МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ВНУТРІШНІХ СПРАВ






КУРАКІН ОЛЕКСАНДР МИКОЛАЙОВИЧ
								
УДК 340.114



Механізм правового регулювання: 
теоретико-правова модель



Спеціальність: 12.00.01 – теорія та історія держави і права; 
історія політичних і правових учень




АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
доктора юридичних наук









Харків – 2016
Дисертацією є рукопис.
Роботу виконано на кафедрі теорії та історії держави і права Харківського національного університету внутрішніх справ, МВС України.

Науковий 
консультант:доктор юридичних наук, професор
Серьогін Віталій Олександрович,
Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна, професор кафедри конституційного, муніципального і міжнародного права
Офіційні опоненти:доктор юридичних наук, професор,академік 
Національної академії правових наук України
Петришин Олександр Віталійович, 
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого, завідувач кафедри теорії держави і права; Національна академія правових наук України, президент;

доктор юридичних наук, професор
Кельман Михайло Степанович,
Національний університет «Львівська політехніка»,
професор кафедри теорії та філософії права;

доктор юридичних наук, професор,член-кореспондент Національної академії правових наук України
Мурашин Олександр Геннадійович,
Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна», завідувач кафедри теорії права та міжнародної інформації.
Захист відбудеться «31» серпня 2016 року о 09.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.700.02 у Харківському національному університеті внутрішніх справ за адресою: 61080, м. Харків, проспект Льва Ландау, 27.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Харківського національного університету внутрішніх справ за адресою: 61080, м. Харків, проспект Льва Ландау, 27.

Автореферат розісланий «27» липня 2016 р.

Вчений секретар 
спеціалізованої вченої ради			М. Ю. Бурдін	
Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Поглиблення процесів демократизації в сучасному національному державотворенні та об’єктивні закони розвитку цивілізованого європейського суспільства висувають нові дослідницькі пріоритети, нові методологічні підходи дослідження змісту правового регулювання суспільних відносин взагалі та проблем сутності, ефективності механізму правового регулювання, як основної категорії теорії права, зокрема. Особливої актуальності відповідні проблеми набувають з огляду на базовий принцип правового регулювання – верховенство права, практична реалізація якого, значною мірою, може бути ускладнена без попереднього докорінного теоретичного дослідження відповідних питань. Тобто, теоретичне дослідження основних засад функціонування механізму правового регулювання набуває характеру не просто теоретичної проблеми сучасної вітчизняної юридичної науки, а й стає однією з її нагальних потреб, адже ефективність будь-якої сфери практичної юридичної діяльності визначається наявністю теоретичних розробок фундаментальних наукових проблем, що не лише забезпечують окремі аналітичні висновки, а й визначають можливості та шляхи розвитку юридичних понять і категорій в перспективі.
Загальновизнаним в юридичній науці є те, що основою здійснення різноманітних типів юридичної діяльності є її правове регулювання, від ефективності якого залежить як повсякденна діяльність певних суб’єктів, так і її якісний рівень. Виходячи з цього, стає зрозумілим її прагнення досягти високого рівня ефективності у всіх сферах людської діяльності, які знаходяться в полі регулювання права загалом та юридичної практики зокрема. Тому результати наукового дослідження пропонованої проблематики можуть стати у нагоді для практичної реалізації функцій держави, виходячи з необхідності єдиного розуміння відповідними суб’єктами мети, завдань і функцій механізму правового регулювання, а також їх власного місця у цьому механізмі.
Підкреслюючи теоретичне та практичне значення теми дослідження, слід зазначити, що її актуальність визначається науковим поглядом на механізм правового регулювання як важливий інститут теорії права з точки зору його природи, сутності, змісту, цілей, функцій та структур. Практичний інтерес має визначення особливостей його функціонування саме на сучасному етапі розвитку українського суспільства і виявлення, у разі необхідності, шляхів підвищення його ефективності.
Окремі загальнотеоретичні аспекти правового регулювання знайшли своє відображення ще у працях «класиків» політико-правової думки ХІХ-ХХ століть: М. Альберда, Д. Блека, С.Л. Брю, С. О’Доннела, П. Друкера, Е. Ерліха, Р. Ієринга, Г. Кунца, К.Р. Макконела, Б. Малиновського, Р.К. Мертона, М.Х. Мескона, Т. Парсонса, Л.І. Петражицького, Е.М. Трубецького, Ф. Хедоурі, Е. Хоубела, Д. Чайлда, Б.М. Чичеріна, Дж. О'Шонессі та ін. 
Втім теоретична конструкція «механізм правового регулювання» є здобутком радянської теорії держави і права. Радянські вчені-юристи традиційно приділяли значну увагу проблемам правового регулювання; ця тенденція зберігається й на пострадянському просторі. 
Зокрема, проблематику його дефініцій досліджували М.В. Вітрук, О.M. Вітченко, В.І. Гойман, В.М. Горшеньов, І.Я. Дюрягін, B.П. Казимирчук, О.А. Лукашева, М.І. Матузов, П.О. Недбайло, М.Ф. Орзіх, В.М. Сирих, Ю.О. Тихомиров, Ф.Н. Фаткуллін, О.Ф. Черданцев та ін. Питання цілей правового регулювання розглядалися в працях В.В. Глазиріна, Д.А. Керімова, В.І. Кудрявцева, В.М. Микитинського, П.М. Рабіновича, І.С. Самощенка та ін. Дискусійні аспекти об’єкту та предмету правового регулювання стали центром наукових пошуків Р.Ф. Азізова-огли, Г.В. Мальцева, В.М. Протасова. Проблеми методів правового регулювання аналізувалися А.Б. Пешковим, І.В. Рукавишніковою, В.Д. Сорокіним, С.А. Теряєвським, Б.В. Шейндліним та ін. Особливості механізму правового регулювання та його складових досліджувались у працях А.А. Абрамової, М.Г. Александрова, С.С. Алексєєва, В.К. Бабаєва, М.І. Байтіна, О.І. Бобилєва, А.Г. Братко, А.Б. Венгерова, О.В. Грищук, О.С. Іоффе, В.Б. Ісакова, Т.В. Кашаніної, М.С. Кельмана, С.О. Комарова, Н.М. Крестовської, В.В. Лазарєва, О.Е. Лейста, О.В. Малько, О.Г. Мурашина, Б.Л. Назарова, Л.Р. Наливайко, Ю.І. Новіка, B.C. Основіна, О.В. Петришина, А.С. Піголкіна, Т.М. Радько, О.Ф. Скакун, Л.І. Спиридонова, Л.Б. Тіунової, Р.О. Халфіної, О.П. Шебанова, В.В. Шейндліна, К.В. Шундикова, JI.C. Явича та ін.
