Харківський національний університет внутрішніх справ Міністерство внутрішніх справ України Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису ГРИЧАНЮК МАРИНА ВОЛОДИМИРІВНА УДК 343.8 ДИСЕРТАЦІЯ МЕХАНІЗМ ПРОТИДІЇ ЗЛОЧИННОСТІ НЕПОВНОЛІТНІХ 12.00.08 «Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право» 081 – Право Подається на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук (доктора філософії) Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей, результатів і текстів інших авторів мають посилання на відповідне джерело. _________________ М. В. Гричанюк Науковий керівник: Литвинов Олексій Миколайович доктор юридичних наук, професор, заслужений працівник освіти України Харків – 2018 2 АНОТАЦІЯ Гричанюк М. В. Механізм протидії злочинності неповнолітніх. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук (доктора філософії) за спеціальністю 12.00.08 «Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право» (081 – Право). – Харківський національний університет внутрішніх справ, Харків, 2018. Дисертація є одним із перших комплексних кримінологічних досліджень механізму протидії злочинності неповнолітніх, у процесі якого здійснено теоретичне узагальнення та надано практичне бачення особливостей і закономірностей його функціонування, а також сформульовано низку концептуальних висновків, пропозицій та рекомендацій, спрямованих на досягнення мети дисертаційного дослідження. Надано визначення злочинності неповнолітніх, під якою запропоновано розуміти складне, багатовимірне, соціальне, історично зумовлене негативне явище, що є самостійним видом у структурі загальної злочинності зі специфікою як щодо особи злочинця, так і щодо причин та умов, що її породжують, характеристичних показників та заходів протидії. Встановлено, що велика кількість наукових досліджень означеної проблематики, безумовно, свідчить про її актуальність і злободенність на різних етапах розвитку суспільства, нерозривний діалектичний зв’язок минулого і сьогодення та логічного спрямування в майбутнє. Знання про сутність і генезу злочинності неповнолітніх, подане крізь призму комплексного підходу до тенденцій її історичного розвитку, ознак та характеру, пізнання її як багатовекторного соціально небезпечного явища реальної дійсності, форми і методи протидії якому формувалися століттями, слугує міцною основою вдосконалення та оптимізації. Державна політика стосовно протидії злочинності неповнолітніх на різних етапах розвитку суспільства була неоднозначною, не завжди була планомірною 3 (від надмірної жорстокості до надмірної поблажливості) і залежала від багатьох чинників історичного розвитку суспільства. Сучасний етап розвитку суспільства характеризується відновленням роботи в напрямі підвищення ефективності профілактичних заходів серед неповнолітніх, схильних до злочинних проявів, проведення досліджень із пошуку нових, більш дієвих форм і методів роботи для досягнення позитивного результату. Під правовим забезпеченням протидії злочинності неповнолітніх пропонується розуміти систему нормативно-правових актів, що забезпечують існування правового поля, у межах якого безпосередньо відбувається діяльність, пов’язана з протидією цьому явищу шляхом визначення її завдань, цілей, принципів, суб’єктів, що її здійснюють, а також форм і методів реалізації запобіжних заходів. Тобто це сукупність юридичних норм, що регулюють відносини в суспільстві щодо протидії злочинності неповнолітніх та мають матеріальне вираження в конкретних нормативно-правових актах (кодексах, законах, підзаконних нормативно-правових актах). Встановлено, що сучасний правовий складник механізму протидії злочинності неповнолітніх є розбалансованим, характеризується відсутністю концептуальної цілісності з таких причин: недосконалість законодавчих актів, неузгодженість їх між собою, подекуди суперечливість їхнього змісту, відсутність цілісної системи законодавчих актів; часто ситуативне та безсистемне розроблення нормативно-правових актів у сфері протидії злочинності неповнолітніх; відсутність практики кримінологічної експертизи проектів відповідних документів; неадаптованість чинних нормативно-правових актів щодо протидії злочинності неповнолітніх до сучасного політичного курсу держави; конкурентність між нормами законодавства та відповідними рішеннями місцевих органів влади й управління. Обґрунтовано необхідність розширення меж теоретичного розуміння й удосконалення на системній основі практичного застосування правового складника механізму протидії злочинності неповнолітніх. 4 У контексті викладеного запропоновано прийняття окремого закону «Про протидію злочинності неповнолітніх» як нормативно-правової основи визначення пріоритетних напрямів діяльності відповідних суб’єктів щодо реагування на нові форми і способи вчинення протиправних діянь неповнолітніми шляхом регулювання самого механізму протидії злочинності неповнолітніх. У результаті аналізу стану злочинності неповнолітніх встановлено, що починаючи з 2012 р., за статистичними даними, спостерігається динамічне зниження кількості злочинів, вчинених неповнолітніми або за їхньої участі, ця тенденція протрималась до 2016 р., дещо збільшилась кількість злочинів, вчинених неповнолітніми у 2017 р. Загальні позитивні тенденції стану злочинності неповнолітніх пояснено кількома обставинами. По-перше, поступово зменшується загальна чисельність населення і, відповідно, неповнолітніх осіб в її структурі. По-друге, на вказані показники злочинності суттєво вплинула низка правових та організаційно- управлінських чинників, зокрема зміни в реєстраційній процедурі щодо фіксації заяв і повідомлень про вчинені злочини та новий процесуальний порядок реагування на них з боку правоохоронних органів, встановлені КПК України. По- третє, необхідно брати до уваги суттєве значення для показників злочинності рівня латентності злочинів, що вчинюються неповнолітніми. Незначне збільшення показників злочинності неповнолітніх у 2017 р. свідчить про небезпеку зростання рівня злочинності неповнолітніх, яке перш за все проявляється в тому, що вона становить основу для відтворення загальної злочинності. Цей вид злочинності перебуває під впливом і в залежності від злочинності дорослих, має з нею загальні причини. Найбільшу небезпеку становлять злочини, що вчиняються неповнолітніми разом із дорослими. Це своєрідна передача злочинного досвіду. А звідси випливає рецидив злочинності неповнолітніх, підвищення його професіоналізму і, відповідно, рівня. Таким чином, внутрішньодержавний вимір системи кримінологічних показників злочинності неповнолітніх є основою для розуміння форм і генези кримінальної активності цієї категорії громадян, інформаційною, описово- 5 пояснювальною моделлю як об’єкта подальшого кримінологічного дослідження і прогнозування. Протидія злочинності неповнолітніх являє собою різновид соціальної системи. До елементів, що її характеризують, слід відносити: цілі, завдання, суб’єкти, об’єкти, рівні, принципи, а також правове забезпечення цієї діяльності та напрями вдосконалення функціонування механізму протидії злочинності неповнолітніх. Концепція механізму протидії злочинності неповнолітніх охоплює не лише його складники та базові характеристики, а й ідеологію, онтологічні основи та найважливіші умови побудови й функціонування такого механізму. Окрім цього, наведено та обґрунтовано аргументи щодо позиції про динамічність, функціональність і комплексність механізму протидії злочинності неповнолітніх та взаємозумовленість цих характеристик. До об’єкта протидії злочинності неповнолітніх передусім слід віднести детермінанти злочинності неповнолітніх; криміногенне середовище формування особи злочинця; окремі негативні риси неповнолітніх злочинців. Визначено пріоритетні напрями і заходи нейтралізації детермінаційного комплексу злочинності неповнолітніх, а саме: приведення у відповідність до сучасних соціально-економічних реалій процесу переходу на якісно новий ступінь протидії злочинності неповнолітніх; забезпечення комплексного характеру протидії злочинності неповнолітніх; забезпечення функціональної та організаційної єдності суб’єктів протидії злочинності неповнолітніх. При цьому діяльність значної кількості суб’єктів у зазначеній сфері повинна бути узгодженою між собою й системою в цілому; налагодження тісного взаємозв’язку силових відомств із державними органами виконавчої влади в межах наданих їм законом повноважень щодо реалізації завдань протидії злочинності неповнолітніх; спрямування діяльності громадських організацій на реалізацію низки заходів щодо протидії злочинності неповнолітніх; перехід до відновного правосуддя як альтернативи способам реагування на злочини, вчинені неповнолітніми. 6 Визначено чіткий перелік заходів протидії злочинності неповнолітніх та вимоги, необхідні для підвищення ефективності застосування цих заходів: запровадження єдиної національної стратегії протидії злочинності, у межах якої окремого значення набували б проблеми протидії злочинності неповнолітніх; забезпечення комплексного, наступального, планового та всеосяжного характеру протидії злочинності неповнолітніх; поєднання різних прийомів, методів та, відповідно, засобів протидії, що сприятиме підвищенню ефективності профілактичної роботи і зниженню рівня злочинності неповнолітніх; урахування основних детермінант злочинної поведінки, особи злочинця, мікросоціального середовища, конкретної життєвої ситуації при застосуванні певних заходів протидії; викорінення формалізму у підходах до організації та здійснення заходів протидії на різних рівнях; спрямування заходів протидії злочинності неповнолітніх на забезпечення їхньої реабілітації та соціалізації; наукове обґрунтування характеру заходів протидії, їхні систематизація та взаємозв’язок. Охарактеризовано суб’єктний склад механізму протидії злочинності неповнолітніх з акцентом на відповідних структурних підрозділах Національної поліції України. Напрямами вдосконалення діяльності підрозділів ювенальної превенції щодо протидії злочинності неповнолітніх визначено: покращання рівня підготовки (перепідготовки) кадрів для роботи у відповідних підрозділах; налагодження взаємодії між структурними підрозділами Національної поліції України та іншими суб’єктами протидії злочинності неповнолітніх; удосконалення системи інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності Національної поліції України, пов’язаної з протидією злочинності неповнолітніх. Наголошено на тому, що, незважаючи на досить розгалужену мережу суб’єктів протидії злочинності неповнолітніх, її характеризує недосконалість зв’язків між ними, відсутність чіткої конкретизації їхніх повноважень та недоліки нормативно-правового забезпечення реалізації притаманних їм функцій. Обґрунтовано потребу запровадження в Україні ювенальної юстиції, яка б передбачала: комплексну взаємодію державних і недержавних установ та організацій з метою виявлення глибинних процесів у цій сфері та причин, що 7 породжують злочинність серед неповнолітніх, адекватне реагування на них; запобігання вчиненню злочинів та їхню профілактику; правовий вплив на неповнолітніх, які вчинили злочини, та осіб, які своїми діями сприяли їхній асоціальній поведінці; соціальну реабілітацію неповнолітніх правопорушників та адаптацію їх у суспільстві. На підставі вищевикладеного констатовано, що підвищення ефективності функціонування механізму протидії злочинності неповнолітніх є злободенною та нагальною проблемою суспільства, розв’язання якої знаходиться в різних взаємопов’язаних площинах: соціально-політичній, соціально-економічній, ідеологічній, морально-психологічній та ін. Її вирішення дозволить поставити під контроль розвиток криміногенної ситуації, пов’язаної зі злочинністю неповнолітніх, створити об’єктивні основи успішної протидії їй, усунути та нейтралізувати причини і умови, що її породжують. Ключові слова: неповнолітні, злочинність неповнолітніх, протидія злочинності, механізм, система, правове забезпечення, показники злочинності неповнолітніх, заходи запобігання, суб’єкти протидії злочинності неповнолітніх. Hrychaniuk M. V. Mechanism of Counteracting Juvenile Delinquency. – The qualification scientific work published as manuscript. Thesis for a Candidate Degree in Law (Doctor of Philosophy), Speciality 12.00.08 «Criminal Law and Criminology; Criminal Executive Law» (081 – Law). – Kharkiv National University of Internal Affairs, Kharkiv, 2018. The dissertation is a comprehensive criminological research of the mechanism of counteracting juvenile delinquency, in the course of which the author has carried out theoretical generalization and has provided a practical vision of its features and regularities, has formulated a number of conceptual conclusions, propositions and recommendations aimed at achieving the objective of the dissertation research. The author has provided the definition of juvenile delinquency, which has been suggested to understand as the complex multidimensional social historically determined negative phenomenon, which is an independent form in the structure of general crime 8 with the specifics both in terms of the offender’s personality and in terms of causes and conditions that generate it, indicators that characterize it, and counteraction measures. It has been established that a large number of scientific research of the mentioned problem, absolutely testifies about its relevance and urgency at various stages of development of society, the inextricable dialectical connection of the past and present and logical direction into the future. Knowledge about the essence and genesis of juvenile delinquency through the prism of a comprehensive approach to the tendencies of its historical development, features and character, cognition as a multi-vector socially dangerous phenomenon of reality, forms and methods of counteraction to which have been formed for centuries, serves as a solid foundation for their perfection and optimization. The state policy on the measures aimed at combating juvenile delinquency at various stages of development of society was ambiguous, was not always systematic (from excessive cruelty to excessive leniency) and depended on many factors of the historical development of society. The present stage of development of society is characterized by the restoration of the work aimed at increasing the effectiveness of preventive measures among juveniles, who are prone to criminal manifestations, conduction of research on finding new, more effective forms and methods of work to achieve positive results. The author under the legal provision of counteracting juvenile delinquency, has offered to understand the system of normative and legal acts that ensure the existence of a legal field, within which activities are directly related to counteracting this phenomenon by defining its tasks, objectives, principles, subjects that carry it out, as well as the forms and methods of implementing preventive measures. That is, the set of legal norms regulating relations in society on counteracting juvenile delinquency and have material expression in specific legal acts (codes, laws, by-laws and regulations). It has been established with authenticity that the current legal component of the mechanism of counteracting juvenile delinquency is unbalanced, characterized by the lack of conceptual integrity for the following reasons: the imperfection of legislative acts, their inconsistency among themselves, sometimes contradictory to their content, 9 the lack of a coherent system of legislative acts; often situational and unsystematic development of regulatory acts in the field of counteracting juvenile delinquency; the absence of practice of criminological examination of the bills of corresponding documents; non-adaptation nature of the existing regulatory acts on combating juvenile delinquency to the current political course of the state; competition between the norms of the law and the relevant decisions of local authorities and administration agencies. The author has substantiated the necessity of expanding the limits of theoretical understanding and improvement on the systemic basis of practical application of the legal component of the mechanism of counteraction to juvenile delinquency. In the context of the presented material, the author has suggested to adopt a separate Law “On Counteraction to Juvenile Delinquency” as a normative and legal basis for determining the priority areas of activity of the relevant subjects in terms of responding to new forms and methods of committing unlawful acts by minors in the form of regulating the mechanism of counteracting juvenile delinquency. As a result of the analysis of juvenile delinquency the author has established that starting from 2012, according to statistical data, there is a dynamic decrease in the number of crimes committed by minors or with their participation, this tendency lasted until 2016, the number of crimes committed by minors increased slightly in 2017. The general positive tendencies of juvenile delinquency are explained by several circumstances. First, the total population and, accordingly, the number of minors in its structure are gradually decreasing. Secondly, a number of legal, organizational and managerial factors have significantly affected the mentioned indicators of crime, in particular, changes in the registration procedure for recording statements and reports on committed crimes and a new procedure for responding to them by law enforcement agencies established by the Criminal Procedural Code of Ukraine. Thirdly, it is necessary to take into account the importance of crime indicators for the level of latency of crimes committed by minors. A slight increase in juvenile delinquency rates in 2017 indicates the danger of an increase in juvenile delinquency level, which is manifested, above all, in the fact that it forms the basis for the reproduction of general crime. This type of crime is influenced 10 and dependent on the crime of adults, has common reasons. The greatest danger has the crimes committed by minors along with adults. This is a kind of transfer of criminal experience. And therefore, there is the recidivism of juvenile delinquency, the increase of its professionalism and, accordingly, its level. Thus, the internal measurement of the system of criminological indicators of juvenile delinquency is the basis for understanding the forms and genesis of criminal activity of this category of citizens, informational, descriptive – explanatory model, as the object of further criminological research and forecasting. Counteracting juvenile delinquency is a type of social system. The elements that characterize it should include: goals, objectives, subjects, objects, levels, principles, as well as the legal provision of this activity and the directions of improving the functioning of the mechanism of counteracting juvenile delinquency. The concept of the mechanism of counteracting juvenile delinquency covers not only its components and basic characteristics, but also the ideology, ontological foundations and the most important conditions for the construction and functioning of such a mechanism. Besides, provided arguments are grounded on the position on the dynamics, functionality and complexity of the mechanism of counteracting juvenile delinquency and the interdependence of these characteristics. The object of counteracting juvenile delinquency, first of all, should include the determinants of juvenile delinquency; criminogenic environment for the formation of the offender’s personality; certain negative features of juvenile offenders. The author has defined the priority directions and measures for the neutralization of the determination complex of juvenile delinquency, namely: compliance of the process of transition to a qualitatively new degree of counteraction to juvenile delinquency with the modern socio-economic realities; ensuring the complex nature of counteracting juvenile delinquency; ensuring functional and organizational unity of the subjects counteracting juvenile delinquency. Besides, the activities of a large number of subjects in this field must be coordinated among themselves and the system in the whole; establishment of close interconnection of law enforcement agencies with state agencies of executive power within the limits of powers granted to them by law, in 11 relation to the implementation of the tasks of counteracting juvenile delinquency; directing the activities of NGOs to implement a number of measures to counteract juvenile delinquency; the transition to restorative justice as an alternative to the ways of responding to crimes committed by minors (persuasion - coercion). The author has determined a clear list of measures aimed at counteracting juvenile delinquency and the requirements necessary to increase the effectiveness of the implementation of these measures: implementation of a single national crime prevention strategy, where particular attention would be given to problems related to counteracting juvenile delinquency; ensuring comprehensive, offensive, planned and universal character of counteraction to juvenile delinquency; a combination of different techniques, methods and, accordingly, means of counteraction, which will increase the effectiveness of preventive work and reduction of the level of juvenile delinquency; taking into account the main determinants of criminal behavior, the offender’s personality, the microsocial environment, the concrete situation of life in the application of certain measures of counteraction; the elimination of the existing formalism in the approaches to organization and the implementation of countermeasures at different levels; directing measures to counteract juvenile delinquency to ensure their rehabilitation and socialization; scientific substantiation of the nature of counteraction measures, their systematization and interconnection. The author has characterized the parties of the activity on counteracting juvenile delinquency with an emphasis on the corresponding structural subdivisions of the National Police of Ukraine. The directions of improvement of the activities of juvenile preventive units in combating juvenile delinquency are as follows: improvement of the level of training (retraining) of personnel to work in the relevant departments; establishment of interaction between structural subdivisions of the National Police of Ukraine and other subjects for counteracting juvenile delinquency; improvement of the system of informational and analytical provision of the activities of the National Police of Ukraine related to counteracting juvenile delinquency. It has been emphasized that despite of rather extensive network of subjects counteracting juvenile delinquency, it is characterized by the imperfection of the links 12 between them, the lack of a clear concretization of their powers, and the shortcomings of regulatory provision for the implementation of their inherent functions. The author has grounded the necessity of implementing juvenile justice in Ukraine, which would include: the complex interaction of state and non-state institutions and organizations with the purpose of revealing the underlying processes in this sphere and the causes of juvenile delinquency, the adequate responding to them; preventing the commission of crimes; legal influence on juveniles who committed crimes and those who, by their actions, contributed to their anti-social behavior; social rehabilitation of juvenile offenders and their adaptation in society. On the basis of the mentioned above the author has stated that the increase of the effectiveness of functioning of socio-legal mechanism of counteracting juvenile delinquency is a pressing and urgent problem of society, the solution of which is in various interconnected areas: socio-political, socio-economic, ideological, moral and psychological and others. Its solution will allow to control the development of the criminal situation associated with juvenile delinquency, to create objective grounds for a successful counteraction, to eliminate and to neutralize the causes and conditions that give rise to it. Key words: : minors, juvenile delinquency, crime prevention, mechanism, system, legal provision, indicators of juvenile delinquency, general and social measures of prevention, special and criminological measures of prevention, subjects of counteraction to juvenile delinquency. 13 СПИСОК ПУБЛІКАЦІЙ ЗДОБУВАЧА 1. Гричанюк М. В. Поняття і структура механізму протидії злочинності неповнолітніх. Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія «Право». 2016. Вип. 41. Т. 4. С. 127–130. 2. Гричанюк М. В. Тенденції розвитку злочинності неповнолітніх. Науковий вісник Херсонського державного університету. Серія «Юридичні науки». 2017. Вип. 2. Т. 4. С. 80–83. 3. Гричанюк М. В. Ювенальная юстиция: признаки и перспективы внедрения в Украине. Право и Закон: международный научно-практический журнал 2017. № 4. С. 75–79. 4. Гричанюк М. В. Принципи протидії злочинності неповнолітніх. Вісник Чернівецького факультету Національного університету «Одеська юридична академія». 2018. № 2. С. 158–164. 5. Гричанюк М. В. Історичні передумови протидії злочинності неповнолітніх. Підприємництво, господарство і право. 2018. № 6. С. 299–302. 6. Гричанюк М. В. Неблагополучна сім’я як одна із причин злочинності неповнолітніх // Правове регулювання суспільних відносин: актуальні проблеми та вимоги сьогодення: матеріали міжнародної науково-практичної конференції (м. Запоріжжя, 22–23 липня 2016 р.). Запоріжжя: Запорізька міська громадська організація «Істина», 2016. С. 122–125. 7. Гричанюк М. В. Поняття злочинності неповнолітніх: особливості та специфіка // Правова держава: напрямки та тенденції її розбудови в Україні: матеріали міжнародної науково-практичної конференції (м. Одеса, Україна, 12–13 травня 2017 р.). Одеса: Причорноморська фундація права, 2017. С. 83–85. 8. Гричанюк М. В. Загальносоціальні заходи протидії злочинності неповнолітніх // Роль права та закону в громадянському суспільстві: матеріали міжнародної науково-практичної конференції (м. Київ, 9–10 лютого 2018 р.). Київ: Центр правових наукових досліджень, 2018. С. 64–67. 14 ЗМІСТ ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ ..................................................................... 15 ВСТУП ........................................................................................................................... 16 РОЗДІЛ 1 ІСТОРІЯ ПРОТИДІЇ ТА ХАРАКТЕРИСТИКА СУЧАСНОГО СТАНУ ЗЛОЧИННОСТІ НЕПОВНОЛІТНІХ ...................................................... 25 1.1 Злочинність неповнолітніх: історичні передумови протидії .......................... 25 1.2 Правове забезпечення протидії злочинності неповнолітніх ........................... 45 1.3 Основні кримінологічні показники та тенденції розвитку злочинності неповнолітніх ............................................................................................................. 65 Висновки до розділу 1 ............................................................................................. 90 РОЗДІЛ 2 ЕЛЕМЕНТИ МЕХАНІЗМУ ПРОТИДІЇ ЗЛОЧИННОСТІ НЕПОВНОЛІТНІХ ТА НАПРЯМИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ЙОГО ФУНКЦІОНУВАННЯ ................................................................................................ 92 2.1 Поняття і структура механізму протидії злочинності неповнолітніх............ 92 2.2 Цілі, завдання, принципи протидії злочинності неповнолітніх ................... 109 2.3 Об’єкти, рівні, заходи протидії злочинності неповнолітніх ......................... 127 2.4 Суб’єкти протидії злочинності неповнолітніх ............................................... 151 2.5 Напрями вдосконалення функціонування механізму протидії злочинності неповнолітніх ........................................................................................................... 180 Висновки до розділу 2 ........................................................................................... 206 ВИСНОВКИ ............................................................................................................... 210 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ .............................................................. 218 ДОДАТОК ................................................................................................................... 242 15 ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ КМУ – Кабінет Міністрів України КК України – Кримінальний кодекс України КПК України – Кримінальний процесуальний кодекс України КУпАП – Кодекс України про адміністративні правопорушення ППВСУ – Постанова Пленуму Верховного Суду України МВС України – Міністерство внутрішніх справ України ЗМІ – засоби масової інформації ПРД – приймальники-розподільники для дітей ХНУВС – Харківський університет внутрішніх справ 16 ВСТУП Обґрунтування вибору теми дослідження. Злочинність неповнолітніх давно й обґрунтовано вважається однією з найбільш важливих кримінологічних проблем. Зберігає вона свою актуальність і злободенність й у наш час; імовірно, що й у найближчій перспективі ці питання не втратять своєї значущості. Нинішня соціально-економічна й політична обстановка в Україні характеризується загостренням криміногенної ситуації, що певною мірою позначається і на злочинності серед осіб, які не досягли повноліття. За офіційними статистичними даними, сьогодні ними вчинюється кожне шосте правопорушення. Зважаючи ж на високий рівень латентності, реальні масштаби такої злочинності набагато більші, ніж ті, які відображені у офіційній статистиці. Кількісні та якісні характеристики сучасної злочинності неповнолітніх помітно змінюються. Відбувається поступове освоєння такими особами форм злочинної активності, що традиційно притаманні дорослим злочинцям. Криміногенність ювенального середовища віддзеркалює негативні актуальні тенденції, що відбуваються в суспільстві та впливають на моральний, духовний, фізичний, культурний, правовий, ідеологічний розвиток сучасної молоді. На жаль, сучасний правовий складник механізму протидії злочинності неповнолітніх розбалансований, позбавлений концептуальної основи, у зв’язку із чим поки що немає підстав говорити про ефективну й системну політику держави в цій сфері. Злочинність неповнолітніх характеризується певними особливостями, що проявляються у її рівні, динаміці, структурі, у специфічних причинах та умовах, що її породжують. У зв’язку з цим очевидно, що специфічним має бути й вплив на цей вид соціальних відхилень. Необхідність суттєвого оновлення підходів до протидії правопорушенням неповнолітніх громадян вимагають і ті зміни, які відбуваються в усіх сферах життя українського суспільства. Питання, що стосуються злочинності неповнолітніх та відповідної реакції на неї з боку держави, були предметом дослідження багатьох науковців. У вітчизняній та зарубіжній кримінології цій тематиці приділяли увагу такі вчені, як 17 Ю. М. Антонян, Г. А. Аванесов, І. О. Бандурка, О. М. Бандурка, В. С. Батиргареєва, Ю. В. Баулін, В. М. Бесчастний, В. І. Борисов, М. І. Вєтров, В. О. Глушков, В. В. Голіна, Б. М. Головкін, В. К. Грищук, Л. М. Давиденко, І. М. Даньшин, Т. А. Денисова, С. Ф. Денисов, О. М. Джужа, В. П. Ємельянов, О. О. Житний, А. П. Закалюк, А. Ф. Зелінський, К. Є. Ігошев, О. С. Іщук, О. Г. Кальман, О. О. Кваша, О. М. Костенко, В. М. Кудрявцев, Н. Ф. Кузнєцова, О. М. Литвинов, Г. М. Міньковський, Є. С. Назимко, Ю. В. Орлов, М. І. Панов, Н. М. Пісоцька, В. В. Сташис, В. Я. Тацій, М. І. Хавронюк, О. М. Храмцов, В. В. Шаблистий, Н. С. Юзікова, О. О. Юхно, І. С. Яковець, Н. В. Яницька, Н. М. Ярмиш та ін. Наукові праці авторства означених вчених мають фундаментальний характер, містять важливі розробки феномену злочинності неповнолітніх, її причин та умов, особи злочинця та особливостей протидії. Не заперечуючи наукового й прикладного значення наявних доктринальних досліджень слід вказати, що поза увагою фахівців поки перебуває чимало кримінологічних аспектів побудови системи й функціонування механізму протидії злочинності неповнолітніх. Не було ґрунтовно досліджено основні елементи та компоненти цього механізму (цілі, завдання, принципи, суб’єкти, рівні та об’єкти, правові чинники, функції, методи і заходи), а також напрями вдосконалення означеної діяльності. Безумовна важливість, актуальність і складність теоретичних і прикладних проблем функціонування механізму протидії злочинності неповнолітніх в Україні, а також необхідність розроблення практично спрямованих пропозицій і рекомендацій з його вдосконалення зумовлюють необхідність наукового дослідження їх на монографічному рівні. Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрям дисертаційного дослідження відповідає п. 5.13 додатку 5 до Переліку пріоритетних напрямів наукового забезпечення діяльності органів внутрішніх справ України на період 2015–2019 рр., затвердженого наказом МВС України від 16 березня 2015 р. № 275; ґрунтується на положеннях Загальнодержавної 18 програми «Національний план дій щодо реалізації Конвенції ООН про права дитини» на період до 2016 р. (Закон України від 5 березня 2009 р. № 1065–VI), Концепції розвитку кримінальної юстиції щодо неповнолітніх в Україні, затвердженої Указом Президента України від 24 травня 2011 р. № 597/2011. Тематика роботи узгоджується з п. 5.6 Пріоритетних напрямів наукових досліджень Харківського національного університету внутрішніх справ (далі – ХНУВС) на період 2016–2019 рр., схвалених рішенням Вченої ради ХНУВС від 24 квітня 2015 р. Обрана тема також відповідає тематиці наукових досліджень кафедри кримінального права і кримінології ХНУВС на 2014–2018 рр. – «Протидія злочинності кримінально-правовими та кримінологічними засобами» (номер державної реєстрації 0113U008195). Тема дисертації затверджена Вченою радою ХНУВС 31 травня 2016 р. (протокол № 5). Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є наукове обґрунтування концепції механізму протидії злочинності неповнолітніх, визначення його елементів та напрямів удосконалення його функціонування. Відповідно до мети дослідження були поставлені та послідовно вирішені такі завдання: – визначити поняття злочинності неповнолітніх, здійснити історико- правовий аналіз становлення й розвитку заходів протидії цьому виду злочинності; – проаналізувати стан правового забезпечення протидії злочинності неповнолітніх на сучасному етапі та надати пропозиції з удосконалення чинного законодавства України; – охарактеризувати основні кількісно-якісні показники злочинності неповнолітніх і на основі виявлених особливостей встановити тенденції розвитку цього явища; – визначити поняття механізму протидії злочинності неповнолітніх, виходячи з чого окреслити сукупність його елементів; – сформулювати цілі та завдання, а також визначити систему принципів протидії злочинності неповнолітніх; 19 – встановити та охарактеризувати об’єкти та рівні протидії злочинності неповнолітніх, з урахуванням чого визначити конкретні заходи протидії; – визначити коло суб’єктів протидії злочинності неповнолітніх, розкрити зміст діяльності цих суб’єктів, на основі чого внести пропозиції щодо удосконалення їхньої діяльності; – запропонувати конкретні рекомендації з удосконалення напрямів функціонування механізму протидії злочинності неповнолітніх. Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають у сфері протидії злочинності неповнолітніх. Предметом дослідження є механізм протидії злочинності неповнолітніх. Методи дослідження. Теоретичним підґрунтям дисертаційного дослідження є діалектичний метод наукового пізнання соціально-правових явищ і засновані на ньому загальнонаукові та окремо наукові методи. Зокрема: історико- правовий метод було використано для з’ясування витоків і генезису заходів протидії злочинності неповнолітніх (підрозділ 1.1); статистичний – під час аналізу емпіричної бази дослідження та з’ясування основних кількісно-якісних показників злочинності неповнолітніх (підрозділ 1.3); за допомогою логіко- семантичного методу визначено сутність та структуру механізму протидії злочинності неповнолітніх (підрозділ 2.1); порівняльно-правовий метод було застосовано під час порівняння діяльності щодо протидії злочинності неповнолітніх в Україні та зарубіжних країнах (підрозділи 1.1, 2.5); логіко- юридичний метод застосовано при розробці пропозицій із удосконалення чинного законодавства та відомчих нормативних актів, що регламентують діяльність відповідних суб’єктів протидії злочинності неповнолітніх (підрозділ 1.2); структурно-логічний та компаративний методи використано з метою визначення напрямів удосконалення функціонування механізму протидії злочинності неповнолітніх (підрозділ 2.5); системний метод дозволив визначити структуру та класифікацію суб’єктів протидії злочинності неповнолітніх (підрозділ 2.4); застосування низки соціологічних методів (опитування, анкетування, контент- аналіз матеріалів преси та ін.) дало змогу встановити основні причини та умови 20 вчинення неповнолітніми правопорушень, а також виявити чинники, що негативно впливають на ефективність діяльності підрозділів ювенальної превенції Національної поліції України щодо протидії злочинності неповнолітніх (підрозділи 2.3, 2.5). Емпіричну базу дослідження складають: кримінально-правова та судова статистика про злочини, вчинені неповнолітніми або за їх участі, за період 2007– 2017 рр.; дані Єдиного державного реєстру судових рішень у справах про злочини, вчинені неповнолітніми або за їх участі за цей період; політико-правова публіцистика з тематики дисертаційного дослідження; результати анкетування та інтерв’ювання неповнолітніх правопорушників, працівників правоохоронних органів, педагогів і вчителів навчальних закладів Харківської, Миколаївської, Херсонської, Сумської та Полтавської областей. Правовою основою роботи є Конституція України, Кримінальний кодекс України (далі – КК України), Кодекс України про адміністративні правопорушення (далі – КУпАП), Кримінальний процесуальний кодекс України (далі – КПК України), закони та підзаконні акти України, якими визначені правові засади організації та здійснення протидії злочинності неповнолітніх, а також ратифіковані Україною міжнародно-правові акти щодо захисту прав дитини, ювенальної юстиції та відновного правосуддя. Науково-теоретичним підґрунтям дослідження є роботи вітчизняних та зарубіжних фахівців із кримінології, кримінального, цивільного, адміністративного права, теорії управління та правоохоронної діяльності, інших галузевих правових наук. Наукова новизна отриманих результатів полягає в тому, що дисертація за характером і змістом розглянутих у ній питань є однією з перших спроб комплексно, з використанням сучасних методів пізнання, урахуванням останніх досягнень правової науки дослідити феномен і засади функціонування механізму протидії злочинності неповнолітніх та запропонувати напрями його вдосконалення. Змістовним ознакам наукової новизни роботи відповідають такі положення: 21 вперше: – визначено поняття механізму протидії злочинності неповнолітніх як взаємодії елементів у межах конкретної системи заходів політичного, правового, організаційно-управлінського, ідеологічного, соціально-психологічного та іншого характеру, що являє собою сукупність форм, методів і засобів, за допомогою яких органами кримінальної юстиції, спеціальними установами, органами і службами у справах дітей здійснюється різноманітна діяльність, спрямована на виявлення, усунення або нейтралізацію найширшого кола причин і умов, що сприяють вчиненню злочинів неповнолітніми, поновлення їх законних прав та інтересів, а також усунення наслідків злочинних діянь; – сформовано системне уявлення про елементи і компоненти механізму протидії злочинності неповнолітніх (цілі, завдання, принципи, суб’єкти, рівні та об’єкти, правові чинники, функції, методи і заходи, а також напрями вдосконалення), розкрито їх зміст, особливості функціонування, взаємодії та інтеграції в рамках механізму, що розглядається; – на основі проведеного кримінологічного аналізу основних засадничих положень, що стосуються організаційних і діяльнісних засад механізму протидії злочинності неповнолітніх, запропоновано розгалужену систему наукових і практичних пропозицій з удосконалення його функціонування, зокрема щодо запровадження в Україні інститутів ювенальної юстиції та вдосконалення діяльності відповідних підрозділів Національної поліції України; удосконалено: – інформаційну модель злочинності неповнолітніх за формальними ознаками її кримінологічної характеристики, яку складають дані про рівень, динаміку, структуру, ціну, характер, географію та чинники цієї злочинності, унаслідок чого зафіксовано, що наведені тренди мають суперечливий характер, а тенденції – неоднозначну спрямованість; – характеристику стану правового забезпечення протидії злочинності неповнолітніх, під яким запропоновано розуміти систему нормативно-правових актів, що забезпечують існування правового поля, у межах якого безпосередньо 22 відбувається діяльність, пов’язана з протидією цьому явищу, шляхом визначення її завдань, цілей, принципів, суб’єктів, що її здійснюють, а також форм і методів реалізації запобіжних заходів; – організаційно-правову модель реалізації державної політики протидії злочинності неповнолітніх, специфіки впливу на неї та перспективи подальшої трансформації системи юридичних і нормативно-правових чинників механізму протидії злочинності неповнолітніх, у результаті чого визначено основні закономірності та проблеми відповідних процесів правового регулювання, а також сформульовано концептуальне бачення організації та здійснення подальшої правотворчості; дістало подальшого розвитку: – кримінологічний аналіз основних джерел і пам’яток давньоруського і феодального права, а також результатів попередніх наукових досліджень означеної проблематики, унаслідок чого доведено виняткову значущість знань про сутність і ґенезу злочинності неповнолітніх у контексті сучасного наукового дискурсу, форми і методи якого є міцною основою для вдосконалення відповідних процесів та оптимізації процедур; – розуміння сутності, місця, особливостей та значення таких елементів механізму протидії злочинності неповнолітніх, як її цілі, завдання, принципи, об’єкти, рівні та заходи протидії, через здійснення їх систематизації, класифікацію за різними критеріями та визначення закономірностей функціонування в межах механізму; – система аргументів на користь інтегративного розуміння кола суб’єктів протидії злочинності неповнолітніх як наявної в рамках протидії злочинності сукупності органів державної влади і місцевого самоврядування, посадових осіб, окремих громадян, діяльність яких спрямовано на вирішення стратегічних і тактичних завдань щодо виявлення та нейтралізації причин і умов, що сприяють поширенню злочинності серед неповнолітніх; – пропозиції з узгодження між собою статистичної звітності різних відомств, у першу чергу Міністерства внутрішніх справ України (далі – МВС 23 України), Генеральної прокуратури України, Державної судової адміністрації України, а також даних правозахисних громадських і неурядових організацій, що стосуються показників злочинності неповнолітніх та протидії їй. Практичне значення отриманих результатів полягає у тому, що викладені в дисертації основні положення, сформульовані висновки, пропозиції і рекомендації можуть бути використані: – у науково-дослідній сфері – для подальшого розроблення теоретичних і прикладних питань функціонування механізму протидії злочинності неповнолітніх, пошуку напрямів його вдосконалення (Акт впровадження результатів дисертаційного дослідження у наукову діяльність Кримінологічної асоціації України від 30 серпня 2018 року); – у правотворчості – для підготовки й уточнення низки законодавчих та підзаконних актів у сфері організації та здійснення протидії злочинності неповнолітніх; – у правозастосовній діяльності – для якісного вдосконалення діяльності відповідних суб’єктів щодо протидії злочинності неповнолітніх та підвищення ефективності функціонування відповідного механізму; – в освітньому процесі – для підготовки підручників та навчальних посібників із дисциплін «Кримінологія», «Профілактика злочинності» (Акт впровадження результатів дисертаційного дослідження в освітній процес Харківського національного університету внутрішніх справ від 5 вересня 2018 року). Апробація матеріалів дисертації. Підсумки розроблення проблеми в цілому, окремих її аспектів, одержані узагальнення й висновки були оприлюднені дисертантом на всеукраїнських і міжнародних науково-практичних конференціях: «Правове регулювання суспільних відносин: актуальні проблеми та вимоги сьогодення» (Запоріжжя, 2016 р.), «Правова держава: напрямки та тенденції її розбудови в Україні» (Одеса, 2017 р.), «Роль права та закону в громадянському суспільстві» (Київ, 2018 р.). 24 Публікації. Основні положення, висновки та пропозиції, що сформульовані за результатами дисертаційної роботи, відображені у вісьмох наукових працях, у тому числі чотирьох наукових статтях, опублікованих у наукових виданнях України, визнаних фаховими з юридичних наук, одній статті, опублікованій у науковому виданні іноземної держави з напряму, з якого підготовлено дисертацію, та трьох тезах наукових доповідей. Структура та обсяг дисертації зумовлені метою і завданнями дослідження. Робота складається з анотації, переліку умовних позначень, вступу, двох розділів, що об’єднують вісім підрозділів, висновків, списку використаних джерел і додатку. Загальний обсяг дисертації становить 245 сторінок, з яких основний текст дисертації займає 202 сторінки, список використаних джерел (252 найменування) – 24 сторінки, додаток – 4 сторінки. 25 РОЗДІЛ 1 ІСТОРІЯ ПРОТИДІЇ ТА ХАРАКТЕРИСТИКА СУЧАСНОГО СТАНУ ЗЛОЧИННОСТІ НЕПОВНОЛІТНІХ 1.1 Злочинність неповнолітніх: історичні передумови протидії Теоретична необхідність дослідження злочинності неповнолітніх аксіоматична, адже по відношенню до злочинності загалом злочинність неповнолітніх є «окремим» видом. Співвідношення злочинності та злочинів – їхніх конкретних груп (однорідних, з єдиним родовим об’єктом, що класифікуються за трьома великими групами) – віддзеркалює діалектичний зв’язок одиничного, особливого і загального. Загальне – це об’єктивно наявна спільність основних меж явищ, те, що багато в чому повторюється. Особлива група явищ, входячи до загальнішої групи, виступає як одиничне явище. Із розумінням діалектичних понять і закономірностей стає очевидним, що злочинність неповнолітніх необхідно вивчати окремо від злочинності дорослих, з урахуванням її особливостей та специфіки. У науковій літературі думки вчених із цього приводу дуже близькі за змістом та у принципі одностайні. Наприклад, Ю. В. Александров, А. П. Гель зазначають, що злочинність неповнолітніх є самостійною кримінологічною проблемою, оскільки відрізняється від злочинності дорослих, що зумовлюється віком злочинців, який знаменує соціально-психологічні особливості цієї категорії та статус їх у суспільстві [3, с. 168]. Е. Я. Струмбіна вказує на те, що серед людей, які вчиняють злочини, неповнолітні становлять невелику, але вельми своєрідну групу. Вона специфічна у плані як морального розвитку, так і причин та умов, що сприяють вчиненню злочинів. Вік – одна з обставин, з якими пов’язано різні соціальні прояви особистості, навіть зовнішні впливи соціального середовища різні залежно від віку людини [173, с. 10]. Колектив авторів підручника з кримінології за загальною редакцією О. М. Бандурки звертає увагу на те, що 26 злочинність неповнолітніх розглядається відособлено у зв’язку з її високим суспільним значенням, особливостями кримінально-правової та кримінологічної характеристик, що безпосередньо випливає з юридичних, психологічних, педагогічних і суто кримінологічних якостей особи неповнолітнього злочинця [103, с. 230]. А. П. Закалюк вказує, що виділення злочинності неповнолітніх у самостійний вид зумовлюється низкою причин: по-перше, вона відрізняється від основної маси злочинності генезисом та мотивацією, що притаманні неповнолітнім, які вчиняють злочини; по-друге, як для державних органів, так і для суспільства в цілому запобігання правопорушенням та профілактика їх серед неповнолітніх є одним із найважливіших завдань, оскільки від ступеня його реалізації залежить стан і зростання злочинності в недалекому майбутньому; по- третє, наявністю в Кримінальному кодексі України окремого розділу, у якому закріплено особливості кримінальної відповідальності й покарання неповнолітніх; по-четверте, на сьогодні неповнолітніх віднесено до найменш захищених соціальних груп населення. Відповідно, щодо вказаної категорії осіб повинно бути розроблено особливі напрями профілактичного впливу [212, c. 30]. Необхідність виділення злочинності серед неповнолітніх в окремий об’єкт дослідження, на думку С. Г. Поволоцької, зумовлено низкою дещо інших, ніж зазначені вище, причин. По-перше, суттєвістю та масштабністю завдань щодо охорони життя і здоров’я підростаючого покоління та формуванням у зв’язку з цим державної політики захисту прав та законних інтересів дітей і підлітків як самостійного напряму діяльності державних органів та суспільства в цілому. По- друге, особливостями генезису та мотивації злочинів, що скоюються неповнолітніми. Ці особливості зумовлено специфікою виховання й життєдіяльності, соціально-психологічними характеристиками та статусом, який мають неповнолітні в суспільстві. По-третє, специфікою рівня, структури, динаміки, причин злочинності, що пов’язано із зазначеними вище особливостями, високою кримінальною активністю підлітків [165, c. 120]. Проте не всі науковці погоджуються з необхідністю виділення в окремий вид злочинності «злочинності неповнолітніх». Зокрема, Г. Ф. Хохряков вважає, 27 що це веде до протиставлення злочинності неповнолітніх та злочинності інших вікових груп, а порівняння неповнолітніх у віці від 16 до 18 років із дорослими у віці від 18 до 19 років, на його думку, є штучним, оскільки між ними більше спільного, ніж відмінного. Тому автор висловлених міркувань пропонує говорити не про злочинність неповнолітніх, а про злочинність молоді [94, c. 264–265]. Такої ж думки дотримується і С. Ф. Денисов, який у 2011 р. захистив докторську дисертацію за темою «Злочинність кримінально активної частини молоді та її запобігання», що стала першим в українській кримінологічній науці комплексним монографічним дослідженням проблем злочинності кримінально активної частини молоді та запобігання їй в Україні. У його роботі запропоновано та обґрунтовано низку нових понять і положень, що мають суттєве значення для формування кримінологічної теорії детермінації молодіжної злочинності, визначення теоретичних основ та концептуальних настанов для практики запобігання й протидії цьому різновиду злочинності, наведено авторське визначення поняття «молодіжна злочинність», розкрито його зміст, показано відмежування від інших близьких понять і на цій основі дано визначення поняття «злочинність кримінально активної частини молоді» як такого, що слугує для позначення якісно-кількісної специфіки злочинів, вчинених на певній території представниками певної підгрупи молоді – вікового контингенту 18–29 років [45, c. 5–6]. М. І. Ветров із цього приводу зазначає, що складність і багатогранність такого явища, як «молодь», передбачає виділення її як об’єкта вивчення для цілої низки наук – економіки, демографії, соціології, педагогіки тощо. Таким чином, саме вивчення має комплексний характер. Отже, поняття «молодь» в його соціальному аспекті широко і міцно увійшло у філософську, соціологічну, соціально-економічну, політичну і педагогічну літературу [25, c. 9]. М. С. Крутер, вивчаючи такі класифікаційні категорії, як «молодь» і «злочинність молоді», акцентує увагу на тому, що самостійність їх з усіх точок зору – кримінологічної, психологічної, соціологічної та ін. – є відносною й умовною, адже ця категорія базується на специфічному, не фіксованому на 28 законодавчому рівні віковому діапазоні й охоплює вельми неоднорідні групи правопорушників. До речі, одна з розповсюджених серед психологів вікових періодизацій дозволяє визначити межі молодіжного віку від 16 до 29–30 років, тобто підлітковий, юнацький й первинний період середнього віку. Тому злочинність молоді не можна розглядати поза загальним контекстом проблематики правопорушень неповнолітніх [109, c. 82]. Поряд із поняттями «злочинність неповнолітніх» та «злочинність молоді» вживається також поняття «підліткова злочинність». Але це не є виправданим, оскільки підліток – це дівчина чи хлопець віком 12–16 років. За підлітковим віком іде юність, але поняття «юнацька злочинність» також буде неправильним, бо юнацький вік не закінчується у 18 років. Іноді вживають термін «дитяча злочинність», але таким поняттям можна умовно позначити діяння у віці до 16 років, оскільки злочини, які скоюють особи віком 17–18 років, аж ніяк не можна вважати дитячими [3, c. 168–169]. Резюмуючи сказане, слід зазначити, що поняття «злочинність неповнолітніх» виступає найбільш оптимальним, узагальненим, всеосяжним, якнайповніше характеризує явище, про яке йдеться. Крім того, саме це поняття містить у собі всі особливості, що є критеріями виділення злочинності неповнолітніх в окремий вид, тісно пов’язані з іншими сферами суспільного життя. Підґрунтям поняття «злочинність неповнолітніх» є особливості його загальноюридичної та кримінально-правової характеристики, що пов’язані з віком кримінальної відповідальності та покаранням неповнолітніх. У ст. 6 Сімейного кодексу України визначено, що правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття. Неповнолітньою вважається дитина у віці від 14 до 18 років. У кримінології узагальнено визнають неповнолітньою кожну особу, якій від моменту народження не виповнилося 18 років, за необхідності уточнюючи її статус відповідно до законодавства або неюридичних чинників. Така позиція переважає і в нормативних актах, що регулюють запобігання правопорушенням та злочинам неповнолітніх. Відповідно, злочинність неповнолітніх – це сукупність 29 злочинів, вчинених особами у віці з 14 до досягнення 18 років та офіційно зареєстрованих органами статистичного обліку за певний проміжок часу на певній території [103, c. 231]. Поняття «злочинність неповнолітніх» має два значення. Перше, назвімо його фактичним, дає уявлення про всю кількість суспільно небезпечних діянь, передбачених КК України, вчинених особами, які не досягли віку повноліття – повних 18 років. Друге, офіційне, окреслюється КК України перш за все за віком настання кримінальної відповідальності та віддзеркалює кількість злочинів, скоєних неповнолітніми особами, стосовно яких було порушено кримінальну справу (відкрито кримінальне провадження) і тим самим здійснено державну реєстрацію, чим забезпечено включення таких злочинів до офіційної статистики злочинів неповнолітніх. Поняття «злочинність неповнолітніх» узгоджується з вимогами кримінальної статистики. Ним користуються і кримінологи під час здійснення кримінологічного аналізу цього виду злочинності. Водночас кримінолог, вивчаючи причини й умови злочинності неповнолітніх, розробляючи заходи запобігання їй, повинен брати до уваги й ті суспільно небезпечні діяння осіб названого віку, яких не охоплено кримінальною реєстрацією, тому що значна частина чинників цього виду злочинності формується і проявляється в період розвитку особи до настання віку кримінальної відповідальності [63, c. 467–468]. Таким чином, під злочинністю неповнолітніх розуміємо складне соціальне історично зумовлене явище, що є самостійним видом у структурі загальної злочинності, зі специфікою як щодо особи злочинця, так і причин та умов, що її породжують, показників що характеризують, та заходів протидії [35, c. 85]. Традиційно кримінологічний аналіз злочинів певного виду розпочинається зі стислого історичного нарису розвитку вітчизняного законодавства з цього питання. Ці відомості не є складниками характеристик злочинів, а виконують відправну інформаційну функцію щодо предмета дослідження [15, c. 15]. Будь-яка наука, коли йдеться про вивчення її інститутів, повинна включати їхній історико-правовий аналіз та оцінку історичного шляху розвитку. Із цього приводу слід погодитися з тезою В. К. Колпакова, що «будь-яке явище чи процес 30 має свої корені в минулому, і, через відображення в сьогоденні, спрямовано до майбутнього, тобто існує у логіці причинно-наслідкових зв’язків історичного розвитку з сучасністю» [86, c. 127]. У зв’язку з вищезазначеним, логічним та доцільним буде перейти до розгляду основних етапів історичного розвитку законодавства з питань протидії злочинності неповнолітніх. Адже механізм цієї діяльності формувався протягом століть і, відповідно, містить у собі риси минулого, елементи сьогодення та спрямовує до майбутнього. Злочинність неповнолітніх має багатовікову історію, проте діяльність, пов’язана із протидією цїй злочинності, незважаючи на сталу соціальну сутність, постійно змінювала свої форми та методи. Ще з античних часів запобігання злочинності серед неповнолітніх вважалося одним з основних завдань держави. Уперше цього питання торкнулись у своїх працях Платон та Арістотель. До елліністичного періоду серед засобів запобігання злочинам та відплати за вчинення їх переважали жорстокі покарання. За законом, вочевидь, жодне покарання не повинне завдавати «зла», а лише мати на меті одне з двох – робити порушника кращим або менш зіпсованим. Та якщо виявлялось, що злочинне діяння, вчинене будь-яким громадянином, завдало значної образи богам, батькам чи державі, то покарання такій особі – смерть. Платон зазначав, що «хто наважиться застосувати насилля чи образу відносно матері чи батька або їхніх батьків, до того необхідно застосовувати крайні заходи. Смерть в даному випадку ще не є крайнім заходом, краще муки чи ще щось гірше». Арістотель у своїх творах теж розглядав механізм психологічного примусу шляхом встановлення жорстоких, неминучих покарань за будь-які злочини, зокрема й ті, що вчинялися неповнолітніми. Філософами античності був закладений фундамент подальшого розроблення превентивної політики держав нової генерації. Проте в середньовіччі ідеї про запобігання злочинам було відсунуто на другий план. Основний метод 31 боротьби зі злочинністю було зорієнтовано на санкції, що тоді мали особливо жорстокий характер. Ідеї запобігання злочинності повернулись до робіт філософів у добу Нового Часу. Запобігання вчиненню злочинів Джон Локк тісним чином пов’язував зі сферою моралі та виховання. Він вважав, що для перемоги над злом злочину, необхідно виховати нове покоління. Аналіз розвитку ідеї запобігання злочинності в епоху Нового часу не буде повним, якщо не сказати, що серед філософів того часу найбільшої уваги цьому приділяв Шарль Луї Монтеск’є. Він наголошував, що запобіжні заходи щодо злочинності важливіші за покарання [207, с. 162]. Досліджуючи історичні передумови виникнення та розвитку проблем протидії злочинності неповнолітніх, ми хотіли більше уваги приділити вітчизняному законодавству, його історичному розвитку від давньоруського і феодального права до наших часів. Аналізуючи положення та норми українського звичаєвого права та пам’яток литовсько-руської доби (Судебник Казіміра Ягеллончика 1468 р., Литовські статути (1529 р., 1566 р., 1588 р.) та ін., слід вказати, що в них уже містилися відповідні положення про вік кримінальної відповідальності (відповідно до Судебника Казіміра Ягеллончика він наставав з семи років, за Другим Литовським статутом – з чотирнадцяти, а за Третім – з шістнадцяти років [224]. Формування поглядів та ідей, що містили більш широкий спектр попереджувальної політики стосовно злочинності неповнолітніх, відзначається в законодавстві Російської імперії XVII–XVIII ст. Перша згадка про запобігання злочинам, що вчиняються неповнолітніми, належить до 1765 р. Зокрема, згідно з указом Катерини ІІ (п.