється, а відноситься до наук галузевої групи з наголошен­ ням вивчення ними комплексних проблем, що виникають на перетині різних галузей права. До цієї групи як правило відносять: банківське право; податкове право; митне право; екологічне право[2, с. 15–16]. Окрім означених груп науковці визначають групу «організацій- них наук», що вивчають теоретико­прикладні проблеми державних органів (державне будівництво), органів місцевого самоврядування (організація місцевого самоврядування), судоустрою, прокуратури, адвокатури, нотаріату та ін. [3, с. 5]. Найбільшу складність для диференціації становлять прикладні або спеціально­прикладні науки. До цієї групи науковці відносять: криміналістику; кримінологію; правову статистику; судову експер­ тологію; юридичну психологію; судову психіатрію; судова медицину; оперативно­розшукова діяльність та ін. В останні склалося ще декілька комплексно­прикладних галузей юридичної науки у сфері забезпечення державної безпеки, а саме теорії державної безпеки, розвідки та контррозвідки, службово­бойової дія­ льності сил правопорядку, негласного розслідування, правової кіберне­ тики, правової риторики, правової лінгвістики, правової семіотики, юридичної антропології, юридичної логіки, правової інформатики які мають окремі предмети досліджень [4, с. 7; 5, c. 104–105; 6, с. 17–29]. З означеного та враховуючі різноманіття предметів досліджень та методологічного підґрунтя слід означену групу наук диференцію­ вати на декілька підгруп, а саме: 371 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Синтезуючі прикладні юридичні науки: криміналістика; кримі­ нологія; судова експертологія; юридична психологія; судова психіат­ рія; судова медицина. Мето-прикладні юридичні науки: правова кібернетика, правова риторика, правова лінгвістика, правова семіотика, юридична антро­ пологія, юридична логіка, правова інформатика та ін. Спеціально-прикладні науки: теорії державної безпеки, операти­ вно­розшукової діяльності, розвідки та контррозвідки, негласного розслідування, службово­бойової діяльності сил правопорядку. Аналіз наукових розробок за роки незалежності України та практики модернізації правової системи та правоохоронних інститу­ цій взагалі та Національної поліції зокрема дозволяє визначити на­ прямки досліджень та пріоритетні напрямки пізнання різних галу­ зей юридичної науки можуть бути [5, с. 103–105; 7, с. 54–67;]: Наукознавчі дослідження: – визначення сучасної системи, структури, тенденцій та задач юридичної науки у формуванні теоретичного підґрунтя протидії злочинності; – виокремлення закономірностей юридизація методології та адаптації неюридичних методів і дисциплін відповідно до особливо­ стей правової реальності й побудови юридичних наукових знань, що забезпечує методологічну і предметну однорідність юридичної науки; – формування сучасного понятійного апарату конкретних галу­ зей юридичної науки у тому числі оперативно­розшукової; – обґрунтувати теоретико­методологічні проблеми та напрями формування сучасної системи наукового забезпечення оперативно­ розшукової діяльності Національної поліції; – визначити історичні витоки формування теоретичних знань про використання негласних методів та заходів у протидії злочинно­ сті підрозділами поліції; – визначити місце теорії оперативно­розшукової діяльності у системі юридичної науки та виокремити структуру, завдання та її функції в умовах сьогодення; – теоретично обґрунтувати концепцію формування сучасної си­ стеми теорії оперативно­розшукової діяльності як галузі юридичної науки; – визначити теоретичні закономірності зміни парадигм теорії та практики оперативно­розшукової діяльності; Дослідження спрямовані на формування теоретичного підґрунтя модернізації державного механізму: – забезпечення єдності юридичного процесу (право встанов­ лення, право забезпечення, право примушення, право відновлення) 372 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 та визначення шляхів подолання прогалин нормативного регулю­ вання та конкуренції норм законодавчих та відомчих нормативних актів; – зв’язок юридичного процесу із системністю процедури, мета якої – досягнення конкретного результату правомірної поведінки (теорія держави і права; кримінологія; теорія оперативно­розшуко­ вої діяльності); – проблеми дії права, методології юридичного пізнання законо­ творчого процесу, виконання порівняльно­правових досліджень (те­ орія держави і права; кримінальне право; кримінологія; криміналь­ ний процес; адміністративне право; теорія оперативно­розшукової діяльності); – законність та її взаємозв’язок з соціальними процесами, де­ мократизацією суспільства та забезпечення конституційних прав і свобод людини у всіх сферах на ґрунті реалізації інформаційної, кон­ трольної, правоохоронної та інших функцій правової системи (теорія держави і права; конституційне право; кримінальне право; криміно­ логія; кримінальний процес; адміністративне право; теорія операти­ вно­розшукової діяльності); – проблем правового забезпечення реалізації внутрішньої полі­ тики та нейтралізації загроз національній безпеці (теорія держави і права; кримінальне право; кримінологія; теорії національної та дер­ жавної безпеки, розвідки, контррозвідки, оперативно­розшукової діяльності). Формування сучасної системи спеціальних прикладних наук як важеля модернізації всієї правоохоронної системи та Національної поліції зокрема повинна здійснюватися за рахунок: ­ прагматичної орієнтованості наукових досліджень на комплек­ сне вивчення актуальних проблем на ґрунті проведення емпіричних досліджень та використання методів математичної статистики, ма­ тематичного та віртуального моделювання і т. ін.; – опанування прогностичних наукових досліджень спрямованих на визначення імовірних стратегічних напрямків розвитку з визна­ ченням заходів нейтралізації загроз людині­суспільству­державі; – пріоритетне спрямування фундаментальних наукових дослі­ джень на формування оптимальної моделі функціонування право­ охоронної системи взагалі та оперативно­розшукової діяльності у відповідності до світових стандартів забезпечення прав і свободи людини; – врахування варіативності і альтернативності перспектив роз­ витку оперативно­розшукової діяльності, що зумовлює: необхідність докорінної перебудови методологічної бази науки; формування: 373 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 нових парадигм, методологічних підходів, методів, дослідницьких програм і методик на ґрунті інноваційних технологій отримання та аналізу інформації; – використання у якості емпіричної бази юридичних досліджень взагалі та оперативно­розшукової діяльності, зокрема, досвіду інших країн на ґрунті цивілізаційного підходу. Означене сприятиме інтеграції оперативно­розшукової науки у систему юридичних наук та формування на її підґрунті оптимальної моделі протидії злочинності оперативно­розшуковими засобами. Список бібліографічних посилань 1. Юридична деонтологія : підручник / С. П. Погребняк, О. О. Уварова, Г. О. Христова та ін. ; за заг. ред. О. В. Петришина. Харків : Право, 2014. 248 с. 2. Загальна теорія держави і права / за ред. М. В. Цвіка, О. В. Петришина. Харків : Право, 2009. 584 с. 3. Бризгалов І. В. Юридична деонтологія : короткий курс лекцій. 2­е вид., випр. Київ : МАУП, 2000. 48 с. 4. Ященко В. А. Філософсько­правові засади оперативно­розшукової ді­ яльності : автореф. дис. … д­ра юрид. наук : 12.00.12. Київ, 2005. 31 с. 5. Гусарєв С. Д., Тихомиров О. Д. Юридична деонтологія (основи юридич­ ної діяльності) : навч. посіб. 3­тє вид., перероб. і допов. Київ : Знання, 2008. 495 c. 6. Антологія наукового забезпечення оперативно­розшукової діяльно­ сті. Т. І (за матеріалами аналізу дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук: 199202015 роки) : монографія / за заг. ред. І. Р. Шинкаренка. Дніпро : ДДУВС, 2017. 660 с. 7. Панов М. Проблеми формування понятійного апарату юридичної на­ уки: методологічні аспекти. Вісник Академії правових наук України. 2003. № 2 (33) – 4 (34). С. 54–67. Одержано 21.11.2017 УДК 343.31 Євген Сергійович ШИНКАРЕНКО, здобувач Харківського національного університету внутрішніх справ СТАН НАУКОВОЇ РОЗРОБЛЕНОСТІ ПИТАННЯ ПРОКУРОРСЬКОГО НАГЛЯДУ ЗА ДОДЕРЖАННЯМ ЗАКОННОСТІ ПІД ЧАС ПРОВЕДЕННЯ НЕГЛАСНИХ СЛІДЧИХ (РОЗШУКОВИХ) ДІЙ ПІДРОЗДІЛАМИ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПОЛІЦІЇ Протидія злочинності підрозділами Національної поліції України (далі – НПУ) останнім часом значно ускладнюється, оскільки характер злочинів приймає все більше негативних рис. Крім сьогодні перед підрозділами НПУ виникла низка складних завдань, що зумовлені, з одного боку, використанням злочинцями нових способів вчинення © Шинкаренко Є. С., 2017 374 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 кримінальних правопорушень, досягнень сучасної науки, а з іншого – зрощенням організованої злочинності з економічними структурами, укріпленням корумпованих зв’язків з представниками правоохорон­ них органів та посиленням протидії правоохоронним органам з боку злочинців і їх зв’язків. Враховуючи вказане, підрозділи НПУ все час­ тіше використовують негласні способи протидії злочинності, зокре­ ма проводять негласні слідчі (розшукові) дії (далі – НСРД) з метою виконання поставлених перед ними завдань. У цьому зв’язку слід навести статичні дані судової практики, згідно з якими з моменту вступу в силу Кримінального процесуального кодексу (листопад 2012 року) слідчими суддями апеляційних судів України на підставі клопотань слідчих та прокурорів винесено 316 526 ухвал про прове­ дення негласних слідчих (розшукових) дій, з них: у 2012 р. – 1194; у 2013 р. – 108 243; 2014 р. – 98 163; 2015 р. – 108 926 [1, с. 1]. Водночас проведений моніторинг вітчизняної практики застосування неглас­ них слідчих (розшукових) дій показав, що не більше 12 % результа­ тів (а на рівні окремих областей – 5 %), отриманих внаслідок їх про­ ведення, використовуються у процесі доказування у кримінальному провадженні, що свідчить про існування певних проблем у досліджу­ ваній нами сфері. В той же, час аналіз практичної діяльності дає змо­ гу стверджувати, що майже по третині проведених негласних слідчих (розшукових) дій було допущено порушення законності, зокрема у вигляді не обґрунтованого втручання уповноважених суб’єктів у сферу приватного життя громадян та порушення конституційних прав та свобод громадян. З метою усунення вказаних недоліків, відповідно до ст. 2 Закону України «Про прокуратуру», на органи прокуратури по­ кладено обов’язок здійснення прокурорського нагляду за додержанням законності при проведенні НСРД підрозділами НПУ [2]. Разом з цим, враховуючи, що суб’єктами проведення НСРД серед працівників НПУ є слідчі та оперативні працівники, сьогодні дослідженню різних правових та організаційно­тактичних засад прокурорського нагляду за додер­ жанням законності при проведенні НСРД підрозділами Національної поліції присвятили свої роботи науковці у сфері кримінального проце­ су, криміналістики та оперативно­розшукової діяльності. Зважаючи на це, вважаємо доцільним визначити сучасний стан наукової розробле­ ності питання прокурорського нагляду за додержанням законності при проведенні НСРД підрозділами НПУ. Аналізуючи наукову літературу встановлено, що окремі аспекти прокурорського нагляду за додержанням законності при проведенні НСРД підрозділами НПУ вивчалося у роботах вчених у сферах кримі­ налістики, кримінального процесу та оперативно­розшукової діяль­ ності при розгляді питань, пов’язаних із: 375 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 – прокурорським наглядом за діяльністю органів досудового розслідування оперативних підрозділів; – додержанням законності при здійсненні процесуальної та оперативно­розшукової діяльності. Враховуючи вказане, можна дійти висновку, що для досліджува­ ної проблематики становлять інтерес наступні наукові дослідження: 1) на рівні дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук: – дисертаційне дослідження С. Р. Тагієва на тему: «Теоретичні засади проведення негласних слідчих (розшукових) дій у криміналь­ ному процесі України»; – дисертаційне дослідження Д. Б. Сергєєвої «Теоретичні, правові та праксеологічні засади використання результатів негласних (роз­ шукових дій) у кримінальному процесуальному доказуванні»; 2) на рівні кандидатських дисертацій та монографічних дослі­ джень: – дисертаційне дослідження А. А. Бабича на тему: «Досудове розслідування кримінальних правопорушень, вчинених у Збройних силах України»; – дисертаційне дослідження Н. О. Гольдберг на тему: «Забезпе­ чення конституційних прав та свобод громадян при проведенні не­ гласних слідчих (розшукових) дій»; – дисертаційне дослідження В. А. Гагача на тему: «Реалізація функції процесуального керівництва при проведенні негласних слід­ чих (розшукових) дій»; – дисертаційне дослідження В. Л. Соколкіна на тему: «Теорети­ ко­прикладні засади прокурорського нагляду за дотриманням за­ конності при провадженні оперативно­розшукової діяльності орга­ нами внутрішніх справ на залізничному транспорті»; – дисертаційне дослідження І. О. Папуша на тему: «Процесуаль­ на діяльність прокурора у протидії незаконному обігу наркотиків»; – монографія Г. П. Власова на тему: «Спрощення кримінального судочинства в Україні»; 3) на рівні підручників, навчальних посібників та лекцій: – навчальний посібник авторського колективу (С. С.Кудінов, P. M. Шехавцов, О. М. Дроздов, С. О. Гриненко) на тему: «Негласні слідчі (розшукові) дії та використання результатів оперативно­розшукової діяльності у кримінальному провадженні»; – навчальний посібник Д. Б. Санакоєва (за заг. ред. І. Р. Шинка­ ренко) на тему: «Правові та організаційні основи використання спе­ ціальної техніки у протидії злочинності»; 376 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 – курс лекцій М. В. Стащака та В. В. Шендрика на тему: «Негласні слідчі (розшукові) дії»; – лекція А. М. Щербаковського на тему: «Негласні слідчі (розшу­ кові) дії та відповідні оперативно­розшукові заходи»; 4) на рівні наукових статей: – наукова стаття Є. В. Бондаренко на тему: «Прокурорський на­ гляд під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій на ста­ дії досудового розслідування»; – наукова стаття Є. В. Бондаренко, М. М. Денисенко на тему: «Процесуальний статус прокурора та функції прокуратури при про­ веденні негласних слідчих (розшукових) дій»; – наукова стаття М. Ю. Коник на тему: «Прокурорський нагляд за виконанням оперативними підрозділами доручень щодо прове­ дення візуального спостереження за особою, річчю, або місцем під час розслідування одержання неправомірнорї вигоди службовою особою»; – наукова стаття Є. Д. Скулиша на тему: «Негласні слідчі (розшу­ кові) дії за кримінально­процесуальним законодавством України»; – наукова стаття О. В. Темнікова на тему: «Прокурорський на­ гляд та інші гарантії дотримання законності при здійсненні опера­ тивно­розшуковими підрозділами негласних слідчих (розшукових) дій в умовах реформування кримінально­процесуального та кримі­ нально­виконавчого законодавства України». Слід відзначити, що дотично тематика прокурорського нагляду за додержанням законності при проведенні НСРД підрозділами НПУ були також фрагментарно розглянута в наукових праць, присвяче­ ним загальним питанням теорії та практики кримінального процесу та оперативно­розшукової діяльності. Отже, підводячи підсумок, зроблено умовивід, що комплексно питання здійснення прокурорського нагляду за додержанням закон­ ності при проведенні НСРД підрозділами НПУ на сьогодні ще не до­ сліджувалось. Список бібліографічних посилань 1. Тагієв С. Р. Теоретичні засади проведення негласних слідчих (розшу­ кових) дій у кримінальному процесі України : автореф. дис. … д­ра юрид. на­ ук : 12.00.09. Харків, 2016. 40 с. 2. Про прокуратуру : закон України від 05.11.1991 № 1789­XII // База даних «Законодавство України» / Верховна Рада України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1789­12 (дата звернення: 22.10.2017). Втратив чинність. Одержано 21.11.2017 377 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 УДК 343.98(477) Олександр Олександрович ЮХНО, доктор юридичних наук, професор, завідувач кафедри кримінального процесу та організації досудового слідства факультету № 1 Харківського національного університету внутрішніх справ ОКРЕМІ НАПРЯМИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ Й УДОСКОНАЛЕННЯ ПРОФЕСІЙНОЇ ПІДГОТОВКИ ПОЛІЦЕЙСЬКИХ ДЛЯ ПІДРОЗДІЛІВ ПРОТИДІЇ КІБЕРЗЛОЧИНАМ Підвищення ефективності протидії злочинності у сучасному стані вимагає розроблення певних методик щодо виявлення, роз­ криття та розслідування нових видів кримінальних правопорушень, зокрема у сфері новітніх технологій. У зв’язку з реформуванням мі­ ліції у Національну поліцію України, подальшим розвитком і розши­ ренням принципу демократії, запровадженням гласності, відкритос­ ті, прозорості, розширенням громадського контролю за діяльністю правоохоронних органів, та зокрема Національної поліції, збільшен­ ням та необхідністю обробки великої кількості наявної інформації, заведенням додаткових та використанням наявних криміналістич­ них, оперативно­розшукових та інших обліків, все більше виникають проблеми доцільності створення єдиного інформаційного простору в межах МВС і Національної поліції України, як для внутрішнього, так і зовнішнього користування. Попередня автоматизована інформацій­ но­пошукова система МВС України, а на сьогодні Національної полі­ ції Укараїни «АРМОР» та інші системи підлягають технічному, про­ грамному та іншому удосконаленню, переозброєнню на більш потужні і сучасні системи. Моніторинг криміногенної обстановки в країні свідчить про збільшення використання кримінально налаш­ тованими особами мережі Інтернет, а також сучасних інформаційних технологій з метою організації та вчинення кримінальних правопо­ рушень, кількість яких за останні роки значно зростає. До цього про­ цесу, а також для залучення й участі у масових політичних акціях непокори, рейдерських захватів та інших резонансних злочинів все частіше залучаються неповнолітні та особи молодого, при цьому ор­ ганізаційні питання і взаємодія щодо здійснення протизаконних дій виконуються з широким використанням мережі Інтернет, мобільно­ го зв’язку та інших досягнень сучасного прогресу. Так, згідно статис­ тичних даних біля 35–40 % традиційних злочинів щорічно вчиняєть­ ся з використанням сучасних телекомунікаційних, комп’ютерних та інших сучасних технологій і мереж, а з урахуванням прогнозів фахів­ ців­кримінологів, у подальші 3–5 років їх кількість зросте до 50–55 %. © Юхно О. О., 2017 378 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Враховуючи важливість такої проблеми та з метою усунення в органі­ зації і проведенні службової та оперативно­розшукової діяльності елементів корупції, вказане сприяло прийняттю рішення керівницт­ вом МВС і Національної поліції України про створення Департаменту і регіональних підрозділів протидії кіберзлочинності, з вертикаль­ ним підпорядкуванням останніх центральному апарату. Наказом На­ ціональної поліції України від 10.11.2015 № 85 затверджено Поло­ ження про Департамент кіберполіції Національної поліції України, а паралельно в навчальних закладах системи МВС України навчається, готується, спеціалізується, підвищує кваліфікацію нова категорія поліцейських для таких підрозділів, більшість з яких не має юридич­ ної освіти. Серед таких навчальних закладів є й Харківський націо­ нальний університет внутрішніх справ. Тому перед науково­педаго­ гічним складом усіх рівнів навчальних закладів системи МВС України, стоїть важливе і відповідальне завдання щодо належної ор­ ганізації та проведення освітнього процесу з тим, щоб за незначний час сформувати у такої категорії осіб якісні базові, у тому числі й юридичні знання, з метою подальшого використання у майбутній правозастосовній діяльності щодо протидії кіберзлочинності. Досить спірними є пропозиції з питання підготовки таких спеціалістів всього за декілька місяців, оскільки мета відповідних підрозділів кіберполіції – це виявлення, збір і фіксація та оцінка доказів і успішне розслідування такої категорії кримінальних проваджень. А за відсутності юридичної освіти, чи буде це сприяти виконанню вказаних завдань? За будь­ якими прогнозами, мабуть, ні. При підготовці вказаної категорії фахівців слід виходити з того, що інформаційне забезпечення оперативно­розшукової та слідчої діяльності це надання оперативними підрозділами сукупності відо­ мостей про кіберзлочинність, її детермінанти, осіб, що вчиняють злочини і про тих, хто схильні до цього, ефективність та практику застосування оперативно­розшукових засобів і методів з метою за­ побігання, попередження таких видів кримінальних правопорушень, що в цілому повинно позитивно впливати на стан правопорядку та криміногенної обстановки. Завдання оперативно­розшукових підроз­ ділів по протидії з