Слід відзначити, що евристичний зміст категорії «механізм правового регулювання» для юридичної науки й практики вперше повно розкрив професор С.С. Алексєєв у 60-х роках ХХ століття. Його концепція механізму правового регулювання фактично завершила формування радянської теорії держави і права як цілісного наукового вчення про державу і право, органічно поєднавши між собою всі попередні теоретичні конструкції. Навіть руйнація радянського ладу і суттєвий перегляд тогочасних теоретико-правових постулатів не зачепив вихідних положень даної концепції. Більше того, з того часу з’явилися різні точки зору стосовно категорії «механізм правового регулювання» та підготовлено значна кількість робіт, як в межах теорії держави і права (А.А. Абрамова, О.І. Бобилєв, І.В. Борискова, В.А. Вітушко, В.М. Горшеньов, A.B. Дьомін, Ю.С. Жаріков, І.М. Клеандров, Ю.О. Козенко, С.О. Комаров, Ю.В. Кривицький, О.В. Мільков, С.П. Нарикова, М.Ю. Осіпов, М.Н. Сатоліна, Л.Б. Тіунова, Ф.Н. Фаткуллін, О.О. Шабаєва та ін.), так і галузевих наук (О.М. Бандурка, І.А. Вдовін, І.І. Веремеєнко, І.В. Горіславська, А.Б. Гриняк, О.С. Ємельянов, Л.С. Зусь, М.І. Іншин, І.І. Лукашук, В.В. Мазур, Є.Н. Нургалієва, С.О. Погрібний, Т.М. Рассолова, А.В. Ритченко, В.Д. Сорокін, А.Ф. Трошин, О.О. Чефранова, Т.Г. Шахназарян та ін.). Втім усі вони являють собою еволюційний розвиток концепції С.С. Алексєєва в нових громадсько-політичних та соціально-економічних умовах.
Констатуючи достатньо велику кількість змістовних наукових праць, присвячених проблемам механізму правового регулювання, слід відзначити, що вони, здебільшого, мають вузькоспрямований характер і не забезпечують формування сучасного комплексного уявлення про загальні закономірності, динаміку розвитку, критерії ефективності сучасного механізму правового регулювання в цілому. У вітчизняній юридичній науці зазначена проблематика не знайшла свого належного опрацювання, що підкреслює нагальну необхідність розробки його загальнотеоретичної моделі, яка б відповідала сучасним умовам та обґрунтування відповідних організаційно-функціональних аспектів (механізму), які до тепер не піддавалися спеціальному вивченню та науковому усвідомленню.
Наукова актуальність всебічного дослідження полягає у формуванні нового погляду на механізм правового регулювання, як динамічну систему, що має поєднувати поведінкову й організаційну складову. Такий підхід дозволить виокремити зв’язки й співвідношення його елементів через розкриття певних особливостей предмету, функцій та цілей правового регулювання, місця й ролі об’єктивних і суб’єктивних чинників, що безпосередньо впливають на ефективність вказаного механізму в цілому, а також надасть можливість здійснювати превентивні заходи відносно неприпустимості можливих прорахунків правового регулювання в умовах сучасного етапу функціонування Української держави.
Усе це вимагає нових підходів і поглядів на механізм правового регулювання, який неможливо розглядати без урахування економічних, політичних, духовно-моральних та інших складових суспільного життя. Зазначені сфери людського буття відбиваються в правосвідомості окремих індивідів та визначають шляхи вдосконалення та розвитку права в цілому. Виходячи зі стратегічної мети правового регулювання, – узгодження суспільних інтересів, які б сприяли розвитку суспільних відносин, – саме цей компроміс і визначає необхідність перегляду низки основних теоретичних положень щодо ефективності його механізму. Тривале реформування різних сфер життя суспільства досить неоднозначно відбивається на багатьох його провідних інститутах, що не може не впливати в тому числі й на характер правовідносин та ефективність права. При цьому правосвідомість фокусує рівень таких змін, що насамперед проявляється в елементах соціально-правової активності особи, в її соціально-правових установках, ставленні до нормативно-правових приписів, готовності до їх реалізації та реальній участі в правових відносинах. За даних обставин правосвідомість, яка базується на традиційних духовних принципах, є одним з провідних чинників підтримки належного рівня правового порядку, що є яскравим показником ефективності механізму правового регулювання.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана відповідно до Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, затвердженої Законом України від 21 листопада 2002 р. № 228-IV), Програми інтеграції України до Європейського Союзу, затвердженої Указом Президента України від 14 вересня 2000 р. № 1072/2000, п.7 (додаток № 9), пп. 22, 34 (додаток № 10), пп. 18, 19, 42, 57, 66, 67 (додаток № 13) Переліку пріоритетних напрямків наукового забезпечення діяльності органів внутрішніх справ України на період 2015-2019 років, затвердженого наказом МВС України № 275 від 16 березня 2015 р., пп. 1.3, 2.4, 3.1 Пріоритетних напрямків розвитку правової науки на 2011-2015 рр., затверджених Постановою загальних зборів Національної академії правових наук України від 24 вересня 2010 р. № 14-10 (із змінами, внесеними згідно з Постановою загальних зборів Національної академії правових наук України від 5 березня 2012 р. № 4-12).
Мета і задачі дослідження. Мета дисертаційної роботи полягає у розробці загальнотеоретичної моделі сучасного механізму правового регулювання, придатної для використання в умовах формування гуманістичної правової державності, громадянського суспільства та плюралістичної демократії.
