УДК 355/359 Рекомендувала до друку вчена рада Навчально-наукового інституту міжнародних відносин та національної безпеки Національного університету “Острозька академія” (протокол № 1 від 26 червня 2024 р.) Редколегія випуску: Романов М. С., доктор юридичних наук, професор кафедри національної безпеки та політології Навчально-наукового інституту міжнародних відносин та національної безпеки Національного університету “Острозька академія”; Мартинюк Р. С., кандидат політичних наук, доцент кафедри національної безпеки та політології Навчально-наукового інституту міжнародних відносин та національної безпеки Національного університету “Острозька академія”; Балашов Е. М., доктор психологічних наук, професор, інституційний керівник проєкту WARN від Національного університету “Острозька академія”. Освіта і наука у сфері національної безпеки: проблеми та пріоритети розвитку : матеріали VI Міжнародної науково-практичної конференції (м. Острог, 17 травня 2024 р.) / за ред. проф. М. С. Романова, доц. Р. С. Мартинюка, проф. Е. М. Балашова. Острог : Видавництво Національного університету “Острозька академія”, 2024. 319 с. DOI 10.25264/26.06.2024 У збірнику вміщено матеріали VI Міжнародної науково-практичної конференції “Освіта і наука у сфері національної безпеки: проблеми та пріоритети розвитку” (м. Острог, 17 травня 2024 р.), організованій у межах проєкту Європейського Союзу “Еразмус+ WARN – Академічна протидія гібридним загрозам (610133-EPP-1-2019-1-FI-EPPKA2-CBHE- JP)”. Тези доповідей присвячено актуальним питанням національної безпеки України в умовах збройної агресії Російської Федерації та інтеграції Української держави до Європейського Союзу та Організації Північноатлантичного договору. Для широкого кола фахівців, експертів і вчених у сфері національної безпеки. Автори тез доповідей особисто відповідають за добір, точність наведених фактів, цитат, статистичних даних, власних імен та інших відомостей. https://www.oa.edu.ua/ua/departments/mizhn https://www.oa.edu.ua/ua/departments/mizhn https://www.oa.edu.ua/ua/departments/mizhn https://www.oa.edu.ua/ua/departments/mizhn 3 ЗМІСТ Романов Микола ЯКИЙ КОНТРРОЗВІДУВАЛЬНИЙ РЕЖИМ ПОТРІБНИЙ НА ЗВІЛЬНЕНИХ ВІД ОКУПАЦІЇ ТЕРИТОРІЯХ? .…………….……...…. 12 Доронін Іван ПРАВОВІ ПРОБЛЕМИ УЧАСТИ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ В ЗАБЕЗПЕЧЕННІ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ ………………………... 15 Шмоткін Олексій МОДЕЛЬ ПАСПОРТА НАУКОВОЇ СПЕЦІАЛЬНОСТИ “ПРАВО НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ” …..………...………………………....….. 20 Шилін Микола, Корнійчук Олександр ЩОДО МОЖЛИВИХ ШЛЯХІВ ПОСИЛЕННЯ СПРОМОЖНОСТЕЙ СЕКТОРУ БЕЗПЕКИ І ОБОРОНИ УКРАЇНИ З ОРГАНІЗАЦІЇ ПРОТИДІЇ ЗАГРОЗАМ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ ..……….………. 23 Шилін Микола, Коник Тетяна ВИЗНАЧЕННЯ В ЧИННОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИ ПОВНОВАЖЕНЬ СУБ’ЄКТІВ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ: ПРОБЛЕМИ ТА МОЖЛИВОСТІ ВИКОРИСТАННЯ ДОСВІДУ МИНУЛОГО ДЛЯ ЇХ ВИРІШЕННЯ ...………………..……. 28 Благодарний Андрій ОКРЕМІ АСПЕКТИ РЕАЛІЗАЦІЇ РЕКОМЕНДАЦІЙ НАЦІОНАЛЬНОГО АГЕНТСТВА ІЗ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЯКОСТІ ВИЩОЇ ОСВІТИ ЩОДО УДОСКОНАЛЕННЯ ОСВІТНЬОЇ ДІЯЛЬНОСТИ В ЗАКЛАДАХ ВИЩОЇ ОСВІТИ ЗІ СПЕЦИФІЧНИМ УМОВАМИ НАВЧАННЯ ………………………………..…………..…. 33 Ганьба Олег СУБ’ЄКТИ ДОВІРИ ДО ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ СУЧАСНИХ ЄВРОПЕЙСЬКИХ ДЕРЖАВ ТА ЇХНІ СПЕЦИФІЧНІ РИСИ .………. 36 4 Стрельбицька Лілія, Cтрельбицький Микола, Долгов Денис АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ НАЦІОНАЛЬНОЮ БЕЗПЕКОЮ УКРАЇНИ В СУЧАСНИХ УМОВАХ ТА ЇЇ СКЛАДНИКИ ……………………………………………….….…. 40 Омельчук Василь НАЦІОНАЛЬНА БЕЗПЕКА УКРАЇНИ У СПЕКТРІ НАУКИ І ОСВІТНЬОГО ПРОЦЕСУ: ОКРЕМІ ПРОБЛЕМИ В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ ………………..………………………..…………. 48 Артемов Володимир ОСОБЛИВОСТІ ПІДГОТОВКИ КВАЛІФІКОВАНИХ ФАХІВЦІВ У ГАЛУЗІ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ В УМОВАХ ПРАВОВОГО РЕЖИМУ ВОЄННОГО СТАНУ …………………………………......…. 52 Борділовська Олена НАУКОВИЙ СКЛАДНИК ФОРМУВАННЯ СТРАТЕГІЇ ВІДНОСИН УКРАЇНИ З ДЕРЖАВАМИ ТАК ЗВАНОГО ГЛОБАЛЬНОГО ПІВДНЯ …………………………………………………………………………..…. 55 Дем’янчук Ольга ФІНАНСОВА БЕЗПЕКА ЯК СКЛАДНИК НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ ……………..…………………………………………………. 60 Трофимович Володимир, Трофимович Лілія 24 ЛЮТОГО 2022 РОКУ: ПОЧАТОК ПОВНОМАСШТАБНОГО ВТОРГНЕННЯ ЗБРОЙНИХ СИЛ РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ І РЕАКЦІЯ ВІЙСЬКОВО-ПОЛІТИЧНОГО КЕРІВНИЦТВА УКРАЇНИ ………….. 65 Вєдєнєєв Дмитро РОЗВИТОК КОНЦЕПТУАЛЬНИХ НАСТАНОВ БЛОКУ НАТО У СФЕРІ ІНФОРМАЦІЙНОГО ПРОТИБОРСТВА ЯК СКЛАДНИКА “ГІБРИДНОЇ” КОНФЛІКТНОСТИ …….………………………………. 70 Гордієнко Сергій, Гордієнко Олексій, Гордієнко Михайло ІНФОРМАЦІЙНА ВІЙНА, ІНФОРМАЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОПЕРАЦІЇ, ПРОПАГАНДА ТА ДЕЗІНФОРМУВАННЯ: ЇХНЯ СУТЬ І ЗМІСТОВІ СКЛАДНИКИ ………………………………..……………... 77 5 Вівчар Оксана, Мужилівський Назарій, Поперечний Ігор, ДЕТІНІЗАЦІЯ ЕКОНОМІКИ ЯК ВЕКТОР ЗМІЦНЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ: СОЦІОГУМАНІТАРНА БАЗА ……….. 85 Карамишев Дмитро, Гордієнко Людмила, Суворов Валентин ТАКТИЧНА БЕЗПЕКА ЯК СКЛАДНИК КОМПЛЕКСНОЇ БЕЗПЕКИ ГРОМАДИ В УМОВАХ ГІБРИДНОЇ ВІЙНИ …………………………. 91 Рябовол Лілія МІСЦЕ І РОЛЬ НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ “МЕТОДОЛОГІЯ ТА ОРГАНІЗАЦІЯ НАУКОВО-ПЕДАГОГІЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ І ПРОЄКТНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ” В СИСТЕМІ ПІДГОТОВКИ ДОКТОРА ФІЛОСОФІЇ З ОСВІТНІХ, ПЕДАГОГІЧНИХ НАУК ………...…….…. 96 Чеховська Марія, Мороз-Пархоменко Катерина ҐЕНДЕРНІ АСПЕКТИ STEAM-ОСВІТИ В КОНТЕКСТІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ІНФОРМАЦІЙНОЇ БЕЗПЕКИ ……………..……... 102 Медвідь Федір, Заросило Володимир ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ГУМАНІТАРНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ ЯК ВАЖЛИВОГО СКЛАДНИКА СИСТЕМИ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ …………………………………………………………..……….... 104 Шамара Олександр, Комашко Володимир ПІДВИЩЕННЯ КВАЛІФІКАЦІЇ В СИСТЕМІ ОРГАНІВ ПРАВОСУДДЯ УКРАЇНИ: СТАН ТА МОЖЛИВІ ШЛЯХИ ОПТИМІЗАЦІЇ В МЕЖАХ СТВОРЕННЯ І ФУНКЦІЮВАННЯ ВІЙСЬКОВОЇ ЮСТИЦІЇ УКРАЇНИ ТА В УМОВАХ ПРАВОВОГО РЕЖИМУ ВОЄННОГО СТАНУ ………………………….………...…. 108 Величко Микола, Андрейчин Михайло КЛЮЧОВА УМОВА ЕФЕКТИВНО ПРОТИДІЯТИ БІОЛОГІЧНИМ ЗАГРОЗАМ НАЦІОНАЛЬНІЙ БЕЗПЕЦІ УКРАЇНИ ‒ ПІДГОТУВАТИ СПЕЦІАЛІСТІВ ІЗ БІОЛОГІЧНОЇ БЕЗПЕКИ ТА БІОЛОГІЧНОГО ЗАХИСТУ …….……………………………………………..………….. 114 Блащук Тетяна ГЕННА ІНЖЕНЕРІЯ: МЕЖІ ДОТРИМАННЯ ПРАВ ЛЮДИНИ …… 118 6 Шершньова Олена ПРОЄКТНИЙ ПІДХІД ДО ПРОПАГУВАННЯ ЦІННОСТЕЙ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ В ПРОЦЕСІ РОЗВ’ЯЗАННЯ КОНФЛІКТІВ (НА ПРИКЛАДІ ПРОЄКТУ EUROCORP) …………... 122 Герасимчук Олег ЕТИЧНІ ЗАСАДИ РОЗГЛЯДУ СУДДЕЮ КРИМІНАЛЬНИХ ПРОВАДЖЕНЬ ПРО ЗЛОЧИНИ ПРОТИ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ В УМОВАХ АГРЕСІЇ РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ ПРОТИ УКРАЇНИ ... 124 Мартинюк Роман СТАТУС ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ ЯК ВЕРХОВНОГО ГОЛОВНОКОМАНДУВАЧА ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ ……...…. 128 Ірха Юрій ШТУЧНИЙ ІНТЕЛЕКТ КРІЗЬ ПРИЗМУ ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ ТА НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ …….…………….. 135 Вацюк Віктор, Влад Вадим МЕТА ТА ЗНАЧЕННЯ НАУКИ КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОГО ПРАВА У СИСТЕМІ ВИКОНАННЯ ТА ВІДБУВАННЯ КРИМІНАЛЬНИХ ПОКАРАНЬ …….……………………………...…. 142 Аблазов Іван ГІБРИДНІ ЗАГРОЗИ В УМОВАХ МІНЛИВОГО БЕЗПЕКОВОГО СЕРЕДОВИЩА …….………………………………………………..…. 146 Брич Леся ОСВІТА В СИСТЕМІ ІНВЕСТУВАННЯ В РОЗВИТОК ЛЮДСЬКОГО КАПІТАЛУ ….…………………………………….……………………. 148 Будник Людмила, Будник Ігор ВПЛИВ ТІНЬОВОЇ ЕКОНОМІКИ НА НАЦІОНАЛЬНУ БЕЗПЕКУ КРАЇНИ …….……..………………………………………………….…. 150 7 Карапетян Ольга, Рудий Роман ДО ПИТАННЯ СУТНОСТИ ПРОЦЕСУ ВІДМИВАННЯ КОШТІВ, ОДЕРЖАНИХ ПРОТИПРАВНИМ ШЛЯХОМ ………………………. 154 Купчишина Валентина МЕДІАГРАМОТНІСТЬ І МЕДІАГІГІЄНА ЯК КОМПОНЕНТИ МЕДІАОСВІТИ ЗДОБУВАЧІВ ВИЩОЇ ОСВІТИ ………………….... 158 Лісов Олександр, Андрусишин Юлія УРАХУВАННЯ ДОСВІДУ НАТО В ПРОЦЕСІ ПІДГОТОВКИ ОСІНТ-ПЕРСОНАЛУ ДЛЯ СЕКТОРУ БЕЗПЕКИ ТА ОБОРОНИ УКРАЇНИ ..…………………………………………………………….... 164 Печенюк Святослав САМООСВІТА ЯК КОМПОНЕНТ БЕЗПЕРЕРВНОГО НАВЧАННЯ ОСІНТ-ПЕРСОНАЛУ СКЛАДНИКІВ СЕКТОРУ БЕЗПЕКИ ТА ОБОРОНИ УКРАЇНИ ……………………………….....………..…..…. 169 Жук Сергій, Степанов Сергій, Федорчук Микола ОСВІТА І НАУКА У СФЕРІ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ ………….. 174 Балагур Леся, Філіппов Максим ПОТЕНЦІАЛ ОСВІТНЬОЇ ПІДГОТОВКИ В СИСТЕМІ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ ……………………….……... 176 Воропаєва Тетяна УКРАЇНОЗНАВЧА КОМПЕТЕНТНІСТЬ ЯК ЧИННИК ОПТИМІЗАЦІЇ СИСТЕМИ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ В КОНТЕКСТІ СТРАТЕГІЇ “РОЗУМНОЇ СИЛИ” ……………………………………... 180 Бондарчук Віталій МУЗЕЇ УКРАЇНИ В КОНТЕКСТІ ЇЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ: ПРОБЛЕМИ І ПЕРСПЕКТИВИ ……………………………..…..….…. 187 Тріфаніна Любов ВИКОРИСТАННЯ ШТУЧНОГО ІНТЕЛЕКТУ (ШІ) В ОСВІТНЬОМУ ЛАНДШАФТІ ЗВО: ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ ………..…… 194 8 Грубі Тетяна, Назаренко Іван МОДЕРНІЗАЦІЯ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ У СФЕРІ ІНФОРМАЦІЙНОЇ БЕЗПЕКИ: СВІТОВІ ПРАКТИКИ ………. 199 Білорус Андрій, Юрчак Юрій КОНЦЕПТУАЛЬНІ ПІДХОДИ ВИКОРИСТАННЯ ІНФОРМАЦІЙНИХ СИСТЕМ НАВЧАННЯ В ПІДГОТОВЦІ МАЙБУТНІХ ОФІЦЕРІВ- ПРИКОРДОННИКІВ ……………………………………...…………… 205 Клебан Володимир РОЛЬ І МІСЦЕ НАЦІОНАЛЬНОЇ ГВАРДІЇ УКРАЇНИ В СИСТЕМІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ …………. 208 Паливода Володимир ЩОДО ІНОЗЕМНОГО ДОСВІДУ У СФЕРІ ПІДГОТОВКИ КАДРІВ ДЛЯ СПЕЦІАЛЬНИХ СЛУЖБ (НА ПРИКЛАДІ США) …………..…. 213 Ігнатьєв Борис ОПЕРАЦІЙНА БЕЗПЕКА ЯК НЕВІД’ЄМНИЙ СКЛАДНИК ПІДГОТОВКИ ТА ПІДВИЩЕННЯ КВАЛІФІКАЦІЇ ОСІНТ- ПЕРСОНАЛУ СКЛАДНИКІВ СЕКТОРУ БЕЗПЕКИ ТА ОБОРОНИ УКРАЇНИ ……………………………………………..……….…..……. 219 Новицька Катерина СПЕЦІАЛЬНІ ІНФОРМАЦІЙНІ ОПЕРАЦІЇ: ВПЛИВ, РИЗИКИ ТА ПРОТИДІЯ ………………..……………………….……………………. 223 Мартиненко Маргарита РОЛЬ ОСВІТИ В ЗМІЦНЕННІ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ: АНАЛІЗ ВПЛИВУ ОСВІТНІХ СИСТЕМ І НАВЧАЛЬНИХ ПРОГРАМ …………………………………………………………………….…...…. 228 Юрчак Юрій ДЕЯКІ СКЛАДНИКИ НЕГАТИВНОГО ІНФОРМАЦІЙНО- ПСИХОЛОГІЧНОГО ВПЛИВУ ПІД ЧАС ВІЙНИ РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ ПРОТИ УКРАЇНИ …………………………………….…. 231 9 Лопатченко Іван ВИКОРИСТАННЯ ШТУЧНОГО ІНТЕЛЕКТУ В ЗАБЕЗПЕЧЕННІ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІНФОРМАЦІЙНОЇ БЕЗПЕКИ …………………… 234 Калачик Тарас АНАЛІЗ ПОТРЕБ У НАВЧАЛЬНИХ ПРОГРАМАХ ДЛЯ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ КІБЕРБЕЗПЕКИ ДЕРЖАВНИХ ІНСТИТУЦІЙ …. 240 Татунько Євген СУЧАСНІ МЕТОДИ ВИКЛАДАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ В ЗАКЛАДАХ ВИЩОЇ ОСВІТИ …………………………………..……. 243 Муліванова Альона ВПЛИВ ЦИФРОВОЇ ТРАНСФОРМАЦІЇ НА ОСВІТНІЙ СЕКТОР І НАЦІОНАЛЬНУ БЕЗПЕКУ: ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДАНИХ ТА ЗАХИСТ ПРИВАТНОСТИ В УМОВАХ ШИРОКОМАШТАБНОЇ ЦИФРОВІЗАЦІЇ …...……………………………………….……..……. 246 Зінченко Данііл ВПЛИВ ВІРТУАЛЬНИХ ТРЕНАЖЕРІВ НА ПІДГОТОВКУ ФАХІВЦІВ У СФЕРІ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ ……………………...……...…. 249 Нечипорук Мар’яна ПРІОРИТЕТНІ СТРАТЕГІЇ ІНФОРМАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ В КОНТЕКСТІ НАЦІОНАЛЬНИХ ІНТЕРЕСІВ УКРАЇНИ …………..... 252 Кардаш Сергій ПРОБЛЕМА ОЦІНКИ РОСІЙСЬКИХ ЗАПАСІВ ОЗБРОЄННЯ ТА ВІЙСЬКОВОЇ ТЕХНІКИ ………………………………………...….…. 256 Тимощук Юлія СУЧАСНІ ВИКЛИКИ КІБЕРБЕЗПЕЦІ УКРАЇНИ ……………...….... 260 Мачабелі Тетяна, Крутій Олена ГЕНДЕРНО ЗУМОВЛЕНЕ НАСИЛЬСТВО ЯК ЧИННИК ГІБРИДНОЇ ВІЙНИ ………………..…………………………………………………. 264 10 Мельник Геннадій ВЗАЄМОДІЯ КОНТРОЗВІДУВАЛЬНИХ І СЛІДЧИХ ПІДРОЗДІЛІВ СЛУЖБИ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ ПІД ЧАС ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ КРИМІНАЛЬНИХ ПРАВОПОРУШЕНЬ В УМОВАХ НАЯВНИХ ЗАГРОЗ НАЦІОНАЛЬНІЙ БЕЗПЕЦІ УКРАЇНИ ………………..……………………………………………………..……. 270 Коротченко Наталія ЧИННИКИ МОДЕРНІЗАЦІЇ ПУБЛІЧНОГО УПРАВЛІННЯ В ЕПОХУ ЦИФРОВИХ ТРАНСФОРМАЦІЙ …………………….………....……. 