Донецький юридичний інститут Міністерство внутрішніх справ України Харківський національний університет внутрішніх справ Міністерство внутрішніх справ України Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису БЕСЧАСТНИЙ ВІКТОР МИКОЛАЙОВИЧ УДК 343.85 ДИСЕРТАЦІЯ ТЕОРІЯ ТА ПРАКТИКА КРИМІНОЛОГІЧНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРОТИДІЇ ЗЛОЧИННОСТІ В УКРАЇНІ 12.00.08 «Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право» 081 – Право Подається на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук (доктора наук) Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей, результатів і текстів інших авторів мають посилання на відповідне джерело _________________ В. М. Бесчастний Науковий консультант: Литвинов Олексій Миколайович доктор юридичних наук, професор, Заслужений працівник освіти України Кривий Ріг – 2018 2 АНОТАЦІЯ Бесчастний В. М. Теорія та практика кримінологічного забезпечення протидії злочинності в Україні. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук (доктора наук) за спеціальністю 12.00.08 «Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право» (081 – Право). – Донецький юридичний інститут МВС України, Кривий Ріг, 2018; Харківський національний університет внутрішніх справ, Харків, 2018. У дисертації комплексно, з використанням сучасних методів пізнання, урахуванням новітніх досягнень правової науки на системному рівні опрацювання виявлено, описано і пояснено феномен кримінологічного забезпечення протидії злочинності, спрогнозовано тенденції його розвитку і трансформації в умовах сьогодення. У результаті сформовано концепцію кримінологічного забезпечення протидії злочинності в Україні як системи знань про сутність, форми, види і засоби такого забезпечення, а також основні напрями його удосконалення у кримінально-превентивній практиці та протидії злочинності в цілому. На підставі аналізу статистичних показників за 2010–2016 рр. обґрунтовано висновок, що сучасна злочинність в Україні характеризується високим рівнем, несприятливою динамікою та структурою, а її реальний стан – подальшою тенденцією до інтенсифікації, що зумовлено численними посяганнями на територіальну цілісність України, активною розвідувально- підривною діяльністю, спрямованою на ослаблення держави, залякування населення, загострення внутрішньополітичної конфронтації, економічної нестабільності, посилення соціально-психологічної напруженості. Внаслідок екстраполяції трендів у середньострокову перспективу окреслено числові параметри сценаріїв розвитку кримінологічної обстановки до 2021 року, комбінація яких може набувати найбільш варіативних значень. 3 Сформульовано поняття кримінологічного забезпечення як допоміжної до протидії злочинності діяльності у вигляді створення сприятливих умов для здійснення відповідними суб‟єктами (державними, недержавними органами та установами, громадськими формуваннями і окремими громадянами) впливу на злочинність з метою зниження інтенсивності процесів детермінації злочинності, нейтралізації дії її причин та умов для обмеження кількості злочинних проявів до певного рівня. Визначено структуру і зміст теорії кримінологічного забезпечення в системі загальної теорії протидії злочинності, що складається з таких частин як: 1) забезпечення кримінологічної профілактики, що у свою чергу включає: а) забезпечення профілактики випередження; б) забезпечення профілактики обмеження; в) забезпечення профілактики усунення; г) забезпечення профілактики захисту; 2) забезпечення відвернення злочинів; 3) забезпечення припинення злочинів. Визначено основні ознаки і властивості системи кримінологічного забезпечення протидії злочинності, а саме: цілеспрямованість системи, її зв‟язок із зовнішнім середовищем, поліелементністъ, повноструктурність, ієрархічність побудови, взаємодія між елементами системи та наявність синергетичних зв‟язків (потоків) між ними. Розглянуто методологію дослідження кримінологічного забезпечення протидії злочинності, яку становить сукупність методів і прийомів наукового дослідження, різних за характером і галузевим походженням. Зокрема, визначено особливості та проблемні моменти застосування діалектичного, порівняльно-правового, системного, юридичного, соціологічних, кібернетичних та математичних методів, методів прогнозування та моделювання. До подальшої розробки запропоновано методи математичної логіки, теорії множин (особливо теорії нечітких множин), теорії графів і деяких інших дисциплін, що сприятиме урахуванню багатогранних якісних структурних зв‟язків соціальної реальності. 4 Оцінено стан нормативно-правового, організаційного, інформаційного та науково-методичного забезпечення протидії злочинності, внаслідок чого констатовано навність аналогічних проблем під час їх організації та здійснення, а саме: незавершеність реформи правоохоронної системи та відверте «буксування» її за певними напрямами; високий рівень корупції в правоохоронних органах; брак кваліфікованих кадрів; недосконала системи підбору кадрів та значні вади в системі їх професійної підготовки; недостатня увага до впровадження інноваційних змін у вказаній сфері; низький рівень матеріально-технічного забезпечення правоохоронної системи; недостатнє використання потенціалу громадськості в досягненні цілей протидії злочинності; формалізм у виконанні завдань протидії злочинності, відсутність ініціативності та слабкі зворотні зв‟язки в системі протидії злочинності; недоліки методологічного і практичного характеру під час запровадження досвіду іноземних країн тощо. Проведено класифікацію форм нормативно-правового забезпечення протидії за двома ознаками: 1) залежно від способу організації: а) активна форма як безпосереднє використання правових засобів протидії злочинності, б) пасивна форма як опосередкований вплив правових засобів протидії злочинності; 2) залежно від масштабу впливу: а) загального, б) індивідуального характеру. Здійснено систематизацію методів нормативно-правового забезпечення протидії злочинності, до яких належать імперативний метод, методи обмежень та заохочень, а також способів нормативно-правового забезпечення протидії злочинності, до яких належать дозвіл, зобов‟язування, заборона, наділення правом, заохочення, обмеження та покарання. Визначено структуру організаційного забезпечення протидії злочинності, яяка включає: систему суб‟єктів організаційного забезпечення (державні та недержавні органи, установи й організації, до компетенції яких входить протидія злочинності та які здійснюють управління, координацію та взаємодію суб‟єктів зазначеної діяльності в межах своїх повноважень); його 5 об‟єкт (діяльність суб‟єктів протидії злочинності, яка пов‟язана з використанням та розподіленням кадрових, матеріальних, фінансових та інформаційних ресурсів у вказаній сфері); мету і принципи такої діяльності; форми і методи організаційного забезпечення протидії злочинності; систему організаційних заходів протидії злочинності. Здійснено класифікацію методів організаційного забезпечення протидії злочинності та визначення основних її форм залежно від методів комунікативних зв‟язків у системі відповідних суб‟єктів, що може бути побудована за схемами субординації, координації або реординації, на національному та міжнародному рівнях. Визначено три основні форми інформаційного забезпечення протидії злочинності, а саме: інформаційно-аналітичне забезпечення (охоплює інформаційно-методичне забезпечення), інформаційно-оперативне забезпечення та науково-інформаційне забезпечення протидії злочинності. Проаналізовано сучасні можливості, місце і роль різних дослідницьких прийомів серед методів інформаційного забезпечення протидії злочинності, зокрема статистичного спостереження, аналізів матеріалів кримінального провадження, звітів, аналітичної інформації, опитування представників громадськості, контент-моніторингу інтернет- ресурсів та експертних оцінок. Розглянуто основні результати наукових кримінологічних досліджень, якими є: теоретичні результати (визначення, уточнення термінології, виявлення властивостей об‟єктів, що досліджувались, закономірностей їх взаємодії з іншими явищами тощо); методологічні або методичні результати (розроблення методик обліку, аналізу, контролю, оцінки об‟єктів, що досліджувались, а також методик з організації та управління тощо); прикладні (практичні) результати (застосування розроблених класифікацій, методик, алгоритмів тощо в процесі обліку, аналізу, контролю, оцінки, організації, управління діяльністю із протидії злочинності). 6 Визначено три основні форми втілення результатів кримінологічної наукової діяльності: інформаційні, речові та комплексні (складові). Останні створюються на основі інтеграції інформаційних і речових результатів, внаслідок чого вони є інформаційно-речовими результатами кримінологічних досліджень. На підставі вищевикладеного запропоновано розгалужену систему заходів удосконалення кримінологічного забезпечення протидії злочинності в цілому та щодо окремих його напрямів – нормативно-правового, організаційного, інформаційного та науково-методичного забезпечення. Ключові слова: кримінологічне забезпечення, протидія злочинності, нормативно-правове, організаційне, інформаційне, науково-методичне забезпечення, форми, методи, удосконалення. Beschastny V. M. The Theory and Practice of Criminological Support for Crimes Combating in Ukraine. – The qualification scientific work published as manuscript. The Thesis for Scientific Degree of Doctor of Law, Specialty 12.00.08 «Criminal Law and Criminology; Criminal Executive Law» (081 – Law). – Donetsk Law Institute of the Ministry of Internal Affairs, Kryvyi Rih, 2018; Kharkiv National University of Internal Affairs, Kharkiv, 2018. The phenomenon of criminological support for crimes combating is comprehensively identified, described and explained, trends in its development and transformation in the present conditions are predicted. The concept of criminological support for crimes combating in Ukraine as a system of knowledge about the essence, forms, types and means of such security, as well as the main directions of its improvement in criminal preventive practice and crimes counteraction in general, has been formed. Based on the analysis of statistical indicators for 2010-2016 years, it was substantiated that current criminality in Ukraine is characterized by a high level, unfavorable dynamics and structure. Its real state is a further tendency towards 7 intensification, which is caused by numerous attacks on the territorial integrity of Ukraine, active exploration and subversion, aimed at weakening the state, intimidating the population, exacerbating internal political confrontation, economic instability, strengthening social and psychological tension. Due to the extrapolation of trends in the medium term, the numerical parameters of the scenarios of the development of the criminological situation up to 2021 are outlined, whose combination may acquire the most varied values. The criminological support is an auxiliary to crimes counteracting activity in the form of creating favorable conditions for the implementation of the relevant actors (state, non-state bodies and institutions, public entities and individual citizens) of the impact on crimes in order to reduce the intensity of the processes of crimes determination, neutralizing the actions of its causes and conditions to limit the number of criminal offenses to a certain level. The structure and content of the theory of criminological support in the system of general theory of crimes counteraction are defined. It consists of the following parts: 1) providing criminological prevention, which in turn includes: a) provision of prevention advance; b) provision of prevention restriction; c) provision of prevention elimination; d) provision of protection prevention; 2) ensuring crimes prevention; 3) providing suppression of crimes. The main features and properties of the system of criminological support for crimes prevention are defined. They include the system's purposefulness, its connection with the external environment, the elementality, the complete structure, the hierarchy of construction, the interaction between the elements of the system and the presence of synergistic links (flows) between them. The methodology of the study of criminological support for crimes prevention is considered. It is a collection of methods and techniques of scientific research, different in nature and branch of origin. Features and problem points of application of dialectical, comparative law, systemic, legal, sociological, cybernetic and mathematical methods, forecasting and modeling methods are determined. The methods of mathematical logic, the theory of sets (especially the theory of fuzzy 8 sets), the theory of graphs and some other disciplines are proposed for further development, which will facilitate the consideration of multifaceted qualitative structural relations of social reality. The state of the legal, organizational, informational and scientific-methodical provision of crimes counteraction is estimated, as a result of which the presence of similar problems during their organization and implementation are stated. They include the incompleteness of the law enforcement system reform and its explicit „knock-out‟ in certain areas; high level of corruption in law enforcement agencies; lack of skilled personnel; imperfect systems of recruitment and significant deficiencies in the system of their professional training; insufficient attention to the introduction of innovation changes in the given sphere; low level of material and technical support of the law enforcement system; insufficient use of the public's potential in achieving the objectives of crimes countering; formalism in carrying out tasks of crimes counteracting, lack of initiative and weak feedback in the system of crimes counteraction; the disadvantages of methodological and practical nature when introducing the experience of foreign countries, etc. The classification of forms of legal counteraction provision on two grounds is carried out: 1) depending on the way of organization: a) active form as a direct use of legal means of crimes combating, b) passive form as an indirect influence of legal means of crimes counteracting; 2) depending on the scale of influence: a) general, b) individual character. The systematization of methods and techniques of legal provision of crimes counteraction is done. Its methods includes the imperative method, the methods of constraints and incentives, as well as the methods of normative and legal support to crimes counteract. Its techniques includes permission, obligation, prohibition, empowerment, promotion, restriction and punishment. The structure of organizational support for crimes prevention is determined. It includes: a system of entities providing organizational support (state and non-state bodies, institutions and organizations, whose competence includes crimes counteraction and which manages, coordinates and interacts the subjects of the 9 specified activity within their authority); its object (activity of actors of crimes counteracting, which is connected with the use and distribution of personnel, material, financial and information resources in the given sphere); the purpose and principles of such activity; the forms and methods of organizational support for crimes prevention; the system of organizational measures for crimes combating. The methods of organizational support of crimes counteraction are classified and their main forms are determined depending on the methods of communicative connections in the system of the respective subjects, which can be constructed according to the schemes of subordination, coordination or reordering at the national and international levels. The three main forms of information support for crimes prevention are defined. It includes information and analytical support (covering information and methodological support), information and operational support and scientific and information support for crimes prevention. The current features, place and role of various research methods among methods of information support for crimes prevention are analyzed, in particular, statistical observation, analysis of materials of criminal proceedings, reports, analytical information, poll of representatives of the public, content monitoring of Internet resources and expert assessments. The main results of scientific criminological research are considered, which are: theoretical results (definition, clarification of terminology, revealing of properties of investigated objects, patterns of their interaction with other phenomena, etc.); methodological or methodological results (development of methods of accounting, analysis, control, evaluation of investigated objects, as well as methods of organization and management, etc.); practical results (application of developed classifications, methods, algorithms, etc. in the process of accounting, analysis, control, evaluation, organization, management of activities on crimes counteraction). The three main forms of the implementation of the results of criminological scientific activity are determined: information, real and complex (component). The 10 last are created on the base of the integration of information and real results, as a result of which they are information-material results of criminological research. Based on the foregoing, an extensive system of measures to improve the criminological support for crimes combating in general and its specific areas of legal, organizational, information and scientific and methodological support is proposed. Key words: criminological support, crimes combating, legal, organizational, informational, methodical support, forms, methods, improvement. СПИСОК ПУБЛІКАЦІЙ ЗДОБУВАЧА Монографія: 1. Бесчастний В. М. Кримінологічне забезпечення протидії злочинності в Україні: монографія. Харків: В справі, 2017. 360 с. Статті у наукових фахових виданнях України: 1. Бесчастний В. М. Методи організаційного забезпечення протидії злочинності. Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія «Право». 2014. Випуск 29. Ч. 2. Т. 4/2. С. 141–145. 2. Бесчастний В. М. Наукове дослідження як форма наукового забезпечення протидії злочинності. Науковий вісник Херсонського державного університету. Серія «Юридичні науки». 2014. Випуск 5-2. Т. 4. С. 133–135. 3. Бесчастний В. М. Проблемні питання аналітичного забезпечення протидії злочинності. Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. Серія юридична. 2015. Вип. 1. С. 282–290. 4. Бесчастний В. М. Удосконалення нормативно-правового забезпечення протидії злочинності. Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика). 2015. № 2. С. 33–38. 5. Бесчастний В. М. Основи законодавства України з протидії злочинності. Прикарпатський юридичний вісник. 2015. Вип. 3 (9). Т. 2. С. 193–197. 11 6. Бесчастний В. М. Методологічні засади кримінологічного забезпечення протидії злочинності. Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія «Право». 2015. Випуск 33. Ч. 2. Т. 1. С. 84–89. 7. Бесчастний В. М. Визначення та аналіз сучасних методів кримінологічного забезпечення протидії злочинності. Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія «Право». 2015. Випуск 34. Ч. 2. Т. 1. С. 61–66. 8. Бесчастний В. М. Науково-інформаційне забезпечення протидії злочинності: шляхи удосконалення. Науковий вісник Херсонського державного університету. Серія «Юридичні науки». 2015. Випуск 3-2. Т. 4. Ч. ІІ. С. 156–159. 9. Бесчастний В. М. Щодо напрямків науково-методичного забезпечення протидії злочинності. Науковий вісник публічного та приватного права. 2016. Вип. 1. Т. 2. С. 198–201. 10. Бесчастний В. М. Напрями удосконалення інформаційного забезпечення у протидії злочинності. Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика). 2016. № 1 (36). С. 24–28. 11. Бесчастний В. М. Принципи організаційного забезпечення протидії злочинності. Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика). 2016. № 2 (37). С. 23–27. 12. Бесчастний В. М. Поняття та характеристика сучасного стану інформаційного забезпечення протидії злочинності. Науковий вісник публічного та приватного права. 2016. № 2. С. 27–32. 13. Бесчастний В. М. Щодо ознак системи кримінологічного забезпечення протидії злочинності. Науковий вісник Херсонського державного університету. Серія «Юридичні науки». 2016. Випуск 6. Т. 3. С. 53–55. 12 14. Бесчастний В. М. Удосконалення науково-методичного забезпечення протидії злочинності. Науковий вісник публічного та приватного права. 2016. Вип. 6. Т. 2. С. 83–85. 15. Бесчастний В. М. Кримінологічний аналіз стану злочинності в Україні. Підприємництво, господарство і право. 2017. № 1. С. 207–213. 16. Бесчастний В. М. Кримінологічний аналіз сучасних тенденцій злочинності в Україні. Підприємництво, господарство і право. 2017. № 2. С. 245–250. 17. Бесчастний В. М. Прогноз криміногенної ситуації в Україні в середньостроковій перспективі. Вісник Чернівецького факультету Національного університету «Одеська юридична академія». 2017. № 1. С. 193–202. 18. Бесчастний В. М. Методи інформаційного забезпечення як інструментарій збору та обробки інформації про злочинність. Право і суспільство. 2017. № 1. С. 206–212. 19. Бесчастний В. М. Місце кримінологічного забезпечення в загальній теорії протидії злочинності. Вісник Кримінологічної асоціації України. 2017. № 1 (15). С. 49–58. Статті у наукових періодичних виданнях інших держав з напряму, з якого підготовлено дисертацію: 1. Beschastnyy V. М. Problems improve information support anti-crime. Visegrad Journal on Human Rights. 2015. № 6/1. P. 15–20. 2. Beschastnyy V. М. Forms, methods and ways of regulatory framework combating crime in Ukraine. Visegrad Journal on Human Rights. 2016. № 5/1. P. 13–18. 3. Бесчастный В. Н. Системность как основа организационного обеспечения противодействия преступности. Международный научно- практический журнал «Право и Закон». 2016. № 3 (5). С. 74–81. 4. Бесчастный В. Н. Направления совершенствования организационного обеспечения противодействия преступности в Украине. 13 Право и Политика. 2016. № 3. С. 77–82. Праці апробаційного характеру: 1. Бесчастний В. М. Стан правового регулювання протидії злочинності в Україні // Право, суспільство і держава: форми взаємодії: міжнародна науково-практична конференція (м. Київ, 14–15 березня 2014 р.). Київ: Центр правових наукових досліджень, 2014. С. 94–95. 2. Бесчастний В. М. Судовий прецедент і судова практика як правові засоби протидії злочинності // Правова держава: напрямки та тенденції її розбудови в Україні: матеріали міжнародної науково-практичної конференції (м. Одеса, 13–14 червня 2014 р.). Одеса: Причорноморська фундація права, 2014. С. 105–107. 3. Бесчастний В. М. Поняття нормативно-правового забезпечення протидії злочинності // Сучасні тенденції в юридичній науці України та зарубіжних країн: матеріали міжнародної науково-практичної конференції (м. Запоріжжя, 25–26 вересня 2015 р.). Запоріжжя: Запорізька міська громадська організація «Істина», 2015. С. 83–86. 4. Бесчастний В. М. Організаційне забезпечення протидії злочинності: визначення змісту та основних категорій // Новітні тенденції сучасної юридичної науки: матеріали міжнародної науково-практичної конференції (м. Дніпропетровськ, 4–5 грудня 2015 р.). Дніпропетровськ: Правовий світ, 2015. С. 117–119. 5. Бесчастний В. М. Суб‟єкти науково-методичного забезпечення протидії злочинності // Актуальні проблеми правових наук в євроінтеграційному вимірі: матеріали міжнародної науково-практичної конференції (м. Харків, 18–19 грудня 2015 р.). Харків: Асоціація аспірантів- юристів, 2015. С. 102–104. 6. Бесчастний В. М. Результат наукового дослідження, як головна мета науково-методичного забезпечення протидії злочинності // Міжнародні та національні правові виміри забезпечення стабільності: матеріали міжнародної науково-практичної конференції (м. Львів, 15–16 квітня 14 2016 р.). Львів: Західноукраїнська організація «Центр правничих ініціатив», 2016. С. 15–17. 7. Бесчастний В. М. Основні напрямки удосконалення науково- методичного забезпечення протидії злочинності // Державне регулювання суспільних відносин: розвиток законодавства та проблеми правозастосування: міжнародна науково-практична конференція (м. Київ, 9– 10 вересня 2016 р.). Київ: Центр правових наукових досліджень, 2016. С. 84– 85. 8. Бесчастний В. М. Організаційне забезпечення субординаційних зв‟язків в системі протидії злочинності // Законодавство України: недоліки, проблеми систематизації та перспективи розвитку: матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції (м. Херсон, 10–11 лютого 2017 р.). Херсон: Гельветика, 2017. С. 126–130. 9. Бесчастний В. М. Організаційне забезпеченні координаційних і реординаційних зв‟язків в системі протидії злочинності // Правова держава: історія, сучасність та перспективи формування в Україні: матеріали міжнародної науково-практичної конференції (м. Ужгород, 17–18 лютого 2017 р.). Ужгород: Ужгородський національний університет. 2017. С. 152– 155. 10. Бесчастний В. М. Деякі аспекти інформаційного забезпечення протидії корупції // Кримінально-правові та кримінологічні засади протидії корупції: збірник тез доповідей V Міжнародної науково-практичної конференції (м. Харків, 31 березня 2017 р.) / МВС України, Харків. нац. ун-т внутр. справ; Кримінол. асоц. України. Харків: ХНУВС, 2017. С. 18–19. Праці, що додатково відображають наукові результати дисертації: 1. Бесчастний В. М. Кримінологічні теорії // Українська кримінологічна енциклопедія/за заг. ред. В. В. Чернєя, В. В. Сокуренка; упоряд. О. М. Джужа, О. М. Литвинов. Харків, Київ: Харк. нац. ун-т внутр. справ; Нац. акад внутр. справ, Кримін. асоц. України, Золота миля, 2017. С. 357–359. 15 ЗМІСТ ВСТУП ................................................................................................................... 17 РОЗДІЛ 1 КРИМІНОЛОГІЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЯК НАУКОВА ПРОБЛЕМА ......................................................................................................... 29 1.1 Сучасний стан і тенденції злочинності в Україні .................................... 29 1.2 Поняття кримінологічного забезпечення і його місце в загальній теорії протидії злочинності ......................................................................................... 65 1.3 Система кримінологічного забезпечення протидії злочинності ............ 76 1.4 Методологія кримінологічного забезпечення протидії злочинності ..... 88 РОЗДІЛ 2 КРИМІНОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ НОРМАТИВНО-ПРАВОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРОТИДІЇ ЗЛОЧИННОСТІ ......................................... 108 2.1 Стан нормативно-правового забезпечення протидії злочинності ....... 108 2.2 Форми і методи нормативно-правового забезпечення протидії злочинності ...................................................................................................... 144 2.3 Удосконалення нормативно-правового забезпечення протидії злочинності ...................................................................................................... 154 РОЗДІЛ 3 КРИМІНОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ОРГАНІЗАЦІЙНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРОТИДІЇ ЗЛОЧИННОСТІ ......................................... 165 3.1 Стан організаційного забезпечення протидії злочинності ................... 165 3.2 Форми і методи організаційного забезпечення протидії злочинності 190 3.3 Удосконалення організаційного забезпечення протидії злочинності . 210 РОЗДІЛ 4 КРИМІНОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ІНФОРМАЦІЙНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРОТИДІЇ ЗЛОЧИННОСТІ ......................................... 219 4.1 Стан інформаційного забезпечення протидії злочинності ................... 219 4.2 Форми і методи інформаційного забезпечення протидії злочинності 234 4.3 Удосконалення інформаційного забезпечення протидії злочинності . 254 16 РОЗДІЛ 5 КРИМІНОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ НАУКОВО-МЕТОДИЧНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРОТИДІЇ ЗЛОЧИННОСТІ ......................................... 273 5.1 Стан науково-методичного забезпечення протидії злочинності ......... 273 5.2 Форми наукового забезпечення протидії злочинності .......................... 294 5.3 Удосконалення науково-методичного забезпечення протидії злочинності ...................................................................................................... 311 ВИСНОВКИ ....................................................................................................... 333 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ...................................................... 353 ДОДАТОК ........................................................................................................... 397 17 ВСТУП Обґрунтування вибору теми дослідження. Актуальність розробки наукової концепції державної політики у сфері протидії злочинності в сучасних кризових умовах функціонування Української держави фундується на ідеях забезпечення взаємодії всіх сил і засобів, які задіяні в цьому, поєднанні заходів кримінально-правового впливу та запобігання злочинам і зумовлена принаймні двома причинами. Перша: вкрай негативні тенденції злочинності в Україні в період з початку 90-х рр. минулого століття і дотепер, що супроводжуються наростанням фактичного відставання можливостей правоохоронної системи від розвитку злочинності. Останнє відбувається як з огляду на об‟єктивні закономірності розвитку суспільства, так і через недоліки та прорахунки систем забезпечення діяльності правоохоронних органів, що обумовлює високий рівень латентності злочинності, безкарність винних у вчиненні злочинів та в цілому неспроможність правоохоронних органів у сучасних умовах ефективно протидіяти злочинності. Друга: необхідність розробки згаданої концепції, що враховує високий рівень криміналізації суспільства, можливості держави і громадськості здійснювати протидію кримінальним проявам, помилки і недоліки попередніх концептуальних підходів до організації боротьби зі злочинністю, її забезпечення і практики реалізації. Як складовий елемент означене включає превентивну діяльність на загальносоціальному, спеціально-кримінологічному та індивідуальному рівнях і передбачає системний, широкоформатний обструктивний вплив на детермінаційний комплекс злочинності, сфокусований головним чином на криміногенних суспільних протиріччях національного (внутрішньодержавного) походження, проте з обов‟язковим урахуванням чинників деструктивного зовнішнього впливу щодо України. Проблеми злочинності постійно привертають увагу вітчизняних вчених-юристів і криміналістів-практиків. Фундаментальними слід визнати наукові розробки як минулих років, так і поточних, завдяки яким сформовано 18 суттєвий теоретичний доробок, що здатен вельми ефективно виконувати практико-перетворювальні функції у сфері як кримінально-репресивного, так і превентивного, запобіжного впливу на злочинність. Це – численні праці з проблем кримінального, кримінально-виконавчого, кримінального процесуального права, оперативно-розшукової діяльності, криміналістики, теорії управління і, звісно ж, кримінології. В цьому контексті варто згадати роботи Г. А. Аванесова, А. М. Бабенка, О. М. Бандурки, Ю. В. Бауліна, В. С. Батиргареєвої, В. Т. Білоуса, Є. М. Блажівського, В. І. Борисова, М. Г. Вербенського, С. Ю. Віцина, В. О. Глушкова, В. В. Голіни, Б. М. Головкіна, В. К. Грищука, Л. М. Давиденка, С. Ф. Денисова, Т. А. Денисової, О. М. Джужи, А. І. Долгової, В. М. Дрьоміна, В. П. Ємельянова, А. П. Закалюка, О. Г. Кальмана, І. І. Карпеця, Т. В. Корнякової, О. М. Костенка, І. М. Копотуна, В. М. Кудрявцева, О. М. Литвака, О. М. Литвинова, В. В. Лунєєва, К. Б. Марисюка, В. О. Меркулової, Ю. В. Орлова, М. І. Панова, В. М. Поповича, Є. Л. Стрельцова, В. Я. Тація, П. Л. Фріса, В. Б. Харченка, О. М. Храмцова, П. В. Хряпінського, В. В. Чернєя, О. О. Юхна, І. С. Яковець та інших. У результаті досліджень, що проводилися за останні півстоліття названими вище та іншими фахівцями, у науковій літературі сформовано розгалужену спеціально-наукову терміносистему, вироблено низку теоретичних концептів і цілісних, завершених теорій детермінації і протидії злочинності як специфічної сфери соціального управління; визначені її економічні, соціально-політичні та ідеологічні передумови, цілі і завдання, рівні, зміст і форми, інформаційно-аналітичні, організаційно-управлінські, правові й тактичні основи; сформульовані інші концептуальні положення, які у сукупності складають цілісну теоретичну модель протидії злочинності, елементом якої є її кримінологічне забезпечення. Сукупність наукових ідей щодо останнього становить конструктивно-цілісний, орієнтований безпосередньо на реалізацію кримінально-превентивних моделей, комплекс знань, іманентно властивих предмету науки кримінології. 19 Отже, розробка загальнотеоретичних засад кримінологічного забезпечення протидії злочинності з урахуванням мінливих економічних, соціальних, політичних і правових реалій, умов життя сучасної України є актуальною науковою проблемою, що має бути розглянута з позицій спадкоємності наукових підходів з одночасним розвитком та оновленням понятійно-категоріального апарату і методологічного інструментарію кримінологічного дослідження. Важливим є також питання удосконалення кримінологічного забезпечення протидії злочинності, оптимізації діяльності органів, що здійснюють протидію злочинності. Вищезазначений комплекс обставин і зумовив вибір теми дослідження та його основні напрями. Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційного дослідження узгоджується з положеннями р. 4 Стратегії сталого розвитку «Україна – 2020», схваленої Указом Президента України від 12.01.2015 року № 5/2015; р. 4 Національної стратегії у сфері прав людини, затвердженої Указом Президента України від 25.08.2015 року № 501/2015; п. 5.16 додатку 5 до Переліку пріоритетних напрямів наукового забезпечення діяльності органів внутрішніх справ України на період 2015– 2019 років, затвердженого Наказом МВС України від 16.03.2015 року № 275; р. 7 Координаційного плану наукових досліджень з проблем кримінології на 2017 р., затвердженого на засіданні Координаційного бюро з проблем кримінології НАПрН України у 24.03.2017 року; п. 5.1 Пріоритетних напрямів наукових досліджень Харківського національного університету внутрішніх справ на період 2016–2019 років, схвалених рішенням Вченої ради Харківського національного університету внутрішніх справ від 24.04.2015 року. Обрана тема також відповідає тематиці наукових досліджень кафедри кримінального права і кримінології Харківського національного університету внутрішніх справ на 2014–2018 роки – «Протидія злочинності кримінально-правовими та кримінологічними засобами» (номер державної реєстрації 0113U008195), а також кафедри кримінально-правових дисциплін та судових експертиз Донецького юридичного інституту МВС України – «Організаційно-правове та тактичне забезпечення діяльності 20 підрозділів Національної поліції України» (0115U007085). Тема дисертації затверджена Вченою радою Донецького юридичного інституту МВС України 25 червня 2014 року (протокол № 15), уточнена 22 лютого 2017 року (протокол № 6). Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є формування цілісної концепції кримінологічного забезпечення протидії злочинності в Україні як системи знань про сутність, форми, види і засоби такого забезпечення, а також основні напрями його удосконалення у кримінально- превентивній практиці та протидії злочинності в цілому. Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити такі завдання: – дослідити сучасний стан і тенденції розвитку злочинності в Україні; – сформулювати поняття кримінологічного забезпечення і визначити його місце в загальній теорії протидії злочинності; – проаналізувати систему кримінологічного забезпечення протидії злочинності; – розглянути методологію кримінологічного забезпечення протидії злочинності; – оцінити стан нормативно-правового забезпечення протидії злочинності; – охарактеризувати форми і методи нормативно-правового забезпечення протидії злочинності; – визначити напрями удосконалення нормативно-правового забезпечення протидії злочинності; – оцінити стан організаційного забезпечення протидії злочинності; – надати характеристику застосовуваним формам і методам організаційного забезпечення протидії злочинності; – визначити напрями удосконалення організаційного забезпечення протидії злочинності; – оцінити стан інформаційного забезпечення протидії злочинності; – охарактеризувати форми і методи інформаційного забезпечення протидії злочинності; 21 – визначити напрями удосконалення інформаційного забезпечення протидії злочинності; – оцінити стан науково-методичного забезпечення протидії злочинності; – охарактеризувати форми і методи науково-методичного забезпечення протидії злочинності; – визначити напрями удосконалення науково-методичного забезпечення протидії злочинності. Об’єктом дослідження є суспільні відносини у сфері протидії злочинності. Предметом дослідження є кримінологічне забезпечення протидії злочинності в Україні. Методи дослідження. Методологічною основою дослідження є діалектичний метод наукового пізнання, що дає змогу розглядати правові, функціональні, організаційні та процедурні аспекти протидії злочинності у їх розвитку, взаємозв‟язку та взаємовпливові. На даному методологічному фундаменті у дисертації застосовуються окремі наукові методи пізнання. За допомогою логіко-семантичного методу поглиблено понятійний апарат теорії протидії злочинності (підрозділи 1.2– 1.4), визначено сутність, особливості та значення кримінологічного забезпечення (підрозділ 1.2). Із використанням системно-структурного методу досліджено стан, структуру і визначено основні тенденції протидії злочинності в Україні (підрозділ 1.1). Системно-функціональний метод застосовано для вивчення проблем в організації та здійсненні окремих видів кримінологічного забезпечення протидії злочинності (підрозділи 2.2, 3.2, 4.2, 5.2). Історико-правовий, порівняльно-правовий та логіко-нормативний методи використано для ретроспективного аналізу стану організації та здійснення різних видів кримінологічного забезпечення протидії злочинності (підрозділи 2.1, 3.1, 4.1, 5.1). Конкретно-соціологічні методи дослідження (анкетування, опитування тощо) використано для вивчення думки фахівців відносно розглянутих проблемних питань (розділи 2–5). Структурно- 22 логічний метод застосовано для визначення основних напрямів удосконалення та оптимізації кримінологічного забезпечення протидії злочинності в Україні (підрозділи 2.3, 3.3, 4.3, 5.3, висновки). Науково-теоретичне підґрунтя дисертації склали наукові праці фахівців, у тому числі зарубіжних, у галузі філософії, загальної теорії держави і права, кримінології та кримінального права, теорії управління та правоохоронної діяльності, інших галузевих правових наук. Положення та висновки дисертації ґрунтуються на нормах Конституції України, законодавчих та підзаконних нормативно-правових актів, які визначають правові засади організації та здійснення кримінологічного забезпечення протидії злочинності в Україні. Дисертант звертався також до законодавства деяких зарубіжних держав, досвід яких у галузі правового регулювання відповідних інститутів може бути використано в Україні. Інформаційну та емпіричну основу дослідження становлять узагальнення 380 матеріалів – листування органів досудового розслідування з прокуратурою і судом про виявлення та усунення порушень закону; 101 програмного рішення органів влади з питань протидії злочинності та запобігання злочинам; узагальнення результатів прокурорської, слідчої та судової діяльності за 2007–2016 роки; політико-правова публіцистика, довідкові видання, статистичні матеріали Генеральної прокуратури України, Міністерства внутрішніх справ України, Державної судової адміністрації та інших правоохоронних відомств за 2005–2016 роки, а також результати узагальнення проведених анкетувань та опитувань 736 працівників органів поліції (міліції) Донецької, Луганської, Харківської, Херсонської, Дніпропетровської та Запорізької областей. Наукова новизна отриманих результатів полягає у тому, що у дисертації вперше комплексно, з використанням сучасних методів пізнання, урахуванням новітніх досягнень правової науки на системному рівні аналізу та узагальнення виявлено, описано і пояснено феномен кримінологічного забезпечення протидії злочинності, спрогнозовано тенденції його розвитку і трансформації в умовах сьогодення. У результаті проведеного дослідження 23 сформульовано низку нових наукових положень та висновків, запропонованих особисто здобувачем. Основні з них такі: вперше: – сформульовано поняття кримінологічного забезпечення як допоміжної до протидії злочинності діяльності у вигляді створення сприятливих умов для здійснення відповідними суб‟єктами (державними, недержавними органами та установами, громадськими формуваннями і окремими громадянами) впливу на злочинність з метою зниження інтенсивності процесів детермінації злочинності, нейтралізації дії її причин та умов для обмеження кількості злочинних проявів до певного рівня; – на підставі аналізу статистичних показників за 2010–2016 рр. обґрунтовано висновок, що сучасна злочинність в Україні характеризується високим рівнем, несприятливою динамікою та структурою, а її реальний стан – подальшою тенденцією до інтенсифікації, що зумовлено численними посяганнями на територіальну цілісність України, активною розвідувально- підривною діяльністю, спрямованою на ослаблення держави, залякування населення, загострення внутрішньополітичної конфронтації, економічної нестабільності, посилення соціально-психологічної напруженості; внаслідок екстраполяції трендів у середньострокову перспективу окреслено числові параметри сценаріїв розвитку кримінологічної обстановки до 2021 року, комбінація яких може набувати найбільш варіативних значень; – визначено структуру і зміст теорії кримінологічного забезпечення в системі загальної теорії протидії злочинності, що складається з таких частин як: 1) забезпечення кримінологічної профілактики: а) забезпечення профілактики випередження; б) забезпечення профілактики обмеження; в) забезпечення профілактики усунення; г) забезпечення профілактики захисту; 2) забезпечення відвернення злочинів; 3) забезпечення припинення злочинів; – запропоновано основні ознаки і властивості системи кримінологічного забезпечення протидії злочинності, а саме: цілеспрямованість системи, її зв‟язок із зовнішнім середовищем, 24 поліелементністъ, повноструктурність, ієрархічність побудови, взаємодія між елементами системи та наявність синергетичних закономірностей її функціонування; – розглянуто методологію дослідження кримінологічного забезпечення протидії злочинності, яку становить сукупність методів і прийомів наукового пізнання, різних за характером і галузевим походженням; визначено особливості та проблемні моменти застосування діалектичного, порівняльно- правового, системного, юридико-догматичного, соціологічних, кібернетичних та математичних методів, методів прогнозування та моделювання. До подальшої розробки запропоновано методи математичної логіки, теорії множин (особливо теорії нечітких множин), теорії графів і деяких інших підходів і дисциплін, що сприятиме урахуванню багатогранних якісних структурних зв‟язків соціальної реальності; – сформовано цілісне уявлення про розгалужену систему заходів удосконалення кримінологічного забезпечення протидії злочинності в цілому та щодо окремих його напрямів – нормативно-правового, організаційного, інформаційного та науково-методичного забезпечення; удосконалено: – визначення суті, структури, видів, форм, напрямів, методів і засобів нормативно-правового, організаційного, інформаційного та науково- методичного забезпечення протидії злочинності, внаслідок чого констатовано наявність тотожних закономірностей їх організації та здійснення в рамках єдиної системи кримінологічного забезпечення протидії злочинності; – класифікацію форм нормативно-правового забезпечення протидії за такими ознаками: 1) залежно від способу організації: а) активна форма як безпосереднє використання правових засобів протидії злочинності, б) пасивна форма як опосередкований вплив правових засобів протидії злочинності; 2) залежно від масштабу впливу: а) загального, б) індивідуального характеру; – розуміння складових елементів організаційного забезпечення 25 протидії злочинності, якими є: система суб‟єктів організаційного забезпечення (державні та недержавні органи, установи й організації, до компетенції яких входить протидія злочинності та які здійснюють управління, координацію та взаємодію суб‟єктів зазначеної діяльності в межах своїх повноважень); його об‟єкт (діяльність суб‟єктів протидії злочинності, яка пов‟язана з використанням та розподіленням кадрових, матеріальних, фінансових та інформаційних ресурсів у вказаній сфері); мета і принципи такої діяльності; форми і методи організаційного забезпечення протидії злочинності; система організаційних заходів протидії злочинності; – наукове знання про три основні форми інформаційного забезпечення протидії злочинності, а саме: інформаційно-аналітичне забезпечення (охоплює інформаційно-методичне забезпечення), інформаційно-оперативне забезпечення та науково-інформаційне забезпечення протидії злочинності; – структурно-функціональну характеристику основних результатів наукових кримінологічних досліджень (як елемента науково-методичного забезпечення протидії злочинності), якими є: теоретичні результати (визначення, уточнення термінології, виявлення властивостей об‟єктів, що досліджувались, закономірностей їх взаємодії з іншими явищами тощо); методологічні або методичні результати (розроблення методик обліку, аналізу, контролю, оцінки об‟єктів, що досліджувались, а також методик з організації та управління тощо); прикладні (практичні) результати (застосування розроблених класифікацій, методик, алгоритмів тощо в процесі обліку, аналізу, контролю, оцінки, організації, управління діяльністю із протидії злочинності); дістало подальший розвиток: – оцінка стану нормативно-правового, організаційного, інформаційного та науково-методичного забезпечення протидії злочинності, внаслідок чого констатовано наявність численних проблем у сфері їх реалізації, а саме: незавершеність реформи правоохоронної системи та відверте «буксування» її за певними напрямами; високий рівень корупції в правоохоронних органах; брак кваліфікованих кадрів; недосконала системи 26 підбору кадрів та значні вади в системі їх професійної підготовки; недостатня увага до впровадження інноваційних змін у вказаній сфері; низький рівень матеріально-технічного забезпечення правоохоронної системи; недостатнє використання потенціалу громадськості в досягненні цілей протидії злочинності; формалізм у виконанні завдань протидії, відсутність ініціативності та слабкі зворотні зв‟язки в системі протидії злочинності; недоліки методологічного і практичного характеру, а також критичного аналізу під час запровадження досвіду іноземних країн тощо; – науковий підхід до систематизації методів нормативно-правового забезпечення протидії злочинності, до яких належать імперативний, диспозитивний, методи обмежень та заохочень, а також способів нормативно-правового забезпечення протидії злочинності, до яких належать дозвіл, зобов‟язування, заборона, уповноваження, заохочення, обмеження та покарання; – класифікація методів організаційного забезпечення протидії злочинності та визначення основних її форм залежно від методів комунікативних зв‟язків у системі відповідних суб‟єктів, що може бути побудована за схемами субординації, координації або реординації на національному та міжнародному рівнях; – розуміння сучасних можливостей, місця і ролі різних дослідницьких прийомів серед методів інформаційного забезпечення протидії злочинності, зокрема статистичного спостереження, аналізу матеріалів кримінальних справ і проваджень, звітів, аналітичної інформації, опитування представників громадськості, контент-моніторингу інтернет-ресурсів та експертних оцінок; – система аргументів на користь визначення трьох основних форм втілення результатів кримінологічної наукової діяльності у практику протидії злочинності: інформаційної, речової та комплексної. Остання створюється на основі інтеграції інформаційних і речових результатів кримінологічних досліджень. Практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що: – у науково-дослідній сфері ці результати, які в сукупності становлять 27 цілісне знання про організацію та здійснення кримінологічного забезпечення протидії злочинності в Україні, можуть бути основою для подальшої розробки відповідних проблем (Акт впровадження результатів дисертаційного дослідження у наукову діяльність Кримінологічної асоціації України від 15 червня 2017 року); – у галузі правотворчості висновки, пропозиції та рекомендації, сформульовані в дисертації, можуть бути використані для підготовки й уточнення низки законодавчих та підзаконних актів у сфері організації та здійснення кримінологічного забезпечення протидії злочинності в Україні; – у правозастосовній діяльності використання одержаних результатів дозволить підвищити ефективність процесів і процедур організації та здійснення кримінологічного забезпечення протидії злочинності в Україні; – у навчальному процесі матеріали дисертації доцільно використовувати при підготовці підручників та навчальних посібників із дисциплін «Кримінологія», «Кримінологія та профілактика злочинів» тощо. Їх враховано також у навчально-методичних розробках, підготовлених автором та за його участю (Акт впровадження результатів дисертаційного дослідження у навчальний процес Харківського національного університету внутрішніх справ від 26 червня 2017 року). Апробація матеріалів дисертації. Підсумки розробки проблеми в цілому, окремих її аспектів, одержані узагальнення і висновки були оприлюднені дисертантом на наступних всеукраїнських і міжнародних науково-практичних конференціях: «Право, суспільство і держава: форми взаємодії» (м. Київ, 2014 р.), «Правова держава: напрямки та тенденції її розбудови в Україні» (м. Одеса, 2014 р.), «Сучасні тенденції в юридичній науці України та зарубіжних країн» (м. Запоріжжя, 2015 р.), «Новітні тенденції сучасної юридичної науки» (м. Дніпропетровськ, 2015 р.), «Актуальні проблеми правових наук в євроінтеграційному вимірі» (м. Харків, 2015 р.), «Міжнародні та національні правові виміри забезпечення стабільності» (м. Львів, 2016 р.), «Державне регулювання суспільних відносин: розвиток законодавства та проблеми правозастосування» (м. Київ, 28 2016 р.), «Законодавство України: недоліки, проблеми систематизації та перспективи розвитку» (м. Херсон, 2017 р.), «Правова держава: історія, сучасність та перспективи формування в Україні» (м. Ужгород, 2017 р.), «Кримінально-правові та кримінологічні засади протидії корупції» (м. Харків, 2017 р.). Публікації. Основні положення, висновки та пропозиції, що сформульовані за результатами дисертаційної роботи, відображені в одній одноособовій монографії, 19 статтях, опублікованих у наукових виданнях України, визнаних фаховими з юридичних наук, 4 статтях, опублікованих у наукових періодичних виданнях інших держав з напряму, з якого підготовлено дисертацію, 10 працях апробаційного характеру, 1 праці, що додатково відображає наукові результати дисертації. Структура та обсяг дисертації. Дисертація складається зі вступу, п‟яти розділів, які об‟єднують 16 підрозділів, висновків, списку використаних джерел і додатку. Загальний обсяг дисертації становить 400 сторінок, з яких основний текст дисертації займає 336 сторінок, список використаних джерел розташований на 44 сторінках (424 найменування), додаток – на 4 сторінках. 29 РОЗДІЛ 1 КРИМІНОЛОГІЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЯК НАУКОВА ПРОБЛЕМА 1.1 Сучасний стан і тенденції злочинності в Україні Сучасна злочинність в Україні характеризується високим рівнем, несприятливою динамікою та структурою. Так, за 11 місяців 2016 року було зареєстровано 584,8 тис. злочини, в той час як за аналогічний період 2015 року– 515,5 тис. без урахування тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим (далі – АРК) та окремих районів Донецької та Луганської областей. Це – найвищий показник, починаючи з 1997 року, коли після тривалого зростання й піку злочинності у 1995 році (641,8 тис. злочинів) було виявлено 589,2 тис. злочинів та засуджено 237,8 тис. осіб. При цьому зростання злочинності відбувається на фоні планомірного зниження ефективності діяльності як щодо їх розкриття, так і запобігання (див. діаграму 1) [1]. Як бачимо, динаміка злочинності протягом останніх 6 років характеризується хвилеподібними коливаннями, найвище значення амплітуди яких припадає на 2016 р., а найнижче – на 2010 р. Однак, вираженою є загальна тенденція до зростання як рівня злочинності. Абсолютний приріст 2016 р. (показники за 11 місяців) щодо базового 2010 р. складає 270,5 тис. злочинів. Темп зростання у 2016 році, розрахований базисним методом, складає 1,862, темп приросту – 86,2 %. Темп зростання у 2016 році, розрахований ланцюговим методом (за 11 місяців 2016 та 2015 рр. відповідно), складає 1,134, темп приросту – 13,4 %. Середньорічний абсолютний приріст за 2010–2016 рр. становить 45 тис. злочинів, середній темп зростання – 1,093, середній темп приросту – 9,3 %. Слід зауважити, що на викладені показники динаміки злочинності суттєво вплинула низка правових та організаційно-управлінських факторів, серед яких превалюють зміни у реєстраційній процедурі, що застосовується 30 до фіксації заяв і повідомлень про вчинені злочини, а також новий процесуальний порядок реагування на них з боку правоохоронних органів, встановлені КПК України. Ці обставини значною мірою обумовили зростання кількості зареєстрованих злочинів у 2013 р. на 62 % порівняно з 2012 р. та подальше закріплення рівня злочинності на позначці, не нижчій за 520 тис. щороку. У зв‟язку з цим більш об‟єктивними та показовими є дані про злочинність хоча і на коротшому, втім, значно більш однорідному за характером факторів штучного впливу на статистичне відображення її динаміки інтервалі часу – з 2013 по 2016 рр. Діаграма 1 Графічне зображення динаміки злочинності та судимості в Україні (абсолютні показники рівня за 2010–2016 рр.) 700 600 584,4565,2 539,2 529,1 515,5 500 400 334,7 313,9 316,4 300 226,3 225,5 223,5 194,7 199,2 188,1 200 168,8 177,4154,7 162,9 147,1 122,9 112,9 104,6 100 46,8 39,8 0 2010 2011 2012 2013 2014 2015 11 міс. 11 міс. 2015 2016 Кількість розкритих злочинів Кількість зареєстрованих злочинів Кількість засуджених* Лінія тренда *Дані про рівень судимості за останні два періоди часової вісі діаграми наведені за І півріччя 2015 та 2016 рр. відповідно. Так, абсолютний приріст 2016 р. (показники за 11 місяців) по відношенню до базового 2013 р. складає 45,2 тис. злочинів. Темп зростання 31 у 2016 році, розрахований базисним методом, складає 1,084, темп приросту – 8,4 %. Темп зростання у 2016 р. (показники за 11 місяців), розрахований ланцюговим методом, відповідає зазначеним вище показникам співвідношення з 2015 р. Середньорічний абсолютний приріст за 2013–2016 рр. становить 32,4 тис. злочинів, середній темп зростання – 1,021, середній темп приросту – 2,1 % [227]. Таким чином, за коректних вихідних правових та організаційно- управлінських умов аналізу показники динаміки злочинності дійсно виявляють несприятливу тенденцію. Проте інтенсивність негативних змін у статистичному відображенні стану злочинності виявляється на порядок нижчою, аніж в інтервалі 2010–2016 рр. Однак і їх інтерпретація вимагає врахування фактора скорочення території обліку злочинів, до якої з другого кварталу 2014 року не потрапляють АРК та окремі райони Донецької і Луганської областей, тимчасово непідконтрольні українській владі. Ця обставина диктує необхідність визнати те, що помірне зниження у 2014 році рівня злочинності в реальній дійсності не відбулося. Згідно з оцінками Державної служби статистики України, на вказаних територіях постійно проживає близько 2,5 млн осіб. Звісно, комплекс причин та умов кримінальної активності серед цього населення певною мірою відрізняється від того, який формується на іншій території України. Однак є всі підстави для екстраполяції загального тренду розвитку криміногенної обстановки і на них. А надто з урахуванням того, що АРК, Донецька та Луганська області традиційно належали до найбільш криміногенних. Відтак, реальний стан кримінальної загрози у 2014 році характеризується подальшою тенденцією до інтенсифікації. Це, зокрема, підтверджується аналізом відносних показників злочинності (див. діаграму 2) [127]. 32 Діаграма 2 Графічне зображення рівня злочинності та коефіцієнтів злочинної інтенсивності на 100 тис. населення у динаміці (2010–2016 рр.) 1600 1400 1206 1187 1367 1200 1237 1322 1000 733 800 683 694 539,2 529,1 565,2 584,4 600 316,4 400 313,9 334,7 515,5 200 0 Абсолютна кількість зарєстрованих злочинів Кількість злочинів на 100 тис. населення Як бачимо, починаючи з 2013 р., фіксується постійне зростання коефіцієнту злочинної інтенсивності, в тому числі й у 2014 р., в якому за абсолютними показниками відображається зниження рівня. Отже, маємо констатувати усталення стійкого негативного тренду до погіршення кримінологічної ситуації. Не останню роль у цьому відіграє триваюча істотна дисфункція правоохоронної та судової системи, про що можна зробити висновок, виходячи з рівня та динаміки розкриття злочинів і практики судочинства у кримінальних провадженнях. Їх показники відображають зворотну залежність від рівня злочинності та характеризуються постійним зниженням, починаючи з 2010 року [359]. За рівнем розкриття злочинів виняток становить 2012 р., а за рівнем судимості – 2011 р., коли фіксується помірне їх зростання порівняно з попередніми періодами (див. діаграму 1). Але в площині аналізу відносних показників ця обставина спостерігається не 2010 2011 2012 2013 2014 2015 11 місяців 2015 11 місяців 2016 33 повною мірою; в наявності постійне зниження ефективності правоохоронної діяльності щодо реагування на злочини (див. діаграму 3) [10]. Діаграма 3 Графічне зображення динаміки питомої ваги розкриття злочинів та засудження осіб, винних у їх вчиненні (2010–2016 рр.) 120 100 83,7 80 74,6 72,1 67,468,6 61,5 60 54,9 56,7 55,6 53,8 51,5 46,2 41,5 37,6 40 33,3 34,4 26,4 25,227,1 22,8 20 21,3 18,5 9,1 6,8 0 2010 2011 2012 2013 2014 2015 11 місяців 11 місяців 2015 2016 Розкриття злочинів (%) Питома вага засуджених осіб від кількості виявлених злочинців (%) Питома вага засуджених осіб від загальної кількості злочинів (%) Максимальний відсоток розкриття злочинів за період 2010–2016 рр. був забезпечений у 2010 р. і становив 72,1 %. Мінімальний, у 2016 р. – 25,2 %. Таким чином, у минулому році розкривався лише кожен четвертий злочин із зареєстрованих. При цьому важливо наголосити на тому, що зазначене падіння розкриття злочинів відображається не лише у даних питомої ваги від загальної їх зареєстрованої кількості. Вказана тенденція спостерігається і при аналізі абсолютних величин, а саме: якщо у 2010 р. було розкрито 226,3 тис. злочинів, то у 2014 р. – 199,2 тис., у 2015 р. – 188,1 тис., а за 11 місяців 2016 р. – 147,1 тис., що менше аніж за аналогічний період 2015 р. на 30,3 тис. Але відбувається планомірне зниження ефективності не лише розкриття злочинів. Маємо констатувати й суттєве падіння якості досудового 34 розслідування, що, крім цього, відображається й на стані судового розгляду кримінальних проваджень. Зокрема, у 2016 році (у показниках за 11 місяців) засуджено було лише 27,1 % від виявлених правоохоронними органами осіб, які вчинили злочини. Причини цього – низька якість розслідування (в тому числі й обумовлена надто великим навантаженням на слідчих), що втілюється у недостатньому відсотку доведення проваджень до стадії судового розгляду, а також у деякому зростанні кількості виправдувальних вироків, який, втім, і зараз не перевищує 1 %. Структура сучасної злочинності в України характеризується значною часткою тяжких та особливо тяжких злочинів, загальний відсоток яких у 2016 році сягнув 35,5 %. При тому суттєвою залишається й питома вага злочинів середньої тяжкості (див. діаграму 4) [127]. Діаграма 4 Графічне зображення структури злочинності за ступенем тяжкості злочинів (11 місяців 2016 р.) 3,1 % 21,8 % 34,5 % 40,6 % Особливо тяжкі злочини Тяжкі злочини Злочини середньої тяжкості Злочини невеликої тяжкості Залежно від об‟єкта посягання традиційно переважають злочини проти власності, частка яких у загальній структурі злочинності у 2016 році склала 67,8 %, або 396 091 злочин (див. діаграму 5). 35 Діаграма 5 Графічне зображення структури злочинності залежно від об’єкта злочинного посягання (злочини з найбільшою питомою вагою в структурі за 11 місяців 2016 р.) 70 67,8 % 60 50 40 30 20 8,3 % 10 4,3 % 3,9 %2,6 % 1,8 % 1,7 % 1,3 % 0 Від структури злочинності певною мірою відрізняється структура судимості, що свідчить про дисбаланс між правоохоронною та судовою практикою, існуючими недоліками в організації розкриття та розслідування злочинів (див. діаграму 6) [127; 227]. Діаграма 6 Графічне зображення структури судимості (злочини з найбільшою питомою вагою в структурі за 11 місяців 2016 р.) Проти власності 14 % У сфері НОН 4 % Проти життя і здоров'я 6 % 54 % Проти безпеки руху 10 % Проти громадської 12 % безпеки Інші Проти власності Проти життя і здоров'я Проти безпеки руху У сфері НОН Службові злочини Проти громадської безпеки Проти правосуддя Проти громадського порядку, моральності 36 Привертають увагу відмінності у структурі злочинності та судимості, а також низький відсоток судимості за злочини у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов‟язаної з наданням публічних послуг, а також злочини проти правосуддя. Серед зареєстрованих злочинів проти власності превалюють крадіжки – 304 697 тис. (76,9 % від всіх злочинів проти власності). Грабежі та розбої складають 6,4 % (25 528 злочинів) та 0,9 % (3607 злочинів) відповідно, шахрайства – 11,5 % (45 735 злочинів), 4,3 % – інші. Таке співвідношення загально кримінальних корисливих злочинів є традиційним для структури злочинності в Україні та не вирізняється специфічними змінами протягом останніх п‟яти – шести років. Характер злочинності найбільшою мірою залежить від питомої ваги в її структурі злочинів проти життя і здоров‟я особи. У 2016 році цей показник склав 8,3 %, у 2015 – 9,5 %, у 2014 – 11,7 %, у 2013 – 12 %. Таким чином, динаміка питомої ваги злочинів проти життя і здоров‟я у загальній структурі злочинності має зворотне значення динаміці її абсолютних показників. Це означає, що, по-перше, темпи приросту загальної злочинності суттєво випереджають темпи приросту злочинів проти життя і здоров‟я особи та, по- друге, в цілому від останніх не залежить. Тобто загальне зростання злочинності визначається негативною динамікою інших видів злочинів. У структурі злочинів проти життя і здоров‟я особи превалюють умисні легкі тілесні ушкодження. У 2016 році їх показник в абсолютних величинах сягнув позначки у 32046 злочинів, що становить 66 %. Після них найбільшою питомою вагою характеризуються умисні вбивства, яких за вказаний період було зареєстровано 6329 (див. діаграму 7) [127; 227]. Традиційно значною є частка так званих «побутових» вбивств та тілесних ушкоджень. Разом з тим, 2014–2015 рр. характеризуються інтенсивним зростанням бойових та небойових втрат військовослужбовців та працівників правоохоронних органів у зоні проведення антитерористичної операції (далі – АТО). 37 Діаграма 7 Графічне зображення структури злочинів проти життя і здоров’я (11 місяців 2016 р.) 2,3 % 5 % 13 % 4,3 %2,6 % Умисні вбивства 6,8 % Умисні тяжкі тілесні ушкодження Умисні середньої тяжкості тілесні ушкодження Умисні легкі тілесні ушкодження Побої і мордування Погрози вбивством 66 % Інші Втім, динаміка умисних вбивств демонструє тенденцію до планомірного зниження рівня протягом останніх двох років (щодо умисних тяжких тілесних ушкоджень зниження відбулося тільки у 2016 р.). Так, якщо у 2010 р. було зареєстровано 2356 умисних вбивств та 3777 умисних тяжких тілесних ушкоджень, то у 2013 р. – 5861 умисних вбивств та 3026 умисних тяжких тілесних ушкоджень, у 2014 р. – 11466 умисних вбивств та 3132 умисних тяжких тілесних ушкоджень, у 2015 р. – умисних 8367 вбивств та 3462 умисних тяжких тілесних ушкоджень (див. діаграму 8) [127]. Така динаміка зумовлена змінами у характері та інтенсивності АТО в окремих районах Донецької та Луганської областей. Зокрема, варто констатувати перехід її з гарячої фази до інертного етапу з тенденціями до стратегічного «заморожування» й перманентним збройним протистоянням локального масштабу на окремих ділянках лінії тимчасового розмежування. Цілком закономірно, що ця тенденція супроводжується зменшенням кількості жертв такого протистояння. За даними Міністерства оборони 38 України, у 2016 р. бойові втрати склали 211 осіб, що є найменшим показником з 2014 р. Діаграма 8 Графічне зображення динаміки умисних вбивств та умисних тяжких тілесних ушкоджень (2010–2016 рр.) 14000 11466 12000 10000 8367 8224 8000 5861 6329 6000 3777 3441 3046 3026 3132 34624000 2271 2110 2000 2356 2105 2506 0 2010 2011 2012 2013 2014 2015 11 місяців 11 місяців 2015 2016 Умисні вбивства Умисні тяжкі тілесні ушкодження Разом з тим, на фоні зниження кількості умисних вбивств, зумовлених збройним протистоянням у зоні проведення АТО, спостерігається подальше зростання вбивств, що вчиняються на побутовому підґрунті. Такий висновок випливає з арифметичної різниці загальної кількості умисних вбивств та бойових втрат і порівнянням її з показниками 2013 року. У кримінально- правовій структурі умисних вбивств переважають саме некваліфіковані їх види (основні склади злочинів). У 2016 р. частка останніх склала 87,5 %. Зауважимо, що мають місце несприятливі зміни у структурі кваліфікованих видів умисних вбивств. Зокрема, якщо протягом 2005–2013 рр. серед вбивств з обтяжуючими ознаками переважали умисне вбивство двох і більше осіб (близько 17 %), умисне вбивство, вчинене за попередньою змовою групою осіб (близько 10 %), умисне вбивство з корисливих мотивів (близько 9 %), то у 2016 році картина дещо змінилася: домінують вбивства за попередньою 39 змовою групою осіб (15,3 %), з корисливих мотивів (14,5 %), двох і більше осіб (14,2 %), особою, яка раніше вчинила умисне вбивство (11,3 %). Особливе занепокоєння викликає остання категорія, що свідчить про гостру кризу як інституту виконання покарань, так і оперативно-розшукової профілактики, адміністративного нагляду. 53,4 % умисних вбивств вчиняється у стані алкогольного сп‟яніння. 24,1 % умисних вбивств вчиняються особами, які раніше притягалися до кримінальної відповідальності (рецидивістами). Серед вбивць переважають чоловіки (94 %), віком 21–40 років (62 %), неодружені (64 %), працездатні, але непрацюючі (58 %), із загальною середньою або професійно-технічною освітою (73 %). З наведених даних можна зробити висновок про те, що протягом останніх двох років змінилися базові фактори детермінації цих злочинів у бік послаблення їх дії. Загальне ж зростання злочинності та кримінальної активності населення в України не суттєво пов‟язане зі вчиненням злочинів проти життя і здоров‟я. Однак, зберігається істотна їх поширеність, а в їх структурі значну частку займають умисні вбивства. Останні є вельми чутливими індикаторами загального стану злочинності, обтяженого стійкими насильницькими асоціальними практиками в українському суспільстві. Зауважимо, що в структурі загальної злочинності вагомим є показник рецидиву. Так, серед всіх виявлених осіб, які вчинили злочини, близько третини вже притягалися до кримінальної відповідальності. Приблизно 50 % з останніх на момент вчинення злочину мали непогашену або не зняту судимість. 13,5 % виявлених осіб вчинили злочин у стані алкогольного сп‟яніння; 62,7 % на момент кримінальної активності ніде не працювали і не навчалися, 14,1 % мали офіційний статус безробітного. Таким чином, близько 75 % всіх злочинів – так звані «виключені», тобто соціально дезадаптовані особи, які не мають налагоджених суспільно корисних зв‟язків, визначеного місця у структурі соціодинаміки. Але даний факт є симптоматичним не тільки і не стільки в розрізі специфічного стану 40 злочинності в Україні, що відтворюється значною мірою маргіналізованому суспільстві, скільки в аспекті істотної дисфункції правоохоронної системи, поза зоною впливу якої залишаються організовані форми кримінальної активності, а надто у політичній, економічній сферах. Про це свідчать і дані офіційної статистичної звітності [335], відповідно до яких організовані групи (далі – ОГ) та злочинні організації (далі – ЗО) найчастіше вчиняють шахрайство (38,4 %). Далі за поширеністю вчинюваних ОГ та ЗО злочинів фіксуються злочини у сфері незаконного обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів та прекурсорів (29,3 %), крадіжки (19,1 %), розбої (6,5 %), привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем (3,8 %), інші (2,9 %). Тобто абсолютну більшість зареєстрованих злочинів, вчинених ОГ та ЗО слід віднести до загально кримінальних. Лише незначну їх кількість вдається виявити та припинити у сфері економіки і лише у секторі фінансово-кредитної діяльності. Агропромисловий комплекс, а також нафтогазова, інша добувна галузі, сфери раціонального користування природними ресурсами (зокрема, земельними, лісовими, корисними копалинами, водними біоресурсами тощо), зовнішньоекономічна, логістична діяльність зостаються практично не захищеними від впливу ОГ та ЗО, діяльність яких визначає характер і динаміку негативних структурних трансформацій національної економіки, її стагнацію загалом. Окремі показники діяльності правоохоронних органів у справі протидії організованій злочинності відображені у таблиці 1.1. Як бачимо, починаючи з 2010 року, фіксується планомірне та суттєве зниження кількості виявлених організованих груп та злочинних організацій. Окрім падіння у 2016 р. загального показника щодо кількості виявлених ОГ та ЗО, порівняно з 2010 р., привертають увагу й деякі негативні структурні зміни відповідних результатів правоохоронної діяльності. Особливо відчутним вони є в розрізі викриття діяльності ОГ та ЗО з транснаціональними зв‟язками, яких у 2016 р. виявлено лише 4, порівняно з 41 40 – у 2010 р., 28 – у 2014 р. та 4 – у 2015 р. Серед іншого ця обставина пов‟язується з розривом оперативно-службових зв‟язків вітчизняних правоохоронних органів із правоохоронними органами Російської Федерації – країни, з ОГ та ЗО якої традиційно найбільш потужними виявлялися кримінальні зв‟язки українських злочинних угруповань. Відтак, втрачено можливості вжиття узгоджених оперативно-розшукових заходів щодо виявлення та припинення діяльності ОГ та ЗО з транснаціональними (українсько-російськими) зв‟язками, притягнення їх організаторів та учасників до кримінальної відповідальності. Таблиця 1.1 Окремі зведені показники динаміки й структури організованої злочинності в Україні (2010 – 11 місяців 2016 рр.) 2010 2011 2012 2013 2014 2015 2016 Створення злочинної організації - - - 8 5 18 29 Бандитизм - 16 12 14 12 17 17 Виявлено організованих групп 397 395 258 185 166 135 126 (ОГ) і злочинних організацій (ЗО), із них: з корумпованими зв‟язками 29 38 37 33 32 11 15 з транснаціональними зв‟язками 40 28 38 38 28 4 4 у фінансово-кредитній системі - - - 4 3 - 3 сформовані на етнічній основі 16 26 19 21 19 8 6 Тривалість діяльності організованих груп і злочинних організацій До одного року 304 296 193 140 120 97 103 До двох років 51 53 33 14 25 22 13 Від 3-х до 6-ти років 40 42 31 4 2 4 3 Більше 6-ти років 2 4 1 2 2 0 1 Виявлено осіб, які вчинили 1588 1584 1238 662 676 570 566 злочини у складі ОГ і ЗО * – статистичні дані відсутні. 42 Також принагідно зауважимо, що у 2016 р. не засуджено жодного організатора чи учасника ОГ та ЗО. Не в останню чергу це зумовлено ліквідацією у 2015 році спеціалізованих підрозділів МВС з боротьби з організованою злочинністю та пов‟язаними з цим наслідками в оперативній обстановці, слідчій і судовій практиці. Проблематичною також є й кримінологічна ситуація, пов‟язана з відтворенням в Україні терористичних загроз (див. діаграму 9) [334]. Інтенсифікація терористичної загрози відбувається у 2014 році й триває донині. Це зумовлено численними посяганнями на територіальну цілісність України, активною розвідувально-підривною діяльністю, спрямованою на ослаблення держави, залякування населення, загострення внутрішньополітичної конфронтації, економічної нестабільності, посилення соціально-психологічної напруженості. Діаграма 9 Графічне зображення динаміки злочинів терористичної спрямованості (2013 – 11 місяців 2016 рр.) 1800 1602 1600 1499 1400 1259 1232 1200 1000 934 849 800 600 478 400 365 200 138 136 91 60 54 4 0 1 71 7 1 0 2013 2014 2015 11 міс. 2015 11 міс. 2016 Терористичні акти Сприяння вчиненню терактів Фінансування тероризму Створення терористичних груп 43 Теоретичний аналіз якісної складової терористичної загрози для сучасної України дозволяє виділити декілька кримінологічних різновидів терактів, які потенційно можуть вчинятися на території нашої держави: - теракт як засіб стимуляції репресивної свідомості. Остання виражається у посилення соціального попиту на авторитарний стиль управління, скорочення обсягу прав і свобод заради забезпечення безпеки; - теракт як засіб провокації міжнародного ускладнення, дезінтеграції політичних альянсів. Найбільш вірогідними потенційними жертвами цього різновиду терактів є: а) представники міжнародних делегації, що перебувають з офіційними візитами в Україні; б) представники міжнародних місій, що діють в Україні; в) представники національних та сексуальних меншинств, окремих релігійних течій; - теракт як засіб ініціювання військових інтервенцій (casus belli). Організаторами цього різновиду терактів можуть бути стратегічні військові супротивники згідно з Воєнною доктриною України. Найбільш вірогідними потенційними жертвами терактів цього різновиду є мешканці АРК; - теракт як форма політичної комунікації, спосіб асиметричного реагування як внутрішньодержавних, так і зовнішніх політичних акторів на політичну кон‟юнктуру глобального, регіонального, національного масштабів. В цьому аспекті теракти можуть розглядатися як засіб «проштовхування» проблеми в політичний та новинний порядок дня шляхом створення атмосфери страху; - теракт як спосіб помсти, залякування. Найбільш вірогідними потенційними жертвами терактів цього різновиду є: а) мешканці територій, що прилягають до лінії розмежування сил протистояння в окремих районах Донецької та Луганської областей; б) учасники масових акцій українського національно-патріотичного змісту [45]. Серед тривожних тенденцій відтворення терористичної загрози варто вказати й на суттєве зменшення кількості виявлених терористичних груп та терористичних організацій, фінансування тероризму на фоні зростання у 44 2016 р. кількості терористичних актів, що свідчить про зниження ефективності оперативно-розшукової діяльності підрозділів СБУ превентивного характеру. Виняткової актуальності ця обставина набуває в розрізі поширення злочинів проти основ національної безпеки. Починаючи з 2014 р., фіксується значний та різки їх приріст. Порівняно з рівнем 2013 р., коли було зареєстровано лише 8 злочинів вказаної категорії, у 2014 р. відбувається їх зростання у 65 разів – до 527 злочинів, що є найвищим показником рівня за всю історію незалежної України. Разом з цим, статистичні дані засвідчують, що відмічається поступове падіння рівня кримінальної загрози національній безпеці протягом останніх двох років (див. діаграму 10) [334]. Діаграма 10 Графічне зображення динаміки злочинів проти основ національної безпеки 600 527 498 500 473 400 295 300 200 100 8 0 2013 2014 2015 11 міс. 2015 11 міс. 2016 Змінюється і структура злочинів проти основ національної безпеки. Так, якщо у 2014 р. найбільшу питому вагу мали посягання на територіальну цілісність і недоторканність України (ст. 110 КК України – 54 %) і дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади (ст. 109 КК України – 17,3 %), то у 2016 році їх частка склала 31,5 % та 15,3 % відповідно. Натомість найбільш поширеною у 45 минулому році виявилася державна зрада (ст. 111 КК України), питома вага якої сягнула 40,3 % порівняно з 12,3 % у 2014 р. та 16 % у 2015 р. Загальна структура злочинів проти основ національної безпеки за 11 місяців 2016 року відображена на діаграмі 11. Діаграма 11 Графічне зображення структури злочинів проти основ національної безпеки (11 місяців 2016 року) 4,1 % 3,4 % 3 % 15,3 % Ст. 109 КК України Ст. 110 КК України Ст. 110-2 КК України Ст. 111 КК України Ст. 113 КК України 40,3 % 31,5 % Ст. 114-1 КК України Інші 2,4 % Переважна більшість осіб, які вчиняють державну зраду, – колишні працівники правоохоронних органів України, які вступили на службу до силових структур квазідержавних органів влади на території АРК та окремих районах Донецької і Луганської областей. Виявлення та реєстрація таких злочинів не становить надто великих труднощів і здійснюється переважно за допомогою збирання відповідної інформації з мережі Інтернет. Така робота хоча і є важливою, однак не відображає адекватної реакції на характер і ступінь загроз національній безпеці та у сукупності з показниками протидії тероризму може свідчити про послаблення ефективності оперативно- розшукової діяльності СБУ. Аналіз географії злочинності в Україні засвідчує, що найвищий коефіцієнт злочинної інтенсивності на 10 тис. населення протягом 2015–2016 рр. спостерігається у Запорізькій області (242 злочини), м. Києві (246 злочинів), а також Харківській (184 злочини), Кіровоградській (173 злочини), 46 Київській (158 злочинів), Миколаївській (154 злочини) та Одеській (148 злочинів) областях. Найнижчий злочинна інтенсивність в означений період зафіксована в Тернопільській (62 злочини), Івано-Франківській (65 злочинів), Закарпатській (72 злочини) та Чернівецькій (83 злочини) областях (див. діаграму 11) [334]. Діаграма 11 Графічне зображення географії злочинності в Україні (усереднені дані 2015–2016 років) 102 93 144 Воли6н ська Чернігівська 114 Рівненська 120 158 Житомирська Сумська Київ 132 62 224 Львівська 86 6 147 Харківська Тернопільська , 138 Полтавська Хмельницька 184 Луганська 96 Черкаська Івано-Франківська 1 - 3 72 65 135 64 48 Вінницька 3 - 5 Закарпатська Кіровоградська Дніпропетровська Чернівецька > 5 172 Донець12 ка 83 < 100 Миколаївська 242 148 100-150 Одеська 19,8 Запорізька 133 150-200 Херсонська 200 Кольорова насиченість карти відповідає злочинній АР Крим інтенсивності на 10 тис. осіб Севастополь Переважна більшість злочинів (77,8 %) вчиняється у містах та селищах міського типу. На мешканців сіл та селищ припадає не більше 19,5 % всіх зареєстрованих злочинів. 2,7 % злочинів вчиняється поза межами населених пунктів. Така картина територіального розподілу кримінальної активності відповідає тенденціям урбанізації в Україні, яка в тому числі впливає й на зміну не лише географії, а й характеру злочинності в цілому. Що стосується сучасних тенденцій злочинності в Україні, на початку варто зауважити, що в основі свого відтворення сучасна злочинність має як закономірності об‟єктивно історичного характеру, так і низку спонтанних 47 факторів генерації суспільних протиріч економічного, політичного, культурно-психологічного характеру, військово-політичної напруженості. Водночас частка загальнокримінальних корисливих злочинів щорічно коливається на рівні 65–70 % у структурі загальної злочинності протягом останніх десяти років. Якщо ж до цієї суми додати частку корисливої злочинності економічної спрямованості (в тому числі й у сфері службової діяльності), злочинів проти довкілля, пов‟язаних із незаконним привласненням чи використанням об‟єктів природи, злочини, пов‟язані зі незаконним обігом наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів та прекурсорів, а також вогнепальної зброї, низку інших злочинів, об‟єднаних корисливим мотивом, то виявляється, що близько 95 % всіх злочинів в Україні мають саме корисливий характер. Ця теза підтверджує відоме в кримінологічній науці положення щодо примату соціально- економічних факторів у детермінаційному комплексі вітчизняної злочинності, що зумовлено особливостями перехідного періоду, фундаментальною трансформацією (а в щодо низки параметрів – просто з деструкцією) системи та ідеології господарювання та іншими чинниками. Окремі аспекти залежності між узагальненими показниками стану економічного розвитку українського суспільства та злочинністю відображені у таблиці 1.2 [99; 100; 141]. Хоча соціально-економічні фактори і не є специфічними для злочинності (вони впливають на соціодинаміку в цілому), однак мають виражений зв‟язок з кримінальною активністю населення. На користь цієї обставини свідчать й наступні аргументи: 1) збільшення з початку 2016 року на 5% споживчих цін у тому числі на: продукти харчування та безалкогольні напої на 2,1 %; комунальні послуги, воду, електроенергію (на 25 %), газ та інші види палива – на 22,3 %; предмети домашнього вжитку, побутову техніку, поточне утримання житла – на 2,5 %; охорону здоров‟я – на 5,2 %. 2) зниження у 2016 році реальних доходів населення на 15%; 48 3) зростання безробіття до 9,9 % (2015 рік – 9,6 %); 4) зниження рівня соціального захисту малозабезпечених верств населення (у січні-липні 2016 року за субсидіями звернулись 3,7 млн домогосподарств, що на 44 % більше ніж у 2015 році). Додаткові відомості щодо динаміки змін майнового становища громадян наведено у діаграмі 12 [100]. Таблиця 1.2 Порівняльна таблиця кількості населення України, даних економічного благополуччя, злочинної інтенсивності та міжнародного індексу щастя Чисельність населення із середньодушовим Індекс загальним Абсолютна Постійне злочинної Міжнародний доходом, нижчим кількість Рік населення інтенсивності індекс за прожитковий злочинів ** (тис. осіб) на 100 тис. щастя мінімум (% від (тис.) населення загальної кількості населення) 2000 49115 80,2 567,8 1156 - 2001 48663,6 82,7 514,6 1057 - 2002 48240,9 83,3 460,4 954 - 2003 47823,1 76,2 566,4 1184 - 2004 47442,1 65,6 527,8 1112 - 2005 47100,5 55,3 491,8 1042 - 2006 46749,2 49,7 428,1 915 22,2 2007 46465,7 12,7 408,2 878 - 2008 46192,3 7,1 390,2 844 - 2009 45963,3 5,8 439,5 956 38,1 2010 45782,6 8,8 313,9 683 - 2011 45598,2 7,8 334,7 733 - 2012 45453,3 9,1 316,4 694 37,6 2013 45553,0 8,4 539,2 1187 - * 2014 42929,3 8,6 529,1 1237 - * 2015 42760,5 8,9 565,2 1322 46,8 2016* 42620,1 9,1 584,4 1367 - * Без урахування тимчасово окупованої території АРК та території проведення АТО в окремих . районах Донецької та Луганської областей. 2016 рік – показники за 11 місяців. ** Міжнародний індекс щастя (англ. Happy Planet Index) – комплексний показник розвитку людського потенціалу, який розраховується ООН, починаючи з 2006 року у трирічному інтервалі. Для його розрахунку використовуються три базові індикатори: суб’єктивна задоволеність життям людьми, очікувана тривалість життя та «екологічний слід». 49 Діаграма 12 Графічне зображення зведених даних про динаміку мінімальної заробітної плати, рівня безробіття та індексу споживчих цін (2012–2016 рр.) 1000 134 143 149 100 48 54 25 43 10 10 8 7,7 9 9 5 5 1 1 2012 2013 2014 2015 2016 Мінімальна зарплата (дол. США) Рівень безробіття (%) Індекс споживчих цін Слід констатувати значне зубожіння населення. При цьому рівень працевлаштованості в Україні не корелює з рівнем бідності: наявність постійної роботи не гарантує належний рівень статків. Підтвердженням цього є показники внутрішнього валового продукту (далі – ВВП) України [66]. І хоча динаміка ВВП до 2013 року демонструє позитивний приріст, таку тенденцію слід пов‟язувати зі зростанням сукупного зовнішнього боргу нашої держави. Зокрема, якщо у 2006 році ВВП складав 107753 млн дол. США, а валовий зовнішній борг 54512 млн дол. США, то у 2013 році номінальний ВВП склав 182026 млн дол. США. при валовому зовнішньому боргу у 142079 млн доларів США. У 2015 році номінальний ВВП складав вже 90615 млн дол., валовий зовнішній борг – 117,358 млн дол. США. У 2017 році плануються валютні кредитні надходження в Україну, у зв‟язку з чим зустрічний рух ВВП та боргових зобов‟язань відновиться. Це є досить 50 тривожним сигналом в контексті забезпечення національної безпеки й збереження суверенності державної влади, відкриває шляхи для маніпулювання зовнішньою і внутрішньою державною політикою важелями економічного впливу. Безумовно, така ретроспектива й загальні риси перспективи макроекономічних показників дають підстави ідентифікувати їх із зоною високих ризиків формування детермінант злочинності найбільш широкого спектру. Окремо зауважимо, що події, які відбувалися в Україні протягом 2014– 2016 рр. й продовжують відбуваються в 2017, пов‟язані зі збройним протистоянням загрозам національній безпеці в окремих районах Донецької та Луганської областей, суттєвим чином позначилися на параметрах ринку праці. Це є прямим наслідком спаду виробництва, розриву господарських зв‟язків між підприємствами, що залишаються на тимчасово непідконтрольній українській владі території, скороченням штату державного апарату крізь призму оптимізації механізму публічного управління на засадах фінансової заощадливості. Ці обставини зумовлюють домінування корисливої мотивації як у буденному житті, так і у сфері господарських відносин. Прагнення до економії в умовах вкрай обмеженого доступу до джерел доходів спонукає до нівелювання інтересів законності на користь власних, індивідуально позначених інтересів в площині збагачення чи уникнення майнових витрат. Значне розшарування населення за критерієм доходів. Ця проблема тією чи іншою мірою є традиційною не лише для нашої держави й для всіх країн, що розвиваються з використанням ринкових економічних механізмів. Відмінність, глибока диференціація у соціальних свободах є генератором суспільних протиріч, джерелом масштабного конфлікту. Емпіричним підтвердженням істотного розриву в економічних можливостях в українському соціумі є показники індексу Джині – математичного індикатора соціальної стратифікції, що визначається як співвідношення найбільш заможної до найменш заможної частини населення. 51 Середньорічні показники індексу Джині (коефіцієнта концентрації) коливаються в межах від 0,3289 до 0,5151. Інакше кажучи, приблизне співвідношення найбагатших до найбідніших в нашій державі складає 1 до 18. Це – критичне співвідношення, яке не в останню чергу стало каталізатором руху спротиву колишньому політичному режиму та який оформився у масові акції громадської непокори в кінці 2013 – початку 2014 рр. Це є свідченням того, наскільки глибинним є детерміністичний зв‟язок соціальної, майнової нерівності, розшарування з соціальною девіантністю як такою. Її негативні форми знаходять свій прояв у злочинній активності, яка, окрім іншого, відтворюється й у корисливих злочинах. Низька інвестиційна привабливість України, що зберігається в Україні протягом тривалого часу та блокує можливості розширення іноземних капіталовкладень у вітчизняну економіку (див. діаграму 13). Зниження інвестиційної привабливості спричиняє відток капіталів, рецесію економічного розвитку, відсутність можливостей вливань у проблемні сектори економіки та їх реструктуризації, пожвавлення розвитку. Цей фактор живить підґрунтя для безробіття, гальмує загальне економічне зростання, які, в свою чергу, прямо впливають на домінування корисливої мотивації у провідному виді діяльності населення, нехтування іншими інтересами, в тому числі й загальносоціальними на користь індивідуалістичним. 28.09.2016 року було опубліковано індекс конкурентоспроможності, який щороку визначають представники Всесвітнього економічного форуму. Згідно з рейтингом інвестиційної привабливості, який охоплює два роки – 2016 та 2017, Україна опинилася на 85-й зі 140 позицій. У 2015 році країна «просіла» з 76-го на 79-те місце. Серед основних причин – високий рівень корупції, тіньового лобізму, високий рівень невиконання судових рішень, бойові дії на Сході України, низький рівень правових гарантій діяльності іноземних інвесторів, відсутність виваженої, комплексної державної програми економічного зростання [140]. 