Досягнення цієї мети зумовило вирішення таких дослідницьких задач:
з’ясувати та оцінити стан наукової розробки концепції механізму правового регулювання на сучасному етапі та виокремити коло питань з обраної проблематики, що потребують свого подальшого дослідження;
розкрити методологічні засади дослідження механізму правового регулювання в сучасних політико-правових умовах;
визначити співвідношення правового регулювання з іншими формами соціального регулювання;
 розкрити філософський та юридичний аспекти генезису правового регулювання;
надати розгорнуту характеристику інструментального та змістовного підходів до дослідження механізму правового регулювання;
визначити поняття, структуру та функції сучасного механізму правового регулювання;
здійснити типологізацію механізму правового регулювання;
надати загальну характеристику елементів праворегулятивної матерії;
визначити місце і роль суб’єктів правового регулювання в його механізмі;
визначити поняття, критерії та показники ефективності механізму правового регулювання;
надати теоретико-правову характеристику цілей правового регулювання;
розкрити загальносоціальний та індивідуально-психологічний аспекти механізму правового регулювання;
визначити основні чинники забезпечення ефективності правового регулювання;
розкрити співвідношення загальносоціальної та юридичної ефективності правового регулювання;
з’ясувати особливості та перспективи розвитку механізму правового регулювання в Україні.
Об’єкт дослідження – сукупність суспільних відносин, що виникають у сфері, яка підлягає правовому впливу.
Предмет дослідження – теоретико-правова модель механізму правового регулювання.
Методи дослідження. Методологічну основу дослідження склала сукупність філософсько-світоглядних, загальнонаукових і спеціально-наукових методів пізнання явищ державно-правової дійсності.
Дослідження спирається на матеріалістичне розуміння держави і права як закономірний результат історичного розвитку суспільства. Діалектичний метод, що ґрунтується на гносеологічних можливостях законів і категорій діалектики, дозволив з’ясувати ґенезу механізму правового регулювання, його взаємозв’язок з іншими соціальними явищами економічного, політичного, духовного, соціокультурного та іншого характеру, а також охарактеризувати механізм правового регулювання та його вплив на суспільні відносини в їх взаємодії та взаємовпливі (підрозділи 1.4., 2.1., 3.3., 4.1., 4.2.).
Історико-правовий метод не тільки дозволив дослідити процеси виникнення й формування вітчизняного механізму правового регулювання та правові засади його функціонування в Україні, але й визначити в цьому процесі певні закономірності та тенденції розвитку (підрозділи 2.3., 2.5., 3.2., 4.1.).
Формально-логічні методи аналізу та синтезу дозволили здійснити поділ механізму правового регулювання на складові елементи, виокремити суттєві ознаки та зміст понять, які складають предмет дослідження, провести їх класифікацію, поєднати та отримати цілісне уявлення про предмет пізнання, а також сформулювати поняття загальнотеоретичних категорій та проміжні й загальні висновки (підрозділи 2.1., 2.2., 2.5., 3.1., 3.3., 4.2). За допомогою індукції та дедукції на підставі узагальнених знань про окремі прояви механізму правового регулювання здійснено умовиводи щодо цілісності й системності дослідження та зроблені висновки щодо окремих елементів механізму правового регулювання (підрозділи 1.5., 2.1., 2.4., 3.2, 4.2.).
Системний метод дозволив здійснити аналіз механізму правового регулювання  в органічному зв’язку з іншими суспільними явищами і процесами (підрозділи 2.3., 2.5., 4.1., 4.2.). Структурно-функціональний метод дозволив з’ясувати внутрішню будову механізму правового регулювання та визначити функціональне призначення кожного з його елементів (підрозділи 1.5., 2.1., 2.4., 2.5., 3.2., 3.4., 4.2.).
Формально-правовий метод надав можливість визначити ключові поняття дослідження, а також надати характеристику відповідних норм і джерел права (підрозділи 1.1., 1.3, 2.1, 2.2, 2.4). Порівняльно-правовий метод дозволив зіставити пізнавальні об’єкти для виявлення їх схожих ознак або відмінностей між ними, надати характеристику суб’єктам правового регулювання на підставі протиставлення та порівняння їх природи, ідеології, способів діяльності та мотивів поведінки (підрозділи 1.3., 1.5., 2.2., 2.5., 3.3., 4.2.).
Метод правового моделювання було використано при побудові теоретичних конструкцій, визначені критеріїв виміру ефективності механізму правового регулювання, а також для вироблення рекомендацій щодо шляхів підвищення його ефективності (підрозділи 3.1., 3.5., 4.1., 4.2.).
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що ця дисертація є першим в українській загальнотеоретичній юриспруденції комплексним дослідженням сучасного механізму правового регулювання, що враховує його полісуб’єктність, диверсифікацію нормативної основи, особливості національної правової системи в умовах транзитивної демократії, а також розглядає цей механізм як динамічну систему, що поєднує поведінкову й організаційну складові.