274 Бондаренко Леся ІНТЕГРАЦІЯ ВИМУШЕНИХ ПЕРЕСЕЛЕНЦІВ У ГРОМАДСЬКІ ПРОЦЕСИ ЯК ПРИНЦИП ІНКЛЮЗИВНОСТИ В ПУБЛІЧНОМУ УПРАВЛІННІ ………………………………………………………..…. 279 Боднар Катерина КОНЦЕПТУАЛЬНІ НАПРЯМИ ІННОВАЦІЙНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПУБЛІЧНОГО УПРАВЛІННЯ СТАЛИМ РОЗВИТКОМ ……………. 285 Вівчар Віктор, Балко Дмитро, Шейка Олексій СУТНІСТНА ДЕКОМПОЗИЦІЯ ПРОБЛЕМНИХ АСПЕКТІВ АСИМЕТРІЇ БЕЗПЕКИ У ФОКУСІ СУЧАСНИХ ВИКЛИКІВ І ЗАГРОЗ: ТЕОРІЯ ТА ПРАГМАТИКА …………………………………...…...…. 289 Федорчук Микола ОСВІТА І НАУКА У СФЕРІ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ: ПРОБЛЕМИ ТА ПРІОРИТЕТИ РОЗВИТКУ ………………………….………..……. 293 Загнойко Вадим КОМУНІКАТИВНІ МЕХІНІЗМИ ПУБЛІЧНОГО УПРАВЛІННЯ ІНТЕГРАЦІЇ ВИМУШЕНИХ ПЕРЕСЕЛЕНЦІВ У ЖИТТЯ МІСЦЕВИХ ГРОМАД ………………..………………………………………………. 298 Шміло Назар ФУНКЦІЇ ТА ДЕРЖАВНІ ПОСЛУГИ ЯК ЕЛЕМЕНТИ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО СТАТУСУ ПРАЦІВНИКА ПРАВООХОРОННОГО ОРГАНУ …………………………..…...……. 304 11 Ленко Леонід ОСВІТА У СФЕРІ УПРАВЛІННЯ ТАКТИЧНИМИ БЕЗПІЛОТНИМИ ЛІТАЛЬНИМИ АПАРАТАМИ ЯК ОДИН З ОСНОВНИХ ВИКЛИКІВ НАЦІОНАЛЬНІЙ БЕЗПЕЦІ УКРАЇНИ ………………………………. 307 Полякова Поліна РАДА НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ І ОБОРОНИ УКРАЇНИ В МЕХАНІЗМІ РЕАЛІЗАЦІЇ ФУНКЦІЙ ТА ПОВНОВАЖЕНЬ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ ……………………………..………..…...…. 313 Ляшко Діана ЕФЕКТИВНІСТЬ ЗАСТОСУВАННЯ МІЖНАРОДНОГО ДОСВІДУ В ОСВІТІ ТА НАВЧАННІ СПЕЦІАЛІСТІВ ІЗ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ ……………………………………………..….………..……. 316 12 Романов Микола, доктор юридичних наук, старший науковий співробітник, професор, завідувач кафедри національної безпеки та політології Національного університету “Острозька академія” ЯКИЙ КОНТРРОЗВІДУВАЛЬНИЙ РЕЖИМ ПОТРІБНИЙ НА ЗВІЛЬНЕНИХ ВІД ОКУПАЦІЇ ТЕРИТОРІЯХ? Насамперед нагадаємо, що власне таке контррозвідувальнй режим. Це сукупність обов’язкових принципів, норм, правил та організаційних заходів, установлених чинним законодавством і нормативно-правовими актами, які спрямовані на забезпечення державної безпеки й захист національних інтересів України від зовнішніх та внутрішніх загроз. Що стосується принципів використання чи існування цього режиму на звільнених від окупації територіях, то він беззаперечно має відповідати загальним принципам, що є в державі, з урахуванням того, що термін “принцип” використано як синонім до термінів “закон”, “категорія”, “аксіома” науки. 1. Принцип верховенства права. Україна має міжнародні зобов’язання, діє Конституція, яка має найвищу юридичну силу. І тому, незважаючи на критичність території, цей принцип має бути дотриманий. Забезпечення прав і свобод людини – головний обов’язок держави. 3. Ураховуючи те, що міжнародні організації повинні мати повний і безумовний доступ до звільнених від окупації територій, принцип законности правопорядку є обов’язковим. Органи державної влади (військово-цивільні адміністрації), їхні посадові особи будуть зобов’язані діяти лише на підставі, у межах повноважень, передбачених Конституцією і законами України. 4. Принцип рівности перед законом. Згідно з Конституцією України, усі люди є вільними і рівними у своїй гідности і правах. Громадяни, що перебували на тимчасово окупованих територіях, мають такі самі обов’язки, як і громадяни України, що там не перебували. Звичайно, окрім винятків, що будуть установлені відповідними VI Міжнародна науково-практична конференція “Освіта і наука у сфері національної безпеки: проблеми та пріоритети розвитку” 13 законами. 5. Принцип дотримання прав і свобод людини – це невтручання в її особисте і сімейне життя; права людини на волю й особисту недоторканність; недоторканність житла, таємниці листування, телеграфних розмов, телеграфної й іншої кореспонденції. 6. Принцип взаємодії покликаний гарантувати чітке дотримання форм взаємодії, її мети та завдань із боку взаємодійних суб’єктів, самостійність вибору засобів і методів забезпечення контррозвідувального режиму, спільне й погоджене планування організаційних та інших передбачених законодавством дій, непоширення конфіденційної та службової інформації, прокурорський та інший нагляд за діяльністю взаємодійних сторін. Окрім того, важливими є організаційно-управлінські принципи. У функціюванні контррозвідувального режиму вони дають змогу визначити конкретні завдання, що випливають із загроз державній безпеці, спланувати обґрунтовані заходи, прогнозувати можливі варіанти їх розвитку й на цій основі вибрати найбільш дієві заходи, щоби припинити або нейтралізувати загрози цього контррозвідувального режиму чи його ефективности. Можна назвати й інші принципи: це постійність і гласність. Усі вищезазначені мають служити основному – власне чому існує цей режим – сприяти компетентним органам України у виявленні, недопущенні проникнення на звільнені території представників спецслужб, насамперед Росії, тобто мати контррозвідувальне призначення. Ворог не залишить цих територій просто так. Там буде працювати агентура та нелояльні чинній владі особи. Чи можуть міжнародні організації брати участь у заходах на звільнених територіях? Безумовно. Але світовий досвід свідчить, що міжнародні організації, які беруть участь у власне постконфліктному, миротворчому процесі та встановлюють стабільний мир, повинні враховувати місцеві особливості, взаємоадаптуватися з місцевими акторами. Що стосується залучення місцевих “акторів” до відбудови зруйнованих війною територій, то надважливою є гуманітарна відбудова: освіта, навчання, наука. Навіть не економіка. Використання кадрів, що перебували на окупованих територіях, як 14 свідчить практика, не завжди давало очікувані результати. А в нашому випадку все-таки прогнозується зовнішнє втручання Росії, яке загрожуватиме поглибленню конфлікту та поверненню до насильства. Невирішені суперечності, а вони будуть, наприклад, мовне питання, створюватимуть сприятливі умови для “гарячої” фази конфлікту. А власне нерівний статус тих, що перебували й не перебували на окупованих територіях, може підштовхувати до репресивних заходів як елементу забезпечення контррозвідуального режиму, що часто є одним з основних каталізаторів конфлікту. Отже, контррозвідувальний режим на звільнених від окупації територіях має бути спрямований на виявлення агентури спецслужб Росії, залишеної для дестабілізації ситуації. Важливою умовою існування такого режиму є також дотримання принципів, визначених вище. Тільки вони сприятимуть зниженню конфліктности та рівню теророгенности на цих територіях. Окрім того, ключова умова ефективности контррозвідувального режиму – кадрове забезпечення, залучення не тільки фахівців, але й знавців безпеки. Для цього доцільно вже сьогодні формувати кадровий резерв із випускників спеціальности “Національна безпека”, які будуть готові поїхати працювати на звільнені від окупації території. Тому що кадровий голод беззаперечно буде: з територій виїдуть ті, що служили в армії Росії чи так званих ЛНР/ДНР; працювали на керівних посадах у державних установах; брали участь у виборах; освітні, наукові та релігійні колаборанти; пенсіонери Збройних сил Росії; ті, хто в’їхав на ці території після окупації; бізнесмени, що організували бізнес після вторгнення. Ініціювати викладене вище має Міністерство з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України. VI Міжнародна науково-практична конференція “Освіта і наука у сфері національної безпеки: проблеми та пріоритети розвитку” 15 Доронін Іван, доктор юридичних наук, доцент, завідувач наукової лабораторії права національної та міжнародної безпеки Державної наукової установи “Інститут інформації, безпеки і права НАПрН України” ПРАВОВІ ПРОБЛЕМИ УЧАСТИ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ В ЗАБЕЗПЕЧЕННІ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ У ст. 5 Конституції України визначено, що саме народ є носієм суверенітету та єдиним джерелом влади. Здійснення влади відбувається безпосередньо через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Зазначене положення чинної Конституції України має універсальний характер. Водночас ст. 17 Конституції України визначає, що захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього українського народу. Зазначені конституційні приписи відображають положення, що були наявні в Концепції (основах державної політики) національної безпеки України, затвердженій постановою Верховної Ради України від 16.01.1997 № 3/97-ВР, зокрема щодо визначення народу як основного суб’єкта забезпечення національної безпеки. У розділі V Концепції вказано, що “для формування збалансованої державної політики та ефективного проведення комплексу узгоджених заходів щодо захисту національних інтересів у політичній, економічній, соціальній, воєнній, екологічній, науково-технологічній, інформаційній та інших сферах створюється система забезпечення національної безпеки України”. При цьому український народ розглянуто як перший у переліку суб’єктів як сукупність громадян України всіх національностей. Такий виважений конструктивний підхід у подальшому, на жаль, не застосовано під час ухвалення Закону України “Про основи національної безпеки України” від 19.06.2003 № 964-IV2. Систему суб’єктів забезпечення національної безпеки (ст. 3 Закону 16 України) становили: Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Рада національної безпеки і оборони України, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, Національний банк України, суди загальної юрисдикції, прокуратура України, місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування, Збройні сили України, Служба безпеки України, Державна прикордонна служба України та інші військові формування, утворені відповідно до законів України, громадяни України, об’єднання громадян. Із числа суб’єктів випав український народ, а участь його представників розглядали як сукупність громадян та їхніх об’єднань (об’єднань громадян, громадських об’єднань, політичних партій тощо). Наразі важко сприйняти аргументацію щодо такої суб’єктної побудови, особливо в сучасних умовах протидії агресії проти нашої держави. Варто також зазначити, що чинний на сьогодні Закон України “Про національну безпеку України” від 21.06.2018 № 2469-VIII взагалі концептуально відійшов від розгляду суб’єктности в забезпеченні національної безпеки, визначаючи натомість особливості “цивільного контролю” та склад “сектору безпеки і оборони”. Зрозуміло, що така побудова була зумовлена уміщеною в преамбулі метою ухвалення законодавчого акта – визначення основ та принципів національної безпеки і оборони, цілей та основних засад державної політики, що гарантуватимуть суспільству і кожному громадянину захист від загроз. Що саме вийшло з-під законодавчої регламентації під час відмови від особливого зазначення суб’єктности українського народу в забезпеченні національної безпеки? На загальному рівні можна стверджувати, що склався певний правовий вакуум щодо участи народу у відсічі агресії. Проте зазначене стосувалося і ситуації 2014 р., і меншою мірою ситуації 2022 р. На першому етапі протидії агресії (2014 рік) неврегульованою була діяльність підрозділів, створюваних за народною ініціативою, а також громадська діяльність зі сприяння таким підрозділам. Цілком можливо стверджувати, що створення та діяльність формувань із захисту України від агресії та VI Міжнародна науково-практична конференція “Освіта і наука у сфері національної безпеки: проблеми та пріоритети розвитку” 17 сепаратизму слугували прикладом реалізації народного суверенітету, тобто повноважень українського народу загалом із забезпечення національної безпеки (що фактично відповідало приписам ст. 5 та 17 Конституції України). Але правова регламентація відбувалася вже на рівні підзаконних актів, а радше – на рівні організаційної діяльности з реалізації владних повноважень окремими державними органами. На законодавчому рівні можливо було спостерігати певну законотворчу активність щодо узаконення військових формувань за народною ініціативою. На рівні правотворчої діяльности в Україні були здійснені спроби правової регламентації участи народу в забезпеченні національної безпеки шляхом формування відповідних добровольчих підрозділів. Ідеться про проєкт Закону України “Про Українську добровольчу армію”, який розробила громадська організація “Дія”, де її статус визначено як “добровільне військове громадське формування”, що “здійснює діяльність у сфері управління Міністерства оборони України”. У 2015–2016 рр. Верховна Рада України розглядала проєкт Закону України “Про Добровольчий Український Корпус” (реєстр. № 2851 від 14.05.2015), за яким його статус визначено як “добровільне військове формування” у сфері управління Міністерства оборони України. Але водночас Міністр оборони мав здійснювати управління фактично за погодженням із командиром корпусу, а статут корпусу мала затверджувати Верховна Рада України. Окрім цього, законопроєкт пропонував, щоб члени корпусу обирали командира, а створити його мали на базі вже наявного корпусу з визнанням повноважень “чинного” командира. Комітет Верховної Ради України з питань правової політики і правосуддя визнав цей проєкт таким, що не відповідає Конституції, і в подальшому ініціатор відкликав його. Основними висновками з етапу 2014–2015 рр. на рівні нормативно-правових актів були діяльність із визнання статусу участи в протидії агресії і наданні відповідних соціальних і правових гарантій для безпосередніх учасників. На другому етапі в законодавчому полі варто виділити Закон 18 України “Про основи національного спротиву” від 16.07.2021 № 1702-IX, який фактично унормував питання “стихійної” народної участи в протидії агресії. Варто відзначити, що на відміну від ситуації 2014 р. в цьому випадку правове підґрунтя було створено ще до активної фази збройної агресії проти нашої держави. Законодавчо складниками національного спротиву визначено територіальну оборону, рух опору та підготовку громадян України до національного спротиву. Таким чином була фактично втілена модель цивільної оборони мирного часу, що бере участь у відсічі агресії в умовах війни (“територіальна оборона”), партизанських і підпільних дій проти окупантів (“рух опору”) та допоміжної діяльности в застосуванні цих складників. Варто зазначити, що питання “бойового імунітету” було певним чином (небездоганно) вирішено вже на етапі протидії активній фазі агресії (Закон України “Про внесення змін до Кримінального кодексу України та інших законодавчих актів України щодо визначення обставин, що виключають кримінальну протиправність діяння та забезпечують бойовий імунітет в умовах дії воєнного стану” від 15.03.2022 № 2124-IX). Отже, можна стверджувати, що, незважаючи на відсутність із-поміж суб’єктів у профільному законодавчому акті, український народ фактично є суб’єктом забезпечення національної безпеки як основний суб’єкт національного спротиву. Водночас на сьогодні існують і певні прогалини щодо належного унормування такої суб’єктности, хоча більшість питань безумовно стосуються радше організаційного складника. Потрібно належно внормувати діяльність добровольчих формувань (“добровольчих формувань територіальних громад”), громадських об’єднань сприяння національному спротиву, статус осіб, що сприяють діяльності військових формувань тощо. Зазначені проблеми потребують комплексного вирішення. Оскільки “добровольче формування територіальної громади” ‒ це воєнізований підрозділ, сформований на добровільній основі з громадян України, які проживають у межах території відповідної територіальної громади, який призначений для участи в підготовці та виконанні завдань територіальної оборони, неврегульованими (або не до VI Міжнародна науково-практична конференція “Освіта і наука у сфері національної безпеки: проблеми та пріоритети розвитку” 19 кінця врегульованими) є питання: порядку його утворення (самоорганізація або рішення територіальної громади); застосування до порядку його утворення норм законодавства про громадські організації; потреба додаткових вимог щодо державної реєстрації утворень; поширення дії статутів Збройних Сил України на ці об’єднання або розроблення особливих нормативних актів; статус зброї, озброєння, порядок та умови його застосування; можливість залучення до завдань з охорони громадського порядку тощо. Отже, зазначені вище приклади, які ілюструють окремі проблемні моменти правової регламентації, є підставою для визначення кола перспективного правового регулювання в цій сфері. 20 Шмоткін Олексій, доктор юридичних наук, професор кафедри теорії та історії держави і права ННГІ Національної академії Служби безпеки України МОДЕЛЬ ПАСПОРТА НАУКОВОЇ СПЕЦІАЛЬНОСТИ “ПРАВО НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ” Наказом МОН України від 28 грудня 2018 р. № 1477 “Про затвердження примірного переліку та опису предметних напрямів, досліджень у межах спеціальності 081 «Право»” передбачено напрям досліджень “Право національної безпеки; військове право”. Національна академія правових наук України ініціювала доповнити галузь юридичних наук відповідною науковою спеціальністю. На нашу думку, модель паспорта наукової спеціальности може бути такою. З назви наукової спеціальности 12.00.13 доцільно вилучити словосполучення “військове право”, тому що, згідно з п. 4 ст. 3 Закону України “Про національну безпеку України”, одним із різновидів національної безпеки є воєнна безпека і, відповідно, військове право, яке її регулює, – це різновид права національної безпеки поряд із правом державної безпеки, правом економічної безпеки, правом інформаційної безпеки та іншими складниками права національної безпеки. Окрім цього, у паспорті наукової спеціальности “Право національної безпеки” потрібно відобразити тільки правові проблеми національної безпеки, що випливає з назви цієї спеціальності, а не всі явища, які належать до сфери національної безпеки, але не мають правового характеру. І. Формула спеціальности Досліджують правові проблеми сфери національної безпеки: сутність права національної безпеки як частини права; право національної безпеки як юридична наука; правове регулювання системи національної безпеки; правова констатація деструктивних чинників національної безпеки; правове регулювання системи забезпечення національної безпеки; забезпечення прав особи як VI Міжнародна науково-практична конференція “Освіта і наука у сфері національної безпеки: проблеми та пріоритети розвитку” 21 мета права національної безпеки; утворення права національної безпеки; система права національної безпеки; суспільні відносини, регульовані правом національної безпеки; реалізація права національної безпеки; порушення права національної безпеки; юридична відповідальність за порушення права національної безпеки; правова безпека; право національної безпеки і право міжнародної безпеки. ІІ. Напрями досліджень: 1. Сутність права національної безпеки як частини права. Об’єкт, предмет, методи права національної безпеки. Поняттєво- категорійний апарат права національної безпеки. Принципи і функції права національної безпеки. Виникнення і розвиток права національної безпеки. 2. Право національної безпеки як юридична наука: об’єкт, предмет, методологія, ґенеза, функції, форми змісту. 3. Правове регулювання системи національної безпеки: об’єкти національної безпеки (соціальні, природні, техногенні), національні цінності, національні потреби, національні інтереси. 4. Правова констатація деструктивних чинників національної безпеки та чинників, які їх обумовлюють: ризиків, викликів, загроз тощо. 5. Правове регулювання системи забезпечення національної безпеки: правовий статус суб’єктів забезпечення національної безпеки, форми і методи діяльності із забезпечення національної безпеки, організація системи забезпечення національної безпеки. 6. Забезпечення прав особи як мета права національної безпеки: сутність, види, юридичний механізм забезпечення прав особи, його особливості в різних видах національної безпеки. 7. Утворення права національної безпеки: етапи утворення (формування, формулювання, формалізація), закономірності буття як основа права національної безпеки, джерела права національної безпеки, принципи утворення права національної безпеки, нормотворча техніка права національної безпеки, форми права національної безпеки. 8. Система права національної безпеки: галузі (право державної безпеки, право воєнної безпеки, право економічної 22 безпеки тощо), інститути, норми. Система нормативно-правових актів права національної безпеки: види, їх структурні елементи. Інкорпорація, консолідація, кодифікація нормативно-правових актів права національної безпеки. 9. Суспільні відносини, регульовані правом національної безпеки: види, суб’єкти, об’єкти, зміст. Юридичні факти як основа існування правовідносин права національної безпеки: види, особливості. 10. Реалізація права національної безпеки: безпосередня та правозастосовна. Стадії застосування права національної безпеки. Акти застосування права національної безпеки. Вимоги застосування права національної безпеки. Реалізація права національної безпеки в разі прогалин у законодавстві. Колізії законодавства права національної безпеки. 11. Порушення права національної безпеки: сутність, види, склад, характеристика елементів. Юридична відповідальність за порушення права національної безпеки: зміст, підстави накладення, принципи реалізації. Зловживання правом національної безпеки. Аномалії права національної безпеки. 12. Правова безпека: сутність і види. Забезпечення безпеки утворення права. Забезпечення безпеки реалізації права. Забезпечення безпеки Конституції як основи правової безпеки. Право національної безпеки і право міжнародної безпеки: єдність, відмінність, взаємовплив. VI Міжнародна науково-практична конференція “Освіта і наука у сфері національної безпеки: проблеми та пріоритети розвитку” 23 Шилін Микола, доктор юридичних наук, професор спеціальної кафедри Навчально-наукового інституту державної безпеки Національної академії Служби безпеки України Корнійчук Олександр, старший викладач спеціальної кафедри Навчально-наукового інституту державної безпеки Національної академії Служби безпеки України ЩОДО МОЖЛИВИХ ШЛЯХІВ ПОСИЛЕННЯ СПРОМОЖНОСТЕЙ СЕКТОРУ БЕЗПЕКИ І ОБОРОНИ УКРАЇНИ З ОРГАНІЗАЦІЇ ПРОТИДІЇ ЗАГРОЗАМ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ Щоб сектор безпеки і оборони України міг ефективно виконувати завдання із забезпечення національної безпеки, потрібно створити належну систему його інформаційно- аналітичного забезпечення. У цьому контексті ще 2014 р. було порушено питання щодо розвитку стратегічних комунікацій у межах ухвалених на саміті НАТО рішень щодо підтримки України в умовах агресії Російської Федерації. Водночас Альянс висловив готовність надати Україні консультативну, практичну та матеріально-технічну допомогу, зокрема розглянути створення загальнодержавного центру стратегічних комунікацій і ситуаційних центрів у складі ключових органів влади. Щоб забезпечити інформаційно-аналітичний супровід діяльности Ради національної безпеки і оборони України (далі – РНБО) щодо координації і контролю за діяльністю виконавчої влади, правоохоронних органів та військових формувань у сфері національної безпеки і оборони в мирний час, в особливий період, а також в умовах воєнного стану, в умовах надзвичайного стану та в разі виникнення кризових ситуацій, що загрожують національній безпеці, 2015 р. ухвалено рішення (уведене в дію Указом Президента № 115/2015 від 28.02.2015) щодо створення та забезпечення функціювання Головного ситуаційного центру України як програмного комплексу зі збирання, накопичення і 24 оброблення інформації, потрібної для підготовки рішень у сфері національної безпеки і оборони. Указом Президента України від 7 червня 2016 р. № 242/2016 затверджено Положення про національний координаційний центр кібербезпеки, утворений відповідно до рішення РНБО України від 27 січня 2016 р. “Про стратегію кібербезпеки України”, уведеного в дію Указом Президента України від 15 березня 2016 р. № 96. У цьому Положенні зазначено, що Національний координаційний центр кібербезпеки – робочий орган РНБО, а також визначено його завдання і повноваження. 