удосконалення законодавства України стосовно правового статусу інозем- ців та осіб без громадянства в цілому. Дані дослідження підтверджують потребу кардинального вирішення проблеми іммігрантів, які проживаючи в Україні роками, проте досі зали- шаються з неурегульованим правовим статусом. З одного боку, це переш- коджає їхньому нормальному життю та трудовій діяльності, а з іншого, сприяє поширенню корупції, порушень правопорядку, тобто суперечить інтересам Української держави, суспільства в цілому. Відповідні заходи могли б передбачати реєстрацію іммігрантів в орга- нах внутрішніх справ без штучних обмежень, здійснення реєстрації інозем- ців, які не мають національних документів, за спеціально оформленими з цією метою тимчасовими посвідченнями, розширення підстав для перебу- вання в Україні шляхом введення до законодавства інституту тимчасового притулку, притулку за гуманітарними міркуваннями, що широко застосо- вуються в інших європейських країнах. Список літератури: Правила в’їзду в Україну, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її територію. Постанова Кабінету Міністрів України № 1074 від 29 грудня 1995 року // Зібрання постанов Уряду України. 1996. №4. 2. Андриенко В., Суботенко Г. Правовое регулирование миграционных процессов в Украине. К., 2002. 3. Омельченко О. Український стаціонар // День. 2002, 4 жовтня. 4. Про затверджен- ня Порядку оформлення іноземцям та особам без громадянства дозволу на працев- лаштування в Україні. Постанова Кабінету Міністрів України №2028 від 1 листопада 1999 р.// Офіційний вісник України. 1999. №44. 5. Про правовий статус іноземців. Закон України // Відомості Верховної Ради України. 1994. №23. 6. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо боротьби з незаконною міграцією. Закон України // Офіційний вісник України. 2001. №8. Надійшла до редколегії 18.07.03 М.М. Саппа БОРОТЬБА ЗА ДИПЛОМАТИЧНЕ ВИЗНАННЯ УСРР НІМЕЧЧИНОЮ: ОБСТАВИНИ УКЛАДАННЯ РАПАЛЛЬСЬКОГО ДОГОВОРУ Міжнародну правосуб’єктність держави, які прагнуть утвердження свої незалежності, набувають в процесі складання міждержавних договорів та угод. Звичайно, складання міждержавного договору має метою врегулю- вання певних відносин між державами, але його наявність вже є відзнакою визнання державності де–юре партнером складеного договору. Радянська Україна з початком 1920 р. здійснила прорив дипломатичної блокади, яка виникла коло неї та інших радянських республік. На спільному засіданні ВУЦВК і Раднаркому 16 березня 1920 р. було прийнято постанову: «Ввиду вступления УССР в переговоры с иностранными государства- ми Президиум Ц.И.К. и Совнарком Украины постановляет: 1. Образовать при Совете Народных Комиссаров Комиссию по Иност- ранным делам. 2. Возложить обязанности Народного Комиссара по Иностранным де- лам на Председателя Совета Народных Комиссаров тов. Раковского» [1]. 17 9 Новий наркомат посилив активність України на міжнародній арені: в Ригу для переговорів з урядом Латвії були відряджені Е. Квірінг і О. Шум- ський, потім вони разом з А. Йоффе вели переговори про мирний договір з Польщею, повноважні представники України Ф. Кон і Ю. Коцюбинський брали в Москві участь в переговорах про встановлення нормальних полі- тичних та економічних відносин з прибалтійськими країнами. Тому вже на початку 1921 р. був підписаний мирний договір між Україною і Литвою, незабаром були встановлені дипломатичні відносини з Латвією та Естоні- єю, а наприкінці року досягнуті домовленості про встановлення диплома- тичних відносин з Австрією. В січні 1922 р. делегація на чолі з М.