52 Діаграма 13 Індекс інвестиційної привабливості України за даними Європейської Бізнес Асоціації (2010–2016 рр.) 3,2 5 3,2 3,28 3,393,08 3,4 2,73 2,65 2,562,51 2,19 2,13 2,74 2,15 2,56 2,14 2,5 2,112,56 2,12 2,39 1,87 2,66 2,182,17 1,87 2,08 Індекс інвестиційної привабливості Щодо останнього зауважимо, що на публічно-програмному рівні у вітчизняному правовому просторі фігурує такий документ, як «Стратегія інноваційного розвитку України на 2010–2020 роки в умовах глобалізаційних викликів» (затверджена постановою ВРУ від 21.10.2010 р. № 2632-VІ), який визначає ключові напрямки та засади системного розвитку нашої країни з урахуванням економічної, політичної, інтелектуальної, технологічної перспективи. Аналіз зазначеної Стратегії дозволяє стверджувати, що її розробники, піддаючи нищівній критиці неоліберальне реформаторське минуле нашої країни, стоять на позиціях інноваційно-інвестиціної моделі економічного зростання, яка є специфічним різновидом концепції неоінституціоналізму, що ґрунтується на переорієнтуванні економічних відносин із фінансово-посередницьких на наукоємні, технологічні [270, с. 364]. Визнаючи в цілому високий рівень наукової обґрунтованості означеної Стратегії, слід все ж визнати, що вона спирається на ринкові механізму І квартал 2010 ІІ квартал 2010 ІІІ квартал 2010 ІV квартал 2010 І квартал 2011 ІІ квартал 2011 ІІІ квартал 2011 ІV квартал 2011 І квартал 2012 ІІ квартал 2012 ІІІ квартал 2012 ІV квартал 2012 І квартал 2013 ІІ квартал 2013 ІІІ квартал 2013 ІV квартал 2013 І квартал 2014 ІІ кваратл 2014 ІІІ квартал 2014 ІV квартал 2014 І квартал 2015 ІІ кварлтал 2015 ІІІ квартал 2015 ІV квартал 2015 І квартал 2016 ІІ квартал 2016 ІІІ квартал 2016 53 трансформації економічного середовища. Разом з тим, серед низки європейських, американських вчених-економістів, соціологів, політологів, юристів, кримінологів останнім часом стверджується переконання у неефективності класично-ліберального способу організації ринкового господарювання. Це зумовлено такими іманентними, незмінними його супутниками, як дедалі зростаючий рівень безробіття (у міру автоматизації виробництва, запровадження новітніх технологій), вкрай нераціональне використання природних ресурсів (за рахунок запровадження виробничої тактики «запланованих дефектів» й стимулювання рівня споживання), тіньова економіка, колосальний дисбаланс у розподілі матеріальних благ, як наслідок – відсутність доступу більшості населення до засобів виробництва, недоступність вищої освіти для значної кількості людей, зниження соціальних витрат, підвищений рівень злочинності тощо [270, с. 365]. Серед культурно-психологічних факторів насамперед привертає увагу масова психологія споживацтва й корисливості, що є, як справедливо зазначає Ю. В. Орлов, наслідком тривалого розвитку ринкової (економіко- ліберальної) ідеології як на рівні управління економікою, так і на рівні міжособистісних відносин, правовідносин (правовий економізм), відносин у сфері політики. Об‟єктивно зумовлений тривалий період особистісної несвободи, пов‟язаний з підкоренням людини зовнішнім обставинам та необхідності постійного руху заради заробітку, виробив у сучасної людини типового ліберального мислення (self-made man) своєрідну залежність від цього руху. Бурний розвиток капіталізму у західних суспільствах протягом ХІХ–ХХ ст., поєднаний з поширенням та утвердженням протестантської етики (а особливо її радикально-фундаментального варіанта – пуританського кальвінізму) спричинив парадоксальний наслідок у сфері суспільної моралі. Його суперечливість виявляється при зіставленні теоретичних конструктів лібералізму в політиці та економіці з практичними наслідками його реалізації у сфері практичної етики. Вільна, відповідальна, відірвана від держави (держава як засіб забезпечення безпеки та соціальної компенсації) 54 особистість концентрується довкола «священної корови» лібералізму – власності. Саме власність та націлена на її здобуття праця поступово, але невідворотно, замість «визволення» людини з пут необхідності та здіймання її до сфер особистісного розвитку, реалізації власного людського потенціалу поза суспільним виробництвом й обміном, міцно прикувала її до свого сакралізованого образу [270, с. 336]. Когнітивна, орієнтуючо-праксеологічна ригідність сучасного homo faber сприяла формуванню ринкового типу характеру. Звідси беруть свій початок численні соціальні хвороби – злочинність, суїцидальність, алкоголізація, проституція тощо. В цьому контексті варто вести мову не про заперечення значення сутності лібералізму, а про розбіжності в ідеї та практиці реалізації ліберальної ідеології. Існування подвійних стандартів (індивідуалізму та «гуманістичного універсалізму») – це об‟єктивне явище сьогодення, що є наслідком розриву між етикою, з одного боку, та економікою і політикою – з іншого. Такий дисонанс призводить до виснаження природних ресурсів, провокує інтенсифікацію як внутрішньодержавної, так і міжнародної політичної злочинності [270, с. 336– 337]. За слушною думкою Ю. В. Орлова підсилює криміногенні ефекти ринкового типу характеру розшарування, крайній розрив, нерівність населення України за ступенем доходів. Економічна природа цього стану соціального розвитку має в своїй основі не менш значущий суспільно- психологічний підтекст, який виражається у тенденціях маргіналізації та поширення соціальної несправедливості. З подальшим розвитком ринкових відносин ця проблема дедалі більше загострюється. Більше того, вона обтяжується досягненнями цивілізації у галузі телекомунікацій, які виводять її на якісно інший психологічний рівень. Криміногенним виявляється не стільки сам факт розриву, скільки його масове переживання в умовах постійного межевого контакту. Співіснування конфліктно диференційованих соціальних підструктур навіть у межах невеликих соціальних співтовариств – 55 реальність сьогодення. А надто ця проблема генерується до глобальних масштабів завдяки поширенню засобів масової комунікації. Останні ж виявляються й каналами агресивного інформаційного впливу маскультурних зразків. За таких умов цілком закономірним видається те, що органічною частиною детермінаційного комплексу злочинності є протиріччя, природа яких описується аналітичною схемою розриву між бажаними, соціально заохочувальними цілями та легальними засобами їх досягнення [270, с. 385]. Також на думку Ю. В. Орлова, з якою ми цілком погоджуємось, варто враховувати й дію феномену патерналізму суспільної політичної та економічної свідомості, що зумовлено історичними особливостями трансформації відношення громадян до державної влади, політичних лідерів. На території України локалізуються географічні зони, в яких зазначені трансперсональні чинники і якості, враховуючи їх політичну історію та тривалість перебування під владою Російської, Австро-Угорської імперій, Польщі, СРСР, мають більш значний (Східний регіон) та менш значний (Західний регіон) вплив. Відтак, дещо різними традиційно є й політичні настрої, електоральні тенденції, які досить часто використовуються в цілях ескалації внутрішнього протистояння, нарощування нетерпимості, агресивності. У середньостроковому горизонті подій – ці чинники залишатимуться в числі найбільш потенційно небезпечних в контексті детермінації політичної злочинності [270, с. 385–386]. Потужне криміногенне значення для сучасної України має й низький рівень культури політичної комунікації взагалі та акумуляції й артикуляції політичними акторами інтересів різних верств населення зокрема. Йдеться про нерозвиненість мережі підтримання зв‟язку між політичними акторами різних рівнів. Громадські приймальні депутатів та місцеві осередки політичних партій в Україні виконують радше номінальну, аніж реальну функцію. Незначний відсоток акумульованих на нижчому рівні проблем, соціальних запитів, лише частково знаходить свій подальший рух у політичному процесі через канали артикуляції: розроблення, подання 56 законопроектів, виступи на пленарних та сесійних засіданнях ВРУ, телевізійних ток-шоу, у віртуальному просторі – через активність в соціальних мережах. При цьому використання таких каналів досить часто стає самостійним предметом політико-корупційних угод [270, с. 386]. Це призводить до закритості елітного ядра організації політичної системи, суттєвого розриву між первинними й вторинними політичними акторами, політикою та іншими соціальними інститутами. До цієї проблеми долучається й низка відверто кримінальних форм компенсації нерозвинених механізмів акумуляції політичних ризиків та пов‟язаних з ними суспільних процесів. Передусім, йдеться про тіньовий лобізм і тероризм [270, с. 386]. Нездатність конкурувати у політико-інформаційному просторі легальними способами, терористичні організації (в тому числі й окремі держави), вдаються до терактів, радикально змінюючи актуальний контекст соціальних взаємодій. На перше місце в ньому висуваються вітальні проблеми, колишні вимоги та критика режиму поступається місцем запитам у посиленні безпеки, помсті, в якій, серед іншого, знаходить вихід агресивний потенціал. А в контексті розгортання ресентименту, теракти відіграють роль його каталізатора. В такій ситуації особистість автоматично афіліюється з державою, яка оголошує себе провідником боротьби з тероризмом; таким чином, продукується лояльність до провладної політичної еліти, а її критика ідентифікується із загрозами національній безпеці, зрадою національних інтересів. Такий інформаційний ланцюг емоційного та інтелектуального «окостеніння» призводить до штучної диференціації суспільства на тих, хто «за», і тих, хто «проти» влади. Не заснована на раціональному обґрунтуванні соціально-групова дихотомія швидко інтегрується до образів соціальної структури, закріплюється там та несе в собі потужний деструктивний потенціал агресивності, ксенофобії. Останні водночас виконують і функції захисту суспільно-психологічних системних новоутворень, забезпечуючи їх стійкість та перманетну криміногенність [270, с. 387]. 57 Ю. В. Орлов справедливо зауважує, що на стан злочинності впливає також і поширений в Україні політико-правовий популізм. Як властивість політичного режиму, він передбачає фундаментальні розбіжності між проголошеними стратегіями у різних сферах соціального управління та реальними кроками щодо їх реалізації. Політичний популізм несе в собі елементи пропаганди та риторики, може ставати основою для підсилення емоційності та зміцнення автентичності. Водночас популістські електоральні ефекти не є тривалими. За короткостроковим піднесенням завжди йде період фрустрації, пов‟язаний із розчаруванням, зневірою у спроможності публічної адміністрації, недовіри до державної влади, девальвацією її легітимності [270, с. 387]. Окремо варто наголосити й на військово-політичних та організаційно- управлінських факторах злочинності в Україні, які, передусім, проявляються у побічних криміногенних наслідках проведення АТО, а також суттєвих недоліках реформаційного процесу взагалі та правоохоронної системи, зокрема. Проведення АТО спричиняє витік зброї з території її проведення в незаконний обіг внаслідок недоліків контролю та її обліку. За 11 місяців 2016 р. з незаконного обігу вилучено 1017 одиниць вогнепальної зброї (2015 р. – 1,3 тис.), у тому числі гранатомети (реактивні установки), 58 автоматів, карабіни та гвинтівки (у т. ч. мисливські), 349 пістолетів, 65 обрізів мисливської зброї, 98 одиниць саморобної зброї, а також 1442 гранати, 15 мін та 18 саморобних вибухових пристроїв, 100 тис. патронів до різних видів зброї). На цьому фоні спостерігається збільшення кількості злочинів, учинених з використанням вогнепальної зброї, порівняно з періодом до початку АТО (за 8 місяців 2012 р. – 266 злочини, 2013 р. – 352, 2014 р. – 1117, 2015 р. – 807, 2016 р. – 417) [334; 227]. Варто також акцентувати і на криміногенній ролі соціально-правових, економічних, побутових проблем внутрішньо переміщених осіб, найбільша кількість яких зареєстрована у Дніпропетровській, Запорізькій, Харківській, 58 та Херсонській областях. Загалом взято на облік 1,8 млн переселенців або 1,4 млн сімей з Донбасу і Криму. При цьому приблизно 800 тис. ще не зареєструвались. Вказана група громадян не є однорідною. Певна кількість переселенців досить успішно інтегруються до соціального середовища на іншій місцевості. Разом з тим кримінологічний інтерес становлять ті внутрішньо переміщені особи (а їх питома вага порівняно з корінним населенням, безсумнівно, вища), які опинилися у складних побутових, економічних умовах. Значна кількість з них мали досвід перебування в ситуації ведення бойових дій, що виявилося потужним психотравмуючим фактором. Останній накладається на проблеми соціально-правового, психологічного характеру, з якими стикаються внутрішньо переміщені особи, їх ексклюзивності, виключності. Окремий кримінологічно значущий аспект цієї проблематики – стигматизація, що виявляється у численних формах: від організації місць компактного проживання таких осіб (так звані «модульні містечка») й до особливих мовних кліше, що використовуються як в офіційній документації органів державної влади і місцевого самоврядування, так і загальному медійному, побутовому дискурсі. Проблеми, пов‟язані із соціальним тавруванням внутрішніх переселенців, виникають і при працевлаштуванні. Процес адаптації ускладнюється і через загострене сприйняття навколишньої дійсності самим переселенцем, який приглядається до себе й свого оточення, схильний перебільшувати значення реакцій на себе та свої дії, приймати нейтральні твердження за оціночні. Окрім іншого, суттєвим психотравмуючим чинником для внутрішніх переселенців виявляється втрата ними свого житла, що детермінує ефекти соціальної дезорганізації, психологічного відчуження. В свою чергу, це є факторами зростання та підтримання на високому рівні тривожності – однієї з найбільш потужних детермінант агресії. Проведення АТО має також своїм наслідком зростання кількості соціально невлаштованих осіб, які мають досвід бойових дій та 59 психологічні проблеми. За оцінками фахівців Науково-дослідного центру гуманітарних проблем та Соціально-психологічного центру Збройних Сил України близько 80 % учасників АТО отримують психологічні травми. При цьому для 30–40 % це можуть бути безповоротні психогенні втрати, тобто психологічні травми переходять у психіатричні. Найбільша вираженість ознак посттравматичного стресового розладу виявляється приблизно у 60 % учасників АТО, які потребують додаткового медико-психологічного обстеження та супроводу [411, с. 64]. Найчастіше, зазначає В. В. Шкуро, проявляються такі ознаки посттравматичного стресового розладу, як порушення сну та прояви депресії – 46 %; загальна тривожність – 42 %; високий рівень агресії та невмотивованої пильності – 37,5 %; зловживання алкогольними напоями та лікарськими препаратами, невимушені спогади, почуття провини – 33,3 %. Означені вище особистісні деформації в багатьох випадках стають імпульсом до розвитку агресивних та суїцидальних схильностей: після повернення із зони АТО на фоні означених набутих рис з‟являються суїцидальні думки, загострюється почуття безвиході, безперспективності та несправедливості, тривожності. Труднощі із соціальною реінтеграцією, реадаптацією, що з‟являються як наслідок розвитку зазначених якостей, продукують підвищену агресивність як щодо об‟єктів зовнішнього середовища, так і щодо себе [411, с. 64–65]. Суттєво впливають на стан злочинності і недоліки реформування правоохоронних органів. Варто констатувати прорахунки у кадровій політиці, що спричинило відтік досвідчених працівників, зниження службової мотивації тощо. На початок вересня 2016 року штатна кількість Національної поліції становила 149,8 тис., працівників, що на 1,5 % більше ніж на початку 2016 року (147,5 тис.). Фактично працює 127, тис. співробітників або 84,3 %, а некомплект становить 23,6 тис або 15,7 %. Окрім цього, на 0,2% (з 14306 до 14280) відбулося зменшення штатної 60 кількості працівників підрозділів досудового розслідування, некомплект яких становить 1,8 тис. або 12 % (фактична чисельність – 12,5 тис.) При цьому у 2014–2016 рр. було суттєво скорочено набір у вищі навчальні заклади зі специфічними умовами навчання. Це дає підстави для висновку: у 2018–2020 рр. проблема некомплекту підрозділів Національної поліції ще більше загостриться, що негативно вплине на криміногенну ситуацію в державі у середньостроковій перспективі. У 2016 році на грошове забезпечення для Національної поліції виділено асигнування в розмірі 9,3 млрд грн., що забезпечує лише 58 % від нормативної потреби. У бюджеті на 2017 рік заплановано 15,5 млрд грн., що дещо має покращити ситуацію. Втім, і за такого рівня фінансування неохопленими лишаються щонайменше 35 % потреб правоохоронного відомства на 2017 рік. Зважаючи на високі темпи інфляції, цей відсоток збільшуватиметься. СБУ у 2017 році отримає з державного бюджету приблизно стільки ж, як і у 2017 році, – 6,2 млрд. грн. З них лише 11,5 млн – на Антитерористичний центр, 950 млн – на Службу зовнішньої розвідки. З урахуванням тенденції до зниження ефективності превентивної, оперативно- розшукової діяльності СБУ у розрізі протидії тероризму, а також злочинам проти основ національної безпеки, варто очікувати подальше загострення криміногенної ситуації й за цими показниками [46, c.17-22]. Викладені обставини дають підстави для загального висновку: у середньостроковій перспективі (2017–2021 рр.) негативні тенденції відтворення злочинності в Україні зберігатимуться. Приріст злочинів забезпечуватиметься в основному за рахунок кримінальної активності корисливої спрямованості, передусім – крадіжок, а також злочинів проти життя і здоров‟я особи, у сфері незаконного обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів та прекурсорів. Імовірно, з третього кварталу 2021 року можна очікувати стабілізацію криміногенної ситуації та закладення нових тенденції до її покращення за умов: 61 а) забезпечення у 2017 році належного обсягу державного замовлення на підготовку у вищих навчальних закладах зі специфічними умовами навчання працівників для Національної поліції, а також працівників органів прокуратури та СБУ з урахуванням стану та прогнозних показників некомплекту практичних підрозділів; б) стабілізації курсу національної грошової одиниці, пожвавлення реального сектору економіки, інвестиційного клімату, зниження безробіття, посилення соціального захисту відповідних категорій населення; в) модернізації промисловості, впровадження інноваційних технологій; г) реальної активізації антикорупційної діяльності, відновлення роботи спеціалізованих підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю. Майбутнє Державне бюро розслідувань об‟єктивно не зможе повністю закрити цей напрям кримінологічної, оперативно-службової, юрисдикційної діяльності; д) стабільності внутрішньополітичної ситуації та фоні продовження тенденції до «заморожування» конфлікту в окремих районах Донецької та Луганської областей. Таким чином, до 2021 року зберігатиметься планомірне ускладнення криміногенної ситуації. Цей сценарій є стабільно негативним та забезпечить приблизно 2,1–2,5 % середньорічного темпу приросту злочинності в означеній перспективі. Проте існує імовірність й інших, радикально негативних сценаріїв. Їх ідентифікація залежатиме від значної кількості факторів, комбінація яких може набувати найбільш варіативних значень. У цьому аспекті кримінологічний прогноз варто пов‟язувати із положеннями Концепції розвитку сектору безпеки і оборони України, затвердженої Указом Президента України від 14.03.2016 року № 92/2016. Відповідно до цього документу, найбільш актуальними у середньостроковій перспективі визначено такі загрози криміногенного характеру: - агресивні дії Росії, що здійснюються для виснаження української економіки і підриву суспільно-політичної стабільності з метою знищення 62 держави Україна і захоплення її території, застосування воєнної сили, а також технологій гібридної війни; - тимчасова окупація Російською Федерацією території Автономної Республіки Крим і міста Севастополя та подальші дії щодо дестабілізації обстановки у Балто-Чорноморсько-Каспійському регіоні; - розвідувально-підривна і диверсійна діяльність Російської Федерації та інших держав, дії, спрямовані на розпалювання міжетнічної, міжконфесійної, соціальної ворожнечі і ненависті, сепаратизму і тероризму, створення і всебічна підтримка маріонеткових квазідержавних утворень на тимчасово окупованій території частини Донецької та Луганської областей; - діяльність на території України екстремістських злочинних озброєних угруповань, що спрямована на дестабілізацію внутрішньої соціально- політичної ситуації в Україні, порушення функціонування органів державної влади, органів місцевого самоврядування та блокування важливих об‟єктів промисловості й інфраструктури; - можливе використання території України для ведення бойових дій у разі виникнення воєнного конфлікту між державами-членами НАТО і Російською Федерацією. Нерозв‟язаними проблемами у секторі безпеки та оборони залишаються: - неефективність механізму запобігання й нейтралізації сучасних загроз національній безпеці України; - довготривале фінансове та матеріальне забезпечення складових сектору безпеки і оборони за залишковим принципом, недосконалість процесу формування, координації та взаємодії складових сектору безпеки і оборони під час вирішення спільних завдань із забезпечення національної безпеки; - недосконала і неефективна взаємодія між центральними та місцевими органами державної влади, насамперед з питань запобігання і боротьби з тероризмом; 63 - недостатня ефективність діяльності суб‟єктів сектору безпеки і оборони України у протидії кіберзагрозам воєнного, розвідувального, кримінального, терористичного та іншого характеру. Таким чином, радикально негативні траєкторії відтворення злочинності можуть розвиватися за такими сценаріями: І. Продовження тенденції до «заморожування» конфлікту в окремих районах Донецької та Луганської областей при ускладненні внутрішньополітичної ситуації, перерозподіл сфер політичного, економічного, кримінального впливу. В цьому разі варто очікувати середньорічний темп приросту злочинності в 25–30 %. Й надалі переважатимуть злочини корисливої спрямованості. Суттєво активізується організована злочинність, зростатиме загроза бандитизму, торгівлі людьми. ІІ. Перехід конфлікту в окремих районах Донецької та Луганської областей у «гарячу» фазу збройного протистояння при збереженні внутрішньополітичної умовної стабільності, здатності органів державної влади консолідуватися задля оперативного прийняття важливих для країни політичних та інших рішень. Цей сценарій залежно від інтенсивності перебігу передбачатиме: а) відновлення часткової або повної мобілізації населення; б) організаційно-управлінські проблеми на підприємствах, установах, організаціях у зв‟язку з мобілізацією; в) зростання соцільно- психологічної напруженості, пов‟язане з людськими жертвами; г) зростання міграційних потоків, у тому числі з метою ухилення від мобілізації тощо. Окрім середньострокового темпу приросту корисливої злочинності на рівні 35 - 40 %, це сприятиме інтенсифікації військових злочинів, а також злочинів проти громадської безпеки, громадського порядку та моральності, основ національної безпеки. Значно підвищиться ризик терористичної загрози, критична інфраструктура стане об‟єктом як терористичних атак, так і актів диверсії. ІІІ. Перехід конфлікту в окремих районах Донецької та Луганської областей у «гарячу» фазу збройного протистояння при втраті 64 внутрішньополітичної умовної стабільності, блокування функціональної спроможності органів державної влади. Цей сценарій найбільш несприятливий; його розгортання найбільше загрожує національній безпеці, створюються потужні ризики для втрати державності. При цьому можуть бути збережені номінальні атрибути, але з переходом важелів публічного адміністрування під контроль суб‟єкта зовнішньополітичного, воєнного, агресивного впливу. Стан злочинності різко погіршиться за всіма показниками, правоохоронні органи повністю втратять контроль за розвитком криміногенної обстановки, суттєво зросте кількість актів державної зради та інших злочинів проти основ національної безпеки. Останні стануть визначальними для всієї соціодинаміки українського суспільства. Кожен із наведених сценаріїв тією чи іншою мірою є вірогідним. Окрім внутрішньодержавних чинників, їх реалізація не в останню чергу залежить і від зовнішніх, геополітичних факторів. У цьому аспекті несприятливими для України є тенденції до внутрішньої політичної дезінтеграції Європейського Союзу, посилення правонаціоналістичних політичних настроїв серед країн- членів ЄС. Значною мірою майбутня стратегія ЄС щодо України, в тому числі і перш за все у сфері безпеки, залежатиме від виборів президента у Франції та канцлера в Німеччині – країнах, що традиційно мають найбільш потужний вплив на зовнішню політику ЄС. Й досі чітко не визначена позиція адміністрації новообраного президента США щодо ситуації в Україні. Відтак, викладені прогнозні сценарії варто сприймати як найбільш узагальнені. Варто зважати на те, що: а) кожен з них є імовірним; б) кожен окремий різновид злочинності здатен розвиватися за власними специфічними закономірностями, що диктує необхідність у більш деталізованих за видами кримінальної активності прогнозах; в) варто інтегрувати програми протидії злочинності та забезпечення національної безпеки і передбачити плани заходів за кожним із сценаріїв [47, c.103-114]. 65 1.2 Поняття кримінологічного забезпечення і його місце в загальній теорії протидії злочинності Злочинність і боротьба з нею є надзвичайно складними питаннями. Нестабільність суспільно-політичної, економічної ситуації та військові дії в Україні створили умови для розвитку злочинності. Стрімкі темпи зростання останньої створюють реальну загрозу національній безпеці, а тому перед суб‟єктами протидії злочинності постають завдання швидкого реагування на нові виклики. У зв‟язку з цим розробка питань кримінологічного забезпечення як науково-практичної концепції є досить актуальною. Загалом питання забезпечення боротьби зі злочинністю були предметом досліджень В. М. Бурлакова, М. Г. Вербенського, Я. І. Гілінського, В. В. Голіни, В. О. Глушкова, О. І. Гурова, І. М. Даньшина, А. І. Долгової, І. І. Карпеця, О. В. Ківель, О. Г. Колба, О. М. Костенка, В. М. Кудрявцева, О. М. Литвака, О. М. Литвинова, В. В. Лунєєва, В. А. Мисливого, А. А. Музики, С. С. Овчинського, В. П. Тихого, В. М. Трубникова, В. І. Шакуна, Д. А. Шестакова, П. Л. Фріса, О. Н. Ярмиша та інших науковців. Проте комплексного дослідження ми не мали, хоча потреба в ньому є актуальною як для теорії, так і для практики. Словосполучення «кримінологічне забезпечення» зустрічається у вітчизняних та закордонних науковців частіше в контексті якогось окремого напряму діяльності. Існуючі визначення розкриваються як заходи недопущення злочинних посягань. В останньому відбувається підміна понять, невідповідність дефініції та порушення логіки. З огляду на це, метою даного підрозділу є спроба визначити кримінологічне забезпечення та його місце в загальній теорії протидії злочинності. Спочатку звернемося до розуміння ключових категорій. Термін «забезпечення» має досить широке значення: 1) постачати щось у достатній кількості; 2) задовольняти кого-, що-небудь у якихось потребах; 66 3) надавати кому-небудь достатні матеріальні засоби для існування; 4) створювати надійні умови для здійснення чого-небудь; 5) гарантувати щось; 6) захищати, охороняти кого-, що-небудь від небезпеки [72]. Нас найбільше цікавить визначення «створювати умови для здійснення чого-небудь». Слово «створювати» також має багато значень, серед яких: формувати що-небудь; підготовляти що-небудь, забезпечувати чимось тощо [258, c.421]. Саме поняття «умова» має досить широкий спектр трактувань: 1) необхідна обставина, яка робить можливим здійснення чого-небудь або сприяє чомусь; 2) обставини, особливості реальної дійсності, при яких відбувається або здійснюється що-небудь; 3) правила, вимоги, виконання яких забезпечує що-небудь [258, c.617]. Сукупність умов і обставин, що утворюють певне становище, викликають ті чи інші взаємини людей – це ситуація [258, c.288]. Таким чином, забезпечення – створення умов, в результаті яких має настати сприятлива для певної діяльності ситуація або їх множина. Щодо теми нашого дослідження, то сприятливі умови необхідно створити для протидії злочинності. Протидія злочинності – багаторівнева система заходів. У юридичній літературі протидія злочинності визначається як цілеспрямований вплив держави, суспільства, фізичних та юридичних осіб на процеси детермінації і причинності злочинності з метою недопущення у злочинність нових осіб, вчинення нових кримінальних діянь, розширення криміналізації суспільних відносин [187, c.435]. Протидія злочинності, на думку О. М. Литвинова, – це особливий інтегрований, багаторівневий об‟єкт соціального управління, що являє собою різноманітну за формами діяльність відповідних суб‟єктів (державних, недержавних органів та установ, громадських формувань і окремих 67 громадян), які взаємодіють у вигляді системи різнорідних заходів, спрямованих на пошук шляхів, засобів та інших можливостей ефективного впливу на злочинність з метою зниження інтенсивності процесів детермінації злочинності на усіх рівнях, нейтралізації дії її причин та умов для обмеження кількості злочинних проявів до певного рівня [191, c.277]. Розглянемо детальніше кримінологічне забезпечення в літературі. Про нього згадують Ю. А. Коміссарчук в дисертаційному дослідженні «Детінізація економічних відносин в Україні (кримінально-правове та кримінологічне забезпечення)» [169, c. 253], В. В. Голіна в науковій статті «Кримінологічне забезпечення діяльності суб‟єктів запобігання злочинності і боротьби з нею в Україні» [86], О. В. Ківель в дисертаційному дослідженні «Криминологическое обеспечение защиты прав несовершеннолетних» [161], Д. О. Симоненко в науковій статті «Криминологическое обеспечение оперативно-розыскной деятельности» [348, c. 147-151], О. М. Храмцов у монографії «Кримінально-правове та кримінологічне забезпечення охорони особи від насильства» [399] та деякі інші науковці. Проте аналіз їхніх робіт свідчить про нерозробленість категорії, що розглядається в даному підрозділі. Кримінологічне забезпечення національної безпеки, як зазначає О. В. Ківель у дослідженні питання захисту прав неповнолітніх, передбачає розробку і реалізацію компетентними державними органами і громадськими структурами різних політичних, ідеологічних, економічних, соціально- психологічних, правових та інших заходів, спрямованих на недопущення (попередження) злочинних посягань на права дітей [161]. Варто зазначити, що це одна із небагатьох дефініцій в літературі. Автор не розкриває в авторефераті свого дисертаційного дослідження, що саме слід розуміти під політичними, ідеологічними, економічними, соціально-психологічними, правовими та іншими заходами, проте вказує, що вони спрямовані на попередження злочинних посягань. Тобто кримінологічне забезпечення є поняттям дуже схожим на саме попередження злочинів. Помилковість такої 68 думки в тому, що досліджуваний процес є допоміжним до боротьби зі злочинністю, таким, що його супроводжує. Інакше, з точки зору логіки, відбувається підміна понять. Далі О. В. Ківель справедливо підкреслює, що кримінологічне забезпечення захисту прав неповнолітніх здатне сформувати аналітичний потенціал системи профілактики, дозволяє зробити її більш цілеспрямованою, справді системною та ефективною, здійснюючи переорієнтацію правоохоронної системи з пошуків кримінологічних загроз на об‟єкт, якому, власне, і повинна бути гарантована кримінологічна безпека. Воно набуває сьогодні принципово нового теоретичного і практичного значення для здійснення державної політики у сфері контролю над злочинністю проти неповнолітніх, дає поштовх для оновлення існуючих у цій галузі наукових ідей [161]. Таким чином, кримінологічне забезпечення – це створення умов, в результаті яких має настати сприятлива для діяльності суб‟єктів протидії злочинності ситуація або їх множина. Інакше кажучи, воно являє собою допоміжну діяльність у вигляді створення сприятливих умов для здійснення відповідними суб‟єктами (державними, недержавними органами та установами, громадськими формуваннями і окремими громадянами) впливу на злочинність з метою зниження інтенсивності процесів детермінації злочинності, нейтралізації дії її причин та умов для обмеження кількості злочинних проявів до певного рівня. Основний зміст досліджуваного явища полягає у створенні та підтриманні сприятливих умов для діяльності суб‟єктів протидії злочинності, а значення – у можливості ефективно впливати на неї. Перейдемо до другого питання даного підрозділу – визначення місця кримінологічного забезпечення в загальній теорії протидії злочинності. Остання в Україні залишається не до кінця розробленою. Науковці часто звертають увагу на доцільність дослідження злочинності та її протидії через 69 міжгалузевий підхід. Однак приклади реальної інтеграції знань у єдину теорію протидії злочинності є поодинокими. При цьому слід пам‟ятати, що кінцевою метою будь-якої науки є створення єдиної теорії, яка описувала б всю її предметну сферу пізнання. Повною мірою це твердження стосується і кримінології, яка не полишає спроб створити «загальну теорію протидії злочинності». Останнім часом сподівання на побудову цієї теорії значно зросли, бо ми набагато більше дізналися про злочинність та протидію їй [220, c. 62-65]. Передусім наголосимо, що для того, щоб створити якесь концептуальне знання, ми маємо прийняти якусь картину світу. Певною мірою такою картиною є і наукова теорія в цілому. Стверджуючи це, будемо виходити з того, що: теорія – це модель, доповнена набором правил, що пов‟язують теоретичні величини з нашими спостереженнями. Ця модель існує лише у нас у голові і не має іншої реальності (який би зміст ми не вкладали в це поняття). Теорія вважається досконалою, якщо вона задовольняє двом вимогам, а саме вона повинна: по-перше, точно описувати широкий спектр спостережень у межах моделі, що містить лише кілька довільних елементів, і, по-друге, надавати певні передбачення щодо результатів майбутніх спостережень. Як відомо, будь-яка теорія завжди має тимчасовий характер у тому сенсі, що вона виступає лише гіпотезою, яку не можна довести. Скільки разів не констатували б відповідність емпіричним даним, не можна бути впевненим у тому, що наступного разу спостереження або експеримент не суперечитимуть теорії. Крім того, будь-яку теорію можна спростувати, пославшись на одне-єдине спостереження, яке не узгоджується з її прогнозами. В нашому ж випадку лише перерахуємо ті застереження, що лежать на поверхні, характеризують стан справ у системі протидії злочинності та якість наших знань щодо неї:  ми не знаємо реального обсягу злочинності; 70  ми не знаємо справжніх соціальних, економічних і навіть фізичних наслідків злочинності;  ми не знаємо справжньої ефективності боротьби зі злочинністю;  ми не маємо адекватного прогнозу її можливого розвитку на основі інтенсивних змін у країні й світі;  ми не знаємо справжньої ціни злочинності, у скільки злочинність обходиться державі й суспільству;  ми не знаємо, скільки порожніх і соціально шкідливих дій вчиняє система кримінальної юстиції у своїх власних інтересах замість боротьби зі злочинністю;  ми системно не вивчаємо ці проблеми;  ми звикли до цього незнання як до усталеної парадигми [25, c. 83- 84]. Такою є логіка наукового пошуку, хоча, звичайно ж, ви завжди маєте право сумніватися в компетентності того, хто проводив спостереження і/або експеримент. До того ж, на практиці часто буває так, що нова теорія насправді виявляється розширенням попередньої. Таким чином, якщо ми і знайдемо повну систему основних законів, яким підкорюється протидія злочинності, перед нами на багато років вперед, як виклик нашому інтелекту, буде стояти завдання розробки нових наближених методів, за допомогою яких ми могли б успішно прогнозувати можливі результати в реальних складних ситуаціях. Повна, несуперечлива «загальна теорія» – це лише перший крок; наша мета – глибоке розуміння всього, що відбувається зі злочинністю та протидією їй. Все ж спробуємо окреслити загальні контури вказаної теорії. Подивимося на характеристику протидії злочинності, а саме: 1) протидія являє собою специфічну сферу соціального управління, а не безсистемний, хаотичний набір різних заходів; 2) найбільшою рисою протидії злочинності є її багаторівневий характер. Це виражається, зокрема, в тому, що вона складається з подолання 71 причин злочинності у цілому, причин окремих її різновидів, а також причин та умов конкретних злочинів; 3) протидія злочинності здійснюється як у процесі вирішення спільних завдань соціального та економічного розвитку, так і під час реалізації спеціально-кримінологічних заходів; 4) процес протидії злочинності складається зі взаємодії різних її суб‟єктів. Серед них – органи влади та управління, правоохоронні органи, адміністрації підприємств і установ, громадські формування, окремі громадяни; 5) в ієрархії цілей, що стоять перед системою протидії злочинності, найважливішою є мета раннього запобігання. Йдеться про запобігання несприятливому формуванню особистості, тобто навіть самій можливості виникнення криміногенних особистісних якостей. Тим самим коріння злочинної поведінки припинялися б на початковому етапі. Поняття «запобігання злочинності» є збірним, комплексним і «на індивідуальному рівні включає в себе профілактику, запобігання і припинення» [23, c.45-48]. Взагалі у літературі використовується ціла низка термінів і визначень для характеристики запобіжної діяльності: «превенція», «профілактика», «попередження», «припинення», «запобігання», «протидія» тощо. Вони частково перетинаються, а частково відрізняються і доповнюють один одного. Не вдаючись до ретельного дослідження цих понять, візьмемо за основу прийняту більшістю систему поглядів на зазначене. Запобігання злочинам здійснюється за трьома головними напрямами: а) кримінологічна профілактика; б) відвернення злочинів; в) припинення злочинів. Коротко розглянемо їх по черзі з метою визначення місця кримінологічного забезпечення. Під профілактикою злочинів розуміють особливий вид соціального управління, що покликаний гарантувати безпеку правоохоронних цінностей і полягає в розроблені і здійсненні системи 72 цілеспрямованих заходів щодо виявлення та усунення причин злочинів, умов, які сприяють їх вчиненню, а також запобіжного впливу на осіб, схильних до протиправної поведінки [29]. Профілактика, як зауважив В. В. Голіна, означає завчасне вжиття заходів, які здатні перешкодити реалізації небажаних явищ, подій, зв‟язків, наслідків чогось [85, c.23]. У свою чергу, залежно від того, на які криміногенні явища і процеси спрямовані профілактичні заходи, їх за принципом професіоналізації і спеціалізації об‟єднали в окремі види профілактики: 1) профілактику випередження; 2) профілактику обмеження; 3) профілактику усунення; 4) профілактику захисту [85, c.23]. Профілактика випередження – це вид запобіжної діяльності спеціалізованих суб‟єктів, що спрямована на недопущення виникнення і поширення криміногенних явищ і процесів у суспільному житті [85, c.24]. Вона необхідна для того, щоб заздалегідь інформувати представників влади про суспільно небезпечні явища, що можуть виникнути в разі здійснення тих чи інших соціально-економічних заходів і безпосередньо або опосередковано детермінувати певні злочинні прояви. Як з цього приводу справедливо зауважив В. В. Лунєєв, інші галузі права, на які покладено завдання оптимального правового регулювання суспільних відносин у різних сферах, а саме в них зосереджено головні причини й умови, що сприяють вчиненню злочинів, міцно відгородились від надання будь-якої допомоги у вирішенні кримінологічних проблем [226, c.111]. Профілактика обмеження передбачає вжиття таких запобіжних заходів, що перешкоджають поширенню в країні, регіоні, місті криміногенних явищ, детермінації окремих видів злочинності та формуванню типових рис різних категорій злочинців [85, c.26]. Оскільки у науковій літературі профілактика обмеження спеціально не виділяється і частіше розглядається як метод загальної профілактики злочинності, то К. Ю. Ігошев та І. В. Шмаров 73 зауважили, що відповідно до цільової орієнтації, методи загальної профілактики можуть охоплювати різні способи організації та управління діяльністю, спрямованою на нейтралізацію, обмеження факторів і явищ, які детермінують окремі злочинні прояви та формують типологічні риси тих чи інших категорій злочинців [138, c.80]. Профілактика усунення визначає таку діяльність суб‟єктів, яка ліквідує негативні явища та процеси, що активізують злочинні прояви [85, c.27]. А саме починаючи від недоліків, зумовлених порушенням функцій державних органів, господарюючих суб‟єктів, громадських організацій, службових осіб і поведінкою громадян, до криміногенних явищ та процесів, які охоплюють значну частину населення. Конкретні криміногенні об‟єкти та їх прояви при цьому не просто «виштовхують» з однієї життєвої сфери в іншу, а реально знешкоджуються, руйнуються, придушуються, взагалі перестають існувати [372, c.193]. Профілактика захисту розглядається як сукупність заходів, що здійснюються з метою ліквідації умов, які сприяють виникненню злочинних проявів та (опосередковано) антигромадських поглядів [85, c. 29]. Вона має на меті створення достатнього захисту і безпеки людей та речей, а також формування зовнішніх перешкод на шляху посягання на суспільні цінності. Мова йде, з одного боку, про засоби особистого захисту та збереження майна, а з іншого – правосвідомість можливих злочинців. Розглянувши профілактику та її складові, перейдемо до відвернення злочинів. За ним визнається самостійність і специфічність, оскільки центр ваги запобіжної роботи переноситься на стадію, коли з‟являється умисел та приймається рішення про вчинення злочину [5, c. 408]. Відвернення злочинів має місце тоді, як зазаначає В. В. Голіна, коли злочинна поведінка проходить етап від формування злочинного мотиву до початку виконання діяння. На його переконання, відвернення злочинів – це активна специфічна запобіжна діяльність держави та її інституцій, громадськості і громадян, розрахована як на необмежене коло, так і на конкретних осіб, які замислюють вчинення 74 злочинів, домовляються про це заздалегідь, позитивно сприймають злочинний спосіб життя і кримінальну субкультуру, з метою дискредитування злочинної поведінки, відмови від загальної мотивації та наміру або продовження злочинної діяльності [85, c. 30-31]. У юридичній літературі виділяють загальне відвернення та індивідуальне. Під загальним відвернення злочинів розуміють сукупність спеціальних заходів, спрямованих на певне коло або групу осіб щодо усунення або нейтралізації їх злочинних намірів, добровільної відмови від злочинної діяльності. А індивідуальне відвернення злочинів являє собою специфічний комплекс заходів, які здійснюються різними суб‟єктами запобіжної діяльності щодо осіб, про яких достовірно відомо, що вони замислюють учинення злочинів з метою активного втручання і впливу на свідомість, волю, поведінку, спосіб життя [85, c. 32]. При цьому заходи індивідуального відвернення злочинів реалізуються на практиці у формі: а) переконання (індивідуальна переорієнтація антигромадської настанови); б) примусу; в) перестереження; г) допомоги [85, c.35]. Розглянемо останній напрям запобігання злочинам – їх припинення. Воно розглядається в контексті кримінально-правової теорії розвитку злочинної діяльності, а саме з моменту виявлення наміру про злочин до його повного здійснення. Виходячи з цього, припинення злочинів – це виявлення осіб, які готують вчинення злочину або намагаються безпосередньо його здійснити (замах на злочин), і прийняття до таких осіб відповідних заходів [85, c.35]. У зв‟язку з цим припинення злочинів розглядається в науці та на практиці як сугубо професійна оперативно-розшукова діяльність спеціалізованих суб‟єктів запобігання злочинам, в основному, правоохоронних органів [207, c. 3-4]. 75 Таким чином, стисло проаналізувавши систему теорії протидії злочинності, можемо перейти до визначення в ній місця кримінологічного забезпечення. Воно являє собою інтегровану теорію, що відображається в складових загальної теорії, а саме: 1) забезпечення кримінологічної профілактики: а) забезпечення профілактики випередження; б) забезпечення профілактики обмеження; в) забезпечення профілактики усунення; г) забезпечення профілактики захисту; 2) забезпечення відвернення злочинів; 3) забезпечення припинення злочинів. Підводячи підсумки даного підрозділу, зазначимо наступне. По-перше, кримінологічне забезпечення – це створення умов, в результаті яких має настати сприятлива для діяльності суб‟єктів протидії злочинності ситуація або їх множина. Інакше кажучи, воно являє собою допоміжну діяльність у вигляді створення сприятливих умов для здійснення відповідними суб‟єктами (державними, недержавними органами та установами, громадськими формуваннями й окремими громадянами) впливу на злочинність з метою зниження інтенсивності процесів детермінації злочинності, нейтралізації дії її причин та умов для обмеження кількості злочинних проявів до певного рівня. Основний зміст досліджуваного явища полягає у створенні та підтриманні сприятливих умов для діяльності суб‟єктів протидії злочинності, а значення у можливості ефективно впливати на неї. По-друге, кримінологічне забезпечення – окрема інтегрована теорія в структурі загальної теорії протидії злочинності, яка тісно переплітається з її складовими, а саме: 1) забезпечення кримінологічної профілактики: а) забезпечення профілактики випередження; б) забезпечення профілактики обмеження; в) забезпечення профілактики усунення; г) забезпечення профілактики захисту; 2) забезпечення запобігання злочинам; 3) забезпечення припинення злочинів. 76 1.3 Система кримінологічного забезпечення протидії злочинності В умовах модернізації Українського суспільства, складних реаліях перебудови сучасної правової держави, зміни пріоритетів соціально- політичного життя, реальних спробах наближення його до європейських стандартів та глибинної всеохоплюючої демократизації всіх сторін життя суспільства, з одного боку, беззаперечним залишається поглиблена криза системи кримінальної юстиції, поширення корупції та діяльності організованих злочинних угруповань, що є реальними загрозою національній безпеці України. Тому протидія злочинності – одне з першочергових завдань, яке торкається самих основ існування Української державності. І ця надважлива задача не може бути вирішена в межах існуючих форм і методів діяльності правоохоронних органів; її успішність не може базуватися на короткочасних акціях, розрахованих на швидкі ефекти. Подолання кризи функціонування системи протидії злочинності можливе лише в результаті реалізації довгострокової, цілеспрямованої і доцільної реалізації програми перебудови системи кримінологічного забезпечення протидії злочинності. Протидія злочинності являє собою особливий інтегрований, багаторівневий об‟єкт соціального управління, який складає різноманітна за формами діяльність відповідних суб‟єктів, які взаємодіють у вигляді системи різнорідних заходів, спрямованих на пошук шляхів, засобів та інших можливостей ефективного впливу на злочинність з метою зниження інтенсивності процесів детермінації злочинності на усіх рівнях, нейтралізації дії її причин та умов для обмеження кількості злочинних проявів до соціально толерантного рівня [23, c. 44]. Тобто протидія злочинності забезпечується сукупністю заходів нормативно-правового, організаційно-управлінського, інформаційного та науково-методичного характеру, що в підсумку і являє собою кримінологічне забезпечення протидії злочинності. 77 Всі ці напрямки й утворюють систему кримінологічного забезпечення протидії злочинності; це не просто заходи протидії злочинності або напрями запобіжної діяльності – це елементи єдиної системи. Вихідною категорією при цьому є поняття «системи», яке інтенсивно розроблялось у другій половині минулого століття (В. М. Садовський, В. Г. Афанасьєв, О. І. Берг, В. Д. Урсул). Загальновідомо, що в юриспруденції, як і в будь-якій іншій науці, завдання визначення дефініції, як логічної операції над поняттям, полягає в тому, щоб розкрити її зміст вказівкою на основні, суттєві ознаки досліджуваного предмета, які відрізняють його від інших суспільних явищ і виділяють його з багатьох правових [69, c.86]. Як справедливо зазначають О. М. Бандурка та О. М. Литвинов, основною проблемою при вивченні й моделюванні соціальних систем є небезпека «потонути» у деталях, сконцентруватися на другорядних питаннях, втративши головне, невірно розставити пріоритети у виділенні визначальних параметрів і процесів. Щоб уникнути даної небезпеки, необхідно рухатися від загального до окремого, від вивчення найбільш загальних закономірностей еволюції подібних систем до дослідження особливостей їх динаміки в конкретних умовах [28, c. 11]. Тобто для розуміння особливостей функціонування системи кримінологічного забезпечення протидії злочинності необхідним є чітке і точне розуміння її сутності. Отже, пропонуємо розглянути поняття «система» для кращого розуміння його природи і сутності, виокремлення характерних закономірностей та зв‟язків. Адже без науково обґрунтованих понять не може йти мова про наукові теорії. Система (від грец. systema – складене з частин, поєднання, складання) – це об‟єктивна єдність закономірно пов‟язаних один з одним предметів, явищ, а також знань про природу і суспільство. Систему визначають також як комплекс елементів та їхніх властивостей, взаємодія між якими зумовлює появу якісно нової цілісності. Один із основоположників загальної теорії 78 систем Л. фон Берталанфі визначав систему як комплекс взаємодіючих елементів. Таким чином, система – це комплекс взаємопов‟язаних елементів, що утворюють цілісність. Наявність істотних стійких зв‟язків (відношень) між складовими системи або (та) їхніми властивостями, які перевищують за потужністю (силою) зв‟язки (відношення) цих складових з об‟єктами, що не входять до цієї системи, є важливим її атрибутом. Водночас окремі автори розмежовують онтологічний і гносеологічний аспекти цієї категорії. В онтологічному аспекті поняття «система» постає як сукупність елементів і зв‟язків між ними, що існують об‟єктивно, незалежно від волі та свідомості людей. У гносеологічному аспекті йдеться про використання поняття «система» та інших споріднених понять як інструмента пізнання сутності складних матеріальних систем. Цей аспект філософи називають епістемолого-методологічним [293, c.16]. До основних характерних особливостей системи можна віднести наступні. 1. Система є передусім сукупністю елементів. За певних умов елементи, відповідно, можуть розглядатись як системи. 2. Наявність суттєвих зв‟язків між елементами та (або) їх властивостями, що переважають над зв‟язками цих елементів з тими, які не входять до даної системи. Під суттєвими зв‟язками розуміють лише такі, що закономірно визначають інтегративні властивості системи, і це вирізняє систему з оточуючого середовища як цілісний об‟єкт. 3. Наявність визначеної організації, що проявляється у зменшенні ступеня ентропії (невизначеності) системи порівняно з ентропією системоутворюючих факторів. До таких факторів належать кількість елементів системи, кількість суттєвих зв‟язків, якими може володіти елемент, тощо. 4. Наявність інтегративних властивостей, тобто властивих системі загалом, але не властивих жодному елементу зокрема. Це свідчить про те, що хоча властивості системи і залежать від властивостей елементів, вони не 79 визначаються ними повністю. Отже, система не зводиться до простої сукупності елементів і, розчленовуючи її на окремі частини, неможливо пізнати всі властивості системи загалом [388]. У загальному вигляді поняття «система» характеризується: а) множиною елементів; б) зв‟язками між ними; в) цілісним характером матеріального об‟єкта, явища або процесу. Аналіз різних тлумачень терміна «система» свідчить, що можна виокремити такі головні групи властивих системам властивостей, які характеризують: сутність і складність систем; зв‟язок систем із зовнішнім середовищем; цілеспрямованість систем; параметри розвитку та функціонування систем [205, c. 19-20]. Підкреслимо, що під час аналізу великих систем у цей час одержав широке поширення системний підхід, що відрізняється від класичного (індуктивного) тим, що останній розглядає систему шляхом переходу від окремого до загального і синтезує (конструює) її шляхом злиття компонентів, розроблених окремо. На відміну від цього системний підхід обумовлює послідовний перехід від загального до окремого, коли в основі рішення лежить мета, причому досліджуваний об‟єкт виділяється з навколишнього середовища [206, c. 30]. Доцільним буде більш детально зупинитись на розгляді кожного із елементів системи кримінологічного забезпечення протидії злочинності. До них ми пропонуємо віднести нормативно-правове забезпечення протидії злочинності, організаційне забезпечення протидії злочинності, інформаційне забезпечення протидії злочинності, науково-методичне забезпечення протидії злочинності. Нормативно-правове забезпечення протидії злочинності у найбільш спрощеному вигляді будемо розуміти як сукупність юридичних норм, які регулюють відносини у суспільстві щодо протидії злочинності та мають матеріальне вираження у конкретних нормативно-правових актах (кодексах, 80 законах, підзаконних нормативно-правових актах). Під сукупністю юридичних норм слід розуміти масив юридичних норм різних галузей права (конституційного, цивільного, адміністративного, кримінального тощо). При цьому з огляду на те, що протидія злочинності є одним з основних напрямків, що розробляються кримінологічною наукою, саме кримінально- правова норма є тією основою, на якій базується, видозмінюється, набуває життєздатності кримінальне поле, що відповідає вимогам сьогодення. Проте не менше місце займає інша сукупність юридичних норм, інститутів кримінального права, кримінального процесу, кримінально-виконавчого права, інших галузей права (у випадку бланкетних норм кримінального права) міжнародно-правових угод, галузевих підзаконних нормативно- правових актів, які мають матеріальне вираження у Кримінальному кодексі України, Кримінальному процесуальному кодексі України, Кримінально- виконавчому кодексі України, інших галузевих кодифікованих нормативно- правових актах, Міжнародних конвенціях тощо. Суб‟єктами застосування зазначених норм є органи кримінальної юстиції. Кримінально-правове забезпечення протидії злочинності є основним матеріальним підґрунтям, технічним засобом у механізмі спеціального виду протидії злочинності. Саме за допомогою та на підставі кримінально- правового забезпечення протидії злочинності відбувається реагування держави на вчинене суспільно-небезпечне діяння. Таке реагування може проявлятися як у формі застосування будь-якої з форм кримінальної відповідальності до винного, відмови від її застосування, так і інших засобів кримінально-правового впливу (примусових заходів медичного характеру чи примусових заходів виховного характеру) [383, c. 405,411]. Нормативно-правове забезпечення протидії злочинності також передбачає розробку єдиної стратегії правового забезпечення науково- дослідницької діяльності як основного заходу підвищення ефективності використання кримінологічних досліджень у правоохоронній діяльності. 81 Організаційне забезпечення протидії злочинності – це різнопланова, багатопрофільна діяльність, що включає в себе використання здобутків різних видів знань у галузевих сферах економіки, соціології, статистики, психології, теорії управління та ін. Акцент на поняттях управління та організації не є випадковим, оскільки і одне, і друге у широкому їх розумінні у сфері протидії злочинності формують, регулюють, керують, координують, узгоджують, забезпечують взаємодію під час загальної діяльності державних органів та установ, громадських формувань і окремих громадян. Організація являє собою особливий вид діяльності, яка пронизує всі рівні управління запобігання злочинам і правопорушенням. Ефективне управління – це результат процесів відповідної організації системи [210, c.34-35]. Під час вирішення проблем, пов‟язаних із протидією злочинності в цілому або окремим її видам, відбувається розширення меж вивчення предметної галузі дослідження за рахунок необхідності вирішення питань організаційно-методичного забезпечення цієї діяльності [176, c.210]. Інформаційне забезпечення протидії злочинності – це заснована на правових, організаційних, технічних і методичних передумовах цілеспрямована діяльність зі збирання, переробки, зберігання і створення умов для використання інформації, необхідної для ефективного функціонування запобіжної системи [113, c.145]. Інформаційне забезпечення протидії злочинності відіграє важливу роль у цьому процесі. Саме цей елемент у системі кримінологічного забезпечення протидії злочинності визначає оптимальний розподіл сил і засобів в оптимізації та ефективності досягнення означеної мети і саме він формує загальну картину, тобто підґрунтя тієї проблеми, яку слід вирішувати. Науково-методичне забезпечення протидії злочинності є запорукою підвищення ефективності діяльності, пов‟язаної із протидією злочинності. Воно включає в себе розробку її теоретичних та методологічних основ, 82 проведення науково-прикладних досліджень і вироблення на цій основі головних напрямків стратегії і тактики в цьому питанні. Кожне дослідження в кримінологічній науці висвітлює й підкреслює важливість та актуальність проблематики, що стосується як предмету кримінології, так і інших юридичних наук. Розглядаючи зазначене, потрібно керуватися положенням, за яким методологією будь-якої науки є закони і категорії діалектики. Це стосується і кримінології [149, c. 241]. Вказані напрямки кримінологічного забезпечення протидії злочинності зрештою є структурними елементами системи кримінологічного забезпечення протидії злочинності. При цьому слід зауважити, що структура – це множина частин або форм (елементів), які знаходяться у взаємодії та специфічному порядку, необхідному для реалізації певних функцій. Функція є первинною щодо структури і визначає останню. Структура системи – одна з основних категорій системного аналізу, що характеризує стійку впорядкованість у просторі і часі елементів системи та їх зв‟язків [205, c. 31]. З урахуванням того, що у світі всі явища та процеси взаємозалежні, поняття «система» повинно відображати і деякі конкретні, особливі зв'язки між взаємодіючими елементами. Говорячи про «систему» як відмежовану взаємодіючу безліч елементів, ми фіксуємо конкретність певної сукупності. Поняття системи нематеріальне, воно являє собою ідеальний образ матеріальних систем, що не збігається безпосередньо із цими системами, оскільки виражає загальне, необхідне, по природі властиве їм, тоді як вони являють собою єдність одиничного та загального, загального та особливого. Однак система речовинна за своєю формою, вона являє собою реально існуюче матеріальне утворення, річ, як розчленоване (на окремі, відносно самостійні та певним чином взаємозалежні елементи) ціле. Система як цілісне утворення визначається природою елементів, що входять до неї, і характером зв‟язків, що встановлюються між ними, тобто структурою, і сама впливає на елементи, обумовлюючи відповідну зміну їхніх властивостей і якостей. Здобуваючи певну цілісність, система 83 співвідноситься зі своїми елементами як ціле із частинами і, власне кажучи, виражає певний вид діалектики цілого та частини [212, c.149-152]. Аналіз системи кримінологічного забезпечення протидії злочинності показує, що вона характеризується певними особливостями, а саме такими як: – цілеспрямованість системи, тобто наявність у неї цілей функціонування і подальшого розвитку. Цілеспрямованість системи відбивається на суб‟єктах та змісті діяльності. Мета є не лише елементом системи, але часто і системоутворюючим фактором, необхідним елементом, відсутність якого припиняє існування самої системи [216, c.17]. Формулювання мети – перший крок на шляху формування системи. Вона містить безпосередню спрямованість дій (на усунення, нейтралізацію, ліквідацію або блокування), соціальну необхідність та обумовленість певної діяльності (зниження злочинності до певного рівня), а також необхідність впливу на певні фактори (причини та умови вчинення злочинів). Вона є єдиною для всіх елементів системи протидії злочинності. Мета також містить орієнтири діяльності для інших елементів системи (вдосконалення, збільшення ефективності), дозволяє позначити коло об‟єктів організаційно-керівного впливу та відповідних суб‟єктів, на яких покладено виконання вказаного впливу, що в підсумку приводить у дію процес функціонування системи. Наведене жодним чином не свідчить про те, що в подальшому роль цілі зменшується. В жодному разі. Вона постійно коректує діяльність системи, відображає її розвиток та зміни, що в ній відбуваються [216, c.18-19]. Виходячи з того, що система кримінологічного забезпечення протидії злочинності постійно функціонує в певному середовищі, соціумі, він беззаперечно на неї впливає, змінюючи її параметри розвитку. Слід зауважити, що результати діяльності по кожному окремому елементу системи кримінологічного забезпечення протидії злочинності слід розглядати як окремі цілі, способи досягнення загальної мети всієї системи. 84 Цю діяльність можна порівняти з надскладним механізмом, який функціонує вкрай злагоджено, а тому – ефективно. Навіть незначний збій у роботі цього механізму впливає негативно на кінцевий результат (у даному випадку це досягнення загальної мети всієї системи); – зв‟язок системи кримінологічного забезпечення протидії злочинності із зовнішнім середовищем. Зовнішнє середовище – це все те, що знаходиться зовні системи, поза її межами, включаючи необхідні умови для існування та розвитку системи. Середовище є сукупністю всіх об‟єктів, зміна яких впливає на систему, а також тих об‟єктів, що змінюються під впливом системи. Зовнішнє середовище складається із багатьох природних, суспільних, інформаційних, економічних, виробничих та інших факторів, які впливають на систему та й самі певною мірою перебувають під впливом цієї системи. Система може взаємодіяти із середовищем через: 1) призначення – якщо призначення системи несумісне з середовищем, то необхідно або модифікувати призначення, або модифікувати систему та пристосувати її до середовища; 2) побудову – компоненти системи повинні гармонійно взаємодіяти як між собою, так і з середовищем; 3) оцінку – рівень сумісності системи із середовищем, ефективність реалізації її призначення, можливість реалізації додаткових цілей [205, c.23]. Система кримінологічного забезпечення протидії злочинності повинна вчасно реагувати на зміни, що відбуваються в суспільстві. Особливої значущості ця ознака набуває в період постійних змін та перетворень (наприклад, реформування системи МВС України, судової системи, прокуратури тощо). Конфлікт системи із середовищем в даному разі обумовлений різким загостренням криміногенної обстановки в державі та неспроможністю останньої модифікувати систему й оптимально та ефективно пристосовувати її до змін в оточуючому середовищі, а також загостренням вимог суспільства 85 щодо нагальної необхідності реформування системи кримінальної юстиції. Слід зауважити, що соціальні системи в процесі адаптації до зовнішнього середовища мають тенденцію до ускладнення своєї організації, що забезпечує їм більш високий рівень спеціалізації у використанні наявної ресурсної бази. У процесі функціонування системи протидії злочинності вони впливають на навколишнє середовище і змінюють його. У результаті змін, що накопичились, сформована організація системи перестає відповідати новим зовнішнім умовам і виникає криза, що може закінчитися дестабілізацією і розпадом системи. Найбільш уразливі в кризових умовах, як правило, верхні рівні організаційної ієрархії, оскільки вони є найбільш спеціалізованою частиною системи. Тут можливі два результати. У першому випадку верхнім рівням ієрархії системи протидії злочинності (органам її управління) в результаті цілеспрямованих зусиль вдається переорганізувати (реформувати) систему і зробити її більш адекватною зовнішнім умовам, що змінилися. Це «еволюційний» сценарій розвитку кризової ситуації без незворотного руйнування системи. У другому випадку адаптаційних можливостей системи виявляється недостатньо, і криза спричиняє її розпад, що супроводжується знищенням спеціалізованих верхніх рівнів її організаційної ієрархії. Подальша зміна йде шляхом організації функціонування нової системи, що відповідатиме новому рівню поставлених завдань. Це «революційний» сценарій розвитку, що приводить до найбільш різких змін системи [52, c.162]; – поліелементністъ (до системи кримінологічного забезпечення протидії злочинності належить досить широке коло елементів), що свідчить про її складність. При цьому слід зазначити, що мається на увазі не проста сукупність, а органічна єдність, яка базується на кінцевій меті. А оскільки ми говоримо про певні загальні об‟єкти впливу, суб‟єкти, що його здійснюють, етапи розвитку суспільства, взаємопов‟язаність і взаємообумовленість різних процесів життєдіяльності в цьому суспільстві, то, безумовно, система кримінологічного забезпечення протидії злочинності є надскладним 86 багатоелементним механізмом, і ефективність кожного елементу забезпечує злагоджену його діяльність; – взаємодія між елементами системи кримінологічного забезпечення протидії злочинності. Зв‟язок – це одна з категорій, що найчастіше застосовується в системному аналізі. Зв‟язок (потік) є важливим, з точки зору дослідження або керування системою, обміном речовиною, енергією, інформацією між системою і зовнішнім середовищем, а також між елементами системи. Функції системи реалізуються через зв‟язки, тобто через потоки енергії, людей, матеріальні та інформаційні ресурси. Структура ініціює потоки, спрямовуючи їх певними каналами, перетворює з певною затримкою в часі. Зв‟язки (потоки), які необхідні для збереження структури, називаються підтримуючими, а ті, що є результатом функціонування системи, – потоками продукції [205, c. 28]. Система кримінологічного забезпечення протидії злочинності – це результат виникнення між елементами системи так званих синергічних зв‟язків, які забезпечують загальний ефект функціонування системи. Взаємодія полягає в обміні інформацією між взаємодіючими елементами системи. Так, наприклад, говорячи про науково-методичне забезпечення протидії злочинності, слід сказати що воно як взаємодіючий елемент системи протидії злочинності тісно і нерозривно пов‟язане і базується на інформаційному елементі системи. Пошук інформації про події і факти в реальному соціальному житті, їх вивчення й аналіз, обробка, використання і безліч інших операцій в цьому напрямку дають реальну можливість ефективного функціонування всієї системи. Але слід зауважити, що в той же час система кримінологічного забезпечення протидії злочинності може розглядатись у вигляді одного із компонентів більшої системи, більш глобальної (у розглянутому нами випадку загальної системи протидії злочинності, в якій кримінологічне забезпечення виступає як окремий елемент загальної системи); – кожен із елементів системи кримінологічного забезпечення протидії 87 злочинності, взятий окремо за наявності певних умов, можна розглядати як окрему систему з усіма властивими їй ознаками. Так, наприклад, одним із системоутворюючих елементів протидії злочинності є суб‟єкт цієї діяльності, який відповідає всім ознакам системного утворення. Діяльність суб‟єкта протидії злочинності як окремої системи завжди спрямована проти об‟єкта впливу, є його антиподом. Водночас об‟єкт також є елементом системи зі всіма властивими йому ознаками. Таким чином, ми можемо чітко простежити два елемента системи кримінологічного забезпечення протидії злочинності, кожен з яких за наявності певних умов можна розглядати як окрему систему з притаманними їй властивостями та ознаками. При цьому сама система як цілісне утворення співвідноситься з елементами (системами), і цей зв‟язок є як прямий, так і зворотний; – коло елементів, що входять до системи кримінологічного забезпечення протидії злочинності, не є сталим. Під системою ми розуміємо сукупність елементів, що складають її та розташовані у певній послідовності, пов‟язані загальною функцією, що породжує інтегровані якості, які невластиві її окремим частинам [212, c. 149-152]. Кримінологічне забезпечення протидії злочинності реагує на будь-які зовнішні впливи. Особливо вразливою вона стає в кризові періоди розвитку суспільства. Саме нестабільність соціально-політичного, економічного, морально-етичного планів може надати системі іншого якісного напрямку розвитку, згубно вплинути на характер і подальшу її організацію, розбалансувати її внутрішню сутність і спрямованість. Але здатність до самоорганізації і, як наслідок, стійкість до зовнішніх впливів обумовлена здатністю до виникнення когерентних станів у системі, тобто здатністю окремих підсистем і елементів синхронізувати свої дії на основі погодженого прийняття рішень. Погодженість досягається, як правило, у результаті інформаційної взаємодії елементів. В інформаційному характері взаємодії полягає причина її ефективності: низька витратність дозволяє охопити інформаційним полем всю систему цілком і синхронізувати усі без винятку її 88 елементи. Але з іншого боку, у цьому ж криється причина уразливості когерентних станів: інформаційні зв‟язки легко порушити. Аналіз системи протидії злочинності показує, що в ній існують певні цілком стійкі закономірності соціальної самоорганізації, що визначають логіку розвитку відповідних процесів [28, c. 12]. Отже, слід констатувати, що питання кримінологічного забезпечення протидії злочинності в Україні є вкрай актуальним. Нестабільна соціально- політична обстановка в країні, загострення суперечностей різних сторін життєдіяльності, загрозливі тенденції корумпованості чиновництва – все це активізує детермінанти соціально-економічного змісту, з посиленням криміногенного впливу, що призводить до значного росту кількості та небезпечності злочинів. А це в своїй сукупності являє собою реальну загрозу національним інтересам держави. Тому протидія злочинності повинна ґрунтуватися на системній широкомасштабній, всеохоплюючій державній політиці, що включатиме в себе кримінологічно обґрунтовані системні заходи нормативно-правового, організаційного, інформаційного та науково- методичного забезпечення протидії злочинності [43]. 1.4 Методологія кримінологічного забезпечення протидії злочинності Коли йдеться про метод тієї чи іншої науки, мається на увазі, як правило, сукупність досить конкретних прийомів і засобів, обравши які, дослідник розраховує отримати нові знання про об‟єкт вивчення. Сюди входять категорії, термінологія, різноманітні логічні прийоми, апарат формалізації, але головне – певні принципи, вихідні прийоми пізнання оточуючої дійсності [389, c. 303]. У будь-якому підручнику з кримінології, виданому аж до кінця XX століття, виклад методології науки починається з оголошення найголовнішим і найбільш загальним методом – діалектичного матеріалізму 89 [180;181;182;183,184,185]. Однак істотного впливу на розвиток конкретної методології науки цей метод не завдав. Традиційним його призначенням було підкреслення протилежності вітчизняного і зарубіжного права (натомість пошук максимально широких меж дотику різних правових систем цілком відповідав би діалектичному методу). По суті, діалектика використовувалася в кримінології для ідеологічного обґрунтування будь-яких питань, що вимагають практичного вирішення. Однак поле дотику діалектичного методу є широким і розмаїтим. Візьмемо, наприклад, проблему використання категорій діалектики. На перших етапах використовувалися, як правило, категорії необхідного і випадкового, а також причини і наслідків [242]. З плином часу в науковий обіг увійшли категорії: можливість і дійсність, форма і зміст [178], сутність та явище [74], простір і час, частина і ціле [220] та деякі інші. Слід зазначити, що більшість дослідників виділяють діалектичний метод у вищу класифікаційну групу, при цьому відносно інших наукових методів висловлюються найрізноманітніші пропозиції. З урахуванням того, що такі збіги класифікаційних груп ще не означають ідентичності, ми будемо дотримуватися підтвердженого практикою наукових досліджень розподілу методів, що використовуються у кримінології, на такі групи: – загальнонаукові – утворені внаслідок міждисциплінарної співпраці та які використовуються у пізнанні правової реальності; – окремо наукові – як самостійно вироблені філософією права, так і ті, що розробляються іншими науками; – спеціальні – що дозволяють переходити від пізнавальної до безпосередньо практичної діяльності [154]. Методологія кримінологічного забезпечення протидії злочинності, як і будь-яка інша окрема кримінологічна теорія, поряд із загальними принципами і прийомами дослідження, що походять з її гносеологічної орієнтації, охоплює велику групу загальних методів. До них належать аналіз, синтез, індукція, дедукція, порівняльно-правовий метод, сходження від 90 абстрактного до конкретного, експеримент і спостереження, метод моделювання і т. д. [189, c. 37]. Важливою особливістю даних методів є те, що вони відображають загальні закономірності людського пізнання, розробляються у сфері формальної та діалектичної логік і використовуються в багатьох науках, залишаючись при цьому спеціальними методами по відношенню до загального (діалектичного) методу. Не вдаючись до детального аналізу різних позицій, відзначимо, перш за все, що пошук способів і прийомів дослідження, характерних виключно для кримінологічного забезпечення протидії злочинності, не дасть позитивних результатів. Серед великого арсеналу методів, якими користується наука кримінологія, практично немає жодного, який би не застосовувався в інших галузях знання. Навіть формально-логічний метод тлумачення права, який багато хто вважає виключно правознавчим, заснований на законах і методах формальної логіки. Разом з тим, поширення на науку кримінологію в цілому і кримінологічне забезпечення протидії злочинності способів, прийомів і процедур дослідження з інших наук не є суто формальним, механічним процесом. Він завжди супроводжується відповідною трансформацією названих способів, прийомів і процедур, їх пристосуванням до специфіки досліджуваного об‟єкта. Ступінь такого пристосування, модифікації і виступає, як правило, як критерій виділення окремо-наукових методів юридичної науки [68]. Твердження про те, що закони та категорії діалектики не отримують конкретизації в окремих методах, ґрунтується на тому, що названі елементи як сходинки на шляху пізнання конкретного застосовуються прямо і безпосередньо. Тому немає необхідності в кожному конкретному випадку доводити, що, наприклад, зміст є визначальним моментом по відношенню до форми, а сутність є внутрішня, глибинна сторона явища. Оскільки процес зазначеної модифікації вимагає більш-менш тривалого часу, навряд чи виправдані спроби представити вичерпний перелік окремо-наукових методів для будь-якої юридичної науки або теорії. Не 91 виправдані, на наш погляд, і спроби з позицій діалектичного матеріалізму розробити систему застосування єдиних філософських принципів і загальнонаукових методів до різних галузей знань [370, c. 92]. Методи, які зародилися і застосовуються в конкретних галузях наукового знання і більше ніж загальні та окремо-наукові методи відображають якісні особливості галузевих наук, отримали назву спеціальних. Виділення їх в самостійну групу обумовлено тим, що застосування тих самих методів різними науками є досить специфічним, тобто має свої особливості, відмінності та спеціальне значення. Єдність методологічних основ різних наук, існуючий процес взаємопроникнення між ними роблять майже неможливою процедуру виділення спеціальних методів, які застосовувалися б виключно у сфері предмета однієї галузевої теорії. Не має спеціальних методів і кримінологічне забезпечення протидії злочинності, тому в своїх дослідженнях воно застосовує спеціальні методи інших наук. Науково-технічний прогрес, інтеграція і диференціація наук несуть нові теоретичні знання і нові методи дослідження. Часто-густо окремі засоби і прийоми дослідження самі набувають значення методів. Наприклад, структурно-логічні елементи конкретно-соціологічних досліджень у вигляді анкетування, спостереження, опитування давно набули значення методів. Не можна не помічати й того, що ті самі методи (моделювання, експеримент, спостереження та ін.) з огляду на безліч властивостей і якісних характеристик об‟єктів, умов і завдань дослідження можуть виступати як окремі, так і як спеціальні методи. Отже, як і півстоліття тому, є актуальним вислів Д. М. Трошина: «Якщо раніше однією з ознак самостійної науки була специфіка методів пізнання і засобів дослідження, то на сучасному рівні знання стало необхідним застосування тих самих методів в різних науках. Тому сучасні методи і засоби вже не характеризують окремі науки, а є спільними для дослідження різних форм матерії» [384, c. 62-63]. Узагальнюючи зазначене вище, можна підкреслити, що коли мова йде про методи наукового дослідження слід враховувати що ані загальні, ані 92 окремо наукові методи, враховуючи всю їх відносну зовнішню автономію і визначеність, ніколи не виступають в чистому виді, а знаходяться в складних переплетіннях один з одним [238]. Їх поєднання зумовлюється багатьма факторами: природою досліджуваного об‟єкта, рівнями процесу пізнання, суб‟єктивними особливостями дослідника та ін. Керуючись досягненнями загальної методології та завданнями дослідження, розглянемо умови і можливості застосування деяких методів, що використовуються при вивченні проблем кримінологічного забезпечення протидії злочинності [36, c. 84-89]. Беручи до уваги відомість умов і порядку використання загальнонаукових і багатьох окремо-наукових методів, доцільно зупинитись лише на тих, які є для науки кримінології порівняно новими або їх застосування має значні особливості. Порівняльно-правовий метод. У період існування Радянського держави основна роль даного методу зводилася до необхідності суворого поєднання демократичного централізму і соціалістичного федералізму. Порівняльні дослідження права зарубіжних країн не проводились. Вони вважались безпідставними і безперспективними з урахуванням очевидних відмінностей між буржуазним і соціалістичним правом. Повернення до ідеології загальнолюдських цінностей у сфері права поставило перед дослідниками інші завдання при використанні порівняльно- правового методу. Відмова від класового підходу у порівняльно-правових дослідженнях привела до зняття багатьох бар‟єрів, що раніше існували на шляху ефективної співпраці юристів, які представляють різні політичні і правові системи. Звісно ж, на даний час наука кримінологія повинна використовувати порівняльно-правовий метод з урахуванням подвійного стандарту. По-перше: тільки порівнюючи різні правові інститути і правові норми, можна виявити наявне в них спільне і виділити особливе. По-друге: виявлені відмінності також слід вивчити, і з них вибрати такі норми, які найкращим чином сприяють регулюванню правовідносин, і ці норми прийняти як загальні. По суті, мова йде про процес уніфікації права. 93 Зближення деяких норм може бути досягнуто навіть без укладення міжнародних договорів, шляхом узгодження країнами свого внутрішнього законодавства на базі порівняльно-правових досліджень і взаємних консультацій. При цьому під час наукового порівняння повинні зіставлятися не довільно обрані властивості і зв‟язки, а найбільш суттєві. Іншою особливістю застосування даного методу є те, що в ході виявлення причин подібності й відмінності правових систем перед порівняльно-правовим методом не ставляться завдання з вивчення соціально- правової реальності, економічних і класових відносин суспільства та інших чинників. Названі сфери повинні бути досліджені за допомогою конкретно- соціологічних, статистичних та інших методів наукового пізнання [239, c. 11]. Таким чином, знаючи гносеологічну природу порівняльно-правового методу, кримінологічне забезпечення протидії злочинності уникає одноваріантного, лінійного мислення, змертвіння наукових понять, положень і висновків, що дозволяє в підсумку уникнути невірного, однобічного розуміння сутності пізнаваних явищ. Системний метод дозволяє виявляти і враховувати механізм функціонування і розвитку досліджуваних складних явищ в їх внутрішніх і зовнішніх характеристиках [26, c. 7]. Спираючись на нього, вчені досліджують правові феномени та їх системоутворюючі чинники, розкривають основні елементи досліджуваних явищ, виявляють їх органічний характер і т. д. Застосування системного методу під час проведених наукових досліджень допомогло вирішити деякі спірні питання доктрини науки кримінології, зокрема, що стосуються злочинності, протидії їй, загального методу антикриміногенного впливу і деяких інших. Використання системного підходу дозволило виділити в апараті науки кримінології органічні зв‟язки і залежності явищ, що відбуваються у сфері протидії злочинності. 94 У той же час, констатуючи позитивне значення системного методу, не можна не враховувати низку його негативних сторін, до яких можна віднести такі як: ідеї системного підходу, особливо в його математичних модифікаціях, не можуть бути повністю реалізовані в правових дослідженнях; поняття і категорії системної теорії переважно орієнтуються на специфічний матеріал технічних і природничих наук, тому далеко не всі її положення можуть бути поширені на право; методологічні принципи системного аналізу правових явищ, його гносеологічна природа розроблені недостатньо. Внаслідок цього первісна висока оцінка ролі системного методу поступилася місцем більш стриманій оцінці його ролі в науковому пізнанні; вчені-юристи почали відзначати, що його застосування не є панацеєю вирішення проблем, які виникають у процесі пізнання права і наявних протиріч у поглядах на його основні внутрішні та зовнішні зв‟язки [400, c. 122-127]. Не претендуючи на повне висвітлення означених проблем, звернемо увагу на те, що дослідження можливостей системного підходу потребують подальшої конкретизації, для чого необхідно, перш за все, розкрити взаємозв‟язок системного підходу з внутрішньосистемними факторами процесу протидії злочинності, а також загальними і спеціальними методами антикриміногенного впливу. На нашу думку, для плідного використання системної теорії в науці кримінології необхідна подальша модифікація, пристосування його категорій і понять до специфіки сфери пізнання з урахуванням змін, що відбуваються на сучасному етапі розвитку науки і практики. Юридичний метод. У спеціальній літературі цей метод практично не називається серед інших методів, хоча фактично використовується. Юридичний метод, на відміну від соціологічного, за відправну точку приймає не будь-яке правове явище як елемент реальної дійсності, а зумовлює вивчення конкретної правової норми (або їх сукупності) як юридичних понять. Безумовно, даний метод відіграє особливу роль у 95 науковому коментуванні закону і забезпечує усвідомлення думок законодавця про належну і можливу поведінку людей, закріплених у нормативних актах. У цьому, власне, проявляється унікальність названого методу, бо кримінологія (як і будь-яка інша правова наука) не має інших способів вивчення змісту правових норм. Звісно ж, в даний час дослідження норм права повинні бути пов‟язані з розумінням того, що норма (судячи вже з етимології цього слова) – не тільки правило, яке має бути реалізовано в поведінці, але вже певний стан цієї поведінки. Причому обидві ці константи аж ніяк не суперечать одна одній. Факт офіційного встановлення норми фіксує її у певній якості, але сама норма знаходиться в процесі безперервної зміни в силу мінливих обставин (прикладом чого служать періодичні зміни і доповнення, що вносяться до чинного законодавства). Найчастіше об‟єктивний процес зміни норми і суб‟єктивне відображення його в актах правотворчості не збігаються. Загрожує це тим, що безглузде веління, зведена в ранг офіційного встановлення, служить підставою для визнання правом будь-якого узаконеного свавілля. На жаль, доводиться констатувати, що іноді науковці «забувають» про цю гостру проблему. Неоднозначне ставлення до юридичного методу з боку науковців обумовлено дискусійними моментами. Одним з них є теза про те, що за допомогою даного методу неможливо розкрити глибинні риси права. Звісно ж, названий аргумент рівною мірою може бути пред‟явлений до будь-якого загального або окремого методу, адже жоден з них не охоплює всіх етапів наукового пізнання і не здатний сам по собі розкрити закономірності функціонування і розвитку досліджуваних явищ. Очевидно, що для з‟ясування того факту, воля якого класу відображена в нормах права, немає необхідності в проведенні спеціальних досліджень. Досить знати, який клас перебуває при владі. А ось для розкриття закономірностей, що викликали дані правові норми, необхідне теоретичне 96 дослідження, яке відрізняється не тільки системою методів, а й самим предметом (з акцентом на дослідженні причин виникнення норм, факторів, що зумовили їх прийняття, цілей, які переслідувалися при виданні цих норм, і т. д.). Інакше кажучи, для таких досліджень необхідні конкретно- соціологічні, статистичні методи (для збору, узагальнення й оцінки соціальних фактів), методи абстрагування (для виведення закономірностей функціонування і розвитку відповідного правового інституту). Дискусійним є також положення про те, що юридичний метод не забезпечує правильного застосування окремих термінів. Це дійсно так. Але це і не його завдання. Багатозначність слів (полісемія), а також правила з‟ясування їх змісту в контексті – це область семантики, а не юридичної логіки. Неправильне тлумачення є наслідком порушення семантичних правил оперування термінами, що мають кілька значень, а не однобічності і неповноти юридичного методу. Крім того, у законодавстві багато оціночних понять, зміст яких не визначається однозначно. Узагальнюючи сказане, можна зробити висновок про те, що врахування позитивних і негативних сторін юридичного методу в наукових дослідженнях з проблем кримінологічного забезпечення протидії злочинності, безумовно, сприяє вирішенню задач у правотворчій і правозастосовній діяльності. Соціологічні методи. У недалекому минулому сутність соціально- правових досліджень полягала в тому, що вони мали своїм завданням поглиблення соціологічних аспектів марксистської теорії права і були покликані засвідчити зв‟язок права з іншими соціальними явищами і процесами у соціалістичному суспільстві. Практично в усіх соціологічних дослідженнях, що проводилися в 70-х – наприкінці 80-х рр. минулого століття, емпіричні результати «підганялися» під заздалегідь відомі висновки, тим самим формувався напівправдивий погляд на проблеми радянського суспільства. Подібних поглядів дотримувалися і вчені юристи. Вони, як і суспільствознавці в цілому, довгі роки оперували лише 97 нормативними знаннями, створюючи, відповідно, нормативні концепції, що відображали не суще, а належне, до того ж вельми ілюзорне [150]. На сучасному етапі розвитку правової науки в процесі організації та проведення конкретних соціально-правових досліджень акцент був зроблений на вивченні ефективності чинного законодавства, знанні закономірностей функціонування окремих правових інститутів і норм, результатів впливу права на ті чи інші сфери соціального буття. Соціологія надає в розпорядження соціально-правових досліджень свої специфічні методи: для збору необхідної інформації – соціологічне спостереження, анкетування, опитування експертів, статистичний аналіз емпіричних даних; для аналізу зібраної інформації – метод угруповання, типологізації, дисперсного аналізу та експеримент [416]. Методи конкретно-соціологічних досліджень стали провідними для наукових колективів, які вивчають проблеми кримінології, чому значно сприяли умови їх застосування. Багаторічний досвід застосування названих методів показує, що їх розробка здійснюється шляхом: а) виявлення сукупності прийомів, які необхідно використовувати для вивчення окремих досліджуваних явищ; б) розробки системи показників, що відображають головні ознаки досліджуваного, щодо яких повинна бути отримана достовірна і надійна інформація. Звичайно, не всі перераховані вище методи, з точки зору їх використання в наукових розробках з проблем кримінологічного забезпечення протидії злочинності, дорівнюють один одному за значенням, але застосування їх у різному поєднанні значно розширює арсенал способів і засобів наукових досліджень у цій сфері. Доказом чому служать ті висновки і пропозиції щодо вдосконалення діяльності правоохоронної системи, які отримані із застосуванням конкретно-соціологічних методів у межах дисертаційних робіт. 98 Визнаючи безперечні плюси конкретно-соціологічних досліджень, важливо звернути увагу на загальні недоліки, властиві всій соціологічній науці, її відставання від вимог суспільного життя. У ситуації, коли в країні почався різкий перехід до інноваційного розвитку науково-технічного потенціалу, дедалі помітніше став низький професійний рівень багатьох соціологічних досліджень, описовість, спрощене трактування питань, слабка репрезентативність даних і т. д. Досі залишаються «білими плямами» багато питань соціальної психології: моральність і настрої, масові форми поведінки, формальне і неформальне лідерство, національні риси і стереотипи поведінки людей різного віку, професії і т. д. Вважаємо, що всі ці проблеми мають безпосереднє відношення і до розуміння соціологічних аспектів у сфері кримінологічного забезпечення протидії злочинності. До загальних недоліків можна також віднести слабку методичну базу проведених досліджень: рідко проводиться збір емпіричних матеріалів, погано використовується статистика, слабо застосовується прогнозування, майже немає комплексних досліджень із суміжними спеціалістами, кооперації з іншими науками. Не розв‟язаним залишається завдання глибокого аналізу відповідної галузі права, що передбачає комплексне наукове дослідження інформаційних, психологічних, економічних і деяких інших соціальних факторів на основі функціонального та багатофакторного підходів. Засобом усунення зазначених недоліків може стати координація наукової роботи, про що йтиметься в розділі 5 цієї роботи. Одним із актуальних наукових завдань тієї частини кримінологічного забезпечення протидії злочинності, що пов‟язана з нормативно-правовим забезпеченням, є виявлення причин недостатньої ефективності нормативно- правових актів, в тому числі і законів, прийнятих у перехідний період. За даними досліджень, близько чверті всіх порушень законності, пов‟язаних із недосконалістю законодавчих актів, зумовлена їх неповнотою, неясністю, 99 суперечливістю. Але в інших трьох чвертях діють інші – економічні, організаційні, фінансові – фактори, а також недостатньо високий рівень правосвідомості громадян і посадових осіб [159, c. 78-82]. Тому вважаємо розумною таку організацію правотворчого процесу у сфері протидії злочинності, за якої детальна розробка проектів законодавчих та інших нормативних актів спиралася б на конкретне соціологічне дослідження. При цьому форми можуть бути різними: збір емпіричних даних, проведення соціально-правового експерименту, опитування фахівців за певною методикою, застосування вибіркового методу отримання емпіричної інформації і т. д. Метою такого дослідження може бути попередня оцінка соціальної ефективності розробленого нормативного акта, вивчення ймовірних побічних (зокрема, негативних) результатів його дії, виявлення й узгодження інтересів різних суб‟єктів соціальної взаємодії, а також внесення необхідних змін і доповнень у саму концепцію даного акта і осмислення отриманих соціологічних даних. Нові соціально-правові реальності вимагають від науки й іншого ставлення до проблем такого феномену, як масовий консерватизм щодо реформ у сфері протидії злочинності. Він, як відомо, виражається в повчасній орієнтації на посилення боротьби зі злочинністю, ізоляції правопорушників. Безумовно, такий підхід мало сприяє вирішенню названої проблеми. Звичайно, певна соціально-психологічна аномія осіб зазначених категорій посилює негативну спрямованість їх поведінки і здатна викликати криміногенні наслідки. Проте вважаємо, що спільні комплексні дослідження поведінки особистості на стику патології і норми, які проводяться фахівцями у сфері кримінології, психології та соціології здатні не тільки дати науково обґрунтовані прогнози про ймовірність здійснення протиправних проступків, а й виробити пропозиції про шляхи впливу на девіантну особистість з метою попередження її подальшої деформації і закріплення стійких, суспільно корисних мотивів у поведінці. 