кіберзлочинами вимагають забезпечення повноти збору та передачі інформації зацікавленим оперативним підрозділам, що можливо лише з використанням сучасних інформаційних техноло­ гій, які є та запроваджуються в діяльність поліції. У оперативно­ розшуковій діяльності спірним залишаються питання запровадження в діяльність оперативних підрозділів інформаційної чи інших видів оперативної розвідки у кримінальному середовищі. Як свідчить дослі­ дження, в діяльності кіберполіції така діяльність вже запроваджується, але для її ефективного використання доцільно продовжувати її 379 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 подальший розвиток та удосконалення, особливо тактичних прийо­ мів та напрацьовування відповідних методик. Як свідчіть практична діяльність поліції певна оперативна інформація (біля 40 %) щодо од­ них і тих же осіб, які або вже вчинили, або схильні до вчинення кримі­ нальних правопорушень потрапляє до декількох оперативних підроз­ ділів і в окремих випадках накопичується в декількох банках даних по яких паралельно працюють також декілька оперативних підрозділів різних підрозділів поліції. Вбачається, що в наявності є дублювання й іншої інформації, що обтяжує інформаційні, зокрема оперативні облі­ ки. Тому потреби практики вимагають негайного удосконалення усіх наявних обліків Національної поліції та МВС України. Зокрема, на на­ шу думку, яку підтримують й інші вчені, такі обліки мають складатися з : 1) системи статистичної і оперативно­довідкової інформації зага­ льного користування та 2) створення єдиного банку даних оператив­ но­розшукової інформації кримінальної поліції України, в якій би не дублювалась відповідна інформація, що надходить із структурних під­ розділів оперативних підрозділів поліції та із довідкових обліків. За дослідженням встановлено, що є недостатньою й практика узагальнення та використання матеріалів проведених негласних слідчих (розшукових) дій, зокрема щодо використання інформацій­ них технологій і проблемні питання процесуального закріплення їх результатів, що вимагає свого окремого дослідження або наукового вивчення. На підтвердження актуальності піднятих питань при під­ готовці зазначеної категорії курсантів і слухачів та підвищення ква­ ліфікації працівників кіберполіції слід навести наукову позицію В. М. Стратонова, що науково­технічні засоби та прийоми, в свою чергу, розширюють та поглиблюють пізнавальні можливості слідчо­ го, гарантуючи, при правильному використанні цих засобів та мето­ дів, об’єктивне, повне та всебічне встановлення фактів [1, с. 235], що ми підтримуємо та вважаємо, що це є актуальним й при підготовці майбутніх фахівців для підрозділів поліції щодо протидії кіберзло­ чинам. У навчальному процесі слід також приділяти увагу, що закрі­ плення в чинному КПК України визначення, підстав проведення та механізму реалізації негласних слідчих (розшукових) дій (далі – НСРД) є стадією подальшого удосконалення нормативно­правових актів і службових інструкцій регулюючих та регламентуючих здійснення оперативно­розшукової діяльності (далі­ОРД). [2]. Стосовно впрова­ дження у практичну діяльність при проведенні НСРД досягнень ви­ соких інформаційних технологій суттєво модифікувало процес отримання оперативно­розшукової інформації, та як наслідок, «тех­ нізацію» всієї ОРД і привела до: 1) якісної модифікації окремих засо­ бів ОРД; 2) появи нових суб’єктів ОРД (оперативно­технічних підроз­ ділів) та модифікації діяльності інших; 3) техніка стала обов’язковою 380 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 складовою проведення найефективніших оперативно­розшукових заходів. Означенні процеси, на думку Д. М. Цехана, потребують пошуку нових підходів організації оперативно­розшукової діяльності в цілому та використання високих інформаційних технологій в ОРД зокрема [3, с. 71–72], а також на нашу думку й доцільність врахування цього при навчанні майбутніх фахівців з протидії кіберзлочинам. Тому виникає необхідність підвищення якості пізнань та кваліфі­ кації у вказаних галузях та інформаційних технологіях працівниками поліції, курсантами, слухачами при користуванні такими засобами в ході планування і проведення негласних слідчих (розшукових) дій чи оперативно­розшукових заходів. У зв’язку з цим, в ході освітнього процесу ВНЗ системи МВС України слід запровадити з майбутніми фахівцями­випускниками налагодження зворотного зв’язку після прибуття до місць розподілу у підрозділи поліції, зокрема з науко­ вцями нашого та інших навчальних закладів по вирішенню, коорди­ нації піднятих та інших виникаючих проблемних питань. Розглянуті питання є актуальними, своєчасними та такими, що підлягають подальшому окремому дослідженню, оскільки в наявності є досить ще недостатнє узагальнення практики застосування негласних слідчих (розшукових) дій, питання їх організації та проведення, взаємо­ дії між слідчими й працівниками оперативних підрозділів по протидії кіберзлочинам. Формування спеціалізованих регіональних оперативних підрозділів по протидії кіберзлочинності, що будуть підпорядковува­ тись по вертикалі, висуває додаткове завдання щодо навчання та під­ вищення кваліфікації такої категорії поліцейських. Неузгодженості та неповнота положень чинного КПК України з вказаних питань, як свід­ чить вказане дослідження, спонукає до їх доповнень, уточнень та удо­ сконалення за умови сумісних дій науковців й практиків. Це в повній мірі стосується й удосконалення питань підвищення кваліфікації як фахівців кіберполіції, так і викладацького складу, що приймають участь у підготовці вказаних спеціалістів. Пропоную учасникам конференції прийняти участь в обговоренні піднятих питань та наданих пропозицій. Список бібліографічних посилань 1. Кримінальний кодекс України. Кримінальний процесуальний кодекс України. Київ : Юрінком Інтер, 2012. 608 с. 2. Стратонов В. М. Поняття та зміст пізнавальної діяльності слідчого під час розслідування злочинів в контексті епістемологічних знань. Ученые за- писки Таврического национального университета им. В. И. Вернадского. Серия «Юридические науки». 2008. № 2, т. 21 (60). С. 235–240. 3. Цехан Д. М. Використання високих інформаційних технологій в опе­ ративно­розшуковій діяльності органів внутрішніх справ : монографія. Одеса : Юрид. літ., 2011. 214 с. Одержано 21.11.2017 381 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Секція 4 ЕКОНОМІЧНА БЕЗПЕКА ДЕРЖАВИ ТА СУБ’ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ УДК 347.775 Євген Володимирович КОВАЛЬОВ, доктор економічних наук, професор, професор кафедри економіки та фінансів факультету № 6 Харківського національного університету внутрішніх справ; Юлія Володимирівна ШИПІК, слухач магістратури факультету № 6 Харківського національного університету внутрішніх справ НЕБЕЗПЕКА БІДНОСТІ ДЛЯ ДЕРЖАВИ Продовжує погіршуватись сучасне економічне становище Украї­ ни. Іде стрімке збідніння і необґрунтоване збільшення розриву у до­ ходах між групами населення. За даними досліджень Інституту соці­ ології НАНУ, якщо на початку 1990­х років співвідношення доходів 10 % найбагатших і 10 % найбідніших українців складало 12:1, в 2002 році – 30:1, то к 2010 року воно виросло до 40:1 [1, с. 3]. У світі ця проблема також загострюється. Співвідношення 20 % найбагат­ шої частини населення Землі до 20 % найбіднішої складало: в 1960 р. – 30:1; в 1980 р. – 45:1; в 1990 р. – 60:1; в 2000 р. – 140:1 [2, с. 13]. Хоча якщо розглядати окремі розвинуті країни, то співвідношення дохо­ дів багатих і найбідніших верств населення у Китаї становить 7:1, у країнах ЄС – 5–7:1, в Японії – 4,3:1 [3, с. 5]. При цьому, ООН в 1974 р. прийняла «Декларацію про встановлення міжнародного економічно­ го порядку», яка рекомендувала максимальний розрив між багатими і бідними не більше 3:1 [2, с. 9]. Європейська соціальна хартія, при­ йнята Радою Європи у 1996 році, рекомендувала в якості соціального стандарту держави співвідношення доходів 10 % найбагатших до 10 % найбідніших – не більше 10:1 [3, с. 5]. Для сучасної Україні проблема бідності проявляється і усередині – коли більшість населення стає все бідніше, а багатство концентруєть­ ся у невеличкої групи людей, і зовні – коли країна стає бідніше інших країн світу. Збільшення економічної нерівності населення веде до за­ гострення соціальної напруги, конфліктів, зростання злочинів і еко­ номічної небезпеки. Внаслідок «зовнішнього» збідніння наростає міг­ рація населення в інші країни. В зв’язку з цим для України гостро актуальною є швидка і ефективна реформа економічного збагачення і обґрунтованого пропорційного зростання доходів груп населення. © Ковальов Є. В., 382 Шипік Ю. В., 2017 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Слід визнати, що реформування не завжди успішно, шляхом складних і непопулярних рішень, але іде одночасно по багатьом на­ прямкам. На жаль у переліку намічених і здійснюваних реформ від­ сутня, на наш погляд, головна реформа розвитку – реформа економі­ чного збагачення України. У бідній країні завжди буде процвітати корупція. Бідна країна не зможе захистити себе, забезпечити свободу і незалежність, достойні умови життя, розвиток народу, економічну безпеку держави. Тобто в цих умовах реформа економічного збага­ чення стає головною реформою розвитку. Без її успішного прове­ дення інші реформи приречені на провал. Незважаючи на втрати, наша держава ще має великий промис­ ловий, аграрний, ресурсний, інтелектуальний потенціали, приємні природно­кліматичні умови, займає вигідне географічне положення. В цих умовах зовсім очевидно, що для успішної реформи швидкого збагачення України, необхідні швидкі, креативні дії з управління економікою. На наш погляд комплекс цих дій повинен включати на­ ступні заходи. По­перше, необхідно вирішити, за рахунок яких ринків – внутрі­ шнього або зовнішніх доцільно проводити збагачення країни. У цей час внутрішній ринок України дуже нестабільний, послаблений, з низькою ємністю і купівельною спроможністю покупців, високим рівнем інфляції. Увагу стабілізації і розвитку внутрішнього ринку, безумовно, треба приділяти, але якщо очікувати збагачення країни за його рахунок, то це може розтягнутися на довгі десятиріччя. Безу­ мовні переваги у цьому мають зовнішні ринки, особливо країн з тве­ рдою валютою – європейський ринок, ринки США, Китаю. Це ринки з дуже високою ємністю, але вони стабілізовані і поділені постачаль­ никами товарів, їх ємність повністю врівноважена товарною пропо­ зицією виробників. Якщо Україні вдасться стати рівноправним учас­ ником цих ринків, її економічне збагачення до рівня заможних країн світу стане реальністю. По­друге, треба визначити організаційні форми товаровиробни­ ків, які на благо України успішно будуть діяти на внутрішньому і, особливо, як було доведено вище, зовнішніх ринках. В сучасних умо­ вах слабкого розвитку внутрішнього ринку його основними суб’єктами стають малі і середні підприємства. Вони сприяють тру­ довій зайнятості населення, реалізації творчих можливостей людей, зниженню рівня безробіття, доланню бідності, формуванню середньо­ го класу. Малі і середні підприємства внаслідок обмеженості ресурсів частіше використовують стандартні технології, швидко пристосову­ ються до змін в умовах господарської діяльності і забезпечують раці­ ональне переміщення капіталу із однієї господарської сфери у іншу. 383 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Але історичний досвід розвинутих країн свідчить про те, що визна­ чальна роль у формуванні економічного потенціалу країни, підтри­ манні її економічної безпеки, розвитку експорту і заробітку на світо­ вих ринках належить великим підприємствам в організаційній формі міжнародних корпорацій. Внаслідок високої виробничої потужності вони можуть працювати з дуже великими обсягами унікальної про­ дукції, зберігати та розвивати високі технології, концентрувати гру­ пи висококваліфікованого персоналу, створювати умови для високо­ ефективної праці, успішно конкурувати на світових ринках з фірмами інших країн. На жаль, в Україні сформувалася стійка, але, на нашу думку, помилкова концепція безумовного розукрупнення ве­ ликих підприємств та підтримки розвитку малого і середнього біз­ несу. За роки незалежності України наслідком політики зміщення акцентів з підтримки великого на малий та середній бізнес стала руйнація потужних виробничих і науково­технічних комплексів та утворення на цій основі дрібних господарюючих суб’єктів. Проведе­ на демонополізація великих українських виробництв руйнуюче діє на економіку, протидіє світовій тенденції інноваційного розвитку. Напроти, розвинуті країни світу приділяють значну увагу концент­ рації виробництва та підтримці великих підприємств. По­третє, Україна має запропонувати ринкам розвинутих країн товари, до яких покупці вже звикли, якість яких відповідає діючим стандартам і які виготовлені за сучасними технологіями. При цьому, можна погодитися з висновком академіка РАН В. Полтеровича, що «на початкових етапах не варто робить ставку на «технологічні про­ риви», для цього у нас немає ні коштів, ні відповідної інфраструкту­ ри; варто ефективно запозичувати західні технології, і притому не обов’язково одразу найпередовіші» [4, с. 24]. Переконливим прикла­ дом може бути досвід Японії, яка ефективно використовувала цю стратегію для свого економічного розвитку у післявоєнні роки. Україні необхідно швидше попрощатись з ілюзіями самостійного технологічного «прориву» у постіндустріальне майбутнє. Доцільно ефективно використовувати досвід країн, які успішно пройшли важ­ кий шлях економічного збагачення. Це позбавить нас від зайвих по­ милок і витрат. Висновки. За результатами дослідження визначено: 1. В цей час Україна знаходиться у дуже складному економічно­ му становищі. Військові дії, втрата значних територій, зниження економічного потенціалу країни більше ніж на 20 % різко послабили міцність економічної безпеки держави. Стрімке збідніння і необґру­ нтоване збільшення розриву у доходах між групами населення веде до загострення соціальної напруги, збільшення конфліктів, зростан­ ня злочинів і економічної небезпеки. 384 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 2. Незважаючи на втрати, наша держава ще має великий проми­ словий, аграрний, ресурсний, інтелектуальний потенціали, приємні природно­кліматичні умови, займає вигідне географічне положення. 3. В сучасних умовах основними суб’єктами внутрішнього ринку стають малі і середні підприємства. Визначальна роль у розвитку експорту і заробітку на зовнішніх світових ринках розвинутих країн належить великим підприємствам в організаційній формі міжнарод­ них корпорацій. 4. Для реального швидкого створення міцної технологічної бази виробництва високоякісних товарів для зовнішніх ринків Україні не слід в черговий раз організовувати «технологічні прориви». В сучас­ них умовах крім зайвих витрат, змарнування часу та ще більшого економічного відставання це нічого не дасть. Ефективніше придбати за ліцензіями і швидко освоїти сучасні західні технології. Список бібліографічних посилань 1. Зеленина Е. Одна Украина, две нации. Время. 2012. № 4. С. 3. 2. Казанцев Э. Ф., Елисеев А. И. Энергетика, экономика и экология. Энер- госбережение. 2003. № 12. С. 11–19. 3. Папієв М. Світовий досвід застосування соціальних стандартів. Економіка України. 2004. № 1. С. 4–12. 4. Полтерович В. Стратегии модернизации: институты и коалиции. Вопросы экономики. 2008. № 4. С. 21–32. Одержано 21.10.2017 УДК 339.138:631.563:338.433 Тетяна Федорівна ЛАРІНА, доктор економічних наук, доцент, доцент кафедри соціальних та економічних дисциплін факультету № 2 Харківського національного університету внутрішніх справ ІНДУСТРІАЛЬНО-ІННОВАЦІЙНИЙ РОЗВИТОК АГРАРНИХ ПІДПРИЄМСТВ У КОНТЕКСТІ ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ У програмних документах щодо індустріально­інноваційного розвитку країни виділяється завдання інноваційної індустріалізації. Мова йде про нове економічне мислення, при якому питання проду­ ктивності й нових технологій виходять на перший план. Особливо гостро ця проблема постає у контексті розвитку агропромислового виробництва (АПВ). В АПВ продовжує знижуватися праце забезпече­ ність через міграцію сільського населення у міста, погіршується ма­ теріально­технічний потенціал як за кількісним показником, так і за ступенем зношування основних виробничих фондів. Сформований стан зумовлюється наступними причинами: © Ларіна Т. Ф., 2017 385 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 – міжсистемна трансформація й хвороблива, далеко не закінчена процедура ґенези нового формального інституційного середовища; – руйнування старих неформальних інститутів, що склалися у сільського населення, для якого особливо властиві традиціоналізм і рутинність господарського життя; – формування відкритої економіки й пов'язане із цим зниження митних бар'єрів, до яких вітчизняні виробники продукції АПВ ви­ явилися не готові; – локальний монополізм переробників сільськогосподарської сировини; – відсутність ефективного аграрного лобі, що захищає вітчизня­ них сільгоспвиробників, і наявність такого при імпорті продукції АПВ. З огляду на ту обставину, що в провідних країнах світу почина­ ється реалізація так званого шостого технологічного укладу, а АПВ України ще багато в чому базується на більш ранніх технологічних укладах, слід особливу увагу приділити проблемі національної про­ довольчої безпеки країни. Шостий технологічний уклад характеризується застосуванням наукомістких або, як тепер говорять, «високих технологій». Мова йде про широке використання біо­ й нанотехнологій, генної інженерії, мембранних і квантових технологій, мікромеханіки, робототехніки. Останні разом із традиційними й у переплетенні з ними створять нові можливості для людства й істотно вплинуть на матеріальний й інші параметри якості життя людей. Розвиток біотехнології одержить свою реалізацію в галузях сіль­ ського господарства й у переробних виробництвах. В АПВ це перехід у рослинництві до мобільних мостових систем (пересувний сільсько­ господарський завод, що обробляє десятки тисяч гектарів) і у тва­ ринництві до ферм­заводів з десятками тисяч тварин. Мова йде про індустріальні технології в рослинництві й тваринництві, що дозво­ лять створити машинні технології вирощування рослинницької про­ дукції, починаючи із прецизійного по агротехнічних параметрах ви­ сіву насіння, а також технології тваринницької продукції, що мають риси заводських. Таке промислове виробництво сільськогосподарсь­ кої продукції дає можливість одержувати її в дуже вузькому діапазо­ ні технологічних властивостей, необхідних для організації систем автоматичних процесів у технологіях переробки, в тому числі й на роторних лініях по роторних технологіях. Об'єктивна оцінка вітчизняної наукової інноваційної сфери АПВ свідчить, що в цілому вона відображає загальний незадовільний стан наукових досліджень, НДДКР і процедури впровадження, що склалися в Україні. Так, незважаючи на загальне зростання чисельності аспірантів і 386 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 докторантів у країні число дослідників у сфері сільськогосподарських наук скоротилося, скоротилися й витрати на сільськогосподарську науку. Якість і продуктивність техніки, що випускається вітчизняною промисловістю для АПВ, по основним техніко­технологічним пара­ метрам істотно поступається закордонним аналогам: по витратам на оплату праці, на нафтопродукти. Тому відродження на новій техніко­ технологічній основі вітчизняних підприємств, що виробляють засоби виробництва для АПВ є стратегічною необхідністю. Для забезпечення продовольчої безпеки необхідно, щоб одним з основних напрямків державної економічної політики на найближчі роки було поетапне зниження залежності вітчизняного агропромислового виробництва від імпорту технологій, машин, устаткування й інших ресурсів Інноваційне відновлення виробництва АПВ передбачає реаліза­ цію комплексу підходів, диференційованих по регіонах з урахуван­ ням їх спеціалізації, ґрунтових і природно­кліматичних умов. Мова йде про систему машин, що забезпечує комплексну механізацію й автоматизацію всього технологічного процесу одержання продукції. Сучасна інноваційна техніка повинна, наприклад, забезпечити в рос­ линництві перехід від традиційних технологій до мінімальних, ну­ льових тощо. Інноваційні технології, поряд зі скороченням кількості операцій, забезпеченням ощадного режиму для ґрунтів, мінімізують трудові й енергетичні витрати, підвищують продуктивність полів. Комплексні технологічні рішення передбачають інтенсифікацію й всі інші компоненти сільськогосподарського виробництва: використан­ ня інтенсивних сортів і гібридів сільськогосподарських культур, по­ рід тварин, внесення мінеральних й органічних добрив, засобів захи­ сту рослин і тварин від хвороб та шкідників тощо. Особлива роль у реалізації комплексного підходу, зниженні витрат, підвищенні