У межах здійсненого дослідження одержані такі результати, що мають наукову новизну і виносяться на захист:
уперше:
виокремлено основні етапи розвитку концепції механізму правового регулювання: 1) формування теоретичних передумов (розробка теорії норм права, теорії юридичних фактів, теорії правових відносин тощо); 2) оформлення загальнотеоретичної концепції; 3) перенесення засад загальнотеоретичної концепції в галузеву юриспруденцію; 4) розробка самостійної теорії правових засобів; 5) вихід загальнотеоретичної концепції за межі окремих галузей і національної правової системи (обґрунтування міжгалузевих і міжнародних механізмів правового регулювання);
обґрунтовано висновок, що у хронології досліджень механізму правового регулювання простежується певна еволюція відповідних методологічних підходів: від суто інструментального (С.С. Алексєєв, В.Б. Ісаков), через функціонально-діяльнісний (В.М. Горшеньов, С.О. Комаров) до системно-процесуального (В.О. Шабалін, С.П. Нарикова), які в сучасній теоретичній юриспруденції поєднуються «інтегративним (комплексним)» підходом (І.О. Галаган, М.І. Матузов, О.Ф. Скакун), сутність якого полягає у характеристиці механізму правового регулювання через увесь комплекс його загальносоціальних і спеціально-юридичних ознак;
механізм правового регулювання визначено як нормативно-організований, послідовний комплексний процес, спрямований на результативне втілення правових норм у життя, на впорядкування, закріплення, розвиток і вдосконалення суспільних відносин за допомогою адекватних правових засобів з метою реалізації інтересів суспільства та держави;
до наукового вжитку запроваджено авторську категорію «суб’єктивний правовий механізм», під яким розуміється особливий прояв об’єктивного механізму на тому чи іншому з його рівнів (персоніфікація загальної норми в суб’єктивних правах та обов’язках суб’єктів чи їх реалізація в конкретних правовідносинах, на відміну від моделі, що визначена відповідним механізмом руху об’єктивного права), зумовлений специфікою суб’єктивного джерела об’єктивного права (воля, свідомість);
обґрунтовано залежність механізму правового регулювання від його внутрішніх властивостей та наявність в ньому підстав для майбутньої трансформації: зміни правової системи, досягнуті в результаті функціонування механізму правового регулювання, можуть полягати як у досягненні відносної рівноваги із середовищем, так і призводити до якісної трансформації правової системи в цілому; у першому разі правовій системі вдається пристосовуватися до навколишнього середовища, тоді як у другому відбуваються істотні модифікації у структурно-функціональному аспекті та характері системних зв’язків цього механізму;
обґрунтовано доцільність юридичного прогнозування вже на етапі формування моделі механізму правового регулювання на ґрунті ідеї оптимізації, доцільності, конструктивності шляхів, способів і засобів, які у визначені строки з найбільшою імовірністю дадуть змогу досягти визначених цілей – вирішення виявлених у процесі перспективного юридичного прогнозування проблем;
сформульовано алгоритм раціонального функціонування вітчизняного механізму правового регулювання як певної послідовності дій (зведених у 12 етапів), що дозволить уникнути помилок при впорядкуванні суспільних відносин; 
удосконалено:
розуміння методологічного інструментарію наукового пізнання сучасного механізму правового регулювання, що охоплює парадигму соціологізму, правовий світогляд, загальнотеоретичні принципи пізнання, комплексний, аксіологічний, феноменологічний методологічні підходи та спеціально-наукові відповідні методи пізнання державно-правових явищ і процесів;
положення про динаміку основних функцій правового регулювання на сучасному етапі розвитку держави та підходи до функціонального призначення механізму правового регулювання, на підставі чого виокремлено інформаційну та кратичну функції;
наукові підходи до типологізації правового регулювання; з урахуванням тенденцій еволюції вітчизняної правової дійсності запропоновано доповнити існуючу класифікацію цивілізаційним критерієм, який  надає змогу виокремити «державні» та «недержавні», «західні» та «незахідні» типи правового регулювання, що відображають його соціально-юридичну природу та спрямованість в контексті забезпечення збалансованості інтересів різних учасників правових відносин; 
наукові підходи до типологізації механізму правового регулювання; виокремлено всесвітньо-історичний (загальний), формаційний, конкретно-регіональний (національний) та міжнародний рівні такого механізму; обґрунтовано, що вітчизняний механізм правового регулювання перебуває на конкретно-регіональному рівні, прагнучи переходу до міжнародного;
вчення про об’єктивні та суб’єктивні чинники ефективності механізму правового регулювання; перелік суб’єктивних чинників, що впливають на зміст механізму правового регулювання, доповнено «людським» фактором, який характеризується суперечливими тенденціями: від неповаги до різних проявів держави (приписи, органи, посадові особи тощо) до страху перед ними, що може викликати зовнішню лояльність суб’єкта до регулювання державою суспільних відносин та його неприйняття, з особистих причин, що робить відповідний механізм неефективним;
дістали подальшого розвитку:
праксеологічні засади правового регулювання; обґрунтовано тезу, що під метою правового регулювання слід розуміти ідеальний бажаний результат, заради досягнення якого суб’єкт правотворчості здійснює правове регулювання суспільних відносин; цілі правового регулювання за ієрархією диференційовано на загальні, міжгалузеві, галузеві, інституційні та цілі індивідуального правового регулювання, стратегічні й тактичні;
системно-функціональна характеристика механізму правового регулювання; обґрунтовано, що даний механізм виконує такі функції: а) упорядковуюча; б) гарантуюча; в) координаційна); г) інтегративна; д) стабілізуюча; е) моделююча; є) орієнтаційна; ж) стимулююча; з) правообмежувальна. Критерієм розмежування функцій механізму правового регулювання слугує їх соціально-юридична спрямованість та специфіка змісту кожної з них. Усі функції правового регулювання тісно пов’язані між собою, завдяки чому забезпечується найповніша ефективність дії права та створення умов функціонування суспільства; 
характеристика особливостей сучасного механізму правового регулювання; обґрунтовано, що в умовах глобалізації та формування інформаційного суспільства складаються передумови для створення механізму «правового співрегулювання», сутність якого полягає у поєднанні правового інструментарію міжнародного та національного права; 
знання про «спонтанність» правотворчості та співвідношення «правил справедливої поведінки» з «правилами організації»; обґрунтовано «спонтанність» формування в суспільстві норм поведінки та «інтервенції» держави в суспільне життя через видання нормативно-правових актів;
наукові положення про місце і роль суб’єктів правового регулювання в його механізмі; обґрунтовано, що сучасний механізм правового регулювання є полісуб’єктним: сучасна держава, що прагне сформувати ефективне громадянське суспільство, не може розглядатися єдиним творцем правових норм, і це є додатковим аргументом на користь «спонтанності» формування в суспільстві норм поведінки та «інтервенції» держави в суспільне життя через видання нормативно-правових актів;
наукові положення про значення правосвідомості для механізму правового регулювання; обґрунтовано, що вона визначає внутрішню регуляцію людської поведінки в правовій сфері, дозволяє суб’єкту усвідомлювати навколишні соціально-правові явища, співвідносити їх з правовими розпорядженнями, вимогами і приймати правомірні або протиправні форми поведінки в тих чи інших юридично значимих ситуаціях, демонструючи рівень ефективності механізму правового регулювання; при цьому процес регулювання доповнюється саморегулюванням, яке полягає не просто в порівнянні власної поведінки (або її моделі) з правовою нормою, а в переживанні цього в почуттях задоволення, незадоволення, захоплення, обурення тощо;
вчення про критерії ефективності механізму правового регулювання; вони диференційовані на загальні та спеціальні; у свою чергу, загальні критерії ефективності розподілено на загальносистемні, статичні та динамічні, а серед спеціальних критеріїв виокремлено якість норм права, юридичних фактів, актів реалізації та застосування;
вимоги щодо механізму правового регулювання, спрямовані на забезпечення його ефективності; до таких вимог віднесено: а) визначеність; б) обґрунтованість; в) неприпустимість обмеження свободи суб’єкта права; г) врахування інтересів суб’єктів, які вступили заради їх реалізації в суспільні відносини; д) стабільність та неприпустимість необґрунтованої зміни чинного законодавства заради його умовного вдосконалення; е) системність. 