7 травня 2021 р. Указом Президента № 187/2021 відповідно до Закону країни “Про раду національної оборони України” затверджено Положення про Центр протидії дезінформації. А 18 червня цього ж року Указом Президента № 260/2021 затверджено й уведено в дію рішення РНБО від 4 червня 2021 р. “Щодо удосконалення мережі ситуаційних центрів та цифрової сфери національної безпеки і оборони”. Цим рішенням визнано за необхідне розширити єдину мережу ситуаційних центрів, до складу яких мають входити Головний ситуаційний центр України, Урядовий ситуаційний центр, ситуаційні центри органів сектору безпеки і оборони, ситуаційні центри органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а також резервні та рухомі ситуаційні центри. Представляючи 29 березня 2024 р. новопризначеного секретаря Ради національної безпеки і оборони України О. Литвиненка, Президент України В. Зеленський поставив перед ним і Апаратом РНБО низку завдань, перше з яких – більше прогнозованости. Дослівно Президент заявив: “РНБО має всі можливості, щоб об’єднати аналітичний потенціал українських розвідок та інших органів, які функціонують у сфері національної безпеки. Нам потрібне посилення можливості України прогнозувати та впливати на процеси, від яких залежить національна безпека держави. /…/ Ми розпочали розробку Української доктрини, яка стане новою основою для політики та стратегічних рішень України. Чіткість національних орієнтирів і VI Міжнародна науково-практична конференція “Освіта і наука у сфері національної безпеки: проблеми та пріоритети розвитку” 25 системність їх реалізації – це те, що потрібно і зараз, і після війни. Дуже розраховую, що РНБО в координації з органами влади та іншими суспільними структурами реалізує цю мету. /…/ Що стосується нашої роботи Ставки, проєктів рішень, контролю за виконанням рішень. Усе це, звичайно, має бути продовжене. Очевидний пріоритет – це оборона нашої держави та захист нашого суспільства”. Безперечно, щоб досягнути належних спроможностей складників сектору безпеки і оборони України, взаємодії між ними, координації їхньої діяльності з вирішення завдань із забезпечення національної безпеки, потрібно створити відповідну єдину систему інформаційно-аналітичного та науково- методичного забезпечення. До речі, щоб посилити протидію такій загрозі національній безпеці, як організована злочинність, ще 2007 р. згідно з Указом Президента України створено Міжвідомчий науково-дослідний центр з проблем боротьби з організованою злочинністю і затверджено Положення про нього. У цьому документі вказано, що зазначений центр є робочим органом при РНБО, який опрацьовує міжгалузеві питання боротьби з організованою злочинністю, забезпечує науково-аналітичне та прогнозоване супроводження діяльности РНБО з проблем боротьби з організованою злочинністю, визначено основні завдання центру та його повноваження. Безумовно, створення таких центрів позитивно вплинуло на поліпшення взаємодії суб’єктів сектору безпеки і оборони та координацію їхньої діяльности. Водночас ці заходи не призвели до утворення єдиної системи стратегічних комунікацій для організації адекватної протидії актуальним загрозам національній безпеці України, оскільки названі центри є робочими органами РНБО лише з окремих питань сфери національної безпеки, тобто не охоплюють усієї її палітри, а відтак не можуть забезпечити належних умов для ефективної діяльности з виявлення, запобігання й усунення всіх реальних і потенційних загроз державній безпеці і захисту національних інтересів у сучасний період, коли оперативна ситуація динамічно змінюється. 26 На сьогодні найбільшою загрозою для України є гібридна війна РФ проти нашої держави, у якій провідну роль відіграють її спецслужби – розвідувальні, розвідувально-диверсійні формування та ідеологічні центри. Варто визнати, що основним і безпосереднім джерелом загроз національній безпеці України є цілеспрямована діяльність військових формувань країни-агресора, розвідувально-підривні, терористичні, диверсійні та інформаційно-психологічні акції її спецслужб, окремих категорій осіб, зокрема, вороже налаштованих росіян, які реалізують рішення свого воєнно- політичного керівництва щодо окупації території України та здійснюють інші посягання на життєво важливі інтереси нашої держави. Особливої шкоди завдають ракетні, авіаційні, артилерійські удари по території України, які часто корегують особи, залучені до негласного співробітництва ФСБ і ГШ РФ. Масовані обстріли завдають значної шкоди, знищують об’єкти інфраструктури, що часто супроводжується жертвами серед мирних мешканців та військовими втратами. Водночас фіксуємо все більшу агресивність спецслужб РФ із проведення терористичних і диверсійних актів, а також зростання їхніх інформаційних та інформаційно-психологічних акцій, щоб негативно вплинути на населення України, викликати серед її мешканців паніку, зневіру в перемогу ЗСУ над ворогом. У зв’язку з цим набуває актуальности запобігання кримінальним правопорушенням проти миру і безпеки людства, насамперед порушення законів та звичаїв війни (ч. 1 ст. 438 КК України). Потребує удосконалення й організація системи заходів боротьби з РПД, терористичними, диверсійними та інформаційно- психологічним акціями супротивника. Це можливо, якщо поліпшити інформаційно-аналітичне та науково-методичне забезпечення, взаємодію і координацію діяльности суб’єктів забезпечення державної безпеки України, насамперед розвідувальних, контррозвідувальних, правоохоронних органів. Щоб вирішити ці проблеми, активізувати протидію гібридним загрозам національній безпеці, потрібно застосувати системний підхід, ефективно використовувати весь наявний VI Міжнародна науково-практична конференція “Освіта і наука у сфері національної безпеки: проблеми та пріоритети розвитку” 27 комплекс оперативних сил і засобів, форм і методів суб’єктів забезпечення національної безпеки. У цьому зв’язку постає нагальна потреба створити при РНБО України Головний центр протидії гібридним загрозам національній безпеці України, до складу якого б увійшов (разом із Міжвідомчим науково-дослідним центром із проблем боротьби з організованою злочинністю) Центр протидії підривній діяльності спецслужб іноземних держав проти України. Його призначенням варто визначити організацію взаємодії та координацію діяльности, інформаційно-аналітичне та науково-методичне забезпечення сектору безпеки і оборони України з протидії розвідувально-підривним, терористичним, диверсійним та інформаційно-психологічним операціям, насамперед спецслужб РФ та її сателітів. Водночас треба передбачити створення Центру протидії розвідувально-підривним, терористичним і диверсійним акціям та Центру з протидії інформаційно-психологічним операціям супротивника. Чинний Центр протидії дезінформації доцільно ввести до Центру протидії інформаційно-психологічним операціям супротивника, який поряд зі створеним Центром протидії розвідувально-підривним, терористичним і диверсійним акціям входить до складу Центру протидії підривній діяльності спецслужб іноземних держав проти України, структурним елементом якого стане також і вже наявний Національний координаційний центр кібербезпеки. Завдяки цим заходам, на наш погляд, буде сформована система стратегічних комунікацій при РНБО, спроможна вирішувати завдання з належної організації діяльности сектору безпеки і оборони України з протидії гібридним загрозам національній безпеці як в умовах широкомасштабної російської агресії, так і в мирний час. 28 Шилін Микола, доктор юридичних наук, професор спеціальної кафедри Навчально-наукового інституту державної безпеки Національної академії Служби безпеки України Коник Тетяна, аспірантка Рівненського державного гуманітарного університету ВИЗНАЧЕННЯ В ЧИННОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИ ПОВНОВАЖЕНЬ СУБ’ЄКТІВ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ: ПРОБЛЕМИ ТА МОЖЛИВОСТІ ВИКОРИСТАННЯ ДОСВІДУ МИНУЛОГО ДЛЯ ЇХ ВИРІШЕННЯ Ефективність забезпечення національної безпеки України безперечно напряму залежить від рівня виконання своїх функцій відповідними суб’єктами, визначеними чинним законодавством. На жаль, ні в Законі України “Про національну безпеку” від 21 червня 2018 р. № 2469-VIII, ні в Указі Президента України від 14 вересня 2020 р. № 392/2020, яким затверджено Стратегію національної безпеки України, на відміну від Закону України “Про основи національної безпеки” від 2003 р., а також Концепції (Основи державної політики) національної безпеки, які втратили чинність, суб’єктів забезпечення національної безпеки чітко не окреслено. Замість цього визначено сектор безпеки і оборони та його складники, сфери, у яких вони забезпечують формування і реалізацію державної політики, та їхні повноваження, до яких постають певні питання щодо доцільности. У Законі України “Про основи національної безпеки України” для цього була передбачена окрема ст. 4, згідно з якою суб’єктами забезпечення національної безпеки були: Президент України; Верховна Рада України; Кабінет Міністрів України; Рада національної безпеки і оборони України; міністерства та інші центральні органи виконавчої влади; Національний банк України; суди загальної юрисдикції; прокуратура України; Національне VI Міжнародна науково-практична конференція “Освіта і наука у сфері національної безпеки: проблеми та пріоритети розвитку” 29 антикорупційне бюро України; місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування; Збройні сили України, Служба безпеки України, Служба зовнішньої розвідки України, Державна прикордонна служба України та інші військові формування, утворені відповідно до законів України; органи і підрозділи цивільного захисту; громадяни України, об’єднання громадян. Згідно з Концепцією (Основами державної політики) національної безпеки України до суб’єктів забезпечення національної безпеки належать: державні органи, громадські організації та окремі громадяни. Визначено такі основні суб’єкти забезпечення національної безпеки: український народ – громадяни України всіх національностей, Верховна Рада України, Президент України, Рада національної безпеки і оборони України, Кабінет Міністрів України, Конституційний суд України, суди загальної юрисдикції, прокуратура України, Національний банк України, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади та воєнна організація держави, яка включала в себе Збройні сили України, Службу безпеки України, внутрішні війська, органи і підрозділи Міністерства внутрішніх справ України, Прикордонні війська України, військові підрозділи Міністерства України з надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від Чорнобильської катастрофи, інші військові формування, створені відповідно до Конституції України. Водночас у цій Концепції визначено повноваження вказаних суб’єктів. У Законі України “Про національну безпеку” замість визначення суб’єктів забезпечення національної безпеки йдеться про сектор безпеки і оборони України, який згідно з п. 1 ст. 12 складається з чотирьох взаємопов’язаних складників: сили безпеки; сили оборони; оборонно-промисловий комплекс; громадяни та громадські об’єднання, які добровільно беруть участь у забезпеченні національної безпеки. Водночас зміст цього припису певним чином суперечить п. 2 ст. 12, а також ст. 1 цього ж нормативно-правового акта, де визначено поняття сектору безпеки та його зазначених елементів. Відповідно до ст. 1, сектор безпеки і оборони – система органів державної влади, Збройних сил України, інших утворених відповідно до законів України 30 військових формувань, правоохоронних та розвідувальних органів, державних органів спеціального призначення з правоохоронними функціями, сил цивільного захисту, оборонно- промислового комплексу України, діяльність яких перебуває під демократичним цивільним контролем і відповідно до Конституції та законів України за функціональним призначенням спрямована на захист національних інтересів України від загроз, а також громадяни та громадські об’єднання, які добровільно беруть участь у забезпеченні національної безпеки України (п. 16). Згідно з п. 2 ст. 12 до складу сектору безпеки і оборони входять: Міністерство оборони України, Збройні сили України, Державна спеціальна служба транспорту, Міністерство внутрішніх справ України, Національна гвардія України, Національна поліція України, Державна прикордонна служба України, Державна міграційна служба України, Державна служба України з надзвичайних ситуацій, Служба безпеки України, Управління державної охорони України, Державна служба спеціального зв’язку та захисту інформації України, Апарат Ради національної безпеки і оборони України, розвідувальні органи України, центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну військово-промислову політику. Інші державні органи та органи місцевого самоврядування здійснюють свої функції із забезпечення національної