Фрунзе уклала в Анкарі українсько–турецький договір про дружбу та братерство. Перша спроба УСРР встановити дипломатичні відносини з Німеччи- ною була зроблена ще у 1921 р. В урядовій ноті, надісланій головою Радна- ркому України Християном Раковським до Берліну 6 лютого, відмічалося прагнення українського уряду до «відновлення нормальних дипломатичних відносин між Німеччиною й Україною», вважаючи при цьому, що радянсь- ка влада на Україні є правонаступницею влади Центральної Ради і гетьма- на Скоропадського [2, с.289]. В той час, ця нота не викликала ентузіазму в політичних колах Німеччини – до радянських республік придивлялися із значною часткою обережності. Але вже в квітні в Берліні було укладено домовленість між УСРР та Німеччиною по обмін військовополоненими та інтернованими громадянами. Це вже означало визнання УСРР Німеччи- ною де–факто [3, с.176]. Тоді ж у квітні 1921 р. був підписаний й протокол про обмін представниками по всіх справах, що стосуються торгових відно- син між Українською Соціалістичною Радянською Республікою і Німеччи- ною [2, с.461–462]. В січні 1922 р. державами Антанти на Канській нараді було прийняте рішення про проведення в Генуї конференції європейських держав для вре- гулювання фінансово–економічних проблем, що виникли в повоєнні роки. Для участі в конференції були запрошені Росія і країни, переможені в Пер- шій світовій війні, у тому числі й Німеччина. Хоча формально радянська делегація на конференції мусила представляти Російську Федерацію, напе- редодні її від'їзду в Геную представники радянських республік підписали в Москві угоду про захист Росією на Генуезькій конференції інтересів всіх радянських республік [4, с.447]. Раніш, вченими [5, с.45–46] висловлювалася думка, що уповноваження Росії Україною та іншими радянськими республіками представляти їх ін- тереси на цій конференції обмежувало можливості України, бо сприяло більшій інтеграції республік у коло Росії й посилювало становище Росії. Але, на наш погляд, детальний аналіз документів і літератури про події того часу дає можливість стверджувати, що наслідком для України від та- кої опосередкованої участі в конференції були і певні здобутки. Вони ство- рилися в першу чергу через те, що голова українського уряду Х.Раковський, який представляв Україну в радянській делегації, грав ключову роль в її роботі (навіть планувалося, що у разі від'їзду керівника делегації Г.В. Чиче- ріна з Генуї – той їхав на конференцію не зовсім здоровим – Раковський 18 0 буде одним із тих, хто його замінить [17]), тим чи іншим чином сприяв відстоюванню інтересів України. Головну і навіть вирішальну роль відіграв український прем’єр в численних неофіційних переговорах як до початку, протягом конференції, так і в її кулуарній діяльності. На той час Х. Раковський вже мав достатній досвід дипломатичної ро- боти і зв'язки в багатьох країнах Європи. Зважаючи на це, Ленін після оде- ржання Росією запрошення на Генуезьку конференцію писав до Політбюро ЦК РКП(б) про необхідність почати приватні переговори з німцями щодо майбутніх контактів у Генуї, в зв’язку з чим наполягав на прискоренні від'ї- зду Раковського до Європи [6]. Як свідчать документи, 17 січня 1922 р. Рада Народних Комісарів Укра- їни дозволила голові Раднаркому Х. Раковському місячну закордонну від- пустку [7]. В інтерв'ю напередодні від'їзду він повідомив читачів столичної газети «Вісті», що його поїздка не має політичного характеру, а має на меті розвиток зовнішньоекономічних зв'язків (малась на увазі реалізація україн- ського замовлення на посівний матеріал). «Однак, – особливо відзначив Раковський – у разі потреби я візьму на себе завдання Радянської влади» [8]. Але практично вся закордонна мандрівка Раковського була присвячена завданню набуття міжнародного визнання радянських республік. Свою неофіційну місію Християн Георгійович почав з Берліну, де зу- стрічався з міністром закордонних справ Німеччини В.