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що сформульовані в дисертації теоретичні положення, висновки та пропозиції можуть бути використані:
у науково-дослідній сфері – як підґрунтя для подальшого поглиблення наукових знань щодо механізму правового регулювання та різних його аспектів;
у правотворчій сфері – як методологічна та теоретична основа нормотворчої діяльності, у т.ч. в частині гармонізації національного законодавства із правом Європейського Союзу;
у правозастосовній сфері – для вдосконалення діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування;
в освітньому процесі – при викладанні навчальних дисциплін «Теорія держави і права», «Забезпечення прав людини в правоохоронній діяльності», «Нормотворчість в Національній поліції», «Теорія правозастосування», а також при підготовці наукових праць та відповідних розділів підручників, навчальних посібників, курсів лекцій та інших навчально-методичних матеріалів.
Апробація результатів дисертації. Результати, що розкривають основні положення дисертаційного дослідження обговорені та схвалені на засіданнях кафедри теорії та історії держави і права Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ та на міжкафедральному семінарі Харківського національного університету внутрішніх справ, оприлюднені на 23 міжнародних, всеукраїнських і регіональних науково-практичних конференціях, семінарах та круглих столах, а також впроваджено в освітній процес Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ (акт впровадження від 17 травня 2016 р.), Львівського державного університету внутрішніх справ (акт впровадження від 20 червня 2016 р.), Одеського державного університету внутрішніх справ (акт впровадження від 20 червня 2016 р.).
Публікації. Основні положення та результати дослідження відображено в 48 наукових працях, з яких: одна одноосібна монографія, 16 статей у наукових виданнях України, визнаних фаховими з юридичних наук, 4 статті в іноземних виданнях, 23 праці апробаційного характеру, 4 праці, які додатково відображають наукові результати дисертації.
Структура та обсяг дисертації. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, що включають 17 підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації складає 436 сторінок, з яких 374 сторінки основного тексту, список використаних джерел включає 660 найменувань і займає 62 сторінки.



ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі автором обґрунтовується актуальність теми дослідження, визначається її зв’язок з науковими програмами й темами, мета і задачі, об’єкт і предмет, методологія дослідження, наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, наводяться відомості про апробацію та публікацію основних положень дисертації, її структуру та обсяг.
Розділ 1 «Стан наукової розробки проблеми та методологія дослідження» складається з п’яти підрозділів, присвячених сучасному рівню наукової розробки концепції механізму правового регулювання в загальній теорії права, методології його дослідження, проблемам співвідношення правового та інших форм соціального регулювання, ґенезі правового регулювання, характеристиці інструментального та змістовного підходів у ній.
У підрозділі 1.1 «Стан наукової розробки та концепція механізму правового регулювання в сучасній теорії права» обґрунтовано, що категорія «механізм правового регулювання» має непересічне значення для загальної теорії права, оскільки має фундаментальний і методологічний характер для галузей права і закономірно визнається класичною для теоретико-правової науки. Визначено, що одним з чинників, які зумовили вибір механізму правового регулювання в якості предмету творчого пошуку, є сучасний стан наукової дослідженості цього важливого інституту вітчизняної правової дійсності та існуючі теоретичні прогалини: відсутність сучасного комплексного підходу в дослідженнях механізму правового регулювання; відсутність сучасних доктринальних поглядів на усталені тлумачення сутності механізму правового регулювання та його ефективність; відсутність єдності поглядів вітчизняних науковців щодо проблем механізму правового регулювання; недостатність розробок і запровадження в практику правового регулювання нових, більш досконалих методів і засобів.
Дослідження наукових, навчальних та інших джерел з проблематики дисертаційної роботи дозволило здійснити аналіз різних підходів щодо тлумачення категорії «механізм правового регулювання» та встановити конкретні часові етапи їх виникнення. Це певним чином пояснює специфіку окремих підходів та їх ідеологічне забарвлення відповідними концепціями праворозуміння, що притаманні конкретним історичним етапам розвитку суспільства, держави та наукової думки.
У підрозділі 1.2 «Методологія дослідження механізму правового регулювання» відзначається, що проблематика методології в дослідженнях механізму правового регулювання не існує автономно, а тісно переплітається з питаннями загальноправової методології, що розглядається як теорія наукового пізнання, система методів і засобів пізнання або вчення про них, а також методологічні принципи (вихідні ідеї), у відповідності з якими має здійснюватися вибір підходів і методів.
Базовим системоутворюючим елементом сучасної методології пізнання механізму правового регулювання є її принципи (об’єктивність, всебічність і повнота, історизм, системність, правовий поліцентризм), які мають найвищу імперативність та цілком узгоджуються з предметом даного дослідження.
З огляду на необхідність отримання максимально об’єктивних результатів, підкреслюється доцільність поєднання в наукових дослідженнях декількох методологічних підходів, зокрема таких як: комплексний, аксіологічний та феноменологічний. Комплексний методологічний підхід дозволив дослідити механізм правового регулювання як цілісне явище у взаємозв’язку з іншими інституційними утвореннями правової дійсності. Аксіологічний підхід, який спрямований на розкриття змісту основних правових цінностей, дозволив зрозуміти, що ефективність механізму правового регулювання залежить й від тієї ціннісної складової, на якій вона будується, від здатності і бажання учасників правовідносин взяти на себе певні зобов’язання та не порушувати їх, а феноменологічний підхід дозволив забезпечити належну критичність та методологічну виваженість у власних судженнях відносно сутності й причин існування окремих феноменів, покладаючись виключно на особисті ціннісні установки, охарактеризувати як зовнішній прояв механізму правового регулювання, так і його сутність з метою розуміння глибинних основ детермінації, що стало фундаментом практичних рекомендацій.
Обґрунтовано, що ключову роль у вирішення окреслених дослідницьких завдань відіграють сукупність філософсько-світоглядних, загальнонаукових і спеціально-наукових методів пізнання явищ державно-правової дійсності, зокрема такі, як: діалектичний, історико-правовий, формально-логічний, системний, структурно-функціональний та порівняльний.