безпеки у взаємодії з органами, які входять до складу сектору безпеки і оборони. Отже, зважаючи на зміст цієї статті Закону, інші державні органи, зокрема система органів державної влади та органи місцевого самоврядування, а також громадяни та громадські об’єднання, які добровільно беруть участь у забезпеченні національної безпеки України (п. 16 ст. 1), не є елементами складу сектору безпеки і оборони. Але якщо вони виконують, як випливає із зазначених вище положень Закону, свої функції із забезпечення національної безпеки у взаємодії з органами, які входять до складу сектору безпеки і оборони, то їх теж необхідно визнати суб’єктами забезпечення національної безпеки. Окрім того, у п. 1 ст. 12 немає такого елемента сектору безпеки і оборони, як інші органи, на які Конституцією та VI Міжнародна науково-практична конференція “Освіта і наука у сфері національної безпеки: проблеми та пріоритети розвитку” 31 законами України покладено функції із забезпечення національної безпеки України, а також системи органів державної влади, передбачених у пп. 16–17 ст. 1 Закону. Це свідчить про непослідовність законодавця у визначенні структурних елементів сектору безпеки і оборони. Відтак, виникає сумнів у логічності та обґрунтованості формування цього переліку. У визначенні понять елементів сектору безпеки спостерігаємо також віднесення одних і тих самих державних інституцій до різних її складників. Наприклад, і до сил безпеки (п. 17), і до сил оборони (п. 18) віднесено правоохоронні та розвідувальні органи, органи спеціального призначення з правоохоронними функціями. Водночас вони різняться тим, що у визначенні поняття “сили безпеки” йдеться не про органи спеціального призначення з правоохоронними функціями, а про державні (підкреслення наше) органи спеціального призначення з правоохоронними функціями. Також у першому випадку це органи, на які Конституцією та законами України покладено функції із забезпечення національної безпеки України, а в другому – органи, на які Конституцією та законами України покладено функції із забезпечення оборони держави. На наш погляд, логічним було б віднести до сектору оборони не правоохоронні та розвідувальні органи, органи (державні органи) спеціального призначення з правоохоронними функціями, а оборонно-промисловий комплекс, який відповідно до п. 13 ст. 1 “Визначення термінів” Закону України “Про національну безпеку” – це сукупність органів державного управління, підприємств, установ і організацій промисловості та науки, що розробляють, виробляють, модернізують і утилізують продукцію військового призначення, надають послуги в інтересах оборони для оснащення та матеріального забезпечення сил безпеки і сил оборони, а також здійснюють постачання товарів військового призначення та подвійного використання, надання послуг військового призначення під час виконання заходів військово-технічного співробітництва України з іншими державами. При цьому для вдосконалення законодавства України в контексті визначення суб’єктів забезпечення національної безпеки 32 та їх повноважень вважаємо за доцільне використовувати позитивний досвід минулого – окремі положення Закону України “Про основи національної безпеки України” та Концепції (Основ державної політики) національної безпеки України, а також інших нормативно-правових актів, що втратили чинність, у яких визначено призначення і статус державних інституцій, що безпосередньо стосуються безпекової сфери, особливо правоохоронних органів і спеціальних служб України. VI Міжнародна науково-практична конференція “Освіта і наука у сфері національної безпеки: проблеми та пріоритети розвитку” 33 Благодарний Андрій, доктор юридичних наук, професор кафедри загальноправових дисциплін Національної академії Служби безпеки України ОКРЕМІ АСПЕКТИ РЕАЛІЗАЦІЇ РЕКОМЕНДАЦІЙ НАЦІОНАЛЬНОГО АГЕНТСТВА ІЗ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЯКОСТІ ВИЩОЇ ОСВІТИ ЩОДО ВДОСКОНАЛЕННЯ ОСВІТНЬОЇ ДІЯЛЬНОСТИ В ЗАКЛАДАХ ВИЩОЇ ОСВІТИ ЗІ СПЕЦИФІЧНИМ УМОВАМИ НАВЧАННЯ Наприкінці лютого 2019 р. офіційно розпочало свою діяльність Національне агентство із забезпечення якості вищої освіти (далі ‒ НАЗЯВО) – незалежний постійний колегіальний орган, створений відповідно до Закону України “Про вищу освіту”. Відтоді НАЗЯВО провело акредитацію значної кількости освітніх програм у різних вітчизняних ЗВО, зокрема й у закладах вищої освіти зі специфічним умовами навчання. Оскільки основне завдання Агентства – сприяти функціюванню внутрішніх систем забезпечення якости освіти в закладах вищої освіти, реалізовуючи консультативно- інформаційну діяльність і бенчмаркінг локальних систем якости, то за результатами акредитацій висловлено низку рекомендацій щодо удосконалення освітньої діяльности. Звісно, рекомендації за результатами акредитації різних освітніх програм відрізняються, але з-поміж типових можна виокремити такі: – чітко регламентувати у внутрішній нормативній базі ЗВО діяльність проєктних груп і гарантів освітніх програм; – якщо можливо (ураховуючи те, що ЗВО зі специфічним умовами навчання значною мірою провадять наукові дослідження на закриті теми й містять інформацію з грифом обмеження доступу), сприяти оприлюдненню результатів досліджень, залученню НПП та здобувачів освіти до проведення досліджень за замовленням зарубіжних організацій, поданню заявок для участи у грантах, наукових конкурсах, які фінансують міжнародні партнери. 34 Ураховуючи зазначене, хотілося б висловити певні рекомендації щодо першочергових заходів, спрямованих на реалізацію вказаних рекомендацій НАЗЯВО. Зокрема, щоб удосконалити процедури розроблення, затвердження, моніторингу та періодичного перегляду освітніх програм, варто чітко регламентувати діяльність проєктних груп і гарантів освітніх програм у ЗВО зі специфічним умовами навчання. Пропонуємо у внутрішній нормативній базі ЗВО з цього питання конкретизувати порядок призначення гаранта; взаємодії гаранта з підрозділами та співробітниками ЗВО щодо реалізації освітньої програми; залучення співробітників закладу освіти та інших установ до організаційних заходів, пов’язаних із виконанням обов’язків гаранта під час проведення акредитації освітніх програм; отримання гарантом консультативної, матеріально-технічної допомоги; установлення спеціальних умов науково-педагогічної діяльности гаранта освітньої програми. Особливої актуальності зазначені питання набувають у ситуації, якщо гарант працює (проходить службу) у структурному підрозділі ЗВО, що не є відповідальним за реалізацію певної освітньої програми. Інше питання, на якому хотілось би зосередити увагу, – популяризувати надання ЗВО зі специфічним умовами навчання освітніх послуг, зокрема оприлюднювати результати наукових досліджень його співробітників. Відповідно до Методичних рекомендацій для експертів Національного агентства щодо застосування Критеріїв оцінювання якості освітньої програми, ЗВО має продемонструвати наявність критичної маси дослідників, які спільно працюють в одному руслі наукового пошуку. Ураховуючи зазначене, пропонуємо підготувати довідники з певної освітньої (наукової) проблематики, у яких надати інформацію про фахівців у цій сфері, насамперед тих, які проходять службу (працюють) у ЗВО зі специфічним умовами навчання та / або готували (захищали) дисертації із зазначеної проблематики. Наразі матеріали про освітян та науковців відомчих ЗВО розміщують у подібних довідниках, які видають інші організації, наприклад, “Адміністративно-правова наука та освіта у персоналіях” (за заг. ред. Ю. П. Битяка, Т. О. Коломоєць, VI Міжнародна науково-практична конференція “Освіта і наука у сфері національної безпеки: проблеми та пріоритети розвитку” 35 Д. В. Лученка. Запоріжжя : Видавничий дім “Гельветика”, 2020. 312 с.). Позитивний досвід підготовки вказаного видання доцільно врахувати під час публікації відповідних довідників в інших ЗВО. Звісно, що, готуючи подібні видання в закладах відомчої освіти, особливу увагу варто приділити додержанню вимог законодавства про інформацію з обмеженим доступом. Отже, з-поміж першочергових заходів, спрямованих на поліпшення організації освітньої діяльности у ЗВО зі специфічними умовами навчання, варто вдосконалити діяльність гарантів освітніх програм та проєктних груп, а також посилити роботу щодо підготовки довідників за окремими напрямами освітньої (наукової) проблематики, у яких надати інформацію про відповідних фахівців, насамперед тих, які проходять службу (працюють) у ЗВО зі специфічними умовами навчання. 36 Ганьба Олег доктор юридичних наук, доцент, начальник кафедри теорії права та кримінально-процесуальної діяльності факультету правоохоронної діяльності Національної академії Державної прикордонної служби України ім. Богдана Хмельницького СУБ’ЄКТИ ДОВІРИ ДО ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ СУЧАСНИХ ЄВРОПЕЙСЬКИХ ДЕРЖАВ ТА ЇХНІ СПЕЦИФІЧНІ РИСИ З другої половини ХХ століття значно зріс інтерес до дослідження соціальної довіри загалом і довіри до правоохоронних органів зокрема. Проблеми соціальної довіри до державних структур набувають особливої актуальности в екстремальних умовах функціювання держави та громадянського суспільства під час воєнних конфліктів та інших силових протистоянь у багатьох країнах сучасного світу. Зазначені проблеми були предметом наукового досліджень у різних галузях знань, зокрема і юриспруденції. Адже щоб забезпечити стабільність суспільного розвитку та створити необхідні умови для масштабних структурних змін у державному й суспільному житті, потрібно підтримувати високий рівень соціальної довіри до будь- яких владних і правоохоронних структур. Як зазначено вище, новим негативним чинником у суспільно-правовому житті України, що максимально актуалізував потребу вивчати проблему довіри, є повномасштабна війна Російської Федерації (далі – РФ) проти України. Максимально консолідувавши зусилля демократичних держав світу, війна актуалізувала поштовх для нових досліджень у зазначеній сфері. У зв’язку з героїчним протистоянням ворогові Збройних сил України, Національної гвардії України, Державної прикордонної служби України та інших частин Сил оборони України максимально зріс рівень довіри до них із боку народу України та європейських держав. Окремі закордонні вчені визначають довіру як цілісне системне явище, складником якого є певні суб’єкти. Наприклад, VI Міжнародна науково-практична конференція “Освіта і наука у сфері національної безпеки: проблеми та пріоритети розвитку” 37 Маріуш Шинкевич стверджує, що довіра – один з основних стовпів будь-яких соціальних зв’язків. Вона стосується дій суб’єктів системи, які є об’єктами нашої довіри. А Ентоні Гідденс, своєю чергою, характеризує довіру як різновид соціальних відносин, що пов’язують індивідів, які залишаються в безпосередньому контакті один з одним. Тому очевидно, що носієм довіри є конкретний суб’єкт, який спрямовує її на відповідний об’єкт як учасника довірчих відносин. Об’єктом слугують різноманітні структурні елементи всього механізму держави та громадянського суспільства. Суб’єктами довіри до правоохоронних органів сучасних європейських держав та їх структурних складників є індивідуальні та колективні утворення як громадянського суспільства (окремі громадяни, територіальні громади, релігійні конфесії, трудові колективи, підприємці, фермери та інші), так і держави (органи держави, їхні керівники, державні чиновники, службові та посадові особи, державні підприємства, установи, організації, їхні керівники тощо). Щоб правильно визначити характерні риси суб’єктів довіри, потрібно зважати на умовне розмежування на зовнішні (які не є співробітниками, керівниками чи структурними елементами правоохоронних органів держави) і внутрішні, які такими є, оскільки належать до певних правоохоронних органів (військовослужбовці і працівники, окремі підрозділи, конкретні правоохоронні органи загалом, їхні керівники та інші). Якщо перші є носіями зовнішньої довіри, то другі – внутрішньої. Відкрита збройна агресія РФ проти України породила цілу низку нових утворень, які одночасно виступають як суб’єктами, так і об’єктами в довірчих відносинах у період дії воєнного стану в Україні. До них насамперед варто віднести велику кількість вітчизняних і європейських волонтерських організацій та фондів, їхніх керівників, релігійних формацій і центрів, благодійних