стабі­ льності виробництва і його ефективності в перспективі повинна приділятися переходу галузі до використання поновлюваних джерел енергії. Це розширить енергетичну базу галузі, підсилить її відтво­ рювальну автономність, підвищить конкурентний потенціал сільсь­ когосподарських підприємств на ринку енергоресурсів. Реалізація базисних проривних стратегій інноваційного розвитку АПВ пов'язана з концентрацією значних обсягів інвестиційних ресур­ сів, що в умовах жорсткої їх обмеженості передбачає стимулювання акумуляції коштів із всіх можливих джерел їх надходження, першочер­ гову концентрацію коштів у рамках перспективних організаційних форм, науково обґрунтоване використання акумульованих ресурсів на впровадження інновацій: прогресивні технології оброблення сільсь­ когосподарських культур, стимулювання селекційної й племінної ро­ боти, створення якісно нового тваринництва на промисловій основі, 387 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 розширення асортименту екологічно чистої кінцевої продукції АПВ у відповідності зі споживчим попитом. Така ситуація призводить до осмислення наступної дилеми: або це революційні (проривні) інноваційні технології із відповідним технічним супроводженням, або це еволюційні поліпшуючі техноло­ гії також з відповідним технічним забезпеченням. Отже постає пи­ тання: який сценарій зараз більш актуальний для нашої країни: ви­ переджальний розвиток АПВ або наздоганяюча модернізація. Сучасна наукова й інженерна діяльність в АПВ необхідна вже в руслі шостого технологічного укладу. На перший план виходять фу­ ндаментальні дослідження у сфері сільського господарства й пере­ робних технологій, що повинне забезпечити високу якість зв'язків по всьому технологічному ланцюжку виробництва продуктів харчу­ вання. При цьому важливо правильно вибрати ключові напрямки досліджень, розподілити ресурси й випередити лідерів. Звідси зро­ зуміла вся складність наукового завдання: протягом найближчих десятиліть увійти до числа держав із шостим технологічним укладом у виробництві продуктів харчування. Вирішення цього завдання дозволить не тільки увійти у шостий технологічний уклад, але й забезпечити продовольчу безпеку країни. Однак такі технології розраховані на реалізацію у великих господар­ ствах і на великих переробних виробництвах. Але сьогодні сільське господарство України представлене переважно дрібними фермерсь­ кими господарствами. Товарність приватного виробництва дуже ни­ зька – проблема з покупкою й переробкою продукції в приватників не вирішена. Таким чином, підтримка державою фермерських госпо­ дарств (підтримка починаючих фермерів, розвиток сімейних тва­ ринницьких ферм тощо) не дає очікуваних результатів у вирішенні проблеми продовольчої безпеки країни. Це ми бачимо сьогодні по суттєвій імпортозалежності у продовольчий сфері. Однак такий негативний фон може пригнічувати, а може й сти­ мулювати створення принципово нових технологій і техніки в сіль­ ському господарстві, переробних і харчових галузях. Завдання поля­ гає в тому, щоб переломити ситуацію, знайти позитивні паростки нових підходів до вирішення проблеми продовольчої безпеки Украї­ ни. Треба зрозуміти й усвідомити, що будь­яка цілісна система (у то­ му числі АПВ країни) після періоду загальмованості обов'язково по­ винна увійти у період розвитку (прогресу або регресу). У цьому суть діалектичних закономірностей життєдіяльності систем різної при­ роди: природних, штучних, соціальних. Необхідно свідомо активізу­ вати процес відродження виробництва продовольства в країні, опи­ раючись на діалектику як навчання про розвиток. Одержано 31.10.2017 388 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 УДК 336.14+336.748.1 Мурат Абдикасович САДИКОВ, доктор економічних наук, професор, професор кафедри економіки та фінансів факультету № 6 Харківського національного університету внутрішніх справ БЮДЖЕТНИЙ ПРОЦЕС ТА ІНФЛЯЦІЙНІ ОЧІКУВАННЯ Інфляційні очкування – це рівень інфляції у прогнозований пері­ од, який очікується усіма суб’єктами господарювання, у т.ч. домаш­ нім господарством. Очікуваний рівень інфляції дозволяє прогнозува­ ти у середньостроковому періоді кредитно­фінансову і цінову політику, рівень доходу і витрат. Тому, на відміну від минулих років Уряд України намагається впровадити в бюджетний процес 2018 р. середньострокове планування, тобто прогнозування бюджетних по­ казників на трирічний період до 2020 року. Процес прийняття головного фінансового документу країни завжди викликає в українців величезну зацікавленість. Тем більш Бюджет­2018 співпав з реформою у пенсійній і медичній сфері, під­ вищення мінімальної заробітної плати, тобто реальними діями Уря­ ду щодо покращення соціальних стандартів. Саме в бюджеті держави прописуються основні джерела фінан­ сових надходжень і витрати на утримання всіх сфер життєдіяльності у плановому періоді. Бюджет країни – головний кошторис – є точкою для прогнозування того, як буде розвиватися соціально­економічна ситуація в країні. Від цього фінансового документу залежить наскі­ льки покращиться чи погіршиться рівень життя населення. Він та­ кож впливає на рівень інфляції, валютний курс та інші соціально­ економічні показники, важливі для мешканців країни. Бюджет України у 2018 р. передбачає зростання доходної части­ ни бюджету на 15 % порівнянню з 2017 роком, за умови економічно­ го зростання на 4 % за 2018 рік. Загальна сума надходжень до бю­ джету наближається до 884 млрд грн. Розрахунки свідчать, що при таких оптимістичних прогнозах рівень життя у більшості населення не покращиться до середньостатистичного рівня мешканців Східної Європи. Мінімальна середньомісячна заробітна плата становитиме 3700 грн (приблизно $126,71 за курсом $29,20 за 1 грн), як передба­ чено Бюджетом 2018. Мінімальна пенсія у 9 млн громадян – прибли­ зно 1700 грн ($58,22) за місяць. Більш того, за таких темпів зростан­ ня основного показника ВВП на 4 %, для подвоєння багатства за матеріальним і соціальним станом нашим співвітчизникам необхід­ но чекати 25 років (100:4), а якщо фактично у 2017 р. зріст ВВП скла­ датиме 1,5 %, треба чекати ще довше – 67 років (100:1,5). Хоча за © Садиков М. А., 2017 389 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 прогнозом Бюджету­2018 інфляція очікується на рівні 7 % на рік, фактично вона може зрости на споживчому ринку до 35–40 %. Безумовно, таке зростання економіки та високі темпи інфляції не дозволяють оптимістично будувати майбутнє нашим громадянам, особливо молоді. За аналітичними даними, національна економіка України в 2017 році досягне рівня 2009 року. Дай Боже, щоб і надалі динамка економічного зростання була позитивної. У головному фінансовому кошторисі особливу увагу заслуговує медична сфера. У даній сфері соціальних витрат недофінансування всіх потреб становить приблизно 67 % від реальної потреби. Таким чином, у 2018 році не варто очікувати покриття всіх потреб у лікар­ ських препаратах таких категорій хворих як діабетики, онкологічні хворі та люди з ВІЛ/СНІД. Аналіз динаміки розвитку національної економіки країни мето­ дом екстраполяції за період падіння і зростання економіки свідчить про те, що рівень інфляції залишиться на рівні 21­23 %, що менше, ніж у звітному 2017 р. Деякі експерти сумніваються в реалістичності заявлених цілей, кажучи про те, що показник інфляції буде вище прописаного у фінансовому плані країни. Поряд з цим, треба оптимізувати і витратну частину Бюджету­ 2018. Згідно проекту бюджету, дуже великі витрати передбачені на оборону – 135 млрд грн, що на 125 мільярдів більше, ніж у минулому році. Якщо проаналізувати цю статтю витрат у прив'язці до ВВП, то на оборонні потреби піде близько 6 % валового внутрішнього про­ дукту у 2018 р. Це більше, ніж на освіту і науку, культуру, адміністра­ тивні витрати на утримання апарату управління державою та інші. Якби подолати військовій конфлікт на Сході України, вдалося би спрямувати до 3,1 тис. грн на одного мешканця країни на покращен­ ня соціальних стандартів для всіх верств населення. Сліди зазначити, що незважаючи на військовій конфлікт на Схо­ ді країни, Урядом України робиться дуже великі кроки щодо реабілі­ тації економіки країни, одночасно з підвищенням її обороноздатнос­ ті і соціальних стандартів. Список бібліографічних посилань 1. Про Державний бюджет України на 2018 рік : проект закону Украї­ ни від 15.09.2017 № 7000 // База даних «Законодавство України» / Верхов­ на Рада України. URL: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/ webproc34?id=&pf3511=62551&pf35401=433050 (дата звернення: 22.10.2017). Одержано 23.10.2017 390 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 УДК 336.7 Людмила Анатоліївна БЄЛЯЄВА, кандидат економічних наук, доцент, доцент кафедри обліку та оподаткування Харківського навчально-наукового інституту ДВНЗ «Університет Банківської справи»; Юлія Владиславівна САФОНОВА, фахівець з підтримки продаж ПАТ «САН ІнБев Україна» РИЗИКИ КРЕДИТУВАННЯ ДЛЯ ПІДПРИЄМСТВ УКРАЇНИ На сьогоднішній день немає майже жодного підприємства, яке б не брало кошти у кредит. Потреба у залученні кредитних коштiв зу­ мовлена тим, що в процесiкругообігу власних капіталiв одні суб’єкти господарювання нагромаджують тимчасово вільні кошти, а інші – потребують цих коштiв. За останні 15 років обсяг кредитів, наданих суб’єктам господарювання зростає (рис. 1). Рис. 1 Динаміка обсягу наданих кредитів не фінансовим установам Джерело: розробка автора на основі статистичних даних НБУ [1]. Залучений капітал допомагає підприємству подолати обмеже­ ність власного капіталу, він є додатковим джерелом фінансування та можливості розширення меж господарської діяльності. Однак, перед залученням додаткових коштів, необхідно здійснити ґрунтовний аналіз та визначити чи принесуть вони економічну вигоду для підприємства, © Бєляєва Л. А., 391 Сафонова Ю. В., 2017 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 оскільки можливі ризики і недоліки використання кредитних ресур­ сів для суб’єктів підприємницької діяльності пов’язані з можливістю завищених процентів та посилення боргового навантаження на під­ приємство [2]. Позитивним явищем кредитування є те, що у позичальника, фо­ рмується стимул для самодисципліни, оскільки банк здійснює по­ стійний і всебічний моніторинг його господарської поведінки. В ре­ зультаті формування кредитної історії, регулярного надання фінансової звітності, проведення двосторонніх перемовин та регу­ лярних зустрічей керівництва, створюється інформаційна база для встановлення довгострокових партнерських відносин, які, в свою чергу, дозволяють отримати: захист від недостачі коштів, низькі на­ кладні витрати при наступному кредитуванні, встановлення альтер­ нативної процентної ставки чи страхування кредитного ризику. Тіс­ на співпраця банку з позичальником інколи рівнозначна тому, що банк опосередковано стає учасником компанії, підтримуючи її при фінансових ускладненнях. Банківський кредит також дозволяє набути позичальнику пози­ тивної репутації, що в подальшому може бути використано для за­ безпечення доступу до альтернативних і менш обмежених форм фі­ нансування, в тому числі, через вихід на нові міжнародні ринки. З іншого боку, своєрідна банківська монополізація кредитного ринку України створює передумови і для прояву ряду негативних моментів. Це, складність залучення коштів, оскільки воно залежить від рі­ шень кредиторів, які за будь­яких негативних обставин узагалі мо­ жуть відмовити підприємству у таких коштах; необхідність надання відповідних гарантій, зокрема страхових компаній, інших суб’єктів господарювання, або застави;зниження норми прибутку активів, оскільки прибуток підприємства зменшується на суму сплачених відсотків за кредит; зниження фінансової стійкості підприємства і відповідно зростання ризику банкрутства. Банки стають одноосіб­ ними власниками найбільш повної фінансової та управлінської ін­ формації про своїх клієнтів­позичальників, і це дозволяє їм маніпу­ лювати умовами подальших взаємовідносин. При цьому банк – постійний кредитор може навіть завищувати рівень відсоткових ставок або ускладнювати інші умови кредиту, оскільки банк – «но­ вий» кредитор не володіючи необхідним обсягом інформації виму­ шений буде витрати багато сил, засобів та часу для оцінки компанії, а потім вимагати за це фінансової компенсації. Заміна банка­кредитора може стати негативним сигналом на ри­ нку про фірму­позичальника. Інші банки до певного час не зможуть точно визначити які причини такої заміни – власне рішення суб’єкта господарювання чи відмова самого банку і на яких підставах [3]. 392 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Таким чином, кредит це важлива економічна категорія, яка охо­ плює майже усі сфери нашого життя. Оцінюючи переваги та недолі­ ки кредитування дійшли висновку, що кредит дозволяє суттєво роз­ ширити обсяги господарської діяльності підприємства, однак, існують свої певні недоліки. Знижується фінансова стійкість підприємства та збільшується ризик його банкрутства. Банки стають власниками фі­ нансової та управлінської інформації про своїх клієнтів­позичаль­ ників, що дозволяє їм маніпулювати умовами взаємовідносин. Отже, перед залученням кредитних коштів необхідно здійснити ґрунтовний аналіз оцінки ефективності його використання, та ви­ значити чи принесе він економічні вигоди для підприємства та сприятиме його розвитку, або навпаки призведе до банкрутства. Список бібліографічних посилань 1. Грошово­кредитна та фінансова статистика // Національний банк України : офіц. інтернет­представництво. URL: https://bank.gov.ua/control/uk/ publish/article?art_id=27843415&cat_id=44578#2 (дата звернення: 28.10.2017). 2. Унинець О. М. Роль банківського кредитування підприємницької дія­ льності в процесі взаємодії фінансового та реального секторів економіки. Збірник наукових праць Національного університету Державної податкової служби України. 2013. № 1. С. 230–245. 3. Башлай С. В., Шумкова О. В. Переваги та недоліки банківського креди­ тування суб’єктів реального сектору економіки України // Проблеми і перс­ пективи розвитку банківської системи України : зб. тез доп. ХV Всеукр. наук.­ практ. конф. (м. Суми, 8–9 листоп. 2012 р.) / Держ. ВНЗ «Українська академія банківської справи Національного банку України». Суми, 2012. С. 22–23. Одержано 29.10.2017 УДК 331.1 Людмила Анатоліївна БЄЛЯЄВА, кандидат економічних наук, доцент, доцент кафедри обліку та оподаткування Харківського навчально-наукового інституту ДВНЗ «Університет банківської справи»; Альона Григорівна ШВАРЬОВА, слухач магістратури Харківського навчально-наукового інституту ДВНЗ «Університет банківської справи» ПРАВОВІ НАСЛІДКИ НЕОФІЦІЙНОГО ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ Однією з нагальних проблем сьогодення є легалізація праці, ви­ ведення «з тіні» заробітної плати. Протягом січня­вересня 2017 року органами ДФС під час перевір­ ки суб’єктів господарювання, які виплачували заробітну плату та © Бєляєва Л. А., 393 Шварьова А. Г., 2017 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 інші доходи фізичним особам, порушення податкового законодавст­ ва виявлено в 60 % перевірених платників. До бюджетів донарахова­ но понад 518 млн грн ПДФО, майже 106 млн грн ЄСВ та близько 27 млн грн військового збору. За вказаний період було виявлено 3 тис. найманих осіб, праця яких використовувалась роботодавцем без оформлення трудових відносин. Крім цього, фахівці ДФС у складі робочих груп з питань легаліза­ ції виплати заробітної плати та зайнятості населення, створених за ініціативою місцевих органів виконавчої влади, здійснювали обсте­ ження виробничих, торгових приміщень юридичних та фізичних осіб, місць здійснення підприємницької діяльності, а також проводи­ ли роз’яснювальну роботу з роботодавцями. За результатами цих заходів суб’єкти господарювання додатково уклали близько 32 тис. трудових угод зі своїми найманими працівниками [1]. Недоліками неофіційного працевлаштування з одного боку є не­ надходження податків до бюджету, з іншого – послаблення соціаль­ ного захисту працівників та втрата страхового стажу, але слід зазна­ чити, що у багатьох випадках роботодавцю вигідно незаконно приймати працівників, як і останнім погоджуватись на нелегальну працю (рис. 1). Рис. 1. Переваги та недоліки неофіційного працевлаштування в Україні 394 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 У випадку втрати робочого місця, кожна людина має право на стра­ хування від безробіття. Але у зв’язку з існуванням неофіційного праце­ влаштування виникає проблема в тому, що громадяни звертаються до Державної служби зайнятості України як безробітні, стають на облік, та протягом певного періоду отримують грошову допомогу від держави, але в цей же час нелегально працюють і отримують заробітну плату від роботодавця. Таким чином така особа має дохід у вигляді заробіт­ ної плати від роботодавця та ще й допомогу від держави як безробітна. Зі сторони законодавства, до працівника при неофіційному офо­ рмленні на роботу, не передбачені штрафні санкції, а лише втрата права на пенсію. Роботодавець в свою чергу несе адміністративну, кримінальні та фінансову відповідальність за не належне оформлен­ ня трудових відносин. Провести перевірку щодо дотримання норм трудового законо­ давства, а також застосувати фінансові санкції до роботодавців, мо­ жуть: інспекції з питань праці; органи місцевого самоврядування; фіскальна служба. Відповідно до ч. 3 ст. 24 КЗпП України працівник не може бути допущений до роботи без укладання трудового договору, оформле­ ного наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу та повідомлення центрального органу виконавчої влади з питань забезпечення формування та реалізації державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування про прийняття працівника на роботу в по­ рядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Юридичні та фізичні особи­підприємці, які використовують на­ йману працю, згідно зі статтею 265 КЗпП несуть фінансову відпові­ дальність у таких розмірах – 30 мінімальних зарплат (96000 грн), за кожного працівника, якщо скоєно фактичний допуск працівника до роботи без оформлення трудового договору (контракту) [2]. Відповідальність за фактичний допуск працівника до роботи без відповідного повідомлення Державної фіскальної служби для поса­ дових осіб підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності, фізичних осіб­підприємців, які використовують найману працю, визначена ч. 3 та 54 ст. 41 Кодексу України про адміністрати­ вні правопорушення (штраф від п’ятисот до однієї тисячі неоподат­ ковуваних мінімумів доходів громадян (8500 до 17000 гривень), при повторному – від однієї тисячі до двох тисяч неоподатковуваних мі­ німумів доходів громадян (від 17000 до 34000 гривень) [3]. Згідно ч. 1 ст. 172 Кримінального кодексу України, незаконне звіль­ нення працівника з роботи з особистих мотивів, а також інше грубе по­ рушення законодавства про працю – караються штрафом до п’ятдесяти 395 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років, або виправними роботами на строк до двох ро­ ків. Українські суди доволі часто виносять вирок, яким визнають ро­ ботодавців винними у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 172 Кримінального кодексу України через не оформлення ними трудо­ вих відносин з найманими працівниками [4]. Проаналізував переваги та недоліки офіційного працевлашту­ вання, правову відповідальність за неофіційне працевлаштування, можна зазначити, що на сьогоднішній день політика легалізації за­ йнятості є досить активною: роботодавець зазнає не лише фінансо­ вих втрат та може збанкрутувати, а й несе адміністративну та кримі­ нальну відповідальність на відмінну від працівника, який лише втрачає право на пенсію. Тому, лише додержання роботодавцем тру­ дового законодавства та законодавства про зайнятість гарантує ста­ більний прибуток і дасть змогу уникнути непорозумінь із наймани­ ми працівниками і контролюючими органами. Список бібліографічних посилань 1. Податкове законодавство порушують 60 % роботодавців, які переві­ рялися ДФС // Дебет­кредит : укр. бухгалтер. портал. URL: https://news.dtkt.ua/law/inspections/45764?utm_source=news_27102017&utm _medium=email&utm_campaign=newsletter (дата звернення: 29.10.2017). 2. Кодекс законів про працю України : закон УРСР від 10.12.1971 № 322­VIII // База даних (БД) «Законодавство України» / Верховна Рада (ВР) України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/322­08 (дата звернення: 29.10.2017). 3. Кодекс України про адміністративні правопорушення : закон України від 07.12.1984 № 8073­X // БД «Законодавство України» / ВР України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/80731­10 (дата звернення: 29.10.2017). 