У підрозділі 1.3 «Проблеми співвідношення правового та інших форм соціального регулювання» відзначено, що поняття «правовий вплив» за обсягом ширше, ніж поняття «правове регулювання», тому як перший включає в себе не тільки другий, але й інші засоби та заходи відносно поведінки осіб, які не можна зводити виключно до правового регулювання. Предметом правового впливу можуть стати практично всі суспільні відносини (економічні, політичні, культурні, соціальні тощо), які правом не регулюються, але на які воно, так чи інакше, поширює свій вплив. Предмет правового регулювання вужче предмету правового впливу: ним охоплюються суспільні відносини або їх сукупність, які потрапляють під регламентацію юридичних норм.
Доведено, що правовий вплив виступає частиною системи соціального регулювання суспільних відносин і здійснюється через свідомість, інтереси, мотиви та поведінку людей за наступною схемою: свідомість людини – її поведінка – конкретні соціальні зв’язки – суспільні відносини. Основним елементом подібних систем виступає людина, а управління нею зводиться до впливу однієї з них на свідомість і поведінку інших.
Обґрунтовано критерії, за якими пропонується здійснювати розмежування правового впливу та правового регулювання: підхід до праворозуміння, джерела соціального регулювання, засоби реалізації права, відносини що регулюються, соціальне призначення та функції, елементи їх механізмів, рівень впливу міжнародного права на національне право.
Стверджується, що не можна під правовим регулюванням розуміти вплив, який здійснюється неюридичними засобами, адже вплив на свідомість і поведінку людей через засоби масової інформації, шляхом пропаганди, агітації, правового навчання тощо не може біти віднесений до правового регулювання, як спеціально-юридичної організуючої діяльності.
Зазначається, що у механізмі правового регулювання важливу мотиваційно-спонукальну роль відіграють суб’єктивні права та обов’язки, які виступають ефективними стимуляторами поведінки людей, створюють у них зацікавленість у відповідних діях і використанні своїх можливостей, а також розвивають їх правову активність та ініціативу.
Обґрунтовується, що правове регулювання слід розглядати як визначення меж самореалізації суб’єктів права, закріплених у правовій нормі та свідомості осіб можливості діяти у відповідності з нормами права.
У підрозділі 1.4 «Генезис правового регулювання: філософський та юридичний аспекти» міститься характеристика доктринальних підходів щодо визначення об’єкту та предмету правового регулювання та зазначається, що об’єкт правового регулювання слід відмежовувати від об’єкт правового впливу в цілому, останній із яких є більш ширшим поняттям тому, що включає все на що може бути безпосередньо здійснений вплив за допомогою правових засобів.
Обґрунтовано, що в цивілізованому суспільстві свідомість і психологія людей перебувають поза межами безпосереднього об’єкта правового регулювання, на яких чиниться виключно ідеолого-психологічний вплив, а також те, що об’єкт правового регулювання значно вужче за об’єкт правового впливу: перший є лише частиною другого і таке положення відповідає співвідношенню правового впливу і правового регулювання.
Доведено, якщо розглядати соціальне середовище з точки зору особливостей впливу на нього з боку соціальних управлінських систем, то зв’язки та процеси, що в ній формуються, тяжіють до двох тісно пов’язаних, але не тотожних сфер: соціально-моральної та соціально-правової. Перша сфера складається із взаємозв’язків і процесів, що засновані на моральних, звичаєвих, традиційних й інших соціальних регуляторах.
З’ясовано особливості соціально-правового середовища, які: а) складаються з явищ, що утворюють хоча й велику, але тим не менш, обмежену частину суспільних відносин, що виникають не довільно, а у відповідності з особливостями певного етапу історичного розвитку суспільства ( закріплення найсуттєвіших, корінних властивостей відносин між людьми в суспільств); б) встановлюються офіційно, вносяться в суспільні відносини об’єктивно, виникаючи і припиняючи свою дію без врахування волі їх суб’єктів; в) безпосередньо регулюються нормами права за допомогою засобів, прерогативу на застосування яких має виключно держава (юридичні дозволи, приписи, заборони); г)характеризуються «дворівневою» структурою, виходячи з того, що регулюються як правовими так і моральними нормами.
Підкреслюється, що в основі всіх соціально-культурних і політико-правових процесів у суспільстві лежить взаємозв’язок, соціально-юридична взаємодія суб’єктів, що характеризується взаємним впливом на поведінку один одного.
У підрозділі 1.5 «Характеристика інструментального та змістовного підходів у дослідженні механізму правового регулювання» на основі аналізу різних наукових позицій розмежовується поняття «правове регулювання» і «механізм правового регулювання», та відзначається, що поняття «механізм» та «правове регулювання» на галузевому рівні використовуються, як правило, відносно певного виду правових відносин, та робиться висновок про необхідність розробки окремого механізму, що відображає специфіку конкретних відносин.
Теоретично обґрунтовується положення про наявність трьох складових механізму правового регулювання: психологічного, соціального та спеціально-юридичного механізмів, при цьому підкреслюючи інструментальний характер останнього з них.
Надана інструментальна характеристика механізму правового регулювання та насамперед правовим (юридичним нормам і нормативним конструкціям) засобах, за допомогою яких здійснюється правовий вплив на суспільні відносини. Доводиться, що в сучасному правознавстві спостерігається певне змішання підходів щодо розуміння правового засобу.
Пропонується взяти за основу визначення правових засобів як явища, що виражаються в інструментах (настановах) та діяннях (технологіях), за допомогою яких задовольняються інтереси суб’єктів права, забезпечується досягнення соціально корисних цілей та виокремлення їх у блоки, що утворюють відносно самостійні юридичні механізми, які визначають специфіку дії права на окремих етапах правового регулювання ( механізм правозастосування, механізм реалізації права тощо).
Зазначено, що змістовним наповненням механізму правового регулювання є інформаційна функція права, реалізація якої пов’язувалася з доведенням до зацікавлених осіб необхідної правової інформації, і яка являє собою комплексне поняття, що складається з цілого ряду напрямів нормативно-правового впливу.
Доведено, що в сучасній Україні склалися передумови для функціонування «правового регулювання», суть якого полягає в поєднанні правового інструментарію міжнародного та національного права, що обумовлено інтернаціональним характером інформаційного простору, а також поєднанням методів субординації і координації у взаємодії суб’єктів. Впровадження подібної системи дозволить досягти консенсусу між учасниками такого виду суспільної взаємодії.