з.з. № 12424) зазначалося, що «набагато краще запобігати злочинам, ніж карати за них». У цьому ж документі було встановлено повну неосудність осіб у віці до десяти років, а стосовно осіб віком від десяти до сімнадцяти років передбачалося обов’язкове пом’якшення покарання [231, c. 419]. 32 Наступними нормативно-правовими актами, що визначали особливості покарання неповнолітніх, були Зводи законів Російської імперії 1832 р. (змінені у 1833 та 1842 рр.), які частково повторювали положення указу Катерини ІІ від 26 червня 1765 р. та, відповідно, передбачали, що малолітніх віком до десяти років визнавали абсолютно неосудними і віддавали батькам, родичам чи опікунам [231, c. 442]. Відповідно до Уложення про покарання кримінальні та виправні (1845 р.), неповнолітніми визнавались особи віком від 14 до 21 року. За необережні злочини такі особи не карались, а віддавались батькам для домашнього виправлення [209]. В Україні фактично спостерігається запізнення з виникненням уваги до запобігання злочинності, оскільки лише на 60-ті рр. XIX ст. в Російській імперії припадають технічна революція та перехід до капіталізму. Саме в ті часи злочинність неповнолітніх стала серйозною проблемою для суспільства. Капіталістичні відносини викликали появу безлічі нових проблем, а особливо дитячої безпритульності та злочинності неповнолітніх. Статистика середини XIX ст. свідчить, що 9 % всіх злочинів у Росії були вчинені неповнолітніми. У великих містах відсоток був вищим, у селах – меншим. Крім того, треба зазначити, що малолітні (за термінологією того часу) злочинці в 75 % випадків були рецидивістами. Виходячи з зазначеного, можна дійти висновку, що приріст дитячої злочинності перевищував приріст злочинності дорослих. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст., коли на Україні панувала класична кримінально-правова доктрина, причиною злочинності серед неповнолітніх вважали поганий стан релігійного та морального виховання дітей у родині та школі. Соціологи та благодійники не пов’язували стан злочинності серед неповнолітніх з економічною ситуацією в державі, а тому одним із найефективніших засобів боротьби з підлітковою злочинністю на той період вважали благодійність. Проте приватна благодійність не мала системного характеру та не давала потрібного результату. Існували і громадські організації, наприклад Київське товариство землеробських колоній та ремісничих притулків, Чернігівське 33 товариство опікування, Харківське товариство соціальної опіки, які займались запобіганням злочинності серед неповнолітніх систематично [207, c. 162]. Закон 1897 р. «Про зміну форм і звичаїв судочинства у справах про злочинні діяння малолітніх та неповнолітніх, а також законоположень про їхню караність» є ключовим нормативним документом, у якому закріплено за неповнолітніми значні гарантії у кримінально-правовій сфері та який, по суті, визнав за цією категорією осіб особливий правовий статус у кримінальному праві та суміжних галузях права [113, c. 12]. Більш детально особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх описано в Кримінальному уложенні 1903 р., що передбачало пом’якшення покарання, яке залежало від віку неповнолітнього [208]. Аналіз дореволюційного (до 1917 р.) періоду становлення інституту юридичної відповідальності в цілому та неповнолітніх зокрема надає змогу дійти кількох висновків. По-перше, у ці часи була лише вказівка на так звані «тяжкі злочини», з чого випливає, що інші правопорушення злочинами не вважались, їх було віднесено до інших правопорушень. По-друге, мали місце непослідовність у питаннях визначення віку відповідальності неповнолітніх, нечіткість у визначенні осудності (неосудності), формування єдиної системи покарань та заходів виховного впливу, не існувало єдиного поняття «вік відповідальності», водночас використовувались терміни «малолітній» та «неповнолітній», які в різні періоди розвитку української державності мали різне значення, а тому вік, з якого неповнолітні підлягали відповідальності, постійно змінювався і практично не мав ніякого значення, оскільки до неповнолітніх здебільшого застосовували ті самі види покарань, що й до дорослих. По-третє, чинна на той час система покарань була необґрунтовано жорстокою, що не сприяло виправленню та перевихованню неповнолітніх правопорушників. По-четверте, наприкінці XIX ст. вчені та практики зазначали, що метою покарання неповнолітніх слід визнавати не кару, а виховання, однак цей підхід так і не знайшов свого послідовного відображення в законодавстві Російської імперії. По-п’яте, на початку ХХ ст. простежувалась чітка тенденція до ретельного дослідження особистості неповнолітнього та умов 34 його життя й виховання з урахуванням при цьому особливостей вікового розвитку підлітків, що було насамперед пов’язано з початком роботи судів у справах неповнолітніх [245, c. 62–63]. У 20-х рр. минулого століття катастрофічно збільшився рівень безпритульності та бездоглядності дітей, що зумовило, відповідно, і зростання рівня злочинності неповнолітніх, у зв’язку з чим у ті роки почали активно діяти спеціально створені громадські організації, головною метою яких було сприяння державним органам у допомозі неповнолітнім та забезпечення їхнього захисту. Основою профілактики безпритульності, бездоглядності та правопорушень неповнолітніх у ті роки став комплексний правовий захист дитинства. Найбільше значення мало правове регулювання заходів, спрямованих на забезпечення інтересів дитини в сім’ї, організацію опіки, усиновлення, патронату; створення мережі закладів державного соціального виховання, надання в них певних трудових навичок, потрібних для подальшого набуття професії; здійснення соціального захисту випускників інтернатів; запровадження загального обов’язкового навчання; раціональна організація дозвілля; подолання безробіття підлітків, створення полегшених умов праці неповнолітніх, гарантій отримання ними освіти [4, c. 5–6]. 20-ті рр. ХХ ст. виявились важливим періодом у становленні та розвитку радянської історіографії дитячої злочинності, що зумовило появу низки публікацій. Цю проблематику намагались охопити з різних точок зору, було розроблено новаторські методики боротьби з дитячою злочинністю. У цей період активізується робота представників як юридичних, так і педагогічних наук, які пропагандують нові підходи до вивчення особи неповнолітнього правопорушника. Як превентивні та коригувальні заходи запроваджувались заходи соціального та педагогічного впливу [54]. Рівень злочинності неповнолітніх суттєво зріс в роки Першої світової війни. Тоді про дітей піклувались державні органи, церква, громадські та благодійні організації, проте вони не були в змозі вирішити цілої низки проблем, пов’язаних 35 із дитячою безпритульністю та бездоглядністю, та як наслідок – протидіяти злочинності неповнолітніх, рівень якої збільшувався у зв’язку з ситуацією в світі. Перші роки радянської влади (1917–1922 рр.) були складними у зв’язку не тільки з побудовою нової державності, але і з прагненням створення якісно нового законодавства, з одного боку, та високим зростанням правопорушень серед неповнолітніх – з іншого. Наприклад, у газеті «Известия» від 4 квітня 1919 р. було наведено статистичні дані про злочинність неповнолітніх у місті Києві, згідно з якими щорічно через суд малолітніх міста Києва проходять понад 1 000 підлітків віком від десяти до сімнадцяти років, яких обвинувачують у різних правопорушеннях. Таке становище викликало рішучі дії з боку радянської влади, що віддзеркалено у виданні відповідних нормативних документів [245, c. 70]. Першим декретом радянської влади про кримінальну відповідальність неповнолітніх був Декрет РНК від 14 січня 1918 р. «Про комісії для неповнолітніх». Ним визначалось, що неповнолітніми вважаються особи, які на момент вчинення суспільно небезпечного діяння не досягли 17-річного віку. Крім того, ним були скасовані суди та тюремне ув’язнення для неповнолітніх. Справи ж щодо цього виду злочинів були підвідомчі комісіям про неповнолітніх [211, c. 21]. Відповідно до наступного Декрету РНК від 4 березня 1920 р. «Про справи неповнолітніх, які обвинувачуються в суспільно небезпечних діяннях» неповнолітніми визнавались особи, які не досягли вісімнадцяти років. Згідно з цим Декретом, якщо комісія, що розглядає справу про суспільно небезпечне діяння, вчинене особою віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років, встановить неможливість застосування до цієї особи заходів медико-педагогічного впливу, така справа передається до суду [211, c. 67]. Принципове значення мало створення органу для координації та спрямування діяльності всіх відомств і організацій з охорони дитинства – спочатку Ради захисту дітей (1919 р.), а згодом Комісії з покращення життя дітей (дит. комісії) та її органів на місцях (1921 р.) [7, c. 30]. 36 У 1921 р. було прийнято Положення про трудові дома для неповнолітніх, згідно з яким метою поміщення неповнолітніх у такі заклади визнавалось навчання їх кваліфікованим видам праці, що забезпечувало подальше працевлаштування до трудових колективів і сприяло виробленню позитивних поглядів і поведінки, економічній забезпеченості та відверненню від зв’язків зі злочинним середовищем і, відповідно, невчиненню правопорушень. Наступними проаналізованими нами законодавчими актами були Кримінальні кодекси УРСР від 1922 та 1927 рр. та Основи кримінального законодавства СРСР та Союзних республік 1924 р. Вони містили в собі тільки загальні положення про кримінальну відповідальність неповнолітніх, без посилання на особливості запобіжних заходів. У 20-х – 30-х рр. ХХ ст. активізувалась робота вчених щодо дослідження дитячої злочинності. У багатьох містах Росії і України було створено кримінологічні науково-дослідні центри, так звані «кримінологічні кабінети», у яких розроблялись проблеми, пов’язані з вивченням причин та умов дитячої злочинності з акцентом на заходах із нейтралізації та усунення їх, і основної уваги приділялося заходам виховного, педагогічного впливу [32, c. 123]. Серед найбільш значущих авторів того часу можна виділити: М. Гернета з його роботою «Социально-правовая охрана детства за границей и в России» [28], Н. Гришакова – «Детская преступность и борьба с ней путем воспитания [40], В. Куфаєва – «Педагогические меры борьбы с правонарушениями несовершеннолетних» [118], П. Люблінського – «Борьба с преступностью в детском и юношеском возрасте (социально-правовые очерки)» [141] та ін. В аналізованих працях вчені переважно приходили до висновку, що основними причинами зростання рівня дитячої злочинності є безпритульність, акцентуючи на педагогічних методах роботи з неповнолітніми з метою недопущення вчинення ними правопорушень, хоча на початку ХХ ст. ця діяльність велася переважно шляхом надання соціальної допомоги чи покарання. У ці роки набули поширення праці А. С. Макаренка, видатного педагога, вихователя, вченого, дослідника, який на практиці займався перевихованням 37 неповнолітніх, які вчинили злочини, профілактичною діяльністю серед цієї категорії осіб. Його теорія про роль суспільно корисної праці в колективі успішно втілювалась в життя ним та його послідовниками, а принципові тези про те, що максимальна вимогливість повинна поєднуватись із максимальною повагою до особи, актуальні в усі часи. У 30-х рр. ХХ ст. дослідження проблем дитячої злочинності стали не такими інтенсивними внаслідок загального занепаду розвитку природничих наук. Було засекречено статистичні дані про злочинність та інші негативні явища серед неповнолітніх. У зв’язку з цим проблему причин злочинності неповнолітніх не вивчали, єдиним правильним методом запобігання визнавали покарання, подекуди невиправдано суворе. Було знижено вік кримінальної відповідальності до дванадцяти років із застосуванням усіх видів покарань. Держава карала неповнолітніх злочинців, зовсім не звертаючи увагу на глибинність причин скоєння ними правопорушень. Усе це мало негативний вплив на самих неповнолітніх, які, звільняючися з місць позбавлення волі, не лише не виправлялися, а навпаки, вчиняли все нові й нові злочини, поповнюючи тим самим лави дорослої злочинності. Така політика держави щодо злочинності неповнолітніх і заходів протидії їй згубно впливала на суспільство загалом, яке вкрай негативно оцінювало це явище, не приділяючи уваги проблемам, що його породжували, та заходам з їхньої нейтралізації та усунення. Байдужість до біди найбільш незахищеної частини суспільства була характерною для того часу. Тільки в середині 30-х – 40-х рр. ХХ ст. в Росії було створено цілу систему державних і недержавних органів, що активно функціонували і в той чи інший спосіб сприяли зниженню рівня злочинності неповнолітніх. Особливостями діяльності цієї системи, як вважає Т. П. Кудлай, були: 1) послідовне втілення в життя закріпленого в законодавстві принципу пріоритету виховних і профілактичних заходів над каральними; 2) визначення боротьби з безпритульністю дітей як невід’ємної частини ширшої проблеми – «захищати саме існування дітей»; 38 3) зосередженість установ системи у веденні відомств, що реалізують дбайливий і гуманний підхід до дітей, зокрема до неповнолітніх правопорушників; 4) взаємодія соціального виховання, соціальної профілактики і соціально- правової охорони дитинства; 5) оперативність і гнучкість у пошуку нових постійних і тимчасових структур, органів, форм і методів роботи; 6) прагнення сформувати систему органів і установ державного і суспільного характеру, що забезпечує досягнення цілей і завдань соціально- правової охорони і запобігання соціальним відхиленням у неповнолітніх; 7) формування багаторівневої за цільовим призначенням системи установ – соціального виховання, соціальної допомоги, лікувально-профілактичних, примусового виховання, соціально-правової охорони, спеціалізованих із профілактики; 8) активне використання громадськості в боротьбі з безпритульністю, надання дітям допомоги з адаптації до нових умов, патронування [110, c. 241]. Така досить розгалужена система органів та, відповідно, різноманіття їхніх функцій сприяло тому, що в ті роки значно знизився рівень злочинності неповнолітніх. Крім того, позитивними зрушеннями в цьому напрямі було прийняття двох постанов: Постанови ЦВК і РНК СРСР від 7 квітня 1935 р. «Про заходи боротьби із злочинністю серед неповнолітніх» та Постанови РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 31 травня 1935 р. «Про ліквідацію дитячої безпритульності». У 1935 р. у структурі органів внутрішніх справ створюються спеціальні підрозділи по роботі зі злочинністю неповнолітніх, у ці ж роки було припинено діяльність комісій у справах неповнолітніх, а функціями щодо організації боротьби зі злочинністю неповнолітніх наділено правоохоронні органи. Постановою РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 31 травня 1935 р. в системі НКВС було створено приймальники-розподільники для неповнолітніх. 39 Основні зусилля цих органів було спрямовано на боротьбу з дитячою безпритульністю, бездоглядністю та, відповідно, злочинністю неповнолітніх. Починаючи із 1940 р., функціонують дитячі кімнати міліції, діяльність яких у дещо зміненому форматі продовжувалась понад півстоліття. Загалом запобігання злочинності неповнолітніх у ті часи являло собою вагомий елемент компетенції працівників правоохоронних органів, саме вони розробляли конкретні заходи щодо ліквідації дитячої бездоглядності й безпритульності, встановлювали конкретні причини та умови, що спряли вчиненню злочинів неповнолітніми та ін. Крім того, помітно зростала роль громадських організацій, що активно допомагали правоохоронним органам у цій справі. Слід відзначити і виховну роль трудових колективів, що опікувалися проблемними підлітками, залучали їх до суспільно корисної праці, контролювали дозвілля. Велику допомогу надавали педагоги шкіл та інших навчальних закладів, створювалися і функціонували різні гуртки за інтересами підлітків (спортивні, мистецькі, наукові та ін.). Війна, що розпочалася на території СРСР у 1941 р., фактично перекреслила ті позитивні кроки, що були зроблені державою на шляху протидії злочинності неповнолітніх. У роки війни багато дітей залишилися без батьків та годувальників і, відповідно, стали безпритульними. Незважаючи на прийняття 23 січня 1942 р. Постанови РНК СРСР «Про улаштування дітей, що залишилися без батьків», а потім і Постанови РНК СРСР від 15 червня 1943 р. № 659 «Про посилення заходів боротьби з дитячою безпритульністю, бездоглядністю і хуліганством», ситуація в повоєнні роки погіршилася. Це значною мірою було зумовлене соціально-економічними причинами, що призвели до матеріального зубожіння більшої частини населення та, безумовно, торкнулося такої частини суспільства, як неповнолітні. Погіршенню ситуації щодо протидії злочинності неповнолітніх в той період певною мірою сприяли також і амністії великої кількості репресованих і засуджених, у результаті чого на свободі опинилася значна кількість рецидивістів, які розгорнули активну вербовку співучасників злочинів, здебільшого з числа 40 неповнолітніх. Це призвело до того, що рівень злочинності неповнолітніх зріс у рази, і на цьому етапі відбулося зрощення цього виду злочинності зі злочинністю бандитських формувань, що активізувалися в післявоєнні роки та роки розбудови знівеченої війною країни. Злочинність неповнолітніх набула більш вираженої корисливо-насильницької спрямованості в найжорстокіших її проявах. Усе це зумовило активізацію заходів держави з метою протидії цим украй негативним явищам силовими заходами та викликало необхідність відновлення цілеспрямованої профілактичної роботи з недопущення злочинних проявів з боку неповнолітніх. Ці та інші питання знайшли вираження в Інструкції про роботу органів міліції по ліквідації дитячої безпритульності й бездоглядності. Проте вона, на жаль, не містила в собі жодного посилання на конкретні запобіжні заходи, шляхи їхньої практичної реалізації та суб’єктів здійснення. Вагому роль у профілактиці злочинності неповнолітніх виконували дільничні інспектори міліції, які вели роботу безпосередньо з населенням, виявляли проблемні сім’ї, неповнолітніх, які схильні до різних негативних проявів, встановлювали їхні зв’язки, місця, де вони збираються, дорослих, які мають негативний вплив на підлітків і втягують їх у злочинну діяльність. Ще більше активізувалась і діяльність дитячих кімнат міліції, створених при органах транспортної міліції, а до 1952 р. відкритих в усіх столичних містах, промислових і обласних центрах, причому фокус діяльності їх усе більше переміщувався з вилучення безпритульних і бездоглядних дітей з вулиці на профілактичну роботу [148, c. 30]. У 1950-х рр. розпочалося відродження кримінології як частини кримінального права. Цю роботу було спрямовано на відновлення досліджень щодо виявлення та нейтралізації причин і умов злочинності з огляду на те, що саме запобігання є основою викорінювання злочинності; йшла робота з розроблення нових методів кримінологічних досліджень, зокрема соціологічних та психологічних. Низка наукових установ, зокрема Всесоюзний інститут з вивчення причин і розроблення заходів із запобігання злочинності, Інститут держави і права АН 41 СРСР, Всесоюзний інститут юридичних наук Міністерства юстиції СРСР, Академія МВС СРСР займалися вивченням проблем злочинності, у тому числі неповнолітніх, та розробленням заходів протидії цьому явищу. На основі ретельного вивчення становища, що склалося, і його прогнозного оцінювання на початку 1960-х рр. за вказівкою ЦК КПРС було здійснено комплекс заходів щодо розвитку й удосконалення системи боротьби з правопорушеннями неповнолітніх. Це дозволило «переломити» несприятливі тенденції у сфері боротьби зі злочинністю підростаючого покоління. Повною мірою було відновлено спеціалізацію кадрів працівників міліції, які здійснювали профілактику, оперативних працівників, слідчих, прокурорів, суддів і народних засідателів у справах неповнолітніх, кадрів народних дружин та інших громадських формувань, і ця справа отримала подальший розвиток [148, c. 32]. У КК УРСР (1961 р.) було значно скорочено перелік злочинів, за вчинення яких кримінальна відповідальність наставала у віці від чотирнадцяти до шістнадцяти років. Колегією МВС СРСР спільно з Бюро ЦК ВЛКСМ була прийнята Постанова «Про спільну роботу комсомольських організацій і органів МВС СРСР по запобіганню бездоглядності і злочинності серед неповнолітніх» (17 грудня 1968 р.). Удосконалення системи профілактики і кримінально-правової боротьби з правопорушеннями неповнолітніх інтенсивно продовжувалось і в 1970-х рр. Зокрема, слід зазначити, що отримала подальший розвиток правова й організаційна основа участі громадськості у профілактиці правопорушень. Указ Президії Верховної Ради СРСР від 20 травня 1974 р. «Про основні обов’язки у справах добровільних народних дружин з охорони громадського порядку» виділив з-поміж основних обов’язків дружинників участь у боротьбі з безнаглядністю і правопорушеннями неповнолітніх. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 15 лютого 1977 р. «Про основні обов’язки і права інспекцій у справах неповнолітніх, приймальників- розподільників для неповнолітніх і спеціальних навчально-виховних закладів із 42 запобігання безнаглядності і правопорушенням неповнолітніх» уперше на законодавчому рівні було врегульовано діяльність названих основних ланок спеціальної профілактики. На основі цього Указу дитячі кімнати міліції було реорганізовано в інспекції з відповідним розширенням їхніх компетенції та повноважень [148, c. 36]. У 1980-х рр. збільшується мережа створюваних на громадських засадах органів, іменованих «службою сім’ї». У поєднанні з широкою й різноманітною пропагандою знань про моральні, медико-гігієнічні, правові основи шлюбно- сімейних відносин консультаційна служба утворювала єдину систему профілактичної допомоги родині, від «здоров’я» якої багато в чому залежав фізичний і духовний стан дитини [155, c. 10–13]. Підсумовуючи аналіз питань стосовно протидії злочинності неповнолітніх в радянські часи, доречним буде звернутися до слів Г. М. Міньковського, який зазначав, що розгляд хоча б у загальних рисах історії становлення й розвитку радянської системи заходів боротьби зі злочинністю й іншими правопорушеннями неповнолітніх свідчить, що вона дозволила на всіх історичних етапах забезпечувати ефективне розв’язання завдань охорони морального здоров’я підростаючого покоління, духовного та фізичного його розвитку [148, c. 39]. Україна з 1991 р. починає відлік своєї незалежної державності, що стає початком розвитку нових напрямів суспільного життя, проте зміни, що відбулися, украй негативно вплинули на стан злочинності неповнолітніх. У 1990-х рр. спостерігається різке підвищення рівня злочинності неповнолітніх. Основними причинами цього були економічна криза та політична нестабільність, пов’язана з розпадом Радянського Союзу на самостійні держави. Цей процес виявився болісним і тяжким для простих громадян, які опинилися перед змінами в суспільному житті, до яких не завжди були готові. Звичайно, ця ситуація найбільше вразила молодь, підростаюче покоління. Зміна ідеалів, підміна ціннісних орієнтирів, занепад у морально-психологічній сфері, зубожіння більшої частини населення на тлі стрімкого злету доходів незначної його частини – усе це сприяло нечуваному зростанню злочинності. Особливо небезпечним було те, що 43 вона стала більш корисливою, насильницькою, озброєною, мала груповий організований характер. Усі ці та інші негативні чинники того періоду неминуче торкнулися злочинності неповнолітніх, що зумовило зростання в рази її показників, і саме ці зміни викликали необхідність розроблення нового, більш ефективного підходу до суттєвих проблем, пов’язаних з удосконаленням механізму протидії злочинності неповнолітніх. Перш за все потрібні були зміни в законодавчій базі незалежної держави на основі нового Основного Закону – Конституції України. Безумовно, ці зміни торкнулися і механізму протидії злочинності неповнолітніх. Першим на цьому шляху став Закон України «Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей» від 24 січня 1995 р. [188]. У ньому було визначено, що кримінальна міліція у справах дітей виступає складником кримінальної міліції органів внутрішніх справ і здійснює завдання, покладені на неї на правах самостійного підрозділу в МВС України. Діяльність цього підрозділу, права та обов’язки його працівників щодо протидії злочинності неповнолітніх на сучасному етапі буде детально описано нами в підрозділі 2.4 «Суб’єкти протидії злочинності неповнолітніх». Окрім вищеназваного Закону в сфері протидії злочинності неповнолітніх в останні роки в Україні було розроблено і втілено в життя цілу низку законодавчих актів щодо захисту прав та інтересів неповнолітніх, розроблено заходи стосовно нейтралізації детермінант злочинності в цьому напрямі, зроблено наголос на необхідності широкого залучення громадськості до справи протидії злочинності неповнолітніх. Подальший аналіз розвитку законодавчої бази України щодо діяльності з протидії злочинності неповнолітніх знайшов своє детальне відображення в підрозділі 1.2 «Правове забезпечення протидії злочинності неповнолітніх» цієї роботи. Таким чином, кримінологічна наука, що вивчає проблеми, пов’язані зі злочинністю неповнолітніх, має глибоке історичне коріння. На сучасному етапі 44 розвитку нашого суспільства вона є основою, фундаментом для багатьох розробок не тільки в науках кримінального циклу, а і в інших прикладних науках. Кримінологічна теорія базується на кримінальній практиці, з одного боку, і на реаліях суспільного життя – з іншого. Вона втілюється в нових наукових розробках і йде вперед. Зокрема, починаючи з 2000 р. активізується робота українських вчених із дослідження злочинності неповнолітніх на монографічному рівні, наприклад у працях: І. П. Васильківської «Кримінологічні аспекти сімейного виховання» (2001 р.), І. О. Топольськової «Кримінально-правові та кримінологічні аспекти боротьби із втягненням неповнолітніх у злочинну або іншу антигромадську діяльність» (2003 р.), Т. Л. Кальченко «Запобігання злочинності неповнолітніх в Україні спеціальними органами та установами» (2004 р.), С. Г. Поволоцької «Діяльність органів внутрішніх справ по профілактиці правопорушень серед неповнолітніх (адміністративно-управлінське дослідження)» (2005 р.), Ю. А Абросімової «Злочинність неповнолітніх та запобігання їй на регіональному рівні» (2009 р.), Т. С. Жукової «Соціальні засади запобігання злочинності молоді в Україні та Італії (порівняльне дослідження)» (2011 р.), Ю. С. Завгородньої «Сучасні тенденції злочинності дітей та діяльність органів внутрішніх справ щодо її запобігання» (2011 р.), С. Ф. Денисов «Злочинність кримінально активної частини молоді та її запобігання» (2011 р.), Ю. А. Ліхолєтової «Суд як суб’єкт запобігання рецидивній злочинності молоді в Україні» (2012 р.), Н. С. Скриннікової «Кримінологічна характеристика та запобігання злочинам, що вчинюються неповнолітніми жіночої статі» (2012 р.), М. А. Білоконь «Запобігання злочинності неповнолітніх: досвід країн Європейського Союзу» (2013 р.), О. М. Чебан «Злочинність безпритульних неповнолітніх осіб: кримінологічна характеристика та шляхи запобігання», Н. С. Юзікової «Злочинність неповнолітніх: закономірності розвитку, теорія та практика запобігання і протидії їй в Україні» (2017 р.), К. О. Павлишин «Запобігання крадіжкам, що вчиняються неповнолітніми» (2018 р.). Високий рівень наукового інтересу до означеної проблематики, безумовно, свідчить про її актуальність і злободенність. Існує нерозривний діалектичний 45 зв’язок минулого і сьогодення, який веде до логічного спрямування в майбутнє. Злочинність неповнолітніх має багатовікову історію, форми і методи протидії їй формувалися століттями і, саме спираючися на цей безцінний досвід, можливі вдосконалення та оптимізація їх. Це є позитивним, адже саме кримінологічна наука виступає як дієвий інструмент у розкритті істинної картини правової реальності, вивчаючи його історичний досвід шляхом наукового пізнання злочинності неповнолітніх як складного соціального явища. 1.2 Правове забезпечення протидії злочинності неповнолітніх Добре відомо, що дослідження проблем правового регулювання суспільних відносин має надзвичайно важливе значення для пізнання суті соціально- правових явищ і вдосконалення відповідного законодавства. Це зумовлюється тим фактом, що формування правової держави, як обов’язковий компонент, містить у собі створення сучасної правової системи, що відповідає ідеї соціальної справедливості, базується на загальновизнаних правових принципах і нормах. Ефективна протидія злочинності зумовлює виключення правового нігілізму і можливості прийняття таких законів і підзаконних актів, що суперечили б об’єктивним закономірностям розвитку суспільства. Крім того, вивчення вказаного механізму сприяє розробленню оптимальних практичних рішень і науково обґрунтованих напрямів протидії злочинності. Їхній характер безпосередньо зумовлюється сутністю і змістом базової діяльності [136, c. 60]. У зв’язку з вищезазначеним, особливої актуальності набуває необхідність аналізу правового забезпечення протидії злочинності неповнолітніх, що є одним з основних напрямів державної політики протидії злочинності. Саме правове забезпечення є основною умовою функціонування всього механізму протидії злочинності неповнолітніх. Загалом, правове забезпечення – це здійснюване державою упорядкування суспільних відносин за допомогою правових норм, приписів та сукупності засобів 46 щодо їхнього юридичного закріплення, реалізації, охорони, захисту й відновлення [121, с. 392]. «Забезпечити», згідно з Великим тлумачним словником української мови, означає створити надійні умови для здійснення чого-небудь; гарантувати щось; захищати, охороняти кого-небудь, що-небудь від небезпеки [23, с. 281]. У загальноприйнятому сенсі, під забезпеченням мається на увазі надання (постачання) чогось або кимось в достатній кількості; створення повного і достатнього комплексу умов, необхідних для здійснення чого б то не було; надання гарантій [53, c. 124]. Під правовим забезпеченням мається на увазі ефективне нормативне супроводження заходів спеціально-кримінологічної протидії та запобігання злочинам. Воно передбачає наявність законів, указів, програм, концепцій запобігання злочинності та окремим її видам. Протидія злочинності потребує надійного правового регулювання різними галузями права, тому правова основа має складну структуру [107, c. 35]. Варто також зазначити, що коли йдеться про правове забезпечення, то слід говорити не лише про юридичні норми та правове регулювання, але і про правовий вплив, здійснюваний за допомогою правових: свідомості, культури, ідей, цінностей та ін. Тобто правове забезпечення включає не лише юридичні норми, а і правозастосовні акти, правові ідеї, принципи, цінності тощо [16, c. 109]. У зв’язку з вищевикладеним, слід співвідносити між собою поняття правового забезпечення та правового регулювання, адже, як справедливо зазначає К. В. Степаненко, незважаючи на те, що термін «забезпечення» досить активно використовується – у юридичній літературі, в управлінській і правоохоронній діяльності, – його розуміння здебільшого домислюється тими, хто застосовує закон [226, с. 34]. Правове регулювання будь-яких відносин, зокрема і тих, що складаються у сфері боротьби зі злочинністю, – найбільш ефективний спосіб організації управління ними. Воно здійснюється за допомогою законодавчих та інших 47 правових актів держави, у яких містяться вимоги до поведінки учасників цих відносин [125, c. 52]. Правове регулювання являє собою процес впливу на суспільні відносини за допомогою правових засобів. Правова основа запобігання злочинності виконує свою соціальну роль за умови, що її норми не лише існують, передусім у формі відповідних нормативних актів, але й активно реалізуються [252]. Під правовим забезпеченням протидії злочинності неповнолітніх ми пропонуємо розуміти систему нормативно-правових актів, що забезпечують існування правового поля, у межах якого безпосередньо відбувається діяльність, пов’язана з протидією цьому явищу шляхом визначення її завдань, цілей, принципів, суб’єктів, що її здійснюють, а також форм і методів реалізації запобіжних заходів. Тобто це сукупність юридичних норм, що регулюють відносини в суспільстві щодо протидії злочинності неповнолітніх та мають матеріальне вираження в конкретних нормативно-правових актах (кодексах, законах, підзаконних нормативно-правових актах). Загалом правова основа діяльності органів кримінальної юстиції щодо запобігання злочинам є не що інше, як сукупність взаємозалежних нормативно- правових актів, що регулюють суспільні відносини в цій сфері з метою їхніх упорядкування, охорони і розвитку відповідно до суспільних вимог. Основне призначення цих актів – регламентувати організацію та функціонування системи органів кримінальної юстиції щодо запобігання злочинам і забезпечувати її ефективний подальший розвиток [244, c. 52]. Питання щодо класифікації нормативно-правових актів, якими врегульовано діяльність, пов’язану з протидією злочинності, у науковій літературі не є однозначним. Наприклад, О. М. Бандурка та Л. М. Давиденко нормативні акти у сфері запобігання злочинності поділяють на чотири блоки: Конституція та міжнародні документи (Загальна декларація прав людини, Керівні принципи у сфері запобігання злочинності та кримінального правосуддя та ін.); законодавчі акти, що регламентують переважно кримінально-правовий аспект боротьби зі злочинністю (кримінальне, кримінально-процесуальне, кримінально-виконавче 48 законодавство, а також Закон України «Про оперативно-розшукову діяльність»; закони та підзаконні акти, що регламентують боротьбу зі злочинністю за окремими напрямами, зокрема щодо організованої злочинності, легалізації доходів, одержаних злочинним шляхом, злочинності неповнолітніх, корупції та ін.); закони та підзаконні акти, що визначають завдання, функції та повноваження органів, для яких боротьба зі злочинністю є основним чи одним з основних обов’язків (закони України «Про міліцію», «Про прокуратуру» та ін. [11, с. 105– 110]. В. С. Нерсесянц зазначає, що існує два основних види нормативно-правових актів, а саме – закони та підзаконні акти. Основна відмінність закону від підзаконного акта полягає у способі його прийняття. Закони можуть прийматися виключно вищим законодавчим органом держави, а найбільш значущі для суспільства – шляхом референдуму. Таким чином, юридичні норми, що містяться в даних нормативно-правових актах, повинні регламентувати: – організацію вищевказаної системи, тобто її основні завдання, принципи діяльності, структуру, місце цієї системи в державному механізмі; – основні напрями діяльності органів кримінальної юстиції щодо запобігання злочинам; – права й обов’язки суб’єктів, що здійснюють управлінську, правозастосовну і контрольно-наглядову діяльність, порядок використання наданих їм сил, форм, методів, засобів; – порядок взаємодії з іншими державними і недержавними установами, що не входять до цієї системи [154, с. 403]. Відповідно до ст. 2 «Законодавство України у сфері протидії злочинності» проекту Закону України «Про основи державної політики щодо протидії злочинності», усі заходи із протидії злочинності здійснюються відповідно до Конституції та законів України, міжнародних договорів України [193]. Проаналізувавши правові акти у сфері протидії злочинності неповнолітніх, ми виявили, що нині в Україні діє ціла низка законів та підзаконних нормативно- правових актів, спрямованих на забезпечення ефективної протидії злочинам, 49 скоюваним неповнолітніми. Пропонуємо розглядати їх у такій послідовності: 1. Міжнародно-правові акти. 2. Закони України. 3. Підзаконні нормативно-правові акти. Дотримання міжнародних норм та принципів у сфері захисту прав дитини потребує відповідної політичної волі та готовності до оновлення національного законодавства, реформування соціальних інститутів, що забезпечують стабільний розвиток держави, модернізацію системи запобігання злочинності та захисту прав неповнолітніх у сфері кримінального судочинства. Аналізуючи міжнародні засади, правила, рекомендації важливо зауважити, що в Україні пріоритет має Конституція держави, наділена найвищою юридичною силою. Відповідно до ст. 9 Конституції України, передбачено не загальний пріоритет міжнародного права, а пріоритет норм міжнародного договору, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України [249, c. 279]. Загалом слід вказати, що міжнародна спільнота захищає права дітей усіма можливими заходами, ставлячи це завдання на перше місце. Мабуть, найвагомішим документом у цій сфері є Декларація прав дитини, ухвалена Генеральною Асамблеєю ООН у 1959 р. Основним гаслом цього документа, що червоною ниткою проходить крізь усі його положення, є розуміння та піклування, що включає належний правовий захист як до, так і після народження дитини. У ньому зазначено, що дітям необхідно забезпечити щасливе дитинство і використання ними своїх того, що дитина у зв’язку з її фізичною та розумовою незрілістю потребує спеціальної охорони прав та свобод. Крім того, у Декларації вказано принципи реалізації вихідних положень, основними з яких є такі: – права дитини повинні визнаватися за всіма дітьми без будь-яких виключень, без дискримінації за ознаками раси, кольору шкіри, статі, мови, релігійних, політичних чи інших переконань, національного, соціального, походження, майнового стану та інших обставин, що стосуються самої дитини або її сім’ї; – забезпечення спеціального захисту та надання умов, що дозволяють 50 дитині розвиватися фізично, розумово, морально, духовно в умовах свободи та гідності; – забезпечення дитині права на здоровий розвиток, створення умов для спеціального догляду й охорони як до, так і після народження; – для неповноцінної у фізичному, психічному та соціальному відношенні дитини повинно бути забезпечено спеціальний режим, освіту і турботу, що відповідає її особливому стану; – створення умов для зростання дитини в атмосфері любові, моральної та матеріальної забезпеченості; – малолітню дитину не повинно бути розлучено з матір’ю за винятком виключних умов; – держава і суспільство повинні забезпечити особливу турботу про дітей, які не мають сім’ї, бажаними є державні та інші види допомоги багатодітним сім’ям на утримання дітей; – кожна дитина має право на отримання безплатної та обов’язкової освіти відповідно до її культурного розвитку, на засадах якої вона могла б розвивати свої особисті здібності; – незалежно від обставин дитині належить першочергове право для отримання захисту і допомоги; – дитину повинно бути захищено від будь-яких форм недбалості, жорстокості та експлуатації; – захист дитини від практики расової, релігійної або будь-якої іншої дискримінації та ін. З метою реалізації положень цієї Декларації у 1989 р. Генеральною Асамблеєю ООН була прийнята Конвенція про права дитини, яку ще називають «Світовою Конституцією» прав дитини [89]. Основною метою цього документа є реалізація головних положень Декларації прав дитини, у ньому містяться такі положення: вказано поняття неповнолітнього, визначено основні права неповнолітніх, зокрема: право на життя; на піклування з боку батьків; на збереження своєї індивідуальності; на особисте життя; недоторканність житла; 51 право користуватися найдосконалішими послугами системи охорони здоров’я, благами соціального забезпечення; право на освіту; на належний рівень життя; на особливий захист: від викрадень, продажу, фізичних форм експлуатації, фізичного та психічного насильства; право на використання державою всіх необхідних заходів щодо сприяння фізичному та психічному відновленню та соціальній інтеграції неповнолітнього, який став жертвою зловживань або злочину; спеціально виділені питання захисту прав дитини у разі скоєння злочину. У ньому також зосереджено увагу на тому, що держави-учасниці зобов’язуються захищати дитину, окрім іншого, від усіх форм сексуальної експлуатації та сексуальних розбещень, втягнення дитини до будь-якої незаконної сексуальної діяльності, використання з метою експулатації дітей у проституції або в іншій незаконній сексуальній практиці й порнографії. Вони повині вживати заходів для боротьби з незаконним переміщенням і неповерненням дітей з-за кордону, викраденням дітей, з торгівлею ними чи контрабандою їх. Дитина не повинна піддаватися катуванням та іншим жорстоким нелюдським або таким, що принижують гідність, видам поводження чи покарання; дитина має право на негайне й безпосереднє інформування її про звинувачення проти неї та у випадку необхідності через батьків чи опікунів на одержання правової чи іншої допомоги при здійсненні свого захисту; вона має право на повну повагу її особистого життя на всіх стадіях розслідування та ін. На окрему увагу заслуговують Мінімальні стандартні правила ООН, що стосуються відправлення правосуддя щодо неповнолітніх (Пекінські правила) [146]. Основними цілями цих Правил є: сприяння благополуччю неповнолітнього та його сім’ї; сприяння процесу розвитку особистості й отримання освіти, максимальною мірою вільному від можливості скоєння злочину та правопорушення, здійснення позитивних заходів, що передбачають повну мобілізацію всіх можливих ресурсів, з метою сприяння благополуччю 52 неповнолітнього, забезпечення ефективного, справедливого і гуманного ставлення до підлітка, який перебуває в конфлікті з законом. Крім того, Правилами регулюються питання щодо відправлення правосудя у відношенні неповнолітніх; дотримання принципу «співрозмірності» як засобу обмеження використання каральних санкцій, що мають вираження у використанні принципу «воздаяння» за заслугами згідно з тяжкістю правопорушення. Акцентується увагу на тому, що реакція на дії неповнолітніх правопорушників повинна враховувати не тільки тяжкість правопорушення, а й певні особливості конкретної особи. У Правилах визначено основні права неповнолітнього, який вчинив злочин, основними з яких є: презумпція невинуватості, право на відмову давати свідчення, право мати захисника, право на присутність батьків, право на апеляцію. Загалом, у цілій низці міжнародно-правових актів, ратифікованих Україною, які регулюють правовий статус неповнолітніх, центральне місце посідає справедливе твердження про те, що саме дитина в нелегкому періоді переходу від дитинства до дорослості в нашому все більш жорстокому світі має бути першою серед тих, хто потребує захисту і допомоги. Саме захист цієї найменш захищеної та, водночас, найбільш складної та вразливої категорії населення повинен бути на високому рівні, саме дитина повинна бути соціально забезпечена і захищена в суспільстві. Отже, Україна як член міжнародного співтовариства бере участь у діяльності зі створення сприятливого для дітей середовища, у якому гідний розвиток і захист їхніх прав забезпечується з дотриманням принципів демократії, рівності, миру, соціальної справедливості з урахуванням моральних засад та традиційних цінностей українського суспільства, спрямованих на зміцнення сім’ї та морального здоров’я дітей в Україні. Тісний взаємозв’язок вітчизняного та міжнародного законодавства у зв’язку з протидією злочинності неповнолітніх сприятиме забезпеченню: – чіткого й неухильного дотримання прав і свобод неповнолітніх; 53 – їхнього державно-правового захисту в суспільстві на різних рівнях; – приведення вітчизняного законодавства щодо протидії злочинності неповнолітніх до міжнародних стандартів, що сприятиме більш ефективному профілактичному впливу на них. Права і свободи неповнолітніх, закріплені на міжнародному рівні, знаходять своє відображення в національному законодавстві України, що повною мірою відповідає загальнолюдським, морально-етичним основам суспільства. Основним джерелом права і всієї законотворчої діяльності держави є Конституція України, тому слід перш за все розглянути роль Основного Закону. Конституція України являє собою правову основу розроблення галузей національного права. Відповідно до ч. 1 ст. 8 Конституції України, Основний Закон має найвищу юридичну силу [91]. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції та повинні відповідати їй. Названа стаття закріплює та вводить у дію принцип верховенства права, що забезпечує відповідність усіх законодавчих актів до Конституції, а також те, що правовою основою діяльності будь-якого органу державної влади (поліція, прокуратура тощо) перш за все є Конституція України [80, c. 130]. Ціла низка статей Конституції має суттєвий вплив на діяльність, пов’язану із протидією злочинності. Наприклад, у ст. 19 визначено, що органи державної влади, їхні посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у способи, передбачені Конституцією і законами України. Це положення безпосередньо стосується діяльності суб’єктів протидії злочинності неповнолітніх, яка має здійснюватися виключно в межах правового поля. У Конституції України закріплено принципи, що є базовими щодо визначення основних прав і свобод громадян, зокрема: визнання людини найвищою соціальною цінністю (ст. 3), верховенства права (ст. 8), вільного розвитку особистості (ст. 23), судового захисту прав людини (ст. 55), презумпції невинуватості у кримінальному процесі (ст. 62) та ін. Крім того, у ст. 51 Конституції України вказано, що батьки зобов’язані утримувати дітей до їхнього повноліття. Повнолітні діти зобов’язані піклуватися 54 про своїх непрацездатних батьків. Сім’я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Норми Конституції України знаходять своє відображення у відповідних законах України. Беззаперечне прикладне значення щодо регулювання діяльності, пов’язаної з протидією злочинності неповнолітніх, мають норми галузевого права, зокрема: кримінального, адміністративного, цивільного, сімейного, що містяться у відповідних збірках законів – кодексах. Зокрема, Кримінальний кодекс України містить у собі низку норм, якими певним чином регулюється процес протидії злочинності неповнолітніх. По-перше, у ньому чітко виначено вік, з якого може наставати кримінальна відповідальність, окреслено підстави та особливості притягнення до відповідальності неповнолітніх та, відповідно, санкції, що можуть до них застосовуватися, та ін. По-друге, встановлено вичерпний перелік злочинів, за вчинення яких неповнолітні притягуються до кримінальної відповідальності з чотирнадцяти років. Відповідно до ст. 22 КК України це, зокрема, умисне вбивство, посягання на життя державного чи громадського діяча, працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця, судді, народного засідателя чи присяжного у зв’язку з їхньою діяльністю, пов’язаною зі здійсненням правосуддя, захисника чи представника особи у зв’язку з діяльністю, пов’язаною з наданням правової допомоги, представника іноземної держави, умисне тяжке тілесне ушкодження, умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження, диверсія, бандитизм, терористичний акт, захоплення заручників, зґвалтування, насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним шляхом, крадіжка, розбій, пограбування, вимагання, умисне знищення або пошкодження майна, пошкодження шляхів сполучення і транспортних засобів, викрадення або захоплення залізничного рухомого складу, повітряного, морського чи річкового судна, незаконне заволодіння транспортними засобами, хуліганство. 55 По-третє, цим Кодексом визначаються особливості звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідальності, застосування до них примусових заходів виховного характеру та ін. По-четверте, у ньому міститься ціла низка норм, якими передбачено кримінально-правовий захист прав і свобод неповнолітніх, що значною мірою сприяє підвищенню ефективності профілактичного впливу на них, зокрема: «Ухилення від сплати аліментів на утримання дітей» (ст. 164) «Злісне невиконання обов’язків по догляду за дитиною або за особою щодо якої встановлена опіка чи піклування» (ст. 166), «Зловживання опікунськими правами» (ст. 167), «Розголошення таємниці усиновлення (удочеріння)» (ст. 168), «Незаконні дії щодо усиновлення (удочеріння)» (ст. 169), «Залишення в небезпеці» (ст. 135), «Ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані» (ст. 136), «Неналежне виконання обов’язків щодо охорони життя та здоров’я дітей» (ст. 137), «Експлуатація дітей» (ст. 150), «Зґвалтування неповнолітньої чи неповнолітнього» (ч. 3 ст. 152) «Статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості» (ст. 155), «Розбещення неповнолітніх» (ст. 156) «Втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність» (ст. 304 КК України) та ін. [99]. Багато положень, спрямованих на запобігання правопорушенням серед неповнолітніх, міститься в КУпАП, де визначено перелік, підґрунтя і порядок застосування заходів адміністративного попередження, встановлено механізм провадження у справах про адміністративні правопорушення. Зокрема, у ст. 12 КУпАП «Вік, після досягнення якого настає адміністративна відповідальність» вказано, що адміністративній відповідальності підлягають особи, які досягли на момент вчинення адміністративного правопорушення шістнадцятирічного віку. Ст. 13 «Відповідальність неповнолітніх» КупАП передбачено перелік правопорушень, за вчинення яких неповнолітні віком від шістнадцяти до вісімнадцяти років підлягають адміністративній відповідальності на загальних підставах, зокрема: «Незаконні виробництво, придбання, зберігання, перевезення, пересилання наркотичних засобів або психотропних речовин без мети збуту в 56 невеликих розмірах» (ст. 44), «Дрібне викрадення чужого майна» (ст. 51), «Порушення водієм правил керування транспортним засобом, правил користування ременями безпеки або мотошоломами» (ст. 121), «Перевищення водіями транспортних засобів встановлених обмежень швидкості руху, проїзд на заборонний сигнал регулювання дорожнього руху та порушення інших правил дорожнього руху» (ст. 122), «Порушення особами, які керують транспортними засобами, правил руху через залізничні переїзди» (ст. 123), «Порушення правил дорожнього руху, що спричинило пошкодження транспортних засобів, вантажу, автомобільних доріг, вулиць, залізничних переїздів, дорожніх споруд чи іншого майна» (ст. 124), «Інші порушення правил дорожнього руху» (ст. 125), «Керування транспортним засобом особою, яка не має відповідних документів на право керування таким транспортним засобом або не пред'явила їх для перевірки, або стосовно якої встановлено тимчасове обмеження у праві керування транспортними засобами» (ст. 126), «Порушення правил дорожнього руху пішоходами, велосипедистами та особами, які керують гужовим транспортом, і погоничами тварин» (ст. 127), а також частинами першою, другою і третьою ст. 130, ст. 139, частиною другою ст. 156, ст. 173, 174, 183-1, 185, 190–195 [82]. З урахуванням характеру вчиненого правопорушення та особи правопорушника до зазначених осіб (за винятком осіб, які вчинили правопорушення, передбачені ст. 185) можуть бути застосовані заходи впливу, передбачені ст. 24-1 КупАП, зокрема: зобов’язання публічно або в іншій формі перепросити потерпілого; попередження; догана або сувора догана; передача неповнолітнього під нагляд батьків або осіб, які їх замінюють, педагогічного чи трудового колективу за їхньою згодою, а також окремих громадян на їхнє прохання. У КПК України містяться норми, у яких визначено особливості допиту малолітньої або неповнолітньої особи (ст. 226) , участь законного представника, педагога, психолога або лікаря у слідчих (розшукових) діях за участю малолітньої або неповнолітньої особи (ст. 227), проведення допиту, впізнання у режимі відеоконференції під час досудового розслідування (ст. 232), проведення 57 процесуальних дій у режимі відеоконференції під час судового провадження (ст. 336), особливості допиту малолітнього або неповнолітнього свідка чи потерпілого (ст. 354), заходи піклування про неповнолітніх, непрацездатних і збереження майна обвинуваченого (ст. 378). В окремій главі (38) цього Кодексу визначено основні положення, що стосуються кримінального провадження щодо неповнолітніх. У ній окреслено загальні засади кримінального провадження щодо неповнолітніх та особливості застосування примусових заходів виховного характеру до тих із них, які не досягли віку кримінальної відповідальності [100]. Функцію правового забезпечення прав неповнолітніх, а отже опосередковано – і запобігання їхній злочинній діяльності, виконують норми цивільного права, зокрема норми про відповідальність неповнолітніх за заподіяння шкоди та норми, покликані запобігти негативному впливу на них батьків чи осіб, які їх замінюють [243]. У Цивільному кодексі України містяться норми, якими передбачено, з одного боку, відповідальність неповнолітніх за заподіяння шкоди, з іншого – відповідальність батьків або осіб, які їх замінюють, за негативний вплив на них. У главі 4 «Загальні положення про фізичну особу» розділу 2 «Особи» Цивільного кодесу України містяться норми, що безпосередньо стосуються визначення правового статусу неповнолітніх осіб, окреслення кола їхніх прав та обов’язків, а також надано порядок обмеження дієздатності неповнолітніх. Зокрема, «Часткова цивільна дієздатність фізичної особи, яка не досягла чотирнадцяти років» (ст. 31), «Неповна цивільна дієздатність фізичної особи у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років» (ст. 32), «Цивільна відповідальність неповнолітньої особи» (ст. 33), «Повна цивільна дієздатність» (ст. 34), «Надання повної цивільної дієздатності» (ст. 35). Крім того, Цивільним кодексом України регулюються питання, що стосуються цивільно-правового інституту опіки та піклування, зокрема: «Завдання опіки та піклування» (ст. 55), «Орган опіки та піклування» (ст. 56), «Фізичні особи, над якими встановлюється піклування» (ст. 59), «Встановлення 58 опіки та піклування судом» (ст. 60), «Встановлення опіки та піклування органом опіки та піклування» (ст. 61), «Призначення опікуна або піклувальника» (ст. 63), «Права та обов’язки піклувальника» (ст. 69), «Припинення піклування» (ст. 77). Зважаючи на особливості досліджуваного нами виду злочинності, у його профілактиці важливу роль відіграють норми так званого сімейного законодавства, у якому визначено сімейні й родинні відносини, що підлягають правовому регулюванню, та, відповідно, межі правового впливу на них. У ст. 6 Сімейного кодексу України, визначено: 1. Правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття. 2. Малолітньою вважається дитина до досягнення нею чотирнадцяти років. 3. Неповнолітньою вважається дитина у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років. Крім того, Кодекс містить норми, якими врегульовано такі питання: встановлено принципи рівноправності громадян у сімейних відносинах; визначено обов’язки батьків щодо захисту прав та інтересів дітей та їхнього виховання; регулюється питання про порядок вирішення спорів між батьками (та іншими родичами) щодо виховання дітей; встановлюється правовий механізм позбавлення батьківських прав при неналежному вихованні дитини [214]. Таким чином, очевидно, що норми галузевого права мають прикладне значення щодо регулювання діяльності, пов’язаної з протидією злочинності неповнолітніх, і впливають на рівень та ефективність запобіжного впливу з урахуванням необхідності підвищення ступеня правової захищеності суб’єктів цих відносин. Основними законодавчими актами, якими врегульовано діяльність відповідних субєктів, пов’язану з протидією злочинності неповнолітніх, є закони України: «Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей» [188], «Про соціальну роботу з сім’ями, дітьми та молоддю» [201], «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні» [202], «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування» [180], «Про основи соціального захисту 59 бездомних осіб і безпритульних дітей» [194], «Про охорону дитинства» [195], «Про загальну середню освіту» [182], «Про позашкільну освіту» [196], «Про молодіжні та дитячі громадські організації» [185], «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» [174], «Про державну допомогу сім’ям з дітьми» [175], «Про запобігання та протидію домашньому насильству» [183] та ін. Окрім законів загальносоціального призначення, слід вказати й ті, що регулюють діяльність правоохоронних органів у сфері протидії злочинності неповнолітніх, основними з яких є закони України: «Про Національну поліцію» [186], «Про оперативно-розшукову діяльність» [187], «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» [189] та ін. Нормативна база з питань протидії злочинності неповнолітніх, окрім законів, містить підзаконні нормативні акти, що регламентують окремі напрямки цієї діяльності. Відповідні положення містяться у постановах Кабінету Міністрів України (далі – КМУ), зокрема: «Про затвердження Комплексної програми забезпечення реалізації Стратегії подолання бідності» [87], «Про утворення Міжвідомчої комісії з питань охорони дитинства» [203] та ін.; в указах Президента України: «Про додаткові заходи щодо вдосконалення здійснення соціальної роботи з дітьми, молоддю та сім’ями» [176], «Про затвердження комплексних заходів щодо профілактики бездоглядності та правопорушень серед дітей, їх соціальної реабілітації у суспільстві» [88], «Про додаткові заходи щодо запобігання дитячій бездоглядності» [177], «Про додаткові заходи щодо реалізації державної молодіжної політики» [179], «Про концепцію розвитку кримінальної юстиції щодо неповнолітніх в Україні» [92], «Про додаткові заходи щодо поліпшення діяльності органів внутрішніх справ та громадських формувань з охорони громадського порядку» [178] та ін. На окрему увагу заслуговує розгляд цілої низки державних програм, спрямованих на забезпечення профілактики злочинності, у тому числі неповнолітніх, та захисту прав дітей, а саме: Державна програма подолання 60 дитячої безпритульності і бездоглядності, Державна цільова програма розвитку національного усиновлення дітей України «Кожній дитині – власну родину» та ін. Виконання цих програм надає можливість наблизити стан забезпечення прав українських дітей до міжнародних стандартів, відповідно до яких на сьогодні прийнято низку нових та внесено зміни до чинних актів з метою посилення соціальної захищеності сімей з дітьми, що мають неабияке значення для профілактики злочинності неповнолітніх. Зокрема, 5 березня 2009 р. Верховна Рада України ухвалила Закон України «Про Загальнодержавну програму «Національний план дій щодо реалізації Конвенції ООН про права дитини» на період до 2016 року» [181] який розробляли протягом п’яти років. Метою цього документа є забезпечення оптимального функціонування цілісної системи захисту прав дітей в Україні відповідно до вимог Конвенції ООН про права дитини та з урахуванням Цілей розвитку, проголошених Декларацією тисячоліття ООН, і стратегії Підсумкового документа Спеціальної сесії в інтересах дітей Генеральної Асамблеї ООН «Світ, сприятливий для дітей». Програма передбачає системні заходи у сфері охорони здоров’я матері і дитини, протидії ВІЛ/СНІДу, туберкульозу та наркоманії, розвиток систем оздоровлення та відпочинку, освіти, соціального забезпечення та підтримки сімей з дітьми тощо. Беззаперечно, що заходи, передбачені цією Програмою, мають стати одним з ефективних напрямів діяльності з протидії правопорушенням та злочинам неповнолітніх [223, c. 7]. Проте аналіз реалізації вищевказаних програм показав, що жодної з них не було виконано. Як показує практика, задекларовані в них заходи реально не виконуються і переважно залишаються «на папері». До основних причин такої ситуації слід віднести, по-перше, відсутність належного фінансового забезпечення. По-друге, такі програми часто не мають комплексного характеру; по-третє, під час упровадження їх не враховується досвід як закордонних, так і вітчизняних вчених-кримінологів; по-четверте, під час розроблення та подальшої реалізації вказаних програм відсутня належна взаємодія між задіяними міністерствами, відомствами, державними та громадськими організаціями та ін. 61 Зважаючи на виключну роль Національної поліції України у протидії злочинності неповнолітніх, слід виділити в окрему групу нормативні акти, що регулюють діяльність спеціальних органів та установ із питань протидії злочинності, охорони громадського порядку, запобігання правопорушенням та злочинам, профілактики злочинності неповнолітніх, які в кінцевому підсумку являють собою вагомий сегмент правової основи протидії злочинності неповнолітніх. Насамперед до числа їх слід віднести, окрім законів, які було зазначено вище, накази МВС України: «Про затвердження Інструкції з організації роботи підрозділів ювенальної превенції Національної поліції України» [72]. «Про організацію діяльності приймальників-розподільників для дітей (далі – ПРД) органів Національної поліції України» [191], «Про затвердження Інструкції про взаємодію правоохоронних та інших державних органів України у боротьбі зі злочинністю» [73]. Крім того, слід зазначити, що вагому роль у справі кримінологічної діяльності відносно неповнолітніх відповідно до норм права має роз’яснення з питань застосування судами законодавства щодо кримінальної відповідальності неповнолітніх, надані Пленумом Верховного Суду України, тобто правозастосовне судове тлумачення. Воно міститься у постановах Пленуму Верховного Суду України (далі – ППВСУ), а саме: а) ППВСУ від 16 квітня 2004 р. № 5 «Про практику застосування судами України законодавства у справах про злочини неповнолітніх» [198]; б) ППВСУ від 27 лютого 2004 р. № 2 «Про застосування судами законодавства про відповідальність за втягнення неповнолітніх у злочинну чи іншу антигромадську діяльність» [184]; в) ППВСУ від 15 травня 2006 р. № 2 «Про практику розгляду судами справ про застосування примусових заходів виховного характеру» [199]; г) ППВСУ від 4 червня 2010 р. № 7 «Про практику застосування судами кримінального законодавства про повторність, сукупність і рецидив злочинів та їх правові наслідки» [197]. 