організацій та окремих відомих публічних осіб – закордонних і вітчизняних представників культури, спорту, бізнесу тощо. Діяльність зазначених структур спрямована на надання різноманітної допомоги Збройним силам та іншим військовим 38 формуванням і правоохоронним органам України, а також внутрішньо переміщеним особам, особам, які постраждали від війни, та іншим нужденним. Ураховуючи викладене, можна узагальнити, що для суб’єктів зовнішньої довіри характерні такі риси: 1) вони є носіями довіри; 2) окремим їх різновидам необов’язково володіти повною правосуб’єктністю як суб’єктам правовідносин, оскільки таким суб’єктом може бути і малолітня, і недієздатна особа; 3) наділені правом власного вибору щодо об’єкта довіри, якщо такий вибір можливий у конкретних життєвих обставинах; 4) такий суб’єкт має право змінити об’єкт довіри за власним волевиявленням, якщо попередній об’єкт не виправдав його очікувань (наприклад, звернутися до вищого правоохоронного органу з вимогою такої заміни); 5) для такого суб’єкта характерна неповнота знань про об’єкт довіри, стан певної невизначености щодо останнього. Для суб’єкта, який знає все про об’єкт довіри, немає потреби в довірі, яка поступається вірі в нього. Так само, як і для того, хто не знає про нього нічого. Довіра має місце там, де інформація про такий об’єкт перебуває десь посередині між повним знанням і повним незнанням про нього. Його довіра ґрунтується на вірі до об’єкта довіри, надії на позитивне очікування намірів з його боку та впевненості у власних домаганнях. У Стенфордській енциклопедії філософії, яка називає суб’єкта довіри довірчою особою, а об’єкта довіри – довіреною особою, наголошено, що довіритель повинен усвідомлювати, що, довіряючи, він наражає себе на зраду. Уже згаданий Маріуш Шинкевич об’єктів довіри називає адресатами довіри, особливо не переймаючись їх визначенням. В окремих наукових працях поставлено низку вимог до деяких індивідуальних і колективних суб’єктів зовнішньої довіри, а саме: солідарність, відчуття національної гідности, соціальний оптимізм, упевненість у собі, готовність до співробітництва, толерантність, відповідальність, наявність належної освіти та VI Міжнародна науково-практична конференція “Освіта і наука у сфері національної безпеки: проблеми та пріоритети розвитку” 39 життєвого досвіду, що також доповнює об’єктивну характеристику зовнішніх суб’єктів довіри як самостійного явища. Для суб’єктів внутрішньої довіри також притаманні свої специфічні риси, а саме: а) наявність статусу співробітника або керівника конкретного правоохоронного органу; б) володіння певним рівнем компетенції завдяки здобутим знанням, навичкам та умінням; в) вони є, як правило, учасниками двосторонніх довірчих відносин (наприклад, між співробітниками одного або суміжних підрозділів конкретного правоохоронного органу або органів); г) вони, як і суб’єкти правовідносин, наділені повною правосуб’єктністю (правоздатністю, дієздатністю, деліктоздатністю), окрім тих обмежень дієздатності, які прямо передбачені чинним законодавством (наприклад, для співробітників поліції членство в політичних партіях) тощо; д) для суб’єктів внутрішньої довіри притаманна як горизонтальна довіра (між суб’єктами з однаковим статусом), так і вертикальна (між суб’єктами з різним статусом, які перебувають між собою в субординаційному підпорядкуванні, наприклад, начальник – підлеглий). Проаналізувавши запропоновані різновиди, викладені риси досліджуваних суб’єктів, а також вимоги до індивідуальних і колективних суб’єктів зовнішньої довіри, можна запропонувати таке їх визначення: суб’єкти довіри до правоохоронних органів сучасних європейських держав – це носії довіри, учасники довірчих відносин, які очікують від відповідного об’єкта довіри – правоохоронного органу або його структурних елементів позитивних, законних очікувань, намірів, дій і рішень для задоволення власних, місцевих або загальносуспільних потреб та інтересів, реалізовуваних у стійких відносинах взаємодії та співробітництва. 40 Стрельбицька Лілія, доктор юридичних наук, професор, заслужений працівник освіти України, професор кафедри цивільно-правових дисциплін Національної академії Служби безпеки України Стрельбицький Микола, доктор юридичних наук, професор, заслужений працівник освіти України, головний науковий співробітник НОЦ Національної академії Служби безпеки України Долгов Денис, студент 4 курсу правового відділення Київського кооперативного інституту бізнесу і права АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ НАЦІОНАЛЬНОЮ БЕЗПЕКОЮ УКРАЇНИ В СУЧАСНИХ УМОВАХ ТА ЇЇ СКЛАДНИКИ Національна безпека України сьогодні перебуває в найскладнішому стані з часів незалежности держави. Зросли й ускладнились її зовнішні та внутрішні загрози. До реальних загроз належать зовнішнє втручання, широкомасштабна війна на теренах України, утрата територій України, корупція, які вже призвели до відчутних і непоправних наслідків. В основі національної безпеки лежить відповідальна й виважена державна політика відповідно до ухвалених законів, доктрин, стратегій, концепцій і програм, активні заходи щодо зміцнення національної безпеки. Основним механізмом реалізації вказаної політики є державне управління щодо забезпечення національної безпеки. Водночас аналіз сучасної наукової літератури з проблем державного управління свідчить про те, що в науковому розумінні системи управління в царині національної безпеки залишаються малодослідженими. Теоретико-методологічні засади їх формування та організації функціювання розглядають епізодично, без системного, комплексного підходу, оцінювання стану національної безпеки, науково обґрунтованих висновків, пропозицій і рекомендацій. VI Міжнародна науково-практична конференція “Освіта і наука у сфері національної безпеки: проблеми та пріоритети розвитку” 41 Сьогоднішня практика управління національною безпекою України базована на основі ухваленого 2018 р. Закону України “Про національну безпеку України”. З управлінського погляду важливо, що в цьому Законі визначено й розмежовано повноваження державних органів у сферах національної безпеки і оборони, створено основу для інтеграції політики та процедур органів державної влади, інших державних органів (зокрема Служби безпеки України), функції яких стосуються національної безпеки і оборони, сил безпеки і сил оборони. Запроваджено всеосяжний підхід до планування у сферах національної безпеки і оборони, забезпечуючи в такий спосіб демократичний цивільний контроль над органами та формуваннями сектору безпеки і оборони. Ухвалена 2020 р. Стратегія національної безпеки України визначає актуальні загрози національній безпеці України та відповідні цілі, завдання, механізми захисту національних інтересів України і є основою для планування й реалізації державної політики у сфері національної безпеки. Ключовою тезою Стратегії стало: “Безпека людини – безпека країни”. Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека – найвища соціальна цінність в Україні. Реалізація цієї норми Конституції України – головна ціль державної політики національної безпеки. Стратегія національної безпеки стала важливою основою для розроблення документів щодо планування в різних сферах національної безпеки і оборони, які визначатимуть шляхи та інструменти її реалізації. Вивчення специфіки управління національною безпекою передбачає розгляд теоретичних і практичних проблем, подій, явищ, фактів, що мають значення для забезпечення національної безпеки України, як цілісних систем у взаємозв’язку й динаміці всіх елементів, а також у комплексному застосуванні взаємопов’язаних заходів, об’єднаних єдиним задумом і спрямованих на забезпечення національної безпеки. Проблеми державного управління в контексті сучасної гібридної війни з позицій юридичної або управлінської науки сьогодні розробляють і висвітлюють недостатньо. Наука щодо 42 цього “заборгувала” перед практикою. Тому вітчизняна теорія і практика державного управління вже тривалий час відстає від цих процесів, а доцільність таких розробок не має сьогодні переконливих заперечень. Розвиток людської спільноти й держави нерозривно пов’язаний із забезпеченням безпеки громадян від загрози внутрішньодержавних конфліктів. Проблему громадянської безпеки у зв’язку з феноменом внутрішньодержавного конфлікту розглядали ще античні філософи Платон й Аристотель, політичний філософ епохи Відродження Т. Гоббс, Н. Макіавеллі та інші мислителі минулого. Великий європейський державник Ніколо Макіавеллі стверджував, що належний рівень внутрішньої безпеки може забезпечити лише могутня держава: “…єдиним засобом, за допомогою якого люди можуть забезпечити свою безпеку від таких же, як вони, є могутність”. Він також наголошував на важливості внутрішніх аспектів безпеки: “…правителю (як і його державі) загрожує дві небезпеки – одна внутрішня, яка викликана підданими, інша зовнішня – з боку сильних сусідів”. Як свідчить вітчизняний досвід, розвиток молодої держави повинні були регулювати не так політичні сили, як структури державного управління на відповідних організаційних і правових засадах, ігнорування яких спроможне знищити саму національну державність. Основу такого управління мала формувати його найголовніший складник – управління національною безпекою. Географічно Україна розташована між європейськими й азійськими спільнотами, інтереси яких часто не лише не збігаються, а інколи протилежні. Варто пам’ятати, що Україна – єдина, соборна, хоча й багатонаціональна держава, вона давно визначилася щодо євроінтеграційної перспективи. Із часу незалежности України, з 1991 р., виросло ціле покоління її громадян, які сьогодні становлять основу працездатного покоління. Воно формувалось і виховувалося в умовах боротьби за державну незалежність, у новому інформаційному середовищі, має свої ідеали й орієнтири, зокрема на європейські стандарти життя, не зважати на які небезпечно. Саме ця категорія, основу якої становить студентство і молодь, VI Міжнародна науково-практична конференція “Освіта і наука у сфері національної безпеки: проблеми та пріоритети розвитку” 43 стала рушійною силою соціальних процесів, що відбувалися в суспільстві як виклик несприйнятливій владі минулого. Із наших спостережень можна зробити висновок, що сьогодні загрози національній безпеці молодої держави змістилися переважно із внутрішніх до зовнішніх. Якщо (майже до кінця 2013 р.) доля України залежала від неї самої, її внутрішніх чинників, якими можна було управляти без зовнішнього втручання, то з початку 2014 р. її доля вже значною мірою вирішується за межами держави, інколи за участю ООН, інших міжнародних і європейських інституцій Сьогодні перед Україною відкрито нові можливості для побудови системи державного управління національною безпекою, а також відносин між громадянином і державою, на що спрямована Стратегія національної безпеки України, оголошена Указом Президента України “Про рішення Ради національної безпеки і оборони України” від 6 травня 2015 р. Стратегія визначає актуальні загрози національній безпеці України, насамперед для державного управління національною безпекою. Як засвідчив подальший розвиток подій, саме ця Стратегія найбільш повно розкриває зовнішні тта внутрішні загрози України. Нова ж Стратегія національної безпеки України, уведена в дію Указом Президента № 392/2020, лише розглядає їх у динаміці змін і нових завдань, що виникли за п’ятиріччя. З-поміж внутрішніх загроз виокремлено такі:  неефективна система забезпечення національної безпеки і оборони України: несформованість сектору безпеки і оборони України як цілісного функціонального об’єднання, керованого з єдиного центру; інституційна слабкість, непрофесійність, структурна незбалансованість органів сектору безпеки і оборони; недостатність ресурсного забезпечення та неефективне використання ресурсів у секторі безпеки і оборони; відсутність ефективних зовнішніх гарантій безпеки України; діяльність незаконних збройних формувань, зростання злочинности, незаконне використання вогнепальної зброї;  корупція та неефективна система державного управління: поширення корупції, її укорінення в усіх галузях державного 44 управління; слабкість, дисфункціональність, застаріла модель публічних інститутів, депрофесіоналізація та деградація державної служби; діяльність державних органів у