4. Кримінальний кодекс України : закон України від 05.04.2001 № 2341­III // БД «Законодавство України» / ВР України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/ laws/show/2341­14 (дата звернення: 29.10.2017). Одержано 30.10.2017 УДК 330.1 Вікторія Олексіївна ГОНЧАРОВА, кандидат економічних наук, доцент, доцент кафедри соціальних та економічних дисциплін факультету № 2 Харківського національного університету внутрішніх справ У ПОШУКАХ НОВОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ПАРАДИГМИ Сьогодні можна констатувати, що сучасна економічна наука не здатна вирішити проблеми, які виникли в результаті глобальної фі­ нансової кризи. Більш того, сучасний економічний мейнстрім і сам © Гончарова В. О., 2017 396 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 створює процеси, які ставлять під загрозу навіть існування людства. При цьому більшість сучасних економістів продовжують сліпо копі­ ювати далекі від господарської реальності західні економічні схеми, не розуміючи та не намагаючись зрозуміти наслідки від їх насаджен­ ня в індивідуальну свідомість. Усе ж таки для деяких економістів да­ вно стало очевидним, що ліберальна та неоліберальна моделі суспі­ льства, економіки та політики зазнали фіаско. В результаті чого сьогодні не тільки руйнується грошова система й економіка, а й, го­ ловне, продовжує формуватися викривлене економічне мислення в майбутніх економістів, а проблеми наростають як сніжний ком. Тому й темою наукових досліджень сьогодні усе більше стає критика сучасного економічного мейнстріму та пошук нової еконо­ мічної парадигми. Що стосується критики, то майже всі дослідники даної теми, будь­то економісти або політологи, філософи або соціо­ логи, серед наслідків класичного та неокласичного мейнстріму за­ значають перш за все загрозу існування людства. Дійсно, з точки зору експертів, і на наш погляд теж, сьогодні у світі відбуваються майже незворотні процеси, бо під загрозою існу­ вання опинилося усе людство. В набат б’ють деякі представники майже усіх гуманітарних наук. Вони зазначають, що сьогодні людина є не тільки вінцем природи, а й почуває себе її господарем, хазяїном. Так, у погоні за максимізацією прибутку, що є метою саме ринкової економіки, ми маємо надмірне споживання. Тому вже сьогодні «про­ їдаємо» більше, ніж наша планета може і встигає відтворювати. За під­ рахунками організації Global Footprint Network, в 1987 році «межа від­ новлюваності» припадала на 19 грудня, у 2011 році – на 27 вересня, а в поточному році людство «проїло» річні земні ресурси ще за станом на 2 серпня. Як висновок, ми живемо за рахунок майбутніх поколінь. Крім того людина почуваючи себе хазяїном, підпорядковуючи природу, практично знищила свій будинок (екологічна проблема), з успіхом замінила реальний світ штучним, а, можливо, в найближчому майбутньому за допомогою NBIC­технологій зможе замінити й себе більш фізично та психічно досконалою «постлюдиною». Таким чи­ ном реалізується ідея трансгуманізму як продовження лібералізму. Втілення ідеї методологічного індивідуалізму неокласичного мейнстріму, в якій зовсім не має місця для особистості людини, при­ мітизувало людину (економічна людина − індивід – дивід). Тому в сучасних економічних дослідженнях і на практиці людина розгляда­ ється та використовується як засіб отримання прибутку. Такий інди­ відуалізм веде передусім до знищення людини. Прихильників цієї методології достатньо і сьогодні, які не бажають усвідомлювати нас­ лідки своїх помилок. 397 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Сьогодні, критикуючи методологічний індивідуалізм, пропону­ ється методологія, за допомогою якої буде досліджуватися новий об’єкт науки XXI століття – внутрішній світ людини. Така методоло­ гія називається особистісною. Саме остання, з точки зору експертів, сьогодні дозволить розро­ бити цілісні методики, де саме цілісна людина – особистість – буде предметом їх дослідження. Одержано 03.11.2017 УДК 347.72 Андрій Сергійович ДЯДІН, доцент кафедри соціальних та економічних дисциплін факультету № 2 Харківського національного університету внутрішніх справ СИСТЕМАТИЗАЦІЯ ПІДХОДІВ ДО ВИЗНАЧЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ Поняття ефективності господарської діяльності є центральним в економічній теорії та практиці. У широкому трактуванні воно виступає як якісна категорія, яка пов'язана з інтенсивністю розвитку господа­ рюючого суб’єкта та відображає глибинні процеси вдосконалення, що відбуваються в усіх його елементах, і виключає механістичні підходи. Етимологія категорії «ефективність» виходить з латинської мо­ ви та визначається, як результат дії, наслідок, тобто ефективний – продуктивний, дієвий, той, що дає результат. Ураховуючи це визна­ чення, деякі науковці замінюють поняття «ефективність» на поняття «результативність», розглядаючи ефективність як співвідношення результатів та витрат. Відповідно, критеріями такого підходу висту­ пає співвідношення «витрати – результат». Однак, ураховуючи ети­ мологію досліджуваного поняття, ефективність і результативність не можна вважати аналогічними. Діяльність суб’єкта господарюван­ ня повинна бути результативною і ефективною. Результативність є наслідком того, що робляться потрібні слушні речі; а ефективність – наслідок того, що правильно створюються ці самі речі. Перше і друге є однаково важливим. Дійсно, ефективність враховує не тільки результат діяльності, але й умови, за яких він досягається. Основними умовами ефектив­ ності є три групи факторів: використання ресурсів, цілеспрямова­ ність управління і час. Ресурсний підхід до ефективності базується на положенні, що для того, щоб бути ефективним, суб’єкт підприємницької діяльності повинен вміти здобувати ресурси (трудові, матеріально­технічні, © Дядін А. С., 2017 398 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 фінансові, інформаційні, просторові тощо) та керувати ними; і, від­ повідно, передбачає оцінювання «входу» системи управління. За ре­ сурсним підходом ефективність визначається як абсолютна або від­ носна здатність суб’єкта підприємницької діяльності добувати рідкісні та цінні ресурси, успішно інтегрувати їх та здійснювати управляти ними. Цільовий підхід до ефективності відображає реальність і значу­ щість мети, відповідно до якої розглядається результат діяльності суб’єкта господарювання, його стратегія, урахування ринкових про­ цесів економічного розвитку. Положення цього підходу були закла­ дені наприкінці ХІХ ст. у сфері соціологічних досліджень праксеоло­ гії, відповідно до якої стверджується, що ефективна діяльність повинна бути: а) результативною, продуктивною або плідною, тобто досягати поставленої мети; б) правильною, точною, адекватною, тобто максимально наближатися до норми; в) «чистою», тобто мак­ симально уникати непередбачених наслідків і непотрібних додатко­ вих включень; г) «надійною», тобто прийоми діяльності є тим більш надійними, чим більше об’єктивна можливість досягнення цими прийомами наміченого результату; д) послідовною. Суб’єкти підпри­ ємницької діяльності ставлять перед собою різноманітні цілі (при­ бутковість, частка ринку, розвиток, фінансова стабільність, соціаль­ на відповідальність, добробут працівників, якість товарів і послуг тощо), які важко досягнути одночасно, тому вони утворюють сукуп­ ність бажаних результатів. Показники оцінювання ефективності при цьому визначаються переважно на основі оперативних цілей, які є більш реальними, ніж показники на основі довгострокових цілей, які є досить абстрактними і важко вимірюваними. Динамічний (часовий) підхід у визначенні ефективності відо­ бражає своєчасність рішень, економію часу, використання нових технологій і потенціал персоналу, здатного вирішувати проблеми досить оперативно і професійно. Прикладом урахування часу є розу­ міння ефективності як комплексного поняття, що носить управлін­ ський характер та характеризує динаміку співвідношення результа­ ту підприємницької діяльності з цілями або витратами на його отримання за певний період часу. Інший вітчизняний дослідник більш ретельно окреслює вплив часу на ефективність діяльності, відзначаючи, що: 1) «відправною точкою ефективного функціону­ вання підприємства в ринковому середовищі та підвищення його вартості є спроможність менеджменту підприємства до прийняття своєчасних управлінських рішень»; 2) «висновок про ефективність бізнес­процесів робиться не на основі вироблення продукту як кін­ цевого результату, а на основі реалізації створеної споживчої цінності, 399 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 що представлена товаром або послугою кінцевому споживачу. У цьо­ му взаємозв’язку фактор часу обумовлює те, що будь­який продукт (робота, послуга) має бути запропонований ринку в той час, як попит і ціна на нього найбільші, що вимагає ефективного управління ре­ сурсами підприємства з позицій не тільки ціни й якості, а й з позицій раціонального часу». Категорія ефективність також застосовується для визначення принципів і методів оцінки діяльності господарюючого суб’єкта та відображає здатність економічного об'єкта до прогресивних кількіс­ них змін, виражених в об'ємних показниках. Вона тісно пов’язана з поняттям розвитку і властивими йому якісними змінами, завдяки яким найчастіше досягається бажаний результат. На підтвердження даних підходів можна визначити ефективність, як складну, соціально – економічну категорію, яка відображає ступінь реалізації поставлених цілей організації за умови оптимального використання наявних за­ собів і можливостей. Розмаїття видів підприємницької діяльності вимагає нових підходів до управління суб’єктами господарювання в сучасних умовах функціонування економіки. Одержано 02.11.2017 УДК 658:001.8 Олена Валеріївна ЖИЛЯКОВА, кандидат економічних наук, доцент кафедри фінансів, аналізу та страхування Харківського державного університету харчування та торгівлі АНТИКРИЗОВЕ УПРАВЛІННЯ В СИСТЕМІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ ПІДПРИЄМСТВА Безпека належить до базових характеристик функціонування і розвитку будь­якої системи. Відповідно потреба в безпеці є основною для господарюючих суб'єктів, що діють на різних рівнях організації суспільно­господарського життя. Якщо дана потреба не реалізується, то мають місце звуження ресурсної бази, зниження ефективності та поглиблення соціально­економічних протиріч між суб'єктами­ учасниками економічних відносин [1, с. 14]. Рівень економічної безпеки підприємства залежить від того, на­ скільки ефективно його керівництво і спеціалісти (менеджери) здат­ ні уникати можливих загроз і ліквідувати шкідливі наслідки окремих негативних складових зовнішнього і внутрішнього середовища. Здатність підприємства стабільно розвиватися та здійснювати гос­ подарську діяльність визначається стійкістю до внутрішніх і зовнішніх негативних загроз, які впливають на його потенціал, характеризуючи © Жилякова О. В., 2017 400 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 рівень його фінансової захищеності. Це змушує суб’єкти господарю­ вання більш серйозну увагу приділяти проблемі забезпечення фі­ нансової безпеки свого підприємства [2, с. 13]. Механізм управління економічною безпекою доцільно розділити на такий, що забезпечує попереджуючий вплив, та механізм анти­ кризового управління. Відповідно до такого підходу можна виділити його мету,завдання, методи та функції. Попереджуючим управлінням економічною безпекою підприємства є планування стратегій його розвитку, аналіз, прогнозування, планування необхідних змін і своє­ часне реагування на події. Під антикризовим управлінням економіч­ ною безпекою підприємства слід розуміти реалізацію такого механі­ зму управління, що забезпечує швидке скорочення втрат шляхом негайного реагування на події [3, с. 11]. Ключовим завданням системи економічної безпеки вітчизняно­ го підприємства в складних умовах функціонування є не лише від­ стеження поточного стану економічної безпеки та наявності певних загроз, але й ідентифікація моменту реалізації загроз, що може при­ звести до виникнення виявів кризи. При низькому рівні контролю за поточною ситуацією це може спричинити розвиток кризи шляхом поступового переходу від кризових явищ до кризового стану підпри­ ємства. За такого перебігу подій важливу роль відіграє можливість підприємства застосувати інструментарій антикризового управління шляхом реалізації превентивних та реактивних заходів [4, с. 41]. Вважаючи на це, в умовах високої динамічності зовнішнього і внутрішнього середовища, система управління підприємством пови­ нна бути орієнтована на прийняття рішень превентивного антикри­ зового характеру, що істотно підвищує рівень їх адаптивності до кризових явищ. Ґрунтуючись на узагальненні існуючих підходів до визначення сутності антикризового управління, та враховуючи ком­ плексний характер даної категорії, антикризове управління можна визначити як систему, яка включає п’ять моделей управління, кожна з яких має певні цільові критерії (рис. 1). Превентивна модель антикризового Реактивні моделі антикризового управління управління превентивна докризова передкризова кризова посткризова модель модель модель модель модель часовий період Рис. 1. Комплекс моделей антикризового управління підприємством та цільові критерії їх реалізації (авторська розробка) 401 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Цільовими критеріями реалізації превентивної моделі є здійс­ нення комплексної системної діагностики діяльності підприємства з метою виявлення відхилень від наміченої траєкторії розвитку; про­ ведення моніторингу зовнішніх и внутрішніх факторів позитивного та негативного впливу, підтримання стабільності діяльності. Для реалізації докризової моделі характерними є наступні ці­ льові критерії – прогнозування та запобігання можливості настання кризової ситуації, превентивне визначення неадекватних нормаль­ ному функціонуванню підприємства чинників. Реалізація передкризової моделі передбачає ліквідацію причин прихованої кризи, реалізацію комплексу процедур, що перешкоджа­ ють переходу підприємства із фази прихованої кризи у відкриту фазу. Під час реалізації кризової моделі управління зосереджується на локалізації і ліквідації кризи та її негативних наслідків, що включа­ ють комплексний інтенсивний вплив на кризові зони, здійснення радикальної трансформації діючої бізнес­моделі. Здійснення активного позиціонування підприємства на спожив­ чому ринку, реалізація комплексу заходів щодо реінжинірингу біз­ нес­процесів забезпечить подальший розвиток бізнесу на стадії реа­ лізації посткризової моделі. Наведені типи моделей антикризового управління підприємст­ вом згруповані в залежності від стабільності розвитку суб’єкта гос­ подарювання. За умов, коли підприємство розвивається стабільно і в його діяльності не мають місце прояви та загрози будь­якої зовніш­ ньої або внутрішньої нестабільності, йому слід дотримуватися пре­ вентивної моделі антикризового управління. У разі настання загрози порушення стійкого стану функціонування та негативного прояву дестабілізуючих факторів та її прогресивного розвитку, в залежності від фази кризи рекомендовані наступні моделі антикризового управління: докризова, передкризова, кризова та посткризова. Таким чином, під антикризовим управлінням будемо розуміти «цілеспрямований та постійний процес, орієнтований на розроблен­ ня та реалізацію управлінських дій превентивного або реактивного характеру, при яких виникнення певного кризового явища, випере­ джається формуванням системою адекватних йому антикризових заходів, спрямованих на забезпечення безперервного розвитку під­ приємства шляхом підтримки балансу між станом зовнішнього сере­ довища і параметрами життєдіяльності підприємства». Даний підхід підкреслює комплексний характер антикризового управління, який проявляється в недопущенні, а в разі її виникнення − обмеження мас­ штабів кризи; відповідає принципу адаптивності, оскільки реалізуєть­ ся при різних умовах функціонування підприємства (від стабільних до 402 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 екстремальних); вказує на системність та цілеспрямованість управ­ лінський дій, підкреслює їх збалансованість та своєчасність; акцен­ тує увагу на позитивних змінах параметрів життєдіяльності госпо­ дарської системи (її оновленні), що, своєю чергою, виключає можливість розпаду системи; вказує на адаптивність, тобто здат­ ність системи пристосовуватися до динамічних змін зовнішнього середовища, що є основою забезпечення економічної безпеки під­ приємства. Список бібліографічних посилань 1. Близнюк О. П., Іванюта О. М. Політика управління позиковим капіта­ лом в системі формування антикризової стратегії торговельного підприємс­ тва. Scientific Letters of Academic Society of Michal Baludansky. 2017. Vol. 5, No. 4. Рp. 12–17. 2. Управління фінансовою безпекою підприємств торгівлі в умовах не­ визначеності : монографія / за заг. ред. А. С. Крутової. Харків : Іванченко І. С., 2017. 264 с. 3. Приходько В. П. Управління економічною безпекою підприємства. Економiка та держава. 2013. № 10. С. 10–12. 4. Живко З. Б. Механізм управління системою економічної безпеки під­ приємства. Науковий вісник Ужгородського університету. Серія Економіка. 2014. Вип. 3 (44). С. 37–42. Одержано 27.10.2017 УДК 332.2.021 Зоя Дмитрівна КАЛІНІЧЕНКО, кандидат економічних наук, доцент, доцент кафедри цивільно-правових дисциплін Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ ВПЛИВ СТРАТЕГІЧНОЇ ІННОВАЦІЙНОЇ АКТИВНОСТІ НА ЕКОНОМІЧНУ БЕЗПЕКУ УКРАЇНИ Світовий історичний досвід незаперечно доводить, що сталий розвиток різних сфер бізнесу досягається за рахунок оперативного використання у господарській діяльності відкриттів, винаходів та інших інновацій, що забезпечують стратегічні конкурентні переваги на ринку. Концептуальний характер інноваційних процесів вимагає адап­ тації наявних у різних сферах діяльності методів, методик одержання й обробки інформації щодо специфічних особливостей даних проце­ сів на сучасному етапі. Це висуває додаткові вимоги до застосування міждисциплінарних підходів для досягнення необхідного ступеня узагальнення інформації про результати впровадження інноваційної діяльності, інноваційну активність у державі. © Калініченко З. Д., 2017 403 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Методологічним питанням організації інноваційної діяльності, проблемам оцінювання результатів такої діяльності присвячені чи­ сельні публікації. Серед вітчизняних авторів виділимо праці Л. І. Фе­ дулової, Ю. В. Соболєва,В. А. Василенко, С. А. Попова та інших учених. Метою дослідження є систематизація теоретичних положень щодо стратегічної інноваційної діяльності, формування на цій основі методологічного інструментарію для оцінки рівня розвитку та ефек­ тивності інноваційної діяльності, її впливу на економічну безпеку України. Завданням є розробка концептуальних теоретико­правових за­ сад відповідальності суб’єктів права як складової механізму правово­ го забезпечення економічної безпеки держави; аналіз теоретичних і практичних проблем у цій сфері та формулювання на цій основі нау­ ково обґрунтованих рекомендацій щодо стратегічної інноваційної діяльності в державі, відповідальності суб’єктів права в сфері іннова­ ційної активності та забезпечення фінансово­економічної безпеки. Як відзначає Л. І. Федулова [1], вибираючи актуальну інноваційну стратегію, держава та окремі підприємства надають перевагу про­ блемам з достовірною оцінкою ризику й оцінкою можливого сине­ ргетичного ефекту, як результату активізації інноваційної діяльнос­ ті. Елементом системи зростання достовірної оцінки ризиків та забезпечення фінансово­економічної безпеки є механізм правового регулювання питань інноваційного розвитку. Механізм розглядаєть­ ся як сукупність правових засобів (принципів, методів, функцій фі­ нансово­правового регулювання, правових норм, фінансових право­ відносин). При цьому слід вказати на особливе місце у механізмі правового забезпечення юридичних санкцій. Систему суб’єктів забезпечення фінансово­економічної безпеки складають: суб’єкти фінансового права, судові і правоохоронні орга­ ни, державні органи з виключними повноваженнями у сфері забез­ печення національної безпеки, спеціально створені органи фінансо­ во­економічної безпеки; повноваження суб’єктів права у сфері фінансово­економічної безпеки; систему дій суб’єктів права у кон­ тексті можливих загроз фінансово­економічній безпеці держави. Процес стратегічного інноваційного планування сам по собі по­ в'язаний з високим ступенем узагальнення інформації, застосуван­ ням концептуальних моделей. Значну роль у ньому відіграють еле­ менти особистісної свободи, інтуїції, передбачення, оцінки. Конструктивною є побудова дослідження не на критиці існуючих підходів, а на прагненні до узагальнення досвіду, накопиченого в різних галузях науки, до систематизації знань про впровадження стратегіч­ них інновацій і максимальної адаптації процесу до вітчизняних умов. 404 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Загальна