62 Зміни в законодавстві щодо неповнолітніх та поява нових питань, що виникають у судовій практиці, стали підставою для більш детального вивчення судових справ про злочини неповнолітніх і втягнення останніх у злочинну діяльність та проведення узагальнень з метою дослідження порядку застосування судами чинного законодавства, яким передбачена відповідальність неповнолітніх за вчинені злочини, виявлення при цьому складних, спірних питань у судовій практиці та з’ясування можливих шляхів для їхнього вирішення. Загалом, за результатами аналізу правового забезпечення процесу протидії злочинності неповнолітніх слід констатувати, що в Україні, на жаль, нині відсутня системна та дієва нормативно-правова база щодо регулювання цієї діяльності. Як справедливо зазначає В. В. Коваленко, сучасний стан правової основи діяльності органів кримінальної юстиції щодо запобігання злочинам характеризується певною недосконалістю актів усіх рівнів, відсутністю офіційно визнаної концепції розвитку нормативно-правової бази, що стосується організації та функціонування системи протидії злочинності [81, с. 15]. Подібного висновку доходить і Т. Л. Кальченко, яка вказує, що аналіз законодавства, що регулює запобіжну діяльність суб’єктів і практику запобігання злочинності неповнолітніх, свідчить про наявність у правовій регламентації низки серйозних недоліків, оскільки чинні правові норми з питань профілактики злочинності неповнолітніх «розкидані по різних нормативних актах, виданих у різний час, за різних умов і на різних рівнях» [78, c. 47]. На основі даних проведеного нами дослідження правового забезпечення протидії злочинності неповнолітніх ми виявили коло причин, з яких ускладнюється практика здійснення цієї дяльності, зокрема: – окремі положення щодо протидії злочинності неповнолітніх містяться тільки в підзаконних нормативних актах, проте ефективність їх значно нижча порівняно із законом, адже основна роль їх полягає в деталізації законодавчих положень; 63 – недосконалість законодавчих актів, неузгодженість їх між собою, подекуди суперечливість їхнього змісту, відсутність цілісної системи законодавчих актів; – часто ситуативне та безсистемне розроблення нормативно-правових актів у сфері протидії злочинності неповнолітніх; – відсутність практики кримінологічної експертизи проектів відповідних документів; – у змісті багатьох нормативно-правових актів містяться суперечності, у зв’язку з чим часто виникають труднощі, пов’язані із застосуванням їх; – нині чинні нормативно-правові акти щодо протидії злочинності неповнолітніх багато в чому не адаптовано до сучасного політичного курсу держави; – спостерігається певна конкурентність між нормами законодавства та відповідними рішеннями місцевих органів влади й управління; – правові акти у сфері протидії злочинності неповнолітніх часто приймаються без урахування специфіки сучасного стану цього виду злочинності та постійних змін чинного законодавства в цій сфері; – більшість законів та підзаконних нормативно-правових актів реально не відбивають потреб захисту суспільних, державних та особистісних інтересів неповнолітніх. У звязку з означеним можна вважати, що вагомим недоліком чинного законодавства у сфері протидії злочинності неповнолітніх є відсутність окремого закону «Про протидію злочинності неповнолітніх», який в ієрархічній структурі серед усіх інших нормативно-правових актів посів би перше, визначальне місце, регулюючи сам механізм протидії злочиності неповнолітніх. Цей закон, по-перше, повинен відповідати всім вимогам міжнародно-правових документів у сфері протидії злочинності неповнолітніх, а також не суперечити Конституції України; по-друге, має містити в собі чіткі, якомога більш однозначні визначення понять, пов’язаних із протидією злочинності неповнолітніх; по-третє, визначати чітке коло об’єктів та, відповідно, суб’єктів протидії, встановлювати їхні права й 64 обов’язки, а також безпосередньо ті заходи, завдяки яким здійснюватиметься ця дяльність; по-четверте, визначати правові гарантії осіб, включених до сфери профілактичного впливу; по-п’яте, вказаний Закон має бути узгоджено з положеннями чинних на цей момент нормативно-правових актів, не суперечити їхньому змісту. Серед науковців така думка вже неодноразово висловлювалась. Наприклад, Є. Є. Савін говорить про нагальну потребу визначення стратегічного шляху корекції національного законодавства стосовно прав неповнолітніх і спонукає до систематизації наявних нормативно-правових актів у ювенальне законодавство України [210, c. 340]. О. Я. Соловій із цього приводу зазначає, що для формування усталеної практики та визначення правових підстав застосування певних заходів реагування потрібно прийняти закон про профілактику злочинності серед неповнолітніх, у якому визначалося б організаційні, виховні, культурні та інші заходи. Про результативність такого рішення свідчить практика інших країн. Приміром, у Росії діє закон «Про основи системи профілактики бездоглядності та правопорушень неповнолітніх», в Узбекистані – «Про профілактику безпритульності та правопорушень серед неповнолітніх», у Казахстані – «Про профілактику правопорушень серед неповнолітніх та запобігання дитячій бездоглядності та безпритульності» [221, c. 309]. Загалом сучасний стан ставлення зарубіжного суспільства до злочинної поведінки особи взагалі та неповнолітніх зокрема характеризується поступовим виокремленням норм про кримінальну відповідальність неповнолітніх із загальної доктрини про кримінальну відповідальність, які з часом склали самостійну підсистему кримінального права. Цей процес отримав своє оформлення у вигляді спеціальних законів про правосуддя у справах неповнолітніх (такі закони зараз існують у ФРН, Швеції, Іспанії, Італії, Данії, Франції, Австрії та інших країнах) [250, c. 169]. Прийняття подібного закону в нашій країні було б першим кроком до запровадження міжнародних стандартів щодо протидії злочинності неповнолітніх. Адже законодавство України, яким на сьогодні врегульовано 65 діяльність органів, організацій і служб із протидії злочинності неповнолітніх, потребує вдосконалення з урахуванням потреб суспільства та вимог ООН. Адже від ефективності нормативно-правового забезпечення залежить міжнародний імідж нашої держави з огляду на задекларовані на шляху до європейської інтеграції засоби та методи боротьби зі злочинністю, зокрема і неповнолітніх, а також законність заходів, які зазвичай застосовують правоохоронні органи з метою недопущення вчинення злочину та які можуть певною мірою обмежувати права і свободи людини, торкатись інтересів юридичних осіб, держави [252]. Резюмуючи вищевикладене, слід зазначити, що важливість розгляду питання правового забезпечення протидії злочинності неповнолітніх не викликає сумніву, адже саме від якості його вирішення залежить подальша ефективність розроблення та застосування запобіжних заходів. Правове забезпечення є тим методологічним базисом побудови механізму протидії злочинності неповнолітніх, за допомогою якого забезпечується дотримання неухильного виконання суб’єктами протидії покладених на них обов’язків. 1.3 Основні кримінологічні показники та тенденції розвитку злочинності неповнолітніх Характеристика основних показників злочинності неповнолітніх є важливим питанням, вирішення якого дозволить розробити комплекс найбільш дієвих та ефективних заходів протидії цьому виду злочинності, адже саме вони віддзеркалюють соціальну природу цього явища, його соціальну зумовленість на різних етапах розвитку суспільства. Ці показники характеризують даний вид злочинності всебічно та різнопланово. Із цього приводу Г. М. Міньковський більше 50 років тому справедливо говорив, що успіх боротьби зі злочинністю неповнолітніх, як і зі злочинністю взагалі, багато в чому залежить від забезпечення глибокого наукового і науково- практичного вивчення стану, динаміки, причин злочинності серед неповнолітніх і повсякденного використання результатів цього вивчення у практиці роботи всіх 66 органів і організацій, що мають на меті боротьбу з безнаглядністю і правопорушеннями підлітків, а також запобігання цим явищам [147, c. 25]. Питання щодо того, які показники слід досліджувати, вимірююючи масштаби злочинності, щоб результати відповідали реальному її стану в суспільстві, завжди викликали жвавий інтерес вчених-кримінологів, але їхні погляди не завжди збігалися. Наприклад, автори підручника з кримінології за загальною редакцією О. М. Бандурки пропонують поділяти показники злочинності на кількісні, якісні, абсолютні та відносні. До кількісних вони відносять рівень злочинності, рівень судимості, ціну злочинності, різні коефіцієнти. До якісних – структуру, характер, географію злочинності. Абсолютні показники злочинності – абсолютні числа, що мають певні одиниці виміру та характеризують підсумкову узагальнену величину сукупності (кількість зареєстрованих злочинів, виявлених осіб, засуджених тощо). Відносні величини дозволяють співвідносити дві порівнювані величини. Виділяють такі види відносних величин: динаміка, інтенсивность, координація, порівняння, структура, що можуть виражатися в різних одиницях виміру (коефіцієнтах, відсотках тощо) [105, c. 42–43]. А. П. Закалюк основними показниками злочинності, що піддаються статистичному вимірюванню, вважає рівень, інтенсивність, динаміку, структуру, географію та «ціну» злочинності [62, с. 156–176]. І. М. Даньшин вказує, що, характеризуючи основні кримінологічні показники злочинності, слід виділяти: рівень злочинності, коефіцієнти злочинності, структуру злочинності (яку, на його думку, може бути побудовано за соціально-демографічними, кримінально-правовими і кримінологічними підставами), динаміку злочинності, «ціну» злочинності [106, с. 23–25]. Досліджуючи кількісно-якісні показники злочинності неповнолітніх, до основних пропонуємо відносити стан злочинності, її рівень, структуру, динаміку, ціну, характер та географію. Вибір саме цих показників як основних обумовлено тим, що вони є найбільш інформативними щодо відображення реального стану злочинності неповнолітніх, а також ключовими для подальшого розроблення на основі їх ефективних заходів протидії цьому виду злочинності. 67 Аналізуючи стан злочинності неповнолітніх, ми спирались на статистичні дані Генеральної прокуратури України, МВС України, матеріали правозастосовної діяльності, узагальнення судової практики, результати анкетування та інтерв’ювання працівників органів кримінальної юстиції. Інформація з указаних джерел у сукупності дала можливість надати кількісно- якісну характеристику розглядуваного нами виду злочинності. Першим із виокремлених як основні показників злочинності неповнолітніх пропонуємо розглянути рівень злочинності, кількісну характеристику, що являє собою абсолютну кількість зареєстрованих злочинів і чисельність осіб, які їх вчинили, на певній території за конкретний проміжок часу (місяць, квартал або рік) [105, c. 41]. Згідно зі статистичними даними Генеральної прокуратури України, починаючи з 2012 р. фіксується зниження цього рівня, що відбилося у зменшенні абсолютних та відносних кількісних показників. За цей період кількість зареєстрованих злочинів, що вчинені неповнолітніми або за їхньої участі, зменшилася більше ніж у три рази – з 17,9 тис. у 2011 р. до 5,608 тис. у 2017 р. (рис. 1.1). Рис. 1.1 Кількість зареєстрованих злочинів, вчинених неповнолітніми або за їхньої участі з 2013 по 2017 рр. Аналізуючи отримані дані, слід вказати, що рівень злочинності – досить широке в кримінолічному розумінні поняття. Та навіть у разі найточніших його 68 відображень у цифрах це не завжди буде повною мірою віддзеркалювати реальний стан злочинності, у даному разі – неповнолітніх. І в цьому є свої закономірності. На практиці постійно виникають ситуації, коли кількість зареєстрованих злочинів не показує реального стану злочинності (нерозкриті злочини, латентність, багатоепізодність, груповий характер вчинення та ін.). Кількість, як математична величина, тут залежить від історичних, соціальних, політичних умов життя суспільства та ефективності засобів протидії злочинності. Загальні позитивні тенденції стану злочинності неповнолітніх може бути пояснено кількома обставинами. По-перше, поступово зменшується загальна чисельність населення і, відповідно, чисельність неповнолітніх осіб в її структурі. По-друге, не варто ігнорувати окремі позитивні зміни в суспільному житті та певні досягнення у протидії злочинності неповнолітніх, зусиль держави та суспільства в нейтралізації факторів злочинності. По-третє, на вказані показники злочинності суттєво вплинула низка правових та організаційно-управлінських чинників, зокрема зміни в реєстраційній процедурі щодо фіксації заяв і повідомлень про вчинені злочини та новий процесуальний порядок реагування на них з боку правоохоронних органів, встановлені КПК України. По-четверте, необхідно брати до уваги суттєве значення для показників злочинності рівня латентності злочинів, що вчинюються неповнолітніми. Безумовно, існує штучна латентність, коли правоохоронні органи на тлі тяжких злочинів кримінально активної дорослої частини населення не реєструють частину фактів протиправної поведінки неповнолітніх, які не мають високого ступеня суспільної небезпеки. У зв’язку з цим на практиці доволі часто кримінальні провадження не відкривають, обмежуючися застосуванням заходів виховного впливу з огляду на особливості неповнолітнього, керуючися принципами гуманізму та економії заходів кримінальної репресії, враховуючи каяття неповнолітнього та можливості його виправлення без притягнення до кримінальної відповідальності. Мають місце й інші мотиви приховування правоохоронцями злочинів неповнолітніх. Значно поширенішою є природна латентність, коли інформація про злочини неповнолітніх не повідомляється або приховується від правоохоронних органів. 69 Це зумовлено своєрідним соціально-психологічним ставленням з боку оточення до кримінальної поведінки неповнолітніх як до певною мірою невід’ємної для цього віку неадекватної поведінки або як до пустощів, безглуздих витівок без злочинного наміру, викликаних біологічною, психологічною та соціальною незрілістю неповнолітнього, як до того, що минеться без втручання правоохоронних органів і настання кримінальної відповідальності. Тому однолітки не повідомляють про кримінальні конфлікти дорослим. Батьки, педагоги, інші повнолітні особи, керуючись різноманітними мотивами, не розголошують інформацію про ці злочини, власними силами залагоджують конфліктні ситуації, що далеко не в усіх випадках сприяє належній соціалізації й подальшій правослухняній поведінці неповнолітнього, а в значній частині випадків призводить до вчинення особою в подальшому більш тяжкого злочину. Отже, з урахуванням високого рівня латентності злочинності неповнолітніх та «відносності» статистичних даних слід констатувати, що на сьогодні рівень підліткової злочинності викликає серйозну тривогу владних структур [163, c. 199]. Вказані дані змушують нас замислитись над ситуацією, що склалася, адже злочинність у цілому, а неповнолітніх – особливо, є показником життєдіяльності держави. Саме неповнолітні є найбільше вразливою частиною суспільства, вони, потрапляючи в стрімкий, не завжди позитивний плин життя, підпадають під дію негативних чинників, вчиняють протиправні діяння, тим самим ніби захищаючись від байдужого до їхніх проблем суспільства. Розглядати злочинність неповнолітніх поза межами загального контексту криміногенної ситуації в країні немає сенсу, адже, як відомо, більша частина злочинців-рецидивістів свою кримінальну кар’єру почали до досягнення вісімнадцяти років [220, c. 7]. Дослідити певні закономірності ми пропонуємо шляхом визначення питомої ваги (частки) злочинів, вчинених неповнолітніми, по відношенню до загальної кількості зареєстрованих злочинів. За статистичними даними Генеральної прокуратури України, питома вага злочинів, вчинених неповнолітніми або за 70 їхньої участі, у загальній злочинності останніми роками складає 4–5 %, що в кілька разів менше, ніж 10 років тому. Відповідно, і питома вага неповнолітніх злочинців у загальній чисельності засуджених осіб поступово зменшується та складає близько 4 %. Коефіцієнт злочинної активності неповнолітніх в останні роки значно нижчий, ніж серед дорослих злочинців. Неповнолітні помітно відстають за цим показником від найбільш кримінально активної групи населення у віці 18–28 років. Однак незначне збільшення показників злочинності неповнолітніх у 2017 р. свідчить про небезпеку зростання рівня злочинності неповнолітніх, що проявляється перш за все в тому, що вона становить основу для відтворення загальної злочинності. Цей вид злочинності знаходиться під впливом і в залежності від злочинності дорослих, має з нею загальні причини. Найбільшу небезпеку становлять злочини, що вчиняються неповнолітніми разом із дорослими. Це своєрідна передача злочинного досвіду. А звідси випливає рецидив злочинності неповнолітніх, підвищення її професіоналізму і, відповідно, рівня. Необхідно акцентувати на тому, що поряд із кількістю злочинів, вчинених неповнолітніми, слід звертати увагу і на кількість адміністративних правопорушень, вчинених ними, яка постійно зростає [213, c. 143]. Те, що злочинність являє собою не статичне, а динамічне явище, не викликає сумнівів. Не є виключенням і злочинність неповнолітніх. Це історично мінливе явище, що існує та розвивається в часі, під впливом соціальних, економічних, політичних, ідеологічних та інших чинників. Динаміка злочинності – показник, що відбиває зміну її стану та структури протягом певного проміжку часу (місяць, квартал, півріччя, рік, три роки та ін.). Слід вказати на таку особливість: для динаміки злочинності неповнолітніх характерними є сезонні «піки». У весняно-літній період, коли в молодих людей розширюються можливості для неконтрольованих контактів, кількість скоєних злочинів збільшується. У цей час подовжується світловий день, розширюються 71 межі громадських місць, де молодь має можливість безконтрольно проводити час. Одночасно слабшає соціальний контроль над проведенням часу підлітків (відпускний період у батьків, канікули в навчальних закладах). Отже, аналізуючи злочинність неповнолітніх упродовж останніх десяти років, необхідно зазначити, що з 2008 до 2009 рр. відзначалося спад підліткової злочинності. У подальшому, з 2010 р., відбулося її зростання, що продовжилося в 2011 р. Починаючи з 2012 р., за статистичними даними, спостерігається динамічне зниження кількості злочинів, учинених неповнолітніми або за їхньої участі, і ця тенденція протрималась до 2016 р., дещо збільшилась кількість злочинів вчинених неповнолітніми у 2017 р. Як ми бачимо з наведених вище даних, спостерігаються подекуди різкі коливання показників злочинності неповнолітніх. Науковці по-різному пояснють таку ситуацію. Наприклад, В. В. Голіна вказує на те, що, зважаючи на кризові явища 2008–2009 рр., кількісні та якісні показники злочинності неповнолітніх мають збільшитися, але не дуже істотно [102]. Б. М. Головкін помічає цікаву схему коливань, коли після приросту кількості злочинів відбувається спад, що зрозуміло, оскільки винних засуджують до покарань, часто пов’язаних із позбавленням волі [31, c. 41]. Утім А. П. Закалюк схильний вбачати в таких коливаннях залежність від посилення та послаблення обліково-реєстраційної діяльності МВС України та штучні маніпуляції зі статистичними даними для покращання результатів діяльності [64, c. 174–175]. Оцінюючи показники злочиності неповнолітніх, окрему увагу варто приділити розгляду її «ціни». Як було зазначено раніше, злочинність неповнолітніх є одним із видів злочинності взагалі, і, безумовно, в результаті цієї діяльності спричиняються суспільно небезпечні наслідки, основним критерієм яких визнається «ціна» злочинності. Це один із кількісних її показників, що відбиває конкретну міру. Його вимірами виступають різні види наслідків від вчинених неповнолітніми злочинів – матеріальні, фізичні, соціальні, моральні, психологічні та ін. Їх можна вимірювати гривнями, кілограмами, обсягом, довжиною та ін. Але, говорячи про злочинність неповнолітніх та її ціну, основну 72 увагу слід приділити не фізичним величинам, а зовсім іншим, глибинним, що пронизують усе суспільство шкодою, яку іноді неможливо виміряти. Неповнолітні – майбутнє держави, яке напряму залежить саме від того, що робить суспільство, щоб успішно протидіяти такому небезпечному явищу, як злочинність неповнолітніх. Саме від дорослих громадян залежить, яким буде майбутнє покоління. І тут ціна злочинності неповнолітніх вимірюється дитячими сльозами, недоїданням, недолюбленістю, занедбаністю і, як наслідок, агресією, жорстокістю, цинізмом. Визначення кількісних показників злочинності неповнолітніх є першим етапом дослідження її структури. Саме на основі числових даних можна виявити якісні показники, серед яких є структура злочинності та результат її аналізу – характер злочинності. Структура злочинності – це відношення окремого виду злочину або групи злочинів до всієї маси злочинності в тому чи іншому регіоні за конкретний період. Вона визначає частку (питому вагу) виділених за певними підставами різних категорій злочинності. Завдяки цьому показнику виявляється будова злочинності, її внутрішній склад [106, с. 24]. Структура злочинності неповнолітніх відрізняється від структури злочинності дорослих обмеженістю видів вчинених злочинів, що відносяться переважно до таких груп злочинів: 1) проти власності (74 %), 2) проти життя та здоров’я особи (9 %), 3) проти безпеки руху та експлуатації транспорту (6 %), 4) проти громадського порядку та моральності (3,5 %), 5) у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їхніх аналогів або прекурсорів та інші злочини проти здоров’я населення (3 %) (рис. 1.2). У структурі злочинності неповнолітніх за 2017 р. домінують злочини проти власності, що складають більше 70 % усіх злочинів, вчинених неповнолітніми, що підкреслює її переважно корисливу спрямованість. Серед них переважають крадіжки – 82 %, грабежі – 11 %, шахрайства 4 %, розбої – близько 3 %. При цьому залишається досить суттєвою питома вага кожного виду з цих злочинів у структурі загальнокримінальної злочинності – близько 10 %, тобто кожний десятий із цих злочинів вчиняється неповнолітніми (рис. 1. 3). 73 Рис. 1.2 Структура кримінальних правопорушень, вчинених неповнолітніми у 2017 р. Рис. 1.3 Співвідношення зареєстрованих злочинів, вчинених неповнолітніми, та кількості крадіжок, вчинених неповнолітніми, 2000–2017 рр. 74 Серед крадіжок переважають вчинені зі складів, баз, магазинів та інших торговельних точок – 17 %, з автомобілів – 5 %, із квартир – 4,5 %, кишенькові крадіжки складають близько 3 % на рік. Серед предметів злочинів переважають цінні особисті речі: мобільні телефони, інша електронна та побутова техніка, гроші та ювелірні вироби, транспортні засоби, а також продукти харчування з приміщень торговельних підприємств. Кошти, отримані за продаж викраденого майна, неповнолітні частіше за все витрачають на продукти харчування, особисті потреби, гру на комп’ютері та ін. Наступне місце за кількістю вчинення злочинів щорічно посідають злочини проти життя і здоров’я особи. Зокрема, із 491 злочину проти життя і здоров’я, які були вчинені неповнолітніми у 2017 р., 63 % склали легкі тілесні ушкодження, 16 % – умисні середньої тяжкості тілесні ушкодження, 10 % – умисні тяжкі тілесні ушкодження. Серед злочинів проти безпеки руху та експлуатації транспорту переважну більшість (87 %) складає незаконне заволодіння транспортним засобом. Поміж злочинів проти громадського порядку та моральності найбільше зареєстровано хуліганств (56 %), наруг над могилою, іншим місцем поховання або над тілом померлого (36 %); 4,5 % випадків складає втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність. Кожен десятий злочин, вчинений неповнолітніми або за їхньої участі, так чи інакше пов’язано з наркотиками. Низьким у структурі злочинності неповнолітніх є показник злочинів проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування об’єднань громадян та злочинів проти журналістів, громадської безпеки, проти статевої свободи і статевої недоторканності особи, проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод громадян. Питома вага тяжких злочинів, скоєних неповнолітніми, поступово зменшується, але залишається досить високою – близько 50 % у 2017 р. (для прикладу, у 2009 р. їх було 53 %). 75 Такий розподіл за групами злочинів зумовлений соціально-економічними причинами, що різко загострилися в першій половині 2014 р., зачіпаючи й неповнолітніх, для яких нестабільність у різних сферах суспільного життя виливається підвищенням кримінальної активності та розширенням її сфер. Як свідчать ґрунтовні кримінологічні дослідження останніх років (Н. С. Юзікова [249]), такий показник, як рівень судимості, характеризується стабільно невисокою чисельністю засуджених неповнолітніх за різні види злочинів. При цьому спостерігається різновекторна тенденція у структурі злочинності неповнолітніх, яка по відношенню до окремих видів злочинів має сталу тенденцію до зниження, щодо інших – незмінна, а в чомусь її показники зростають. Найбільш помітний спад показників серед неповнолітніх спостерігається щодо вчинення зґвалтувань та хуліганства. У цілому кількість злочинів та чисельність неповнолітніх осіб, які їх вчинили, останніми роками значно менше у загальних показниках злочинності. Кримінологи вважають це позитивним явищем, тому що звужується коло первинних злочинців, менше неповнолітніх, які раніше не виявляли злочинної активності, долучається до злочинності. Частка неповнолітніх серед осіб, які вчинили злочини у складі групи осіб, останніми роками є досить стабільною і дорівнює 50–60 %, що пояснюється типовою для осіб цього віку схильністю до групових форм поведінки та діями дорослих злочинців, спрямованими на втягнення неповнолітніх у вчинення злочинів. Цей показник у рази вищий за аналогічний у структурі «дорослої» злочинності. Групи неповнолітніх діють переважно ситуативно, без чіткої попередньої організації, тривалого згуртування та підготовки, за винятком тих злочинів (крадіжок, грабежів і розбоїв), у яких беруть участь дорослі. У груповій злочинності неповнолітніх можна виділити два її підвиди. Перший – скоєння злочинів автономною групою неповнолітніх (у цій групі превалюють, за статтями КК України: ст. 115 – умисне вбивство, ст. 185 – крадіжка, ст. 186 – грабіж, ст. 289 – незаконне заволодіння транспортним засобом). Другий – скоєння злочинів у складі змішаної групи, за участю дорослих 76 (переважно це ст. 121, 122 – умисне спричинення тяжких та середньої тяжкості тілесних ушкоджень, ст. 152 – зґвалтування, ст. 187 – розбій, ст. 296 – хуліганство, злочини у сфері незаконного обігу наркотиків). Залишаються досить високими показники згуртованості підлітків при вчиненні таких злочинів, як розбій та хуліганство (середній показник питомої ваги – 80 %), незаконне заволодіння транспортним засобом (середній показник – 70 %). Найменше групове вчинення злочинів серед неповнолітніх спостерігається у сфері обігу наркотичних засобів (середній показник питомої ваги – 14 %) та в насильницьких злочинах – умисному спричиненні тяжких тілесних ушкоджень (30 %) і середньої тяжкості тілесних ушкоджень (10 %) [249]. Участь неповнолітніх у діяльності організованих злочинних угруповань незначна (до 1 %). Важливі дані щодо злочинності серед неповнолітніх можна отримати, досліджуючи вказане явище за регіонами, тобто розглянувши географію цього виду злочинності. Цей показник відбиває поширеність злочинності на певній території, що характеризується кількісними та якісними (структурними) показниками в різних регіонах. Географія злочинності може зумовлюватись економічними, історичними, етнічними особливостями регіонів, концентрацією міського населення та іншими особливостями (наприклад, наявність транспортних вузлів, безпосереднє розміщення поблизу державного кордону тощо) [3, c. 55]. Необхідно звернути увагу на те, що регіональна структура і динаміка поширення злочинності неповнолітніх за географією в більшості регіонів України не збігається з показниками злочинності дорослих. Проте практично відсутні регіони, де б злочинність неповнолітніх не викликала занепокоєння в цілому або за окремими показниками. За абсолютними показниками передують області: Одеська, Дніпропетровська, Харківська, Донецька, Запорізька, Житомирська, Вінницька. У Чернівецькій, Черкаській і Тернопільській областях ці показники найнижчі, що в цілому відбиває різницю в чисельності та структурі населення цих регіонів. 77 Причини такого розподілу злочинності неповнолітніх криються знову ж таки в соціальній сфері, до якої можна віднести побутові, сімейні, звичаєві, релігійні, етнічні та інші більш глибинні процеси, що мають відмінності в містах і в сільській місцевості. У великих містах зв’язки між людьми слабші, важче здійснювати соціальний контроль неповнолітніх, вище безнаглядність підлітків – один із головних витоків дитячої злочинності. Специфічні умови життя у великих містах, наявність розмаїття спокус, великі скупчення незнайомих людей – усе це створює відомі умови для скоєння деяких злочинів (крадіжки, грабежі та ін.) й полегшує приховування слідів злочинів. До того ж у великих містах осідає багато антисуспільних елементів, які негативно впливають на неповнолітніх, втягують їх у злочини [79, c. 13]. Отримані дані у принципі відповідають поширенню загальної злочинності. Із цього приводу В. В. Сташис у своїй статті «Основні тенденції сучасної злочинності в Україні» поділив територію України на урбанізовану та неурбанізовану частини, наголошуючи на тому, що коефіцієнт інтенсивності злочинності на 100 тис. осіб в урбанізованих регіонах на кшталт Донецької, Дніпропетровської, Запорізької та Луганської областей вищий, ніж в аграрних регіонах, таких як Львівська, Тернопільська та Івано-Франківська області [225]. Проблема криміналізації сходу України має глибоке історичне коріння, на що зверталося увагу в спеціальних кримінологічних дослідженнях. Водночас так і до кінця не вивченим залишається кримінологічний аспект високого рівня урбанізованості східних областей, що за сучасних умов тісно пов’язано з рівнем доходів населення та якістю життя міського середовища. Показово, що при загальнодержавному показнику урбанізації населення 67,2 % у Донецькій, Луганській, Дніпропетровській, Харківській, Запорізькій областях рівень урбанізованості найвищий – частка міського населення в загальній кількості становить, відповідно: 90,2; 86,1; 82,9; 78,5; 75,5 % [31, c. 67]. Події останніх років викликали значну хвилю вимушених переселенців, серед яких соціально незахищені особи, зокрема й діти, становлять переважну 78 категорію. Це закономірно позначилося на зміні соціального розвитку, інтенсивності процесу соціалізації та криміногенній ситуації в окремих регіонах. При переведенні значної частки навчальних закладів зі сходу на захід виникла необхідність у більш інтенсивному та масштабному забезпеченні різних сфер життєдіяльності цієї категорії осіб з метою реалізації їхніх потреб та інтересів у річищі сформованих норм та цінностей. Межі свободи реалізації потреб і мотивація поведінки зумовлені сформованими соціальними нормами та правилами поведінки, які можуть збігатися або не збігатися зі сформованими стереотипами та догмами, що склались у відповідній області, до якої потрапили неповнолітні вимушені переселенці [249, c. 114]. Незначну частину злочинів, вчинених неповнолітніми (менше 2 %) виявлено на залізницях. Абсолютна більшість злочинів (90 %) вчинюється неповнолітніми поблизу або безпосередньо за місцем проживання чи навчання. Міська злочинність співвідноситься з сільською у пропорції 2 до 1, третина всіх злочинів мала місце в обласних центрах. Щодо часу вчинення злочинів неповнолітніми простежуються доволі суттєві сезонні коливання: кримінальна активність збільшується у весняні місяці та на початку літа. Більше половини всіх злочинів скоєно з 20.00 до 2.00 години, що свідчить про недостатній контроль поведінки дітей з боку відповідальних за їхнє виховання дорослих у цей час. Злочинною активністю відрізняються прикордонні, промислові, курортні й туристичні міста, де заволодіння чужим майном стає основним видом діяльності неповнолітніх. У сільських місцевостях через обмеженість можливостей проведення дозвілля неповнолітнім населенням більш поширеним явищем є алкоголізація та наркотизація підлітків і як наслідок – вчинення ними крадіжок для отримання додаткових матеріальних вигід заради задоволення таких своїх меркантильних потреб. Однак у цілому географія злочинності неповнолітніх відповідає загальній: у містах реєструється в середньому 75 % злочинів, приблизно 25 % – у сільській місцевості [160, c. 57]. 79 У підсумку слід вказати, що стан молодіжної злочинності залежить від загальних закономірностей розвитку суспільства, але ця залежність не позбавляє соціально-правове явище елементів стихійності (поширюється на кількісні показники) і сталості (торкається якісних атрибутів злочинності) [20]. Зміни в кількісних і якісних показниках злочинності неповнолітніх мають дещо суперечливий характер, неоднозначну спрямованість. Відбувається, так би мовити, диверсифікація злочинності неповнолітніх, тобто поступове освоєння неповнолітніми тих форм злочинної активності, які традиційно притаманні дорослим злочинцям, наприклад: вимагання, незаконне поводження зі зброєю, злочини у складі організованих груп, спеціалізація на певних видах злочинних дій, багатоепізодність злочинів. Якісна характеристика структури злочинності неповнолітніх підтверджує, що зберігається досить високий ступінь суспільної небезпечності злочинів неповнолітніх. На це ж указують способи та засоби вчинення злочинів, наслідки злочинів, характеристика предметів, здобутих злочинним шляхом. Неповнолітні на рівні дорослих використовують небезпечне для життя або здоров’я насильство, кримінальний обман. Кожний десятий злочин вчиняється у стані алкогольного чи наркотичного сп’яніння, що підвищує агресивність поведінки неповнолітніх, сприяє наявності великої кількості тяжких злочинів, не спровокованих потерпілими або іншими значними приводами, збільшує частку імпульсивних злочинів. Має місце використання переважно холодної, а в окремих випадках і вогнепальної зброї. Виходячи з порівняння питомої ваги умисних вбивств, тяжких тілесних ушкоджень, розбоїв, вчинених неповнолітніми та дорослими, можливо дійти висновку про дещо менший, ніж у дорослих, ступінь жорстокості злочинів неповнолітніх проти життя та здоров’я громадян. Серед потерпілих від злочинів неповнолітніх переважають неповнолітні, але поступово збільшується кількість повнолітніх, особливо жінок та осіб похилого віку, осіб з близького оточення. 80 Зокрема, аналіз стану, рівня, структури, динаміки та географії злочинності неповнолітніх показав, що наше суспільство, яке постійно перебуває в кризових станах різних сфер життєдіяльності, характеризується політичною, економічною, ідеологічною нестабільністю, не може повною мірою протидіяти злочинності неповнолітніх. Проте, на нашу думку, це не привід для послаблення цієї роботи. Вказане свідчить про необхідність активізації діяльності відповідних суб’єктів діяльності з удосконалення форм і методів протидії злочинності неповнолітніх, розширення ролі громадськості в цій справі та пошуку нових, більш ефективних підходів для реалізації цієї діяльності. На основі даних, отриманих нами в результаті аналізу низки кількісно- якісних показників злочинності неповнолітніх, ми виділили такі тенденції (напрями) розвитку злочинності неповнолітніх: – спостерігається загальна тенденція до поступового зниження показників цього виду злочинності, однак зростання показників 2017 р. свідчить про небезпеку злочинності неповнолітніх і неспроможність держави і суспільства в цілому повною мірою їй протидіяти. Постійна кризова ситуація та нестабільність життєдіяльності суспільства найбільш суттєво відбивається негативно саме на цій вразливій і найменш захищеній категорії громадян. А злочинність неповнолітніх є основою для відтворення загальної злочинності в державі. Ця тенденція є особливо актуальною у зв’язку з тим, що неповнолітні правопорушники є потенційним «резервом» для поповнення лав дорослого криміналу. Як відомо, більшість злочинців скоїли перші правопорушення ще в юному віці [151, c. 275]. Слід зауважити, що, окрім злочинів, інтенсивно збільшується кількість адміністративних правопорушень з боку неповнолітніх, їхня кількість взагалі не підлягає об'єктивним підрахункам. Висока криміногенність молоді є особливістю не тільки нашої держави. Ця тенденція характеризує весь сучасний світ. Наприклад, за даними ООН, до 30 % молоді бере участь у якихось протиправних діях, а 5 % скоює серйозні правопорушення [55, с. 46]; 81 – переважно груповий характер вчинення злочинів неповнолітніми. Зміцнення групових проявів у молодіжній злочинності слід визнати одним із найважливіших чинників при оцінюванні загального криміногенного впливу на молодь [109, c. 81]. За статистичними даними, кожен третій-п’ятий злочин вчиняється неповнолітніми у складі групи. Зокрема, більше половини серед загальної кількості злочинів, вчинених неповнолітніми, були у складі групи. Пояснення цьому криється у психології неповнолітніх осіб. Члени злочинних груп надають один одному різного роду допомогу, психологічну підтримку, у складі групи неповнолітні не відчувають особистої провини і, відповідно, сподіваються на те, що відповідальність за вчинені злочини буде поділено між усіма учасниками групи [66, c. 65]. Знаходячись у групі з негативною спрямованістю, неповнолітні втягуються в діяння, які б вони не скоїли самостійно. Кожен зі спільників розраховує на допомогу іншого і діє більш рішуче і впевнено, що в кінцевому підсумку підвищує інтенсивність злочинних дій усіх спільників. У підлітковому віці людині властиве підвищене прагнення до спілкування з однолітками, що полегшує її соціалізацію. Знайшовши для себе референтну групу, підліток дуже дорожить своїм становищем у ній. Однак часто він не в змозі критично осмислити ситуацію. Груба сила, цинізм, нахабність, знущання над слабшими, що іноді пропонує йому така група, він сприймає як еталон поведінки, яку потрібно наслідувати. Авторитетами тут є особи, які вже досягли повноліття, раніше були засуджені – «мають ходку». Накопичуване внутрішнє негативне напруження шукає виходу, розрядження. Звідси хуліганство, вандалізм, зґвалтування, так звана «дозвільна злочинність» [3, c. 177–178]. При цьому слід мати на увазі, що вплив групи на скоєння злочинів неповнолітніми не вичерпується лише спільною злочинною діяльністю. Навіть якщо злочин скоєно самостійно, то і тоді в більшості випадків можна виявити вплив групи [5, c. 16]. Групова злочинність перш за все типічна для підлітків молодшого віку. Чим менше вік неповнолітнього, тим більший вплив на нього здійснює його оточення, 82 група, членами якої він є [59, c. 15]. Дійсно, як показує аналіз практики, у групах молоді зберігається загальна тенденція – чим нижче вікові параметри, тим рідше злочини вчиняються поодинці. Інакше кажучи, параметри групової злочинності помітно зростають зі зниженням віку злочинців [109, c. 81]. У зв’язку з цим важливим завданням запобігання злочинності неповнолітніх є своєчасне виявлення груп підлітків з антисуспільною орієнтацією, які, проте, ще не стали на шлях вчинення злочинів. Неформальні групи неповнолітніх з’являються на основі їхньої природної потреби у спілкуванні, а антисуспільного характеру вони набувають поступово в разі безконтрольності їхньої поведінки та шкідливих впливів. Нині суб’єкти запобігання не завжди своєчасно реагують на дозлочинні форми антисуспільної поведінки груп підлітків, що сприяє становленню їх на шлях скоєння злочинів [66, с. 65]; – омолодження злочинності неповнолітніх. Воно у принципі не є суттєвим і лише побічно підтверджується статистичними даними, але з урахуванням високого рівня латентності все ж таки можна говорити про таку тенденцію. Омолодження проявляється в більш високих темпах зростання кримінальної активності підлітків віком чотирнадцять-п’ятнадцять років, порівняно з шістнадцяти-сімнадцятирічними особами. За спостереженнями вчених, починаючи з 1992 р. чисельність чотирнадцяти-п’ятнадцятирічних засуджених неухильно зростає, що свідчить про змолодшання злочинності неповнолітніх. Для цієї вікової групи більшою мірою характерні протестно-екстримістські устремління, азарт, потяг до ризику і гострих відчуттів, що цілком компенсуються в девіантній поведінці та вчиненні протиправних діянь. Вони, як правило, вчиняють групові корисливі злочини. Спостереження також вказують на те, що деякі неповнолітні вчинили перші правопорушення, що можуть бути визнані злочинами за об’єктивною стороною та об’єктом посягання, у віці дев’яти-дванадцяти років, що підкріплює твердження про те, що особистість неповнолітнього злочинця має на собі відбиток досвіду неправомірної поведінки до підліткового періоду [102, c. 42]. 83 Із матеріалів кримінальних проваджень випливає, що вікові особливості неповнолітніх значно впливають на мотивацію їхніх вчинків. Такими особливостями є: недостатній життєвий досвід; схильність до наслідування; вплив на них оточення, особливо дорослих осіб; бажання показати себе самостійним і намагання звільнитися від контролю та опіки з боку батьків, вихователів; специфічне тлумачення таких понять, як сміливість, чесність, дружба; неправильна оцінка конкретних життєвих ситуацій; недостатній розумовий розвиток, а інколи і повна відсутність критичного ставлення до своїх вчинків та вчинків інших. Ці особливості підлітків потрібно враховувати слідчим і суддям, на яких покладено обов’язок здійснювати провадження у справах про злочини неповнолітніх [140, c. 90–91]; – високий рівень латентності злочинності неповнолітніх. Слід зазначити, що злочинність неповнолітніх кримінологи традиційно відносять до розряду високолатентної. За їхніми оцінками, її фактичний рівень у 2,5–4 рази вищий від офіційно відображеного в статистичній звітності правоохоронних органів. Висока латентність цього виду злочинності пояснюється низкою причин, найголовнішою серед яких є загальна недооцінка громадськістю і правоохоронною системою суспільної небезпеки правопорушень з боку підлітків [102, c. 20]. Що стосується інших причин високого рівня латентності злочинності неповнолітніх, перш за все їх пов’язано з тим, що вкрай рідко повідомляється до правоохоронних органів про злочини, які були скоєні неповнолітніми у сім’ї, щодо близького оточення, сусідів або ж у навчальних закладах, про що також невідомо правоохоронним органам через небажання потерпілих розголосу того, що сталося, намагання вирішити це питання своїми силами, даючи підлітку шанс на виправлення, що частіше за все породжує уявлення про безкарність та в подальшому стає передумовою для вчинення більш тяжких злочинів. Зважаючи на те, що 50–70 % неповнолітніх і молодих людей, які скоїли злочини, мали до цього досвід скоєння менш значних правопорушень, що лишилися, по суті, безкарними, є підстави для висновку про те, що латентність 84 злочинності обернено пропорційна віку неповнолітніх правопорушників [59, c. 12]; – застосування насильства неповнолітніми під час вчинення злочинів. В Україні також поступово збільшується кількість випадків вчинення злочинів неповнолітніми із застосуванням насильства. Зокрема, частими є випадки, коли крадіжки переростають у грабіж чи розбій. Серед неповнолітніх досить високий відсоток осіб, які вчиняють насильницькі злочини, а саме: заподіяння тілесних ушкоджень, побоїв, мордувань. У звіті Всесвітньої організації охорони здоров’я зазначено, що Україна посідає п’яте місце в Європі за рівнем насилля серед молоді. За даними того ж звіту, від насильства в Європі вмирає щодня 40 молодих людей у віці від 10 до 29 років, або 15 000 на рік. При цьому чотири з 10 смертей – убивства за допомогою ножа [236]; – збільшення чисельності дівчат, які беруть участь у вчиненні злочинів. Протягом останніх 10 років спостерігається незначне зростання частки злочинів, що вчиняються ними, у структурі злочинності, однак фіксується «мускулінізація» дівчат, особливо вихідців із соціально занедбаних сімей, набуття ними чоловічих рис характеру, засвоєння насильницьких стереотипів поведінки, що, будучи помноженим на емоційно нестійку, схильну до афектних спалахів жіночу психіку, у цілому призводить до вчинення насильницьких злочинів. Як зазначається в наукових публікаціях, мотиваційна сфера дівчат, які вчинили насильницькі злочини, характеризується відсутністю сталих далекосяжних цілей та мотивів. Їм притаманна швидка зміна ієрархії мотивів, що діють, імпульсивне виникнення нових мотивів. Багато неповнолітніх злочинців відрізняється наявністю певного психологічного інфантилізму. Дівчата вчиняють насильницькі злочини, майже граючись, не усвідомлюючи наслідків та власної відповідальності за вчинені дії [166, с. 124]; – почастішання випадків застосування вогнепальної зброї під час вчинення злочинів неповнолітніми. В Україні спостерігається зростання кількості кримінальних правопорушень, вчинених молоддю із застосуванням зброї. За 85 статистичними даними МВС України, молодь вчиняє майже кожен дванадцятий злочин цього виду. За останні десять років кількість вчинених злочинів молоддю із застосуванням вогнепальної зброї збільшилася на третину [8, c. 52]. Загалом слід констатувати, що злочинність неповнолітніх поступово набуває «дорослого забарвлення». Згідно зі статистичними даними, поступово збільшується кількість злочинів, що раніше не були характерними для неповнолітніх (наприклад, торгівля зброєю, наркотиками, сутенерство, комп’ютерні злочини та ін.). Відбувається свого роду диверсифікація злочинності неповнолітніх, тобто поступове освоєння неповнолітніми тих форм злочинної активності, які традиційно притаманні дорослим злочинцям, наприклад: вимагання, незаконне поводження зі зброєю, злочини у складі організованих груп, спеціалізація на певних видах злочинних дій, багатоепізодність злочинів; – переважно корислива спрямованість злочинності неповнолітніх. Це, на нашу думку, є результатом зміни орієнтирів загального суспільного розвитку. Найбільш поширеним видом злочинів серед неповнолітніх є крадіжки, на другому місці за частотою стоять грабіж і розбій. Серед крадіжок найнебезпечнішими і резонансними вважаються квартирні й викрадення автотранспорту. Крадіжки вчиняються неповнолітніми й у дрібних продовольчих або промислових магазинах чи кіосках. Найбільш часто викрадаються продукти харчування, алкоголь, тютюнові вироби. Не менш високий рівень квартирних крадіжок і крадіжок із дачних ділянок, де викрадається все, що має ціну і може бути без великих витрат реалізованим. Наведені показники свідчать про відносну стабільність рівня цього виду злочинності, навіть проявилася тенденція до його неістотного зниження [219, c. 519]; – правовий нігілізм неповнолітніх злочинців, низький рівень правової культури, недотримання й порушення норм законів. Результати проведених інтерв’ю з неповнолітніми злочинцями підтвердили низький рівень правової культури та правової свідомості респондентів. Зокрема, неповнолітні злочинці мають не лише суттєві прогалини у правових знаннях (не можуть пояснити, що 86 таке право, держава, закон), а й неправильно сприймають чи взагалі ігнорують норми права, що існують, мають спотворене розуміння дозволеного та забороненого. Вчинений ними злочин вони, як правило, сприймають як щось звичайне, і переконані, що так роблять усі [55, с. 48]. Відповідно до анонімного анкетування, проведеного серед учнів загальноосвітніх шкіл, 77 % опитаних упевнені, що хуліганство не може кваліфікуватися як злочин, а нецензурні висловлювання у громадських місцях половина підлітків навіть не вважає за правопорушення; 40 % – не знають, що зберігання зброї (вогнепальної чи холодної) є злочином; 40 % опитаних вважають, що за викрадання майна (держаного чи приватного) не передбачено покарання у вигляді позбавлення волі. Абсолютна більшість неповнолітніх (66 %) вважають, що кримінальна відповідальність за тяжкі злочини (розбій, грабіж, зґвалтування та ін.) настає лише з шістнадцяти чи навіть з вісімнадцяти років [161, c. 11–12]. Однією з основних причин правового нігілізму серед молоді є те, що на сьогодні зведено до мінімуму позашкільне правове виховання, а робота з цих питань, що проводиться серед підлітків, часто має поверхневий, формальний характер, не підкріплюється конкретними прикладами злочинів, вчинених неповнолітніми, та покарання за них; – прогресує тенденція до віртуалізації злочинності неповнолітніх (вчинення злочинів неповнолітніми під впливом інформаційних технологій, з одного боку, і безпосередньо з використанням Інтернету – з іншого). Зокрема, в умовах сьогодення на формування мотивації протиправної поведінки неповнолітніх значно впливають засоби масової інформації (), у яких нерідко пропагуються стандарти поведінки, що несумісні з ціннісними орієнтирами нашого суспільства, зокрема, культ сили і жорстокості [19, с. 92]. У кримінологічній літературі останнім часом все частіше зустрічається точка зору про вплив засобів масової інформації (ЗМІ) в культивуванні «злочиної ідеології». У найбільш зручий для глядачів телевізійний перегляд протягом однієї години показується до 14 сцен насилля й жорстокості. Основні глядачі – підлітки та юнаки. Основний репертуар – фільми жахів, бойовики, порнофільми. Вплив 87 подібної продукції на юних глядачів в сучасних умовах досить ефективний, оскільки в неї практично немає конкуренції з боку виховних структур [120]. Під впливом негативної інформації, яку неповнолітні безконтрольно отримують з екранів телевізорів та моніторів, ними вчиняється велика кількість злочинів. З іншого боку, ЗМІ є засобом вчинення злочинів, жертвами яких стають неповнолітні. Наприклад, значного поширення набули самогубства серед підлітків, яких спонукали до цього в так званих «групах смерті». Уперше про «групи смерті» на кшталт спільнот «Синій Кит», «Тихий Дом», «Разбуди меня в 04:20» в рунеті заговорили ще в травні 2016 р. Зараз і до України докотилася хвиля підліткових самогубств, викликаних активністю «груп смерті» у соцмережах Інтернету. За даними Національної поліції України, тільки в одній такій спільноті було виявлено більше двох сотень активних користувачів з України. Крім того, активно функціонують інтернет-спільноти, у тому числі наркозалежних осіб, де неповнолітній може проконсультуватися з досвідченими наркоманами з будь-якого питання незаконного обігу наркотиків, знайти джерела придбання наркотиків і поради щодо безкарного вчинення злочинів; – залишаються стабільно високими показники злочинності неповнолітніх у східних, південних та частково центральних і західних (урбанізованих) регіонах України. Результати аналізу географічного розподілу злочинності неповнолітніх за регіонами у принципі схожі із закономірностями, що характеризують загальну злочинність. Ще одна тенденція, яка, на нашу думку, потребує підвищеної уваги, – участь підлітків у злочинній діяльності разом із дорослими. Аналіз слідчої та судової практики показує, що однією з причин, які штовхають неповнолітніх на хибний шлях, є втягнення їх у злочинну діяльність різними антигромадськими елементами [38, c. 81]. Більше третини злочинів підлітки скоюють під безпосереднім впливом дорослих. Частіше за все дорослі залучають до злочинної діяльності молодь у віці від шістнадцяти до вісімнадцяти років, нерідко ці особи є раніше судимими. 88 Як уже зазначалося, ст. 304 КК України передбачено кримінальну відповідальність за втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність, а також у пияцтво, заняття жебрацтвом, азартними іграми. Крім того, ППВСУ № 2 від 27 лютого 2004 р. «Про застосування судами законодаства про відповідальність за втягнення неповнолітніх у злочинну чи іншу антигромадську діяльність» роз’яснює положення вищеозначеної правової норми на правозастосовному рівні, підкреслюючи її важливість і актуальність та націлюючи суди на недопущення помилок при її застосуванні. Це значною мірою є засобом протидії злочинності неповнолітніх та нейтралізації негативного впливу на них, а також на малолітніх з боку тих осіб, які зобов’язані займатись їхнім вихованням чи піклуватися про них. Слід зауважити, що перелік визначених нами тенденцій розвитку злочиності неповнолітніх не є вичерпним, і деякі науковці, досліджуючи означену проблематику, виділяють також інші напрями розвитку злочинності неповнолітніх. Наприклад, А. Полешко зазначає, що тривожною тенденцією є втягнення неповнолітніх у корисливу з елементами організованості злочинність [167, c. 38]. П. Бузало вказує, що молодіжній злочинності (перш за все злочинності неповнолітніх, рецидивній злочинності молоді) притаманна самодетермінація (самовідтворення), що базується на характерологічних властивостях цієї вікової групи злочинців і кореляційних зв’язках між мотиваційною та операціонально-технічною діяльністю, її кримінальна стійкість генерує енергію злочинної спрямованості, підтримуючи складники у постійній готовності до вчинення злочинів і дотримання злочинних традицій, звичаїв, типових для молодіжної кримінальної субкультури (насамперед це стосується її більш організованих форм) [20, с. 107]. Т. С. Жукова вказує на поступову інтернаціоналізацію злочинності неповнолітніх. Вона зазначає, що зростання молодіжної злочинності та її інтернаціоналізація перетворили боротьбу з нею на одну з головних соціальних проблем і визначили її пріоритетним напрямом міжнародного співробітництва [58, c. 265]. С. Ф. Денисов говорить, що зараз серед української молоді набуває поширення кримінальний професіоналізм, жорстокість та зухвалість при вчиненні злочинів, їхня корислива спрямованість, 89 зростає технічна забезпеченість злочинців. Поширилися такі види протиправної діяльності, як кримінальне рейдерство, розбійні напади, торгівля людьми, зброєю, вибуховими речовинами, стратегічною сировиною, тяжкі та середньої тяжкості тілесні ушкодження, вбивства на замовлення тощо [47, c. 218]. Л. Раєцька вказує, що серед осіб цієї вікової категорії все більше розповсюджуються такі види злочинів, які раніше були притаманні лише дорослим: торгівля зброєю та наркотиками, утримання домів розпусти і звідництво; сутенерство; розбійні напади на підприємців та іноземців; захоплення заручників; різні форми вимагання; жорстокі злочини проти життя та здоров'я особи; незаконні операції з валютою та цінними паперами; торгівля краденим тощо. Триває масове втягнення молоді до структур тіньової економіки й організованої злочинності [206]. О. Г. Кальман зазначає, що для насильницької злочинності неповнолітніх останнім часом характерні елементи жорстокості, знущання над жертвою, прояви цинізму, імпульсивність дій, особливо при вчиненні злочинів, скоєних групою осіб [107, c. 283]. Визначені нами напрями трансформації злочиності неповнолітніх певною мірою збігаються з тими, що були відмічені іншими науковцями. Загалом, виявлення вказаних вище численних тенденцій розвитку злочинності неповнолітніх диктує нагальну потребу активізувати діяльність із протидії цьому виду злочинності на всіх рівнях реалізації відповідних заходів. Особливості розглядуваного виду злочинності, її динамізм, специфіка зумовлені цілою низкою негативних чинників, що характеризують українське сьогодення. Кількісні та якісні зміни, що притаманні злочинному середовищу неповнолітніх, є тим лакмусовим папірцем, що чітко вказує на моральний, економічний стан суспільства і потребує його ретального та постійного спостереження й вивчення з метою оцінювання ефективності протидії злочинним проявам. 