корпоративних та особистих інтересах, що призводить до порушення прав, свобод і законних інтересів громадян та суб’єктів господарської діяльности;  економічна криза, виснаження фінансових ресурсів держави, зниження рівня життя населення: монопольно- олігархічна, низькотехнологічна, ресурсовитратна економічна модель; відсутність чітко визначених стратегічних цілей, пріоритетних напрямів і завдань соціально-економічного, воєнно- економічного та науково-технічного розвитку України; високий рівень тінізації та криміналізації національної економіки, кримінально-кланова система розподілу суспільних ресурсів; деформоване державне регулювання і корупційний тиск на бізнес; надмірна залежність національної економіки від зовнішніх ринків; неефективне управління державним боргом; зростання рівня безробіття; активізація міграційних процесів унаслідок бойових дій; руйнування економіки та систем життєзабезпечення на тимчасово окупованих територіях, утрата їхнього людського потенціалу, незаконне вивезення виробничих фондів на територію Росії;  загрози енергетичній безпеці: спотворення ринкових механізмів в енергетичному секторі; криміналізація та корумпованість енергетичної галузі; недієва політика енергоефективности й енергозабезпечення; тепер ще ракетний та дроновий тероризм, спрямований на знищення енергетичної інфраструктури України;  загрози інформаційній безпеці: ведення інформаційної війни проти України; відсутність цілісної комунікативної політики держави, недостатній рівень медіакультури суспільства;  загрози кібербезпеці і безпеці інформаційних ресурсів: уразливість об’єктів критичної інфраструктури, державних інформаційних ресурсів до кібератак; фізична і моральна застарілість системи охорони державної таємниці та інших видів інформації з обмеженим доступом; VI Міжнародна науково-практична конференція “Освіта і наука у сфері національної безпеки: проблеми та пріоритети розвитку” 45  загрози безпеці критичної інфраструктури: критична зношеність основних фондів об’єктів інфраструктури України та недостатній рівень їх фізичного захисту; недостатній рівень захищености критичної інфраструктури від терористичних посягань і диверсій; неефективне управління безпекою критичної інфраструктури і систем життєзабезпечення;  загрози екологічній безпеці: надмірний антропогенний вплив і високий рівень техногенного навантаження на територію України; негативні екологічні наслідки Чорнобильської катастрофи; незадовільний стан єдиної державної системи та сил цивільного захисту, системи моніторингу довкілля. Як бачимо, Стратегія хоча й не поділяє ризики на внутрішні та зовнішні, доволі повно розкриває їх зміст. Завдяки демократії ми маємо сьогодні багатоманітність суспільної думки, поглядів людей. І тепер на цьому фоні мусимо забезпечити ще і єдність нації, від чого вирішальною мірою залежить стан національної безпеки. Сучасна вітчизняна парадигма єдности нації вимагає від кожного вміння відрізнити справжні національні інтереси від удаваних, надуманих, кланових. Найважчий тягар випав на долю України не випадково: вона, як найбільша країна Європи, завершує загальноєвропейський процес незалежности. Немає сумнівів, що наша держава гідно витримає чергове випробування, бо це загальноцивілізаційний історичний процес, започаткований у 90-х рр. ХХ ст., і сьогодні його ніхто не спроможний зупинити. Останнім часом у гуманітарних науках помітного значення набуває галузь безпекознавства, що обумовлено глобальними загрозами світовій цивілізації і людству, а також потребою залучити вчених до вироблення адекватних заходів захисту. Насамперед це стосується України, її національної, державної, прикордонної, управлінської, кадрової, економічної, кібернетичної, інформаційної, енергетичної, духовної, релігійної, продовольчої, медичної, громадської, екологічної, біологічної, фінансової, банківської, соціальної, воєнної, внутрішньополітичної, гуманітарної, демографічної, правової, техногенної, радіологічної, регіональної, пожежної, 46 зовнішньополітичної і міжнародної безпеки. Як бачимо, наведена розгалуженість містить 30 основних видів безпеки, які певною мірою раніше досліджували. Цей перелік не претендує на вичерпність і потребує методологічного та теоретичного узагальнення в безпекознавстві як окремій науці, яку ми започаткували. Передовсім види безпеки треба систематизувати за єдиним критерієм, залежно від суб’єктів, на які покладені обов’язки із забезпечення цих видів безпеки та контролю за ними. Насамперед це стосується національної і державної безпеки, які забезпечує держава, її законодавча, виконавча і судова влада, міністерства, відомства України. До неї також належать: конституційна, антитерористична, прикордонна, управлінська, кадрова, економічна, кібернетична, інформаційна (захист закритої інформації), національно-культурна; демографічна, енергетична, функціювання об’єктів критичної інфраструктури; воєнна, гуманітарна, зовнішньополітична і міжнародна безпека тощо. Окрім цього, уже відносно самостійною є безпека особистої та колективної життєдіяльности, яка охоплює такі види безпеки, як: медична, охорони здоров’я, генетична, психологічна, соціальна, антикримінальна, антинаркотична, техногенна, виробнича, побутова, транспортна, протипожежна, духовна, просвітницько-виховна, продовольча, природна, екологічна, хімічна, біологічна, фінансова, банківська, підприємницька, інвестиційно-інноваційна, радіологічна, регіональна, технологічна, соціокультурна тощо. Наявні також види безпеки, які забезпечують політичні партії, громадські, релігійні організації, спілки, асоціації: внутрішньополітична, громадська, релігійна безпека тощо. Завершує систему класифікації видів безпеки підсистема міжнародної колективної безпеки (ООН, ЄС та інші міжнародні інституції) від глобальних всесвітніх та зовнішніх загроз: антивоєнна, протиепідемологічна, міжнародна антитерористична, загального клімату, протиастероїдна тощо. Висновки. Унаслідок наведеної систематизації ми вже нараховуємо майже 50 видів безпеки, кожна з яких містить властиві лише їй загрози. І це ще не межа! Усе це свідчить про VI Міжнародна науково-практична конференція “Освіта і наука у сфері національної безпеки: проблеми та пріоритети розвитку” 47 потребу не лише класифікувати види безпеки за одними критеріями та створити єдину систему, але й про доцільність виробити механізм управління цією складною і важливою для світу безпековою системою, своєчасного виявляти реальні загрози, виклики й ризики. Теоретичні основи цих складників має обґрунтувати безпекознавство як наука, яке варто запровадити в навчальний процес за спеціальністю “Національна безпека”. 48 Омельчук Василь, доктор юридичних наук, професор, завідувач кафедри права Київського кооперативного інституту бізнесу і права НАЦІОНАЛЬНА БЕЗПЕКА УКРАЇНИ У СПЕКТРІ НАУКИ І ОСВІТНЬОГО ПРОЦЕСУ: ОКРЕМІ ПРОБЛЕМИ В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ На сьогодні актуальність теми конференції щодо дослідження освіти і науки у сфері національної безпеки є беззаперечною з цілої низки чинників. Водночас у цих тезах автор ставить за мету дещо змінити спрямованість алгоритму причиново-наслідкових зав’язків і зосередити увагу на актуальності власне національної безпеки саме України як предмета наукових досліджень. Це, на думку автора, є знаковим показником для сьогоденного освітнього процесу в закладах вищої освіти й основою для визначення змісту освітніх програм та освітніх компонентів. Окрім того, нинішня реальна війна нашої Вітчизни – як держави, так і суспільства – з російським агресором очевидно впливає і на зміст національної безпеки України, і на викладання навчальних дисциплін, які безпосередньо за змістом і спрямованістю пов’язані з нею. Щоб проаналізувати суть питання, доцільно зазначити, що основою для розуміння національної безпеки України і власне використання її змісту як об’єкта наукових досліджень і як предмета викладання є положення закону. За нині чинним Законом України “Про національну безпеку України”, а саме ст. 1, національну безпеку України визначено як захищеність державного суверенітету, територіальної цілісности, демократичного конституційного ладу та інших національних інтересів України від реальних та потенційних загроз. Там само зазначено, що державна безпека – це захищеність державного суверенітету, територіальної цілісности й демократичного конституційного ладу та інших життєвих важливих національних інтересів від реальних і потенційних загроз невоєнного характеру. Якщо сприймати, що під терміном “державна безпека” VI Міжнародна науково-практична конференція “Освіта і наука у сфері національної безпеки: проблеми та пріоритети розвитку” 49 законотворець мав на увазі державну безпеку саме України, то, як бачимо, ключовою відмінністю цих визначальних ключових категорій є відсутність посилання на невоєнні загрози національним інтересам у визначенні терміна “національна безпека”. У цьому контексті важливо зазначити, що Закон ухвалили 21.06.2018 р., тобто на четвертий рік воєнних дій, які розпочала РФ на сході України. З початком війни 2022 р. в цей Закон двічі вносили доповнення, але вони не стосувалися визначень. Тут же варто нагадати, що попередньо чинний Закон України “Про основи національної безпеки України” від 2003 р. також визначав національну безпеку як “…захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам…”, щоправда, з наведенням у самому визначенні певних сфер цих загроз. Не маючи за мету поглиблено проаналізувати наведені визначення термінів “національна безпека України”, “національна безпека”, “державна безпека”, хоча певні науково-теоретичні проблеми, на думку автора, тут усе-таки є, варто зазначити, що таке бачення національної безпеки як 2003, так і 2018 та 2024 рр., відповідає мирному функціюванню Української держави. А нині Україна вже більше десяти років веде виснажливу війну, яка реально загрожує самому її існуванню, а тому й фактичній ліквідації її національної безпеки. Формат тез нашої конференції не дає можливости розглядати цю проблему сповна, але все ж зазначу, що, на мій погляд, визначення терміна “національна безпека України”, як визначальної категорії існування держави і суспільства, що перебувають у стані стримування збройної агресії, має містити й інші складники, крім посилання на наявність реальних і потенційних загроз. Важливо в самому визначенні терміна підкреслити залучення і дієвість суб’єктів як із боку держави, так і суспільства, що, протидіючи загрозам, забезпечують національну безпеку. 