характеристика стратегій інноваційного розвитку, ін­ новаційної активності базується на дослідженні таких стратегій, як: традиційна (підвищення якості); наступальна (розширення ринку); імітаційна (покупка ліцензії); захисна (не відставання від інших); поглинаюча (купівля нововведень); створення ринку [2]. Успішній реалізації стратегії сприяють знання ринку й маркети­ нгових методів, можливість розподілу ризику, обґрунтований вибір ефективної інновації, складання планів і проведення великої органі­ заційної роботи з впровадження нововведень. Наступальна інноваційна стратегія має кілька різновидів, серед яких можна виділити дві основні: Стратегія досягнення переваг зі зниження витрат за рахунок більш дешевого виробництва й збуту продукції – масове виробництво дозволяє мінімізувати постійні ви­ трати й установлювати низькі ціни. Стратегія орієнтації на нові рин­ ки – найбільш ризикована й дорога – припускає розробку нових то­ варів і освоєння нових ринків одночасно, що дозволяє знизити залежність від одного продукту або асортиментної групи й виявити найбільш ефективну сферу діяльності. Інновації – це необхідний елемент ефективного бізнесу. Іннова­ ційний потенціал – ступінь готовності до реалізації проектів страте­ гічних змін. На наш погляд, для його оцінки повинні перевірятися в комплексі: стан внутрішніх підсистем та система діагностичних па­ раметрів: вхідні – кількість і якість ресурсів; вихідні – результативні показники ефективності виробництва; структурні – характеристики стану основних засобів, персоналу, організаційної побудови й ін.; функціональні – показники економічної ефективності роботи; локальні – враховують відхилення від мети і завдань; комплексні – відображають можливий вплив відхилень на ре­ зультати; залежні – діагностика стану організації по сукупності показників. Інноваційно­економічний механізм стратегічного розвитку дер­ жави не може існувати як замкнена система, він є динамічною від­ критою системою, яка враховує вплив безлічі як внутрішніх, так і зовнішніх факторів. Виходячи з цього, стратегічний інноваційно­ економічний механізм може виконувати наступні функції: реалізація потенціалу, закладеного у кожній формі власності та господарювання, забезпечення конкуренції та співпраці між ними у справі використання інноваційного потенціалу при виході з еконо­ мічної кризи на шлях економічного зростання; 405 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 забезпечення збалансованості та внутрішньовиробничої пропор­ ційності між структурними ланками виробництва на інноваційній основі; додержання стійких стимулів підприємців, менеджерів, праців­ ників і колективів у створенні якісно нових технологій, форм органі­ зації виробництва, маркетингового обслуговування, реалізації ква­ ліфікації та творчого потенціалу всіх суб’єктів відтворення; створення рівних економічних умов для реалізації соціально­ економічного потенціалу кожної фірми та суб’єкта власності й гос­ подарювання в організації ефективного інноваційного процесу [3]. Застосування концепції інноваційної стратегії на практиці необ­ хідна для суттєвого підвищення економічної безпеки держави, стаю­ чи механізмом прогнозування й запобігання кризових явищ. Крім того, пропонована концепція інноваційної стратегії сприяє підви­ щенню фінансової стійкості й конкурентоспроможності, поліпшенню ринкових позицій, що дозволить державі гнучко реагувати на рин­ кові зміни у світі й уникати гострих протиріч. Концепція інноваційної стратегії повинна стати основною серед інших стратегій в умовах ринкових відносин та технологічного роз­ витку, оскільки зможе забезпечити підвищення рівня економічної конкурентоспроможності. Отже, управління економічною безпекою є важливим напрямом, який доречно розглядати через стратегічну інноваційну активність як на рівні держави, так і на рівні корпоративних структур. Чітке ви­ ділення компонентного складу механізму економічної безпеки ство­ рює основу для формування системи управління безпекою на всіх рівнях економічних відносин. Список бібліографічних посилань 1. Федулова Л. І. Інноваційна економіка. Київ : Либідь, 2010. 477 с. 2. Єрмошенко М. М. Фінансова безпека держави: національні інтереси, реальні загрози, стратегічні забезпечення. Київ : Київ. нац. торг.­екон. ун­т, 2001. 309 с. 3. Чернадчук В. Щодо відповідальності за порушення бюджетного за­ конодавства: деякі аспекти. Підприємництво, господарство і право. 2012. № 5. 48–49. Одержано 03.11.2017 406 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 УДК 330.332.01 Оксана Сергіївна МАКОВОЗ, кандидат економічних наук, доцент, доцент кафедри економіки та фінансів факультету № 6 Харківського національного університету внутрішніх справ ІНВЕСТИЦІЙНА ПРИВАБЛИВІСТЬ ЯК СКЛАДОВА ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ ПІДПРИЄМСТВА Сучасний стан структурної модернізації та реформування еко­ номіки України вимагають неухильного нарощування обсягів фінан­ сових ресурсів вітчизнах підприємств. Сьогодні вирішення проблем економічного зростання підприємства виходять на перший план. Нестабільна соціально­економічна ситуація в країні, недосконалість законодавства, криміналізація суспільства, шахрайство, корупція негативно впливають на розвиток підприємств. Вітчизняні підпри­ ємства потребують впровадження дієвих систем економічної безпе­ ки та універсальних методів захисту. Характеризуючи безпеку в еко­ номічному аспекті, слід розуміти як можливість застосування ресурсів, необхідних для нормального та стабільного функціонуван­ ня підприємства, а також для її економічного росту. Сучасне господарство України потребує інвестицій в технічне оснащення та наукові дослідження і розробки. Незалежно від різно­ манітності поглядів на безпеку, не може бути сумнівів щодо необхід­ ності її включення в економічну життєздатності нашого суспільства. Без ресурсів і капіталу, немає виробництва та підприємництва. На думку Л. І. Абалкіна, «економічна безпека – це стан економічної сис­ теми, який дозволяє їй розвиватися динамічно, ефективно і вирішу­ вати соціальні завдання і при якому держава має можливість вироб­ ляти і втілювати в життя незалежну економічну політику» [1]. Погоджуючись з динамічною теорією в розгляді економічної безпеки, завданням щодо її забезпечення є не тільки стабільність, але й розвиток і зростання. Економічне зростання – це довготрива­ лий, стійкий розвиток економіки, тобто процес ефективного викори­ стання виробничих, трудових, інноваційних та фінансових факторів у довгостроковому періоді без порушення стану рівноваги в корот­ костроковому проміжку та із поступальним зростанням валового національного продукту [2, с. 226]. Іншими словами, економічне зро­ стання зводиться до збільшення реального обсягу продукції у країні. Виходячи з визначення економічної безпеки підприємства як здатності системи управління до економічного зростання, при якому забезпечується її життєздатність і можливість зберігати ознаки пов­ ноцінного економічного суб’єкта в умовах мінливого середовища, до © Маковоз О. С., 2017 407 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 складу визначальних її чинників необхідно включити факторні умо­ ви відтворення, ефективність відтворювальних процесів і ефектив­ ність трансформації ресурсів в умовах мінливого бізнес­середовища. Враховуючи вищезазначене, поняття економічної безпеки можна охарактеризувати як систему факторів економічного зростання. В центрі її класичного напряму знаходиться ідея оптимальності рин­ кової системи, що розглядається як досконалий саморегулюючий механізм, що дозволяє найкращим чином використовувати всі виро­ бничі фактори не тільки кожному економічному суб’єкту, а й еконо­ міці в цілому. Згідно з теорією економічного зростання економічна безпека також може засновуватися на екстенсивному та інтенсивно­ му методах. Інтенсивний метод економічної безпеки передбачає за­ лучення додаткових інвестицій та застосування більш ефективних засобів виробництва, технологій і процесів. Зазначене буде сприяти підвищенню кваліфікації працівників, режиму економії, науково­ технічному прогресу, вдосконаленню технології та організації праці та виробництва, підвищенню якості продукції. Для інтенсифікації процесів залучення інвестицій важливу роль відіграє інвестиційна привабливість підприємства. Переважна більшість науковців визна­ чає інвестиційну привабливість як комплексне поняття, що характе­ ризується системою показників, які відображають наявність, розмі­ щення та ефективність використання інвестиційних ресурсів. Забезпечення інвестиційної привабливості підприємства зале­ жить від повноти досягнення стратегічних цілей. В умовах кризи, яка супроводжує перехідний період основними тактичними цілями є: – усунення неплатоспроможності підприємства (зменшення суми поточних зовнішніх і внутрішніх фінансових зобов’язань та зростання величини грошових активів); – відновлення фінансової стійкості підприємства (збільшення прибутку, інвестиції, тощо); – зміна інвестиційної стратегії з метою прискорення економіч­ ного зростання. На інвестиційну привабливість впливають внутрішні та зовніш­ ні чинники, наприклад: рівень матеріально­технічного забезпечення виробництва та застосування новітніх технологій. Велике розмаїття чинників, що впливають на фінансовий стан підприємства, зумовлює різні аспекти його стійкості, зокрема загальний, ціновий, фінансо­ вий, а залежно від факторів впливу – внутрішній і зовнішній аспекти. Належна інвестиційна привабливість підприємства забезпечу­ ється відповідність фінансово­економічних можливостей підприємс­ тва умовам, які склалися на ринку товарів та фінансовому ринку. 408 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Стратегія зміцнення фінансової стійкості передбачає визначення довгострокових цілей фінансової діяльності та вибір найефективні­ ших способів їх досягнення. Цілі підвищення інвестиційної приваб­ ливості підприємства мають підпорядковуватися загальній стратегії економічного розвитку та спрямовуватися на максимізацію прибут­ ку та ринкової вартості підприємства. Інвестиційна діяльність зав­ жди пов’язана з певними ризиками. За розробки стратегії залучення інвестицій слід ураховувати динаміку макроекономічних процесів, ринкову кон’юнктуру, можливості диверсифікації діяльності підпри­ ємства. Інвестиційна стратегія підприємства забезпечує: – формування та ефективне використання інвестиційних ре­ сурсів; – виявлення найефективніших напрямків інвестування та зосе­ редження фінансових ресурсів на цих напрямках; – відповідність інвестиційних дій економічному стану та мате­ ріальним можливостям підприємства; – визначення головної загрози з боку конкурентів, правильний вибір напрямків фінансових дій та маневрування для досягнення вирішальної переваги над конкурентами. Прогалини в питаннях формування інвестиційної привабливості являють загрозу економічній безпеці підприємства. Висновок. Таким чином, для динамічного розвитку та підви­ щення рівня економічної безпеки підприємств необхідно залучення інвестицій. Для успішного управління економічною безпекою під­ приємства необхідна ефективна система управління фінансовими ресурсами, яка буде здатна забезпечити баланс інтересів інвесторів та підприємства. Високий рівень інвестиційної привабливості під­ приємства зможе забезпечити інтенсивний метод економічної без­ пеки. Саме приток інвестицій сприяє підвищенню якості кінцевої продукції підприємства, впровадженню інновацій і раціональному використанню ресурсів. Список бібліографічних посилань 1. Абалкин Л. И. Экономическая безопасность России: угрозы и их отра­ жение. Вопросы экономики. 1994. № 12. С. 12. 2. Кулішов В. В. Макроекономіка: основи теорії і практикум : навч. посіб. для студентів ВНЗ. Львів : Магнолія плюс, 2004. 256 с. Одержано 01.11.2017 409 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 УДК 330(477) Наталія Вікторівна ПАВЛЕНКО, кандидат економічних наук, доцент, доцент кафедри соціальних та економічних дисциплін факультету № 2 Харківського національного університету внутрішніх справ ЕКСТРАКТИВНІ ІНСТИТУТИ В ЕНЕРГЕТИЧНОМУ СЕКТОРІ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ Важко переоцінити значення енергетичного сектору для еконо­ міки індустріального типу, особливо такої енергоємної, як українсь­ ка. Проте він також суттєво впливає і на життя звичайних людей, особливо у країнах з кліматом, який обумовлює суттєві витрати ене­ ргоносіїв на опалення житла. Крім того, енергетичний сектор вироб­ ляє електричну енергію, що необхідна для роботи численних елект­ ричних приладів, без яких важко уявити життя сучасної людини. Все це робить еластичність попиту на продукцію енергетичного сектору жорсткою, а відповідний ринок привабливим і придатним для ство­ рення на ньому екстрактивних економічних інститутів. Екстрактивні економічні інститути – це норми і правила, які сві­ домо встановлюються на ринку державними органами на користь окремих його учасників з метою отримання ними монопольної рен­ ти. Така «щедрість» з боку держави, як правило завжди, знаходить цілком слушні пояснення – захист національних інтересів, забезпе­ чення економічної безпеки, підтримка національних товаровироб­ ників тощо. Але всі ці добрі наміри найчастіше не враховують інтере­ си тих, заради кого існує економіка, – споживачів. І в цьому немає нічого дивного, бо екстрактивні економічні інститути створені для іншого – «вичавити» з населення країни якомога більше ренти і пе­ рерозподілити її на користь владних еліт. Очевидно, що для встановлення таких інститутів потрібно мати вплив на органи державної влади, які наділені відповідними повнова­ женнями. Ось чому цей процес прямо пов’язаний з таким специфічним видом корупції як захоплення держави. Таке захоплення в Україні здійснюється олігархічними кланами, які зосередили у своїх руках по­ літичну та економічну владу, а також мають вирішальний вплив на ЗМІ. Найбільш одіозні екстрактивні економічні інститути в сфері енергетики в Україні створені формулами ціноутворення на енерго­ ресурси – енергетичне вугілля та природний газ. Перша з цих формул, відома під назвою «Роттердам+», запрова­ джена Постановою НКРЕКП № 289 від 03.03.2016 [1]. Вона дозволяє включати до прогнозної оптової ринкової ціни на електроенергію вартість енергетичного вугілля, розраховану за ціною, що прив’язана © Павленко Н. В., 2017 410 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 до світових цін на вугілля та містить вартість його доставки з євро­ пейських портів до України. Перехід на нову формулу пояснювався необхідністю знайти альтернативні джерела постачань вугілля, хай і більш дорогого, і, таким чином, підвищити ступінь енергетичної без­ пеки країни. Єдине, що було «не враховано», це те, що 73 % вугілля морем не поставляється, а відтак і не перевалюється у портах. За оці­ нками експертів енергоринку, цей невеличкий нюанс коштує спожи­ вачам близько 10 млрд грн на рік, які безпідставно привласнюються підприємствами теплової генерації [2]. Звідси і суттєве поліпшення фінансових показників основних операторів ринку («Центренерго», ДТЕК, «Донбасенерго») у 2016 та 2017 рр. [3]. На це можна було б не зважати, якби ступінь енергетичної неза­ лежності і справді підвищився. Втім за даними Державної служби статистики за січень­серпень 2017 р., 67 % імпортованого вугілля було завезено з Росії, і ніхто не може гарантувати, що якась його час­ тина не походить з зони ОРДЛО. Це означає, що незважаючи на ство­ рені новою формулою ціноутворення можливості, виробники елект­ роенергії не поспішають диверсифікувати закупки та продовжують купувати більш дешеве вугілля, хоча включають його до витрат (а це 80 % собівартості) за «роттердамською» ціною. Підвищення тарифів на електроенергію, всупереч очікуванням, не підвищило ступінь енергетичної безпеки країни, а викликало нові проблеми. Напередодні опалювального сезону 2017–2018 рр. міністр енергетики визнав, що у генеруючих компаній нема коштів на заку­ півлю вугілля та створення запасів, а взимку можливі віялові від­ ключення [4]. Станом на 01.11.2017 запаси вугілля на складах ТЕС та ТЕЦ склали 1404,9 тис. тонн при нормі накопичення згідно з графі­ ком, затвердженим Міненерговугілля, у 3385,6 тис. тонн, тобто 41 % від норми [5]. Причиною такого стану є суттєва заборгованість обле­ нерго перед ДП «Енергоринок», який, в свою чергу, не може розраху­ ватися з генеруючими компаніями. Основними боржниками облене­ рго є населення та комунальні підприємства, які виявилися неспроможними вчасно оплачувати електроенергію за тарифами, що зросли на 60 % за 2016 р. та ще на 28 % у березні 2017 р. Таким чи­ ном, коло замкнулося: необґрунтовано завищені тарифи призвели до неплатежів. Але олігархи не залишаться без ренти – за рішенням Уряду України Ощадбанк прокредитує ДП «Енергоринок», і останній зможе погасити свою заборгованість перед тепловою (лише тепло­ вою, 75 % якої належить компанії ДТЕК) генерацією. Цей кредит по­ гашатимуть за рахунок збільшення кошторису ДП «Енергоринок», що викличе підвищення ціни на електроенергію у 2018 р., тобто зно­ ву за все заплатить споживач [6]. 411 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Інший екстрактивний інститут в українській енергетиці створе­ ний формулою ціни на газ і отримав умовну назву «Німецький хаб+». Ця формула затверджена постановою Уряду України № 315 від 27.04.2016 [7], і мало чим відрізняється від розглянутої вище «Рот­ тердам+»: НАК «Нафтогаз України» повинна продавати облгазам газ для потреб населення та теплокомуненерго за ціною, ніби цей газ був придбаний на німецькій газовій біржі та доставлений звідти до України. За такою самою методикою розраховується ціна, за якою найбільший виробник газу ПАТ «Укргазвидобування» (73 % видобу­ тку) продає свою продукцію НАК «Нафтогаз України». У 2016 р. видобуток газу в Україні склав 20,1 млрд м3, з них під­ приємства НАК «Нафтогаз України» сумарно видобули 15,9 млрд м3. Населення та ТКЕ (для потреб населення) спожили разом 17,6 млрд м3 газу [8, с. 68]. Це означає, що Україна здатна повністю покрити по­ треби населення у газі за рахунок власного видобутку. На основі да­ них річного звіту ПАТ «Укргазвидобування» за 2016 р. можна розра­ хувати, що собівартість українського газу складає близько 2468 грн за 1000 м3 [9, с. 107], що майже вдвічі менше встановленої ціни про­ дажу – 4849 грн та майже у 2,8 рази менше граничної роздрібної ціни газу для побутових споживачів у розмірі 6879 грн [7]. Навіть якщо врахувати сплату податків, прибуток та інвестиційні витрати, рента, яку отримав НАК «Нафтогаз України» в результаті завищення цін у 2016 р., може сягати десятків млрд грн. Не дивно, що лише за один рік з хронічно збиткової компанії НАК «Нафтогаз України» перетво­ рилася на прибуткову (35062 млн грн збитку у 2015 р. проти 22532 млн грн чистого прибутку у 2016 р. [10, с. 103]). Висновок. Проведений аналіз показує, що у енергетичному сек­ торі економіки України створені екстрактивні економічні інститути, спрямовані на необґрунтоване отримання ренти підприємствами­ монополістами. Це знижує ступінь економічної безпеки держави та негативно впливає на рівень життя населення України. Список бібліографічних посилань 1. Про затвердження Порядку формування прогнозованої оптової рин­ кової ціни електричної енергії : постанова НКРЕКП від 03.03.2016 № 289 // База даних (БД) «Законодавство України» / Верховна Рада (ВР) України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/z0428­16 (дата звернення: 01.11.2017). 2. Герус А. Пограємося з формулою «Роттердам++» // Українська правда : сайт. URL: https://www.epravda.com.ua/columns/2017/10/24/630421/ (дата звернення: 01.11.2017). 3. Перетяка О. Непохитний «Роттердам+»: як «еліта» пошила у дурні всіх українців // Українська правда : сайт. URL: https://www.epravda.com.ua/ publications/2017/08/14/627482/ (дата звернення: 01.11.2017). 412 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 4. «Енергоринку» нададуть 2­мільярдний кредит на закупівлю вугілля // Українська правда : сайт. URL: https://www.epravda.com.ua/news/2017/10/31/ 630649/ (дата звернення: 01.11.2017). 5. Інформація щоденного стану накопичення вугілля на складах ТЕС та ТЕЦ станом на 01.11.2017 // Міністерство енергетики та вугільної промисловос­ ті України : офіц. сайт. URL: http://mpe.kmu.gov.ua/minugol/control/uk/publish/ article?art_id=245246744&cat_id=245183254 (дата звернення: 01.11.2017). 6. Про заходи щодо стабілізації роботи енергогенеруючих компаній тепло­ вих електростанцій : розпорядження Кабінету Міністрів України від 18.10.2017 № 776­р // Урядовий портал : веб­портал. URL: http://www.kmu.gov.ua/ control/uk/cardnpd?docid=250380403 (дата звернення: 01.11.2017). 7. Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 1 жовтня 2015 р. № 758 : постанова Кабінету Міністрів України від 27.04.2016 № 315 // БД «Законодавство України» / ВР України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/ show/315­2016­п (дата звернення: 01.11.2017). 