100 Говорячи про проблеми, пов‟язані із застосуванням такого різновиду соціологічних методів, як прогнозування, слід зазначити, що прогнози можуть мати дослідницький (пошуковий) або нормативний (цільовий) характер, а також класифікуватись залежно від горизонту прогнозування, тобто його часового інтервалу. За цією підставою передбачення прогнози найчастіше поділяють на короткострокові, середньострокові та довгострокові [82, c. 177]. Якщо в розробці поточних і короткострокових прогнозів наукою накопичено чималий досвід, то багато питань, пов‟язаних із двома іншими типами прогнозів залишаються поки невирішеними. Справа в тому, що можливості і межі прогностичної функції визначаються, як відомо, предметом науки. Предмет же науки кримінології прив‟язаний до так званого «малого часу» – конкретно-історичних умов, що не може не відбиватися на дальності горизонту прогнозування. Передбачати, які конкретні зміни відбудуться, наприклад, у формі, системі, структурі законодавства навіть у 2020 р., не кажучи про більш далекій період, сьогодні практично нереально. Однак кримінологія – це наука не тільки сьогоднішнього і завтрашнього дня; вона повинна заглядати в майбутнє, тому довгострокове передбачення, як науковий процес, має у сфері протидії злочинності свої особливості. По-перше, дослідний прогноз, розрахований на тривалий період, не слід прив‟язувати до певної кількості років (10, 20, 30), а доцільно орієнтувати його на настання певних етапів у розвитку суспільства або інших подій соціального значення. По-друге, при довгостроковому (і середньостроковому) прогнозуванні необхідне всебічне врахування багатьох соціальних умов і факторів, у тому числі відсутніх у момент прогнозування, які можуть вплинути на подальшу зміну зазначених тенденцій. А це, у свою чергу, висуває нові, більш високі вимоги до взаємодії наук. Нині ця взаємодія обмежується переважно інтелектуальними контактами, створенням міжвідомчих авторських колективів для спільного дослідження комплексних проблем і т. п. Не 101 применшуючи їх значення, не можна не помічати їх низьку ефективність. Найчастіше об‟єднання вчених різних спеціальностей в рамках однієї дослідницької проблеми здійснюється суто механічно. Тому організаційні форми взаємодії наук необхідно доповнити розробкою узгодженої методології і методики дослідження на основі розумного поділу праці і функцій учасників комплексних програм. По-третє, оскільки прогнозування на відносно тривалу перспективу має імовірнісний характер, то це передбачає багатоваріантність прогнозів [410, c. 47], що не виключає необхідності прогнозувати повну або часткову оновлюваність прийнятих сьогодні нормативних актів через 20–30 років (терміни залежать від сфери правового регулювання). По-четверте, зі збільшенням прогнозного періоду питома вага кількісних оцінок прогнозованого явища стає меншою. Не можна не визнати, що арсенал методів наукового передбачення в науці кримінології поки що залишається досить обмеженим. Наразі науковцями активно використовуються методи: екстраполяції (проекції на майбутнє тенденцій розвитку тих чи інших явищ в минулому і сьогоденні); моделювання (побудови числових моделей на підставі кількісного аналізу різноманітних соціальних процесів і поширення отриманих результатів на майбутнє); метод експертних оцінок. Навіть статистичний метод в силу ряду причин використовується слабко. Тим часом прогнозування починається з аналізу фактів, і поки науковим працівникам не буде відкрито ширший доступ до соціальної статистики, заклики до підвищення ефективності їх розробок залишаться лише побажаннями. Для того щоб прогноз був достовірним, необхідно застосування комплексу методів, що включає як традиційні, так і порівняно нові засоби і прийоми дослідження. Підвищенню рівня надійності правових прогнозів, зорієнтованих на тривалий період, сприяло б, зокрема, більш активне використання в прогностичних дослідженнях математичних методів і обчислювальної техніки. Необхідно відзначити, що кримінологія ніколи не перебувала 102 осторонь використання в своєму арсеналі зазначених методів, починаючи з найпростіших видів вимірювання і статистичних таблиць і закінчуючи сучасним математичним апаратом [59]. Проте сьогодні гостро постало питання про широке застосування під час розробки актуальних проблем сфери протидії злочинності методів математичної статистики, математичної логіки, розпізнавання образів, факторного аналізу, теорії графів та інших засобів сучасної математики [264; 265]. Ми не станемо детально зупинятися на специфіці всіх означених вище математичних методів і з‟ясуванні їх ролі для кримінологічного забезпечення протидії злочинності. Пояснюється це тим, що більшість із них досить широко описані у спеціальній літературі, і кожен може служити предметом окремого розгляду в межах спеціальної роботи. Тут ми зупинимося лише на тих із них, які є найбільш затребуваними і перспективними для вищеназваної проблематики, а також на тих проблемах, з якими доводиться стикатися дослідникам під час їх застосування. На сучасному етапі розвитку кримінологічних знань важливого характеру набуває ідея глибокого логіко-математичного аналізу інформації з використанням ЕОМ не тільки для пошуку й обробки тих чи інших баз даних, але і для автоматизованого аналізу правових текстів (даний напрям примикає до кібернетичних правових досліджень [289]). Однак доводиться констатувати, що дана робота здійснюється доволі мляво. Основними причинами цього є низькі рівні вимірювання в соціальних дослідженнях (статистичні зв‟язки, як правило, не транзитивні) і статистична природа емпіричних узагальнень. Крім того, дослідження, орієнтоване на цілі формулювання теорії та оцінку правдоподібності теоретичних конструкцій, висуває спеціальні вимоги до техніки відбору одиниць спостереження і до всієї системи збору даних. Рішення полягає у застосуванні багатоланкової організації дослідження, яка хоча й ускладнює процес, але економить ресурси і надає нові можливості дослідному колективу. Вирішальною умовою ефективності даної роботи є глибокі 103 юридичні знання, попередня розробка неформальними методами теоретичних передумов відповідної правової проблеми, точне визначення меж юридичних понять і відокремлення соціальних явищ. З подальшою розробкою методологічних основ науки кримінології пов‟язана перспектива застосування моделювання процесів, що відбуваються у протидії злочинності. Моделі не тільки розкривають їх структурно- кількісну форму, але і дають підстави для прогнозування процесів їх розвитку [28, c. 9-19]. Подібна організація дослідження дозволяє розбити на етапи і спеціалізувати збір даних, інструменти обстеження, введення даних, їх аналіз і водночас зберегти й розвинути дослідження як ціле. Пізнання правової дійсності за допомогою моделювання являє собою процес побудови теоретичних концепцій, що дозволяють створити нові узагальнення, які змінили б зміст вироблених раніше загальних понять про конкретні явища і потім перевірити правильність зроблених висновків шляхом конкретизації зробленого узагальнення стосовно об‟єктивно існуючої дійсності. При цьому модель виступає не просто як замінник конкретного, а як концепт закономірностей його функціонування [64, с. 25]. З огляду на те, що моделювання є спеціальним видом логічного висновку, можна помітити, що саме через приналежність правових приписів до класу логічних систем, модель (в праві) повинна розглядатись як інтерпретація певної логічної системи. Не зупиняючись на доказах цього твердження, звернемо увагу на те, що з точки зору форми закон є розумова, ідеальна конструкція, судження, в основі якого знаходиться припис про деяку обов‟язкову поведінку, підкріплений силою зовнішнього примусу. Важливо враховувати, що не тільки вивчення процесів правотворення потребує залучення методу моделювання, а й правореалізація може розглядатися як своєрідний полігон, на якому відпрацьовуються моделі юридичної поведінки в усій їх багатобарвності й багатофакторності. 104 У зв‟язку з цим є цілком можливим використання моделей, заснованих на застосуванні рівнянь, для виявлення й аналізу, наприклад, кореляційної залежності між різними факторами антикриміногенного впливу і станом правоохоронної практики, а також для визначення впливу цієї залежності на ефективність діяльності з протидії злочинності. Цьому завданню можуть слугувати багатофакторні математичні моделі. Змінюючи поєднання чинників, можна отримувати приблизно такі ж висновки, як це мало б місце в дійсності, при відповідній зміні умов і факторів протікання реального процесу [77]. Практика наукових кримінологічних досліджень дозволила по-новому осмислити можливості методу моделювання. Багато дослідників відзначають неможливість побудови повної моделі складної системи, що змушує вести мову про мікромоделювання, за якого з усього надзвичайно складного механізму системи виділяють зв‟язки та перемінні, які можна виміряти реально або хоча б потенційно. Наприклад, при розробці прогнозів кримінологічної обстановки [83], при застосуванні кількісних методів підтримки управлінських рішень у процесі організаційного забезпечення протидії злочинності [223], при удосконаленні системи інформаційного забезпечення боротьби з транснаціональною організованою злочинністю [236] тощо. Отже, застосування логіко-математичних методів у дослідженнях сфери кримінологічного забезпечення протидії злочинності має велике пізнавальне значення і вже зараз є продуктивним методом наукового аналізу, що значно підвищує рівень і якість проведених досліджень. Однак процес їх впровадження ускладнений багатьма причинами. Зокрема: 1. Кримінологія органічно включає у зміст самого знання суб‟єктивний момент, що привноситься не тільки і навіть не стільки дослідником, скільки самим об‟єктом наукового пізнання. Людський фактор пояснює відому прихильність багатьох смислових значень і формулювань науки до конкретних історичних умов, що не може не позначитися на 105 істинності самого знання і, отже, на можливостях його математизації. Системи людських зв‟язків складні, тому точний опис зворотних зв‟язків ускладнений необхідністю врахування таких етапів, як переробка інформації, прийняття рішень і т. д., розгортання яких серйозно видозмінює ситуацію, роблячи її важкопланованою і важко передбачуваною. 2. Динамізм суспільної дійсності, складність і багатогранність складових її явищ і зв‟язків між ними зумовлюють різну їх інтерпретацію дослідниками залежно від того, які властивості і зв‟язки вказаних явищ ними вивчаються. Виняткова їх багатоплановість нерідко робить спектр зазначеної інтерпретації досить широким (яскравим підтвердженням цього є дискусійні питання в теорії протидії злочинності). Ця обставина істотно ускладнює алгоритмізацію і формалізацію процедури співвіднесення зазначених значень і виділення їх кількісних характеристик. 3. У дослідженнях сфери кримінологічного забезпечення провести порівняння досліджуваних явищ, як правило, неможливо. Труднощі створення якісних математичних моделей є наслідком неадекватності мови математичних теорій тим виключно складним суспільним процесам, які лежать в основі організації та здійснення антикриміногенного впливу. Тому не можна говорити про математизацію науки кримінології в цілому. Можна говорити лише про математизації окремих її вчень. 4. Математизації матеріалу у сфері протидії злочинності заважає також велика кількість випадкових зв‟язків, що не піддаються контролю, труднощі їх локалізації, а також деякі інші фактори. Ступінь математизації і тісно пов‟язаної з нею комп‟ютеризації знань залежить від багатьох факторів, у тому числі і від перебудови історично сформованих в науці уявлень, а також від рівня технічної бази для апробації отриманих теоретичних знань, їх стандартизації до практичних потреб кримінологічного забезпечення протидії злочинності. Фактично, кримінологія знаходиться в даний час лише на початковій стадії математизації. Тому на відміну від фізики, біології та деяких інших 106 наук, де математичні методи використовуються для формування нових наукових теорій, в тому числі прогностичного характеру, подібні досягнення в нашій галузі виглядають набагато скромніше. Математичний інструментарій успішно застосовується тут головним чином на початкових стадіях розробки прогнозів: на рівні обробки емпіричних даних; розробки пошукових систем (зокрема у практиці законотворчості); удосконаленні системи інформаційного забезпечення, аналітичній діяльності; при вирішенні задач класифікації кримінальних явищ і процесів та ін. Погоджуючись із тим, що в дослідженнях з кримінологічного забезпечення протидії злочинності математичні методи відіграють допоміжну (а не всеосяжну) роль, слід зауважити, що накопичений наукою досвід використання цих методів дозволяє доволі тверезо оцінювати перспективу їх застосування. Певні надії в цьому плані можна покладати на подальшу розробку математичної логіки, теорії множин (особливо теорії нечітких множин Л. Заде), теорії графів і деяких інших дисциплін, математичний апарат яких, будучи тісно пов‟язаним із соціальною практикою і суспільними науками, орієнтований не тільки на кількісні вимірювання, але і на вивчення багатогранних якісних структурних зв‟язків соціальної реальності [206, c. 142]. Говорячи про резерви і перспективи використання в цілому наукою кримінологією математичних методів, не слід забувати про те, що математизація її предметної сфери має певні межі. Математичні методи є найбільш ефективними лише на першому, емпіричному рівні дослідження, як допоміжні засоби, тому їх використання повинно сприяти виявленню нових закономірностей і тенденцій у сфері протидії злочинності. На стадії формування прогнозів на перше місце в пізнавальному інструментарії, яким оперує наука, висуваються закони і категорії діалектики, що слугують вихідним орієнтиром для вирішення як фундаментальних, так і прикладних проблем наукового передбачення. 107 Враховуючи викладене вище, варто відзначити, що кримінології відомий ціла низка методів наукового дослідження, і чим більше їх виникає, тим сильніше зростають її можливості і тим результативнішими стають наукові дослідження. Безумовно, не кожен метод є прийнятним для будь- якого дослідження: вибір методу залежить від властивостей об‟єкта і завдань дослідження. Процес впровадження нових методів у наукові дослідження актуальних проблем є природним і плідним напрямом розвитку методології даної науки, сутнісним показником її відповідності сучасному рівню загальнонаукових досягнень та її здатності до подальшого розвитку [37, c. 61-66]. 108 РОЗДІЛ 2 КРИМІНОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ НОРМАТИВНО-ПРАВОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРОТИДІЇ ЗЛОЧИННОСТІ 2.1 Стан нормативно-правового забезпечення протидії злочинності Створення правової основи для ефективної боротьби зі злочинністю фактично є одним з основних напрямів державної політики щодо протидії злочинності. Актуальність цього підрозділу обумовлена постійними змінами в законодавстві та реформуванням правоохоронних органів. Необхідно спочатку визначити центральні категорії цієї частини дослідження – «нормативно-правове забезпечення» та «нормативно-правове забезпечення протидії злочинності». Окремі аспекти поняття «правове забезпечення» досліджували такі вчені як М. В. Пучкова, О. І. Наливайко, К. Б. Толкачов, А. Г. Хабібулін, І. О. Ієрусалімова, К. В. Степаненко та інші. Але однозначне розуміння відсутнє. Тому звернемося до значення поняття «забезпечення». Воно використовується часто в нормативно-правових актах, однак його визначення в них не вказано. Відповідно до Великого тлумачного словника сучасної української мови, слово «забезпечити» означає: створити надійні умови для здійснення чого-небудь; гарантувати щось; захищати, охороняти кого-, що-небудь від небезпеки [70, c. 281]. Правове забезпечення М. В. Пучкова розглядає як: 1) сукупність гарантій реалізації та охорони прав громадян; 2) діяльність органів державної влади зі створення умов, необхідних для реалізації громадянами своїх прав [341, c. 12]. Перша складова охоплює норми права, а друга – діяльність уповноважених суб‟єктів зі створення умов для їх реалізації. Тобто забезпечення розуміється і як статика, і як динамічний процес. 109 Поняття правового забезпечення К. Б. Толкачов та А. Г. Хабібулін пропонують розглядати у двох значеннях: 1) як діяльність державних органів, громадських організацій, посадових осіб і громадян щодо здійснення своїх функцій, компетенцій, обов‟язків з метою створення оптимальних умов для суворої, неухильної реалізації правових приписів та правомірного здійснення прав і свобод; 2) як підсумок, результат цієї діяльності, що виражається в реалізації правових приписів, прав і свобод громадян [381, c. 60]. Тут акцент поставлений на діяльності уповноважених суб‟єктів та результаті їх діяльності, однак чомусь не йде мова про норми права як статичні умови для здійснення прав і свобод людей. У загальнодержавному масштабі, як пише Р. В. Ігонін, існування правових норм поза сферою функціонування органів державної влади, як і функціонування органів державної влади поза простором правових норм, не є можливими. Ці явища взаємопов‟язані та взаємозалежні. Тому регулюючий вплив адміністративно-правових норм, пов‟язаний із функціонуванням суб‟єктів державно-владних повноважень, не є ефективним та здійсненним поза його межами. Враховуючи зазначене, науковець справедливо вважає, що адміністративно-правове забезпечення – це фактична наявність адміністративно-правових норм і досягнутий реальний стан їх реалізації суб‟єктами державновладних повноважень [139, c. 41-42]. Варто також зазначити, що коли мова йде про правове забезпечення, то слід говорити не лише про юридичні норми та правове регулювання, а й про правовий влив, який здійснюється за допомогою правових свідомості, культури, ідей, цінностей та іншого. Тобто правове забезпечення включає не лише юридичні норми, а й правозастосовні акти, правові ідеї, принципи, цінності тощо. Змістом правового впливу є взятий в єдності і різноманітності весь процес впливу права на політичні, економічні та інші суспільні відносини, які безпосередньо правом не врегульовані, але на які вони впливають [153]. 110 Отже, він являє собою процес дії норм права, правових ідей, принципів на учасників суспільних відносин переважно інформаційними та виховними заходами. Таким чином, нормативно-правове забезпечення являє собою створення умов для реалізації людьми своїх прав і свобод через сукупність правових засобів (норм права, правовідносин, актів реалізації), явищ (правосвідомість, правову культуру, правові принципи, ідеї), правові регулювання та вплив уповноважених суб‟єктів. Тобто нормативно-правове забезпечення полягає у створенні матеріальних і процесуальних умов для конкретного напряму діяльності. Якщо схематично, то нормативно-правове забезпечення складається із таких елементів: правові засоби (норми права, правовідносини, акти реалізації), правове регулювання, правові явища (правосвідомость, правова культура, правові принципи, ідеї) та правовий вплив. Перейдемо до визначення категорії «нормативно-правове забезпечення протидії злочинності». Під останнім мають на увазі ефективне нормативне супроводження заходів спеціально-кримінологічної протидії та запобігання злочинам. Воно передбачає наявність законів, указів, програм, концепцій запобігання злочинності та окремим її видам [295, c. 35]. Але тут враховано лише один із елементів забезпечення – законодавство, і поза увагою залишаються правові явища, регулювання та вплив. Поняття нормативно-правового забезпечення протидії злочинності можна визначити, на думку Я. О. Триньової, наступним чином: це сукупність юридичних норм, які регулюють відносини у суспільстві у сфері протидії злочинності та мають матеріальне вираження у конкретних нормативно- правових актах (кодексах, законах, підзаконних нормативно-правових актах). Під сукупністю юридичних норм автор розуміє масив юридичних норм різних галузей права (конституційного, цивільного, адміністративного, кримінального тощо) [383, c. 409-410]. Проте в зазначених вище дефініціях 111 не враховано динамічну складову процесу забезпечення та одну зі статичних складових – правові явища. Таким чином, нормативно-правове забезпечення протидії злочинності являє собою створення умов для реалізації суб‟єктами протидії злочинності своїх прав і обов‟язків через сукупність правових засобів (норм права, правовідносин, актів реалізації), явищ (правосвідомість, правову культуру, правові принципи, ідеї), правові регулювання та вплив. Так, встановили не нове, але вдосконалене визначення, суттєво відмінне від існуючих та наведених вище. З метою з‟ясування стану нормативно-правового забезпечення протидії злочинності розглянемо детальніше кожен елемент за такою схемою: правові засоби, правове регулювання, правові явища та правовий вплив. Правові засоби. Як такі виділяють норми права, правозастосовні акти, договори, юридичні права і обов‟язки, заборони, пільги, заходи заохочення та покарання, акти реалізації прав і обов‟язків тощо. Здебільшого досліджувані засоби являють собою законодавство в цій сфері. Достатньо повну класифікацію нормативно-правових актів щодо протидії злочинності здійснила Я. О. Триньова, розподіливши їх за наступними групами. 1. За видами протидії злочинності: – загальне нормативне забезпечення (Міжнародні нормативно-правові акти, Конституція, ЦК, ГК, КУпАП; ЦПК, ГПК, КПК тощо); – спеціальне нормативне забезпечення (КК, КПК; КВК, підзаконні нормативно-правові акти, галузеві накази Генерального прокурора України тощо). 2. За галузевою приналежністю: – міжнародно-правове забезпечення (Загальна декларація прав людини (10.12.48 р.), Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод і протоколи до неї, згоду на обов‟язковість яких надано Верховною Радою України (04.11.50 р.) тощо); 112 – конституційно-правове (Конституція України); – цивільно-правове (ЦК, ЦПК, КЗпП, СК, підзаконні нормативні акти (інструкції, накази, листи тощо)); – господарсько-правове (ГК, ГПК, підзаконні нормативно-правові акти); – адміністративно-правове (КУпАП, підзаконні нормативно-правові акти). 3. За юридичною силою: – міжнародно-правові угоди (Загальна декларація прав людини (10.12.48 р.), Конвенція про захист прав людини й основоположних свобод і протоколи до неї, згоду на обов‟язковість яких надано Верховною Радою України (04.11.50 р.) тощо); – Конституція України – основний закон держави, який має найвищу юридичну силу, приймається в особливому порядку і в якому регламентуються найважливіші з її точки зору відносини у суспільстві у сфері організації та функціонування органів держави, державного устрою та правового статусу людини і громадянина. Всі інші нормативно-правові акти, які приймаються на території України, мають відповідати положенням Основного закону України; – конституційні закони – закони, що вносять певні доповнення чи зміни до Конституції або скасовують її окремі норми (Закон України «Про внесення змін до Конституції України щодо проведення чергових виборів народних депутатів України, Президента України, депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» від 01.02.2011 р.); – кодекси – нормативно-правові акти, в яких об‟єднано і систематизовано правові норми, що регламентують відповідну сферу відносин у суспільстві. Як правило, кодекси виступають основою певної галузі чи підгалузі законодавства (ЦК, ЦПК, ГК, ГПК, СК тощо); 113 – закони – це всі інші нормативно-правові акти, що регулюють різні відносини у суспільстві в державі й приймаються на основі та на виконання Конституції парламентом у межах його компетенції (Закони України: «Про попередження насильства в сім‟ї» від 15.11.01 р., «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом» від 28.11.02 р. тощо); – підзаконні нормативно-правові акти, прийняті уповноваженими на те компетентними правотворчими державними органами на підставі та у виконання законів (Указ Президента України «Про заходи щодо забезпечення особистої безпеки громадян та протидії злочинності» від 19.07.05 р. тощо); Залежно від юридичної сили підзаконні акти також можна поділити на: – загальні – поширюються на всю територію та населення України (Концепція Державної цільової соціальної програми протидії торгівлі людьми на період до 2015 року, схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 15 лютого 2012 р. № 90-р ); – відомчі – поширюються на певну сферу відносин у суспільстві (Наказ Генерального прокурора України № 4/2 гн «Про організацію прокурорського нагляду за додержанням законів спеціальними підрозділами та іншими установами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю» від 19.09.05 р., Наказ Генерального прокурора України № 10 гн «Про організацію діяльності органів прокуратури у сфері запобігання і протидії корупції» від 21.06.11 р. тощо); – місцеві – мають чинність на території певної адміністративно- територіальної одиниці (Міська цільова комплексна програма профілактики та протидії злочинності в місті Києві «Безпечна столиця» на 2012 - 2015 роки Додаток рішення Київради від 26.01.2012 року № 16/7353); – локальні – регламентують діяльність конкретних підприємств, установ, організацій і поширюються на їх працівників (Інструкція про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень, 114 затверджена Наказом Міністерства юстиції України 08.10.1998 р. № 53/5 (у редакції наказу Міністерства юстиції України від 30.12.2004 № 144/5 тощо)). 4. За дією закону у часі: – чинні на час вчинення конкретного діяння – ч. 2 ст. 4 КК України; – на момент вчинення конкретного діяння чинними не були, проте мають зворотну дію у часі – ст. 5 КК України. 5. За дією закону у просторі: – національні нормативно-правові акти, які передбачають певний вид юридичної відповідальності для осіб (галузеві кодекси України, закони України); – іноземні нормативно-правові акти, які передбачають певний вид юридичної відповідальності для осіб (галузеві кодекси іноземних держав, закони, підзаконні нормативно-правові акти тощо) [383, c. 405-407]. Наведене вище цитування потребує уточнення. До класифікації юридичних норм за галузевою приналежністю входять не лише міжнародно-, конституційно-, господарсько-, адміністративно-правові види забезпечення протидії злочинності, а й інші, де одну з головних ролей відіграє кримінально-правове. По-друге, значна частина нормативно-правових актів втратила чинність, у зв‟язку з чим запропоноване групування потребує оновлення. Проведемо огляд діючого законодавства з протидії злочинності, однак не в порядку вищої юридичної сили нормативно-правових актів, а в порядку їх відношення та важливості щодо предмета дослідження. Так, рішенням Ради національної безпеки і оборони України «Про заходи щодо посилення боротьби зі злочинністю в Україні» [325] визнано за необхідне активізувати боротьбу зі злочинністю, пов‟язаною насамперед із бандитизмом, діяльністю незаконних збройних формувань, незаконним обігом вогнепальної зброї та інших засобів ураження, бойових припасів, вибухових речовин, і посилити координацію заходів у цій сфері. У зв‟язку з чим Кабінету Міністрів України, Міністерству внутрішніх справ, Службі безпеки, Адміністрації Державної 115 прикордонної служби, Військовій службі правопорядку у Збройних Силах, Державній фіскальній службі разом із Державною службою фінансового моніторингу та за участю Національного банку наказано невідкладно вжити додаткових конкретних заходів, що перераховані в рішенні РНБО. В Указі Президента України «Про систему заходів щодо усунення причин та умов, які сприяють злочинним проявам і корупції» [326] визначено, що пріоритетними напрямами діяльності державних органів, насамперед правоохоронних, є забезпечення захисту прав і свобод громадян від злочинних посягань, особливо у сферах реалізації права власності, підприємницької діяльності, фінансових, соціально-трудових відносин, споживання, а також усунення соціально-економічних причин і умов, що сприяють злочинності та корупції. У самих заходах вказані конкретні дії зі сторони Ради національної безпеки і оборони України, Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, Міністерства фінансів, Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України, Міністерства охорони здоров‟я, Міністерства юстиції, Верховного суду, Генеральної прокуратури, Міністерства внутрішніх справ, Служби безпеки України, Державної прикордонної служби, Державної митної служби, Державної податкової адміністрації, Головного контрольно-ревізійного управлінням, Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг і Національного банку щодо усунення причин та умов, які сприяють злочинним проявам і корупції. Комплексні заходи щодо профілактики бездоглядності та правопорушень серед дітей, їх соціальної реабілітації в суспільстві, затверджені Указом Президента України [172], передбачають: 1) удосконалення нормативно-правової бази запобігання бездоглядності та правопорушенням серед дітей, приведення її у відповідність сучасним умовам і міжнародним нормам; 116 2) підвищення ефективності діяльності всіх суб‟єктів державної системи соціального та правового захисту щодо розв‟язання проблем профілактики бездоглядності та правопорушень серед дітей, їх соціальної реабілітації в суспільстві; 3) створення умов для соціальної, психолого-педагогічної, медичної, правової підтримки і реабілітації дітей з девіантною поведінкою, зокрема шляхом розширення відповідно до потреб регіонів мережі притулків для неповнолітніх; 4) організацію теоретичних і методичних досліджень з проблем профілактики бездоглядності та правопорушень серед дітей, узагальнення досвіду і впровадження в практику найефективніших методів цієї роботи; 5) підготовку і підвищення кваліфікації фахівців, які займаються профілактикою бездоглядності та правопорушень серед дітей. Законом України «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону» [302] врегульовується порядок реалізації громадянами України права створювати громадські об‟єднання для участі в охороні громадського порядку і державного кордону, а також сприяння органам місцевого самоврядування, правоохоронним органам, Державній прикордонній службі України та органам виконавчої влади, а також посадовим особам у запобіганні та припиненні адміністративних правопорушень і злочинів, захисті життя та здоров‟я громадян, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань, а також у рятуванні людей і майна під час стихійного лиха та інших надзвичайних обставин. Якщо говорити більш детально, то в ньому визначено: 1) засади створення громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону та припинення їх діяльності; 2) основні завдання, права, обов‟язки, форми і методи роботи громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону та їх членів; 117 3) умови та порядок застосування заходів фізичного впливу і спеціальних засобів; 4) обов‟язки органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо діяльності громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону; 5) правові гарантії, соціальний захист, заходи заохочення і стягнення щодо членів громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону; 6) забезпечення діяльності громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону; 7) нагляд і контроль за додержанням законодавства громадськими формуваннями з охорони громадського порядку і державного кордону. Засади державної антикорупційної політики в Україні (Антикорупційна стратегія) на 2014 – 2017 роки акцентують увагу, що розв‟язання проблеми корупції є одним із пріоритетів для українського суспільства на сьогоднішньому етапі розвитку держави. Цей стратегічний документ визначає першочергові заходи із запобігання та протидії корупції, що повинні створити основу для подальшого проведення реформи у цій сфері. У ньому визначено наступне: 1) постановка проблеми, визначення мети та конкретних заходів запобігання корупції у представницьких органах влади, публічної служби, діяльності органів виконавчої влади, сфері державних закупівель, судовій системі, органах кримінальної юстиції та приватному секторі; 2) постановка проблеми, визначення мети та конкретних заходів щодо забезпечення доступу до інформації, яка становить суспільний інтерес, а саме – відомості про використання публічних коштів, розпорядження державним або комунальним майном, особисті доходи, майно, видатки та зобов‟язання фінансового характеру публічних службовців; 3) постановка проблеми, визначення мети та конкретних заходів щодо покарання за корупцію; 118 4) постановка проблеми, визначення мети та конкретних заходів щодо формування негативного ставлення до корупції; 5) оцінка результатів та механізм реалізації антикорупційної стратегії. Закон України «Про запобігання корупції» [297] встановлює правові та організаційні засади функціонування системи запобігання корупції в Україні, зміст і порядок застосування превентивних антикорупційних механізмів, правила щодо усунення наслідків корупційних правопорушень. У цьому акті йдеться про: 1) визначення основних понять у сфері запобігання корупції; 2) суб‟єкти, на яких поширюється дія закону; 3) статус, склад, повноваження, організацію діяльності, гарантії незалежності, контроль за діяльністю, фінансове та матеріально-технічне забезпечення Національного агентства з питань запобігання корупції, а також правовий статус його членів, працівників та територіальних органів, їх соціальний захист і оплата праці; 4) механізм формування та реалізації антикорупційної політики, зокрема участь громадськості в заходах щодо запобігання корупції; 5) заходи запобігання корупційним та пов‟язаним із корупцією правопорушенням (обмеження щодо використання службових повноважень чи свого становища; обмеження щодо одержання подарунків; запобігання одержанню неправомірної вигоди або подарунка та поводження з ними; обмеження щодо сумісництва та суміщення з іншими видами діяльності; обмеження після припинення діяльності, пов‟язаної з виконанням функцій держави, місцевого самоврядування; обмеження спільної роботи близьких осіб); 6) заходи запобігання та врегулювання конфлікту інтересів (усунення особи від виконання завдання, вчинення дій, прийняття рішення чи участі в його прийнятті в умовах реального чи потенційного конфлікту інтересів; застосування зовнішнього контролю за виконанням особою відповідного завдання, вчиненням нею певних дій чи прийняття рішень; обмеження 119 доступу особи до певної інформації; перегляд обсягу службових повноважень особи; переведення особи на іншу посаду; звільнення особи; особливості врегулювання конфлікту інтересів, що виник у діяльності окремих категорій осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування; запобігання конфлікту інтересів у зв‟язку з наявністю в особи підприємств чи корпоративних прав); 7) правила етичної поведінки осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування та прирівняних до них; 8) фінансовий контроль (подання декларацій осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування; облік та оприлюднення декларацій; моніторинг способу життя суб‟єктів декларування; додаткові заходи здійснення фінансового контролю; особливості здійснення заходів фінансового контролю стосовно окремих категорій осіб); 9) державний захист осіб, які надають допомогу в запобіганні і протидії корупції; 10) інші механізми запобігання і протидії корупції (заборона на одержання пільг, послуг і майна органами державної влади та органами місцевого самоврядування; антикорупційна експертиза; спеціальна перевірка тощо); 11) загальні засади запобігання корупції у діяльності юридичної особи; 12) відповідальність за корупційні або пов‟язані з корупцією правопорушення та усунення їх наслідків; 13) засади та заходи міжнародного співробітництва у сфері запобігання і протидії корупції (в тому числі міжнародний обмін інформацією; заходи щодо повернення в Україну коштів та іншого майна, одержаних внаслідок корупційних правопорушень, і розпоряджання вилученими коштами та іншим майном, одержаними внаслідок корупційних правопорушень). 120 Закон України «Про боротьбу з тероризмом» [299] загалом вказує на правові та організаційні основи боротьби з тероризмом, повноваження і обов‟язки органів виконавчої влади, об‟єднань громадян і організацій, посадових осіб та окремих громадян у цій сфері, порядок координації їх діяльності, гарантії правового і соціального захисту громадян у зв‟язку із участю у боротьбі з тероризмом. У ньому визначено: 1) основні поняття та принципи боротьби з тероризмом; 2) суб‟єкти боротьби з тероризмом, їх повноваження та взаємодію; 3) організацію проведення антитерористичної операції; 4) відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом; 5) питання соціальної реабілітації осіб, які постраждали від терористичного акту; 6) правовий і соціальний захист осіб, які беруть участь у боротьбі з тероризмом; 7) відповідальність за участь у терористичній діяльності; 8) міжнародне співробітництво України у сфері боротьби з тероризмом; 9) контроль і нагляд за законністю здійснення боротьби з тероризмом. Закон України «Про протидію торгівлі людьми» [300] визначає організаційно-правові засади протидії торгівлі людьми, гарантуючи гендерну рівність, основні напрями державної політики та засади міжнародного співробітництва у цій сфері, повноваження органів виконавчої влади, порядок встановлення статусу осіб, які постраждали від торгівлі людьми, та порядок надання допомоги таким особам. В даному акті мова йде про: 1) основні терміни та принципи протидії торгівлі людьми; 2) основні напрями державної політики у сфері протидії торгівлі людьми; 3) суб‟єкти, які здійснюють заходи у сфері протидії торгівлі людьми; 121 4) повноваження суб‟єктів, які здійснюють заходи у сфері протидії торгівлі людьми; 5) попередження торгівлі людьми; 6) боротьбу з торгівлею людьми; 7) надання допомоги та захисту особам, які постраждали від торгівлі людьми; 8) протидію торгівлі дітьми; 9) контроль за виконанням законів у сфері протидії торгівлі людьми; 10) міжнародне співробітництво у сфері протидії торгівлі людьми; 11) відповідальність у сфері протидії торгівлі людьми; 12) фінансування та джерела покриття витрат на здійснення заходів, спрямованих на протидію торгівлі людьми. Заслуговують на увагу також Стратегія національної безпеки України, затверджена в новій редакції Указом Президента України від 26 травня 2015 року № 287/2015 [361], та Концепція розвитку сектору безпеки і оборони України, затверджена Указом Президента України від 14 березня 2016 року № 92/2016 [173], оскільки в них визначено систему поглядів на розвиток безпекових та оборонних спроможностей України у середньостроковій перспективі, сформованих на основі оцінки безпекового середовища та фінансово-економічних можливостей держави, здійснених у рамках комплексного огляду сектору безпеки і оборони України, в тому числі щодо протидії злочинності. Отже, щодо аналізу національного законодавства, суттєвим недоліком є відсутність нормативно-правового акта, в якому було б комплексне визначення державної політики щодо профілактики злочинів і правопорушень, схожого на Концепцію реалізації державної політики у сфері профілактики правопорушень на період до 2015 року, що була схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 30 листопада 2011 року № 1209-р [157]. У цьому документі були висвітлені проблеми, які потребують розв‟язання, мета і строки реалізації, шляхи і способи їх розв‟язання, 122 очікувані результати та обсяг фінансових, матеріально-технічних, трудових ресурсів, необхідних для забезпечення реалізації профілактичних заходів. Перейдемо до другого елементу нормативно-правового забезпечення протидії злочинності, а саме питання міжнародних правових засобів, яке є достатньо дослідженим у науці. Воно було предметом наукових робіт С. С. Алексєєва, О. М. Бандурки, Я. М. Бельсона, П. Д. Біленчука, О. І. Виноградової, К. Ф. Гуценко, В. П. Зіміна, І. Н. Зубова, О. М. Ларіна, І. І. Лукашука, В. С. Овчинського, В. І. Попова, К. С. Родіонова, В. М. Савицького, Н. В. Сібільової, В. Ф. Цепелєва, М. Є. Шумили та інших. Перелік основних міжнародних договорів у кримінально-правовій сфері, укладених в рамках ООН, її спеціалізованих установ, МАГATE і Ради Європи, як зазначають дослідники, охоплює такі документи. 1. Договори, укладені в рамках ООН, її спеціалізованих установ і МАГАТЕ: а) у сфері боротьби з міжнародним тероризмом:  Конвенція про злочини і деякі інші акти, що здійснюються на борту повітряних суден (1963 р.);  Конвенція про боротьбу з незаконним захопленням повітряних суден (1970 p.);  Конвенція про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки цивільної авіації (1971 p.);  Конвенція про запобігання і покарання за злочини проти осіб, які користуються міжнародним захистом, зокрема дипломатичних агентів (1973 p.);  Міжнародна конвенція про боротьбу із захопленням заручників (1979 p.);  Конвенція про фізичний захист ядерного матеріалу (1980 p.);  Протокол про боротьбу з незаконними актами насильства в аеропортах, що обслуговують міжнародну цивільну авіацію (1988 p.), що 123 доповнює Конвенцію про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки цивільної авіації;  Конвенція про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки морського судноплавства (1988 p.);  Протокол про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки стаціонарних платформ, розташованих на континентальному шельфі (1988 p.);  Конвенція про маркування пластичних вибухових речовин з метою їх виявлення (1991 р.); б) у сфері боротьби з незаконним обігом наркотичних засобів та психотропних речовин і зловживанням ними:  Єдина конвенція про наркотичні засоби (1961 р.);  Конвенція про психотропні речовини (1971 р.);  Протокол 1972 р. про поправки до Єдиної конвенції про наркотичні засоби (1961 p.);  Конвенція Організації Об‟єднаних Націй про боротьбу проти незаконного обігу наркотичних засобів і психотропних речовин (1988 p.); в) у сфері боротьби з іншими злочинами, що становлять міжнародну небезпеку:  Міжнародна конвенція про припинення обігу порнографічних видань і торгівлі ними (1923 p.);  Міжнародна конвенція щодо боротьби з підробкою грошових знаків (1929 p.);  Конвенція про боротьбу з торгівлею людьми і з експлуатацією проституції третіми особами (1950 p.);  Конвенція про заходи, спрямовані на заборону й попередження незаконного ввезення, вивезення і передачі права власності на культурні цінності (1970 p.). 2. Договори, укладені в рамках Ради Європи: 124  Європейська конвенція про видачу 1957 р. з додатковими протоколами 1975 і 1978 років;  Європейська конвенція про взаємну правову допомогу в кримінальних справах 1959 р. з додатковим протоколом 1978 p.;  Європейська конвенція про нагляд за умовно засудженими й умовно звільненими правопорушниками (1964 p.);  Європейська конвенція про охорону археологічної спадщини (1969 p.);  Європейська конвенція про міжнародну силу рішень у кримінальних справах (1970 p.);  Європейська конвенція про передачу провадження в кримінальних справах (1972 p.);  Європейська конвенція про контроль за придбанням і зберіганням вогнепальної зброї приватними особами (1978 p.);  Європейська конвенція про боротьбу з тероризмом (1977 p.);  Європейська конвенція про компенсацію жертвам насильницьких злочинів (1983 p.);  Європейська конвенція про запобігання насильству і хуліганській поведінці глядачів під час спортивних заходів і, зокрема, футбольних матчів (1985 p.);  Конвенція про відмивання, виявлення, вилучення і конфіскацію доходів від злочинної діяльності (1990 p.) [93, c. 30]. Аналізуючи конкретні двосторонні й багатосторонні угоди між Україною та іншими державами, О. С. Стеблинська сформулювала особливості правового регулювання в цій сфері. По-перше, цікавим є обсяг міжнародних зобов‟язань, узятих на себе Україною як незалежною державою. На сьогодні Україною підписано більше ста міжнародних договорів у сфері боротьби зі злочинністю, зокрема низку угод про правову допомогу в цивільних, сімейних і кримінальних справах (практично зі всіма 125 республіками колишнього СРСР, а також із багатьма країнами Європи, Азії, Африки та Америки), угоди про співпрацю в боротьбі з незаконним обігом наркотиків (наприклад, з Австрією та Італією). Крім того, є угоди правоохоронних органів України і країн СНД, що стосуються питань розслідування. По-друге, регіональні контакти України у сфері боротьби з організованою злочинністю в повному обсязі охоплюються угодами з країнами-членами СНД. Серед них перше місце посідає Конвенція про правову допомогу і правові відносини в цивільних, сімейних і кримінальних справах (Мінськ, 22 січня 1993 pоку) [155]. Відповідно до ст. 4 Конвенції установи юстиції договірних сторін надають правову допомогу в цивільних, сімейних і кримінальних справах відповідно до її положень. Договірні сторони надають один одному правову допомогу шляхом виконання процесуальних та інших дій, передбачених законодавством запрошеної договірної сторони, зокрема: складання і пересилання документів; проведення оглядів, обшуків; вилучення, передача речових доказів; проведення експертизи; допиту сторін, третіх осіб, підозрюваних, обвинувачених, потерпілих, свідків, експертів, розшуку осіб; здійснення кримінального переслідування, видачі осіб для притягнення їх до кримінальної відповідальності або виконання вироку, визнання й виконання судових рішень у цивільних справах, вироків у частині цивільного позову, виконавчих написів, а також шляхом вручення документів. Загальні положення Конвенції були розкриті в аналогічних двосторонніх угодах між Україною і державами-членами СНД. Слід зазначити, що у вказаних документах передбачений уніфікований порядок надання правової допомоги в кримінальних провадженнях без урахування їх специфіки [360, c. 24-25]. Таким чином, правові засоби протидії злочинності в частині міжнародних нормативних актів являють собою сукупність багатосторонніх та двосторонніх договорів між Україною і країнами СНД, країнами Європи, 126 Азії, Африки та Америки. Здебільшого такі угоди мають загальний характер, стосуються окремих напрямів, але конкретні заходи протидії злочинності визначені з учасниками СНД. Зазначимо також, що не з усіма державами світу Україна має домовленості в досліджуваній сфері, проте такий недолік поступово усувається у зв‟язку з процесами глобалізації. Наприклад, Угода про співробітництво між Генеральною прокуратурою України та Федеральною прокуратурою Королівства Бельгія у боротьбі з кіберзлочинністю, організованою злочинністю, корупцією і тероризмом від 15.10.2015 року [386] відкриває нові можливості в цих напрямах для правоохоронних органів обох країн. Таким чином, основою законодавства України з протидії злочинності є: 1) Конституція України; 2) міжнародні договори, ратифіковані Верховною Радою України: а) багатосторонні – Конвенція про боротьбу з торгівлею людьми і з експлуатацією проституції третіми особами від 02.12.1949 року, Міжнародна конвенція по боротьбі з підробленням грошових знаків від 20.04.1929 року, Міжнародна конвенція про боротьбу із захопленням заручників від 17.12.1979 року, Європейська конвенція про взаємну правову допомогу в кримінальних справах від 20.04.1959 року, Європейська конвенція про боротьбу з тероризмом від 27.01.1977 року та інші; б) двосторонні – угода між Кабінетом Міністрів України та Урядом Республіки Словенія про співробітництво в боротьбі зі злочинністю, затверджена Постановою Кабінету Міністрів від 10.10.2012 року № 928, Меморандум про співробітництво між Генеральною прокуратурою України та Прокуратурою Республіки Гватемала в боротьбі з транснаціональною злочинністю від 24.03.2010 року, Меморандум про співробітництво між Генеральною прокуратурою України та Національною прокуратурою Королівства Нідерланди у боротьбі з кіберзлочинністю, організованою злочинністю та відмиванням доходів, одержаних злочинним шляхом, від 09.09.2009 року, Меморандум про співробітництво між Генеральною 127 прокуратурою України та Генеральною Прокуратурою Республіки Албанія в боротьбі з транснаціональною злочинністю й відмиванням доходів, одержаних злочинним шляхом, від 18.10.2007 року тощо; 3) кодифіковані нормативно-правові акти – Кримінальний кодекс України, Кримінальний процесуальний кодекс України, Кримінально- виконавчий кодекс України, Кодекс України про адміністративні правопорушення та інші; 4) закони України «Про Національну поліцію», «Про Службу безпеки України», «Про прокуратуру», «Про Національне антикорупційне бюро України», «Про державну службу», «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю», «Про боротьбу з тероризмом», «Про протидію торгівлі людьми», «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону», «Про запобігання корупції», «Засади державної антикорупційної політики в Україні (Антикорупційна стратегія) на 2014 – 2017 роки» тощо; 5) підзаконні акти – Укази Президента України «Про систему заходів щодо усунення причин та умов, які сприяють злочинним проявам і корупції» від 09.02.2004 року року № 175/2004 та «Про затвердження Комплексних заходів щодо профілактики бездоглядності та правопорушень серед дітей, їх соціальної реабілітації в суспільстві» від 18.03.1998 року № 200/98, Рішення Ради національної безпеки і оборони України «Про заходи щодо посилення боротьби зі злочинністю в Україні» від 06.05.2015 року, Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Державної програми щодо реалізації засад державної антикорупційної політики в Україні (Антикорупційної стратегії) на 2015-2017 роки» від 29 квітня 2015 року № 265, «Про затвердження Правил етичної поведінки державних службовців» від 11 лютого 2016 року № 65 та «Про затвердження Порядку проведення службового розслідування стосовно осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування» від 13 червня 2000 року № 950, Наказ Міністерства юстиції України «Про затвердження Методології 128 проведення антикорупційної експертизи проектів нормативно-правових актів» від 23 червня 2010 року № 1380/5, «Інструкція про порядок обліку кримінальних та адміністративних корупційних правопорушень», затверджена спільним наказом Генеральної прокуратури, Міністерства внутрішніх справ, Служби безпеки, Міністерства доходів і зборів, Міністерства оборони і Державної судової адміністрації від 22 квітня 2013 року № 52/394/172/71/268/60 та інші. До правових засобів боротьби зі злочинністю також належать акти застосування норм права. Акт застосування норм права – це правовий акт індивідуального характеру, в якому формально закріплюються рішення державного органу по конкретній юридичній справі [374, c.93]. Акт застосування норм права – офіційний документ компетентного органу держави, який приймається в результаті розгляду конкретної справи на основі норм права [287, c.289]. Деякі вчені розглядають його двояко: як форму права і як акт індивідуального піднормативного регулювання. По-суті, актами застосування норм права є вирок, ухвала, рішення, указ, постанова, розпорядження, наказ та інше, що видаються всіма органами держави та деякими посадовими особами (в тому числі суддями, слідчими, прокурорами). Ознаками акта застосування норм права є те, що він: 1) приймається на основі нормативно-правового акта або іншої форми права і спирається на норму (норми) права; 2) виходить від компетентних органів, уповноважених на ухвалення таких рішень; 3) має індивідуальний (персоніфікований), а не нормативний характер. Акт застосування права може бути адресований конкретним суб‟єктам із вказівкою на те, хто з них в цій ситуації володіє суб‟єктивними правами та юридичними обов‟язками, хто має певний правовий статус. В акті застосування права можуть встановлюватися конкретні юридичні факти або конкретний правовий режим якогось об‟єкта, майна тощо; 129 4) має певну, встановлену законом, форму та реквізити [375, c. 422- 423]. Для даного дослідження демонстраційне значення має класифікація актів застосування права. Наведемо лише ті критерії, що цікавлять нас найбільше: 1) за функціональним призначенням: – регулятивні акти, що забезпечують реалізацію диспозицій регулятивних норм права; – охоронні акти, що забезпечують реалізацію санкцій охоронних норм права, встановлюючи міру юридичної відповідальності (вирок, ухвала про стягнення, квитанція про сплату штрафу); 2) за характером приписів: – уповноважуючі – правозастосовні акти, які дають можливість реалізувати певне суб‟єктивне право (управління власністю, право представлення інтересів тощо); – зобов‟язуючі акти – конкретизують юридичний обов‟язок та покладають на суб‟єктів необхідність його здійснення (захист прав потерпілого, обов‟язок утримувати дітей, престарілих батьків тощо); – забороняючі акти – конкретизують юридичні заборони; 3) за предметом правового регулювання: – кримінально-правові; – адміністративно-правові; – фінансово-правові; – цивільно-правові норми права тощо; 4) за юридичною природою: – основні, що містять остаточне рішення в конкретній справі (вирок, ухвала суду, рішення органу соціального забезпечення); – додаткові, які забезпечують прийняття основного акта (акт експертизи, протоколи огляду документів, місця події тощо) [287, c. 289]. 130 Загалом стан прийняття рішень у результаті розгляду конкретної справи на основі норм права є задовільним. Окремі проблеми виділяються практично в кожній сфері правового регулювання, що є предметом інших, вужчих досліджень. Наприклад, при винесенні низки постанов слідчим необхідні схвальні рішення слідчого судді (запобіжні заходи) або прокурора (обшук житла, ексгумація трупа). На практиці існують випадки необґрунтованої відмови останніх. Другим прикладом може бути невиконання постанов слідчого щодо усунення причин і умов вчинення злочину як посадовими особами, так і окремими громадянами. Також існують випадки неможливості прийняття рішень посадовими особами, оскільки законодавець у деяких випадках не дає чіткого роз‟яснення понятьу нормативно-правових актах. Таким чином, акт застосування норм права як один із правових засобів боротьби зі злочинністю є, з одного боку, формою права, а з іншого – актом індивідуального піднормативного регулювання, що відіграє одну з головних ролей у нормативно-правовому забезпеченні боротьби зі злочинністю. Як правові засоби боротьби зі злочинністю слід також розглядати судовий прецедент і судову практику. Останні стали предметом дослідження таких науковців, як: П. П. Андрушко, Ю. В. Баулін, А. Е. Жалінський, Д. В. Кирилюк, М. І. Козюбра, В. О. Котюк, Д. В. Кухнюк, Б. В. Малишев, М. І. Мельник, В. О. Навроцький, А. В. Наумов, А. О. Селіванов, О. Ф. Скакун, М. І. Сірий, С. В. Шевчук, Г. Г. Шмельова та інші. В нашій правовій системі їх традиційно розглядають як рекомендації, приклади. Незважаючи на дискусії в теорії, досліджувані категорії знайшли своє застосування на практиці. Прецедент являє собою, на думку І. М. Погрібного, судове рішення з конкретної юридичної справи, яке стає загальнообов‟язковим при вирішенні всіх аналогічних справ у майбутньому. В той же час прецедент не є джерелом права в сучасній правовій системі України, оскільки судова практика у будь- якому її значенні джерелом права визнаватися не може. Можливість 131 посилання суду у своєму рішенні на постанови пленумів Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів ще раз підтверджує обов‟язковість еталонного правозастосування, тобто застосування існуючих, а не створення нових норм права [279, c.45-49]. Судовий прецедент, як зазначає Н. А. Орловська, – це результат відправлення правосуддя вищими судовими інстанціями; це акт, у якому суд, піддаючи тлумаченню та роз‟яснюючи нормативно-правові приписи, формулює правила їх застосування, що є обов‟язковими під час вирішення аналогічних справ [267, c.256]. Наведемо іншу точку зору. В. Д. Зорькін зазначає, що проблема судового прецеденту – одна з кардинальних проблем розвитку сучасного права – у значенні і правотворчості, і правозастосування. Правотворча діяльність судів у правовій системі й України, і Росії, на думку вченого, формально (офіційно) не визнається, у доктрині інтерпретується суперечливо, але реально існує і через вищі судові інстанції впливає на розвиток права, так само як це має місце й у деяких інших країнах європейського континенту (Греції, Італії, Нідерландів, ФРН тощо) [134, c.3]. Звернемося і до визначення категорії «судова практика». Під останньою в різних випадках розуміють дещо різні, але подібні за юридичною природою явища. Це, насамперед, акти органів суду, що приймаються різними судовими інстанціями під час розгляду конкретних справ; по-друге, це сукупність актів суду, які складають у процесі правозастосування; по-третє, постанови вищих судових органів, що мають роз‟яснювальний характер [279, c.47]. Судова практика, на думку В. М. Жуйкова, узагальнена в роз‟ясненнях Пленуму Верховного Суду, завжди визнавалась джерелом права. Не будучи визнаною офіційно, вона, однак, не менше фактично завжди враховувалася нижчими судами як орієнтир з питань застосування і тлумачення права, подолання прогалин, застосування аналогії закону чи права [116, c. 79-90]. 132 Із наведеного вище видно, що деякі науковці прямо визначають судову практику та прецедент джерелом права, а деякі – тлумаченням обов‟язковим для застосування під час вирішення аналогічних справ. Для вирішення цього питання необхідно говорити предметно про конкретні рішення певних судів, а саме: Європейського суду з прав людини, Конституційного Суду України, Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів – Вищого адміністративного, Вищого господарського і Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ. Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов‟язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права [301]. Таким чином, рішенням Верховної ради України були об‟єднанні різні елементи правових систем – романо-германської (континентальної) та англосаксонськї (прецедентної). Аналіз юридичної літератури дозволяє виділити два принципово протилежні погляди на досліджуване питання щодо рішень Конституційного Суду України. На думку В. М. Шаповала, рішення й висновки КСУ не існують самостійно та можуть враховуватися лише в процесі нормозастосування щодо положень Конституції України й законів [409, c.29]. Проте В. П. Тихий зазначає, що рішення КСУ, якими визнано закони, інші нормативно-правові акти або їх окремі положення неконституційними, мають силу нормативно-правового акта, адже вони породжують нові права й обов‟язки; фактично КСУ виконує функцію негативного право творця [380, c. 29]. Відповідно до ч. 2 ст. 152 Конституції України, закони, інші правові акти або їх окремі положення, які визнано неконституційними, втрачають 133 чинність із дня ухвалення КСУ рішення про їх неконституційність [156]. З цього положення випливає, що його рішення є нормативним прецедентом. Що стосується постанов Пленуму Верховного Суду України, то ситуація аналогічна до вище зазначеної. О. Ф. Скакун зазначає, що деталізація правових норм у них сприяє створенню нових правовідносин не лише правозастосовного, а й нормативного характеру. Крім того, будь-які судові рішення, які ґрунтуються на аналогії закону чи на загальних принципах права, можуть сприйматися судами після проходження рішення через касаційну інстанцію як фактичний прецедент [351, c. 332]. У свою чергу, А. Б. Венгеров писав, що вищий орган судової системи розкриває в конкретних рішеннях оціночні поняття, таким чином конкретизуючи й деталізуючи закон. Відповідні рішення стають правоположеннями, які набувають обов‟язкового характеру, забезпечуються авторитетом вищого судового органу, його здатністю відміняти всі ті рішення, що суперечать цим право положенням [73, c. 420]. У п. 3 ч. 1 ст. 455 Кримінального процесуального кодексу України закріплений припис щодо обов‟язковості судових рішень Верховного Суду України, а саме: судові рішення суду касаційної інстанції мають відповідати висновку щодо застосування норм права, викладеному в постанові Верховного Суду України [179]. Судові рішення Верховного Суду України в зазначеній у КПК України площині – це обов‟язковий прецедент тлумачення, що фактично утворює правила правозастосування. Однак останні є невід‟ємною частиною кримінально-правового регулювання, зокрема вони становлять значний масив норм у Загальній частині КК України (зобов‟язальні приписи) [267, c. 258-259]. Таким чином, рішення Європейського суду з прав людини та Конституційного Суду України є нормативними прецедентами, а отже – джерелами права, а рішення Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів – Вищого адміністративного, Вищого господарського і 134 Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ – це прецеденти правозастосовного характеру, в яких містяться тлумачення нормативно-правових актів або зразки правозастосування. Їхнє значення важко переоцінити, оскільки за їх допомогою відбувається індивідуальне та нормативно-правове регулювання суспільних відносин у частині вирішення правових конфліктів і у випадку відсутності відповідної норми права – забезпечення захисту прав людини, які знайшли нормативне закріплення. Отже, до правових засобів протидії злочинності належать: 1) Конституція України; 2) міжнародні договори, ратифіковані ВРУ: а) багатосторонні (наприклад, Конвенція про боротьбу з торгівлею людьми і з експлуатацією проституції третіми особами від 02.12.1949 року, Міжнародна конвенція щодо боротьбі з підробкою грошових знаків від 20.04.1929 року, Міжнародна конвенція про боротьбу із захопленням заручників від 17.12.1979 року, Європейська конвенція про взаємну правову допомогу в кримінальних справах від 20.04.1959 року, Європейська конвенція про боротьбу з тероризмом від 27.01.1977 року тощо); б) двосторонні (наприклад, угода між Кабінетом Міністрів України та Урядом Республіки Словенія про співробітництво в боротьбі зі злочинністю, затверджена Постановою Кабінету Міністрів від 10.10.2012 року № 928, Меморандум про співробітництво між Генеральною прокуратурою України та Прокуратурою Республіки Гватемала в боротьбі з транснаціональною злочинністю від 24.03.2010 року, Меморандум про співробітництво між Генеральною прокуратурою України та Національною прокуратурою Королівства Нідерланди у боротьбі з кіберзлочинністю, організованою злочинністю та відмиванням доходів, одержаних злочинним шляхом від 09.09.2009 року, Меморандум про співробітництво між Генеральною прокуратурою України та Генеральною Прокуратурою Республіки Албанія в боротьбі з транснаціональною злочинністю й відмиванням доходів, одержаних злочинним шляхом від 18.10.2007 року тощо). 135 3) кодифіковані нормативно-правові акти – Кримінальний кодекс України, Кримінальний процесуальний кодекс України, Кримінально- виконавчий кодекс України, Кодекс України про адміністративні правопорушення та інші; 4) закони України (наприклад, «Про Національну поліцію», «Про Службу безпеки України», «Про прокуратуру», «Про Національне антикорупційне бюро України», «Про державну службу», «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю», «Про боротьбу з тероризмом», «Про протидію торгівлі людьми», «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону», «Про запобігання корупції», «Засади державної антикорупційної політики в Україні (Антикорупційна стратегія) на 2014 - 2017 роки» тощо; 5) підзаконні акти (наприклад, Укази Президента України «Про систему заходів щодо усунення причин та умов, які сприяють злочинним проявам і корупції» від 09.02.2004 року № 175/2004 та «Про затвердження Комплексних заходів щодо профілактики бездоглядності та правопорушень серед дітей, їх соціальної реабілітації в суспільстві» від 18.03.1998 року № 200/98, Рішення Ради національної безпеки і оборони України «Про заходи щодо посилення боротьби зі злочинністю в Україні» від 06.05.2015 року, Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Державної програми щодо реалізації засад державної антикорупційної політики в Україні (Антикорупційної стратегії) на 2015 - 2017 роки» від 29 квітня 2015 року № 265, «Про затвердження Правил етичної поведінки державних службовців» від 11 лютого 2016 року № 65 та «Про затвердження Порядку проведення службового розслідування стосовно осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування» від 13 червня 2000 року № 950, Наказ Міністерства юстиції України «Про затвердження Методології проведення антикорупційної експертизи проектів нормативно- правових актів» від 23 червня 2010 року № 1380/5, «Інструкція про порядок обліку кримінальних та адміністративних корупційних правопорушень», 136 затверджена спільним наказом Генеральної прокуратури, Міністерства внутрішніх справ, Служби безпеки, Міністерства доходів і зборів, Міністерства оборони і Державної судової адміністрації від 22 квітня 2013 року № 52/394/172/71/268/60 та інші); 6) акти застосування норм права як акти індивідуального піднормативного регулювання; 7) судовий прецедент і судова практика (рішення Європейського суду з прав людини та Конституційного Суду України є нормативними прецедентами, а отже – джерелами права, а рішення Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів – Вищого адміністративного, Вищого господарського і Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ – це прецеденти правозастосовного характеру, в яких містяться тлумачення нормативно-правових атів або зразки правозастосування). Правові явища (правосвідомість, правова культура, правові принципи та ідеї). Тут лише акцентуємо увагу на принципах протидії злочинності, які достатньо розроблені в юридичній літературі. Вони, на думку О. О. Білоусової, являють собою організовані у нормативну форму основні вимоги, висунуті до побудови системи протидії злочинності, включаючи зміст і напрямок діяльності суб‟єктів такої протидії. Система принципів протидії злочинності повинна становити сукупність таких принципів, як: 1) законність (у процесі реалізації заходів протидії злочинності обов‟язковим є виконання законів, інших нормативних актів, що утворюють юридичну основу протидії досліджуваному явищу); 2) справедливість (заходи протидії злочинності не можна обмежувати лише застосуванням до винних осіб адекватного вчиненому злочину виду і розміру покарання або інших заходів кримінально-правового впливу. Вони повинні містити в собі комплекс заходів, що здійснюються іншими суб‟єктами запобіжної діяльності); 137 3) забезпечення захисту прав і свобод людини і громадянина (неприпустимим є посилення забезпечення за допомогою заходів протидії якихось одних прав і свобод за рахунок інших. Застосування заходів, що обмежують права і свободи громадян, є допустимим тільки по фактам порушення закону й у передбачених законом випадках); 4) співробітництво держави з неурядовими громадськими та міжнародними організаціями, окремими громадянами (без допомоги всього населення, всього суспільства успіх у протидії злочинності неможливий); 5) пріоритет заходів, спрямованих на протидію злочинності (диктується тим, що злочинність впливає на всі сфери життєдіяльності держави і суспільства, серйозно гальмує соціально-економічні й політичні перетворення в Україні) [52, c. 65-69]. Всі перераховані принципи протидії злочинності знайшли своє пряме або опосередковане відображення в нормативно-правових актах. Проте доцільно також забезпечити пряму дію даних вимог, основних ідей шляхом закріплення їх у законі. Правове регулювання. Це форма владного юридичного впливу на суспільні відносини, що здійснюється державою за допомогою всіх правових засобів з метою їх упорядкування, закріплення і забезпечення [160, c. 422]. Механізм правового регулювання, як зазначають науковці, є складним правовим явищем і являє собою єдину систему правових засобів, за допомогою яких здійснюється вплив на суб‟єктів правовідносин для вирішення суспільно важливих завдань. Виділяють такі елементи механізму правового регулювання: 1. Норми права – це нормативна передумова правопорядку, первинна ланка механізму правового регулювання, що моделює «ідеальний» правопорядок. 2. Правовідносини – елемент механізму правового регулювання, що забезпечує перехід від ідеального, передбачуваного законодавцем 138 правопорядку до встановлення конкретної можливої чи належної поведінки учасників суспільних відносин. 3. Акти реалізації юридичних прав і обов‟язків є завершальною передумовою правопорядку. В умовах режиму законності права та обов‟язки учасників правовідносин реально втілюються в їх поведінці, досягають своєї мети і таким чином переходять у ту систему суспільних відносин, які й утворюють правовий порядок [374, c. 135]. Визначаючи стан нормативно-правового забезпечення протидії злочинності, необхідно звернутися до питання ефективності механізму правового регулювання, що являє собою співвідношення між метою впливу і його результатами. Метою є досягнення стану законності в країні. Варто також вказати, що на ефективність правового регулювання впливають не тільки і не скільки його елементи, як людські, матеріальні ресурси, внутрішнє налаштування та культура суспільства. Тому лише комплексне використання ресурсів здатне забезпечити стан законності в країні. Визначення ефективності правового регулювання, як зазначає О. Ф. Скакун, передбачає: 1) встановлення чинників (юридичних, політичних, економічних, соціально-культурних, організаційних, ідеологічних, психологічних та інших), що її забезпечують; 2) з‟ясування способів і засобів, за допомогою яких вона (ефективність) перевіряється. В даній роботі можливе дослідження лише юридичних чинників, від яких залежить ефективність правового регулювання. Ці чинники науковці ділять на три групи: 1) стан нормативної основи правового регулювання: а) здатність законодавства забезпечити узгодження суспільних інтересів; б) відповідність нормативно-правових актів соціально-політичним реаліям, ступеню відновлення суспільства; в) скорочення владних, імперативних методів 139 регулювання за рахунок збільшення диспозитивних методів; г) наявність процесуально-процедурного механізму реалізації норм матеріального права; д) створення науково обґрунтованої, погодженої і доступної для населення системи нормативно-правових актів; е) наукове планування законів держави (межі правового регулювання); є) інструментально-технологічна забезпеченість проголошених цілей правового регулювання, наявність діючих механізмів, які гарантують їх практичну реалізацію; 2) стан юридичної практики – правозастосовної діяльності: а) освітньо- професійний рівень підготовки застосувачів права; б) наявність правових стимулів (суб‟єктивних прав, пільг, заохочень) для активного виконання професійного обов‟язку; в) погодженість дій юридичних установ; г) тісний зв‟язок діяльності юридичних установ з населенням; д) матеріально-технічна оснащеність юридичних установ та їх співробітників; 3) рівень правової свідомості і культури суспільства: а) ступінь правової інформованості громадян; б) відповідність правового регулювання моральним нормативам; в) визнання принципу верховенства права і поважне ставлення до права, яке передається з покоління в покоління; г) морально- правова готовність до сприйняття європейських стандартів у галузі прав людини та інші [352, c.689-690]. Таким чином, відповідно до зазначеного вище та статистичних даних з кількості вчинених злочинів, можна констатувати такий стан правового регулювання в Україні: 1) невідповідність нормативно-правових актів з питання протидії злочинності соціально-політичним реаліям суспільства, стану військових дій на Сході України; 2) скорочення владних, імперативних методів регулювання за рахунок збільшення диспозитивних методів; 3) часті зміни нормативної бази; 4) незабезпеченість механізмами реалізації й охорони норм права; 140 5) доступність для населення науково обґрунтованої, погодженої системи нормативно-правових актів у вигляді офіційних веб-порталів ВРУ, Президента України, КМУ, недержавних безкоштовних та комерційних зібрань правових актів тощо; 6) наявність наукового планування законів держави щодо боротьби з окремими видами злочинності (наприклад, корупцією), але відсутність комплексної державної програми щодо всієї сфери протидії злочинності; 7) недостатній освітньо-професійний рівень працівників правоохоронних органів, слабкі правові стимули (пільги, заохочення, права) для активного виконання ними своїх професійних обов‟язків; 8) низькі правова свідомість та культура населення; 9) невідповідність запланованого правового регулювання в частині європейських стандартів у галузі прав людини моральним нормам суспільства. Варто зауважити, що ефективність правового регулювання суспільних відносин більшою мірою залежить не від стану законодавчої бази, а від моральних якостей населення та посадових осіб, в тому числі щодо протидії злочинності – суддів, прокурорів, слідчих, оперативних працівників та інших. Правовий вплив. Дослідженням цього питання займалися С. С. Алексєєв, С. В. Бобровник, А. О. Вайшвіл, М. С. Кельман, О. М. Кисельова, О. В. Малько, М. І. Матузов, Н. М. Оніщенко, О. Ф. Скакун, М. А. Тюремков, Ю. С. Шемшученко та інші. Однак, такий вплив не розглядався через призму протидії злочинності. Правовий вплив – це взятий у єдності й різноманітті весь процес впливу права на суспільне життя, свідомість і поведінку людей за допомогою соціальних, ідеологічних, інформаційних та юридичних механізмів [153, c. 422]. Правовий вплив обов‟язково здійснюється в певних сферах, завдяки чому можливо виокремити основні його напрямки, які визначаються через 141 характеристику основних рівнів дії права. Серед таких рівнів, на думку А. Денисової, доцільно виокремити рівень сприйняття (існування) права та рівень соціально-правових дій (реального функціонування права). Щодо рівня сприйняття права, то він є необхідною умовою (ступенем), що створює основу чи підґрунтя для регулятивної дії права та досягнення ним у підсумку своєї мети. Поза ідейно-мотиваційним впливом права його соціально-юридична дія стає неможливою. Як свідчить практика, недооцінка правотворчим органом специфіки сприйняття права призводить до того, що окремі закони та інші нормативно-правові акти не сприймаються суспільною свідомістю як орієнтири поведінки. Якщо призначення приписів права полягає головним чином у тому, щоб викликати у адресатів певні дії відповідно до вимог, що змодельовані, то очевидно, що самі ці дії поза волею та свідомістю їх носія виникнути не можуть [98, c.4]. Незважаючи на проблеми сучасної України та її народу, загальний моральний занепад, що породжує правовий нігілізм, рівень сприйняття юридичних норм в Україні знаходиться на задовільному рівні, однак наближеному до критичної межі. Іншим рівнем впливу права, як зазначає А. Денисова, є соціально- правові дії (реальне функціонування права). Право має значну ідеологічну (ідейно-мотиваційну) силу, оскільки наділене здатністю до самореалізації у масових діях, поведінці та діяльності людей. Цей рівень відображає той аспект дії права, що реалізує його власний потенціал, стверджує себе як реальну соціальну силу [98, c. 4]. Отже, правовий вплив як складова нормативно-правового забезпечення протидії злочинності являє собою комплексну дію духу права на суб‟єктів суспільних відносин за допомогою ідеологічних, соціальних та юридичних механізмів. Зазначене вище дає підстави для наступних висновків. Стан правового регулювання протидії злочинності характеризується такими ознаками: невідповідність нормативно-правових актів з питання 142 протидії злочинності соціально-політичним реаліям суспільства, стану військових дій на Сході України; скорочення владних, імперативних методів регулювання за рахунок збільшення диспозитивних методів; часті зміни нормативної бази; незабезпеченість механізмами реалізації й охорони норм права; доступність для населення науково обґрунтованої, погодженої системи нормативно-правових актів у вигляді офіційних веб-порталів ВРУ, Президента України, КМУ, недержавних безкоштовних та комерційних зібрань правових актів тощо; наявність наукового планування законів держави щодо боротьбі з корупцією, але відсутність комплексної державної програми щодо всієї сфери протидії злочинності; недостатній освітньо- професійний рівень працівників правоохоронних органів, слабкі правові стимули (пільги, заохочення, права) для активного виконання ними своїх професійних обов‟язків; низькі правова свідомість та культура населення; невідповідність запланованого правового регулювання в частині європейських стандартів у галузі прав людини моральним нормам суспільства. Нормативно-правове забезпечення протидії злочинності являє собою створення умов для реалізації суб‟єктами протидії злочинності своїх прав і обов‟язків через сукупність правових засобів (норм права, правовідносин, актів реалізації), явищ (правосвідомість, правову культуру, правові принципи, ідеї), правові регулювання та вплив. До правових засобів протидії злочинності належать: Конституція України; багатосторонні та двосторонні міжнародні договори, ратифіковані Верховною Радою України; кодифіковані нормативно-правові акти; закони України; підзаконні акти – укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, рішення Ради національної безпеки і оборони України, накази міністерств та відомств України, у тому числі спільні; акти застосування норм права як акти індивідуального піднормативного регулювання; судовий прецедент і судова практика. 143 Основним недоліком є відсутність нормативно-правового акта, в якому було б комплексне визначення державної політики щодо протидії злочинності, запобігання злочинам та іншим правопорушенням, схожого на Концепцію реалізації державної політики у сфері профілактики правопорушень на період до 2015 року, що була схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 30 листопада 2011 року № 1209-р. Правові засоби протидії злочинності в частині міжнародних нормативних актів являють собою велику сукупність багатосторонніх та двосторонніх договорів між Україною і країнами СНД, країнами Європи, Азії, Африки та Америки. В значній частині такі угоди мають загальний характер, стосуються окремих напрямів, але конкретні заходи протидії злочинності визначені з учасниками СНД. Зазначимо також, що не з усіма державами світу Україна має домовленості в досліджуваній сфері, проте такий недолік поступово усувається у зв‟язку з процесами глобалізації. Акт застосування норм права як один із правових засобів боротьби зі злочинністю є, з одного боку, формою права, а з іншого – актом індивідуального піднормативного регулювання, що відіграє одну з головних ролей у системі нормативно-правового забезпечення протидії злочинності. Загалом стан прийняття рішень у результаті розгляду конкретної справи з протидії злочинності на основі норм права є задовільним. Ефективність правового регулювання суспільних відносин більшою мірою залежить не від стану законодавчої бази, а від моральних якостей населення та посадових осіб, в тому числі щодо протидії злочинності – суддів, прокурорів, слідчих, оперативних працівників та інших. Правовий вплив як складова нормативно-правового забезпечення протидії злочинності являє собою комплексну дію духу права на суб‟єктів суспільних відносин за допомогою ідеологічних, соціальних та юридичних механізмів. Незважаючи на проблеми сучасної України, загальний моральний занепад, що породжує правовий нігілізм, рівень сприйняття 144 юридичних норм в Україні знаходиться на задовільному рівні, однак наближеному до критичної межі [35, c. 183-187]. 2.2 Форми і методи нормативно-правового забезпечення протидії злочинності У попередньому підрозділі нормативно-правове забезпечення протидії злочинності визначено як створення умов для реалізації суб‟єктами протидії злочинності своїх прав і обов‟язків через сукупність правових засобів (норм права, правовідносин, актів реалізації), явищ (правосвідомість, правову культуру, правові принципи, ідеї), правові регулювання та вплив. Тобто нормативно-правове забезпечення протидії злочинності являє собою з одного боку, статику – умови, а з іншого – процес, що виражається в правових регулюванні та впливу. Останні здійснюються у відповідних формах, методах та способах. На думку А. М. Денисової, існують такі форми правового впливу: 1) активна форма (передбачає безпосереднє використання засобів такого впливу в процесі їх здійснення. Метою впливу є удосконалення та оптимізація впливу на суспільні відносини з метою їх упорядкування, можливість створення необхідних умов щодо задоволення певних інтересів суб‟єкта завдяки виконанню правових приписів); 2) пасивна форма (передбачає опосередкований вплив права на суспільні відносини. При цьому не відбувається безпосереднього правового втручання у суспільні відносини, однак сам факт наявності права виступає як фактор, що змушує суб‟єкта поводитися відповідно до таких засад поведінки, які отримали юридичне закріплення та утримуватись від вчинення проступків протиправного характеру. Метою пасивного правового впливу є створення необхідних умов щодо задоволення певних інтересів уповноваженого суб‟єкта та суспільних інтересів в цілому) [98, c.7]. 145 Залежно від масштабу впливу правове регулювання, як зазначають Н. М. Крестовська, Л. Г. Матвеева, здійснюється у двох основних формах: 1) нормативне правове регулювання має загальний характер, тому здійснюється за допомогою правил, адресованих усім і кожному окремо та розрахованих на невизначене число типових ситуацій. Недоліком нормативного регулювання є те, що воно не в змозі врахувати все розмаїття конкретних відносин. Тому потребує доповнення його індивідуальним правовим регулюванням; 2) індивідуальне правове регулювання ґрунтується на нормативному правовому регулюванні, є його продовженням і доповненням. Індивідуальне правове регулювання спрямоване на впорядкування конкретних відносин, ситуацій, поведінки конкретних осіб. Індивідуальне правове регулювання, у свою чергу, має такі види: - регулювання, що здійснюється державними органами або іншими владними суб‟єктами (державна адміністрація, суд, керівництво установи або підприємства тощо). У цьому випадку владний суб‟єкт регулює поведінку інших суб‟єктів, встановлюючи для них конкретні права та обов‟язки. Наприклад, орган поліції надає дозвіл на зберігання громадянами вогнепальної зброї, суд постановляє вирок у кримінальному проваджені, адміністрація підприємства оголошує догану працівнику, який вчинив дисциплінарний проступок. У всіх цих випадках владний суб‟єкт створює індивідуальний правовий припис, яким упорядковує поведінку інших суб‟єктів, зобов‟язаних його дотримуватись; - саморегулювання, що здійснюється самими суб‟єктами права без участі держави або іншого владного суб‟єкта. Учасники правових відносин самі впорядковують свою поведінку за домовленістю між собою. Наприклад, таким видом саморегулювання є укладання договору учасниками цивільного обігу. Договором, як і в першому випадку, теж встановлюються конкретні права та обов‟язки його учасників. Але при цьому ніхто з них не є підпорядкованим своєму контрагенту [375, c. 272-273]. 146 Таким чином, форми нормативно-правового забезпечення протидії злочинності можна групувати за двома ознаками: 1) залежно від способу організації: а) активна форма як безпосереднє використання правових засобів протидії злочинності; б) пасивна форма як опосередкований вплив правових засобів протидії злочинності, при якому не відбувається безпосереднього правового втручання у суспільні відносини, однак сам факт їх наявності виступає як стримуючий та направляючий фактори. 2) залежно від масштабу впливу: а) загального характеру, що здійснюється за допомогою правил, адресованих усім і кожному окремо й розрахованих на невизначене число типових ситуацій; б) індивідуального характеру, яке спрямоване на впорядкування конкретних відносин, ситуацій, поведінки конкретних осіб за допомогою актів застосування норм права (вироку, ухвали, рішення, указу, постанови, розпорядження, наказу та інших) на основі нормативно-правових актів. Перейдемо до другого питання підрозділу – методи нормативно- правового забезпечення протидії злочинності. Метод правового регулювання як родове поняття щодо останього  це набір юридичного інструментарію (прийоми та засоби), за допомогою якого держава здійснює необхідний вплив на вольову поведінку учасників суспільних відносин [118, c. 300]. Методи правового регулювання суспільних відносин характеризуються: а) різним порядком встановлення прав і обов‟язків учасників суспільних відносин, які можуть випливати із закону (право брати участь у виборах), із договору (договір купівлі-продажу) та ін.; б) різним ступенем автономності суб‟єктів при виникненні прав і обов‟язків. Норми права можуть вичерпно визначати права і обов‟язки суб‟єктів або надавати їм можливість самостійно вирішувати питання щодо 147 обсягу цих прав і обов‟язків. Тому суб‟єкти права вступають у ті чи інші відносини, врегульовані нормами права, або як рівноправні сторони, або на умовах супідрядності; в) різними способами захисту встановлених прав та забезпечення виконання юридичних обов‟язків, який може здійснюватись у різному порядку (судовому, адміністративному та ін.) і за допомогою різних засобів (цивільно-правових, кримінально-правових та ін.). Відміна в методах правового регулювання втілюється переважно в обсязі правових можливостей суб‟єктів [117, c.257]. До методів правового регулювання відносять: 1) імперативний – це метод владних розпоряджень, що містить, як правило, норми-заборони і норми-зобов‟язування. Він використовується здебільшого в кримінальному, адміністративному та деяких інших галузях права. Імперативні норми права не можуть бути змінені за домовленістю між учасниками правових відносин; 2) диспозитивний – є протилежним імперативному, дає суб‟єктам можливість самостійно встановити правила своєї поведінки в межах закону. Цей метод більше властивий цивільному, сімейному, господарському праву тощо; 3) метод обмежень – передбачає встановлення заборон і покарань за порушення заборон, що властиво кримінальному та адміністративному праву; 4) метод заохочень – протилежний методу обмежень, найяскравіше виявляється в трудовому праві, де діють норми, направлені на стимулювання моральної та матеріальної зацікавленості працівників; 5) метод автономії та рівності сторін – є типовим для цивільного й сімейного права: учасники цивільного договору не підпорядковані один одному, подружжя має рівні права та обов‟язки; 6) метод субординації – передбачає нерівність учасників правових відносин, підлеглість одного з них іншому [375, c. 271]. 148 Отже, методи нормативно-правового забезпечення протидії злочинності – це прийоми та засоби впливу уповноважених суб‟єктів на вольову поведінку учасників суспільних відносин з метою досягнення їх правомірної поведінки. До основних методів нормативно-правового забезпечення протидії злочинності належать імперативний, метод обмежень та заохочень. У цьому підрозділі необхідно також розглянути способи нормативно- правового забезпечення протидії злочинності, оскільки кожен метод правового регулювання складається з них. До способів правового регулювання відносять: 1) дозвіл – надання суб‟єкту права на певні дії (наприклад, вступити до вищого навчального закладу); 2) зобов‟язування – покладання на суб‟єкт обов‟язку здійснювати певні дії (наприклад, сплатити податки); 3) заборона – покладання на суб‟єкт обов‟язку утримуватися від заборонених дій (наприклад, не вчиняти крадіжок); 4) наділення правом – надання певних правових властивостей суб‟єкту (наприклад, надання владних повноважень посадовій особі); 5) рекомендація – пропозиція суб‟єкту обрати найбільш доцільний варіант поведінки (наприклад, використати для створення статуту юридичної особи типовий акт, розроблений державним органом); 6) заохочення – нагорода суб‟єкта за певну правомірну поведінку (наприклад, присвоєння почесного звання за заслуги у певній галузі господарства); 7) обмеження – позбавлення суб‟єкта певних властивостей або прав (наприклад, обмеження дієздатності фізичної особи, позбавлення права керування транспортним засобом); 8) покарання – осуд певної, забороненої правом поведінки суб‟єкта, що знаходить вираз у заходах юридичної відповідальності (наприклад, засудження злочинця) [375, c. 271-272]. 149 У протидії злочинності будь-який із зазначених способів (окрім рекомендації) є прийнятним і застосовується нормотворцями. Розглянемо їх детальніше. Так, дозвіл як спосіб нормативно-правового забезпечення протидії злочинності знайшов своє закріплення у ч. 1 ст. 44 Закону України «Про Національну поліцію» [310], відповідно до якої поліцейський може застосовувати фізичну силу, у тому числі спеціальні прийоми боротьби (рукопашного бою), для забезпечення особистої безпеки або/та безпеки інших осіб, припинення правопорушення, затримання особи, яка вчинила правопорушення, якщо застосування інших поліцейських заходів не забезпечує виконання поліцейським повноважень, покладених на нього законом. Спосіб зобов‟язання відображений у ч. 1 ст. 13 Закону України «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону» [302], згідно з якою члени громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону зобов‟язані: 1) брати активну участь в охороні громадського порядку і державного кордону, припиненні адміністративних правопорушень і злочинів та запобіганні їм; 2) під час виконання обов‟язків з охорони громадського порядку і державного кордону мати особисте посвідчення члена громадського формування та нарукавну пов‟язку; 3) доставляти до органів Національної поліції, в підрозділи Державної прикордонної служби України, штаб громадського формування з охорони громадського порядку або громадський пункт охорони порядку, приміщення виконавчого органу селищної, сільської ради осіб, які вчинили адміністративне правопорушення, з метою його припинення, якщо вичерпано інші заходи впливу, встановлення особи порушника, складення протоколу про адміністративне правопорушення у разі неможливості скласти його на місті вчинення правопорушення, якщо складення протоколу є обов‟язковим; 4) надавати у межах наданих їм прав допомогу народним депутатам України, представникам органів державної влади та органів місцевого самоврядування 150 у їх законній діяльності, якщо в цьому їм чиниться протидія або загрожує небезпека з боку правопорушників. Спосіб заборони застосовано в ч. 9 ст. 46 Закону України «Про Національну поліцію», згідно з якою поліцейському заборонено застосовувати вогнепальну зброю в місцях, де може бути завдано шкоди іншим особам, а також у вогненебезпечних та вибухонебезпечних місцях, крім випадків необхідності відбиття нападу або крайньої необхідності. Такий спосіб, як наділення правом, використаний у статті 23 Закону України «Про Національну поліцію», відповідно до якої поліція має такі владні повноваження: 1) здійснює превентивну та профілактичну діяльність, спрямовану на запобігання вчиненню правопорушень; 2) виявляє причини та умови, що сприяють вчиненню кримінальних і адміністративних правопорушень, вживає у межах своєї компетенції заходів для їх усунення; 3) вживає заходів з метою виявлення кримінальних, адміністративних правопорушень; припиняє виявлені кримінальні та адміністративні правопорушення; 4) вживає заходи, спрямовані на усунення загроз життю та здоров‟ю фізичних осіб і публічній безпеці, що виникли внаслідок учинення кримінального, адміністративного правопорушення; 5) здійснює своєчасне реагування на заяви та повідомлення про кримінальні, адміністративні правопорушення або події; 6) здійснює досудове розслідування кримінальних правопорушень у межах визначеної підслідності та інше. Способу заохочення присвячено достатньо уваги в юридичній літературі. Як зазначає О. М. Ігнатов, застосовуючи стимулюючі (заохочувальні) засоби впливу, держава спонукає членів суспільства до захисту своїх прав і свобод від злочинних посягань (необхідна оборона тощо); спонукає винну особу на вчинення соціально корисних дій, спрямованих на нейтралізацію суспільно небезпечних наслідків вчиненого злочину; заохочує винного до сприяння державі у розкритті і розслідуванні злочинів, що вчиняються іншими особами; залучає під свій контроль заборонені до обігу речі тощо [136, c. 469]. 151 Заохочувальні норми, на погляд П. В. Хряпінського, стимулюють до правомірної, соціально-корисної поведінки громадян у сфері кримінально- правового регулювання, а саме: а) заподіяння санкціонованої шкоди правоохоронним інтересам під час захисту особистих прав та інтересів або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного, в тому числі й злочинного посягання тощо (ст.ст. 36, 38, 39, 41, 42, 43 КК). Особливо цінною є поведінка, коли в основі її збуджувальних мотивів лежать зазначені норми. У цих випадках суб‟єкт знає позицію закону з цього питання, передбачає наслідки свого діяння та бажає діяти саме у визначений спосіб. Норми щодо обставин, які виключають злочинність діяння, покликані впливати на свідомість і волю суб‟єктів таким чином, щоб останні прагнули, без страху бути притягнутими до кримінальної відповідальності, здійснювати вчинки, пов‟язані з завданням шкоди об‟єктам кримінально-правової охорони, ґрунтуючись при цьому на суб‟єктивному праві, правовому обов‟язку або службовому повноваженні; б) припинення заподіяння шкоди правоохоронним інтересам та, як правило, запобігання настання суспільно небезпечних наслідків щодо прав та інтересів потерпілих шляхом добровільної відмови від злочину як виконавцем, так і іншими співучасниками злочину (ст.