Ратенау й іншими відомими йому з попередньої роботи в Німеччині політичними діячами, зондував їхні позиції, інформував про наміри радянських республік, актив- но сприяв налагодженню радянсько–німецьких відносин і одержанню в подальшому німецької позики [9, с.416–417]. 12 лютого Раковський заявив в інтерв'ю «Фосише Цайтунг», що радянські республіки готові, хоч цю хви- лину, укласти з Німеччиною договір, бо як радянські республіки не можуть обійтися без капіталістичних країн, так і капіталістичні країни зацікавлені у радянських республіках – в їхніх сировинних ресурсах, ринках і т.п. [10]. У Берліні Раковський не випускав з уваги і «французьку карту»: він мав так само контакти з діловими людьми з Франції і французькими журналістами [9, с.419–420]. Кореспондент французької «Матен», називаючи з деяким здивуванням представника більшовицької держави « щирим джентльме- ном», оприлюднив бесіду з ним. У цій неофіційній розмові Раковський, виступаючи як приватна особа, піддав розголосу принципову позицію ра- дянської делегації на майбутній конференції в Генуї: «Якщо з нами мають намір ввійти у відносини, поставивши при цьому умови, несумісні з нашою політичною самостійністю, якщо, коротше говорячи, нас захочуть третиру- вати як колонію, то Генуезька конференція не створить нічого тривкого нового і нічого вигідного для жодної з зацікавлених сторін. Навпаки, якщо з нами мають намір почати переговори як із державою суверенною і кори- сною для світового господарства, то ми маємо у своєму розпорядженні достатні ресурси, щоб задовольнити бажання усіх держав» [10]. Переїхавши з Берліна в Прагу, Раковський провів конфіденційні пере- говори з прем'єр–міністром і міністром закордонних справ Чехословаччи- ни Е.Бенешем. І хоча раніш Бенеш застерігав уряд Великобританії від усі- 18 1 лякої поспішності у визнанні більшовиків [9, с.422], але вже після візиту Раковського він відвідав Париж і Лондон, де, як повідомляла радянська преса, у бесідах із керівниками урядів Франції і Великобританії стверджу- вав, що поліпшення економічної і політичної ситуації в Європі прямо по- в'язане з встановленням нормальних відносин з радянськими республіка- ми, і висловлював стурбованість відстрочкою початку Генуезької конфере- нції [11]. Цією поїздкою Раковського в Європу був підготовлений необхідний грунт для роботи радянській делегації в Генуї: було неофіційно повідомле- но про її цілі і наміри, виявлені наміри керівних, політичних фінансово– промислових кіл деяких країн щодо визнання радянських республік і спів- праці з ними, намічені сфери взаємних інтересів і попереднє неофіційне обговорення можливості угод. Доповівши колегам в Москві і Харкові про результати поїздки, Раков- ський як справжній публічний політик звітував перед харків'янами у пере- повненому театрі Муссурі. За майже тригодинну доповідь він розповів українцям про складне міжнародне становище, про цілі Генуезької конфе- ренції, про завдання, що стоять перед радянською делегацією. Вимагаючи від Радянської держави сплати боргів царського і Тимчасового урядів, від- шкодування націоналізованої власності іноземців, країни Антанти відмов- лялися відшкодувати збитки, нанесені ними радянським республікам (а серед них і Україні) інтервенцією і блокадою. А збиток був чималий. Так в Україні з Київського банку було вивезено золота, цінностей і грошей: Дені- кіним на 79 млн довоєнних карбованців, Петлюрою – 59 млн крб.; знищено – на 8,4 млн. крб. Було висаджено 15 значних залізничних і транспортних мостів, із них 6 мостів через Дніпро. Величезні, обчислювальні мільйонами карбованців збитки понесла Україна від руйнації державних споруд, шкіл, військових споруджень, руйнацій на залізниці і товаро–пасажирському флоті, у цукровій і шкіряній промисловості, на пошті і телеграфі...