8. Енергетична галузь України: підсумки 2016 року // Нафтогаз України : сайт. URL: http://www.naftogaz.com/www/3/nakweb.nsf/0/ 9B0566E71C6B0F9CC2257EDD006E558B?OpenDocument&Expand=2& (дата зве­ рнення: 01.11.2017). 9. Оприлюднення інформації акціонерного товариства // Укргазвидобуван­ ня : сайт. URL: http://ugv.com.ua/page/docs?count=9 (дата звернення: 01.11.2017). 10. Енергетична галузь України: підсумки 2016 року // Нафтогаз Украї­ ни : сайт. URL: http://www.naftogaz.com/www/3/nakweb.nsf/0/ 9B0566E71C6B0F9CC2257EDD006E558B?OpenDocument&Expand=2& (дата зве­ рнення: 01.11.2017). Одержано 02.11.2017 УДК 658.15 Людмила Анатоліївна ПАРФЕНТІЙ, кандидат економічних наук, доцент кафедри соціально-економічних дисциплін Сумської філії Харківського національного університету внутрішніх справ; Павло Олександрович ПАРФЕНТІЙ, старший державний ревізор-інспектор відділу перевірок у сфері торгівлі управління аудиту Головного управління Державної фіскальної служби у Сумській області СТРАТЕГІЧНЕ УПРАВЛІННЯ ФІНАНСОВОЮ БЕЗПЕКОЮ ПІДПРИЄМСТВА В УМОВАХ НЕСТАБІЛЬНОСТІ ЕКОНОМІКИ Розробка стратегії є одним з ключових етапів управління фінан­ совою безпекою підприємства в умовах економічної нестабільності. Тому вибір оптимальної, найбільш адекватної умовам зовнішнього макроекономічного середовища стратегії є дуже важливим. © Парфентій Л. А., 413 Парфентій П. О., 2017 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 На нашу думку, є три доступні для вибору стратегії, виходячи з кількості рівнів економічної нестабільності. При низькому рівні економічної нестабільності у державі можна застосовувати стратегію розвитку, що полягає, насамперед, у розви­ тку всіх або більшості видів діяльності підприємства, наприклад, збі­ льшення обсягів виробництва, розширення асортименту продукції, пошук нових ринків збуту, цільових аудиторій та ін. Тобто, дана стратегія може містити багато інноваційних ідей, яким навіть відпо­ відає певний рівень ризику. При високому рівні економічної нестабільності у державі під­ приємству рекомендується використовувати стратегію скорочення, що має на меті захист підприємства від основних напрямів негатив­ ного впливу даного фактора: скорочення споживчого попиту, знеці­ нення та коливання курсу національної валюти. Стратегія стабільності, що є орієнтованою на середній рівень економічної нестабільності, є так званою «золотою серединою» між стратегіями розвитку та скорочення. У такому випадку керівництво підприємства має самостійно визначати ступінь ризиковості та ос­ новні напрямки стратегії діяльності підприємства залежно від аспе­ ктів конкретної ситуації та значення кількісної оцінки економічної нестабільності. Слід зазначити, що вищенаведені рекомендації стосовно вибору стратегії підприємства з урахуванням лише рівня економічної неста­ більності стосуються тільки середньостатистичних підприємств із задовільним або низьким рівнем фінансової безпеки. Оскільки, на­ приклад, для підприємства з недостатнім, критичним або катастро­ фічним рівнем фінансової безпеки навіть при середньому рівні еко­ номічної нестабільності може бути доцільним застосування стратегії скорочення. А підприємство з високим або достатнім рівнем фінан­ сової безпеки навіть при високому рівні нестабільності економіки не матиме потреби в реалізації стратегії скорочення. Рекомендовані для реалізації стратегії підприємств з урахуванням як рівня економічної нестабільності, так і рівня їх фінансової безпеки наведено в табл. 1. Типізацію стратегій одного виду було здійснено, виходячи з по­ точних умов функціонування підприємства, тобто: а) І тип стратегії застосовується, коли зовнішні умови функціо­ нування підприємства (рівень економічної нестабільності) є сприят­ ливішими за внутрішні (рівень фінансової безпеки підприємства), наприклад, недостатній рівень фінансової безпеки – низький рівень економічної нестабільності; б) ІІ тип стратегії має місце, коли внутрішні умови (рівень фі­ нансової безпеки підприємства) є сприятливішими за зовнішні 414 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 (високий рівень фінансової безпеки – високий рівень економічної нестабільності); в) ІІІ тип стратегії доцільно застосовувати у випадку, коли внут­ рішні та зовнішні умови є однаковими за своєю сприятливістю, на­ приклад: високий рівень фінансової безпеки підприємства – низький рівень економічної нестабільності, критичний рівень фінансової безпеки – високий рівень економічної нестабільності тощо. Таблиця 1 Стратегії підприємства при різних рівнях фінансової безпеки та економічної нестабільності Рівень фінан- Рівень економічної нестабільності сової безпеки підприємства Низький Середній Високий Стратегія роз­ Стратегія Стратегія ста­ Високий, витку розвитку більності достатній ІІІ типу ІІ типу ІІ типу Стратегія Стратегія Стратегія ско­ Задовільний, розвитку стабільності рочення низький І типу ІІІ типу ІІ типу Недостатній, Стратегія ста­ Стратегія Стратегія ско­ критичний, більності скорочення рочення катастрофічний І типу І типу ІІІ типу Джерело: авторська розробка. Таким чином, стратегії І типу в доповнення до своєї основної сутності (розвиток, стабільність або скорочення) враховують внут­ рішні фінансові проблеми на підприємстві, тобто є більш орієнтова­ ними на його поточний фінансовий стан. Стратегії ІІ типу, не вихо­ дячи за межі свого основного змісту, в більшій мірі орієнтуються на поточний рівень економічної нестабільності. Відповідно, стратегії ІІІ типу враховують обидва ці аспекти. Будь­яку обрану з вищеописаних стратегію діяльності підприєм­ ства по суті можна назвати стратегією забезпечення його фінансової безпеки. В умовах економічної нестабільності вона обов’язково має містити такі три складові: – підсистему планування та стимулювання збуту продукції, у якій визначається економічно обґрунтований обсяг виробництва, який у даних умовах може бути повністю реалізований, а також за­ ходи, спрямовані на стимулювання збуту продукції; 415 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 – підсистему захисту від інфляції, у якій зазначається план дій, спрямований на мінімізацію втрат, спричинених інфляцією, та мак­ симізацію вигід, які можна отримати внаслідок цього соціально­ економічного явища; – підсистему захисту від коливань валютного курсу, що містить конкретні методи та засоби захисту від негативного впливу коли­ вань курсу національної валюти. Висновок. Розробка стратегії забезпечення фінансової безпеки залежно від поточного рівня економічної нестабільності у державі є ключовим елементом управління фінансовою безпекою підприємст­ ва. Така стратегія по суті являє собою стратегію діяльності підпри­ ємства, спрямовану на максимізацію рівня його фінансової безпеки шляхом нейтралізації негативного впливу фактора економічної не­ стабільності. Залежно від рівнів фінансової безпеки підприємства та економічної нестабільності це може бути стратегія розвитку, стабі­ льності чи скорочення. Враховуючи основні форми впливу економіч­ ної нестабільності на фінансову безпеку підприємств, така стратегія має містити наступні складові: підсистему планування та стимулю­ вання збуту продукції, підсистему захисту від інфляції та підсистему захисту від валютних коливань. Список бібліографічних посилань 1. Д'яконова І. І. Фінансова безпека як складова системи стратегічного управління підприємством. Фінансово-кредитна діяльність: проблеми теорії та практики. 2013. Вип. 1 (14). С. 102–110. 2. Литовченко О. Ю., Макуха С. А. Оптимізація структури капіталу як складова стратегії забезпечення фінансової безпеки підприємства. Вісник економіки транспорту і промисловості. 2010. № 29. С. 134–136. 3. Пономаренко О. Е. Аналіз рівня фінансової безпеки промислових під­ приємств у контексті удосконалення стратегії її забезпечення. Вісник еконо- міки транспорту і промисловості. 2010. № 29. С. 169–173. 4. Сабліна Н. В., Кузенко Т. Б. Формування стратегічних карт в рамках реалізації процесу управління фінансовою безпекою підприємства. Бизнес Информ. 2013. № 4. С. 326–331. 5. Судакова О. І. Стратегічне управління фінансовою безпекою підпри­ ємства. Економічний простір. 2008. № 9. С. 140–148. Одержано 31.10.2017 416 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 УДК 631.16:658.153 Юлія Сергіївна ПЕНЯК, кандидат економічних наук, доцент, доцент кафедри обліку та оподаткування Харківського інституту банківської справи ФОРМУВАННЯ МЕХАНІЗМУ УПРАВЛІННЯ ОБОРОТНИМИ АКТИВАМИ Важливість методики управління оборотними активами полягає у відображенні головних підходів в управлінні в цілому оборотними активами та окремо їх структурними елементами. Необхідними й важливими складовими елементами системи управління процесами формування та використання оборотних активів виступають їх пла­ нування й прогнозування. Ринкові методи господарювання ставлять нові вимоги до орга­ нізації реалізації фінансового планування, оскільки підприємства зацікавлені у стабільному та ритмічному функціонуванні. Для досяг­ нення високих результатів необхідно ведення чітко вибудованої, ефективної та обґрунтованої фінансової політики. Значною складо­ вою частиною фінансового менеджменту є механізм управління обо­ ротними активами. Ефективне формування і регулювання структури та обсягу оборотних активів забезпечує оперативність фінансового і виробничого циклів господарської діяльності, позитивно впливає на рівень ліквідності, платоспроможності і фінансової стійкості підпри­ ємств України. Саме тому процес управління формуванням оптима­ льного обсягу складових оборотних активів набуває особливої акту­ альності. Значна питома вага оборотних активів у загальному обсязі активів підприємств та велика кількість їх складових, що відрізня­ ються між собою рівнем ліквідності, джерелами формування, місцем у відтворювальному процесі, рівнем варіабельності та формою фун­ кціонування визначають складність формування політики управлін­ ня оборотними активами. Одним з елементів механізму управління оборотними активами є фінансове планування, яке являє собою сукупність логічних та фу­ ндаментальних узагальнень досвіду фінансової практики підпри­ ємств, які ґрунтуються на глибокому розумінні закономірностей цього процесу та його значення в управлінні фінансовими ресурсами підприємства, розкриває суть, цілі, основні завдання та послідов­ ність етапів здійснення [1]. В розробці політики управління оборотними активами необхідно виділити наступні етапи: оцінка складу та аналіз ефективності вико­ ристання, вибір моделі управління та оптимізація об'єму і структури © Пеняк Ю. С., 2017 417 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 оборотних активів, а також забезпечення потреби в ресурсах джере­ лами покриття. Так, необхідною умовою підтримання виробництва продукції на певному рівні є постійна наявність частини оборотних активів у ма­ теріальній формі (виробничі запаси). Оптимальний склад виробни­ чих запасів має значний вплив на виробничі результати і фінансовий стан підприємства, оскільки великі понадпланові запаси призводять до заморожування оборотного капіталу, уповільнення його оборот­ ності. Крім того, виникають проблеми з ліквідністю, зростають складські витрати, що негативно впливає на кінцеві результати дія­ льності. Водночас нестача виробничих запасів також негативно впливає на фінансовий стан підприємства, оскільки зростають ціни за терміновість постачання, зменшується виробництво продукції у зв'язку з його перервним характером, зростають ціни на сировинні ресурси, що призводить до зменшення величини прибутку. Тому ко­ жне підприємство прагне до того, щоб виробництво вчасно і в пов­ ному обсязі не тільки забезпечувалося всіма необхідними ресурсами, а й щоб ці ресурси не залежувались на складах. Отже, перед підприємствами постають завдання, щоб знайти оп­ тимальне співвідношення між надмірно великими запасами, які спроможні привести до фінансових труднощів, та надмірно малими запасами, небезпечними для стабільного виробництва. Саме тому, на нашу думку, підприємствам для ефективного управління матеріаль­ ними запасами доцільно розробити методику організації поставок, що забезпечить як мінімізацію загальних витрат на доставку, збері­ гання та забезпечення безперебійного функціонування, так і обсягів запасів при оптимальних вкладень капіталу в матеріальні цінності. Для цього можна застосовувати стандартну економічну модель управління запасом матеріалів. Важливе значення для підтримування поточних запасів на на­ лежному рівні мають системи регулювання запасів, а саме: система «максимум – мінімум», «стандартних партій», «стандартних інтерва­ лів» тощо [2]. Крім того, правильне визначення нормативу запасів забезпечує безперервність і безперебійність процесу виробництва, дає змогу ефективно використовувати оборотні активи на кожному підприєм­ стві, що в значній мірі впливає на виконання плану виробництва, реалізації продукції, прибутку та рівня рентабельності. Крім того, обґрунтовані нормативи запасів сприяють зміцненню режиму еко­ номії, мінімізації ризику підприємницької діяльності. Разом з цим, при управлінні оборотними активами важливе зна­ чення має врахування принципових підходів до їх формування, тобто 418 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 ідеології фінансового управління з позицій співвідношення ризику фінансової діяльності і рівня прибутковості. Обраний тип політики формування оборотних активів визначає обсяг оборотних активів стосовно загального обсягу операційної ді­ яльності суб’єкта господарювання. Ідеальна стратегічна модель означає, що поточні активи за своєю величиною дорівнюють корот­ костроковим зобов'язанням. На практиці така модель практично не зустрічається. Агресивна стратегічна модель означає, що довгострокові пасиви виступають джерелом покриття необоротних активів і тієї мінімаль­ ної частини поточних активів, які необхідні для проведення госпо­ дарської діяльності (системної частини поточних активів). Варіацій­ на частина поточних активів покривається повністю кредиторською заборгованістю. Консервативна стратегічна модель передбачає, що і системна, і варіаційна частини поточних активів покриваються довгострокови­ ми пасивами. Компромісна стратегічна модель є найбільш реальною. У цьому випадку необоротні активи, системна частина поточних активів і половина варіаційної частини поточних активів покриваються дов­ гостроковими пасивами. Обираючи пропорції коротко­ та довгострокових джерел фінан­ сування оборотних активів, підприємство також може обрати консе­ рвативну або агресивну стратегію управління короткостроковими зобов'язаннями. Консервативна політика орієнтується на довго­ строкові джерела фінансування, а агресивна, навпаки, віддає перева­ гу короткостроковим кредитам та позикам. Поєднання стратегій управління оборотними активами та дже­ рел їх фінансування формує комплексну політику управління оборо­ тними засобами. Вона може бути консервативною, помірною або аг­ ресивною. Консервативна політика включає комбінацію консервативних стратегій. Помірна поєднує консервативну політику по оборотних активах з агресивною по джерелах фінансування. Агресивна політи­ ка комбінує агресивні стратегії. Комплексна консервативна політика знижує ризик та забезпечує меншу віддачу (рентабельність активів), помірна – середній ризик і середню віддачу, агресивна – високий ри­ зик та високу рентабельність використання активів. Стратегія формування оборотних активів повинна обиратися на підприємстві в залежності від стратегічних цілей підприємства, так, якщо у суб’єкта господарювання стратегічної метою є прибутковість, фінансова стійкість та розширення виробництва, прийнятною буде 419 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 компромісна (помірна) стратегія, якщо стратегічною метою підпри­ ємства є інвестиційна привабливість, агресивна стратегія буде під­ ходити більше [3]. Висновок. Механізм управління оборотними активами полягає в оптимізації їх обсягу, а саме визначенні системи заходів, спрямова­ них на реалізацію резервів та скорочення операційного циклу зі збе­ реженням обсягів виробництва та реалізації, а також в оптимізації обсягів окремих складових оборотних активів за рахунок їх норму­ вання, планування оборотних активів. Список бібліографічних посилань 1. Ґудзь О. Є., Стецюк П. А. Концептуальні засади розвитку методології управління фінансами агро формувань. Актуальні проблеми інноваційної економіки. 2016. № 1. С. 45–50. 2. Полторак А. С., Луценко Н. В. Напрямки і методи управління оборот­ ними активами // Сучасна економічна наука: теорія та практика : зб. тез наук. робіт учасників Міжнар. наук.­практ. конф. Одеса : ЦЕДР, 2012. С. 82–84. 3. Стецюк П. А. Формування нової парадигми управління фінансовими ресурсами підприємств. Економіка АПК. 2016. № 6. С. 77–83. Одержано 20.10.2017 УДК 004.75 Тетяна Сергіївна ПЕРЕДЕРІЙ, фахівець 1 категорії Міжвідомчого науково-дослідного центру з проблем боротьби з організованою злочинністю при РНБО України; Оксана Сергіївна МАКОВОЗ, кандидат економічних наук, доцент, доцент кафедри економіки та фінансів факультету № 6 Харківського національного університету внутрішніх справ ТЕХНОЛОГІЇ БЛОКЧЕЙН ЯК ЗАПОРУКА ФІНАНСОВОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ Сучасні умови розвитку національної економіки України харак­ теризуються гострою потребою пошуку дієвих методів забезпечення фінансової безпеки. Фінансова безпека – захищеність фінансових ін­ тересів суб’єктів господарювання на усіх рівнях фінансових відносин. Сьогодні саме у фінансових відносинах відбуваються динамічні струк­ турні перетворення, змінюються форми та елементи грошово­ кредитної політики. Криптовалюти є інноваційним інструментом мо­ нетарних відносин, біткоїн найбільш популярна із них. Переваги для користувачів біткоїна вельми серйозні і в найзагальнішому сенсі вони викликані тією обставиною, що як система, вони нікому не належать і не є фактичною власністю держави. За наявної в Україні ситуації ігно­ рування ринку децентралізації із боку держави не є продуктивним © Передерій Т. С., 420 Маковоз О. С., 2017 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 способом розв’язання ситуації навіть спостерігається втрата впевне­ ності громадян у фінансовій системі. Довіра вкладників до банків стрімко знизилась, однак і банки не довіряють своїм клієнтам через велику кількість неплатоспроможних громадян. Національний банк України розглядає «віртуальну валюту/криптовалюту» біткоїн як грошовий сурогат, який не має забезпечення реальною вартістю і не може використовуватися фізичними та юридичними особами на те­ риторії України як засіб платежу, оскільки це протиріччя нормам українського законодавства. Крім того, під час використання біткоїн є фактор підвищеного ризику, пов’язаного із цією послугою, операці­ єю або каналом постачання, зокрема анонімність грошових операції. Стрімке поширення платежів з використанням криптовалют в глобальному бізнес­просторі водночас з перевагами призводить до негативних проявів, загроз відмивання брудних грошей, отриманих злочинним шляхом, або фінансування тероризму. Зараз криптова­ люта знаходиться поза правовим полем, тобто вона не заборонена і не дозволена, якщо тільки пов’язана з нею діяльність не відноситься до відмивання злочинних доходів або фінансуванню тероризму. З моменту виникнення біткоїна в 2009 році у нього з’явився цілий ряд наслідувачів – альтернативних не централіз, які використовують такий же підхід, але з деякими модифікаціями. Основна складність роботи – це фрод (від англ. fraud – шахрайство). Зловмисники нама­ гаються купувати біткоїн з безлічі крадених платіжних акаунтів: це вкрадені карти, Skrill(скріл)­гаманці тощо. Роботу з будь криптова­ лютой потрібно починати зі створення гаманця – унікального циф­ рового адреси, який є ідентифікатором користувача в системі. Ство­ рення гаманця (ідентифікатора клієнта) через спеціальні сервіси, які прийнято називати «гаманцями». Один із відоміших з них блокчейн. Блокчейн є новою інформаційною технологією, яка набуває розвитку та використання у багатьох галузях. Першим і найбільш відомим прикладом використання технології блокчейн є не централізо – біт­ коїн, створений Сатоши Накамото, він став найбільшим технологіч­ ним проривом, а безпека і база користувачів не має рівних. Блокчейн­технологія здатна стати органічною економічною обо­ лонкою мережі Інтернет, яка обслуговує онлайн­платежі, децентралі­ зований обмін, отримання і передачу цифрових активів, а також ви­ пуск і виконання розумних контрактів. Відкрити реєстр, через зміну цифрового запиту, неможливо – для цього потрібно мати доступ до запису на всіх комп’ютерах мережі одночасно, при зміні вона отримує нову підпис, а невідповідність миттєво виявляється системою. Блокчейн – це багатофункціональна і багаторівнева інформа­ ційна технологія, призначена для обліку різних активів. Технологія 421 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 блокчейну базується на спеціальних алгоритмах шифрування, що потребує відповідного ІТ­забезпечення. Потенційно ця технологія охоплює без винятку всі сфери економічної діяльності і має безліч галузей застосування. У їх числі: фінанси, економіка і грошові розра­ хунки, а також операції з матеріальними (нерухомість, автомобілі) і нематеріальними (права голосування, ідеї, репутація, медичні дані) активами. Блокчейн створює нові можливості з пошуку, організації, оцінки і передачі будь­яких дискретних одиниць [1]. Суть технології розподіленого реєстру – в створенні єдиної точ­ ки доступу для всіх учасників до великих обсягів даних. Стосовно фінансового ринку блокчейн дасть можливість створити нові галу­ зеві процеси на основі використання прозорих актуальних даних, миттєвого здійснення транзакцій з реалізацією широких можливос­ тей смарт­контрактів. Технологічні аспекти блокчейна можна поді­ лити на три категорії: Блокчейн 1.0. – це валюта. У нормативно­правовому полі Украї­ ни термін «валюта» класифікується як національна та іноземна і трактується як грошові знаки в різних формах, що є законними пла­ тіжними засобами.