Розділ 2 «Загальнотеоретична характеристика механізму правового регулювання» складається з п’яти підрозділів, у яких викладаються загальнотеоретичні підходи до розуміння поняття «механізм правового регулювання», його внутрішньої будови та призначення, характеризуються особливості предмету та типологія механізму правового регулювання в сучасній українській державі,  комплекс засобів регулятивного впливу на суспільні відносини та висвітлюється місце різних учасників правового регулювання в функціонуванні його механізму.
У підрозділі 2.1 «Поняття, структура та функції механізму правового регулювання» набули подальшого обґрунтування поняття «механізм правового регулювання», встановлення структури та характеристики його основних функції. Запропоноване авторське визначення механізму правового регулювання: це нормативно-організований, послідовний комплексний процес, спрямований на результативне втілення правових норм у життя, впорядкування, закріплення, розвиток і вдосконалення суспільних відносин за допомогою адекватних правових засобів з метою реалізації інтересів суспільства та держави.
Для полегшення розуміння питання внутрішньої будови (структури) механізму правового регулювання запропоновано визначити його межі шляхом виявлення «початкових» і «кінцевих» стадій: перша стадія – настання юридичного факту, що передбачений нормою права; друга стадія – передбачає визначення умов  та юридичних фактів. Третя стадія – це моделі, що закріплені в правових приписах і конкретизовані у правовідносинах, екстраполюються у фактичну поведінку суб’єктів, яка виражається в безпосередньому оперуванні ними різноманітними юридичними інструментами.
Доведено, що стадіям правового регулювання відповідають такі компоненти його механізму, як: норма права, юридичний факт, правовідносини та акт реалізації права, які незважаючи на їх відособленість утворюють злагоджену систему, та кожен із яких, у свою чергу, сам є системою, що включає ряд елементів і правових засобів.
На підставі аналізу наукових праць та завдань, що стоять перед механізмом правового регулювання, запропонована класифікація його функцій.
Оскільки, механізм правового регулювання, з одного боку, функціонує в одному системному утворенні – суспільстві, а з іншого – він сам є системою елементів, доведено про наявність двох рівнів його функцій: зовнішніх (загальносоціального характеру, що визначають зміст загальнорегулятивного впливу на суспільство) та внутрішніх (напрями правового впливу на конкретні суспільні відносини).
Доведено, що критерієм розмежування функцій єдиного процесу правового регулювання слугує їх соціально-юридична спрямованість та специфіка змісту кожної функції. Всі функції правового регулювання тісно пов’язані між собою, завдяки чому забезпечується найповніша ефективність дії права на поведінку конкретних суб’єктів та створення умов щодо функціонування суспільства, як узгодженої соціальної системи.
У підрозділі 2.2 «Об’єкт і предмет правового регулювання та їх властивості» зазначається, що об’єктом правового регулювання може бути тільки така поведінка й діяльність суб’єкта права, що здійснюється в межах суспільних відносин, а предметом правового регулювання є суспільні відносини, які регулюються через поведінку суб’єктів соціальної взаємодії.
Для визначення різновидів таких відносин пропонується виокремити основні ознаки, що складають предмет правового регулювання та які дозволяють відрізнити їх від відносин, котрі не входять до вказаної системи: загальнозначимість – притаманна суспільним відносинам у тому випадку, якщо для кожного соціального суб’єкта цих відносин має значення не особа іншого учасника, а об’єкт, зміст, підстави виникнення та припинення даних відносин; вольовий характер – кожен суб’єкт даних суспільних відносин володіє волею, яка відіграє найважливішу роль у визначенні їх поведінки; повторюваність – широко поширені в суспільстві та періодично виникають, існують та припиняються; стійкість або стабільність – зміст суспільних відносин об’єктивно не залежить від особистісних характеристик їх суб’єктів.
Обґрунтовується, що предмет правового регулювання – це сукупність загальнозначущих, вольових, повторюваних, стійких суспільних відносин, що врегульовані або мають бути врегульовані нормами права.
Стверджується, що загальноприйняте у загальній теорії права визначення предмету правового регулювання не відображає всієї складності й суперечливості, а зводиться лише до волі законодавця та його дій, що спрямовані на впорядкування суспільних відносин. І тому дослідження предмета правового регулювання, як й інших юридичних конструкцій, необхідно здійснювати з урахуванням умов соціального життя, в ході якого предметна діяльність людей трансформується у відповідні правові форми і мовні визначення.
Відзначається, що правове регулювання представляє собою певну систему нормативного впливу на загальнозначущі, вольові, повторювані, стійкі суспільні відносини, що утворюють його предмет, шляхом надання цим відносинам юридичної форми через визначення їх основних елементів ( об’єкт, предмет, метод, принципи, цілі, способи), а також через регламентацію процесів правотворчості, встановлення індивідуальних приписів, реалізацію прав та обов’язків, що належать суб’єктам цих відносин і правозастосування.
У підрозділі 2.3 «Теоретичні та практичні аспекти типології механізму правового регулювання» аналізується проблема вибору впливу на суспільні відносини, що відповідає об’єктивним умовам їх функціонування. У загальній теорії права тип правового регулювання поділяється на два основні типи – загально-дозвільний та спеціально-дозвільний. Перший тип правового регулювання не повинен сковувати ініціативу суб’єктів правових відносин і має ґрунтуватися на законах, а не на інструкціях чи інших відомчих актах, а другий – не має перетворюватися в зловживання дозволами. При загальнодозвільному типі, вид та міра можливої поведінки суб’єкта залежить від наявності або відсутності її прямої заборони в правовій нормі, та діє юридична формула «дозволено все, крім того, що прямо заборонено законом». Зміст спеціально-дозвільного типу зводиться до нормативного встановлення чіткого переліку дозволених дій, за умови заборони всіх інших, які не передбачені чинним законодавством та діє інша юридична формула – «заборонено все, за винятком того, що прямо дозволено законом».
Обґрунтовується, що класифікація типів правового регулювання передбачає їх поділ на дозвільно-зобов’язуючий, дозвільно-забороняючий та зобов’язуючий типи, де в першому випадку конкретні дозволи одного суб’єкта, відповідають позитивним зобов’язанням іншого, у другому – конкретним дозволом, що стосується одного суб’єкта суспільних відносин відповідає заборона, що стосується поведінки іншого суб’єкта, а в третьому – встановлюється тільки одна зобов’язана сторона правовідносин, а суб’єктом яким управляють може бути будь-яка особа.