ст. 17, 31 КК). Добровільна відмова є «золотим містком» між протиправною, злочинною та правомірною, правослухняною поведінкою, що залишає певний час у людини для повернення назад від злочинного шляху; в) щире каяття, повне відшкодування заподіяних збитків, активне сприяння розкриттю вчиненого злочину, примирення з потерпілим та інша законослухняна посткримінальна поведінка винного (ст.ст. 45, 46, 47, 48, 49 КК). У визначений спосіб, зазвичай, у повному обсязі задовольняються матеріальні та моральні вимоги потерпілого, економляться державні витрати на виявлення, розслідування, розгляд справи у суді та відбування призначеного кримінального покарання засудженим, а правоохоронні органи 152 можуть зосередити більше ресурсів на протидії організованій та інших найбільш суспільно небезпечних проявах злочинності; г) позитивна пенітенціарна поведінка засудженого у вигляді сумлінної поведінки та ставлення до праці (навчання), в тому числі неповнолітнього, невчинення ними та іншими особами нових злочинів, що свідчить про досягненні цілей кримінального покарання виправлення засудженого без відбування покарання або доведеність його виправлення достроково при відбуванні останнього (ст.ст. 74, 75, 79, 81, 82, 83, ч. 1 ст. 97, 104, 105, 107 КК); д) спеціальна комплексна позитивна посткримінальна поведінка осіб, які вчинили визначені в Особливій частині КК злочини, що свідчить про втрату цими особами суспільної небезпечності (ч. 2 ст. 111, ч. 2 ст. 114, ч. 3 ст. 175, ч. 4 ст. 212, ч. 4 ст. 212-1, ч. 5 ст. 235-4, ч. 5 ст. 235-5, ч. 2 ст. 255, ч. 2 ст. 258-3, ч. 6 ст. 260, ч. 3 ст. 263, ч. 4 ст. 289, ч. 4 ст. 307, ч. 4 ст. 309, ч. 4 ст. 311, ч. 5 ст. 321, ч. 5 ст. 235-4, ч. 5 ст. 235-5, ч. 6 ст. 369, ч. 4 ст. 401 КК) [401, c. 296-298]. Не лише у кримінально-правових засобах міститься такий спосіб нормативно-правового забезпечення протидії злочинності, як заохочення. Наприклад, відповідно до ч. 1 ст. 18 Закону України «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону», за активну участь у забезпеченні охорони громадського порядку і державного кордону члени громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону заохочуються органами Національної поліції, підрозділами Державної прикордонної служби України, іншими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування шляхом оголошення подяки або видачі цінного подарунка чи грошової винагороди. Крім того, підприємства, установи й організації за поданням керівних органів громадських формувань можуть надавати членам цих об‟єднань пільгові путівки до санаторію або будинку відпочинку, додаткову оплачувану відпустку терміном до 5 днів та інші види заохочення і пільги, визначені 153 зборами трудового колективу, за рахунок власних коштів. За поданням керівних органів громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону члени цих формувань, які беруть найбільш активну участь в охороні громадського порядку, мають переважне право на вступ до навчальних закладів системи Міністерства внутрішніх справ України, Національної поліції, Державної прикордонної служби України, прийняття на службу до органів Національної поліції або Державної прикордонної служби України. У випадку неможливості застосування або неефективності застосування стимулюючих засобів, держава застосовує каральні кримінально-правові засоби (притягнення до кримінальної відповідальності за готування, замах або закінчений злочин). При цьому загальне законодавче визначення злочинності та караності діяння, правил призначення покарання, звільнення від нього чи від кримінальної відповідальності конкретизується і реалізується щодо кожного конкретного випадку вчинення злочинного діяння [136, c. 469]. Обмеження як спосіб нормативно-правового забезпечення протидії злочинності використане в ст. 286 КК України у вигляді позбавлення права керування транспортним засобом за порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особою, яка керує транспортним засобом, що спричинило потерпілому тілесні ушкодження, смерть або загибель кількох осіб. Таким чином, форми нормативно-правового забезпечення протидії злочинності можна об‟єднати за двома ознаками: 1) залежно від способу організації: а) активна форма як безпосереднє використання правових засобів протидії злочинності; б) пасивна форма як опосередкований вплив правових засобів протидії злочинності, при якому не відбувається безпосереднього правового 154 втручання у суспільні відносини, однак сам факт їх наявності виступає як стримуючий та направляючий фактор. 2) залежно від масштабу впливу: а) загального характеру, що здійснюється за допомогою правил, адресованих усім і кожному окремо й розрахованих на невизначене число типових ситуацій; б) індивідуального характеру, яке спрямоване на впорядкування конкретних відносин, ситуацій, поведінки конкретних осіб за допомогою актів застосування норм права (вироку, ухвали, рішення, указу, постанови, розпорядження, наказу та інших) на основі нормативно-правових актів. Методи нормативно-правового забезпечення протидії злочинності – це прийоми та засоби впливу уповноважених суб‟єктів на вольову поведінку учасників суспільних відносин з метою досягнення їх правомірної поведінки. До основних методів нормативно-правового забезпечення протидії злочинності належать імперативний, методи обмежень та заохочень. До способів нормативно-правового забезпечення протидії злочинності слід віднести: дозвіл, зобов‟язання, заборону, наділення правом, заохочення, обмеження та покарання [419]. 2.3 Удосконалення нормативно-правового забезпечення протидії злочинності Питання, яке розглядається, є актуальним у зв‟язку з відсутністю на сьогодні одного з головних нормативно-правових актів протидії злочинності, в якому була б визначена стратегія або основи даного напряму соціальної діяльності. На це звертається увага у працях Г. А. Аванесова, О. М. Бандурки, О. В. Бокова, В. В. Голіни, Л. М. Давиденка, І. М. Даньшина, О. М. Джужи, В. Є. Емінова, А. П. Закалюка, О. Г. Кальмана, О. М. Костенка, В. М. Кудрявцева, О. М. Литвака, О. М. Литвинова та інших. Шляхи підвищення ефективності правового регулювання, як 155 справедливо зазначають М. С. Кельман та О. Г. Мурашин, полягають в удосконаленні правотворчості та правозастосування. Удосконалення правотворчості, у процесі якого в нормах права (з урахуванням високого рівня законодавчої техніки) найбільш повно виражені суспільні інтереси і ті закономірності, в межах яких вони будуть діяти. Потрібно створювати за допомогою відповідних юридичних і інформаційно- психологічних засобів такі умови, коли дотримання закону буде вигіднішим ніж його порушення. Крім того, важливо посилити юридичну гарантію правових засобів, які діють у механізмі правового регулювання. Удосконалення правозастосування «доповнює» дієвість нормативного регулювання, а отже, і в цілому механізму правового регулювання. Акти правозастосування ‒ найбільш гарантований елемент, який у необхідний момент підключається до нормативного регулювання, сприяє своїми силами процесу задоволення інтересів. Поєднання нормативного регулювання і правозастосування необхідне тому, що, взяті окремо, вони відразу починають демонструвати свої «слабкі сторони»: нормативне регулювання без індивідуального часто-густо перетворюється на формалізм, а правозастосування без нормативного регулювання – на свавілля. Ось чому механізм правового регулювання повинен виражати такий взаємозв‟язок різних правових засобів, який буде надавати управлінському процесу додаткових переваг. Якщо нормативне регулювання покликане забезпечити стабільність і необхідну одноманітність у регулюванні суспільних відносин, ввести їх у чіткі межі законності, то правозастосування – це врахування конкретних обставин, своєрідність кожної юридичної ситуації [118, c. 426-427]. У зв‟язку із зазначеним та з аналізом стану нормативно-правового забезпечення протидії злочинності, що проведений в підрозділі 2.1 даної роботи, необхідно створити такий документ, в якому має бути закріплено систему політико-правових ідей, загальну орієнтацію діяльності щодо протидії злочинності, цілі та завдання, основні напрями, систему заходів цієї 156 діяльності тощо. Інакше кажучи, потрібен закон, в якому визначено засади державної політики щодо протидії злочинності або відповідна стратегія. Спочатку коротко розглянемо досвід США в обговорюваній сфері, спираючись на здобутки попередників. В цій країні прийнято низку законів, спрямованих на боротьбу зі злочинністю, а саме: - у 1970 році – Закон про боротьбу з організованою злочинністю і корупцією (так званий Закон РІКО), який передбачав систему заходів щодо запобігання окремим категоріям злочинів (вбивства, підробки, пограбування, хабарництво, організація азартних ігор, шахрайство), вчинених злочинними угрупованнями; - у 1976 році – Закон про контроль над злочинністю, що регламентує заходи щодо боротьбі із відмиванням кримінальних доходів, захистом грошових знаків від підробок, попередження жорстокого поводження з дітьми, незаконного поводження зі зброєю тощо; - у 1980 році – Закон про контроль над насильницькою злочинністю неповнолітніх; - у 1984 році – Закон про всеосяжну боротьбу зі злочинністю, що передбачає реалізацію комплексних заходів боротьби з наркоманією, злочинністю неповнолітніх та комп‟ютерною злочинністю; - у 1994 році – Закон «Про контроль над насильницькою злочинністю та про правозасточовчу діяльність» Цей поліцейсько-репресивний закон передбачав заборону продажу 19 видів вогнепальної зброї, поширив смертну кару на 50 видів федеральних злочинів, значно посилив покарання за терористичні діяння, насильницькі посягання, сексуальні злочини, злочини, що вчиняються організованими угрупованнями та професійними злочинцями. На боротьбу зі злочинністю та на її попередження було виділено більше 30 млрд. доларів, штат поліцейських збільшено на 100 тис. [378, c. 33- 40]. Особливо науковці звертають увагу на те, що в США за останні 15 років реалізується курс на посилення каральної практики, що включає, 157 зокрема, різке скорочення сфери застосування дострокового та умовно- дострокового звільнення від покарання, а також використання в окремих штатах так званого «Закону про три удари», за яким раніше двічі засуджені до позбавлення волі за будь-який новий злочин засуджуються до довічного ув‟язнення. Сьогодні в США, за словами О. Л. Тимчука, відбувають довічне позбавлення волі понад 140 тисяч засуджених. У межах широкомасштабної реформи правоохоронної системи, передбаченої названим вище Законом 1994 pоку, слід виділити принциповий перехід у діяльності поліції та всієї системи кримінальної юстиції до так званої концепції «нульової толерантності», за якої жодне, навіть не дуже небезпечне правопорушення не залишається без негайного і жорсткого реагування. Одночасно центр ваги всієї роботи поліції зміщувався на профілактику правопорушень безпосередньо в найбільш маргінальних районах, у школах та в інших місцях, де проводили дозвілля потенційні правопорушники ‒ малолітні та підлітки [379, c.165]. Суттєві досягнення у сфері запобігання злочинності в США М. Г. Колодяжний пов‟язує також із широким залученням громадськості до реалізації спеціальних програм протидії злочинності. Широке використання різних громадських об‟єднань і агенцій в США як на державному, так і місцевому рівнях у сфері запобігання злочинності він пояснює значною економією бюджетних асигнувань; ефективністю цієї запобіжної стратегії; скороченням у суспільстві страху перед злочинністю; зменшенням латентної частини злочинності й віктимізації громадян; підвищенням довіри населення до органів кримінальної юстиції тощо [167]. Негативним наслідком стратегії на жорстку протидію злочинності, як зазначають часто кримінологи, є широке застосування позбавлення волі, що вивело США за індексом ув‟язнених у світові лідери. Також Сполучені Штати залишаються аутсайдером в частині гуманізації покарань, оскільки в них застосовується смертна кара на відміну від решти цивілізованого світу. Таким чином, зважаючи на потужне матеріально-технічне оснащення, 158 тотальний підхід забезпечення публічної безпеки і порядку, правоохоронні органи США демонструють недостатню ефективність обраних прийомів і методів задля досягнення цілі законності та правопорядку. Це можна пояснити однобічним підходом до вирішення поставлених завдань: акцент поставлений на зовнішній стороні діяльності і знехтувано внутрішнім – станом моралі суспільства й окремо кожного. Необхідно враховувати таку важливу помилку при побудові концепції протидії злочинності в Україні. Остання, на думку В. О. Біляєва, має ґрунтуватися на певних пріоритетах, що об‟єктивно визначаються існуючою суспільною парадигмою. Інакше кажучи, серед проблем, що постають перед правоохоронцями, необхідно передусім визначити ті проблеми, які сьогодні є найбільш актуальними для громади. Питання особистої безпеки та недоторканності, проблеми забезпечення права власності є найбільш актуальними в сучасній антропоцентричній моделі суспільного світогляду [53, c. 115]. Розглядаючи стратегію протидії злочинності, О. М. Литвинов зазначає, що вона повинна містити відповіді на такі питання: ‒ наскільки актуальна в даний момент проблема протидії злочинності; ‒ у чому полягають особливості та які основні тенденції розвитку злочинності; ‒ які цілі та завдання держави і суспільства у сфері протидії злочинності; ‒ які результати діяльності з протидії злочинності очікуються; ‒ які основні напрями досягнення бажаних результатів протиборства зі злочинністю. Кримінологічна стратегія повинна також включати: ‒ характеристику зовнішніх і внутрішніх загроз від злочинності; ‒ визначення критеріїв і показників, які характеризують кримінологічну обстановку та її стан, рівень безпеки, що забезпечує надійний захист життєво важливих інтересів громадян; 159 ‒ механізм забезпечення діяльності з протидії злочинності шляхом застосування всіма державними і суспільними інститутами правових, економічних, адміністративних, політичних та інших заходів кримінологічного впливу [218, c. 381]. Варто зазначити, що проект Закону України «Про основи державної політики щодо протидії злочинності» [321] уже підготовлено Міністерством внутрішніх справ України згідно з Планом Кабінету Міністрів України з організації виконання Указу Президента України від 27 жовтня 2009 року № 870 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України» від 11 вересня 2009 року «Про стан злочинності у державі та координацію діяльності органів державної влади у протидії злочинним проявам та корупції» від 18 листопада 2009 року [324]. Відповідно до проекту, державна політика щодо протидії злочинності спрямована на запобігання виникненню умов, що сприяють учиненню злочинів, удосконалення методів роботи з їх профілактики, припинення, виявлення, розкриття та розслідування, забезпечення об‟єктивного розгляду в судах, забезпечення захисту конституційних прав та свобод людини на основі чітко визначених пріоритетів, створення умов для проведення ефективної правової та виховної роботи серед населення, поступового нарощування зусиль у цій сфері правоохоронних органів, центральних і місцевих органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та громадськості. У цьому проекті закону розглянуто основні терміни, законодавство, принципи, мету, основні напрями державної політики щодо протидії злочинності та шляхи їх реалізації, відповідні суб‟єкти та їх функції, а також інформування населення про стан злочинності та заходи протидії їй, міжнародне співробітництво в протидії злочинності та фінансове забезпечення. Загалом даний проект охопив теоретичні дослідження та практичні здобутки досліджуваної сфери і заслуговує на схвальну оцінку. Однак вважаємо за необхідне доповнити його напрацьованою системою заходів 160 протидії злочинності, серед яких варто звернути увагу на пропаганду традиційних цінностей через ЗМІ, культивування моральних якостей. Наявність такого закону створює умови для відповідного виду соціальної діяльності, проте, щоб наявність даного правового акта не перетворилося на формалізм, необхідне правозастосування, тобто урахування конкретних обставин та ситуацій. А для цього мають бути розроблені загальнодержавні та регіональні програми невідкладних заходів з протидії злочинності. В минулому, наприклад, існували Концепція Державної цільової соціальної програми протидії торгівлі людьми на період до 2015 року, схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 15 лютого 2012 року № 90-р [174], та Міська цільова комплексна програма профілактики та протидії злочинності в місті Києві «Безпечна столиця» на 2012 – 2015 роки (Додаток рішення Київради від 26.01.2012 року № 16/7353). На сьогодні відсутня програма заходів боротьби зі злочинністю. Однак варто зазначити, що народними депутатами України С. Г. Міщенком та О. М. Волковим внесено проект Закону України «Про Державну програму невідкладних заходів з протидії злочинності на 2014 – 2016 роки» [320], в якому надана характеристика поточної ситуації в Україні. Визначено, що остання характеризується загальним загостренням криміногенної обстановки та соціальним напруженням, яке має місце внаслідок масової активізації діяльності незаконних військових формувань, озброєних злочинних угруповань, активізації діяльності на території України представників іноземної та транснаціональної організованої злочинності, намагань представників організованих злочинних угруповань вжити заходів щодо корумпування влади, посилення розпалювання міжнаціональної та міжрегіональної ворожнечі, поширення злочинів проти особи та корисливо- насильницьких злочинів. У цьому проекті визначено конкретні заході в частині правового регулювання, профілактики правопорушень, зміцнення громадського порядку та безпеки, протидії корупції та організованій злочинності, 161 міжнародного співробітництва у досліджуваній діяльності, а також строки та виконавців. Можна вести мову про його сильні і слабкі сторони, однак головне те, що відсутність такої програми на державному рівні гальмує процес протидії злочинності, перетворює наявну правову базу на мертве право, лише якусь декларацію. Крім вказаних недоліків нормативно-правового забезпечення, варто звернути увагу на окремі питання в окремих сферах протидії злочинності. Так, відповідно до другого абзацу розділу ІІ Національної антикорупційної стратегії на 2011 – 2015 роки [254], реформування вітчизняного антикорупційного законодавства є незавершеним. Законодавчого врегулювання потребують такі питання, як: ‒ упорядкування адміністративних процедур і надання адміністративних та інших публічних послуг; ‒ притягнення до відповідальності юридичних осіб за вчинення їх уповноваженими особами корупційних правопорушень; ‒ удосконалення інституту конфіскації; ‒ притягнення до відповідальності за вчинення корупційних правопорушень осіб, які користуються недоторканністю. Перейдемо до ще одного окремого напряму нормативно-правового забезпечення протидії злочинності, а саме до вдосконалення діяльності поліції. Правоохоронні органи багатьох розвинених країн останнім часом зазнають якісних змін, що стосуються змісту й орієнтирів роботи. Реформування поліції спрямоване на зміну пріоритетів її діяльності – з державно орієнтованих на суспільно орієнтовані. Актуальність реформ зумовлена тим, що традиційні стратегії поліцейської діяльності вже не задовольняють суспільство, яке розвивається в демократичному напрямі. Д. Грін зазначає, що більшість поліцейських відомств відчуває інформаційний голод, не може точно ідентифікувати проблеми. Часто їм бракує адміністративної та культурної гнучкості для миттєвого реагування на обстановку, що швидко змінюється [421]. 162 Правоохоронні органи багатьох країн узяли на озброєння і сьогодні активно реалізовують так звану модель «Community Policing», що є синтезом традиційних тактик боротьби зі злочинністю та участі громадськості у цій роботі. «Community Policing», по суті, стала новою філософією поліцейської діяльності, за якою поліція сформована згідно з принципом децентралізації її структури, діє на проактивній основі в тісній співпраці з громадянами, спільно визначаючи проблеми та розв‟язуючи їх. Відповідно до цієї моделі відбулися зміни в роботі з персоналом поліції. Дослідження переконують, що за такої концепції підвищується задоволеність поліцейських своєю роботою, позитивно змінюється мотивація їхньої праці, розширюється роль працівників поліції в суспільстві, поліпшуються взаємини як між самими поліцейськими, так і між поліцейськими й громадянами [78, c. 202]. З метою впровадження у сферу поліцейської діяльності нових концептуальних підходів було проведено Перший європейський конгрес з питань управління якістю роботи поліції, який відбувся в м. Мюнстері (Німеччина) у березні 1998 року. Визначаючи головні підходи до створення нової моделі діяльності поліції, учасники конгресу наголошували, що поліція – це сервісна служба, яка надає послуги населенню на певній території, що вона має існувати для громадян, розвиваючи для них систему послуг. Цю ідею у 2008 році було підтримано і в МВС України. Так, на базі Державного науково-дослідного інституту МВС України створено спеціальну лабораторію, яка займається впровадженням системи управління якістю в діяльність органів і підрозділів внутрішніх справ і наразі має значні успіхи у цьому напрямку [273]. Таким чином, механізм запровадження системи управління якістю в діяльність органів внутрішніх справ можна визначити як сукупність стадій, процесів і процедур, додержання яких дозволить реалізувати принципи системи управління якістю та досягти позитивного, очікуваного результату в сфері надання послуг і підвищення ефективності інших напрямів діяльності ОВС [132]. 163 Як споживача поліцейських послуг розглядають і власний персонал організації. Тому головну увагу сьогодні зосереджено на проблемах управління та роботи з персоналом поліцейських підрозділів, а також змінах, яких зазнала система внутрішнього управління внаслідок орієнтації поліції на забезпечення високої якості та ефективності діяльності. За висновками зарубіжних дослідників, саме визначення й розв‟язання проблем якості сформували новий поліцейський менеджмент, який дав принципово нові ідеї, підходи й методи діяльності поліції [78, c. 203]. Таким чином, зважаючи на те, що поліція є одним з основних суб‟єктів протидії злочинності, та на стан розвитку суспільства сьогодні, необхідно продовжити впровадження нової моделі правоохоронної діяльності «Community Policing», що була розпочата із набранням чинності Закону України «Про Національну поліцію». Це дасть змогу задовольнити потреби та інтереси працівників поліції (матеріальний достаток, задоволення від роботи), суспільства (відчуття довіри і безпеки), а також держави (законність і правопорядок). Отже, по-перше, удосконалення нормативно-правового забезпечення протидії злочинності – це постійний процес правотворчості, правозастосування, правового регулювання та впливу уповноважених суб‟єктів. По-друге, у зв‟язку із зазначеним та з аналізом стану нормативно- правового забезпечення протидії злочинності, необхідно створити такий документ, в якому має бути закріплено систему політико-правових ідей, загальну орієнтацію діяльності щодо протидії злочинності, цілі та завдання, основні напрями, систему заходів цієї діяльності тощо. Інакше кажучи, потрібен закон, в якому визначено засади державної політики щодо протидії злочинності або відповідна стратегія. По-третє, аналіз досвіду США в досліджуваній сфері суспільного життя показав наступне. Зважаючи на потужне матеріально-технічне оснащення, тотальний підхід до забезпечення публічної безпеки і порядку, 164 правоохоронні органи США демонструють недостатню ефективність обраних прийомів і методів задля досягнення цілі законності та правопорядку. Це можна пояснити однобічним підходом вирішення поставлених завдань: акцент поставлений на зовнішньому боці діяльності і знехтувано внутрішнім – станом моралі суспільства і окремо кожного громадянина. Цю важливу помилку, слід брати до уваги, будуючи концепцію протидії злочинності в Україні. По-четверте, наявність закону про стратегію або основи державної політики щодо протидії злочинності створює умови для відповідного виду соціальної діяльності, проте, щоб наявність даного правового акта не перетворилося на формалізм, необхідне правозастосування, тобто урахування конкретних обставин та ситуацій. А для цього мають бути розроблені загальнодержавні та регіональні програми невідкладних заходів з протидії злочинності, як ті, що існували в минулому. Оскільки на сьогодні така програма відсутня, це стало фактором, що гальмує процес протидії злочинності, перетворює наявну правову базу на «мертве право», декларацію. По-п‟яте, суттєвим недоліком є відсутність нормативно-правового акту в якому було б комплексне визначення державної політики щодо профілактики злочинів і правопорушень. У цьому документі необхідно висвітлити проблеми, які потребують розв‟язання, мету і строки реалізації, шляхи і способи їх розв‟язання, очікувані результати та обсяг фінансових, матеріально-технічних, трудових ресурсів, необхідних для забезпечення реалізації профілактичних заходів, а також моніторинг їх ефективності [34, c. 33-38]. 165 РОЗДІЛ 3 КРИМІНОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ОРГАНІЗАЦІЙНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРОТИДІЇ ЗЛОЧИННОСТІ 3.1 Стан організаційного забезпечення протидії злочинності Протидія злочинності є складним інтегрованим багаторівневим соціальним феноменом, який зовнішньо виражається у діяльності різних за статусом та компетенцією суб‟єктів, спрямованій на досягнення загальної цілі – нейтралізації причин та умов, що породжують злочинність, та зниження її інтенсивності до соціально прийнятого рівня [191, c. 277]. Досягнення поставленої мети є важливою умовою нормального економічного, політичного, соціального розвитку держави й формування ідеології нетерпимості та активної громадянської позиції щодо неприйняття криміногенних проявів поведінки серед окремих членів суспільства. Крім того, як підкреслює Б. В. Авер‟янов, суспільна цінність протидії злочинності полягає ще й у тому, що вона є одним із необхідних засобів забезпечення прав і свобод людини [6, c. 6]. Таким чином від якості організаційного забезпечення протидії злочинності безпосередньо залежить досягнення надважливих цілей соціально-політичного розвитку нашої держави та забезпечення охорони й реалізації прав і свобод громадян. У кримінологічній літературі окремим питанням організаційного забезпечення протидії злочинності приділено увагу у роботах Г. А. Аванесова, А. І. Алексєєва, Ю. М. Антоняна, О. М. Бандурки, С. С. Галахова, В. В. Голіни, В. О. Глушкова, Л. М. Давиденка, І. М. Даньшина, О. М. Джужі, Е. А. Дідоренка, А. І. Долгової, А. Е. Жалінського, А. П. Закалюка, О. Г. Кальмана, І. І. Карпеця, Я. Ю. Кондратьєва, Н. Ф. Кузнєцової, О. М. Литвака, О. М. Литвинова, О. Г. Лекаря, В. В. Лунєєва, С. Г. Міщенка, П. П. Михайленка, В. С. Овчинського, С. С. Овчинського, О. М. Яковлєва та інших. Так, у 166 кримінологічних дослідженнях і роботах з державного управління досить глибоко проаналізовані питання засобів та методів протидії та попередження злочинності в Україні [121; 122; 85; 137], стратегії протидії злочинності [218; 232], окремі аспекти управління суб‟єктами протидії злочинності [228; 277; 21; 271], формування соціально-правового механізму протидії злочинності [217; 65] тощо. Проте новітні серйозні загрози правопорядку та національній безпеці України, а також реформування системи суб‟єктів протидії злочинності вимагають проведення нового системного аналізу стану організаційного забезпечення протидії злочинності на сучасному етапі розвитку нашої держави. Поступова, проте невпинна трансформація соціальних та політичних процесів в українському суспільстві, інформатизація усіх сфер суспільного життя, виникнення якісно нових видів злочинності призводить до того, що адаптація системи протидії злочинності до нових умов соціального функціонування є неможливою в межах старих організаційних форм. Тому вважаємо за потрібне проведення комплексного аналізу чинного організаційного забезпечення протидії злочинності з метою визначення його ефективності, окреслення основних недоліків у його функціонуванні та вироблення принципово нових методів реалізації зазначених завдань. Однак спочатку, на нашу думку, необхідно визначити теоретичні підґрунтя організаційного забезпечення протидії злочинності, з‟ясувати значення та зміст його базової термінології. З цією метою необхідно визначити змістовне наповнення його складових, а саме термінів «організація» та «протидія злочинності». Етимологічно термін організація походить з грец. ὄργανον – інструмент, тобто цільове об‟єднання ресурсів для досягнення певної мети. Великий тлумачний словник сучасної української мови надає декілька основних значень терміна організація: 1) дія за значенням організувати, організовувати, організуватися, організовуватися; 2) об‟єднання людей, суспільних груп, держав на базі спільності інтересів, мети, програми дій і т. ін.; 3) компанія, установа, її підрозділи чи об‟єднання, які виконують 167 самостійну функції та мають адміністрацію; 4) особливості будови чого- небудь; структура [71, c. 853]. Протидію злочинності у кримінології визначають як особливий інтегрований, багаторівневий об‟єкт соціального управління, який складає різноманітна за формами діяльність відповідних суб‟єктів (державних, недержавних органів та установ, громадських формувань і окремих громадян), які взаємодіють у вигляді системи різнорідних заходів, спрямованих на пошук шляхів, засобів та інших можливостей ефективного впливу на злочинність з метою зниження інтенсивності процесів детермінації злочинності на усіх рівнях, нейтралізації дії її причин та умов для обмеження кількості злочинних проявів до соціально толерантного рівня [23, c. 44-45]. Зіставлення значення поняття організації та кримінологічного визначення протидії злочинності дозволяє зробити висновок, що організаційне забезпечення протидії злочинності можна розглядати у двох аспектах: - як цілеспрямовану діяльність з організації процесу протидії злочинності, який складається з системи різнорідних заходів, що здійснюються у визначених формах та із застосуванням спеціальних методів; складовими такої багатоаспектної діяльності є її мета, суб‟єкти та об‟єкти, принципи, форми і методи її реалізації; - як результат такої діяльності, який виражається у створенні впорядкованої та взаємоузгодженої системи суб‟єктів протидії злочинності (державних, недержавних органів та установ, громадських формувань і окремих громадян), функціонування яких обумовлено досягненням спільної мети. Відповідно, складовими елементами організаційного забезпечення протидії злочинності, на нашу думку, можна визначити: систему суб‟єктів організаційного забезпечення протидії злочинності; його об‟єкт; мету та принципи такої діяльності; форми та методи організаційного забезпечення протидії злочинності; систему конкретних організаційних заходів протидії 168 злочинності. Пропонуємо здійснити кримінологічний аналіз стану чинного організаційного забезпечення протидії злочинності в Україні за вказаними складовими. Суб’єктами організаційного забезпечення протидії злочинності можна визнати державні та недержавні органи, установи й організації, до компетенції яких входить протидія злочинності та які здійснюють управління, координацію та взаємодію суб‟єктів зазначеної діяльності в межах своїх повноважень. Об’єктом організаційного забезпечення протидії злочинності є відповідна діяльність суб‟єктів протидії злочинності, яка пов‟язана з використанням і розподіленням кадрових, матеріальних, фінансових та інформаційних ресурсів у вказаній сфері. Аналізуючи природу організаційного забезпечення протидії злочинності, слід зазначити, що його зміст може полягати як у прямому управлінському впливі на діяльність суб‟єктів протидії злочинності у випадку їх безпосереднього підпорядкування, що характерне для системи державних органів, так і в організуючій діяльності суб‟єктів, які не знаходяться у відносинах субординації. В другому випадку мова може йти про взаємодію державних установ з протидії злочинності з установами інших відомств, недержавними установами та організаціями або з правоохоронним органами інших країн. У випадку здійснення прямого управлінського впливу державних органів щодо організації діяльності у сфері протидії злочинності його слід віднести до більш широкого поняття державного управління, що є однією з основних внутрішніх функцій державної організації. У науковій літературі зустрічаються різні варіанти класифікацій функцій державного управління. Більшість фахівці, визначаючи місце організаційної діяльності в загальній структурі державного управління, справедливо зазначають його забезпечувальну, допоміжну роль щодо основних функцій державного управління. Так, доволі поширеним серед науковців є поділ функцій державного управління на три ієрархічні складові: 169 1) загальні або основні (адміністративно-політичні, економічні, соціальні (до яких, до речі, входить і функція протидії злочинності), культурно-освітні); 2) спеціальні або спеціалізовані, які відображають специфіку конкретного суб‟єкта управління або керованого об‟єкта (стратегічне планування, прийняття управлінських рішень, організація діяльності, мотивація, контроль); 3) допоміжні або обслуговуючі, які обслуговують виконання загальних і спеціальних функцій (управління людськими ресурсами, фінансова діяльність і бюджетний процес, юридично-судові функції, діловодство і документування, зв‟язки з громадськістю (public relations) [229, c. 155-156]. Г. В. Атаманчук, конструюючи «дерево» цілей для відображення пріоритетів функціональної структури державного управління, також розміщує організаційну функцію після суспільно-політичної, соціальної, духовної, економічної та виробничої функцій [13, c. 114-115]. Таким чином, в ієрархії функцій державного управління функція організаційного забезпечення визнається допоміжною щодо реалізації його основних, загальних функцій, проте зазначимо, що реалізація останніх напряму залежить від якості їх організаційного забезпечення. У той же час зауважимо, що лише управлінською діяльністю не можна вичерпати усі компоненти організаційного забезпечення протидії злочинності, адже протидія злочинності як певна сфера соціальної дійсності має відображати способи організації та функціонування системи, а також характеризувати форми відбиття у відповідних процедурах соціальних процесів і закономірностей [213, c. 163-166]. Таким чином організаційне забезпечення протидії злочинної, на відмінну від загальної управлінської діяльності, також охоплює аналіз фактичних результатів своєї діяльності, яке відображається у реальних суспільних процесах, з можливістю подальшого корегування та вдосконалення її форм та методів. Враховуючи вищевикладене, можна наступним чином окреслити співвідношення мети та функцій протидії 170 злочинності з метою організаційного забезпечення зазначеної діяльності. Функціональна мета протидії злочинності, яка відображає властивості базової діяльності, полягає в реальному зниженні рівня злочинності, досягненні позитивних змін в її динаміці і структурі шляхом нейтралізації дій криміногенних чинників, що детермінують злочинність [214, c.39]. Функціональні цілі організаційного забезпечення протидії злочинності полягають у: 1) побудові ефективної системи суб‟єктів протидії злочинності та визначенні їх компетенції у вказаній сфері; 2) визначенні форм і методів протидії злочинності, які конкретизуються у відповідних практичних заходах; 3) забезпеченні взаємодії вказаних суб‟єктів протидії злочинності з метою більш ефективного досягнення цілей цієї діяльності; 4) визначення методів контролю за вказаною діяльність; 5) забезпеченні прогнозування та послідовного планування заходів протидії злочинності з урахуванням змін у структурі та динаміці злочинності в регіоні; 6) розробці та втіленні у життя ідеологічних основ протидії злочинності. Підсумовуючи викладене вище, зазначимо, що складність організаційного забезпечення системи управління протидією злочинності обумовлена, з одного боку, широкою різноманітністю виконуваних завдань протидії та профілактики злочинності, а з іншого – складною структурою суб‟єктів протидії злочинності, які можуть як перебувати у відносинах прямого підпорядкування один одному, так і не перебувати у відносинах лінійної, прямої субординації, або навіть діяти на засадах самоорганізації та незалежного функціонування. Враховуючи амбівалентність зазначених складових системи протидії злочинності та необхідність вироблення чітких і таких, що відповідають потребам сьогодення, організаційних форм її 171 функціонування, приходимо до необхідності визначення основних принципів здійснення організаційного забезпечення зазначеної діяльності [41, c. 29-34]. «Принцип» походить з лат. principium – початок, основа. Принципи організаційного забезпечення протидії злочинності є важливою категорією побудови системи протидії злочинності. Вона не тільки описує певні закономірності та особливості діяльності з організації системи протидії злочинності, а є продуктом наукового пізнання та узагальненням базових уявлень про ефективність здійснення вказаного процесу. Крім того, принципи є необхідної ланкою у ланцюзі цілепокладання будь-якої системи «цілі впливу – принципи впливу – методи впливу – прийоми впливу». Принципи організаційного забезпечення протидії злочинності підпорядковані та базуються на цілях цієї діяльності та реалізуються через конкретні методи і прийоми впливу. Відповідно принципи організаційного забезпечення протидії злочинності мають бути формульовані у чітких зрозумілих положеннях, бути практично орієнтованими та застосовуватися під час вирішення практичних завдань, методів і прийомів протидії злочинності. У науковій літературі принципам організації та функціонування системи протидії злочинності приділено чимало уваги. Окреслюючи кримінологічні моделі, стратегії або механізми протидії злочинності в цілому або окремі її складові, дослідники визначають найбільш важливі та прийнятні, на їхню думку, основи організації такої діяльності. Незаважаючи на різні позиції та підходи в питаннях протидії та попередження злочинів, більшість авторів у різних варіаціях погоджуються у виділенні таких принципів діяльності з організації протидії злочинності: законність (законність і верховенство права), наукова обґрунтованість (об‟єктивна (наукова) обґрунтованість), системність, плановість, гуманізм, комплексність (комплексність і диференціація) [130, c. 132-133; 135, c. 165-166; 295, c. 22- 27; 85, c. 57-60; 23, c. 92-99; 137, c. 446-447]. Не викликає сумнівів, що вищезазначені принципи є базовими для організації системи протидії 172 злочинності, що обумовлює їх визнання майже всіма авторами. Наступні ж принципи виділяють лише деякі дослідники: державної політики, соціальної справедливості, правового та соціального контролю, координації діяльності щодо реалізації державної політики протидії злочинності (О. Г. Кальман) [295], демократизму (демократизму та відкритості), пріоритету запобіжної діяльності над репресивною (принцип не репресивності) (О. М. Ігнатов, О. Г. Кальман) [295; 137], економічної доцільності, реальності та конкретності (В. В. Голіна, О. Г. Кальман) [295; 85], радикальності (В. В. Голіна) [85, c. 57-60], безперервності вдосконалення, спадковості, надійності, поєднання централізму та автономії, розумної достатності (О. М. Бандурка, О. М. Литвинов) [23, c. 92-99], взаємодії владних структур з інститутами суспільства і населенням, оптимальності й ефективності (М. І. Мельник) [235, c. 227-230]. Аналізуючи існуючі підходи до принципів організації протидії злочинності, вважаємо, що усі представлені підходи мають своє наукове і практичне обґрунтування та є результатом серйозних наукових досліджень. Деякі із зазначених принципів частково перетинаються між собою, деякі отримують нове забарвлення та зміст у сучасних умовах. Пропонуємо визначити найбільш актуальні принципи організаційного забезпечення протидії злочинності та проаналізувати сучасний стан їх реалізації в сучасних соціально-політичних умовах нашої країни. Принцип державної політики. Політика – це організаційна та регулятивно-контрольна сфера суспільства, пов‟язана з діяльністю державної влади щодо функціонування та розвитку суспільства в життєво важливих соціальних сферах [243, c.10]. Кримінально-правова політика є нерозривною частиною загальної державної політики України. Зовнішньо державна кримінально-правова політика відбивається у законах України, указах Президента України, постановах Кабінету Міністрів України, рішеннях державних органів, політичних партій та громадських організацій, спрямованих на проведення цієї діяльності. Проте відсутність 173 консолідованого підходу в питаннях протидії злочинності призводить до суттєвих вад у практичній площині реалізації заходів державної кримінально-правової політики. Так, наприклад, В. І. Борисов і П. Л. Фріс у цілому негативно оцінюють стан сучасної кримінально-правової політики України, підкреслюючи, що «за більше ніж 20 років незалежності в Україні не було вироблено національної доктрини та концепції боротьби зі злочинністю, так само як і кримінально-правової доктрини з відповідною їй концепцією» [62, c. 3-4]. Це створює значні труднощі у виробленні єдиних збалансованих підходів та організаційно-правових методів і форм протидії злочинності та зрештою призводить до застосування непослідовних і часто суперечних заходів протидії злочинності. Слід зазначити, що часткові позитивні зрушення у цьому питанні все ж такі присутні. Так, протягом 2015 - 2016 рр. Президент України і Кабінет Міністрів України розробили та затвердили декілька важливих програм і стратегій, що стосуються протидії злочинності в Україні: Стратегія державної політики щодо наркотиків на період до 2020 року [362], Державна програма щодо реалізації засад державної антикорупційної політики в Україні (Антикорупційної стратегії) на 2015 – 2017 роки [102], Стратегія кібербезпеки України [363], на основі якої Кабінет Міністрів України щорічно приймає план заходів щодо її реалізації [328], Стратегія розвитку системи запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення на період до 2020 року [364]. Уніфікація загальних підходів та відповідність загальним принципам закладеним державною кримінально-правовою політикою, має стати базовими орієнтирами у побудові системи протидії злочинності. У той же час слід підкреслити факт відсутності сучасної загальнодержавної стратегії профілактики правопорушень – сфери протидії злочинності, якій, на жаль, традиційно приділяється недостатня увага на державному рівні. Серед стрижневих нормативних документів у цій сфері слід згадати Комплексну 174 програму профілактики правопорушень на 2007 – 2009 роки [170] та Концепцію реалізації державної політики у сфері профілактики правопорушень на період до 2015 року [157], однак темпоральна дія вказаних документів вже вичерпана, а нові ще й досі знаходяться на стадії розробки. Крім того, фахівці наголошують на необхідності прийняття комплексної цільової програми боротьби (протидії) зі злочинністю, яка б встановила обов‟язок Уряду звітувати про проведену роботу зі вказаного напрямку та дозволила б Верховній Раді України, Президенту України і народу України реально оцінити роботу вищого органу виконавчої влади з питань організації, координації та контролю щодо боротьби зі злочинністю, запобігання і протидії корупції [18]. Зазначимо, що востаннє Комплексна цільова програма боротьби зі злочинністю була прийнята на 1996 – 2000 роки [171]. Таким чином, стабільність, несуперечливість та безперервність державної кримінально-правової політики у сфері організації протидії злочинності є формуючою основою організації протидії злочинності. На жаль, на теперішній час програми щодо забезпечення публічної безпеки та порядку і профілактики правопорушень є лише ініціативою місцевих органів самоврядування без надання цьому процесу загальнодержавного вектора [336; 337]. На нашу думку, організація протидії злочинності є пріоритетним завданням публічної влади будь-якої держави, і залишати зазначене питання без належного державного організаційно-правого забезпечення неприпустимо. Окремо хотілося б зупинитися на питанні забезпечення стабільності та несуперечливості кримінально-правової політики у сфері протидії злочинності. На жаль, відсутність сталої позиції щодо серйозних питань у цій сфері негативно впливає на систему протидії злочинності та стан її організаційного забезпечення. Так, наприклад, В. В. Голіна зазначає, що такий принцип організації та діяльності щодо запобігання злочинності, як радикальність, передбачає «розроблення суб‟єктами запобігання злочинності заходів не поверхневого і короткочасного характеру, а таких, що сприяли б (в 175 ідеалі) докорінній ліквідації криміногенних об‟єктів (наприклад, ліквідація в Україні ігрового бізнесу)» [85, c. 58-59]. Як відомо, відношення до азартних ігор в Україні в останні роки коливалося від їх тотальної заборони, яка була запроваджена шляхом внесення відповідних змін до КК України та діє й на сьогодні, й до аргументації їх легалізації та корисності. Так, лише за 2015 – 2016 рр. у Верховній Раді України було зареєстровано п‟ять законопроектів, які пропонують легалізувати гральний бізнес, аргументуючи таку позицію необхідністю його детінізації та забезпечення доходами бюджету з метою виконання соціальних зобов‟язань [322]. Відсутність сформованої стабільної кримінально-правової політики у сфері протидії злочинності, у тому числі й щодо ігорного бізнесу, як й ідеології її реалізації, дестабілізуючим чином впливає на організаційне забезпечення практичних заходів у вказаній сфері. Принцип законності. Організація діяльності суб‟єктів протидії злочинності є об‟єктом нормативно-правового регулювання. Усі організаційно-правові форми та методи протидії злочинності мають здійснюватися у режимі чіткого і неухильного дотримання та виконання приписів законодавства у цій сфері, які були детально проаналізовано в розділі 2 цієї робити. При цьому, на нашу думку, необхідно надати деякі пояснення, що слід розуміти під дотриманням вимог законодавства під час здійснення організаційних заходів протидії злочинності. Так, наприклад, у Настанові про діяльність органів і підрозділів внутрішніх справ України з попередження злочинів, затверджених наказом МВС України № 507 від 25.06.2001, принцип законності визначався як здійснення лише таких заходів, що безпосередньо передбачені нормативно-правовими актами України [332]. На нашу думку, такий підхід є завузьким і дещо застарілим, оскільки він прямо забороняє будь-які прояви ініціативи та самостійності під час вибору конкретних заходів протидії та попередження злочинності державними суб‟єктами протидії злочинності. Ми погоджуємося з позицією, що дотримання принципу законності виражається в неухильному дотриманні норм права як з погляду форми, так і з сутнісної сторони. Проте в умовах 176 стрімкої зміни суспільно-політичної ситуації в країні передбачити та чітко визначити усі ймовірні та необхідні практичні заходи протидії злочинності було б просто неможливо. У зв‟язку з цим слід погодитися з В. В. Голіною, який вказує, що в широкому сенсі заходи запобігання та протидії злочинності не повинні суперечити законові [85, c. 57]. Більш широко принцип законності закріплений у чинному Закону України «Про Національну поліцію». У ч. 1 ст. 8 цього закону зазначено, що «поліція діє виключно на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України» [310]. Відповідно, діяльність із протидії злочинності, що здійснюється підрозділами Національної поліції, має відбуватися у межах їх компетенції, у спосіб, визначений законодавством України. Згідно з положеннями цитованого закону пріоритетними принципами організації діяльності поліції є верховенство права та дотримання прав і свобод людини. Саме суворе дотримання прав і свобод людини відповідно до міжнародних стандартів є наріжним каменем методів діяльності правоохоронних органів у сфері протидії злочинності. Крім того, як зазначає В. М. Зінченко, під час оцінки форм і методів правоохоронної діяльності слід враховувати не тільки їх законність, а неодмінно звертати увагу на соціальну значимість цієї діяльності. Дослідник вважає, що критерії такої оцінки неодмінно мають враховувати правову, моральну, гуманістичну та інші складові, враховуючі навіть їх естетичну характеристику [131, c. 57]. Таким чином, суб‟єкти протидії злочинності мають право у межах своєї компетенції, встановленої в законодавстві або у відповідних установчих документах, обирати конкретні заходи протидії злочинності, що не суперечать закону. Методи і форми протидії злочинності мають відповідати принципу гуманізму, тобто заходи протидії злочинності за своєю формою та змістом не мають порушувати прав і свобод людини, суперечити загальнолюдській моралі, принижувати її честь і гідність, дискримінувати осіб за ознаками раси, кольору шкіри й етнічного походження. 177 Дотримання прав і свобод людини та громадянина залишається актуальним питанням й у форматі сучасної правоохоронної системи. Підтвердженням цього стало створення у 2016 р. в структурі апарату Національної поліції України Управління забезпечення прав людини, метою якого є забезпечення контролю за дотриманням прав і свобод людини працівниками поліції при забезпеченні заходів з підтримання публічної безпеки та порядку, під час виявлення та розкриття злочинів, запобігання адміністративним і кримінальним правопорушенням та протидії злочинності, досудового розслідування кримінальних правопорушень, виконання інших завдань, покладених на поліцію [368]. 2 вересня 2016 р. під час презентації офісу Управління забезпечення прав людини Голова Національної поліції України Х. Деканоідзе навела приклади перевищення влади та службових повноважень співробітниками поліції, що призвели до порушень прав людини, і наголосила, що моніторинг ситуації по всій Україні дасть можливість уникнути таких випадків у подальшому [396]. Таким чином, дотримання принципів законності та гуманізму під час обрання конкретних методів та форм протидії злочинності є правовою і моральною засадами організаційного забезпечення протидії злочинності. Порушення вказаних принципів задля досягнення будь-яких тимчасових або довгострокових цілей подолання проявів злочинності є неприпустимим. Як влучно зазначає В. В. Голіна, «як би не принадно було в деяких випадках законність підмінити доцільністю, треба завжди пам‟ятати про те, що найвищою мірою доцільності є законність» [85, c. 57]. Обмеження прав і свобод людини і громадянина можливе лише у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Надзвичайно важливим та актуальним в організаційному забезпеченні протидії злочинності є дотримання принципу системності. Застосування системних підходів є доволі розповсюдженим у кримінології. Зокрема, цей підхід застосовується науковцями під час аналізу детермінант злочинності як певної криміногенної системи суспільства [195, c. 786], визначенні сутності 178 злочинності як частини загальної системи суспільних відносин [108, c. 123], у процесі запобігання злочинності [231], моделюванні систем протидії злочинності [28] тощо. У контексті протидії злочинності принцип системності можна розглядати у двох аспектах: 1) змістовний аспект – застосування комплексного кримінологічного впливу на всі елементи системи злочинності з оптимальним поєднанням форм і методів такого впливу. На нашу думку, в цьому розумінні за змістом цей принцип наближається до такого принципу протидії злочинності, як комплексність, який полягає у підході до заходів протидії та попередження як до єдиної системи; 2) аспект форми – створення злагодженої системи суб‟єктів протидії злочинності. Останній із зазначених аспектів системності протидії злочинності в умовах реформування та трансформації системи суб‟єктів протидії злочинності викликає чи не найбільше занепокоєння та нарікань. Система суб‟єктів протидії злочинності охоплює широке коло установ, організацій, які відрізняються характером виконуваних функцій у зазначеній сфері, конкретними формами та методами своєї діяльності. Суб‟єктом протидії злочинності можна визнати будь-яке системне утворення, що існує в межах єдиної системи протидії злочинності і реалізує в цій сфері одне з наступних завдань: визначення основних напрямків, завдань, форм і методів діяльності; здійснення інформаційно-аналітичного забезпечення; виявлення криміногенних факторів; реалізація заходів із протидії злочинності [204, c. 195]. У науці висуваються різні критерії класифікації зазначених суб‟єктів: за рівнем та масштабом їх діяльності, за типом діяльності, за цільовим призначенням, засобами, що застосовуються, тощо. Практично орієнтованою та такою, що відповідає рівням протидії злочинності, є класифікація суб‟єктів протидії злочинності, запропонована Г. В. Форос. Дослідниця поділяє суб‟єктів протидії злочинності за функціональною ознакою на три види: 179 1) органи та організації, які керують цією діяльністю, організують її, створюють систему управління нею (органи державної влади та управління, органи місцевого самоврядування; 2) органи та організації, для яких протидію злочинності та попередження злочинів віднесено або має бути віднесено до основних завдань і функцій (МВС, СБУ, прокуратура, суд, спеціалізовані громадські організації); 3) органи, установи, організації, функції та повноваження яких не мають цільового спрямування на протидію злочинності та попередження злочинів, але їх діяльність безпосередньо впливає на запобіжні процеси щодо детермінантів злочинності й окремих злочинів (заклади освіти, культури, охорони здоров‟я, соціальної допомоги, адміністрація підприємств, установ, організацій тощо) [390, c. 180]. Звернемо увагу, що вказана класифікація не включає у себе фізичних осіб, хоча у кримінології питання щодо віднесення останніх до суб‟єктів протидії (запобігання) злочинності в цілому вирішується позитивно [85, c. 61]. У той же час ми підтримуємо позицію тих авторів, які заперечують включення фізичних осіб до системи протидії злочинності як самостійних суб‟єктів [23, c. 45; 8, c. 1-26]. На нашу думку, участь окремих громадян у процесі протидії злочинності можлива лише в рамках членства у громадських організаціях шляхом взаємодії з іншими суб‟єктами протидії злочинності на індивідуальному рівні або ж унаслідок особистої ініціативи. Хоча така діяльність і є соціально позитивною, її не можна віднести до систематичної, яка обумовлена компетенцією або функціями зазначених суб‟єктів, тому система протидії злочинності охоплює лише колективні юридично та функціонально автономні соціальні утворення. Системність організації діяльності суб‟єктів протидії злочинності полягає у наявності стійних функціональних зв‟язків між її суб‟єктами та з системою в цілому. Зміни її складових частин, стану їх керованості та ефективності функціонування неодмінно впливають на стан функціонування 180 системи в цілому. Системні зв‟язки у діяльності суб‟єктів протидії злочинності проявляються у наступному: цільовий управлінський вплив одних суб‟єктів протидії злочинності на інші з метою вирішення спільних завдань протидії злочинності; планування та координація діяльності суб‟єктів, що організують вказану діяльність і створюють систему управління нею; організація взаємодії суб‟єктів протидії злочинності; контроль за виконанням управлінських рішень у питаннях протидії злочинності тощо. Крім того, завданням системності організаційного забезпечення протидії злочинності в Україні є не тільки вирішення нагальних потреб щодо зниження злочинних проявів в Україні, а також забезпечення можливостей взаємодії української системи протидії злочинності з загальноєвропейською та світовою системами протидії злочинності. Фахівці визначають існування глобального та регіонального рівня організації співробітництва держав із протидії злочинності, яке здійснюється через відповідні міжнародні організації, такі як Інтерпол і Європол, Відділ із наркотиків та злочинності ООН (UNODC), спеціальні комісії та експертні комітети Європарламенту та Ради Європи [412, c. 242-254]. Відповідно створення ефективної та керованої національної системи протидії злочинності є необхідною передумовою реалізації міжнародного співробітництва із забезпечення впровадження однакових підходів і схожості принципів контролю над злочинністю, узгодження як стратегічних, так і тактичних заходів для запобігання та протидії її проявам [49]. Оцінюючи стан організаційного забезпечення протидії злочинності за ознаками системності такої діяльності, переважна кількість дослідників зазначають значні вади у вказаній сфері, а деякі навіть повністю заперечують дотримання цього принципу у діяльності сучасної системи суб‟єктів протидії злочинності. Так, В. Г. Форос вказує, що «в Україні, з огляду на неповноту законодавчого регулювання, незадовільний стан організації та здійснення запобіжної діяльності, відсутність у ній багатьох забезпечуючих та 181 виконавчих заходів і засобів, фактично немає підстав називати її системою» [390, c. 180]. У кримінологічних дослідженнях ефективність системи протидії злочинності як однієї з систем соціального управління аналізується за двома взаємопов‟язаними критеріями: 1) кількісний – вимірюється ефектом, здобутим у соціальній системі будь-якого рівня, порівняно з витратами системи управління на його досягнення; 2) якісний – полягає у зіставлення безпосередніх результатів діяльності апарату управління із витратами на управління, тобто не за ефектом, здобутим у соціальній системі, а за обсягом і характером (включаючи якість) дій, що виконуються у процесі управління [277, c. 226]. На нашу думку, якісний критерій справедливо було б назвати організаційним аспектом системи протидії злочинності. Якщо кількісний критерій оцінки ефективності системи протидії злочинності в Україні можна визначити за допомогою визначення рівня та структури злочинності, які, до речі, в останні роки здебільшого зберігають негативну тенденцію до зростання як за оцінками фахівців [18], так і за даними офіційної статистики [111; 112], то якісний критерій ефективності системи протидії злочинності, тобто її організаційний вимір, визначити значно важче. На думку Є. М. Блажівського, якісний підхід до оцінки ефективності системи протидії злочинності покликаний виміряти її готовність виконувати свої завдання та досягати поставлених цілей. Відхід від якісно-організаційної оцінки вказаної системи, по суті з позицій її цільового призначення, як слушно зазначає дослідник, ускладнює отримання обґрунтованих висновків про шляхи її розвитку та вдосконалення, про необхідну та достатню інтенсивність управлінських процесів у цій сфері [55, c. 111]. Організаційний аспект ефективності системи протидії злочинності є недостатньо дослідженим і недооціненим як в теоретичному, так і практичному вимірах, адже саме від якості управління та керованості 182 системи суб‟єктів протидії злочинності, їх готовності та спроможності взаємодіяти між собою, з іноземними колегами та міжнародним організаціями залежить кінцевий результат її діяльності, як і повнота досягнутих цілей. Крім того, слід враховувати, що низка суб‟єктів системи протидії злочинності не входять до числа спеціалізованих державних органів, установ та організацій, для яких зазначена функція є основною, вони часто формуються і діють у площині громадянського суспільства. Застосовування до вказаних суб‟єктів методів прямого управлінського впливу є неможливим, а координація та об‟єднання їх зусиль може бути здійснена лише шляхом налагодження їх взаємодії з державними установами та між собою. У зв‟язку с цим вбачається доцільним виділити дві складові організаційного аспекту системи протидії злочинності, які у своїй сукупності формують систему заходів протидії злочинності: а) організаційне забезпечення правоохоронних органів; б) організація взаємодії правоохоронних органів з іншими державними і недержавними установами та громадськістю щодо протидії злочинності. В останні роки організаційному забезпеченню діяльності правоохоронної системи та органів внутрішніх справ як її частини приділялося чимало уваги в контексті їх реформування. Так, дослідники різних галузей права зазначають, що ключовою проблемою формування ефективної системи держаних правоохоронних органів залишається відсутність законодавчого визначення правоохоронного органу і системи правоохоронних органів загалом [20; 234; 200; 219; 250]. Не визначені також принципи, форми та методи правоохоронної діяльності, що унеможливлює розробку загальної стратегії реформування та вдосконалення діяльності правоохоронних органів у питаннях протидії злочинності. Іншою актуальною проблемою функціонування правоохоронної системи слід визначити підпорядкування її суб‟єктів різним гілкам влади, що значно ускладнює уніфікований підхід до вирішення спільних завдань протидії злочинності, оскільки останні перманентно перебувають у стані політичних конфліктів та 183 суперечок. На сьогодні правоохоронна система за порядком підпорядкування виглядає так: - правоохоронні органи, які не належать до жодної з гілок влади: прокуратура [308], Національне антикорупційне бюро України (відповідно до ст. 26 закону України «Про Національне антикорупційне бюро України» контроль за діяльністю Національного бюро здійснюється комітетом Верховної Ради України, до предмета відання якого належить боротьба з корупцією та організованою злочинністю [309]); - державні правоохоронні органи спеціального призначення, підпорядковані Президентові України: Служба безпеки України (ст. 1 закону України «Про Службу безпеки України»), Управління державної охорони (ст. 11 закону України «Про державну охорону органів державної влади України та посадових осіб»); - правоохоронні органи, які входять до структури органів виконавчої влади: Національна поліція (ст. 1 закону України «Про національну поліцію» [310]), Національна гвардія (ст. 1 закону України «Про Національну гвардію України» [311]), Адміністрація Державної прикордонної служби (ст. 6 закону України «Про Державну прикордонну службу України» [312]), Державна Пенітенціарна служба України (ст. 6 закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» [313]), Державне бюро розслідувань України (ст. 1 закону України «Про Державне бюро розслідувань» [314]). Аналізуючи чинну модель української правоохоронної системи, вбачається, що порушення принципу системності протидії злочинності у цьому випадку полягає не стільки у розгалуженості підпорядкування та засобів контролю щодо зазначених державних органів, а швидше за все, у відсутності об‟єднуючої стратегії державної управлінської діяльності в аналізованій сфері. У зв‟язку з цим слід погодитися з думкою А. Янчука, який зазначає, що «шлях, котрим йде Україна з реформування правоохоронної системи, при якій кожний орган реформує сам себе, що 184 унеможливлює реформування на системному рівні всієї правоохоронної системи України, утворює потенційні загрози національній безпеці держави» [417, c. 111]. Додамо, що відсутність стратегічного підходу у формуванні системи правоохоронних органів також унеможливлює ефективне управління та координацію діяльності щодо протидії злочинності в Україні. Аналізуючи систему суб‟єктів протидії злочинності, хотілося б окремо зупинитися на стані організаційного забезпечення протидії злочинності підрозділами Національної поліції України. Хоча відповідно до законодавства Національна поліція не є правонаступницею органів внутрішніх справ та міліції як їх частини, значний об‟єм її функцій тепер покладений на департаменти та підрозділи Національної поліції. За часи незалежності України робилося дев‟ять спроб модернізувати систему органів внутрішніх справ, однак, як правило, процес реформування щораз переводився в режим «ручного управління» і використовувався для реалізації особистих цілей [162, c. 5]. Сучасний етап реформування структури вказаних правоохоронних органів, на нашу думку, справедливо можна назвати революційним з огляду на кардинальність запроваджених реформ, необхідність яких назрівала вже довгі роки. Так, зокрема, Стратегія сталого розвитку «Україна – 2020», схвалена Указом Президента України від 12 січня 2015 року № 5/2015, визначає проведення функціонального та організаційного перетворення у системі Міністерства внутрішніх справ України основною метою реформи правоохоронної системи [365]. Формуючи Стратегію розвитку органів внутрішніх справ України, Кабінет Міністрів України також відзначав необхідність оптимізації структури МВС і конкретизував її такими першочерговими заходами: 1) формування МВС як системи самостійних органів виконавчої влади; 2) чіткий розподіл функцій між службами МВС, що виключає їх дублювання; 3) перерозподіл та скорочення чисельності персоналу; 4) забезпечення належного фінансування; 185 5) досягнення ефективного реагування на виклики у сфері безпеки та правопорядку [366]. Старт реформування органів внутрішніх справ розпочався 7 листопада 2015 р. – з моменту набуття чинності закону України «Про Національну поліцію», який не тільки встановив правові основи діяльності зазначеного органу, а й визначив засади нової системи протидії злочинності. Зокрема, у Законі визначені принципи діяльності поліції, її система, компетенція в питаннях охорони правопорядку та протидії злочинності. Фахівці справедливо зауважують, що новий закон «Про Національну поліцію» зміщує пріоритет завдань поліцейських органів із протидії злочинності до надання поліцейських послуг: якщо за Законом «Про міліцію» 1990 р. основними завданнями міліції були, серед 9-ти пунктів, запобігання правопорушенням та їх припинення, охорона і забезпечення громадського порядку, виявлення кримінальних правопорушень, участь у розкритті кримінальних правопорушень та захист власності від злочинних посягань, то вже за новим Законом «Про Національну поліцію» одним із її завдань, які викладені всього у 4-х пунктах, мова йде лише про надання поліцейських послуг у сфері протидії злочинності та охорону прав і свобод людини [18]. Зміщення пріоритетів у діяльності Національної поліції та гальмування виконання базових положень Стратегії розвитку органів внутрішніх справ України негативно вплинуло на організаційне забезпечення протидії злочинності у Національній поліції на сучасному етапі. Зокрема, йдеться про такі негативні моменти: 1) не усунення дублювання повноважень та розмежування компетенції суб‟єктів протидії злочинності. Так, наприклад, на теперішній час виявлення та досудове розслідування економічних злочинів належить до компетенції податкової міліції, Служби безпеки України та Національної поліції в особі Департаменту захисту економіки та органів досудового розслідування. Голова МВС України А. Аваков пропонує усунути зазначене дублювання шляхом створення єдиного держоргану розслідувань економічних злочинів 186 [2]. Зауважимо, що повна інтеграція функцій в межах однієї правоохоронної структури відповідає практиці лише деяких європейських країн (Данія і Норвегія) [110], тому запропонований міністром варіант усунення дублювання повноважень у сфері протидії економічній злочинності є допустимим, однак далеко не єдиним можливим у вирішенні вказаної проблеми. Подібна ситуація склалася у сфері розподілу функцій щодо протидій корупційним злочинами: вказаними функціями наділені Національне антикорупційне бюро України, підрозділи Служби безпеки України та Національної поліції в особі Департаменту захисту економіки та органів досудового розслідування. Нехтування основоположними принципами проведення реформи правоохоронних органів помножене на непрофесійність та бездіяльність новостворених підрозділів протидії корупції поставили Україну на 130 місце зі 168 можливих у світовому Індексі сприйняття корупції у 2015 р., що лише на один бал вище за відповідний показник попереднього року [221]. Відповідно, стан розподілу повноважень правоохоронних органів за окремими напрямами протидії злочинності можна визнати незадовільним; 2) необґрунтована ліквідація окремих підрозділів з протидії злочинності. Найбільш вражаючим прикладом такої непродуманої кримінально-правової політики, на нашу думку, є ліквідація Верховною Радою України 12.02.2015 р. управлінь боротьби з організованою злочинністю. Після ліквідації зазначеного підрозділу в Україні не залишилося спеціалізованого державного органу щодо протидії організованій злочинності; більше того, його функції не були передані іншим правоохоронним органам, тому на теперішній час функції держави у цій сфері фактично не реалізуються, що є невиконанням Україною як своїх внутрішньополітичних, так і міжнародних зобов‟язань. Невтішною залишається і статистика щодо протидії вказаним злочинам: у 2015 р. порівняно з попереднім роком на 65,6 % знизився рівень виявлення організованих злочинних групи з корумпованими зв‟язками, встановлено на 187 15,7 % менше осіб, які вчили злочини цієї категорії, скеровано до суду на 18 % менше кримінальних проваджень даної категорії з обвинувальними актами [18]. Вважаємо правильним підтримати тих фахівців, які наполягають на відродженні системи органів, основним завданням яких стане протидія організованій злочинності [230]; 3) відсутність наступності кадрової політики у реформуванні правоохоронної системи. Курс на скорочення чисельності та оновлення особового складу правоохоронних органів призвели до відтоку та втрати значної кількості кваліфікованих співробітників, що, відповідно, призвело до порушення принципу спадковості організаційного забезпечення системи протидії злочинності. Як зазначають О. М. Бандурка і О. М. Литвинов, принцип спадковості функціонування системи протидії злочинності полягає у врахуванні досвіду попередніх програм, використання найбільш вдалих їх рішень, наступність у заходах, що дали позитивну динаміку у протидії злочинності [23, c. 95-96]. На нашу думку, зазначений принцип слід також доповнити забезпеченням наступності у кадровій політиці, яка передбачає практичну передачу позитивного досвіду щодо форм і методів протидії злочинності. Звісно, скорочення штатної чисельності правоохоронних органів та демілітаризація їх окремих підрозділів відповідає потребам часу, однак цей процес має проходити поступово, зі збереженням найкращих традицій та цінних кадрів у сфері протидії злочинності; 4) система управління правоохоронним органами є надто складною та непрактичною. Як слушно зазначає С. Кіщенко, «головним завданням уряду є не стільки зміна окремих процесів та оновлення особового складу – в першу чергу, це створення повністю нової системи управління» [162, c. 11]. Погоджуючись із зазначеним вище дослідником, слід зауважити, що оновлена система управління протидією злочинності має бути контрольованою і керованою та водночас гнучкою, швидкої адаптації до нових умов існування, відповідати завданням, поставленим перед нею, а також існуючому адміністративно-територіальному поділу держави. Крім 188 того, слід підтримати наукову позицію, що система протидії злочинності має забезпечувати збереження оптимального співвідношення повноважень між суб‟єктами різного рівня, тобто відповідати принципу поєднання централізму й автономії [23, c. 97-98]. Повертаючись до питання реформування органів внутрішніх справ, зазначимо, що виведення деяких підрозділів в окремі департаменти з централізованим підпорядкуванням фактично порушило зв‟язок з іншими правоохоронним підрозділами на місцях. Так, наприклад, відповідно до чинної структури Національної поліції Департамент патрульної поліції не підпорядковується Головним управлінням Національної поліції в областях. Відповідно до п. 4 ст. 1 Розділу ІІ Положення про Департамент патрульної поліції останній лише має забезпечувати співпрацю підрозділів патрульної поліції у межах наданих їм повноважень з іншими структурними підрозділами Національної поліції та МВС України [285]. Таким чином, чинне законодавство не тільки не встановлює підпорядкування патрульної поліції керівникам Національної поліції на місцях, а навіть не передбачає їх взаємодії. За визначенням відомого спеціаліста з управління бізнес структурами Іцхака Адізеса Калдерона, співпраця (сollaboration) і взаємодія (сooperation) мають різне значення. На думку фахівця, співпраця зосереджена на процесі прийняття спільних рішень, а взаємодія полягає у реалізації прийнятого рішення, для якого необхідна співпраця [357]. З цього випливає, що співпраця Департаменту патрульної поліції має здійснюватися для виконання його власних функцій щодо протидії злочинності, зазначеної в її Положенні, яка, фактично, розглядається окремо від всієї системи протидії злочинності та реалізації відповідної функції іншими підрозділами Національної поліції та МВС. Зазначені недоліки управлінського забезпечення правоохоронної системи мають бути усунені на правотворчому рівні; 5) недостатнє фінансове та матеріально-технічне забезпечення реформи правоохоронних органів. Зазначені недоліки пов‟язані не тільки з недостатнім забезпеченням зазначеної реформи технічними засобами 189 протидії злочинності, що залишається актуальним питанням й на сьогодні, а й з непослідовною політикою щодо оплати праці різним працівниками зазначених органів. Крім того, порівняно з іноземними колегами, заробітна плата правоохоронців залишається на досить низькому рівні. Другою складовою організаційного аспекту системи протидії злочинності є організація взаємодії державних правоохоронних органів з іншими державними і недержавними установами та громадськістю щодо протидії злочинності. Під взаємодією державних та недержаних установ з протидії злочинності слід розуміти наявність між ними сталих контактів (зв‟язків), які виникають і розвиваються на підставі загальних інтересів із метою запобігання злочинності, зміцнення громадського порядку, а також громадської безпеки [97, c. 24]. Проте за оцінкою фахівців потенціал такої взаємодії повністю не використовується, взаємодія з державними органами не має постійного та комплексного характеру, діяльність зазначених недержавних установ і організацій часто організована неякісно та має хаотичний характер. Як засвідчує О. Ю. Бусол, надаючи оцінку діяльності громадських організацій у протидії корупції, існують приклади громадських організацій з боротьби з корупцією, які насправді не вживають заходів протидії корупції, а переслідують при цьому свої корисливі (політичні, бізнесові) інтереси під гаслом протидії корупції [65, c. 357]. Відповідно незрілість інститутів громадянського суспільства в Україні, недооцінка його можливостей у протидії та особливо у запобігання злочинності, на нашу думку, є значним недоліком організаційного забезпечення протидії злочинності в Україні. Отже, активізації взаємодії з громадянським суспільством та підвищенню організаційно-методичного забезпечення такої взаємодії слід приділити окрему увагу. Не менш важливими є й інші принципи організації системи протидії злочинності, такі як принципи соціальної справедливості, демократизму, пріоритету запобіжної діяльності над репресивною, економічної доцільності, безперервності вдосконалення, надійності та розумної достатності. Усі вони 190 мають бути враховані під час аналізу й розробки конкретних форм і методів організаційного забезпечення протидії злочинності. 3.2 Форми і методи організаційного забезпечення протидії злочинності Ефективність протидії злочинності як цілеспрямованої діяльності системи державних і недержавних органів, установ та організацій безпосередньо залежить від якості її організаційного забезпечення, застосування оптимальних форм і методів в їх діяльності, забезпечення злагодженої взаємодії всіх її елементів. Переважна більшість дослідників погоджуються з тим, що протидія злочинності охоплює три сфери суспільних відносин: 1. Загальна організація протидії злочинності – сукупність організаційних (облік, реєстрація), управлінських (прогнозування, планування, координація, визначення стратегії і тактики), профілактичних (реалізація програм і планів, здійснення профілактичних заходів), контрольних (вивчення практики, встановлення тенденції злочинності) та інших дій різноманітних органів та установ, які взаємодіють для досягнення спільних результатів. 2. Правоохоронна діяльність – система заходів із реалізації правоохоронних та/або правозастосовних функцій державними органами, громадськими організаціями чи громадянами. 3. Попередження злочинності – здійснення спеціальними суб‟єктами передбачених законом заходів для недопущення розвитку злочинного наміру на попередніх стадіях вчинення злочину, виявлення ознак скоєних злочинів, встановлення осіб, які їх скоїли, притягнення цих осіб до відповідальності, відновлення порушених прав, свобод і законних інтересів громадян та відшкодування збитків від злочинних дій [8, c. 1-26; 184, c. 324-328]. 191 Перша із зазначених сфер суспільних відносин, а саме загальна організація протидії злочинності, спрямована на забезпечення належної організації двох наступних складових протидії злочинності – правоохоронної діяльності та попередження злочинності. Відповідно, досягнення практичних результатів діяльності всієї системи протидії злочинності за найменших зусиль та затрат залежить від правильного обрання та комбінації форм і методів організаційного забезпечення зазначеної діяльності. У загальноприйнятному розумінні методом визначають спосіб або прийом здійснення чого-небудь. Виходячи з цього, під методами будь-якої діяльності слід розуміти конкретні способи, прийоми, засоби, які використовуються для досягнення поставленої мети і становлять зміст цієї діяльності [168, c. 185]. У науковій літературі виділяють чотири основних методи правового регулювання: імперативний (авторитарний) – метод владний приписів, заснований на заборонах, обов‟язках, покаранні; диспозитивний (автономний) – рівності сторін, координації, заснований на дозволах; заохочувальний – винагороди за певну заслужену поведінку; рекомендаційний – поради здійснення конкретної, бажаної для суспільства і держави поведінки [373, c. 334]. Обрання конкретних методів правового регулювання залежить від конкретної сфери їх застосування та предмета правового регулювання. Організаційне забезпечення протидії злочинності пов‟язане з діяльністю спеціально уповноважених на це державних і недержавний суб‟єктів протидії злочинності та характеризується наявністю специфічних методів її здійснення. Як зазначає О. М. Литвинов, методи кримінологічного впливу є складним компонентом у ланцюзі інтегративних зв‟язків механізму протидії злочинності: цілі впливу – принципи впливу – методи впливу – прийоми впливу. Ознаками методів кримінологічного впливу він визначає можливість їх вибору в кримінологічному процесі; безпосередній зв‟язок останніх із функціями протидії злочинності; зв‟язок із ситуацією, в якій вони застосовуються; важливість правильного поєднання зазначених методів; 192 наявність зворотного впливу на стиль роботи виконавців та наявність зв‟язку з компетенцією суб‟єктів протидії злочинності; наявність впливу на них досягнень науково-технічного прогресу [211, c. 77-80]. Таким чином, застосування методів організаційного забезпечення протидії злочинності базується на вже розглянутих цілях і принципах вказаної діяльності та має відповідати правовому статусу й компетенції суб‟єкта протидії злочинності у системі вказаних суб‟єктів. Розглянемо методи організаційного забезпечення протидії злочинності в Україні залежно від статусу суб‟єктів зазначеної діяльності, починаючи з державних установ. Забезпечення реалізації протидії злочинності як функція правової демократичної держави належить до компетенції відповідних державних органів, на які покладений цей правовий обов‟язок. Відповідно державні суб‟єкти протидії злочинності здійснюють вказану функцію у процесі державного управління. У науці відсутній загальний підхід до визначення методів, які застосовуються у державному управлінні. Застосовуючи різні критерії поділу, науковці виділяють такі методи державного управління: морально-етичні, соціально-політичні, економічні та адміністративні (Г. В. Атаманчук) [13, c. 176-177]; позаекономічного (прямого) та економічного (непрямого) впливу (Ю. М. Козлов) [106, c. 101-108]; переконання, заохочення, примус, нагляд, регулювання, керування, субординація, координація, реординація (С. В. Ківалов) [7, c. 196]. Досить докладну класифікацію методів управління (адміністративних методів) надають В. Л. Ортинський, З. Р. Кісіль і М. В. Ковалів, поділяючи їх на такі види: за формою вираження – на адміністративно-правові (нормативні та індивідуальні) й адміністративно-організаційні (методичні збори, наради, засідання, розстановка сил і засобів, надання вказівок, розпорядження); за способом впливу – на зобов‟язальні, уповноважувальні, заохочувальні та такі, що забороняють здійснення тих чи інших дій; за юридичними властивостями – на ті, що мають загальнообов‟язковий характер, та ті, що мають індивідуальний характер; за формою приписів – на категоричні 193 (імперативні), доручувальні, рекомендаційні, диспозитивні. До організаційних методів управління зазначені дослідники відносить пропаганду (розповсюдження передового досвіду), координацію, погодження, контроль, інструктування, інспектування та метод колегіальності та єдино начальства [271, c. 26-29]. Крім вже зазначених характеристик, у наукових джерелах зазначається, що методам управління властиві часова характеристика (короткострокові та довгострокові методи), тактичний і стратегічний характер [14, c. 346]. Незважаючи на досить плюралістичні погляди в питанні існуючих методів управління, усі автори одностайні у тому, що в основі всіх методів управління лежать два універсальні засоби державної і суспільної діяльності – переконання і примус. Вони нібито пронизують усі форми та методи управління. Проаналізувавши наукові підходи до розуміння методів управління, можна окреслити особливості способів та прийомів організації протидії злочинності в Україні щодо суб‟єктів зазначеної діяльності. Аналіз діяльності суб‟єктів протидії злочинності доводить, що у цьому процесі можуть бути застосовані як прямі, так і непрямі методи організаційного впливу. Організаційні методи, які застосовуються державними суб‟єктами протидії злочинності, мають переважно імперативний характер і форми владних приписів. Зазначені імперативні розпорядження, що мають організуючий та впорядковуючий характер, спрямовані на інші державні суб‟єкти, що знаходяться у відношенні субординації до суб‟єктів управління. Ними є органи виконавчої влади, що знаходяться у відношеннях прямої субординації до суб‟єктів управління, та, як правило, належать до одного відомства. Зазначений управлінський вплив можна віднести до прямих методів організаційного забезпечення протидії злочинності. Він передбачає досягнення конкретних результатів та здійснення постійного контролю за виконанням поставлених завдань. Застосування прямих методів організаційного впливу може мати як нормативну форму, розраховану на 194 неодноразове застосування, і форму індивідуальних управлінських рішень. Аналіз організаційної діяльності державних установ щодо державних суб‟єктів протидії злочинності доводить, що значна частина цієї діяльності не втілюється у правову форму, не пов‟язана зі здійсненням юридично значущих дій, тобто не породжує, не змінює та не припиняє правових відносин [15, c. 364]. Так, наприклад, такі види діяльності, як проведення нарад, інструктажів, контролю, добору кадрів, є організаційними за своєю природою та спрямованістю і не викликають юридичних наслідків, однак відіграють важливу роль у здійснення поточного організаційного впливу щодо протидії злочинності. У той же час слід зазначити, що організаційна діяльність щодо протидії злочинності може здійснюватися із застосуванням непрямих (опосередкованих) методів впливу. Такі методи застосовуються державними органами для стимулювання та організації діяльності у сфері протидії злочинності недержавних установ, які не знаходяться щодо них у субординаційних відносинах. У цьому випадку реалізація зазначеного організаційного впливу засновується на засадах диспозитивності та має нормативно-правовий характер. Зазначений метод спрямований на демократизацію та оптимізацію функцій системи протидії злочинності, стимулювання позитивної та бажаної для держави поведінки, заснованої на наявних суспільних потребах. Іноді застосування непрямих методів в організації системи протидії злочинності може супроводжуватися безпосереднім делегуванням частини державних повноважень у цій сфері спеціалізованим недержавним установам. У таких випадках застосування непрямих методів організаційного впливу у системі протидії злочинності має свої особливості. Річ у тому, що функція протидії злочинності безпосередньо пов‟язана з обмеженням прав і свобод людини і громадянина, що відповідно до Конституції України може бути здійснена лише у випадках, передбачених законом, зокрема в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання правопорушенням чи 195 злочинам. Делегування зазначених владних повноважень недержавним установам та громадським організаціям за загальним правилом не допускається (ч. 4 ст. 4 Закону України «Про громадські об‟єднання» [316]), крім випадків, спеціально передбачених законом. Такий випадок, зокрема, передбачений у Законі України «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону», який встановлює делегування частини функцій держави у сфері протидії злочинності (здійснення заходів індивідуальної та спеціально-кримінологічної профілактики і припинення злочинів) громадським формуванням з охорони громадського порядку і державного кордону за умови чіткої регламентації їх діяльності та тісної взаємодії з держаними органами: відповідно до ст. 3 цього закону громадські формування з охорони громадського порядку і державного кордону створюються і діють у взаємодії з правоохоронними органами, Державною прикордонною службою України, органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування; їхня діяльність координується місцевими державними адміністраціями та органами місцевого самоврядування; їхня повсякденна (оперативна) діяльність організовується, спрямовується і контролюється відповідними органами Національної поліції, підрозділами Державної прикордонної служби України [302]. Таким чином, у випадку делегування владних повноважень у сфері протидії злочинності спеціалізованим недержавним організаціям їх діяльність піддається жорсткій регламентації та контролю на імперативних засадах. Відповідно, за способом управлінського впливу методи організаційного забезпечення можна поділити на імперативні, диспозитивні та комбіновані. За видами зв‟язків між ланками системи протидії злочинності методи організаційного впливу традиційно поділяють на вертикальні (субординаційні) та горизонтальні (координаційні) [19, c. 27]. Вертикальні (субординаційні) зв‟язки встановлюються між ланками, які належать до різних рівнів управління, тобто між вищими і нижчими управлінськими ланками. Вони характерні для систем управління, побудованих за принципом 196 ієрархічності, тобто таких систем, які, функціонуючи як ціле на одному рівні, виконують функції частин системи більш високого рівня. Горизонтальні (координаційні) зв‟язки встановлюються між ланками, які належать до одного рівня управління. Оскільки система суб‟єктів протидії злочинності охоплює різні за рівнем та правовим статусом суб‟єкти, лише певна частина організаційного забезпечення протидії злочинності базується на горизонтальних методах управління, наприклад відносини у наступній супідрядності «Міністерство внутрішніх справ – Національна поліція – департаменти національної поліції – територіальні підрозділи департаментів Національної поліції». Грамотно та професійно вибудувані суборднаційні відносини спрощують комунікативні відносини між керівними та підлеглими, дозволяючи досягнути поставлену мету з найбільшою економією часових та матеріальних ресурсів. Комунікативні зв‟язки між суб‟єктами протидії злочинності, які не знаходяться між собою у відносинах підпорядкованості, наприклад між органами різних відомств (прокуратурою, СБУ та Національної поліцією), між державними органами та недержавними організаціями, які здійснюють протидію злочинності, будуються на основі горизонтальних управлінських зв‟язків – координації. В останні роки питанням координації протидії злочинності в кримінології приділено чимало уваги [51; 23; 245; 56]. У найбільш універсальному розумінні під координацією розуміють погодження, зведення до відповідності, установлення зв‟язку, контакту в діяльності людей, між діями [71, c. 572]. Функціональним призначенням координації дослідники визнають привнесення злагодженості у функціонування системи через узгодження та впорядкування дій її елементів [165, c. 302]. Кінцевої метою координації протидії злочинності слід визнати досягнення цілей її функціонування шляхом об‟єднання зусиль різних її елементів, тобто зниження рівня злочинності та мінімізації, нейтралізації та усунення причин й умов злочинності. У той же час слід зазначити, що можливості застосування методу координації не обмежується суто національним рівнем 197 протидії злочинності. Цей метод широко застосовується під час взаємодії з міжнародними правоохоронним організаціями та правоохоронними органами іноземних країн у питаннях протидії злочинності. Як зауважує Г. П. Жаровська, координаційний підхід є найбільш актуальним у цій сфері, оскільки у ньому акцент робиться не на уніфікацію, а на узгодження різних систем за умови, що вони не суперечать загальновизнаним принципам і нормам міжнародного права [114, c. 98]. Таким чином, розбудова координаційних організаційних зв‟язків є актуальною не лише всередині національної системи протидії злочинності, а також і в питаннях її протидії злочинності на міжнародному рівні. Іншим важливим, однак недостатньо дослідженим питанням є особливості використання методу реординації в організаційному забезпеченні протидії злочинності. Загалом метод реординації можна віднести до вертикальних методів управлінських зв‟язків, оскільки він характеризує відношення між керуючими та підлеглими суб‟єктами управління в ієрархічній системі, однак на відміну від субординації комунікативний зв‟язок тут спрямований у зворотній бік (підлеглий – керівник). Відповідно, реординація є явищем прямо протилежним субординації. Специфіка реодинації вбачається у здійсненні зворотного впливу, що є правом або обов‟язком керованого органу по відношенню до керуючого органу, який, у свою чергу, зобов‟язаний відреагувати на такий вплив. Проте його не слід ототожнювати зі зворотнім зв‟язком в управлінні, метою якого є оцінка кінцевих результатів управлінської діяльності та якому вже приділено чимало уваги в науковій літературі [104; 164]. Реординація є методом організаційного забезпечення, набагато ширшим за зворотній зв‟язок, і його мета не обмежується лише інформаційною функцією. Як слушно зазначає В. А. Дерець, у певному відношенні такі відносини між керівним та підлеглим органами можна вважати управлінськими [101, c. 21]. Модель реодинаційних зв‟язків в організаційному забезпечення протидії злочинності не є суто теоретичною конструкцією і вже втілена у деяких 198 нормативно-правових документах в аналізованій сфері. Так, наприклад, відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 10 Закону України «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону» одним із прав громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону є внесення до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності пропозицій щодо запобігання адміністративним правопорушенням і злочинам, виникненню причин і умов, що сприяють їх вчиненню. Зазначеному праву громадських формувань кореспондує обов‟язок місцевих державних адміністрацій виконавчої влади та органів місцевого самоврядування розглянути пропозиції громадських формувань щодо поліпшення стану громадського порядку й охорони державного кордону та вжити у межах своєї компетенції відповідних заходів (ч. 2 ст. 15 зазначеного Закону). Відповідно, своїми ініціативними діями громадські формування з охорони громадського порядку і державного кордону породжують правові обов‟язки органів, які здійснюють координацію і контроль за їх діяльністю, і в такий спосіб здійснюють коректуючий вплив на всю систему протидії злочинності. Метод реординації є практичним втіленням принципу демократизму та взаємодії владних структур з інститутами суспільства в організаційному забезпеченні протидії злочинності в Україні. Він дозволяє забезпечувати саморегуляцію системи протидії злочинності та спонукати запровадження прогресивних змін у функціонування її елементів. Вважаємо, що прогресивні та розумні ініціативи правоохоронних органів на місцях і громадськості мають бути враховані та підтримані державною, спрямовані у належне русло та використані у досягненні загальних цілей протидії злочинності. З психологічної точки зору, позитивна оцінка ініціатив та діяльності окремих суб‟єктів протидії злочинності, надання можливості втілення у життя власних ідей надає наснаги та викликає більший ентузіазм у їхній професійній діяльності. Водночас слід підкреслити, що актуальною залишається проблема закостенілості та негнучкості стилю роботи деяких 199 керівників державних органів, які часто не бажають сприймати та запроваджувати зміни, запропоновані підлеглими підрозділами і громадськими організаціями, та чинять прямий або опосередкований супротив такому напрямку організаційного забезпечення протидії злочинності. На нашу думку, стиль роботи сучасного керівника має поєднувати не тільки високий професіоналізм та досконале знання нормативно-правової бази у відповідній галузі знань, а також і готовність вступати у діалог із громадськістю та запроваджувати позитивні зміни організаційного забезпечення протидії злочинності, які мають відповідати стрімкому розвитку суспільних відносин, які розвиваються та постійно трансформуються в нашій державі. Таким чином, потенціал методу реординації і має бути врахований та використаний для вдосконалення організаційного забезпечення протидії злочинності в Україні. Розглянуті види методів організаційного забезпечення протидії злочинності в Україні звичайно не вичерпують всього різноманіття підходів до їх класифікації. Методи організаційного забезпечення протидії злочинності можна також поділити за часовими ознаками (досягнення поточних або довгострокових цілей), глибиною та масштабністю поставлених перед ними цілей (тактичні або стратегічні, з повною або частковою зміною існуючих суспільних відносин), за способом досягнення цілей протидії злочинності (еволюційні, революційні) тощо. У той же час представлений в роботі поділ методів організаційного забезпечення протидії злочинності за способом управлінського впливу та видами зв‟язків між ланками системи протидії злочинності, на нашу думку, найбільш повно відображають особливості цієї діяльності. Оскільки метод є невід‟ємною частиною ланцюга цілепокладання в системі протидії злочинності, вважаємо за доцільне продовжити вже окреслену послідовність, додавши до нього форми та заходи організаційного забезпечення протидії злочинності. Таким чином, організаційна схема протидії злочинності у підсумку виглядає так: цілі – принципи – методи – форми – конкретні заходи організаційного 200 забезпечення протидії злочинності. Розглянемо форми організаційного забезпечення, що відповідають конкретним методам організаційного забезпечення протидії злочинності. Як вже зазначалося, субординація є методом, що забезпечує зв‟язок між ланками, які належать до різних рівнів управління і знаходяться між собою у відносинах підпорядкування. Такі відносини є характерними для відносин між вищими органами влади та відомствами, які складаються у процесі реалізації державної кримінально-правової політики, та між центральними і місцевими органами одного відомства. Зазначеному методу відповідають такі організаційні форми: 1. Планування діяльності підлеглих суб‟єктів на основі аналізу поточної ситуації та з використанням методів прогнозування. Планування є основою будь-якої управлінської діяльності. У рамках планування здійснюється конкретизація та усвідомлення спільних цілей управління. Інформаційною основою планування протидії злочинності є данні про стан криміногенної обстановки в регіоні та функціонування системи протидії злочинності. Джерелами такої інформації, з одного боку, традиційно є дані офіційної статистики щодо злочинів та правопорушень, вчинених на певній території за певний період часу, з іншого – аналітичні та наукові (експертні) висновки й дослідження, проведені із застосуванням різних кримінологічних методик. Аналіз стану криміногенної обстановки з урахуванням як офіційної статистики, так і даних, отриманих з інших джерел, є вкрай важливим, оскільки тільки такий комплексний підхід до цього питання дозволяє встановити реальний стан криміногенної обстановки, який є необхідним підґрунтям для подальшого ефективного планування. Іншою складовою аналізу стану протидії злочинності є оцінка функціонування самої системи суб‟єктів такої протидії. Проблема ефективності діяльності окремих суб‟єктів протидії злочинності є наразі вельми актуальною, оскільки критерії оцінки її ефективності й досі не вироблено. Зокрема, у Стратегії розвитку органів внутрішніх справ України вказується на необхідність відмови від застарілої 201 системи кількісних показників в оцінці діяльності правоохоронних органів [366], так званої «палочної системи», що використовувалася ще в радянські часи та породжувала значку кількість службові зловживань і порушень прав людини. Як зазначається у Стратегії, лише протягом 2013 року МВС отримало близько 195 тис. звернень громадян стосовно неправомірних дій правоохоронців – у середньому по одній скарзі на кожного атештованого працівника органів внутрішніх справ [366]. Таким чином, неправильна оцінка діяльності суб‟єктів такої протидії може деформувати їх мету і завдання. Ми підтримуємо позицію тих науковців, які наголошують на першочерговій розробці прогресивних методів оцінки діяльності правоохоронних органів. Серед можливих варіантів таких критеріїв вони виділяють: ефективність, продуктивність та легітимність такої діяльності [192] (підхід, заснований на методології оцінці діяльності Королівської інспекції поліцейських сил Великої Британії [423]); досягнення цілей, вказаних у стратегічних планах, використання бюджетних коштів та інших надходжень на здійснення правоохоронної діяльності [347, c. 158-159], соціологічні опитування населення з питань оцінки їх роботи (громадська думка, ступінь довіри населення) [60; 339]. Таким чином, новітні підходи до оцінки діяльності суб‟єктів протидії злочинності, які фактично є інформаційним базисом планування діяльності щодо протидії злочинності, мають враховувати як якісні, так і кількісні критерії такої діяльності. Розробці сучасних критеріїв оцінки ефективності протидії злочинності мають бути приділені окремі наукові дослідження. Планування за строками поділяють на поточне (на нетривалі відрізки часу: сезон, квартал, на період проведення масових заходів), короткострокове (на 1 – 2 роки), середньострокове (до 5 років) і перспективне (на 10 – 15 років) [188, c. 86]. Чим більшим є період, на який розрахований відповідний план дій, тим важливішу роль відіграє у цьому процесі прогнозування. Загалом прогнозування орієнтовно на оцінку ймовірного або бажаного стану злочинності з метою оптимізації, підвищення ступеня наукової 202 обґрунтованості рішень, що приймаються [186, c. 229]. Найбільшу цінність прогнозування становить для розробки середньострокових прогнозів та здійснення перспективного планування. Для цього необхідно вивчати не тільки результати діяльності системи протидії злочинності в минулому, наприклад при застосуванні методу екстраполяції, а також використовувати сучасні синергетичні підходи, наприклад при застосуванні новітнього методу моделювання систем протидії злочинності з урахуванням соціально- політичних умов існування цієї системи [28]. Не менш важливим та актуальним є використання можливостей технології моніторингу у протидії злочинності для підвищення (підтримання) ефективності управління у цій сфері [57]. Можна резюмувати, що планування протидії злочинності повинно мати упереджувальний характер, здійснюватися на основі ретельного та неупередженого аналізу поточної ситуації у сфері протидії злочинності з урахуванням досвіду минулих років та з використанням сучасних методів прогнозування. 