50 Щодо змісту законодавчо-правових актів, що регламентують забезпечення національної безпеки України, а саме Закону “Про національну безпеку України”, “Стратегії національної безпеки України. БЕЗПЕКА ЛЮДИНИ – БЕЗПЕКА КРАЇНИ”, а також інших передбачених цією Стратегією 14 стратегій щодо конкретних сфер (як зазначено в тексті) національної безпеки та окремих важливих документів, то їх потрібно доопрацювати, урахувавши воєнний режим, хоча б тому, що вже має йтися про ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ національної безпеки. Сьогоденні проблеми з проведенням мобілізаційних заходів в Україні, на думку автора, також можуть свідчити про суттєві прогалини у стратегії забезпечення національної безпеки у сфері інформаційного забезпечення національної безпеки загалом і конкретно проведення додаткових заходів такого спрямування на період воєнного стану. Усі ці проблеми мали б стати предметом уваги наукових досліджень щодо національної безпеки. Водночас, на погляд автора, щоб розв’язати ці питання, цілком доречно залучати як державні, так і недержавні структури, що уособлюють громадянське суспільство. На думку автора, значний потенціал із цього питання можна віднайти й у представників науково- педагогічних закладів різних форм власности, не тільки суто державних структур. Далі логічно буде перейти до окремих проблем щодо національної безпеки у сфері освітнього процесу, знову ж таки передусім з урахуванням режиму воєнного стану. Насамперед зазначу, що нині чинний “Перелік галузей знань і спеціальностей, за якими здійснюється підготовка здобувачів вищої освіти”, схвалений постановою Кабінету Міністрів ще 2015 р., з останніми доповненнями 2022 р., та відомий проєкт нового такого переліку розглядають національну безпеку як галузь знань поряд із воєнними науками й безпекою державного кордону, тоді як за змістом норм чинного Закону “Про національну безпеку України” і “Стратегії національної безпеки України. БЕЗПЕКА ЛЮДИНИ – БЕЗПЕКА КРАЇНИ” ці галузі знань, як і цивільна безпека з її елементами, є складниками національної безпеки. VI Міжнародна науково-практична конференція “Освіта і наука у сфері національної безпеки: проблеми та пріоритети розвитку” 51 Хоча очевидно, що національна безпека як галузь знань невіддільна від таких галузей знань, як право, соціальні науки, зокрема економіка, політологія. Тому передусім на період режиму воєнного стану, а надалі залежно від політико-воєнної ситуації національна безпека як галузь знань, як у науці, так і в освітньому процесі, мала б посісти особливе міжгалузеве місце. Водночас національна безпека як спеціальність цілком обґрунтовано, принаймні для освітнього процесу, має стати не загальнотеоретичною навчальною дисципліною, а конкретизованою спеціалізованою навчальною компетентністю за конкретними галузями забезпечення. Освіта загалом і вища освіта з підготовки фахівців із забезпечення національної безпеки передусім має стати в Україні інструментом формування нової безпекової ментальности в суспільстві, як це, наприклад, відбувається в Ізраїлі, Швейцарії і не тільки. Тому обмежувати рівень початку підготовки здобувачів освіти за спеціальністю “Національна безпека України” з бакалаврського також, на думку автора, не достатньо обґрунтоване. Освітні програми можуть передбачати як поглиблене вивчення забезпечення національної спеціалізації за окремими напрямами, так і основи національної безпеки України для молодших бакалаврів. Це доречно здійснювати за наявности достатнього рівня координації навчального процесу з боку загальнодержавних і регіональних структур з узгодженням програм зараз упроваджуваної військової підготовки. Для такої спрямованости освітнього процесу було б цілком слушно використати активізацію останнім часом багатьох навчальних закладів як державної, так і недержавної форми власности щодо впровадження в навчальний процес підготовки фахівців за спеціальністю “Національна безпека України”. Розв’язання таких проблем поряд з іншими, на думку автора, буде сприяти забезпеченню національної безпеки України в умовах воєнного стану й після його завершення. 52 Артемов Володимир, доктор педагогічних наук, професор спеціальної кафедри № 5 Навчально-наукового інституту державної безпеки Національної академії Служби безпеки України ОСОБЛИВОСТІ ПІДГОТОВКИ КВАЛІФІКОВАНИХ ФАХІВЦІВ У ГАЛУЗІ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ В УМОВАХ ПРАВОВОГО РЕЖИМУ ВОЄННОГО СТАНУ З-поміж найважливіших чинників і складників, що забезпечують міцну систему державної безпеки України на етапі збройного протистояння з агресором, треба визначити такий її важливий елемент, як підготовку кваліфікованих фахівців у галузі національної безпеки, адже невдовзі завданням такої категорії осіб стане ефективне вирішення безпекових проблем в умовах швидкоплинної військово-політичної ситуації у світі. Ще нещодавно система закладів вищої освіти, де готували кваліфікованих фахівців з галузі національної безпеки, складалася з Національної академії Служби безпеки України та Інституту підготовки юридичних кадрів для Служби безпеки України при Національному юридичному університеті ім. Ярослава Мудрого. Натомість вимоги часу невідворотно диктують свої умови. Відомі вітчизняні науковці С. В. Сьомін та О. О. Резнікова у статті “Проблеми реформування системи підготовки кадрів для сектору безпеки і оборони України”, опублікованій у науково- практичному журналі “Стратегічна панорама” (2017. № 1. С. 67– 73), зазначали, що “підготовка кадрів у безпековій сфері України здійснюється за загальноосвітніми стандартами, не має власної системи оцінювання навчання, є обтяженою непотрібним навантаженням”, а професор В. В. Сокуренко у статті “Підготовка кадрів для сектору безпеки і оборони як передумова забезпечення національної безпеки України” в науковому журналі “Право і безпека” (2021. № 3 (82). С. 209–218) зауважив, що “підготовка кадрів для сектору безпеки і оборони України не враховує реальних потреб сил безпеки України”. Щоб поліпшити якісну підготовку кваліфікованих фахівців у VI Міжнародна науково-практична конференція “Освіта і наука у сфері національної безпеки: проблеми та пріоритети розвитку” 53 галузі національної безпеки, до освітнього процесу долучився науково-педагогічний колектив Національного університету “Острозька академія”. Як вам добре відомо, уже понад двадцять років в Острозькій академії успішно функціює кафедра національної безпеки і політології, де готують кваліфікованих фахівців для сектору безпеки і оборони України. Саме завдяки симбіозу державного й недержавного складника на сучасному етапі розвитку системі безпекової освіти в Україні спільними зусиллями вдалося створити цілісну систему підготовки в такій специфічній та важливій для забезпечення національної безпеки сфері. Адже некомплект фахових спеціалістів у галузі національної безпеки (особливо в умовах правового режиму воєнного стану) можна буде поповнювати випускниками не лише відомчих, але й інших провідних закладів вищої освіти. У таких ЗВО, зокрема й під час короткотермінових тренінгів і курсів із широкого кола питань національної безпеки, використовуватимуть новітні технічні засоби та технології, спрямовані на забезпечення оперативних потреб, що спорадично з’являються в процесі контррозвідувальної та оперативно- розшукової діяльності органів державної безпеки України. Зазначимо, що такий підхід до організації кадрового забезпечення спецслужб не є новим, адже його давно й широко застосовують як у США, так і в низці країн-членів НАТО (освітній стандарт Intelligence Community Staffing). Завдяки такому підходу на Заході вже давно створено ринок компетентних фахівців, що відкриває широкі можливості для добору потрібних співробітників для їхніх національних спецслужб. Застосування стандарту Intelligence Community Staffing стало основою для підвищення кваліфікації, сприяє розвитку критичного мислення та дає змогу вдало прогнозувати ризики та загрози, а відтак впевнено захищати безпекові інтереси своїх країн. Ураховуючи вищезазначене та з огляду на вимоги щодо вдосконалення системи підготовки й перепідготовки кваліфікованих фахівців у галузі національної безпеки (особливо в умовах правового режиму воєнного стану), пропонуємо розглянути доцільність: 54 ‒ покладення на Національну академію СБУ обов’язків з нагляду за якістю підготовки та підвищення кваліфікації в закладах вищої освіти, де готують кваліфікованих фахівців у галузі національної безпеки; ‒ укріплення професорсько-викладацького складу в усіх закладах вищої освіти, де готують фахівців у сфері національної безпеки, спеціалістами, які мають досвід участі в АТО (ООС) або брали участь в активній фазі відбиття агресії РФ; ‒ скорочення термінів (без зниження якости надання освітніх послуг) підготовки фахівців у галузі національної безпеки; ‒ проведення самоаналізу в закладах вищої освіти, де готують фахівців у галузі національної безпеки, з подальшим вилученням із навчальних програм тем, які не стосуються безпекових проблем. VI Міжнародна науково-практична конференція “Освіта і наука у сфері національної безпеки: проблеми та пріоритети розвитку” 55 Борділовська Олена, доктор політичних наук, завідувач відділу нових викликів центру зовнішньополітичних досліджень Національного інституту стратегічних досліджень при Президенті України НАУКОВИЙ СКЛАДНИК ФОРМУВАННЯ СТРАТЕГІЇ ВІДНОСИН УКРАЇНИ З ДЕРЖАВАМИ ТАК ЗВАНОГО ГЛОБАЛЬНОГО ПІВДНЯ Зовсім нещодавно, уже під час повномасштабного вторгнення Російської Федерації, експерти-політологи почали активно напрацьовувати рекомендації для оптимізації відносин України з державами Глобального Півдня. До їх розроблення долучилися й фахівці Національного інституту стратегічних досліджень (далі ‒ НІСД), зважаючи на важливість цього напряму для забезпечення національних інтересів України та перемоги нашої держави у війні. Проте все ще відчувається нестача серйозних досліджень, які могли б стати підґрунтям для належної артикуляції заяв української влади. Бракує також і практичної співпраці в межах так званого “треку 2” під час дипломатичних перемовин і важливих зустрічей на дво- та багатосторонньому рівні. Водночас саме експертна спільнота повинна стати надійною опорою українських можновладців у боротьбі за справедливий імідж України у світі. Насамперед це актуально для відновлення комунікацій України з незахідним світом (так званим Глобальним Півднем, хоч яким суперечливим не був би цей термін). Україні варто “поборотися” за Глобальний Південь (далі ‒ ГП), щоб ці країни (а їх понад 130) глибше зрозуміли те, що відбувається насправді, і чому “українська криза” – це неправильна назва подій. В умовах тривалого повномасштабного російського вторгнення фактично формується нова конфігурація, яка засвідчує визвольний характер війни для України. До такої коаліції ми прагнемо залучити різні держави й шукаємо друзів і партнерів не тільки на Заході. За умов донесення правди про історію, культуру та сучасну політичну ситуацію Україна здатна підтвердити свій імідж толерантної та 56 миролюбної держави, що чітко слідує принципам та нормам міжнародного права. Для цього 2023 р. ми ініціювали залучення до обговорення Української формули миру представників держав із різних континентів, які все ще перебувають під значним впливом російської пропаганди. У загальних пошуках шляху до розуміння народів і лідерів країн так званого ГП Україні доведеться зосередити значні зусилля на зламі стійких стереотипів, що існують із радянських часів. Ідеться про руйнування таких міфів. Офіційним гаслом так званого ГП є “Боротьба за більш справедливий світовий порядок”, і Російську Федерацію сприймають як основного партнера в розбудові цього багатополюсного порядку. Насправді держави так званого ГП єднає така проста “ідеологія”, як антиамериканізм, що передбачає неприйняття усього, що походить зі Сполучених Штатів та Західної цивілізації загалом. Відповідно, Росію сприймають як захисника їхніх інтересів, адже вона є форпостом протистояння американській гегемонії та “диктату Заходу”. Звідси зрозумілим стає небажання засуджувати агресію Російської Федерації і заклик (особливо на першому етапі повномасштабного вторгнення в Україну) поважати її безпекові інтереси, а також оголошення суттю подій в Україні війни Росії проти західного світу (НАТО). Важливо, щоб про нашу боротьбу знали правду: Україна воює не за США або ЄС, ми обстоюємо власну свободу й незалежність ‒ як колись народи країн так званого ГП. Тож потрібно постійно інформувати про справжні причини російсько-української війни, складну історію наших відносин із Росією. Стереотипи про те, що Росія – спадкоємиця СРСР, відповідно, є старим другом і надійним партнером, відіграє роль провідного борця проти колоніалізму й імперіалізму (чутливе питання для більшості незахідних держав), глибоко вкорінені в суспільну свідомість народів так званого ГП. Очевидно, що Російська Федерація усілякими способами підтримує такі міфи, маючи в азійських країнах потужні дипломатичні можливості, воєнні компанії та пропагандистські ЗМІ. Держави так званого ГП не сприймають того факту, що сама Росія – держава-загарбник, VI Міжнародна науково-практична конференція “Освіта і наука у сфері національної безпеки: проблеми та пріоритети розвитку” 57 остання імперія в цьому світі. Щодо України діє інший стереотип: їй нав’язали близьке партнерство з Заходом і використовують для вирішення власних інтересів, підштовхуючи до конфронтації з сусідом. Ба більше, США та більшість держав НАТО “підживлюють війну” через постачання зброї та іншу допомогу. Потрібно спростувати таке розуміння, інформувати уряди та народи країн так званого ГП про те, що західна допомога спрямована на підтримку нашої оборони, захисту територій і населення України. Наша держава зазнала агресивного неспровокованого нападу і має право на захист, тоді як сама Україна завжди мала імідж миролюбної держави і не збиралася нападати на сусідів. Держави так званого ГП наголошують на тому, що внаслідок війни в Україні та введення економічних санкцій проти Російської Федерації саме вони постраждали найбільше, а