90 Висновки до розділу 1 Викладене в розділі 1 є підґрунтям для нижченаведених висновків. Під злочинністю неповнолітніх слід розуміти складне соціальне історично зумовлене явище, що становить самостійний вид у структурі загальної злочинності зі специфікою як щодо особи злочинця, так і причин та умов, що її породжують, показників що характеризують, та заходів протидії. Вагомий вплив на політику держави щодо протидії злочинності неповнолтініх мали акти, що є пам’ятками вітчизняного права, зокрема: Руська Правда, Новгородська та Псковська судні грамоти, Судебники 1497 р. і 1550 р., Статут Великого князівства Литовського 1529 р., Соборне Уложення 1649 р., укази Петра І, Права, за якими судиться малоросійський народ, 1743 р., Уложення про покарання кримінальні і виправні 1845 р., Кримінальне Уложення 1903 р., кримінальні кодекси радянського періоду. Складність історичного аналізу особливостей протидії злочинності неповнолітніх пояснюється декількома обставинами. По-перше, в Україні, поряд з російським законодавством, застосовувались положення Магдебурзького права, Саксонського зерцала, у той чи інший час діяли Литовські статути в різних редакціях та низка інших нормативно-правових актів, кожен з яких по-різному вирішував означені питання, що, у свою чергу, значно ускладнювало їхнє застосування; по-друге, у пізніший період на території України поряд з власними нормативно-правовими актами також діяли відповідні акти РРФСР, які в багатьох випадках не узгоджувались між собою. Історичний досвід показує, що на різних етапах розвитку суспільства його ставлення до злочинності неповнолітніх було неоднаковим, але в різні часи загальним було більш гуманне ставлення до неправомірної поведінки неповнолітніх, пом’якшення їхньої кримінальної відповідальності, обмеження віку, з якого вона настає, та ін. В Україні досить широким є правове поле, яким врегульовано діяльність із протидії злочинності неповнолітніх. Правильне застосування нормативно- 91 правових актів, що діють у цій сфері, ускладнено такими чинниками: недосконалість законодавчих актів, їх неузгодженість між собою, подекуди суперечливість їхнього змісту, відсутність цілісної системи правових норм; безсистемність та ситуативність у розробленні нормативно-правових актів у сфері протидії злочинності неповнолітніх; відсутність практики кримінологічної експертизи проектів відповідних документів; неадаптованість нормативно- правових актів щодо протидії злочинності неповнолітніх до сучасного політичного курсу держави; конкурентність між нормами законодавства та відповідними рішеннями місцевих органів влади й управління; невідповідність більшості законів та підзаконних нормативно-правових актів до потреб захисту суспільних, державних та особистісних інтересів неповнолітніх; прийняття нормативно-правових актів у сфері протидії злочинності неповнолітніх без урахування специфіки сучасного стану цього виду злочинності та постійних змін чинного законодавства в цій сфері. Кількісно-якісні показники злочинності неповнолітніх, починаючи з середини 90-х рр. минулого століття, зросли та продовжують перебувати на досить високому рівні; небезпека зростання їх проявляється перш за все у тому, що злочинність неповнолітніх є основою для відтворення загальної злочинності, знаходячись під її впливом і залежністю, має з нею спільні причини. Найбільш небезпечними є злочини, що вчиняються неповнолітніми разом із дорослими. Це своєрідна передача злочинного досвіду. А звідси випливає рецидив злочинності неповнолітніх, підвищення його професіоналізму тощо. Серед злочинів, що вчиняються неповнолітніми, переважну більшість складають корисливі посягання, у зв’язку з чим питання про відновне правосуддя набуває особливої актуальності. 92 РОЗДІЛ 2 ЕЛЕМЕНТИ МЕХАНІЗМУ ПРОТИДІЇ ЗЛОЧИННОСТІ НЕПОВНОЛІТНІХ ТА НАПРЯМИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ЙОГО ФУНКЦІОНУВАННЯ 2.1 Поняття і структура механізму протидії злочинності неповнолітніх Питання, що стосується впливу на злочинність як негативне соціальне явище, що деструктивно впливає на всі сфери суспільного життя, завжди викликало підвищений інтерес із боку як науковців, так і практичних працівників. Перш ніж визначити поняття механізму протидії злочинності неповнолітніх та встановити, які елементи слід включати в його структуру, на нашу думку, слід зупинити увагу на самому терміні «протидія» і доцільності його застосування у кримінологічній термінології. На сьогодні в науковому обігу для позначення діяльності держави, спрямованої на нейтралізацію злочинності, застосовується велика кількість термінів, зокрема: «боротьба», «попередження», «припинення» «профілактика», «контроль», «запобігання», «протидія», «війна», «регулювання», «управління», «превенція», «припинення» тощо. Причому кожен із вказаних термінів викликає суперечки серед науковців та практиків і не оцінюється як чітко визначений. Цей феномен уже отримав назву в науковій літературі у вигляді номінації «боротьба термінів» [12, c. 7]. Коментуючи ситуацію, що склалася, О. Ігнатов вказує, що, незважаючи на розробленість цієї теми, у науці існує низка проблемних питань, передусім пов’язаних із відсутністю єдності щодо термінологічного визначення цієї діяльності. Це є результатом відсутності єдиного підходу до використання самих термінів, яким дається не лише різне, а інколи навіть і діаметрально протилежне тлумачення. І навпаки, деякі різнорідні терміни використовуються як рівнозначні, без чіткого розмежування їх за різними сферами протидії злочинності [71, c. 92]. О. М. Джужа із цього приводу зазначає, що, зважаючи на граматичні розбіжності, за допомогою словників розмежувати ці поняття майже неможливо. 93 Щоб здійснити системний підхід до недопущення вчинення злочинів, украй необхідна чітка диференціація вказаного понятійного апарату [104, с. 162]. Однак думки вчених стосовно того, як слід співвідносити між собою означені вище терміни, кардинально різняться між собою. Наприклад, О. М. Макаренко вказує, що в абсолютній більшості наукових робіт, нормативних актів та методичних рекомендацій терміни «профілактика», «попередження» та «запобігання злочинності» використовуються як синоніми [143, c. 118]. Проте порівняльний лексико-семантичний аналіз понять «попередження», «боротьба», «протидія» показав, що вони, говорячи мовою логіки, не є ані тотожними поняттями, ані альтернативними (що виключають одне одного), а виступають поняттями, що частково пересікаються і визначають єдине ціле. Як видно з наведених прикладів, термін «протидія» охоплює собою «попередження» (кримінологічний вектор) і «боротьбу» (кримінально-правовий вектор), тому ці поняття найчастіше використовуються як синоніми [17]. Водночас В. В. Голіна зазначає, що, незважаючи на синонімічність цих термінів, зміст діяльності, цілі, суб’єкти, що їх виконують, наслідки діяльності, тощо – різні [29, c. 8]. Досліджуючи питання про співвіднесеність між собою згадуваних вище термінів, О. Г. Лекарь зазначає, що відсутність чітких формулювань і однакового використання кримінологічних «запобіжних» термінів, за кожним з яких на практиці криються конкретні заходи, може призводити до деструктивних наслідків. Неточність тієї або іншої конкретної рекомендації може викликати окремі помилки, тоді як неправильність загального, вихідного теоретичного положення може негативно позначитися на цілій сфері практичної діяльності [122, c. 6]. Проте з цього приводу є і протилежні думки науковців, які пропонують не вдаватися до детального розмежування між собою термінів, що існують. Зокрема, О. М. Джужа вказує, що термінологічна дискусія стосовно розмежування цих понять, що визначають одне й те саме явище, явно недоцільна, оскільки не має 94 теоретичного та практичного сенсу, є явно надуманою, поглиблює понятійну плутанину, змушує вчених «переключатися» з аналізу змісту явища на його етимологічну оболонку [116, c. 136–137]. В. В. Голіна влучно зазначає: «…незважаючи на розбіжність у розумінні того, який термін найбільш виразний з точки зору змісту конкретної діяльності, головним залишається те, що названі терміни цілком відображають багатосторонній об’єктивний процес протидії злочинності». Власне кажучи, повинно йтися про просту домовленість учених і практиків щодо того, яка діяльність охоплюється тим чи іншим поняттям [30, c. 5]. Ми приєднуємось до думки тих науковців, які найбільш загальним, інтегрованим терміном, що застосовується для позначення діяльності щодо впливу на злочинність, вважають «протидію злочинності». Застосування саме цього терміна є найбільш вдалим у законодавчій діяльності. Протидія містить у собі не тільки попередню діяльність із запобігання злочинності, але й конкретні кримінально-правові та інші імперативні заходи впливу на відповідних суб’єктів у процесі здійснення конкретної злочинної діяльності, а також профілактичні заходи щодо мінімізації наслідків існування злочинності [17, c. 57]. Цей термін охоплює діяльність, спрямовану на перешкоджання виявам злочинності у загальноспеціальному плані [77, c. 204]. Теорія протидії злочинності як різновид соціально-профілактичної діяльності охоплює заходи, спрямовані на обмеження дії чинників, причин та умов злочинності та притягнення винних до кримінальної відповідальності. Вона є складником предмета кримінології і визначає головне завдання цієї науки – теоретично обґрунтовувати і розробляти пропозиції щодо протидії злочинності [107, c. 17]. Злочинність та механізм протидії їй є складниками механізму державного управління в цілому, під яким слід розуміти систему, призначену для практичного здійснення державного управління та досягнення поставлених цілей, яка має визначену структуру, методи, важелі, інструменти впливу на об’єкт управління з відповідним правовим, нормативним та інформаційним забезпеченням [237]. 95 Із цього приводу О. М. Литвинов звертає увагу на те, що з поняттям «механізм» пов’язано цілу епоху в розвитку радянської правової думки. У другій половині XX ст. це поняття було покладено в основу багатьох спеціальних правових досліджень, воно отримало якнайширше застосування в науковій літературі. Сьогодні у правознавстві цей термін вживається досить часто в різних значеннях та інтерпретаціях. Найбільший інтерес викликають дослідження механізму управління. Адже механізм протидії злочинності є одним з його різновидів [127]. У найбільш загальному значенні під механізмом розуміють: 1) пристрій, що передає або перетворює рух; 2) внутрішню будову, систему чого-небудь; 3) метод, спосіб; 4) сукупність станів і процесів, з яких складається певне фізичне, хімічне та інше явище [22]. У вітчизняну юриспруденцію поняття механізму вперше було введено для пояснення закономірностей державного регулювання суспільних відносин [43, c. 223] Загалом категорія «механізм управління» досить широко вивчалася як зарубіжними, так і вітчизняними науковцями. Хоча стосовно зазначеного поняття ведуться наукові дискусії, воно застосовується і в численних програмних документах, що визначають стратегічні напрями різних сфер державного управління [108]. На теоретичному рівні виділяються різні види механізмів управління. Наприклад, комплексний механізм державного управління може складатися з таких видів механізмів: економічного (механізми державного управління банківською, грошово-валютною, інвестиційною, інноваційною, кредитною, податковою, страховою діяльністю тощо); мотиваційного (сукупність командно- адміністративних та соціально-економічних стимулів, що спонукають державних службовців до високоефективної роботи); організаційного (об’єкти, суб’єкти державного управління, їхні цілі, завдання, функції, методи управління та 96 організаційні структури, а також результати функціонування їх); політичного (механізми формування економічної, соціальної, фінансової, промислової політики тощо); правового (нормативно-правове забезпечення: закони і постанови Верховної Ради України, укази Президента, постанови та розпорядження КМУ, а також методичні рекомендації та інструкції тощо) [237]. Деякі науковці зазначають, що механізм управління є складником, проте і найактивнішою частиною системи управління, що забезпечує дію на чинники, від стану яких залежить результат діяльності керованого об’єкта. Механізм управління є достатньо складною категорією управління і включає такі елементи: цілі управління; критерії управління – кількісний аналог цілей управління; чинники управління – елементи об’єкта управління та їхнього зв’язку, на які здійснюється дія на користь досягнення поставлених цілей; методи дії на чинники управління; ресурси управління – матеріальні й фінансові ресурси, соціальний та організаційний потенціали, під час використання яких реалізується вибраний метод управління й забезпечується досягнення поставленої мети [48, c. 27]. Г. Щокін, досліджуючи компоненти системи соціального управління, механізм управління визначає як сукупність цілей, принципів, методів, прийомів, форм і стимулів менеджменту, взаємозалежний вплив яких забезпечує найбільш ефективний розвиток соціальної групи, організації та суспільства в цілому. Якісний рівень механізму менеджменту й ступінь його відповідності до законів соціального розвитку й управління залежить насамперед від професіоналізму управлінських кадрів [247]. Термін «механізм» стосовно вказаної сфери соціальної діяльності повинен втілювати способи правової організації та функціонування системи, а також характеризувати форми відображення у відповідних процедурах соціальних процесів і закономірностей. Бо, як правильно наголошується в літературі, «процедури є необхідними у багатьох відношеннях: для досягнення одноманітності діяльності правоохоронних органів в проведенні державної політики; для забезпечення законності при їх функціонуванні, включаючи захист прав і законних інтересів громадян, що стикнулися з юридичною системою; для 97 застосування найефективніших методів і прийомів здійснення судочинства і запобігання можливим помилкам; для створення необхідних умов громадянам при зверненні в суд та інші правоохоронні органи – умов, які були б стабільні, надійні і незмінні, незалежно від того, який конкретно суддя, прокурор або слідчий виконуватиме свої функції». Тому механізм протидії злочинності, на відміну від механізму управління, має таку специфічну системну характеристику, як наявність юридичних чинників, що зумовлюють функціонування процесів здійснення базової діяльності, з властивими їй функціями, методами, процедурами [14, c. 260], цілями, завданнями, принципами тощо [136, c. 62]. Резюмуючи викладене вище, слід зазначити, що механізм управління й механізм протидії злочинності співвідносяться між собою як «загальне» і «специфічне» в діалектиці. Причому механізм протидії злочинності є різновидом управління і, водночас, не є його складником чи елементом. Разом із тим очевидно, що поняття «механізм» повинно бути використано в даному випадку для характеристики функціонування певної системи, у якій відбивається специфічна діяльність, як системного цілого. У ньому фіксуються найбільш загальні та істотні риси, зв’язки між потребами і конкретними видами діяльності з їхнього задоволення, тобто досягнення певного результату від даного виду діяльності. Тому, незалежно від всіх інших аспектів і нюансів, саме відношення до механізму протидії злочинності повинне передбачати його розуміння як цілісного системного утворення, що функціонує. При цьому під системою слід розуміти комплекс взаємопов’язаних елементів, що утворюють цілісність. Наявність істотних стійких зв’язків (відношень) між складниками системи або (та) їхніми властивостями, що перевищують за потужністю (силою) зв’язки (відношення) цих складових з об’єктами, що не входять до цієї системи, є важливим її атрибутом. До основних характерних особливостей системи можна віднести таке: 1. Система передусім є сукупністю елементів. За певних умов елементи, відповідно, можуть розглядатись як системи. 98 2. Наявність суттєвих зв’язків між елементами та (або) їхніми властивостями, що переважають над зв’язками цих елементів із тими, що не входять до цієї системи. Під суттєвими зв’язками розуміють лише такі, що закономірно визначають інтегративні властивості системи, і це вирізняє систему з навколишнього середовища як цілісний об’єкт. 3. Наявність визначеної організації, що проявляється у зменшенні ступеня ентропії (невизначеності) системи порівняно з ентропією системоутворювальних чинників. До таких чинників належать кількість елементів системи, кількість суттєвих зв’язків, якими може володіти елемент, тощо. 4. Наявність інтегративних властивостей, тобто властивих системі загалом, проте не властивих жодному елементу зокрема. Це свідчить про те, що хоча властивості системи й залежать від властивостей елементів, вони не визначаються ними повністю. Отже, система не зводиться до простої сукупності елементів і, розчленовуючи її на окремі частини, неможливо пізнати всі властивості системи загалом [83, c. 204]. У загальному вигляді поняття «система» характеризується множинністю елементів, зв’язками між ними, цілісним характером матеріального об’єкта, явища або процесу [117, c. 19–20]. Кожна система виконує певну функцію і має своє призначення. Система в соціальному сенсі не є незмінним явищем, вона залежить від різних чинників існування суспільства і разом з ним проходить певні етапи розвитку. Не є винятком і система механізму протидії злочинності неповнолітніх. У попередньому розділі (розділ 1.1) ми робили акцент на сутності й генезі цього феномену, сприйманого крізь призму комплексного підходу до тенденцій його історичного розвитку, форми і методи протидії якому формувалися століттями. Безпосередньо механізм протидії злочинності, як справедливо зазначають О. М. Литвинов та О. М. Бандурка, – це для вітчизняної кримінології достатньо нова категорія, якої досі не піддавали серйозному науковому аналізу. Окремі спроби вивчення не мали концептуального характеру, були розрізненими і безсистемними. Водночас слід визнати, що ця проблема привертала увагу вчених 99 ще на зорі формування цілісного системного уявлення про протидію злочинності [13, c. 118]. Наприклад, А. Е. Жалінський свого часу говорив, що для управління процесом попередження злочинів і вдосконалення його методів необхідно мати уявлення про витоки цього процесу, про соціальні явища, що породжують і підтримують його, тенденції розвитку та ін. Це досягається шляхом аналізу механізму запобігання злочинам і його закономірностей [57, с. 47]. Г. А. Аванесов зазначав, що саме завдяки цьому механізму профілактика злочинів стає керованим процесом [2, с. 365]. В. М. Куц вирізняє механізм загальної протидії злочинності та механізм спеціальної протидії злочинності, під якими він розуміє сукупність юридичних і кримінологічних засобів, за допомогою яких забезпечується безпосередній правовий та кримінологічний вплив на реальні й потенційні злочинні прояви [119, c. 77]. О. М. Литвинов вказує, що термін «механізм» щодо проблем забезпечення й удосконалення певних видів діяльності зустрічається в сучасній науковій літературі дедалі частіше. У цьому зв’язку механізм протидії злочинності, на думку автора, правомірно пов’язувати з поняттям відповідної діяльності, унаслідок чого ця суто теоретична категорія перетворюється на поняття, що має прикладне значення [127, с. 63]. Про це ж говорить і Я. В. Ступник: «Стосовно такого соціального феномену, як протидія злочинності, термін «механізм» повинен застосовуватися, перш за все, у прикладному аспекті, маючи на увазі необхідність досягнення певної результативності від завданого кримінологічного впливу. При цьому поняття «механізм протидії злочинності» дійсно буде похідним від поняття «протидія злочинності». Про ефективність механізму в цьому випадку можна буде вести мову тоді, коли будуть оцінені всі можливі форми його прояву і використання в безпосередній кримінологічній практиці, а також у разі його відповідності нормативно визначеним стандартам» [229, c. 995]. Ми підтримуємо думку О. М. Литвинова, що під механізмом протидії злочинності варто розуміти системне утворення (взяту в єдності всю сукупність) норм, принципів, інститутів (державно-правових і суспільно-політичних), форм, 100 методів і засобів (організаційних, правових, економічних, соціально- психологічних), зв’язків і відносин, за допомогою яких забезпечується кримінологічний вплив на специфічні об’єкти для досягнення поставлених цілей. При цьому зазначене комплексне організаційно-правове явище, спрямоване на вдосконалювання системи протидії злочинності, включає сукупність елементів (суб’єктний склад, мета, завдання, принципи, функції, методи, правові підстави діяльності та ін.), що органічно пов’язані та взаємодіють між собою. Ще раз наголосимо, що визначений механізм є похідною категорією від системи протидії злочинності як соціальному явищу та слугує засобом вираження її практичного потенціалу. З механістичних позицій, механізм протидії злочинності є внутрішнім устроєм (формою організації) кримінологічної діяльності, механікою переведення ідей, що містяться у правовій свідомості, у реальну соціальну практику [136, c. 62]. Механізм протидії злочинності, має відповідати вимогам: а) адаптивності як до новітніх кримінальних викликів, так і до найновіших досягнень у галузі науки і техніки, так чи інакше здатних бути використаними у прикладенні до предмета кримінологічної теорії і практики; б) здатності бути проактивним, функціональна здатність якого має забезпечувати випереджальний, реально превентивний вплив на комплекс криміногенних чинників і ризиків [227, c. 303]. Як справедливо зазначає Ю. Б. Данильченко, у гуманітарних науках поняття механізму виходить за межі суто технічного, статично-незмінного функціонування, охоплюючи можливість і необхідність прогресивних змін заради самовдосконалення та збереження відповідності до реалій соціальної дійсності. Це окреслює феноменологічний вимір протидії злочинності, коли сам феномен (у контексті цього дослідження – феномен тероризму) має зумовлювати структуру та змістовне наповнення механізму протидії певному суспільно небезпечному явищу [43, c. 216]. Безпосередньо механізм протидії злочинності неповнолітніх формується і функціонує в рамках конкретної системи, під якою розуміють особливий інтегрований, багаторівневий об’єкт соціального управління, який складає 101 різноманітна за формами діяльність відповідних суб’єктів (державних, недержавних органів та установ, громадських формувань та окремих громадян), що взаємодіють у вигляді системи різнорідних заходів, спрямованих на пошук шляхів, засобів та інших можливостей ефективного впливу на злочинність із метою зниження інтенсивності процесів детермінації злочинності на всіх рівнях, нейтралізації дії її причин та умов для обмеження кількості злочинних проявів до певного рівня [13, с. 9]. Як систему протидії злочинності неповнолітніх слід розглядати не тільки комплекс заходів попередження злочинності неповнолітніх, а й сукупність державних органів, спеціальних органів та установ, громадських формувань та організацій, що застосовують ці заходи. Складниками цієї системи є відповідні підрозділи Національної поліції України, суди, органи освіти, навчально-виховні, культурно-просвітницькі, спортивні установи, громадські формування та організації, трудові колективи та окремі громадяни. Присутність їх у цій системі протидії злочинності закономірна й науково обґрунтована; їхня діяльність та порядок взаємозв’язку визначені законом та іншими нормативними актами [212, c. 30]. Термін «механізм» щодо протидії злочинності неповнолітніх має відображати способи організації та функціонування системи, а також характеризувати форми відображення у відповідних процедурах соціальних процесів і закономірностей. Тому механізм протидії, на відміну від механізму управління, має таку специфічну структурну ознаку, як процес провадження діяльності, із властивими їй цілями, завданнями, функціями, методами, принципами тощо. Водночас поняття «механізм» може бути використано для характеристики функціонування системи протидії злочинності неповнолітніх, у якій віддзеркалюється специфічна діяльність, як системного цілого. У ньому фіксуються найбільш нагальні й істотні риси, зв’язки між потребами та конкретними видами діяльності з їхнього задоволення, тобто досягнення певного результату від цього виду діяльності. Тому незалежно від усіх інших аспектів та 102 нюансів саме ставлення до механізму протидії злочинності як цілісного системного утворення, що функціонує, повинне зумовлювати його розуміння [83, c. 205]. Таким чином, категорія «механізм» є тією ідеєю, що забезпечує адекватне гносеологічне відображення об’єкта пізнання через логічне співвідношення з ним, якщо йдеться про необхідність подальшого впливу на нього [227, c. 302]. З урахуванням вказаного вище, під механізмом протидії злочинності неповнолітніх ми пропонуємо розуміти в межах конкретної системи заходів політичного, правового, організаційно-управлінського, ідеологічного, соціально- психологічного та іншого характеру один з елементів, що взаємодіють, – сукупність форм, методів і засобів, за допомогою яких органами кримінальної юстиції, спеціальними установами, органами і службами у справах дітей здійснюється різноманітна діяльність, спрямована здебільшого на виявлення, усунення або нейтралізацію найширшого кола причин і умов, шо сприяють вчиненню злочинів неповнолітніми, поновлення їхніх законних прав та інтересів, а також усунення наслідків злочинних діянь [34, c. 128]. На теперішній час необхідність ефективного забезпечення реалізації конституційних прав і свобод людини та громадянина, переосмислення місця та ролі протидії злочинності в державному механізмі, його зовнішньому і внутрішньому контурах, недостатня розробленість відповідних теоретичних положень, низка організаційно-правових проблем у сфері правозастосування зумовлюють актуальність аналізу порушеної проблематики [138]. Як справедливо зазначає О. М. Литвинов, без застосування системного підходу до вивчення елементів механізму протидії злочинності неповнолітніх неможливе об’єктивне дослідження цього явища, а отже, і знаходження теоретичного рішення, і його практичне застосування. Варто констатувати неоднозначність розуміння сутності цієї категорії. Складність вибору підходу до визначення компонентів механізму, їхньої кількості та змісту також зумовлює складність досліджуваного поняття. Аналіз механізму як системи з усіма її 103 елементами та їхніми взаємозв’язками допоможе повністю розкрити сутність цього поняття [136, c. 61]. Серед науковців відсутня єдність думок щодо переліку тих елементів, які слід розглядати в рамках механізму протидії злочинності як системного утворення. Цей механізм можна порівняти з годинником, де є багато елементів, що тісно взаємопов’язані між собою, і вихід з ладу одного з них згубно вливає на механізм у цілому. Так і механізм протидії злочинності, існуючи в рамках певної системи, складається з елементів, які в цілісності, взаємозалежності та у взаємозв’язку утворюють об’єднання цих частин у ціле та забезпечують нормальне функціонування механізму. Зокрема, О. М. Литвинов виділяє такі групи основних елементів: 1) система протидії злочинності; 2) юридичні чинники; 3) функціональні елементи; 4) засоби вдосконалення [204, с. 101–102]. На основі ознак структурності та функціональності механізму протидії злочинності він визначає сукупність елементів: юридичні підстави (норми, правозастосовні акти, практика), кримінологічні функції та методи кримінологічного впливу. Тобто до його системи включено тільки ті елементи, що забезпечують реальне функціонування системи. Усе те, що виражає статичний, субстанціональний бік протидії злочинності, слід відносити до її системи. Тому всі без винятку системоутворювальні елементи (цілі, завдання, суб’єктний склад, принципи, рівні, об’єкти, дії) за всієї важливості їх у здійсненні протидії злочинності не може бути включено безпосередньо в механізм [133, c. 12]. А. П. Закалюк зазначає, що проблема управління діяльністю щодо запобігання та протидії злочинності потребує нового системного викладення, у тому числі визначення крізь призму видової особливості його цілей, функцій, принципів, методів, механізму безпосереднього управлінського процесу в цілому, а також заходів забезпечення останнього [62, с. 377]. 104 Ю. А. Ліхолєтова вказує, що протидія злочинності являє собою систему, що містить у собі: об’єкти запобігання, її основні рівні та форми, заходи запобіжного впливу, суб’єкти, що здійснюють цю діяльність [140, c. 70]. О. О. Юхно стверджує, що організаційну структуру системи протидії злочинності уособлено комплексами цілей, завдань, суб’єктів, об’єктів, рівнів, форм і принципів протидії злочинності [251, с. 22–24]. Такі ж елементи системи протидії злочинності виділяють і О. М. Бандурка та О. М. Литвинов [13, c. 146]. Ю. Б. Данильченко вказує з цього приводу, що механізм протидії злочинності охоплює не тільки його рівні, складники та базові характеристики, а й ідеологію, онтологічні засади та магістральні умови побудови та функціонування [43, c. 212]. Зважаючи на те, що протидія злочинності являє собою різновид соціальної системи, до її елементів ми віднесли цілі, завдання, суб’єкти, об’єкти, рівні, принципи, а також правове забезпечення цієї діяльності та напрями вдосконалення функціонування механізму протидії злочинності неповнолітніх. Призначення протидії злочинності, охоплюване поняттям «мета», диктується суспільними потребами, пов’язаними з необхідністю зміцнення правопорядку і посилення боротьби зі злочинністю. Тому наразі першоосновою для розвитку і вдосконалення є цілі, поставлені перед системою на момент її створення (організації). Будучи нормативно закріпленими, вони набувають значення орієнтирів відносно тривалої дії для відповідних суб’єктів, і досягнення їх одночасно служить кінцевим результатом діяльності. А. П. Закалюк серед стратегічних цілей протидії виділяє позитивні зміни щодо: а) суб’єктивних причин злочинності, зокрема і скорочення сфери формування та вияву антисуспільних поглядів, орієнтацій, що продукують криміногенну мотивацію; б) соціальних умов суспільно прийнятного формування особистості; в) кримінологічної ситуації, зокреми й усунення (нейтралізація) дії середовищних чинників та криміногенних ситуацій; г) відвернення та припинення конкретних злочинів; д) зниження віктимності [62, c. 359]. 105 Таким чином, мета протидії злочинності виражає філософію і зміст її існування в соціальному середовищі. Вона утворює фундамент для встановлення цілей організації системи в цілому, її функціональних підсистем, кожна з яких ставить і реалізує свої завдання, які логічно випливають із загальних цілей. За своєю суттю підцілі – це конкретизація місії організації у формі, доступній для процесу їхньої реалізації [228, c. 40–41]. Завдання як елемент протидії злочинності являє собою конкретну програму дій, зорієнтовану на досягнення мети. Вихідним пунктом побудови завдань системи слугує концепція причин і умов злочинності, оскільки їхні зміст і структура зумовлюють спрямованість вказаних завдань [98]. Суб’єкти протидії злочинності є базовим елементом структури механізму протидії злочинності неповнолітніх. Ця діяльність прямо або опосередковано здійснюється всіма ланками державної й суспільної системи. Тому в широкому значенні у протидії злочинності беруть участь представницькі органи, органи виконавчої влади, суди; увесь комплекс підприємств, установ, організацій, що функціонують в різних сферах соціальної життєдіяльності; громадські об’єднання й окремі громадяни [132, c. 42]. Зважаючи на велику кількість суб’єктів протидії злочинності неповнолітніх, різноманіття їхніх функцій та повноважень, особливостей взаємодії між собою, багаторівневий характер, що охоплює набір елементів із власними змістовними характеристиками, слід вказати на те, що вони в реальній кримінологічній практиці керуються не закономірностями, а сформульованими на основі їх нормами права, на яких базуються різні форми кримінологічного впливу. Крім того, говорячи про суб’єкти протидії злочинності неповнолітніх, слід підняти на високий рівень суб’єктивний людський чинник, тому що саме кваліфіковані, обізнані з особливостями і специфікою роботи з цією категорією осіб співробітники здатні керувати механізмом протидії з найбільшою ефективністю. Враховуючи вищесказане, ми розглянули суб’єктний склад як елемент системи протидії злочинності неповнолітніх окремим питанням (підрозділ 2.4). 106 Щодо об’єктів як елементів механізму протидії злочинності неповнолітніх слід вказати на їхнє різноманіття. Перш за все це суспільна мораль, правоохоронна та судова системи, органи охорони здоров’я, освіти, групи ризику різноманітної спрямованості. Сюди можна віднести все те, на що посягає даний вид злочинності – це різні явища та процеси, такі як детермінанти злочинності неповнолітніх, власне самі правопорушення та їхні види, особи, на яких спрямовано запобіжний вплив. Крім того, на нашу думку, об’єктом протидії цього виду злочинності слід розглядати цілеспрямоване координування діяльності суб’єктів протидії та організаційно- правове забезпечення цього процесу. Механізм протидії злочинності неповнолітніх реалізується на різних рівнях, усі вони мають власні змістовні характеристики. Кожному рівню відповідає окремий, притаманний тільки йому, набір елементів. Логічність і ієрархічність рівнів випливає із законів діалектики – від загального до конкретного, що взаємозумовлені та взаємопов’язані. Саме на цих рівнях проявляються супутні суспільні процеси і відповідні форми кримінологічного впливу з тільки їм властивими способами, засобами, методами. Говорячи про рівневий, ступеневий характер протидії злочинності неповнолітніх, слід мати на увазі його як вертикальну, так і горизонтальну будову, що підкреслює взаємозв’язок та взаємозумовленість форм кримінологічного впливу на злочинність неповнолітніх. Принципи протидії злочинності – стрижневе поняття, фундаментальна основа системи, що забезпечує її динамічний і поступальний розвиток. Вони містять у собі основоположні ідеї, що віддзеркалюють основні закономірності функціонування відповідних механізмів. При цьому роль принципів є надзвичайно важливою і для здійснення процесу в цілому, і для окремих його елементів, кожен з яких повною мірою підлягає їхній дії [228, c. 44]. У цьому зв’язку слід зазначити, що, з одного боку, принципи виступають концептуальною основою побудови механізму протидії злочинності неповнолітніх, а з іншого – є засадами його функціонування, тобто визначають спосіб організації такого механізму і зумовлюють дієвість його елементів. 107 Характеризуючи механізм протидії злочинності неповнолітніх, ми окремо звернули свою увагу на такі динамічні його елементи, як юридичні підстави (норми, правозастосовні акти, практика). Правові основи діяльності щодо запобігання злочинам мають складну структуру, враховують норми різних галузей права, що мають відношення до регулювання запобіжної діяльності [222, c. 30]. Важливість та доцільність розгляду правового забезпечення протидії злочиності неповнолітніх в рамках окремого питання дисертаційного дослідження зумовлено тим, що, по-перше, воно викликає найістотніші юридичні наслідки для всіх учасників суспільних відносин, по-друге, відбиває специфіку повноважень конкретних структур, які беруть участь у формуванні та здійсненні протидії злочинності [133, c. 16]. Зважаючи на те, що протидія злочинності неповнолітніх являє собою систему, що постійно розвивається, вона потребує постійного вдосконалення, адже зміни соціального, економічного, політичного, правового розвитку суспільства неминуче ведуть до зміни в її функціонуванні. У зв’язку з цим нами в рамках окремого питання були розглянуті напрями вдосконалення функціонування механізму протидії злочинності неповнолітніх (підрозділ 2.5). Слід також вказати, що в основі дії будь-якого механізму завжди лежить сукупність елементів різних систем. Проте механічне об’єднання їх в одне ціле не дозволяє змалювати його у вигляді системи, що функціонує, вичленувати в ній визначальні структурні й інтеграційні зв’язки. Тільки розгляд із використанням системного підходу дозволить розкрити механізм так, щоб теоретичні положення з максимальною ефективністю використовувались у практичній діяльності. Взаємозв’язки і взаємозалежності в такій складній категорії не можуть бути простими. Сполучення ж компонентів механізму не може бути проведено в одній площині, оскільки вони мають розбіжності змістовного характеру [228, c. 38]. Інтеграційні зв’язки механізму протидії злочинності неповнолітніх – невід’ємний його складник, завдяки якому забезпечується цілісність та керованість системи в цілому. Налагодження та підтримання таких зв’язків між різними суб’єктами багато в чому визначає стан їхньої функціональності, 108 здатності реалізувати тактичні завдання в межах реалізації заходів протидії злочинності [227, c. 327]. З’ясування всього комплексу компонентів системи протидії злочинності дало змогу сформулювати висновок про те, що їхній системний характер зумовлює існування розгалуженої сукупності зв’язків та відносин між відповідними елементами, які постійно видозмінюються та комбінуються, і довести, що структурування цілісної сукупності зазначених зв’язків, а також різних форм їхніх проявів у вигляді динамічно змінюваних взаємодій та взаємозалежностей виводить на новий рівень аналізу із залученням категорії «механізм» функціонування системи протидії злочинності [133, c. 5]. Між вказаними елементами існують кореляційні залежності. Усі вони пов’язані між собою і поєднуються закономірними зв’язками. Чітке розуміння цього дозволяє розглядати їх не як просту сукупність окремих елементів, а як цілісну систему. Підбиваючи підсумки, слід вказати на певні особливості механізму протидії злочинності, у тому числі злочинності неповнолітніх, а саме: по-перше, структурність механізму, тобто до елементів досліджуваного феномену слід відносити тільки засоби забезпечення функціонування системи протидії, а те, що виражає статичну, субстанціональну сторону, варто відносити до інших її характеристик. Тому всі без винятку кримінологічні явища та процеси, враховуючи всю їхню важливість для протидії злочинності, безпосередньо в механізм не може бути включено; по-друге, функціональність механізму, тобто до його системи варто включати тільки ті елементи, що реально функціонують. Наприклад, такі категорії, як закони і закономірності, або такі явища, як правова культура, не можуть виступати у вигляді елементів механізму. Проте було б помилковим стверджувати, що ці категорії та явища не вчиняють на досліджуваний механізм впливу. Їхній вплив багатогранний та істотний. Наприклад, щодо механізму закони і закономірності можуть виступати як певний ціннісний орієнтир, 109 фундаментальна основа, а правова культура і правосвідомість – як загальне тло, середовище функціонування тощо; по-третє, цільове призначення механізму, що полягає в тому, що він допомагає реалізувати організаційний потенціал, яким володіє система протидії як соціальне явище, приводить її в динамічний стан. Це означає, що в межах вказаного механізму повинна здійснюватися певна діяльність відповідно до встановлених правил із застосуванням відповідних методів впливу у відношенні такого соціального явища, яким є злочинність. І зрештою, вибір конкретних методів (системний аналіз під час виявлення сутності та змісту механізму; функціональний і структурний підхід під час вичленовування елементів; моделювання під час виділення різних сутнісних характеристик; урахування психологічних, інструментальних і соціологічних складників впливу під час аналізу інтегративних зв’язків) повинен визначатися і конкретизуватися залежно від заданих умов і параметрів дослідження окремої сфери функціонування конкретного різновиду механізму протидії злочинності [137, c. 12–13]. 2.2 Цілі, завдання, принципи протидії злочинності неповнолітніх Організаційну структуру системи протидії злочинності, у межах якої формується і функціонує її механізм, подано основними системоутворювальними елементами, такими як цілі та завдання цієї діяльності, суб’єкти, принципи, об’єкти та рівні кримінологічного впливу. Говорячи про цільову спрямованість діяльності суб’єктів протидії злочинності, слід вказати, що вона має на меті виявлення та нейтралізацію причин і умов злочинності. Саме цілеспрямованість є основою і змістом діяльності суб’єктів протидії злочинності. У кримінологічній літературі дотепер немає однозначного підходу до питання, що стосується визначення поняття та чіткої диференціації цілей протидії злочинності. 110 Наприклад, О. М. Литвинов та Т. С. Гавриш розглядають мету як основоположний елемент будь-якої соціальної управлінської системи. Мета є не тільки елементом системи профілактики злочинів, а й системоутворювальним чинником, необхідним елементом, відсутність якого припиняє існування самої системи. Формулювання мети – перший крок на шляху до формування системи. Вона включає безпосередньо спрямованість діянь (на усунення чи нейтралізацію), соціальну необхідність і зумовленість певної діяльності (зниження злочинності до певного рівня), а через це – необхідність впливу на певні чинники (причини і умови скоєння злочинів). Мета також містить орієнтири діяльності для інших елементів системи (удосконалення, підвищення ефективності), дозволяє позначити коло об’єктів управління – суб’єктів профілактики злочинів [126, c. 30– 31]. О. Г. Кальман зазначає, що запобігання вчиненню злочинів – це діяльність, функціональний зміст та мета якої полягають у перешкоджанні дії детермінантів злочинності та її проявів, передусім причин і умов вчинення злочину, шляхом обмеження, нейтралізації, а за можливості – усунення їхньої дії, а також у припиненні розпочатих злочинів [107, c. 16]. Думка І. В. Однолько з цього приводу зводиться до того, що головна мета заходів запобігання – створити в державі таке сприятливе становище, такий міцний правопорядок, що гарантували б зниження злочинності до мінімального рівня, який доступний у суспільстві з урахуванням його економічних, організаційно-управлінських, суспільно-психологічних та інших умов існування [156, c. 144]. О. М. Литвинов пропонує розглядати цілі протидії злочинності з різних позицій та на різних рівнях функціонування системи. Запропоновано такі визначення: загальносоціальної мети – через комплексне забезпечення безпеки; інституційної мети – через зменшення вірогідності вчинення злочинів; мети організації системи – через визначену позицію з приводу призначення місця та ролі системи; функціональної мети – через зниження рівня злочинності, спеціальної мети діяльності – через сукупність пріоритетів тощо [133, c. 28]. 111 Загальносоціальною метою протидії злочинності виступає комплексне забезпечення безпеки об’єктів, що охороняються, шляхом встановлення ефективного соціального контролю над злочинністю. При цьому безпеку, на думку вченого, слід розуміти як стан захищеності життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, коли забезпечуються постійний розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і припинення реальних та потенційних кримінальних загроз [132]. О. М. Бандурка, характеризуючи стратегію і тактику протидії злочинності, вказує, що головна мета протидії злочинності полягає в комплексному забезпеченні безпеки і надійного захисту охоронюваних цінностей і благ від злочинних посягань на конституційні права і свободи громадян, політичні, економічні та соціальні інститути громадянського суспільства, матеріальні й духовні надбання українського народу, територіальну цілісність, незалежність і суверенітет країни [14, c. 58]. Якщо звернутись до пропозицій законодавчого забезпечення діяльності, пов’язаної з протидією злочинності, то, відповідно до ст. 4 проекту Закону України «Про основи державної політики щодо протидії злочинності», метою є забезпечення активної наступальної протидії злочинності та досягнення уповільнення темпів її зростання на основі чітко визначених пріоритетів, поступового нарощування зусиль держави і громадськості, удосконалення законодавства, організації, засобів і методів запобігання вчиненню та розкриття злочинів. При цьому державну політика щодо протидії злочинності спрямовано на досягнення таких цілей: зниження рівня злочинності, ослаблення суспільної напруги, викликаної її впливом; зменшення впливу організованої злочинності на економічну, соціальну та політичну сфери суспільства; підвищення рівня захисту економічних відносин від злочинних посягань, витіснення з економічної сфери кримінального елемента; поліпшення захисту правоохоронними органами прав, свобод і власності громадян, створення безпечних умов життя в державі; мінімізація злочинного впливу на молодь та підлітків, усунення причин і умов, що 112 сприяють втягненню їх у протиправну діяльність; створення системи ресоціалізації осіб, звільнених із місць позбавлення волі; підтримання громадського порядку та безпеки громадян; поліпшення стану безпеки дорожнього руху; зміцнення кадрового потенціалу правоохоронних та контрольних органів; досягнення належного рівня фінансового, матеріального і соціального забезпечення правоохоронної та профілактичної діяльності [193]. Тобто мета протидії злочинності – більш-менш точна характеристика передбачуваного результату її впливу на певний об’єкт. Вона цілком досяжна, якщо об’єкт, що піддається цілеспрямованому впливу – система злочинності, точніше, її очікуваний стан – досяжний у принципі та якщо одержання передбачуваного результату може бути свідомо ініційовано [139, c. 135–136]. Слід зауважити, що, як правило, перед суб’єктами протидії злочинності ставляться, а ними реалізуються, не одна, а декілька цілей, важливих для функціонування та розвитку системи в цілому. Разом із загальною метою організації їм доводиться вирішувати величезну кількість поточних і оперативних завдань. Крім правоохоронних завдань, перед ними стоять соціальні, організаційні, наукові, технічні та інші завдання, покликані вирішувати як традиційні, так і нетрадиційні проблеми. Залежно від потреб наукового пошуку надалі може бути виділено або синтезовано підцілі, що відповідають конкретним напрямам діяльності інших суб’єктів протидії злочинності. Подальша деталізація основної мети формує цілі більш низького рівня, тобто ті, що відповідають ще більш вузьким сферам (наприклад, у сфері боротьби з наркоманією, захисту власності та ін.) [134, c. 27– 28]. Таким чином, вивчаючи доробки науковців, можна дійти висновку, що питання, котрі стосуються поняття та розмежування цілей протидії злочинності взагалі та злочинності неповнолітніх зокрема, висвітлюються по-різному, досить неоднозначно. Ми, у свою чергу, визначаємо мету протидії злочинності неповнолітніх як реальне зниження рівня злочинності неповнолітніх, нейтралізацію дії 113 криміногенних чинників, що її детермінують, і досягнення на цій основі позитивних змін в її динаміці та структурі. Конкретизуючи це положення, вважаємо за необхідне виділити такі цілі протидії означеному вище виду злочинності: – відвернення загрози розповсюдження проявів злочинності неоповнолітніх і підвищення на цій основі їхньої захищеності; – розроблення єдиних методологічних підходів до розуміння детермінант розглядуваного виду зочинності й на цій основі розроблення цілісної методологічно об’єднаної та емпірично обґрунтованої кримінологічної концепції щодо перешкоджання формуванню причин, що її породжують, та умов, що їй сприяють; – подолання нігілістичних поглядів молоді та її протистояння системі суспільних цінностей, правопорядку, що існує, та громадській моральності, підвищення професіоналізму суб’єктів протидії злочинності неповнолітніх і на цій основі зниження рівня її показників та утримання їх на сусільно допустимому рівні; – звернення особливої уваги на прояви групової, рецидивної злочинності неповнолітніх, а також дорослих осіб, які займаються втягненням неповнолітніх у злочинну діяльність; – всебічне сприяння віктимологічній профілактиці. Визначений комплекс цілей може бути реалізовано за декількох умов, зокрема: – здійснення в масштабах держави заходів з метою усунення негативних явищ і процесів, що сприяють злочинності неповнолітніх, і подальше створення належних умов життя та виховання підлітків; – усунення та нейтралізація антигромадського впливу на неповнолітніх з боку дорослих осіб (батьки, опікуни, вихователі, особи, яких раніше було засуджено, та ін.); – тісна взаємодія між усіми суб’єктами, які здійснюють заходи протидії злочинності неповнолітніх, якнайширше залучення до цієї роботи громадськості; 114 – всебічне підвищення ролі й авторитету в суспільстві сім’ї як основного осередку формування особистості підлітків на основі вдосконалення соціально- економічних умов, стабілізації політичної, ідеологічної, моральної сфери життєдіяльності держави. О. М. Литвинов із цього приводу доречно зазначає, що перш за все держава повинна взятися до цілеспрямованого формування ідеології протидії злочинності із залученням широких верств населення, найкращих зразків культури та мистецтва. Необхідно культивувати не тільки несприйняття злочинної субкультури, а й витіснення її з культурного простору. Потрібно створити непрохідні моральні бар’єри потраплянню крайніх або навіть межових зразків продуктів субкультури до широкого вжитку. Культурно-ідеологічній експансії злочинності у вітчизняному культурному просторі має бути покладено край [131, c. 26]. Чітке розуміння мети протидії злочинності як однієї з істотних характеристик механізму протидії злочинності та відповідної діяльності зумовлює розгляд інших її елементів, зокрема завдань цієї діяльності. Мета профілактичної діяльності знаходить безпосереднє втілення в завданнях і функціях, що мають конкретний і цілеспрямований характер. Вони конкретизують мету з урахуванням рівня профілактики, соціально-економічних, демографічних та інших особливостей [126, c. 30–31]. У ранніх дослідженнях проблем системності завдання розглядалося як поняття, що дозволяє глибше проникнути в сутність функціонування в сенсі саме одномоментного прояву функції. Таке розуміння завдання дозволяє точно аналізувати процес реалізації потенціалу, хоч би де й коли цей процес відбувався [129, c. 137–139]. З огляду на те, що протидія злочинності являє собою цілеспрямований вплив на криміногенні чинники з метою усунення, послаблення чи нейтралізації їх, мета і завдання протидії злочинності досягаються шляхом забезпечення комплексного впливу на причини і умови скоєння злочинів і на всі форми вияву злочинності з метою запобігання її самодетермінації [125, c. 35]. 115 Д. О. Балобанова відзначає, що на рубежі 90-х рр. ХХ ст. злочинність почали визнавати закономірним явищем на певних історичних етапах розвитку суспільства. Відповідно, більш помірно формулювалася й мета протидії їй. Як основні завдання закріплювалися скорочення фактичного рівня та зниження міри суспільної небезпеки злочинності. З урахуванням цього і будувалася стратегія планомірного нарощування сил і нагромаджування засобів протидії злочинності, підвищення ефективності їхнього використання [10, с. 345]. О. М. Бандурка визначає завдання протидії злочинності як обмеження дії криміногенних чинників та чинників самодетермінації злочинності з метою забезпечення поступової трансформації соціальної системи до сучасних соціально-економічних світових реалій; досягнення необхідної цілеспрямованості й комплексності протидії злочинності; забезпечення єдності дій усіх суб’єктів протидії злочинності; широке залучення до протидії злочинності державних органів та інститутів громадянського суспільства; забезпечення пріоритетного характеру застосування засобів, не пов’язаних із примусом, карою або іншими обмеженнями, що ґрунтуються на переконанні та громадянській свідомості [14, c. 58]. На думку І. М. Даньшина, головне завдання та кінцева мета протидії злочинності полягають у тому, щоб створити в державі таке становище, таку впорядкованість відповідних сфер життєдіяльності людей, які гарантували б істотне зниження рівня злочинності до тієї мінімальної межі, що доступна цьому суспільству з урахуванням соціальних, економічних, суспільно-сихологічних та інших умов його існування в певний період розвитку [44, c. 16]. Завдання у сфері протидії злочинності, зокрема і злочинності неповнолітніх, як будь-яке інше суспільно-політичне завдання, повинне відповідати низці вимог. Передусім воно повинне бути науково обґрунтованим і віддзеркалювати основні об’єктивні закономірності, тенденції кримінологічно значущих соціальних явищ і процесів. Зміст завдання також не повинен суперечити змісту кінцевої мети у сфері протидії злочинності, коректно виходити з неї. 116 Не менше значення має технічно правильне формулювання завдання, оскільки ним багато в чому зумовлюється принциповий зміст кримінологічного процесу в цілому, сутність змісту основних його елементів. У світлі сказаного постановка кожного завдання вимагає гранично точного визначення його змісту і форми виразу. Протидія злочинності є динамічною системою. Саме тому її завдання неправомірно розглядати як абсолютно стабільні. Їхня відносна нестабільність зобов’язала правокористувачів брати до уваги можливі відхилення початкових цілей, формулювання завдань нерозривно пов’язувати з суто конкретним часовим горизонтом. При формуванні завдань протидії злочинності важливо перетворити їхній зміст на конкретні форми зовнішнього виразу. У результаті зміст завдань структурується так само, як і графік їхнього виконання. Він повинен доповнюватися розробленням критеріїв оцінювання виконання завдань, способів усунення, погашення можливих «конфліктів» між тими або іншими завданнями, тими або іншими групами завдань [13, c. 74–76]. Загалом, як слушно зазначає П. Л. Фріс, коло завдань політики у сфері боротьби зі злочинністю, можливості вирішення їх визначаються рівнем розвитку правової науки, результатами наукових досліджень у галузі боротьби зі злочинністю та її профілактики [239, c. 153]. Щодо безпосередньо завдань протидії злочинності неповнолітніх Г. М. Міньковський свого часу зазначав, що це завдання вирішується сукупністю заходів виховання та в необхідних випадках покарання, підлітковий вік сам по собі не слугує виправданням правопорушення, відповідальність суспільства за належне виховання покоління, що підростає, жодною мірою не знімає з підлітка особистої відповідальності за його поведінку [7, c. 25]. На сучасному етапі розвитку суспільства, з урахуванням причинного комплексу, основні завдання протидії злочинності неповнолітніх ми бачимо так: – приведення у відповідність до сучасних соціально-економічних реалій процесу переходу на якісно новий рівень протидії злочинності неповнолітніх; 117 – забезпечення комплексного характеру протидії злочинності неповнолітніх; – забезпечення функціональної та організаційної єдності суб’єктів протидії злочинності неповнолітніх. Діяльність значної кількості суб’єктів у цій сфері повинно бути узгоджено між собою та з системою в цілому; – налагодження тісного взаємозв’язку силових відомств із державними органами виконавчої влади в межах наданих їм законом повноважень щодо реалізації завдань протидії злочинності неповнолітніх; – спрямування діяльності громадських організацій на реалізацію низки заходів протидії злочинності неповнолітніх; – перехід до відновного правосуддя як альтернативи способам реагування на злочини, вчинені неповнолітніми (переконання – примус); – поглиблення аналітичної роботи з метою прогнозування рівня злочинності неповнолітніх та визначення тенденцій її поширення; – приведення стану правового забезпечення протидії злочинності неповнолітніх у відповідність до криміногенних реалій у державі та міжнародно- правового досвіду. У результаті розгляду таких елементів механізму протидії злочинності, як «цілі» та «завдання», ми звернули увагу на те, що на сьогодні у кримінологічній науці немає чіткого розмежування між ними, у зв’язку з чим ускладнюється їхнє розуміння та, відповідно, практичне застосування. Поширене в теорії та на практиці розуміння завдання як «деталізованої» або «конкретизованої» мети всієї складності взаємодії характеристик діяльності з протидії злочинності не віддзеркалює. Проте саме з’ясування сутності такої взаємодії містить у собі обґрунтування самостійної ролі категорії «завдання». Адже якщо основна роль мети, визначеної в найбільш загальному вигляді, – орієнтир, то основна роль завдання, визначеного аналогічним чином, – спосіб організації зв’язку конкретної мети з конкретними можливостями її досягнення. Інакше кажучи, якщо поняття «мета» дозволяє виражати те, як можуть в ідеалі збігатися функція та діяльність, що її виражає, то поняття «завдання» 118 дозволяє виражати те, наскільки функція та діяльність, що її виражає, збігаються зараз і що треба зробити для того, щоб цю збіжність оптимізувати. Саме через об’єктивно зумовлений зміст категорії «завдання» може бути здійснено характеристику механізму протидії злочинності неповнолітніх для забезпечення ефективної реалізації потенціалу системи у справі оптимізації цієї сфери правовідносин. Протидія злочинності, зокрема злочинності неповнолітніх, на даний момент не досягає поставленої перед нею мети, незважаючи на те, що її деталізація відбувається щораз. При цьому завжди дуже важливо знати, чому це відбулося. Саме тому категорію «завдання» і повинно бути досліджено як поняття, що дозволяє узгоджувати конкретну соціальну потребу з об’єктивними можливостями її задоволення. Правильно теоретично витлумачений і практично сприйнятий зміст поняття «завдання» включає в себе можливість з’ясування причин недосягнення мети. Це необхідно для того, щоб органи та посадові особи, уповноважені суспільством (державою) здійснювати відповідну діяльність, орієнтувались у процесах та процедурах, а в окремих випадках могли обґрунтовано відмовитися від реалізації певних повноважень. Це може трапитись у випадку, якщо немає об’єктивної можливості погодити ідеальну модель майбутнього результату з реальною можливістю його досягнення або залучити для досягнення об’єктивно необхідні й достатні кошти чи ресурси [129, c. 137–139]. Чітке розмежування розглядуваних нами понять допоможе усвідомити: – що правильно визначена мета сприяє виявленню об’єктивно наявних меж можливостей; – правильно поставлені завдання сприяють визначенню як механізму їхньої реалізації, так і напрямів удосконалювання; – правильно визначена структура взаємин між елементами, що проявляється у процесі діяльності із протидії злочинності, допомагає виявляти їхню ієрархію, що характеризує системні якості такої діяльності; – правильно визначена системна якість такої діяльності допоможе реально 119 оцінювати її відповідність до функції, що її виражає, у кожний даний момент. Цілком можливо, що в результаті такого уточнення з’являться нові уявлення про можливості методу побудови «дерева цілей». Це, безсумнівно, сприятиме підвищенню ефективності його застосування. Таким чином, мета, визначена суспільством для протидії злочинності неповнолітніх, у більш конкретизованому вигляді може полягати у зменшенні ймовірності правопорушень і злочинів, вчинених ними, у ситуаціях, коли це можливо за допомогою корекції відповідних умов. Для формулювання цієї мети може бути використано таку конструкцію: протидія злочинності неповнолітніх за допомогою виявлення й організації наступної корекції умов, що ускладнюють вчинення неповнолітніми злочинів і правопорушень в аналогічних ситуаціях надалі [129, c. 137–139]. З огляду на те, що суб’єкти протидії злочинності є системними утвореннями з широким спектром виконуваних ними завдань, їхня діяльність базується на фундаментальній основі, що забезпечує їхній різноплановий розвиток, доцільним буде розглянути принципи протидії злочинності, що віддзеркалюють основні закономірності функціонування відповідних систем. Зважаючи на те, що протидія злочинності – це нагальна справа структурних підрозділів усіх гілок влади, а також суспільства, вона має базуватися на наукових принципах і вимогах, дотримання яких конче необхідне, адже, як показує всесвітній досвід, лише дослідження цієї проблеми й волюнтаристський підхід до неї позитивних результатів не дає [232, с. 13]. У науковій літературі немає як чіткого визначення принципів протидії злочинності неповнолітніх, так і визначеного переліку їх. Слово «принцип» походить від латинського principiuм, що в буквальному перекладі означає «основу» або «початок» чогось. У термінологічній та філософській літературі даються різні виклади змісту поняття «принцип». У деяких словниках англійської мови наведено до 13 визначень цього поняття [114, c. 5]. В українських і російських термінологічних джерелах цей перелік є значно коротшим. Наприклад, у Словнику української 120 мови видання 1976 р. принцип визначається як «1) основне, вихідне положення якої-небудь наукової системи, теорії, основний закон якої-небудь точної науки; 2) особливість, покладена в основу створення або здійснення чогось; 3) переконання, норма, правило, яким керується хто-небудь в житті, поведінці» [218, c. 693–694]. У філософських джерелах принцип розглядається як «1) першоначало, те, що лежить в основі певної сукупності фактів, теорії, науки; 2) внутрішні переконання людини, ті практичні, моральні й теоретичні засади, якими вона керується в житті, в різноманітних сферах діяльності» [238]. М. І. Мичко акцентує увагу на тому, що «у сукупності принципи утворюють той каркас, який служить опертям для всіх конкретних правових актів, що регулюють організацію і діяльність державного інституту в цілому або окремих його ланок» [150, c. 232]. Будучи солідарними з думкою О. М. Бандурки та О. М. Литвинова, зазначимо, що роль принципів настільки важлива, що їх цілком заслужено можна порівнювати не з фундаментом, на якому базується будова права взагалі або конкретної галузі права зокрема, а саме зі стрижнем, який дозволяє підкреслити всепроникну сутність їх, безпосередній або опосередкований їхній прояв у кожній правовій нормі, що регламентує ті або інші правовідносини. Отже, під принципами функціонування системи протидії злочинності слід розуміти ідеї, засновані на законах і закономірностях, що об’єктивно діють у суспільстві, основні положення, що відбивають зміст і мають регуляторний вплив на всі елементи процесу в межах механізму базової діяльності [13, c. 92]. Принципи функціонування – стрижневе поняття, фундаментальна основа системи протидії злочинності, що забезпечує її динамічний і поступальний розвиток. Вони містять у собі основоположні ідеї, що віддзеркалюють основні закономірності функціонування відповідних механізмів. При цьому роль вказаних принципів є надзвичайно важливою для здійснення кримінологічного процесу в цілому, для окремих його елементів, кожен з яких повною мірою підпорядковується їхній дії [13, c. 106]. 