[12]. Де- які з цих цифр були оголошені Х. Раковським і на заключному засіданні фінансової комісії Генуезької конференції. Перед від'їздом на Генуезьку конференцію Християн Георгійович пи- сав у книзі «Напередодні Генуї»: «Наша делегація буде знаходитись в над- звичайно важких умовах. Проти нашої делегації ми маємо блок держав. Безсумнівно, що всі вони не однаково налаштовані проти нас. Умови різ- номанітні: одні зацікавлені почати з нами негайно торгівлю, інші зацікав- лені скоріше одержати від нас усякі відшкодування. На цьому грунті безсу- мнівно є розбіжності» [13, с.31]. Розбіжності опонентів і були використані радянською делегацією. Її керівництво з початком конференції дало можливість представникам країн Антанти втягнути себе в напівофіційні переговори, що проходили в рези- денції Ллойд Джорджа на віллі «Альбертис». Союзники, будучи впевнені в тім, що радянська сторона неминуче піде на угоду з Антантою, поінформу- вали німецьку делегацію через співробітника італійського МЗС А.Джаніні про те, що переговори мають «сприятливий хід» [14, с.58]. Цим і Німеччи- на запрошувалася до співробітництва, але не на основі рівноправності. 18 2 Можливість створення угоди Антанти з Радянської Росією стривожила німецьку делегацію і підштовхнула її до рішучих дій. Тієї ж ночі за розпоря- дженням Ратенау член делегації А. Мальцан подзвонив у радянську рези- денцію і домовився про зустріч. А на ранок 15 квітня він вже розмовляв із Раковським і Йоффе, які з свого боку докладно проінформували Мальцана про переговори з Антантою, оцінюючи їх у цілому як сприятливі для обох сторін [14, с.58]. Співрозмовники обережно зондували один одного щодо наміченої угоди, і Раковський з Йоффе заявили Мальцану, що незалежно від переговорів з Антантою радянська сторона хотіла б встановити з Ні- меччиною відносини співробітництва шляхом підписання договору. Більш конкретне його обговорення вони вважали неможливим без Чичеріна – той був зайнятий на переговорах з представниками Антанти у резиденції Ллойда Джорджа. Бесіда Мальцана в той же день з англійцями, чутки про сприятливе за- вершення переговорів на віллі «Альбертис», що широко поширювалися з досить авторитетних джерел, підштовхнули німецьку делегацію до рішучих дій. І коли вночі Йоффе повідомив Мальцана, що радянська делегація го- това вступити в нові переговори з ними, німецька делегація вирішила при- бути ранком у Рапалло, де розташовувалася радянська делегація. Там 16 квітня 1922 р. відбулися російсько–німецькі переговори, що і завершилися підписанням спільних угод про встановлення дипломатичних відносин та порядок врегулювання спірних питань, про принцип найбільшої сприятли- вості в торгово–економічний сфері, договір, що ввійшов в історію за на- звою Рапалльського. Повідомлення на конференції про угоду між Німеччиною і Росією ви- кликало бурхливу реакцію країн Антанти, що бачили в ньому порушення Німеччиною єдності колишніх власників і кредиторів Росії. Х. Раковський, виступаючи перед представниками преси, висловив подив членів радянсь- кої делегації галасом, що виник навколо російсько–німецького договору, який, на його думку, став першим кроком на шляху до економічного відро- дження Європи [15]. Договір мав не тільки велике економічне значення для знекровлених війною і розрухою радянських республік. Це був і дипломатичний удар ве- ликої політичної сили, що розривав дипломатичну блокаду радянських рес- публік, підвищував їх