Доведено, що категорію «тип механізму правового регулювання» доцільно вважати теоретичною конструкцією, яка спроможна продемонструвати наукові уявлення про змістовні ознаки, властивості та внутрішню структуру впливу на суспільні відносини правових приписів. І тому, механізм правового регулювання в Україні можна охарактеризувати такими типологічними ознаками, як наявність кодифікованих нормативно-правових актів, розподіл права на публічне та приватне, матеріальне та процесуальне, галузі та правові норми на підставі їх узгодженості, усталеності понятійно-категоріального апарату та правил юридичної техніки, відносна стійкість, наступність законотворчої практики, правових традицій, стабільність системи джерел права.
У підрозділі 2.4 «Загальна характеристика елементів праворегулятивної матерії» набуло подальший розвиток наукове обґрунтування елементів правового регулювання та зазначається, що різноманіття цілей правового регулювання обумовлює застосування його особливих способів, серед яких традиційно виділяються дозвіл, зобов’язання та заборона, які існують в нормативний чи індивідуальній формах.
Доведено, що всупереч усталеному в загальній теорії права підходу про включення в метод правового регулювання тільки нормативних засобів тощо його метод слід розглядати як спосіб впливу права на регульовану систему відносин та його зв’язку із зовнішнім середовищем. На основі досягнень сучасної юридичної науки обґрунтовано визначення поняття «метод правового регулювання», яким розуміється система способів впливу на об’єкт і предмет правового регулювання, що дозволяють надати їм юридичну форму та встановити певний правовий режим.
Обґрунтовано, що зміст методу правового регулювання встановлює коло правоздатних і дієздатних суб’єктів, зміст та обсяг їх правового статусу, порядок встановлення юридичних прав та обов’язків суб’єктів, ступінь визначеності їх змісту та порядок реалізації, співвідношення регулятивних засобів впливу та способів примусового забезпечення прав та обов’язків.
Зазначається, що розгляд способів, методів і типів правового регулювання в їх єдності, взаємодії, як цілісної системи регулювання, досягається за допомогою поняття «правовий режим», до структури якого входять такі елементи: механізм правового регулювання, суб’єкти та їх правовий статус, об’єкти, методи, взаємозв’язки суб’єктів з об’єктами та система гарантій.
Доведено, що оскільки правовий режим заснований на інтересах і волі держави, то існує його зв’язок з її правовою політикою, яка спрямована на створення державою ефективного механізму правового регулювання для вирішення суспільно значущих завдань та включає в себе комплекс правових засобів, цілей і завдань для вдосконалення суспільних відносин, формування демократичної, правової держави.
Відзначається, що правовий режим – це особливий порядок функціонування механізму правового регулювання, що спрямований на конкретні види суб’єктів та об’єктів і пов’язаний не стільки з окремими ситуаціями, скільки з процесами, в межах яких дані суб’єкти та об’єкти взаємодіють.
У підрозділі 2.5 «Місце і роль суб’єктів правового регулювання в його механізмі» обґрунтовується розуміння місця різних учасників правового регулювання в функціонуванні його механізму через характеристику ґенези категорій «законотворчість» і «законодавче регулювання», а також доводиться змістовна різниця між словосполученнями: «творити право» і «регулювати за допомогою права», та їх суб’єктами, які безпосередньо беруть участь у зазначених процесах.
Підкреслено, що в сучасних умовах демократизації публічно-правових взаємовідносин, «віддавати на відкуп» державі всі повноваження у сфері правового регулювання є неприпустимим. У цьому контексті доведено, що держава може безпосередньо не створювати нових норм і не виступати суб’єктом правотворчості, здійснюючи правове регулювання шляхом закріплення правил поведінки, що вже сформувалися у суспільстві, «правил справедливої поведінки». Ці правила перебувають у перманентному русі, але вони є чітко визначеними і люди самі відчувають, колі їх порушують. Відповідні зразки людської поведінки формуються виходячи з необхідності врегулювання нових суспільних відносин і не створюють кимось штучно, що й обумовлює їх ефективну реалізацію. Пропонується перед наданням правилам «справедливої поведінки» нормативної форми, перевіряти їх практикою застосування в суспільстві, що відповідає стадіям законотворчої діяльності.
Зазначено, що специфічність держави, як суб’єкта механізму правового регулювання полягає в тому, що вона водночас є апаратом, який встановлює відповідні правила його існування. І тому держава та її органи для підвищення ефективності механізму правового регулювання, мають дещо змінити акценти в своїй діяльності та спрямовувати їх на забезпечення повноцінного існування суспільства, що може бути наслідком закріплення значної кількості «правил справедливої поведінки» у нормах «правил організації».
Розділ 3 «Проблеми функціональної ефективності механізму правового регулювання» складається з п’яти підрозділів, у яких досліджується походження, зміст категорії «ефективність» та його місце у функціонуванні механізму правового регулювання, а також визначається його «критерії», «показники», «умови».
У підрозділі 3.1 «Загальне розуміння, критерії та показники ефективності механізму правового регулювання» досліджується зміст існуючих значень категорії «ефективність» та зазначається про недоцільність використання суто економічного значення терміну «ефективність» для оцінки різноманітних дій і робить неприпустимим пряме, неадаптоване перенесення економічного розуміння ефективності в інші сфери, включаючи сферу юриспруденції. Розуміння ефективності взагалі та ефективності механізму правового регулювання, зокрема, нерідко ототожнюється з терміном «ефект», який може бути як позитивним (корисним), так і негативним (шкідливим).
Обґрунтовано, що ефективність – це оціночна категорія, за допомогою якої визначається рівень функціональності механізму правового регулювання в динаміці, а напрямок такої оцінки задається функціями самого механізму.
Доведена необхідність розмежування поняття «ефективність» та «доцільність», яке розуміється як відповідність явища чи процесу певному стану, матеріальна або ідеальна модель яка виступає метою, формою прояву причинно-наслідкових відносин, та є оціночною категорією, провідна роль в якій віддається «людському чиннику».
Запропоновано вважати критеріями ефективності механізму правового регулювання якість його статистичних структурних частин, які слід диференціювати на загальні та спеціальні. У свою чергу, загальні критерії можна поділити на: загальносистемні (стійкість, мобільність, взаємозабезпеченність, несуперечність), статичні (раціональність, повнота, відповідність меті) та динамічні (кумулятивні