Криптовалюта застосовується в різних додатках, що мають відношення до грошей, наприклад, системи переказів і цифрових платежів. Блокчейн 2.0 – це контракти. Цілі класи економічних, ринкових і фінансових додатків, в основі яких лежить блокчейн, працюють з різними типами фінансових інструментів – з акціями, облігаціями, ф’ючерсами, заставними, правовими титулами, розумними активами і розумними контрактами. Блокчейн 3.0 – це додатки, сфера застосування яких виходить за рамки грошових розрахунків, фінансів і ринків. Вони поширюються на сфери державного управління, охорони здоров’я, освіти, культури і мистецтва [2]. Одним з можливих інструментів, який частково може замінити банківські установи в сфері фінансування, є блокчейн технологія, яка досить швидко почала розвиватися за останні декілька років [3, с. 14]. У дослідженні розрахунково­клірингової компанії Euroclear на­ водяться основні переваги застосування блокчейна на ринках капі­ талу. Серед них: 1. Надійні методи шифрування: безпека та анонімність конфіде­ нційних даних в середовищі загального доступу. 2. Взаємна перевірка справжності – внесення узгоджених змін до бази інформації забезпечує правильність загального набору даних в будь­який момент часу без участі центрального регулюючого органу. 3. Смарт­контракти, на відмінну від звичайного, «ручного» вве­ дення даних, представляють собою програми або коди, завантажені 422 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 в реєстр, які можна запрограмувати на генерацію інструкцій для ви­ конання різних процесів(платіжних доручень). З їх допомогою мож­ на оптимізувати операції з векселями, акредитивами та іншими цін­ ними паперами. 4. Універсальні джерела даних, які автоматично синхронізують­ ся між усіма учасниками. 5. Більш повні набори даних. 6. Розподілені записи дозволяють відмовитися від безлічі існу­ ючих централізованих інформаційних систем, які сьогодні викорис­ товуються для відстеження та ведення записів про різні інвестиції та угоди; зникає необхідність направляти запити в централізовані бази даних або іншим учасникам для узгодження інформації 7. Використання прозорих актуальних даних покладе край роз­ біжностям між контрагентами, позбавить від зайвих узгоджень чи звірок інформації про угоди. 8. Більш швидке та ефективне здійснення транзакцій. Оскільки всі учасники будуть використовувати єдиний набір даних, блокчейн дозволить знизити ризик виникнення помилок, розбіжностей, за­ тримок, пов’язаних з погодженням, і тим самим прискорити загаль­ ний процес [4]. Блокчейн технологія є своєрідним способом зберігання даних у вигляді цифрового реєстру транзакцій, угод або контрактів. Голо­ вною перевагою цієї технології є те, що такий реєстр не зберігається в якомусь одному місці. Він розподілений серед кількох сотень і на­ віть тисяч комп’ютерів у всьому світі. Блокчейн технологія реалізо­ вана у вигляді віртуальної платформи і взаємодіяти з нею можна тільки через інтернет. Відсутність законодавчої бази призводить до невизначеності в безлічі питань. Щоб технологія набула довіру, вона повинна відповідати стандартам (державним, наприклад). Немає стандартів – немає відповідності. Існує загроза для коштів через ри­ зик їх втрати. Сьогодні уряд України не регулює і не відповідає за дії здійсненні громадянами в незареєстрованій в НБУ, платіжній системі. На сьогодні блокчейн є інноваційним надбанням безлічі світо­ вих фінансових інституцій, а також державних регуляторів, які ба­ чать в цій технології не тільки можливість для комплексної модерні­ зації застарілих функціональних систем, але ефективний інструмент у боротьбі з корупцією та кіберзлочинністю, які перешкоджають роз­ витку демократичного суспільства. Прихильники технології блок­ чейн вважають, що вона взмозі замінити нотаріусів, реєлторів, банки та інших посередників. Технологія блокчейн може стати найпрозорішим засобом зв’яз­ ку між державою і населенням, виключаючи будь­які посередницькі 423 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 інстанції на шляху, в першу чергу, до фінансової регулятивної взає­ модії (дотації, пільги, субсидії) між людиною і урядом [5]. Висновок: Сучасний стан законодавчої бази щодо регулювання і використання технології блокчейн, а також здійснення майнінгу криптовалют в Україні потребує значного оновлення законодавства. Мова повинна йти про збереження потенціалу криптовалюти як ін­ вестиційного активу і одночасно унеможливлення зловживань та тінізації операцій з її використанням з урахуванням кращих світових практик регулювання ринку цифрових валют. Кабінет Міністрів України схвалив впровадження технології блокчейн у роботу Державного реєстру речових прав на нерухоме майно і Системи електронних торгів арештованим майном (СЕТАМ). Пропозицію щодо використання технології запропонували Міністер­ ство юстиції України та Державне агентство електронного управлін­ ня. Технологія блокчейн на думку урядовців повинна сприяти по­ ліпшенню інвестиційного клімату для розвитку і підтримки інноваційних технологій, а також безпеки даних Держреєстру прав на нерухоме майно і системи електронних торгів арештованим май­ ном. Щоб технологія отримала розповсюдження, вона повинна від­ повідати єдиним стандартам. Блокчейн надасть можливість суб’єктам фінансових відносин працювати безпосередньо і не плати­ ти посередницьку комісію. Таким чином, використання технології блокчейн сприяє підвищенню довіри до фінансових операцій, що сприяє фінансовій безпеці держави. Список бібліографічних посилань 1. Обзор блокчейн­индустрии за 2016 год простым язиком // BitNovosti : сайт. URL: https://bitnovosti.com/2017/02/22/obzor­industrii­blockcheina­za­ 2016­god/ (дата звернення: 30.10.2017). 2. Свон М. Блокчейн: схема новой экономики / пер. с англ. М. : Олимп­ Бизнес, 2017. 240 с. 3. Афанасьєв К. М. Блокчейн­технологія як інструмент вдосконалення механізму фінансування малого та середнього бізнесу в Україні // Проблеми та перспективи розвитку підприємництва в Україні : матеріали ІX Міжнар. наук.­практ. конф. (м. Київ, 23–24 трав. 2017 р.) / відп. ред. А. А. Мазаракі. Київ : Київ. нац. торг.­екон. ун­т, 2017. С. 13–15. 4. Як блокчейн змінить фінансовий ринок // Бізнес Світ : сайт. URL: https://busines.in.ua/yak­blokchejn­zminyt­finansovyj­rynok/ (дата звернення: 30.10.2017). 5. Які переваги може надати впровадження технології Блокчейн на державному рівні? UTBS : сайт. URL: https://utbs.ws/uk/news/2453­ Yakі_perevagi_moghe_nadati_vprovadghennya_tehnologії_Blokcheyn_na_derghavn omu_rіvnі.php (дата звернення: 30.10.2017). Одержано 01.11.2017 424 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 УДК 338.2:330.322 Світлана Анатоліївна ПЕТРОВСЬКА, кандидат економічних наук, викладач кафедри соціально-економічних дисциплін Сумської філії Харківського національного університету внутрішніх справ ІНВЕСТИЦІЙНА ПРИВАБЛИВІСТЬ ЯК ОДИН ІЗ ЧИННИКІВ ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ Сьогодні в сучасних умовах господарювання питання забезпе­ чення економічної безпеки України є одним із найважливіших пи­ тань розвитку та економічної стабільності країни. Економічна безпека держави – це важливий момент в забезпе­ ченні економічної безпеки всіх її соціально­економічних об’єктів, зокрема, регіонів, підприємств, кредитно­банківських установ та ко­ жного громадянина. В економічній літературі не існує єдиної думки з приводу визна­ чення категорії «економічна безпека держави». Це залежить від по­ зиції, з якої науковці розглядають таке поняття. Термін «економічна безпека» розглядають по­різному: як ефек­ тивне використання ресурсів; як стан захищеності від негативних зовнішніх і внутрішніх загроз; як гармонізацію економічних інтере­ сів [1; 2]. На нашу думку, під економічною безпекою розуміється ефе­ ктивне використання всіх ресурсів держави, її ефективне функціону­ вання і стійке позитивне зростання макро­ та мікроекономічних показників в майбутньому. Значить, ми можемо говорити про інвес­ тиційну привабливість держави з високим рівнем економічної без­ пеки. Тобто рівень інвестиційної привабливості виступає тим чин­ ником, який значною мірою визначає рівень економічної безпеки будь­якої країни. Проведення аналізу економічної безпеки держави неможливе без оцінки рівня її інвестиційної привабливості. Оскільки інвести­ ційна привабливість дає можливість сформувати уявлення про стан об’єкта інвестування, надійність майбутніх інвестицій, очікувані ре­ зультати від вкладання та використання коштів. Активізація залучення інвестицій в економіку через створення сприятливої інвестиційної привабливості країни має важливе прак­ тичне значення. Обсяги залучених інвестицій та напрями їх освоєння є критеріями визначення рівня економічного розвитку, конкуренто­ спроможності та можливостей забезпечення регіонального добробу­ ту, що є важливими складовими економічної безпеки держави. Незадовільний стан української економіки несе загрозу для со­ ціально­економічної стабільності регіонів. За офіційними даними © Петровська С. А., 2017 425 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 останнім часом інвестиційна привабливість України (див. рис. 1) та її економічна безпека перебувають на низькому рівні. Рис. 1. Індекс інвестиційної привабливості України за 2014–2017 рр. [3; 4] За класифікацією Європейської Бізнес Асоціації максимальний рівень інвестиційної привабливості складає 5. Значення індексу 1–2,99 характеризують інвестиційну привабливість як негативну, 3 – як нейтральну, 3,01–5 – як позитивну. За даними цієї ж Асоціації інвестиційна привабливість України у І півріччі 2017 року становила 3,15 і вперше з 2011 року покинула негативну площину; у ІІ півріччі 2016 року – 2,85, у І півріччі 2016 року – 2,88 (див. рис. 1). За весь період оцінювання (з 2009 року) Україна мала найгірше значення інвестиційної привабливості у ІІ півріччі 2013 року (1,83) та найкраще – у І півріччі 2011 року (3,4) [3; 4]. На сьогоднішній день залучення інвестицій у реальний сектор економіки є питанням динамічного розвитку країни. Будуть інвес­ тиції – буде розвиток реального сектору економіки а отже, буде й соціально­економічне процвітання. Оскільки інвестиції – один із ос­ новних та надійних важелів розвитку економіки. Залучення інвести­ ційних коштів в економіку країни сприяє активізації її розвитку, впро­ вадженню нових технологій, використанню передового зарубіжного досвіду, зростанню малого і середнього бізнесу, відкриттю нових ро­ бочих місць та інше. Не вдасться залучити – криза виробництва, еко­ номічний спад, зменшення рівня доходів домогосподарств та ін. 426 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Державна політика в інвестиційній сфері повинна створювати передумови для стимулювання інвестиційної діяльності: стабільне законодавчо­нормативне забезпечення, зниження рівня корумпова­ ності, реформування відносин власності у сільському господарстві, оптимізація податкового законодавства та ін. [5]. Потреба країни в інвестиціях та стимулювання їх залучення в економіку зумовлює необхідність розроблення заходів, спрямованих на покращання результатів господарської діяльності. Розроблення дієвих заходів можливе лише на основі інформації про слабкі та си­ льні сторони розвитку та рівень інвестиційної привабливості. Таким чином, ми пропонуємо розглядати інвестиційну приваб­ ливість як один із важливих чинників економічної безпеки держави. Дослідження стану інвестиційної привабливості та економічної без­ пеки України пропонуємо проводити в комплексі. Список бібліографічних посилань 1. Дзюбик С. Д., Ривак О. С. Основи економічної теорії : навч. посіб. 3­тє вид., перероб. і допов. Київ : Знання, 2014. 423 с. 2. Тарасенко О. Ю. Економічна безпека України: загрози та перспективи забезпечення. Вісник Донбаської державної машинобудівної академії. 2017. № 1 (40). С. 184–187. 3. Індекс інвестиційної привабливості України став найвищим за 6 років // Українська правда : сайт. URL: https://www.epravda.com.ua/news/2017/ 07/3/626672/ (дата звернення: 30.10.2017). 4. 2016 рік – яким він був для бізнесу? Результати Індексу інвестиційної привабливості у 2­му півріччі 2016 року // EBA : сайт. URL: http://www.eba.com.ua/uk/press­and­media/eba­news/item/35526­2016­12­ 15­1126 (дата звернення: 30.10.2017). 5. Sabadash V. V., Petrovska S. A., Petrovskyi M. V. Formation of the organizational and economic mechanism for attracting investment to the region. Mechanism of Economic Regulation. 2017. № 2. Pp. 50–61. Одержано 31.10.2017 УДК 37.014.54 Ірина Іванівна ПОМІНОВА, кандидат економічних наук, доцент кафедри економічної теорії та права Харківського державного університету харчування та торгівлі РОЗВИТОК ВИЩОЇ ОСВІТИ ЯК УМОВА ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ В ЗНАННЄВІЙ ЕКОНОМІЦІ В умовах становлення глобальної економіки знань розвиток ін­ телектуального капіталу стає одним з найважливіших чинників за­ безпечення всіх складових економічної безпеки країни: економічної © Помінова І. І., 2017 427 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 незалежності; стійкості і стабільності національної економіки; здат­ ності держави до саморозвитку й прогресу. Руйнування науково­ технічного потенціалу, зменшення науково­технічних розробок, ско­ рочення потенціалу фундаментальної науки, невизначеність держав­ ної науково­технічної політики, відплив наукових кадрів за кордон або в іншу сферу діяльності – все це відносять до основних внутрішніх загроз економічної безпеки країни. Однією із сфер для вирішення ви­ щевказаних проблем можна визначити систему вищої освіти, яка нині виступає інституційно­господарською платформою розвитку інтелек­ туального капіталу всіх рівнів його функціонування [1, с. 21]. Відтворювальний процес інтелектуального капіталу (за аналогі­ єю з іншими видами капіталу) включає формування, розподіл, обмін та його використання (або споживання). Найважливішим та найак­ туальнішим інститутом формування інтелектуального капіталу є система вищої освіти та наука, при чому, як сказав М. Кастельс, голо­ вним стає саме рівень освіти, а не просто загальна кількість освіче­ них людей. В опублікованому міжнародному рейтингу систем вищої освіти 2016 року (QS HIGHER EDUCATION SYSTEM STRENGTH RANKINGS 2016) Україна опинилася на 45 місці [2]. Індекс 16,6 пунк­ тів із 100 можливих вказує на недостатній рівень її якості. Застарілі стандарти української вищої освіти не встигають за технологічним прогресом, інноваціями. Ключовими компетентнос­ тями фахівців у XXI столітті згідно Міжнародної програми із оцінки освітніх досягнень (PISA) мають бути здатності до комплексного ви­ рішення проблем, критичного мислення, креативності, управління людьми. Це вимагає від нашої вищої школи переорієнтуватися на сучасні освітні тренди – вдосконалення фахової підготовки у поєд­ нанні з особистісним розвитком людини. Крім цього, зростає зна­ чення емоційного інтелекту та когнітивної гнучкості, тобто адапта­ ційних навичок фахівця. Отже, реформування вітчизняної вищої освіти має враховувати нові виклики, інакше сформований інтелек­ туальний капітал залишиться символічним, не використаним в гос­ подарській діяльності. Що ж стосується загального процесу відтворення інтелектуаль­ ного капіталу, то, на жаль, поки що ми спостерігаємо значні розриви між процесами його формування і споживання. Вже на стадіях розпо­ ділу і обміну, коли остаточно з’ясовується напрям використання вмінь і навичок випускника ВНЗ, стає зрозумілим, наскільки йому складно знайти місце свого безпосереднього включення в господар­ ську діяльність. Причин такої ситуації досить багато. Незбалансованість ринку освітніх послуг спричинила неефективне управління системою вищої 428 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 освіти, породила дублювання підготовки фахівців, знизила ефектив­ ність розміщення державного замовлення та здійснення контролю за якістю вищої освіти, звузила можливості продовжувати навчання за програмами більш високого рівня та ін. Тривалий час державне замовлення на підготовку спеціалістів виступало більше «замовленням» самої системи вищої освіти, а не відображенням реальних потреб безпосередніх споживачів освітніх послуг (окремої людини, підприємства, держави, суспільства у ціло­ му). Наслідком зростання масовості вищої освіти останніх десятиліть стало знецінення отримуваних кваліфікацій і подальший розрив з реальними потребами економіки. У суспільній думці досі домінує уява про критичну необхідність «професіоналізму», що має бути під­ твердженим дипломом про вищу освіту і не обов’язково втіленим у певні знання і навички. Вища освіта чи науковий ступінь стали атри­ бутом соціального статусу, тобто зросла вага «символічного інтелек­ туального капіталу», а не реального. Вітчизняна економіка, яка тривалий час не створює запиту на реальні робочі місця, таким чином стимулює попит на абстрактні «універсальні» освітні спеціальності. А коли професії випускників вітчизняних вузів не збігаються з потребами ринку праці, частина носіїв знань не має можливості реалізувати власний інтелектуаль­ ний потенціал в умовах української економіки (працює не за фахом). Низький рівень соціально­економічного розвитку країни, негативні очікування української молоді щодо реалізації життєвих планів в національній економіці підштовхують її на навчання в зарубіжних університетах. Таким чином для вітчизняної системи вищої освіти, як і для більшості європейських країн з нижчим рівнем життя, ство­ рюється загроза залишитися без власних студентів. Вищі навчальні заклади Європи, які залучають іноземних студе­ нтів, вирішують кілька важливих завдань: проблему дефіциту студе­ нтів, пов’язану з демографічною кризою у власних країнах; залучен­ ня іноземних студентів сприяє покращенню позицій провідних європейських університетів у міжнародних рейтингах (частка зару­ біжних студентів має складати не менше 5 %), що в подальшому та­ кож відбивається на розмірах державного фінансування та збере­ ження репутації Європи як провайдера високоякісної вищої освіти; велика чисельність іноземних студентів означає отримання значних фінансових коштів університетами та економіками країн­донорів. Також важливо звернути увагу на те, що посилення процесів глобалізації збільшило ризик потрапляння нашої країни в інститу­ ційну пастку відтоку національного інтелекту (рис. 1). 429 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 низький рівень невідповідність підготовки соціально-економічного фахівців з вищою освітою розвитку країни національному ринку праці відплив за кордон фахівців невідповідність роботи рівню з вищою освітою отриманої професійної освіти Рис. 1. Інституційна пастка відтоку національного інтелектуального капіталу Глобалізація інтелектуальної сфери обумовлює асиметрію ви­ трат і вигод формування інтелектуального потенціалу країн з різним рівнем розвитку. Така асиметричність посилюється наслідками дій, у першу чергу США та провідних міжнародних фінансових організацій, меншою мірою – іншими державами з розвиненою ринковою еконо­ мікою неоліберальної моделі глобалізаційних процесів, що припус­ кає посилення взаємозв’язку та взаємозалежності між національни­ ми економіками паралельно зі все більшим дерегулюванням внутрішньо­ та зовнішньоекономічної діяльності й посиленням ролі ринкових механізмів саморегулювання на глобальних ринках. Пастка відтоку національного інтелекту спричинена інституцій­ ними розривами в процесах формування та використання національ­ ного інтелектуального капіталу. Високий рівень підготовки фахівців певних спеціальностей залишається незатребуваним національним ринком праці з причини низького рівня соціально­економічного розвитку країни (за даними МВФ, у 2015 році Україна знаходилася на 134 місці серед 186 країн, із середньорічним доходом на душу насе­ лення у 2109 дол. [3]) або спотвореної структури виробництва. Це спонукає високоякісних національних спеціалістів до переїзду в кра­ їни, де створено умови для використання інтелектуального капіталу 430 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 (як варіант, праця на іноземних замовників з території країни – фрі­ лансери). Висновок. В умовах становлення знаннєвої економіки ефектив­ не функціонування системи вищої освіти, як головного інституту формування інтелектуального капіталу, стає найважливішою умо­ вою підвищення національної конкурентоспроможності і збережен­ ня економічної безпеки України. Список бібліографічних посилань 1. Коломієць Г., Помінова І. Інституційно­господарська платформа роз­ витку інтелектуального капіталу. Бізнес-інформ. 