121 О. О. Білоусова вказує, що принципи протидії злочинності між собою взаємозалежні, і виключення їх веде до порушення системи заходів протидії. Неухильне дотримання вимог, що містяться у принципах, покликане забезпечувати погодженість у діяльності суб’єктів протидії. У зв’язку з цим важливо гарантувати пряму дію принципів протидії злочинності шляхом закріплення їх у законодавчих актах. Основні ознаки принципів протидії злочинності окреслимо так: а) вони містять імперативні вимоги; б) є універсальними; в) висуваючи до виконавців основні вимоги, відбивають закономірності історичного розвитку суспільства; г) виступають основою подальшого вдосконалення системи заходів на державному та регіональному рівнях протидії злочинності в державі [17, c. 72]. Враховуючи вищевикладене, пропонуємо під принципами протидії злочинності неповнолітніх розуміти нормативно закріплені, загальнообов’язкові основоположні ідеї, що забезпечують динамічний і поступальний розвиток та регламентацію правовідносин у межах механізму протидії злочинності неповнолітніх [36, c. 136]. Науковці по-різному визначають перелік принципів протидії злочинності. В. С. Зеленецький, досліджуючи концептуальні основи загальної теорії боротьби зі злочинністю, щодо цієї діяльності визначає принципи: законності, обґрунтованості, публічності, справедливості, радикальності, безкомпромісності, мобільності, інтенсивності, наступальності, непримиримості, всенародності, гуманізму, ініціативності, гнучкості (пластичності), конкретності, цілеспрямованості, раціональності, адекватності, економічності, пропорційності, превентивності, плановості, стабільності [67, c. 81]. О. Г. Кальман визначає такі основні принципи (вимоги) щодо спеціально- кримінологічних заходів протидії: соціальної справедливості, демократизму, гуманності, законності та верховенства права, економічної доцільності та обґрунтованості, пріоритету запобіжної діяльності над репресивною, правового і соціального контролю, координації, плановості, комплексності й диференціації, науковості, обґрунтованості, реальності та конкретності [107, c. 22]. 122 В. В. Голіна окреслює такі принципи (вимоги), яким повинні відповідати діяльність та заходи із запобігання злочинності: демократизм, гуманність, законність, обґрунтованість, економічна діяльність, радикальність, науковість і прогресивність, комплектність і диференціація, реальність і конкретність [30, c. 29]. І. М. Даньшин виділяє такі принципи протидії злочинності, як демократизм, гуманність, законність, обґрунтованість, економічна доцільність, радикальність, науковість і прогресивність, комплексність і диференціація, реальність і конкретність [106, c. 73–74]. С. Г. Міщенко вказує на реалізацію таких принципів процесуальної діяльності органів кримінальної юстиції з протидії злочинності: законності, публічності діяльності органів кримінальної юстиції та досягнення об’єктивної істини у справі [152]. О. М. Литвинов до принципів функціонування системи протидії злочинності відносить принципи: об’єктивної (наукової) обґрунтованості, плановості, безперервності, системності, комплексності, законності, гуманізму, гласності тощо. Як ми бачимо, серед науковців немає єдності в питанні щодо того, на яких саме принципах побудовано систему та функціонує механізм протидії злочинності. На жаль, на рівні законодавчих пропозицій це питання також не знайшло однозначного вирішення. Наприклад, у ст. 3 проекту Закону України «Про основи державної політики щодо протидії злочинності» вказано, що протидія злочинності здійснюється за принципами: законності, тобто здійснення лише тих заходів, що безпосередньо передбачені цим Законом та іншими нормативно-правовими актами України; спільності, тобто участі у протидії злочинності, крім правоохоронних органів, усіх інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, громадян та їхніх об’єднань; гуманізму, переважання методів переконання, тобто застосування примусових заходів лише після вичерпання всіх інших заходів впливу; гласності, тобто 123 систематичного висвітлення в державній статистиці та ЗМІ відомостей про стан злочинності в Україні [193]. Проаналізувавши велику кількість наукової літератури, найбільш змістовним ми бачимо такий перелік принципів державної політики щодо протидії злочинності: законності, демократизму, наукової обґрунтованості, плановості, комплексності, системності. Законність як загальнолюдська цінність – головний принцип правової держави, це перш за все наявність достатньої кількості юридичних норм високого класу, а потім –суворе дотримання їх суб’єктами запобігання злочинності [106, c. 73–74]. Сутність принципу законності як основи протидії злочинності полягає в тому, що у процесі реалізації заходів протидії злочинності обов’язковим є виконання законів, інших нормативних актів, що утворюють юридичну основу протидії досліджуваному явищу. На сьогодні в Україні відсутній систематизований правовий документ, на основі якого повинна будуватися система заходів протидії злочинності. Він необхідний, по-перше, для забезпечення діяльності суб’єктів протидії злочинності; по-друге, як нормативно- правовий акт він повинен відбивати кримінально-правову політику держави, спрямовану на виявлення та усунення об’єктивних і суб’єктивних причин і умов, що породжують злочинність, сприяють злочинній діяльності та функціонуванню злочинності, запобігання їм [17, c. 68]. Демократизм як вимога означає, що запобігання злочинності – загальнодержавна справа, у вирішенні якої активну участь беруть широкі верстви населення. Важливою умовою втілення принципу демократизму в організацію запобігання злочинності є діяльність у цій сфері органів місцевого самоврядування, населення та широка гласність. Гуманність при запобіганні злочинності виявляється в тому, що не може бути застосовано методи і заходи, котрі суперечать принципам загальнолюдської моралі, пов’язані з жорстокістю, принижують честь і гідність людини. Гуманність передбачає й те, що запобіжні методи і заходи щодо криміногенних осіб не 124 повинні без необхідності зачіпати інтереси інших людей (членів сім’ї, виробничого колективу тощо) [107, c. 22; 27]. Дотримання принципу об’єктивної (наукової) обґрунтованості є дуже важливим, бо диктує використання останніх досягнень науки і техніки. Відповідно до нього потрібне суворе дотримання об’єктивних закономірностей, урахування реальних можливостей, дійсного стану об’єкта дії. Кожна сфера протидії злочинності має свої особливості, які необхідно використовувати у процесі здійснення діяльності. Тому тільки глибоке пізнання цих особливостей і використання знань під час розроблення методик і процедур діяльності суб’єктів протидії злочинності може бути гарантією досягнення бажаного результату. Крім того, науковість повинна розповсюджуватися не тільки на технологію заходів, що проводяться, але й обґрунтовувати їхню необхідність і можливість [13, c. 93]. Об’єктивна закономірність життєдіяльності всього суспільства, що забезпечує його цілеспрямований розвиток, – це плановість. Особливе значення принципу плановості виявляється у зв’язку з необхідністю забезпечення функціонування системи протидії злочинності та її подальшого вдосконалення. Закономірність, що становить сутність цього принципу, буквально пронизує діяльність відповідного характеру. Це пояснюється тим, що дотримання вимог принципу плановості є необхідною умовою досягнення цілей і завдань протидії злочинності. Перспективи досягнення певного результату знаходяться у прямій залежності від дотримання цього принципу, оскільки одним з атрибутів плановості є прогнозування, яке дозволяє передбачати не тільки основні характеристики майбутнього стану суб’єкта і об’єкта дії, але і умови їхньої реалізації. Під принципом комплексності мається на увазі саме комплексність кримінологічного впливу на об’єкти протидії злочинності. Певних покращань у стані злочинності, її динаміці та структурі можна досягти різними шляхами. Комплексний підхід у діяльності суб’єктів протидії злочинності застосовується як на стадії розроблення проектів профілактичних заходів, так і на стадії їхньої реалізації. Правильний синтез рекомендацій зі здійснення продукується на основі 125 взаємодії різних фахівців: юристів, економістів, техніків, психологів, соціологів і низки інших. Принцип системності також має пряме відношення до функціонування системи протидії злочинності, бо віддзеркалює змістовну основу здійснення кримінологічного процесу відповідними суб’єктами в цій сфері. Він також означає вплив на всі структурні й функціональні елементи системи злочинності, а не тільки на певну її частину. Необхідно, щоб враховувалося оптимальне поєднання всіх загальних методів і засобів дії, можливостей суб’єктів протидії злочинності з одночасним ухваленням рішень приватного порядку. Продовжуючи далі наше дослідження, вважаємо за потрібне врахувати такий нюанс: за допомогою принципів функціонування системи протидії злочинності можна сформулювати і науково аргументувати перелік першочергових завдань вказаних органів у цій сфері. Цей пізнавальний комплекс не слід прирівнювати до виділеного раніше, бо тут йтиметься про інтеграційні зв’язки іншого порядку. Вони існують вже на рівні методології функціонування і взаємодії різних підсистем протидії злочинності, що є складниками механізму діяльності [134, c. 63–64]. Ідучи від загального до конкретного, підсумуємо визначення принципів протидії злочинності неповнолітніх. Законність. Перш за все це конституційний принцип, закріплений у ст. 8 Конституції України [91]. Він передбачає здійснення профілактичної діяльності державними органами, посадовими особами, громадськими організаціями та окремими громадянами стосовно неповнолітніх. Саме цей принцип є обов’язковим щодо виконання законів і, відповідно, нормативно-правових актів, що характеризують правовий статус неповнолітніх. Гуманність. Цей принцип стосовно протидії злочинності неповнолітніх є основоположним. Він випливає з основ демократизму, дотримання прав і свобод громадян. Особливо важливим стосовно неповнолітніх є визнання їхньої особистості, цінності людських якостей у суспільстві (ст. 3 Конституції України) [91]. 126 Демократизм. Він передбачає участь і контроль з боку громадськості, постійне вивчення громадської думки стосовно злочинності неповнолітніх та протидії їй, а також контроль представницьких органів влади різних рівнів. Гласність. Це конституційний принцип, окремі його положення містяться в різних статтях Конституції України (ст. 15, 32, 40, 55). Саме гласність у діяльності суб’єктів протидії злочинності неповнолітніх, широке залучення громадських організацій у цю діяльність, висвітлення її в ЗМІ, формування громадської думки і на цій основі створення нових форм впливу на підвищення ефективності профілактичної роботи серед неповнолітніх для цієї діяльності мають визначальне значення. Системність. Цей принцип лежить в основі взаємодії різних елементів механізму протидії злочинності неповнолітніх. Взаємодія як основа системності базується на спільній спрямованості дій уповноважених суб’єктів протидії, виключенні дублювання їхніх повноважень та координації їхньої діяльності. Науковість. Перш за все цей принцип передбачає: тісний взаємозв’язок науки і практики профілактики правопорушень серед неповнолітніх; розроблення наукової концепції протидії злочинності неповнолітніх, її науково-методичне забезпечення; розроблення нових наукових підходів щодо діяльності суб’єктів протидії злочинності неповнолітніх. За підсумком попередніх міркувань слід відзначити низку принципових моментів, що стосуються розглянутих питань, а саме: – цілі, завдання, принципи є структурними елементами механізму протидії злочинності неповнолітніх; – разом з іншими елементами механізму протидії злочинності неповнолітніх (рівні, об’єкти, суб’єкти, заходи протидії) вони утворюють конкретну систему, у якій цей механізм формується та функціонує; – дослідження механізму протидії злочинності неповнолітніх шляхом пізнання його елементів є запорукою успішного встановлення його сутності та теоретико-прикладного значення для досягнення завдань протидії злочинності неповнолітніх. 127 Усі розглянуті вище категорії, а саме теоретичне розуміння цілей, мети, завдань, а також принципів протидії злочинності неповнолітніх, у кінцевому підсумку дозволяють визначити найбільш дієві та ефективні напрями протидії цьому виду злочинності. 2.3 Об’єкти, рівні, заходи протидії злочинності неповнолітніх Організаційну структуру механізму протидії злочинності неповнолітніх окреслено рамками системи протидії злочинності, у межах якої функціонують різні елементи цього механізму. Наступною групою елементів системи протидії злочинності ми пропонуємо розглянути об’єкти, рівні та заходи протидії злочинності неповнолітніх. Важливе значення для правильного функціонування механізму протидії злочинності має правильний вибір об’єкта кримінологічного впливу. Поняття об’єкта протидії злочинності з’явилося в кримінології порівняно недавно. У радянські часи спеціальних досліджень із цієї проблематики не проводилося. Навіть у фундаментальних роботах вчених тієї пори проблема визначення об’єкта протидії злочинності фактично не розглядалась, хоча очевидно, що вона є ключовою з точки зору ідеології, політики, стратегії й тактики відповідної діяльності. У спеціальній літературі спостерігається розбіжність поглядів з цього питання. Унаслідок його невирішеності в кримінологічній науці мають місце суперечливі судження. Спостерігається ситуація, коли різні автори одне й те саме явище називають або об’єктом, або предметом, а окремі – розглядають об’єкт і предмет як тотожні категорії, що мають непринципові термінологічні відмінності. На цій основі склалась ситуація, коли, наприклад, протиріччя в суспільних відносинах називають предметом, а наслідки цих протиріч – криміногенні чинники – об’єктом протидії злочинності [132]. 128 А. П. Закалюк під об’єктом запобіжного впливу пропонує розуміти детермінанти злочинності та їхні прояви, передусім причини й умови останніх [62, с. 332]. О. О. Білоусова вказує, що об’єкт протидії це, по-перше, самі злочинці й їхні злочинні формування як самостійні суб’єкти та система таких формувань; по- друге, економічні, політичні, соціальні й духовні основи цих формувань і їхньої системи; по-третє, різноманітні зовнішні зв’язки і зовнішні суб’єкти, що беруть участь у підтримці й розвитку таких зв’язків або інакше зацікавлені в них [17, c. 64]. Докладний аналіз стану розробленості цієї проблеми здійснив В. В. Голіна. Він наголошує на тому, що, як показує аналіз кримінологічної літератури і практики протидії злочинності, об’єктом запобіжних заходів є все те, на що впливає система запобігання злочинності, а саме: по-перше, вражені недоліками суспільні відносини в системі формування людини; по-друге, соціальні негативні (різні за походженням) явища та процеси; по-третє, окремі особи, контингенти та групи осіб, які виявляють ознаки протиправної поведінки; по-четверте, сукупність конкретних негативних явищ, процесів, недоліків на індивідуальному рівні, які детермінували звершення конкретного злочину, виду чи групи злочинів; по-п’яте, окремі негативні властивості особи. Таким чином, об’єкт запобіжного впливу – це окреме або сукупність різних (за генезисом, сферою, формами та інтенсивністю прояву) негативних явищ і процесів реальної дійсності матеріального та інтелектуального характеру, що призводять до виникнення причин і умов, котрі сприяють учиненню злочинів [30, c. 9–10]. Об’єкт спеціально-кримінологічного запобігання – це такі соціальні явища і процеси, на які необхідно спрямувати профілактичну діяльність, або інакше – це сукупність негативних явищ і процесів, взаємозв’язок та взаємодія яких породжує і зумовлює злочинність. Це складне за своєю структурою соціальне утворення, яке охоплює все те, на що повинні впливати заходи протидії та запобігання злочинності. До об’єкта протидії і запобігання злочинності належать: недоліки і 129 протиріччя в системі суспільних відносин, що впливають на процес морально- психологічного формування особистості та її законослухняності; негативні соціальні явища, пов’язані з певними формами соціальної патології (пияцтво, наркоманія, проституція та ін.); окремі особистості або контингенти осіб, що характеризуються протиправною поведінкою; негативні явища і процеси, що детермінують вчинення конкретних видів і груп злочинів; місця концентрації осіб з антисуспільною спрямованістю; конкретні криміногенні ситуації. Отже, об’єкт запобіжного впливу – це окремі або сукупність різних негативних явищ і процесів реальної дійсності матеріального або інтелектуального характеру, що породжують причини й умови, котрі сприяють вчиненню злочинів. Тобто як об’єкт виступають: криміногенні чинники (причини, умови); обставини, що сприяють досягненню злочинного результату; криміногенне середовище; криміногенні ситуації [107, c. 27–28]. Як зазначає В. В. Голіна, для об’єкта протидії та запобігання злочинності характерні такі властивості: криміногенність; потенціал; латентність [30, c. 10]. Криміногенність – це така властивість об’єкта, що виражає силу його впливу на злочинну поведінку. Це величина змінна, їй може бути надано кількісно-якісну характеристику: більше, менше, ступінь криміногенності, криміногенний потенціал, криміногенний набір. Наприклад: ступінь криміногенності осіб, які вчинили вбивства і тяжкі тілесні ушкодження, досить високий. Як правило, раніше вони вчиняли адміністративні правопорушення, зловживали спиртними напоями або наркотичними речовинами, вчиняли бійки, вели антисуспільний спосіб життя. Криміногенний набір – певна сукупність форм антисуспільної поведінки в структурі криміногенних явищ і процесів. Наприклад, особа може займатися тільки пияцтвом або пияцтвом та іншими формами антисуспільної поведінки. Криміногенний потенціал – реальна здатність суб’єкта у зв’язку з притаманними йому властивостями і якостями вчинити злочин. Він залежить від глибини і стійкості антисуспільної спрямованості особи. 130 Латентність криміногенного об’єкта може бути через різні обставини прихованою від суб’єкта запобіжної діяльності. Існують явища і процеси, про які ми не маємо відомостей щодо їхньої криміногенності, оскільки їх зосереджено в морально-психологічній сфері особистості, і зовні вони не проявляються. Криміногенність об’єкта – властивість об’єктивна, і її ми можемо встановити тільки емпіричним шляхом. Власне явища, що мають ознаки криміногенності, самі по собі такими не є. Криміногенність їх лише зовнішня, і вплив її залежить від глибини антисуспільної спрямованості особистості, яка обирає їх за життєві орієнтири, способів вирішення конкретних життєвих проблем. Але безпосередньо вони не можуть виступати детермінантами злочинної поведінки, оскільки містять і значну частку антикриміногенного потенціалу [107, c. 27–28]. Поділяючи об’єкти протидії злочинності на види, на думку Б. М. Головкіна, об’єкт запобіжного впливу доцільно класифікувати на макросередовищний, мікросередовищний та індивідуальний. Макросередовищний об’єкт утворює сукупність криміногенних явищ і процесів, зв’язків між ними та детермінантами злочинності. Мікросередовищний об’єкт запобіжного впливу охоплює відносно однорідне криміногенне мікросередовище, у якому головним чином відбувається становлення особи злочинця. Криміногенне мікросередовище розуміється як однотипні несприятливі умови особистого розвитку й одночасно місце зосередження антисуспільного елемента. Воно включає деформовані інститути соціалізації особи (неблагополучну родину, неформальну групу, найближче позасімейне оточення). Найчастіше між криміногенним середовищем та спільнотою злочинців існує тісний зв’язок, оскільки, образно кажучи, дійові злочинці залучають до своїх лав і втягують у злочинну діяльність вихідців із криміногенного мікросередовища. Отже, елементами родового об’єкта запобіжного впливу слід визнавати: 1) криміногенне мікросередовище; 2) умови життя, групові інтереси і домагання, передзлочинні форми поведінки членів мікросередовища; 3) зв’язок між криміногенним мікросередовищем і становленням особи злочинця. 131 Індивідуальним об’єктом превентивного впливу є особа, схильна до вчинення злочинів, її морально-психологічна сфера, спрямованість і мотивація, особа потенційного потерпілого та зовнішні сприятливі умови для реалізації рішення про злочинне посягання. Безпосередньо корекції підлягають ціннісно- нормативний, емоційно-вольовий, біопсихологічний складники спрямованості особистості й мотивація злочинної поведінки. Також потребують усунення необхідні та достатні умови для реалізації злочинного наміру. Окремої уваги потребує робота із соціальними групами типових жертв злочинів. Отже, до елементів безпосереднього об’єкта превентивного впливу необхідно відносити ціннісні орієнтації, спрямованість особистості, яка виявляє схильність до вчинення злочинів, її психологічні риси, мотивацію і рішення, а також зовнішні сприятливі умови для реалізації наміру, так само як і дії з виконання цього рішення на стадіях готування й замаху [31, с. 296–298]. Що стосується безпосередньо протидії злочинності неповнолітніх, то об’єктом цієї діяльності, на нашу думку, слід визнавати те, на що безпосередньо впливають суб’єкти, з тим аби зменшити кількість правопорушень, запобігти конкретному реально можливому злочину, випередити його або припинити його скоєння. До об’єкта протидії злочинності неповнолітніх перш за все слід віднести: детермінанти злочинності неповнолітніх; криміногенне середовище формування особи злочинця; окремі негативні риси неповнолітніх злочинців. Детермінанти злочинності неповнолітніх охоплюють чинники соціального, економічного, політичного, морального, психічного, психологічного характеру, вони, безумовно, є динамічними явищами, їх не можна розглядати, як абсолютно стабільні, і тому слід брати до уваги умови й особливості того соціального середовища, у якому вони існують. До основних чинників злочинності неповнолітніх ми віднесли: – різке розшарування суспільства на багатих і бідних; – зростаючий рівень бездоглядності та безпритульності неповнолітніх осіб та маргіналізація населення; 132 – незадовільний економічний стан розвитку суспільства; – відсутність належного соціального забезпечення сімей із дітьми; – безробіття, унаслідок чого – катастрофічне зниження платоспроможності; – несприятливі житлові умови неповнолітніх; – недосконалість державної системи соціального захисту дітей; – пропаганда культу насильства та жорстокості; – негативний вплив ЗМІ ; – криміногенний вплив негативних умов мікросередовища; – різного роду насильство в сім’ї, жорстоке поводження з дітьми; – безконтрольність з боку батьків; – тісне спілкування з членами злочинних угруповань, або членство в таких групах; – втягнення у злочинну діяльність з боку як неповнолітніх, так і дорослих осіб; – зловживання алкоголем, нерідко пов’язане з аморальною поведінкою; – низька ефективність або відсутність виховної роботи з підлітками; – незадовільна робота установ дошкільного і шкільного виховання; – педагогічна занедбаність дітей; – дефекти в організації побуту та дозвілля неповнолітніх; – неналежний рівень методично-виховної роботи в навчальних закладах; – відсутність у школах психологів або їхня некомпетентність; – недоліки в роботі органів поліції, суду, прокуратури щодо профілактики злочинності неповнолітніх; – загальна девальвація моральних та загальнолюдських цінностей; – недоліки в емоційно-вольовій сфері особи неповнолітнього злочинця; – підвищена агресія неповнолітніх злочинців, схильність їх до вирішення проблем із застосуванням насильства; – зневага неповнолітніх до встановлених у суспільстві норм і правил поведінки; 133 – деморалізація суспільства в цілому та окремих осіб; – антисуспільна мотивація неповнолітніх; – різного роду деформації неповнолітніх осіб (дефекти психічного, психологічного, фізичного, інтелектуального розвитку). Як ми бачимо, детермінанти злочинності неповнолітніх мають свою специфіку, зумовлену віковими, фізичними, психологічними, моральними особливостями неповнолітніх. Наведений нами перелік, звісно, не є вичерпним і може бути значно розширений з урахуванням різного роду чинників. Загалом вказані причини й умови злочинності неповнолітніх у поєднанні з обставинами, що сприяють досягненню злочинного результату, з урахуванням криміногенного середовища, криміногенної ситуації являють собою об’єкт протидії злочинності неповнолітніх. Говорячи про криміногенне середовище формування особи неповнолітнього, слід вказати, що саме воно є осередком становлення особи злочинця, тут визначається вибір варіанта поведінки – правомірної чи протиправної. Безумовно, на цей процес впливає конкретна життєва ситуація, у якій знаходиться неповнолітній. Саме в криміногенному середовищі може проявитися ще не сформований внутрішній світ підлітка, що є сприятливим ґрунтом для негативного зовнішнього впливу. І тут вкрай важливим є вивчення й аналіз особистісних якостей неповнолітнього. В особі неповнолітнього ми, безумовно, маємо справу з досить складною в морально-психологічному плані особистістю, поведінка якої вкрай непередбачувана, адже вона досить легко і часто потрапляє під негативний вплив, і для неї думка середовища є визначальною в усіх її вчинках. Неповнолітній, як кожна людина, має свої особистісні, індивідуальні особливості, характер, форму поведінки. Тому, щоб досягти позитивного результату в запобіжній роботі з цією категорією осіб, слід шукати індивідуальні, психолого-виховні підходи до них, враховувати всі обставини, що можуть мати вплив, а це досить широке поле діяльності (оточення, сім’я і відносини в ній, стан здоров’я, особисті інтереси, 134 схильності, як негативні, так і позитивні, авторитети, ціннісні орієнтири, ідеали, емоційно-вольовий стан). Під особою неповнолітнього злочинця в кримінології прийнято розуміти сукупність морально-психологічних та соціально-демографічних криміногенних якостей і характеристик неповнолітньої особи, яка вчинила злочин, якими вона певною мірою відрізняється від своїх правослухняних однолітків, дорослих злочинців та інших громадян. Криміногенний характер можуть мати біологічно зумовлені якості особистості неповнолітнього, особливості функціонування його психіки, набутий ним життєвий досвід у вигляді знань, умінь, соціальних статусів, стереотипів поведінки, і, зрештою, система ціннісних орієнтирів, переконань, настанов на кримінальні форми поведінки. Сукупність цих якостей визначає спрямованість особи неповнолітнього, у результаті реалізації якої особа до досягнення повноліття вчиняє злочин. У результаті узагальнення даних, що характеризують соціально- демографічні, морально-психологічні та кримінально-правові особливості неповнолітнього злочинця, можна окреслити узагальнений його кримінологічний портрет. Це громадянин України, середній вік якого становить 17 років і який на момент вчинення злочину мав неповну загальну середню освіту, не перебував у шлюбі та не мав дітей, навчається в загальноосвітній школі або школі-інтернаті, несудимий, проживає разом із батьками (частіше виховується в неповній сім’ї). З морально-психологічного боку характеризується такими рисами, як корисливість, конфліктність, мстивість, озлобленість, агресивність, недоброзичливість, жорстокість, емоційна нестійкість, байдужість до оточення, низький самоконтроль, схильність до алкоголізму чи наркотизму. На основі цих даних і повинна будуватися діяльність, пов’язана із протидією злочинності неповнолітніх. Безумовно, складність та багатоаспектність об’єкта запобіжного впливу, його надзвичайна динамічність та непередбачуваність, що зумовлена специфікою розглядуваного виду злочинності, підвищує вимоги до професіоналізму й компетентності суб’єктів, які 135 протистоятимуть цьому виду злочинності, та ставить перед ними комплексні завдання широкого плану, що вирішуються на різних рівнях протидії. Питання, що стосується рівнів протидії злочинності неповнолітніх, логічно випливає з того, що на об’єкти протидії злочинності здійснюється кримінологічний вплив різноманітними суб’єктами, який має рівневий характер. У рівневому характері механізму протидії злочинності неповнолітніх поєднуються різні ознаки, головною з яких, безумовно, є спільний стан суб’єктів взаємодії в отриманні позитивного результату. Оскільки об’єкт запобіжного впливу поєднує в собі сукупність різних негативних явищ і процесів, то, безсумнівно, і рівні протидії їм будуть різними, а методи запобіжного впливу зумовлюватимуться особливостями цих негативних явищ. На цій основі виділяються окремі рівні механізму протидії злочинності неповнолітніх. Найпоширенішою в науковій літературі є класифікація рівнів протидії злочинності залежно від об’єктів, на яких спрямовано превентивний вплив. Зокрема, прийнято виділяти загальносоціальний, спеціально-кримінологічний та індивідуальний рівні, на яких реалізується діяльність відповідних суб’єктів із протидії злочинності. На загальносоціальному рівні протидія злочинності має об’єктом свого впливу всю сукупність криміногенних детермінант, властивих злочинності в цілому та злочинності неповнолітніх зокрема. Цю діяльність виконують органи державної влади та місцевого самоврядування, громадські організації, окремі громадяни, для яких функція запобігання злочинам неповнолітніх не є основною [103, c. 253]. Загальносоціальний рівень протидії злочинності – це сукупність економічних, культурно-виховних, ідеологічних, організаційно-управлінських, правових, технічних заходів, як правило, тривалого характеру, які забезпечують належне функціонування та розвиток системи суспільних відносин, що існує, і які опосередковано спрямовано на протидію злочинності [107, c. 17–18]. 136 Цей рівень являє собою цілу систему заходів, спрямованих на зниження рівня злочинності, до яких слід віднести заходи економічного, організаційного, ідеологічного та іншого характеру (перелік яких диктує конкретна ситуація), які повинно бути спрямовано на інтенсивний розвиток економіки, а відтак – підвищення рівня життя населення, що сприятиме запобіганню вчиненню злочинів. Основними напрямами загальносоціального запобігання злочинам виступають соціально-економічна, політико-правова і духовно-моральна сфери життя суспільства [111, c. 294]. О. М. Литвинов пропонує заходи загальносоціального (державного) характеру розуміти як сукупність ефективних заходів соціально-економічного, правового, ідеологічного, організаційно-управлінського, культурно-виховного змісту, спрямованих на подальший розвиток та вдосконалення суспільних відносин і усунення чи нейтралізацію детермінант злочинності [128]. При цьому слід мати на увазі, що загальносоціальне запобігання не є складником кримінологічних програм, його може бути використано для усунення різного роду кримінологічних чинників – на рівні країни, регіону, окремих об’єднань тощо [124, c. 99]. Основними цілями заходів протидії загальносоціального характеру є таке: подолання або обмеження криміногенно небезпечних протиріч у суспільстві; поступове викорінення відомих ще з біблійних часів негативних явищ, створюваних політичними, економічними, психологічними, ідеологічними, міжнаціональними та іншими чинниками; виникнення криміногенного потенціалу в суспільстві (економічні й політичні кризи, небезпечне майнове розшарування населення, необґрунтоване, навіть злочинне збагачення певних кіл громадян, безробіття, затримка заробітної плати, існування на межі виживання переважної частини населення, занепад моралі, проституція, наркоманія, алкоголізм, безпритульність та ін.). Ефективність загальносоціального запобігання злочинності може бути забезпечено розумною та цілеспрямованою соціально- економічною політикою держави [65, c. 19]. 137 Спеціально-кримінологічний рівень протидії злочинності – це сукупність самостійних заходів протидії злочинності, що доповнюють одне одного, змістом яких є діяльність державних органів, громадських організацій і громадян із розроблення та реалізації заходів, спеціально спрямованих на виявлення, усунення й нейтралізацію негативних обставин, що зумовлюють вчинення злочинів, та недопущення вчинення злочину на різних стадіях розвитку злочинної діяльності [107, c. 18]. Заходи спеціального характеру полягають у цілеспрямованому впливі на криміногенні чинники, що сприяють вчиненню окремих видів злочинів. Вони здійснюються державними органами і громадськими організаціями, які поряд зі спеціально покладеними на них функціями беруть безпосередню участь у протидії злочинності. Можна сказати, що заходи спеціальної протидії являють собою конкретизацію заходів загальної протидії. Цей рівень протидії злочинності неповнолітніх базується на загальносоціальних заходах протидії, узгоджується з ними та полягає у цілеспрямованій діяльності спеціалізованих суб’єктів щодо усунення, мінімізації відповідних криміногенних факторів. Таким чином, спеціально-кримінологічні заходи запобігання злочинам неповнолітніх є невід’ємною частиною протидії їм. Отже, заходи протидії злочинності неповнолітніх, що застосовуються на спеціально-кримінологічному рівні, – це сукупність урегульованих нормами права цілеспрямованих дій спеціальних суб’єктів із виявлення, припинення формування та запобігання вчиненню злочинів неповнолітніми особами [106]. Заходи наступного рівня протидії злочинності – індивідуального – здебільше здійснюються органами кримінальної юстиції щодо конкретних осіб. Крім того, заходи індивідуального рівня органічно існують як на загальносоціальному рівні протидії злочинності, оскільки вдосконалення суспільного життя зачіпає одночасно інтереси всіх громадян та інтереси кожного індивіда, так і на спеціально-кримінологічному рівні, де здійснюється робота із запобіжного впливу на конкретну особу та її найближче оточення (особливо при здійсненні заходів запобігання та припинення (переривання) злочинів) [71]. 138 Традиційно в науковій літературі під індивідуальним запобіганням злочинам розуміють діяльність відповідних суб’єктів стосовно конкретної особи та її мікросоціальних умов [62, c. 327]. Основним критерієм при цьому є масштаб (межі поширеності) здійснення заходів профілактики. О. М. Джужа в змісті цього терміна вбачає діяльність суб’єктів профілактики тільки щодо окремих осіб [51, c. 57–58]. Зазвичай індивідуальна профілактика здійснюється щодо неповнолітніх, які відносяться до групи ризику вчинення злочину або вже вчинили злочин, у зв’язку з чим потрапили в поле діяльності суб’єктів профілактики, поставлені на профілактичний облік, відбувають покарання або перебувають у профілактичних закладах тощо. Індивідуальна профілактика з огляду на об’єкти поділяється: на ранню, націлену на усунення або нейтралізацію негативних обставин формування криміногенної спрямованості особи неповнолітнього; безпосередню – спрямовану на усунення кримінальної мотивації, припинення протиправної поведінки неповнолітнього і протидію актуальній криміногенній ситуації; посткримінальну, тобто запобігання рецидиву з боку неповнолітніх, які вже вчинили злочини [103, с. 257]. Індивідуальна профілактика правопорушень містить у собі виправно- коригувальний вплив як один з елементів, але не зводиться тільки до нього. Це цілеспрямований процес управління перевихованням особистості, що полягає в тому, що особи, які виховуються під впливом вихователів, громадськості і колективів, формують у себе правильні погляди і переконання, оволодівають навичками і звичками соціально позитивної поведінки, розвивають свої відчуття, волю, змінюють таким чином інтереси, прагнення, нахили. Індивідуальну профілактику спрямовано на усунення несприятливих впливів оточення на конкретну особистість. Індивідуально-профілактичний вплив – цілісний процес, і всі його аспекти перебувають у діалектичній єдності, взаємозв’язку [25, c. 149– 150]. Індивідуальне запобігання полягає перш за все у виділенні так званої групи ризику. Підліток, який знаходиться у «групі ризику», здебільшого проходить таку, 139 умовно кажучи, «злочинну кар’єру»; падіння зазвичай починається з поганого навчання, потім відбувається відчуження від школи. Оскільки батьки карають і сварять за невдачі у школі, відбувається відчуження від родини й потім – пошук так званої референтної групи, тобто таких самих дітей, з якими цікаво, є спільні форми розваг. Потім утворюється група малолітніх правопорушників, яких нерідко «опікує» дорослий злочинець, більшою мірою рецидивіст. Індивідуальне запобігання злочинам проявляється головним чином у виховних бесідах із самим підлітком і його батьками, у поверненні його до школи або працевлаштуванні. Іноді доводиться вилучати його з родини (якщо, наприклад, батьки – алкоголіки, наркомани, злочинці) і направляти до інтернату. Індивідуальна профілактика проводиться і з дорослими, які стають на злочинний шлях, але вона набагато важча й менш результативна [112, c. 1083]. Щодо заходів протидії злочинності неповнолітніх варто погодитися з О. Г. Кальманом, який вважає, що на порядок денний зараз винесено питання про розроблення адекватних глибинних механізмів протидії, які можна створити лише на базі науково обґрунтованої системи запобіжних заходів [76, с. 19]. Зважаючи на те, що це специфічний, відмінний від інших вид злочинності, який, відповідно, має особливості в рівні, структурі, динаміці, детермінантах та мотивації, специфічними повинні бути й заходи протидії. Загальна система заходів протидії злочинності містить у собі підсистеми, кожну з яких утворюють запобіжні заходи загального, спеціального та індивідуального характеру [57, c. 185]. У науковій літературі частіше виокремлюють заходи загальносоціального, спеціально-кримінологічного та індивідуального характеру [95, c. 179]. Ці заходи здійснюються відповідно до окреслених нами вище рівнів протидії злочинності неповнолітніх: загальносоціального, спеціально-кримінологічного та індивідуального. Запобіжні заходи на загальносоціальному рівні реалізуються поза межами протидії злочинності, бо їх спрямовано на вирішення загальносоціальних завдань: стабілізацію економіки, удосконалення соціальної сфери тощо (по суті, вони не є предметом кримінологічної й кримінально-правової науки), проте не враховувати 140 їх в організації протидії злочинності не можна. Ці заходи створюють необхідні передумови для усунення й ослаблення криміногенних чинників, що детермінують злочинність, звужують «поле застосування» спеціально- кримінологічних заходів, підвищуючи їхню ефективність [42, c. 13–14]. Основними конкретними заходами протидії злочинності неповнолітніх, які слід застосовувати на загальносоціальному рівні, є такі: – удосконалення національного законодавства в частині дотримання прав і свобод неповнолітніх, захисту дитинства, протидії насильству в сім’ї; – прийняття єдиного законодавчого акта, що регулював би відносини у сфері запобігання злочинності неповнолітніх; – підняття авторитету та ролі сім’ї як первинного інституту соціалізації дитини; – організація дозвілля неповнолітніх (проведення на державному рівні культурно-виховних заходів, спрямованих на підвищення виховного впливу та контролю над дітьми та молоддю); – створення та забезпечення функціонування обласних, місцевих, районних, сільських центрів дозвілля молоді; – активне залучення дітей і підлітків до занять фізичною культурою і спортом; – професійна підготовка спеціальних кадрів, соціальних педагогів; – реалізація на державному рівні ефективних заходів протидії алкоголізму, наркоманії, проституції (перш за все дитячій), безпритульності та бездоглядності; – налагодження взаємодії між державними та недержавними суб’єктами протидії злочинності на всіх рівнях, утворюючи єдину пов’язану між собою цілями і завданнями систему; – державна підтримка громадських організацій, що беруть участь у профілактиці злочинності неповнолітніх; – активізація роботи з упровадження в Україні ювенальної юстиції; – гуманізація законодавства і практики його застосування щодо неповнолітніх, які вчинили злочини. 141 – вирішення масштабних проблем, пов’язаних з економічною нестабільністю, що є основною причиною стійких тенденцій до зростання злочинності неповнолітніх; – підвищення рівня добробуту громадян; – підвищення культурного рівня громадян; – надання соціальної, економічної та іншої необхідної допомоги сім’ям із дітьми; – збільшення матеріальної допомоги дітям-сиротам і дітям-інвалідам; – реформування закладів освіти, належне фінансове забезпечення праці вчителів і вихователів; – зміцнення інституту сімї; – розроблення та реалізація в ЗМІ пропаганди здорового способу життя; – популяризація серед неповнолітніх знань про шкоду алкоголю та наркотиків, створення відповідних консультативних центрів при поліклініках і школах; – розроблення загальнодержавних програм запобігання насильству і знущанням у школі; – проведення позашкільних заходів, спрямованих на реалізацію творчого потенціалу дитини; – забезпечення всебічної підтримки дітей із малозабезпечених сімей; – упровадження на державному рівні програм навчання батьків основ педагогіки, дитячої психології, створення відповідних консультаційних служб; – залучення релігійних організацій до духовного виховання неповнолітніх, розвитку сімейних цінностей та зміцненню батьківської родини як найважливішого і досконалого інституту, що впливає на формування особистості неповнолітнього; – підвищення ролі ЗМІ та націлення на створення об’єднальної культурної ідеї, підвищення моральності в суспільстві, занепад якої згубно впливає на неповнолітніх; 142 – вирішення питань стосовно дозвілля молоді, збереження державних підлітково-спортивних, різнопрофільних клубів; – посилення участі громадськості в запобіганні злочинності неповнолітніх, закріплене на законодавчому рівні; – забезпечення робочими місцями неповнолітніх, які закінчують навчальні заклади; – здійснення комплексу заходів щодо запобігання безпритульності; – розроблення програм підтримки сімей в умовах кризових явищ (сімей переселенців та біженців). Запобіжний потенціал загальносоціальних заходів полягає в тому, що вони на державному і регіональному рівнях є основою протидії негативним явищам та процесам, що сприяють відтворенню або зростанню злочинних проявів, виховують законослухняну особу. За сферами та цілями здійснення загальносоціальні заходи запобігання можуть бути соціально-економічними, господарсько-управлінськими, ідеологічними, культурно-виховними, екологічними, психологічними, медичними, освітньо-правовими тощо. Особливостями цих заходів є розроблення, планування та проведення їх задля гармонізації та лібералізації суспільних відносин [216, c. 114]. Отже, заходи протидії, здійснювані на загальносоціальному рівні, – це такі продумані економічні, соціальні, політичні, ідеологічні, культурно-виховні, організаційно-управлінські, правові та інші за характером і природою реформування заходи, які обов’язково об’єктивно повинні здійснювати суспільство і держава з метою послаблення й усунення деструктивних явищ і процесів, що сприяють злочинності, посилення чинників, що стримують її [29, c. 6–7]. Заходи протидії злочинності неповнолітніх, що здійснюються на загальносоціальному рівні, характеризуються масштабністю, комплексністю, мають усебічний характер. Вони за своїм змістом є основою формування заходів протидії на спеціально-кримінологічному рівні, адже саме спеціально- 143 кримінологічні заходи спрямовано на виконання, конкретизацію та реалізацію запобіжних заходів, що застосовуються на загальносоціальному рівні. Спеціально-кримінологічний рівень протидії злочинності полягає у цілеспрямованій діяльності спеціалізованих суб’єктів щодо усунення, мінімізації відповідних криміногенних факторів [103, c. 254]. До конкретних заходів протидії злочинності неповнолітніх, що застосовуються на спеціально-кримінологічному рівні, слід відносити: – своєчасне виявлення неповнолітніх, чия поведінка свідчить про реальну можливість вчинення ними злочинів та інших правопорушень; – забезпечення ефективної діяльності підрозділів Національної поліції України із запобігання злочинам щодо/серед неповнолітніх і припинення таких злочинів; – пропагування правових знань серед неповнолітніх; – чітке визначення правового статусу неповнолітніх, відносно яких здійснюються профілактичні заходи, забезпечення їхніх прав та інтересів; – посилення охорони громадського порядку (контроль дотримання порядку в громадських місцях, запобігання злочинним посяганням і припинення їх); – посилення соціальної підтримки дітей та неповнолітніх, які потребують особливої уваги з боку держави (діти-сироти, діти з неблагополучних сімей та ін.); – виявлення випадків втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність, заняття жебрацтвом, азартними іграми й запобігання їй; – здійснення постійного моніторингу додержання вимог законодавчих актів щодо захисту прав дітей; – посилення контролю продажу неповнолітнім тютюнових виробів, слабоалкогольних та алкогольних напоїв; – виявлення та вчасна корекція відхилень у поведінці неповнолітніх. – виявлення та притягнення до відповідальності дорослих осіб за втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність; 144 – направлення на примусове лікування батьків, які зловживають алкоголем, наркотичними засобами, з обов’язковою підтримкою неповнолітніх із таких сімей; – запровадження патрулювання у місцях скупчення молоді, профілактичних рейдів, здійснення моніторингу суспільної поведінки; – необхідність введення в окремих районах комендантської години; – створення на державному рівні патронажних служб із надання неповнолітнім послуг профілактичного впливу і послуг, спрямованих на ресоціалізацію; – публікації в ЗМІ, виступи на телебаченні та радіо з інформацією про встановлені причини й умови конкретних злочинів, та, відповідно, необхідні заходи самозахисту; – здійснення поліцейських перевірок закладів дозвілля, клубів, дискотек, барів; – надання спеціалізованими суб’єктами протидії злочинності різного роду допомоги (правової, психологічної та ін.) неповнолітнім, які опинились у несприятливих умовах (залишилися без батьків чи піклувальників, без житла чи майна тощо). – тримання на постійному контролі неповнолітніх жіночої статі, які схильні до антигромадських проявів, особливо до занять проституцією (останнім часом спостерігається суттєве омолодження осіб, що втягуються в заняття проституцією); – організація допомоги неповнолітнім злочинцям, які відбули термін покарання, у соціальній адаптації та ресоціалізації; – активне використання допомоги психологів, педагогів з метою впливу на підлітків, що важко піддаються вихованню батьками; – залучення неповнолітніх, схильних до антигромадської поведінки, до суспільної трудової діяльності і допомога у виборі напряму самореалізації; 145 – виявлення та постановка на облік сімей, що становлять «групу ризику», на ранніх стадіях маргінального розвитку, з особливою увагою до причин формування проблем у підлітків у таких сім’ях. Окремо слід назвати ті заходи протидії злочинності неповнолітніх спеціально-кримінологічного характеру, шо застосовуються працівниками спеціалізованих відомств. Зокрема, відповідно до Інструкції з організації роботи підрозділів ювенальної превенції Національної поліції України [72] з метою запобігання вчиненню дітьми адміністративних і кримінальних правопорушень підрозділи ювенальної превенції самостійно або разом з відповідними органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування здійснюють такі заходи профілактики: – виявляють причини й умови, що призводять до вчинення адміністративних та кримінальних правопорушень дітьми, вживають організаційних і практичних заходів для їхнього усунення; – проводять зустрічі з адміністрацією навчальних закладів та представниками батьківських комітетів; – проводять у навчальних закладах лекції та практичні заняття, спрямовані на формування в дітей правосвідомої поведінки, навичок до здорового способу життя. Заходи протидії злочинності неповнолітніх, що здійснюються на індивідуальному рівні, спрямовані на особистість дитини, середовище, яке її формує, а також на умови, обставини та ситуації, що призводять до вчинення нею адміністративних правопорушень чи злочинів. Ці заходи логічно, закономірно випливають з описаних раніше заходів протидії на загальносоціальному та спеціально-кримінологічному рівнях і співвідносяться як загальне, часткове і конкретне. Саме вони деталізують роботу з протидії злочинності неповнолітніх стосовно певної особи з урахуванням її індивідуальних особливостей. Під час здійснення індивідуальної профілактичної роботи щодо неповнолітніх особливу увагу слід приділяти неповнолітнім: 146 – які виховуються у «неблагополучних» або неповних сім’ях; – ведуть антисуспільний спосіб життя (вживають спиртні напої, наркотичні засоби, бродяжничають, займаються жебрацтвом, не навчаються у школі тощо); – які групуються між собою на основі антисуспільних інтересів; – засудженим з призначенням покарання; – звільненим з місць позбавлення волі. До основних заходів протидії, які слід реалізовувати на індивідуальному рівні, слід віднести: – проведення індивідуальних і групових бесід, консультацій із питань правового, морального виховання; – формування мотивації неповнолітніх до суспільно прийнятної поведінки; – виявлення негативно спрямованих неформальних груп неповнолітніх та недопущення трансформації їх у злочинні; – надання допомоги неповнолітнім у подоланні наркотичної чи алкогольної залежності (робота з психологами, психіатрами, наркологами); – здійснення постійного контролю поведінки неповнолітніх, які відбули покарання і звільнилися з місць позбавлення волі; – посилення відповідальності (включно з кримінальною) батьків за невиконання ними своїх батьківських обов’язків; – запобігання вчиненню повторних злочинів з боку неповнолітніх; – оздоровлення мікросередовища неповнолітніх злочинців; – виправлення неповнолітніх злочинців; – надання допомоги у працевлаштуванні осіб, звільнених з місць відбування покарання; – виявлення та усунення джерел криміногенного впливу на неповнолітніх в їхньому побутовому оточенні; – надання медичної (психологічної, психіатричної) допомоги неповнолітнім із психічними відхиленнями, схильним до вчинення злочинів; – розроблення та практична реалізація програм індивідуального, виховного впливу на неповнолітніх правопорушників; 147 – виявлення неповнолітніх, які належать до «групи ризику» (вживають алкогольні напої, наркотичні речовини, ніде не навчаються, не працюють, мають попередню судимість, виховуються в умовах незадовільних сімейних відносин); – доведення до відома окремих неповнолітніх осіб положень чинного законодавства щодо можливого покарання за вчинені протиправні діяння на виступах у школах, інших навчальних закладах, місцях збору підлітків тощо; – роз’яснення суспільної небезпечності поведінки особи, яка скоїла правопорушення, та усне її попередження про неприпустимість протиправних і антигромадських дій; – у разі необхідності – постановка неповнолітнього на профілактичний облік у підрозділи ювенальної превенції та спеціалізовані медичні заклади і здійснення у зв’язку з цим відповідних заходів; – створення з широким залученням громадських, релігійних, волонтерських організацій патронажних служб із правовими і соціальними повноваженнями, які б надавали неповнолітнім послуги характеру ресоціалізації (матеріальні, правові, медичні, психологічні, наркологічні); – систематичне проведення рейдів із виявлення дітей, які жебракують, вчиняють протиправні дії, або ж стали жертвами злочинної діяльності дорослих; – виявлення неповнолітніх, чия поведінка свідчить про реальну можливість вчинення ними злочинів та інших правопорушень; – постійний контроль поведінки тих неповнолітніх, які перебувають на профілактичному обліку; – здійснення позитивного впливу на неповнолітніх правопорушників з метою зміни їхньої антигромадської поведінки на законослухняну, з використанням конкретних ситуацій, із залученням осіб з числа неповнолітніх правопорушників, які стали на шлях виправлення; – своєчасне виявлення неблагополучних сімей, постановлення їх на відповідні обліки та здійснення систематичних перевірок умов утримання у них неповнолітніх, проведення індивідуально-профілактичної роботи в таких сім’ях; – здійснення низки запобіжних заходів з метою недопущення негативних 148 проявів серед неповнолітніх (алкоголізму, наркоманії, дитячій бездоглядності та ін.), які важко піддаються вихованню батьками, виявлення позитивних рис у «складних» підлітків та розвиток їх, використовуючи у цій справі допомогу психологів та педагогів; – поєднання заходів державного та громадського впливу у створенні центрів соціальної, психологічної підтримки неповнолітніх жіночої статі, по відношенню до яких були спроби втягнення їх у заняття проституцією; – активізація роботи із запобігання бездоглядності та безпритульності неповнолітніх дівчат, контроль нелегального виїзду їх за кордон, а також виявлення та постановка на облік з метою здійснення профілактичного впливу на цю категорію неповнолітніх. З огляду на те, що протидія злочинності неповнолітніх на індивідуальному рівні є невід’ємним складником діяльності працівників правоохоронних органів, надалі ми окремо розглянемо заходи індивідуальної профілактики, що застосовуються працівниками підрозділів ювенальної превенції Національної поліції України відповідно до Інструкції з організації роботи підрозділів ювенальної превенції Національної поліції України [72]. Поліцейські, працівники підрозділів ювенальної превенції здійснюють такі заходи індивідуальної профілактики з дітьми, які перебувають на профілактичному обліку в поліції: – проводять ознайомлювальні, попереджувальні і виховні бесіди з дитиною за місцем проживання, навчання або роботи не рідше одного разу на місяць; – проводять ознайомлювальні, попереджувальні бесіди з батьками дитини, її законними представниками, членами сім’ї з метою усунення причин і умов, які спонукали до вчинення адміністративного чи кримінального правопорушення; – складають план заходів з індивідуальної профілактики на основі вивчення матеріалів характеристик, індивідуально-психологічних особливостей дитини; – відвідують за місцем проживання дитину для з'ясування умов проживання, а також чинників, що можуть негативно впливати на неї та спонукати до вчинення адміністративних і кримінальних правопорушень; 149 – вживають інших профілактичних заходів, передбачених законодавством [72]. Під час здійснення профілактичної роботи серед неповнолітніх працівники правоохоронних органів повинні формувати плани заходів індивідуальної профілактики, що мають включати:  порядок отримання повної інформації про дитину, виявлення всебічних даних про середовище, у якому проживає дитина;  порядок реалізації заходів індивідуальної профілактики, а саме: проведення ознайомлювальних, попереджувальних, виховних бесід з дитиною, яка перебуває на профілактичному обліку, здійснення контролю її поведінки;  порядок проведення заходів щодо запобігання насильницьким злочинам, вчинюваним неповнолітніми;  заходи профілактики кримінальних правопорушень на стадії висловлення намірів чи підготовки їх шляхом схиляння до добровільної відмови від вчинення їх, допомоги у вирішенні проблеми, що є причиною, яка штовхає дитину на вчинення насильницьких дій;  порядок здійснення контролю ефективності індивідуальної профілактики шляхом надсилання запитів про поведінку дітей за місцем проживання, навчання та роботи, опитування осіб, які оточують дитину;  порядок підготовки матеріалів для зміни статусу дитини (зняття з профілактичного обліку, надсилання подання для вирішення питання щодо зміни покарання) [230, с. 59]. Резюмуючи викладене вище, слід вказати, що запропоновані нами заходи протидії злочинності неповнолітніх, звісно, не забезпечать викорінення цього виду злочинності, проте правильне застосування їх може сприяти істотному зниженню її показників. Профілактика злочинності неповнолітніх повинна здійснюватись у комплексі тактичних та стратегічних заходів. До тактичних кроків слід віднести такі соціальні заходи: вирішення проблем материнства, сім’ї, бездоглядності та безпритульності, правової та матеріальної підтримки малозабезпечених і 150 багатодітних сімей, здійснення патронажного обслуговування дітей із таких сімей; створення умов для соціальної, психолого-педагогічної, медичної, правової підтримки і реабілітації дітей із девіантною поведінкою, розширення мережі притулків для неповнолітніх; підвищення ефективності та вдосконалення діяльності всіх суб’єктів державної системи соціального та правового захисту неповнолітніх, створення органами місцевого самоврядування підсистеми роботи з неповнолітніми; посилення індивідуальної результативної профілактики антисоціальної поведінки неповнолітніх із психічними аномаліями; координація діяльності органів соціального захисту і профілактики правопорушень серед неповнолітніх; організація теоретичних і методичних досліджень із проблем профілактики правопорушень молоді, узагальнення досвіду (у тому числі зарубіжного) та упровадження у практику найефективніших методів цієї роботи, підготовка та підвищення кваліфікації фахівців із даної проблеми; активне залучення громадськості, церкви до профілактики злочинності неповнолітніх [93, c. 83–85]. Органічно поєднуючи заходи протидії, що здійснюються на загальносоціальному, спеціально-кримінологічному й індивідуальному рівнях, забезпечується ефективний вплив на причини й умови, що сприяють злочинності неповнолітніх, та, зрештою, досягається зниження рівня цього виду злочинності. У цілому запобіжна діяльність повинна мати системний характер. Запобіжні заходи мають здійснюватися суб’єктами запобігання як на рівні видання спеціальних нормативно-правових актів, так і на рівні проведення загальнопрофілактичної й індивідуальної роботи з неповнолітніми, що зумовлює необхідність відповідного впливу. Зрештою, створення надійної та ефективної системи запобігання злочинам серед неповнолітніх дасть змогу вирішити багато суспільних проблем і, насамперед, забезпечить зниження злочинності в майбутньому та зміцнення правопорядку в державі в цілому [216, c. 139]. У підсумку слід вказати, що під час застосування заходів протидії злочинності неповнолітніх слід враховувати те, що кожен із них спрямований на вирішення певних соціальних проблем. 