2. Розвиток функціональної структури суб‟єктів протидії злочинності. Зазначена форма організаційного забезпечення протидії злочинності тісно пов‟язана з формуванням державної системи органів протидії злочинності, визначенням їх компетенції та їх місця і ролі в загальній системі суб‟єктів протидії злочинності. Вона також полягає у грамотному розмежуванні компетенції окремих органів, визначенні форм та методів їх діяльності, а також форм взаємодії з іншими структурними елементами зазначеної системи. Ця діяльність проводиться шляхом прийняття відповідних законів, положень та відомчих і міжвідомчих інструкцій про діяльність тих чи інших органів (підрозділів) протидії злочинності та має зрештою вповідати принципам і завданням, встановленим у стратегіях протидії злочинності й іншим правопорушенням. 3. Методичне супроводження діяльності суб‟єктів протидії злочинності. Воно є не менш важливим, адже розробка та надання чітких і зрозумілих рекомендацій щодо проведення окремних дій та процедур у ході 203 діяльності з протидії злочинності є ще одним необхідним елементом організаційного забезпечення ефективної діяльності системи протидії злочинності. Вказані рекомендації можуть стосуватися як здійснення заходів, безпосередньо спрямованих на протидію певним видам злочинів (наприклад, методичні рекомендації щодо кваліфікації або розслідування окремих видів злочинів), так і стосуватися наукового підходу до організації роботи окремих підрозділів протидії злочинності (наприклад, рекомендації щодо раціональної організації використання робочого часу співробітників системи протидії злочинності, покращення їхніх умов праці та організації їхніх робочих місць тощо). Розробка вказаних рекомендацій тісно пов‟язана з діяльністю наукових установ, які надають науково-методичну допомогу практичним підрозділам (науково-дослідні інститути, науково-дослідні лабораторії, державні та громадські центри дослідницької діяльності тощо), характеристиці кримінологічної діяльності яких буде присвячено окремий розділ. 4. Ресурсне забезпечення протидії злочинності. Ресурсне забезпечення протидії злочинності можна поділити на дві основні складові: здійснення своєчасної та якісної підготовки і перепідготовки кадрів; надання належного матеріально-технічного забезпечення діяльності спеціалізованих суб‟єктів протидії злочинності. Цілям, поставленим перед системою протидії злочинності, має також відповідати адекватне та достатнє матеріально- технічне забезпечення, яке також є однією з необхідних форм організаційного забезпечення у вказаній сфері. Як слушно зазначає Ю. В. Орлов, кримінологічна ефективність проектів нормативно-правових актів безпосередньо залежить від джерел та реальних можливостей їх матеріально- технічного забезпечення [269, c.137]. Прикладом невідповідності матеріально-технічного забезпечення поставленим кримінологічним завданням є прийняття 14.07.2015 р. Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення регулювання відносин у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху», який встановив 204 новий спосіб фіксування адміністративних правопорушень у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху – авто фіксацію [296]. Зазначений закон хоча й формально вступив у законну силу, на практиці й досі не діє через недостатню кількість відповідного технічного обладнання, незавершеність процедури його сертифікації та відсутність належного процедурного врегулювання порядку застосування цих приладів. Наведений приклад є лише окремим випадком неналежного ресурсного забезпечення діяльності органів протидії злочинності, яка в цілому повсякчас постає серйозною перепоною в реалізації своїх функцій системою протидії злочинності. У цьому контексті окрему увагу необхідно також приділити проблемі недостатнього фінансового забезпечення поточних потреб (забезпечення канцелярськими товарами, паливо-мастильним матеріалами, спецзасобами і форменим одягом тощо) та зарплатно-преміального фонду апарату системи протидії злочинності, що стає для практичних співробітників антистимулом продуктивної діяльності в зазначеній сфері. На наше переконання, незважаючи на певну прозаїчність вказаних проблем у свідомості як пересічних громадян, так і урядовців, їх не слід приймати як належне. Представникам вищих органів влади слід чітко усвідомити, що затратність проведення реформи системи протидії злочинності є досить значною, проте очікуваний ефект може бути досягнутий лише у випадку подолання недоліків її ресурсного забезпечення як важливої організаційної умови функціонування системи протидії злочинності. 5. Вивчення, адаптація та запровадження позивного досвіду іноземних країн у сфері протидії злочинності. Майже жодне дослідження проблем протидії окремим видам злочинів не обходиться без аналізу іноземного досвіду з цих питань. На нашу думку, важливість вивчення такого досвіду є беззаперечною, проте не завжди його використання є продуманим та адаптованим до реалій української сучасності. Відповідно, заходи із запровадження ініціатив, заснованих на досвіді іноземних країн, мають 205 проходити стадії належної перевірки та теоретичного моделювання в умовах чинної системі заходів протидії злочинності. 6. Контроль та оцінка діяльності підлеглих підрозділів з метою її корегування й удосконалення. Контроль є необхідним елементом управлінської системи, хоча зазначена функція щодо суб‟єктів протидії злочинності може здійснюватися не лише керівним, у даному випадку контролюючим органом, а й іншими суб‟єктами, наприклад громадськістю або міжнародними організаціями. У науковій літературі питання контролю щодо суб‟єктів протидії злочинності в рамках здійснення субординаційних відносин досліджено достатньо повно. Ми цілком погоджуємося з О. М. Музичуком, що предметом контролю є як зовнішня діяльність правоохоронних органів, тобто сама діяльність із протидії злочинності, так і їх внутрішньо-організаційна діяльність [249, c.132]. Серед завдань контролю, які визначає вчений у своєму монографічному дослідженні [249, c.128-129], на нашу думку, до тих, що належать до внутрішньо-організаційної діяльності, слід віднести: сприяння виконанню покладених на вказані суб‟єкти завдань, функцій та обов‟язків, реалізації наданих прав; вивчення громадської думки про роботу правоохоронних органів; визначення та оцінка ефективності стилю і методів роботи зазначених суб‟єктів та їх персоналу; виявлення позитивного досвіду і його використання на практиці, надання практичної допомоги підлеглим апаратам та окремим працівникам в усуненні виявлених в їх діяльності недоліків. Виконання зазначених завдань контролю є необхідним етапом та передумовою підвищення якості організаційного забезпечення протидії злочинності. 7. Розробка стратегій (дорожніх карт, планів дій, концепцій) протидії злочинності та профілактики злочинів. Зазначена форма організаційного забезпечення протидії злочинності є найбільш масштабною та фактично охоплює усі проаналізовані вище організаційні форми. Зауважимо, що стратегії протидії злочинності можуть охоплювати діяльність не лише підконтрольних органів та установ, а й інших суб‟єктів протидії злочинності, 206 проте у цьому випадку такий управлінській вплив має бути обумовленим правовим статусом зазначених суб‟єктів – обов‟язком діяти певним чином або співпрацювати з державними органами. Як цілком справедливо зазначає О. М. Литвинов, одним з обов‟язкових елементів стратегії з протидії злочинності є механізм забезпечення діяльності з протидії злочинності шляхом застосування всіма державними і суспільними інститутами правових, економічних, адміністративних, політичних та інших заходів кримінологічного впливу [218, c. 381]. Фактично мова йде про її організаційне забезпечення. Відповідно стратегічне планування і організаційне забезпечення протидії злочинності співвідносяться як ціле та частина, яка водночас виконує забезпечуючу функцію щодо цілого. Як вже зазначалося, координація належить до горизонтальних типів зв‟язків у системі протидії злочинності. Загалом цей вид управлінських зв‟язків розрахований на забезпечення взаємодії між різними суб‟єктами протидії злочинності, які не пов‟язані відносинами субординації. У той же час у наукових джерелах існують різні точки зору щодо співвідношення повноважень суб‟єктів у процесі координації. Так, наприклад, В. Сівков вважає, що координація можлива лише в умовах підпорядкування суб‟єктів [350, c. 29], фактично прирівнюючи її до субординації. О. М. Клюєв також вважає, що координація здійснюється суб‟єктом управління, наділеним владними повноваженнями щодо об‟єктів координуючої взаємодії. Дослідник вказує, що відмінність між взаємодією та координацією полягає в тому, що якщо взаємодія організується між двома і більше елементами системи (підрозділами, працівниками), то в процесі координації повинно брати участь як мінімум три елементи системи: один суб‟єкт і два об‟єкти управління. При цьому координатор та об‟єкти координації можуть належати до різних систем [163]. В. В. Топчій, розглядаючи співвідношення понять взаємодії та координації в правоохоронній діяльності, зазначає, що остання містить у собі елемент підкорення волі координуючого органу системи, що спрямовує окрему діяльність на виконання загальних завдань, поставлених 207 перед виконавцями [382, c. 168]. О. М. Литвинов вказує, що координація профілактики злочинів здійснюється між тактично самостійними суб‟єктами профілактики злочинів [23, c. 220]. На нашу думку, координація в системі протидії злочинності здійснюється між різними непідпорядкованими одне одному суб‟єктами системи протидії злочинності, які можуть належати до різних її складових. Координаційні зв‟язки між ними встановлюються на правовій основі (законах України, міжнародних угодах про співпрацю з правових питань, положеннях про певний орган або установу, спільних інструкціях тощо), маючи при цьому переважно зобов‟язуючий характер. Відносини взаємодії в процесі протидії злочинності є більш широкими та можуть формуватися як на підставі певних правових положень, так і виникати за волею суб‟єктів взаємодії. Таким чином, відносини взаємодії можна визначити як допустиму ініціативну поведінку суб‟єктів протидії злочинності, що може мати «стихійний» характер. Форми координації протидії злочинності є досить різноманітними і їх вибір залежить від правого статусу суб‟єктів координації та конкретних завдань, які вони бажають досягти. Серед основних форм координації протидії злочинності в правоохоронних органах можна виділити: розробку та реалізацію спільних планів, програм протидії злочинності в цілому та за окремими напрямам; проведення координаційної наради керівників правоохоронних органів; проведення спільних засідань колегій правоохоронних органів; проведення міжвідомчих нарад за участю керівників правоохоронних органів, органів виконавчої влади та місцевого самоврядування; видання спільних наказів, вказівок, інформаційних листів та інших документів організаційного та методичного характеру; обмін інформацією з питань стану злочинності, створення спільних баз даних; розробку і здійснення узгоджених заходів з метою виявлення, припинення та профілактики злочинів, а також усунення причин та умов, що сприяли їх вчиненню; спільні виїзди до регіонів для проведення узгоджених заходів, 208 перевірок і надання допомоги правоохоронним органам на місцях; вивчення позитивного досвіду з питань протидії злочинності, впровадження його в практичну діяльність правоохоронних органів; утворення спільних слідчо- оперативних груп для розкриття і розслідування окремих тяжких та особливо тяжких злочинів; використання у разі потреби співробітників інших органів для виконання функцій, покладених на правоохоронний орган; взаємне використання можливостей правоохоронних органів для підготовки і навчання кадрів, підвищення їх кваліфікації [261; 63; 282; 245] тощо. Не менш важливою є координація протидії злочинності між правоохоронними органами та недержавними суб‟єктами протидії злочинності. Вказані координаційні відносини можуть мати форму організації спільних перевірок, рейдів та патрулювань; проведення спільних семінарів, конференцій та інших навчально-практичних заходів; навчання представників громадських формувань засобам і методам протидії злочинності, розробки пропозицій з питань удосконалення правового регулювання запобігання і протидії злочинності; спільне ініціювання та проведення наукових досліджень у сфері боротьби зі злочинністю тощо. Форми міжнародної координації мають бути прямо передбачені у відповідних міжнародних угодах щодо протидії злочинності. Відповідно до ст. 92 Закону України «Про прокуратуру» міжнародно-правове співробітництво з компетентними органами іноземних держав у сфері кримінального судочинства покладене на органи прокуратури [308]. Якщо таке співробітництво здійснюється у процесі виконання Україною своїм міжнародних зобов‟язань на підставі відповідних міжнародних угод, така діяльність органів прокуратури України буде мати форму координації. Форми міжнародної координації протидії злочинності можуть мати форму обміну інформації, організації спільного переслідування правопорушень, контролю та нагляду за діяльністю фінансових установ, міграційних процесів та переміщення капіталу через кордон, створення та забезпечення функціонування каналів зв‟язку між компетентними установами і службами з 209 метою сприяння захищеному та оперативному цілодобовому обміну інформацією тощо. Конкретні заходи протидії злочинності під час реалізації міжнародної правової допомоги визначаються сторонами відповідно до положень міжнародних угод та їх внутрішнього законодавства. Інноваційним напрямом розвитку відносин у сфері протидії злочинності є формування реординаційні зв‟язків, в яких керовані суб‟єкти, недержавні установи та окремі громадяни, стають рівноправним учасниками організаційного процесу протидії злочинності. Серед принципів, що мають сприяти цьому процесу, Х. В. Хачатурян називає: мінімізацію в системі державного управління ролі покарань і примусових стимулів діяльності, які приводять до дезінформації, пасивності, формалізму, накопичування помилок; ліквідацію внутрішньосистемних бар‟єрів на шляху до неформальної комунікації, координації діяльності; відмова від використання порожніх гасел і закликів як форми мотивації працівників органів державної влади, оскільки встановлено, що цей процес налаштовує персонал проти пропагованих цілей [397]. На нашу думку, реординація є перспективним напрямом розвитку організаційного забезпечення протидії злочинності, яка здатна не тільки підвищити ефективність зазначеної діяльності через зміну її форм, а також сприяти формуванню ідеології нетерпимості до правопорушень та розвитку активності громадського суспільства. Серед перспективних форм реординації у сфері протидії злочинності можна виділити: інформаційні запити щодо діяльності системи протидії злочинності та її практичних результатів; посилення громадського контролю щодо випадків порушення законодавства про протидію корупції; моніторинг прозорості та законності витрачення бюджетних коштів у сфері державної правоохоронної діяльності; створення громадських правозахисних груп для захисту інтересів потерпілих від злочинів та дотримання процесуальних прав осіб, які вчинили правопорушення; створення інтерактивних інформаційних ресурсів з метою збору та поширення інформації про діяльність системи протидії злочинності; 210 розробка та подання пропозицій з метою вдосконалення організаційно- правового забезпечення системи протидії злочинності. Усі зазначені методи та форми організаційного забезпечення протидії злочинності формують механізм діяльності системи протидії злочинності та є організаційною основою для розробки та обрання конкретних заходів протидії різним видам злочинів залежно від їх кримінально-правової характеристики [32]. 3.3 Удосконалення організаційного забезпечення протидії злочинності Проведений аналіз організаційного забезпечення протидії злочинності в Україні засвідчив, що його стан не можна назвати повністю задовільним. Навпаки, дослідження виявило низку серйозних недоліків у вказаній сфері. Серед факторів, що найбільш негативно впливають на стан організаційного забезпечення протидії злочинності, можна виділити такі: – незавершеність реформи правоохоронної системи та відверте «буксування» її за певними напрямами; – високий рівень корупції в державних правоохоронних органах; – брак кваліфікованих кадрів; – недосконала системи підбору кадрів та значні вади в системі їх професійної підготовки, заміщенні, перепідготовки; – недостатня увага до впровадження інноваційних методологічних змін у вказаній сфері (форм і методів управління та взаємодії складових системи протидії злочинності); – низький рівень матеріально-технічного забезпечення правоохоронної системи; – недостатнє використання потенціалу громадськості в досягненні цілей протидії злочинності; 211 – формалізм у виконанні завдань протидії злочинності, відсутність ініціативності та слабкі зворотні зв‟язки в системі протидії злочинності; – недоліки методологічного і практичного характеру під час запровадження досвіду іноземних країн тощо. Організаційне забезпечення системи протидії злочинності охоплює широкий спектр питань методологічного, світоглядно-ідеологічного і практичного характеру. Відповідно, очікування позитивної динаміки зрушень у вказаній сфері можливо лише шляхом запровадження комплексних змін в усій системі протидії злочинності, яка є інституціональним втіленням державної політики. Крім того, слід зауважити, що період очікування позитивних зрушень не обов‟язково буде прямо пропорційний масштабності та динаміці здійснюваних змін. Оскільки система протидія злочинності є соціально-політичним феноменом сучасного українського суспільства, яка відбиває ступінь його розвитку, результати запроваджуваних змін можуть проявлятися не відразу, а через досить тривалий період часу. Таким чином, як і у випадку інших соціальних процесів, динаміка змін не обов‟язково буде мати лінійний характер, і перехід кількості в якість може зайняти більший період часу, ніж очікувалося. У зв‟язку з цим слід ретельно підходити до визначення та дотримання програмних (стратегічних) цілей протидії злочинності, здійснювати своєчасних контроль за їх виконанням з метою їх доповнення та корегування залежно від змін та показників системи суспільства. Проаналізувавши широкий спектр теоретичних, практичних та методологічних питань, що стосуються організаційного забезпечення протидії злочинності в Україні, можна сформулювати науково обґрунтовані пропозиції та рекомендації з його вдосконалення. На нашу думку, основними напрямками вдосконалення організаційного забезпечення протидії злочинності мають бути: 1. Формування чіткої та несуперечливої кримінально-правової політики у сфері протидії злочинності, яка є правовою і методологічною 212 основою організаційного забезпечення протидії злочинності. Відсутність чітких усталених засад побудови системи кримінально-правових відносин, орієнтація не на досягнення стратегічних цілей, а навпаки, наслідування вузько політичної кон‟юнктурної мотивації, невірне розставлення пріоритетів у вказаній сфері призводить до неможливості нормального формування та розвитку системи протидії злочинності в Україні, в тому числі й її організаційної складової, яка, власне, і є каркасом побудови вказаної системи. На нашу думку, формування напрямів кримінально-правової політики у сфері протидії злочинності (кримінологічної політики) можливе шляхом відновлення практики прийняття комплексних цільових програм (дорожніх карт) протидії злочинності. Оптимальним періодом, на який розрахований зазначений документ, має бути 5 років, що дозволить забезпечити достатню стабільність такої політики та поступовість запропонованих у ній змін. Сучасна дорожня карта протидії злочинності має відповідати та бути частиною загальної державної політики України. Так, зокрема, засади кримінально-правової політики мають відповідати євроінтеграційним процесам, що відбувають у нашій державі, і положенням Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом [385], яка охоплює низку вимог у вказаній сфері. Прийняття запропонованої комплексної стратегічної програми щодо протидії злочинності в Україні дозволить забезпечити правильний вектор розвитку самої системи протидії злочинності в цілому та його організаційного забезпечення зокрема, що має привнести певну плановість і стабільність у зазначений процес. 2. Завершення реформи системи протидії злочинності в Україні. Досягнення системності організаційного забезпечення протидії злочинності можливо досягти лише шляхом формування ефективної системи суб‟єктів протидії злочинності з розвинутими комунікативними зв‟язками між останніми. Завершення реформування системи суб‟єктів протидії злочинності є критичним фактором формування ефективного організаційного 213 забезпечення протидії злочинності. Вважаємо, що досягнення цієї мети вимагає: - поглиблення спеціалізації у побудові системи протидії злочинності, створення спеціалізованих органів щодо протидії певним видам злочинів. Позитивним є створення спеціалізованих підрозділів щодо протидії певним видам злочинності (зокрема, Департаменту протидії наркозлочинності, Департаменту кіберполіції, Департаменту захисту економіки, Департаменту боротьби зі злочинами, пов‟язаними з торгівлею людьми, у складі кримінальної поліції України, Національного антикорупційного бюро України). Вкрай негативними, на нашу думку, є ліквідація спеціалізованої правоохоронної установи щодо протидії організованій злочинності, незавершеність процесу створення Національного бюро розслідувань та органів пробації, які б мали вже почати свою практичну діяльність. Відповідно, ліквідація зазначених недоліків організаційної структури суб‟єктів протидії злочинності є необхідним етапом завершення її реформування; - виключення дублювання функцій суб‟єктів протидії злочинності; - демілітаризація суб‟єктів протидії злочинності, безпосередньо не пов‟язаних із забезпеченням публічного порядку; - розвиток стійких комунікативних зв‟язків між суб‟єктами протидії злочинності на підставах субординаційних та координаційних, а також на основі відносин взаємодії та співпраці, закріплення зазначених положень у відповідних установчих документах і законах у сфері протидії злочинності; - сприяння формуванню та розвитку реодинаційних зв‟язків між суб‟єктами протидії злочинності. 3. Поліпшення ресурсного забезпечення системи протидії злочинності. Ресурсне забезпечення протидії злочинності складається з двох частин: матеріально-технічного та фінансового забезпечення (1), необхідність поліпшення якого вже відзначалася в роботі і не викликає сумнівів, та кадрового забезпечення (2), питання, яке й досі викликає значну полеміку і 214 публічний резонанс. Кадрове забезпечення має полягати у здійсненні якісної, практично орієнтованої підготовки кваліфікованих кадрів. У зв‟язку з цим, на наше переконання, важливим є не тільки збереження, а й розвиток системи відомчих вищих навчальних закладів, що спеціалізуються на підготовці спеціалістів з протидії різним видам злочинності. Зазначимо, що хоча й у Стратегії розвитку органів внутрішніх справ України передбачено широке залучення на посади до вказаних органів випускників цивільних вузів [366] в рамках реформування системи ОВС, проте повний перехід до «запозичення» цивільних кадрів з їх подальшою «допідготовкою» для роботи в державних правоохоронних органах знижує загальну якість підготовки молодих спеціалістів. По-перше, відомчі навчальні заклади належать до закладів, в яких діють специфічні умови навчання, пов‟язані з підтриманням належної дисципліни, субординації в робочих стосунках та розвитком специфічних навичок, якими неможливо оволодіти на достатньому рівні за декілька місяців (зокрема, фізична і вогнева підготовка). Тренування зазначених навичок протягом 3 – 5 років передбачає засвоєння матеріалу на високому професійному рівні (на рівні автоматизму, іноді навіть на рівні підсвідомості), що дозволяє ефективного їх застосовувати навіть в екстремальних ситуаціях. По-друге, під час навчання у відомчих навчальних закладах з першого року навчання приділяється особлива увага формуванню набору специфічних компетентностей, необхідних саме для виконання функціональних обов‟язків у сфері протидії злочинності, що на час випуску з начального закладу формує найбільш підготовленого спеціаліста саме для виконання обов‟язків у вказаній сфері. Таким чином, вважаємо, що розвитку відомчій освіті з підготовки спеціалістів для підрозділів з протидії злочинності має приділятися увага на державному рівні. Окремим питанням кадрового забезпечення протидії злочинності є здійснення своєчасної перепідготовки кадрів та забезпечення постійного підвищення їх кваліфікації. Стрімкий розвиток усіх процесів у сучасному суспільстві, в тому числі й тих, що пов‟язані з виникненням нових форм 215 злочинності та виробленням більш досконалих способів вчинення правопорушень, оновлення нормативно-правової бази у сфері протидії злочинності обумовлює необхідність своєчасного доведення відповідної інформації до суб‟єктів протидії злочинності з метою врахування зазначених змін в їх практичній діяльності та підвищення її ефективності. Чинні нормативно-правові джерела передбачають такі види післядипломної освіти, як спеціалізація, перепідготовка, підвищення кваліфікації, стажування у формі очного або заочного (дистанційного) навчання [283]. Крім вищезазначених форм досягнення цілей, підвищення кваліфікації працівників практичних підрозділів у сфері протидії злочинності може також здійснюватися: шляхом проведення тематичних семінарів, «круглих столів», науково-практичних конференцій, тренінгів та занять з професійної підготовки з періодичністю, обумовленою необхідністю їх проведення; розширення можливостей стажування практичних працівників, викладачів і курсантів профільних навчальних закладів за кордоном (наприклад, у рамках співпраці з Міжнародною поліцейською асоціацією, Міжнародною асоціацією шефів поліції [133] тощо). 4. Запровадження засобів інформатизації для забезпечення ефективного організаційного забезпечення протидії злочинності. Сучасний розвиток суспільних процесів можна охарактеризувати як поступове наближення до інформаційної ери, в якій для ефективного здійснення своїх функцій має значення не тільки наявність відповідних матеріальних ресурсів, а й можливість управління ними в умовах реального часу, здійснення оперативного аналізу ситуації та прийняття рішень, швидкість реакції та адаптації до нових умов існування. Перспективними та зрештою економічно вигідними є запровадження таких технічних інновацій у практичну діяльність суб‟єктів протидії злочинності: - система електронного документообігу. Запровадження зазначеної інновації вже давно на часі. Перехід на електронний документообіг не тільки дозволить значно заощадити матеріальні ресурси, а також дозволить 216 приймати управлінські рішення значно швидше та знизить бюрократичний поріг у цій сфері; - розширення використання технічних інновацій під час фіксації, розслідування й оформлення правопорушень (планшетів, підключених до загальних інформаційних правоохоронних систем, портативних банківських терміналів, сканерів відбитків пальців, дронів, натільних і стаціонарних камер тощо) спростить зазначені процедури та стане превентивним засобом щодо вчинення правопорушень. Крім того, за досвідом іноземних країн прозорість фіксації правопорушень за допомогою новітніх технологій знижує рівень корумпованості правоохоронної системи і дозволяє зробити її роботу більш продуктивною. Відповідно, мінімізація бюрократичних процедур дозволяє практичними працівниками приділяти більше часу безпосередньому виконанню своїх професійних зобов‟язань. Водночас, слід зауважити, що хоча, з одного боку, запровадження будь-яких технічних інновацій дозволяє зробити систему протидії злочинності більш відкритою для громадськості, з іншого, вказані технічні новели мають відповідати високим гарантіям інформаційної безпеки та стійкості щодо зовнішніх (криміногенних) загроз. У практичній площині запровадження зазначених змін можливе через створення та вдосконалення діяльності спеціалізованих підрозділів технічної підтримки в системі протидії злочинності, як-от, наприклад, Департаменту інформаційної підтримки та координації поліції «102» Національної поліції України. 5. Розширення міжнародної координації у протидії злочинності, залучення іноземних партнерів. Злочинність не знає ані географічних, ані адміністративних кордонів і навіть використовує їх для приховування та розширення своєї діяльності. Відповідно, протидія транскордонній злочинності та мінімізація її негативних наслідків можлива лише шляхом міжнародної координації спільних зусиль різних країн. Організаційне забезпечення протидії злочинності в Україні вже включає взаємодію з правоохоронним органами іноземних країн в кримінальних питаннях. Проте, 217 поглиблення вказаної співпраці, вважаємо, має бути спрямоване не лише на звернення із запитами про правову допомогу і взаємодію у припиненні транскордонних правопорушень, а йти шляхом об‟єднання та координації спільних зусиль щодо протидії транскордонній злочинності. Подібні стратегічні цілі можливо реалізувати лише через членство у міжнародних організаціях, які займаються питаннями підтримки прав людини та протидії злочинності (ООН, Рада Європи, Інтерпол). Розуміння важливості й перспективності такої співпраці на національному рівні та залучення зусиль і ресурсів (політичних, правових, організаційних, науково-технічних, ідеологічних) для її розширення має сприяти інкорпорації національної системи протидії злочинності до міжнародного рівня протидії злочинності. 6. Подальше розширення використання потенціалу інститутів громадянського суспільства у протидії злочинності. Сучасний етап розвитку нашої країни відзначається активізацією самоорганізації громадянського суспільства та підвищенням громадянської свідомості. На нашу думку, зазначені зміни в українському суспільстві мають не тільки глибинний світоглядно-філософський зміст, а відіграють важливу роль у процесі державотворення, оскільки, як відомо, активна участь громадян у суспільних справах є характерною рисою країн з розвинутою демократією. У літературі питання залучення громадськості до заходів протидії злочинності розглянуті досить докладно, проте якісні соціально-політичні зміни української держави обумовили нові можливості вдосконалення зазначеного напряму організаційного забезпечення протидії злочинності, зокрема: - активне залучення волонтерів, добровольців, представників громадських неурядових правозахисних організацій до заходів профілактики та протидії злочинності. Так, наприклад, відповідно до ст. 1 Закону України «Про волонтерську діяльність», можливості залучення волонтерів до діяльності з протидії злочинності може здійснюватися для надання допомоги у здійснення різних напрямів загальносоціальної, ранньої та постпенітенціарної профілактики правопорушень, надання допомоги 218 правоохоронним органам під час проведення антитерористичної операції [315]. Налагодження координаційних зв‟язків із відповідними громадськими організаціями через спеціально вповноважені органи (співробітників) буде сприяти: підвищенню ефективності діяльності як державних правоохоронних органів, так і самих громадських організацій; зменшенню непродуктивних витрат у сфері протидії злочинності та спрямування коштів до перспективних напрямів – навчання представників громадських організацій формам і методам протидії злочинності; здійсненню функції загальної превенції кримінальних правопорушень шляхом формування активної громадської позиції та нетерпимості до злочинних проявів; - налагодження зв‟язків взаємодії із громадськістю з метою постійного обміну інформацією про стан злочинності та фонових явищ (як шляхом безпосередньої комунікації, так і за допомогою засобів зв‟язку, «гарячих ліній», інтерактивних ресурсів мережі Інтернет тощо); - розширення та підтримка релігійного напряму профілактики злочинності. У зв‟язку з цим слід погодитися з М. Палієм, що створення умов для релігійної профілактики злочинності на основі ділового та добровільного співробітництва незалежно від конфесійних уподобань є ефективним засобом стимуляції соціально-корисної діяльності традиційних церков, так і реальним механізмом підвищення ефективності запобігання злочинності [275]. На нашу думку, підтримка ініціатив релігійних громад і капеланства в їх діяльності в напрямах запобігання фоновим явищам злочинності, допомоги засудженим, особам, звільненим із місць позбавлення волі, та жертвам злочину не можна недооцінювати, оскільки соціальна реабілітація, якою фактично займаються зазначені організації, зачіпає найбільш інтимні сфери свідомості і життя людини, які зазвичай залишаються закритими для представників державних соціальних служб [50]. 219 РОЗДІЛ 4 КРИМІНОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ІНФОРМАЦІЙНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРОТИДІЇ ЗЛОЧИННОСТІ 4.1 Стан інформаційного забезпечення протидії злочинності Політика у сфері протидії злочинності, як і будь-яка інша політика, повинна розроблятися і реалізуватися на основі об‟єктивної інформації стосовно процесів та явищ, які перебувають у сфері її інтересів. Для кримінологічної політики в обсяг такої інформації входять, у першу чергу, відомості, які кримінологи зазвичай визначають як показники злочинності – її динаміка, структура, коефіцієнти, географія злочинності та інші [392]. Створення системи, яка сприятиме істотному вдосконаленню інформаційної взаємодії правоохоронних та інших державних органів у сфері боротьби зі злочинністю, поліпшенню координації їх діяльності, забезпеченню спільного формування та використання інформаційних ресурсів для ефективної боротьби зі злочинністю, провадженню аналітичної, статистичної та управлінської діяльності у сфері захисту конституційних прав та свобод людини і громадянина від злочинних проявів як найбільш небезпечної загрози державній безпеці України, що визначалось завданням для Державної програми інформаційно-телекомунікаційного забезпечення правоохоронних органів [327], залишається актуальним при реалізації Стратегії розвитку інформаційного суспільства в Україні до 2020 року [367]. Сучасний розвиток інформатики і телекомунікації змінює не тільки суспільство, а й обличчя злочинності. Проявом цього є побудова сучасного інформаційного суспільства на основі інформаційно-мережевої економіки, що набуває в Україні все більшої актуальності [408, c.374-375]. З огляду на це інформаційне забезпечення у протидії злочинності має відповідати вимогам часу і реаліям та потребам діяльності правоохоронних органів. 220 Широковживаний термін у практичній та науковій діяльності «забезпечення» має дві інтерпретації: 1) надання чи створення матеріальних засобів, і 2) гарантування чогось [257, c.364]. У неозначеній формі дієслова термін «забезпечувати» тлумачиться як: 1) створювати надійні умови для здійснення чого-небудь»; 2) гарантувати щось; захищати, охороняти кого-, що-небудь від небезпеки [70, c.280-281]. Тобто «забезпечення» водночас відображає процес і стан використання наявної сукупності засобів, методів та заходів у певній діяльності. У сфері статистики «інформаційне забезпечення» визначається як сукупність відомостей про явища та процеси суспільного життя, які орієнтовані на певних користувачів [80]. У сфері управління «інформаційне забезпечення» розглядається як: – забезпеченість системи управління відповідною множиною інформації; – діяльність, пов‟язана з організацією збору, реєстрації, передачі, зберігання, опрацювання і представлення інформації; – діяльність щодо формування цілеспрямованої суспільної та індивідуальної свідомості суб‟єктів суспільних відносин щодо управління у конкретній сфері суспільних відносин [143, c.39]. Інформаційне забезпечення при розслідуванні злочинів визначають як впровадження конкретних засобів, що сприяє ефективному виявленню, дослідженню і фіксації джерел інформації у передбаченому законом порядку з метою формування на їх основі доказів про обставини вчинення злочинів, методи їх встановлення та використання у кримінальному провадженні. Інформаційне забезпечення на досудових стадіях – це і постійне узагальнення слідчої практики, виявлення недоліків і назрілих проблем, наукова їх розробка і відповідне законодавче, методичне й інші форми вирішення [244, c. 23]. Аналізуючи вищезазначені визначення, вважаємо, що інформаційне забезпечення у протидії злочинності – це сукупність засобів, методів та 221 заходів, які використовуються для отримання своєчасної, цінної та важливої інформації, що впливає на точність та визначеність при прийнятті рішень, спрямованих на усунення, зменшення або нейтралізацію факторів існування злочинності та вчинення злочинів. Поділяємо думку, що інформаційне забезпечення є особливою формою контролю над тими загрозами, які можуть надходити від злочинності [115, c. 146]. Тому у процесі реформування органів правоохоронних системи, з урахуванням стрімкого розвитку інформаційних технологій та їх впровадження у всіх сферах життєдіяльності, не перестає бути актуальним питання інформаційного забезпечення протидії злочинності. Дослідження інформаційного забезпечення у протидії злочинності присвячувалися наукові праці таких вчених, як О. М. Бандурка, А. І. Долгова, А. П. Закалюк, А. Ф. Зелинський, О. М. Джужа, О. Г. Кулик, О. М. Литвинов, О. М. Литвак, Є. Д. Лук‟янчиков, В. М. Зінченко, Д. І. Голосніченко, В. І. Шакун, П. Л. Фріс, В. І. Поклад та інші. Дослідження було проведено у контексті історичних, доктринальних, та практичних аспектів інформаційного забезпечення протидії злочинності, що надало змогу визначити актуальні питання та недоліки інформаційного забезпечення. В Україні відсутня загальнодержавна програма протидії злочинності. Строк дії Концепції з реалізації державної політики у сфері профілактики правопорушень на період до 2015 р. завершився. Метою Концепції щодо забезпечення ефективної реалізації державної політики у сфері профілактики правопорушень визначалося розроблення та здійснення комплексу заходів, спрямованих на виявлення та усунення причин і умов учинення злочинів, захист інтересів людини, суспільства і держави від протиправних посягань, що є актуальним і на теперішній час, однак передбачений обсяг фінансування заходів, матеріально-технічних ресурсів, необхідних для реалізації Концепції вичерпано. Відповідно, фактично визначені заходи протидії злочинності не можуть бути реалізовані. 222 Водночас погоджуємося, що відсутність у державі програми боротьби зі злочинністю знімає з Уряду обов‟язок звітувати про проведену роботу на вказаному напрямку, а це позбавляє можливості Верховну Раду України, Президента України та й народ України як єдине джерело влади реально оцінити роботу вищого органу виконавчої влади [18]. Разом з тим, у 2016 р. з напрямів протидії окремим видам злочинів затвердженні стратегії, програми, положення, наприклад, Національна стратегія у сфері прав людини на період до 2020 року [253], Положення про єдину державну систему запобігання, реагування і припинення терористичних актів та мінімізації їх наслідків, Державна соціальна програма протидії торгівлі людьми на період до 2020 р. [103], Державна антикорупційна політика в Україні (Антикорупційна стратегія) на 2014 – 2017 роки [102], Стратегія кібербезпеки України [363]. Відповідні напрями є актуальними з урахуванням системних проблем у зазначених сферах, необхідності створення дієвого механізму протидії відповідним злочинам та дотримання Україною міжнародних зобов‟язань. Програми протидії злочинності розробляються на регіональних, місцевих рівнях відповідно до п. 22 ч. 1 ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні». У відповідному приписі передбачена виключна компетенція сільських, селищних, міських рад щодо затвердження програм соціально-економічного та культурного розвитку відповідних адміністративно-територіальних одиниць, цільових програм з інших питань місцевого самоврядування. Наприклад, у Києві затверджена міська цільова комплексна програма профілактики та протидії злочинності в місті Києві «Безпечна столиця» на 2016 – 2018 рр. [329]. У практичній діяльності ефективність роботи правоохоронних органів оцінюють за показниками розкриття, який щомісячно визначається для співробітників оперативних підрозділів, без врахування складності проваджень та об‟єктивних обставин, що необхідні для розкриття злочинів. А отже, орієнтування на запобігання злочинам залишається формальною 223 складовою, що не є першочерговим завданням в реаліях практичної діяльності. Хоча відповідну проблему намагалися вирішити значно раніше. Так, у 2003 р. Указом Президента України перед такими суб‟єктами протидії злочинності, як Міністерство внутрішніх справ України, Служба безпеки України, Державна податкова адміністрація України за участю Генеральної прокуратури України, ставилося на найвищому державному рівні завдання щодо: – викорінення практики оцінки роботи підпорядкованих підрозділів за валом показників, припинення гонитви за нарощуванням результатів роботи шляхом викриття дріб‟язкових правопорушень, не допускати приховування злочинів від обліку; – запровадження нових критеріїв оцінки діяльності правоохоронних органів, які б відображали реальні результати службової діяльності та спиралися на об‟єктивні статистичні показники, в основу яких покладено судові рішення [331]. «Статистика потрібна в поліції, але в тому вигляді, у якому існує сьогодні, вона не тільки не потрібна, але і шкодить процесу. Статистика не показує реальну кримінальну ситуацію у країні. Така система вбиває будь- яку ініціативу на місцях рядових, тому що вони знають, що потрібно, аби догодити начальнику. Тому МВС України буде намагатися змінити показник “Оцінка якості роботи поліції”, але повністю відмовлятися від статистики розкриття злочинів не буде» – переконували сучасні реформатори [128]. Відповідні завдання залишаються пріоритетними й актуальними в діяльності правоохоронних органів, оскільки система показників розкриття закріпилась як основний і єдино можливий показник виконаної роботи. Планування роботи залежить від кількості визначених показників керівництвом регіональних підрозділів, які отримують вказівки департаментів без аналізу оперативної ситуації на місцях та врахування результатів кримінологічного прогнозування злочинності на регіональному рівні. 224 Актуальним напрямом інформаційного забезпечення процесу протидії злочинності є усунення безсистемності в зборі інформації, неузгодженості між різними суб‟єктами в аналізі інформації про криміногенну обстановку та розробкою заходів реагування, у випадку її ускладнення, що у результаті не дозволяє прийняти ефективне управлінське рішення і знижує рівень їх реалізації [89, c. 107-108]. Однією з проблем інформаційного забезпечення є розосередженість обліків злочинів по окремим відомствам, що створює умови для відомчого впливу, викривлення державної статистичної звітності, маніпуляцій із цифровими показниками, уявної, а не реальної оптимізації діяльності щодо протидії та запобігання злочинності в державі. Існуюча система збирання показників кримінально-правової статистики про злочинність через відомчий підхід до неї не сприяє формуванню об‟єктивної і достовірної картини про стан злочинності в країні та про результати роботи правоохоронної системи. Ситуація, що склалася, негативно впливає й на використання статистичних даних для визначення тенденцій, стратегії і тактики протидії злочинності та іншим правопорушенням [294]. Система збирання показників кримінально-правової статистики про злочинність зазнала низка організаційних змін. Серед переваг електронних баз зареєстрованих злочинів та осіб, які вчинили злочини, визначають: по- перше, електронні бази містять індивідуалізовані відомості про злочин, які дозволяють визначити кримінологічні ознаки та тип кожного посягання, оцінити більш точно ступінь його суспільної небезпечності. По-друге, зазначені відомості характеризують стан злочинності в реальному часі на певній території, тобто дають змогу оперативно оцінювати тенденції злочинності та розробляти заходи реагування, а також більш точно прогнозувати її стан у майбутньому. По-третє, інформація щодо кожного зафіксованого в електронній базі даних злочину, на відміну від документів первинного обліку злочинів та статистичної звітності, не втрачає індивідуального характеру, що дає можливість швидко узагальнювати її за 225 будь-якою ознакою та встановлювати зв‟язки між окремими ознаками [197, c. 52-57]. Отже, спроба подолати проблему розосередженості обліку злочинів, які здійснювали різні відомства, здійснена. Відповідно до Положення про порядок ведення Єдиного реєстру досудових розслідувань його користувачами є: керівники прокуратур та органів досудового розслідування; прокурори; слідчі органів поліції, безпеки, органів, що здійснюють контроль за додержанням податкового законодавства, та Державного бюро розслідувань, детективи Національного бюро; інші уповноважені особи органів прокуратури та досудового розслідування, які виконують функції з інформаційно-аналітичного забезпечення правоохоронних органів та ведення спеціальних обліків [298]. Єдиний реєстр досудових розслідувань утворений за допомогою автоматизованої системи електронної бази даних і ведеться з метою забезпечення: – реєстрації кримінальних правопорушень (проваджень) та обліку прийнятих під час досудового розслідування рішень, осіб, які їх учинили, та результатів судового провадження; – оперативного контролю за додержанням законів під час проведення досудового розслідування; – аналізу стану й структури кримінальних правопорушень, вчинених у державі; – інформаційно-аналітичного забезпечення правоохоронних органів. Установлені форми документів первинного обліку, довідників є єдиними для Реєстраторів усіх правоохоронних органів, що є вимогою та необхідністю для ведення єдиного обліку. Відповідний припис спрямований на визначення єдиної схеми аналізу інформації про злочин. Внесення відомостей здійснюється шляхом фіксації та вибору даних у довідниках для заповнення документів первинного обліку про: – кримінальне правопорушення за формою у додатку 1; 226 – наслідки досудового розслідування кримінального правопорушення за формою, наведеною у додатку 2; – заподіяні збитки, результати їх відшкодування та вилучення предметів злочинної діяльності за формою, наведеною у додатку 3; – особу, яка вчинила кримінальне правопорушення та яка підозрюється у його вчиненні, за формою, наведеною у додатку 4; – рух кримінального провадження за формою, наведеною у додатку 5. А. М. Корягіна у своєму дисертаційному дослідженні зробила висновок, що віктимологічні показники є невід‟ємною складовою злочину, тому вони обов‟язково мають входити до переліку як облікових об‟єктів, так і об‟єктів реєстрації кримінальної статистики. Щоб отримувати достовірну і достатню інформацію про криміногенний стан у країні, здійснити аналіз криміногенної ситуації та ефективної профілактики злочинності, необхідно доповнити перелік об‟єктів реєстрації статистичної картки на виявлений злочин (Ф-1), щодо інформації про потерпілого. Статистична інформація про потерпілого повинна мати не статичний характер, а складатись з кількісної характеристики особи потерпілого та її поведінки у зв‟язку зі злочинцем. Оскільки дослідження й облік особистісних та поведінкових характеристик жертв злочинів, поведінка яких провокувала або іншим чином сприяла вчиненню злочинів, необхідні для недопущення віктимологічного рецидиву [177, c. 175-177]. Статистичні картки, що сформовані у додатках до Положення про порядок ведення Єдиного реєстру досудових розслідувань [298], містять відомості про потерпілого лише в загальних рисах. Якщо за Інструкцією 2010 р. містилося 6 пунктів об‟єктів реєстрації статистичної картки, то Інструкція 2016 р. фактично відтворює той же перелік збору відомостей про потерпілого у п‟яти пунктах картки про кримінальне правопорушення: п. 35 кількість потерпілих; п. 36 кількість потерпілих, які загинули; п. 37 країна громадянства потерпілого; п. 38 рід занять, службове становище потерпілого. Тобто науково обґрунтовані пропозиції щодо віктимологічної інформації не 227 враховані у документах первинного обліку. Відомості про потерпілого у статистичній звітності переважно мають загальний характер. Правоохоронна система працює з величезним масивом інформації, що щоденно поновлюється. В інформаційній мережі поліції України функціонують такі основні інформаційні підсистеми: – «Статистика»; – «Інтегрована інформаційно-пошукова система органів внутрішніх справ (ІІПС ОВС)»; – «Оперативно-довідкова картотека (ОДК)»; – функціональна підсистема «Єдиної державної інформаційної систем у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення»; – «Інтегрований національний банк даних про транспортні засоби». Зазначені системи забезпечують збирання, накопичення інформації та обмін нею між підрозділами правоохоронної системи. «Статистика» забезпечує збір, обробку й аналіз статистичних даних про стан злочинності та результати роботи органів і підрозділів. Джерелами формування інформаційних ресурсів ІІПС ОВС (Інтегрована інформаційно-пошукова система органів внутрішніх справ) є: – зареєстровані поліцією заяви і повідомлення про кримінальні та адміністративні правопорушення, кримінальні провадження; – повідомлення працівників поліції у разі звернення до них громадян або службових осіб із заявою чи повідомленням про події, які загрожують особистій чи громадській безпеці, або у разі безпосереднього виявлення таких; – повідомлення про аварії, пожежі, катастрофи, стихійні лиха та інші надзвичайні події, які підлягають реєстрації в поліції; – повідомлення засобів масової інформації, публічні виступи; 228 – рішення органів (посадових осіб), виконання яких покладено на поліцію відповідно до чинного законодавства; – видані на ім‟я особи документи, підписані нею документи, а також відомості про особу, зібрані державними органами влади та органами місцевого і регіонального самоврядування в межах своїх повноважень; – інформація, отримана від громадян і посадових осіб, про вчинені кримінальні правопорушення під час проведення слідчих (розшукових) дій; – інформація, отримана від правоохоронних органів іноземних держав на підставі міжнародних договорів України, угод про співробітництво між МВС і відповідними органами іноземних держав у сфері боротьби зі злочинністю. Заяви і повідомлення про вчинені кримінальні правопорушення та інші події реєструються цілодобово в чергових частинах органів поліції уповноваженими працівниками відразу після їх надходження, вносяться до журналу «єдиного обліку» та інтегрованої інформаційно-пошукової системи ІІПС ОВС з усіма відомостями з журналу «єдиного обліку» [142]. Інтегрована інформаційно-пошукова система є інформаційним ресурсом, який поєднує набір відомостей, що безпосередньо стосується: 1) осіб, яких затримано за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення, обвинувачених у вчиненні кримінального правопорушення, узятих під варту або на яких накладено стягнення у вигляді адміністративного арешту, у тому числі їх фотографії та дактилоскопічні дані (підсистеми «Особа»). На особливу увагу заслуговують обліки осіб: обвинувачених, які віддані до суду; які визнані винними у вчиненні злочину і до яких судом застосовані такі види покарань, як арешт, обмеження або позбавлення волі; які визнані винними у вчиненні злочину і до яких судом застосовані покарання, що не пов‟язані з ізоляцією, обмеженням або позбавленням волі; які відбули покарання за злочин і в яких судимість не знято або не погашено в установленому чинним законодавством порядку; які схильні до вчинення 229 злочинів і належать до «кримінально-злочинного середовища», у тому числі з ознаками міжрегіонального, транснаціонального характеру; які схильні до вчинення злочинів і належать до організованих злочинних угруповань або злочинних організацій, у тому числі за ознаками національного або етнічного походження її учасників [404]. У правоохоронній діяльності останнім часом набувають поширення автоматизовані інформаційні системи, які працюють з інформацією за принципом розпізнавання образів. Причому як образи виступають різні біометричні параметри, які характеризують певні властивості людини (зображення обличчя, папілярні візерунки, райдужна оболонка ока тощо). Так, протягом останніх років впроваджено і залучено до аналітичного пошуку осіб, яких оголошено в розшук, систему ідентифікації особи за зображенням зовнішності (обличчя) «АРГУС», що суттєво підвищує ефективність роботи зі встановлення осіб невпізнаних трупів, пошуку зниклих безвісти, запобігання випадкам фальсифікації установчих даних громадян [120, c. 221]. Ця система разом із перевіркою особи за її зображенням, внесеним у базу даних, в автоматичному режимі може здійснювати пошук з використанням сигналу відеопотоку у реальному часі, який надходить із камери відеоспостереження, встановленої у будь-якому місці [54]. Наприклад, автоматизована інформаційно-аналітична система обєднаних баз даних «Немезида» (Львівська область) – це аналітична система, що об‟єднує розрізнені галузеві та відомчі інформаційно-пошукові системи в єдине ціле та вирізняється такими особливостями: поряд із можливістю введення інформації безпосередньо оператором система дозволяє автоматизовано завантажувати дані з інших банків даних та здійснювати операції з масивами інформації; розрахована на забезпечення діяльності ОВС районної ланки та окремих служб обласних управлінь [276]; 2) осіб, які переховуються від органів досудового розслідування, слідчого судді, суду або ухиляються від відбування кримінального покарання, пропали безвісти, невідомих хворих, дітей, які не можуть повідомити 230 інформацію про себе, та про невпізнані трупи громадян (підсистеми «Розшук», «Пізнання»); 3) осіб, щодо яких здійснюється профілактична робота працівниками поліції; 4) осіб, які скоїли адміністративні правопорушення, щодо яких уповноваженими на те працівниками поліції згідно зі статтями 254, 255 КУпАП складено протоколи про адміністративні правопорушення, а органами (посадовими особами), які розглядали ці справи, було винесено постанови, передбачені статтею 284 КУпАП (підсистема «АПРА»); 5) зареєстрованих у поліції злочинів, зареєстрованих адміністративних правопорушень, подій, які загрожують особистій чи громадській безпеці, надзвичайних подій (підсистеми «Факт», «Злочин» «АПРА»); 6) осіб, яких було виявлено уповноваженими на те працівниками поліції у сфері протидії корупції за скоєння корупційних правопорушень і рішеннями судів притягнуто до відповідальності за вчинення цих правопорушень (підсистема «Корупція»); 7) іноземців та осіб без громадянства, які порушили встановлені законодавством правила в‟їзду, виїзду, перебування в Україні і транзитного проїзду через її територію, виявлених працівниками поліції (підсистема «Мігрант»); 8) викрадених речей, документів, цінностей та іншого майна (підсистема «Втрачені документи», підсистема «Антикваріат»); 9) знайдених, вилучених у громадян і службових осіб предметів і речей, у тому числі заборонених або обмежених в обороті, а також документів з ознаками підробки, які мають індивідуальні (заводські) номери (підсистема «Номерні речі»); 10) зброї, що перебуває у користуванні громадян, підприємств, установ, організацій, господарських об‟єднань, яким надано відповідно до законодавства дозвіл на її придбання, зберігання, носіння, перевезення, та яка обліковується підрозділами дозвільної системи ОВС (підсистема «Арсенал»);11) викраденої, втраченої, вилученої, знайденої зброї, а також добровільно зданої із числа тієї, що незаконно зберігалася (підсистема «Кримінальна зброя»). Як допоміжний засіб документування та попередження протиправних дій, розкриття правопорушень проводиться фотофіксація осіб (речей, 231 цінностей), фотозображення яких входять до систем об‟єктів обліку ІІПС ОВС [333]. Оперативно-довідкова картотека (ОДК) призначена для обробки інформації про судимості осіб, включає обліки оперативно-довідкової картотеки та дактилоскопічні обліки МВС України і забезпечує: - ведення автоматизованого обліку та видачу у встановленому порядку поліції, СБУ, прокуратурі, судам та іншим правоохоронним органам інформації про осіб, які скоїли злочини на території України, були заарештовані, засуджені, затримані за бродяжництво, зникли від слідства та суду; - ідентифікацію осіб, які приховують свої біографічні дані від правоохоронних органів; - пошук злочинців по слідах, виявлених на місці злочину. Єдина державна інформаційна система у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення – це організаційно-технічна система, яка з використанням технічних і програмних засобів реалізує технології збирання та обробки інформації державних інформаційних ресурсів, необхідна для проведення комплексного аналізу інформації про фінансові операції, виявлення фактів маскування незаконного походження доходів та механізму їх легалізації, запобігання відмиванню (легалізації) таких доходів, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення [105]. Автоматизований доступ до інформаційних ресурсів баз даних функціональної підсистеми забезпечується шляхом інформаційного обміну між Держфінмоніторингом та іншими суб‟єктами Єдиної системи з використанням файлів визначеної структури, формалізований опис яких визначається спільними нормативно-правовими актами та/або угодами. Інтегрований національний банк даних про транспортні засоби об‟єднує інформаціно-пошукові системи «Автомобіль», «Угон», «Угон-СНД- 232 Інтерпол», «Документ», «Номерний знак», «Митний документ», «Пересувний об‟єкт» і містить відомості про автомототранспортні засоби, що пройшли державну реєстрацію, та про власників цих засобів; незаконне заволодіння транспортними засобами в Україні тощо. Перевага цих систем порівняно з інформаційно-науковими системами, що раніше функціонували у МВС України (осіб, які мають судимість, втрачених паспортів, транспортних засобів, що розшукуються тощо) і передбачали лише пошук конкретної особи, речі тощо за певними ознаками, в тому, що вони мають забезпечити можливість здійснення аналізу масиву об‟єктів як сукупності, групування об‟єктів за певними ознаками, порівняння характеристик утворених таким чином підмасивів тощо [197, c. 56]. Наведена структура системи інформаційних ресурсів наразі засвідчує можливість обробки значних обсягів інформаційних потоків та забезпеченість відомостями про осіб, а отже, можливість отримання інформації для оперативного реагування і прогнозування криміногенної ситуації. Однак інформаційно-аналітичні потреби оперативних підрозділів, які здійснюють оперативно-розшукове запобігання злочинам, не було враховано належним чином при створенні ІІПС ОВС. Так, в означеній системі інтереси підрозділів ДСБЕЗ частково в змозі забезпечити бази даних: «Факт», «Злочин», «Розшук», «Корупція» та «Втрачені документи». У БД «Злочин» по лінії роботи підрозділів ДСБЕЗ накопичується інформація щодо: шахрайств вчинених на території обслуговування органу; виготовлення фальшивих грошових знаків; фіктивного підприємництва. Відповідні бази даних вважаються недостатніми, як правило, містять інформацію про об‟єкти та факти, що мають відповідне кримінальне «забарвлення», а оперативно- розшукове запобігання передбачає використання більш широкого спектру інформаційних ресурсів [404]. Водночас в України існує ще 83 автоматизовані системи, програмно- апаратні комплекси, бази даних в органах державної влади, які містять інформацію про громадян [255]. Накопичення інформації про громадян 233 здійснюється постійно різними державними і недержавними інституціями, здійснюється її обробка і відповідно використання. Отже, спектр проблем інформаційного забезпечення підрозділів поліції охоплює і питання забезпечення комп‟ютерною технікою, яка з часом застаріває, і питань взаємодії та співпраці між підрозділами і службами щодо обміну інформацією. У дослідженні, присвяченому інформаційному забезпеченню розслідування злочинів, Є. Д. Лук‟янчиков справедливо наголошував, що можливості сучасної злочинності у протидії органам розслідування вимагають удосконалення системи взаємодії правоохоронних органів, більш широкого застосування принципово нових методик розслідування кримінальних справ взагалі та розширення кола засобів і методів встановлення і перевірки інформації як основи формування судових доказів у справі в процесі розкриття злочинів. Сучасні засоби збирання інформації про злочинну діяльність не можуть забезпечити підтримання рівноваги у протидії злочинності і сьогодні вже не задовольнити потреби практиків і законослухняних громадян [224, c. 162-163]. Слід додати, що наявність інформаційних ресурсів у інших служб і відомств не забезпечує оперативної обробки запитів, все ще переважає система письмових запитів. Навіть за необхідності оперативного реагування викають ситуації з розголошенням інформації. Ці недоліки та упущення багато в чому зумовлені створенням нових підрозділів і служб, що дублюють повноваження, відсутністю налагодженої взаємодії, угод про співпрацю, про надання інформації, що, в свою чергу, пов‟язано з постійною зміною (не плановою ротацією) керівного складу підрозділів, плинністю кадрів. Отже, використання потенціалу автоматизованих систем, програмно-апаратних комплексів, баз даних в органах державної влади здатне значно підвищити можливості оперативного реагування на злочинність і пов‟язані з нею фактори. Але умовою досягнення цього є визнання пріоритету запитів правоохоронних органів, спрощена система доступу до певної інформації у 234 разі необхідного оперативного реагування на рівні керівника підрозділу за кодовим зверненням. Оскільки не визнання пріоритету отримання інформації з метою протидії злочинності під час співпраці різних органів державної влади, недержавних інституцій, а покладання відповідних завдань лише на рівні особистих контактів працівників підрозділів не вирішує ситуацію. Ще раз повторимо, що інформаційне забезпечення протидії злочинності – це сукупність засобів, методів і заходів, що використовуються для отримання своєчасної, цінної та важливої інформації, що впливає на точність та визначеність при прийнятті рішень, спрямованих на усунення, зменшення або нейтралізацію факторів існування злочинності та вчинення злочинів. Перевагою інформатизації як основного інструменту вказаного забезпечення є можливість подолання розосередженості відомчої статистики, доступ в реальному часі до масиву інформації про злочини, що дозволяє оперативно узагальнювати інформацію і водночас визначати обставини вчинення злочину з кожного провадження [42]. 4.2 Форми і методи інформаційного забезпечення протидії злочинності Класифікація документальних джерел переробленої та непереробленої кримінологічної інформації, визначена О. В. Одинцовою, використана нами як сукупність елементів системи, які піддаються групуванню залежно від особливостей збору інформації про злочинність у межах певних форм діяльності з інформаційного забезпечення в системі протидії. Документальні джерела непереробленої кримінологічної інформації: а) картки первинного обліку злочинців та злочинів; б) кримінальні провадження; в) матеріали дослідчих перевірок; г) матеріали адміністративного провадження; ґ) матеріали прокурорських та інших перевірок, ревізій; д) матеріали державних органів і громадських організацій, які здійснюють профілактичну діяльність, – за окремими фактами; 235 є) матеріали ЗМІ про конкретні протиправні факти; ж) спеціальні документи дослідження (протоколи спостереження, експерименту, анкети) як додатки до наукових кримінологічних (соціологічних) досліджень, проведених методом аналізу документів, опитування, інтерв‟ю, спостереження, експерименту тощо, опублікованих в монографічній та періодичній літературі відповідно до вимог МОН України, відповідних державних органів інших держав [262, c. 98-99]. Документальні джерела переробленої кримінологічної інформації: а) кримінальна статистика, у т. ч. зарубіжних країн, а саме звіти правоохоронних органів та судів; б) статистика про супутні фактори; в) статистика про соціально-демографічні, соціально-економічні явища; г) плани роботи суб‟єктів профілактики злочинів за відповідний звітний період; ґ) інформаційно-аналітичні матеріали органів державної влади; д) літературні джерела; є) звіти про результати емпіричних досліджень (кримінологічних чи соціологічних) [262, c. 98-99]. Якщо здійснити аналіз відповідних джерел кримінологічної інформації, то фактично можемо їх згрупувати у три категорії, кожна з яких відрізняється способами збору, обробки та використання інформації про злочини. Оскільки діяльність, залежно від умов впливу на об‟єкт, здійснюється у певних формах, нами визначено три основні форми інформаційного забезпечення у протидії злочинності, які перебувають у тісній взаємодії: – інформаційно-аналітичне забезпечення протидії злочинності (охоплює інформаційно-методичне забезпечення); – інформаційно-оперативне забезпечення; – науково-інформаційне забезпечення протидії злочинності. Інформаційно-аналітичне забезпечення протидії злочинності пов‟язане з такими джерелами кримінологічної інформації: кримінальні провадження, картки первинного обліку злочинців і злочинів; матеріали прокурорських та інших перевірок, ревізій, кримінальна статистика, у т. ч. зарубіжних країн, а саме звіти правоохоронних органів та судів; б) статистика про супутні 236 фактори; в) статистика про соціально-демографічні, соціально-економічні явища, інформаційно-аналітичні матеріали органів державної влади. Інформаційно-оперативне забезпечення протидії злочинності ґрунтується на таких джерелах кримінологічної інформації, як кримінальні провадження, матеріали адміністративного провадження, матеріали державних органів і громадських організацій, які здійснюють профілактичну діяльність (за окремими фактами), матеріали ЗМІ про конкретні протиправні факти, плани роботи суб‟єктів профілактики злочинів за відповідний звітний період, а також спеціальні обліки, які ведуться в оперативно-розшуковій діяльності. Науково-інформаційне забезпечення протидії злочинності включає такі структурні елементи, як: літературні джерела; звіти про результати емпіричних досліджень (кримінологічних чи соціологічних), протоколи спостереження, експерименту, анкети) як додатки до наукових кримінологічних (соціологічних) досліджень, проведених методом аналізу документів, опитування, інтерв‟ю, спостереження, експерименту тощо, опублікованих в монографічній та періодичній літературі відповідно до вимог МОН України, відповідних державних органів інших держав [38, c. 88- 92]. У науковій літературі досить часто використовуються поняття інформаційно-аналітичного забезпечення, інформаційно-аналітичної роботи. У зв‟язку з цим досить часто у літературі поняття інформаційно-аналітичного забезпечення підміняє поняття інформаційного забезпечення та використовується у його значенні. Ці поняття не можна ототожнювати, адже вони є різними за своєю суттю та співвідносяться між собою як загальне і окреме. Інформаційно-аналітичне забезпечення є поняттям більш ширшим, ніж інформаційне забезпечення, у зв‟язку з тим, що передбачає забезпечення системи управління, крім інформації, ще й знаннями, необхідними для виконання усіх функцій та завдань управління [346, c. 16-17]. 237 Відповідна позиція співвідношення «інформаційного забезпечення» та «інформаційно-аналітичного забезпечення» протирічить напрацюванням, що присвячені інформаційно-аналітичній діяльності. Інформаційно-аналітичне забезпечення – це взаємозалежність та відповідним чином сформована сукупність організаційних, організаційно-правових, інформаційних, методичних, програмно-технологічних компонентів, що забезпечує необхідну якість прийнятих управлінських рішень за рахунок раціонального використання інформаційних ресурсів та інформаційних технологій [109]. З зазначеної дефініції чітко простежується, що в основі лежить інформаційне забезпечення, а отже, відповідно поняття «інформаційного забезпечення» та «інформаційно-аналітичного забезпечення» мають співвідноситися в межах зв‟язку як «рід – вид». До аргументів додамо результати дослідження М. О. Желудкова. Залежно від різновидів категорії інформації та джерел її отримання, він виокремлює такі види інформаційного забезпечення ОВС у протидії економічним злочинам: – інформаційно-технічне забезпечення – це отримання, обробка інформації з технічних засобів, які мають правоохоронні органи, та тих, що використовуються, наприклад, охоронними системами для забезпечення власників майна; – інформаційно-оперативне забезпечення, що полягає в накопиченні і використанні даних про можливі та латентні злочини. Це інформація, що отримується із конфіденційних джерел, – закритих від загального користування відомостей, що отримуються за потреб зумовлених службовими обов‟язками та видом допуску. Це відомості інформаційних центрів правоохоронних органів та агентурні повідомлення; – інформаційно-аналітичне забезпечення, що складається з отримання та аналізу відомостей з проблем злочинності і розробки методичних рекомендацій з їх вирішення. Аналізу підлягають відомості з різних джерел: оперативні й інші дані правоохоронних органів, аналітичні записки різних 238 підрозділів і служб, відомості та звіти державних органів, документи підприємств, установ і організацій, дослідження наукових установ [115, c. 147-148]. Запропоновані види інформаційного забезпечення, згуртовані за джерелами отримання інформації, відображають не що інше, як систему видів і форм інформаційного забезпечення. Оскільки форма – це зовнішній вияв якого-небудь явища, пов‟язаний з його сутністю, змістом, вона не відображає суті справи, оскільки це лише спосіб існування змісту, його зовнішній вираз [353]. До визначеної класифікації видів інформаційного забезпечення, вважаємо доречним додати, що «інформаційно-технічне й інформаційно- аналітичне забезпечення» та «інформаційно-технічне та інформаційно- оперативне забезпечення» існують в реаліях практики у тісному зв‟язку та поєднанні. Враховуючи це, зазначене виокремлення має штучний характер. Результати досліджень наукових установ, на нашу думку, слід відокремлювати в окрему форму інформаційного забезпечення протидії злочинності. При цьому слід зробити акцент на залученні науковців до проблем правозастосування, враховуючи сучасні способи вчинення злочинів та методологію досліджень, а також науковий потенціал і впровадження наукових здобутків з метою удосконалення правозастосовчої діяльності. Інформаційно-аналітичне забезпечення протидії злочинності виконує дослідницько-пізнавальну функцію, яка здійснюється за допомогою інформаційних технологій, системи організаційних заходів та методичних прийомів при вивченні явищ, що становлять оперативний інтерес [240, c. 104]. Сутність інформаційно-аналітичного забезпечення полягає в тому, щоб із загальної сукупності інформації, криміногенної ситуації, поставлених завдань, актуальності певної проблеми відображати тільки ті відомості, які є необхідними і достатніми для виконання функцій з протидії злочинності 239 [233, c. 125]. Інформаційно-аналітична діяльність здійснюється з використанням програмно-методичної й інформаційно-технологічної баз. Інформаційно-аналітичне забезпечення виконує такі функції: орієнтування суб‟єктів протидії злочинності у кримінологічній обстановці, ознайомлення з новими завданнями і методами профілактики злочинів; нейтралізація неправдивої інформації, що заважає здійсненню профілактичної роботи; координація діяльності різних органів, установ, громадських організацій та громадян з метою запобігання злочинам [89, c. 107-108]. Інформаційно-аналітичне забезпечення включає: визначення проблеми та формулювання мети впливу; розробку варіантів рішень, їх оцінку та обґрунтування вибору найкращого; розробку методики виконання управлінського рішення; прогнозування подальшого розвитку подій та обстановки залежно від зовнішніх факторів і реалізації різних управлінських рішень; контроль виконання управлінських рішень та аналіз результатів його виконання [346, c. 20]. Аналітичне дослідження не тільки описує елементи об‟єкта дослідження, але й дозволяє виявити причини, що знаходяться в його основі. Пошук причинно-наслідкових зв‟язків – основне призначення цього типу дослідження. В аналітичному дослідженні вивчається сукупність багатьох факторів, що обумовлюють дане явище, тож воно має комплексний характер [346, c. 18]. У ст. 25 Закону України «Про Національну поліцію» визначено повноваження поліції у сфері інформаційно-аналітичного забезпечення як суб‟єкта, на діяльність якого припадає «левова» частка формування та ведення інформаційних ресурсів протидії злочинності. Поліція в рамках інформаційно-аналітичної діяльності: 1) формує бази (банки) даних, що входять до єдиної інформаційної системи Міністерства внутрішніх справ України; 240 2) користується базами (банками) даних Міністерства внутрішніх справ України та інших органів державної влади; 3) здійснює інформаційно-пошукову та інформаційно-аналітичну роботу; 4) здійснює інформаційну взаємодію з іншими органами державної влади України, органами правопорядку іноземних держав та міжнародними організаціями. Поліція наповнює та підтримує в актуальному стані бази (банки) даних, що входять до єдиної інформаційної системи МВС: 1) осіб, щодо яких поліцейські здійснюють профілактичну роботу; 2) виявлених кримінальних та адміністративних правопорушень, осіб, які їх учинили, руху кримінальних проваджень; обвинувачених, обвинувальний акт щодо яких направлено до суду; 3) розшуку підозрюваних, обвинувачених (підсудних) осіб, які ухиляються від відбування покарання або вироку суду; 4) розшуку зниклих безвісти; 5) установлення особи невпізнаних трупів та людей, які не можуть надати про себе будь-яку інформацію у зв‟язку з хворобою або неповнолітнім віком; 6) зареєстрованих в органах внутрішніх справ кримінальних або адміністративних правопорушень, подій, які загрожують особистій чи публічній безпеці, надзвичайних ситуацій; 7) осіб, затриманих за підозрою у вчиненні правопорушень (адміністративне затримання, затримання згідно з дорученнями органів правопорядку, затримання осіб органами досудового розслідування, адміністративний арешт, домашній арешт); 8) осіб, які скоїли адміністративні правопорушення, провадження у справах за якими здійснюється поліцією; 241 9) зареєстрованих кримінальних та адміністративних корупційних правопорушень, осіб, які їх учинили, та результатів розгляду цих правопорушень у судах; 10) іноземців та осіб без громадянства, затриманих поліцією за порушення визначених правил перебування в Україні; 11) викрадених номерних речей, цінностей та іншого майна, які мають характерні ознаки для ідентифікації, або речей, пов‟язаних із учиненням правопорушень, відповідно до заяв громадян; 12) викрадених (втрачених) документів за зверненням громадян; 13) знайдених, вилучених предметів і речей, у тому числі заборонених або обмежених в обігу, а також документів з ознаками підробки, які мають індивідуальні (заводські) номери; 14) викрадених транспортних засобів, які розшукуються у зв‟язку з безвісним зникненням особи, виявлених безгосподарних транспортних засобів, а також викрадених, втрачених номерних знаків; 15) виданих дозвільних документів у сфері безпеки дорожнього руху та дозволів на рух окремих категорій транспортних засобів; 16) зброї, що перебуває у володінні та користуванні фізичних і юридичних осіб, яким надано дозвіл на придбання, зберігання, носіння, перевезення зброї; 17) викраденої, втраченої, вилученої, знайденої зброї, а також добровільно зданої зброї з тієї, що незаконно зберігалася; 18) бази даних, що формуються в процесі здійснення оперативно- розшукової діяльності відповідно до закону. Інформаційно-оперативне забезпечення включає інформативно- технічне забезпечення та ведення спеціальних обліків (оперативних, оперативно-облікових, співпраця з негласним апаратом). Це циклічний процес пошуку, збору, опрацювання, переосмислення, зберігання, видачі інформації та її використання для прийняття оперативно-тактичних та інших 242 рішень правоохоронних органів, а також включає і реалізацію у кримінальному судочинстві отриманої інформації [126]. Особливістю інформаційного забезпечення оперативно-розшукової діяльності є одержання за допомогою оперативно-розшукових засобів та методів стратегічно важливої інформації та проведення її аналізу, серед якої: - конфеденційні джерела, інформація про способи вчинення злочинів окремих видів, залежно від регіонального розподілу, обставини, що сприяють вчиненню злочинних діянь; - одержання розвідувальної інформації про злочинні формування регіонального, міжрегіонального та транснаціонального характеру; - одержання контррозвідувальної інформації з метою забезпечення власної безпеки [276]. Окремою формою інформаційного забезпечення слід визнати науково- практичне забезпечення протидії злочинності (науково-інформаційне забезпечення). Результатами наукових-досліджень є нові знання про злочинність, її прояви, напрями та форми протидії їй. Ці знання фіксуються на носіях наукової інформації. На жаль, на цьому науково-дослідний цикл у галузі наукового забезпечення протидії злочинності часто і завершується. Хоча завданнями науково-практичного забезпечення протидії злочинності є подальше дослідження впливу запобігання злочинності та кримінальної відповідальності за вчинення злочинів на соціальні процеси й напрацювання пропозицій, спрямованих на підвищення їх ефективності [201]. Термін «метод», відповідно до Академічного тлумачного словника, це: 1) спосіб пізнання явищ природи та суспільного життя; 2) прийом або система прийомів, що застосовується в якій-небудь галузі діяльності (науці, виробництві тощо) [353]. Методи інформаційного забезпечення обираються залежно від особливостей джерел кримінологічної інформації. Статистичне спостереження – це спланована, науково організована реєстрація масових даних про будь-які соціально-економічні явища та 243 процеси [80]. Суспільні явища динамічні, тому статистика вивчає їх у розвитку, оцінюючи тенденції та циклічні коливання, інтенсивність динаміки і структурні зрушення. Відомості, що містяться у державній статистичній звітності про злочинність, є результатом здійснюваного спеціальними державними органами на певній території та за певний період часу суцільного спостереження фактів, які належать до предмета кримінологічного аналізу злочинності, їх узагальнення (обрахування) та викладення у спеціальних формах державної статистичної звітності. Ці дані характеризують всю сукупність зареєстрованих злочинів виявлених осіб, які вчинили злочини, та осіб, які постраждали від злочинів, за низкою суттєвих кримінально- правових і кримінологічних ознак, що відображаються в спеціальних таблицях в узагальненому кількісному вигляді, що робить можливим їх безпосереднє використання при аналітичній діяльності без здійснення підготовчих заходів зі збору та обробки інформації [197, c. 54]. Передусім за допомогою статистики здійснюється «зворотний зв‟язок», тобто потік інформації йде від об‟єкта до суб‟єкта управління – керівництва правоохоронних органів, громадських об‟єднань, територіальних, галузевих і центральних органів влади. Без вірогідної, всебічної та своєчасної інформації ефективні управлінські рішення неможливі [80]. За допомогою методів статистичного аналізу злочинності одержують інформацію про її рівень, характер, географію, структуру, тенденції розвитку в минулому та майбутньому, питому вагу у структурі злочинності окремих її видів, рівень латентності та його зміни, регіональну специфіку, внутрішні та зовнішні кореляційні зв‟язки організованої злочинності зі злочинністю в цілому та окремими її видами, іншими суспільними явищами. З урахуванням кримінальної статистичної звітності здійснюється оцінка роботи підрозділів, визначаються напрями її оптимізації, зокрема, вирішення питань матеріально-технічного, кадрового забезпечення, фінансування та підготовки кадрів [262, c. 110]. Проте слід застерегти щодо інформації, коли з початку 244 збору та надходження інформації перевага і зусилля оперативних працівників визначаються в межах «виставлених показників у роботі». З урахуванням неможливості швидко подолати відповідну ситуацію в практичній діяльності, вважаємо, що результати статистичного спостереження не можуть бути єдиним методом інформаційного забезпечення. Для об‟єктивної оцінки поширення злочинності певного виду має бути проведене додаткове дослідження з використанням інших методів інформаційного забезпечення. Ще раз наголосимо на тому, що хоча статистичне спостереження і є основним, базовим, методом отримання кримінологічної інформації, організаційні, нормативно-правові зміни статистичної звітності давно потребували змін, що було обумовлено науково-технічним розвитком та існуючими недоліками процесу збору й обробки інформації про злочинність [123, c. 640; 106, c. 65]. Отже, статистичне спостереження як метод інформаційного забезпечення протидії злочинності – це науково обґрунтована система прийомів отримання кримінологічної інформації, що ґрунтується на дослідженні відомостей державної статистичної звітності про злочинність на певній території за певний проміжок часу. Аналіз матеріалів кримінального провадження (рішень слідчих та судових органів) як метод інформаційного забезпечення протидії злочинності. В першу чергу, це використання матеріалів Єдиного реєстру досудових розслідувань (ЄРДР) та електронної бази даних єдиного обліку заяв і повідомлень про вчинені злочини (кримінальні правопорушення) й інші події в органах внутрішніх справ (ОВС). Відповідні електронні бази даних запроваджені у 2013 р. На основі відомостей можуть бути сформовані суцільні або вибіркові масиви одиниць спостереження, які мають одну або декілька спільних кримінологічно важливих ознак, які не відображаються у державній статистичній звітності щодо злочинності. Отже, ця ознака може бути використана як для поглибленої оцінки стану злочинності в країні, так і для розроблення певних прогнозних оцінок [199, c. 28-29]. 