міжнародний статус. Договір мав велике політичне й економічне значення і для Німеччини – ним відкривався шлях для розвитку рівноправних і взаємокорисних економічних і торгових зв'язків із Радянсь- кої Росією. Через два тижні про свою підтримку Рапалльського договору заявили рейхсканцлеру промисловці німецько–східноєвропейського еконо- мічного об'єднання [16, с.39], а потім і політико–економічний комітет еко- номічної ради Німеччини [3, с.527]. Наслідки цього договору мали велике значення і для України. Вже в травні 1922 р. питання про розширення Рапалльського договору на інші радянські республіки був піднятий в німецькому рейхстазі [3, с.547; 16, с.50]. А в липні переговори про це розпочались в Берліні (незважаючи на прива- тну рекомендацію стас–секретарю Німеччини МЗС Мальцану зачекати з 18 3 цією справою від посла Великої Британії в Німеччині лорда д’Абернона [16, с.51–52]). Складна дипломатична робота з узгодження статей Договору завершилася лише 18 жовтня, а 5 листопада 1922 р. він був підписаний. Українською республікою, на це був уповноважений член ВУЦВК В. Аус- сем, від Німеччини договір підписав А. Мальцан [3, с.563]. Таким чином, підписанням міждержавної угоди про розширення Рапалль- ського договору Німеччина визнала де–юре Радянську Україну [3, с.566]. Список літератури: 1. ЦДІАУ, ф. 2, оп.1, спр. 558, арк. 17. 2. Волковинський В.М., Кульчицький С.В. Християн Раковський: політичний портрет. К., 1990. 3. Сове- тско–германские отношения: От переговоров в Брест–Литовске до подписания Рапалльского договора. М., 1971. Т.2. 4. Документы внешней политики СССР. М., 1960. Т.4. 5. Греченко В., Ярмиш О. Україна в добу «раннього» тоталітаризму. Х., 2001. 6. В.И. Ленин. Полн. собр. соч. Т.54. 7. ЦДІАУ, ф.2, оп.2, спр. 373, арк.99. 8. Віс- ті, 1922. 28 січня. 9. Конт Ф. Секретные миссии Раковского в Западной Европе // Ди- пломатический ежегодник 1989. М., 1990. 10. Известия, 1922. 18 февраля. 11. Извес- тия, 1922. 22 и 23 марта. 12. Известия, 1922. 12 апреля. 13. Раковский Х.Г. Накануне Генуи. М., 1922. 14. Ахтамзян А.А. Генуэзская конференция и Рапалльский договор // Вопросы истории. 1972. №5. 15. Известия, 1922. 22 апреля. 16. Советско–германские отношения. 1922–1925 гг. М., 1977. Ч.1. Надійшла до редколегії 06.08.03 Л.О. Цибуленко МУНІЦИПАЛЬНА ВЛАСНІСТЬ ЯК ЕКОНОМІЧНА ОСНОВА МІСЬКОГО САМОВРЯДУВАННЯ ОДЕСИ, МИКОЛАЄВА ТА ХЕРСОНА (КІНЕЦЬ ХІХ – ПОЧАТОК ХХ СТ.) У сучасних умовах розбудови української державності й переходу до нових соціально–економічних і політичних засад особливої ваги набуває розбудова громадянського суспільства, що виступає запорукою успіху ре- формаційних перетворень і побудови правової держави. У цьому процесі важливе місце посідає створення системи міського самоврядування як од- ного з компонентів при демократизації суспільства. За цих обставин пер- шочергове значення належить проблемі створення інститутів муніципаль- ної власності – важливішого компоненту міського самоврядування. Адже саме ці інституції наповнюють реальним змістом економічну незалежність міст. За таких обставин виникають тенденції створення економічних засад децентралізації та неможливості поновлення тоталітарної влади із всеохо- плюючою державною власністю. У зв’язку з цим певної актуальності набуває досвід розвитку системи міського самоврядування у дорадянський період. Метою та завданням даної публікації є здійснення аналізу становлення та розвитку муніципаль- ної земельної та виробничої власності – економічної основи міської тери- торіальної громади таких міст Півдня як Одеса, Миколаїв та Херсон, ви- світлення значення міст як центрів певних регіонів і флагманів регіональ- ного економічного розвитку. 18 4