151 Для підвищення ефективності застосування запобіжних заходів, як ми вже відзначали раніше [37], необхідним є дотримання певних вимог: – упровадження єдиної національної стратегії протидії злочинності, у межах якої окремого значення набували б проблеми, що стосуються протидії злочинності неповнолітніх; – не стихійна, епізодична, а комплексна, наступальна, планова та всеосяжна протидія злочинності неповнолітніх; – конкретність, чітка окресленість та цілеспрямованість і відповідність до реальних соціальних умов життя суспільства заходів, що застосовуються; – поєднання різних прийомів, методів та, відповідно, засобів запобігання, що сприятиме підвищенню ефективності профілактичної роботи і зниженню рівня злочинності неповнолітніх; – урахування під час застосуванні певних заходів протидії основних детермінант злочинної поведінки: особистості, мікросоціального середовища, конкретної життєвої ситуації; – викорінення наявного нині формалізму в підходах до організації та здійснення заходів протидії на різних рівнях; – спрямованість заходів протидії злочинності неповнолітніх на забезпечення системи їхніх реабілітації та соціалізації; – науково обгрунтований характер заходів протидії, їхня систематизація та взаємозв’язок як запорука успішної протидії злочинності неповнолітніх. 2.4 Суб’єкти протидії злочинності неповнолітніх Одним з основних, центральних елементів механізму протидії злочинності неповнолітніх є суб’єкт попереджувальної діяльності. Загалом, у теорії та практиці протидії злочинності досить важливим є чітке визначення кола осіб, зобов’язаних здійснювати цю діяльність, виконуючи при цьому ту роль, що відведена їм чинним законодавством [90, c. 116]. 152 У науковій літературі чіткого, однозначного визначення поняття суб’єкта протидії злочинності немає. Наприклад, Г. М. Міньковський зазначає, що суб’єктами запобігання злочинам є органи, установи, організації, підприємства, а також посадові особи й окремі громадяни, на яких законом покладені завдання й функції з виявлення, усунення, послаблення, нейтралізації причин та умов, що сприяють існуванню й поширенню злочинності в цілому, її окремих видів і конкретних злочинів, а так само утримання від переходу на злочинний шлях і ресоціалізації осіб, схильних до вчинення злочинів (рецидиву) [97, c. 195]. В. Д. Малков вважає, що суб’єктами запобігання злочинам є органи державної влади і місцевого самоврядування, відомства, посадові особи, громадські організації й окремі громадяни, які цілеспрямовано на різних рівнях і в різних масштабах здійснюють керівництво, планування запобіжних заходів, їхню безпосередню реалізацію; мають певні права й обов’язки, а також є відповідальними за досягнення покладених на них завдань [96, c. 129]. У більш сучасних дослідженнях під суб’єктами протидії злочинності пропонується розуміти державні органи та їхніх посадових (службових) осіб, на яких законом покладені завдання і функції з виявлення, усунення, нейтралізації причин і умов, що сприяють існуванню злочинності, її окремих видів і конкретних злочинів, а також організації, установи, підприємства усіх форм власності, їхні підрозділи та посадових осіб, які, здійснюючи контрольні, наглядові та інші професійні функції, запобігають умовам вчинення злочинів або усувають чи нейтралізують їх [17, c. 10]. Дуже близьке за змістом визначення дає Я. В. Ступник: будь-який суб’єкт протидії злочинності повністю відповідає всім ознакам системного утворення. По-перше, він завжди складається з певних елементів – структурних підрозділів і працівників; по-друге, ці елементи пов’язано між собою певним чином, що зумовлено штатною та організаційною структурою; по-третє, кожен суб’єкт за наявності багатьох спільних з іншими ознак є суворо індивідуальним. Таким чином, усі суб’єкти протидії злочинності та їхні структурні елементи інших рівнів є спеціалізованими керованими соціальними системами [228, c. 42]. 153 Найбільш чітко відображає сутність та зміст розглядуваного поняття, на нашу думку, визначення, яке надають О. М. Бандурка та О. М. Литвинов. Під суб’єктом протидії злочинності вони пропонують розуміти будь-яке системне утворення, що існує в рамках єдиної системи протидії злочинності й реалізовує в даній сфері одне із завдань: визначення основних напрямів, завдань, форм і методів діяльності; здійснення інформаційно-аналітичного забезпечення; виявлення криміногенних чинників; реалізація заходів із протидії злочинності [13, c. 83]. З урахуванням різних наукових поглядів щодо визначеня поняття суб’єкта протидії злочинності пропонуємо під суб’єктом протидії злочинності неповнолітніх розуміти наявну в межах протидії злочинності в цілому систему органів державної влади і місцевого самоврядування, посадових осіб, окремих громадян, дяльність яких спрямовано на вирішення стратегічних і тактичних завдань щодо виявлення та нейтралізації причин і умов, що сприяють поширенню злочинності серед неповнолітніх. Говорячи про поділ суб’єктів запобіжної діяльності на види, слід вказати, що він здійснюється за різними критеріями, найрозповсюдженішими з яких у науковій літературі є: за ступенем участі в організаційних процесах [18], за управлінським потенціалом [135], за сферами діяльності або компетенцією [115], за спрямованістю діяльності [57, c. 151] за спеціалізацією дій [158], за обсягом запобіжної діяльності та часом функціонування [149] тощо. Перелік видів суб’єктів протидії злочинності неповнолітніх чітко визначено у ст. 1 Закону України «Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей» [188]: 1. Центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері сім’ї та дітей, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері сім’ї та дітей, орган виконавчої влади Автономної Республіки Крим у сфері сім’ї та дітей, відповідні структурні підрозділи обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій, виконавчих органів міських і районних у містах рад; 154 2. Уповноважені підрозділи органів Національної поліції. 3. Приймальники-розподільники для дітей органів Національної поліції. 4. Школи соціальної реабілітації та професійні училища соціальної реабілітації органів освіти. 5. Центри медико-соціальної реабілітації дітей закладів охорони здоров’я. 6. Спеціальні виховні установи Державної кримінально-виконавчої служби України. 7. Притулки для дітей. 8. Центри соціально-психологічної реабілітації дітей. 9. Соціально-реабілітаційні центри (дитячі містечка). У здійсненні соціального захисту і профілактики правопорушень серед дітей беруть участь у межах своєї компетенції інші органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації незалежно від форми власності, окремі громадяни. Розгляньмо окремо сутність та зміст діяльності вказаних вище суб’єктів протидії злочинності неповнолітніх. 1. Центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері сім’ї та дітей, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері сім’ї та дітей, орган виконавчої влади Автономної Республіки Крим у сфері сім’ї та дітей, відповідні структурні підрозділи обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій, виконавчих органів міських і районних у містах рад. У ст. 4 Закону України «Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей» визначено завдання вказаних вище органів, основними з яких є: розроблення і здійснення самостійно або разом з відповідними органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форми власності, громадськими організаціями заходів щодо захисту прав, свобод і законних інтересів дітей; координація зусиль центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій незалежно від 155 форми власності у вирішенні питань соціального захисту дітей та організації роботи із запобігання дитячій бездоглядності; забезпечення додержання вимог законодавства щодо встановлення опіки та піклування над дітьми, усиновлення їх; здійснення контролю умов утримання й виховання дітей у закладах для дітей- сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, спеціальних установах і закладах соціального захисту для дітей незалежно від форми власності; ведення державної статистики щодо дітей відповідно до законодавства України та міжнародних стандартів та ін. 2. Уповноважені підрозділи органів Національної поліції. У багаторівневій системі профілактики правопорушень неповнолітніх виокремлено підрозділи Національної поліції України як спеціалізований суб’єкт цієї діяльності. Правоохоронна система України охоплює всю сукупність державно- правових засобів, способів і гарантій, що забезпечують охорону й захист людини і громадянина від протиправних дій, а саме: об’єкти й мету правоохорони; суб’єктів правоохорони; правоохоронну діяльність [240, c. 331]. Особливе значення в системі органів і служб у справах дітей має діяльність уповноважених підрозділів Національної поліції, які проводять роботу з недопущення правопорушень з боку неповнолітніх, виявляють і розкривають злочини, вчинені особами, яким не виповнилося 18 років, та запобігають скоєнню вказаних злочинів. Саме на ці підрозділи припадає левова частка усієї профілактичної та запобіжної роботи серед підлітків, вони у межах компетенції здійснюють діяльність із питань профілактики правопорушень, боротьби зі злочинністю саме в дитячому середовищі. Для цього за кожним працівником відповідних підрозділів закріплюється відповідна територія обслуговування з розташованими на ній навчальними закладами. Обов’язки уповноважених підрозділів органів Національної поліції у зв’язку із здійсненням запобіжної діяльності щодо злочинності неповнолітніх визначено у ст. 5 Закону України «Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи 156 для дітей». Основні з них такі: проводити роботу щодо запобігання правопорушенням дітей; виявляти, припиняти та розкривати кримінальні правопорушення, вчинені дітьми, вживати з цією метою оперативно-розшукових і профілактичних заходів, передбачених чиним законодавством; розглядати у межах своєї компетенції заяви і повідомлення про правопорушення, вчинені дітьми; виявляти причини та умови, що сприяють вчиненню правопорушень дітьми, вживати в межах своєї компетенції заходів до їхнього усунення; брати участь у правовому вихованні дітей; розшукувати дітей, що зникли, дітей, які залишили сім’ї, навчально-виховні заклади (бродяжать) та спеціальні установи для дітей; виявляти дорослих осіб, які втягують дітей у злочинну діяльність, проституцію, пияцтво, наркоманію та жебрацтво; виявляти осіб, які займаються виготовленням та розповсюдженням порнографічної продукції, видань, що пропагують насильство, жорстокість, сексуальну розпусту; виявляти батьків або осіб, що їх замінюють, які ухиляються від виконання передбачених законодавством обов’язків щодо створення належних умов для життя, навчання та виховання дітей; вести облік правопорушників, які не досягли 18 років, у тому числі звільнених зі спеціальних виховних установ, з метою проведення профілактичної роботи, інформувати відповідні служби у справах дітей стосовно цих дітей; повертати до місця постійного проживання, навчання або направляти до спеціальних установ для дітей у термін не більше восьми годин з моменту виявлення дітей, яких було підкинуто, або які заблукали, або залишили сім’ю чи навчально-виховні заклади; здійснювати згідно з чинним законодавством гласні та негласні оперативно-розшукові заходи з метою розкриття кримінальних правопорушень, вчинених дітьми або за їхньої участі; виявляти, вести облік осіб, які втягують дітей в антигромадську діяльність; здійснювати відповідно до законодавства заходи соціального патронажу щодо дітей, які відбували покарання у вигляді позбавлення волі на певний строк; вести облік правопорушників, які не досягли 18 років та які потребують медичної допомоги, у тому числі звільнених зі спеціальних виховних установ, з метою проведення профілактичної роботи, інформувати відповідні служби у справах дітей стосовно цих дітей [188]. 157 Крім того, безпосередньо у своїй роботі працівники Національної поліції керуються відомчою Інструкцією з організації роботи підрозділів ювенальної превенції Національної поліції України [72]. Незважаючи на достатньо широкі повноваження вищеназваних суб’єктів, у діяльності їх є суттєві прогалини, що значною мірою знижують ефективність профілактичної роботи цих суб’єктів. За результатами проведеного нами дослідження матеріалів судової та слідчої практики, наукових досліджень та результатів опитування працівників правоохоронних органів, основними недоліками в їхній роботі є: – несвоєчасне виявлення та постановка на облік підлітків, які схильні до антигромадської поведінки, а також тих підлітків, які виховуються в сім’ях, де негативно впливають на їхній розвиток; – недостатня профілактична робота з неповнолітніми, які перебувають на обліку; – завчасне зняття з профілактичного обліку неповнолітніх правопорушників, що часто призводить до вчинення ними суспільно небезпечних діянь; – слабка взаємодія між відповідними підрозділами Національної поліції України та низкою соціальних інституцій; – незадовільні результати в роботі щодо розшуку неповнолітніх, які залишили сім’ї, спеціальні заклади (бродяжать); – низька ефективність роботи щодо виявлення осіб, які втягують неповнолітніх у злочинну діяльність, проституцію, пияцтво, наркоманію, займаються виготовленням та розповсюдженням порнографічної продукції; – недоліки у здійсненні оперативно-розшукових заходів з метою виявлення кримінальних правопорушень, вчинених неповнолітніми; – недостатній рівень професійної підготовки працівників підрозділів ювенальної превенції Національної поліції України щодо знань особливостей дитячої та підліткової психології та методів роботи з цією категорією осіб; 158 – формальний підхід стосовно проведення роз’яснювальної роботи серед неповнолітніх та їхніх батьків за місцем їхнього проживання, навчання; – несвоєчасне реагування на адміністративні правопорушення батьків, які не виконують обов’язків щодо виховання й навчання підлітків. 3. Приймальники-розподільники для дітей органів Національної поліції України, діяльність яких врегульована Положенням «Про приймальники- розподільники для дітей органів Національної поліції України», затвердженим наказом МВС України від 3 липня 2017 р. № 560 [191], а також спільним наказом МВС України та Адміністрації Державної прикордонної служби України «Про затвердження Інструкції про порядок взаємодії між Міністерством внутрішніх справ України і Адміністрацією Державної прикордонної служби України з питань приймання-передавання та повернення дітей у країни постійного проживання» [74]. ПРД – спеціальні установи органів Національної поліції, призначені для тимчасового тримання дітей: 1) які досягли одинадцятирічного віку та щодо яких є достатньо підстав вважати, що вони вчинили суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, за яке КК України передбачене покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад п’ять років, і які не досягли віку, з якого за таке діяння особи підлягають кримінальній відповідальності, – на строк, визначений слідчим суддею, судом у постановленій у кримінальному провадженні ухвалі про поміщення особи у ПРД; 2) підлягають направленню за рішенням суду, що набрало законної сили, до спеціальних навчальних закладів для дітей, які потребують особливих умов виховання, і є достатньо підстав вважати, що такі діти займатимуться протиправною діяльністю, – на строк, необхідний для доставлення їх до спеціальних навчально-виховних закладів, але не більше 30 діб; 3) самовільно залишили спеціальні навчально-виховні заклади, у яких вони перебували, – на строк, необхідний для доставлення їх до спеціальних навчально- виховних закладів, але не більше 30 діб; 159 4) перебувають у розшуку як такі, що зникли, залишили сім’ї або навчально-виховні заклади (бродяжать), – на строк, необхідний для передавання їх уповноваженому підрозділу органів Національної поліції, який ініціював розшук, але не більше 36 годин; 5) які залишили держави постійного проживання і відповідно до міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких була надана Верховною Радою України, підлягають поверненню до держав свого постійного проживання, – на строк, необхідний для передавання їх батькам, іншим законним представникам або працівникам спеціалізованих установ держав постійного проживання. Основними завданням ПРД є: проведення індивідуальної профілактичної та виховної роботи з дітьми, запобігання вчиненню ними протиправних дій; виявлення причин і умов, що призводять до скоєння дітьми злочинів та правопорушень; дотримання прав дітей; взаємодія з органами державної влади, навчальними закладами і громадськими організаціями з питань проведення профілактичної та виховної роботи з дітьми, поміщеними до ПРД; забезпечення належних, безпечних і здорових умов перебування дітей та працівників ПРД, запобігання нещасним випадкам і професійним захворюванням [191]. 4. Школи соціальної реабілітації та професійні училища соціальної реабілітації органів освіти. Розглядаючи ці установи як суб’єктів протидії злочиності неповнолітніх, спочатку слід вказати, що загалом соціальна реабілітація є процесом, що має на меті відновлення важливих функцій життєдіяльності людини і суспільства через соціалізацію та адаптацію до наявних соціальних умов, інтеграцію/реінтеграцію людини в суспільство та їхній взаємовплив, розвиток людського капіталу та зміну наявних суспільних стереотипів [41, c. 113–114]. Як зазначається у ст. 8 Закону України «Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей», загальноосвітні школи та професійні училища соціальної реабілітації є спеціальними навчально-виховними закладами для дітей, які потребують особливих умов виховання, та підпорядковуються 160 центральному органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері освіти і науки. До цих закладів можуть направлятися особи, які вчинили кримінальне правопорушення у віці до вісімнадцяти років або правопорушення до досягнення віку, з якого настає кримінальна відповідальність. Основними завданнями загальноосвітніх шкіл і професійних училищ соціальної реабілітації є: створення належних умов для життя, навчання й виховання учнів, підвищення їхнього загальноосвітнього і культурного рівня, професійної підготовки, розвитку індивідуальних здібностей і нахилів, забезпечення необхідної медичної допомоги; забезпечення соціальної реабілітації учнів, їхнього правового виховання та соціального захисту в умовах постійного педагогічного режиму [188]. Діяльність шкіл соціальної реабілітації регламентована Положенням про школу соціальної реабілітації, відповідно до якого школа соціальної реабілітації (далі – школа) є державним навчальним закладом для дітей, які потребують особливих умов виховання, що належить до сфери управління Міністерства освіти і науки України (МОН) [170]. До школи за рішенням суду направляються учні (вихованці), які вчинили правопорушення, що мають ознаки суспільно небезпечного діяння, у вiці вiд одинадцяти до чотрнадцяти рокiв. Учні (вихованці) утримуються у школі в межах встановленого судом строку, але не більш як три роки. Школа створює належні умови для життя, навчання й виховання учнів (вихованців), пiдвищення їхнього загальноосвiтнього i культурного рiвня, розвитку iндивiдуальних здiбностей i нахилiв, забезпечення необхiдної медичної допомоги; забезпечення соцiальної реабiлiтацiї учнiв, їхнього правового виховання та соцiального захисту в умовах постiйного педагогiчного режиму. Головною метою діяльності таких закладів є перевиховання. Наприклад, у школі одним з основних заходів перевиховання учнів є трудове навчання (суспільно корисна праця). Таке навчання здійснюється в навчально-виробничих майстернях, навчально-дослідному сільському або садовому господарстві школи з 161 урахуванням віку та фізичного розвитку учнів (вихованців), під постійним наглядом педагогічних та медичних працівників, із дотриманням вимог техніки безпеки. Станом на кінець 2012 р. в Україні існувала така мережа шкіл соціальної реабілітації: 1) Балахівська – Кіровоградська область, Петрівський район, с. Балахівка; 2) Єнакіївська – Донецька область, м. Єнакієве; 3) Комишуваська – Запорізька область, Оріхівський район, смт Комишуваха; 4) Миколаївська – м. Миколаїв; 5) Фонтанська – Одеська область, Комінтернівський район, с. Фонтанка; 6) Харківська – м. Харків [190]. Варто підкреслити, що кількість подібних установ поступово зменшується. Згідно із Постановою КМУ від 8 серпня 2012 р. № 734 «Про організацію діяльності загальноосвітніх шкіл та професійних училищ соціальної реабілітації» було ліквідовано Горлівську, Городоцьку, Корсунську, Київську та Свердловську загальноосвітні школи соціальної реабілітації [192]. Постановою КМУ від 21 листопада 2013 р. № 847 «Деякі питання функціонування шкіл соціальної реабілітації» було ліквідовано Єнакіївську, Миколаївську, Харківську і Фонтанську школи соціальної реабілітації [50]. У 2016 р. за Постановою КМУ від 26 жовтня 2016 р. № 751 «Деякі питання оптимізації мережі шкіл та професійних училищ соціальної реабілітації» було ліквідовано Балахівську школу соціальної реабілітації [49]. У результаті проведеної оптимізації мережі шкіл та професійних училищ соціальної реабілітації на сьогодні мережу шкіл соціальної реабілітації складає Комишуваська школа соціальної реабілітації (Запорізька область, Оріхівський район, смт Комишуваха) [192]. На нашу думку, політика фактичного знищення мережі шкіл соціальної реаблітітації є згубною і недалекоглядною. Вона суперечить Закону України «Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей» і не сприяє 162 успішній діяльності щодо організації навчання та перевиховання дітей, їхній соціальній реабілітації та запобіганню виникненню антисоціальної чи злочинної поведінки. Діяльність професійних училищ соціальної реабілітації регламентована Положенням про професійне училище соціальної реабілітації [168]. Професійне училище соціальної реабілітації є державним професійно- технічним навчальним закладом для дітей, які потребують особливих умов виховання, що належить до сфери управління МОН. Головним завданням училища є забезпечення захисту прав дітей, які потребують особливих умов виховання, на професійно-технічну освіту, оволодіння робітничими професіями, спеціальностями, кваліфікацією відповідно до їхніх інтересів, здібностей, стану здоров’я. До училищ направляються діти віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років на підставі рішення суду. Мережа училищ станом на 2012 р. мала такий вигляд: 1) Якушинецьке – Вінницька область, Вінницький район, с. Якушинці; 2) Макіївське – Донецька область, м. Макіївка; 3) Охтирське (для дівчат) – Сумська область, м. Охтирка [192]. Відповідно до Постанови КМУ від 26 жовтня 2016 р. № 751 [49] було ліквідовано Якушинецьке училище соціальної реабілітації (Вінницька область, Вінницький район, с. Якушинці), і, відповідно, на сьогодні функціонують лише два таких заклади – Макіївське та Охтирське (для дівчат) училища. Знову ж таки, не повторюючи наші висновки стосовно невиправданої ліквідації мережі шкіл соціальної реабілітації, слід сказати, що, враховуючи складні реалії сьогодення нашої держави, згубний вплив їх на найменш соціально захищну категорію її громадян – неповнолітніх, слід, навпаки, збільшувати кількість освітніх суб’єктів розглядуваної категорії з метою збереження людського капіталу, генофонду, його реабілітації та адаптації до соціальних умов, що існують. Цей шлях є прогнозовано і далекоглядно ефективним і націлений на протидію злочинності неповнолітніх. 163 5. Центр медико-соціальної реабілітації дітей – це лікувально- реабілітаційний заклад для дітей, які вживають алкоголь, наркотичні засоби і психотропні речовини, а також для дітей, які за станом здоров’я не можуть бути направлені до загальноосвітніх шкіл та зазначених училищ. До основних завдань вказаних закладів належать: створення умов і забезпечення лікування дітей, які вживають алкоголь, наркотичні засоби і психотропні речовини, проведення психологічної корекції та заходів соціальної реабілітації, а також реабілітації неповнолітніх з девіантними формами поведінки, що призводить до їхньої соціальної дезаптації, надання психологічної допомоги їхнім сім’ям, робота з батьками. Центри створюються в державній системі охорони здоров’я при обласних (міських) наркологічних диспансерах з урахуванням потреб кожного регіону. Направлення дітей до центру здійснюється службою у справах дітей на підставі висновку медико-експертної комісії місцевих закладів охорони здоров’я за місцем проживання про можливість утримання їх у центрі. Діти перебувають у центрі протягом терміну, необхідного для лікування, але не більше двох років [169]. З метою забезпечення соціально-психологічної реабілітації дітей, виявлення та усунення конкретних причин і умов їхньої дискомфортності працівники центру: – проводять психолого-педагогічні обстеження дітей, вивчають нервово- психологічний стан здоров’я, умови їхнього життя і виховання в сім’ї, індивідуальні особливості розвитку, особисті якості, інтереси; – проводять індивідуальні та групові виховні заходи, психотерапевтичні заняття з дітьми, звертаючи особливу увагу на розвиток позитивних нахилів та інтересів, усунення недоліків у поведінці, залучення до навчання та праці, життєве та професійне самовизначення, удосконалення взаємовідносин з дорослими, однолітками; – надають дітям різнобічні кваліфіковані (психологічні, педагогічні, медичні, юридичні) консультації; 164 – інформують дітей або їхніх законних представників про можливість отримання безоплатної правової допомоги відповідно до Закону України «Про безоплатну правову допомогу». Діти, які перебувають у центрі, не повинні вживати алкоголь, тютюн, наркотичні засоби чи психотропні речовини. За невиконання правил внутрішнього розпорядку діти виключаються з центру за рішенням медико-експертної комісії [169]. Важливість функціонування вказаних установ продиктовано реаліями сьогодення, підтверджено результатами опитування міжнародного дослідного проекту «Здоров’я та поведінкові орієнтації учнівської молоді», що стало можливим за підтримки Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ) в Україні. Зокрема, результати досліджень показують, що 9 % респондентів віком 15–34 роки мали досвід вживання будь-яких наркотичних речовин протягом життя. Перше вживання наркотичних речовин у 32 % респондентів відбулось у віці 12–16 років, ще у 32 % – від 17 до 18 років, а у віці 19–28 років – у 30 % молодих людей. Протягом останніх 30 днів перед опитуванням про вживання наркотичних речовин принаймні один раз на тиждень повідомили 4 % тих, хто мав досвід вживання наркотиків, і 13 % повідомили, що вживали наркотики рідше одного разу на тиждень [69]. Вказані вище дані вражають або навіть шокують, адже в першу чергу неповнолітнім завдається безмірної шкоди, що стосується як їхнього фізичного, так і психологічного, психічного стану. Для дитячого організму це непосильний тягар, і нерідко він супроводжує їх далі в дорослому житті. Та попри очевидну практичну значущість діяльності таких установ у Верховній Раді України 5 листопада 2012 р. було зареєстровано законопроект «Про внесення змін до деяких законів України щодо центрів медико-соціальної реабілітації дітей». У пояснювальній записці до законопроекту зазначено, що сучасний підхід, заснований на світовому досвіді, доказовій медицині та загальноприйнятих фахових підходах, не передбачає необхідності створення спеціальних дитячих медичних закладів для реабілітації дітей, які вживають 165 алкоголь, наркотичні засоби і психотропні речовини, а також для неповнолітніх, які за станом здоров’я не можуть бути направлені до загальноосвітніх шкіл та зазначених училищ. У підсумку зазначено, що немає потреби для функціонування центрів медико-соціальної реабілітації. Такі центри повинні реорганізовуватись як структурні підрозділи закладів охорони здоров’я. Однак запропоновані вище реформи не знайшли масової підтримки, у зв’язку з чим, 31 січня 2013 р. Представник Уповноваженого з питань дотримання прав дитини, недискримінації та гендерної рівності А. Філіпішина взяла участь у нараді з питання доцільності ліквідації центрів медико-соціальної реабілітації дітей. За її словами, згідно з дослідженнями Всесвітньої організації охорони здоров’я українська молодь перебуває на першому місці у світі в рейтингу споживання алкоголю серед дітей і молоді: 40 % підлітків вживають алкогольні напої принаймні раз на місяць. «Для вирішення цієї проблеми необхідний комплексний підхід: від лікування дітей, які вживають алкоголь та наркотичні засоби, до їх психосоціальної реабілітації та корекції», – наголосила Представник Уповноваженого [242]. Ми бачимо вирішеня цієї проблеми не в реорганізації, що означає фактичну ліквідацію центрів медико-соціальної реабілітації для неповнолітніх, а у всебічній підтримці дяльності цих установ, розширенні їхніх повноважень, підвищенні професійної підготовки співробітників для більш ефективного впливу на дітей, які перебувають у цих закладах. Діти – майбутнє кожного суспільства. Це аксіома. І саме центри медико-соціальної реабілітації виконують дуже важливе завдання – повертають суспільству здорових як у фізичному, так і в морально- психологічному плані громадян, які в майбутньому не будуть вживати алкоголь, наркотики, вчиняти злочини. Саме ценри медико-соціальної реабілітації для неповнолітніх повинні стати головним осередком щодо напрацювання концепції надання комплексних медичних та соціально-реабілітаційних послуг дітям, які вживають алкоголь та 166 наркотичні засоби. Саме тут необхідно здійснювати передбачені законодавством заходи, а також проводити роботу щодо виявлення та усунення конкретних причин та умов, що призводять до девіантних форм поведінки неповнолітніх, надавати психологічну допомогу їхнім сім’ям та проводити роботу з батьками. Відповідно до ст. 10 Закону України «Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей», спеціальні виховні установи Державної кримінально-виконавчої служби України – це установи, у яких відбувають покарання неповнолітні віком від чотирнадцяти років, засуджені до позбавлення волі. Станом на 2013 р. у семи виховних колоніях для неповнолітніх знаходилось 959 осіб [61]. Згідно з офіційними даними Державної кримінально-виконавчої служби України, кількість неповнолітніх засуджених, які перебувають у спеціальних виправних установах, станом на 1 січня 2014 р. становила 890 осіб, станом на 1 січня 2015 р. – 442, а станом на 1 січня 2016 р. – 344 особи. Пропорційно до зменшення кількості неповнолітніх злочинців, меншою стає кількість виховних колоній для неповнолітніх. На сьогодні, відповідно до наказу Міністерства юстиції України від 10 травня 2017 р. № 1519/5 [162], згідно з переліком найменувань органів, установ виконання покарань, слідчих ізоляторів Державної кримінально-виконавчої служби України функціонує п’ять колоній для неповнолітніх: Ковельська, Дубенська, Кременчуцька, Прилуцька та Курязька. Така ситуація пояснюється декількома причинами. Новації, внесені до КПК України, змінили правила взяття під варту неповнолітніх. Відбулась гуманізація кримінального та кримінально-виконавчого законодавства стосовно неповнолітніх, що проявилося в скороченні карної репресії з віддаванням переваги заходам виховного характеру. У зв’язку з цим суди частіше застосовують до неповнолітніх покарання, не пов’язані з позбавленням волі, крім того, неповнолітніх в першу чергу торкаються акти амністії та помилування. Організація та діяльність вказаних вище установ регламентується кримінально-виконавчим законодавством. Відповідно до ст. 19 Кримінально- 167 виконавчого кодексу України, виховні колонії виконують покарання у вигляді позбавлення волі на певний строк стосовно засуджених неповнолітніх. На види за рівнями безпеки такі установи не поділяються. Виховні колонії, як вид установи виконання покарань, призначено для відбування покарання неповнолітніми, засудженими до позбавлення волі. У них забезпечується ізоляція засуджених та застосування до них виховного впливу [101]. Проведений аналіз законодавства та відомчих нормативних документів Державної кримінально-виконавчої служби України дає підстави стверджувати, що нині відсутні будь-які нормативні документи, які б відбивали особливості проведення соціально-виховної роботи з такою категорією, як неповнолітні засуджені, деталізували завдання соціально-виховної роботи з ними, розкривали шляхи досягнення завдань виправлення та ресоціалізації, принципи її проведення тощо. У зв’язку з цим актуальним питанням для науковців та персоналу спеціальних виховних установ України є розроблення нової моделі соціально- виховної роботи з неповнолітніми засудженими на основі сучасних технологій соціально-педагогічної діяльності з обґрунтуванням та запровадженням у практику роботи типових програм виправлення та ресоціалізації (наприклад, програми профілактики агресивності, жорстокості, формування навичок спілкування тощо). При цьому акцент, зокрема, повинно бути зроблено на групових формах роботи, більш активному використанні методів формування і корекції позитивного досвіду поведінки, активізації використання елементів соціальної роботи [215, c. 130–131]. Важливу роль у системі державного влаштування соціальних сиріт в Україні виконує притулок для дітей. Його завданням є короткотермінове утримання дитини, яка потрапила в кризову ситуацію, з метою направлення її до подальшого постійного місця проживання. При цьому на працівників притулку покладаються завдання: 1) психологічної, соціальної, педагогічної діагностики дітей; 2) створення та втілення програми реабілітації основних сфер 168 життєдіяльності дитини на основі отриманих діагностичних результатів; 3) направлення дитини до закладу (або сім’ї), що максимально забезпечить її нормальний розвиток. Такі обов’язки вимагають від працівників притулку особливих моральних якостей особистості, ґрунтовної науково-практичної підготовки, забезпеченості методичною базою [159, c. 4]. Притулок для дітей – це заклад соціального захисту, створений для тимчасового перебування в ньому дітей віком від трьох до вісімнадцяти років. До притулку приймаються діти: які заблукали; були покинуті батьками або піклувальниками; жебракують, і місцезнаходження їхніх батьків не встановлено; залишилися без піклування батьків (усиновителів) або опікунів (піклувальників); залишили сім’ю чи навчальний заклад; вилучені уповноваженим підрозділом органу Національної поліції з сімей, перебування в яких загрожувало їхньому життю і здоров’ю; втратили зв’язок з батьками під час стихійного лиха, аварії, катастрофи, інших надзвичайних подій; не мають постійного місця проживання і засобів до життя, підкинуті та безпритульні діти; самі звернулися за допомогою до адміністрації притулку; відбували покарання у вигляді позбавлення волі на певний строк. Основними завданнями притулку є: – соціальний захист позбавлених сімейного виховання дітей, які опинилися в складних житлово-побутових умовах, залишили навчальні заклади; – створення належних житлово-побутових і психолого-педагогічних умов для забезпечення нормальної життєдіяльності дітей, надання їм можливості для навчання, праці та змістовного дозвілля [233]. Як справедливо зазначає Н. П. Павлик, притулки для неповнолітніх посідають особливе місце в структурі закладів для утримання неповнолітніх, оскільки виконують специфічне завдання – вилучення дитини з несприятливого середовища, реінтеграція (відновлення фізичних і психічних сил) та направлення до нового, більш сприятливого середовища. Тобто державні притулки для неповнолітніх виконують роль посередника між усіма закладами опіки та природними сім’ями. Це вимагає від працівників притулку спеціальної 169 професійної підготовки, що, крім необхідних знань і навичок роботи з сиротами, вимагає високих моральних якостей, таких як відповідальність, емпатійність, оптимізм. Постає необхідність у створенні моделі виховної роботи у притулку для неповнолітніх, що буде враховувати поставлені перед ним завдання і сучасні досягнення науки [159, c. 72]. Для тривалого (стаціонарного) або денного перебування дітей віком від трьох до вісімнадцяти років, які опинились у складних життєвих обставинах, надання їм комплексної соціальної, психологічної, педагогічної, медичної, правової та інших видів допомоги створюються заклади соціального захисту – центри соціально-психологічної реабілітації дітей. Основними завданнями таких центрів є: – здійснення соціального захисту дітей, прийнятих до центру; – надання дітям комплексу соціальних послуг; – проведення соціально-педагогічної корекції з урахуванням індивідуальних потреб кожної дитини; – сприяння поверненню дитини до біологічної сім’ї; – забезпечення відвідування дітьми загальноосвітніх або інших навчальних закладів чи індивідуального навчання з урахуванням потреб та можливостей дитини; – сприяння формуванню в дітей власної життєвої позиції для подолання звичок асоціальної поведінки; – надання психологічної та інших видів допомоги батькам (або особам, які їх замінюють) дітей, які перебувають у центрі, спрямованої на повернення дитини до сім’ї; – розроблення рекомендацій із питань соціально-психологічної адаптації дитини для педагогічних та соціальних працівників і батьків. Дитина може перебувати в центрі протягом часу, необхідного для її реабілітації, але не більше ніж дев’ять місяців у разі стаціонарного перебування та 12 місяців – денного перебування. Строк перебування дитини в центрі 170 визначається комісією центру за погодженням зі службою у справах дітей, якій підпорядковується центр. Склад комісії визначається директором центру. Підставою для вибуття дитини з центру є завершення курсу реабілітації та повернення дитини на виховання до батьків (одного з них) або осіб, які їх замінюють; усиновлення дитини, влаштування під опіку, піклування, до прийомної сім’ї або дитячого будинку сімейного типу; повернення або влаштування дитини до закладу інтернатного типу; досягнення дитиною повноліття [235]. Для проживання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, дітей, що опинились у складних життєвих обставинах, безпритульних дітей віком від трьох до вісімнадцяти років, надання їм комплексної соціальної, психологічної, педагогічної, медичної, правової, інших видів допомоги та подальшого влаштування дітей існують заклади соціального захисту – соціально- реабілітаційні центри (дитячі містечка). Центр приймає дітей: що заблукали; бродяжать або жебракують, місцезнаходження батьків яких не встановлено; залишилися без піклування батьків або осіб, які їх замінюють; залишили сім’ю чи навчальний заклад; втратили зв’язок з батьками під час стихійного лиха, техногенної аварії, катастрофи; повернулися з місць позбавлення волі; підкинуті та безпритульні; дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування; дітей, перебування яких у сім’ї загрожує їхньому життю і здоров’ю. Основними завданнями центру є: соціальний захист дітей; створення соціально-побутових умов для забезпечення нормальної життєдіяльності дітей, навчання, праці та змістовного дозвілля; надання дітям комплексної соціальної, психологічної, педагогічної, медичної, правової та інших видів допомоги; інформування дітей або їхніх законних представників про можливість отримання безоплатної правової допомоги відповідно до Закону України «Про безоплатну правову допомогу», проведення психолого-педагогічної корекції з урахуванням індивідуальних потреб кожної дитини; створення умов для здобуття дітьми освіти у дошкільних, загальноосвітніх, професійно-технічних, позашкільних навчальних 171 закладах за місцезнаходженням центру; забезпечення оволодіння дітьми професійними навичками та їхнє трудове навчання; забезпечення влаштування дітей після досягнення ними повноліття (працевлаштування, навчання у вищих навчальних закладах тощо); сприяння місцевим органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування у соціальному супроводженні дітей, що вибули з центру і виховуються в сім’ях опікунів, піклувальників, прийомних сім’ях, дитячих будинках сімейного типу; участь у проведенні місцевими органами виконавчої влади заходів для подолання безпритульності у відповідному регіоні; робота з сім’ями дітей щодо нормалізації умов їхнього виховання; розроблення рекомендацій для педагогічних та соціальних працівників і батьків або осіб, які їх замінюють, з питань соціально-психологічної адаптації дітей [234]. Окрім розглянутих вище суб’єктів протидії злочинності неповнолітніх, звернімо увагу на низку інституцій, вплив яких на злочинність неповнолітніх подекуди набуває визначального характеру. Зокрема, йдеться про громадські організації, ЗМІ та сім’ю, як первинний осередок формування особистості. Необхідність участі громадських організацій у протидії злочинам уже аксіоматична, отже переоцінити роль їх у цій діяльності дійсно важко. До того ж показники ефективності протидії злочинності визначаються, з одного боку, уповільненням темпів зростання, стабілізацією чи зниженням рівня злочинності, а з іншого – якісним підвищенням соціально-профілактичної активності населення, підтримкою профілактичної діяльності, громадською думкою. Тісний зв’язок спеціалізованих суб’єктів протидії злочинності з громадськими організаціями забезпечує достатньо високу ефективність запобіжної практики. Відповідно до чинного законодавства, більшість спеціалізованих (у тому числі і частково спеціалізованих) суб’єктів протидії злочинності мають здійснювати профілактичну діяльність у взаємодії з громадськими інституціями [246]. Роль, цінність і переваги громадських організацій в царині протидії злочинності неповнолітніх полягають у такому: 172 1) громадські організації є частиною громадянського суспільства, тобто того середовища, у якому здійснюється профілактична діяльність; 2) громадські організації здатні надати дітям та молоді широкий спектр правових, психологічних та соціальних послуг, запропонувати низку програм сприяння соціалізації та ресоціалізації; 3) громадські організації мають можливість впливати на громадську думку; 4) громадські організації, на відміну від державних органів та установ, під час вирішення проблем, пов’язаних з девіантною поведінкою дітей і молоді, характеризуються здатністю оперативно та гнучко приймати творчі нестандартні рішення, а головне – забезпечувати реальне виконання їх. В Україні пілотні програми відновного правосуддя щодо неповнолітніх здійснюються за ініціативою громадських організацій, що співпрацюють з державними інституціями «Молодь за демократію» (м. Харків), Український центр порозуміння (м. Київ), дитячий християнський фонд «Віра в майбутнє» (м. Івано-Франківськ), «Агентство регіонального розвитку «Гармонія»» (АР Крим), Львівська міська організація посередників у справах сім’ї, Одеська обласна група медіації, Луганська обласна група медіації [210, c. 345–346]. Щодо ролі ЗМІ в механізмі протидії злочинності неповнолітніх слід вказати, що сучасна молодь живе за нав’язаними рекламою стереотипами, уявленнями, які не є результатом внутрішньої роботи. Вона краще поінформована, але не має власних суджень. Більше налаштована на те, що підкажуть Інтернет, ЗМІ, а сама втрачає здатність до самостійного відповідального мислення [68, c. 78]. Американський дослідник Ф. Уертхем дійшов висновку, що демонстрування насильства, жорстокості й садизму згубно впливає на молодих людей, які у процесі такої «соціалізіції» стають щодалі більшою мірою «телеспрямованими», тобто характеризуються ворожістю до оточення, жорстокістю і відсутністю співчуття. Зниження опору до всього цього в дітей пропорційне кількості передач з елементами насильства, які вони переглядають. Отже, ЗМІ сприяють формуванню й закріпленню у свідомості підлітків 173 впевненості в тому, що жорстокість, агресивність і сила є найдієвішими регуляторами в міжособистісних стосунках [3, c. 176]. Про негативний вплив телерадіоконтенту та Інтернету говорять багато, оскільки глобальний процес інформатизації перетворив інформацію не лише на інструмент влади, а й на форму шаблонізації поведінки, бо медіа пропонують не тільки саму інформацію, а й ідеї та світогляд. Сьогодні проблема негативного впливу медіа на неповнолітніх певним чином вирішується шляхом прийняття відповідного законодавства. З 90-х рр. ХХ ст. і по сьогодні законодавство щодо впливу на ЗМІ є неефективним. На запобігання пропаганді насильства та жорстокості й криміналізацію розповсюдження порнографії спрямовано закони України «Про телебачення і радіомовлення», «Про рекламу», Указ Президента України «Про невідкладні додаткові заходи щодо зміцнення моральності у суспільстві та утвердження в суспільстві здорового способу життя». Проте прийняттям законодавчого акта не можна утвердити здоровий спосіб життя та високу моральність у суспільстві. Реклама, розроблена, щоб викликати бажання мати статусний предмет достатку, чинить відповідний вплив на неповнолітнього, а фільми зі сценами жорстокості роблять злочин побутовою дією [164, c. 205]. З метою створення позитивного інформаційного поля, запобігання впливу на свідомість дітей інформації негативного спрямування необхідно посилити увагу редакцій до неприпустимості розміщення у пресі матеріалів з елементами жахів, насильства та жорстокості. Серед експертів побутує думка щодо необхідності встановлення цензури на телевідеопродукцію для дітей, запровадження штрафних санкцій за пропаганду насилля, посилення захисту дітей від шкідливого впливу деяких ЗМІ. Потрібно об’єднати зусилля всіх складових інформаційного простору та причетних до його регулювання органів влади щодо обмеження показу насильства, жорстокості на телеекранах та в публікаціях друкованих ЗМІ; сприяти збільшенню обсягів телерадіомовлення для дітей та юнацтва у найбільш зручний час; підтримувати телерадіопрограми, створені самими дітьми; приділяти увагу висвітленню в радіо- і телепередачах, публікаціях у друкованих ЗМІ питань 174 здорового способу життя, соціального захисту та профілактики правопорушень серед дітей та підлітків [102, c. 92]. Для того щоб ЗМІ перестали бути «причиною» вчинення злочинів неповнолітніми особами та виконували функцію з протидії цим явищам, необхідне здійснення низки заходів, зокрема: – переформатування ефіру (особливо в денний час, коли основною аудиторією є діти); – випуск інформативно якісної соціальної реклами (пропаганда здорового способу життя, недопустимості вчинення правопорушень тощо); – створення й показ на телеекрані передач із тематики, що цікава підліткам, а головне – спрямована на вираження їхніх власних думок, мислення з різних питань, у тому числі й на «дорослі» теми, надання можливості підліткам висловлювати свою думку і впевненості в тому, що до неї дослухаються дорослі. Усе це в комплексі сприятиме підвищенню свідомості неповнолітніх, налаштує їх на позитивні вчинки. Діти зараз дорослішають рано, їх не можна порівняти з підлітками, які були 20, навіть 10 років тому. І в цьому заслуга в тому числі ЗМІ, але відкриваючи дітям безмежний інформаційний простір, треба їм допомагати знайти в ньому правильні ціннісні орієнтири, правильну життєву позицію. Говорячи про сім’ю як суб’єкт протидії злочинності неповнолітніх, слід вказати, що це – перший соціальний осередок, де формується характер і погляди дитини, її ставлення до навколишнього світу. Значну допомогу батькам у вихованні дітей надають дошкільні дитячі установи, а згодом – школа [172, c. 5]. Доречним із цього приводу буде звернутися до слів видатного вченого, педагога А. С. Макаренко, який свого часу говорив: «Виховує все – люди, речі, явища, але насамперед і найбільше – люди. З них на першому місці – батьки і педагоги» [142]. Проте, як свідчить практика, ситуація з неповнолітніми правопорушниками зовсім інша. За деякими даними, більше половини дітей, що вчинили злочини, зростали у проблемних сім’ях, кожний третій підліток-правопорушник має 175 неповну сім’ю, 14 % дітей – з сімей алкоголіків, у 4 % неповнолітніх злочинців батьки ведуть аморальний спосіб життя, а в майже 10 % підлітків, які скоїли злочини, родичі (батьки, брати, сестри) були позбавленими волі. Враховуючи ж сучасну криміногенну ситуацію в Україні, а також те, що саме негативні компоненти родинних стосунків часто виступають тим «наріжним каменем», з якого розпочинається злочинний шлях неповнолітнього, робота з вивчення кримінологічних аспектів сімейного виховання і, зокрема, визначення шляхів його вдосконалення набуває особливої актуальності [21, c. 2]. З цього приводу кримінологічні дослідження причин правопорушень і злочинів, вчинених неповнолітніми, яскраво свідчать, що в 90–97 % випадках механізм протиправної поведінки був запущений недоліками сімейного виховання, причому неповнолітні приходять до протиправної поведінки під безпосереднім впливом або за участю батьків. Більше третини злочинів (близько 40 %) підлітки скоюють під безпосереднім впливом дорослих. Частими є випадки втягнення у злочину або іншу антигромадську діяльність батьками або особами, які їх замінюють [33]. Сім’я, де відсутня близькість між тими, хто в ній живе, традиційно вважається умовою, що сприяє делінквентності. Делінквентність – проблема не тільки індивіда й його близьких, але, без сумніву, й сусідів, і тих, хто живе в безпосередній близькості, хто спілкується з ним, це й проблема середовища або мікросуспільства [171, c. 175]. У протидії злочинності неповнолітніх основну роль відіграють об’єктивні та суб’єктивні умови виховання. Об’єктивні умови безпосередньо не залежать від сім’ї, батьків, а є тлом для реалізації виховної функції. Суб’єктивні можливості членів сім’ї впливають на формування як позитивної, так і негативної поведінки неповнолітнього, оскільки формують мікроклімат сім’ї, виховне середовище та потенціал, спроможний протидіяти злочинності неповнолітніх. Сім’я як суб’єкт протидії злочинності неповнолітніх виконує декілька функцій, одна з них – виховна. Саме в сім’ї дитина навчається сприймати світ, набирається життєвого досвіду, очима батьків вона розрізняє добро і зло. 176 Виховання правової культури починається також у сім’ї. Сім’я легше й ефективніше здійснює індивідуальний підхід до дитини, вчасно зауважує її прорахунки, активно стимулює позитивні якості, протидіє негативним рисам характеру [60, c. 206]. У цьому контексті доречно згадати нещодавно прийнятий Закон України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», який визначає організаційно-правові засади запобігання та протидії домашньому насильству, основні напрями реалізації державної політики в цій сфері, що спрямовані на захист прав та інтересів осіб, які постраждали від такого насильства, зважаючи на те, що саме діти часто є потерпілими від домашнього насильства. За словами Уповноваженого Президента України з прав дитини, щонайменше кожна сьома дитина страждає від насильства в сім’ї [248]. Це нерідко в майбутньому стає причиною їхньої агресії, а потім і злочинної поведінки. У Законі визначено дитину як кривдника – з одного боку, і як жертву – з іншого. Дитина-кривдник – особа, яка не досягла вісімнадцяти років та вчинила домашнє насильство в будь- якій формі; дитина, яка постраждала від домашнього насильства – особа, яка не досягла вісімнадцяти років та зазнала домашнього насильства в будь-якій формі або стала свідком (очевидцем) такого насильства. Законом визначені основні засади запобігання та протидії домашньому насильству, зокрема врахування непропорційного впливу домашнього насильства на жінок і чоловіків, дітей та дорослих, дотримання принципу забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків під час здійснення заходів у сфері запобігання та протидії домашньому насильству. Державну політику у сфері запобігання та протидії домашньому насильству спрямовано на забезпечення комплексного інтегрованого підходу до подолання домашнього насильства, надання всебічної допомоги постраждалим особам та утвердження ненасильницького характеру приватних стосунків [183]. Говорити про ефективність цього Закону зарано, але сам факт його прийняття свідчить про глибоке занепокоєння суспільства дедалі ширшим розповсюдженням такого ганебного явища, як насильство в сім’ї. Воно несумісне 177 з соціальною роллю сім’ї, порушує її морально-етичні, психологічні підвалини та вкрай згубно впливає саме на підростаюче покоління. Нині неефективною здається робота з відродження ролі сімейного виховання, створення нових центрів організованого дозвілля для неповнолітніх, наповнення їх соціально корисним змістом, своєчасного виявлення й нейтралізації кримінальних груп, особливо за участю дорослих [46]. На нашу думку, вона повинна здійснюватись за такими напрямами: – активізація наукових розробок проблем впливу недоліків сімейного виховання на процес формування неповнолітнього злочинця та пошук шляхів поліпшення виховного процесу в родині; – упровадження на державному рівні програм навчання батьків основ педагогіки, дитячої психології, створення відповідних консультаційних служб; – удосконалення нормативно-правової бази щодо профілактики бездоглядності та правопорушень серед неповнолітніх, приведення її у відповідність до сучасних умов і міжнародних норм та формування в Україні нової державної політики стосовно родини, материнства, дитинства [21, c. 3]; – направлення на примусове лікування батьків, які зловживають алкоголем, наркотичними засобами з обов’язковою підтримкою неповнолітніх із таких сімей; – своєчасне реагування на адміністративні правопорушення батьків, які не виконують обов’язків щодо виховання й навчання підлітків; – сприяння у вирішенні соціальних проблем дитини, у тому числі конфліктних ситуацій у сім’ї, зокрема щодо батьків, законних представників, які не займаються вихованням дітей чи вчиняють стосовно них насильство в сім’ї. Застосування щодо них заходів впливу згідно із законодавством, ініціювання перед службами у справах дітей, відділами охорони здоров’я, місцевими органами влади та органами місцевого самоврядування питання щодо направлення дитини до відповідного закладу для надання необхідної медичної, психологічної допомоги; – своєчасне виявлення осіб, від яких можна очікувати втягнення неповнолітніх у злочинну та іншу антигромадську діяльність або осіб, які 178 займаються втягненням неповнолітніх у злочинну діяльність, що є запорукою послаблення чи нейтралізації криміногенного впливу дорослих на неповнолітніх; – всебічне підвищення в суспільстві ролі й авторитету сім’ї як основного осередку формування особистості підлітків на основі вдосконалення соціально- економічних умов, стабілізації політичної, ідеологічної, моральної сфери життєдіяльності держави. Нагальною є необхідність активізації наукових розробок проблем впливу недоліків сімейного виховання на процес формування неповнолітнього злочинця та пошуку шляхів поліпшення виховного процесу в родині. Вона набуває значної ваги у зв’язку з удосконаленням нормативно-правової бази щодо профілактики бездоглядності та правопорушень серед неповнолітніх, приведенням її у відповідність до сучасних умов і міжнародних норм та формуванням в Україні нової державної політики стосовно родини, материнства, дитинства. Отже, у результаті аналізу діяльності суб’єктів протидії злочинності неповнолітніх ми встановили, що до їхнього переліку входить ціла низка державних та громадських організацій, а також громадяни, які діють за різними напрямами та на різних рівнях, мають різні за змістом та обсягом права та, відповідно, обов’язки. Проте в Україні нині діє малоефективна і розрізнена мережа інститутів державної системи профілактики бездоглядності та правопорушень неповнолітніх. Дуже повільно розвивається мережа спеціалізованих установ для неповнолітніх, які потребують соціальної реабілітації, відсутні спеціальні навчально-виховні заклади для дітей та підлітків із девіантною поведінкою, недостатньо розвиненою є підліткова наркологічна служба [157, c. 71]. Відсутність дієвої системи протидії злочинності неповнолітніх вимагає створення спеціального державного органу з його регіональними підрозділами для керівництва та координації діяльності усіх суб’єктів профілактики злочинності, зокрема неповнолітніх, головними завданнями якого мають бути: а) реалізація основних засад кримінологічної політики у сфері запобігання злочинності; б) інформаційно-аналітична діяльність щодо стану злочинності 179 неповнолітніх; в) організація наукових досліджень у цій галузі; г) координація профілактичної діяльності правоохоронних органів та інших суб’єктів профілактики; д) міжнародне співробітництво з проблем запобігання злочинності та ін. [1]. Для того щоб суб’єкти протидії злочинності неповнолітніх являли собою не просту сукупність органів, організацій, установ та окремих громадян, а цілісну систему, слід чітко дотримуватись певних вимог, зокрема: – систему суб’єктів протидії злочинності неповнолітніх повинно бути чітко визначено; – необхідним є розмежування компетенції між суб’єктами протидії злочинності неповнолітніх та узгодженість дій між ними; – точне визначення завдань та функцій кожного з суб’єктів і неухильне виконання ними цих функцій; – збалансованість розвитку вертикальних і горизонтальних зв’язків між суб’єктами протидії злочинності неповнолітніх; – належний рівень взаємодії та координації їхньої діяльності; – усунення паралелізму і дублювання в роботі суб’єктів протидії злочинності неповнолітніх; – встановлення чітко вираженого, координувального, організаційного центру. Таким чином, слід вказати, що лише скоординована, без дублювання, об’єднана згальною метою та зацікавленістю в її досягненні, забезпечена організаційно, соціально зумовлена, політично підтримана та науково обґрунтована робота системи відповідних суб’єктів протидії злочинності неповнолітніх є найбільш ефективною. Вона базується на багаторічному досвіді протидії злочинності саме в цьому напрямі. В Україні на сьогодні ще не сформовано цілісної системи суб’єктів протидіїі злочинності неповнолітніх. Незважаючи на те, що в державі існує досить розгалужена мережа державних закладів щодо охорони дитинства, запобігання злочинності серед неповнолітніх та її профілактики, усе ж їхня робота 180 не є достатньою. Це зумовлено низкою причин: по-перше, браком коштів, по- друге, плинністю кадрів, які спеціалізуються саме на роботі з підлітками; по- третє, формалізмом у роботі та відсутністю індивідуального підходу до кожного неповнолітнього, по-четверте, існуванням прогалин у законодавстві, по-п’яте, формалізмом у сфері правозастосування. 