245 Запровадження Єдиного державного реєстру судових рішень [288] як джерела інформації про злочинність надало оперативного доступу до матеріалів судово-слідчої практики, водночас переважно витіснивши безпосередній збір емпіричного матеріалу у судових архівах. Автоматизована система Єдиного державного реєстру судових рішень здійснює випадкову вибірку судових рішень за формою судочинства, певною категорією справ, номером справи, періодом ухвалення, періодом надходження, пошуком за контекстом, регіоном суду, найменуванням та кодом суду, прізвищем судді. Розробка системи пошуку надає можливість як швидко знайти певний документ, так і провести вибірку проваджень за контекстом чи категорією злочинів. Дослідження репрезентативної вибірки матеріалів, отриманої з Єдиного державного реєстру судових рішень, надає можливість отримати розгорнуту кількісно-якісну кримінологічну характеристику злочинності в країні, здійснити кримінологічну типологію злочинів як соціальних актів, більш глибоко оцінити ступінь поширеності та характер суспільної небезпечності посягань кожного типу, визначити нові форми та способи вчинення злочинів, дослідити судово-слідчу практику щодо кваліфікації злочинів, призначення покарань, врахування обставин, що пом‟якшують і обтяжують покарання, особливості бази доказів, та їх документування за окремими категоріями вчинення злочинів. За допомогою такої інформації може бути визначено зв‟язки між ознаками одиниць спостереження (стать і вид злочину, вчинення злочину та наявність роботи тощо) і встановлені залежності між ними. Ця інформація буде також придатною для якісного довготривалого прогнозу злочинності в країні, тобто прогнозування нових форм та способів вчинення злочинів, категорій осіб, які будуть виявляти найбільшу кримінальну активність [199, c. 28-29]. Отже, аналіз матеріалів кримінального провадження, на відміну від статистичного спостереження, надає можливість відтворити обставини 246 справи для визначення механізму злочинної поведінки, мотивації винного, детально дослідити кримінологічні риси злочинця, його відносини з потерпілим, сукупність життєвих обставин, що пом‟якшують та обтяжують покарання особи (а це додаткова характеристика винного), на підставі узагальнення відомостей визначити заходи спеціально-кримінологічного запобігання злочинів окремих видів. Враховуючи вищезазначене, аналіз матеріалів кримінального провадження (рішень слідчих та судових органів) як метод інформаційного забезпечення у протидії злочинності – це оцінка процесуальних і довідково- інформаційних документів, яка здійснюється через призму ознак у процесі пізнання для визначення властивостей злочинності, її закономірностей, взаємозв‟язку та взаємообумовленостей із зовнішніми і внутрішніми факторами детермінації. Аналіз звітів, аналітичної інформації. Відповідний метод отримання інформації у протидії злочинності набуває значно ширшого застосування, що зумовлено як появою нових державних інституцій, так і активною аналітичною діяльністю міжнародних організацій, підготовкою та оприлюдненням звітів у протидії злочинності. Відповідно до щорічного звіту Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини [413] готуються звіти щодо стану порушення прав людини у різних сферах, а також скарги на діяльність органів влади та інших установ. Так, за 2015 р. кількість скарг на Міністерство внутрішніх справ України з регіональними управліннями становила 3569, за кількістю скарг переважають лише органи судової системи – 4434 [414]. У щорічних звітах відображаються події та факти порушення прав людини в різних сферах, визначаються форми реагування на них Уповноваженого з підтвердженням офіційних документів та форми співпраці з урядовими і неурядовими органами щодо захисту прав потерпілого та підозрюваного. Новостворений орган – Управління забезпечення прав людини Національної поліції [278] – має на меті вивчення та аналіз проблемних 247 питань у діяльності органів поліції стосовно дотримання прав людини та подання пропозицій щодо вдосконалення нормативно-правової бази у цій галузі; організація та проведення навчально-освітніх заходів і науково- методичне супроводження діяльності поліції щодо забезпечення прав людини; перевірка дотримання прав людини в діяльності підрозділів ГУНП та участь у незалежних службових розслідуваннях порушень прав людини; забезпечення взаємодії з державними, міжнародними та національними неурядовими організаціями (ООН, Рада Європи, ОБСЄ, МОМ та інші), правозахисними організаціями, інститутами громадянського суспільства у сфері дотримання прав людини. Звіти, аналітична інформація урядових інституцій та міжнародних організацій існують у відкритому доступі або отримуються за допомогою інституту доступу до публічної інформації. Особливу увагу слід звернути на звіти моніторингових органів та звіти організацій в окремих сферах. Наприклад, тематичні звіти Спеціальної моніторингової місії ОБСЕ в Україні [371], оціночні звіти Групи держав проти корупції (ГРЕКО) [274], Антикорупційна мережа ОЕСР для країн Східної Європи та Середньої Азії [358], Спеціальний комітет експертів Ради Європи із взаємної оцінки заходів протидії відмиванню коштів та фінансування тероризму (MONEYVAL) [420], Європейська комісія за ефективність правосуддя – CEPEJ [422], Міжнародна організація з міграції (МОМ) [244] та інші. У кожному обласному центрі України проводиться діяльність правозахисних організації (наприклад, Українська Гельсінська спілка з прав людини, Київська правозахисна група, Харківська правозахисна група, Вінницька обласна правозахисна організація «Джерело надiї», Дніпропетровська обласна громадська організація «Правозахисна організація «Траст» та інші [291]), тому їх доповіді, звіти підлягають системному аналізу та визначенню векторів удосконалення практичної діяльності. Слід згадати також про звіти іноземних державних інституцій, що за результатами власних спостережень та досліджень визначають світовий 248 рейтинг держави у протидії окремим злочинам, що переважно мають транснаціональний характер. Наприклад, у звіті Держдепартаменту США, зазначається, що Україна у 2016 р. вчетверте поспіль віднесена до контрольного списку другої групи і потрапляє до переліку тих країн, які не повною мірою відповідають мінімальним стандартам, щоб покласти край торгівлі людьми [424]. На підставі звітів, аналітичної інформації державних і недержавних інститутів вдається визначити недоліки в діяльності правоохоронних органів, що відображаються у зверненнях громадян про порушення прав людини, так і сформувати пропозиції щодо вдосконалення діяльності правоохоронної системи. Отже, аналіз звітів, аналітичної інформації як метод інформаційного забезпечення протидії злочинності – це оцінка сукупності відомостей, що отримані з перевірених, співвіднесених фактів, що характеризують явища і процеси, пов‟язані зі злочинністю. Опитування представників громадськості (моніторинг). Вивчення громадської думки надає необхідне інформаційне підгрунтя для прийняття конкретних управлінських рішень, а саме: для визначення актуальних для населення кримінальних проблем; прийняття стратегічних і тактичних планів з поліпшення криміногенної ситуації в країні, регіоні, локальній місцевості; визначення спільних інтересів у населення й поліції у сфері охорони громадського порядку та боротьби зі злочинністю; прийняття найбільш ефективних шляхів налагодження співпраці з населенням [61, c. 144-145]. На відміну від технології статистичного обліку моніторинг є цільовим спостереженням з орієнтацією на виявлення тенденцій розвитку з метою прогнозування ситуації, що змінюється. Мета моніторингу – понятійне інформативне забезпечення для визначення пріоритетів, методів і засобів підвищення ефективності діяльності чи реагування на події, факти [260, c. 321]. 249 Зміст кримінологічного моніторингу складають процеси отримання, обробки й аналізу необхідної для формулювання кінцевих висновків інформації. Застосування відповідного методу не відрізняється особливою глибиною досліджень, його завдання забезпечити своєчасне реагування на системні зміни [23, c. 147-148]. Віктимологічний моніторинг (опитування) осіб, які стали жертвами злочинів, об‟єктивно визначають як альтернативне джерело інформації про стан злочинності в країні [106, c. 68]. О. Г. Кулик вказує на перспективність такого напряму кримінологічного аналізу злочинності, як всеукраїнське моніторингове опитування населення з метою визначення осіб, щодо яких протягом певного періоду були вчинені злочини певних видів. Це якісно нова інформація про стан злочинності, яка суттєво відрізняється від відомостей, що містяться у державній статистичній звітності. Водночас інформація, що отримується при віктимологічному опитуванні, за змістом не є негативною для респондентів і в більшості випадків немає підстав її приховувати, що забезпечує високу відповідність цих даних реальності [197, c. 55]. Результати віктимологічного опитування не можуть замінити і тим більше не можуть протиставлятися даним державної статистики злочинності. Ці дані мають розглядатися як одне з додаткових джерел інформації, що характеризує рівень безпеки в країні та окремих її регіонах. Зіставлення опитувальних даних з даними державної статистики злочинності можливе лише після накопичення репрезентативного інформаційного масиву за декілька років і тільки за окремими видами злочинів. Вимогою віктимологічного моніторингу є сформовані запитання в анкеті, що мають стосуватися виключно фактів життя самого респондента. Включення до анкети запитань про віктимізацію родичів або знайомих є неприпустимим, оскільки в цьому випадку дані опитування стануть непридатними для коректного статистичного аналізу [196]. Суб‟єктом організації всеукраїнського віктимологічного опитування населення можуть бутти: Національний інститут стратегічних досліджень, 250 спеціальні робочі групи з працівників місцевих правоохоронних органів; Центр громадських зв‟язків (ЦГЗ) МВС України (Департамент комунікації Національної поліції України); Державний комітет статистики України (Держкомстат України); незалежна професійна соціологічна служба. В Україні професійними соціологічними службами, що реалізують опитування на основі репрезентативної вибірки, є: Київський міжнародний інститут соціології; Український центр економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова; СОЦИС – Центр соціальних та політичних досліджень (ЦСМД «СОЦИС»); Українські опитування та дослідження ринку, служба соціологічних та маркетингових досліджень «Соціо-Маркет», Східноукраїнський Фонд соціальних досліджень, Інститут соціології НАН України, Фонд «Демократичні ініціативи», Центр «Соціальний моніторинг», Український інститут соціальних досліджень імені Олександра Яременка, Соціологічна група «Рейтинг». Опитування громадськості через призму суб‟єктивного ставлення респондента дозволяє: – визначити поширення суспільно-небезпечних явищ як нового прояву злочинної діяльності, так і латентних злочинів; – вивчення віктимної поведіки, кількості потерпілих від злочинних діянь, що проігнорували звернення до правоохоронної системи з різних причин; – розкрити упущення в діяльності правоохоронних органів, оцінити рівень компетентності представників правоохоронної системи та стан реагування на звернення громадян. Враховуючи, що істотний вплив на розвиток суспільства здійснює Інтернет, при організації й проведенні віктимологічних моніторингів населення необхідно використовувати широкі можливості глобальної комп‟ютерної мережі [398, c. 52]. Отже, опитування представників громадськості (моніторинг) як метод інформаційного забезпечення протидії злочинності – це науково 251 обґрунтована система прийомів отримання первинної кримінологічної інформації від респондентів з орієнтацією виявлення реального стану, тенденцій злочинності з метою здійснення подальшого прогнозування. Контент-моніторинг інтернет-ресурсів, в точу числі публікацій ЗМІ та інтернет-ЗМІ. Використання системи моніторингу ресурсів одночасно з контент-аналізом одержав назву контент-моніторинг. Під контент- моніторингом найчастіше розуміють змістовний аналіз інформаційних потоків з метою отримання необхідних якісних і кількісних зрізів, який ведеться постійно протягом не визначеного заздалегідь проміжку часу [90]. Саме безперервна аналітична обробка повідомлень є найхарактернішою рисою контент-моніторингу на відміну від контент- аналізу, оскільки здійснюється безперервно в часі. Контент-аналіз публікацій у ЗМІ як метод використовують як попередню експрес-оцінку зібраних фактів. Унікальність контент-моніторингу полягає в об‟єднанні змістових і кількісних методів контент-аналізу [30]. І в практичній діяльності, і в наукових дослідженнях відзначається, що публікації в ЗМІ є джерелом кримінологічної інформації, оскільки ЗМІ спроможні поширювати ідеї, почуття, настрої, що сприяють вчиненню злочинів або стримують скоєння злочинних дій [292]. Тому слід приділяти увагу у публікаціях в ЗМІ не тільки інформації, що має негативний характер, але також відомостям, у яких створюється «позитивний» образ представників злочинного світу [115, c. 149]. При дослідженні публікацій ЗМІ, проведених В. О. Одинцовою, було з‟ясовано, що серед джерел інформації, якими аргументуються описані факти, найбільшу питому вагу займають офіційні документи (53,4 %), відповіді офіційних установ на запити журналістів (46,3 %). Більшість проаналізованих робіт (90,9 %) містять оціночні судження, що не заборонено чинним законодавством (ст. 30 ЗУ «Про інформацію»), зокрема матеріал може подаватись в іронічній формі, мають місце негативні оцінки діяльності об‟єктів публікацій. Однак ці судження не заміняють і не підміняють факти. 252 Проведене дослідження показало, що у переважній кількості журналіських досліджень (60 % робіт) описуються протиправні дії посадових осіб, які згідно з класифікацією посад (ст. 25 ЗУ «Про державну службу» [318]) мають п‟яту або четверту категорію. Орієнтуючись на вимоги Закону, до осіб, які обіймають відповідні посади, можна визначити демографічні та інші характеристики об‟єктів публікацій [262]. Відповідно до ст. 6 Закону України «Про державну службу» 2016 р. це категорії «Б» та «В» [318]. Разом з тим, слід враховувати недоліки в роботі ЗМІ, що викликано бажанням опублікувати найбільш цікаву інформацію, і тим самим підняти рейтинг та конкурентоздатність у сфері мас-медіа. У пошуках ексклюзиву і першочерговості висвітлення подій, особливо пов‟язаних з інформацією з місця злочину (що характеризується «швидкостиглістю інформації), преса допускає низку серйозних прорахунків, що стосуються достовірності та об‟єктивності інформації, розголошення оперативної інформації [241, c. 222]. Отже, контент-моніторинг інтернет-ресурсів, в тому числі публікацій ЗМІ та інтернет-ЗМІ як метод інформаційного забезпечення протидії злочинності – це оцінка інформаційного контенту про злочинність за якісними та кількісними характеристиками з метою отримання нової кримінологічної інформації про тенденції, закономірності та взаємообумовленості злочинної поведінки протягом не визначеного заздалегідь проміжку часу. Метод експертних оцінок. Грунтується на високому рівні знань та отриманому досвіді у певній сфері діяльності. Здебільшого втілюється у формах науково-практичного забезпечення у наукових статтях [18], монографіях [198], публічних виступах із використанням медіа-ресурсів для залучення широкої аудиторії. Ризики використання цього методу полягають у недостовірній оцінці подій і явищ через брак досвіду та рівня знань. Обговорення певної проблеми, пов‟язаної зі злочинністю, автоматично не визнається застосуванням методу експертних оцінок. При використанні відповідного методу інформаційного забезпечення у протидії злочинності 253 перевага має бути віддана компетентним, авторитетним, вузькопрофільним фахівцям, представникам різних наукових шкіл, напрямків, які формують свою думку щодо певного явища, події на знаннях, досвіді та власній інтуїції. Досить інформативним є колегіальні звіти експертів, що надають свої висновки з різних спектрів проблеми і напрацьовують узгодженні рекомендації для удосконалення діяльності у цій сфері. Перевагою є те, що залучаються незалежні експерти від правоохоронної системи, державних органів, які мають вагомий досвід діяльності у відповідній сфері та знання щодо реального, прихованого стану справ, враховуючи проблематику. Так, альтернативні звіти у протидії корупції, підготовлені інститутами громадянського суспільства, у разі подання збалансованої та точної інформації можуть широко використовуватися для: – моніторингу стану дотримання міжнародних зобов‟язань держав у сфері боротьби з корупцією, популяризації відповідних міжнародних інструментів серед публічних службовців та інших категорій населення відповідної держави; – забезпечення підзвітності уряду в реалізації антикорупційної політики, поширення інформації щодо проблем у цій сфері, оприлюднення фактів корупційних правопорушень; – збору, аналізу та поширення інформації щодо проблеми корупції, ефективності антикорупційних реформ, появи нових корупційних ризиків, моніторингу кількісних та якісних змін у сфері корупції; – посилення ефективності діяльності урядових інституцій та громадянського суспільства щодо боротьби з корупцією [16, c. 3]. Це зворотний вплив на впровадження заходів у протидії злочинності з боку представників громадського суспільства, що є результатом використання методу експертних оцінок, який ґрунтується на численних спостереженнях, результатах репрезентативних досліджень та аналізі матеріалів з окремої тематики групою експертів, що мають фахову підготовку і досвід у певній сфері. 254 Альтернативні звіти, що подаються громадськими організаціями, мають на меті довести точку зору громадянського суспільства на політичну волю та зусилля влади у протидії корупції, дотримання міжнародних зобов‟язань у відповідній сфері, висвітлювати проблеми та неточності, що містяться в урядових звітах. Враховуючи вищезазначене, метод експертних оцінок як метод інформаційного забезпечення протидії злочинності – це спосіб отримання кримінологічної інформації про злочинність, її стан та тенденції, що ґрунтується на висловлених припущеннях експертів, які формують свою думку на знаннях, досвіді та власній інтуїції. Отже жодний метод, як і жодна форма інформаційно-аналітичного забезпечення протидії злочинності не здатні охопити цілу низку ознак, що мають важливе значення для організації та здійснення антикриміногенного впливу (зокрема, ознаки, пов‟язані із діями, спрямованими на приготування до вчинення злочину, приховування його слідів, механізмом злочинної поведінки тощо). Вони не належать до кримінально-правових або кримінологічних, оскільки не мають правового значення та змістовних ознак причин та умов, що сприяють вчиненню злочинів. Відомості, наведені нами, не однопорядкові і не конкуруючі, хоча і досить близькі за суттю. Вони призначені для вирішення різних завдань і є складовими елементами різних систем, тому можуть бути досліджені тільки паралельно і в комплексі, із застосуванням різних методик та аналітичних форм [48]. 4.3 Удосконалення інформаційного забезпечення протидії злочинності Комплекс заходів, які охоплюються поняттям інформаційне (або в іншій трактовці – інформаційно-аналітичне) забезпечення протидії злочинності, у прикладному плані в аспекті реалізації та вдосконалення включає насамперед розробку управлінських рішень у вказаній сфері. 255 Сучасний стан роботи в даному напрямку пропонуємо розглянути на прикладі Указу Президента України від 31 січня 2006 року № 80/2006 «Про єдину комп‟ютерну інформаційну систему правоохоронних органів з питань боротьби зі злочинністю» [330]. На перший погляд, здається, що актуальність цього Указу не викликає сумнівів. Але як це часто трапляється, перший погляд є інтуїтивним, позбавленим логічного аналізу. Цю проблему, на наше глибоке переконання, слід усунути. Почнемо з того, що таке рішення породжує більше питань, ніж пропонує варіантів відповідей на них. Про необхідність створення єдиної інформаційної мережі правоохоронних органів говорять вже принаймні років десять, саме з того моменту, коли стало зрозуміло, які переваги має машинна обробка, систематизація та накопичення інформації порівняно з ручними їх аналогами. При цьому якихось більш-менш вдалих ідей відверто бракує, пропозиції та рекомендації, які маємо, є занадто узагальненими та позбавлені прикладного змісту. Повною мірою це стосується й аналізованого Указу. З його змісту аж ніяк не можна зрозуміти, яка саме ідея покладена в основу прийняття рішення про створення єдиної комп‟ютерної інформаційної системи. Якщо мається на увазі комплексне всебічне забезпечення правоохоронної діяльності, то це утопія, намагання реалізувати котру призведуть до остаточного захоронення подальших спроб на рівні фізіологічної неприйнятності. Вважаємо, що ціль треба визначити конкретно, тим самим окреслюючи коло відносин, які підлягають упорядкуванню (наприклад, розкриття, розслідування та запобігання злочинам). Є певні сумніви і щодо доцільності створення Міжвідомчої координаційної групи для прийняття відповідного управлінського рішення, адже досвід організації та функціонування подібних утворень з очевидністю свідчить про те, що зиск від їх роботи часто настільки мізерний, що мінімізує будь-які здобутки. При цьому більш ефективними є організаційні форми 256 розробки та прийняття рішень, пов‟язані з діяльністю конкретної структурної ланки державного механізму. Тим більше, що з тексту Указу логічно випливає, що відповідна робота має проводитись під егідою та керуванням апарату Ради національної безпеки і оборони України. Так чому б не поставити їй відповідне завдання не на рівні «забезпечення», а принаймні «організації»? Далі висловимо низку власних думок з приводу якісного удосконалення відповідних механізмів створення інформаційної системи правоохоронних органів з питань протидії злочинності. Майже ні в кого не викликає сумнівів той факт, що існуюча система реєстрації оперативно-розшукової та слідчої інформації, особливо в правоохоронних органах України, фактично мало пристосована і неефективна для використання в розкритті та розслідуванні злочинів. Проте проблема одержання об‟єктивної інформації на всіх стадіях протидії злочинності є однією з найбільш значних і актуальних. Її характер і види можуть змінюватися залежно від динаміки розвитку криміногенної ситуації та моделювання обставин вчиненого злочину. Однак непорушним і беззаперечним при цьому завжди є один із критеріїв її добору  зв‟язок із подією злочину. Якщо розглядати цю вимогу змістовно, вона виявляється набагато ширшою, адже її всеосяжний характер, з точки зору забезпечення умов для вирішення завдань кримінального судочинства в рамках вимог КПК України, має вихід і на дослідження всіх обставин справи, виявлення причин і умов, що сприяють вчиненню злочину, з метою їх усунення. Якщо абстрагуватися від конкретних географічних координат і діючих осіб, то модель механізму протидії злочинності в ідеалі повинна виглядати таким чином. Правоохоронні органи мають справу із серією вчинених злочинних актів, що мають подібність до системної діяльності. Є також певна група осіб, яка обґрунтовано підозрюється у вченні цих злочинів. На початковому етапі завданням є протиставити їх діям деяку систему заходів у 257 межах єдиного оперативного задуму. Це необхідно для того, щоб у процесі реалізації окремих заходів мати можливість вчасно виявити, попередити і припинити окремі злочинні операції. Одночасно при цьому повинні бути вирішені питання документування злочинної діяльності, тобто забезпечення в подальшому її розкриття та розслідування. Це обумовлює об‟єктивну потребу створення відповідного Центру при РНБО України, що здійснюватиме функції аналізу, координації та контролю. Подібна структура могла б одночасно відігравати роль основного довідково- інформаційного концентратора і координувати роботу всіх правоохоронних та інших органів України в напрямку організаційного, методичного та інформаційного забезпечення протидії, здійснюючи при цьому: – підготовку узагальненої інформації з окремих напрямків оперативно-розшукової діяльності з одночасною розробкою рекомендацій з її удосконалення на основі аналізу і прогнозів розвитку оперативної обстановки по лініях роботи; – підготовку необхідної бази для створення надійних оперативних позицій на основі оцінки й аналізу архівних та інших матеріалів за весь період розробки кримінального середовища, інших документів (до початку стадії активної протидії); – контроль, координацію і надання практичної допомоги з інформаційного забезпечення територіальних органів; – взаємодію в межах інформаційного обміну з аналогічними структурами правоохоронних органів країн СНД, інших іноземних держав з питань забезпечення розшуку і затримання осіб, причетних до вчинення злочинів з ознаками організованої злочинної діяльності; – розробку заходів і пропозицій, спрямованих на оптимізацію боротьби зі злочинністю, встановлення міжнародних зв‟язків між фігурантами, що мешкають у державах ближнього і далекого зарубіжжя; 258 – організацію заходів щодо інформаційного обміну з іншими суб‟єктами оперативно-розшукової діяльності з питань, що становлять взаємний оперативний інтерес; – організацію заходів щодо впізнання з використанням створеної картотеки на основі фото-, кіно-, відеоматеріалів, в тому числі наданих Інтерполом, осіб, причетних до вчинення злочинів; – розробку ідеології заходів щодо психологічної протидії пропагандистським акціям привабливості життя на межі закону, а також підготовку й оцінку матеріалів і документів про протиправні дії для використання у ЗМІ. Вважаємо, що для вирішення цих та інших завдань у структурі Центру необхідно створити потужну інформаційну службу, яка обслуговуватиме спільні банки даних правоохоронних органів з використанням автоматизованих систем обробки інформації та єдиних класифікаційних ознак. Ці банки можуть бути сформовано через комп‟ютерну мережу за спеціальними кодами та відповідними допусками до різних обсягів інформації з обов‟язковим використанням аналогічної інформації Інтерполу, Європолу, координаційних бюро СНД тощо. Природно, що для проведення цих робіт необхідний деякий статистичний мінімум, формування якого слід здійснювати на основі єдиних критеріїв добору інформації. Технічно це могло б виглядати як закріплення у відомчих нормативних актах обов‟язкової для всіх осіб, які здійснюють боротьбу зі злочинністю, статистичної форми на подію злочину з інтегрованими в неї системними блоками різних відомостей, які підлягають встановленню. Облік і обробка форм повинні здійснюватися централізовано, а заповнюватись – по кожному зафіксованому факту (як це зараз робиться в ЄРДР). У плані вирішення проблеми збору і концентрації такої інформації цілком можливою до застосування є й інша схема наповнення банків даних за принципом заповнення так званих опитувальних листів, які містять типовий перелік запитань, з подальшою їх обробкою на ПЕОМ. 259 Таким чином, маємо всі підстави зробити висновок про необхідність зміни підходів до інформаційного та аналітичного забезпечення протидії злочинності. Воно не повинно бути епізодичним, як форма реагування на нові відомчі настанови. В організаційному плані варто вести мову про деяке зміщення акцентів убік оперативних обліків, на відміну від інформації, отриманої процесуальним шляхом. Наступний крок в інформаційному забезпеченні протидії злочинності пов‟язаний із підготовкою на державному рівні програми з протидії злочинності як вектора діяльності суб‟єктів у цій сфері та нормативно- правової основи визначення пріоритетних напрямків діяльності в контексті першочергового реагування на нові форми і способи вчинення протиправних діянь. У зв‟язку з цим варто врахувати рекомендації В. В. Голіни та М. Г. Колодяжного щодо формування програми протидії злочинності: 1) прийняття окремої довгострокової програми протидії злочинності, що розпочне інший нормативний підхід до розробки і затвердження такого документа; 2) інноваційна програма має стати національною, загальнодержавною директивою для розробників строкових державних і регіональних планів, які будуть змінюватися при їх виконанні; 3) строкові державні плани необхідно відокремити від програми, оскільки вони повинні мати іншу нормативну базу; 4) регіональні (міські) плани запобігання злочинності доцільно стандартизувати з урахуванням державного плану і регіональних особливостей; 5) належне ресурсне забезпечення розробки програми і супроводу планів запобігання злочинності [87]. Програма протидії злочинності має бути прийнята не лише як інформаційний ресурс; це акт співпраці представників органів кримінальної юстиції та вчених наукових установ, діяльність яких присвячується дослідженню злочинності, забезпечується матеріальними видатками, обов‟язковою періодичною звітністю за виконання визначених заходів програми. 260 Офіційні статистичні відомості не можуть визнаватися єдиним і достатнім джерелом інформаційного забезпечення протидії злочинності з низки причин. Об‟єктивно підходячи до висновків про стан злочинності в Україні та щодо протидії їй, потрібно враховувати і не дуже прийнятну ситуацію у сфері кримінальної статистики, результати якої можуть бути дещо викривлені, оскільки правоохоронні органи нашої держави, на превеликий жаль, ще не змогли повністю відмовитися від радянських «традицій» приховування злочинів від обліку, перекручення статистики та спотворення відповідних статистичних даних. Вони не завжди, як того вимагає закон, реєструють заяви і повідомлення про злочини або не відображають їх у статзвітності (з метою покращення статистики, через корупцію, неналежне виконання своїх обов‟язків тощо). Тобто складається враження, що головна боротьба зі злочинністю в наших умовах відбувається, в основному, на папері, в кабінетах, а її інструментом виступає відомча статистика [18]. Отже, поряд з удосконаленням методологічних, нормативно- правових та організаційних засад здійснення державних статистичних спостережень щодо стану злочинності, що були і залишаються основним методом отримання кримінологічної інформації, виникає нагальна потреба у пошуку нових методів, які б дали змогу виявити латентні процеси у сфері злочинності, підвищити рівень точності й повноти кримінологічного аналізу [196, c. 77]. Враховуючи ці аргументи, потребують активного впровадження альтернативні статистичному спостреженню методи інформаційного забезпечення (зазначені у підрозділі 4.2), посилання на результати застосування яких обов‟язкові як при звітності про виконання програми протидії злочинності, так і у наукових дослідженнях. Отже, вивчення громадської думки із застосування соціологічних методів є джерелом інформації про злочинність, що потребує відродження і нових форматів у її вивченні із залученням знань не лише соціології та кримінології, а також психології, юридичної конфліктології, економіки тощо. 261 Проблеми науково-інформаційного забезпечення протидії злочинності, а саме емпіричного забезпечення наукових досліджень також є актуальними [418]. Без якісного емпіричного матеріалу правова наука ризикує трансформуватися в певну категорію технологічних знань, в якій шляхом казуїстичних побудов можливо обґрунтувати будь-яку юридичну новелу. Значний відсоток робіт не витримує критики з позиції методологічного опрацювання і репрезентативності даних [280, c. 10]. Пропозиції до змін законодавства не мають обмежуватися лише формування норми права чи її інституту, а йти разом із системним обґрунтування доцільності та ризиків впровадження відповідних змін у різних сферах. Пропозицію про зміну системи заходів запобігання злочинності на спеціально-кримінологічному та індивідуальному рівні у дослідженні варто фомулювати не тільки як теоретичну модель, а проводити її апробацію й аналізувати зміни, що виявлені, з точки зору визнання доцільності та життєздатності наукових пропозицій. Отже, існує потреба вдосконалення механізму апробації наукових здобутків у практичній площині. Деякі науковці у зв‟язку з цим зазначають, що неналежний стан інформаційно-аналітичного забезпечення оперативних підрозділів, які здійснюють боротьбу зі злочинністю, а також тенденція до збільшення інформаційних ресурсів у мережі Інтернет та активне її освоєння кримінальними структурами, розвиток на базі високих інформаційних технологій спеціалізованого програмного забезпечення для ефективної боротьби зі злочинністю потребують впровадження в оперативно-розшукову практику інноваційних засобів і методів пошуково-аналітичної роботи з інформацією [404]. При цьому масштаби злочинної діяльності все частіше не обмежуються адміністративно-територіальною одиницею, населеним пунктом, тому потребує вирішення питання доступу до інформаційних баз не лише на регіональному рівні, а також обміну інформацією між суб‟єктами протидії 262 злочинності. Проблема взаємодії на державному рівні є очевидною. Через об‟єктивні обставини, в яких сьогодні опинилась Україна у зв‟язку з проведенням антитерористичної операції, окупацією АР Крим, відбувається поширення злочинності, що вимагає тісної співпраці з прикордонною службою, громадськими та міжнародними організаціями. І робити це слід не не фрагментарно, а системно, на рівні взаємного інформування та взаємодії як на регіональному, так і державному рівні. Офіційна статистична звітність містить обмежену, дозовану інформацію стосовно найбільш поширених злочинів і, відповідно, не повною мірою може задовольняти потреби науково-інформаційного забезпечення протидії злочинності. Хоча у формах первинно обліку фіксується детальна інформація про кожний вчинений злочин, що піддається високому ступеню узагальнення, великий масив інформації статистичних звітів не оприлюднюється, хоча має наукове значення. У документах первинного обліку міститься цінна інформація як для визначення структури злочинності, так і щодо окремих видів злочинної діяльності та їх характеристики, кримінологічних рис особи злочинця, що призводить до низького коефіцієнта використання статистичних даних. Це, в свою чергу, впливає на практичну обґрунтованість наукових пропозицій, що не мають тісного зв‟язку з практикою, її потребами. Відповідно, потребує налагодження механізм надання офіційної статистичної інформації систематично в електронному вигляді для науково-дослідних установ, діяльність яких пов‟язана з протидією злочинності, та профільних кафедр вищих навчальних закладів у межах угод про співпрацю. Це сприятиме налагодженню співпраці між представниками наукової сфери та практичними працівниками, дозволить визначити вектори актуальних наукових досліджень, обґрунтованих потребами у практичній діяльності, тим самим удосконалить інформаційне забезпечення. Відповідний організаційний захід із забезпечення статистичною інформацією не тягне економічних витрат та спростить збір емпіричної бази для здійснення репрезентативних наукових досліджень. 263 Урахування організаційних змін у функціонуванні автоматизованих інформаційних систем МВС України [404], які використовуються під час оперативно-розшукового запобігання злочинам, дозволяє зробити висновок щодо необхідності їх подальшого розвитку за такими ключовими напрямами: 1) завершення процесу удосконалення нормативно-правового забезпечення функціонування відомчих інформаційних ресурсів; 2) забезпечення ефективності та швидкості технічного доступу до віддалених ресурсів; 3) розроблення нормативних документів, що стануть правовою основою для спільного використання баз даних оперативними підрозділами різних міністерств та відомств; 4) удосконалення інформаційних технологій, систем та інформаційно- аналітичних моделей, які застосовуються у системі прийняття та обробки рішень. Також потребує вдосконалення обмін інформацією та інші форми співпраці у діяльності правоохоронних органів. Проблема тільки на перший погляд може бути вирішена на рівні угоди про співпрацю. Якщо її розглядати комплексно, то слід оцінювати ситуацію в двох площинах. Перша – зовнішня співпраця підрозділу з іншими службами (відомствами). По-перше, об‟єктивно, через складні політичні відносини з відомих причин не виконується угода між Міністерством внутрішніх справ України і Міністерством внутрішніх справ Російської Федерації про співробітництво органів внутрішніх справ прикордонних регіонів. Для прикордонних областей (Чернігівської, Харківської Донецької, Луганської) в аспекті діяльності правоохоронних органів це суттєва проблема, яка перспективно найближчим часом не вирішиться. Також проблемою новостворених та реорганізованих служб та підрозділів (підрозділів кіберполіції, Державного бюро розслідувань, Національного антикорупційного бюро України) є налагодження співпраці, в 264 першу чергу, інформаційно-оперативного обміну з представниками правоохоронних органів іноземних держав. Переважно швидкість отримання відповіді на запит, який оформлюється письмово, за підписом керівника служби, нерідко залежить від комунікативних здібностей працівника та особистих знайомств. Діяльність взаємного обміну інформаційних баз підрозділів, навпаки, ускладнюється виокремленням структурних підрозділів. Так, виокремлення Державної міграційної служби в окремий департамент відчутно уповільнило процедуру отримання інформації, яка раніше надавалася оперативно в режимі реального часу, а не за схемою письмових запитів. З огляду на це потрібна на рівні відомств МВС, СБУ, Державної прикордонної служби, Державного бюро розслідувань, Національного антикорупційного бюро України, Національного координаційного центру кібербезпеки та інших відомств розробка та затвердження міжвідомчої Інструкції щодо різних форм обміну даними з інформаційних ресурсів, диференційовано з визначення рівнів оперативності надання інформації та альтернативності способів повідомлення адресату залежно від потреби прийняття рішення. Друга площина – це внутрішня співпраця між структурними підрозділами поліції та територіальними органами. Стримуючим фактором в об‟єднанні зусиль працівників у середині підрозділу і територіальних підрозділів (підрозділу) служби є фактично встановлена система показників розкриття злочинів як оцінки діяльності оперативних працівників. Штучною перепоною досягнення відповідної взаємодії є система показників роботи, що спрямовує на виконання роботи самостійно і відокремлено кожним підрозділом для урахування у статистичній звітності. Відповідна ситуація позначається на якості розкриття злочинів та незадовільному стані оперативного реагування, відсутності навичок співпраці різних оперативних служб щодо спільного оперативного впливу правоохоронних органів. 265 Без кардинального підходу до зміни в оцінці роботи працівників правоохоронної системи ситуація не зміниться. Отже, наявна проблема породжує питання щодо формування висновків та рекомендацій про стан, динаміку, структуру злочинності, що перебувають у прямій залежності від достовірності статистичних даних та повноти їх збору. З огляду на це є необхідно визначити реальні проблемні ланки як в інформаційно- методичному забезпеченні, так і потреб науково-інформаційних досліджень та розробок. На нашу думку, навіть із запозиченням інших моделей оцінки діяльності працівників правоохоронної системи у зарубіжних країнах, питання не вирішити. Слід враховувати особливості діяльності різних підрозділів та їх систему звітності. Тому суб‟єктивне бачення у вирішенні цієї проблеми, що відобразиться у пропозиціях дослідника, виглядатиме як теорія, непридатна для практичної діяльності. Проблема потребує поступового, комплексного вирішення колегіальним органом (робочою групою) таких питань, як ризики нових моделей оцінки, запровадження пілотних проектів в окремих регіонах щодо зміни системи оцінювання їх діяльності, опитування (використовуючи інтерв‟ювання) практичних працівників, особливо керівників підрозділів, враховуючи стаж практичної діяльності та досвід керування відповідним підрозділом щодо питань контрою та стимулювання діяльності працівників підрозділу без щомісячних показників. Невід‟ємною складовою є матеріальні затрати та затрати часу, залучення потенціалу наукових установ, практичних працівників різних служб, титанічна робота з узгодження діяльності суб‟єктів правоохоронної системи. У зв‟язку з цим плідним є проведення спільних нарад із представниками громадських організацій, обговорення форм співпраці, особливо з тими, діяльність яких пов‟язана з наданням психологічної, правової, матеріальної допомоги потерпілим. Відповідна потреба співпраці зумовлена векторно схожими пріоритетами діяльності і врахуванням незадовільного стану довіри громадян до правохоронних органів [407]. Так, 266 за результатами дослідження фонду «Демініціативи» і Київським міжнародним інститутом соціології на тему «2015-й: політичні підсумки і прогнози» встановлено такий рівень недовіри до державних інституцій: суди – 72 %, прокуратура – 66 %, Служба безпеки – 35 %, поліції – 24 % (той самий показник щодо міліції роком раніше склав – 57 %) [355]. Взаємодія працівників правоохоронних органів з населенням та різними формами її самоорганізації містить значний резерв для нарощування потенціалу протидії злочинності. Обумовлено це не тільки необхідністю самої широкої участі громадян у справі профілактики злочинів та інших правопорушень, але також і тим, що всебічна підтримка правоохоронних органів під час забезпечення правопорядку і боротьби зі злочинністю є запорукою досягнення реальних успіхів у цій справі. Зараз досить стрімко впроваджується така форма взаємодії правоохоронних органів з громадськими організаціями і установами, як співпраця з об‟єднаннями правників, а також організаціями і фондами, діяльність яких пов‟язана з наданням спонсорської, благодійної допомоги у боротьби зі злочинністю [23, c. 292-294]. Проте не слід усе зводити лише до грошей. Співпраця з такими організаціями, як «Ла Страда – Україна» [92], Фундація «Гармонізоване суспільство» [393], має свою історію та довела ефективність у протидії торгівлі людьми, насильству сім‟ї, захисті прав дітей. Діяльність «Українського центру Порозуміння» спрямовується на розвиток відновного підходу в України, запровадження трирівневої моделі профілактики злочинності неповнолітніх із залучення предстаників вищих навчальних закладів МВС та практичних працівників поліції [387]. Відповідні практики співпраці правоохоронних органів та громадських організацій – це шлях відновлення довіри громадськості до діяльності правоохоронних органів, джерело альтернативної інформації про проблеми «уразливих категорій» населення. 267 Впровадження сучасних технічних засобів, комп‟ютерної техніки, спеціальних комп‟ютерних програм і технологій зумовлює потребу постійного вдосконалення інформаційно-оперативного забезпечення правоохоронної діяльності. Хоча і тут є проблеми. Варто згадати епопею із запровадженням дактилоскопічних обліків всіх громадян України з 16- річного віку в рамках законопроекту «Про дактилоскопіювання осіб», що зазнало ніщівної критики з боку правозахисних організацій та не призвело до припинення практики повального дактилоскопіювання усіх категорій осіб, затриманих та доставлених до міськрайлінорганів внутрішніх справ [342]. Це болюче питання ще стоїть на порядку денному. З метою удосконалення інформаційно-оперативного забезпечення працівників правоохоронних органів пропонуємо здійснити: – широке застосування новітніх технологій в оперативно-розшуковій діяльності, а отже, поліпшення матерільно-технічної бази оперативної роботи; – розробку та вдосконалення алгоритму дії щодо розкриття злочинів, пов‟язаних з інформаційними ресурсами, та процесу їх документування; – організаційні заходи щодо розробки нових оперативно-довідкових обліків про інформаційні ресурси, що пов‟язані з розповсюдженням забороненого контенту в обігу через соцмережі, форуми, через відеохостинги, хостинги зображень у мережі Інтернет, обліки реєстратора та реєстранта доменного імені. На новий рівень має бути виведено забезпечення практичних працівників методичними рекомендаціями з виконання службових та процесуальних дій, застосування кримінальних, кримінально-процесуальних норм, з урахуванням особливостей та специфіки несення служби. Позитивним прикладом є створенням електронних кейсів, які розсилалися за електронною адресою для працівників підрозділів правоохоронних органів з таким наповненням: 1. «Зміни до законодавства». 268 2. «Відомчі інструкції», що містять відкриту інформацію без грифа обмеження доступу. 3. «Роз‟яснення судової практики» – узагальнення рішень національних судів, практики Рішень Європейського суду з прав людини проти України, роз‟яснення спеціалізованого суду щодо застосування адміністративно- правових, кримінально-правових та кримінально-процесуальних норм. 4. Кейс «методичні рекомендації», що включає роз‟яснення щодо застосування кримінальних, кримінально-процесуальних норм, питань криміналістики, судової медицини за різими категоріями злочинів. Відповідне завдання можливо було доручити Департаменту роботи з персоналом, організації освітньої та наукової діяльності МВС України та Управлінню забезпечення прав людини Національної поліції [278]. Надсилання документів з грифом «Для службового користування» іншим установам у межах України здійснюється рекомендованим поштовим відправленням або кур‟єрською службою установи (кур‟єрами), підрозділами урядового фельд‟єгерського зв‟язку, підрозділами органів спеціального зв‟язку. Передача службової інформації (надсилання документів з грифом «Для службового користування») телекомунікаційними, інформаційно- телекомунікаційними мережами здійснюється лише з використанням засобів криптографічного захисту інформації, що в установленому порядку допущені до експлуатації, з дотриманням вимог технічного захисту інформації [376]. Паралельно це актуалізує впровадження наукових результатів у практичну діяльність з широким залученням науковців до розробки відомчих нормативно-правових актів, інструкцій, методичних рекомендацій, їх системного тлумачення. Щодо пропозиції зміни в форматі занять у системі службової підготовки та вивчення питань, практики Рішень Європейського суду з прав людини, в яких громадяни скаржилися на незаконні дії або бездіяльність працівників органів внутрішніх справ, а також рішень відносно інших держав, які стосувалися порушення прав громадян з боку працівників 269 правоохоронних органів, то, на нашу думку, враховуючи формат занять зі службової підготовки (функціональна, загальнопрофільна, тактична, вогнева, фізична) [284], обсяг нормативно-правових актів, які регламентують діяльність Національної поліції України та брак часу, пов‟язаного з виконанням службових обов‟язків, рішення Європейського суду з прав людини проти України доречно надсилати серед матеріалів кейса 3. «Роз‟яснення судової практики» з виокремленням практики Рішень Європейського суду з прав людини проти України. Існує також необхідність розробки методичних рекомендацій за участю представників різних відомств. Керуватись при цьому варто принципом залучення до робочої групи вузькопрофільних експертів для створення алгоритму дій з розкриття та розслідування злочинів у певній сфері діяльності (паливно-енергетичній, фінансово-кредитній, банківський, бюджетній, медичній сфері) з урахуванням технічного оснащення, особливостей документування та реальних можливостей співпраці. При цьому змін потребує і система «реагування» відомства на потреби організаційної, технічної, методичної, кадрової допомоги в контексті різних видів забезпечення протидії злочинності. І знову про статистику. Отримання віктимологічної інформації є неналежним на рівні офіційної статистики. Інструкція про порядок ведення Єдиного реєстру досудових розслідувань [298] у картці про кримінальне правопорушення містить відомості про потерпілого лише з п‟яти пунктів. Зважаючи на це, ми маємо обмежену інформацію про потерпілих, процеси віктимізації, необхідні заходи віктимологічної профілактики з урахуванням появи нових способів злочинної діяльності. Отже, проведення віктимологічного моніторингу населення є необхідним методом збору віктимологічної інформації, що заповнить прогалини збору інформації у звітах статистичних даних. Однак є потреба і доопрацювання форм первинного обліку щодо відомостей про потерпілого – освіту, сімейний стан, перебування потерпілого в уразливому стані під час вчинення злочину, у 270 яких стосунках перебував з винним, вчинення злочинів щодо потерпілого в минулому, – що додатково розширить можливість для системного інформування населення про місця та способи пошуку жертв злочинцем, визначення характеристики потерпілих і проявів віктимної поведінки та формування відповідних заходів віктимологічного запобігання. Можливості використання інформації, яка міститься у зазначених електронних базах даних – Єдиному реєстрі досудових розслідувань (ЄРДР) та електронній базі даних єдиного обліку заяв і повідомлень про вчинені злочини (кримінальні правопорушення), – й інші події повинні широко використовуватися науково-дослідними відділами, лабораторіями кримінологічних досліджень науково-дослідних установ та ВНЗ МВС, Генеральної прокуратури, СБ України, враховуючи можливості доступу до інформації та завдань щодо аналізу стану злочинності й визначення можливих заходів запобігання їй. На останок про засоби масової інформації. Як відомо, під впливом ЗМІ формується громадська думка щодо важливих і щоденних подій в державі і суспільстві. Інформування населення про феномен злочинності переважно здійснюється через ЗМІ, відомості, що ними оприлюднюються, ґрунтуються або на офіційних повідомленнях центрів комунікації правоохоронних структур, або на результатах збору інформації на місці пригоди, або на результатах журналістських розслідувань. Враховуючи процес інформатизації суспільства та оцінюючи швидкість передачі інформаційного контенту через ЗМІ, вважаємо актуальним проведення нових кримінологічних досліджень, зокрема повідомлень ЗМІ як джерела кримінологічної інформації; наслідків впливу на свідомість громадян продукту конвергентної журналістики (злиття інформаційних і комунікативних технологій в єдиний інформаційний ресурс). Це наукове завдання для кримінологічної науки, що зумовлює активне використання контент-моніторингу інтернет-ресурсів, в тому числі публікацій ЗМІ та інтернет-ЗМІ як метод інформаційного забезпечення протидії злочинності. 271 Отже, удосконалення інформаційного забезпечення, в першу чергу, полягає у забезпеченні ефективності та швидкості технічного доступу до віддалених ресурсів та залучення інформаційних ресурсів інших державних органів для протидії злочинності. У межах даного підрозділу запропоновано заходи, спрямовані на усунення недоліків й удосконалення інформаційно- аналітичного, інформаційно-оперативного та науково-інформаційного забезпечення протидії злочинності, серед яких: – затвердження на державному рівні програми (стратегії) протидії злочинності як вектора діяльності відповідних суб‟єктів; – удосконалення ресурсу пошукових систем з урахуванням завдань та потреб інформаційного забезпечення всіх структурних підрозділів правоохоронних органів; – для унормування використання інформаційних баз затвердження міжвідомчої Інструкції щодо різних форм обміну даними з інформаційних ресурсів, диференційовано з визначення рівнів надання інформації та альтернативних способів повідомлення адресату залежно від потреби прийняття рішення; – доопрацювання форми первинного обліку про кримінальне правопорушення щодо відомостей про потерпілого – освіту, сімейний стан, перебування потерпілого в уразливому стані, стосунки з винним, вчинення злочинів щодо потерпілого в минулому, – що додатково розширить можливість для системного інформування населення про місця та способи пошуку жертв злочинцем, визначення характеристики потерпілих і проявів віктимної поведінки і формування відповідних заходів віктимологічного запобігання; – систематичне забезпечення офіційною статистичною інформацією в розгорнутому форматі науково-дослідних установ, діяльність яких пов‟язана з протидією злочинності, та профільних кафедр вищих навчальних закладів; – розробка механізму апробації наукових здобутків кримінологічних досліджень у практичній площині; 272 – внесення змін у формат занять в системі службової підготовки з акцентом на удосконалення інформативно-аналітичного та науково- інформаційного забезпечення; – проведення нових кримінологічних досліджень впливу на свідомість громадян та наслідки і якість поширення інформації про злочинність як продукт конвергентної журналістики; – налагодження співпраці правоохоронних органів і громадських організацій щодо надання альтернативної інформації про злочинність та участь у заходах протидії злочинності [40]. 273 РОЗДІЛ 5 КРИМІНОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ НАУКОВО-МЕТОДИЧНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРОТИДІЇ ЗЛОЧИННОСТІ 5.1 Стан науково-методичного забезпечення протидії злочинності Одним із основних чинників стрімкого розвитку суспільства є наука. Вона завжди повинна випереджати практику і шукати нові шляхи вдосконалення правового, економічного, науково-технічного та соціального прогресу, адже наука починається не з фактів, а з проблем і методів їх вирішення. У нещодавно проголошеній Президентом України П. Порошенком Стратегії сталого розвитку «Україна – 2020», а також у Законі України «Про наукову і науково-технічну діяльність» розвиткові вітчизняного наукового потенціалу відведено чільне місце. Наука має стати одним із основних елементів вирішення масштабних завдань модернізації країни, забезпечення відповідного рівня її обороноздатності й національної безпеки [251, c. 7-8]. Відповідно до Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність» рівень розвитку науки і техніки є визначальним чинником прогресу суспільства, підвищення добробуту громадян, їх духовного та інтелектуального зростання [304]. Нині не тільки науковці, а й політики визнають, що в системі державного управління існує гостра потреба не лише в діагностуванні, констатації наявного стану суспільних процесів, їх статики та динаміки, а й у науковому передбаченні вірогідних наслідків їх розвитку. При цьому зазначається, що особливо важливо мати точні, науково обґрунтовані прогнози щодо тенденцій розвитку соціально-економічних і політичних процесів перехідного суспільства, що перебуває у стані перманентного реформування, щоб здійснювати ефективну державну політику. 274 У зв‟язку з цим на сьогодні актуальною є потреба наукового супроводу державних програм розвитку всього суспільства. Інструменти проведення економічної і соціокультурної модернізації українського суспільства сьогодні практично не розробляються на основі досягнень академічної науки, вони часто відверто спрямовані на підвищену реалізацію корисливих інтересів кланів і навіть окремих осіб, які опиняються у владі. Досвід проведення успішних модернізацій в європейських країнах та сучасна демократична практика засвідчують важливість залучення до процесу формування державної політики науково-експертного середовища, що дає можливість ґрунтовного, незаангажованого аналізу всіх підходів і пропозицій щодо змісту, напрямів формування, програм розвитку країни та отримання потужного наукового ресурсу на різних рівнях їх розробки, публічного обговорення й здійснення [222]. У широкому розумінні наукове забезпечення політики суспільних трансформацій полягає, передусім у: а) визначенні арсеналу можливостей, ймовірностей, шляхів, способів, методів здійснення суспільних трансформацій; б) наданні альтернативних сценаріїв розвитку майбутніх процесів, що супроводжують обрані рішення; в) представленні розрахунків можливих переваг та втрат, побічних наслідків щодо кожного з альтернативних варіантів; г) розробці довгострокових прогнозів із ретельним аналізом можливих близьких та далеких наслідків; д) можливостях інтерпретації та змістовного витлумачення соціальної реальності. Важливість залучення наукової спільноти до процесу формування державної політики зумовлена, на нашу думку, закономірностями функціонування системи демократичного врядування, на впровадження якого спрямована діяльність органів державної влади України. 275 Принциповими відмінностями даного процесу в демократичній політичній системі є те, що: 1) проблеми, які стосуються формування й реалізації державної політики, мають бути зрозумілими широкому загалу, різним зацікавленим групам та групам інтересів (в іншому разі можна отримати опір здійсненню модернізаційних реформ); 2) оскільки за демократичної системи врядування існує багато центрів вироблення пропозицій, у тому числі й у сфері формування державної політики, влада змушена створювати умови для чесної конкуренції всіх наявних груп інтересів [222]. Щодо державної політики у сфері протидії злочинності, то вона, безумовно, разом із загальнодержавною політикою також має будуватись на міцній науковій основі. Сьогодні ця проблема є вкрай актуальною, адже на порядку денному постало питання реформування Міністерства внутрішніх справ України і роль науки у вирішенні цього питання має бути визначальною (адже будь-яке реформування потребує наукового обґрунтування, моделювання, прогнозування тощо). Однак проблематика ролі наукових досліджень в удосконаленні діяльності органів та підрозділів МВС України залишається ще недостатньо дослідженою [252, c. 11]. Питаннями, що стосуються науково-методичного забезпечення протидії злочинності, свого часу приділяли свою увагу такі вчені як О. М. Бандурка, Т. П. Білоусова, О. М. Джужа, А. П. Закалюк, Т. В. Корнякова, О. В. Крушельницька, О. М. Литвинов, Т. А. Плугатар, Д. М. Стеченко, О. В. Скоробагатько, С. В. Сьомін та інші. Проте їх дослідження торкалися окремих аспектів розглядуваного питання, носили фрагментарний характер і не висвітлювали весь спектр проблематики стосовно наукового і методичного забезпечення протидії злочинності. Як справедливо зазначає О. М. Литвинов, добре відомо, що ефективність боротьби зі злочинністю залежить від ступеня наукового 276 забезпечення та аналітичного супроводження на усіх рівнях, інтенсивності взаємодії вчених і практиків різних дотичних галузей науки у справі формування узгодженого інтегрованого цілісного наукового продукту. Негативні процеси і тенденції, які відбуваються в Україні, вимагають постійного наукового відстеження, глибокого і детального дослідження криміногенної обстановки, внесення відповідних коректив у стратегію і тактику протидії злочинності [27, c. 6]. Методологічні вимоги щодо дослідження різних сторін суспільного життя однаковою мірою стосуються і кримінології. Саме кримінологічна наука шукає науково обґрунтовані шляхи вирішення проблемних питань стосовно злочинності та заходів протидії їй, використовуючи при цьому як загальнонаукові, так і соціологічні методи пізнання. Кримінологія як складова юриспруденції здійснює певний вплив на правову сферу, на яку поширюються повноваження державних органів під час вирішення правових питань із метою досягнення правосуддя та інших справедливих рішень органів юстиції. Юриспруденція давно подолала суто юридико-догматичний підхід, тому кримінологія як юридична наука не може не враховувати базис і надбання філософських, соціально-психологічних та інших знань. Водночас існує спеціалізація кримінології, яку не можуть замінити вищезазначені галузі знань. Слушною, на нашу думку, є позиція А. І. Алєксєєва, згідно з якою «розвиваючись у межах юриспруденції, кримінологія стала загальнотеоретичною наукою для наук кримінального циклу (кримінального й кримінально-виконавчого права, кримінального процесу та криміналістики, оперативно-розшукової діяльності й судової психіатрії тощо), чисельність яких не є сталою, а співвідношення кримінології та зазначених наук можна порівняти як співвідношення теорії держави і права з іншими юридичними дисциплінами» [187, c. 31]. Юридичне нормування кримінологічної практики як актуальна проблема концептуального вирішення сприяє регулятивності, стабільності, 277 визначеності й системності у сфері кримінологічних відносин. Саме тут наявна прикладна завершеність у кримінології – її правотворчості та правозастосуванні. Як фундаментальна наука про злочинність вона пронизує всю правову сферу в межах предмета свого дослідження. Кримінологічні дослідження як форма наукового пошуку й поширення його результатів на подальше пізнання природи механізму правового регулювання, відіграє в цьому механізмі програмно-впорядковуючу роль, визначає стратегію боротьби за посилення соціальної ефективності галузей права, що регулюють питання, пов‟язані з боротьбою зі злочинністю [67, c. 72]. Виходячи з цього положення, слід акцентувати увагу на тому, що проблеми протидії злочинності наче поглинають всі інші питання, які вивчає наука кримінологія. І це справедливо, адже вивчення злочинності і супутніх із нею явищ не має сенсу, якщо цьому не протиставити заходи протидії цим негативним, згубним для суспільства діянням. Саме через проведення кримінологічних досліджень із подальшим впровадженням їх результатів у практику протидії злочинності підвищується ефективність діяльності правозастосовних органів. Реальне використання наукових розробок і рекомендацій на практиці безпосередньо впливає на результати цієї діяльності. Проведення кримінологічних досліджень і подальше використання їх результатів у правоохоронній діяльності відбувається відповідно до українського законодавства, яким регламентовано здійснення наукової діяльності. Перш за все, необхідно відзначити, що правове в діяльності взагалі й у протидії злочинності зокрема є особливим проявом соціальності, виступаючи одним з різноманітних способів її існування і здійснення, специфічним засобом освоєння соціальної дійсності [356, c. 81]. Основними нормативно-правовими актами, якими регулюється науково-методична робота взагалі та науково-методичне забезпечення 278 протидії злочинності в Україні зокрема, є ціла низка законів та підзаконних нормативно-правових актів: - Конституція України, в окремих статтях якої містяться посилання на права та свободи громадян, а саме: стаття 41 «кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності»; стаття 54 «громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв‟язку з різними видами інтелектуальної діяльності» [156]; - Закон України «Про освіту», зокрема ст. 19 (Наукове і методичне забезпечення освіти); Закон України «Про вищу освіту» ст. 65 (Мета і завдання наукової, науково-технічної та інноваційної діяльності у вищих навчальних заклададах), ст. 66 (Інтеграція наукової, науково-технічної та інноваційної діяльності вищих навчальних закладів і наукових установ Національної академії наук України, національних галузевих академій наук), ст. 67 (Організація наукової, науково-технічної та інноваційної діяльності); ст. 68 (Організаційні форми провадження наукової, науково-технічної та інноваційної діяльності) [303]; - Закон України «Про наукову і науково-технічну діяльність» [304]; - Закон України «Про інноваційну діяльність» [305]; - Закон України «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні» [306]; - Закон України «Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки» [307]. Це основний перелік нормативно-правових актів, якими регулюється здійснення наукової діяльності в Україні. Певне поєднання юридичних засобів, якими є норми права, визначені різними законодавчими актами різних галузей права, а також підзаконними нормативними актами, ми можемо спостерігати в загальній системі 279 правового регулювання протидії злочинності і у відповідних методах, що зрештою надає їм специфіки, виражає особливий порядок організації конкретних суспільних відносин [215, c. 175]. У цих нормах права містяться посилання на головні пріоритетні напрямки наукової діяльності у сфері протидії злочинності, визначаються завдання наукової, науково-методичної, інноваційної діяльності, а також питання методичного забезпечення і впровадження наукової продукції в практичну правоохоронну діяльність. У зв‟язку з цимслід дещо детально зупинитись на наступному. В оточуючому людину соціальному середовищі в результаті її діяльності постійно відбуваються певні зміни. Вони мають як позитивний, прогресивний, так і негативний характер. Виникає потреба в детальному їх виявленні, аналізі тенденцій розвитку, глибокому науковому дослідженні. Ці зміни (мова йде про зміни негативного характеру) можна корегувати за допомогою цілеспрямованої діяльності, тобто проведення кримінологічного моніторингу, під яким, як зазначає О. М. Литвинов, розуміють визначену практичною необхідністю, наукову, засновану на пізнанні закономірностей розвитку певного явища або процесу систему спостереження, вимірювання та оцінки їх станів у різні періоди. Зміст кримінологічного моніторингу складають процеси отримання, обробки й аналізу необхідної для формулювання кінцевих висновків інформації [23, c. 146-147]. Результати, які отримуються в процесі моніторингу, обов‟язково містять нову інформацію про досліджуване явище. Моніторинг такого складного явища, як стрімке зростання злочинності та ефективність заходів протидії їй, визначається багатоаспектінстю проблеми, тому механізм змін цих явищ буде складним і багатоваріантним. Системний моніторинг професійних та суспільних поглядів відносно стану правової та правозастосовної діяльності у сфері протидії злочинності може слугувати емпіричною базою кримінологічних досліджень з даної проблематики. 280 Таким чином, в еволюційному плані кримінологічний моніторинг – це крок вперед науки і практики протидії злочинності, бо вперше можуть бути пов‟язані інформація про минуле і сьогодення явищ, що вивчалися, і процесів, за якими спостерігали, їх опис, а також формулювання висновків, які, зокрема, могли набувати форму управлінських рішень. Моніторинг стає на сьогодні активним посередником між науковими дослідженнями і потребами практики протидії злочинності [23, c. 148]. Відповідно до Закону України «Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки», дослідження (кримінологічні в тому числі) реалізуються відповідно до пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки – науково, економічно та соціально обґрунтовані напрями науково-технічного розвитку на довгостроковий період (понад 10 років), яким надається пріоритетна державна підтримка з метою формування ефективного сектору наукових досліджень і науково-технічних розробок для забезпечення конкурентоспроможності вітчизняного виробництва, сталого розвитку, національної безпеки України та підвищення якості життя населення. Пріоритетні тематичні напрями наукових досліджень і науково технічних розробок – напрями фундаментальних і прикладних наукових досліджень та науково-технічних розробок, що визначаються на середньостроковий період (до 5 років) у межах пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки з метою забезпечення їх реалізації. Пріоритетними напрямами розвитку науки і техніки на період до 2020 року визначено: 1) фундаментальні наукові дослідження з найбільш важливих проблем розвитку науково-технічного, соціально-економічного, суспільно- політичного, людського потенціалу для забезпечення конкурентоспроможності України у світі та сталого розвитку суспільства і держави; 2) інформаційні та комунікаційні технології; 3) енергетика та енергоефективність; 281 4) раціональне природокористування; 5) науки про життя, нові технології профілактики та лікування найпоширеніших захворювань; 6) нові речовини і матеріали [307]. Дослідження питань, що стосуються наукового забезпечення безпосередньо протидії злочинності, проводяться переважно відомчими установами та організаціями, зокрема системи МВС України, і регулюються відповідним чином. Так, на виконання вимог наказу МВС від 15 травня 2007 року № 154 «Про організацію наукової діяльності в системі МВС України», відповідно до вимог Закону України від 17 жовтня 2014 року № 1556-VII «Про вищу освіту», Закону України від 13 грудня 1991 року № 1977-ХІІ «Про наукову і науково-технічну діяльність» та з метою вдосконалення наукового забезпечення діяльності органів і підрозділів внутрішніх справ 16.03.2015 року було прийнято Наказ МВС України № 275 «Про затвердження Переліку пріоритетних напрямів наукового забезпечення діяльності органів внутрішніх справ України на період 2015 – 2019 років». Відповідно до зазначеного вище Наказу, пріоритетними напрямами наукового забезпечення діяльності органів внутрішніх справ України на період 2015 – 2019 років є: 1. Реалізація стратегії реформування органів внутрішніх справ. 2. Дотримання прав і свобод людини та громадянина в діяльності органів внутрішніх справ. 3. Удосконалення організаційно-управлінської діяльності органів внутрішніх справ. 4. Правове забезпечення та соціальний захист в органах внутрішніх справ. 5. Запобігання злочинам органами внутрішніх справ. 6. Удосконалення засобів і методів виявлення та розкриття злочинів. 7. Актуальні проблеми реалізації кримінального процессуального законодавства та розслідування злочинів. 282 8. Охорона громадського порядку та забезпечення громадської безпеки. 9. Інформаційно-аналітичне забезпечення діяльності органів внутрішніх справ. 10. Експертно-криміналістичне забезпечення діяльності органів внутрішніх справ. 11. Службово-бойова діяльність сил охорони правопорядку. 12. Удосконалення кадрового забезпечення діяльності органів внутрішніх справ. 13. Психологічне супроводження оперативно-службової діяльності. 14. Науково-технічне забезпечення діяльності органів внутрішніх справ. Зважаючи на тематику проведеного дослідження найбільший науковий інтерес для нас становить перелік тем блоку «Запобігання злочинам», додаток 5, відповідно до якого пріоритетними є дослідження за такими напрямами: - Теоретичні проблеми злочинності та її детермінація. Кримінологічна політика України. - Кримінологічна характеристика злочинності в Україні, регіональні (територіальні) її особливості. - Причини та умови злочинності. Вплив «фонових» явищ на генезис злочинності. - Особа злочинця та механізм злочинної поведінки. - Методологія та методика кримінологічного аналізу та прогнозування злочинності. - Удосконалення форм і методів запобігання злочинам. - Розвиток кримінологічної віктимології та віктимологічна профілактика в діяльності органів внутрішніх справ. - Запобігання рецидивній злочинності в Україні. - Організована злочинність та напрями запобігання її виявам. 283 - Економічна злочинність і тіньова економіка: особливості детермінації та запобігання. - Кримінологічні проблеми запобігання і протидії корупції та іншим злочинам у сфері службової діяльності. - Запобігання корисливо-насильницьким злочинам. - Організація та проведення профілактичної роботи щодо запобігання негативним явищам серед дітей. - Кримінологічні засоби запобігання нелегальній міграції й торгівлі людьми. - Протидія органами внутрішніх справ незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин та прекурсорів. - Запобігання злочинам, вчиненим шляхом використання електронно- обчислювальної техніки. - Запобігання органами внутрішніх справ груповим порушенням громадського порядку, масовим заворушенням і хуліганству. - Міжнародне співробітництво правоохоронних та інших державних органів у боротьбі зі злочинністю. Вказані напрямки наукових досліджень відповідають викликам сьогодення, спрямовані на стримування росту злочинності в державі, дотримання прав і свобод людини, правопорядку і громадської безпеки. Крім того, вони нерозривно пов‟язані з потребами практичних органів у розробці, вдосконаленні та впровадженні нових форм і методів протидії злочинності в означених напрямках. Ініціаторами за даним напрямком наукових досліджень виступають такі установи: Національна академія внутрішніх справ України, Харківський національний університет внутрішніх справ, Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ, Державний науково-дослідний інститут Міністерства внутрішніх справ України, Управління кримінальної поліції у справах дітей, Департамент внутрішньої безпеки Національної поліції 284 України, Департамент кіберполіції України, Головні управління Національної поліції областях. Відповідно до розглянутого вище переліку напрямів пріоритетних досліджень МВС України ректорами ВНЗ МВС України були затверджені власні переліки пріоритетних напрямів наукових досліджень на період 2016 – 2019 років», які включають такі питання: 1. Реалізація стратегії реформування органів Міністерства внутрішніх справ України. 2. Дотримання прав і свобод людини та громадянина в діяльності поліції. 3. Удосконалення організаційно-управлінської діяльності поліції. 4. Правове забезпечення та соціальний захист в органах поліції. 5. Запобігання злочинам органами поліції. 6. Удосконалення засобів і методів виявлення та розкриття злочинів. 7. Актуальні проблеми реалізації кримінального процесуального законодавства та розслідування злочинів. 8. Охорона публічного порядку та забезпечення безпеки. 9. Інформаційно-аналітичне забезпечення діяльності органів. 10. Експертно-криміналістичне забезпечення діяльності поліції. 11. Службово-бойова діяльність сил охорони правопорядку. 12. Удосконалення кадрового забезпечення діяльності Національної поліції України. 13. Психологічне супроводження оперативно-службової діяльності. 14. Науково-технічне забезпечення діяльності поліції. Основним напрямом наукової діяльності ВНЗ системи МВС є проведення досліджень, спрямованих на вирішення завдань практичних підрозділів, які входять до сфери управління МВС України. Реалізація даного напряму науково-дослідної роботи здійснюється відповідно до наказів МВС України від 15.05.2007 № 154 «Про організацію наукової діяльності в системі МВС України», від 16.03.2015 № 275 «Про затвердження Переліку 285 пріоритетних напрямів наукового забезпечення діяльності органів внутрішніх справ України на період 2015 – 2019 рр.». Тематика наукових досліджень в системі МВС України ґрунтується на зв‟язку теорії з практикою. При цьому потрібно зауважити, що завдання дослідника як суб‟єкта наукового забезпечення функціонування системи МВС України полягає у визначенні факторів, які впливають на об‟єкт дослідження, відборі та зосередженні уваги на найсуттєвіших з них. Крім того, соціально-економічні зміни в нашій державі також впливають на вибір тієї чи іншої теми для індивідуального чи колективного дослідження. Важливою вимогою до вибору теми дослідження є її перспективність, визначення параметрів вибору об‟єкта дослідження, добору відповідних методів дослідження, а також характеристики умов, для яких буде здійснюватися впровадження результатів наукової роботи [252, c. 22-23]. Суб‟єктами наукової діяльності, відповідно до Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність», є наукові працівники, науково- педагогічні працівники, аспіранти, ад‟юнкти і докторанти, інші вчені, наукові установи, університети, академії, інститути, музеї, інші юридичні особи незалежно від форми власності, що мають відповідні наукові підрозділи, та громадські наукові організації. Говорячи про наукові установи як суб‟єкти наукового забезпечення, до них слід віднести, по-перше, вищий державний науковий центр – Національну академію наук України (НАН України); науково-дослідні та проектні установи, центри НАН України; науково-дослідні, проектні установи, галузеві академії; науково-дослідні та проектні установи окремих міністерств і відомств; науково-дослідні лабораторії та кафедри вищих навчальних закладів; проектні відділи та окремі установи при промислових підприємствах. Національна академія наук України є вищою державною науковою організацією України, яка організовує та здійснює фундаментальні та прикладні наукові дослідження, а також координує проведення 286 фундаментальних досліджень у наукових установах та організаціях України [319]. На сьогодні роль і значення Національної академії наук України є досить важливими, адже вона не лише охоплює своєю діяльністю всю наукову сферу, що існує в Україні, а й здійснює представництво України в близько 40 авторитетних міжнародних наукових організаціях. Її важлива роль обумовлена й тим, що в Академії здійснєються аналіз як проектів законів, так і чинних нормативно-правових актів, перевіряється відповідність текстів актів сучасним реаліям життя та політиці держави, здійснюється виявлення та подолання дублювання положень у нормативно-правових актах, проводиться наукова модернізація діяльності закладів Академії, робіт дослідників і науковців. Її характерними особливостями є те, що вона здійснює керівництво та координацію іншими суб‟єктами науково-технічної діяльності, організовує роботу нижчих ланок цієї системи, розробляє основні фундаментальні та прикладні наукові розробки, надає консультативну й іншу допомогу як суб‟єктам наукової діяльності, так і вищим органам державної влади, здійснює наукове забезпечення вирішення проблем у всіх галузях науки, організовує проведення науково-технічних експертиз, розробляє концепції та проекти регіональних науково-технічних програм безпосередньо втілює наукові відкриття та наукові розробки в життя тощо [402, c. 307-308]. Основною ланкою структури НАН України є науково-дослідні інститути та прирівняні до них наукові установи. Крім НАН, в Україні функціонують державні галузеві академії наук, які є державними науковими організаціями, заснованими на державній власності. Так, наприклад, у структурі Національної академії правових наук України діють такі науково- дослідні установи: Науково-дослідний інститут вивчення проблем злочинності імені академіка В. В. Сташиса; Науково-дослідний інститут державного будівництва та місцевого самоврядування; Науково-дослідний інститут приватного права і підприємництва імені академіка Ф. Г. Бурчака; 287 Науково-дослідний інститут інформатики і права; Науково-дослідний інститут інтелектуальної власності; Науково-дослідний інститут правового забезпечення інноваційного розвитку; Науково-дослідний інститут фінансового права. З огляду на зазначене можна зробити висновок, що діяльність Національної академії правових наук України є досить багатогранною та включає в себе значну кількість різноманітних органів і структур, що забезпечують належну організацію Академії, сприяють більш ефективному та продуктивному розвитку науки в України та введенню її в життя країни [402, c. 309]. В структурі Національної академії правових наук України також діє Координаційне бюро з проблем кримінології, під егідою якого тільки у 2015 році виконано такі наукові дослідження кримінологічної проблематики: – доповідні записки, аналітичні матеріали, узагальнені пропозиції – 52 одиниці, або 16,72 % від загальної кількості виконаних кваліфікованих наукових розробок (за підсумками 2014 р. – 53, або 19 %); – методики, методичні матеріали (розробки) – 32, або 10,29 % (за 2014 р. – 29, або 10,39 %); – монографії, підручники, навчальні та науково-практичні посібники, наукові видання – 84, або 27,01 % (за 2014 р. – 71, або 25,45 %); – докторські та кандидатські дисертації – 101, або 32,48 % (за 2014 р. – 88, або 31,54 %); – коментарі, збірники статей (нормативних актів), словники, довідники – 42, або 13,5 % (за 2014 р. – 38, або 13,62%) [144, c.19-20]. За результатами здійснених у той самий період кримінологічних досліджень Бюро відзначає певні позитивні зміни, зрушення й серед показників щодо виконання кваліфікованих наукових розробок та проведення науково-організаційних заходів за окремими розділами Координаційного плану. Порівняно з 2014 роком дещо покращилася результативність кримінологічних досліджень за такими напрямами: «Причини, умови, запобігання окремим іншим видам злочинів» (137, або 288 44,05 % від загальної кількості проти 91, або 32,62 % у 2014 р.), «Кримінологічні проблеми запобігання і протидії корупції та іншим службовим злочинам (32, або 10,30 % порівняно із 22, або 7,89 %), «Загальні питання кримінології» (36, або 11,58 % порівняно із 28, або 10,04%), «Запобігання злочинності. Теорія та загальні питання запобіжної діяльності» (30, або 9,65 % порівняно із 26, або 9,32 %). За результатами дослідження причин, умов та проблем запобігання окремим іншим видам злочинів зросла питома вага виконаних кваліфікованих наукових розробок за напрямами «Інші види злочинів» (42,88 % проти 35,16 %), «Злочини неповнолітніх» (10,94 % проти 7,67 %), «Тероризм» (7,11 % проти 4,96 %), «Злочинність в установах виконання покарань» (10,25 % проти 9,89 %), «Жіноча злочинність» (12,41 % проти 6,71 %), «Насильницькі злочини» (24,95 % проти 23,08 %) тощо [144, c.29]. Зважаючи на особливості діяльності із протидії злочинності, дещо специфічним є коло суб‟єктів, якими здійснюється наукове забезпечення саме протидії злочинності. Це переважно наукові та науково-дослідні установи системи МВС України та, відповідно, їх наукові працівники. Як справедливо зазначає О. М. Джужа, сьогодні наука – це високоточний інструмент, за допомогою якого виявляються внутрішні і зовнішні загрози суспільству і державі. Найважливіша роль у цьому процесі належить національним вузам як провідним навчальним закладам і науковим центрам. Особливість наукової діяльності відомчих юридичних вузів полягає в тому, що основна частина нових знань здобувається при проведенні розробок прикладного характеру, пов‟язаних, насамперед, із проблемами забезпечення діяльності правоохоронних органів [107, c. 94]. Наука як високоточний інструмент, за допомогою якого виявляються внутрішні й зовнішні фактори загрози суспільству та державі, виступає надійним засобом сприяння та підтримки дій органів і підрозділів системи МВС України щодо вироблення стратегії і тактики гарантованого дотримання законності, забезпечення прав і свобод людини, підтримання 289 порядку та прийняття відповідних управлінських рішень. Нині в умовах реформування МВС України наука повинна мати не відомчий характер, а бути невід‟ємною, цілком інтегрованою частиною загальної науки, яка реалізується через відповідну систему закладів освіти вищого рівня акредитації та науково-дослідних установ. З метою ефективного використання наукового потенціалу для забезпечення потреб правоохоронної діяльності органів і підрозділів, що належать до сфери управління МВС України, необхідно провести профілізацію відомчих наукових підрозділів, у тому числі й вищих навчальних закладів, удосконалювати форми міжнародної співпраці, організовувати і проводити спільні наукові дослідження, брати участь у роботі міжнародних конференцій, семінарів, що проводяться як за кордоном, так і в Україні, здійснювати двосторонній і багатосторонній обмін науковими й науково-педагогічними працівниками з метою їх стажування та підвищення кваліфікації [252, c. 26-27]. У системі МВС України функціонує Державний науково-дослідний інститут Міністерства внутрішніх справ України, який було створено згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 8 вересня 2005 року № 880 «Про реорганізацію вищих навчальних закладів та науково-дослідних установ Міністерства внутрішніх справ» та наказом Міністерства внутрішніх справ України від 27 вересня 2005 року № 827 із метою здійснення наукового та науково-технічного забезпечення діяльності системи органів внутрішніх справ України. ДНДІ МВС України створено на базі Науково-дослідного інституту проблем боротьби зі злочинністю Національної академії внутрішніх справ України, Науково-дослідного інституту спеціальної техніки МВС України, Державного науково-дослідного центру безпеки дорожнього руху та діяльності дорожньо-патрульної служби місцевої міліції, Центру моніторингу наукового забезпечення діяльності органів та підрозділів внутрішніх справ [273]. 290 Крім того, до системи суб‟єктів наукового забезпечення протидії злочинності належать ВНЗ системи МВС України, зокрема, Національна академія внутрішніх справ (Київ), Харківський національний університет внутрішніх справ (Харків), Одеський державний університет внутрішніх справ (Одеса), Донецький юридичний інститут МВС України (Кривий Ріг), Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ (Дніпро), Львівський державний університет внутрішніх справ (Львів), Національна академія Національної гвардії України (Харків). Про успіхи відомчої кримінологічної науки красномовно свідчать такі цифри. Найбільшу кількість кримінологічних наукових розробок у 2015 році виконано в таких установах: – Національна академія внутрішніх справ – 74, або 23,79 % від загальної кількості кваліфікованих наукових розробок; – Харківський національний університет внутрішніх справ – 56, або 18,01 %; – Міжвідомчий науково-дослідний центр з проблем боротьби з організованою злочинністю при Раді національної безпеки і оборони України – 56, або 18,01 %; – Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого – 24, або 7,72 %; – Інститут права ім. Володимира Сташиса Класичного приватного університету – 13, або 4,18 %; – Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ – 12, або 3,86 %; – Науково-дослідний інститут вивчення проблем злочинності імені академіка В. В. Сташиса НАПрНУ – 9, або 2,89 %; – Національна академія прокуратури України – 9, або 2,89 %; – Львівський державний університет внутрішніх справ – 8, або 2,57 %; – Національна академія Служби безпеки України – 8, або 2,57 %; 291 – Державний науково-дослідний інститут МВС України – 8, або 2,57 %; – Юридичний факультет Дніпропетровського національного університету ім. Олеся Гончара – 7, або 2,25 % [144, c. 20-21]. Також суб‟єктами науково-методичного забезпечення протидії злочинності є громадські наукові організації (громадські академії наук, наукові товариства, наукові асоціації, спілки, об‟єднання тощо) – об‟єднання вчених для цілеспрямованого розвитку відповідних напрямів науки, захисту фахових інтересів, координації науково-дослідної роботи, обміну досвідом. Громадські наукові організації підлягають реєстрації та діють відповідно до законодавства про громадянські об‟єднання з урахуванням положень Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність» [304; 316]. Відповідно до законодавства основним суб‟єктом наукової діяльності є вчений – фізична особа (громадянин України, іноземець або особа без громадянства), яка має повну вищу освіту та проводить фундаментальні та (або) прикладні наукові дослідження і отримує наукові та (або) науково- технічні результати. Правовий статус вченого в Україні не має чіткого визначення та вимог до встановлення такого статусу, адже в принципі це більш соціальна категорія. Підтвердженням цьому є відсутність офіційних статистичних даних щодо кількості та напрямку діяльності вчених. На відміну від статусу вченого, статус наукового працівника більш точно викладено в законодавстві. Основною вимогою до такого суб‟єкта є наявність функціональних обов‟язків за основним місцем роботи – він професійно займається науковою, науково-технічною, науково- організаційною або науково-педагогічною діяльністю та має відповідну кваліфікацію незалежно від наявності наукового ступеня або вченого звання, підтверджену результатами атестації. Особливостями статусу наукового працівника є його права, які не передбачені для вчених: на матеріальну 292 підтримку виконуваних досліджень за рахунок коштів Державного бюджету України та інших джерел фінансування відповідно до законодавства України; на іменні та інші стипендії, а також премії, що встановлюються державою, юридичними та фізичними особами; на об‟єктивну оцінку своєї діяльності та отримання матеріальної винагороди відповідно до кваліфікації, наукових результатів, якості та складності виконуваної роботи, а також одержання доходу чи іншої винагороди від реалізації наукового або науково- прикладного результату своєї діяльності [403, c. 51]. На практиці, деякі вчені-кримінологи об‟єднуються задля глибокого, різнобічного та багатоступеневого вивчення причин та умов злочинності, вироблення оптимально ефективних напрямків запобігання та протидії їй. Так, з метою сприяння розвитку і поширенню кримінологічних знань, їх пропаганді серед населення, а також використання досягнень науки у справі запобігання злочинам в Україні 23 липня 1998 року була створена і зареєстрована Міністерством юстиції України Кримінологічна асоціація України. Ця громадська організація об‟єднує кримінологів та інших фахівців, професійна діяльність яких пов‟язана з вивченням проблем протидії злочинності, розвитком вітчизняної кримінологічної науки і кримінологічною освітою. Асоціація покликана забезпечити консолідацію, порозуміння і співробітництво з метою сприяння розвитку і поширенню кримінологічних знань, їх пропаганді серед населення, використанню досягнень науки у справі протидії злочинності та захист законних інтересів своїх членів. 2010 року Президентом Асоціації обрано доктора юридичних наук, професора, академіка Національної академії правових наук України, заслуженого юриста України Бандурку Олександра Марковича. Під егідою Кримінологічної асоціації України 3 рази на рік видається Збірник наукових праць «Вісник Кримінологічної асоціації України», на сторінках якого висвітлюються проблемні питання за такими напрямками: 293 «Проблеми міжнародного та зарубіжного кримінального права та кримінології», «Сучасні теоретичні та прикладні проблеми кримінального права», «Сучасні теоретичні та прикладні проблеми кримінології», «Актуальні проблеми кримінально-виконавчого права», «Актуальні проблеми кримінальної юстиції». Основними завданнями видання є: 1. Оприлюднення основних результатів наукових досліджень у галузі кримінальної юстиції, що провадяться ад‟юнктами, здобувачами, науково- педагогічним складом Університету, а також представниками інших навчальних закладів, установ та організацій. 2. Надання першочергової можливості науковим, науково-педагогічним працівникам Університету публікувати результати власних досліджень у вигляді наукових статей згідно з вимогами Міністерства освіти і науки України, впроваджувати наукові розробки у практичну діяльність правоохоронних органів. 3. Узагальнення досвіду вирішення проблем боротьби зі злочинністю. 4. Висвітлення теоретичних і практичних проблем кримінального права та кримінології у світлі реформування кримінальної юстиції. 5. Удосконалення національного кримінального законодавства, правового регулювання, інформаційно-аналітичного та організаційно- управлінського забезпечення протидії злочинності в Україні. 6. Сприяння формуванню в Україні системи кримінологічного моніторингу як постійно діючого інструменту збирання та узагальнення кримінологічної інформації; підвищенню теоретичного рівня та методологічної обґрунтованості кримінологічних досліджень; науковій та освітній взаємодії навчальних, наукових закладів різних форм власності, органів державної влади та неурядових організації, що займаються проблемами протидії злочинності та запобігання злочинам. 7. Інформування наукової громадськості про результати наукових досліджень і захисти дисертаційних досліджень членами Кримінологічної 294 асоціації України, про проведені наукові заходи (конференції, науково- практичні семінари, круглі столи тощо). 8. Опублікування рецензій на монографії, підручники, навчальні посібники та інші видання, підготовлені представниками Кримінологічної асоціації України. Діяльність Кримінологічної асоціації України здійснюється з метою наукового забезпечення практичної діяльності органів внутрішніх справ, сприяння реалізації правоохоронними органами державної політики у сфері протидії злочинності, налагодження творчих зв‟язків із міжнародними кримінологічними організаціями та вивчення досвіду їх роботи, здійснення кримінологічного прогнозування, а також розвитку вітчизняної кримінології. Слід пам‟ятати, що зневажливе ставлення до наукової діяльності – це просування в нікуди. Використання одних і тих же методів, які часто є неефективними, застарілими та недоцільними одночасно для всіх служб, оскільки специфічна діяльність органів та структурних підрозділів МВС України потребує різностороннього бачення проблеми і декількох шляхів реагування на неї, розглядання різних версій як в оперативно-розшуковій, так і в слідчій діяльності, а в деяких випадках – лише одного рішення, але правильного. У практичній діяльності правоохоронець не має права на помилку, право використовувати метод спроб і помилок слід віддати вченим, які мають підготувати і надати наукову працю, яка й міститиме шляхи вирішення складних ситуацій [252; 33]. 