2014. № 6. С. 19–23. 2. Українська вища освіта увійшла до топ­50 світових ВНЗ // Педагогіч­ на преса : освітній портал. URL: http://pedpresa.ua/159154­ukrayinska­vyshha­ osvita­uvijshla­v­top­50­svitovyh­vnz.html (дата звернення: 09.10.2017). 3. ВВП на душу населения в разрезе стран // ОЛZА : сайт. URL: https://www.olza.com.ua/statistics/51 (дата звернення: 09.10.2017). Одержано 10.10.2017 УДК 658.155 Інна Вікторівна РУДЕНКО, кандидат економічних наук, доцент, доцент кафедри фінансів, аналізу та страхування Харківського державного університету харчування та торгівлі; Наталія Миколаївна ГАРКУША, кандидат економічних наук, доцент, доцент кафедри фінансів, аналізу та страхування Харківського державного університету харчування та торгівлі АНТИКРИЗОВЕ УПРАВЛІННЯ ПІДПРИЄМСТВОМ ЯК ЕКОНОМІЧНА КАТЕГОРІЯ Посилення процесів глобалізації та фінансової інтеграції в су­ часних умовах постійно супроводжуються ймовірністю виникнення кризових явищ і загроз як на рівні національних економік, так і в ок­ ремих галузях і на підприємствах. Дослідження сучасної економічної ситуації на підприємствах України показало, що кризові ситуації від­ буваються досить часто, а їх наслідки набувають великих масштабів, тому гостро постає питання необхідності формування ефективної системи антикризового управління підприємством. Саме забезпе­ чення антикризової діяльності на постійній основі дасть змогу ціле­ спрямовано сформувати ефективну систему управління підприємст­ вами в кризових ситуаціях. Дослідження теоретичних аспектів антикризового управління на підприємстві показало наявність значної кількості трактувань та © Руденко І. В., 431 Гаркуша Н. М., 2017 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 жваву наукову дискусію навколо визначення цього терміну. Як пока­ зав аналіз літературних джерел, існує декілька основних підходів. Прибічники першого вважають, що антикризове управління має здійснюватися, коли підприємство вже опинилося в кризовому стані і показники його господарської діяльності значно погіршилися. Так, Д. А. Довгань стверджує, що антикризове управління – це «ефектив­ ний менеджмент, який дає можливість вивести підприємство з кри­ зи, сукупність заходів, спрямованих на досягнення чи відновлення платоспроможності, ліквідності, прибутковості і конкурентоспромо­ жності підприємства і здатних привести підприємство до фінансово­ го оздоровлення» [1, с. 155]. Г. О. Партин, Н. Є. Селюченко зазначають, що антикризове фінансове управління – це «система управління фі­ нансами, спрямована на виведення підприємства з кризи, в тому чи­ слі шляхом проведення санації чи реструктуризації суб'єкта господа­ рювання» [2, с. 236]. Схоже визначення надає антикризовому управлінню І. О. Крюкова [3, с. 91]. Такий підхід розглядає проблему настання кризового стану під­ приємства вже як факт. Відповідно до цього антикризове управління має на меті подолання негативних наслідків неефективного управ­ ління та неправильної оцінки стану бізнес­оточення підприємства, що призвели до глибоких проблем у його діяльності. Проте, з нашої точки зору, також необхідно враховувати діагностичну та прогнозну складову даної проблеми. На думку прибічників другого підходу, доцільніше підтримувати діяльність підприємства у стабільному стані, незважаючи на загрози й ризики. Наприклад, С. А. Бурий, Д. С. Мацеха зазначають, що анти­ кризове управління – це система постійних дій менеджерів, спрямо­ ваних на всі елементи організації з метою швидкого і вчасного реа­ гування на можливі зовнішні та внутрішні загрози при ефективному функціонуванні чи розвитку організації [4, с. 21]. Досить послідовно та повно даний підхід розкрито І. О. Бланком. На його думку, під ан­ тикризовим управлінням слід розуміти систему принципів і методів розробки и реалізації комплексу спеціальних управлінських рішень, направлених на попередження й подолання фінансових криз підпри­ ємства, а також мінімізацію їх негативних фінансових наслідків [5, с. 427]. Тож з цієї точки зору одним із завдань антикризового управ­ ління є збереження економічної системи в рівноважному стані, реа­ гуючи належним чином на загрози середовища. За даного підходу сутність антикризового управління бачиться у науковому передба­ ченні настання кризових подій, їх комплексній оцінці, а також розро­ бці системи заходів щодо недопущення або ліквідації кризи з мініма­ льними втратами для підприємства. 432 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Третій підхід щодо визначення сутності антикризового управ­ ління наголошує на необхідності попередження кризи на підприємс­ тві. Наприклад, Т. В. Калінеску вважає, що антикризове фінансове управління – це система прийомів та методів управління фінансами, спрямована на попередження фінансової кризи та банкрутства під­ приємства [6, с. 173]. В даній версії маємо акцент тільки на недопу­ щенні кризи, не враховуючи аспект боротьби з існуючою фінансовою кризою на підприємстві. Стратегічні аспекти управління діяльністю підприємства на пер­ спективу зустрічаються також у дослідженнях І. В. Алєксєєва та ін., які зміст антикризового управління трактують з позицій можливості прогнозування й попередження виникнення його неплатоспромож­ ності у відповідності зі стратегічними орієнтирами його фінансового стану та здобуття конкурентних переваг на ринку [7, с. 24]. Узагальнюючи різні підходи, вважаємо, що антикризове управ­ ління має поєднувати в собі заходи з попередження виникнення кризи, підтримання підприємства у стабільному стані та, у разі необ­ хідності, виведення підприємства з кризи. Залежно від стадії розвитку кризи, на нашу думку, доцільно ви­ ділити: – запобіжне антикризове управління, яке здійснюється у процесі зародження кризи та спрямоване на попередження виникнення і розвитку кризових ситуацій; – коригувальне антикризове управління, яке використовується у процесі розгортання кризи та зорієнтоване на прогнозування роз­ витку кризової ситуації та розробку антикризових заходів; – стабілізаційне антикризове управління, яке реалізується в пе­ ріод загострення кризи та спрямоване на зменшення її негативних наслідків. Таким чином, дослідження показало, що в сучасних умовах немає сталого визначення категорії «антикризове управління». Кожен нау­ ковець, який вивчає проблематику запобігання кризових явищ, має власну авторську думку про зміст категорії «антикризове управління». Проте ми дійшли висновку, що антикризове управління має забезпе­ чувати стабільне функціонування підприємства завдяки своєчасному виявленню загроз зовнішнього та внутрішнього середовища та реагу­ ванню на них, а в разі погіршення діяльності підприємства терміново реалізовувати заходи з подолання кризових явищ. У межах антикри­ зового управління необхідно здійснювати аналіз різних сценаріїв роз­ витку подій та розробляти порядок дій у разі імовірних загострень протиріч всередині підприємства або із зовнішнім середовищем. Висновок. Проведений у дослідженні аналіз наукових підходів до визначення економічної сутності поняття антикризового управління 433 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 дозволив нам систематизувати їх та зробити висновок, що антикри­ зове управління підприємством – це управління, яке спрямовано на передбачення небезпеки кризи, аналіз її симптомів і усунення загроз появи кризових ситуацій, а в разі їх появи — аналіз і прийняття шви­ дких заходів ліквідаційного характеру з найменшими втратами та негативними наслідками для підприємства. Ці наукові здобутки ма­ ють стати основою розробки ефективного механізму антикризового управління на сучасному підприємстві. Список бібліографічних посилань 1. Довгань Д. А. Антикризове управління як спосіб запобігання та упе­ редження неплатоспроможності корпораці. Вісник Чернівецького торговель- но-економічного інституту. Економічні науки. 2013. Вип. 3. С. 152–156. 2. Партин Г. О., Селюченко Н. Є. Фінансовий менеджмент. Львів : Вид­во НУ «ЛП», 2010. 332 с. 3. Крюкова І. О. Фінансова архітектура інноваційного розвитку моло­ копереробних підприємств. Облік і фінанси. 2013. № 2 (60). С. 87–93. 4. Бурий С. А., Мацеха Д. С. Антикризове управління та управлінські рі­ шення – проблеми підприємств малого бізнесу : монографія. Хмельницький : Тріада­М, 2006. 93 с. 5. Бланк И. А. Антикризисное финансовое управление предприятием. Киев : Ольга ; Ника­Центр, 2006. 672 с. 6. Калінеску Т. В. Фінансовий менеджмент : навч. посіб. Луганськ : Вид­во СНУ ім. В. Даля, 2010. 372 с. 7. Алєксєєв І. В., Хома І. Б. Моделювання системи управління фінансо­ вими потоками реального сектору економіки в умовах встановлення конт­ ролю над величиною «хаосності» ринку // Математичні моделірегулювання фінансових потоків : монографія / П. П. Костробій, І. В. Алєксєєв, І. Б. Хома, Б. В. Гнатів, І. І. Кавалець, В. І. Алєксєєв. Львів : Вид­во «Растр – 7», 2012. Роз­ діл 1. С. 9–33. Одержано 27.09.2017 УДК 65.012.8 Валентина Володимирівна СМАЧИЛО, кандидат економічних наук, доцент, професор кафедри економіки Харківського національного університету будівництва та архітектури; Юлія Валентинівна КОЛОМІЄЦЬ, слухач магістратури Харківського національного університету будівництва та архітектури ДІАГНОСТИКА СТЕЙКХОЛДЕРІВ ПІДПРИЄМСТВА ЯК ЗАПОРУКА ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ Базисом безпечної діяльності будь­якого суб’єкту господарю­ вання є врахування різноманітних факторів впливу, дію яких спри­ чиняє діяльність тих чи інших контрагентів, суб’єктів, сторін тощо, © Смачило В. В., 434 Коломієць Ю. В., 2017 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 яких часто називають стейкхолдерами. За визначенням стандарту АА1000SES стейкхолдером вважається група, що може впливати на діяльність організації або, навпаки, здатна відчувати на собі вплив від діяльності організації, її продукції або послуг і пов’язаних з цим дій. Спеціально наголошується, що стейкхолдерами не є ті, хто прос­ то може бути знайомий з організацією або мати думку про неї. В свою чергу, підприємство також своїми рішеннями, діяльністю впливає на оточуюче середовище, змінюючи його позитивно або не­ гативно. Тобто взаємна діяльність може бути безпечно/небезпеч­ ною, що вимагає постійного вивчення стейкхолдерів підприємства та їх залучення до сумісного прийняття рішень з метою нівелювання негативного впливу та синергетичного підвищення позитивного. Стейкхолдери підприємства присутні як в його внутрішньому ото­ ченні, так і у зовнішньому. Найбільш вживаний перелік основних можливих стейкхолдерів підприємства представлено на рис. 1. Споживачі, Постачальники Місцеві клієнти органи влади Фіскальні та Акціонери, Громада та Працівники Засоби інші інвестори, громадські та їх масової контролюючі власники організації об’єднання інформації органи Рейтингові Фінансові Державні агенції інститути органи влади Рис. 1. Склад стейкхолдерів підприємства Визначені групи стейкхолдерів можуть бути більш або менш де­ талізованими та впливають в тій чи іншій мірі на підприємство. Ін­ тереси різних групп стейкхолдерів можуть бути різновекторно спрямовані, що може призвести до конфлікту та ще більше посилює роль діалогу. Саме тому аналіз стейкхолдерів представляє собою процес визначення найбільш впливових груп, взаємодія з якими мо­ же забезпечити стійкий розвиток суб’єкту господарювання. З цією метою розробляється так звана «матриця стейкхолдерів», де визна­ чено: групу стейкхолдерів, їх інтереси (високий/низький), оцінюєть­ ся вплив (сильний/слабкий) та пропонується стратегія взаємодії. 435 ПІДПРИЄМСТВО Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 На основі такої матриці може бути побудована карта стейкхол­ дерів, яка дозволяє визначити групи: низький вплив/низький інте­ рес; низький вплив/високий інтерес; високий вплив/низький інте­ рес; високий вплив/високий інтерес. Така візуалізація допомагає відібрані групи стейкхолдерів вибудувати за рівнем пріоритетності та запропонувати для представників кожної групи відповідні страте­ гії. Під час такого дослідження важливим моментом є неповнота ін­ формації, яка може викривити реальний стан речей та спричинити негативні наслідки взаємодії. Саме тому доцільно дотримуватися принципів прозорості та доступності й репрезентувати проведені дослідження на сайті підприємства, в його соціальних звітах. Так звана Stakeholder Mapping (систематизація заінтересованих сторін), окрім наведеного інструменту, передбачає використання матриці влада/динамізм; матриці влада/інтерес, моделі «Мітчелла» (рис. 2). Інструменти аналізу стейкхолдерів Матриця (таблиця) Карта зацікавлених інтересів сторін Матриця Модель Мітчела Модель Мендлоу «влада/динамізм» матриця «влада/інтерес» Модель ASC (Accountability Scorecard) Рис. 2. Інструменти аналізу стейкхолдерів (побудовано на основі [1]) Використання того чи іншого інструменту базується на рішенні керівництва та необхідній деталізації. Як занадто детальний, так і за­ надто укрупнений перелік груп стейкхолдерів та їх самих може нега­ тивно позначитися на безпеці підприємства та його сталому розвитку. Проведення регулярного аналізу стейкхолдерів забезпечить підприємство адекватною та своєчасною інформацією для прийнят­ тя виважених управлінських рішень, що підвищить рівень економіч­ ної безпеки. Список бібліографічних посилань 1. Алькема В. Г., Больботенко І. В. Методика оцінки рівня економічної безпеки суб’єктів аудиторської діяльності. Глобальні та національні пробле- ми економіки. 2014. Вип. 2. С. 375–382. URL: http://global­national.in.ua/ archive/2­2014/74.pdf (дата звернення: 04.10.2017). Одержано 05.10.2017 436 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 УДК 336.228.3 Сергій Олександрович ТКАЧЕНКО, кандидат економічних наук, доцент, завідувач кафедри соціальних та економічних дисциплін факультету № 2 Харківського національного університету внутрішніх справ; Андрій Сергійович ДЯДІН, доцент кафедри соціальних та економічних дисциплін факультету № 2 Харківського національного університету внутрішніх справ МІНІМІЗАЦІЯ ПОДАТКОВИХ ПЛАТЕЖІВ ЯК ЕЛЕМЕНТ ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ СУБ’ЄКТА ГОСПОДАРЮВАННЯ Економічна безпека організації припускає досягнення стану за­ хищеності життєво важливих інтересів суб’єктів і об’єктів господарю­ вання від несумлінної конкуренції, здатності протистояти зовнішнім і внутрішнім загрозам, стабільності функціонування й розвитку, що до­ зволяє забезпечити як позитивний фінансово­економічний результат, так і досягти прогресивного науково­технічного і соціального розвитку. Сучасна ринкова економіка являє собою складний механізм вза­ ємодії різних об’єктів на різних рівнях і питання оцінки економічної безпеки об’єктів, вимагають побудови відповідних моделей, обліку впливу і взаємозв’язків між ними. Якщо на перших етапах розвитку теорії економічної безпеки її зміст зводився до забезпечення умов збереження комерційної таєм­ ниці й інших секретів організації, то надалі – до досягнення поточно­ го стійкого соціально­економічного стану й розробки стратегії дій у даному напрямку, що в подальшому трансформувалось в визначені економічної безпеки як системи щодо надійного захисту інтересів суб’єкту та досягненні прогнозних характеристик майбутнього руху чистого грошового потоку; прибутку від інвестування основного, інвестиційного та фінансового капіталу тощо. Національна економічна безпека охоплює сукупність умов і фак­ торів, що забезпечують незалежність економіки, її стабільність і стій­ кість, здатність до постійного відновлення й самовдосконаленню. Таким чином, вона являє собою сукупність умов, що забезпечу­ ють економічну незалежність, стабільний і сталий розвиток, прогрес, захищеність від внутрішніх і зовнішніх загроз і впливу непередбаче­ них і важкопрогнозованих факторів. Методичний підхід до комплексної оцінки базується на аналізі статистичних даних, що характеризують основні напрямки соціаль­ но­економічної діяльності суб’єктів з метою визначення можливого її стану на планований період, складання бюджету програм її забез­ печення й визначення стратегічного напрямку розвитку. © Ткаченко С. О., 437 Дядін А. С., 2017 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Побудова прогнозних значень сукупності критеріїв і комплекс­ ної оцінки стану економічної безпеки в майбутньому можливо шля­ хом поширення тенденцій за низку років і побудови тренду метода­ ми традиційного статистичного аналізу. У випадку якщо прогноз виявляється несприятливим, його результати необхідно врахувати при плануванні бюджету організації й розробити відповідний ком­ плекс заходів щодо запобігання або її виходу із кризового стану. Окремо слід зазначити, що безліч компаній через високі ставки податків ідуть у тінь або приховують свої справжні доходи, зменшу­ ючи надходження до державного та місцевих бюджетів. На нашу думку, слід розрізняти поняття «оптимізації» і «мінімі­ зація» податків. Мінімізація податків визначає коло можливих спо­ собів зменшення податкових платежів, від законної діяльності шля­ хом оптимізації до ухиляння від сплати податків. Так, до оптимізації відносять механізми, в основі яких лежать пробіли в законодавстві, або засновані на використанні різних сис­ тем оподатковування, що застосовуються в національному законо­ давстві, з різним фіскальним навантаженням. Податкова оптиміза­ ція, як законна діяльність, відрізняється пошуком оптимального варіанту ведення діяльності, за якого враховують не тільки факт мі­ німізації податків, але й аналізують наслідки податкового менедж­ менту, у тому числі негативного характеру. У свою чергу, до другого типу відносять схеми мінімізації податкових зобов’язань, пов’язані із прямим порушенням законодавства – відхилення від оподаткову­ вання за рахунок фальсифікації документів, необґрунтованого зани­ ження податкових зобов’язань, використання фіктивних юридичних або фізичних осіб. Мінімізація податків є системою організаційних заходів платни­ ка податків, спрямованих на збільшення грошових потоків суб’єкта господарювання, підвищення фінансових результатів за умов еко­ номії податкових витрат, що припускає мінімізацію податкових ви­ плат не лише в короткостроковому, але й у довгостроковому періоді; недопущення штрафних санкцій або збільшення питомої ваги пода­ ткових платежів у порівнянні зі змінами виручки від реалізації. На нашу думку, ціль податкової мінімізації не лише зменшення розмірів окремого податку, а й збільшення в цілому наявних фінан­ сових ресурсів у суб’єкта господарювання. Податкове планування здійснюється, починаючи з моменту створення окремого суб’єкта господарювання протягом усього періоду його функціонування. Проведення дослідження елементів мінімізації податкового на­ вантаження як складової частини економічної безпеки організацій вимагає точної ідентифікації загрозливих факторів і правильного 438 Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 вибору вимірників ступені їх прояву, а дослідження безпеки в на­ прямку використання ресурсного потенціалу, втрат або придбання фінансової незалежності ринкової позиції й розвитку соціальної дія­ льності дозволить провести комплексну оцінку факторів та загроз безпеці окремого сектору економіки. Одержано 10.11.2017 439 Сучасн і проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави. Харків, 2017 Наукове видання Сучасні проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави Тези доповідей VI Міжнародної науково­практичної конференції (м. Харків, 1 грудня 2017 р.) Відповідальні за випуск: С. О. Ткаченко, П. О. Білоус, А. С. Тяпкін Комп’ютерне верстання: А. О. Зозуля Редагування списків бібліографічних посилань: М. В. Цвєткова-Верніченко, С. С. Тарасова Формат 60х84/16. Ум. друк. арк. 25,67. Обл.­вид. арк. 26,08. Тираж 150 пр. Зам. № 2017­32. Видавець і виготовлювач – Харківський національний університет внутрішніх справ, просп. Л. Ландау, 27, м. Харків, 61080. Свідоцтво суб’єкта видавничої справи ДК № 3087 від 22.01.2008. 440