2.5 Напрями вдосконалення функціонування механізму протидії злочинності неповнолітніх Підвищення ефективності функціонування механізму протидії злочинності неповнолітніх є злободенною та нагальною проблемою суспільства, розв’язання якої знаходиться в різних взаємопов’язаних площинах: соціально-політичній, соціально-економічній, ідеологічній, морально-психологічній та ін. Її вирішення дозволить поставити під контроль розвиток криміногенної ситуації, пов’язаної зі злочинністю неповнолітніх, створити об’єктивні основи успішної протидії їй, усунути та нейтралізувати причини й умови, що її породжують. Удосконалення функціонування механізму протидії злочинності неповнолітніх має базуватися на комплексному застосуванні низки заходів, як традиційно використовуваних у запобіжній діяльності, так і нових, продиктованих вимогами часу. Одним з основних, першочергових напрямів удосконалення механізму протидії злочинності неповнолітніх є запровадження в Україні інститутів відновного правосуддя та ювенальної юстиції. Уповноважений Верховної Ради України з прав людини наголошує: «Потрібна ювенальна стратегія держави – стратегія держави стосовно малолітніх. Адже якщо держава розуміє, що дитина – це майбутній громадянин, майбутній член суспільства, майбутній платник податків і так далі, то держава має бути зацікавлена в тому, щоб ця дитина була здорова фізично, психологічно, добре розвивалася й росла» [248]. 181 Для України це питання стоїть дуже гостро, оскільки стан підліткової злочинності в нашій країні викликає серйозну занепокоєність держави і суспільства та зумовлює потребу в пошуку нових способів запобігання їй, а також вжиття додаткових заходів з боку державних органів і громадськості, які б сприяли поступовому скороченню злочинних проявів у середовищі неповнолітніх [56, c. 96]. Тому, як ми вже раніше вказували [39], виникає потреба в запровадженні в Україні ювенальної юстиції, яка б передбачала: комплексну взаємодію державних і недержавних установ та організацій з метою виявлення глибинних процесів у цій сфері та причин, що породжують злочинність серед неповнолітніх, адекватне реагування на них; запобігання вчиненню злочинів та їхню профілактику; правовий вплив на неповнолітніх, які вчинили злочини, та осіб, які своїми діями сприяли антисоціальній поведінці; соціальну реабілітацію неповнолітніх правопорушників та адаптацію їх у суспільстві. Окрім того, необхідність запровадження в Україні системи ювенальної юстиції зумовлено тим, що положення чинного законодавства не повною мірою відповідають міжнародним договорам, що були ратифіковані Україною в цій сфері, зокрема Конвенції про права дитини (ст. 40) та Мінімальним стандартним правилам ООН щодо відправлення правосуддя стосовно неповнолітніх (Пекінські правила). Сам термін «ювенальна юстиція» (латин. juvenаlis – юнацький, justitia – правосуддя) – правова основа західної моделі системи державних органів, що здійснюють правосуддя у справах про правопорушення, вчинені неповнолітніми. Розрізняють ювенальну юстицію в широкому і вузькому значеннях: – у вузькому – це спеціалізована гілка судової системи; – у широкому – це сукупність правових механізмів (медико-соціальних, психолого-педагогічних, реабілітаційних та інших процедур і програм), призначених для забезпечення захисту прав, свобод і законних інтересів неповнолітніх, що реалізуються системою державних і недержавних органів, установ і організацій [6]. 182 Ювенальна юстиція – це обов’язково виділена із загальної системи правоохоронних органів судова структура для дотримання особливого порядку роботи з неповнолітніми, що дозволяє забезпечити додаткові гарантії їхніх прав. Розкриваючи суть ювенальної юстиції, необхідно звернути увагу на об’єкт та суб’єкт цієї системи. Отже, об’єктом ювенальної юстиції є інтереси неповнолітнього та важливі блага, що мають бути визнані та закріплені на законодавчому рівні, а також чинне законодавство, яке має забезпечувати благополуччя неповнолітніх. Систему органів та організацій, чию діяльність спрямовано на забезпечення реалізації основних прав неповнолітніх та охорону цих прав, становлять суб’єкти ювенальної юстиції [157, c. 73]. Таким чином, ювенальна юстиція дає змогу вирішувати проблеми неповнолітніх у конкретній життєвій ситуації. Слід звернути увагу на те, що правосуддя має ґрунтуватися не на поблажливому ставленні до неповнолітнього порушника закону, а на з’ясуванні причин його неправомірної поведінки та пошуку ефективних способів впливу на винних осіб з урахуванням їхніх вікових особливостей [145, с.10–12]. Завдання ювенальної юстиції такі: 1. Забезпечення справедливості будь-якого правового рішення щодо неповнолітніх. 2. Захист їхніх прав, свобод і законних інтересів під час вирішення цивільних, кримінальних і адміністративних справ, пов’язаних як із вихованням дітей, так і зі скоєнням ними правопорушень. 3. Забезпечення соціалізації особи неповнолітнього [24, c. 78]. Метою системи ювенальної юстиції є не покарання молодих людей, а насамперед проведення з ними індивідуалізованого виховання. Цей підхід оснований на двох ідеях: по-перше, підлітки за розвитком ще не здатні повною мірою усвідомлювати свої вчинки; по-друге, вони піддаються впливу, їх ще можливо перевиховати, щоб у майбутньому в них не було бажання вчиняти будь- які правопорушення. Таким чином, в ювенальній юстиції правопорушник важливіший, ніж саме правопорушення [212, c. 32]. 183 Європейська практика застосування покарання до неповнолітніх та відповідні європейські правові моделі протягом двадцяти п’яти років демонструють все більшу прихильність до двох таких міжнародних стандартів, як «застосування обмеження або позбавлення волі по відношенню до неповнолітнього лише в якості крайнього заходу та на якомога мінімальний термін часу» та «необхідність якомога ширшого застосовування саме виховних, трудових, наглядових, освітніх, соціально орієнтованих, профілактичних некримінальних заходів» . Європейські правові стандарти відповідно до «моделі, яка передбачає захист», та положень відповідних Рекомендацій Ради Європи наголошують, що необхідність «застосування обмеження або позбавлення волі по відношенню до неповнолітнього лише як крайнього заходу та на якомога мінімальний термін часу» є сучасним етапним завданням як світової, так і європейської практики покарання неповнолітніх правопорушників. Це завдання має бути виконано так само, як і колись було досягнуто скасування практики винесення смертних вироків, довічного ув’язнення та тілесних покарань по відношенню до неповнолітніх правопорушників [153, c. 254]. Як показує аналіз змісту міжнародних правових актів, принципи ювенальної юстиції такі: принцип спеціалізації інститутів ювенальної юстиції, конфіденційність судового розгляду, принцип соціальної насиченості процесу, принцип пріоритету у застосуванні охоронних процедур [217, c. 190]. Принципи нерозривно пов’язано з функціями ювенальної юстиції, а саме: – охоронна функція, тобто судовий захист неповнолітнього і верховенство його інтересів у суді; – відновна та примирна функції, тобто відновлення прав і свобод потерпілого від злочину, досягнення примирення, порозуміння між причетними до злочину особами і у зв’язку з цим послаблення каральної функції; – реабілітаційна функція, що в широкомі плані торкається дитини, яка потерпіла від злочину, і неповнолітнього правопорушника. Саме ювенальний суд 184 повинен стати центром системи соціальної підтримки неповнолітнього у громаді, державних та недержавних інституцій, програм, проектів у цьому напрямі. Деякі кроки на шляху побудови системи ювенальної юстиції в нашій країні все ж таки зроблено. Зокрема, з метою належного виконання Україною взятих на себе міжнародних зобов’язань у частині забезпечення особливого піклування та допомоги дітям з боку держави, реалізації положень Конституції України щодо визнання людини, її життя і здоров’я, честі і гідності найвищою соціальною цінністю, забезпечення кожній людині права на вільний розвиток своєї особистості Указом Президента України від 24 травня 2011 р. № 597/2011 було схвалено Концепцію розвитку кримінальної юстиції щодо неповнолітніх в Україні на 2011–2016 рр. [52, c. 229]. У тексті цього документа вказано, що з огляду на рівень підліткової злочинності постала потреба розроблення державної політики у сфері захисту прав дітей, які потрапили у конфлікт із законом [92]. Концепція повинна була забезпечити створення в Україні повноцінної системи кримінальної юстиції щодо неповнолітніх, спроможної забезпечити законність, обґрунтованість та ефективність кожного рішення щодо дитини, яка потрапила у конфлікт із законом, пов’язаного з її перевихованням і реальною соціальною підтримкою, а також надати змогу сформувати у громадськості розуміння важливості питання особливого захисту прав та інтересів дітей, зменшити рівень дитячої злочинності [52, c. 233]. Позитивні зрушення в цьому плані є також у зв’язку з прийняттям нового КПК України, у якому уточнено поняття неповнолітньої особи та вилучено низку дискримінаційних норм по відношенню до дітей, що є важливим кроком до відновного правосуддя в Україні та, відповідно, переходу від каральної моделі до реінтеграційної та реституційної. Крім того, здійсненню захисту прав та інтересів неповнолітніх, які вчинили злочини, сприяє інститут пробації щодо неповнолітніх. Відповідно до Закону України «Про пробацію», метою пробації є забезпечення безпеки суспільства шляхом виправлення засуджених, запобігання вчиненню ними повторних кримінальних правопорушень та забезпечення суду інформацією, що 185 характеризує обвинувачених, з метою прийняття судом рішення про міру їхньої відповідальності [200]. Модернізація національного законодавства та правозастосовна практика останніх років свідчить про створення фундаменту для реалізації основних рекомендацій та врахування зауважень Комітету з прав дитини. У реформованому законодавстві закладено основи кримінального правосуддя щодо неповнолітніх на засадах гуманного, відповідального і адекватного судочинства, що відповідають міжнародним принципам та стандартам, запровадженим у розвинених і цивілізованих країнах [249, c. 283]. Проте це лише перші кроки з боку законодавця до побудови цілісної системи кримінальної юстиції стосовно неповнолітніх. Для повноцінного запровадження в Україні інститутів ювенальної юстиції та відновного правосуддя спочатку є необхідним здійснення низки заходів, зокрема: – науково-практичне обґрунтування необхідності та доцільності запровадження інституту ювенальної юстиції в Укарїні та шляхів його реалізації; – розроблення нормативно-правової бази, необхідної для запровадження інституту ювенальної юстиції, відновного правосуддя; – докорінне реформування судової та правоохоронної систем; – взаємодія всіх соціальних інститутів, що беруть участь у діяльності, пов’язаній із протидією злочинності неповнолітніх; – підготовка кваліфікованих спеціалістів для роботи в цій галузі; – підвищення ефективності співпраці державних і недержавних організацій з розглядуваних питань; – всебічна підтримка і розвиток спеціальних центрів відновного правосуддя в громаді. Зважаючи на те, що запровадження ювенальної юстиції в Україні являє собою тривалий, складний процес, основні функції щодо здійснення заходів із протидії злочинності неповнолітніх нині покладено на відповідні підрозділи ювенальної превенції Національної поліції України. 186 На основі проведеного дослідження, огляду великої кількості наукової літератури, ознайомлення з матеріалами практики ми виділили такі напрями вдосконалення діяльності підрозділів ювенальної превенції Національної поліції України щодо протидії злочинності неповнолітніх: 1) покращання рівня підготовки (перепідготовки) кадрів для роботи у відповідних підрозділах; 2) налагодження взаємодії між структурними підрозділами Національної поліції України та іншими суб’єктами протидії злочинності неповнолітніх; 3) удосконалення системи інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності Національної поліції України, пов’язаної з протидією злочинності неповнолітніх. Одразу слід зауважити, що визначений нами перелік напрямів удосконалення механізму протидії злочинності неповнолітніх не є вичерпним, адже ми зосередили свою наукову увагу на найактуальніших та найзлободенніших із них. Першим напрямом удосконалення розглядуваного механізму ми визначили покращання рівня підготовки (перепідготовки) кадрів для роботи у відповідних підрозділах Національної поліції України. Ця проблема не є новою. Наприклад, Г. М. Істоміна понад 20 років тому, досліджуючи питання, що стосується труднощів, які виникають у працівників інспекції у справах неповнолітніх, зосередила увагу на тому, що становище інспектора ускладнюється тим, що він однаковою мірою повинен володіти знаннями як педагогіки, так і юриспруденції. Педагог, який прийшов на роботу до інспекції, наприклад, без особливих труднощів знаходить контакт із підлітком, але відчуває значні труднощі, вирішуючи питання юридичного характеру. Юрист же, навпаки, досить легко орієнтуючись в питаннях застосування правових норм, стикається з труднощами, які виникають перед ним у зв’язку з некомпетентністю в педагогіці. Із бесід з інспекторами було з’ясовано, що як юристам, так і педагогам явно не вистачає знань з психології (на це вказали 90 % інспекторів). Відсутність таких 187 знань не дозволяє співробітнику інспекції правильно розібратись у причинах правопорушень, ускладнює контакт із підлітком та його батьками, не дає можливості налаштувати його на відверту розмову, уникнути конфліктної ситуації та ін. [70, c. 58]. Професійна безпорадність інспектора призводить, перш за все, до довгого періоду адаптації, створює невпевненість у своїх силах і можливостях, нерідко зумовлює передчасний перехід до іншого підрозділу. Низький професійний рівень украй негативно позначається на подальших періодах діяльності, він не компенсується повною мірою отриманим досвідом практичної роботи. Так звана короткочасна «перепідготовка» на різноманітних курсах не вирішує проблему [70, c. 63]. Досліджуючи організаційно-правові аспекти вдосконалення діяльності кримінальної міліції у справах неповнолітніх, О. В. Бакаєв та П. Д. Біленчук встановили, що окремі її співробітники не бажають широко займатися профілактичною роботою, тому що не вистачає як педагогічно підготовлених кадрів, так і належного соціального та матеріального забезпечення. Плинність кадрів, які працюють з неповнолітніми, в окремих регіонах сягає 70 %, а в середньому коливається на рівні 40–45 % щорічно [9, с. 326]. Говорячи про підрозділи ювенальної превенції Національної поліції України як основні підрозділи, на які сьогодні покладено обов’язок запобігання злочинності неповнолітніх, слід зазначити, що кількісний та якісний склад співробітників відповідних служб не зовсім відповідає завданням, що на них покладаються. Враховуючи специфіку завдань, що стоять перед підрозділами ювенальної превенції, більшість їхніх співробітників не мають достатнього досвіду роботи з категорією осіб, які серед практичних працівників обґрунтовано вважаються однією з найскладніших. Багатогранність завдань, покладених на підрозділи ювенальної превенції Національної поліції України, потребує від її працівників різної фахової підготовки, а саме поєднання негласних заходів (юридична освіта, навички ОРД) з профілактичною роботою, що передбачає знання девіантології (психології, педагогіки, наркології та ін.). 188 Як слушно з цього приводу зазначає Ю. Харук, суттєвою умовою успішної профілактики Кримінальної міліції у справах дітей (нині – підрозділи ювенальної превенції Національної поліції України) є правова освіта її працівників, знання законодавчої бази. Незнання чи нерозуміння законодавства в середовищі міліції може призводити до зайвого перевантаження себе та інших державних органів додатковою роботою. На практиці спостерігається деяке нерозуміння законодавства [240, c. 332]. Також доречним із цього приводу буде послатися на думку С. О. Лисенко, який вказує, що здійснення соціальної та виховної роботи з підлітками вимагає не тільки психолого-педагогічних знань та умінь, а й певних рис та якостей особистості правоохоронця [123, c. 112]. Л. І. Мороз, констатуючи невтішну ситуацію, що склалася, зазначає: ця служба в системі МВС не вважається провідною, вона комплектується не завжди найкращими працівниками, а матеріальна база формується за залишковим принципом (з того, що списано у провідних службах). Спеціальної підготовки фахівців для цієї служби практично немає (на відміну від інших служб), на сьогодні її не здійснює жодний вищий навчальний заклад системи МВС України, хоча відповідні пропозиції ініційовано та схвалено, але реальних кроків не здійснено. Наукові та методичні дослідження в інтересах цієї служби та на її замовлення не проводяться [230, c. 57]. Справедливим є зауваження П. В. Макушева стосовно того, що це досить складна та специфічна робота, якою можуть займатися далеко не всі співробітники, не кажучи вже про індивідуальну профілактичну роботу з підлітками та неблагополучними сім’ями. Невипадково за радянських часів під час добору кадрів для роботи в інспекціях у справах неповнолітніх залучали здебільшого фахівців із педагогічною або психологічною освітою. Сьогодні таку практику забуто [144]. А дарма, адже міжнародна спільнота неодноразово на цьому наголошувала. У змісті Конвенції ООН про права дитини відзначається, що держави-учасниці зобов’язані забезпечувати заклади, служби і органи, відповідальні за піклування за дітьми чи їхній захист, компетентним персоналом. Н. С. Юзікова з цього приводу вказує на те, що, незважаючи на позитивний 189 характер законодавчих змін щодо кримінального правосуддя відносно неповнолітніх, пов’язаного із залученням відповідних фахівців і служб, проблема всебічного ювенального захисту неповнолітніх не вирішується. Зокрема, відсутня спеціалізована підготовка фахівців (прокурорів, слідчих, суддів, адвокатів), які поряд із правовою підготовкою будуть озброєні знаннями педагогічного, психологічного напряму і соціальними практиками. Для слідчих, прокурорів і адвокатів, які беруть участь у кримінальному судочинстві у справах неповнолітніх, законодавець не передбачив навіть стажу роботи за спеціальністю чи іншої професійної підготовки [249, c. 364]. Деякі позитивні зрушення у справі підготовки спеціальних кадрів для роботи в підрозділах ювенальної превенції Національної поліції України все ж таки є. Наприклад, на базі ХНУВС здійснюється набір на факультет із підготовки фахівців для підрозділів превентивної діяльності Національної поліції України, проте, на жаль, зважаючи на відносно невелику кількість осіб, які навчаються за цим напрямом підготовки, говорити про «якісно нових» працівників з неповнолітніми по всій території України поки що завчасно. Загалом, для вирішення проблем, пов’язаних із забезпеченням кваліфікованими співробітниками підрозділів ювенальної превенції Національної поліції України, на нашу думку, варто було б у навчальних планах всіх вищих навчальних закладів системи МВС України та відповідних курсів підвищення кваліфікації передбачити окремі спеціальні курси, практикуми, присвячені питанням, що стосуються вивчення: – основ педагогічної майстерності; – особливостей психологічної сфери підлітків; – шляхів ефективнішої взаємодії підрозділів ювенальної превенції з іншими підрозділами Національної поліції України; – методів і засобів своєчасного отримання інформації щодо неповнолітніх, схильних до вчинення злочинів; – основних засад ювенальної юстиції, відновного правосуддя; – особливостей профілактики та протидії злочинності неповнолітніх. 190 Наступним, не менш важливим напрямом удосконалення механізму протидії злочинності неповнолітніх, є необхідність налагодження чіткої взаємодії між відповідними суб’єктами здійснення цієї діяльності. В організаційному аспекті взаємодія передбачає наявність постійних, що об’єктивно існують, взаємозв’язків між відповідними суб’єктами, що зумовлено їхньою функціональною єдністю та досягається у процесі погодженої діяльності та взаємного використання можливостей зазначених систем для досягнення як спільних, так і автономних завдань [130, c. 30]. Як слушно з цього приводу зазначає П. В. Ліщишин, найголовніше завдання сьогодні – це об’єднання зусиль у здійсненні узгоджених заходів та забезпеченні функціонування всіх організаційних засад, спрямованих на ефективність профілактики злочинності. Тільки спільними, чітко скоординованими діями правоохоронних, контрольних і владних органів, громадських організацій можна успішно протидіяти злочинності в усіх її проявах, а також запобігати їй. Ефективність взаємодії правоохоронних органів щодо протидії злочинності виражається безпосередньо у стані криміногенної ситуації, що склалася в тому чи іншому регіоні, додержанні конституційних прав громадян, реальному захисті їх від злочинних посягань. На підставі аналітичних вивчень розробляються конкретні заходи координаційного характеру з узгодження спільної діяльності правоохоронних та інших державних органів, плануються прокурорські перевірки з питань, що потребують негайного втручання, визначаються пріоритети наглядової роботи. Широко практикується і проведення міжвідомчих нарад, на які запрошуються керівники правоохоронних, контрольних органів та органів влади і місцевого самоврядування. За їхніми наслідками розроблялися та проводяться відповідні заходи, забезпечено дієвий контроль виконанням їх [205, c. 5]. У справі протидії злочинності саме неповнолітніх підрозділи ювенальної превенції Національної поліції України у проведенні профілактичної роботи серед неповнолітніх тісно взаємодіють з низкою відомств та міністерств, центральними органами виконавчої влади, громадськими організаціями, насамперед: – Міністерством освіти і науки України; 191 – Міністерством молоді та спорту України; – Міністерством охорони здоров’я України; – Міністерством соціальної політики України; – низкою громадських організацій. Підвищення ефективності взаємодії між цими суб’єктами також є одним із напрямів удосконалення механізму протидії злочинності неповнолітніх. Головним результатом взаємодії підрозділів ювенальної превенції Національної поліції України з МОН та Міністерством молоді та спорту України має бути: – проведення спільних заходів щодо популяризації та утвердження здорового способу життя молоді, організації змістовного її дозвілля; – спільна підготовка інформаційних листів із зазначенням інформації щодо запобігання насильству в сім’ї та дитячій бездоглядності, проведення семінарів, лекцій у загальноосвітніх та вищих навчальних закладах із залученням працівників поліції з питань запобігання і протидії насильству в сім’ї та дитячій бездоглядності; – надання працівниками загальноосвітніх шкіл та професійно-технічних училищ працівникам правоохоронних органів інформації про вживання наркотичних або алкогольних речовин їхніми учнями (дітьми, що перебувають на внутрішньошкільному обліку і становлять «групу ризику») – з метою проведення комплексу заходів ранньої профілактики; – проведення спільних нарад, обмін інформацією для подальшого здійсненя низки профілактичних заходів, метою яких є запобігання злочинності неповнолітніх. На сьогодні працівниками підрозділів ювенальної превенції Національної поліції України спільно з представниками органів овіти проводятьcя профілактичні рейди, наприклад: «Урок», «Сім’я», «Розшук», «Літо», «Підліток», «Канікули», «Різдвяні свята» «Дозвілля», «Комп’ютерний клуб», «Діти вулиці» та ін.; – проведення зустрічей працівників підрозділів ювенальної превенції Національної поліції України з членами батьківських комітетів загальноосвітніх 192 навчальних закладів з метою поширення інформації про стан злочинності неповнолітніх та основні профілактичні заходи; – підвищення загального освітнього рівня підлітків і молоді та рівня їхньої обізнаності та поінформованості про злочинність неповнолітніх і шляхи запобігання їй; – спільне створення в навчально-виховних закладах інформаційних стендів із зазначенням інформації про відповідальність дітей за вчинення правопорушень та приховування інформації про відомі їм правопорушення із зазначенням номерів телефонів «гарячих ліній», на які можна повідомити важливу інформацію про злочини, що сталися або готуються; – надання працівниками підрозділів ювенальної превенції Національної поліції України методичних рекомендацій педагогічним колективам із приводу того, як правильно організувати профілактичну роботу серед неповнолітніх; – проведення виступів, лекцій перед учнями середніх та середньо- спеціальних навчальних закладів з метою формування у підлітків правової свідомості, а також донесення до них інформації про стан злочинності неповнолітніх та особливості покарання за злочини, що вчиняються неповнолітніми. Але, на жаль, взаємодія відповідних державних органів із підрозділами ювенальної превенції у протидії злочинності неповнолітніх часто має формальний характер і не досягає поставленої мети. На неналежну взаємодію між працівниками правоохоронних органів із навчальними закладами вказує Г. М. Істоміна, яка зазначає, що керівники навчальних закладів, задля позитивного оцінювання їхньої роботи (закладу) загалом, вважають недоцільним інформувати співробітників органів внутрішніх справ про факти неналежної поведінки неповнолітніх. І навпаки, деякі керівники вважають за доцільне лише «поінформувати про факти неправомірної поведінки неповнолітніх», але самостійно не вживають жодних рішучих заходів педагогічного впливу, обмежуючись тільки «залякуванням підлітка міліцією» [70, с. 61–62]. 193 Щодо взаємодії між відповідними підрозділами Національної поліції України та Міністерством охорони здоров’я України, то вона має полягати в такому: – обмін інформацією про неповнолітніх осіб, які схильні до вживання наркотичних, токсичних речовин та алкогольних напоїв; – виявлення та постановка на облік неповнолітніх, які допускають немедичне вживання наркотичних засобів, психотропних речовин, проведення з ними індивідуально-профілактичної роботи; – виявлення та подальше вжиття заходів щодо дорослих осіб, які залучають неповнолітніх до вживання наркотичних засобів та алкоголю; – спільне встановлення та подальше вжиття низки заходів, спрямованих на ліквідацію каналів надходження наркотиків до неповнолітніх; – проведення спільних просвітницьких заходів (лекцій, тренінгів) серед молоді, спрямованих на профілактику алкогольної, тютюнової та наркотичної залежності молоді та запобігання цьому злу, запобігання поширенню в молодіжному середовищі ВІЛ/СНІДу, хвороб, що передаються статевим шляхом та інформування про можливість настання кримінальної відповідальності за означені вище діяння; – забезпечення безпеки дітей, які перебувають на оздоровленні, і для цього закріплення за оздоровчими закладами працівників поліції та, відповідно, подальше здійснення ними охорони публічного порядку і безпеки, проведення низки профілактичних заходів, спрямованих на безпечне перебування дітей в оздоровчих закладах. Взаємодія між відповідними підрозділами Національної поліції з Міністерством соціальної політики України має проявлятися у здійсненні таких заходів: – виявлення та подальший обмін інформацією про сім’ї, дітей та молодь, які перебувають у складних життєвих обставинах та потребують сторонньої допомоги; – обмін інформацією щодо виявлення сімей та, відповідно, дітей, які 194 опинились у складних життєвих обставинах через ухилення батьків від виконання батьківських обов’язків, з метою надання соціального захисту; – проведення спільних профілактичних бесід серед населення щодо недопущення насилля в сім’ї та жорстокого поводження з дітьми; – спільне виявлення та вилучення неповнолітніх, які займаються бродяжництвом та жебрацтвом; – здійснення спільних профілактичних рейдів серед неповнолітніх, які перебувають на обліку в підрозділах ювенальної первенції; – спільне проведення соціально-профілактичної та інформаційно- просвітницької роботи, спрямованої на запобігання складним життєвим обставинам сімей, дітей та молоді; – обмін статистичними та інформаційно-аналітичними матеріалами щодо проведеної соціальної роботи; – спільне вжиття низки заходів, спрямованих на виявлення фактів незаконного відчуження житла, що належить дітям, та подальше забезпечення відновлення прав таких дітей; – виявлення та постановка на облік дітей, схильних до систематичного залишення місця проживання; – забезпечення контролю та подальшого соціального супроводу неповнолітніх, яких було звільнено від відбування покарання з випробуванням, засуджено до покарань, що не пов’язані з позбавленням волі, або тих неповнолітніх, які відбули покарання та звільнилися з місць позбавлення волі; – здійснення індивідуальної профілактичної роботи з неповнолітніми, яких засуджено до покарання, не пов’язаного з позбавленням волі; – спільне проведення роботи щодо працевлаштування та профорієнтації неповнолітніх, які звільнилися з місць позбавлення волі, повернулися зі шкіл та профтехучилищ соціальної реабілітації. Наступним напрямом взаємодії, зважаючи на все більшу недовіру до правоохоронних органів з боку громадськості, є налагодження ефективного діалогу. Адже свого часу з цього приводу доречно говорив В. М. Кудрявцев: 195 «...треба ширше спиратися на суспільні сили, тобто на громадянське суспільство» [111, c. 33]. Як показує кримінологічна теорія та прогресивна світова практика протидії злочинності, у наборі засобів цієї діяльності не останнє місце займає саме громадськість як суб’єкт запобігання злочинності, що відіграє дуже важливу роль у справі обмеження злочинності, зменшення її «ціни» та рівня криміногенного потенціалу суспільства. Це питання особливо гостро стоїть для сучасної України, коли, за великим рахунком, окрім існування декларативного Закону України «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону» від 2000 р., здобутки громадськості у справі протидії злочинності та правопорушенням є незначними [85]. Міжнародний досвід показує, що тільки за участі суспільства можна повною мірою реалізувати виховний та ресоціалізаційний потенціал роботи з неповнолітніми. Основний канал та інструмент залучення суспільних інституцій до запобігання асоціальній поведінці неповнолітніх – громадські організації [210, c. 345]. Говорячи про зарубіжний досвід участі громадськості у протидії злочинності неповнолітніх, М. Г. Колодяжний зазначає, що фундаментальні міжнародні нормативно-правові документи у сфері запобігання злочинності неповнолітніх, розроблені на Сьомому та Восьмому конгресах ООН, до яких належать Пекінські правила та Ер-Ріядські керівні принципи, серед головних суб’єктів виділяють саме громадськість. Громадськість має потужний антикриміногенний потенціал, використання якого є вкрай актуальним для сучасної України. За умов мудрої державної політики, поступових та виважених кроків з боку органів кримінальної юстиції цілком можливо змістити акценти в бік значущості профілактичної діяльності різних суб’єктів запобігання злочинності. Головною метою такого процесу (через що свого часу пройшли провідні країни світу) має бути суттєве зниження рівня злочинності в Україні шляхом запобігання злочинності громадськістю як основним суб’єктом такої діяльності. При цьому скоротяться бюджетні витрати на утримання судових і 196 правоохоронних органів та, відповідно, зросте участь та особиста відповідальність кожного громадянина в загальній справі протидії злочинності [84]. За офіційними даними, на сьогоднішній день підрозділи ювенальної превенції активно співпрацюють із низкою громадських організацій, зокрема: міжнародною дитячою організацією ЮНІСЕФ; міжнародною організацією з питань запобігання торгівлі людьми «Ла-Страда Україна»; благодійною організацією «Вчителі за демократію та партнерство», релігійною організацією «Отчий дім», недержавною благодійною організацією «Український Центр Порозуміння». Однак слід вказати, що у процесі аналізу цілої низки вітчизняних відомчих нормативних актів, якими визначаються основні форми та методи взаємодії різних структурних підрозділів Національної поліції між собою та з іншими суб’єктами протидії злочинності неповнолітніх, ми не зустріли посилання на взаємодію з громадськістю. У зв’язку з цим пропонуємо такі напрями взаємодії працівників підрозділів ювенальної превенції Національної поліції України з громадськістю: – проведення широкої агітаційної роботи серед населення з метою формування у громадян позитивного ставлення до поліції та бажання допомагати на шляху протидії злочинності, у тому числі неповнолітніх; – розвиток співробітництва з громадськими організаціями, ЗМІ, релігійними спілками тощо; – активізація і сприяння новим формам участі громадськості в запобіганні злочинності неповнолітніх, у тому числі із залученням вчителів, батьків, піклувальників, меценатів, дячів культури, спорту, як за місцем проживання, так і в місцях навчання або роботи підлітків; – підняття на більш якісний, неформальний рівень взаємодії підрозділів ювенальної превенції Національної поліції України з навчальними закладами, залучення волонтерів, студентів вищих навчальних закладів відповідного освітнього спрямування до соціально-психологічного патронажу неповнолітніх, 197 яких утримувано в спеціальних виховних установах або які стоять на профілактичному обліку у відповідних підрозділах ювенальної превенції; – спільна підготовка та розповсюдження інформаційних матеріалів щодо ведення неповнолітніми здорового способу життя, а також про найбільш резонансні злочини, вчинені неповнолітніми, та кримінальне покарання за них; – спрямування потенціалу громадських організацій на проведення серед неповнолітніх інформаційно-просвітницької ідеологічної роботи щодо подолання деформації ідеалів, світогляду, а також підміни ціннісних орієнтирів підлітків; – ширше залучення громадських організацій (спортивних, мистецьких) до роботи із забезпечення корисної зайнятості та дозвілля неповнолітніх та ін. Позитивним кроком у справі взаємодії поліції з громадськістю є те, що нещодавно на сайті Національної поліції України зявився новий сервіс «Взаємодія поліції та громади» – інтерактивний багатофункціональний онлайн-проект, що сприяє налагодженню комунікації між поліцією та громадами міст і містечок України. Проект має два складники: сервіси «Спитай поліцейського» та «Електронний кабінет дільничного» (у процесі розроблення). Перший сервіс дає можливість містянам просто та швидко ставити питання поліції й отримувати на них відповіді-роз’яснення. Також на карті сервісу можна позначати небезпечні місця вашого району [26]. Нині сервіси перебувають у процесі розроблення, проте, сподіваємося, що якнайшвидше введення їх у дію сприятиме налагодженню тісної та ефективної взаємодії поліції з громадянами, підвищенню довіри між цими партнерами і на цій основі зниженню рівня антигромадських проявів з боку неповнолітніх. Окрім того, взаємодію має бути налагоджено між підрозділами ювенальної превенції Національної поліції України та ЗМІ. Така взаємодія на сьогодні має місце. З метою більш ефективного проведення розшуку дітей МВС України взаємодіє зі ЗМІ. Повідомлення про розшук безвісти зниклих дітей, а також їхні фотографії постійно публікуються у відомчих газетах МВС України, до того ж інформація надається для розміщення у рубриці «Розшук» на веб-сайті 198 Національної поліції України, і окремо – у відповідних рубриках веб-сайтів управлінь в областях. Активну участь у розшуку зниклих дітей бере громадська організація «Магнолія», якою був створений департамент «Служба розшуку дітей» для допомоги зниклим дітям та їхнім сім’ям. На 29 лютого 2017 р. завдяки співпраці громадськості, ЗМІ, поліції та «Служби розшуку дітей» вдалося розшукати 1 565 зниклих дітей. У листопаді 2017 р. громадська організація «Магнолія» приєдналась до Міжнародної федерації Missing Children Europe. Однак, незважаючи на позитивну роль ЗМІ в пошуку зниклих дітей, викликає занепокоєння щорічне зростання кількості злочинів, вчинених підлітками, внаслідок запозичення інформації з мережі Інтернет чи під впливом негативного контенту (інформація про виготовлення та розповсюдження наркоречовин, способи крадіжки грошей, виготовлення вибухівки тощо). Розв’язанню цих проблем має сприяти безумовне надання безпечного доступу дітей і молоді до мережі, навчання їх основ безпеки в Інтернеті. На окрему увагу потребує підвищення рівня просвітницької роботи з батьками щодо ризиків, які приховує в собі глобальна мережа, надання їм допомоги з питань захисту дітей від впливу шкідливої інформації. Важлива роль у цьому процесі належить педагогічним працівникам, які мають володіти формами і методами просвітницької роботи з учнями та їхніми батьками щодо уникання ризиків негативного контенту. Така діяльність має базуватися на знаннях наслідків негативного впливу інформації на дітей і молодь, умінні донести до дітей важливість інтернет-безпеки для забезпечення власного духовного та соціального благополуччя, психічної рівноваги [221, c. 305]. Тож, основними напрямами взаємодії підрозділів Національної поліції зі ЗМІ у сфері протидії злочинності неповнолітніх мають бути: – здійснення профілактичних заходів стосовно перевірок телевізійних програм, які можуть містити матеріали порнографічного характеру, відкриту чи завуальовану пропаганду жорстокості або насильства; 199 – створення циклу програм для дітей, головною метою трансляції яких має бути роз’яснення в доступній для дитячої психіки формі положень чинного законодавства (можливо, з оглядом правопорушень, вчинених дітьми, та, відповідно, особливостями покарання за вчинені ними діяння); – мінімізація негативного впливу на свідомість неповнолітніх та вжиття заходів, спрямованих на обмеження розповсюдження реклами алкогольної та тютюнової продукції в місцях масового відпочинку та концентрації неповнолітніх; – моніторинг всесвітньої комп’ютерної мережі Інтернет, який має бути спрямовано перш за все на виявлення та подальше блокування доступу до сайтів, на яких містяться порнографічні фото- чи відеоматеріали, а також такі, що тим чи іншим чином насаджують дітям культ насильства та жорстокості; – висвітлення в ЗМІ даних щодо стану злочинності неповнолітніх та основних негативних тенденцій її розвитку; – доведення до відома неповнолітніх через ЗМІ положень законодавства щодо відповідальності за вчинені правопорушення; – розширення мережі програм виховного характеру, спрямованих на підвищення рівня правової культури підлітків. Крім того, проблемним питанням є внутрішня співпраця – взаємодія між структурними підрозділами поліції та територіальними органами. Стримувальним чинником в об’єднанні зусиль працівників усередині підрозділу і територіальних підрозділів (підрозділу) служби є фактично встановлена система показників розкриття злочинів як оцінки діяльності оперативних працівників. Штучною перепоною в досягненні відповідної взаємодії є система показників роботи, що спрямовує на виконання роботи самостійно і відокремлено кожним підрозділом для урахування в статистичній звітності. Відповідна ситуація позначається на якості розкриття злочинів та незадовільному стані оперативного реагування, відсутності навичок співпраці різних оперативних служб щодо спільного оперативного впливу правоохоронних органів [16, c. 264]. 200 Підбиваючи підсумок викладеному вище, хотілося б зауважити, що згідно з результатами проведеного нами дослідження взаємодія між суб’єктами протидії злочинності неповнолітніх на практиці відбувається частіше за все формально, можна сказати поверхнево. У зв’язку з чим необхідно розробити комплексну програму, концепцію взаємодії суб’єктів протидії злочинності неповнолітніх. Наступним напрямом удосконалення механізму протидії злочинності неповнолітніх є якісне покращання системи інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності Національної поліції України, зокрема її підрозділів ювенальної превенції. Оптимальна організація запобігання злочинам неможлива без її всебічного, якісного інформаційного забезпечення. Воно необхідне для ефективного управління відповідними процесами, прогнозування, науково обґрунтованого і предметного планування боротьби зі злочинністю, координації, забезпечення злагодженої роботи її суб’єктів, дієвого контролю виконання й об’єктивного оцінювання результатів зробленого. Не дарма кажуть: «Хто володіє інформацією – володіє світом». Її відсутність – це заздалегідь безрезультатна робота, можна сказати, робота «навмання» [27, c. 54]. Інформаційно-аналітичне забезпечення протидії злочинності – це заснована на правових, організаційних, технічних і методичних засадах цілеспрямована діяльність зі збирання, перероблення,зберігання та подальшого використання інформації, необхідна для ефективного функціонування системи протидії злочинності [42, c. 31]. При цьому слід вказати, що інформація повинна бути якомога більш повною, реально віддзеркалювати стан злочинності та причин, що її зумовлюють. На жаль, справи на практиці дещо інші. Несвоєчасно, подекуди неповно, поверхнево здійснюється збір і подальший аналіз інформації щодо тих процесів, які тим чи іншим чином впливають на стан злочинності неповнолітніх. Як зазначає О. Г. Кальман, отримання такої інформації та її аналіз пов’язано з певними проблемами, основною з яких є розосередженість обліку злочинів за окремими відомствами. Кримінально-правова статистика ведеться в Державній 201 судовій адміністрації України, МВС України, прокуратурі, митних органах, Службі безпеки України. Кожен з указаних правоохоронних органів досить часто допускає суттєві помилки при заповненні документів первинного обліку і статистичної звітності. Внаслідок цього інформація про стан злочинності, її структуру, динаміку та ефективність роботи з протидії їй стає недостовірною і неточною. Це створює умови для відомчого впливу, викривлення державної статистичної звітності, маніпуляцій з цифровими показниками, уявної, а не реальної оптимізації діяльності щодо протидії та запобігання злочинності в державі. Нинішня система збирання показників кримінально-правової статистики про злочинність через відомчий підхід до неї не сприяє формуванню об’єктивної й достовірної картини про стан злочинності в країні та про результати роботи правоохоронної системи. Ситуація, що склалася, негативно впливає й на використання статистичних даних для визначення тенденцій, стратегії й тактики протидії злочинності та іншим правопорушенням [75, с. 49]. Майже ні в кого не викликає сумнівів той факт, що чинна система реєстрації оперативно-розшукової та слідчої інформації, особливо у правоохоронних органах України, фактично мало пристосована і неефективна для використання в розкритті та розслідуванні злочинів. Проте проблема одержання об’єктивної інформації на всіх стадіях протидії злочинності є однією з найбільш значних і актуальних. Її характер і види можуть змінюватися залежно від динаміки розвитку криміногенної ситуації та моделювання обставин вчиненого злочину. Однак непорушним і беззаперечним при цьому завжди є один із критеріїв її добору  зв’язок із подією злочину [16, c. 256]. Чинна система реєстрації заяв та повідомлень громадян у системі органів МВС призводить до того, що цей орган зацікавлений у кількості зареєстрованих повідомлень. Пояснюється це тим, що вже під час реєстрації або відмові в цій реєстрації працівники можуть у подальшому маніпулювати з відсотком розкриття злочинів. Реєстрація ж цих заяв і повідомлень викривляє загальну картину стану злочинності в країні. 202 З метою підвищення достовірності кримінальної статистики було запропоновано зміну функції реєстрації злочинів із переведенням її з системи МВС до органів Державної служби статистики України. На сучасному етапі це питання знову порушується, оскільки статистичні дані щодо злочинності і результати протидії їй є найважливішою та найбільш використовуваною емпіричною базою як для науки, так і для практики. Необхідність оптимізації діяльності правоохоронних органів актуалізує вимогу щодо роз’єднання процесів управління правоохоронною діяльністю і процесів формування статистичної звітності. Зараз ці функції об’єднано в системі органів МВС, що і призводить до тих негараздів, які відбуваються на практиці [241, c. 260]. Власне кажучи, на сьогодні вітчизняні органи кримінальної юстиції конструюють злочинність, використовуючи при цьому широкий арсенал методів перекручування статистики та спотворення відповідних даних. За допомогою різноманітних засобів можна домогтися як суттєвого покращання стану боротьби зі злочинністю на території обслуговування, так і її погіршення. Наприклад, можна підвищити відсоток розкриття злочинів або збільшити кількість зареєстрованих злочинів певної категорії, покращити реєстраційну дисципліну або різко знизити її показники у попередній період тощо. З певною мірою умовності можна сказати, що головні баталії зі злочинністю нині відбуваються саме на папері, а інструментами цієї боротьби слугують відомча статистика й математичні дії. Існує багато пояснень цьому. Необхідно враховувати і низький професійний рівень працівників правоохоронної системи, і занепад професійно орієнтованої науки, і комерціоналізацію правоохоронної діяльності, і правовий нігілізм населення [131]. Враховуючи ті недоліки, що існують упродовж десятиріч, необхідно викоренити практику оцінювання роботи правоохоронних органів за валом показників; покласти край гонитві за нарощуванням результатів роботи шляхом викриття дріб’язкових правопорушень; не допускати приховування злочинів від обліку; запровадити нові критерії оцінювання діяльності правоохоронних органів, 203 що відбивали б реальні результати службової діяльності та виходили з об’єктивних статистичних показників, в основу яких покладено судові рішення; розробити єдину систему державної реєстрації та обліку злочинів, розслідування та розгляду кримінальних справ у судах [75, с. 51]. Інформаційне забезпечення запобіжної діяльності потребує розвитку й удосконалення. Необхідне розроблення його теоретичної концепції на основі єдиної науково-технічної політики, пов’язаної зі створенням і упровадженням нових ефективних інформаційних систем реєстрації й обліку злочинів і злочинців, налагодженням більш повного, ніж зараз, відбиття в носіях інформації відомостей про причини й умови злочинів. Одночасно вдосконалення статистичної звітності передбачає скорочення надлишкових її форм, непотрібних показників [27, c. 56]. В. М. Бесчастний із цього приводу вказує на об’єктивну потребу створення відповідного Центру при Раді національної безпеки України, що здійснюватиме функції аналізу, координації та контролю. Подібна структура могла б одночасно відігравати роль основного довідково-інформаційного концентратора і координувати роботу всіх правоохоронних та інших органів України в напрямі організаційного, методичного та інформаційного забезпечення протидії злочинності. У структурі Центру необхідно створити потужну інформаційну службу, яка обслуговуватиме спільні банки даних правоохоронних органів із використанням автоматизованих систем оброблення інформації та єдиних класифікаційних ознак. Ці банки може бути сформовано через комп’ютерну мережу за спеціальними кодами та відповідними допусками до різних обсягів інформації з обов’язковим використанням аналогічної інформації Інтерполу, Європолу, координаційних бюро країн СНД тощо [16, c. 258]. Щодо профілактики правопорушень серед неповнолітніх Я. М. Квітка вказує на необхідність створення єдиного довідкового відділу, який би обробляв всю інформацію про використання працівниками правоохоронних органів методів запобігання злочинності та правопорушенням неповнолітніх, а також цифрового аналізу та довідкового матеріалу. 204 Для цього повинні працювати єдині інформаційні програми, у яких мають бути: напрями і види діяльності із запобіганя правопорушенням серед неповнолітніх; відомості про стан злочинності та правопорушень серед неповнолітніх на території обслуговування підрозділу; перелік законодавчих актів, що регламентують діяльність із запобігання правопорушенням серед неповнолітніх; відомості про всі установи, які мають причетність до цієї проблеми; дані про неповнолітніх, які перебувають на обліку; відомості про неповнолітніх, які втекли з дому (інтернатів, центрів медико-соціальної реабілітації, дитячих притулків, шкіл і училищ соціальної реабілітації); відомості про громадські організації, благодійні фонди, які займаються проблемами запобігання правопорушенням серед неповнолітніх [75, c. 250–251]. На сьогодні склалася така ситуація, що інформаціно-аналітичне забезпечення є формою реагування на нові відомчі настанови і тому має епізодичний характер змін та перетворень. Вихід із ситуації, що склалася, ми бачимо в реалізацї таких заходів: – активне використання сучасних технологій на базі розширення інформаційно-аналітичної основи запобіжної діяльності; – створення системи інформації, заснованої на єдиному банку даних, що містив би у собі відомості про ті процеси, що плинуть у сфері протидії злочинності, у тому числі злочинності неповнолітніх; – оптимізація структури та напрямів діяльності підрозділів Національної поліції України таким чином, щоб статистичні дані були узгодженими та зведеними до єдиних показників; – здійснення глобальної комп’ютеризації інформаційних обліків та, відповідно, забезпечення доступу оперативних підрозділів усіх рівнів до цієї інформації (надання сучасної комп’ютерної техніки, відповідного програмного забезпечення, супутникового зв’язку тощо); – забезпечення оперативних підрозділів довідковою, оперативно- розшуковою, статистичною, архівною та іншою інформацією, що необхідна їм у 205 зв’язку з виконанням службових обов’язків із запобігання злочинності неповнолітніх; – забезпечення конфіденційності інформації в банку даних; – активне упровадження типових автоматизованих систем даних, запровадження єдиної політики інформаційного забезпечення; – підвищення оперативності надходження та, відповідно, отримання інформації з відповідних баз даних. Підбиваючи підсумок питанням щодо напрямів удосконалення функціонування механізму п–ротидії злочинності неповнолітніх, слід відзначити, що з метою досягнення бажаного результату треба шукати нових, більш ефективних заходів щодо профілактики ювенальної деліквентності. Саме період переходу від дитинства до дорослості є найбільш складним для молодої особи, і обов’язок державних органів, установ, громадськості полягає в тому, щоб забезпечити безболісний процес соціалізації й адаптації до проживання в соціумі. Створення системи ювенальної юстиції в Україні є передумовою розвитку демократичних засад судочинства для неповнолітніх. Актуальною в цьому напрямі залишається проблема підвищення фахової компетенції осіб, які здійснюють заходи протидії злочинності неповнолітніх, їхнього психолого-педагогічного рівня, вміння працювати у взаємодії різних установ, служб, організацій. Крім того, важливим напрямом удосконалення механізму протидії злочинності неповнолітніх є покращання системи інформаціно-аналітичного забезпечення цієї діяльності. Переоцінити значення інформації складно, адже саме вона складає основу емпіричної бази як для науки, так і для практики та слугує базисом для вдосконалення. Вирішувати цю проблему варто комплексно, силами одних тільки підрозділів ювенальної превенції Національної поліції України подолати її просто неможливо, з огляду на що має бути налагоджено тісну взаємодію між Національною поліцією України та низкою соціальних інститутів, які повинно 206 бути об’єднано спільними цілями й завданнями, а їхня скоординована діяльність повинна мати плановий, системний характер. Висновки до розділу 2 Викладене в цьому розділі дозволяє сформулювати такі основні висновки та пропозиції. Ефективність функціонування механізму протидії злочинності неповнолітніх безпосередньо залежить від якості його організації. Цей механізм можна порівняти з годинником, який складається з багатьох елементів, що тісно взаємопов’язані між собою, і вихід з ладу одного з них згубно вливає на механізм загалом. Так і механізм протидії злочинності, що існує в межах певної системи, складається з елементів, які в цілісності, взаємозалежності та взаємозв’язку утворюють об’єднання цих частин в ціле та забезпечують нормальне його функціонування. Говорячи про цільову спрямованість діяльності суб’єктів протидії злочинності, слід вказати, що її спрямовано на виявлення та нейтралізацію її причин та умов. Саме цілеспрямованість є основою і змістом діяльності суб’єктів протидії злочинності неповнолітніх. Метою протидії злочинності неповнолітніх є реальне зниження рівня цього виду злочинності, нейтралізація дії криміногенних чинників, що її детермінують, і досягнення на цій основі позитивних змін в її динаміці і структурі. Вказану мету може бути реалізовано за декількох умов, зокрема: – здійснення в масштабах держави заходів з метою усунення негативних явищ і процесів, що сприяють злочинності неповнолітніх, і подальше створення належних умов життя та виховання підлітків; – усунення та нейтралізація антигромадського впливу на неповнолітніх з боку дорослих осіб (батьки, опікуни, вихователі, особи, які раніше були засуджені та ін.); 207 – взаємодія між усіма суб’єктами, які здійснюють заходи протидії злочинності неповнолітніх, якнайширше залучення до цієї роботи громадськості; – всебічне підвищення ролі й авторитету сім’ї в суспільстві як основного осередку формування особистості підлітків на основі вдосконалення соціально- економічних умов, стабілізації політичної, ідеологічної, моральної сфери життєдіяльності держави. Важливе значення для правильного функціонування механізму протидії злочинності має правильний вибір об’єкта кримінологічного впливу як одного з елементів механізму протидії злочинності неповнолітніх. У цій якості може виступати все те, на що посягає даний вид злочинності: це різні явища та процеси, такі, як детермінанти злочинності неповнолітніх, власне самі правопорушення та їхні види, особи, на яких спрямовано запобіжний вплив. Механізм протидії злочинності неповнолітніх реалізується на різних рівнях, усі вони мають власні змістовні характеристики. Кожному рівню відповідає окремий, притаманний тільки йому набір елементів. Логічність і ієрархічність рівнів випливає із законів діалектики – від загального до конкретного, що є взаємозумовленими і взаємопов’язаними. Саме на цих рівнях проявляються супутні суспільні процеси і відповідні форми кримінологічного впливу з тільки їм властивими способами, засобами, методами. Говорячи про рівневий, ступеневий характер протидії злочинності неповнолітніх, слід мати на увазі його як вертикальну, так і горизонтальну будову, що підкреслює взаємозв’язок та взаємозумовленість форм кримінологічного впливу на злочинність неповнолітніх. У рівневому характері механізму протидії злочинності неповнолітніх поєднуються різні ознаки, головною з яких, безумовно, є спільна спрямованість суб’єктів взаємодії на отримання позитивного результату. Оскільки об’єкт запобіжного впливу поєднує в собі сукупність різних негативних явищ і процесів, то, безсумнівно, і рівні протидії їм будуть різними, а методи запобіжного впливу зумовлюватимуться особливостями цих негативних явищ. Органічно поєднуючи заходи протидії, що здійснюються на загальносоціальному, спеціально-кримінологічному і індивідуальному рівнях, 208 забезпечується ефективний вплив на причини й умови, що сприяють злочинності неповнолітніх, та в кінцевому підсумку досягається зниження рівня цього виду злочинності. Говорячи про суб’єкти протидії злочинності неповнолітніх, слід приділити увагу суб’єктивному людському чиннику, піднявши його на більш високий рівень, адже саме кваліфіковані, обізнані з особливостями і специфікою роботи з цією категорією осіб співробітники здатні керувати механізмом протидії з найбільшою ефективністю. В Україні на сьогодні ще не сформовано цілісної системи суб’єктів протидії злочинності неповнолітніх. Незважаючи на те, що в державі існує досить розгалужена мережа державних закладів з охорони дитинства, запобігання злочинності серед неповнолітніх і її профілактики, все ж таки їхня діяльність не є достатньо ефективною. Це зумовлено низкою причин, зокрема: браком коштів, плинністю кадрів, які спеціалізуються саме на роботі з підлітками, формалізмом у роботі й відсутністю індивідуального підходу до кожного неповнолітнього, а також численними прогалинами в законодавстві. Лише скоординована, без дублювання, об’єднана загальною метою та зацікавленістю в її досягненні, забезпечена організаційно, соціально зумовлена, політично підтримана та науково обґрунтована робота системи відповідних суб’єктів протидії злочинності неповнолітніх є найбільш ефективною. Вона повинна базуватися на багаторічному досвіді протидії злочинності саме в цьому напрямі. Підвищення ефективності функціонування механізму протидії злочинності неповнолітніх є злободенною та нагальною проблемою суспільства, розв’язання якої знаходиться в різних взаємопов’язаних площинах: соціально-політичній, соціально-економічній, ідеологічній, морально-психологічній та ін. Її вирішення дозволить поставити під контроль розвиток кримінальної ситуації, пов’язаної зі злочинністю неповнолітніх, створити об’єктивні основи успішної протидії їй, усунути та нейтралізувати причини й умови, що її породжують. 