5.2 Форми наукового забезпечення протидії злочинності На сьогодні наукова діяльність в Україні перетворюється на важливий фактор життєдіяльності різних суспільних сфер, у тому числі і правоохоронної. Держава всіляко підтримує та забезпечує розвиток науки. Так, на законодавчому рівні закріплено пріоритетність наукової діяльності як джерела економічного зростання і невід‟ємної складової національної 295 культури та освіти, створення умов для реалізації інтелектуального потенціалу громадян [403, c. 50]. Отже, роль наукових досліджень полягає в оновленні наукової стратегії реалізації державної політики у правоохоронній сфері, виявленні та опрацюванні заходів щодо усунення негативних тенденцій і недоліків у функціонуванні системи МВС України, отриманні результатів, які конче потрібні для розвитку і забезпечення діяльності органів і підрозділів МВС України на підставі науково-технічних досягнень. Наука як важливий ресурс національної безпеки та основний чинник впливу на організаційний, управлінський, технічний і технологічний рівень розвитку усіх напрямів діяльності МВС України має бути спрямована, насамперед, на забезпечення й вирішення завдань збереження та розвитку науково-технічного потенціалу МВС України [252, c. 26]. У сучасних умовах рівень розвитку науки стає визначальним фактором забезпечення безпеки і стабільного розвитку держави. Тому стратегічні національні інтереси повинні бути головним напрямком розвитку національної науки. Згідно з Законом України «Про наукову і науково-технічну діяльність» виділяється чотири основні види діяльності у сфері науки: наукова, науково- технічна, науково-педагогічна та науково-організаційна. Наукова діяльність – інтелектуальна творча діяльність, спрямована на одержання нових знань та (або) пошук шляхів їх застосування, основними видами якої є фундаментальні та прикладні наукові дослідження. Науково-технічна діяльність – наукова діяльність, спрямована на одержання і використання нових знань для розв‟язання технологічних, інженерних, економічних, соціальних та гуманітарних проблем, основними видами якої є прикладні наукові дослідження та науково-технічні (експериментальні) розробки. 296 Науково-педагогічна діяльність – педагогічна діяльність в університетах, академіях, інститутах та закладах післядипломної освіти, що пов‟язана з науковою та (або) науково-технічною діяльністю. Науково-організаційна діяльність – діяльність, спрямована на методичне, організаційне забезпечення та координацію наукової, науково- технічної та науково-педагогічної діяльності [304]. Найбільший інтерес становить саме наукова діяльність, що базується на наукових знаннях. А вони, як перли, формуються, узагальнюючи в об‟єктах дослідження все суттєве, відволікаючись від несуттєвого, другорядного, випадкового, при цьому відшукуючи закономірності розвитку й існування досліджуваного об‟єкта. Саме наукові знання необхідні для різнопланової ефективної діяльності, для забезпечення життєздатності і позитивного розвитку сучасного суспільства, національної безпеки держави. І все це передбачає подальше вдосконалення системи науково-методичного забезпечення та підвищення його ефективності. Основними видами наукової (науково-технічної) роботи є науково- дослідні, дослідно-конструкторські, проектно-конструкторські, дослідно- технологічні, технологічні, пошукові та проектно-пошукові роботи, виготовлення дослідних зразків або партій науково-технічної продукції, а також інші роботи, пов‟язані з доведенням нових наукових і науково- технічних знань до стадії практичного використання. За призначенням щодо вирішення практичних проблем прийнято виділяти фундаментальні та прикладні наукові дослідження. Фундаментальні наукові дослідження – це теоретичні та експериментальні наукові дослідження, спрямовані на одержання нових знань про закономірності організації та розвитку природи, суспільства, людини, їх взаємозв‟язків. Результатом фундаментальних наукових досліджень є гіпотези, теорії, нові методи пізнання, відкриття законів природи, невідомих раніше явищ і властивостей матерії, виявлення закономірностей розвитку суспільства тощо, 297 які не орієнтовані на безпосереднє практичне використання у сфері економіки. Прикладні наукові дослідження – теоретичні та експериментальні наукові дослідження, спрямовані на одержання і використання нових знань для практичних цілей. Результатом прикладних наукових досліджень є нові знання, призначені для створення нових або вдосконалення існуючих матеріалів, продуктів, пристроїв, методів, систем, технологій, конкретні пропозиції щодо виконання актуальних науково-технічних та суспільних завдань [272]. Фундаментальні дослідження – це посилення інтелектуального потенціалу суспільства. Це добування власне нового знання, яке використовується в прикладних дослідженнях, що вирішують конкретні задачі інтелектуального забезпечення інноваційного процесу. І головне: між фундаментальними і прикладними дослідженнями повинна бути органічна єдність. Основною формою здійснення розвитку науки є наукове дослідження, тобто цілеспрямоване вивчення за допомогою наукових методів явищ і процесів, аналіз впливу на них різних факторів, а також вивчення взаємодії між явищами з метою отримання переконливо доведених і корисних для науки і практики рішень. Воно характеризується об‟єктивністю, відтворюваністю, доказовістю і точністю. Метою наукового дослідження є всебічне, об‟єктивне і ґрунтовне вивчення явищ, процесів, їх характеристик, зв'язків на підставі розроблених у науці принципів і методів пізнання, а також отримання корисних для діяльності людини результатів, упровадження їх у виробництво для підвищення його ефективності. При науковому дослідженні важливо враховувати все, концентруючи увагу на основних, ключових питаннях теми [405, c. 45]. Кримінологічне наукове дослідження, результати якого будуть впроваджені у практичну діяльність відповідних правоохоронних органів повинне відповідати таким вимогам, як: 298 – належний рівень інформаційно-аналітичної та методологічної обґрунтованості дослідження; – тематика, що відповідає сучасним змінам у суспільстві; – високий рівень теоретизації наукових досліджень; – достатня емпірична база як підґрунтя кримінологічних досліджень. Говорячи про наукові дослідження у сфері проблем протидії злочинності, слід вказати, що ефективність протидії злочинності залежить від ступеня наукового забезпечення та аналітичного супроводження на усіх рівнях, наукового відстеження, глибокого і детального дослідження криміногенної обстановки, внесення відповідних коректив у стратегію і тактику протидії злочинності [27, c. 6]. Л. М. Давиденко із цього приводу зазначав, що у боротьбі зі злочинністю прийнято виділяти два основні напрямки: а) кримінально- правовий, що передбачає виявлення, розкриття, розслідування злочинів, притягнення винних у вчиненні злочину осіб до встановленої законом відповідальності; б) кримінологічний, в межах якого проводиться багатогранна за своїм характером робота, пов‟язана з виявленням та усуненням або нейтралізацією чинників, що обумовлюють злочинність в цілому або окремі види злочинів. Наукове забезпечення боротьби зі злочинністю у межах першого напрямку здійснюється кримінальним правом, кримінальним процесом та криміналістикою. Теоретичною основою попередження злочинів є кримінологія. Викладене є вихідним моментом при організації та проведенні наукових досліджень з проблем боротьби зі злочинністю, з одного боку, й впровадженні наукових знань у практику боротьби зі злочинністю – з іншого. У науковій літературі неодноразово зазначається, що підвищення ефективності попередження злочинів нерозривно пов‟язане з посиленням впливу на профілактичну роботу кримінологічної науки (І. Карпець, О. Сахаров, І. Даньшин). 299 Одним із основних завдань кримінологічної науки є забезпечення правоохоронної діяльності у напрямку протидії негативним явищам, пов‟язаним зі злочинністю, а також злочинності в цілому. Наукове забезпечення правоохоронної діяльності в більшості випадків пов‟язане з проведенням кримінологічних досліджень. Як правило, цей напрямок є одним з основних етапів боротьби зі злочинністю в країні [377, c. 263-268]. Специфічні умови розвитку кримінологічної науки в системі протидії злочинності, що обумовлені особливостями її діяльності, потребують диференційного підходу до проблематики протидії злочинності з урахуванням її широко розгалуженої структури, динаміки та регіональних особливостей. Оскільки кримінологія є теоретичною основою протидії злочинності, доцільною і ефективною буде участь провідних кримінологів у розробці державних програм і планів щодо протидії злочинності, а також проведення кримінологічних досліджень зазначеної тематики на рівні ВНЗ МВС разом із практичними працівниками. Так, у системі МВС України замовниками на проведення науково- дослідних чи дослідно-конструкторських робіт виступають: структурні підрозділи Центрального апарату Міністерства внутрішніх справ України, головні управління Нацполіції в областях та містах. Виконавцями ж дослідження проблем, які потребують наукового вирішення, є науково-дослідні установи системи МВС України та навчальні заклади системи МВС України. Крім того, до проведення науково-дослідних чи дослідно-конструкторських робіт за необхідності можуть залучатись Національна академія наук України, навчальні заклади, що не належать до системи МВС України, центральні та місцеві органи виконавчої влади, аналітичні центри, а також підприємства, установи, організації незалежно від їх форм власності. Практика проведення наукових досліджень показала, що форми участі в них практичних працівників, окрім утилітарного значення, такого як 300 забезпечення статистикою і необхідною інформацією, повинні включати в себе процедуру попереднього узгодження результатів наукового дослідження. При цьому замовник має володіти повною інформацією про перебіг дослідження, своєчасно вносити необхідні корективи. Це має позитивно вплинути на ступінь практичного застосування і вірогідність успішного проведення впровадження [91, c. 3]. Будь-яке наукове дослідження, в тому числі і кримінологічне, складається з кількох етапів: 1. Вивчення проблеми, ознайомлення з літературою за темою, що вивчається, визначення наукової гіпотези й основних напрямків проведення дослідження. 2. Розробка програми дослідження, визначення джерел отримання інформації та процедури її отримання, способів вимірювання і ранжування, визначення складу учасників наукового дослідження та його матеріально- технічного забезпечення. 3. Отримання необхідної інформації. 4. Аналіз, узагальнення та інша обробка отриманої інформації, вивчення і вимірювання зв‟язків між явищами та формулювання висновків і рекомендацій. Дотримання такого порядку дозволяє отримати об‟єктивні, обґрунтовані висновки, які дозволять запропонувати необхідні наукові рекомендації [189, c. 148]. Будь-яке наукове дослідження – це процес одержання нових знань про явища і процеси, що вивчаються, і проблеми, що з ними пов‟язані. Кримінологічне дослідження являє собою одне з різновидів наукового дослідження – соціальне пізнання в його широкому розумінні. Під час проведення таких досліджень використовуються різні методи вивчення суспільних явищ, але при цьому необхідно враховувати особливості предмета кримінології [107, c. 89]. 301 Реальну, адекватну та правдиву картину досліджуваного об‟єкта можна отримати лише шляхом правильного підходу до нього за умов використання правильних і логічно відібраних методів. Центральне місце в методології посідає поняття «метод» як її базова категорія. Під методом науки прийнято розуміти конкретні прийоми і способи наукового дослідження, сукупність логічних прийомів та конкретних способів пізнання предмета дослідження. Метод у спеціальному філософському значенні визначається як спосіб побудови і обґрунтування системи філософського та наукового знання, а також як сукупність прийомів і операцій практичного і теоретичного освоєння дійсності. Методологія наукового пізнання досліджує структуру і розвиток наукового знання, засоби і методи наукового дослідження, способи обґрунтування його результатів, механізми і форми реалізації знання в практиці. Метод в тій або іншій формі є сукупністю певних правил, прийомів, способів норм пізнання і дії. Суть методу визначається системою принципів і вимог, які направляють діяльність суб‟єкта при розв‟язанні конкретної задачі або досягненні певного результату [219, c. 17-18]. Науковий метод у кримінологічній науці як внутрішня закономірність руху людського мислення, що є суб‟єктивним відображенням об‟єктивного світу, використовується як засіб пояснення та виміру в процесі дослідження об‟єктів кримінологічного вивчення. Його можна розглядати як теорію звернення до практики дослідження, у якій кожна практично обґрунтована система кримінологічного знання може стати й стає методом дослідження. Водночас теоретична система кримінологічного знання не може повністю бути реалізована в методі пізнання, оскільки за своїм змістом вона є значно ширшою та загальною для нього. Отже, науковий метод у кримінології як теорія в дії відображає активне ставлення кримінолога до дослідження обставин, пов‟язаних зі злочинністю, націлює як на пізнання, так і на реконструкцію цієї наукової системи, що є способом її життєдіяльності, саморозвитку та юридичної активності. 302 Принципової різниці між науковим і практичним, прикладним пізнанням зазначеного юридичного профілю немає, чим і визначається єдність їх методу. Метою наукового пізнання є віднайдення узагальнюючого теоретичного висновку, а практично-прикладного – застосування теорії відносно конкретних фактів дійсності. Тобто в першому випадку здійснюється пошук загального, а в другому – застосування загального стосовно конкретного, коли наукове пізнання кримінологічної дійсності будується з урахуванням потреб практики, а практично-прикладне пізнання відбувається на науковому підґрунті [67, c. 75]. Визначення методології, як справедливо зазначає Ю. В. Орлов, є початковим етапом будь-якого дослідження, що претендує на статус наукового. Від того, як буде окреслена система методологічних координат, безпосередньо залежить стратегія всього дослідження і, відповідно, його результати. В юриспруденції, як і в інших галузях знання, досить чітко розрізняють методи філософського, загальнонаукового та спеціально- галузевого рівня. На філософському рівні обґрунтовуються відповідні філософські категорії та поняття (історичне та логічне, конкретне й абстрактне тощо) в їх методологічному сенсі, а також система світоглядно обумовлених принципів пізнання на загальнонауковому рівні – методи, які використовуються більшістю наук, а на спеціально-галузевому – методи, що діють у межах однієї або декількох суміжних наук (наприклад, техніко- юридичний, порівняльно-правовий метод) [268, c. 8-9]. Крім того, важливе значення для наукового дослідження має використання загальних принципів методології наукового дослідження. Серед них: принцип єдності теорії і практики; принцип об‟єктивності; принцип всебічності дослідження; принцип єдності історичного і логічного; принцип системності; принцип детермінізму; принцип діалектичного розвитку; принцип достовірності [31, c. 97]. Взагалі, принципи як виявлені закономірності значною мірою впливають на вибір методів впливу, але якщо принципи є проявом 303 об‟єктивно діючих у суспільстві закономірностей, то методи впливу можуть бути різними і суб‟єктивно обираються з певної їх сукупності. Дотримання при проведенні наукових досліджень зазначених вище принципів є запорукою отримання якісного наукового результату. В даному випадку цей результат повинен забезпечувати трансформацію наукових знань у практичну діяльність правоохоронних органів. Тобто головною метою проведення того чи іншого виду дослідження є науковий результат – нове наукове знання, одержане в процесі фундаментальних або прикладних наукових досліджень та зафіксоване на носіях інформації. Науковий результат може бути у формі звіту, опублікованої наукової статті, наукової доповіді, наукового повідомлення про науково-дослідну роботу, монографічного дослідження, наукового відкриття, проекту нормативно-правового акта, нормативного документа або науково-методичних документів, підготовка яких потребує проведення відповідних наукових досліджень або містить наукову складову, тощо. Основними результатами наукових досліджень є: теоретичні результати (визначення, уточнення термінології, виявлення властивостей об‟єктів, що досліджувались, закономірностей їх взаємодії з іншими явищами тощо); методологічні або методичні результати (розроблення методик обліку, аналізу, контролю, оцінки об‟єктів, що досліджувались, а також методики з організації та управління тощо); прикладні (практичні) результати (застосування розроблених класифікацій, методик, алгоритмів і т. ін. в процесі обліку, аналізу, контролю, оцінки, організації, управління діяльністю окремої організації, підприємства, групи підприємств, галузі тощо). Дійсно, науковий результат є унікальним. Він відрізняється від іншого результату не лише за своїм змістом, а й за формою. Тільки у своїй єдності перелічені якості надають конкретній речі притаманну лише їй якісну визначеність. Враховуючи цю обставину, варто розглянути як зміст, так і форму наукових результатів з точки зору ефективного їх використання у повсякденній практиці боротьби зі злочинністю. Не випадково у науці 304 справедливо відмічають значення форми наукового результату, без якої використання його на практиці неможливе. За формою результати наукової діяльності можуть поділятися на три класи: інформаційні, речові та комплексні (або складові). Останні створюються на основі інтеграції інформаційних і речових результатів, внаслідок чого вони є інформаційно-речовими результатами науки. До першого класу слід віднести висловлені у конкретній (природній або штучній) мові різноманітні документи, наприклад, інструкції, методики, положення тощо, які використовуються для підвищення ефективності як організаційної, так і виконавчої діяльності у процесі боротьби зі злочинністю. Другий клас становлять пристрої, прилади та інші аналогічні, речові за формою, пристрої, які застосовуються у боротьбі зі злочинністю для вирішення різноманітних завдань, що постоють перед відповідним правоохоронним органом. До їх числа належать, наприклад, пошукові прилади, прилади охоронної сигналізації, різні криміналістичні «пастки» та ін. Нарешті, третій клас (комплексних) наукових результатів – це різноманітні технічні та інші за формою і функціональним призначенням пристрої, цінність яких визначається як речовою формою, так і своїми інформаційними або записуючими можливостями. До них належать різноманітна за формою комп‟ютерна техніка, звуко- і відео записувальні пристрої (наприклад, магнітофони), пошукові засоби або прилади експрес- аналізу тощо. Таким чином, форма наукового результату завжди істотна, оскільки лише вона (бо оптимальна) здатна адекватно відобразити сутність конкретного результату [76, c. 45-46]. Саме на основі даних, отриманих у результаті проведених кримінологічних досліджень, можна здійснити аналіз взаємозалежностей кримінальної ситуації і відповідної соціальної реакції на неї, взаємодії 305 злочинця та його жертви, діяльності органів соціального контролю за рівнем злочинності в межах реальних суспільних відносин та усвідомлення зазначених процесів сьогодення, що спонукає до більш активного використання можливостей кримінології у сферах законотворчої та правозастосовної практики протидії злочинності. Саме розроблення концептуальних положень, що становлять систему наукових знань про злочинність, закономірності й тенденції її розвитку, заходи запобігання та протидії як комплекс головних ідей, задумів, тлумачень у цій науковій і практичній сфері діяльності, має не тільки привернути до себе увагу, а й об‟єднати зусилля юристів (кримінологів), учених і практиків щодо розв‟язання зазначених соціальних проблем. Оприлюднення й обговорення таких питань сприятиме розвитку вітчизняної кримінології загалом, у тому числі вирішенню різноманітних дискусійних, полемічних питань теоретичного й практичного характеру, а також подоланню неузгодженостей та суперечностей стосовно принципових положень кримінології, проблемних аспектів, що виникають останніми часом через їх недостатнє концептуальне визначення та наукове обґрунтування [67, c. 72]. Головною цінністю результатів кримінологічних досліджень є розробка практичних рекомендацій з приводу організаційних та методичних аспектів діяльності з протидії тому чи іншому виду злочинності. Методичні матеріали повинні розроблятися на підставі узагальнення норм законодавства і позитивної практики їх застосування. Вони покликані забезпечити високоякісну роботу відповідних органів, довести передовий досвід здійснення запобіжної роботи, дозволяючи при цьому уникати неефективних прийомів і методів. Ці методики мають, як правило, не обов‟язковий, а рекомендаційний характер, у зв‟язку з цим їх досить часто називають рекомендаціями [176, c. 213]. Значущість розробки та подальшого використання методичних рекомендацій пропонуємо розглянути на прикладі реально впроваджених 306 рекомендацій. Проаналізуємо зміст методичних рекомендацій від 16.10.2013 року «Запобігання і протидія корупції в державних органах та органах місцевого самоврядування», розроблених Міністерством юстиції України із залученням Головних управлінь юстиції у Донецькій та Миколаївській областях спільно з Інститутом вивчення проблем злочинності імені академіка В. В. Сташиса Національної академії правових наук України. Метою рекомендацій є ознайомлення працівників державних органів та органів місцевого самоврядування з ключовими положеннями запровадженої нової системи запобігання і протидії корупції та вимогами щодо доброчесної поведінки осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування. Методичні рекомендації розраховані для використання у роботі особами, уповноваженими на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, працівниками громадських приймалень з надання безоплатної первинної правової допомоги. У тексті методичних рекомендацій містяться положення щодо: 1. Законодавчих основ запобігання і протидії корупції 2. Визначення основних термінів 3. Суб‟єктів відповідальності за корупційні правопорушення 4. Основних превентивних антикорупційних механізмів [125]. Цінність такого документа полягає в тому, що він містить узагальнені, науково досліджені і вивірені практикою застосування положення стосовно запобігання і протидії корупції в державних органах та органах місцевого самоврядування. Ці методичні рекомендації, безумовно, будуть активно використовуватись практичними працівниками правоохоронних органів і слугуватимуть успішній протидії означеному виду злочинних діянь. Важливість кримінологічних досліджень для розробки науково обґрунтованих рекомендацій із профілактики та протидії злочинності неможливо переоцінити. Стрімке зростання рівня злочинності, збільшення питомої ваги злочинів, що вчиняються організованими злочинними 307 угрупованнями, транснаціональної, кібер- і наркозлочинності, міжнародний тероризм, високотехнологічні злочини – все це можна розцінювати як виклик злочинності суспільству і, відповідно, силам, що протидіють їм. Тому без глибоких наукових досліджень цих явищ, їх детермінаційного комплексу вироблення нових сучасних тактичних форм і методів протидії їм неможливо. Окремо слід розглянути якість наукових робіт, їх практичне значення для діяльності, пов‟язаної із протидією злочинності. Результати кримінологічних досліджень обов‟язково потрібно впроваджувати у діяльність відповідних підрозділів правоохоронних органів, про що має бути складено відповідний документ – «Акт впровадження результатів дисертаційного дослідження у діяльність (відповідних підрозділів)». Під поняттям впровадження в юридичній літературі розуміють досягнення практичного використання прогресивних ідей, винаходів, результатів наукових досліджень (інновацій). Впровадження інновацій вимагає перебудови сформованого виробництва, перепідготовки працівників, капітальних витрат і одночасно пов‟язано з ризиком не отримати необхідний результат і зазнати збитків. Процес впровадження складається із двох етапів: дослідно-виробничого впровадження й серійного впровадження (впровадження досягнень науки, нової техніки, нової технології) [252, c. 142]. Впровадження результатів наукових досліджень у практику боротьби зі злочинністю має здійснюватись на підставі певних керівних положень, що визначають як загальний для всіх органів і відповідних осіб підхід до впровадження даних науки у практику боротьби зі злочинністю, так і підхід до їх реалізації. Загальні вихідні керівні положення, що визначають функціональний порядок, хід і зрештою результати впровадження досягнень науки у практику боротьби зі злочинністю, слід розглядати як принципи цього виду діяльності. Такі принципи є обов‟язковими як для науковців, так і для практичних працівників, бо вони зацікавлені в успішному впровадженні результатів науки у практику боротьби зі злочинністю. 308 Щодо принципів впровадження результатів науки у практику боротьби зі злочинністю, то слід розглядати такі загальні і обов‟язкові для суб‟єктів керівні положення. 1. Готовність наукових результатів до впровадження. Це положення орієнтує на неприпустимість впровадження у практику боротьби зі злочинністю не готових для цього наукових результатів. Готовим до впровадження слід вважати такий результат, який відповідає вимогам, що ставляться до нього, і здатний задовольнити виробничі потреби відповідних правоохоронних органів. 2. Необхідність впровадження досягнень науки у практику боротьби зі злочинністю. У практику боротьби зі злочинністю можуть (і повинні) впроваджуватися тільки ті наукові результати, в яких той чи інший правоохоронний орган потребує, без чого його успішне функціонування неможливе або ж ускладнене. 3. Загальне охоплення науковими досягненнями практики боротьби зі злочинністю. Ефективність боротьби зі злочинністю значною мірою визначається широтою охоплення і межами впровадження у практику досягнень науки. 4. Соціальна допустимість наукових даних до впровадження у практику боротьби зі злочинністю. Необхідність загального охоплення наукових досягнень для їх впровадження у практику боротьби зі злочинністю в жодному разі не орієнтує на можливість використання у цій боротьбі всіх чи будь-яких даних, вироблених людством. 5. Попередня апробація результатів науки у практиці діяльності правоохоронних органів. Використання даних науки у практиці боротьби зі злочинністю без їх попереднього апробування може привести до різних негативних наслідків. У літературі вже неодноразово поставало питання про необхідність експериментального підтвердження тих чи інших рекомендацій, розрахованих на впровадження у практику боротьби зі злочинністю. 309 6. Своєчасність впровадження наукових результатів у практику боротьби зі злочинністю. Ефективність діяльності правоохоронних органів забезпечується не самим фактом володіння результатами науки, необхідними для даного виду боротьби, а своєчасністю їх впровадження у повсякденну практичну діяльність. 7. Вибіркова гласність впровадження результатів науки у практику боротьби зі злочинністю. Боротьба зі злочинністю в умовах розширення демократії і гласності передбачає відкритість діяльності правоохоронних органів для засобів масової інформації та поінформованість населення про хід і результати цієї боротьби. 8. Всебічність, повнота та продуктивність впровадження результатів науки у практику боротьби зі злочинністю. Діяльність правоохоронних органів є багатогранною. Вона здійснюється у різних напрямках, кожен з яких розглядається як особлива частина їх професійної діяльності. Для підвищення її ефективності, успішного вирішення завдань кожен правоохоронний орган в процесі боротьби зі злочинністю має застосовувати останні досягнення науки і передової практики. 9. Творча співпраця наукових і практичних працівників у процесі впровадження результатів науки у практику боротьби зі злочинністю. Науковий результат є підсумком діяльності окремих вчених або наукових колективів. Він розрахований на впровадження у практику боротьби зі злочинністю конкретних правоохоронних органів – прокуратури, суду, МВС України [290, c.771-775]. Впровадження наукових розробок у практику протидії злочинності повинно відбуватись за такими напрямками: - пропозиції до законодавчих органів влади різних рівнів щодо прийняття відповідних нормативно-правових актів у сфері протидії злочинності, або ж удосконалення вже існуючих актів; 310 - розробка рекомендацій, адресованих працівникам правоохоронних органів щодо підвищення ефективності діяльності, пов‟язаної із протидією певному виду злочинності; - розробка методик розслідування окремих видів злочинів. Для досягнення справжнього знання про якісну визначеність наукових результатів, які впроваджуються в практику, потрібна їх всебічна праксіологічна апробація під час реального процесу боротьби зі злочинністю. Для досягнення такого результату було б доцільним створення в системі органів прокуратури, суду, Міністерства внутрішніх справ, інших правоохоронних органів спеціальних експериментальних баз (далі СЕБ), які і повинні створювати такі апробації на основі спеціально затвердженої конкретним відомством інструкції або положення. Слід відзначити й те, що в процесі практичної апробації відбувається не тільки адаптація (пристосування) методик боротьби зі злочинністю до конкретних умов діяльності практичних підрозділів і відповідних органів, але й навчання співробітників даного підрозділу спеціальним формам і методам їх застосування в умовах боротьби зі злочинністю. Цю обставину треба підкреслити спеціально, оскільки вона виступає особливим засобом підвищення професійної майстерності, одним із способів розповсюдження позитивного досвіду. Успіх в цій справі багато в чому залежить від форм впровадження в практику нових методик боротьби зі злочинністю. Результати наукових досліджень впроваджуються в практику конкретними працівниками відомств. Опановуючи представлені їм наукові результати, вони, з одного боку, підвищують свій професійний рівень, а з іншого – роблять практичну апробацію цих результатів. У процесі апробації практичні працівники виробляють свої знання про результати наукового дослідження конкретних практичних проблем і доводять його до відповідного наукового підрозділу. Отже, апробовані практикою наукові знання повертаються до наукових співробітників інформаційно збагаченими практичними знаннями й забезпечують підвищення ефективності майбутніх 311 наукових досліджень. Такий процес є взаємовигідним для науки, і для практики, оскільки він не тільки забезпечує апробацію результатів науки, але й підвищує рівень професійних знань наукових і практичних робітників, їх компетентність [129, c. 473]. Підсумовуючи викладене, слід зазначити, що проблеми наукового забезпечення діяльності органів внутрішніх справ із протидії злочинності є актуальним і злободенним. Ця діяльність багатоаспектна та різнопланова. І обидві сторони, що беруть участь у цьому процесі (з одного боку, вчені- кримінологи, тобто виконавці, з іншого – правоохоронні органи, тобто замовники), повинні чітко усвідомлювати, що їх співпраця переслідує одну мету – підвищення ефективності практичної діяльності з протидії злочинності шляхом глибокого наукового дослідження цього явища, розробку і впровадження нових більш досконалих форм і методів, тобто виробництво високоякісної наукової продукції та методичне наполегливе використання її досягнень на практиці [39]. 5.3 Удосконалення науково-методичного забезпечення протидії злочинності Найважливішим недоліком сучасного підходу до кримінологічного забезпечення правоохоронної діяльності, який вимагає швидкого виправлення, є недооцінка ролі науки. Ще зберігається традиція розглядати науку як неістотний декор на будівлі суспільства, яка зводиться небагатослівними практиками на фундаменті нібито очевидного здорового сенсу. Головним аспектом будь-якої суспільно значущої діяльності, спрямованої на забезпечення правопорядку, повинно стати вивчення об‟єктивних законів розвитку цілісного суспільного організму. А на основі цього – перетворення їх на двигун цілеспрямованого суспільного прогресу і на засіб управління цим процесом. 312 Таким чином, проблема науково-методичного забезпечення діяльності із протидії злочинності постає сьогодні як ніколи гостро, адже є запорукою підвищення ефективності запобіжної та оперативно-службової діяльності практичних працівників в умовах обмеженості кадрових і матеріально- технічних ресурсів [259, c. 11]. Кримінологічна наука виступає як дієвий інструмент у розкритті істинної картини правової реальності (статус кримінології відіграє провідну методологічну роль щодо пошуку істини такими галузями кримінального циклу, як кримінальне право та процес, кримінально-виконавче право, оперативно-розшукова діяльність та інші, а опосередковану методологічну роль пізнання істини для всіх правових галузей відіграє соціологія права (юридична соціологія)). Виконуючи таку методологічну роль пізнання істини галузями зазначеного юридичного профілю, кримінологія за допомогою здійснення кримінологічного аналізу минулого й випереджаючого відображення майбутнього в об‟єктивній дійсності здатна певною мірою подолати (або зменшити) суперечності: між істинністю та цінністю наукового знання про феномен злочинності; між знанням про злочинність і фактичним дійсним станом злочинності; між правовим змістом об‟єкта й власне об‟єктом дослідження; між об‟єктивним і суб‟єктивним аспектами знання кримінальної дійсності; між реальним кримінальним буттям та формально визначеним псевдобуттям людини, яка вступила в суперечь із законом. Якщо універсальним критерієм істинності й цінності права є практика, то в цьому контексті кримінологічна практика є критерієм істини кримінально-правової науки. Таку взаємозалежність зумовлює нерозривність, органічна єдність кримінології та кримінального права в досягненні достовірності й задоволенні соціальної потреби щодо протидії злочинам. Від межі взаємопроникнення, усвідомлення цього зв‟язку залежить кінцевий результат боротьби зі злочинністю. Тому підвищення рівня розвитку кримінологічної теорії та практики сприяє підвищенню рівня 313 кримінального права й ефективності практики його застосування, і навпаки [67, c. 76]. Дослідницька діяльність проблем протидії злочинності відбувається шляхом наукового пізнання цього складного соціального явища. З одного боку, ми маємо злочинну діяльність, з іншого – діяльність з розкриття, розслідування та запобігання злочинам. Далі логічно виникає питання оптимізації процесу наукового забезпечення протидії злочинності, тобто вибір найкращого варіанта розвитку наукових досліджень і запровадження нових наукових рекомендацій у практичну діяльність. І безумовно, слід прагнути, щоб ці наукові досягнення в руках практичних працівників ефективно використовувались, а наукова й інформаційні складові в діяльності правоохоронних органів були б пріоритетними. Науково-методичне забезпечення протидії злочинності є необхідним і об‟єктивно обумовленим. Воно значною мірою викликане змінами в житті суспільства, загостренням криміногенної обстановки і є запорукою підвищення ефективності цієї діяльності. Наукове забезпечення протидії злочинності включає в себе розробку теоретичних та методологічних основ цієї діяльності, проведення науково-прикладних досліджень і вироблення на цій основі головних напрямків стратегії і тактики в цьому питанні. І перш за все, слід наголосити на необхідності удосконалення законодавства з означених питань. У зв‟язку з цим ефективним було б запровадження практики внесення пропозицій щодо вдосконалення та обговорення законопроектів з питань протидії злочинності за участю вчених-кримінологів, попереднє проведення відповідних наукових досліджень, з урахуванням результатів яких мали б формуватися концепція і стратегія комплексного підходу до вирішення проблем протидії злочинності. На жаль, сучасна законодавча практика має небезпечну тенденцію до ігнорування кримінологічних аспектів формування кримінальної політики, що призводить до негативних наслідків у правоохоронній діяльності. Тому вивчення проблем ефективності та 314 розвитку законодавства, з відповідними пропозиціями, поправками, вказівками з урахуванням фундаментальних наукових положень, системних кримінологічних досліджень і прогнозів є необхідною складовою формування і реалізації науково обґрунтованої та ефективної кримінальної політики держави щодо протидії злочинності. У зв‟язку із викладеним вище, на нашу думку, слід розглянути доцільність проведення наукової кримінологічної експертизи проектів нормативно-правових документів, цільових програм, відомчих нормативно- правових актів, що стосуються питань протидії злочинності, з метою аналізу їх ефективності та доцільності заходів, що здійснюються державними органами, а також прогнозування науково-передбачуваних тенденцій кримінальної політики держави, що може впливати на детермінаційний комплекс злочинності. Слід однозначно погодитись із Ю. В. Орловим щодо того, що система права є інструментом стабілізації і розвитку соціальної системи. Специфічна роль, що відводиться у суспільстві її правовому компоненту, обумовлює необхідність посиленої уваги при його конструюванні. Критерій адекватності нормативного ядра правової системи реально існуючим у суспільстві відносинам, запитам, традиціям та інноваціям, є запорукою успішного виконання його примусово-регулюючої та охоронної функцій. Однак невідповідність може призвести до виникнення системних дефектів, дестабілізувати суспільний порядок, сприяти появі конфліктів між суб‟єктами права, вчиненню злочинів. Саме тому необхідним елементом наукового забезпечення правотворчості має стати кримінологічна експертиза нормативно-правових актів і їх проектів. При цьому під кримінологічною експертизою нормативно-правових актів розуміється спеціальне, здійснюване на основі науково обґрунтованої методики кримінологічне дослідження нормативно-правових актів і їх проектів, спрямоване на виявлення, усунення або мінімізацію впливу таких їх положень, що детермінують або ж можуть детермінувати злочинність чи 315 блокують або можуть блокувати дію антикримінальних заходів (засобів), що вживаються суспільством і державою [268, c. 197]. Від якості, теоретичної та практичної обґрунтованості норм та положень, що покладені в основу законопроектів, залежить вирішення принципово важливої задачі – поєднання фундаментальної науки з правозастосовною діяльністю, а також ефективність їх застосування в практичній діяльності щодо протидії злочинності. Таким чином, заходам державного законодавчого регулювання й удосконалення діяльності з протидії злочинності обов‟язково повинна передувати науково обґрунтована оцінка їх формування. Як наступний напрямк удосконалення наукового забезпечення протидії злочинності вважаємо за доцільне розглянути необхідність інтенсифікації таких наукових досліджень з урахуванням регіональних особливостей. Це окрема група кримінологічних досліджень, які проводяться в межах окремого регіону з урахуванням регіональних кримінологічних особливостей того чи іншого виду злочинності, специфіки причин, що обумовлюють регіональну характеристику злочинності. Цінність саме регіональних досліджень злочинності, на нашу думку, полягає в тому, що їх результати більшою мірою відображають конкретні закономірності злочинності в окремих регіонах, враховуючи об‟єктивні причини, що її породжують. Необхідність і актуальність наукових досліджень проблем протидії злочинності на регіональному рівні обумовлена специфікою економічних, соціальних, культурних процесів даної геграфічної території і нерідко загальні наукові та методичні положення складно застосувати в конкретному регіоні через їх неадаптованість до місцевих особливостей. Так, на практиці частими є випадки, коли наукові доробки за їх високої якості, достовірності інформації, належної емпіричної забезпеченості, практичної значущості непридатні до застосування на практиці. Однією із причин подібної ситуації є певні особливості тієї чи іншої місцевості 316 (області, міста, району, села і т. п.). Тобто для застосування на практиці певних методичних матеріалів практичним працівникам необхідно адаптувати їх до особливостей місцевості, де вони безпосередньо працюють, та, відповідно, визначити комплекс специфічних заходів протидії злочинності того чи іншого виду, який буде дещо відмінним від комплексу, запропонованого для загальнодержавного забезпечення протидії злочинності. В Україні проводяться кримінологічні дослідження на дисертаційному рівні, в тому числі щодо виявлення особливостей злочинності в окремих регіонах, наприклад: Г. С. Поліщук «Кримінологічна характеристика та запобігання злочинам проти довкілля (за матеріалами Причорноморського регіону України)» [281], С. М. Алфьоров «Діяльність органів внутрішніх справ по протидії злочинності у курортних регіонах (кримінологічне дослідження на матеріалах Запорізької області)» [9], Ю. А. Абросімова «Злочинність неповнолітніх та запобігання їй на регіональному рівні» [1]. Крім того, у 2016 році Р. С. Веприцький захистив докторську дисертацію за темою «Феноменологія злочинності в регіоні». Ця дисертація по суті є однією із перших спроб комплексно, з використанням сучасних методів пізнання, з урахуванням новітніх досягнень правової науки дослідити проблемні питання формування наукових засад кримінологічного вчення про феноменологію злочинності та сформулювати авторське бачення шляхів удосконалення організації та здійснення протидії злочинності на регіональному рівні в Україні. Автор переконує, що в країні відбувається суттєва, навіть кардинальна трансформація кримінологічної обстановки, що проявляється в багатьох аспектах. Серед них найбільш інформативною є нелінійність тенденцій розвитку злочинності в окремих регіонах України на фоні її глобалізації у світовому масштабі. Він констатує, що сутність змін, які відбуваються, їх соціально-політичні і власне кримінологічні наслідки ще не до кінця усвідомлені спільнотою фахівців і представниками влади. У зв‟язку з цим кримінологічна теорія і практика потребує широкого залучення до пізнання злочинності в регіонах та визначення стратегій 317 впливу на неї різних концепцій, що пояснюють особливості перебігу криміногенних процесів у суспільстві, перспективи розвитку соціуму в цілому й окремих соціальних інститутів [75, c. 2-5]. Як ми бачимо, останнім часом кримінологічні дослідження щодо протидії злочинності з урахуванням її регіональних особливостей проводяться, однак вони мають розрізнений фрагментарний характер, потребують узагальнення досвіду роботи практичних органів у регіонах, прогнозування розвитку криміногенної ситуації як в цілому, так і в окремих регіонах щодо протидії злочинності, а також вироблення науково обґрунтованих методичних рекомендацій стосовно найбільш оптимальних і ефективних шляхів протидії злочинності з урахуванням регіональних особливостей. Наступним, тісно пов‟язаним із попереднім напрямком удосконалення науково-методичного забезпечення протидії злочинності ми вважаємо необхідність активніше використовувати досвід зарубіжних країн, що стосується протидії різним злочинним проявам. У цьому питанні перше місце займає саме наука, адже з її допомогою забезпечується більш широке впровадження в практичну роботу правоохоронних органів сучасних ефективних заходів протидії злочинності в національних масштабах. І безумовно, цьому сприятиме міжнародне співробітництво в галузі наукових досліджень, а також розробка і реалізація основних принципів і напрямків співробітництва України у сфері протидії злочинності з іншими державами та міжнародними організаціями. Необхідним є проведення спільних наукових, науково-методичних заходів (конференцій, семінарів, нарад і т. п.) за участю не тільки науковців, але і практиків, під час яких повинен здійснюватись обмін відомостями про окремі злочин, заходи протидії їм, узагальнення інформації, що стосується державних інтересів та можливостей учасників цих заходів. Саме на міждержавному рівні доцільним є обговорення інформації стосовно оцінки і прогнозування криміногенної обстановки, а також обмін результатами 318 кримінологічних досліджень у цих напрямках. Крім того, ефективним є спільний аналіз правозастосовної практики та шляхів приведення національного законодавства з питань протидії злочинності у відповідність до міжнародних стандартів. Активізація міжнародного співробітництва науковців і практиків у сфері протидії злочинності передбачає і такий важливий напрямок діяльності, як розвиток багатосторонніх відносин між навчальними закладами різних країн, які готують спеціалістів саме цієї сфери. Безумовно, створення і втілення в життя програм стажування як наукових, так і практичних працівників за кордоном значною мірою сприятиме зміцненню міжнародних зв‟язків, підвищенню професіоналізму співробітників, які здійснюють діяльність із протидії злочинності як в науковому, так і в практичному плані. Проте слід зауважити, що використання зарубіжного досвіду повинно бути науково інтерпретоване й адаптоване відповідно до українського законодавства. Ця система в Україні повинна базуватися на багатовікових традиціях розвитку державності та правотворчості, враховувати різноплановість проблеми протидії злочинності. Вона має бути повністю адаптована до національних потреб, враховуючи особливості соціально-економічного, політичного, морально-етичного, етнічного, релігійного, культурного, виховного аспектів. Все це буде запорукою і основою подальшого успішного становлення її в Україні. Звісно, вирішення цього питання тісно пов‟язане із проблемами матеріально-технічного забезпечення протидії злочинності в Україні. Як справедливо з цього приводу зазначає Г. Мошак, відсутність очевидних ознак допомоги на міжнародному рівні українській науці не сприяє підвищенню рівня вітчизняних досліджень. Все більше українських вчених усвідомлює необхідність державного стимулювання міжнародно- значимих кримінологічних проектів. Щоб зацікавити іноземні спеціалізовані 319 установи існуючими чи прийдешніми напрацюваннями, необхідно уніфікувати методики досліджень, запровадити європейські стандарти оцінки їх ефективності та зіставності, збільшувати кількість наукових повідомлень та публікації вітчизняних науковців у країнах ЄС [248, c. 218]. Удосконалення науково-методичного забезпечення протидії злочинності неможливе без матеріально-технічного забезпечення наукових досліджень з даної проблематики. Цільове фінансування цього напрямку наукової діяльності сприятиме підвищенню ефективності наукового забезпечення державної системи протидії злочинності. На сьогодні рівень ресурсного забезпечення наукової діяльності не відповідає її реальним потребам. Це негативно позначається на якості наукових розробок, на їх впровадженні у практичну діяльність правоохоронних органів. Тому, безумовно, подолання цих перешкод є однією з першочергових зада держави. Окремий напрямок удосконалення наукового забезпечення протидії злочинності становить питання, що стосується належного рівня правового забезпечення використання результатів кримінологічних досліджень. У сучасних умовах рівень розвитку науки стає визначальним фактором забезпечення безпеки і розвитку держави. При цьому пріоритети української науки повинні бути спрямовані на реалізацію стратегічних національних інтересів. Наукове забезпечення діяльності з протидії злочинності, а також практичне використання кримінологічних досліджень у цьому напрямку повинно стати невід‟ємною частиною цієї діяльності. В анкетуванні, яке проводилось з метою виявлення недоліків у забезпеченні діяльності, пов‟язаної із використанням результатів кримінологічних досліджень, брали участь 452 респонденти, які займають керівні посади в ОВС. Середній стаж роботи респондентів на обійманих посадах складав близько чотирьох років, більше 95 % із них мали вищу юридичну освіту. Підсумки анкетування дозволили дійти таких висновків. На думку 76,3 % респондентів, використання результатів кримінологічних досліджень є однією з основних умов ефективної протидії 320 злочинності. 62,5 % із числа опитаних визнають, що ефективному використанню результатів кримінологічних досліджень у діяльність ОВС перешкоджають деякі недоліки в правовому забезпеченні цієї діяльності. 43,3 % респондентів пропонують як основний захід з удосконалення правової основи проведення кримінологічних досліджень і використання їх результатів розробку єдиної стратегії правового забезпечення. При цьому під стратегією правового забезпечення слід розуміти систему принципів і пріоритетів, своєрідну «розстановку сил і засобів», закріплених у законодавчих і нормативних правових актах, які визначають державну політику у сфері що розглядається [338, c. 29]. Як бачимо, успішне вирішення задач зміцнення законності і правопорядку, організація ефективної системи протидії злочинності в сучасних умовах здебільшого залежить від виявлення та використання нових форм і методів роботи правоохоронних органів, а це, в свою чергу, вимагає створення та впровадження сучасних методик, технічних рішень, різнопланових наукових кримінологічних досліджень у цьому напрямку, тобто виробництва високоякісної наукової продукції і її методичного застосування в практичній діяльності. Адже наука і практика мають щодо цього одну мету – підвищення ефективності протидії злочинності. Крім того, подальшого удосконалення потребують питання щодо підвищення рівня інформаційного забезпечення кримінологічних досліджень. Інформаційне забезпечення є обов‟язковою умовою ефективності діяльності будь-якої соціальної системи, у тому числі й системи протидії злочинності. Без наявності інформаційних зв‟язків у системі не можна говорити про яку- небудь взаємодію між її елементами і про існування самої цілісності [344, c. 76]. В умовах високого рівня латентності злочинності через низку причин виникають сумніви у достовірності статистичної інформації. Тому актуальною постає проблема розширення джерел об‟єктивної дослідницької інформації про злочинність, з‟являється нагальна потреба в самостійних 321 дослідженнях, присвячених аналізу безпосередньо джерел кримінологічної інформації на предмет їх достовірності, повноти, доступності [263, c. 289]. Перелік найбільш значних видів кримінологічної інформації включає такі види та підвиди кримінологічної інформації: 1. Дані первинного статистичного обліку злочинів (кримінальних правопорушень). Це дані суцільного спостереження, які фіксують кожний факт (одиницю спостереження) вчинення конкретного злочину та відбивають низку ознак, що характеризують окремі його елементи (діяння, особу, яка його вчинила, тощо). Дані первинного статистичного обліку у вигляді масивів карток або електронних баз даних дозволяють здійснювати повне підсумовування всіх одиниць, які виділяються у сукупності. Після прийняття нового Кримінального процесуального кодексу України в даний час використовуються такі форми первинного статистичного обліку злочинності: - дані Єдиного реєстру досудових розслідувань (ЄРДР). Це основний, якісно новий вид первинної статистичної інформації про злочинність, передбачений ст. 214 КПК України; - дані журналу єдиного обліку заяв і повідомлень про вчинені кримінальні правопорушення й інші події. 2. Державні статистичні звіти, що містять отримані шляхом підсумовування узагальнені дані суцільного статистичного спостереження первинних статистичних обліків, одержані шляхом підсумовування одиниць спостереження, які мають певні ознаки. 3. Відомості, що містяться у спеціально відібраних масивах документів, які характеризують всі або окремі елементи предмета кримінології. 4. Відомості, які містяться у вибіркових масивах окремих процесуальних документів кримінального провадження – обвинувальних актах; протоколах допиту осіб, які вчинили злочини; протоколах допиту та інших матеріалах щодо потерпілих від злочинів; протоколах допиту свідків; 322 протоколах інших процесуальних дій; вироках та інших судових рішеннях тощо. Всі перераховані види кримінологічної інформації характеризують певні сторони або аспекти предмета кримінології і доповнюють один одного. Найбільш повна, точна та всебічна інформація про злочинність може бути отримана тільки при використанні всіх або хоча б основних її видів [203, c. 115]. А. П. Закалюк, говорячи про проблеми інформаційного забезпечення кримінологічних розробок, вказує на необхідність їх досконалої інформатизації та комп‟ютеризації, розробки й упровадження загальнодержавних і галузевих кримінолого-інформаційних комп‟ютерних банків даних та мереж, передусім Державної автоматизованої системи кримінологічної інформації [124, c. 8]. Також удосконалення потребує процес впровадження результатів наукових досліджень у практичну діяльність із протидії злочинності. Так, ще у 1997 році А. В. Іщенко з цього приводу зазначав, що результати наукових пошуків далеко не завжди стають відомими широкому колу практичних працівників і вчених у зв‟язку із недосконалою системою розповсюдження наукових здобутків [145, c. 4]. За більш ніж 20 років принципово, на жаль, нічого не змінилося і на сьогодні у роботі з впровадження наукової продукції існує низка проблем, найбільш значущими з яких є: 1. Відсутність методики визначення ефективності впровадження результатів дослідження в оперативно-розшукову діяльність. 2. Переважно обмежена можливість здійснення авторського супроводу у зв‟язку з віддаленістю замовників від виконавців. 3. Відсутність методики визначення ефективності впровадження результатів досліджень в оперативно-службову діяльність, що створює труднощі при аналізі даної роботи і підготовці наукових документів [343, c. 8]. 323 Крім того, за результатами особисто проведеного дослідження слід констатувати наявність таких проблем у процесі впровадження наукових результатів у практичну діяльність: - практична відсутність заявок від працівників правоохоронних органів на проведення конкретних кримінологічних досліджень; - відсутність взаємодії між провідними науковими організаціями, навчальними закладами системи МВС України і представниками правоохоронних органів; - відірваність тематики кримінологічних досліджень від потреб практики, в результаті чого основні їх положення не знаходять свого практичного відображення в діяльності працівників правоохоронних органів. Питання стосовно впровадження результатів наукового дослідження в практику діяльності є вельми актуальним. Його вирішення має комплексний характер і повинно здійснюватись у тісній взаємодії виконавця наукового дослідження і замовника, тобто вченого і практика. Основними кроками на шляху вдосконалення процесу впровадження науково-методичних розробок у практику протидії злочинності ми важаємо: - точне дотримання форми і змісту запиту на проведення наукового дослідження з конкретизацією його цілей і задач та обґрунтування реальними потребами практичної діяльності; - налагодження взаємодії між провідними науковими організаціями, навчально-науковими закладами системи МВС України і представниками правоохоронних органів (виконавець – замовник) з метою конкретизації цілей, задач та реальних проблем, які планує науково дослідити замовник; - широке залучення найбільш досвідчених практичних працівників до авторського наукового колективу, що буде позитивно впливати на результати наукового дослідження і вірогідність його подальшого успішного впровадження; 324 - забезпечення більш активного, широкого впровадження наукових розробок у практику роботи правоохоронних органів з метою підвищення ефективності діяльності із протидії злочинності; - інтенсифікація наукових досліджень у сфері протидії злочинності – миттєва реакція з боку наукової спільноти на суспільні процеси, що відбуваються в державі і потребують всебічного наукового дослідження; - полегшення доступу практичних працівників до науково-методичних матеріалів, що слід забезпечувати шляхом створення єдиної електронної інформаційної бази, яка повинна містити у собі наступні матеріали; - колегіальна в присутності замовника оцінка наукового дослідження та впровадження його в практичну діяльність; - посилення конкретного й адресного контролю за впровадженням наукового дослідження і підтвердження його оцінки шляхом опитування співробітників, які його вивчають і застосовують у практичній діяльності. Як бачимо, на сучасному етапі розвитку державотворення в Україні проблемою у науковій сфері є певне протиріччя між наявністю достатньо потужного наукового комплексу, здатного продукувати результати високого наукового рівня, та браком адекватного попиту на наочні й потенційні результати наукових досліджень і розробок науковців [252, c. 11]. Зараз у процесі реформування правоохоронної системи нагальними є забезпечення концентрації і підвищення ефективності використання наукового потенціалу для функціонування правоохоронної сфери шляхом створення ефективного механізму взаємодії її суб‟єктів, одним із яких є МВС України, запровадження ефективної системи координації наукової та науково-технічної діяльності, створення належних умов для впровадження результатів наукових досліджень у практику. Адже нестабільність соціально- економічної ситуації в нашій державі та інших країнах негативно позначається на криміногенній ситуації. З іншого боку, інформаційний прогрес позначається на методах вчинення протиправних діянь, що зумовлює необхідність формування принципово нових підходів до запобігання, 325 передбачення, вирішення наявних проблем з боку професіоналів. Наукова діяльність – найпрогресивніший шлях вирішення існуючих проблем та запобігання прийдешнім, що деструктивно впливають на процеси соціально- економічного та політичного розвитку України. Адже саме через співпрацю та взаємозв‟язок практичних працівників і науковців можливе знаходження раціонального вирішення існуючих негараздів, якими постійно збагачується кримінальний світ. Результативність наукової діяльності можлива через узагальнений досвід професіоналів, вивчення міжнародного досвіду та обґрунтованої праці вченого, яка й повинна удосконалювати діяльність практичного працівника [252, c. 14-15]. У зв‟язку із зазначеними вище проблемами особливого значення набувають питання щодо планування у сфері науки. Саме зараз, на сучасному етапі розвитку суспільства можна однозначно констатувати, що роль стратегічного планування у сфері науки переоцінити неможливо. Стратегічне планування забезпечує комплексний підхід до вирішення актуальних наукових завдань на основі охоплення всіх територій і рівнів адміністративної вертикалі; сприяє налагодженню соціально-економічних зв‟язків між регіонами, сферами, галузями; оптимізує управлінський процес, робить його цілеспрямованим, послідовним і прагматичним. Стратегічне планування дозволяє консолідувати ресурсний потенціал на найважливіших напрямах наукової діяльності, раціонально розподілити наявні сили та засоби, уникнути різноманітних дисбалансів, непотрібних кроків, марних витрат. Зрештою, саме від стратегічного планування залежить гнучкість державних рішень у сфері науки, їх толерантність до кризових явищ та адекватність викликам часу. Важливим чинником досягнення високого рівня розвитку України є формування ефективного механізму стратегічного планування у сфері науки. Відмежувавшись від загального позитивного бачення стратегічного планування у сфері науки в Україні, відзначимо, що брак досвіду стратегічного планування та невизначеність його методологічних засад вкрай 326 негативно позначаються на якості державних доктрин, концепцій, програм [247, c. 27]. Таким чином, стратегічне планування спрямоване на вирішення більш глобальних задач. На нинішньому етапі розвитку кримінологічної науки його називають програмуванням. Але якісні характеристики цього вкрай важливого документа незмінні – це документ творчий, він дозволяє вести дослідження цілеспрямовано, економно і методично вірно. Планування ж спрямоване на вирішення тактичних задач. Переваги стратегічного планування у сфері протидії злочинності не викликають сумніву. На нинішньому етапі надскладної криміногенної ситуації в Україні для успішного здійснення впливу на злочинність необхідні нові, сучасні підходи до планування цієї роботи. Тому, ми вважаємо логічно вірним перехід від фрагментарних кроків у сфері протидії злочинності до стратегічних системних заходів, тобто від планування до програмування. Безумовно, планування залишається надійним інструментом у вирішенні окремих тактичних задач. Отже, ми окреслили найбільш актуальні проблеми, що виникають у зв‟язку із науково-методичним забезпеченням протидії злочинності. Вони стосуються різних сфер суспільного життя, і їх вирішення полягає у врегулюванні соціальних, економічних, політичних негараздів. Водночас, нинішній етап розвитку української державності характеризується подальшою демократизацією всіх сторін суспільного життя, прагненням ввійти до європейської спільноти, а отже, максимально наблизитись до європейських стандартів. Тому кардинальних змін і вдосконалення потребують нормативно-правова база, управлінські та кримінологічні аспекти протидії злочинності. Низька ефективність протидії злочинності пов‟язана із недостатньою науковою розробкою відповідних проблем, відсутністю чітких уявлень про стратегію, тактику й ідеологію протидії злочинності. 327 У кримінології до цього часу не вирішено одну з основних теоретико- методологічних проблем, яка є визначальною для подальшого розвитку наукового знання та практики, а саме: які елементи і динамічні частини повинні бути в структури діяльності з протидії злочинності та що може бути прийняте за підставу впровадження нових організаційних і управлінських підходів у названій сфері. Розв‟язанню цієї проблеми сприятиме формування цілісного концептуального знання про механізм протидії злочинності та його соціально-правові засади функціонування [215, c. 6]. А. П. Закалюк, виступаючи на науково-практичній конференції «Кримінологія та протидія злочинності в Україні: сучасний стан та перспективи розвитку» і розглядаючи недоліки протидії злочинності, зазначив, що: «Цивілізована демократична держава, якою прагне бути Україна, повинна визначити на науковій основі державну політику загалом, у тому числі державну політику у сфері протидії злочинності. Однак за 17 років свого існування держава останню не визначила. Науковці-кримінологи мають проявити ініціативу у розроблені та поданні до вищих органів держави проекту зазначеної частини державної політики. Тим самим вони продемонструють потребу спиратися на кримінологію у вирішенні стратегічних проблем держави» [158]. Досліджуючи питання щодо концептуального бачення сучасної кримінологічної ситуації в Україні та шляхів актуалізації кримінології в українському суспільстві, А. П. Закалюк вказував на необхідність пришвидшення виконання кримінологічною наукою стратегічного завдання стосовно забезпечення визнання суспільством потреби у ній. Він зазначав, що кримінологічна наука має прагнути насамперед до того, щоб завдяки її розробкам, передусім доктринальним, а також стратегічним, програмним, законопроектним, методичним та іншим, суспільство, зокрема, органи державної влади та громадські інституції, переконалися у необхідності зважати на науково обґрунтовані висновки та пропозиції кримінологів, всіляко підтримувати можливості їх здобуття та реалізації. 328 У цьому напрямі нагальною актуальною проблемою української кримінологічної науки у сучасний період є ініціювання та розроблення кримінологічної складової Державної політики у сфері запобігання та протидії злочинності. Перед кримінологами України водночас стоять завдання щодо розроблення інших необхідних документів на виконання Державної політики запобігання та протидії злочинності (відповідних стратегій, концепцій, програм, координаційних планів тощо) з обґрунтуванням цілей, напрямів, форм, тактики та організації вжиття заходів запобігання і протидії окремим видам злочинів та іншим кримінальним порушенням, реагування на них [124, c. 9]. Також потребують значного зміцнення теоретичні основи сучасної кримінологічної науки. Як зазначалося, їй належить розробити кримінологічне обґрунтування низки доктринальних державних документів високого рівня. Вона має ґрунтуватися на сучасних теоретичних надбаннях суспільних наук, насамперед філософії, суспільствознавства, соціології, наукознавства, соціальної психології, етики, а частково й біології, генетики, соціальної фізики тощо. Одночасно сучасні кримінологічні обґрунтування мають творчо наслідувати та розвивати основоположні теоретичні засади кримінології минулих часів, її різних шкіл і напрямів, дбайливо зберігаючи та осучаснюючи позитивне, що підтвердилося соціальною, зокрема кримінологічної практики, логікою суспільного прогресу. Викладене потребує значного підвищення теоретичного рівня сучасної кримінологічної науки, теоретичної підготовки та вільного орієнтування вчених-кримінологів у складних теоретичних питаннях, особливо запозичених кримінологією з інших наук, з якими вона взаємодіє у методологічній, пізнавальній, інформаційній площині. Передусім має бути забезпечений належний сучасний теоретичний рівень дисертаційних досліджень, насамперед і особливо на здобуття докторського ступеня. Не всі вони належним чином розвивають та формують теоретичні підвалини кримінології. Скорочення та 329 девальвація теоретичних положень у докторських дисертаціях з кримінології в останні роки набуває характеру тенденції, звикання. Непоодинокими стали докторські дисертації, які за теоретичним надбанням не відрізняються від кандидатських. Причинами такої теоретичної девальвації є, по-перше, неналежний теоретичний рівень дисертантів та наукових консультантів, а інколи й офіційних опонентів; недооцінка ними теоретичного значення докторської дисертації та негативних наслідків набуття вищої наукової кваліфікації здобувачем з теоретичними прогалинами. Негативну роль у процесі теоретичної декваліфікації кримінології, на нашу думку, відіграє той факт, що остання за науковою спеціалізацією включена до однієї наукової спеціальності 12.00.08 разом із кримінальним правом. Докторів наук з кримінального права значно більше у спеціалізованих радах, експертній раді МОН зі спеціальності 12.00.08, ніж докторів наук з кримінології. Можливо, слід при розгляді докторських дисертацій з кримінологічної тематики поповнювати склад спеціалізованої ради, експертної ради МОН докторами наук з кримінології, щоб їх кількість була не меншою, наприклад, ніж п‟ять осіб. По-друге, невідкладним завданням кримінологічної науки є перегляд тематики наукових, у тому числі дисертаційних досліджень, з огляду на потребу розроблення теоретичного обґрунтування концептуальних стратегічних документів вищого державного рівня, а також наповнення кримінологічним змістом відповідних управлінських рішень. Доцільно, щоб безпосереднім предметом кримінологічних розробок стали теоретичні обґрунтування державної політики у сфері запобігання та протидії злочинності, концепцій, стратегій, програм, спрямованих на її реалізацію загалом та з окремих видів злочинів, передусім найбільш небезпечних і поширених. Зазначені розробки в цілому або у певній частині можуть і, гадаємо, повинні стати предметом досліджень у докторських дисертаціях. Але при цьому не можна допускати імітації теоретичної розробки. 330 По-третє, є необхідність більш глибокого проникнення у сутність досліджуваної проблеми, об‟єктивне неупереджене виявлення та визначення чинників, що зумовлюють і складають наявність проблемної ситуації. Залежно від того, до якої сфери (законодавчої, правозастосовної, організаційної, наукової, інформаційної, кадрової, матеріально- забезпечуючої та ін.) належать ці чинники, відповідного характеру та спрямування мають розроблятися пропозиції та рекомендації. Насамперед, є необхідність, як уже зазначалося, в розробленні проектів згаданих вище доктринальних, концептуальних, стратегічних документів або їх частини, що становить теоретичне обґрунтування розв‟язання проблеми. Слід зазначити, що визначення чинників, які зумовлюють наявність проблеми або гальмують чи ускладнюють її розв‟язання, нерідко пов‟язано з виявленням суттєвих недоліків у роботі органів влади, державних установ, проведенні суспільних реформацій, а також гострих, а інколи й суперечливих ситуацій. Кримінологи повинні мати наукову та громадянську мужність, щоб критично і водночас об‟єктивно ставитися до аналізу й оцінки негативного впливу таких чинників і недоліків [124, c. 13-15]. Загалом, слід наголосити на необхідності вироблення єдиної стратегії, окремої наукової концепції наукового забезпечення протидії злочинності в Україні. Розробка останньої на сучасному етапі формування незалежної української держави є головним пріоритетом у роботі дослідників проблем наук кримінального циклу. Протягом всього цього часу питанням наукового забезпечення та супроводу відповідних процесів належало і належить провідне місце у загальній проблематиці наукових досліджень різних галузей суспільствознавства. Людство постійно намагається виробити засоби і заходи протидії злочинності. Але не дивлячись на це, злочинність продовжує не тільки існувати, а й змінюватися, поширюватися і, більше того, ставати ще агресивнішою, суспільно небезпечною, а злочинці використовують у своїх 331 протиправних цілях найсучасніші досягнення науки і техніки. Саме цей факт, а також необхідність узагальнення набутого історико-правового досвіду вивчення злочинності та впровадження у практику різних методів і засобів боротьби з нею, дослідження їхньої результативності, нагальна потреба в науково обґрунтованій розробці нових і підвищенні ефективності існуючих засобів протидії, що застосовуються на практиці, сприяли виникненню наукового інтересу до проблем, пов‟язаних із науково-методичним забезпеченням протидії злочинності [74, c. 4-5]. Ця ідея не нова для кримінологічної науки. Так, Д. А. Прокоф‟єв зазначає, що для формування цієї стратегії необхідно: 1. Привести нормативно-правові акти, якими регламентовано проведення наукових досліджень (в тому числі кримінологічних) і використання їх результатів у діяльності ОВС, у відповідність до вимог законодавства. 2. Своєчасно змінювати і доповнювати законодавчі та нормативно- правові акти в області науки і науково-технічної політики з урахуванням економічних, політичних та інших значимих обставин. Головною метою такої стратегії повинно виступити створення на правовому рівні умов для удосконалення діяльності ОВС на основі використання результатів наукових досліджень [338, c. 29]. Беззаперечно погоджуючись із вченим, хотілося б додати, що удосконалення науково-методичного забезпечення протидії злочинності базується на реалізації законодавчих чинників, які гарантовані державою, і саме вони, гостро реагуючи на зміни суспільного життя, стимулюють зміни у правовій сфері, закріплюючи їх у законах. Слід акцентувати увагу на тому, що вдосконалення науково-методичного забезпечення протидії злочинності як дієвий процес передбачає участь у ньому, з одного боку, науковців, з іншого – практичних працівників. І така взаємодія буде плідною та ефективною, якщо її учасники постійно будуть відчувати гостру потребу один в одному. А запорукою успішності цього тандему є загальна ціль – 332 успішна протидія злочинності. Впровадження наукових розробок у практичну діяльність є основою підвищення її ефективності [44]. 333 ВИСНОВКИ У дисертації здійснено узагальнення та запропоновано нове вирішення наукової проблеми, яка полягає у комплексному, з використанням сучасних методів пізнання, урахуванням новітніх досягнень правової науки виявленні, описі й поясненні феномену кримінологічного забезпечення протидії злочинності, прогнозованні тенденції його розвитку і трансформації в умовах сьогодення. У результаті сформовано концепцію кримінологічного забезпечення протидії злочинності в Україні як системи знань про сутність, форми, види і засоби такого забезпечення, а також основні напрями його удосконалення у кримінально-превентивній практиці та протидії злочинності в цілому. Внаслідок проведеного наукового пошуку сформульовано низку нових теоретичних положень інноваційного змісту. На підставі аналізу статистичних показників злочинності протягом 2010 – 2016 рр. зроблено висновок, що сучасна злочинність в Україні характеризується високим рівнем, несприятливою динамікою та структурою. Реальний стан кримінальної загрози останнім часом характеризується подальшою тенденцією до інтенсифікації. Це зумовлено численними посяганнями на територіальну цілісність України, активною розвідувально- підривною діяльністю, спрямованою на ослаблення держави, залякування населення, загострення внутрішньополітичної конфронтації, економічної нестабільності, посилення соціально-психологічної напруженості. І хоча трендом показника інтенсивності негативних змін у статистичному відображенні стану злочинності є помірне зниження, зумовлено це фактором скорочення території обліку злочинів, до якої з другого кварталу 2014 року не потрапляють Автономна Республіка Крим та окремі райони Донецької і Луганської областей, тимчасово непідконтрольні українській владі. Однак, є всі підстави для екстраполяції загального тренду розвитку криміногенної обстановки і на них. А надто з урахуванням того, що АРК, Донецька та Луганська області традиційно належали до найбільш криміногенних. 334 Викладені обставини дають підстави для загального висновку: у середньостроковій перспективі (2017–2021 рр.) негативні тенденції відтворення злочинності в Україні зберігатимуться. Приріст злочинів забезпечуватиметься в основному за рахунок кримінальної активності корисливої спрямованості, передусім крадіжок, а також злочинів проти життя і здоров‟я особи, у сфері незаконного обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів та прекурсорів. Імовірно, з третього кварталу 2021 року можна очікувати на стабілізацію криміногенної ситуації та закладення нових тенденцій до її покращення. Цей сценарій є стабільно негативним та у разі реалізації забезпечить приблизно 2,1–2,5 % середньорічного темпу приросту злочинності в означеній перспективі. Проте існує імовірність й інших, радикально негативних, сценаріїв. Їх ідентифікація залежатиме від значної кількості факторів, комбінація яких може набувати найбільш варіативних значень. Найбільш актуальними у середньостроковій перспективі визначено такі загрози криміногенного характеру: – агресивні дії Росії, що здійснюються для виснаження української економіки і підриву суспільно-політичної стабільності з метою знищення держави Україна і захоплення її території, застосування воєнної сили, а також технологій гібридної війни; – тимчасова окупація Російською Федерацією території Автономної Республіки Крим і міста Севастополя та подальші дії щодо дестабілізації обстановки у Балто-Чорноморсько-Каспійському регіоні; – розвідувально-підривна і диверсійна діяльність Російської Федерації та інших держав, дії, спрямовані на розпалювання міжетнічної, міжконфесійної, соціальної ворожнечі і ненависті, сепаратизму і тероризму, створення і всебічна підтримка маріонеткових квазідержавних утворень на тимчасово окупованій території частини Донецької та Луганської областей; – діяльність на території України екстремістських злочинних озброєних угруповань, що спрямована на дестабілізацію внутрішньої соціально- 335 політичної ситуації в Україні, порушення функціонування органів державної влади, органів місцевого самоврядування та блокування важливих об‟єктів промисловості й інфраструктури; – можливе використання території України для ведення бойових дій у разі виникнення воєнного конфлікту між державами-членами НАТО і Російською Федерацією. У зв‟язку з викладеним звернуто увагу на те, що нерозв‟язаними проблемами у секторі безпеки і оборони залишаються: 1) неефективність механізму запобігання та нейтралізації сучасних загроз національній безпеці України; 2) довготривале фінансове та матеріальне забезпечення складових сектору безпеки і оборони за залишковим принципом, недосконалість процесу формування, координації та взаємодії складових сектору безпеки і оборони під час вирішення спільних завдань із забезпечення національної безпеки; 3) недосконала і неефективна взаємодія між центральними та місцевими органами державної влади, насамперед з питань запобігання і боротьби з тероризмом; 4) недостатня ефективність діяльності суб‟єктів сектору безпеки і оборони України у протидії загрозам воєнного, розвідувального, кримінального, терористичного, екстремістського та іншого характеру. Кримінологічне забезпечення – це створення умов, в результаті яких має настати сприятлива для діяльності суб‟єктів протидії злочинності ситуація або їх множина. Інакше кажучи, воно являє собою допоміжну діяльність у вигляді створення сприятливих умов для здійснення відповідними суб‟єктами (державними, недержавними органами та установами, громадськими формуваннями і окремими громадянами) впливу на злочинність з метою зниження інтенсивності процесів детермінації злочинності, нейтралізації дії її причин та умов для обмеження кількості злочинних проявів до певного рівня. 336 Основний зміст досліджуваного явища полягає у створенні та підтриманні сприятливих умов для діяльності суб‟єктів протидії злочинності, а значення – у можливості ефективно впливати на неї. Як інтегрована окрема теорія в структурі загальної теорії протидії злочинності кримінологічне забезпечення складається з таких частин: 1) забезпечення кримінологічної профілактики: а) забезпечення профілактики випередження; б) забезпечення профілактики обмеження; в) забезпечення профілактики усунення; г) забезпечення профілактики захисту; 2) забезпечення відвернення злочинів; 3) забезпечення припинення злочинів. Аналіз системи кримінологічного забезпечення протидії злочинності засвідчив навність таких ознак і властивостей: – цілеспрямованість системи (тобто наявність у неї цілей функціонування і подальшого розвитку), механізм якої працює злагоджено, а тому – ефективно. Мета містить орієнтири діяльності для елементів системи, дозволяє окреслити коло об‟єктів організаційного впливу та відповідних суб‟єктів, на яких покладено виконання вказаного впливу. Результати діяльності за кожним окремим елементом системи слід розглядати як окремі цілі, способи досягнення загальної мети всієї системи; – зв‟язок системи із зовнішнім середовищем. Середовище є сукупністю об‟єктів, зміна яких впливає на систему, а також тих, що змінюються під впливом системи. Воно складається із природних, суспільних, інформаційних, економічних, виробничих та інших факторів, які впливають на систему та й самі певною мірою перебувають під впливом цієї системи. Наявний конфлікт системи із середовищем в даному разі обумовлений різким загостренням криміногенної обстановки в державі і неспроможністю управлінського контуру модифікувати систему й оптимально та ефективно пристосовувати її до змін в оточуючому середовищі, а також загостренням вимог суспільства щодо нагальної необхідності реформування системи кримінальної юстиції; 337 – поліелементністъ системи, що базується на органічній єдності за рахунок кінцевої мети. Оскільки йдеться про певні загальні об‟єкти впливу, суб‟єкти, що його здійснюють, етапи розвитку суспільства, взаємопов‟язаність і взаємообумовленість різних процесів життєдіяльності в суспільстві, система кримінологічного забезпечення протидії злочинності є надскладним багатоелементним механізмом, і ефективність кожного елементу забезпечує злагоджену його діяльність; – взаємодія між елементами системи. Зв‟язок (потік) є важливим, з точки зору дослідження або керування системою, обміном речовиною, енергією, інформацією між системою і зовнішнім середовищем, а також між елементами системи. Система кримінологічного забезпечення протидії злочинності – це результат виникнення між елементами системи так званих синергічних зв‟язків, які забезпечують загальний ефект функціонування системи; – кожен із елементів системи взятий окремо за певних умов може розглядатись як окрема система з усіма властивими їй ознаками. При цьому сама система як цілісне утворення співвідноситься з елементами (системами), і цей зв‟язок є як прямий, так і зворотний; – коло елементів, що входять до системи, не є сталим – структурна побудова є резутатом розташування елементів, пов‟язаних загальною функцією, у певній послідовності, що породжує інтегровані якості, які невластиві її окремим частинам. Методологію дослідження кримінологічного забезпечення протидії злочинності становить сукупність методів і прийомів наукового дослідження, різних за характером, галузевим походженням. Встановлено органічну залежність між пошуковими можливостями, їх результатами і кількісно- якісними ознаками відповідної методології. Констатовано, що не кожен метод є прийнятним для будь-якого дослідження; вибір методу залежить від властивостей об‟єкта і завдань дослідження. 338 Процес впровадження нових методів у наукові дослідження актуальних проблем є природним і плідним напрямом розвитку методології кримінологічної науки, сутнісним показником її відповідності сучасному рівню загальнонаукових досягнень та її здатності до подальшого розвитку. Розглянуто систему загальнонаукових, окремо наукових та спеціальних методів дослідження кримінологічного забезпечення протидії злочинності. Зокрема, визначено особливості та проблемні моменти застосування діалектичного, порівняльно-правового, системного, юридичного, соціологічних, кібернетичних та математичних методів, а також методів прогнозування та моделювання. Унаслідок цього констатовано їх виняткове пізнавальне значення, широкий арсенал можливостей, різнопланове поле застосування. Водночас динамізм суспільної дійсності, складність і багатогранність складових її явищ і зв‟язків між ними зумовлюють різну їх інтерпретацію дослідниками залежно від того, які властивості і зв‟язки вказаних явищ ми вивчаємо. Виняткова їх багатоплановість нерідко робить спектр зазначеної інтерпретації досить широким, що істотно ускладнює алгоритмізацію процедури кримінологічної розвідки. Кримінологія органічно включає у її зміст суб‟єктивний момент, що привноситься не тільки і навіть не стільки дослідником, скільки самим об‟єктом наукового пізнання, що не може не позначитися на істинності знання і, отже, на можливостях його формалізації. Системи людських зв‟язків складні, тому точний їх опис ускладнений необхідністю врахування таких етапів, як переробка інформації, прийняття рішень і т. д., розгортання яких серйозно видозмінює криміногенну ситуацію, роблячи її важко планованою і важко передбачуваною. У дослідженнях сфери кримінологічного забезпечення провести порівняння досліджуваних явищ, як правило, неможливо. Труднощі створення якісних математичних моделей є наслідком неадекватності мови математичних теорій тим виключно складним суспільним процесам, які лежать в основі організації і здійснення антикриміногенного впливу. Тому не 339 можна говорити про математизацію науки кримінології в цілому. Можна говорити лише про математизації окремих її вчень. Математизації матеріалу у сфері протидії злочинності заважає також велика кількість випадкових зв‟язків, що не піддаються контролю, труднощі їх локалізації, а також деякі інші фактори. Ступінь математизації і тісно пов‟язаної з нею комп‟ютеризації знань залежить від багатьох факторів, у тому числі й від перебудови історично сформованих у науці уявлень, а також від рівня технічної бази для апробації отриманих теоретичних знань, їх стандартизації до практичних потреб кримінологічного забезпечення протидії злочинності. Погоджуючись із тим, що в дослідженнях із кримінологічного забезпечення протидії злочинності нові методи відіграють допоміжну (а не всеосяжну) роль, слід зауважити, що накопичений наукою досвід використання цих методів дозволяє доволі тверезо оцінювати перспективу їх застосування. Певні надії в цьому плані покладаються на подальшу розробку математичної логіки, теорії множин (особливо теорії нечітких множин), теорії графів і деяких інших дисциплін, апарат яких, будучи тісно пов‟язаним із соціальною практикою і суспільними науками, орієнтований не тільки на кількісні вимірювання, але і на вивчення багатогранних якісних структурних зв‟язків соціальної реальності. Ведучи мову про резерви і перспективи використання в цілому наукою кримінологією окремо наукових і спеціальних методів, не слід забувати про те, що ці рівні методології мають певні межі. Як правило, такі методи є ефективними лише на першому, емпіричному рівні дослідження, як допоміжні засоби, тому їх використання повинно сприяти виявленню нових закономірностей і тенденцій у сфері протидії злочинності. На стадії формування прогнозів на перше місце в пізнавальному інструментарії, яким оперує наука, висуваються закони і категорії діалектики, що слугують вихідним орієнтиром для вирішення як фундаментальних, так і прикладних проблем наукового передбачення. 340 Нормативно-правове забезпечення протидії злочинності являє собою створення умов для реалізації суб‟єктами протидії злочинності своїх прав і обов‟язків через сукупність правових засобів (норм права, правовідносин, актів реалізації), явищ (правосвідомість, правову культуру, правові принципи, ідеї), правові регулювання та вплив. Стан нормативно-правового забезпечення протидії злочинності в Україні на сучасному етапі характеризується такими ознаками: 1) невідповідність нормативно-правових актів з питань протидії злочинності соціально-політичним реаліям суспільства, стану військових дій на сході України; 2) скорочення владних, імперативних методів регулювання за рахунок збільшення диспозитивних методів; 3) часті зміни нормативної бази; 4) незабезпеченість механізмами реалізації й охорони норм права; 5) доступність для населення науково обґрунтованої, погодженої системи нормативно-правових актів у вигляді офіційних веб-порталів ВРУ, Президента України, КМУ, недержавних безкоштовних та комерційних збірок правових актів тощо; 6) наявність наукового планування законів держави по боротьбі з корупцією, але відсутність комплексної державної програми щодо всієї сфери протидії злочинності; 7) недостатній освітньо- професійний рівень працівників правоохоронних органів, слабкі правові стимули (пільги, заохочення, права) для активного виконання ними своїх професійних обов‟язків; 8) низькі правова свідомість та культура населення; 9) невідповідність запланованого правового регулювання в частині європейських стандартів у галузі прав людини моральним нормам суспільства. До правових засобів протидії злочинності належать: 1) Конституція України; 2) багатосторонні та двосторонні міжнародні договори, ратифіковані ВРУ; 3) кодифіковані нормативно-правові акти; 4) закони України; 5) підзаконні акти – укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, накази, інструкції, настанови центральних органів виконавчої влади; 6) акти застосування норм права (індивідуального 341 піднормативного регулювання); 7) судові прецеденти і судова практика (Європейського суду з прав людини, Конституційного Суду України, Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів). Зауважено, що ефективність правового регулювання суспільних відносин більшою мірою залежить не від стану законодавчої бази, а від моральних якостей населення та посадових осіб, в тому числі щодо протидії злочинності – суддів, прокурорів, слідчих, оперативних працівників та інших. Правовий вплив як складова нормативно-правового забезпечення протидії злочинності являє собою комплексну дію духу права на суб‟єктів суспільних відносин за допомогою ідеологічних, соціальних та юридичних механізмів. Незважаючи на проблеми сучасної України та її народу, загальний моральний занепад, що породжує правовий нігілізм, рівень сприйняття юридичних норм в Україні знаходиться на задовільному рівні, однак наближеному до критичної межі. Форми нормативно-правового забезпечення протидії злочинності запропоновано групувати за двома ознаками: 1) залежно від способу організації: а) активна форма як безпосереднє використання правових засобів протидії злочинності; б) пасивна форма як опосередкований вплив правових засобів протидії злочинності, при якому не відбувається безпосереднього правового втручання у суспільні відносини, однак сам факт їх наявності виступає як стримуючий та направляючий фактор. 2) залежно від масштабу впливу: а) загального характеру, що здійснюється за допомогою правил, адресованих усім і кожному окремо й розрахованих на невизначене число типових ситуацій; б) індивідуального характеру, що спрямовано на впорядкування конкретних відносин, ситуацій, поведінки конкретних осіб за допомогою 342 актів застосування норм права (вироку, ухвали, рішення, указу, постанови, розпорядження, наказу та інших) на основі нормативно-правових актів. Методи нормативно-правового забезпечення протидії злочинності – це прийоми та засоби впливу уповноважених суб‟єктів на вольову поведінку учасників суспільних відносин з метою досягнення їх правомірної поведінки. До основних методів нормативно-правового забезпечення протидії злочинності належать імперативний метод, а також методи обмежень та заохочень. До способів нормативно-правового забезпечення протидії злочинності належать: дозвіл, зобов‟язування, заборона, наділення правом, заохочення, обмеження та покарання. Удосконалення нормативно-правового забезпечення протидії злочинності – це постійний процес правотворчості, правозастосування, правових регулювання та впливу уповноважених суб‟єктів. У зв‟язку із зазначеним та на підставі аналізу стану нормативно- правового забезпечення протидії злочинності запропоновано створити такий документ, в якому має бути закріплено систему політико-правових ідей, загальну орієнтацію діяльності щодо протидії злочинності, цілі і завдання, основні напрями, систему заходів цієї діяльності тощо. Інакше кажучи, потрібен закон, в якому визначено засади державної політики щодо протидії злочинності або відповідна стратегія. Наявність закону про стратегію або основи державної політики щодо протидії злочинності створить умови для відповідного виду соціальної діяльності, проте, щоб наявність даного правового акта не перетворилося на формалізм, необхідне правозастосування, тобто урахування конкретних обставин та ситуацій. А для цього мають бути розроблені загальнодержавні й регіональні програми невідкладних заходів із протидії злочинності, на зразок тих, які були в минулому. Оскільки на сьогодні така програма відсутня, це стало фактором, що гальмує процес протидії злочинності, перетворює наявну правову базу на мертве право, лише якусь декларацію. 343 Іншим недоліком є відсутність нормативно-правового акта, присвяченого комплексному визначенню державної політики щодо профілактики злочинів і правопорушень. У даному акті необхідно висвітлити проблеми, які потребують розв‟язання, мету і строки реалізації, шляхи і способи їх розв‟язання, очікувані результати та обсяг фінансових, матеріально-технічних, трудових ресурсів, необхідних для забезпечення реалізації профілактичних заходів, а також моніторинг їх ефективності. Організаційне забезпечення протидії злочинності запропоновано розглядати у двох аспектах: 1) як цілеспрямовану діяльність з організації процесу протидії злочинності; 2) як результат такої діяльності, який виражається у створенні впорядкованої та взаємоузгодженої системи суб‟єктів протидії злочинності, функціонування яких обумовлено досягненням спільної мети. Проведений аналіз організаційного забезпечення протидії злочинності в Україні засвідчив, що його стан не можна назвати повністю задовільним. Серед факторів, які найбільш негативно впливають на вказаний стан, визначено: незавершеність реформи правоохоронної системи та відверте «буксування» її за певними напрямами; високий рівень корупції в правоохоронних органах; брак кваліфікованих кадрів; недосконала системи підбору кадрів та значні вади в системі їх професійної підготовки, заміщенні, перепідготовки; недостатня увага до впровадження інноваційних методологічних змін у вказаній сфері; низький рівень матеріально-технічного забезпечення правоохоронної системи; недостатнє використання потенціалу громадськості в досягненні цілей протидії злочинності; формалізм у виконанні завдань протидії злочинності, відсутність ініціативності та слабкі зворотні зв‟язки в системі протидії злочинності; недоліки методологічного і практичного характеру під час запровадження досвіду іноземних країн. Складовими елементами організаційного забезпечення протидії злочинності, визначено: систему суб‟єктів організаційного забезпечення протидії злочинності (державні та недержавні органи, установи й організації, 344 до компетенції яких входить протидія злочинності та які здійснюють управління, координацію та взаємодію суб‟єктів зазначеної діяльності в межах своїх повноважень); його об‟єкт (діяльність суб‟єктів протидії злочинності, яка пов‟язана з використанням та розподіленням кадрових, матеріальних, фінансових та інформаційних ресурсів у вказаній сфері); мету та принципи такої діяльності; форми і методи організаційного забезпечення протидії злочинності; систему конкретних організаційних заходів протидії злочинності. Функціональними цілями організаційного забезпечення протидії злочинності визначено: побудову ефективної системи суб‟єктів протидії злочинності та визначення їх компетенції у вказаній сфері; визначення форм і методів протидії злочинності, які конкретизуються у відповідних практичних заходах; забезпечення взаємодії суб‟єктів протидії злочинності з метою більш ефективного досягнення цілей цієї діяльності; визначення методів контролю за вказаною діяльністю; забезпечення прогнозування та послідовного планування заходів протидії злочинності з урахуванням змін у структурі та динаміці злочинності; розробку та втілення у життя ідеологічних основ протидії злочинності. Систематизовано принципи здійснення організаційного забезпечення протидії злочинності, зокрема: принцип державної політики, принцип законності, принцип гуманізму, принцип системності, принцип комплексності, принцип спадковості, принцип поєднання централізму й автономії. Здійснена класифікація методів організаційного забезпечення протидії злочинності та визначено основні її форми залежно від методів комунікативних зв‟язків у системі суб‟єктів протидії злочинності. Визначено, що для субординаційних комунікативних зв‟язків характерні такі форми організаційного забезпечення протидії злочинності: планування діяльності підлеглих суб‟єктів на основі аналізу поточної ситуації та з використанням методів прогнозування; розвиток функціональної структури суб‟єктів 345 протидії злочинності; методичне супроводження та ресурсне забезпечення діяльності суб‟єктів протидії злочинності; вивчення, адаптація та запровадження позивного досвіду іноземних країн у сфері протидії злочинності; контроль та оцінка діяльності підлеглих підрозділів, розробка стратегій (дорожніх карт, планів дій, концепцій) протидії злочинності. Проаналізовано координаційні комунікативні зв‟язки системи протидії злочинності на національному і міжнародному рівнях та кореспондуючі їм організаційні форми. Визначено основні положення застосування методу реординації в організаційному забезпеченні протидії злочинності. Визначено основні напрями вдосконалення організаційного забезпечення протидії злочинності, а саме: формування чіткої та несуперечливої кримінально-правової політики у сфері протидії злочинності; завершення реформи системи протидії злочинності в Україні; поліпшення ресурсного забезпечення системи протидії злочинності; запровадження засобів інформатизації для забезпечення ефективного організаційного забезпечення протидії злочинності; розширення міжнародної координації у протидії злочинності; подальше розширення використання потенціалу інститутів громадського суспільства у протидії злочинності. Інформаційне забезпечення протидії злочинності – це сукупність засобів, методів та заходів, що використовуються для отримання своєчасної, цінної та важливої інформації, що впливає на точність і визначеність при прийнятті рішень, спрямованих на усунення, зменшення або нейтралізацію факторів існування злочинності та вчинення злочинів. Визначено три основні форми інформаційного забезпечення протидії злочинності, які перебувають у тісній взаємодії: – інформаційно-аналітичне забезпечення протидії злочинності (охоплює інформаційно-методичне забезпечення); – інформаційно-оперативне забезпечення; – науково-інформаційне забезпечення протидії злочинності. 346 Методи інформаційного забезпечення протидії злочинності детерміновані особливостями джерел кримінологічної інформації. Статистичне спостереження як метод інформаційного забезпечення протидії злочинності – це науково обґрунтована система прийомів отримання кримінологічної інформації, що ґрунтується на дослідженні відомостей державної статистичної звітності про злочинність на певній території, за певний проміжок часу. Аналіз матеріалів кримінального провадження (рішень слідчих та судових органів) як метод інформаційного забезпечення протидії злочинності – це оцінка процесуальних та довідково-інформаційних документів, яка здійснюється через призму ознак у процесі пізнання для визначення властивостей злочинності, її закономірностей, взаємозв‟язку та взаємообумовленостей із зовнішніми і внутрішніми факторами детермінації. Аналіз звітів, аналітичної інформації як метод інформаційного забезпечення протидії злочинності – це оцінка сукупності відомостей, що отримані з перевірених, співвіднесених фактів, що характеризують явища і процеси, пов‟язані зі злочинністю. Опитування представників громадськості (моніторинг) як метод інформаційного забезпечення протидії злочинності – це науково- обґрунтована система прийомів отримання первинної кримінологічної інформації від респондентів з орієнтацією виявлення реального стану, тенденцій злочинності з метою здійснення подальшого прогнозування. Контент-моніторинг інтернет-ресурсів (публікацій ЗМІ та інтернет- ЗМІ) як метод інформаційного забезпечення протидії злочинності – це оцінка інформаційного контенту про злочинність за якісними та кількісними характеристиками з метою отримання нової кримінологічної інформації про тенденції, закономірності та взаємообумовленості злочинної поведінки протягом не визначеного заздалегідь проміжку часу. Метод експертних оцінок як метод інформаційного забезпечення протидії злочинності – це спосіб отримання кримінологічної інформації про 347 злочинність, її стан та тенденції, що ґрунтується на висловлених припущеннях експертів, що формують свою думку на знаннях, досвіді та власній інтуїції. З метою удосконалення інформаційно-анілітичного забезпечення протидії злочинності запропоновано: – ухвалити довгострокову загальнодержавну програму протидії злочинності на підставі аналізу оперативної обстановки в державі, прогнозування злочинності з урахуванням факторів на різних рівнях та розрахунку ефективності запланованих заходів, спрямованих на мінімізацію рівня злочинності; – розробити міжвідомчу інструкцію (за учстю МВС, СБУ, Генеральної прокуратури, Державної фіскальної служби, Державного бюро розслідувань, Національного антикорупційного бюро України), в якій уніфікувати процедуру міжвідомчого обміну інформацією з інформаційно- телекомунікаційних систем, визначати порядок, механізм, зручні форми інформаційної взаємодії та використання їх правоохоронними органами для швидкого, повного та неупередженого розслідування злочинів; – запровадити інформаційно-інтегровану пошукову систему кримінологічної інформації шляхом створення єдиної бази даних із можливістю доступу завантаження з різних інформаційних систем без обмежень доступу на регіональну рівні до всього інформаційного масиву та з урахуванням потреб інформаційних ресурсів, що залежить від специфіки діяльності окремих підрозділів; – внести зміни до форми первинного обліку про кримінальне правопорушення, що визначена Положенням про Єдиний реєстр досудових розслідувань щодо відомостей про потерпілого – освіту, сімейний стан, перебування потерпілого в уразливому стані, характеристику стосунків з винним, вчинення злочинів щодо потерпілого в минулому – що додатково розширить можливості для системного інформування про місця та способи пошуку жертв злочинцем, характеристики потерпілих і проявів віктимної 348 поведінки і в подальшому сприятиме формуванню відповідних заходів віктимологічного запобігання. У системі інформаційно-оперативного забезпечення протидії злочинності запропоновано такі заходи удосконалення: – застосування новітніх технологій в оперативно-розшуковій діяльності, а отже, поліпшення матерільно-технічної бази оперативної роботи; – розробка й удосконалення алгоритму дії щодо розкриття злочинів, пов‟язаних з інформаційними ресурсами, та процесу їх документування; – здійснення організаційних заходів щодо розробки нових оперативно-довідкових обліків про інформаційні ресурси, що пов‟язані з розповсюдженням забороненого контенту в обігу через соцмережі, форуми, через відеохостинги, хостинги зображень у мережі Інтернет, обліки реєстратора та реєстранта доменного імені, через які розповсюджується заборонений контент. Щодо заходів науково-інформаційного забезпечення протидії злочинності, то серед них запропоновано удосконалити такі: – налагодити механізм систематичного надання офіційної статистичної інформації у розгорнутому форматі для науково-дослідних установ, діяльність яких пов‟язана з протидією злочинності та профільних кафедр вищих навчальних закладів; – запровадити дієвий механізм апробації наукових здобутків кримінологічних досліджень у правозастосовній діяльності; – запровадити у форматі занять у системі службової підготовки тренінги з удосконалення інформативно-аналітичного та науково- інформаційного забезпечення діяльності; – стимулювати наукову розвідку в розрізі нових кримінологічних досліджень впливу на свідомість громадян поширення інформації про злочинність як продукт конвергентної журналістики. 349 Науково-методичне забезпечення протидії злочинності є необхідним і об‟єктивно обумовленим сучасним завданням. Воно значною мірою викликане змінами в житті суспільства, загостренням криміногенної обстановки і є запорукою підвищення ефективності цієї діяльності. Наукове забезпечення протидії злочинності включає в себе розробку теоретичних та методологічних основ цієї діяльності, проведення науково-прикладних досліджень і вироблення на цій основі головних напрямків стратегії і тактики антикриміногенного впливу на злочинність. Головною метою проведення того чи іншого виду дослідження є науковий результат – нове наукове знання, одержане в процесі фундаментальних або прикладних наукових досліджень та зафіксоване на носіях інформації. На основі даних, отриманих у результаті проведених кримінологічних досліджень, можна здійснити аналіз взаємозалежностей кримінальної ситуації і відповідної соціальної реакції на неї, взаємодії злочинця та його жертви, впливу органів соціального контролю на рівень злочинності в межах реальних суспільних відносин. Крім того, активна робота в цьому напрямку спонукає адресатів та суб‟єктів кримінологічних досліджень до більш широкого використання наявних можливостей у сферах законотворчої та правозастосовної практик протидії злочинності. Саме розроблення концептуальних положень, що становлять систему наукових знань про злочинність, закономірності й тенденції її розвитку, заходи запобігання та протидії як комплексу головних ідей, задумів, тлумачень у цій науковій і практичній сфері діяльності має не тільки привернути до себе увагу, а й об‟єднати зусилля учених і практиків щодо розв‟язання існуючих соціальних проблем. Основними результатами наукових кримінологічних досліджень є: теоретичні результати (визначення, уточнення термінології, виявлення властивостей об‟єктів, що досліджувались, закономірностей їх взаємодії з іншими явищами тощо); методологічні або методичні результати (розроблення методик обліку, аналізу, контролю, оцінки об‟єктів, що 350 досліджувались, а також методики з організації та управління тощо); прикладні (практичні) результати (застосування розроблених класифікацій, методик, алгоритмів і т. ін. в процесі обліку, аналізу, контролю, оцінки, організації, управління діяльністю із протидії злочинності). Розглянуто три основні форми втілення результатів кримінологічної наукової діяльності: інформаційні, речові та комплексні (або складові). Останні створюються на основі інтеграції інформаційних і речових результатів, внаслідок чого вони є інформаційно-речовими результатами кримінологічних досліджень. Оприлюднення результатів кримінологічних досліджень сприяє розвитку вітчизняної кримінології загалом, у тому числі вирішенню різноманітних дискусійних, полемічних питань теоретичного й практичного характеру, а також подоланню неузгодженостей та суперечностей стосовно принципових положень кримінології, проблемних практичних питань, що виникають останнім часом через їх недостатнє концептуальне визначення та наукове обґрунтування. Впровадження науково-методичних розробок у практику протидії злочинності відбувається за такими напрямками: – розробка пропозицій для законодавчих і представницьких органів влади різних рівнів щодо прийняття відповідних нормативно-правових актів у сфері протидії злочинності, або ж удосконалення вже існуючих актів; – розробка рекомендацій, адресованих працівникам правоохоронних органів, щодо підвищення ефективності діяльності, пов‟язаної із протидією злочинності; – розробка методик розслідування окремих видів злочинів. Вивчення проблем ефективності та розвитку законодавства з відповідними пропозиціями, поправками, вказівками з урахуванням фундаментальних наукових напрацювань, системних кримінологічних досліджень і прогнозів є необхідною складовою формування і реалізації 351 науково обґрунтованої та ефективної кримінологічної політики держави щодо протидії злочинності. Удосконалення науково-методичного забезпечення протидії злочинності базується на реалізації відповідних чинників, які гарантовані державою, і саме вони, гостро реагуючи на зміни суспільного життя, стимулюють зміни у науковому середовищі. Основними кроками у справі удосконалення науково-методичного забезпечення протидії злочинності є: - суворе дотримання форми і змісту запиту на проведення наукового дослідження з конкретизацією його цілей і задач, обґрунтуваних реальними потребами практичної діяльності; - налагодження взаємодії між провідними науковими організаціями, ВНЗ системи МВС України і представниками правоохоронних органів (виконавець – замовник) з метою конкретизації цілей, задач та реальних проблем, які планує науково дослідити замовник; - широке залучення найбільш досвідчених практичних працівників до авторського наукового колективу, що позитивно впливатиме на результати наукового дослідження і вірогідність його подальшого успішного впровадження; - забезпечення більш активного, широкого впровадження наукових розробок у практику роботи правоохоронних органів з метою підвищення ефективності діяльності із протидії злочинності; - інтенсифікація наукових досліджень у сфері протидії злочинності – миттєва реакція з боку наукової спільноти на суспільні процеси, що відбуваються в державі і потребують всебічного наукового дослідження; - полегшення доступу практичних працівників до науково-методичних матеріалів, що слід забезпечувати шляхом створення єдиної електронної інформаційної бази; - колегіальна в присутності замовника оцінка наукового дослідження та впровадження його в практичну діяльність; 352 - посилення конкретного й адресного контролю за впровадженням наукового дослідження і підтвердження його оцінки шляхом опитування співробітників, що його вивчають і застосовують у практичній діяльності. Актуальним також вбачається перегляд тематики наукових, у тому числі дисертаційних досліджень з огляду на потребу теоретичного обґрунтування концептуальних стратегічних документів вищого державного рівня, а також наповнення кримінологічним змістом відповідних управлінських рішень. Доцільно, щоб безпосереднім предметом кримінологічних розробок стали теоретичні аналізи державної політики у сфері запобігання та протидії злочинності, концепцій, стратегій, програм, спрямованих на її реалізацію загалом та за окремими видами злочинів, передусім найбільш небезпечними і поширеними. Слід акцентувати увагу і на тому, що вдосконалення науково- методичного забезпечення протидії злочинності як дієвий процес передбачає участь у ньому, з одного боку, науковців, з іншого – практичних працівників. І така взаємодія буде плідною та ефективною, якщо її учасники постійно будуть відчувати гостру потребу один в одному. А запорукою успішності цього тандему є загальна ціль – ефективна протидія злочинності. 353 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 1. Абросімова Ю. А. Злочинність неповнолітніх та запобігання їй на регіональному рівні: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Дніпропетровськ, 2009. 201 с. 2. Аваков пропонує забрати від поліції і СБУ розслідування економічних злочинів. URL: http://zaxid.net/news/showNews.do?avakov_proponuye_ zabrati_vid_politsiyi_i_sbu_rozsliduvannya_ekonomichnih_zlochiniv&objectId=1 382209 (дата звернення: 20.09.2016). 3. Аванесов Г. А. Криминология. Москва: Академия МВД СССР. 1984. 500 с. 4. Аванесов Г. А., Вицин С. Е. Прогнозирование и организация борьбы с преступностью. Москва: Знание, 1972. 32 с. 5. Аванесов Г. А. Криминология и социальная профілактика: монография. Москва: Акад. МВД СССР, 1980. 648 с. 6. Авер‟янов Б. В. Принципи верховенства права і реформа українського адміністративного права. Адвокат. 2000. № 2. С. 5–8. 7. Административное право Украины: учебник/под общей ред. С. В. Кивалова. X., 2004. 880 с. 8. Алексеев А. И., Герасимов С. И., Сухарев А. Я. Криминологическая профилактика: теория, опыт, проблемы. Москва, 2001. 496 с. 9. Алфьоров С. М. Діяльність органів внутрішніх справ по протидії злочинності у курортних регіонах (кримінологічне дослідження на матеріалах Запорізької області): дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2003. 194 с. 10. Аналітичні огляди щодо стану здійснення правосуддя (2010–2015 рр.): судова статистика. URL: http://court.gov.ua/sudova_statystyka/ (дата звернення: 20.09.2016). 354 11. Антонян Ю. М. Криминология: избранные лекции. Москва: Логос, 2004. 448 с. 12. Антонян Ю. М. О понятии профилактики преступлений. Вопросы борьбы с преступностью. Москва: Юрид. лит., 1977. Вып. 26. С. 25–34. 13. Атаманчук Г. В. Теория государственного управления: кvpc лекций. Москва, 1997. 400 с. 14. Адміністративне право України. Загальна частина. Академічний курс: підруч./за заг. ред. О. М. Бандурки. Харків, 2011. 584 с. 15. Актуальні теоретичні, організаційні та правові питання діяльності органів внутрішніх справ України: навчальний посібник/за заг. ред. д-ра юрид. наук, проф. М. І. Іншина, д-ра юрид. наук, проф., чл.-кор. НАПрН України В. І. Олефіра. Харків, 2011. 630 с. 16. Альтернативний звіт з оцінки ефективності державної антикорупційної політики/Р. Г. Рябошапка, О. С. Хмара, А. В. Кухарук, М. І. Хавронюк, О. В. Калітенко; за заг. ред. А. В. Волошиної. Київ, 2015. 268 с. 17. Бабенко А. М. Запобігання злочинності в регіонах України: концептуально-методологічний та праксеологічний вимір: монографія. Одеса: ОДУВС, 2014. 416 с. 18. Баганець О. Стан злочинності в державі за 2015 рік та результати протидії їй з боку держави і як це пов‟язано із реформуванням правоохоронних органів. URL: http://www.baganets.com/blogs-baganets/stan- zlochinnost-v-derzhav-za-2015-r-k-t.html (дата звернення: 20.09.2016). 19. Бакуменко В. Д., Кравченко С. О. Методологія системних досліджень в державному управлінні: навчальний посібник. Київ, 2011. 116 с. 20. Бандурка А. М. Судебные и правоохранительные органы Украины. Харьков: Университет внутренних дел, 1999. 434 с. 21. Бандурка О. М. Теорія і практика управління органами внутрішніх справ України: монографія. Харків, 2002. 748 с. 355 22. Бандурка А. М., Давыденко Л. М. Преступность в Украине: причины и противодействие: монография. Харьков: Основа, 2003. 368 с. 23. Бандурка О. М., Литвинов О. М. Протидія злочинності та профілактика злочинів: монографія. Харків: Вид-во ХНУВС, 2011. 308 с. 24. Бандурка О. М. Злочинність в Україні: економіко-кримінологічний аналіз: монографія/за заг. ред. д-ра юрид наук, проф. О. М. Литвинова. Харків: Золота миля, 2013. 264 с. 25. Бандурка О. М., Литвинов О. М. Парадокси протидії злочинності. Вісник Кримінологічної асоціації. 2013. № 3. С. 83–90. 26. Бандурка О. М., Литвинов О. М. Системний аналіз щодо механізму протидії злочинності. Вісник Кримінологічної асоціації України. 2014. № 8. С. 6–12. 27. Бандурка О. М., Литвинов О. М. Злочинність як об‟єкт феноменологічного аналізу. Право і безпека. 2015. № 3 (58). С. 6–10. 28. Бандурка О. М., Литвинов О. М. Моделювання систем протидії злочинності. Вісник Кримінологічної асоціації України. 2016. № 1 (12). С. 9– 19. 29. Бєлкін Р. Профілактика злочинів. Міжнародна поліцейська енциклопедія: у 10 т./відп. редактори: В. В. Коваленко, Є. М. Моісеєв, В. Я. Тацій, Ю. С. Шемшученко. Київ: Атіка, 2010. Т. VI. 814 с. 30. Берко А. Ю., Кісь Я. П., Суховерський В. І. Система контент- моніторингу новинних інтернет-ресурсів. URL: http://www.nbuv.gov.ua/old jrn/natural/Vnulp/ISM/2011_699/02.pdf (дата звернення: 20.09.2016). 31. Бермус А. Г. Введение в гуманитарную методологию: монография. Москва: Канон+ РООИ Реабилитация, 2007. 336 с. 32. Бесчастний В. М. Методи організаційного забезпечення протидії злочинності. Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія «Право». 2014. Випуск 29. Ч. 2. Т. 4/2. С. 141–145. 33. Бесчастний В. М. Наукове дослідження як форма наукового забезпечення протидії злочинності. Науковий вісник Херсонського 356 державного університету. Серія «Юридичні науки». 2014. Випуск 5-2. Т. 4. С. 133–135. 34. Бесчастний В. М. Удосконалення нормативно-правового забезпечення протидії злочинності. Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика). 2015. № 2. С. 33–38. 35. Бесчастний В. М. Основи законодавства України з протидії злочинності. Прикарпатський юридичний вісник. 2015. Вип. 3 (9). Т. 2. С. 193–197. 36. Бесчастний В. М. Методологічні засади кримінологічного забезпечення протидії злочинності. Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія «Право». 2015. Випуск 33. Ч. 2. Т. 1. С. 84–89. 37. Бесчастний В. М. Визначення та аналіз сучасних методів кримінологічного забезпечення протидії злочинності. Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія «Право». 2015. Випуск 34. Ч. 2. Т. 1. С. 61–66. 38. Бесчастний В. М. Науково-інформаційне забезпечення протидії злочинності: шляхи удосконалення. Науковий вісник Херсонського державного університету. Серія «Юридичні науки». 2015. Випуск 3-2. Т. 4. Ч. ІІ. С. 156–159. 39. Бесчастний В. М. Щодо напрямків науково-методичного забезпечення протидії злочинності. Науковий вісник публічного та приватного права. 2016. Вип. 1. Т. 2. С. 198–201. 40. Бесчастний В. М. Напрями удосконалення інформаційного забезпечення у протидії злочинності. Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика). 2016. № 1 (36). С. 24–28. 41. Бесчастний В. М. Принципи організаційного забезпечення протидії злочинності. Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика). 2016. № 2 (37). С. 23–27. 357 42. Бесчастний В. М. Поняття та характеристика сучасного стану інформаційного забезпечення протидії злочинності. Науковий вісник публічного та приватного права. 2016. № 2. С. 27–32. 43. Бесчастний В. М. Щодо ознак системи кримінологічного забезпечення протидії злочинності. Науковий вісник Херсонського державного університету. Серія «Юридичні науки». 2016. Випуск 6. Т. 3. С. 53–55. 44. Бесчастний В. М. Удосконалення науково-методичного забезпечення протидії злочинності. Науковий вісник публічного та приватного права. 2016. Вип. 6. Т. 2. С. 83–85. 45. Бесчастний В. М. Кримінологічний аналіз стану злочинності в Україні. Підприємництво, господарство і право. 2017. № 1. С. 207–213. 46. Бесчастний В. М. Кримінологічний аналіз сучасних тенденцій злочинності в Україні. Підприємництво, господарство і право. 2017. № 2. С. 245–250. 47. Бесчастний В. М. Прогноз криміногенної ситуації в Україні в середньостроковій перспективі. Вісник Чернівецького факультету Національного університету «Одеська юридична академія». 2017. № 1. С. 193–202. 48. Бесчастний В. М. Методи інформаційного забезпечення як інструментарій збору та обробки інформації про злочинність. Право і суспільство. 2017. № 1. С. 206–212. 49. Бесчастный В. Н. Системность как основа организационного обеспечения противодействия преступности. Международный научно- практический журнал «Право и Закон». 2016. № 3 (5). С. 74–81. 50. Бесчастный В. Н. Направления совершенствования организационного обеспечения противодействия преступности в Украине. Право и Политика. 2016. № 3. С. 77–82. 51. Білоус В. Т. Координація боротьби з економічною злочинністю: монографія. Ірпінь, 2002. 449 с. 358 52. Білоусова О. О. Кримінологічна модель протидії злочинності в Україні: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2011. 230 с. 53. Біляєв В. О. Щодо стратегії протидії злочинності підрозділами карного розшуку органів внутрішніх справ України. Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності. 2012. № 4. С. 113–117. 54. Бірюков В. В. Сучасні можливості аналізу інформації баз та банків даних автоматизованих інформаційних систем у діяльності з розкриття злочинів. URL: http://www.info-library.com.ua/libs/stattya/210-suchasni- mozhlivosti-analizu-informatsiyi-baz-ta-bankiv-danih-avtomatizovanih-informatsij nih- sistem-u-dijalnosti-z-rozkrittja-zlochiniv.html (дата звернення: 20.09.2016). 55. Блажівський Є. М. Критерії ефективності протидії злочинності. Форум права. 2012. № 4. С. 109–113. 56. Блажівський Є. Координаційна діяльність органів прокуратури україни у сфері протидії злочинності та корупції. Вісник Національної академії прокуратури України. 2013. № 2. С. 5–9. 57. Блажівський Є. М. Механізм моніторингу протидії злочинності. Вісник Кримінологічної асоціації України. 2013. № 5. С. 93–100. 58. Блажівський Є. М. Моніторинг протидії злочинності в Україні: монографія. Харків: Золота миля, 2013. 372 с. 59. Блувштейн Ю. Д. Криминология и математика. Москва: Юрид. лит., 1974. 176 с. 60. Бова А. А. Оцінка роботи поліції (міліції) та громадська думка. Український соціум. 2005. № 4. С. 13–21. 61. Болотова В. О. Партнерство та співробітництво міліції з населенням: стан, проблеми, рекомендації/за заг. ред. В. О. Соболєва, Ю. О. Свєженцевої. Харків: Поларт, 2005. 240 с. 62. Борисов В. І., Фріс П. Л. Ефективність кримінально-правової політики. Вісник асоціації кримінального права України. 2014. Вип. 1 (2). С. 1–18. 359 63. Бурбика М. М. Напрями координаційної діяльності правоохоронних органів у боротьбі зі злочинністю. Юридична наука і практика. 2011. № 1. С. 64–70. 64. Бурлаков В. Н. Криминогенная личность и индивидуальное предупреждение преступлений: проблемы моделирования. Санкт-Петербург: Санкт-Петербургская академия МВД России, 1998. 317 с. 65. Бусол О. Ю. Протидія корупційній злочинності в Україні в контексті сучасної антикорупційної стратегії: дис. … докт. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2015. 479 с. 66. Валовый внутренний продукт Украины // Финансовый портал Минфин. URL: http://index.minfin.com.ua/index/gdp/ (дата звернення: 20.09.2016). 67. Василевич В. В., Джужа О. М. Боротьба зі злочинністю : теорія та практика. Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ. 2015. № 1. С. 71–81. 68. Васильев А. М. Правовые категории и их место среди категорий правоведения. Труды ВЮЗИ. Москва, 1973. С. 79–90. 69. Васильев А. М. Правовые категории. Методологические аспекты разработки системы категорий теории права. Москва: Юридическая литература, 1976. 264 с. 70. Великий тлумачний словник сучасної української мови/уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел. Київ; Ірпінь: Перун, 2003. 1440 с. 71. Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.)/уклад. та голов. ред. В. Т. Бусел. Київ, 2005. 1728 с. 72. Великий тлумачний словник сучасної української мови. URL: http://www.slovnyk.net/?swrd=%e7%e0%e1%e5%e7%ef%e5%f7%f3%e2%e%f2 %e8 (дата звернення: 20.09.2016). 73. Венгеров А.Б. Теория государства и права: учебник для юрид. вузов. 3-е изд. Москва: Новый юрист, 1998. 624 с. 360 74. Веприцький Р. С., Бандурка О. М., Зацеркляний М. М. Злочинність в Україні : економіко-кримінологічний аналіз: монографія. Харків: Золота миля, 2013. 264 с. 75. Веприцький Р. С. Феноменологія злочинності в регіоні: автореф. дис. … доктора юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2016. 30 с. 76. Використання досягнень науки і техніки у боротьбі зі злочинністю: матеріали науково-практичної конференції (м. Харків, 19 листопада 1997 р.)/відп. ред. проф. В. С. Зеленецький, доц. Л. В. Дорош. Харків: Право, 1998. 228 с. 77. Вицин С. Е. Моделирование в криминологии: учеб. пособие. Москва: Академия МВД СССР, 1973. 104 с. 78. Волинець В. В. Організаційно-правові напрями обміну досвідом у сфері боротьби з організованою злочинністю. Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика). 2011. Вип. 25–26. С. 200–209. 79. Волинка К. Г. Теорія держави і права. Київ: МАУП, 2003. 240 с. 80. Герасименко С. С. Статистика. URL: http://www.lection.com.ua/statistics/ stat/statistichne-sposterezhennya-yak-metod- informatsiynogo-zabezpechennya-statistika/ (дата звернення: 20.09.2016). 81. Гилинский Я. И. Девиантность, преступность, социальный контроль: избранные статьи. Санкт-Петербург: Юридический центр Пресс, 2004. 322 с. 82. Гладкова Є. О. Функціональний зміст прогнозування у сфері протидії злочинності. Вісник Кримінологічної асоціації України. 2015. № 2 (10). С. 178–186. 83. Гладкова Є. О. Тенденції та прогноз розвитку злочинності в Харківській області. Вісник Кримінологічної асоціації України. 2015. № 3 (11). С. 137–146. 84. Голина В. В. Криминологическая профилактика, предотвращение и пресечение преступлений: учеб. пособие. Киев: УМК ВО при Минвузе УССР, 1989. 72 с. 361 85. Голіна В. В. Запобігання злочинності (теорія і практика): навч. посіб. Харків: НЮАУ, 2011. 120 с. 86. Голіна В. В. Кримінологічне забезпечення діяльності суб‟єктів запобігання злочинності і боротьби з нею в Україні. Право України. 2012. Вип. 9–10. URL: http://pravoua.com.ua/ua/store/pravo_ukr_ru/pravoukr_9-10- ru/Golina-ru7_2012_9-10 (дата звернення: 20.09.2016). 87. Голіна В. В., Колодяжний М. Г. Сучасна нормативно-правова база та практика державного програмування протидії злочинності в Україні. URL: http://www.nbuv.gov.ua/old_jrn/Soc_Gum/Pbzz/2011_21/46.pdf (дата звернення: 20.09.2016). 88. Голіна В. В., Лукашевич С. Ю., Колодяжний М. Г. Державне прогнозування і регіональне планування заходів запобігання злочинності в Україні. Харків: Право, 2012. 304 с. 89. Годунов И. В. Некоторые аспекты информационно- аналитической работы в деятельности правоохранительных органов в сфере противодействия преступности. Человек: преступление и наказание. 2012. № 4 (79). С. 107–108. 90. Григорьев А. Контент-мониторинг cетевых информационных потоков. URL: http://infostream.com.ua/infostream/publ/cbr/index.shtml (дата звернення: 20.09.2016). 91. Гринько С. О взаимодействии филиалов ВНИИ МВД России и органов внутренних дел. Профессионал: популярно-правовой альманах МВД России. 2008. № 2. С. 2–5. 92. Громадська організація «ЛаСтрада – Україна». URL: http://www.la- strada.org.ua (дата звернення: 20.09.2016). 93. Гурев М. С. Организованная преступность. Санкт-Петербург: Притер, 2002. 368 с. 94. Давыденко Л. М. Организация деятельности районной, городской прокуратуры по профилактике преступлений. Харьков, 1990. 104 с. 362 95. Даньшин И. Н. Введение в криминологическую науку. Харьков: Право, 1998. 144 с. 96. Даньшин И. Н. Преступность: понятие, общая характеристика, причины и условия: учеб. пособие. Киев: УМК ВО, 1998. 170 с. 97. Дзюба А. Ю. Проблеми взаємодії державних органів влади з громадськістю у запобіганні злочинності неповнолітніх в Україні. Питання боротьби зі злочинністю. 2014. № 7. С. 221–228. 98. Денисова А. М. Правовий вплив: природа та функціональне призначення. Вісник Львівського університету: Серія юридична. 2012. № 55. С. 3–10. 99. Демографічна та соціальна статистика. Населення та міграція: статистична інформація Державної служби статистики України. URL: http://www.ukrstat.gov.ua/ (дата звернення: 20.09.2016). 100. Демографічна та соціальна статистика. Доходи та умови життя: статистична інформація Державної служби статистики України. URL: http://www.ukrstat.gov.ua/operativ/menu/menu_u/virdg.htm (дата звернення: 20.09.2016). 101. Дерець В. А. Громадяни і держава: сучасне розуміння сутності відносин. Права людини в умовах сучасного державотворення: теоретичні і практичні аспекти: збірник тез доповідей за матеріалами ІІ Міжнародної науково-практичної конференції студентів і молодих вчених (21–22 грудня 2007 р). Суми, 2007. С. 20–22. 102. Державна програма щодо реалізації засад державної антикорупційної політики в Україні (Антикорупційна стратегія) на 2015– 2017 роки. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/265-2015-%D0%BF (дата звернення: 20.09.2016). 103. Державна соціальна програма протидії торгівлі людьми на період до 2020 р.: постанова Кабінету Міністрів України від 24.02.2016 р. № 111. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/111-2016-%D0%BF (дата звернення: 20.09.2016). 363 104. Державне управління і менеджмент: навч. посіб. у таблицях і схемах/Г. С. Одінцова, Г. І. Мостовий, О. Ю. Амосов та ін.; за заг. ред. д-ра екон. наук, проф. Г. С. Одінцової. Харків, 2002. 492 с. 105. Деякі питання Єдиної державної інформаційної системи у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення: постанова Кабінету Міністрів від 14.05.2015 р. № 299. URL: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/299-2015- %D0%BF (дата звернення: 20.09.2016). 106. Джужа О., Голосніченко Д., Кирилюк А. Джерела кримінологічної інформації про стан злочинності в Україні. Право України. 2003. № 12. С. 65–70. 107. Джужа О. М. Місце та роль кримінологічних досліджень у протидії економічній злочинності в Україні. Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України: наук.-теор. журн. 2005. № 1. С. 89–95. 108. Дрѐмин В. Н. Преступность как социальная практика: институциональная теория криминализации общества: монография. Одеса, 2009. 616 с. 109. Дяченко Н. Інформаційно-аналітичне забезпечення діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування. URL: http://www.dridu.dp.ua/zbirnik/2013-02(10)/14.pdf (дата звернення: 20.09.2016). 110. Європейський досвід організації системи протидії економічній злочинності: аналітична записка/підготовлена О. І. Їжаком // Національний інститут стратегічних досліджень. URL: http://www.niss.gov.ua/articles/1106/ (дата звернення: 20.09.2016). 111. Єдиний звіт про кримінальні правопорушення за січень–грудень 2015 року. URL: http://www.gp.gov.ua/ua/stst2011.html?dir_id=112173&libid= 100820&c=edit&_c=fo (дата звернення: 20.09.2016). 364 112. Єдиний звіт про кримінальні правопорушення за січень–вересень 2016 року. URL: http://www.gp.gov.ua/ua/stst2011.html?dir_id=112661&libid= 100820 (дата звернення: 20.09.2016). 113. Жалинский А. Э. Специальное предупреждение преступлений в СССР (вопросы теории). Львов, 1976. 194 с. 114. Жаровська Г. П. Міжнародно-правові засади боротьби з транснаціональною злочинністю: проблеми і перспективи. Альманах міжнародного права: науковий міжнародний журнал. Одеса, 2014. № 6. С. 90–100. 115. Желудков М. А. Особенности информационного обеспечения деятельности органов внутренних дел по противодействию єкономической преступности. Вестник Владимировского юридического института. 2007. № 3 (4). С. 146–149. 116. Жуйков В. М. К вопросу о судебной практике как источнике права. Судебная практика как источник права. Москва: ППР, 2000. С. 79–90. 117. Загальна теорія держави і права: підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів/за ред. М. В. Цвіка, В. Д. Ткаченка, О. В. Петришина. Харків: Право, 2002. 432 с. 118. Загальна теорія держави і права: підручник/М. С. Кельман, О. Г. Мурашин. Київ: Кондор, 2006. 477 с. 119. Загуменна Ю. О. Правоохоронні органи: поняття, ознаки, функції, особливості діяльності. Право і Безпека. 2010. № 3. С. 145–150. 120. Задорожний Ю. А. Проблемы информатизации органов внутренних дел. Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ: науково-теоретичний журнал. 2007. Вип. 2. С. 215–228. 121. Закалюк А. П. Общественное воздействие и предупреждение правонарушений. Киев: Думка, 1975. 263 c. 122. Закалюк А. П. Курс сучасної української кримінології. 1: Теоретичні засади та історія української кримінологічної науки. Киев, 2007. 424 с. 365 123. Закалюк А. Актуальні методологічні проблеми української кримінологічної науки. Вісник АПрН України: зб. наук. пр. 2003. № 2–3 (33– 34). С. 633–656. 124. Закалюк А. Концептуальне бачення сучасної кримінологічної ситуації в Україні та шляхів актуалізації кримінології в українському суспільстві. Право України. 2009. № 7. С. 6–17. 125. Запобігання і протидія корупції в державних органах та органах місцевого самоврядування: методичні рекомендації Мін'юсту України від 16.10.2013 р. URL: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/n0020323-13 (дата звернення: 20.09.2016). 126. Захаров В. Інформаційне забезпечення підрозділів ДСБЕЗ щодо протидії злочинам у сфері цільових спеціалізованих державних фондів. URL: http://science.lp.edu.ua/sites/default/files/Papers/12_0.pdf (дата звернення: 20.09.2016). 127. Звітність : судова статистика (2010–2016 рр.) // Судова влада України: офіційний веб-портал. URL: http://court.gov.ua/sudova_statystyka/ (дата звернення: 20.09.2016). 128. Згуладзе Е. Теперішня статистика МВС вбиває ініціативу і діє на догоду начальству. URL: http://zik.ua/news/2015/01/21/teperishnya_statystyka _mvs_vbyvaie_initsiatyvu_i_diie_na_dogodu_nachalstvu__zguladze_558041 (дата звернення: 20.09.2016). 129. Зеленецкий В. Научные основы обеспечения деятельности субъектов предупреждения преступности и борьбы с ней в Украине. Право України. 2015. № 9–10. С. 467–476. 130. Зелінський А. Ф. Кримінологія: навчальний посібник. Харків, 2000. 260 с. 131. Зінченко В. М. Законність, права людини та правоохоронна діяльність. Часопис Київського університету права. 2011. № 3. С. 55–58. 132. Зозуля І. В. Концептуальне забезпечення реформування системи МВС України: аналіз відомчого супроводження. Форум права. 2008. № 3. С. 366 162–176. URL: http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2008-3/08zivavs. pdf (дата звернення: 20.09.2016). 133. Зозуля Є. В. Міжнародне співробітництво у сфері підготовки кадрів та професійної підготовки працівників органів внутрішніх справ України. Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності. 2011. № 4. С. 78–85. 134. Зорькин В. Д. Прецедентный характер решений Конституционного суда Российской Федерации. Журнал российского права. 2004. № 12. С. 3–8. 135. Іванов Ю. Ф., Джужа О. М. Кримінологія: навч. посіб. 2-ге вид., доповн. та перероб. Київ, 2008. 292 с. 136. Ігнатов О. М. Роль та місце засобів кримінально-правового впливу в механізмі протидії злочинності. Актуальні проблеми держави і права. 2010. № 55. С. 466–471. 137. Ігнатов О. М. Протидія загальнокримінальній насильницькій злочинності в Україні: монографія. Харків, 2013. 650 с. 138. Игошев К. Ю., Шмаров И. В. Социальные аспекты предупреждения правонарушений (проблемы социального контроля). Москва, 1980. 184 с. 139. Ігонін Р. Проблема доктринального визначення поняття «адміністративно-правове забезпечення». Вісник Національної академії прокуратури України. 2015. № 2. С. 37–43. 140. Індекс інвестиційної привабливості України // Європейська Бізнес Асоціація. URL: http://www.eba.com.ua/uk/about-eba/indices/investment- attractiveness-index (дата звернення: 20.09.2016). 141. Індекс інфляції за 2008–2015 рр. URL: http://www.zkg.ua/aktualne- fahivtsyam/indeks-inflyatsiyi.html; Happy Planet Index: Reports 2012, 2016 / The Economics Fundation. URL: http://neweconomics.org/search/?_sf_s=index+happy (дата звернення: 20.09.2016). 367 142. Інструкція про порядок ведення єдиного обліку в органах поліції заяв і повідомлень про вчинені кримінальні правопорушення та інші події: наказ Міністерства внутрішніх справ від 06.11.2015 № 1377. URL: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/z1498-15 (дата звернення: 20.09.2016). 143. Інформаційне забезпечення управлінської діяльності в умовах інформатизації: організаційно-правові питання теорії і практики: монографія/за ред. Р. А. Калюжного та В. О. Шамрая. Київ, 2002. 296 с. 144. Інформаційний бюлетень/Національна академія правових наук України. Київ, 2016. № 17. 123 с. 145. Ищенко А. В. Научное обеспечение практики борьбы с преступностью: учебное пособие. Киев, 1997. 136 с. 146. Іщук О. С. Наукові засади вдосконалення кримінологічної діяльності органів прокуратури. Актуальні проблеми розслідування злочинів: зб. тез доповідей ІІІ Всеукр. наук.-практ. конф. (м. Київ, 1 лип. 2014 р.). Київ: Нац. акад. внутр. справ, 2014. С. 247–249. 147. Іщук О. С. Наукові засади управління кримінологічною діяльністю органів прокуратури. Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності. 2016. № 7 (55). С. 152–159. 148. Іщук О. С. Феноменологічні засади дослідження протидії злочинності. Науковий вісник Херсонського державного університету. Серія: юридичні науки. 2015. Вип. 3. Т. 3. С. 14–17. 149. Кальченко Т. Л. Проведення кримінологічних досліджень, їх методологія та джерела кримінологічної інформації. Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ. 2010. Спец. вип. № 4. С. 241–248. 150. Карпец И. И. Наказание. Социальные, правовые и криминологические проблемы. Москва: Юрид. лит., 1973. 286 с. 151. Карпец И. И. Преступность: иллюзии и реальность. Москва: Рос. Право, 1992. 432 с. 152. Карпец И. И. Проблема преступности. Москва: Юрид. лит., 1969. 168 с. 368 153. Кельман М. С., Мурашин О. Г. Загальна теорія права (з схемами, кросворд., тестами): підручник. Київ: Кондор, 2002. 353 с. 154. Керимов Д. А. Предмет философии права. Государство и право. 1994. № 7. С. 3–11. 155. Конвенція про правову допомогу і правові відносини в цивільних, сімейних і кримінальних справах (м. Мінськ, 22.01.1993 p.). URL: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/997_009 (дата звернення: 20.09.2016). 156. Конституція України від 28.06.1996 р. № 254к/96-ВР. URL: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80 (дата звернення: 20.09.2016). 157. Концепція реалізації державної політики у сфері профілактики правопорушень на період до 2015 року, схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 30.11.2011 р. № 1209-р. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1209-2011-%D1%80 (дата звернення: 20.09.2016). 158. Костенко О. Сьогодні боротьба із злочинністю нагадує поведінку «вершника без голови». URL: http://yurincom.com/ru/yuridichnyi_ visnyk_ukrainy/ overview/?id=3204 (дата звернення: 20.09.2016). 159. Косяк Є. Л. Нормативно-правова детермінація контрабанди в Україні: характеристика та протидія: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2012. 221 с. 160. Кельман М. С., Мурашин О. Г. Загальна теорія держави і права: підручник. Київ: Кондор, 2006. 477 с. 161. Кивель О. В. Криминологическое обеспечение защиты прав несовершеннолетних: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2012. 18 с. URL: http://www.dslib.net/kriminal-pravo/kriminologicheskoe- obespechenie-zawity-prav-nesovershennoletnih.html (дата звернення: 20.09.2016). 369 162. Кіщенко С. Реформа системи органів внутрішніх справ: аналіз державних рішень. Міжнародний центр перспективних досліджень. 2015. 41 с. 163. Клюєв О. М. Проблеми розмежування понять «координація» і «взаємодія» в управлінській науці та практичній діяльності органів внутрішніх справ. URL: http://www.pravoznavec.com.ua/period/ article/2434/%CE (дата звернення: 20.09.2016). 164. Ковалевіч І. П. Теоретичні засади забезпечення зворотного зв‟язку в державному управлінні. Державне будівництво. 2008. №. 2. URL: http://www.kbuapa.kharkov.ua/e-book/db/2008-2/doc/1/15.pdf (дата звернення: 20.09.2016). 165. Ковальська В. В. Проблеми координації міжнародної взаємодії щодо протидії організованій злочинності. Право і суспільство. 2014. № 1. С. 301–304. 166. Козлов Ю. М., Фролов Е. С. Научная организация управления и право. Москва, 1986. 247 с. 167. Колодяжний М. Г. Участь громадськості у програмах запобігання злочинності в США. URL: http://nauka.juracademy.kharkov.ua/ ndex.php? option=com_content&view=article&id=483&Itemid=230&lang=uk (дата звернення: 20.09.2016). 168. Колпаков В. К., Кузьменко О. В. Адміністративне право України: підручник. Київ, 2003. 544 с. 169. Коміссарчук Ю. А. Детінізація економічних відносин в Україні (кримінально-правове та кримінологічне забезпечення): дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2006. 253 с. 170. Комплексна програма профілактики правопорушень на 2007– 2009 роки: затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 20.12.2006 р. № 1767. URL: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/1767-2006- %D0%BF (дата звернення: 20.09.2016). 370 171. Комплексна цільова програма боротьби зі злочинністю на 1996– 2000 роки: затверджена Указом Президента України від 17.09.1996 р. № 837/96. URL: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/837/96 (дата звернення: 20.09.2016). 172. Комплексні заходи щодо профілактики бездоглядності та правопорушень серед дітей, їх соціальної реабілітації в суспільстві: затверджені Указом Президента України від 18.03.1998 р. № 200/98. URL: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/200/98 (дата звернення: 20.09.2016). 173. Концепція розвитку сектору безпеки і оборони України: затверджена Указом Президента України від 14.03.2016 р. № 92/2016. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/92/2016 (дата звернення: 20.09.2016). 174. Концепція Державної цільової соціальної програми протидії торгівлі людьми на період до 2015 року: схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 15.02.2012 р. № 90-р. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/90-2012-%D1%80 (дата звернення: 20.09.2016). 175. Концепція реалізації державної політики у сфері профілактики правопорушень на період до 2015 року: схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 30.11.2011 р. № 1209-р URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1209-2011-%D1%80 (дата звернення: 20.09.2016). 176. Корнякова Т. Організаційно-методичне забезпечення діяльності органів прокуратури щодо запобігання злочинам проти довкілля. Право України. 2011. № 7. С. 210–217. 177. Корягіна А. М. Вплив взаємовідносин жертви та злочинця на виникнення, розвиток та наслідки злочину: дис. … канд. юрид наук: 12.00.08. Харків, 2011. 233 с. 178. Костенко А. Н. Принцип отражения в криминологии (системное исследование психологического механизма криминального поведения). Киев: Наукова думка, 1986. 126 с. 371 179. Кримінальний процесуальний кодекс України від 13.04.2012 № 4651-VI. URL: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/4651-17 (дата звернення: 20.09.2016). 180. Криминология/под ред. В. Н. Кудрявцева. Москва: Юрид. лит., 1976. 439 с. 181. Криминология/под ред. проф. Н. Ф. Кузнецовой, проф. Г. М. Миньковского. Москва: Изд-во МГУ, 1994. 566 с. 182. Криминология и организация предупреждения преступлений: учебное пособие для слушателей Академии МВД России/под ред. проф. Э. И. Петрова. Москва: Академия МВД России, 1995. 244 с. 183. Криминология: учебник/под ред. акад. В. Н. Кудрявцева, проф. В. Е. Эминова. Москва: Юрист, 1995. 512 с. 184. Криминология: учебник для вузов/под общей редакцией доктора юридических наук, профессора А. И. Долговой. Москва: НОРМА ИНФРА, 1999. 784 с. 185. Криминология: учебник для юридических вузов. Санкт- Петербург: Санкт-Петербургский ун-т МВД России, 1999. 607 с. 186. Криминология: учебник/под ред. проф. Малкова В. Д. 4-е изд., перераб. и доп. Москва, 2011. 544 с. 187. Криминология: учебник для вузов/под общ. ред. д. ю. н., проф. А. И. Долговой. 3-е изд., перераб. и доп. Москва: Норма, 2005. 912 с. 188. Кримінологія: Загальна та Особлива частини: підручник / І. М. Даньшин, В. В. Голіна, М. Ю. Валуйська та ін.; за заг. ред. В. В. Голіни. 2-ге вид. перероб. і доп. Харків, 2009. 288 с. 189. Кримінологія. (Загальна частина): підручник/кол. авторів Блага А. Б., Богатирьов І. Г., Давиденко Л. М. та ін.; за заг. ред. О. М. Бандурки. Харків: Вид-во ХНУВС, 2010. 280 с. 190. Кримінологія. (Загальна частина): навч. посібник/кол. авторів Блага А. Б., Богатирьов І. Г., Давиденко Л. М. та ін.; за заг. ред. О. М. Бандурки. Харків: Вид-во ХНУВС, 2011. 240 с. 372 191. Кримінологічний довідник: довідкове видання/за наук. ред. д-ра юрид. наук, професора, академіка НАПрН України Бандурки О. М.; за заг. ред. д-ра юрид. наук, професора Джужі О. М. і д-ра юрид. наук, професора Литвинова О. М. Харків: Золота миля, 2013. 412 с. 192. Куба Н., Тополевський Р. Cистема оцінки ефективності роботи національної поліції. URL: http://khpg.org/index.php?id=1455530110 (дата звернення: 20.09.2016). 193. Кудрявцев В. Н. Свобода слова. Москва: Наука, 2006. 200 c. 194. Кудрявцев В. Н. Стратегии борьбы с преступностью. 2-е изд. испр. и доп. Москва: Наука, 2005. 366 с. 195. Кузнецова Н. Ф. Избранные труды/предисловие академика В. Н. Кудрявцева. Санкт-Петербург, 2003. 834 с. 196. Кулик О. Г. Всеукраїнське віктимологічне моніторингове опитування населення: теоретичні та організаційно-методичні засади. Наука і правоохорона діяльність. 2008. № 1. С. 76–84. 197. Кулик О. Кримінологічний аналіз злочинності в Україні: напрями вдосконалення методології та методики. Право України. 2009. № 7. С. 52–57. 198. Кулик О. Г. Злочинність в Україні: тенденції, закономірності, методи пізнання: монографія. Київ: Юрінком Інтер, 2011. 288 с. 199. Кулик О. Г. Система моніторингових досліджень злочинності в Україні та її кримінологічне значення. Кримінологічна теорія і практика: досвід, проблеми сьогодення та шляхи їх вирішення: тези доповідей наук.- теор. конф. (м. Київ, 20 березня 2014 року)/ред. кол. В. В. Коваленко, В. В. Чернєй, О. М. Джужа, В. В. Василевич та ін. Київ: Національна акад. внутр. справ, 2014. С. 27–28. 200. Куліш А. М. Організаційно-правові засади функціонування правоохоронної системи України: монографія: у 2 ч. Суми, 2007. Ч. І. 221 c. 201. Куц В. М. Науково-практичне забезпечення протидії злочинності. Протидія злочинності: теорія та практика: матеріали II міжвузівської науково-практичної конференції студентів, курсантів, аспірантів та молодих 373 учених, 15 жовтня 2010 р./Нац. акад. прокур. України, Нац акад. СБ України, Луган. держ. ун-т внутр. справ ім. Е.О. Дідоренка. Луганськ: РВВ ЛДУВС ім. Е. О. Дідоренка, 2011. 368 с. 202. Корнякова Т. Організаційно-методичне забезпечення діяльності органів прокуратури щодо запобігання злочинам проти довкілля. Право України. 2011. № 7. С. 210–217. 203. Кулик О. Г. Види кримінологічної інформації, їх методологічне та методичне значення. Наше право. 2013. № 8. С. 111–116. 204. Курс кримінології: Загальна частина: підруч.: у 2 кн./О. М. Джужа, П. П. Михайленко, О. Г. Кулик та ін.; за заг. ред. О. М. Джужи. Київ, 2001. Кн. 1. 352 с. 205. Кустовська О. В. Методологія системного підходу та наукових досліджень. Тернопіль: Економічна думка, 2005. 124 с. 206. Леванский В. А. Моделирование в социально-правовых исследованиях/отв. ред.: Гаврилов О. А. Москва: Наука, 1986. 156 c. 207. Лекарь А. Г. Профилактика преступлений: монография. Москва: Юрид. лит., 1972. 128 с. 208. Литвак О. М. Держава і злочинність. Київ: Атіка, 2004. 304 с. 209. Литвак О. М. Державний вплив на злочинність: кримінолого- правове дослідження. Київ: Юрінком Інтер, 2000. 280 с. 210. Литвинов А. Н. Предупреждение преступлений и правонарушений. Профилактическая работа с населеним: науч.-практ. пособие. Москва: Юркнига, 2004. 160 с. 211. Литвинов О. М. Методи впливу в системі механізму протидії злочинності. Форум права. 2006. № 3. С. 77–80. 212. Литвинов О. М. Механізм протидії злочинності та системний аналіз: проблеми синтезу. 2007. № 14. С. 149–152. 213. Литвинов О. М. До проблеми визначення соціально-правового механізму протидії злочинності. Форум права. 2007. № 3. С. 163–166. URL: 374 http://nbuv.gov.ua/j-pdf/FP_index.htrn_2007_3_26.pdf (дата звернення: 20.09.2016). 214. Литвинов О. М. Організаційні засади функціонування системи протидії злочинності. Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ. 2007. № 39. С. 37–44. 215. Литвинов О. М. Соціально-правовий механізм протидії злочинності в Україні: монографія. Харків: Вид-во Харк. нац. ун-ту внутр. справ, 2008. 446 с. 216. Литвинов О. М. Соціально-правовий механізм протидії злочинності в Україні (теоретичні та практичні засади): дис. … докт. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2010. 426 с. 217. Литвинов О. М. Соціально-правовий механізм протидії злочинності в Україні (теоретичні та практичні засади): автореф. дис. ... докт. юрид. наук: 12.00.08. Дніпропетровськ, 2010. 41 с. 218. Литвинов О.М. Стратегія протидії злочинності. Вісник Асоціації кримінального права України. 2013. № 1 (1). С. 377–387. 219. Литвинов О. М. Настільна книга ад‟юнкта та здобувача наукового ступеня (зі спеціальності 12.00.08 – кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право): науково-практичний посібник/за заг. ред. д.ю.н., проф. О. М. Литвинова. Донецьк: Кальміус, 2014. 260 с. 220. Литвинов О. М. І знову про загальну теорію протидії злочинності. Сучасна кримінологія: досягнення, проблеми, перспективи: матер. Міжнар. наук. конф., присв. 50-річчю каф. кримінології та кримінально-виконавчого права, Харків, 9 грудня 2016 р./за ред. В. Я Тація, Б. М. Головкіна. Харків: Право, 2016. С. 62–65. 221. Лише на один бал піднялась Україна у світовому рейтингу сприйняття корупції URL: http://ti-ukraine.org/news/oficial/5741.html (дата звернення: 20.09.2016). 375 222. Логунова М., Пшеничнюк О. Наукове забезпечення процесу формування й реалізації державної політики в умовах модернізації українського суспільства. Вісник Національної академії державного управління. 2012. Вип. 4. С. 201–210. 223. Лукашевич В. Г., Юнацький О. В. Моделювання у криміналістиці та пізнавальній діяльності слідчого: монографія. Київ: КНТ, 2008. 184 с. 224. Лук‟янчиков Є. Д. Інформаційне забезпечення розслідування злочинів: дис. … докт. юрид. наук: 12.00.09. Київ, 2005. 429 с. 225. Лунеев В .В. Преступность ХХ века. Мировые, региональные и российские тенденции/предисловие академика РАН В. Н. Кудрявцева. Москва: НОРМА, 1999. 525 с. 226. Лунеев В. В. Правовое регулирование общественных отношений – важный фактор предупреждения организованной и коррупционной преступности. Государство и право. 2001. № 5. С. 110–116. 227. Матеріали до засідання Комітету з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності щодо діяльності органів Національної поліції України: лист № 10305/01/25-2016. 37 с. 228. Матюхіна Н. П. Управління персоналом органів внутрішніх справ України (Теоретичні та прикладні аспекти): монографія. Харків: Вид-во Ун- ту внутр. справ, 1999. 287 с. 229. Малиновський В. Я. Державне управління: навчальний посібник. Луцьк, 2000. 558 с. 230. Мандзюк О. Кримінальний ренесанс: до чого призвела ліквідація УБОЗу URL: http://forbes.net.ua/ua/opinions/1417074-kriminalnij-renesans-do- chogo-prizvela-likvidaciya-ubozu (дата звернення: 20.09.2016). 231. Маноха О. Є. Системний аналіз в кримінології: автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 1996. 23 с. 232. Машлякевич Д. С., Литвинов О. М. Стратегії запобігання і протидії корупції в Україні : монографія. Харків, 2016. 260 с. 376 233. Мелехин О. Ю. Организационное обеспечение реализации уголовной политики органами внутренних дел. Общество и право. 2010. № 3 (30). С. 123–128. 234. Мельник М. І., Хавронюк М. І. Правоохоронні органи та правоохоронна діяльність: навч. посіб. Київ, 2002. 576 с. 235. Мельник М. І. Корупція – корозія влади (соціальна сутність, тенденції та наслідки, заходи протидії): монографія. Київ, 2004. 400 с. 236. Меркушин В. В. Борьба с транснациональной организованной преступностью: монография. Минск: Амалфея, 2003. 208 с. 237. Методика кримінологічного аналізу злочинності в Україні/О. М. Джужа, О. Г. Кулик, В. В. Василевич та ін.; за заг. ред. О. М. Джужи. Київ: КНУВС, 2006. 192 с. 238. Методологические проблемы общественных наук. Актуальные проблемы методологии общественных наук: материалы Всесоюз. конф. Москва: Наука, 1979. 472 с. 239. Методологические проблемы советской юридической науки/отв. ред. В. Н. Кудрявцев. Москва: Наука, 1980. 309 с. 240. Минин А. Я. Методологические аспекты информационно- аналитической разведки криминальной милиции. Актуальные проблемы теории и практики оперативно-розыскной деятельности органов внутренних дел на современном этапе: труды ВИПК МВД России. Домодедово, 2004. Вып. 4. Ч. 1. С.104–108. 241. Мирзорин М. Л. Средства массовой информации при освещении преступных событий: анализ недостатков в работе. Проблеми якості інформації про злочинність: кримінологічні дослідження. Луганськ: РВВ ЛДУВС ім. Е.О. Дідоренка, 2010. Вип.4. С. 222–228. 242. Миронов Н. Р. Укрепление законности и правопорядка в общенародном государстве – программная задача партии. Москва: Юрид. лит., 1964. 243 с. 377 243. Митрофанов А. А. Основні напрямки кримінально-правової політики в Україні: формування та реалізація. Одесса, 2004. 132 с. 244. Міжнародна організація з міграції. URL: http://iom.org.ua/ua (дата звернення: 20.09.2016). 245. Мозгова А. В. Поняття та рівні координації діяльності правоохоронних органів із протидії злочинності й корупції. Часопис Київського університету права. 2013. № 2. С. 290–294. 246. Моніторинговий кримінологічний аналіз злочинності в Україні (2009–2013 роки): монографія/Басараб Р. І., Богатирьова О. І., Бутович О. І. та ін.; за заг. ред. Є. М. Блажівського. Київ: Алеута, 2014. 634 с. 247. Мосьондз С.О. Основні форми державного регулювання науки в Україні. Вісник адвокатури України. 2013. № 2 (27). С. 24–29. 248. Мошак Г. Кримінологічні дослідження спеціалізованих установ ФРН і України. Право України. 2011. № 4. С. 213–219. 249. Музичук О. М. Контроль за діяльністю правоохоронних органів в Україні : монографія. Харків: Харківський національний університет внутрішніх справ, 2010. 654 с. 250. Музичук О. М. Особливості правоохоронних органів у державі як об‟єкта контролю. Право і Безпека. 2011. № 2. С. 80–86. 251. Науково-дослідницька діяльність студентів, курсантів, слухачів, аспірантів, ад‟юнктів та докторантів : довідник молодого вченого/уклад.: А. В. Байлов, О. М. Литвинов, В. В. Чумак. Харків: ХНУВС, Тім Пабліш Груп, 2016. 363 с. 252. Наукове забезпечення функціонування системи Міністерства внутрішніх справ України: адміністративно-правове регулювання: монографія/Т. А. Плугатар, О. В. Скоробагатько; ДНДІ МВС України. Вінниця: Нілан ЛТД, 2016. 200 с. 253. Національна стратегія у сфері прав людини на період до 2020 р.: Указ Президента України від 25.08.2015 р. № 501/2015. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/501/2015 (дата звернення: 20.09.2016). 378 254. Національна антикорупційна стратегія на 2011–2015 роки: схвалена Указом Президента України від 21.10.2011 р. № 1001/2011. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1001/2011 (дата звернення: 20.09.2016). 255. Наявні бази даних в органах державної влади, які містять інформацію про громадян. URL: http: old.dknii.gov.ua/?q=system/files/sites/default/files/ (дата звернення: 20.09.2016). 256. Нікітін Ю. В. Протидія злочинності в системі забезпечення внутрішньої безпеки українського суспільства: монографія. Київ: Національна академія управління, 2009. 373 с. 257. Новий тлумачний словник української мови: у 3-х томах/В.Яременко, О. Сліпушко. Київ: АКОНІТ, 2003. Т. 1. 926 с. 258. Новий тлумачний словник української мови: у 3 т. Вид. 2-е, випр. Київ: Аконіт, 2006. Т. 3/уклад. В. Яременко, О. Сліпушко. 864 с. 259. Нурутдинов А. Правоохранительная наука и практика – вместе в борьбе с преступностью. Профессионал: популярно-правовой альманах МВД России. 2008. № 2. С. 11–14. 260. Оболенський Ю. М. Розробка системи показників для моніторингу діяльності державних органів. Університетські наукові записки. 2005. № 3 (15). С. 321–329. 261. Овчаренко О. М., Дунаєва Т. Є. Удосконалення взаємодії правоохоронних органів у сфері протидії злочинності в контексті наближення до європейських стандартів. Питання боротьби зі злочинністю. 2011. Вип. 21. С. 144–154. 262. Одинцова О. В. Джерела кримінологічної інформації про організовану злочинність та їх використання у кримінологічній науці та практиці: дис. … канд. юрид. нау: 12.00.08. Харків, 2012. 182 с. 263. Одинцова О. В. Доступність джерел кримінологічної інформації, що утворюються в процесі діяльності органів внутрішніх справ України. Норма та девіація у правоохоронній діяльності: кримінологічні дослідження/редкол.: Є. Гнатенко та ін. [гол. ред. канд. філос. наук 379 В. І. Поклад]; Луган. держ. ун-т. внутр. справ ім. Е. О. Дідоренка. Луганськ: РВВ ЛДУВС ім. Е.О. Дідоренка, 2012. Вип. 6. С. 289–297. 264. Ольков С. Г. Аналитическая юриспруденция (методология юриспруденции): учебник. Москва: Юрлитинформ, 2013. Ч. І. 592 с. 265. Ольков С. Г. Аналитическая юриспруденция (методология юриспруденции): учебник. Москва: Юрлитинформ, 2013. Ч. ІІ. 432 с. 266. Организация деятельности органов внутренних дел по предупреждению преступлений: учебник для слушателей Академии управления МВД России/под ред. проф. В. Д. Малкова, доц. А. Ф. Токарева. Москва, 2000. 322 с. 267. Орловська Н. А. Судовий прецедент як джерело кримінального права України. Наукові праці Національного університету «Одеська юридична академія». 2014. Т. 14. С. 254–262. 268. Орлов Ю. В. Кримінологічна експертиза нормативно-правових актів і їх проектів: науково-методичне забезпечення: монографія. Сімферополь: Кримнавчпеддержвидав, 2010. 266 с. 269. Орлов Ю. В. Прогнозування кримінологічної ефективності проектів нормативно-правових актів: науково-методичні засади. Вісник Кримінологічної асоціації України. 2013. № 3. С. 132–144. 270. Орлов Ю. В. Політико-кримінологічна теорія протидії злочинності: монографія. Харків: Діса плюс, 2016. 656 с. 271. Ортинський В. Л., Кісіль З. Р., Ковалів М. В. Основи управління в органах внутрішніх справ України (схеми, визначення, поняття, принципи, основні засади): наочний посібник. Львів, 2007. 190 с. 272. Основи методології та організації наукових досліджень: навч. посіб. для студентів, курсантів, аспірантів і ад‟юнтів/за ред. А. Є. Конверського. Київ: Центр учбової літератури, 2010. 352 с. 273. Офіційний сайт ДНДІ МВС України. URL: http://www.dndi.centrmia. gov.ua. (дата звернення: 20.09.2016). 380 274. Оціночні звіти групи держав ради європи проти корупції (GRECO) щодо стану корупції в Україні. URL: http://old.minjust. gov.ua/anti_corruption_grecorep (дата звернення: 20.09.2016). 275. Палій М. Пробація та капеланство як нові перспективи взаємодії державних та релігійних інститутів у протидії злочинності в Україні URL: http://catholicnews.org.ua/maksim-paliy-probaciya-ta-kapelanstvo-yak-novi- perspektivi-vzaiemodiyi-derzhavnih-ta-religiynih (дата звернення: 20.09.2016). 276. Пестрецов М. Інформаційне-аналітичне забезпечення діяльності підрозділів карного розшуку у протидії злочинним посяганням на помешкання громадян. URL: http://www.jurnaluljuridic.in.ua/archive /2014/2/20.pdf (дата звернення: 20.09.2016). 277. Плішкін В. М. Теорія управління органами внутрішніх справ: підручник. Київ: Національна академія внутрішніх справ України, 1999. 694 с. 278. Повідомлення про оприлюднення проекту наказу МВС «Про затвердження Положення про підрозділи забезпечення прав людини територіальних органів Національної поліції України». URL: https://www.npu.gov.ua/uk/publish/article/1842099 (дата звернення: 20.09.2016). 279. Погрібний І. М., Магат Ю. І. Судовий прецедент та його значення в процесі подолання прогалин у законодавстві. Право і Безпека. 2009. № 3. С. 45–49. 280. Поклад В. И. Проблемы качества информационной базы криминологии. Проблеми якості інформації про злочинність: кримінологічні дослідження/Луган. держ. Ун-т внутр. справ ім. Е. О. Дідоренка. Луганськ: РВВ ЛДУВС ім. Е. О. Дідоренка, 2010. Вип. 4. С. 5–11. 281. Поліщук Г. С. Кримінологічна характеристика та запобігання злочинам проти довкілля (за матеріалами Причорноморського регіону України: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2006. 231 с. 282. Положення про координацію діяльності правоохоронних органів по боротьбі із злочинністю та корупцією: затверджено спільним наказом 381 Генерального прокурора України та керівників правоохоронних органів від 26.04.2012 р. № 43/375/166/353/284/241/290/256. URL: http://consultant.parus.ua/?doc=08AEUC200B (дата звернення: 20.09.2016). 283. Положення про організацію післядипломної освіти працівників Національної поліції: затверджене Наказом МВС України від 24.12.2015 № 1625. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/z0076-16 (дата звернення: 20.09.2016). 284. Положення про організацію службової підготовки працівників Національної поліції України: наказ Міністерства внутрішніх справ України 26.01.2016 р. № 50. URL: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/z0260-16 (дата звернення: 20.09.2016). 285. Положення про Департамент патрульної поліції, затверджене Наказом Національної поліції 06.11.2015 р. № 73 (у редакції наказу Національної поліції 18.11.2015 р. № 96). URL: http://patrol.police.gov.ua/wp- content/uploads/2016/03/polozhennyaproDPP-1.pdf (дата звернення: 20.09.2016). 286. Попович В. М. Економіко-кримінологічна теорія детінізації економіки: монографія. Ірпінь: Академія державної податкової служби України, 2001. 546 с. 287. Попович В. М. Теорія держави і права: концепція, праксеологія та методологія розвитку: монографія. Київ: Юрінком Інтер, 2015. 384 с. 288. Порядок ведення Єдиного державного реєстру судових рішень: постанова Кабінету Міністрів України від 25.05.2006 № 740. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/740-2006-%D0%BF (дата звернення: 20.09.2016). 289. Правовая информатика и кибернетика:учебник /Г. А. Атанесян, О. А. Гаврилов, П. Дѐри и др. Москва: Юрид. лит., 1993. 528 с. 290. Правова система України: історія, стан та перспективи: у 5 т./редкол.: В. Я. Тацій (голова), О. В. Петришин, Ю. В. Баулін та ін. 382 Кримінально-правові науки. Актуальні проблеми боротьби зі злочинністю в Україні. Т. 5. 840 с. 291. Правозахисні організації. URL: http://corruptua.org/pravozahisni- organizatsiyi/ (дата звернення: 20.09.2016). 292. Преступность среди социальных подсистем/Горшенков Г. Н., Кабанов П. А., Колесников В. В. и др.; под ред. Д. А. Шестакова. Санкт- Петербург: Юридический центр Пресс, 2003. 353 с. 293. Проблемы методологии системного исследования/под ред. И. В. Блауберга и др. Москва: Мысль, 1970. 455 с. 294. Проблеми інформаційно-аналітичного забезпечення протидії злочинності в Україні. URL: http://www.info-library.com.ua/books-text- 10120.html (дата звернення: 20.09.2016). 295. Проблеми протидії злочинності: підручник/Кальман О. Г., Козьяков І. М. та ін.; за заг. ред. проф. О. Г. Кальмана. Харків: Новасофт, 2010. 352 с. 296. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення регулювання відносин у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху: Закон України від 14.07.2015 р. № 596-VIII. URL: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/596-19/paran20#n20 (дата звернення: 20.09.2016). 297. Про запобігання корупції: Закон України від 14.10.2014 р. №1700-VII. URL: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/1700-18/page (дата звернення: 20.09.2016). 298. Про затвердження Положення про порядок ведення Єдиного реєстру досудових розслідувань: наказ Генеральної прокуратури України від 06.04.2016 р. № 139 . URL: http://www.gp.gov.ua/ua/pd.html?_ m=publications&_t=rec&id=110522 (дата звернення: 20.09.2016). 299. Про боротьбу з тероризмом: Закон України від 20.03.2003 р. № 638-IV. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/main/638-15 (дата звернення: 20.09.2016). 383 300. Про протидію торгівлі людьми: Закон України від 20.09.2011 р. № 3739-VI. URL: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/3739-17 (дата звернення: 20.09.2016). 301. Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини: Закон України від 23.02.2006 р. № 3477-IV. URL : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/3477-15 (дата звернення: 20.09.2016). 302. Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону: Закон України від 22.06.2000 р. № 1835-III. URL: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/1835-14 (дата звернення: 20.09.2016). 303. Про вищу освіту : Закон України від 01.07.2014 р. № 1556-VII. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1556-18 (дата звернення: 20.09.2016). 304. Про наукову і науково-технічну діяльність: Закон України від 26.11.2015 p. № 848-VIII URL: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/848- 19/page (дата звернення: 20.09.2016). 305. Про інноваційну діяльність: Закон України від 04.07.2002 р. № 40-IV. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/40-15 (дата звернення: 20.09.2016). 306. Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні: Закон України від 08.09.2011 р. № 3715-VI. URL: http://zakon.rada.gov.ua/ laws/show/3715-17 (дата звернення: 20.09.2016). 307. Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки: Закон України від 11.07.2001 р. № 2623-III. URL: http://zakon.rada.gov.ua/ laws/show/2623-14 (дата звернення: 20.09.2016). 308. Про прокуратуру: Закон України від 14.10.2014 р. № 1697-VII URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1697-18 (дата звернення: 20.09.2016). 309. Про Національне антикорупційне бюро України: Закон України від 14.10.2014 р. № 1698-VII. URL: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1698- 18 (дата звернення: 20.09.2016). 384 310. Про Національну поліцію: Закон України від 02.07.2015 р. № 580- VIII URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/580-19 (дата звернення: 20.09.2016). 311. Про Національну гвардію України: Закон України від 13.03.2014 р. № 876-VII. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/876-18 (дата звернення: 20.09.2016). 312. Про Державну прикордонну службу України: Закон України від 03.04.2003 р. № 661-IV. URL: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/661-15 (дата звернення: 20.09.2016). 313. Про Державну кримінально-виконавчу службу України: Закон України від 23.06.2005 р. № 2713-IV. URL: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2713-15 (дата звернення: 20.09.2016). 314. Про Державне бюро розслідувань: Закон України від 12.11.2015 р. № 794-VIII. URL: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/794-19 (дата звернення: 20.09.2016). 315. Про волонтерську діяльність: Закон України від 19.04.2011 р. № 3236-VI. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/3236-17 (дата звернення: 20.09.2016). 316. Про громадські об‟єднання: Закон України від 22.03.2012 р. № 4572-VI. URL: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/4572-17 (дата звернення: 20.09.2016). 317. Про державну службу: Закон України від 16.12.1993 р. URL: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/3723-12/page (дата звернення: 20.09.2016). 318. Про державну службу: Закон України від 10.12.2015 р. URL: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/889-19/page?text=%f7%e5%f2%e2%e5% f0%f2%e0+%ea%e0%f2%e5%e3%ee%f0%b3%ff#w21 (дата звернення: 20.09.2016). 319. Про особливості правового режиму діяльності Національної академії наук України, галузевих академій наук та статусу їх майнового 385 комплексу: Закон України від 07.02.2002 р. № 3065-III. Відомості Верховної Ради України. 2002. № 30. Ст. 205. 320. Про Державну програму невідкладних заходів з протидії злочинності на 2014–2016 роки: проект Закону України. URL: http://search.ligazakon. ua/l_doc2.nsf/link1/JG3OV00A.html (дата звернення: 20.09.2016). 321. Про основи державної політики щодо протидії злочинності: проект Закону України. URL: https://www.npu.gov.ua/uk/publish/article/314729 (дата звернення: 20.09.2016). 322. Про детінізацію ринку азартних ігор та забезпечення доходами бюджету з метою виконання соціальних зобов‟язань: проект закону України. URL: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=59089 (дата звернення: 20.09.2016). 323. Про Стратегію національної безпеки України: Указ Президента України від 12.02.2007 р. № 105. Офіційний вісник України. 2007. № 11. Ст. 389. 324. Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 11 вересня 2009 року «Про стан злочинності у державі та координацію діяльності органів державної влади: Указ Президента України від 27.10.2009 р. № 870. URL: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/870/2009 (дата звернення: 20.09.2016). 325. Про заходи щодо посилення боротьби зі злочинністю в Україні: рішення Ради національної безпеки і оборони України, введене в дію Указом Президента України №341/2015 від 16.06.2015 р. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/n0011525-15 (дата звернення: 20.09.2016). 326. Про систему заходів щодо усунення причин та умов, які сприяють злочинним проявам і корупції: Указ Президента України від 09.02.2004 р. № 175/2004. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/175/2004 (дата звернення: 20.09.2016). 386 327. Про затвердження Державної програми інформаційно- телекомунікаційного забезпечення правоохоронних органів, діяльність яких пов`язана з боротьбою із злочинністю: Постанова Кабінету Міністрів України від 08.04.2009 р. № 321. URL: http://zakon0.rada.gov.ua/ laws/show/321-2009-%D0%BF (дата звернення: 20.09.2016). 328. План заходів на 2016 рік з реалізації Стратегії кібербезпеки України, затверджений розпорядженням Кабінету Міністрів України від 24.06.2016 р. № 440-р. URL: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/440-2016- %D1%80#n12 (дата звернення: 20.09.2016). 329. Про затвердження міської цільової комплексної програми профілактики та протидії злочинності в м. Києві «Безпечна столиця» на 2016–2018 р.: рішення Київської міської ради від 14.04.2016 р. № 334/334. URL: http://kmr.ligazakon.ua/SITE2/l_docki2.nsf/alldocWWW/DA8AD8E2C8 4E2 53EC2257FB2006870C9?OpenDocument (дата звернення: 20.09.2016). 330. Про єдину комп‟ютерну інформаційну систему правоохоронних органів з питань боротьби зі злочинністю: Указ Президента України від 31.01.2006 р. № 80/2006. URL: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/80/2006 (дата звернення: 20.09.2016). 331. Про невідкладні додаткові заходи щодо посилення боротьби з організованою злочинністю і корупцією: Указ Президента України від 06.02.2003 р. URL: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/84/2003 (дата звернення: 20.09.2016). 332. Про затвердження Настанови про діяльність органів і підрозділів внутрішніх справ України з попередження злочинів: наказ МВС України від 25.06.2001 р. № 507. 333. Про затвердження Положення про Інтегровану інформаційно- пошукову систему органів внутрішніх справ України: наказ МВС від 12.10.2009 р. № 436. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/z1256-09 (дата звернення: 20.09.2016). 387 334. Про зареєстровані кримінальні правопорушення та результати їх досудового розслідування (2013–2016 рр.): статистична інформація Генеральної прокуратури України. URL: http://www.gp.gov.ua/ua/stat.html (дата звернення: 20.09.2016). 335. Про результати роботи з організованими групами та злочинними організаціями (2016 рік): статистична інформація Генеральної прокуратури України. URL: http://www.gp.gov.ua/ua/stat.html (дата звернення: 20.09.2016). 336. Програма забезпечення публічної безпеки і порядку в Харківській області на 2016–2017 роки: затверджена Рішенням Харківської обласної ради від 14.04.2016 р. № 106-VII. URL: http://www.oblrada.kharkov. ua/ua/programa-zabezpechennya-publichnoji-bezpeki-i-poryadku-v-kharkivskij- oblasti-na-2016-2017-roki (дата звернення: 20.09.2016). 337. Програма профілактики правопорушень у Волинській області на 2016– 2020 роки: затверджена Рішенням Волинської обласної ради від 19.05.2016 р. №5/5. URL: http://volynrada.gov.ua/session/5/5-0 (дата звернення: 20.09.2016). 338. Прокофьев Д. А. Некоторые проблемы правового обеспечения проведения криминологических исследований и использования их результатов в деятельности ОВД. Российский следователь: науч.-практ. и информ. изд. 2010. № 1. С. 28–30. 339. Проневич О. С. Довіра населення як критерій оцінювання ефективності діяльності правоохоронних органів. Форум права. 2015. № 4. С. 225–231. 340. Профілактика злочинів: підручник/О. М. Джужа, В. В. Василевич, О. Ф. Гіда та ін.; за заг. ред. д.ю.н., проф. О. М. Джужи. Київ: Атіка, 2011. 720 с. 341. Пучкова М. В. Обеспечение прав граждан органами управления союзной республики/отв. ред. Б. М. Лазарев. Москва: Наука, 1987. 140 с. 342. Рекомендації громадських слухань «Дотримання прав людини в діяльності МВС» (проект) Українська Гельсінська спілка з прав людини. 388 URL: http://helsinki.org.ua/articles/rekomendatsiji-hromadskyh-sluhan dotrym annya- prav-lyudyny-v-diyalnosti-mvs-proekt (дата звернення: 20.09.2016). 343. Романица В. Алгоритм работы по внедрению научной продукции в деятельность ОВДТ. Профессионал: популярно-правовой альманах МВД России. 2008. № 2. С. 7–8. 344. Садовский В. Н. Основания общей теории систем: Логико- методологический анализ. Москва: Наука, 1974. 280 с. 345. Сахаров А. Б. Криминология и ее значение для профилактической деятельности органов внутренних дел: лекция. Москва, 1985. 45 с. 346. Семир‟янов Д. Я. Інформаційно-аналітичне забезпечення управління підрозділами податкової міліції України: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.07. Ірпінь, 2004. 196 с. 347. Сердюк А. М. Щодо критеріїв ефективності діяльності поліції закордонних країн. Науковий вісник Херсонського державного університету. 2015. Вип. 3–2. Т. 2. С. 155–159. 348. Симоненко Д. А. Криминологическое обеспечение оперативно- розыскной деятельности. Вестник Воронежского института МВД России. 2013. Вып. № 3. С. 147–151. 349. Системна інформатизація правоохоронної діяльності/за ред. В. Дурдинця, М. Швеця. Київ: НДЦПУ АПрН України, 2007. 382 с. 350. Сівков С. «Взаємодія» і «координація»: масштабність понять. Закон и жизнь. 2013. № 6. С. 27–29. 351. Скакун О. Ф. Теорія держави і права: підручник. Харків: Консул, 2001. 656 с. 352. Скакун О. Ф. Теорія держави і права (Енциклопедичним курс): підручник. Видання 2-е, перероблене і доповнене. Харків: Еспада, 2009. 752 с. 353. Словник української мови. Академічний тлумачний словник (1970–1980). URL: http://sum.in.ua/s/forma (дата звернення: 20.09.2016). 389 354. Сомин В. Н. Социальное управление предупреждением преступности: Введение в теорию. Иркутск: Изд-во Иркутс. ун-та, 1990. 232 с. 355. Соціологи: Довіра українців до влади за рік радикально впала, лідери довіри – волонтери і церква. URL: http://www.unian.ua/society/1225738- sotsiologi-dovira-ukrajintsiv-do-vladi-za-rik-radikalno-vpala-lideri-doviri- volonteri-i-tserkva.html (дата звернення: 20.09.2016). 356. Спиридонов Л. И. Социология уголовного права. Москва: Наука, 1986. 240 с. 357. Співпраця VS Взаємодія. За матеріалами Collaboration vs. Cooperation, adizes.com. URL: http://innovations.com.ua/ua/blogs/mark/17587/spivpracya-vs-vzajemodiya (дата звернення: 20.09.2016). 358. Стамбульський план дій з боротьби проти корупції для Азербайджану, Вірменії, Грузії, Казахстану, Киргизської Республіки, Російської Федерації, Таджикистану та України. URL: https://www.oecd.org/countries/ ukraine/43846543.pdf (дата звернення: 20.09.2016). 359. Стан та структура злочинності в Україні (2010–2012 рр.): статистика МВС. URL: http://www.mvs.gov.ua/ua/ (дата звернення: 20.09.2016). 360. Стеблинська О.С. Нормативно-правове забезпечення міжнародного співробітництва в боротьбі з організованою злочинністю. Право і Безпека. 2010. № 3 (35). С. 23–26. 361. Стратегія національної безпеки України, затверджена Указом Президента України від 26.05.2015 р. № 287/2015. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/287/2015/paran14#n14 (дата звернення: 20.09.2016). 362. Стратегія державної політики щодо наркотиків на період до 2020 року: розпорядження Кабінету Міністрів України від 25.03.2015 р. № 514-р. 390 URL: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/514-2015-%D1%80 (дата звернення: 20.09.2016). 363. Стратегія кібербезпеки України: затверджена Указом Президента України від 15.03.2016 р. № 96/2016. URL: http://zakon3.rada.gov.ua/ laws/show/96/2016 (дата звернення: 20.09.2016). 364. Стратегія розвитку системи запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення на період до 2020 року: схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 30.12.2015 р. № 1407-р. URL: http://zakon4.rada. gov.ua/laws/show/1407- 2015-р (дата звернення: 20.09.2016). 365. Стратегія сталого розвитку «Україна – 2020»: схвалена Указом Президента України від 12.01.2015 р. № 5/2015. URL: http://zakon4.rada. gov.ua/laws/show/5/2015 (дата звернення: 20.09.2016). 366. Стратегія розвитку органів внутрішніх справ України: схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 22.10.2014 р. № 1118-р. URL: http://www.kmu.gov.ua/document/247780692/R01118-00.doc (дата звернення: 20.09.2016). 367. Стратегія розвитку інформаційного суспільства в Україні: розпорядження Кабінету Міністрів від 15.05.2013 р. № 386-р URL: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/386-2013-%D1%80/page (дата звернення: 20.09.2016). 368. Структура апарату Національної поліції України (станом на 22.06.2016). Управління забезпечення прав людини. URL: https://www.npu.gov.ua/uk/publish/article/1998717 (дата звернення: 20.09.2016). 369. Ступник Я. В., Литвинов О. М. Кримінологічний аналіз механізму протидії наркозлочинності: монографія. Харків: НікаНова, 2012. 194 с. 370. Тарасов Ю. Н. Философия науки. Воронеж: МОУ ВЭПИ, 2006. 212 с. 391 371. Тематичні звіти Спеціальної моніторингової місії ОБСЕ в України. URL: http://www.osce.org/node/157991 (дата звернення: 20.09.2016). 372. Теоретические основы предупреждения преступлений/отв. ред. В. К. Звирбуль и др. Москва: Юрид. лит., 1977. 287 с. 373. Теория государства и права: учебник для ВУЗов/под. ред. М. М. Рассолова, В. О. Лучина, Б. С. Эбзеева. Москва, 2001. 640 с. 374. Теорія держави і права: навчальний посібник/розроб.: О. М. Головко, М. Ю. Бурдін, О. В. Турута та ін. Харків: ХНУВС, 2014. 152 с. 375. Теорія держави і права/Н. М. Крестовська, Л. Г. Матвеева. Київ: Юрінком Інтер, 2015. 584 с. 376. Типова інструкція про порядок ведення обліку, зберігання, використання і знищення документів та інших матеріальних носіїв інформації, що містять службову інформацію: постанова Кабінету Міністрів України від 19.10.2016 р. № 736. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/ laws/show/736-2016-%D0%BF (дата звернення: 20.09.2016). 377. Титаренко О. О. Сучасний стан розвитку кримінологічних досліджень, пов‟язаних із запобіганням злочинам у сфері громадської безпеки та громадського порядку. Науковий вісник Дніпропетровського юридичного інституту МВС України: збірник наукових праць. 2010. № 4. С. 263–268. 378. Тимчук О. Л. Злочинність в США: кримінологічний аналіз. Влада. Людина. Закон. 2013. № 1. С. 33–40. 379. Тимчук О. Л. Окремі аспекти стратегії протидії злочинності в Україні та в США. Право і суспільство. 2015. № 5 (3). С. 162–168. 380. Тихий В. П. Правова природа, повноваження, рішення та висновки Конституційного Суду України. Право України. 2010. № 6. С. 26– 32. 381. Толкачев К. Б. Органы внутренних дел в механизме обеспечения личных конституционных прав и свобод граждан: моногр. Уфа: Уфимская ВШ МВД СССР, 1991. 168 с. 392 382. Топчій В. В. Взаємодія та координація в діяльності органів внутрішніх справ з виявлення та розкриття злочинів. Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія Право. 2015. Вип. 30. Т. 2. С. 165–169. 383. Триньова Я. О. Кримінально-правове забезпечення протидії злочинності. Науковий вісник Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ. 2013. № 1. С. 401–412. 384. Трошин Д. М. Методологические проблемы современной науки. Москва: Высшая школа, 1966. 175 с. 385. Угода про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони, ратифікована із заявою Законом України № 1678-VII від 16.09.2014 р. URL: http://zakon5.rada. gov.ua/laws/show/984_011 (дата звернення: 20.09.2016). 386. Угода про співробітництво між Генеральною прокуратурою України та Федеральною прокуратурою Королівства Бельгія у боротьбі з кіберзлочинністю, організованою злочинністю, корупцією і тероризмом від 15.10.2015 р. URL: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/056_017 (дата звернення: 20.09.2016). 387. Український центр порозуміння. URL: http://uccg.org.ua/ (дата звернення: 20.09.2016). 388. Уемов А. И. Системный подход и общая теория систем. Москва: Мысль, 1978. 272 с. 389. Философия: основные идеи и принципы: Популярный очерк/А. И. Ракитов, В. М. Богуславский, В. Е. Чертихин, Г. И. Эзрин. Москва: Политиздат, 1985. 368 с. 390. Форос В. Г. Суб‟єкти діяльності щодо попередження злочинів та протидії злочинності. Правова держава. 2012. № 14. С. 179–184. 391. Фріс П. Л. Кримінально-правова політика Української держави: теоретичні, історичні та правові проблеми. Київ: Атіка, 2005. 332 с. 393 392. Фріс П. Л. Інформаційне забезпечення політики у сфері боротьби зі злочинністю. URL: http://www.nbuv.gov.ua/old_jrn/Soc_Gum/App/2009 38/APP_38_Fris.pdf (дата звернення: 20.09.2016). 393. Фундація «Гармонізоване суспільство». URL: http://cfscom.org/ (дата звернення: 20.09.2016). 394. Харитонов А. Н. Государственный контроль над преступностью: (теоретические и правовые проблемы): монография. Омск: Омский юрид. ин- т МВД России, 1997. 240 с. 395. Харитонов А. Н. Понятие, содержание и формы государственного контроля над преступностью. Омск: ВШ МВД России, 1995. 40 с. 396. Хатія Деканоідзе: «Поліцейський омбудсмен повинен працювати за новими стандартами». URL: https://www.npu.gov.ua/uk/publish/article/1991592 (дата звернення: 20.09.2016). 397. Хачатурян Х. В. Реформування державного управління в контексті концептуальних управлінських інновацій. Державне будівництво. 2007. № 1 (1). URL: http://www.kbuapa.kharkov.ua/e-book/db/2007-1- 1/doc/1/08.pdf (дата звернення: 20.09.2016). 398. Храмов С. М. Віктимологічний моніторинг населення як засіб виявлення латентних злочинів. Південноукраїнський правничий часопис. 2013. № 3. С. 49–52. 399. Храмцов О. М. Кримінально-правове та кримінологічне забезпечення охорони особи від насильства: монографія. Харків: НікаНова, 2015. 472 с. 400. Хрусталев Е. О. Методологические аспекты компьютерной технологии системного анализа фонда нормативно-правовых документов. Государство и право. 1993. № 9. С. 122–127. 401. Хряпінський П. В. Заохочувальні норми як інструмент захисту законних прав і свобод людини у кримінальному праві України. Кримінальне право: традиції та новації. Полтава; Харків, 2015. С. 296–300. 394 402. Христинченко Н. П. Національна академія наук України – ключовий суб‟єкт наукової діяльності в Україні. Наукові праці Національного університету «Одеська юридичної академія»: зб. наук. пр./редкол.: С. В. Ківалов (голов. ред.), М. В. Афанасьєва (заст. голов. ред.), Ю. П. Аленін та ін.; відп. за вип. М. В. Афанасьєва, МОН України, НУ ОЮА. Одеса: Юрид. л-ра, 2014. Т. 15. С. 307–312. 403. Христинченко Н. П. Суб‟єкти наукової діяльності в Україні. Наше право. 2014. № 5. С. 50–53. 404. Цехан Д. М., Луцюк П. С. Інформаційно-аналітичне забезпечення запобігання злочинам у сфері господарської діяльності оперативними підрозділами ОВС. URL: http://www.gp.gov.ua/ua/pd.html? m=publications&_t=rec&id=110522http://criminology.onua.edu.ua/?p=477 (дата звернення: 20.09.2016). 405. Цехмістрова Г. С. Основи наукових досліджень: навчальний посібник. Київ: Слово, 2004. 240 с. 406. Цивільний контроль за діяльністю міліції: організаційно-правові питання: науково-практичний посібник/за заг. ред. М. І. Іншина, О. М. Музичука, Р. С. Веприцького. Харків: Вид-во ХНУВС, 2008. 206 с. 407. Черненко Т. Громадська думка як чинник ефективності діяльності правоохоронних органів в Україні: аналітична записка. URL: http://www.niss.gov.ua/articles/468/ (дата звернення: 20.09.2016). 408. Шакун В. І. Концептуальні засади розвитку кримінологічної науки в Україні. Вісник Асоціації кримінального права України. 2013. № 1 (1). С. 366–376. 409. Шаповал В. М. Становлення конституціоналізму в Україні: проблеми теорії. 1998. № 5. С. 25–29. 410. Шаргородский М. Д. Прогноз и правовая наука. Правоведение. 1971. № 1. С. 40–50. 411. Шкуро В. В. Кримінологічна характеристика та протидія суїцидальності як фоновому для злочинності явищу : дис. … канд. юрид. 395 наук : 12.00.08 ; Харківський національний університет внутрішніх справ, 2016. 250 с. 412. Шостко О. Ю. Організована злочинність у системі координат зарубіжного досвіду. Вісник Асоціації кримінального права України. 2014. № 1 (2). С. 242–254. 413. Щорічна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини про стан додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні. 2015 р. URL: www.ombudsman.gov.ua/files/Dopovidi/ Dopovid_2015_10b.pdf (дата звернення: 20.09.2016). 414. Щорічна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини про стан додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні. Kиїв, 2015. 552 c. 415. Эффективность уголовно-правовых мер борьбы с преступностью. моногр./под ред. Б. С. Никифорова. Москва: Юрид. лит., 1968. 255 с. 416. Ядов В. А. Социологическое исследование: методология, программа, методы. Москва: Наука, 1987. 328 с. 417. Янчук А. Шляхи формування основ нормативно-правового забезпечення реформування правоохоронної системи України: до постановки проблеми // Наукові записки Інституту законодавства Верховної Ради України. 2016. № 1. С. 107–116. 418. Beschastnyy V. М. Problems improve information support anti-crime. Visegrad journal on human rights. 2015. № 6/1. P. 34–38. 419. Beschastnyy V. М. Forms, methods and ways of regulatory framework combating crime in Ukraine. Visegrad journal on human rights. 2016. № 5. P. 62–66. 420. Committee of Experts on the Evaluation of Anti-Money Laundering Measures and the Financing of Terrorism (MONEYVAL). URL: http://www.coe.int/t/dghl/monitoring/moneyval/default_en.asp (дата звернення: 20.09.2016). 396 421. Greene J. Evaluating Planned Change Strategies in Modern Law Enforcement: Implementing Community-Based Policing. Brodeur J. 1998. 146 р. 422. European Commission for the Efficiency of Justice – CEPEJ. URL: http://vkksu.gov.ua/ua/mijnarodne-spivrobitnitstvo/spivrobitnitstvo-z-radou-vropi- ta-evropeyskim-souzom/european-commission-for-the-efficiency-of-justice-cepej (дата звернення: 20.09.2016). 423. PEEL 2014 Methodology. URL: http://www.justiceinspectorates. gov.uk/hmic/wp-content/uploads/2014-peel-methodology.pdf (дата звернення: 20.09.2016). 424. Trafficking in persons report June 2016. URL: http://www.state.gov/documents/organization/258876.pdf (дата звернення: 20.09.2016). 397 ДОДАТОК Акти впровадження результатів дисертаційного дослідження 398 399 400