209 Удосконалення функціонування механізму протидії злочинності неповнолітніх має базуватися на комплексному застосуванні низки заходів, як традиційно використовуваних у запобіжній діяльності, так і нових, продиктованих вимогами часу. До напрямів удосконалення діяльності підрозділів Національної поліції України щодо протидії злочинності неповнолітніх слід віднести: покращання рівня підготовки (перепідготовки) кадрів для роботи у відповідних підрозділах Національної поліції України; налагодження ефективної взаємодії між Національною поліцією України та іншими суб’єктами протидії злочинності неповнолітніх; удосконалення системи нормативно-правового, інформаційно- аналітичного, організаційного, наукового забезпечення діяльності Національної поліції України, пов’язаної з протидією злочинності неповнолітніх. 210 ВИСНОВКИ У результаті комплексного наукового дослідження теоретико-прикладних засад функціонування механізму протидії злочинності неповнолітніх здійснено теоретичне узагальнення та надано практичне бачення його особливостей і закономірностей, сформульовано низку концептуальних висновків, пропозицій та рекомендацій, спрямованих на досягнення мети дисертаційного дослідження. Основними з них є такі: 1. Злочинність неповнолітніх – це складне, багатовимірне, соціальне, історично зумовлене негативне явище, що являє собою самостійний вид у структурі загальної злочинності зі специфікою як щодо особи злочинця, так і щодо причин та умов, які її породжують, показників, що її характеризують, та заходів протидії. Вона являє собою найбільш негативну частину девіантної поведінки неповнолітніх, а злочини неповнолітніх характеризуються значною суспільною небезпечністю. 2. Важливим етапом феноменологічного дослідження злочинності неповнолітніх є кримінологічний аналіз історичного досвіду протидії цьому виду злочинності, який здійснено крізь призму основних джерел і пам’яток давньоруського і феодального права, а також цілої низки законодавчих актів більш пізнього історичного періоду. Констатовано, що значна кількість наукових досліджень означеної проблематики, безумовно, свідчить про її актуальність і злободенність на різних етапах розвитку суспільства, нерозривний діалектичний зв’язок минулого і сьогодення та логічне спрямування наукового пошуку в майбутнє. Знання про сутність і ґенезу злочинності неповнолітніх у контексті комплексного підходу, тенденцій історичного процесу, сучасного наукового дискурсу стосовно ознак та характеру цього небезпечного соціального явища реальної дійсності, форми і методи протидії якому формувалися століттями, є міцною основою для їх вдосконалення та оптимізації. 3. Під правовим забезпеченням протидії злочинності неповнолітніх запропоновано розуміти систему нормативно-правових актів, які забезпечують 211 існування правового поля, у межах якого безпосередньо відбувається діяльність, пов’язана з протидією цьому явищу шляхом визначення її завдань, цілей, принципів, суб’єктів, що її здійснюють, а також форм і методів реалізації запобіжних заходів. Встановлено, що сучасний правовий складник механізму протидії злочинності неповнолітніх є розбалансованим, характеризується відсутністю концептуальної цілісності. В Україні на сьогодні не створено системної та дієвої нормативно-правової бази щодо регулювання діяльності, пов’язаної з протидією злочинності неповнолітніх, у зв’язку з чим обґрунтовано необхідність прийняття окремого закону «Про протидію злочинності неповнолітніх». Такий закон став би нормативно-правовою основою визначення пріоритетних напрямів діяльності відповідних суб’єктів у контексті реагування на нові форми і способи вчинення протиправних діянь неповнолітніми, регулюючи сам механізм протидії злочинності неповнолітніх. Передумовами до упровадження такого закону визначено: відповідність до всіх вимог міжнародних правових документів у сфері протидії злочинності неповнолітніх і положень Конституції України; визначення понять, що стосуються протидії злочинності неповнолітніх; окреслення чіткого кола об’єктів та суб’єктів протидії, закріплення їх прав і обов’язків, визначення безпосередньо тих заходів, які повинні реалізовуватись ними у процесі протидії злочинності неповнолітніх; закріплення правових гарантій осіб, включених до сфери профілактичного впливу, тощо. 4. На підставі аналізу кількісно-якісних показників злочинності неповнолітніх зафіксовано, що вони мають суперечливий характер і неоднозначну спрямованість. Починаючи з 2012 р. спостерігається динамічне зниження кількості злочинів, учинених неповнолітніми або за їх участі. За цей період кількість зареєстрованих злочинів зменшилася більше ніж у три рази – з 17,9 тис. у 2011 р. до 5,608 тис. у 2017 р. Питома вага цих злочинів останніми роками становить 4–5 %, що в рази менше, ніж 10 років тому. Поступово зменшується і питома вага неповнолітніх злочинців у загальній кількості засуджених осіб і 212 становить близько 4 %. Коефіцієнт злочинної активності неповнолітніх останніми роками є значно нижчим, ніж серед дорослих злочинців. Структура злочинності неповнолітніх відрізняється від структури злочинності дорослих обмеженістю кримінальної відповідальності за вчинення окремих злочинів, які належать переважно до п’яти груп: злочини проти власності (74 %), злочини проти життя та здоров’я особи (9 %), злочини проти безпеки руху та експлуатації транспорту (6 %), злочини проти громадського порядку та моральності (3,5 %), злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їхніх аналогів або прекурсорів та інші злочини проти здоров’я населення (3 %). Серед злочинів проти власності переважають крадіжки – 82 %, грабежі – 11 %, шахрайства –4 % та розбої – близько 3 %. При цьому залишається досить суттєвою питома вага кожного з видів цих злочинів у структурі загальнокримінальної злочинності – близько 10 %. Частка неповнолітніх серед осіб, які вчинили злочини у складі групи, останніми роками є досить стабільною й дорівнює 50–60 %. Регіональна структура й динаміка злочинності неповнолітніх у більшості регіонів не збігається з показниками злочинності дорослих. За абсолютними показниками передують Одеська, Дніпропетровська, Харківська, Донецька, Запорізька, Житомирська й Вінницька області. У Чернівецькій, Черкаській і Тернопільській областях ці показники є найнижчими. Незначну частину злочинів, учинених неповнолітніми (менше 2 %), виявлено на залізницях. Абсолютна більшість злочинів (90 %) вчиняється неповнолітніми поблизу або безпосередньо за місцем проживання чи навчання. Міська злочинність співвідноситься з сільською у пропорції 2 до 1; третину всіх злочинів було скоєно в обласних центрах. 5. Встановлено наявність таких тенденцій злочинності неповнолітніх: підвищення кримінальної активності неповнолітніх; переважно груповий характер вчинення злочинів; омолодження злочинності неповнолітніх; високий рівень латентності злочинності неповнолітніх; поширення застосування насильства неповнолітніми особами під час вчинення злочинів; збільшення 213 кількості неповнолітніх жіночої статі, які беруть участь у вчиненні злочинів; почастішання випадків застосування вогнепальної зброї при вчиненні злочинів неповнолітніми; переважно корислива спрямованість цього виду злочинності; збільшення випадків участі неповнолітніх у злочинній діяльності разом із дорослими тощо. Зафіксовано диверсифікацію злочинності неповнолітніх, тобто поступове освоєння неповнолітніми тих форм злочинної активності, що традиційно притаманні дорослим злочинцям, як, наприклад, вимагання, незаконне поводження зі зброєю, вчинення злочинів у складі організованих груп, спеціалізація на певних видах злочинних дій, багатоепізодність злочинів. Специфіка розглядуваного виду злочинності зумовлена низкою негативних чинників, що характеризують українське сьогодення. Констатується відсутність єдиних методологічних підходів до розуміння детермінант злочинності неповнолітніх. Нагальною вбачається потреба у розробці цілісної методологічно об’єднаної й емпірично обґрунтованої кримінологічної за своєю суттю концепції детермінації розглядуваного виду злочинності. Потрібні комплексний підхід, системне спостереження та наукове дослідження негативних процесів, що відбуваються в середовищі неповнолітніх. Адже рівень злочинності неповнолітніх – своєрідний барометр, що вказує на морально-психологічний стан суспільства. 6. Під механізмом протидії злочинності неповнолітніх запропоновано розуміти наявний у межах конкретної системи заходів політичного, правового, організаційно-управлінського, ідеологічного, соціально-психологічного та іншого характеру один з елементів взаємодії, що являє собою сукупність форм, методів і засобів, за допомогою яких органами кримінальної юстиції, спеціальними установами, органами і службами у справах дітей здійснюється різноманітна діяльність, спрямована головним чином на виявлення, усунення або нейтралізацію широкого кола причин і умов, що сприяють вчиненню злочинів неповнолітніми, поновлення їх законних прав та інтересів, а також усунення наслідків злочинних діянь. До елементів механізму протидії злочинності неповнолітніх належать: цілі, завдання, суб’єкти, об’єкти, рівні, принципи, правове забезпечення цієї діяльності 214 та напрями її вдосконалення. Концепція механізму протидії злочинності неповнолітніх охоплює не лише його складники та базові характеристики, а й ідеологію, онтологічні основи та найважливіші умови його побудови і функціонування, що є додатковим аргументом на користь позиції про динамічність, функціональність і комплексність механізму протидії злочинності неповнолітніх та взаємозумовленість цих характеристик. 7. Метою протидії злочинності неповнолітніх є реальне зниження рівня злочинності неповнолітніх, нейтралізація дії криміногенних чинників, що її детермінують, і досягнення на цій основі позитивних змін в її динаміці і структурі. Завданнями протидії злочинності неповнолітніх є: приведення у відповідність до сучасних соціально-економічних реалій процесу переходу на якісно новий рівень протидії злочинності неповнолітніх; забезпечення комплексного характеру протидії злочинності неповнолітніх; забезпечення функціональної й організаційної єдності суб’єктів протидії злочинності неповнолітніх; налагодження тісного взаємозв’язку правоохоронних органів з державними органами виконавчої влади в межах наданих їм законом повноважень щодо реалізації завдань протидії злочинності неповнолітніх; спрямування діяльності громадських організацій на реалізацію низки заходів щодо протидії злочинності неповнолітніх; перехід до відновного правосуддя як альтернативного способу реагування на злочини, вчинені неповнолітніми; поглиблення аналітичної роботи з метою прогнозування рівня злочинності неповнолітніх та визначення тенденцій її поширення; приведення стану правового забезпечення протидії злочинності неповнолітніх у відповідність до криміногенних реалій у державі та міжнародного досвіду. До системи принципів протидії злочинності неповнолітніх віднесено: законність, гуманізм, демократизм, гласність, системність та науковість. 8. Об’єктами протидії злочинності неповнолітніх є відповідні детермінанти, криміногенне середовище формування особи неповнолітнього злочинця та окремі негативні риси неповнолітніх злочинців. Що стосується організаційного контуру 215 механізму, то його об’єктами є координація діяльності суб’єктів протидії та організаційно-правове забезпечення цього процесу. Механізм протидії злочинності неповнолітніх реалізується на різних рівнях, усі вони мають власні змістовні характеристики. Кожному рівню відповідає окремий, притаманний тільки йому набір елементів. Логічність і ієрархічність рівнів випливає із законів діалектики – від загального до конкретного, що є взаємозумовленими і взаємопов’язаними. Саме на цих рівнях проявляються супутні суспільні процеси і відповідні форми кримінологічного впливу з тільки їм властивими способами, засобами, методами. Говорячи про рівневий, ступеневий характер протидії злочинності неповнолітніх, слід мати на увазі його як вертикальну, так і горизонтальну будову, що підкреслює взаємозв’язок та взаємозумовленість форм кримінологічного впливу на злочинність неповнолітніх. Заходи протидії злочинності неповнолітніх здійснюються на загальносоціальному, спеціально-кримінологічному та індивідуальному рівнях, чим забезпечується ефективний вплив на причини й умови, що сприяють злочинності неповнолітніх, і в кінцевому підсумку досягається зниження рівня цього виду злочинності. 9. Суб’єктами протидії злочинності неповнолітніх є наявна в межах протидії злочинності система органів державної влади і місцевого самоврядування, посадових осіб, окремих громадян, діяльність яких спрямована на вирішення стратегічних і тактичних завдань із виявлення та нейтралізації причин і умов, що сприяють поширенню злочинності серед неповнолітніх. Відстоюється думка про тісний взаємозв’язок, взаємозалежність суб’єктів протидії злочинності неповнолітніх. Визначено вимоги, яких слід дотримуватися для того, щоб суб’єкти протидії злочинності неповнолітніх являли собою не просту сукупність органів, організацій, установ та окремих громадян, а цілісну систему, а саме: чітке визначення кола суб’єктів протидії злочинності неповнолітніх; розмежування компетенції та узгодженість дій між ними; точне визначення та неухильне виконання завдань та функцій кожного з суб’єктів; збалансованість розвитку 216 вертикальних і горизонтальних зв’язків між суб’єктами протидії злочинності неповнолітніх; забезпечення належного рівня взаємодії та координації їх діяльності; усунення паралелізму й дублювання в роботі суб’єктів протидії злочинності неповнолітніх; створення координуючого організаційного центру управління діяльністю суб’єктів протидії злочинності неповнолітніх. 10. Підвищення ефективності функціонування механізму протидії злочинності неповнолітніх є злободенною та нагальною проблемою суспільства, розв’язання якої знаходиться в різних взаємопов’язаних площинах: соціально- політичній, соціально-економічній, ідеологічній, морально-психологічній та інших. Її вирішення дозволить поставити під контроль розвиток кримінальної ситуації, пов’язаної зі злочинністю неповнолітніх, створити об’єктивні основи успішної протидії їй, усунути та нейтралізувати причини й умови, що її породжують. Удосконалення функціонування механізму протидії злочинності неповнолітніх має базуватися на комплексному застосуванні низки заходів, як традиційно використовуваних у запобіжній діяльності, так і нових, продиктованих вимогами часу. Ключовим напрямом удосконалення повинне стати запровадження в Україні інститутів ювенальної юстиції, відновного правосуддя та переходу від каральної моделі до реінтеграційної та реституційної, передумовами до чого є: науково-практичне обґрунтування необхідності та доцільності запровадження цих практик в Україні та визначення шляхів їх реалізації; розробка відповідної нормативно-правової бази; докорінне реформування судової та правоохоронної систем; взаємодія всіх соціальних інститутів, що беруть участь у діяльності, пов’язаній із протидією злочинності неповнолітніх; підготовка кваліфікованих спеціалістів для роботи в цій галузі; підвищення ефективності співпраці державних і недержавних організацій з розглядуваних питань; всебічна підтримка і розвиток спеціальних центрів відновного правосуддя тощо. До напрямів удосконалення діяльності підрозділів Національної поліції України щодо протидії злочинності неповнолітніх віднесено: покращення рівня 217 підготовки (перепідготовки) кадрів для роботи у відповідних підрозділах Національної поліції України; налагодження ефективної взаємодії між Національною поліцією України та іншими суб’єктами протидії злочинності неповнолітніх; удосконалення системи нормативно-правового, інформаційно- аналітичного, організаційного, наукового забезпечення діяльності Національної поліції України, пов’язаної з протидією злочинності неповнолітніх. 218 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 1. Абросімова Ю. А. Злочинність неповнолітніх та запобігання їй на регіональному рівні: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2007. 20 с. 2. Аванесов Г. А. Криминология. Москва: Акад. МВД СССР, 1984. 500 с. 3. Александров Ю. В. Кримінологія: курс лекц. Київ: МАУП, 2002. 295 с. 4. Анатольєва О. І. Правове регулювання боротьби з безпритульністю, бездоглядністю та правопорушеннями неповнолітніх в УРСР у 20-х роках ХХ ст.: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.01. Київ, 2003. 20 с. 5. Антонян Ю. М. Предупреджение преступности несовершеннолетних (в помощь лектору). Москва: Знание, 1982. 40 с. 6. Апатенко С. Н. Ювенальная юстиция в системе государственной молодежной политики // Становление ювенальной юстиции в России: опыт, проблемы и перспективы: материалы круглого стола Гос. Думы ФС РФ. URL: http://www.juvenilejustice.ru/documents/doc3/ss/us1 (дата звернення: 10.09.2018). 7. Бабаїв М. М., Миньковский Г. М. Преступность несовершеннолетних и ее предупреждение. Москва: Знание, 1971. 39 с. 8. Бабакін В. М. Окремі аспекти злочинної поведінки осіб молодіжного віку за характером і спрямованістю. Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ. 2013. № 1 (60). С. 51–58. 9. Бакаєв О. В. Організаційно-правові аспекти удосконалення діяльності кримінальної міліції у справах неповнолітніх // Правова держава Україна. Проблеми, перспективи розвитку: матеріали Республ. наук.-практ. конф. (м. Харків, 9–11 листоп. 1995 р.). Харків, 1995. С. 325–327. 10. Балобанова Д. О. Зміна понять: від політики боротьби зі злочинністю до політики протидії злочинності. Актуальні проблеми держави і права. 2009. Вип. 45. С. 344–348. 11. Бандурка А. М. Преступность в Украине: причины и противодействие: монография. Харьков: Основа, 2003. 368 с. 219 12. Бандурка А. М. Противодействие преступности: война терминов, понятие, общая характеристика. Право і безпека. 2004. № 3 (3). С. 7–11. 13. Бандурка О. М. Протидія злочинності та профілактика злочинів: монографія. Харків: ХНУВС, 2011. 308 с. 14. Бандурка О. М. Стратегія і тактика протидії злочинності: монографія. Харків: НікаНова, 2012. 318 с. 15. Бедриківський В. В. Бандитизм: соціально-правовий і кримінологічний аналіз: монографія/за наук. ред. проф. О. Н. Ярмиша. Харків: Вид-во ХНУВС, 2009. 162 с. 16. Бесчастний В. М. Теорія та практика кримінологічного забезпечення протидії злочинності в Україні: дис. … д-ра юрид. наук: 12.00.08. Кривий Ріг, 2018, 400 с. 7. Білоусова О. О. Кримінологічна модель протидії злочинності в Україні: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2011. 230 с. 18. Боков А. В. Организация борьбы с преступностью: монография. Москва: ЮНИТИ–ДАНА; Закон и право, 2003. 175 с. 19. Бугера О. Роль засобів масової інформації як одного з чинників профілактики протиправної поведінки неповнолітніх. Право України. 2005. № 4. С. 92–95. 20. Бузало П. Молодіжна злочинність – специфічне соціально-правове явище. Підприємництво, господарство і право. 2006. № 10. С. 104–108. 21. Васильківська І. П. Кримінологічні аспекти сімейного виховання: автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ. 2000. 18 с. 22. Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.)/уклад. та голов. ред. В. Т. Бусел. Київ; Ірпінь: Перун, 2005. 1440 с. 23. Великий тлумачний словник сучасної української мови/уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел. Київ; Ірпінь: Перун, 2003. 1440 с. 24. Великова Е. А. Проблемы современной ювенальной юстиции в РФ (основные подходы и место в правовой системе). Право и политика. 2001. № 9. С. 77–82 . 220 25. Ветров Н. И. Профилактика правонарушений среди молодежи. Москва: Юрид. лит., 1980. 182 с. 26. Взаємодія поліції та громади. URL: http://bezpechne.community/ (дата звернення: 10.09.2018). 27. Герасимов С. И. Предупреждение преступности: опыт, проблемы (пути и средства их разрешения). Прокурорская и следственная практика. 2001. № 3. С. 44–62. 28. Гернет М. Н. Социально-правовая охрана детства за границей и в России. Москва, 1924. 68 с. 29. Голіна В. В. Злочинності – організовану протидію. Харків: Рубікон, 1998. 128 с. 30. Голіна В. В. Попередження злочинності: консп. лекц. Харків: Укр. юрид. акад., 1994. 40 с. 31. Головкін Б. М. Корислива насильницька злочинність в Україні: феномен, детермінація, запобігання: монографія. Харків: Право, 2011. 440 с. 32. Гричанюк М. В. Історичні передумови протидії злочинності неповнолітніх. Підприємництво, господарство і право. 2018. № 6. С. 299–302. 33. Гричанюк М. В. Неблагополучна сім’я як одна із причин злочинності неповнолітніх // Правове регулювання суспільних відносин: актуальні проблеми та вимоги сьогодення: матеріали міжнародної науково-практичної конференції (м. Запоріжжя, 22–23 липня 2016 р.). Запоріжжя: Запорізька міська громадська організація «Істина», 2016. С. 122–125. 34. Гричанюк М. В. Поняття і структура механізму протидії злочинності неповнолітніх. Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія «Право». 2016. Вип. 41. Т. 4. С. 127–130. 35. Гричанюк М. В. Поняття злочинності неповнолітніх: особливості та специфіка // Правова держава: напрямки та тенденції її розбудови в Україні: матеріали міжнародної науково-практичної конференції (м. Одеса, Україна, 12–13 травня 2017 р.). Одеса: Причорноморська фундація права, 2017. С. 83–85. 221 36. Гричанюк М. В. Принципи протидії злочинності неповнолітніх. Вісник Чернівецького факультету Національного університету «Одеська юридична академія». 2018. № 2. С. 158–164. 37. Гричанюк М. В. Загальносоціальні заходи протидії злочинності неповнолітніх // Роль права та закону в громадянському суспільстві: матеріали міжнародної науково-практичної конференції (м. Київ, 9–10 лютого 2018 р.). Київ: Центр правових наукових досліджень, 2018. С. 64–67. 38. Гричанюк М. В. Тенденції розвитку злочинності неповнолітніх. Науковий вісник Херсонського державного університету. Серія «Юридичні науки». 2017. Вип. 2. Т. 4. С. 80–83. 39. Гричанюк М. В. Ювенальная юстиция: признаки и перспективы внедрения в Украине. Право и Закон: международный научно-практический журнал 2017. № 4. С. 75–79. 40. Гришаков Н. П. Детская преступность и борьба с ней путем воспитания. Орел: Красная кн., 1923. 74 с. 41. Гусак Н. Є. Соціальна реабілітація: підходи до визначення поняття. Соціальна політика та соціальна робота. 2008. № 1. С. 103–114. 42. Давыденко Л. М. Противодействие преступности: теория, практика, проблемы: монография. Xарків: Изд-во Нац. ун-та внутр. дел, 2005. 302 с. 43. Данильченко Ю. Б. Тероризм: феномен, детермінація, протидія: монографія. Харків: Золота миля, 2018. 478 с. 44. Даньшин И. Н. Введение в криминологическую науку. Xарьков: Прапор, 1998. 142 с. 45. Денисов С. Ф. Злочинність кримінально активної частини молоді та її запобігання: автореф. дис. … д-ра юрид. наук: 12.00.08. Запоріжжя, 2011. 30 с. 46. Денисов С. Ф. Роль та значення правового захисту неповнолітніх. URL: httparchive.nbuv.gov.uaportalsoc_gumPtdu2012_1filesPD112_19.pdf. 47. Денисов С. Ф. Сім’я як визначальний фактор у профілактиці молодіжної злочинності в Україні. Часопис Київ. ун-ту права. 2010. № 1. С. 217–221. 222 48. Державний механізм забезпечення інформатизації системи охорони здоров’я: монографія/P. Р. Ларіна, А. В. Владзимирський, О. В. Балуєва; за заг. ред. В. В. Дорофієнка. Донецьк: Цифровая типогр., 2008. 252 с. 49. Деякі питання оптимізації мережі шкіл та професійних училищ соціальної реабілітації: Постанова КМУ від 26 жовт. 2016 р. № 751. URL: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/751-2016-%D0%BF/paran2#n2/ (дата звернення: 10.09.2018). 50. Деякі питання функціонування шкіл соціальної реабілітації: Постанова КМУ від 21 листоп. 2013 р. № 847. URL: http://zakon3.rada.gov.ua/ laws/show/847- 2013-%D0%BF/paran8#n8ю (дата звернення: 10.09.2018). 51. Джужа О. М. Кримінологія. Спеціалізований курс лекцій зі схемами (Загальна та Особлива частини): навч. посіб. Київ: Атіка, 2002. 368 с. 52. Дідківська Г. В. Ювенальна юстиція: історичний аспект. Науковий вісн. Нац. ун-ту ДПС України (економіка, право). 2012. № 1 (56). С. 229–233. 53. Дручек О. М. Поняття адміністративно-правового забезпечення прав, свобод та інтересів дитини органами внутрішніх справ України. Форум права. 2013. № 2. С. 123–128. 54. Дубоносова А. Э. Педагогические методы перевоспитания несовершеннолетних преступников (1918–1930 гг.) // Юриспруденция. 2010. № 20. URL: http://pravorggu.ru/2010_20/07dubonosova_7.shtml (дата звернення: 10.09.2018). 55. Дубчак Л. Злочинність неповнолітніх як віддзеркалення недоліків шкільного та вузівського виховання. Підприємництво, господарство і право. 2006. № 7. С. 46–49. 56. Ємельянова І. І. Роль відновного правосуддя в концепції ювенальної юстиції. Відновне правосуддя в Україні: бюлетень. 2005. № 1/2. С. 96–99. 57. Жалинский А. Э. Специальное предупреждение преступлений в СССР. Львов: Вища шк., 1976. 212 с. 223 58. Жукова Т. С. Питання протидії злочинності молоді в Італії та Україні в контексті євроінтеграційних прагнень України. Вісник Запоріз. нац. ун-ту. 2012. № 3. С. 264–272. 59. Жупик А. Е. Правонарушения несовершеннолетних и их предупреждение. Основные аспекты и нормативные акты/под. общ. ред. Э. Я. Стумбиной. Рига: Зинатне, 1985. 270 с. 60. Завгородня Ю. С. Детермінація злочинності неповнолітніх в Україні Науковий вісн. Дніпропетр. держ. ун-ту внутр. справ. 2010. № 1. С. 201–207. 61. Загальна характеристика Державної кримінально-виконавчої служби України (станом на 1 жовт. 2013 р.). URL: http://kvs.gov.ua/Buklet (дата звернення: 10.09.2018). 62. Закалюк А. П. Курс сучасної української кримінології: теорія і практика: у 3 кн. Київ: Ін Юре, 2007. Кн. 1. 424 с. 63. Закалюк А. П. Курс сучасної української кримінології: теорія і практика: у 3 кн. Кн. 2: Кримінологічна характеристика та запобігання вчиненню окремих видів злочинів. Київ: Ін Юре, 2007. 712 с. 64. Закалюк А. П. Курс сучасної української кримінології: теорія і практика: у 3 кн. Кн. 3: Практична кримінологія. Київ: Ін Юре, 2008. 320 с. 65. Голіна В. В. Запобігання злочинності (теорія і практика): навч. посіб. Харків: Нац. юрид. акад. України, 2011. 120 с. 66. Заросинський Ю., Заросинський О. Причини і умови злочинності неповнолітніх потребують теоретичного і практичного розроблення. Право України. 2004. № 3. С. 64–67. 67. Зеленецкий В. С. Общая теория борьбы с преступностью. Концептуальные основы. Хароків: Основа, 1994. 321 с. 68. Злочинність неповнолітніх: причини, наслідки та шляхи запобігання: навч. посіб./Н. Ю. Максимова, Л. А. Мороз, Л. І. Мороз, С. І. Яковенко; за ред. С. І. Яковенка. Київ: КЮІ КНУВС, 2005. 200 с. 69. Зріз наркотичної ситуації в Україні 2012 (дані 2011 року) / А. М. Вієвський, М. П. Жданова, С. В. Сидяк та ін. Київ, 2012. 25 с. 224 70. Истомина Г. М. Трудности в деятельности сотрудников ИДН и пути их устранения // Совершенствование деятельности ОВД по предупреждению правонарушений среди несовершеннолетних: сб. науч. тр. Москва: ВНИИ МВД СССР, 1988. 96 с. 71. Ігнатов О. Протидія злочинності: поняття та сутність. Юридична Україна. 2009. № 3. С. 92–97. 72. Інструкція з організації роботи підрозділів ювенальної превенції Національної поліції України від 07 червня 2018 р. № 686/32138. URL: http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/RE32138.html (дата звернення: 10.09.2018). 73. Інструкція про взаємодію правоохоронних органів у сфері боротьби з організованою злочинністю: наказ МВС України від 10 черв. 2011 р. № 317/235. URL: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/z0822-11 (дата звернення: 10.09.2018). 74. Інструкція про порядок взаємодії між Міністерством внутрішніх справ України і Адміністрацією Державної прикордонної служби України з питань приймання-передавання та повернення дітей у країни постійного проживання: спільний наказ МВС України та Адміністрації Держ. прикордон. служби України від 25 листоп. 2003 р. № 1426/267. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/en/z1171-03 (дата звернення: 10.09.2018). 75. Кальман О., Вавренюк О. Проблеми інформаційно-аналітичного забезпечення протидії злочинності в Україні. Вісник Нац. акад. прокуратури України. 2009. № 1. С. 49–54. 76. Кальман О. Г. Злочинність у сфері економіки України: теоретичні та прикладні проблеми попередження: автореф. дис. ... д-ра юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2004. 40 с. 77. Кальман О. Г. Стан і головні напрямки попередження економічної злочинності в Україні: теоретичні та прикладні проблеми: монографія. Харків: Гімназія, 2003. 352 с. 225 78. Кальченко Т. Л. Запобігання злочинності неповнолітніх в Україні спеціальними органами та установами: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2003. 222 с. 79. Касымова М., Аренберг Р. Предупреждение правонарушений несовершеннолетних. Ташкент: Фан, 1972. 161 с. 80. Кисельов І. О. Нормативно-правове забезпечення запобігання рецидивній злочинності органами внутрішніх справ. Науковий вісн. Дніпропетр. держ. ун-ту внутр. справ. 2012. Спец. вип. № 1 (60). С. 128–136. 81. Коваленко В. В. Організація профілактики економічної злочинності в Україні: автореф. … д-ра юрид. наук: 12.00.07. Харків, 2004. 37 с. 82. Кодекс України про адміністративні правопорушення. Київ: Юрінком Інтер, 2009. 415 с. 83. Колесник М. О. Поняття «система» і «механізм» щодо протидії злочинності неповнолітніх: проблеми співвідношення. Науковий вісн. Ужгород. нац. ун-ту. 2014. Вип. 25. С. 203–206. 84. Колодяжний М. Г. Світова практика участі громадськості у протидії. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/vapny_2012_3_28 (дата звернення: 10.09.2018). 85. Колодяжний М. Г. Щодо участі громадськості у запобіганні злочинності // Актуальні сучасні проблеми кримінального права та кримінології у світлі реформування кримінальної юстиції: матеріали Всеукр. наук.-практ. конф. (м. Харків, 12 трав. 2012 р.). Харків: ХНУВС, 2012. Т. 1. С. 99–102. 86. Колпаков В. К. Деліктний феномен в адміністративному праві України: дис. ... д-ра юрид. наук: 12.00.07. Київ, 2005. 590 с. 87. Комплексна програма забезпечення реалізації Стратегії подолання бідності: Постанова КМУ від 21 груд. 2001 р. № 1712. URL: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1712-2001-%D0%BF ((дата звернення: 10.09.2018). 88. Комплексні заходи щодо профілактики бездоглядності та правопорушень серед дітей, їх соціальної реабілітації в суспільстві: Указ 226 Президента України від 18 берез. 1998 р. № 200/98. URL: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/200/98 (дата звернення: 10.09.2018). 89. Конвенція ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року: ратифікована Постановою ВР України від 15 трав. 2003 р. № 789-XII. URL: www.zakon.rada.ua (дата звернення: 10.09.2018). 90. Коновалова И. А. К вопросу о видах субъектов предупреждения корыстных преступлений несовершеннолетних. Экономика и право. XXI век. 2013. № 7. С. 116–129. 91. Конституція України. Харків: Право, 2011. 56 с. 92. Концепція розвитку кримінальної юстиції щодо неповнолітніх в Україні: Указ Президента України від 24 трав. 2011 р. № 597/2011. URL: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1039-2011-%D1%80 (дата звернення: 10.09.2018). 93. Костова Ю. Б. Підліткова злочинність як прояв кризи правосвідомості неповнолітніх. Вісник Одес. ін-ту внутр. справ. 2005. № 2. С. 83–85. 94. Криминология: учебник/отв. ред. В. Н. Кудрявцев. Москва: Юристъ, 1999. 511 с. 95. Криминология: учеб. для вузов/под ред. В. Н. Бурлакова и Н. М. Карпачева. Санкт-Петербург: Питер, 2002. 432 с. 96. Криминология: учеб. для вузов/под ред. проф. В. Д. Малкова. 3-е изд., перераб. и доп. Москва: Юстицинформ, 2008. 442 с. 97. Криминология: учеб. для вузов/под ред. проф. Н. Ф. Кузнецовой, проф. Г. М. Миньковского. Москва: Изд-во МГУ, 1994. 566 с. 98. Криминология и организация предупреждения преступлений: учеб. пособие для слушателей Академии МВД России/под ред. проф. Э. И. Петрова. Москва: Академия МВД России, 1995. 244 с. 99. Кримінальний кодекс України: прийн. 5 квіт. 2001р. № 2341-ІІІ . URL: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2341-14 (дата звернення: 10.09.2018). 100. Кримінальний процесуальний кодекс України: Закон України від 13 квіт. 2012 р. № 4651-VI // ВВР України. 2013. № 9/10, № 11/12, № 13. Ст. 88. 227 101. Кримінально-виконавчий кодекс України від 11 липня 2003 року // ВВР України. 2004. № 3. Ст. 21. 102. Кримінологічні проблеми попередження злочинності неповнолітніх у великому місті: досвід конкретно-соціологічного дослідження: монографія / В. В. Голіна, В. П. Ємельянов, В. Д. Воднік та ін.; за заг. ред. В. В. Голіни та В. П. Ємельянова. Xарків: Право, 2006. 292 с. 103. Кримінологія. (Особлива частина): навч. посіб./Блага А. Б., Васильєв А. А., Давиденко Л. М. та ін.; за заг. ред. О. М. Литвинова; наук. ред. серії О. М. Бандурка. Харків: Золота миля, 2011. 342 с. 104. Іванов Ю. Ф., Джужа О. М. Кримінологія: навч. посіб. Київ: Вид. Паливода А. В., 2006. 264 с. 105. Кримінологія. (Загальна частина): підручник/А. Б. Блага, І. Г. Богатирьов, Л. М. Давиденко та ін.; за заг. ред. О. М. Бандурки. Харків: Вид- во ХНУВС, 2010. 280 с. 106. Кримінологія. Загальна та Особлива частини: підручник / І. М. Даньшин, В. В. Голіна, М. Ю. Валуйська та ін.; за заг. ред. В. В. Голіни. 2-ге вид., перероб. і допов. Харків: Право, 2009. 288 с. 107. КальманО. Г., Козьяков І. М., Куц В. В Кримінологія: проблеми протидії злочиності: підручник/за заг. ред. О. Г. Кальмана. Xарків: Новасофт, 2010. 352 с. 108. Круглов В. В. Теоретичні основи механізмів управління державним майном // Державне будівництво: електрон. наук. фах. вид. Харків. регіон. ін-ту держ. упр. Нац. акад. держ. упр. при Президентові України. 2011. № 2. URL: http://www.kbuapa.kharkov.ua/e–book/db/2011–2/title.html (дата звернення: 10.09.2018). 109. Крутер М. С. Групповая преступность молодежи (криминологические и субкультурные факторы). Право и политика. 2000. № 8. С. 79–86. 110. Кудлай Т. П. Теоретические основы развития системы предупреждения социальных отклонений несовершеннолетних. (Криминологический и 228 организационно-правовой аспекты) дис. ... д-ра юрид. наук: 12.00.08. Москва, 1990. 513 c. 111. Кудрявцев В. Н. Стратегии борьбы с преступностью. 2-е изд. испр. и доп. Москва: Наука, 2005. 366 с. 112. Кудрявцев В. Н. Стратегия борьбы с преступностью. Вестник РАН. 2003. Т. 73, № 12. С. 1079–1084. 113. Кузнецов Д. Ю. Государственно-правовая политика России в области противодействия преступности несовершеннолетних во второй половине XIX – начале XX вв.: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.01. Орел, 2013. 26 с. 114. Кузьмичов В. С. Слідча діяльність: сутність, принципи, криміналістичні прийоми та засоби здійснення: автореф. … д-ра юрид. наук: 12.00.09. Київ, 1996. 36 с. 115. Курганов С. И. Основы криминологии: учеб. пособие. Москва: NOTA BENE, 1998. 144 с. 116. Курс кримінології. 3агальна частина: підруч. у 2 кн./О. М. Джужа, П. П. Михайленко, О. Г. Кулик та ін.; за заг. ред. О. М. Джужи. Київ: Юрінком Інтер, 2001. 352 с. 117. Кустовська О. В. Методологія системного підходу до наукових досліджень: курс лекц. Тернопіль: Екон. думка, 2005. 124 с. 118. Куфаев В. И. Педагогические меры борьбы с правонарушениями несовершеннолетних. М.: Красная Пресня, 1927. 167 с. 119. Куц В. М. Проблеми кримінальної відповідальності: навч. посіб. Київ, 2013. 190 с. 120. Кушнарьов С. В. Вплив засобів масової інформації на формування правосвідомості неповнолітніх: зарубіжний та вітчизняний досвід. Соціальна педагогіка: теорія і практика. 2009. № 2. С. 24–30. 121. Лазур Я. В. Поняття, сутність та елементи адміністративно-правового механізму забезпечення прав і свобод громадян у державному управлінні // Форум права. 2009. № 3. С. 392–398. URL: http://www.nbuv.gov.ua/ e– journals/FP/2009–3./09 ljvudu.pdf/ (дата звернення: 10.09.2018). 229 122. Лекарь А. Г. Некоторые вопросы деятельности органов МООП по предупреждению пре ступлений. Вопросы предупреждения преступности. 1965. Вып. 1. С. 3–20. 123. Лисенко С. О. Адміністративно-правова діяльність ОВС щодо протидії правопорушенням, пов’язаним з незаконним обігом наркотичних засобів серед дітей. Наше право. 2012. № 1. Ч. 1. С. 107–112. 124. Литвак О. М. Загальнотеоретичні підвалини спеціально- кримінологічного запобігання злочинності. Право України. 2001. № 5. С. 97–101. 125. Литвинов А. Н. Основы деятельности правоохранительных органов по противодействию преступности. Киев: ХайТек-Пресс, 2008. 175 с. 126. Литвинов А. Н. Профилактика преступлений от теории к практике. Москва: ИКФ – ЭКМОС, 2003. 159 с. 127. Литвинов О. Поняття та сутність механізму протидії злочинності. Вісник Академії прокуратури України. 2007. № 3. С. 63–66. 128. Литвинов О. М. Загальносоціальний вектор у механізмі протидії злочинності та фактори, що його обумовлюють. Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ. 2008. Вип. 41. С. 111–117. 129. Литвинов О. М. Закономірні зв’язки у системі механізму протидії злочинності. Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ. 2006. № 35. С. 134–142. 130. Литвинов О. М. Зміст та основні напрямки взаємодії правоохоронних органів і громадських формувань у протидії злочинності // Актуальні проблеми участі населення та громадських формувань в охороні громадського порядку і безпеки громадян у сучасних умовах: матеріали наук.-практ. семінару (м. Харків, 29 берез. 2007 р.). Харків: ХНУВС, 2007. С. 30–32. 31. Литвинов О. М. Системна криза протидії злочинності: ілюзія чи реальність // Протидія злочинності: теорія та практика: матеріали V Міжвуз. наук.-практ. конф. студентів, курсантів, аспірантів та молодих учених (м. Київ, 18 жовт. 2013 р.). Київ: Нац. акад. прокуратури України, 2013. С. 21–27. 230 132. Литвинов О. М. Соціально-правовий механізм протидії злочинності в Україні: монографія. Харків: Вид-во ХНУВС, 2008. 466 с. 133. Литвинов О. М. Соціально-правовий механізм протидії злочинності в Україні (теоретичні та практичні засади): автореф. дис. … д-ра юрид. наук: 12.00.08. Дніпропетровськ, 2010. 41 с. 134. Литвинов О. М. Соціально-правовий механізм протидії злочинності в України (теоретичні та практичні засади): дис. … д-ра юрид. наук: 12.00.08. Дніпропетровськ, 2010. 432 с. 135. Литвинов О. М. Сучасні проблеми управління профілактикою злочинів: монографія. Херсон : Олді-плюс, 2003. 312 с. 136. Литвинов О., Ступник Я. Механізм протидії злочинності. Публічне право. 2011. № 1. С. 59–63. 137. Литвинов О. М. Методологія дослідження механізму протидії злочинності. Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ. 2007. № 36. С. 8–13. 138. Литвинов О. М. Про основні результати дослідження соціально- правового механізму протидії злочинності. Форум права. 2009. № 2. С. 238–243. 139. Литвинов О. М. Закономірні зв’язки у системі механізму протидії злочинності. Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ. 2006. № 35. С. 134–142. 140. Ліхолєтова Ю. А. Суд як суб’єкт запобігання рецидивній злочинності молоді в Україні: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2012. 297 с. 141. Люблинский П. И. Борьба с преступностью в детском и юношеском возрасте (социально-правовые очерки). Москва: Юрид. изд-во Наркомюста, 1923. 300 с. 142. Макаренко А. С. Книга для родителей. Киев: Рад. шк., 1981. 319 с. 143. Макаренко О. М. Щодо з’ясування терміну «профілактика правопорушень» та суміжних з ними понять. Право і безпека. 2004. № 3/1. С. 118– 119. 231 144. Макушев П. В. Проблеми діяльності підрозділів кримінальної міліції у справах неповнолітніх у сучасних умовах. Науковий вісн. Юрид. акад. М-ва внутр. справ. 2005. № 4 (24). С. 26–34. 145. Мачужак В. Я., Лавровська І. Б. Формування системи ювенальної юстиції в Україні: перспективи створення ювенальних судів. Відновне правосуддя в Україні. 2005. № 3. С. 9–14. 146. Минимальные стандартные правила Организации Объединенных Наций, касающиеся отправления правосудия в отношении несовершеннолетних (Пекинские правила) // Международные акты о правах человека: cб. док. Москва: НОРМА, 2002. С. 294–315. 147. Миньковский Г. М. Некоторые вопросы изучения преступности несовершеннолетних // Предупреджение преступности несовершеннолетних. Москва: Юрид. лит., 1965. С. 24–49. 148. Миньковский Г. М. Профилактика правонарушений среди несовершеннолетних. Киев: Политиздат Украины, 1987. 215 с. 149. Митрофанов А. А. Основні напрямки кримінально-правової політики в Україні: формування та реалізація. Одеса: Вид-во Одес. юрид. ін-ту НУВС, 2004. 132 с. 150. Мичко М. І. Функції та організаційний устрій прокуратури. Донецьк: Донеччина, 2001. 272 с. 151. Мірошниченко І. С. Теоретичні та практичні аспекти профілактики правопорушень неповнолітніх. Науковий вісн. Львів. держ. ун-ту внутр. справ. 2011. № 4. С. 268–279. 152. Міщенко С. Г. Роль кримінальної юстиції в протидії злочинності: автореф. ... канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2011. 19 с. 153. Назимко Є. С. Теоретико-прикладні засади становлення та розвитку інституту покарання неповнолітніх у кримінальному праві України: дис. д-ра юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2016. 563 с. 154. Нерсесянц В. С. Общая теория права и государства: учеб. для вузов. Москва: НОРМА, 2002. 552 с. 232 155. Несинова С. В. Державно-правовий механізм захисту прав неповнолітніх в Українській РСР (60-ті – поч. 80-х рр. ХХ ст.): автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.01. Київ, 2005. 21 с. 156. Однолько І. В. Теоретичні засади запобігання злочинності. Юридичний вісник. 2013. № 4 (29). С. 140–144. 157. Опацький Р. М. Поняття і принципи ювенальної юстиції. Вісник Запоріз. нац. ун-ту. 2011. № 4. С. 70–74. 158. Организация деятельности органов внутренних дел по предупреждению преступлений: учеб. для слушателей Акад. упр. МВД России/под ред. проф. В. Д. Малкова, доц. А. Ф. Токарева. М., 2000. 322 с. 159. Павлик Н. П. Виховна діяльність у притулку для неповнолітніх: монографія. Житомир: Житомир. облдрукарня, 2008. 228 с. 160. Павлишин К. О. Запобігання крадіжкам, що вчиняються неповнолітніми: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2018. 306 с. 161. Пащенко В. М. Особливості злочинності неповнолітніх // Проблеми протидії злочинності неповнолітніх: матеріали Всеукр. наук.-практ. конф. (м. Кіровоград, 20–21 квіт. 2006 р.)/за заг. ред. д.ю.н., проф. В. П. Пєткова, к.ю.н. М. М. Цимбалюка. Кіровоград: Кіровоград. юрид. ін-т ХНУВС, 2006. С. 10–13. 162 Перелік найменувань органів, установ виконання покарань, слідчих ізоляторів Державної кримінально-виконавчої служби України: Наказ М-ва юстиції України від 10 трав. 2017 р. № 1519/5. URL: https://minjust.gov.ua/n/ 22507 (дата звернення: 10.09.2018). 163. Перепелиця А. І. Профілактика злочинності неповнолітніх як напрямок державної правоохоронної політики // Актуальні проблеми кримінального права та кримінології: матеріали всеукр. наук.-практ. конф. (м. Донецьк, 20 квіт. 2009 р.). Донецьк, 2009. С. 198–200. 164. Білецький В. С. Технології впливу засобів масової інформації на емоційний стан сучасних підлітків. Збірник наук. пр.: філософія, соціологія, психологія. 2007. Вип. 12, ч. 2. С. 203–205. 233 165. Поволоцька С. Я. До питання про дослідження злочинності неповнолітніх. Право України. 2002. № 11. С. 120–123. 166. Подільчак О. М. Особливості злочинності неповнолітніх жінок. Питання боротьби зі злочинністю. 2004. Вип. 8. С. 122–125. 167. Полешко А. Злочинність серед неповнолітніх і молоді: пошук шляхів профілактики. Радянське право. 1990. № 7. С. 38–41. 168. Положення про професійне училище соціальної реабілітації: Постанова КМУ від 8 серп. 2012 р. № 734. URL: http://zakon0.rada.gov.ua/ laws/show/859-93- %D0%BF (дата звернення: 10.09.2018). 169. Положення про центр медико-соціальної реабілітації дітей: Постанова КМУ від 6 верес. 1996 р. № 1072. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/ laws/show/1072– 96–%D0%BF (дата звернення: 10.09.2018). 170. Положення про школу соціальної реабілітації: Постанова КМУ від 13 жовт. 1993 р. № 859 (у ред. від 13 лип. 2016 р). URL: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/859-93-%D0%BF (дата звернення: 10.09.2018). 171. Поль С. Преступность молодежи и ее предупреждение: стратегия воздействия. Криминологические исследования в мире. Москва: Монускрипт, 1995. 194 с. 172. Попередження правопорушень неповнолітніх/відп. ред. І. П. Лановенко, М. М. Михеєнко. Київ: Наук. думка, 1968. 105 с. 173. Струмина Э. Я., Жулик А. Е. Правонарушения несовершеннолетних и их предупреждение. Основные аспекты и нормативные акты. Рига: Зинатне, 1985. 270 с. 174. Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту: Закон України від 8 лип. 2011 р. № 3671–VI. URL: http:// zakon4.rada.gov.ua/laws/show/3671-17 (дата звернення: 10.09.2018). 175. Про державну допомогу сім’ям з дітьми: Закон України від 21 листоп. 1992 р. № 2811. URL: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2811-12 (дата звернення: 10.09.2018). 234 176. Про додаткові заходи щодо вдосконалення соціальної роботи з дітьми, молоддю та сім’ями: Указ Президента України від 23 черв. 2001 р. № 467/2001. URL: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/467/2001 (дата звернення: 10.09.2018). 177. Про додаткові заходи щодо запобігання дитячій бездоглядності: Указ Президента України від 28 січ. 2000 р. № 113/2000. URL: http:// zakon4.rada.gov.ua/laws/show/113/2000 (дата звернення: 10.09.2018). 178. Про додаткові заходи щодо поліпшення діяльності органів внутрішніх справ та громадських формувань з охорони громадського порядку: Указ Президента України від 16 черв. 1999 р. № 650/99. Офіц. вісн. України. 1999. № 24. С. 69, код акта 8131/1999. 179. Про додаткові заходи щодо реалізації державної молодіжної політики: Указ Президента України від 29 берез. 2001 р. № 221/2001. URL: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/221/2001 (дата звернення: 10.09.2018). 180. Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування: Закон України від 13 січ. 2005 р. № 2345-ІV URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2342-15 (дата звернення: 10.09.2018). 181. Про загальнодержавну програму «Національний план дій щодо реалізації Конвенції ООН про права дитини» на період до 2016 року: Закон України від 5 берез. 2009 р. № 1065-VI. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/ laws/show/1065-17 (дата звернення: 10.09.2018). 182 Про загальну середню освіту: Закон України від 13 трав. 1999 р. № 651– XIV. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/651-14 (дата звернення: 10.09.2018). 183 Про запобігання та протидію домашньому насильству: Закон України від 7 груд. 2017 р. № 2229-VIII. URL: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/ 2229-19 (дата звернення: 10.09.2018). 184 Про застосування судами законодавства про відповідальність за втягнення неповнолітніх у злочинну чи іншу антигромадську діяльність: Постанова ППВСУ від 27 лют. 2004 р. № 2. URL: http://www.scourt.gov.ua (дата звернення: 10.09.2018). 235 185 Про молодіжні та дитячі громадські організації: Закон України від 1. груд. 1998 р. № 281–XIV. URL: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/281-14 (дата звернення: 10.09.2018). 186 Про Національну поліцію: Закон України від 2 лип. 2015 р. № 580-VIII. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/580-19 (дата звернення: 10.09.2018). 187 Про оперативно-розшукову діяльність: Закон України від 18 лют. 1992 р. URL: www.zakon.rada.ua (дата звернення: 10.09.2018). 188 Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей: Закон України від 24 січ. 1995 р. № 20/95-ВР. URL: http:// zakon0.rada.gov.ua/laws/show/20/95-%D0%B2%D1%80 (дата звернення: 10.09.2018). 189 Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю: Закон України від 30 черв. 1993 р. № 3341–XII. URL: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/3341-12 (дата звернення: 10.09.2018). 190 Про організацію діяльності загальноосвітніх шкіл та професійних училищ соціальної реабілітації: Постанова КМУ від 8 серп. 2012 р. № 734 . URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/734–2012–%D0%BF (дата звернення: 10.09.2018). 191 Про організацію діяльності приймальників-розподільників для дітей органів Національної поліції України: наказ МВС України від 3 лип. 2017 р. № 560. URL: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/z0926-17 (дата звернення: 10.09.2018). 192. Про організацію діяльності спеціальних навчальних закладів для дітей і підлітків, які потребують особливих умов виховання : Постанова КМУ від 13 жовт. 1993 р. № 859. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/ 859-93-%D0%BF (дата звернення: 10.09.2018). 193 Про основи державної політики щодо протидії злочинності : проект Закону України від 29 берез. 2010 р. URL: http://mvs.gov.ua/mvs/control/main/uk/ publish/printable_article/314729 (дата звернення: 10.09.2018). 236 193 Про основи державної політики щодо протидії злочинності: проект Закону України. URL: http://ov.ua/mvs/control/main/uk/publish/printable_article/ 314729] (дата звернення: 10.09.2018). 194 Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей: Закон України від 2 черв. 2005 р. № 2623-IV. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2623-15 (дата звернення: 10.09.2018). 195 Про охорону дитинства: Закон України від 24 квіт. 2001 р. № 2401-ІІІ. URL: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/2402-14 (дата звернення: 10.09.2018). 196 Про позашкільну освіту: Закон України від 22 черв. 2000 р. № 1841-III. URL: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1841-14 (дата звернення: 10.09.2018). 197 Про практику застосування судами кримінального законодавства про повторність, сукупність і рецидив злочинів та їх правові наслідки: Постанова ППВСУ від 4 черв. 2010 р. № 7. URL: http://www.scourt.gov.ua (дата звернення: 10.09.2018). 198 Про практику застосування судами України законодавства у справах про злочини неповнолітніх: Постанова ППВСУ від 16 квіт. 2004 р. № 5. URL: http://www.scourt.gov.ua (дата звернення: 10.09.2018). 199. Про практику розгляду судами справ про застосування примусових заходів виховного характеру: Постанова ППВСУ від 15 трав. 2006 р. № 2. URL: http://www.scourt.gov.ua (дата звернення: 10.09.2018). 200. Про пробацію: Закон України від 5 лют. 2015 р. № 160–VIII. URL: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/160-19 (дата звернення: 10.09.2018). 201 Про соціальну роботу з сім’ями, дітьми та молоддю: Закон України від 21 черв. 2001 р. № 2558-III. URL: www.zakon.rada.ua (дата звернення: 10.09.2018). 202. Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні: Закон України від 5 лют. 1999 р. № 2998-XІІ. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2998-12 (дата звернення: 10.09.2018). 203 Про утворення Міжвідомчої комісії з питань охорони дитинства: Постанова КМУ від 3 серп. 2000 р. № 1200. URL: http://ovu.com.ua/articles/ 2795- pro-utvorennya-mizhvidomchoyi-komisiyi-z-pitan-opt (дата звернення: 10.09.2018). 237 204. Противодействие преступности: учеб. пособие/Л. М. Давыденко, М. Л. Давыденко, А. Н. Литвинов и др. Киев: Хай-Тек Пресс, 2011. 200 с. 205. Профілактика злочинності: успіх досягається спільними зусиллями правоохоронних, контролюючих і владних органів // Юридичний вісн. України. 2010. № 22 (770). С. 5. URL: http://yurincom.com/ua/ yuridichnyi_visnyk_ukrainy/overview/?id=5690/ (дата звернення: 10.09.2018). 206. Раєцька Л. Проблеми боротьби зі злочинністю молоді та неповнолітніх // Юридичний журн. 2012. № 11. URL: http://www.justinian.com.ua/article.php?id=3932 (дата звернення: 10.09.2018). 207. Рибалко Н. О. Ретроспективний огляд проблеми запобігання корисливо-насильницької злочинності неповнолітніх. Вісник Кримінологічної асоціації України: зб. наук. пр./редкол.: Л. М. Давиденко, Т. А. Денисова, О. М. Джужа та ін. Харків: Золота миля, 2011. С. 161–166. 208. Российское законодательство X–XX веков: в 9 т./под общ. ред. О. И. Чистякова. Москва: Юрид. лит., 1994. Т. 9: Законодательство эпохи империализма и буржуазно-демократических революций. 1994. 352 c. 209. Российское законодательство X–XX веков: в 9 т. Т. 6: Законодательство первой половины ХІХ века/под общ. ред. О. И. Чистякова. Москва: Юрид. лит., 1988. 431 с. 210. Савін Е. Е. Правовий механізм попередження асоціальної поведінки неповнолітніх в Україні. Теорія та практика державного управління. 2013. Вип. 1. С. 340–348. 211. Сборник документов по истории уголовного законодательства СССР и РСФСР 1917–1952 гг./под ред. И. Т. Голякова. Москва: Госюриздат, 1953. 463 с. 212. Семенишин М. О. Напрями запобігання злочинам, які вчиняються неповнолітніми. Економіка, фінанси, право. 2010. № 9. С. 30–34. 213. Сидоренко Р. О. Координація прокуратурою України діяльності по боротьбі зі злочинністю: поняття, напрями та форми здійснення. Наше право. 2011. № 4. С. 143–147. 238 214. Сімейний кодекс України від 10 січ. 2002 р. URL: http:// www.zakon1.rada.gov.ua/cgi bin/laws/main.cgi?nreg=2947-14 (дата звернення: 10.09.2018). 215. Скіць А. В. Соціально-виховна робота з неповнолітніми засудженими у виховних колоніях. Наукові записки. Серія: Педагогіка. 2011. № 2. С. 126–131. 216. Скриннікова Н. С. Кримінологічна характеристика та запобігання злочинам, що вчинюються неповнолітніми жіночої статі: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2012. 231 с. 217. Слобода Е. Н. Закрепление принципов ювенальной юстиции в международно-правовых документах // Правовые средства и механизмы противодействия преступности в современном обществе: материалы междунар. науч.-практ. конф. (г. Минск, 16 окт. 2009 г.). Минск: БГУ, 2010. С. 187–191. 218. Словник української мови. Т. 7. Київ: Наук. думка, 1976. 724 с. 219. Смоленський Д. П. Динаміка та структура корисливої злочинності неповнолітніх. Держава і право: зб. наук. пр. 2010. Вип. 48. С. 518–523. 220. Совершенствование механизмов работы с несовершеннолетними правонарушителями в Российской Федерации: сб. анали. материалов (серия «Методы работы с несовершеннолетними правонарушителями»). М.: Информполиграф, 2010. 80 с. 221. Соловій О. Я. Проблеми запобігання злочинності неповнолітніх в Україні: сучасний стан та першочергові завдання. Університетські наук. записки. 2013. № 7. С. 303–311. 222. Сомик О. С. Організаційно-правові засади діяльності ОВС щодо запобігання злочинам. Південноукраїнський правничий часопис. 2009. № 4. С. 30– 34. 223. Станік С. Збірник міжнародних правових документів, законодавчих актів і нормативних документів України з питань соціально-правового захисту дітей. Київ: Столиця, 1998. 516 с. 239 224 Статути Великого князівства Литовського: у 3–х т. Т. І: Статут Великого князівства Литовського 1529 року/за ред. С. Ківалова, П. Музиченка, А. Панькова. Одеса: Юрид. літ., 2002. 464 с. 225. Сташиса В. Основні тенденції сучасної злочинності в Україні. Щорічник українського права. 2009. № 1. С. 229–247. 226. Степаненко К. В. Адміністративно-правове забезпечення прав і свобод громадян України за кордоном: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.07. Дніпропетровськ, 2009. 229 с. 227. Степанченко О. О. Протидія етнорелігійному тероризму: монографія. Харків: Константа, 2018. 492 с. 228. Ступник Я. В. Механізм протидії наркозлочинності: кримінологічні засади: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2011. 213 с. 229. Ступник Я. В. Поняття і структура механізму протидії наркозлочинності. Форум права. 2011. № 1. С. 994–997. 230. Сучасні стратегії міліції щодо профілактики правопорушень серед неповнолітніх: навч. посіб./Л. І. Мороз, Р. Г. Коваль, Н. М. Прокопенко та ін.; за наук. ред. Л. І. Мороз. Київ: Вид. ПАЛИВОДА А. В., 2008. 220 с. 231. Таганцев Н. С. Русское уголовное право: в 2 т. Т. 1: Общ. часть. СПб., 1902. 815 с. 232. Тацій В. Я. Боротьба зі злочинністю на межі ХХІ століття – проблема сьогодення. Проблеми законності. 2008. Вип. 99. С. 3–18. 233. Типове положення про притулок для дітей: Постанова КМУ від 9 черв. 1997 р. № 565. URL: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/ 565-97-%D0%BF/ (дата звернення: 10.09.2018). 234. Типове положення про соціально-реабілітаційний центр (дитяче містечко): Постанова КМУ від 27 груд. 2005 р. № 1291. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1291-2005-%D0%BF/ (дата звернення: 10.09.2018). 240 235. Типове положення про центр соціально-психологічної реабілітації дітей: Постанова КМУ від 28 січ. 2004 р. № 87. URL: http://zakon3.rada.gov.ua/ laws/show/87-2004-%D0%BF/ (дата звернення: 10.09.2018). 236. Украина. Обзор системы здравоохранения: время перемен. URL: http://www.euro.who.int/__data/assets/pdf_file/0011/152849/e94973R.pdf. (дата звернення: 10.09.2018). 237. Федорчак О. В. Класифікація механізмів державного управління. URL: http://www.nbuv.gov.ua/e–journals/DeVr/2008–01/O_Fedorchak.pdf (дата звернення: 10.09.2018). 238. Філософський словник/голов. ред. Укр. рад. енцикл. К., 1986. 525 с. 239. Фріс П. Л. Політика у сфері боротьби зі злочинністю і права людини. Надвірна: Надвірнянська друкарня, 2009. 168 с. 240. Харук Ю. Правоохоронна система України в контексті механізму організації профілактики правопорушень неповнолітніх. Ефективність державного управління: зб. наук. пр. 2010. Вип. 23. С. 330–339 241. Христич І. О. Недосконалий механізм протидії злочинності у сфері ПЕК з боку контролюючих інстанцій та органів кримінальної юстиції. Вісник Нац. ун-ту «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого». 2012. № (8). С. 252–263 242. Центри медико-соціальної реабілітації дітей для забезпечення лікування дітей від алкоголізму, наркоманії, токсикоманії та їх психосоціальної реабілітації та корекції треба створювати, а не знищувати. URL: http://www.ombudsman.gov.ua (дата звернення: 10.09.2018). 243. Цивільний кодекс України // ВВР України. 2003. № 40–44. Ст. 356. 244. Черкасов М. О. Органи кримінальної юстиції у механізмі запобігання злочинам (кримінологічні аспекти): дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2011. 196 с. 245. Чернецький О. Л. Правове регулювання адміністративної відповідальності неповнолітніх в Україні: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.07. Харків, 2007. 205 с. 241 246. Чикін О. О. Громадські інституції як суб’єкти протидії та запобігання злочинності. URL: http://www.sev.gp.gov.ua]. (дата звернення: 10.09.2018). 247. Щокін Г. Система управління і її закони // Персонал. 2005. № 10. URL: http://personal.in.ua/article.php?ida=147 (дата звернення: 10.09.2018). 248. Ювенальна юстиція в Україні: проблеми, перспективи. URL: http://nbuviap.gov.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=2734:yuvenaln a-yustitsiya-v-ukrajini&catid=8&Itemid=350 (дата звернення: 10.09.2018). 249. Юзікова Н. С. Злочинність неповнолітніх: закономірності розвитку, теорія та практика запобігання і протидії їй в Україні: дис. … д-ра юрид. наук: 12.00.08. Дніпро, 2017. 526 с. 250. Юзікова Н. С. Сучасна практика ставлення європейських країн до вирішення проблем протидії суспільно небезпечним діянням неповнолітніх. Право і суспільство. 2010. № 4. С. 168–173. 251. Юхно О. О. Теорія та практика оперативно-розшукового запобігання злочинам органами внутрішніх справ: монографія. Одеса: Інтерпінт, 2010. 368 с. 252. Якимова С. В. Попередження злочинності неповнолітніх: проблеми законодавчого врегулювання. URL: http://radnuk.info/statti/558–kruminolog/ 15121– 2011–01–21–07–36–06.html (дата звернення: 10.09.2018). 242 ДОДАТОК Акти впровадження результатів дисертаційного дослідження 243 244 245